Нічого особистого

Епізод 1

Ніколи не питайте, як вони опинились у цьому місці. Не раджу.

У них неадекватна реакція. Можна і межі очі отримати. їх так спеціально обирали. Ну, не втому сенсі, аби межі очі отримати, а у тому, щоб неадекватні були. Чотири жіночки на межі нервового зриву. І курс психологічної реабілітації «Корекція соціальної поведінки». Сім днів за чотири з половиною штуки баксів з носа.

Тобто за задоволення бути піддослідним кроликом — вони ще й гроші виклали. До того ж, пройшли чималенький відбір. Професор проводить цей курс лише двічі на рік, лише для чотирьох людей, випадком тицькаючи пальцем у країну на світовій мапі. Чисто зі спортивного інтересу. Його вже давно не гріють ті «по чотири з половиною штуки» баксів із носа. Його гріють лише спостереження. Вуайєризм певною мірою. Усі невропатологи — психопати, а всі психотерапевти — вуайєристи. А всі офтальмологи в окулярах. Ну це так, для красного слівця.

Місцина тут ідеальна для голлівудського трилерочка середньої руки та бюджету. Глухі карпатські гори. Тоненька доріжка між сосен, що зникає під час найменшої негоди чи то у снігу, чи то у воді, чи, на крайняк, шквальний вітер завалить соснами. Тут не бере жодна мобілка, навіть Укртелекому немає. А може, і є, тільки ніде не видно стаціонарних телефонів. Із каналів лише ІНТЕР та УТ-1. І ті з перешкодами. Тобто вже можна застрелитися лише з цього приводу. А ще тут повно камер, професор каже, це для того, аби він міг правильно скорегувати поведінку. Ніби в душі та туалеті камер немає, та ці ненормальні все одно крутять дулі по всіх кутах. У принципі, професору по фіг, сміятися із дуль він точно не буде.

Після Києва у них увесь час болить голова від надлишку кисню. Це прояв вегето-судинної дистонії. Це синдром, він не лікується, проте добряче псує життя. Ну ці думають, що життя в них зіпсоване далі нема куди. А дарма. Завдання курсу, аби вони вийшли із прочищеною головою та свіжими (чи освіженими) мізками.

На курс потрапити нелегко. Потрібна рекомендація та те, щоб аплікаційна форма, а по суті тест, набрала певну кількість балів. Чітко ідентифікуючи, що у жіночки глибока психологічна криза. Професора не цікавлять банальні сангвініки-холерики. У світі, де панують нові архетипи сексуальних жінок великого міста чи відчайдушних домогосподарок, давня типологія та старий Фройд не працюють. А може, й працюють. Тільки дуже збочено.

Сьогодні перший день. Тренінг-знайомство. Круглий стіл. Чотири насуплені жіночки дивляться вовком одна на одну та на професора. Руденька, шатенка, білявка і брюнетка. Мрія патологоанатома. Чи продюсера телесеріалу. Професор зайшов останнім та голосно відсьорбнув щось із великої кружки. Він ніколи не дивився фото пацієнтів до початку тренінгу. Проте читав анкету. Йому було у кайф, знаючи анкетні дані, вгадувати хто із них хто. Така собі гра: «я відгадаю цю соціопатку з трьох фраз чи жестів». У даному випадку, скоріше жестів.

Троє сидять скам'яніло та напружено, поза «їжачок зайшов у ліс на розвідку». Четверта рудоволоса, із короткою зачіскою та різким поглядом щось ретельно малює у шкіряному щоденнику. Ще так настирно малює, аж пальці посиніли навколо ручки. Він би міг ще погратися у гру, що вона там малює — кола чи трикутнички і яким кольором, але одна з камер, та, що саме за нею, просто підказує, що малює вона ромашки. Однаковісінькі маленькі квіточки. У рядки, як старанна школярка, вже сьомий виводить. Час від часу вона підводить недобрий погляд на професора, потім на великого механічного годинника над його головою, хмуриться, кривить губи, незадоволено мугикає, та повертається до ромашок. Професор посміхається у велику кружку. Його очей не видно за круглими окулярами у тонкій металевій оправі.

