Третій допит
Іноді слова мусять служити для прикриття фактів. Але це треба робити так, щоб нікому нічого не було відомо. Коли ж би це стало поміченим, виправдання мусять бути під рукою, щоб ними можна було скористатися негайно.
Мак’явеллі. Інструкції Рафаелю Джіроламо.
Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більше від цього, те від диявола.
Євангеліє від Матвія, 5:37
Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного на 20-й день ув’язнення.
«Михайло Багров випав із гойдалки. 150 років тому, в день штурму Бастілії, європейська гойдалка після затяжного стояння знову зрушила з місця. Від точки стояння – тиранії – вона полинула вгору. Нестримно, з розгону, вона здіймалася ввись, до голубих небес свободи. Цілих сто років вона здіймалася вище й вище, у сферу лібералізму й демократії. Та поступово швидкість меншала, злет наближався до найвищої точки, до точки тимчасового непорушного висіння. Після цього почалося падіння вниз. Із наростаючою швидкістю, з тим самим розмахом, що й догори, гойдалка несла своїх пасажирів від свободи назад до тиранії. Кожен, хто замість цупко триматися, продовжував дивитися вгору, діставав запаморочення й випадав…
Щоб уникнути запаморочення, треба знати закон руху гойдалки. Маятник історії коливається від абсолютизму до демократії, від демократії назад до абсолютної диктатури.
Кількість особистої свободи, яку народ може вибороти і втримати, залежить від його політичної зрілості. Згадане коливання маятника показує, що політичне визрівання мас не піднімається безперервно вгору, подібно до всебічного зростання індивідуума, а улягає іншим, складнішим законам.
Зрілість мас полягає у їхній здатності пізнавати свої інтереси. А пізнавати їх можна лише через усвідомлення процесів виробництва й розподілу товарів. Отже, здатність народу до демократичного самоврядування пропорційна його розумінню структури та способу функціонування всього суспільного організму.
А проте кожне технічне поліпшення додатково ускладнює економіку, спричиняв появу нових чинників і комбінацій, що їх протягом якогось часу маси не спроможні переосмислити. Кожен ривок технічного прогресу випереджує інтелектуальний розвиток мас бодай на крок, від чого у шкалі політичної зрілості спостерігається падіння. Деколи треба десяток років, а деколи – вік цілого покоління, щоб піднести свідомість мас до нового стану речей, тобто до ступеня, коли маси набудуть такої самої здатності до самоврядування, яку вони вже мали на нижчому щаблі цивілізації. Таким чином політичну зрілість мас не можна виміряти абсолютними числами. Її можна виміряти лише відносно, тобто у певному зіставленні з даним щаблем цивілізації.
Коли рівень свідомості мас відповідає даному стану речей, неминуче перемагає демократія – мирним шляхом або й силою. Та наступний ривок в технічному прогресі – наприклад, вдосконалення ткацького верстату – знову повергає маси в стан відносної незрілості, роблячи можливим чи навіть потрібним установлення певної форми абсолютизму.
Цей процес можна порівняти з підніманням корабля в шлюзах. Коли корабель запливає в шлюз, він відносно всієї шлюзової системи перебуває на низькому рівні. Та поволі він підіймається, поки рівень води не сягне найвищої точки. Проте велич цього підіймання загалом ілюзорна, бо рівень води у наступному шлюзі все одно вищий, тож процес вирівнювання мусить початися знову. У цьому прикладі стіни шлюзу показують рівень опанування природних сил та сил технічного прогресу. Тим часом рівень води у шлюзі показує, якого рівня сягнула політична зрілість мас. Було б абсурдом вимірювати рівень води у шлюзі його висотою над рівнем моря. Істотною є лише відносна висота рівня води супроти стіни шлюзу.
З винайденням парової машини почався період швидкого технічного прогресу і, як наслідок, період такого ж швидкого регресу політичного. В історичному плані промислова ера ще дуже молода. Різниця між її надзвичайно складною економічною структурою та здатністю мас цю структуру розуміти ще дуже велика. Отже, ясно, що відносна політична зрілість націй у першій половині 20-го століття менша, ніж у 200-му році перед Христом чи в кінці феодальної епохи.
Помилкою соціалістів є віра, що рівень свідомості мас поволі, але неухильно підвищується. Звідси їхня безпорадність перед новим злетом маятника; звідси ідеологічне самозасліплення народів. Ми вірили, що застосувати концепцію світу, уособлену масами, до змінних обставин буде простою справою – справою кількох років. Тим часом, беручи до уваги весь історичний досвід, цей процес треба планувати на сторіччя. Народи Європи ще далекі від повного розумового перетравлення парової машини. Лише коли вони повністю зрозуміють механіку парової доби, капіталістична система буде знищена.
Що стосується нашої Батьківщини – батьківщини революції, – то й тут маси улягають тим самим законам мислення, що й скрізь. Маси нашої Батьківщини осягли розумовий рівень вищого шлюзу, але їхня свідомість супроти стін нової шлюзової клітки є на найнижчому рівні. Нова економічна система, яку впроваджено на місце старої, стала для них іще незрозумілішою. Важке і виснажливе піднімання доводиться починати наново. Правдоподібно, мине кілька поколінь, перш ніж наші люди почнуть розуміти новий стан речей, створений ними самими під час революції.
А до того часу демократичне врядування у нас неможливе, і частка особистої свободи, що припадав на одиницю, у нас навіть менша, ніж в інших країнах. Наші керівники мусять поки що врядувати, як у порожнечі. Якщо до даної ситуації підходити з класичною ліберальною міркою, то це видовище, звісно, не з найприємніших. Страх, фарисейство, деградація, що їх ми повсюдно спостерігаємо, є зримим і неминучим виявом закону, описаного вище. Горе дурням і естетам, які запитують «як», а не «чому». Але горе й опозиції, що хоче вийти на кін у період відносної незрілості мас, як ось зараз. Апелювати до мас у період їхньої зрілості є обов’язком і функцією опозиції. Але в час незрілості лише демагоги звертаються до «вищої розсудливості народу». За цих обставин опозиція має два вибори: захопити владу шляхом змови, при тому рахуючись із фатальною інертністю мас, або у мовчазному розпачі випасти з гойдалки – «мовчки вмерти».
Є й третій шанс, не менш послідовний, перетворений у нашій країні в загальну систему: заперечити й задушити власні переконання, якщо немає змоги їх реалізувати. А що єдиним моральним критерієм, який ми визнаємо і схвалюємо, є безкорисливе служіння суспільству, то прилюдна відмова від власних переконань заради подальшого перебування в партії є почеснішим актом, ніж донкіхотське продовження безнадійної боротьби.
Почуття особистої гордості, гідності, втоми, огиди, сорому – все це має бути вирізане в самому корені…»
Рубашов почав нотувати свої думки про «гойдалку» відразу після вранішньої побудки. Це був другий після страти Багрова та бесіди з Івановим день. Взявши сніданок, Рубашов лише сьорбнув кави і так ні до чого більше й не доторкався.
Його почерк, що протягом кількох останніх днів розхитався й почав виглядати «розлізлим», тепер знову випростався й дисциплінувався. Літери знову лягали рівними рядками, між якими видніли такі ж рівномірні проміжки. Цю зміну він спостеріг, перечитуючи написане.
Об 11-й ранку його вивели на прогулянку. Цього разу його сусідом був не низенький Ріп ван Вінкель, а худий і високий, у подертих чоботах, селянин. Ріпа ван Вінкеля взагалі не було на подвір’ї, і щойно тепер Рубашов пригадав, що вранці не чув з його камери звичного «Втавайте, гнані і голодні». Стариганя, певно, кудись відвезли, але куди – Бог відає. Ріп ван Вінкель… Бідний, обтріпаний торішній метелик, що чудом пережив визначений природою вік і появився у невідповідний сезон. Пару разів наосліп облетів околицю і десь у куті упав прахом.
Селянин поруч Рубашова йшов мовчки, час до часу лише косо позираючи в його бік. Пройшовши коло, він не витримав, кашлянув і озвався:
–Я з Енської області. Вам доводилось там бувати, ваше благородіє?
Рубашов відповів заперечливо. Енська область лежала на сході, і про неї Рубашов мав туманне уявлення.
–Це дуже далеко звідси, – продовжував селянин. – Щоб дістатися туди, треба довго їхати залізницею, а тоді ще з тиждень верблюдами. А ви політичний, ваше благородіє?
–Так, – буркнув Рубашов.
Чоботи на ногах селянина, видно, бачили не одне літо. Підошви на них повідставали, і посинілі пальці загрібали сніг. Селянин мав довгу шию й, говорячи, він весь час кивав головою, ніби притакував під час проповіді священика.
–Я теж політичний, – інформував селянин. – А саме: реакціонер. Кажуть, усіх реакціонерів зашлють на 10 років. Мене теж зашлють на 10 років, ваше благородіє?
–Яка ж ваша провина? – щиро поцікавився Рубашов.
–Мене демаскували як реакціонера, бо я був проти прививок дітям, – пояснював селянин, не відчуваючи, як кумедно звучить його «самокласифікація». – Щороку уряд присилає до нас комісію. Два роки тому нам прислали газети і багато малюнків з начальством. Торік – молотарку й зубні щітки. А цього року нам привезли скляні трубочки, з яких стирчали голки. І почали колоти наших дітей. Усе це робила баба у чоловічих штанях. Коли вона прийшла до моєї хати, я і моя жінка заступили двері і не впустили її. Ну і, значить, демаскували себе як реакціонерів. А тоді ще й спалили газети і малюнки з начальством, і молотарку розбили гуртом. Ну, нас і забрали.
Рубашов співчутливо щось пробурмотів і згадав свої записи на тему самоврядування. Згадав також про тубільців з Нової Гвінеї, що інтелектуально стояли десь на рівні цього селянина. А проте жили у суспільній злагоді і, на диво, мали добре розвинуті демократичні установи. Досягли, інакше кажучи, найвищого рівня у нижньому шлюзі…
Селянин, помітивши раптову задуму свого сусіда, сприйняв її як знак охолодження щодо себе і ще більше знітився, ніби навіть поменшав. Пальці ніг його геть посиніли від снігу й морозу, проте, здавалось, він не звертав уваги на холод: здавшись долі, він підтюпцем ізнов поруч Рубашова.
Повернувшись до камери, Рубашов одразу ж кинувся до записника. Був певен, що винайдений ним «закон відносно суспільної зрілості» – справжнє відкриття. Писав у надзвичайному напруженні. Скінчив, як принесли обід. Поїв з апетитом, пісна каша смакувала, як рідкісний делікатес. Викурив цигарку і, вдоволений, ліг на ліжко.
Спав не більше години. Прокинувся бадьорішим і світлішим. Ще й не протер очей, як від стіни полинули звуки. Офіцер. Мабуть, сердега, знудився. Рубашов притулив вухо до стіни.
Офіцер запитував, з ким він познайомився на прогулянці, – з вікна він бачив його нового компаньйона. Але Рубашов не підтримав цієї теми. Усміхаючись, вистукав:
«Я КАПІТУЛЮЮ…»
Вгадував, який ефект справили ці слова на сусіда. Офіцер, певно, був приголомшений, бо минуло зо дві хвилини, перш ніж він спромігся на відповідь:
«Я Б КРАЩЕ ПОВІСИВСЯ…»
Усмішка на обличчі Рубашова стала виразнішою. Відповів:
«КОЖНИЙ ДІЄ ВІДПОВІДНО ДО СВОЄЇ ПОРОДИ».
Думав, це розсердить сусіда і з-за стіни залунає лайка. Натомість звуки стишились, мовби рука, що передавала їх, враз охляла:
«Я СПОДІВАВСЯ, ВИ ВИНЯТОК. НЕВЖЕ ВИ НЕ МАЄТЕ АНІ КРИХТИ ГІДНОСТІ?»
«МОЯ І ВАША КОНЦЕПЦІЇ ГІДНОСТІ РІЗНІ», – спокійно пояснив Рубашов.
Сусід із 402-ї застукав швидко і впевнено:
«ГІДНІСТЮ Є ЖИТИ І ВМЕРТИ ЗА СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ».
Так само швидко Рубашов застукав у відповідь:
«ГІДНІСТЬ – ЦЕ БУТИ КОРИСНИМ БЕЗ САМОЛЮБСТВА».
Сусід закалатав у стіну дуже різко:
«ГІДНІСТЬ – ЦЕ ПОРЯДНІСТЬ, А НЕ КОРИСНІСТЬ».
«А ЩО ТАКЕ ПОРЯДНІСТЬ?»- запитав Рубашов, роблячи довші паузи між словами.
Чим спокійніше він стукав у стіну, тим завзятішим і збудженішим ставав офіцер.
«ПОРЯДНІСТЬ – ЦЕ РІЧ, ЯКУ ВАША ПОРОДА НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЄ».
Рубашов здвигнув раменами і продовжував:
«МИ ЗАМІНИЛИ ПОРЯДНІСТЬ РОЗУМОМ».
Сусід не відповів нічого.
Перед вечерею Рубашов іще раз проглянув написане. Зробив кілька поправок і переписав усе начисто у формі листа до прокурора республіки. Підкреслив абзац, що торкався можливостей опозиції, і закінчив реченням:
«Я, що нижче підписався, М. С. Рубашов, колишній член Центрального Комітету, колишній народний комісар, колишній командир 2-ї дивізії революційної армії, кавалер ордена бойового Червоного Прапора, у зв’язку з причинами, поданими вище, вирішив цілковито відректися від своїх опозиційних поглядів та прилюдно засудити свої помилки».
Два дні він чекав виклику до Іванова. Сподівався, що його відразу ж покличуть після того, як він передав старому наглядачеві свою заяву. Це сталося того самого дня, коли закінчився термін, встановлений Івановим для «роздумів». Проте з викликом ніхто не квапився. Можливо, Іванов вивчав «Теорію відносної зрілості», додану до заяви, хоч, вірогідніше, документ відразу пішов до вищих інстанцій.