— Професоре, я у шоці, — не витримує руда. — Сім днів по чотири години промивання мізків за чотири із половиною штуки «зелені». Уже півгодини минуло… Скільки ми чекаємо? На кого чекаємо?

Саме так. Top-manager. Анна Новицька. Можна було викреслити лише за тим, що приперлася із діловим щоденником у шкіряній обкладинці. Core problem[1]: невміння збалансувати особисте життя та роботу. Характер буйний, вибухонебезпечний, точніше сказати вибуховий. На фірмі називають супержінка. Чоловіки, якщо є, звичайно, пісяють окропом та помирають метрів за десять, не ближче.

Професор провів стрілочку у своєму записничку та викреслив третій рядок. Від подоби задоволення він голосно відсьорбнув рідини зі своєї великої кружки. Тоненька білява жіночка зліва зблідла і важко зітхнула. Тим часом у Новицької скінчилося чорнило у ручці, і вона тихо матюкнулась до своїх ромашок. Білявенька зітхнула ще важче.

А це oversweet girl.[2] Too good mannered.[3] Помре, якщо він ще раз сьорбне. Принаймні знепритомніє. Сценарист, вона ж графоманка. Віка Каретко. Надто переймається критикою та будь-якими критичними зауваженнями на свій бік. Що є ознакою комплексів. Глибоких таких комплексів. Цікавенько буде їх із неї виколупувати. Звичайно, із дослідницької точки зору, цікавіше ті комплекси вирощувати та пестити, як альстрамерії у середній полосі, але ж клята клятва Гіппократа…

Тож лишилось двоє: брюнетка та шатенка. Тут все просто, не треба бути міс Марпл. Брюнетка занадто ефектна для життя. Вона нарум'янена, тональний крем у носо-губних складках на тон світліший від основного, ніс ретельно напудрений. Вона до смерті кіногенічна. Вона з телика. Єва Герт. Through the bedding carier.[4] Принаймні так про неї пишуть. Щойно звільнена ведуча шоу-біз новин на чималенькому каналі. Вірить, що кар'єра лише через ліжко, або через родинні зв'язки. Родинних зв'язків не має. Специфічний штам комплексу мадонни-повії. Специфічне сприйняття реальності. Але є красива до бісиків…

Четверта. Вона ж шатенка. Візуально найнепримітніша. Пройшла лише через анкетні бали, що вказують на схильність до суїциду. Синці під очима від безкінечних проектів та легкий трем у руках від заспокійливих пігулок, які перестали діяти. Типовий suicid strategic consultant.[5] Перфекціоністка. Ідеальний співробітник. Стефа Мороз. Працює на Factor&Co. їх там усіх звуть факерами. За суттю та глибиною роботи. У них там жорсткий відбір, проходять лише фізично витривалі та морально стійкі. Це ж треба було так людину дістати? Суїцидальних професор не любить. Але час від часу набирає у групу корекції, аби не втрачати форми.

— Доброго дня, — нарешті привітався професор.

Першу маленьку гру-розгадування закінчено.

Далі чекати немає сенсу.

— І вам доброго дня, товаришу, — недобренько так зауважила Анна.

Професор продовжив, пропускаючи повз вуха її випад:

— Як це не банально звучить, але ми зібрались тут, аби змінити вашу психологічну поведінку настільки, щоб усім вам та вашому оточенню стало комфортніше жити. Тож почнемо із звичайного привітання та розповіді про себе.

— Як в першому класі, блін. — Єва насупилась усім своїм ефектним TV-шним обличчям.

— Я не доказав… — перебив професор і почав загинати пальці лівої руки. — По-перше, я хочу аби ви чітко ідентифікували, яка саме подія у вашому житті спричинила вашу участь у курсі. По-друге, я хочу, щоб ви назвали найбільшу на сьогодні вашу проблему. І по-третє, я хочу, аби ви визначили, із чим ви хочете вийти за тиждень.

— А я думала, що це ви нам скажете, як нас лікувати. — Анна почала виводити у рядочках щоденника фатальну цифру $4500, свіжу міру своєї дурості.

Професор знову її проігнорував:

— Тож почнемо із вас, Стефо.

У суїцидальних очах стратегічного консультанта спочатку блимнув протест, а потім вуста склались у звичну, випрацьовану роками та транквілізаторами посмішку працівника service-індустрії. Стефа підірвалась піднятись. Професор жестом повернув її у крісло.

— Я Стефа Мороз, мені двадцять вісім і я трудоголик.

Звучало це як «я алкоголик» і так по-серіальному знайомо, що решта, не замислившись, озвалися:

— Привіт, Стефо.

— А проблема у мене одна: я хочу знати, чи всі працівники сервісної індустрії почуваються співробітниками борделю?

— Йомко, але не ново. Я би навіть сказав банально. — клацнув пальцями професор. — А що вас привело на курс? Що сталося?

— А… ну… як би так визначити. Я навіть не знаю… Ну взагалі, так щоб по суті, всі чоловіки козли.

— Круто. — Професор потер лінзи окулярів. — І як ви думаєте із цим боротися?

— Ви знаєте, за те, як я із цим думала боротися, дають від двох до п'яти за карним кодексом. Тому я сподівалася, що після вашого курсу мене просто попустить.

— Ага, що ви пробували із транквілізаторів? — Професор підняв ручку, готуючись занотувати.

— У принципі, все. Поки працює лише коньячок.

— Ясно, значить так — на сім днів коньячок відмінити. Дякую за розповідь, Стесю. Анно, послухаємо вас.

— Анна Новицька, трохи за тридцять. Потенційний дауншифтер. Із проблемою, не хочу бути банальною, але всі чоловіки козли. Навіть метросексуали. Ні, метросексуали особливо.

— Грандіозно. Мені стає все цікавіше, — в'їдливо сказав професор, губи його гірко скривилися, наче від лимону. — Єво?

— Козли і бабії. — І закінчила солоденьким медовим голосом: — Із вами була Єва Герт.

— Що може додати пані Вікторія?

— Знаєте, козли не лише чоловіки… По-різному буває. Хоча, повертаючись до чоловіків, я просто не розумію, як можна поливати брудом людину, яка нічого поганого не зробила. Здається… — якось непевно додала Віка.

— Значить так, дівчаточка, дівчатонька, дівчата — якщо ви так будете ставитися до моїх питань, на виході отримаєте нервовий зрив. Гарантовано. На сьогодні засідання клубу закрито. Я хочу, щоб завтра ви відповіли на поставлені питання більш серйозно та детально. Інакше у наступний понеділок — всі в дурку. І надовго. Транспортування гарантую.

Перш ніж Анна Новицька встигла висловити свою думку із цього приводу, пан професор зник за розсувними дверима.

— Дєвочкі, є коньячок. Martell. — «довєрітєльно» озвалася Стефа Мороз.

— От і добренько, де там кімната для відпочинку? — запитала Єва.

— Може, краще у чиємусь номері? Стопудово у дідка кімната для відпочинку напхана камерами по самі вінця, — резонно зауважила Анна.

Нудно. Аж нецікаво. Усі чотири бояться вголос ідентифікувати свою проблему. Усі ображені, схильні знаходити причини свого стану в будь-кому, окрім себе самих. Стандартненько. І абсолютно типово для першого дня.

Сімсот грамів коньяку вмерло і не рипнулось.

— Дєвочкі, котра година? — стрепенулась Анна Новицька, наче згадала щось украй важливе.

— П'ять хвилин по восьмій, — чемно відповіла Віка.

— ААААААААААААААААА! Умикай!

— Умикай!

Телевізійний пульт важко дався у неслухняні п'яні руки.

Реґіна повертається до офісу після робочого дня, аби відправити важливий факс. У кабінеті фінансового директора вона бачить свого чоловіка Олега в обіймах Віолетти Трохимівни. Кур'єр Леонід не встигає відвезти контракт до нотаріуса. Інгеборга виходить із коми і дізнається, що Олег одружився з Реґіною. Інгеборга не пам’ятає, хто батько її дитини. Але Реґіна пам’ятає і хоче їй помститися. Сергій вимагає зробити аналіз ДНК. Антоніна Миколаївна підозрює, що Інгеборга та Реґіна сестри.