Рубашов посміхнувся, уявивши, який переляк викличе його записка у «теоретиків» Центрального Комітету. До революції і якийсь час після неї, коли ще живий був Бог-отець, між термінами «політик» і «теоретик» різниці не існувало. Тактика, обов’язкова для всіх на той чи той момент або період, вироблялася на ґрунті революційної доктрини у відкритій дискусії. Стратегічні ходи в громадянській війні, «продрозверстка», конфіскація і розподіл землі, впровадження нової валюти, реорганізація промисловості – фактично, – всі адміністративні заходи були, так би мовити, втіленням прикладної філософії. Кожен бородань на старій фотографії, що колись прикрашала кабінет Іванова, знав про закони історичної спадкоємності, політичної економії та державного врядування більше, ніж усі зірки у професорських кріслах Європи разом узяті. Дискусії на з’їздах під час громадянської війни провадились на рівні, якого ні перед тим, ні після того не осягнула жодна політична установа. Ті дискусії дорівнювали розвідкам у наукових журналах. Різниця була лише та, що розвідки у наукових журналах нікого ні до чого не зобов’язували, тимчасом як від результату тих дискусій залежали життя й доля мільйонів та майбутнє революції.
Але тепер стара гвардія виснажилась. За логікою історії, чим стабільнішим ставав режим, тим твердішими мали бути його форми, щоб величезні динамічні сили, звільнені революцією, не вихопилися назовні і не висадили революцію в повітря. Часи філософських з’їздів минули. Там, де висіла фотографія інтелектуалів із цапиними борідками, тепер зяяла біла пляма. На місце філософської пристрасності прийшла всеосяжна безплідність. Революційна теорія перетворилася в кригу догматичного культу, спрощений, легко зрозумілий катехізис, який підносив Хазяїна на п’єдестал високого жерця. Його промови й статті навіть за стилем виказували святу простоту. Вони були поділені на питання й відповіді, препаровані з гідною подиву послідовністю в бік спрощення повсякденних проблем і явищ. Хазяїн, безсумнівно, мав добрий інстинкт щодо застосування «закону відносної зрілості мас». У минулому тирани змушували своїх підданих поводитися згідно з суворими приписами. Хазяїн навчив їх за своїми приписами навіть мислити.
Уявивши собі реакцію «теоретиків» ЦК на його лист, Рубашов ледь не засміявся вголос. У цій ситуації його лист був неприпустимою єрессю. Адже він критикував у ньому вітців доктрини, чиє слово було священне; він називав лопату лопатою; навіть недоторкано-свята особа Хазяїна була трактована в її історичному контексті, об’єктивно. О ті нещасливі сьогоднішні теоретики! Вони мусять корчитися в агонії, прочитавши його листа. Адже вони тільки для його й існують, щоб одягати стрибки й несподівані зміни курсу Хазяїна в шати останніх відкриттів філософії.
Деколи здавалося, що Хазяїн навмисно придумує кумедні трюки для своїх теоретиків. Одного разу він наказав комісії експертів, що редагувала журнал з економіки, зробити аналіз американської промислової кризи. Підготовка аналізу зайняла кілька місяців. Нарешті з’явився спеціальний номер журналу, в якому за допомогою тез, виголошених Хазяїном на останньому з’їзді партії, па сотнях сторінках доводилося, що темпи розвитку американської промисловості були звичайного симуляцією і що фактично Америку з’їдала депресія, покінчити з якою могла лише пролетарська революція.
У день появи цього журналу Хазяїн дав аудієнцію американському журналістові і між двома затяжками люльки приголомшив його й цілий світ такою заявою:
–Криза в Америці минула, й американська економіка знову функціонує нормально…
Усі експерти, сподіваючись офіційної нагінки або й арешту, скомпонували того самого дня листа, в якому визнавали свою вину у протягуванні контрреволюційних теорій та виготовленні шкідливих аналізів; обіцяли прилюдно спокутувати цей гріх і своєю відданістю партії виправити помилки. Лише Ісакович, сучасник і ровесник Рубашова, один з усієї комісії експертів, що належав до старої гвардії, вважав за краще застрілитися. Втаємничені у цю справу згодом стверджували, що Хазяїн затіяв цю комедію з однією метою – позбутися Ісаковича, якого підозрював в опозиційних настроях.
Комедія й трагедія. Жонглювання «революційною філософією» було засобом зміцнення диктатури, яка, попри насильницький характер, усе ж була історичною необхідністю. Що ж, тим гірше для того, хто сприймав цю комедію всерйоз, хто лише бачив дію на сцені, але не розумів машинерії поза нею. Раніше революційна політика ухвалювалася на партійних з’їздах; тепер її курс вирішувався за кулісами. Це теж був логічний наслідок «закону відносної зрілості мас».
Рубашов хотів зараз одного: опинитись у тихій бібліотеці, освітленій зеленавими лампами, щоб підкріпити там свою теорію історичними фактами. Найпродуктивніше революційна філософія творилася в еміграції, в часи вимушених перепочинків між періодами політичної діяльності, коли можна було поринути в архіви й бібліотеки. Але зараз Рубашов був би радий будь-якій бібліотеці, хай навіть «вичищеній», процензурованій, аби тихій…
Він походжав по камері, намагаючись уявити собі найближчі роки свого життя, коли політично він буде проклятий і житиме як внутрішній емігрант. Вірив, що прилюдне самозречення купить йому потрібну передишку. Зовнішня форма капітуляції не означала для нього нічого. Раз вони хочуть, хай мають стільки заяв про непогрішність Хазяїна, скільки витримає папір. Адже все це лише данина візантійському звичаєві, який постав із потреби всвердлювати кожну фразу в людські черепи шляхом спрощення й безконечного повторення. Все, що видавалося за добро, мало сяяти, як золото; все те, що вважалося злом, мусило бути чорним, як смола. Політичні заяви для мас мають бути розмальовані, як ярмаркові пряники.
Усе це речі, яких сусід із 402-ї ніколи не зрозуміє. Його вузьке поняття гідності належить до іншої епохи. Бо що таке гідність? Певний набір правил, оправлений традицією і приписами лицарських поєдинків. Нове поняття гідності формулюється інакше: бути корисним без самолюбства і залишатися таким до кінця…
«Краще вмерти, ніж збезчестити себе», – заявив сусід із 402-ї і при цьому, мабуть, ще й підкрутив вуса. Ця заява, власне, і є класичним виявом самолюбства. Сусід із 402-ї вистукував свої речення моноклем, а Рубашов – пенсне. І в цьому полягала різниця: характер предметів визначав характер їхніх власників.
Та всі ці роздуми заступались бажанням тихо попрацювати у бібліотеці, розробляючи свою теорію. Він працював би роками і написав би масивну книгу, перший корисний підручник для зрозуміння історії демократичних інституцій, що кинув би світло на психологію мас. Ця психологія змінювалась, наче рух маятника, і в наш час це було особливо помітно, хоча теорія класової боротьби не могла цього пояснити.
Рубашов кружляв по камері і думка про дальшу працю над своєю теорією не покидала його. Зуб не болів; почувався жвавим, заповзятливим, повним бадьорого неспокою. Відтоді як переговорив з Івановим і подав заяву минуло два дні, але нічого не сталося. Протягом перших двох тижнів ув’язнення час минав швидко, але тепер, здавалося, перетворився на важкий предмет, що висів над головою нерухомо. Години розпадалися на хвилини, а хвилини – на пекучі секунди. Брав олівця й починав новий розділ своєї теорії, але невдовзі зупинявся, не маючи змоги підкріпити свої думки історичними фактами. І знову мріяв про бібліотеку. По чверть години вистоював біля вічка, сподіваючись побачити старого наглядача, що простує до його камери, аби запровадити його до Іванова. Але в коридорі не було нікого. Лише світло лампочок стікало по стінах незмінною блідістю.
Деколи починав вірити, що Іванов сам прийде до камери і формальність із протоколом буде залагоджена тут. Навіть вважав, що залагодження цієї справи у камері було б приємнішим. Цього разу Рубашов, напевно, не відмовився б від горілки чи вина. В уяві він до дрібниць відтворював майбутню розмову. Бачив, як разом вони фарширують його «зізнання» помпезною фразеологією і як Іванов цинічно піджартовує з цієї процедури. Чи ж не обіцяв він викликати його до себе наступного ж ранку?
Неспокій зростав, перетворюючися поступово у страх. На третю ніч він уже взагалі не міг заснути. З розплющеними очима лежав на ліжку, прислухаючись до слабких, притлумлених звуків в’язниці. Перекидався з боку на бік, втікаючи від несподіваної загадки, вперше з часу арешту бажав присутності поруч себе теплого жіночого тіла. Щоб заснути, пробував дихати «по-спортивному», але натомість збуджувався ще дужче. З останніх сил гамував у собі бажання побалакати з офіцером, який від часу дискусії про гідність зовсім не озивався.
Пролежавши без сну до півночі й знудившись клаптем газети на верхній шибі, в яку впирався його зір, загрюкав об стіну кулаком. Нетерпляче чекав на відповідь, але стіна залишалась німою. Знову затарабанив, відчуваючи в скронях гарячу хвилю приниження. Сусід із 402-ої не відповідав. Рубашов був певен, що він не спить, а лежить, як завжди, пережовуючи подумки свої давні пригоди. Одного разу сусід признався, що ніколи не засинає раніше другої години ночі. Також признався, що знову став жертвою хлоп’ячих звичок.
Рубашов лежав на спині і безцільно дивився в стелю. Матрац під ним збився у великий чотирикутний коржик. Під ковдрою було дуже жарко, але коли скидав її з себе, починав тремтіти. Запалив цигарку. Тоді ще одну. Скурив сім підряд. Недопалки лежали довкола ліжка. Усе завмерло, ніде ані звуку. Здавалося, час зупинився, перетворившись на безформну темряву. Заплющив очі й уявив Орлову поруч себе. Забув, що її волочили по підлозі, як і Багрова. Тиша зробилась такою нестерпною, що здавалось, вона коливається і скрипить. Чим зайняті тисячі людей у щільниках цього вулика? Тиша вбирала у себе їхнє нечутне дихання, їхні невидимі мрії, їхній притлумлений страх і жадання. Якщо історію можна обрахувати кількістю, то скільки заважить сумарний кошмар двох тисяч людей?
…Двері камери відчинились раптово, з гучним брязкотом. Ввійшло двоє охоронців у одностроях, підперезані новими ременями з кобурами. Цих двох Рубашов бачив уперше. Один із них, високий, з обличчям, що випромінювало брутальність, і хрипким голосом, що звучав надто наказово, підійшов до ліжка. Зневажливо, майже глузливо наказав Рубашову йти за ними, не пояснюючи куди.
Рубашов розшукав пенсне, почепив на носа й підвівся. Йдучи по коридору, почувався, змученим, обважнілим, ніби повним свинцю. Поруч із вартовим, що виглядав циклопом і мав сажневі кроки, іти було нелегко. Другий конвоїр ступав іззаду.
Назовні годинник вибив другу годину ночі. Значить, він таки трохи поспав. Ішли попереднім маршрутом – до голярні. Цією дорогою вели й Багрова. Страшенно хотілося озирнутись на того, що йшов позаду, але Рубашов стримувався. Бажання було таке сильне, що, тамуючи його, він аж упрів. Невже це бажання походить зі страху? В усякому разі, втішав він себе, вони не штовхнуть мене в прірву без церемонії. Але й це заспокоєння потопало в напливах сумнівів. І раптом урівноважився. Так чи так – яка різниця? Аби тільки швидше закінчилося. Силкувався збагнути, має він страх чи ні, але відчував лише фізичну незручність від потамованої спокуси озирнутись назад.
Коли проминули голярню, він побачив вузькі сходи, що провадили вниз. Інстинктивно його зір прикипів до ніг вартового-велетня: стишить він свою ходу чи ні? Переконував себе, що це тільки тривога й цікавість, а не всесильний страх. Та коли повернули на сходи, він здивовано помітив, що ноги зробились хиткими, підламалися у колінах. Помітив також, що пальцями він стискає пенсне, потираючи його об рукав. Мабуть, зняв його з носа ще перед голярнею. Криво посміхнувся. Шахрайство! Невдале шахрайство! Мозок свій можна перехитрити, але нижче, від шлунка і до кінцівок, організм усе чує. «Якщо вони почнуть мене зараз бити, я підпишу все, що вони хочуть. Але завтра відкличу назад…»
Пройшовши ще кілька кроків, пригадав свою «теорію відносної зрілості», а заразом і те, що вирішив піддатися й підписати «зізнання». Від цієї згадки полегшало. І водночас, дивуючись, запитував себе, як же це він так швидко забув своє «тверде» рішення останніх днів?
Велетень в однострої враз зупинився, відчинив двері і відступив набік, пропускаючи Рубашова. Через відчинені двері було видно частину кабінету, схожого на кабінет Іванова, з тією різницею, що зсередини просто в очі било сліпуче світло. Навпроти дверей стояв стіл, за столом сидів Клєткін.
Двері за спиною зачинилися. Клєткін, який уважно вивчав розкладені на столі папери, відірвав від них зір і вперше глянув на Рубашова.
–Сідайте, будь ласка, – сказав сухим, безбарвним голосом, що його Рубашов добре запам’ятав іще з першої зустрічі в камері.
Рубашов теж упізнав широкий шрам на щелепі Клєткіна, хоч обличчя його було в тіні, за єдиною лампою у кімнаті, що з диявольською напругою світила на двері. Світло було таке сильне що якийсь час, крім Клєткіна, Рубашов нічого й нікого не бачив. І лише трохи оговтавшись, помітив, що в кімнаті є й третя особа – стенографістка, яка сидить спиною до них за невеликим столом, наполовину відгородженим завісою.
Рубашов сів на табуретку навпроти Клєткіна. Інших стільців не було.
–У зв’язку з відсутністю комісара Іванова я маю повноваження допитати вас, – почав Клєткін.
Світло лампи різало очі. Рубашов повернувся до нього профілем, але світло все одно потрапляло у кут його правого ока, і незабаром ця позиція теж зробилась нестерпною. До того ж говорити кудись убік було досить складно й абсурдно.
–Я волію, щоб мене допитував Іванов.
–До вашого відома, слідчий назначається певними інстанціями, – відповів Клєткін. – Ваше право – продовжувати зізнання або відмовитися від допиту. Ваша відмова автоматично робить нечинною й ту заяву, яку ви написали два дні тому. Слідство автоматично припиняється. В такому разі я маю розпорядження передати ваші папери до компетентних органів, які винесуть вам вирок адміністративним порядком…
Рубашов розмірковував дуже швидко. Було ясно, що з Івановим щось сталося. Може, дістав «відпустку», може, його звільнили або й заарештували. Навряд щоб про їхню колишню дружбу нагорі забули. Іванов був занадто розумний для цієї справи, та й Хазяїнові служив виключно з логічних умовиводів, а не з сліпого фанатизму. До того ж Іванов був вихованцем старої школи. Сьогодні були потрібніші Клєткіни з їхніми методами… Мир тобі, Іванов.
Та часу для жалю й сентиментів не було. Думати доводилось швидко, а клята лампа не давала зосередитись. Рубашов зняв пенсне й заблимав очима. Знав, що без пенсне виглядав голим і безпорадним. Знав, що Клєткін своїми незмигними очима реєструє кожен порух на його обличчі. Головне – не мовчати. Якщо він затягне мовчанку хоч на одну зайву секунду – він пропав. Клєткін був гидким типом, але що вдієш? Клєткін – нова генерація. Стара генерація мусила порозумітися з новою або зійти зі сцени спустошеною й розчавленою. Іншої альтернативи не було. Несподівано Рубашов відчув старість. Таким старим іще не почувався ніколи. Якось не замислювався досі, що йому вже за 50. Надів пенсне, намагаючись зустріти погляд Клєткіна, але колюче світло навертало на очі сльози, і пенсне знову довелося зняти.
–Я готовий підписати зізнання, – сказав Рубашов, силкуючись погамувати злість у голосі. – Але за однієї умови: ви негайно ж припините свої фокуси. Приберіть цю прокляту лампу і побережіть свої методи для злочинців і контрреволюціонерів…
–Ви забуваєте, що умови тут ставлю я, а не ви, – відрізав Клєткін. – Задля вашої зручності ніхто освітлення не мінятиме. Мені здається, ви ще як слід не усвідомили свого становища. А головне, ви забули, що саме вас звинувачують у контрреволюційних діях і що саме ви уже двічі впродовж останніх двох років у подібних діях розкаювались. Не думайте, що й цього разу вам усе так минеться.
«Ах ти ж свиня!– майже вигукнув Рубашов. – Нахабна, брудна свиня в однострої!»
Почервонів. Знав, що червоніє. Знав, що Клєткін це теж помітив. Цікаво, скільки цьому Клєткіну років? Не більше, як 37. Мабуть, у громадянській війні брав участь зеленим хлопчиськом. Належав до покоління, яке сформувалося вже після відпливу. Це покоління не мало традицій, не мало минулого, не мало нічого, що хоч би трохи пов’язувало її зі старим, зниклим світом. Це покоління народилося без пуповини. А проте сила була по її боці. Залишалося й собі розрізати пуповину, що в’язала з пустими концепціями честі й гідності старого світу. Гідність – це служіння без самолюбства, без оберігання себе, служіння до останнього логічного висновку.
Поволі заспокоївся. Тримаючи пенсне в руці, повернувся до Клєткіна, але враз мусив заплющити очі – лампа просто пекла. З заплющеними очима почувався абсолютно роздягненим, але це його вже не турбувало.
–Я готовий на все, аби лише допомогти партії, – сказав Рубашов чітким голосом. – Я прошу вас зачитати обвинувачення в деталях. До цього часу я з ним іще не ознайомлений…
Радше почув, ніж побачив, як пожвавилася уся постать Клєткіна. Сорочка його зашелестіла, а сам він почав дихати вільніше, мовби щойно його тіло звільнилося від невидимих кайданів. Рубашов здогадувався, що Клєткін переживав найбільший тріумф свого життя. Перемога над Рубашовим означала початок великої кар’єри, навіть не вірилося, що хвилину тому справа невизначено лежала на хитких терезах. Такий поворот не міг не тішити, надто коли врахувати долю менш удачливого Іванова.
І тут Рубашов відчув, що тримає Клєткіна у руках не менше, ніж той тримає його. «Я вхопив тебе, хлопче, за горлянку, – подумав Рубашов. – І якщо вже падатиму з гойдалки, то потягну й тебе». Якийсь час він бавився цією думкою, не звертаючи уваги на Клєткіна. Останній, знову ретельний і незворушний, шукав щось у папці з документами. Рубашов, перепочиваючи, заплющив очі.
Невже треба спалити останні залишки самолюбства? Клєткін, безумовно, вірив, що це саме завдяки його методам, а не аргументам Іванова, Рубашов опинився на грані капітуляції. Хтозна, може, Клєткін навіть переконав вищі інстанції в недосконалості методів Іванова і тим самим прискорив його падіння! Свиня! «Свиня!» – повторив подумки, але без попередньої злості. «Ти, безпардонна тварюко в уніформі, наш власний виплодку! Варваре новочасного і прийдешнього віку! Ти ж зовсім не розумієш суті справи! Зрештою, коли б ти розумів, коли б ти був потрібен!…»
Відчув, що світло лампи зробилося ще різкішим. Здогадувався, що десь біля столу є реостат, яким можна посилювати й знижувати напругу в лампі. Сліпуче світло змусило його відвернутися від Клєткіна й витерти засльозені очі. «Тварюка! – подумав знову. – Проте саме таке покоління тварюк нам сьогодні потрібне…»
Клєткін зачитав звинувачення. Його сухий, монотонний голос дратував невимовно. Рубашов слухав, відвернувши головою й заплющивши очі. Він вирішив трактувати звинувачення як формальність, як абсурдну, але потрібну комедію, річ, болючий сенс якої могли зрозуміти лише втаємничені. Але те, що читав Клєткін, своєю абсурдністю перевершило його найгірші сподівання. Невже Клєткін справді вірив, що він, Рубашов, планував усі оті дитячі змови? Що протягом багатьох років він тільки й думав, як би розвалити будівлю, фундамент під яку він і вся стара гвардія закладали? Невже Клєткін вірив, що всі оті люди з групової фотографії, герої його дитинства, раптом стали жертвами епідемії, яка поробила їх продажними й нікчемними, одержимими одним бажанням – угробити революцію? Та ще й методами, запозиченими з дешевих детективних романів?
Клєткін читав монотонно, без інтонації, сухим і безбарвним голосом людини, яка вивчила абетку пізно, будучи вже дорослою. Він читав про переговори, що мали місце між Рубашовим і представником ворожої держави. Переговори відбувалися в Б., а їх метою була реставрація старого режиму силою. Називалося й прізвище представника ворожої держави, вказувались навіть час і місце зустрічі. Рубашов почав слухати уважніше. Пригадалася коротка і незначна сцена, яку він відразу забув і яка ніколи не наверталася до пам’яті. Вичислив дату. Так, усе збігалося з обвинуваченням. Так невже ця невинна сцена й буде тим мотузком, на якому його повісять? Усміхнувся й знову витер очі.
А Клєткін читав. Рівно, монотонно-мертвотно. На обличчі мав вираз, властивий людям, що сприймають прочитане некритично. Невже він не помічав гротесковості й абсурдності тексту? А далі… Йшлося тепер про період, коли Рубашов очолював комісію з виробництва алюмінію. Клєткін наводив цифри, які мали засвідчити страшну дезорганізацію на цій стрімко розвинутій промисловій ділянці. Подавалася кількість робітників, що загинули за підозрілих обставин, кількість літаків, що розбилися внаслідок дефектності матеріалу. І все це разом було результатом диявольських саботажних операцій Рубашова. Слово «диявольський» зустрічалося в тексті кілька разів. Рубашов навіть було подумав, що Клєткін схибнувся. Мішанина логіки й абсурду скидалась на комплекс шизофренії. Але… Але звинувачення готував не Клєткін! Він тільки читав його і щиро вірив прочитаному чи принаймні вважав це все цілком вірогідним…
У кутку сиділа стенографістка. Вона була невеликого зросту, в окулярах. Коли Рубашов повернувся до неї, вона саме загострювала олівець. Зовні вона виглядала надзвичайно спокійною й ні разу не оглянулася. Безумовно, вона теж вважала прочитане Клєткіним за річ нормальну і переконливу. Вона була молода, не більше 25 років. Зростала теж після відпливу. Що для неї, генерації новітніх примітивів, могло значити прізвище Рубашов? Ось він сидів перед сліпучим рефлектором, не в силі розплющити змокрілі очі, а вони читали безбарвними голосами звинувачення і дивились на нього безбарвно-байдужими очима, немовби він був кроликом на дослідницькому столі.
Клєткін дійшов до останнього розділу, який, як виявилось, був «цвяхом програми». У ньому розповідалося про замах на життя Хазяїна. Таємничий X., що про нього був згадав Іванов на першому допиті, знову вийшов на кін. З читаного виходило, що цей X. був помічником директора кремлівської їдальні, з якої, коли Хазяїн був особливо зайнятий, йому приносили бутерброди. Самі по собі ці бутерброди не були таємницею – про них навіть писали у пресі на підтвердження спартанської скромності вождя. А тим часом згаданий X. за наказом Рубашова саме цими бутербродами мав отруїти Хазяїна.
Коли Рубашов відкрив очі, Клєткін уже перестав читати й уважно дивився на арештанта. Потім звичним, рівним голосом, радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав:
–Ви вислухали звинувачення й визнаєте себе винним?
Рубашов хотів зосередитись на обличчі слідчого, але не зміг – знову мусив заплющити очі. На кінці його язика вже крутилась ущиплива відповідь. Натомість він тихо, так, що навіть стенографістка мусила витягнути шию, сказав;
–Я вважаю себе винним у тому, що не зрозумів історичної необхідності, на якій ґрунтується політика уряду, і тому розвинув у собі опозиційні погляди. Я вважаю себе винним у тому, що дозволив собі керуватися сентиментальними імпульсами і таким чином прийшов у суперечність з історичною потребою. Я відкрив свій слух лементові приречених і тому став глухим до аргументів, які доводили необхідність жертвувати ними. Я вважаю себе винним у тому, що питання вини й невинності поставив вище корисності й шкоди. І нарешті, я вважаю себе винним у тому, що ідею людини поставив вище ідеї людства…
Зупинився. Хотів розплющити очі, але світло лампи проникало в сам мозок, і він знову безпорадно закліпав повіками. Відвернувся від лампи і зупинив свій зір на стенографістці, яка щойно скінчила нотувати його слова. Бачив її профіль. На ньому лежала легка іронічна усмішка.
–Я знаю, – провадив Рубашов, – що мій ухил у випадку його реалізації міг бути смертельною небезпекою для революції. Всяка опозиція на критичних закрутах історії містить у собі мікроб розколу організації, а отже, й мікроб громадянської війни. Гуманістична м’якосердість, лібералізм, демократія в часи політичної незрілості мас є самогубством для революції. А тим часом мої опозиційні погляди випливали саме з симпатії до цих ліберальних методів, з виду таких привабливих, але фактично смертельних. Визнаю, що домагання ліберальних реформ, припинення терору, впровадження ширшої демократії, послаблення контролю в партії, все це в теперішній ситуації є об’єктивно шкідливим, а тому за своїм характером і контрреволюційним…
Рубашов знову зупинився, бо в горлі пересохло і голос його захрип. Чув, як подряпує олівець секретарки. То був єдиний звук у цій неймовірній тиші. Рубашов підвів голову і, не розплющуючи очей, закінчив:
–Лише в цьому плані ви можете вважати мене контрреволюціонером. Що ж до абсурдних обвинувачень, прочитаних вами, то вони до мене не мають ніякого відношення.
–Скінчили?– в’їдливо запитав Клєткін.
У його безбарвному голосі з’явилась нотка брутальності. Ця брутальність забриніла так різко, що Рубашов здригнувся. Яскраво освітлена з-за спини постать слідчого залишалася непорушною. Рубашов нарешті знайшов точну характеристику Клєткіна – «коректна брутальність».
–Ви не сказали нічого нового, – тим самим сухим, шкребучим голосом мовив Клєткін. – В обох ваших попередніх каяттях зазначено, що ваша позиція була «об’єктивно контрреволюційною й шкідливою для інтересів народу». Обидва рази ви принижено просили у партії прощення і клялися у вірності керівництву. Зараз ви сподіваєтеся відбутися таким самим способом утретє. Зроблена вами щойно заява є звичайним окозамилюванням. Ви признаєте свою опортуністичну позицію, але заперечуєте акти, які логічно з неї випливають. Я вже казав вам, що цього разу ви так не викрутитесь.
У тиші Рубашов почув зміну в гудінні лампи – світло подужчало.
–Мої попередні заяви робилися з тактичних міркувань, – відповів Рубашов низьким голосом. – Адже ви пам’ятаєте, що цілий ряд визначних діячів мусив робити подібні заяви, щоб лише залишитися в партії. Але цього разу я говорю інакше…
–Тобто цього разу ви справді щирі?– спитав Клєткін без видимої іронії в голосі.
–Так.
–А раніше ви говорили неправду?
–Хай буде по-вашому.
–Щоб врятувати свою шкіру?
–Щоб мати можливість для праці.
–Без шкіри людина не може працювати. Отже, щоб врятувати шкіру?
–Хай буде по-вашому.
В коротких паузах між питаннями слідчого і його відповідями Рубашов чув лише дряпання олівця секретарки та гудіння рефлектора. Від випромінюваного ним тепла Рубашову з обличчя збігали краплі поту. Дивитися на Клєткіна було неможливо; він усе рідше й рідше розплющував очі. Почалися напади сну. Коли Клєткін після серії швидких питань замислився над отриманими відповідями, Рубашов моментально поринув у сон і голова його немічно впала на груди. Та наступне питання Клєткіна миттю повернуло його до свідомості. Очунявши, мав враження, ніби прокинувся з довгого сну.
–Я повторюю, – сичав Клєткін, – чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?
–Я вже признався в цьому.
–А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?
Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.
–Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?
–Мені казали про це, – тихо відповів Рубашов.
Сіпання в зубі зробилося дужчим.
–Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?
–Мені казали про це…
Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався у вухо:
–Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?
–Можливо, – відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.
–Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?
–Ну, це вже занадто! – обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова – щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі – теж».
–І після всього цього ви ще ставите нам умови? – провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. – Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?
Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?
–Я не хочу нічого, – повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, – хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.
–Є лише одна нагода для цього, – жвавіше підхопив Клєткін. – А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.
Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.
–Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, – сказав він мляво.
–Ще б пак! Звичайно, цього ви зробити не можете, – Рубашову здалося, що в голосі Клєткіна вперше зазвучала іронія.