«Подруги», 268 серія

(42 хвилини мовчання із перервою на 2 рекламні паузи)

— Нє, я вам скажу, Олег ще та скотиняка. Це ж треба морочити голову двом таким дівкам. А саме ні риба ні м'ясо. — Стеся не могла заспокоїтись.

— Так я вам скажу, що є ж недоумки, що трахаються на чужих робочих місцях, та ще й не прибирають за собою. Так все дуже реально. Наша зам. головного така ж $ичч@, як Віолетта Трохимівна. І така ж підстаркувата, — зауважила Новицька. — А все туди ж. Па мальчікам.

— Ну ти скажеш, реально! Хотіла б я знати, чим стимульнулись автори сценарію перед тим, як наваяти цей опус. — Єва Герт уїдливо посміхнулась.

— Бєхєровкой, три пляшки, і чіпси зі смаком чорної ікри — із сумом віслючка Іа відгукнулась Віка Каретко.

Решта троє разом озирнулися до неї.

— Та ти шо! Це ти написала? Серйозно?

— Серйозніше не буває. — Коньячок почав усмоктуватися в кровоносну систему пані Каретко.

— Так колися вже, Реґіна та Інгеборга сестри? І чия дитина в Інгеборги?

— Дєвочкі, не можу, контракт, — відбріхувалася Віка, але тиск лише посилювався.

— Ну хоч від кого дитина в Інгеборги? Ну будь ласочка, ми ж не доживемо до кінця, — змолилася Стефа, склавши долоньки, як дитина перед Дідом Морозом.

— Ну як це не доживете, «Санта-Барбару» ж пережили.

— Віко, ну будь ласочка, хочеш я тобі ще коньячку наллю? Чи шоколадку віддам, я її зі сніданку заникала, — не втихомирювалася Стефа.

— Добре, у Інгеборги буде двійня: хлопчик — від Олега, а дівчинка — від кур'єра Леоніда.

— Та ну, хіба так буває, щоб двійня від різних чоловіків? — не повірила Анна Новицька.

— Та ще не таке буває, он у Німеччині двоє близнюків: один білий, другий… афроамериканець, — підтвердила Єва.

— Капець.

— А що, чоловік не був у шоці від таких розкладів? — поцікавилася Новицька.

— Та накивав п'ятами, як зазвичай, — скривилася Єва.

— Та ну їх. Де зараз нормальні чоловіки водяться? — удавано байдуже запитала Стефа, не полишаючи надії дізнатися про заповідні місця. —

Якщо зовні нічого, то гей, або бабла рубити не вміє, або цілковитий моральний квазімодо. Ось мені подобається ведучий новин Жорненко… Гарний такий.

— Ти його бачила? У ньому зросту метр шістдесят… — презирливо зауважила Єва.

— Та ти що? А так за стійкою гарно виглядає, такий широкоплечий…

— Ага, що на зріст, що на вшир…

— А Тарас Трубин який на зріст? — спитала Віка.

— Та на зріст нормальний, але гей…

— Та ну? Трубин гей? Звідки ти знаєш? Свічку тримала?

— Пробувала, — зітхнула Єва.

— І не кажи, — зітхнули решта.

— Слухай, Єво, ти що, гомофобка? — запитала Віка.

— Я? Крий Боже! Просто у моєму випадку геї N\A.

— Що-що? — здивувалася Віка.

— Not applicable.[6]

Страшна річ алкоголь і жінки. Безперечний позитив — вони трошки відтанули. Ще трохи коньяку чи часу, чи, може, ще одна серія цього тупого прайм-тайм серіалу, і вони почнуть переказувати одна одній своє життя. І ладен закластися, що це буде версія інакша за ту, що вони розкажуть мені на диктофон на сеансі індивідуальної терапії. Тож недарма тут так багато мікрофонів і камер.