З цього моменту Рубашов мало що пам’ятав з допиту. Після речення: «Звичайно, цього ви зробити не можете», – яке запам’яталося через особливу інтонацію слідчого, в подальших згадках утворилася прогалина. Пізніше він пояснював це сном. Навіть згадував, що саме снилося. Сон тривав, мабуть, не більше хвилини, але в ньому він бачив розтягнутий, безконечний ландшафт і знайомі тополі, які визначали собою межі батькового маєтку.
Звідки й коли в кабінеті появилася ще одна особа – він не знав, хоч і напружував пам’ять. Чув дише громовий голос Клєткіна. Останній, мабуть, підвівся й кричав через стіл:
–Прошу вас бути уважнішим!… Чи знаєте ви цю людину?
Рубашов підтакнув. Так, він упізнав Заячу Губу миттю, дарма що той був без дощовика, в якому Рубашов звик його бачити на подвір’ї в’язниці. Пригадалися цифри в’язничої абетки й удари в стіну: «Заяча Губа шле вам привіт».
–Де й коли ви з цією особою бачились?
Рубашову коштувало зусиль, щоб говорити. Гіркий присмак так і не зник з кінчика язика.
–Я бачив його кілька разів з вікна, коли він прогулювався…
–Ви не знали цього чоловіка раніше?
Заяча Губа стояв біля дверей. Світло лампи схоплювало його всього, з ніг до голови. Його жовтаве обличчя було тепер білим як крейда; ніс гострий; розсічена верхня губа ледве покривала зуби й помітно тремтіла. Його руки звисали незграбно майже до колін. Рубашов дивився на нього, як на привида на сцені. А в пам’яті билися нові цифри тюремної абетки: «Вчора катували Заячу Губу». І раптом крізь пам’ять майнула легка тінь… Здалось, ніби він колись зустрічався з живим оригіналом цих людських решток. Коли й де це було? Давно, задовго перед арештом.
–Не можу сказати точно, – відповів Рубашов непевно. – Але, придивившись уважніше, припускаю, що я з ним таки десь бачився.
Ще не закінчивши фрази, усвідомив, що зробив помилку. Не треба було поспішати з відповіддю. Під приводом роздумів міг відпочити й набратися духу.
–Не пригадуєте, коли ви зустрічалися з ним востаннє?– поспішив Клєткін з новим запитанням. Скидався на хижого птаха, що гострим дзьобом безупинно дзьобає жертву. – Прошу вас бути точним у відповіді. Гострота вашої пам’яті вважалася колись у партії взірцевою…
Рубашов перебирав згадки, але так не міг з’ясувати, де й коли бачив цього привида, що тепер мружився під тисячами амперів світла й не міг стулити тремтячих уст. Заяча Губа стояв як укопаний. Кілька разів облизав язиком розсічену губу, а зір його тим часом наполохано бігав від Клєткіна до Рубашова й від Рубашова до Клєткіна.
Секретарка перестала нотувати. Чути було лише рівне гудіння лампи й хрускіт нової сорочки Клєткіна. Вхопившись руками за бильце крісла, він подався вперед і примружив очі:
–Ухиляєтеся від відповіді?
–Ні, не ухиляюсь. Просто, не можу пригадати…
–Гаразд, – сказав Клєткін.
Він майже навалився грудьми на стіл і, перевівши погляд на Заячу Губу, спитав:
–Може, ви трохи допоможете громадянинові Рубашову? Де ви бачилися з ним востаннє?
Обличчя Заячої Губи зробилося ще більшим. Перелякано тікаючи зором від Клєткіна, він наткнувся очима на стенографістку й прикипів до неї поглядом, мовби шукав у жіночій тендітності підтримки і зрозуміння. Нарешті відірвався від неї, шугнув зором по стінах, навіть по стелі, шукаючи й далі місця для душевного перепочинку. Та ось пригадав, що питання поставлено таки йому, облизав розсічену губу й поквапно, одним віддихом, сказав:
–Громадянин Рубашов намовляв мене умертвити вождя партії отрутою…
Глибокий, мелодійний голос, що несподівано полився з цих людських решток, здивував Рубашова. Здавалося, цілого, неполаманого в цьому молодому чоловікові тільки й було, що його приємний голос. Цей голос видавався дивною протилежністю до всієї його зовнішності. Сказане ним дійшло до Рубашова лише за кілька секунд. З моменту появи в кабінеті Заячої Губи Рубашов сподівався чогось подібного і намагався бути на сторожі. Але звинувачення прозвучало надто кумедно. За хвилю озвався й Клєткін. Його роздратований голос доносився ззаду, бо Рубашов майже повністю повернувся до дверей, біля яких і досі стояв Заяча Губа.
–Я ще не питав вас про це. Я спитав вас, де ви востаннє зустрічалися з громадянином Рубашовим?
«Ти помилився, хлопче, – звернувся Рубашов подумки до Клєткіна. – Ти не повинен був наголошувати, що на твоє питання дано не ту відповідь. Я б і не помітив цього. А тепер, після твоїх дурних додаткових з’ясувань, у моїй голові прояснилося, наступило гарячкове пробудження…»
Порівняти свідка з предметом вдалося легко. Цей свідок – Заяча Губа – є заведеним грамофоном. Голку поставлено не на ту борозну пластинки і в результаті – не та відповідь. Заяча Губа трішки знітився і його «правильна» відповідь прозвучала ще мелодійніше:
–Я бачився з громадянином Рубашовим у Б., на прийомі, влаштованім торговельною делегацією. При зустрічі він намовляв мене до участі в терористичній змові проти вождя партії.
Говорячи, він гасав очима по стінах кабінету. Коли замовк, його погляд раптом упав на Рубашова й застиг, немов знайшов нарешті місце відпочинку. Рубашов надів пенсне й відповів на цей погляд допитливим позирком власних очей. Але в зіницях молодого чоловіка не було прохання вибачити. Радше – братерська довіра й німий докір безнадійно катованого. Рубашов був першим, хто розплів цей вузол переживань.
За спиною знову загримів голос Клєткіна, самовпевнений і, як завжди, брутальний:
–Ви пам’ятаєте дату зустрічі?
–Так, я пам’ятаю її дуже виразно, – відповів Заяча Губа своїм лагідним голосом. – Ми зустрілися на прийомі з нагоди 20-х роковин революції.
Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше – розчарування.
Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:
–Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…
–Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?
–Я щойно це підтвердив, – кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. – Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.
–В обвинуваченні його прізвище названо повністю, – зауважив Клєткін.
–Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це – псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…
–Ну, це неважливо, – підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. – Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.
«Знову помилка, – подумав Рубашов, дарма що майже засинав. – Він вважає це неважливим. Але якби я справді вербував цього чоловіка до тієї опереткової змови, то, очевидно, згадав би його при першому натякові, з зазначенням чи без зазначення прізвища». Почувався, однак, надто виснаженим, щоб затівати ці всі уточнення. До того ж йому довелося б тоді знову повернутися до тієї диявольської лампи. А так міг принаймні сидіти спиною до неї.
Поки Клєткін і Рубашов перемовлялися на предмет ідентичності Заячої Губи, той стояв з утягнутою в плечі головою і його верхня губа не переставала тремтіти. Руба шов пригадав свого старого друга, професора Кіффера, найавторитетнішого фахівця з питань революції. На фотографії учасників Першого з’їзду партії, де їх зафіксовано з цапиними борідками, він сидів ліворуч від самого Бога-отця. У питаннях історії Кіффер був його помічником і співавтором. Він був також його улюбленим партнером у шахах і, мабуть, єдиним особистим другом. Після смерті «старого» Кіффер, який знав його зблизька більше, ніж будь-хто інший, дістав доручення написати його біографію. Він працював над нею десять років, але доля судила так, щоб ця праця ніколи не вийшла друком. За десять років офіційна версія революційних подій зазнала істотних змін. Ролі, зіграні в тих подіях головними акторами, були переписані наново; шкалу вартостей переінакшено. Старий Кіффер був надто впертий. Він не міг зрозуміти нової діалектики, що нею почалася ера Хазяїна.
–Ми з батьком, – продовжував Заяча Губа своїм неприродно мелодійним голосом, – вертаючись із міжнародного етнографічного конгресу, заїхали до Б. Мій батько дуже хотів зустрітися зі своїм давнім приятелем громадянином Рубашовим…
Рубашов слухав із змішаним почуттям цікавості й меланхолії. Свідчення молодого чоловіка поки що було правдивим: старий Кіффер справді заїхав до нього поговорити від душі й порадитись у деяких справах. Вечір, що його вони тоді провели разом, мабуть, був останнім приємним моментом у житті історика.
–Ми не могли затриматись довше, як на один день, – свідчив далі молодий чоловік, втупившись у Рубашова, мовби шукаючи в нього сили й підтримки. – Це якраз була річниця революції, і тому я так добре запам’ятав дату. Громадянин Рубашов був цілий день зайнятий офіційним прийомом і розмовляв із моїм батьком лише кілька хвилин. Лише ввечері, звільнившись від обов’язків у посольстві, він запросив нас до свого помешкання. Коли ми прийшли, громадянин Рубашов зустрів нас у домашньому халаті. Він виглядав утомленим, навіть виснаженим. Проте зустрів нас дуже тепло. На столі стояли вина й перекуски. Господар обняв мого батька й привітав його словами: «Будьте гостем на вечірці для останніх могікан…»
У розповідь вдерся голос Клєткіна:
–Чи ви відразу помітили намір Рубашова впоїти вас, щоб потім легше було втягнути до своїх планів?
Рубашову здалося, що легка усмішка промайнула по знівеченому обличчі Заячої Губи. На цю коротку мить воно справді стало схоже на обличчя того юнака, з яким вони зустрічалися за кордоном. Та невдовзі схожість зникла. Заяча Губа закліпав очима і знову облизав розсічену губу язиком.
–Він видався мені підозрілим, проте я не відразу розгадав його наміри…
«Нещасне ти цуценя, – подумав Рубашов. – Що вони з тебе зробили?»
Заячій Губі треба було майже хвилину, щоб оговтатись від самого лише голосу слідчого. У тиші було чути, як секретарка загострює олівець.
–Рубашов і мій батько якийсь час балакали про минуле, бо вони не бачили один одного кілька років. Згадували дореволюційні часи та своїх ровесників, яких я знав лише з чуток, а також громадянську війну. Часто вони говорили натяками і я не міг зрозуміти, про що йдеться. Сміялися з якихось спільних згадок, яких я теж не розумів…
–Багато пили?– перебив Клєткін.
Заяча Губа безпомічно блимав проти сліпучого світла, й аж тепер Рубашов помітив, що свідок, говорячи, ледь похитувався, мовби стояти йому на ногах було дуже важко.
–Так, пили чимало, – продовжував молодий Кіффер. – За останні роки я ще не бачив батька в такому піднесеному настрої…
–Це було, – втрутився знову Клєткін, – за три місяці до викриття контрреволюційній діяльності вашого батька і ще за три місяці до його розстрілу. Так?
Свідок облизував губи, тупо дивився назустріч лампі й мовчав. Рубашов різко повернувся до Клєткіна, але, засліплений лампою, заплющив очі й повільно відвернувся знов, потираючи пенсне об рукав. Олівець секретарки на мить заскрипів голосніше і враз відірвався від паперу. Ідеальну тишу порушив Клєткін:
–На той час ви були вже втягнуті батьком до його контрреволюційної діяльності?
Заяча Губа неспокійно облизував уста.
–Так, – ледве чутно сказав він.
–Ви знали, що Рубашов поділяв погляди вашого батька?
–Так.
–Прошу переповісти найістотніше з їхньої розмови. Оминайте несуттєве й менш важливе.
Заяча Губа заклав руки назад і плечима сперся об стіну.
–Згадавши минуле, мій батько й Рубашов перейшли на сучасні теми. Вони говорили про занепад партії та методів керівництва. Вождя партії вони інакше не називали, як Хазяїн. Рубашов сказав, що відколи Хазяїн сів на партію своїм широким задом, дихати у партійних низах зробилося неможливо. Тому він воліє виконувати доручення за кордоном.
Клєткін повернувся до Рубашова:
–Це, здається, було незадовго до вашої першої заяви про вірність вождю партії?
–Так, – підтвердив Рубашов.
–Чи згадувалося про намір Рубашова зробити покаянну заяву?– з особливим наголосом спитав Клєткін.
–Так. Мій батько не схвалював цього кроку і висловив своє розчарування в ньому. Рубашов сміявся і називав мого батька старим дурнем і Дон Кіхотом. Він зазначив, що робить це з наміром протриматися в партії, доки тільки можливо, щоб ударити у відповідний час.
–Що саме він мав на гадці, говорячи про удар у відповідний час?
Знову погляд молодого чоловіка впав на обличчя Рубашова. В цьому погляді крилась розгубленість і водночас щось схоже на ніжність. У Рубашова виникло абсурдне відчуття, що ось зараз Заяча Губа підійде до нього й поцілує в чоло. Посміхаючись від цієї думки, почув раптом відповідь, висловлену тим самим приємним голосом:
–Час, коли вождя буде усунено.
Клєткін, повз увагу якого не проминула усмішка Рубашова, сухо зауважив:
–Я бачу, ці спогади вас забавляють?
–Можливо, – недбало кинув Рубашов і знову заплющив очі.
Клєткін поправив обшлаг рукава й продовжував допитувати Заячу Губу:
–Отже, Рубашов говорив про час, коли вождь партії має бути усунений. Яким чином це мало бути осягнуто?
–Мій батько вважав, що одного дня чаша терпіння переллється і тоді партія сама усуне вождя або змусить його зректися влади. На думку батька, опозиція мала пропагувати саме таку ідею.
–І що на це Рубашов?
–Рубашов глузував з мого батька і знову назвав його дурнем і Дон Кіхотом. Він твердив, що Хазяїн не випадковий феномен, а втілення певних популярних рис, передусім – абсолютної віри у власну непомильність. Це означає, що він ніколи не зречеться влади добровільно. Усунути його можна лише силою. На партію покладатись не можна, бо Хазяїн тримає в своїх руках всі віжки, перетворивши партійну бюрократію на своїх співучасників.
Незважаючи на сонливість, Рубашов слухав уважно, дивуючись, що молодий чоловік так точно переповів його думки. Сам він подробиць тієї розмови не пам’ятав, але не сумнівався в правдивості сказаного свідком. Почав придивлятися до молодого Кіффера з новою цікавістю.
Клєткін:
–З ваших слів виходить, що Рубашов наполягав на застосуванні сили проти Хазяїна… Чи пак, проти вождя партії?
Заяча Губа кивнув головою.
–І його аргументи, посилені алкоголем, справили на вас сильне враження?
Молодий Кіффер відповів не зразу. Перегодя притишеним голосом він сказав:
–Я майже не пив. Але все, що він сказав, справило на мене колосально враження…
Рубашов похилив голову й задумався. Слова молодого чоловіка зродили в ньому неспокій, який жеврів у ньому, наче фізичний біль. Невже це можливо й правдоподібно, що цей зелений молодик перейнявся його, Рубашова, думками і тепер стояв отут перед ним у світлі лампи як утілений наслідок його логіки?
Але Клєткін не дав йому додумати. Його голос знову гримнув об стіни:
–І після цієї теоретичної підготовки він почав під’юджувати вас до акції?
Заяча Губа безпорадно кліпав очима й мовчав. Клєткін нетерпляче чекав на відповідь. Рубашов теж підвів голову, хоч і з меншою цікавістю. Секунди збігали, чулося лише гудіння лампи. Клєткін не витерпів, і його голос, аж надто коректний і безбарвний, залунав по кабінету:
–Може, допомогти вам згадати?
Хоч Клєткін і висловив це речення з позірною байдужістю, Заяча Губа здригнувся, мовби хтось шмагнув його батогом. Він раз у раз облизував уста, а в його очах засвітився голий тваринний страх. І ось почувся його приємний співучий голос:
–Намовляння не мало місця того вечора. Воно відбулося наступного ранку в розмові віч-на-віч між мною і громадянином Рубашовим.
Рубашов усміхнувся. Перенесення уявної розмови на наступний день було, безсумнівно, винаходом Клєткіна. Навіть він, зі своїм примітивним мисленням, відчував неправдоподібність ситуації, за якої старий Кіффер дозволив би Рубашову намовляти свого сина до терористичних актів. Тут конче була потрібна розмова «віч-на-віч».
І хоч останнє «зізнання» свідка заскочило Рубашова зненацька, він залишався і далі спокійним. Повернувшись до Клєткіна й кліпаючи проти світла очима, він спитав:
–Наскільки мені відомо, звинувачений під час очної ставки має право ставити свої запитання, чи не так?
–Так, – кивнув Клєткін.
Рубашов повернувся до молодого чоловіка.
–Наскільки я пам’ятаю, – сказав він, поправляючи пенсне, – на час нашої зустрічі ви закінчили університет?
Рубашов уперше звернувся безпосередньо до Заячої Губи і помітив вираз надії й довір’я на його обличчі. Кіффер згідливо кивнув головою.
–Значить, цей момент я запам’ятав добре, – немовби впевнювався у своїй пам’яті Рубашов. – І якщо пам’ять мене не зраджує, ви якраз намірялись почати працю під батьковим наглядом в Інституті історичних досліджень?
–Так, – підтвердив Заяча Губа і по короткій паузі додав:- Я працював там до батькового арешту.
–Ну, це зрозуміло, – сказав Рубашов. – Після батькового арешту вас вигнали з інституту і ви мусили шукати іншої праці, загадково опинившись у кремлівській їдальні…
Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:
–Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки…
Олівець секретарки раптом перестав скрипіти… Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:
–Маєте ще якісь запитання?
–Наразі ні, – сказав Рубашов.
–У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, – спокійно відповів Клєткін. – Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.
Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:
–Адже так?
–Так, – поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.
Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову – Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей. Обвинувачення, яке донедавна виглядало абсурдом, здобувало нарешті – щоправда, незграбним і грубуватим способом – необхідну ланку для завершення логічного ланцюга. І все ж, як здавалося Рубашову, в одному моменті його скривдили. Але він був занадто зломлений, щоб викласти ще й цю свою кривду.
–Маєте ще якісь питання?– спитав Клєткін.
–Ні.
–Ви можете йти, – кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.
Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна бадьорий і, як завжди, брутальний:
–Тепер ви згодні, що зізнання Кіффера у головних пунктах збігаються з фактами?
Рубашов мусив знову повернутись до лампи. У вухах гуло, а світло, гаряче й проникливе, червоним жаром рвалося крізь закриті повіки. Проте фраза «у головних пунктах» не пройшла повз його увагу. Цією фразою Клєткін затуляв прогалину в обвинуваченні і лишав за собою можливість змінити «намовляння до вбивства отрутою» просто на «намовляння до вбивства».
–У головних пунктах – так, – погодився Рубашов. Рукава накрохмаленої сорочки Клєткіна захрустіли, і навіть стенографістка засовалась у своєму кріслі. Рубашов усвідомив, що щойно сказав вирішальне речення, яким припечатав своє зізнання у вині. Чи зможуть ці примітиви взагалі зрозуміти, що саме він вважає виною і що, за його поняттям, можна назвати істиною.
–Лампа дуже вам заважає?– несподівано запитав Клєткін.
Рубашов усміхнувся. Клєткін повертав борг. Він поводився на рівні розумового розвитку неандертальця. І все ж коли напруга у лампі раптом поменшала на кілька десятків вольт, Рубашов відчув полегшення і навіть щось схоже на вдячність. Хоч він і тепер не міг дивитись на лампу, не моргаючи, риси обличчя Клєткіна зробились чіткішими. Знову можна було бачити шрам на його щоці.
–Так, погоджуюсь, за винятком одного пункту, який, на мою думку, є дуже важливим, – сказав Рубашов.
–А саме?
«Він, певно, гадає, що я ухоплюся за зустріч із молодим Кіффером віч-на-віч, якої ніколи не було, – думав Рубашов. Ось що для нього є наріжним каменем: поставити крапки над «і», навіть якщо ці крапки подібні до плям. Проте, з його точки зору, він, може, й має рацію».
–Пункт, який я вважаю особливо важливим, полягає ось у чому, – сказав Рубашов голосніше. – Це правда, що відповідно до моїх тодішніх переконань я обстоював потребу застосування сили. Але під цим я розумію політичну акцію, а не індивідуальний терор.
–Тобто ви воліли громадянську війну?– швидко перепитав Клєткін.
–Ні. Я волів широку дію мас…
–А це, як ви знаєте, неодмінно допровадило б до громадянської війни. Отже, ця майже непомітна різниця і є для вас надзвичайно важливою?
Рубашов опустив очі. Ще хвилину тому ця різниця видавалась йому справді важливою, але зараз вона стала нічим, нулем. Бо й справді, якщо опозиція могла здобути перемогу на партійною бюрократією та її незліченним апаратом лише за допомогою громадянської війни, то чим ця альтернатива була кращою від отруєння Хазяїна бутербродами, адже ця смерть, безумовно, спричинила б розвал режиму скоріше і з меншим кровопролиттям? Чому індивідуальне політичне вбивство було менш шляхетним від масової політичної різні? Той нещасний молодий чоловік зрозумів його тоді, очевидно, не так, як треба, але чи в помилці молодого Кіффера не було більше послідовності, ніж у його власній поведінці протягом останніх кількох років?
Той, хто виступає проти диктатури, мусить прийняти громадянську війну як засіб. Той, хто жахається громадянської війни, мусить відкинути спротив і прийняти диктатуру. Цими простими реченнями, написаними колись під час полеміки з поміркованими, він виносив сам собі присуд.
Не міг більше полемізувати з Клєткіним. Усвідомлення своєї поразки наповнило його почуттям полегкості. Обов’язок продовжувати герць, як і тягар відповідальності за його наслідки, спали з його плечей. І, як не дивно, це полегшення знову викликало запаморочення. Удари скронях скидались на відгомін далеких громів; протягом кількох секунд йому видавалося, що за столом навпроти сидить не Клєткін, а сам Хазяїн з на диво іронічним поглядом, таким самим, яким він дивився під час їхньої останньої зустрічі. Пригадався напис, що його колись бачив на воротах цвинтаря в Ерранці, де були поховані Сен-Жюст, Робесп’єр та їхні шістнадцять соратників. Напис складався з одного слова:
DORMIR – СПАТИ.
Його нам’ять знову відкотилася в смугу суцільної чорноти. Він, мабуть, заснув удруге на хвилину чи дві. Але цього разу йому нічого не снилося. Його розбудив Клєткін, щоб підписати зізнання. Слідчий подав йому свою авторучку, яка від перебування в кишені була теплою, і це викликало в Рубашова дивну огиду. Стенографістка непорушно сиділа за своїм столом. У кабінеті панувала цілковита тиша. Лампа теж перестала гудіти і світилась тепер нормальним світлом, навіть дещо тьмяним, бо у вікно проникали вже перші сигнали світанку.
Без слова Рубашов підписав протокол. Почуття полегшення й безвідповідальності не покинуло його, хоча причина вже призабулася. Очамрілий від сну, прочитав своє зізнання, де зокрема підтверджував намовляння молодого Кіффера до вбивства вождя партії. На кілька хвилин його охопила думка, що все це – гротескове непорозуміння, і він ледве втримався, щоб не закреслити свій підпис і не пошматувати документ на клапті. Але згадав, як і коли це все почалося, потер пенсне об рукав і передав протокол Клєткіну.
Наступним, що йому запам’яталося, був поворот до камери. Ішов тим самим коридором повз сходову клітку кудись угору, повз медпункт і голярню, ескортований тим самим циклопом в однострої. Потім почув, як гримнули за спиною двері, і відразу ж упав на ліжко, відчуваючи приплив фізичного блаженства. Якусь мить іще бачив, як у вікно заглядав світанок, а тоді, наче з кручі, пірнув у хвилі сну.
Коли двері камери відчинилися знову, ще як слід не розвиднілося. Спав, мабуть, не більше години. Спочатку подумав, що це вже розносять сніданок, але замість старого наглядача у дверях стояв гігант в однострої. І Рубашов зрозумів, що його знову поведуть до Клєткіна і допит продовжуватиметься.
З трудом підвівся, підійшов до вмивальника, хлюпнув холодної води на обличчя й шию, витерся, начепив пенсне і вийшов у коридор. Його коліна підломлювалися, і весь він помітно похитувався з боку на бік, але сам цього не помічав.
Від того моменту туманна завіса, що впала на його пам’ять, зробилася грубшою й непрогляднішою. Пізніше йому пригадувалися лише окремі фрагменти розмови із Клєткіним. А тривала ця розмова кілька днів і кілька ночей з невеликими перервами на годину чи дві. Рубашов навіть не міг точно встановити, скільки днів і ночей це тяглося. Мабуть, не менше тижня. Рубашов і раніше чув про метод цілковитого фізичного знищення обвинуваченого, коли двоє чи троє слідчих на зміну «варили» його на безупинних допитах. Новим було лише те, що Клєткіна ніхто не підміняв, отож за цей тиждень він мусив витерпіти стільки, скільки й Рубашов. У цей спосіб він позбавляв Рубашова останньої психологічної переваги – моральної вищості жертви.
Після двох діб Рубашов втратив відчуття дня і ночі. Коли після годинного сну гігант в однострої розбудив його, він не міг зорієнтуватися, чи за вікном сіріє світанок, чи смерк. Коридор із дверима голярні, медпункту та сходами кудись униз завжди був залитий тим самим понурим світлом. Коли під час допиту у вікні починало прояснюватись і врешті розвиднювалось, Клєткін вимикав лампу. Це означало, що настав ранок. Коли у вікні темніло, Клєткін знову вмикав свій прожектор, і це означало, що настала ніч.
Під час допиту Рубашов часто голоднів. Тоді Клєткін негайно давав розпорядження й до кабінету приносили каву з бутербродами. Та рідко коли Рубашов їв з апетитом. Часто був голодний, як вовк, але від самого вигляду їжі його нудило. До того ж Клєткін ніколи не їв у його присутності, і тому вимагання їжі для себе самого видавалося Рубашову самоприниженням. Усе, що належало до фізіологічної сфери, у цій ситуації було проти Рубашова, принижувало його у присутності Клєткіна, котрий ніколи не виявляв утоми, не позіхав, не курив і, здавалося, навіть не їв і не пив, незмінно лишаючись за столом у тій самій коректній позі, у чистому, випрасуваному однострої, що при кожному його порусі свіжо шелестів. Найбільше Рубашова принижувала потреба відпрошуватись до клозету. Він мусив іти у супроводі високого конвоїра, який завжди очікував його під дверима, аж поки одного разу Рубашов не заснув на унітазі і відтоді мусив справляти усі потреби вже при відчинених дверях.
Під час допиту його стан коливався між апатією й незвичайною, просвітленою бадьорістю. Лише раз він втратив свідомість у буквальному значенні того слова. Та хоч як часто опинявся він на грані запаморочення, почуття гордості виповнювало його свіжими силами і рятувало від чергового приниження. В такі моменти він поспішав запалити цигарку, зосереджував увагу на своєму пенсне і переходив до нового випробування.
Деколи дивувався зі своєї фізичної витримки, хоч знав, що пересічна думка встановила доволі вузькі межі людській витривалості. Більшість людей не мали й уявлення про дивовижну гаму людських можливостей. Він чув про в’язнів, яких позбавляли сну на п’ятнадцять і двадцять діб, і вони витримували.
Коли на першому допиті у Клєткіна Рубашов підписав своє зізнання, він думав, що на тому все кінчилось. Але на другому допиті він зрозумів, що клубок щойно почав розмотуватися. Обвинувачення складалося з семи пунктів, а він капітулював лише щодо одного. Був навіть певен, що чашу приниження випив сповна. Тепер відкрив, що безсилля мало скільки ж ступенів, скільки й сила; що поразка була не менш виснажливою, ніж перемога, і що глибина поразки була безмежною. Крок за кроком Клєткін зіштовхував його по драбині вниз.
Зрозуміло, що всю цю справу він міг спростити. Міг одним духом підписати всі звинувачення, або ж відразу всі заперечити і мати спокій. Але дивне, незрозуміле почуття обов’язку не дозволяло йому піддатися тій спокусі. Його життя було настільки однобоким, що з феноменом «спокуса» він був знайомий лише теоретично. Тепер спокуса товаришувала йому днями й ночами. Вона була скрізь: у камері, напівпритомних подорожах коридором і в світлі диявольської лампи на допиті. Ця спокуса втілювалася в слово, яке колись прочитав на воротах французького цвинтаря – СПАТИ.
Вистояти перед цією спокусою було важко, бо вона була простою й спокійною, не підфарбованою і не хтивою. Вона була німою й не послуговувалася жодними аргументами. Зрештою, всі аргументи були на боці Клєткіна. Вона тільки німо підсовувала слова, що їх хтось написав на заяложеному клаптику паперу – «умри мовчки».
Деколи, в моменти апатії, що наставали після ясної бадьорості, його уста ворушилися, але Клєткін нічого не чув. Вдавано кашляв тоді і поправляв манжети сорочки. Рубашов сприймав це як сигнал і починав протирати своє пенсне та розгублено і бездумно притакувати, бо встиг уже зрозуміти, що спокуса була отим німим співрозмовником, якого він, думалося, забув, і якому, здавалося, не місце в цьому кабінеті, – вона була тією самою «граматичною фікцією».
–Отже, ви заперечуєте ведення переговорів від імені опозиції з представником чужої держави з наміром заручитися її допомогою в поваленні теперішньої влади? Ви також заперечуєте свою готовність заплатили за отриману пряму чи опосередковану допомогу певними територіальними концесіями?
Так, Рубашов заперечував це. Тоді Клєткін вичитав із паперів і дату, й обставини цих переговорів із одним чужим дипломатом, а заразом пригадав давню незначну сцену, яка набувала зовсім іншої ваги в інтерпретації Клєткіна. Сонний і збентежений Рубашов дивився на Клєткіна й відчував, що пояснювати йому невинність тієї сцени було справою безнадійною.
Було то після офіційного обіду в посольстві в Б. Поруч із Рубашовим сидів огрядний фон З., другий радник посольства, громадянин тієї самої держави, в якій зовсім недавно працівники поліції повибивали йому на допитах зуби. Між ними зав’язалась невимушена розмова про певні породи морських свинок, що їх колись плекали батько співрозмовника й батько Рубашова. Не виключено, що свого часу їхні батьки навіть листувалися між собою, а може, й обмінювалися рідкісними екземплярами свинок.
–Цікаво, що сталося з морськими свинками вашого батька? – запитав фон З.
–Їх усіх порізали й поїли під час революції, – засміявся Рубашов.
–А свинок мого батька перероблено на ерзац жиру, – меланхолійно інформовував співрозмовник.
Фон З. не крився зі своєю неприязню до режиму, який, мабуть, лише через недогляд забув усунути його з дипломатичної служби.
–Ми опинилися в однаковій ситуації, – провадив радник, попиваючи лікер із чарки. – І ви, і я нині – пережиток. З плеканням морських свинок раз і назавжди покінчено. Ми живемо в століття плебеїв…
–Але не забувайте, що я на боці плебеїв, – сказав Рубашов, посміхаючись.
–Я не це мав на думці, – заперечив фон З. – Якщо говорити щиро, я теж погоджуюся з програмою нашого опудала з вусиками. От коли б він тільки менше кричав під час промов. Але якщо йдеться про окрему особу, то її нині залюбки можуть розіп’яти за саму лише її віру…
Так вони сиділи, попивали лікер і каву, трішки п’яніли для гумору й перемовлялися. Наповнюючи ще раз чарки, фон З. раптом сказав:
–Пане Рубашов, якщо б вам знову довелося здійснити революцію й усунути Хазяїна, то, будь ласка, подбайте про центри плекання морських свинок…
–Таке навряд чи можливе, – відповів Рубашов з усміхом, – хоч подібні надії певно, плекаються серед ваших друзів?
–Ще б пак! – погодився фон З. легким, жартівливим тоном. – Судячи з останніх судових процесів, у вашій країні відбуваються Дивні речі.
–Отож ваші друзі вже, певно, вибудовують плани на випадок отих, підкреслюю, неправдоподібних змін?
На це фон З. відповів коротко й чітко, мовби заздалегідь готувався до цього питання:
–Тихо сидіти й дивитися. Хоча за відповідну компенсацію можна було б…
Радник не закінчив речення. Вони стояли біля бару з чарками в руках.
–Яку ж компенсацію ваші друзі призначили? – спитав Рубашов, відчуваючи, що його легкий тон звучав досить штучно.
–Можу сказати, – відповів фон З., після чого назвав велику південну провінцію, знану своєю пшеницею та заселену національною меншістю.
На цьому співрозмовники розійшлися.
За всі ці роки Рубашов ні разу не згадав про ту розмову. Порожні балачки за кавою й коньяком – як пояснити Клєткіну абсолютну нікчемність і неістотність тієї сцени? Сонний, з безпорадним виразом на обличчі. Рубашов дивився на Клєткіна, що закам’яніло і незворушно височів за столом. Ні, пояснювати йому щось про морських свинок було безглуздо. Він би все одно нічого не втямив. Він ніколи не пив коньяку з чужими дипломатами. Досить послухати, як він читає текст звинувачення. Затинаючись, ставлячи наголос не на ті склади. Пролетарського походження, він навчився читати й писати, вже будучи дорослим. Він ніколи не зрозуміє, що в компанії дипломатів розмова, почавшися з морських свинок, може закінчитись бог знає чим.
–Отже, ви визнаєте, що ця розмова справді мала місце, – сказав Клєткін.
–Так, але суть її була цілком невинною… – відповів Рубашов утомлено, відчуваючи, що Клєткін зіпхнув його на ще один щабель додолу.
–Такою ж невинною, – зауважив Клєткін, – як ваші теоретизування в присутності молодого Кіффера про потребу усунення вождя силою?
Рубашов зняв окуляри. А й справді, чи була ця розмова такою невинною, як він собі уявляв? Авжеж, він не провадив «переговори» і не укладав жодних «угод». Зрештою, фон З. і не мав повноважень на такі угоди. Цю розмову можна було розцінювати, послуговуючись таким дипломатичним терміном, як зондування противника. Але в даному разі навіть це зондування було ланкою у логічному ланцюгу його ідей того часу. До того ж воно вкладалось у певні партійні традиції. Чи ж не пристав Бог-отець незадовго до революції на послугу генерального штабу тієї самої країни, аби лишень прискорити своє повернення додому з еміграції та допровадити революцію до перемоги? Чи ж не зрікся він при укладенні миру у Брест-Литовському певних територій за невтручання противника у справи революції? «Старий жертвує простір, щоб виграти час», – казали тоді у партійних верхах. Забута «невинна» розмова пасувала до ланцюга так добре, що навіть Рубашов почав дивитися на неї очима Клєткіна. Того самого Клєткіна, який так незграбно читав, незграбно думав, міг сприймати лише прості, загальнозрозумілі висновки. Мабуть, через це він нічого не тямив у морських свинках… До речі, звідки Клєткін дізнався про цю розмову? Або хтось підслухав, що у посольстві було не так легко, або ж огрядний фон З. був агентом-провокатором, приставши на цю роль бозна з яких незбагненних причин. Зрештою, подібні речі траплялися й раніше. Виходить, на нього було наставлено пастку, сконструйовану і приведену в дію відповідно до примітивного мислення клєткіних і Хазяїна. А він, Рубашов, так легковажно попався в неї!
–Будучи так добре поінформованими про зміст моєї розмови з фон З., – сказав Рубашов,-- ви прекрасно знаєте й те, що вона не мала жодних наслідків.
–Це тільки тому, що ми вчасно заарештували вас та інших опозиціонерів. Інакше ви обов’язково реалізували б свої зрадницькі наміри.
Що Рубашов міг сказати у відповідь? Може, те, що коли навіть хотів би реалізувати свої опозиційні ідеї, то все одно б не зміг, бо був надто старий і зношений, отож міг тільки опозиційно думати, але не діяти? Може, втовкмачити йому, що активність так званої опозиції зводилася до двозначних розмов і не більше, бо стара гвардія була вичерпана й безсила, як і він сам? Якої акції можна було сподіватися від людей, виснажених роками підпільної боротьби, вкритих вогкістю тюремних стін, серед яких вони провели половину молодості, духовно спустошених постійним нервовим напруженням, що породжувалося тамуванням фізичного страху, про який ніколи не говорилося, але який завжди існував і з яким треба було давати раду самому, потайки від інших, – і все це впродовж багатьох років, десятків років? Знесилені засланням та еміграцією, фракційною боротьбою в партії, не кажучи вже про безоглядність цієї боротьби, зранені безконечними поразками й зневірою в кінцеву перемогу, який, власне, опір могли зчинити ці люди? Активної, організованої опозиції проти Хазяїна ніколи не було. Все зводилось до балачок, безсилого загравання з вогнем, бо покоління старої гвардії видавило з себе все, що могло; видавило з себе все до останньої каплі, до останньої калорії духу. І, як мертві на французькому цвинтарі, вони тепер бажали одного – СПАТИ, чекаючи, поки нащадки виправдають їх.
Яку переконливу відповідь він міг дати цьому неандертальцеві в ролі слідчого? Може, сказати йому, що він мав рацію в усьому, але робив одну фундаментальну помилку, а саме, вірив, що перед ним сидить давній, дійовий Рубашов, тимчасом як перед ним була лише його тінь? Може, пояснити йому, що його, Рубашова, слід карати не за те, що він скоїв, а за те, чого не зробив? Розіп’яти особу за саму лише її віру», – сказав колись фон З. Воістину так.
Та перш ніж підписати чергове зізнання і відійти до камери, впасти на ліжко, поринути в обійми рятівничого сну, гойдатись на його хвилях до нового виклику й нових тортур, він задав Клєткіну питання. Воно не мало жодного стосунку до зізнань. Просто Рубашов помітив, що кожного разу після підписання протоколу Клєткін ставав трохи м’якшим до нього – платив за податливість. А тому Рубашов вирішив спитати його, що сталося з Івановим.
–Громадянин Іванов під арештом, – повідомив Клєткін.
–Яка ж його вина?
–Громадянин Іванов провадив розслідування вашої справи вкрай недбало, а в приватній розмові цинічно висловив сумнів щодо правдивості звинувачення.
–Але що, коли він і справді сумнівався? – перепитав Рубашов, – Може, він був доброї думки про мене?
–В такому разі, – відповів Клєткін, – він мусив припинити розслідування й офіційно заявити у відповідні інстанції, що, на його думку, ви невинні.
Може, Клєткін глузував? У кожнім разі відповідав він коректно й незворушно, як завжди.
Наступного разу, стоячи біля столу з теплою авторучкою Клєткіна, готовий підписати чергове зізнання – стенографістка вже пішла геть – Рубашов сказав:
–Можна вас запитати про дещо?
Говорячи, він дивився на широкий шрам на обличчі Клєткіна. Той не мовив нічого, лише підвів очі, чекаючи запитання.
–Мені казали, що ви прихильник так званих «твердих методів». Чому ж ви не застосували прямого фізичного тиску супроти мене?
–Ви маєте на увазі фізичні тортури? – перепитав Клєткін звичайним розмовним тоном. – Вам, напевно, відомо, що це заборонено кримінальним кодексом.
Він зупинився, спостерігаючи, як Рубашов підписував протокол.
–Крім того, – провадив Клєткін, – існує певна категорія обвинувачених, які зізнаються під фізичним тиском, але на прилюдному суді відрікаються від усіх попередніх свідчень. Ви належите до цієї категорії. Політична вартість ваших зізнань на суді залежить від їхньої добровільності.
Це вперше Клєткін заговорив про відкритий суд. Але дорогою до камери, крокуючи за високим конвоїром, Рубашов думав не про близький процес, а про речення «ви належите до цієї категорії». Мимохіть воно зроджувало в ньому самовдоволення. «Я дитинію й дряхну», – подумав, лягаючи в камері на ліжко. Але приємне почуття не покинуло його, поки не заснув.
* * *
Бій тривав. Аргументаціям і суперечкам, здавалося, не було кінця, але всі вони закінчувались тим, що Рубашов підписував протокол і повертався до камери, вичерпаний і на диво задоволений. Знаючи, що його знову розбудять після однієї-двох годин сну, він мав одне бажання: щоб Клєткін дозволив йому виспатися, бо інакше годі було й думати про збереження здорового глузду. Він знав, що його бажання не буде вдоволене доти, поки боротьба не дійде гіркого кінця і не буде поставлена остання крапка над останнім «і». Також прекрасно знав, що кожна нова дуель кінчатиметься його поразкою і що жодних сумнівів щодо наслідків цієї боротьби не існує. Чому ж тоді, запитував сам себе, він мучиться й дозволяє іншим мордувати себе? Чому замість визнати себе раз і назавжди подоланим, хоч би заради сну й відпочинку, він ішов на нові й нові муки? Думка про смерть для нього вже давно втратила свій метафізичний характер. Вона перетворилася в тепле, спокусливе, тілесне означення – СПАТИ. Але Дивне, спотворене почуття обов’язку змушувало його триматися й продовжувати битву до кіпця, дарма що ця битва нагадувала поєдинок з вітряками. Обов’язок вимагав від нього триматися, аж поки Клєткін не зіпхне його з останнього щабля драбини. Він мусив залишатися на тій драбині до кінця. Лише тоді, коли він з розплющеними очима опиниться у суцільній темряві, можна буде сказати собі: «Я виборов право СПАТИ не прокидаючись».
Упродовж цього довгого ланцюга днів і ночей певні зміни відбулися і в Клєткіні. Невеликі зміни, але Рубашов засумнівався щодо нездатності неандертальців сміятися. У його голосі й далі не було гнучкості, і тому неможливо було по ньому впізнати відтінки того чи іншого почуття. Але одного разу, коли після довгого діалогу у Рубашова не залишилось цигарок, Клєткін, дарма що сам не курив, витягнув із кишені пачку і посунув її по столу до обвинувачуваного.
А одного дня Рубашов навіть здобув перемогу. Це сталося, коли вони дійшли до пункту про саботаж в алюмінієвій промисловості. Хоч цей пункт і не важив багато у загальній сумі вже визнаних ним злочинів, Рубашов бився за нього з такою самою наполегливістю, як і за найважливіші пункти. Словесна дуель тяглася цілу ніч, і Рубашов стер на порох усі докази слідчого. Хрипким від утоми голосом він сипав числами й датами, які, на диво, в потрібний момент з’являлися у його голові. За цілу ніч Клєткін так і не міг знайти нитку, за яку потягнувся б увесь клубок. Між іншим, під час їхньої другої чи третьої зустрічі між ними постала неписана угода, за якою Клєткін, знайшовши логічну мотивацію вчинку – навіть, якщо сам той «вчинок» був чистою абстракцією, – мав право обставляти його всіма потрібними подробицями чи, як казав Рубашов, ставити крапки над «і». Навіть не замислюючись над цією угодою, вони звикли до неї, і ні один, ні другий, уже не розмежовували того, що Рубашов фактично здійснив, і того, що міг потенційно здійснити внаслідок своїх опозиційних поглядів. Поступово вони втратили відчуття уявного й дійсного, логічного домислу й факту. Деколи Рубашов усвідомлював цю химерну підміну і переживав щось на зразок пробудження з дивного, п’яного стану. Що стосується Клєткіна, то ніякого розриву між уявним і дійсним він не помічав.
Майже під ранок, коли Рубашов і далі заперечував факт саботажу під час свого керівництва алюмінієвою промисловістю, у голосі Клєткіна з’явилась нервозність, схожа на ту, що пойняла його, коли Заяча Губа переплутав завчені відповіді. Несподівано він посилив світло у лампі, чого не робив уже досить давно, але, помітивши на обличчі Рубашова іронічну усмішку, враз зменшив його. Тоді знову поставив кілька швидких питань, які Рубашов так само швидко розбив сильними аргументами. Наприкінці слідчий сказав:
–То ви рішуче заперечуєте свою причетність до шкідництва й диверсій у ввіреній вам галузі промисловості? Ви рішуче заперечуєте свою участь у підготовці таких диверсій?
Рубашов кивнув, повний цікавості, що з того вийде. Клєткін різко повернувся до стенографістки й сказав:
–Запишіть: у зв’язку з браком доказів слідчий пропонує зняти з обвинувачення пункт про саботаж і диверсії…
Щоб приховати дитяче почуття тріумфу, яке охопило його, Рубашов хутко запалив цигарку. Вперше він здобув перемогу над Клєткіним! Усвідомлював, що це була патетична, мала, локальна перемога у програній на широкому фронті битві, але – перемога. Востаннє він переживав це солодке почуття багато місяців, багато років тому!
Клєткін забрав від секретарки протокол допиту і відпустив її. Рубашов підвівся, а Клєткін, подаючи йому свою авторучку, сказав:
–Саботаж і диверсія в промисловості, як показує досвід, є найефективнішим засобом створення труднощів для уряду та провокування невдоволення серед робітників. Чому ви так уперто твердите, що опозиція не користувалася цими методами і не планувала їх?
–Тому що це технічний абсурд, – відповів Рубашов. – А ще тому, що цей жупел шкідництва провокує епідемію загального донощицтва, якого я терпіти не можу.
Невеличкий тріумф освітив Рубашову думки і змусив його говорити голосніше, ніж звичайно.
–Якщо, по-вашому, диверсія й саботаж – вигадка, то що є справжньою причиною невдач нашої індустрії? – поцікавився Клєткін.
–Низька платня, рабські умови праці й варварські дисциплінарні заходи, – сказав Рубашов. – Сам знаю кілька випадків у своїй галузі, коли робітників було розстріляно як саботажників тільки за те, що вони з перевтоми допустили дрібне недбальство. Якщо робітник запізнюється на кілька хвилин, його відразу звільняють з «вовчим білетом», з яким він уже не знайде собі жодної путньої праці.
Клєткін глянув на Рубашова звичним невиразним поглядом, а тоді таким самим невиразним голосом запитав:
–Ви мали годинника у дитинстві?
Рубашов із подивом витріщився на нього. Що було найхарактерніше в цьому неандертальському примітивові, то це абсолютна відсутність почуття гумору, безпросвітна понурість.
–Не хочете відповідати? – не вгавав Клєткін.
–Чому, будь ласка, – згодився Рубашов, не перестаючи дивуватися.
–У скільки років вам подарували першого годинника?
–Точно не пригадую. Мабуть, у вісім чи дев’ять…
–А я – сказав Клєткін коректним голосом, – тільки у шістнадцять років довідався, що година складається з шістдесяти хвилин. Селяни з мого села, коли їм треба було дістатись до міста, йшли на станцію на світанку, лягали у залі очікування й спали, доки не прибував поїзд. А він, як правило, прибував у полудень. Бувало, що приходив увечері або й наступного ранку. Й ось ці селяни тепер працюють на наших фабриках і заводах. Наприклад, неподалік від мого села стала до дії найбільша в Європі сталеварня. Спочатку деякі селяни між годинами розливу сталі вкладалися спати, і не було іншого виходу, як поставити їх під суд і розстріляти. В інших країнах селяни мали по двісті років часу, аби привчитися до промислової дисципліни й поводження з технікою. У нас вони мають для цього лише десять років. Якщо б ми не видавали їм «вовчих білетів» і не розстрілювали за недбальство, вся країна зупинилася б на мертвій точці, а селяни дрімали б на заводських подвір’ях, поки й трава поросла б на заводських димарях. І все обернулося б таким, як було. Торік до нас приїжджала жіноча делегація з Манчестера, з Англії. Ми їм показали все, що мали. А вони, повернувшись додому, почали обурено писати в газетах, що текстильники Манчестера ніколи б не працювали в таких умовах, у яких працює наш робітник. Я вичитав, що їхній текстильній промисловості скоро сповниться двісті років. Я також вичитав, які умови там мав робітник двісті років тому, коли індустрія лише закладалася. Ви, громадянине Рубашов, послуговуєтесь аргументами тих жіночок з делегації, хоча мали б розумітися на цих справах далеко краще. Мені лишається тільки дивуватися, звідки між вами така солідарність. А втім, я знаю: і вони, і ви отримали свого першого годинника ще в дитинстві…
Рубашов дивився на Клєткіна з іще більшою цікавістю. Що це? Примітив вилазить зі шкаралупи? Але зовні Клєткін залишався таким самим незворушним, як і раніше.
–У дечому ви маєте рацію, – сказав Рубашов. – Але тоді навіщо ви задавали мені те питання? Який сенс звалювати об’єктивні труднощі на козлів відпущення?
–Досвід вчить, – відповів Клєткін, – що на всі питання масам треба дати прості й зрозумілі відповіді. Наскільки я знаю історію, людство ніколи не могло обійтися без козлів відпущення. В усі часи принесення їх у жертву було необхідним. Ваш приятель Іванов казав мені, що ця практика має релігійне походження. Євреї начебто раз на рік приносили в жертву своєму богові козла, у якому зосереджувалися всі їхні гріхи. Були в історії й добровільні козли відпущення. У віці, коли ви дістали першого годинника, мені сільський священик пояснював, що Ісус Христос називав себе агнцем, що перебрав на себе всі гріхи людства. Признаюсь, і досі не можу збагнути, яка людству від того полегкість, що хтось віддасть себе в жертву за гріхи інших. Але ось уже дві тисячі років люди вважають це річчю нормальною.
Рубашов дивився на Клєткіна уважніше. Куди він цілив? Яка мета цієї розмови?
–Хоч би там як, – сказав Рубашов, – але сказати людям правду було б краще для наших ідей, ніж забивати їм баки історіями про саботажників та диверсантів.
–Так? – з особливим наголосом перепитав Клєткін. – Якщо ви скажете селянам мого села, що, незважаючи на революцію й індустріалізацію, вони повільні й відсталі, вони й вухом не поведуть. Але коли ви їм скажете, що вони герої праці і що продуктивність у них вища, ніж у американців, а все зло походить від ворогів і диверсантів, то це змусить їх принаймні хоч трохи задуматися. Правда – це те, що корисне людству; неправда – це те, що йому шкодить. У нарисах з історії, схвалених партією для робфаків, зазначається, що в перші століття свого існування християнство відігравало прогресивну роль. Яке нам діло, чи Ісус справді походить від Бога й пречистої діви. Головне, що селяни сприймають ці символи буквально. То чому б і нам не винайти символи, які б сприймалися селянами так само буквально?
–Ваші міркування, – завважив Рубашов, – дуже подібні до міркувань Іванова.
–Громадянин Іванов, подібно до вас, належав до інтелігенції вчорашнього дня. У спілкуванні з ним такі, як я, могли набути певних знань з історії, що їх нам бракує через недостатню освіту. Однак різниця між ним і мною та, що ці знання я намагаюся використати для служби партії, а Іванов був просто вченим циніком…
–Ви сказали «був»? – спитав Рубашов, знімаючи з носа окуляри.
–Громадянин Іванов, – сказав Клєткін безбарвним голосом, – був учора розстріляний відповідно вироку, виданого адміністративним порядком.
Після цього допиту Клєткін дозволив Рубашову спати дві години підряд. Повертаючись до камери, Рубашов дивувався, чому звістка про розстріл Іванова не викликала в нього глибокого потрясіння. Вона лише позбавила його приємного почуття малої перемоги над Клєткіним, прикликавши знову втому й запаморочення. Схоже було, що він уже опинився в стані, де не існувало місця для глибоких емоцій. Йому навіть було тепер соромно за те дрібне почуття тріумфу над слідчим незадовго перед звісткою про смерть Іванова. Клєткін запанував над ним до такої міри, що навіть тріумфи видавались тепер поразками. Масивний і незворушний, Клєткін був брутальним втіленням держави, яку звели на ноги Рубашови й Іванови. Ця держава була плоттю від їхньої плоті. Плоттю, уже незалежною від них і некерованою. Чи ж не признався Клєткін сам, що вважає себе духовним спадкоємцем Іванова й старої інтелігенції? Всоте Рубашов повторював собі, що Клєткін і покоління нових примітивів докінчували працю тих, що їх було увіковічено на відомій фотографії. А те, що та сама доктрина з уст Клєткіна звучить так не по-людському, пояснюється змінами клімату. Коли Іванов послуговувався тими самими аргументами, в його голосі все ж звучали інтонації минулого світу, який зник. Можна було відмовитися від свого дитинства, але цілковито викреслити його було неможливо. Минуле Іванова волочилося вслід за ним, і якраз ця обставина забарвлювала все, що він казав, меланхолійною інтонацією. Тому Клєткін і називав його циніком. Клєткіни не мали чого викреслювати. Їм не треба було відмовлятися від свого минулого, бо й ніякого минулого у них не було. Вони народилися без пуповини, без пам’яті, без меланхолії…
…За яким правом ми, що сходимо зі сцени, дивимося на клєткіних з почуттям власної вищості? Коли перша неандертальська людина з’явилася на землі, мавпи, напевно, зустріли її гучним сміхом. Високоцивілізовані мавпи граційно гойдалися на гілках, а незграбний неандерталець був від самого початку прив’язаний до землі. Мавпи, вдоволені й миролюбні, жили у світі вишуканих забав чи ловили мух у філософській задумі. Неандерталець понуро брів світом, гаратаючи довкруги своїм києм. Мавпи дивилися презирливо на нього з верхівок дерев і шпурляли у нього горіхами. Деколи їх охоплював переляк: вони живилися овочами й ніжною рослинністю, а неандерталець пожирав сире м’ясо, нещадно вбивав звірів і навіть своїх спільників. Він валив віковічні дерева, двигав каміння, порушував усі правила і традиції джунглів. Він був незграбний, хижий, без справжньої тваринячої гідності. З погляду високоцивілізованих мавп, він був варварським реліктом історії. Останні вціліли до наших днів шимпанзе відвертають і нині свої носи, вгледівши людське створіння…
Після шести чи семи днів трапилось те, чого й слід було сподіватися: під час допиту Рубашов втратив свідомість. Це сталося, коли вони дійшли до останнього пункту обвинувачення – до мотивів, які штовхнули Рубашова на стезю злочинів. Обвинувачення пояснювало ці мотиви просто: «контрреволюційною позицією», що було вже річчю самозрозумілою, службою ворожій державі. Рубашов завзято боровся проти цього формулювання. Дискусія тяглася з ночі до 11-ї години ранку. І раптом у момент порівняно стерпний Рубашов хитнувся й упав на підлогу.
За кілька хвилин, отямившись, він побачив над собою лису голову лікаря, який поливав його холодною водою з пляшки й розтирав йому скроні. Дихав лікар важкою сумішшю чорного хліба й смальцю, від якої Рубашова знудило. Писклявим голосом лікар зарепетував, щоб Рубашова негайно вивели на свіже повітря. Якийсь час Клєткін спостерігав цю сцену з незворушною міною, тоді подзвонив доглядачеві й наказав вичистити килим. Після цього дозволив Рубашову вернутися до своєї камери, а невдовзі з’явився конвоїр і випровадив його на подвір’я. Там Рубашов на якусь мить відчув сп’яніння від свіжого, різкого повітря. Виявляється, він має легені і кисень смакує. Смакує їм, наче свіжий солодкий напій – піднебінню. Сонце світило блідо, але ясно. Була 11-та година ранку, час, коли раніше – здавалося, цілу вічність тому! – його виводили на прогулянку. Як гарно було опинитися знову у свіжості білого дня! Лише дурень міг не цінувати такого блага. Ех, коли б можна було просто жити й дихати свіжим повітрям, ходити по снігу й відчувати бліді промені сонця на обличчі! Коли б то вдалося позбутися кошмарів клєткінського кабінету, його сліпучої лампи і всього того моторошного антуражу і жити так, як живуть інші люди.
Худий селянин у розлізлих чоботях, який раніше був сусідом Рубашова на прогулянках, знову стояв поруч нього. Він скоса дивився на блідого, виснаженого Рубашова і стурбовано кліпав очима, коли Рубашов починав похитуватись. Нарешті селянин легенько закашляв і, поглядаючи на вартових, сказав:
–Я довго вас не бачив, ваше благородіє. Ви виглядаєте дуже погано. В такому стані ви довго не протягнете. Кажуть, буде війна…
Рубашов, борючись зі спокусою нахилитись, взяти у жменю снігу й зліпити сніжку, намагався уважно слухати селянина.
–Скоро почнеться сівба, – не вгавав селянин. – Як розтануть сніги, вівці підуть у гори. Треба зо три дні, щоб вони туди добралися. Раніше всі села у нашій окрузі виганяли овець того самого дня. Від самого світанку нічого не видно за курявою, лише вівці. Куди не глянь – вівці, на всіх шляхах і стежках, на всіх полях. Всі виходили пастухам помагати. Ви, мабуть, у житті не бачили стільки овець і собак, ваше благородіє, та стільки куряви, а що вже лементу, гавкоту, мекання!… Мати божа! Що то були за часи!…
Рубашов повернув обличчя до сонця. Воно світило блідо, проте у повітрі вже відчувалася тепла м’якість, повівало перемінами. З хлоп’ячою цікавістю стежив він за метушнею птахів над кулеметною вежею. А селянин говорив далі:
–В такий день, як сьогодні, коли починає пахнути весною, я не знаходжу собі місця. Здається, що ні ви, ні я довго не протягнемо, ваше благородіє. Вони розчавили нас, бо ми реакціонери. Вони розчавили нас, щоб ті дні, коли ми були такі щасливі, вже не вернулися…
–Невже ви були аж такі щасливі? – недовірливо перепитав Рубашов.
Селянин промимрив щось нерозбірливе і його берлак кілька разів здригнувся. По паузі Рубашов запитав:
–Пам’ятаєте те місце у Біблії, де племена закричали серед пустелі: давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту?
Селянин жваво кивнув, але молоти почав щось незрозуміле. Пролунав свисток, і їх повели назад до камер. І враз бадьорість, викликана свіжим повітрям, минула. З’явилися знову запаморочення й нудота. Покидаючи подвір’я, Рубашов нахилився, вхопив пригорщу снігу й протер ним чоло та запалені очі.
Його повели не до камери, як він сподівався, а просто до Клєткіна. Той сидів за столом у незмінній позі. Гардини на вікнах були опущені, лампа горіла. Час у цій кімнаті стояв на місці. Опускаючись на стілець, Рубашов помітив мокру пляму на килимі і пригадав своє падіння. Отже, минула лише година.
–Сподіваюся, вам уже краще, – сказав Клєткін. – Ми зупинилися на заключному питанні, на мотивах, що спонукали вас до контрреволюційної діяльності.
З легким подивом глянув він на праву долоню Рубашова, де ще лишалася грудка снігу. Рубашов помітив цей погляд і посміхнувся. Тоді простягнув руку до лампи й обоє стежили, як сніг розтавав у її теплі.
–Це останній пункт, – повернувся до тями Клєткін. – Коли ви підпишете ще й це зізнання, ми нарешті розійдемося…
Лампа світила значно яскравіше, ніж протягом останніх днів, і Рубашов весь час кліпав очима.
–…і тоді будете мати вдосталь часу для відпочинку. Рубашов погладив долонями скроні, але прохолоди від снігу вже не відчув. Слово «відпочинок», яким Клєткін закінчив речення, повисло в тиші. Відпочивати й СПАТИ. «Давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту…»
–Мотиви вам добре відомі, – озвався Рубашов. – Ви прекрасно знаєте, що я не діяв від «контрреволюційних переконань» і не був на службі ворожої держави. Все, що я думав і робив, диктувалось виключно моїм сумлінням.
З купи папок на столі Клєткін висмикнув одну, розгорнув її, знайшов аркуш і поклав його перед собою.
–«Для нас питання суб’єктивної щирості не має ніякого значення. Той, хто помилявся, мусить розплачуватися. Тому, хто йде правильним шляхом, усе буде пробачено. Таким був наш закон…» Адже ви самі це написали, вже будучи під арештом.
Рубашов заплющив очі, але й через повіки відчував знайоме палахкотіння лампи. Його власні фрази в устах Клєткіна звучали дивно й оголено, наче адресована невідомому священику оповідь, записана на грамофонну платівку, з якої тепер зривалися тріскотливі звуки.
Клєткін дістав із папки другий аркуш і прочитав що одне речення:
–«Гідність – це бути корисним без самолюбства аж до кінця».
–Але я не бачу, – сказав Рубашов, – яка користь партії від того, що її члени на очах цілого світу обкидають один одного багнюкою. Я підписав усе, що ви вимагали. Я визнав свою вину в обстоюванні фальшивої й об’єктивно шкідливої мети. Невже цього замало?
Він начепив пенсне на ніс, відвів погляд від лампи й закінчив безживним стомленим голосом:
–А крім того, ім’я Миколи Салмановича Рубашова є частиною партійної історії. Поливаючи його брудом, ви тим самим оскверняєте й історію революції…
Клєткін на хвилину зосередився над аркушем перед собою й сказав:
–На це я можу відповісти іншою цитатою з ваших записок. Ви писали: «Ми мусимо всвердлювати кожне речення в маси безконечними повтореннями й спрощеннями. Все, що видається за добре, має сяяти, як золото. Все, що вважається злом, має бути чорним як смола. Політичні декларації для мас слід розмальовувати, як ярмаркові пряники».
Рубашов мовчки дивився на Клєткіна, мовби вперше почув ці речення. Нарешті сказав:
–Ага, ось чого ви від мене хочете. Я маю зіграти роль чорта у вашій ляльковій виставі: вити, скреготіти зубами, показувати язика. І все це – добровільно. Дантонові і його друзям було принаймні дозволено вмерти без комедії.
Клєткін поклав аркуші в папку, закрив її й подався тулубом уперед.
–Ваші зізнання на суді будуть останньою послугою, яку ви можете зробити партії.
З заплющеними очима Рубашов перепочивав у світлі лампи, наче сонний, натомлений чоловік під літнім сонцем. Але голос Клєткіна, здавалося, лунав скрізь – ззаду і спереду, над головою, збоку, під ногами:
–Ваш Дантон із його конвентом – усе це було порожньою галантною грою порівняно з тим, що розігрується зараз. Я читав книжки про Дантона й тогочасні події. Ті люди носили напудрені перуки і декламували про особисту гідність. Для них умерти зі шляхетним жестом означало все, байдуже, чи той жест означав добро а чи шкоду.
Рубашов слухав. У вухах гуділо й стугоніло, а голос Клєткіна, надходячи зусебіч, боляче шмагав по щоках і по лобі.
–Ви знаєте, яка ставка розігрується цим разом. Уперше в історії революція не тільки перемогла, а й утрималася при владі. Ми перетворили нашу країну на бастіон нової ери. Цей бастіон складає одну шосту земної кулі і заселений він однією десятою частиною населення планети.
Тепер голос Клєткіна напливав чомусь ззаду. Лише тепер Рубашов помітив, що слідчий устав із крісла й походжав по кімнаті. Уперше він вийшов з-за столу. Його чоботи порипували, нова сорочка лопотіла, пахло сумішшю поту й нової шкіри.
–Коли революція в нашій країні закінчилась переможно, ми сподівалися, що за нашим прикладом піде цілий світ. Натомість світом прокотилася хвиля реакції, яка загрожувала потопити й нас. У партії з’явилися дві течії. Одна складалася з авантюрників, які заради пробудження революцій в інших країнах хотіли ризикувати всім, що ми здобули. Ви належали до цієї течії. Ми відчули небезпеку цієї течії й ліквідували її…
Рубашов хотів підвести голову й сказати щось у відповідь, але порипування чобіт Клєткіна нагадало йому про ще одну силу, що під іншими знаками, кольорами й прапорами утверджувала своє право на історію. Намагався слухати. Був страшенно втомлений. Похилився трішки назад, але очей не розплющив.
–Вождь партії, – доносився ззаду голос, – мав ширші перспективи й кращу тактику. Він усвідомив, що все залежить від того, чи вистоїмо ми в час світової реакції, чи втримаємо свій бастіон. Він зробив висновок, що такий стан може тривати десять, двадцять, або п’ятдесят років, аж поки світ не визріє для нової хвилі революцій. І до тих пір ми мусимо витримувати натиск з усіх боків. До тих пір ми маємо один обов’язок – не загинути.
У пам’яті Рубашова зринуло речення: «Рятувати своє життя є революційним обов’язком». Хто автор цієї формули? Він сам? Іванов? Це ж в ім’я цього принципу він пожертвував Орловою. І куди це його запровадило?
–…Не загинути, – звучав голос Клєткіна. – Твердиня мусить втриматися будь-якою ціною, будь-якими жертвами. Вождь партії зрозумів цю вимогу з незрівнянною далекоглядністю і зробив усе для її здійснення. Політику Комінтерну було підпорядковано нашим національним інтересам. Тих, хто не зрозумів цієї потреби, довелося знищити. Цілі групи наших найкращих функціонерів у Європі були ліквідовані. Ми не зупинялися перед знищенням власних закордонних організацій, коли інтереси бастіону вимагали цього. Ми не зупинялися перед співпрацею з поліційними органами реакційних держав, аби тільки здушити революційні рухи, які зароджувалися у невигідний для нас момент. Ми не зупинялися перед зрадою друзів, ані перед компромісами з ворогами, – аби тільки зберегти бастіон. Таке завдання поклала на нас, представників першої переможної резолюції, історія. Короткозорі естети і моралісти не могли цього зрозуміти. Але вождь партії проникливо збагнув, що все залежить від того, хто довше витримає…
Клєткін перестав крокувати. Він зупинився позаду від Рубашова. Шрам на його обличчі почервонів і вкрився краплями поту, які в світлі лампи яскраво блищали. Він задихався, витер обличчя хустиною, не в змозі приховати збентеження й втрату звичної незворушності. Підійшов до столу і сів у своє крісло. Додавши напруги в лампі, продовжував:
–Партійна лінія була чітко визначена. Її тактика ґрунтувалася на тому, що мета виправдовує засоби, геть усі засоби без винятку. Згідно з цим принципом державний прокурор жадатиме для вас, громадянине Рубашов, смертної кари. Ваша фракція розбита й знищена. Ви хотіли розколоти партію, знаючи, що це допровадить країну до громадянської війни. Ви знали про незадоволення селянства, яке ще не усвідомлює нав’язаних йому жертв. У війні, яка може початися завтра, будь-яке опозиціонерство здатне допровадити до катастрофи. Звідси – неухильна потреба для партії бути єдиною. Вона мусить бути твердою й злютованою, мовби вилитою з однієї форми. Вона мусить бути безмежно вірною й відданою вождю. Ви й ваші друзі, громадянине Рубашов, спричинили тріщину в партії. Якщо ваше каяття щире, ви мусите допомогти нам зацементувати цю тріщину. Я вже казав, що суд буде останньою послугою, якої партія у вас просить. Ваше завдання просте. Ви сформулювали його самі: позолотити добро й очорнити зло. Політична опозиція – безмірне зло. Ваше завдання – пробудити зневагу й ненависть до опозиції, допомогти масам збагнути, що опозиція – це злочин, керівники опозиції – найпідліші злочинці. Лише таку просту мову маси зможуть збагнути. Якщо ж ви почнете говорити про ваші складні мотиви, це викличе лише замішання. Ваше завдання, громадянине Рубашов, – не викликати до себе співчуття чи жалю. Співчуття й жаль до опозиції – це небезпека для всієї країни. Товаришу Рубашов, я сподіваюся, що ви зрозуміли, яке колосальне завдання на вас покладає партія.
Вперше після «знайомства» Клєткін звернувся до Рубашова словом «товариш». Рубашов швидко підніс голову. По його тілу прокотилась гаряча хвиля, проти якої він безпомічний. Підборіддя тремтіло. Чіпляючи на ніс пенсне, він тихо сказав:
–Так, я все розумію…
–Зауважте, – продовжував Клєткін, – що партія не обіцяє вам нічого за вашу послугу. Деяких обвинувачених нам вдалася зламати фізичним тиском, деяких – обіцянкою пощадити їхні голови чи голови їхніх родичів, яких ми тримаємо заложниками. Але з вами, товаришу Рубашов, ми не хочемо торгуватися і будь-що обіцяти…
–Я розумію…
Клєткін знову розкрив папку:
–У ваших нотатках є фраза, яка справила на мене особливе враження. Ось вона: «Я думав і діяв так, як того вимагала справа… Якщо я чинив правильно, то не маю у чому каятись. Якщо я помилявся, то заплачу за все».
Він відірвав погляд від паперів і переніс його на Рубашова:
–Ви помилялися, товаришу Рубашов, і мусите розплачуватися. Партія може вам обіцяти лише одне: одного дня, після остаточної перемоги, коли матеріали таємних архівів уже не складатимуть небезпеки, їх буде повністю опубліковано. І світ дізнається, на якому тлі розігрувалась ця, як ви кажете, лялькова вистава, і маси зрозуміють, що ми готували спектакль відповідно до підручника історії…
Клєткін поправив манжети і закінчив доволі незграбно:
–І лише тоді ви й ваші друзі отримаєте належну пошану і співчуття, у вияві яких вам сьогодні відмовлено.
Говорячи це, він підсунув заготовлений текст зізнання до Рубашова й подав йому авторучку. Рубашов підвівся і з натужною посмішкою сказав:
–Мені дуже хотілося знати, як виглядають неандертальці, охоплені сентиментальністю. Тепер я знаю.
–Не розумію вас, – сказав Клєткін, теж підводячись.
Рубашов підписав зізнання, у якому значилось, що він коїв злочини з «контрреволюційних переконань», а також запродавшись чужій державі. Випроставшись, побачив портрет Хазяїна на стіні. І знову згадав вираз легкої іронії й меланхолійного цинізму, з яким кілька років тому той востаннє потиснув йому руку.
–Байдуже, – сказав Рубашов. – Є речі, що їх могли розуміти лише Іванови, Рубашови й Кіффери. Але все це позаду…
–Я дам розпорядження, щоб до суду вас ніхто не турбував, – після короткої паузи сказав Клєткін, знову закам’янілий і незворушний. – Може, маєте якесь особливе бажання?
–СПАТИ, – сказав Рубашов.
Попрямував до відкритих дверей і спинився біля конвоїра. Зі своїм пенсне й цапиною борідкою виглядав поруч із велетнем в однострої цілком старим, миршавим, непомітним…
–Я скажу, щоб вам не перешкоджали спати, – додав Клєткін.
Коли Рубашов вийшов і двері зачинилися, він знову всівся за стіл. Кілька секунд сидів непорушно. Тоді задзвонив і до кабінету зайшла стенографістка.
–Товаришу Клєткін, вітаю вас із перемогою! – сказала вона піднесено.
Клєткін зменшив напругу у лампі до нормальної.
–Ця річ, – кивнув він головою на лампу, – плюс безсоння й фізичне виснаження. Все це справа людської конституції.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги