— А ось і помітила. Номер не запам'ятала — таке пам'ятають лише в старих фільмах. Але я знаю, що це був номерний знак Флориди. Жовтий, з картинкою дитини на ньому. — вона сердито втупилася на мене, оскільки я безсоромно захихикав.


Це було, звичайно, непристойно, і я, як правило, так не робив, але цього разу я нічого не міг із собою вдіяти.


Дебора теж суворо подивилася на мене.

— Що, диявол тебе забирай, ти знайшов тут смішного?


— Номерний знак, — відповів я. — Пробач, Дебора, але невже ти не пам'ятаєш, що зображено на жовтому знаку Флориди? І якщо цей хлопець замовив собі такий знак, то, враховуючи його вчинки...


Я проковтнув слину, щоб не вибухнути реготом, і це зусилля повністю виснажило мою здатність до самоконтролю.


— Ну, чорт забирай, і що смішного ти знайшов у жовтому номерному знаку?


— Це особливий знак, Деб. На ньому написано «Обираю життя».


А потім, я уявив собі, як доктор Данко походжає навколо своїх жертв, які билися в судомах, накачує їх ліками і робить акуратні надрізи, щоб зберегти їм життя. Боюсь, я знову засміявся.


— Вибираю життя! — вирвалось у мене.


Ох як мені хотілося зустрітися з цим хлопцем.


* * *


Назад до машини ми йшли мовчки. Дебра сіла на місце водія і подзвонила капітану Меттьюзу, передавши опис фургону, а він у свою чергу погодився, що тепер може дати сигнал усім постам. Поки сестричка тлумачила з начальством, я озирнувся по сторонах. Прикрашені кольоровими валунами доглянуті двори. Дитячі велосипеди, прив'язані ланцюгами до стійок веранд і стадіон «Апельсинова чаша», що возносилась на задньому плані. Вельми милий, спокійний райончик для проживання, праці на дому, вирощування дітей.. і для ампутації чиїхось ніг та рук.


— Залазь. — сказала Дебора, перервавши мої простакуваті роздуми.


Я сів у машину, і ми рушили в дорогу. Коли ми зупинилися на червоне світло, Дебора подивилася на мене з усмішкою:


— Ти вибрав досить вдалий час для реготу.


— Ну, справді, Деб, — сказав я. — Це перший раз, коли ми отримали натяк на індивідуальність нашого хлопця. Тепер ми знаємо, що у нього є почуття гумору. Думаю, це серйозний крок вперед.


— Звісно. Може зловимо його в комеді-клаб?


— Ми його зловимо, Деб. — сказав я, хоча прекрасно розумів, що жоден з нас мені не вірив.


Дебора пробурчала щось у відповідь; загорілося зелене, і вона вдарила по газам так, немов давила смертельно отруйну змію.


Разом із потоком автомобілів ми дісталися до будинку Дебори. Ранковий час пік підходив до кінця. На розі Фладжлер і Тридцять четвертої Стріт якась машина, вискочивши на тротуар, врізалася в ліхтарний стовп перед входом до церкви. Між двох репетуючих один з одним чоловіків стояв коп. На краю тротуару сиділа дівчинка і плакала. Ах, чарівні ритми ще одного чудесного дня в раю!


Незабаром ми звернули на Медину, і Дебора поставила автомобіль на під'їзній алеї в хвості моєї машини. Вона вимкнула двигун, і ми сиділи мовчки, прислухаючись до потріскування охолоджуючого мотора.


— Лайно. — вимовила Дебра.


— Погоджуюсь.


— Що ж ми тепер будемо робити?


— Спати, — сказав я. — Я занадто втомлений, аби думати.


Вона стукнула кулаком по керму:


— Як я можу спати, Декстер? Знаючи, що Кайл... — вона ще раз вдарила по керму. — Лайно.


— Фургон неодмінно з'явиться, Деб. І ти це знаєш. База даних миттю виплюне для нас всі білі фургони з номерним знаком «Обираю життя», і після оповіщення всіх постів це всього лише питання часу.


— У Кайла немає часу.

— Людські істоти мають потребу у сні, Деб, — повчально промовив я. — І я теж.


Фургон термінової доставки, вискочив з-за рогу і завмер перед будинком Дебори. З кабіни вистрибнув водій і попрямував до дверей. В руках він тримав невелику коробку. Дебора ще раз вимовила: «Лайно», і вибралася з машини, щоб прийняти посилку.


Я закрив очі і трохи поседів, розмірковуючи, що часто робив, коли був втомленим, замість того, аби думати. Це виявилося марною тратою часу; мені в голову не прийшло жодної корисної думки, якщо, звичайно, не вважати думкою питання: «Куди я подів свої кросівки?». Оскільки моє знову здобуте почуття гумору продовжувало працювати на холостому ходу, питання здалося мені забавним і, крім того, я, на подив, раптом почув смішок Темного Мандрівника. «Що тут смішного? — запитав я. — Тільки те, що я залишив кросівки у Рити?». Бідолаха, мабуть, як і раніше дувся. Але ж ні.. він знову хихикнув. «Може, тобі здається смішним щось зовсім інше?» — поцікавився я. Але відповіді не було, зате я відчув присутність нетерплячого очікування і голод.


Кур'єр побіг назад до фургону і покотив геть. Ледве я намірився позіхнути, потягнутися і визнати, що мої тонко налаштовані розумові сили перебували у повному розряді, до мене долетів звук, що нагадував одночасно як стогін, так і схожу на приступ блювоти відрижку. Я відкрив очі і побачив, як Дебора на хитких ногах йшла до будинку, а потім сіла на доріжці до передніх дверей. Я вибрався з машини і поспішив до неї.


— Деб?! — вигукнув я. — Що таке?


Вона впустила посилку і закрила обличчя долонями, зробивши ще кілька ні на що не схожих звуків. Я примостився поруч з нею і підняв коробку, яка могла вмістити хіба що наручний годинник. Я відкрив її. Всередині був мішечок на застібці. А всередині нього був людський палець.


Палець з великим, блискучим перснем.


Глава 16


Аби заспокоїти Дебру довелося зробити набагато більше, аніж поплескати по плечу і сказати: «Ну-ну, Деб, буде, буде». Взагалі-то, мені довелося майже насильно влити в неї здоровенний стакан м'ятного шнапсу. Я знав, що їй треба була якась хімічна допомога, аби вона змогла заспокоїтись і заснути, — якщо це взагалі було можливим, — але в її аптечці не знайшлося нічого сильнішого, крім «Тайленола», а спиртного вона не вживала.


Зрештою я знайшов під кухонною раковиною пляшку шнапсу і, переконавшись, що це не була рідина для прочистки труб, змусив сестру випити цілу склянку. Зі смаку цієї штуковини, можна було б і припустити, що все таки це й була рідина для усунення засмічень. Дебра здригнулась усім тілом і ледь не захлинулась, але таки випила все; це мало зміцнити її втомлені кістки і прочистити онімілий мозок.


Коли вона важко опустилася на стілець, я зібрав у паперовий пакет з продовольчого магазину дещо з її одягу і залишив пакет біля вхідних дверей. Дебора подивилася на нього, потім на мене.


— Що ти робиш? — запитала вона. Її голос звучав невиразно, а відповідь, здавалось, її зовсім не цікавила.


— Ти поживеш кілька днів у мене. — пояснив я.


— Не хочу.


— Це неважливо. Ти повинна.


Деб перевела погляд на пакет з одягом.


— Чому?


Я підійшов до неї і присів поряд з її стільцем.


— Дебра. Він знає, хто ти і де знаходишся. Давай спробуємо хоч трохи ускладнити йому життя і кинути виклик, добре?


Вона знову здригнулася всім тілом, але нічого не говорила, поки я допомагав їй піднятися і довів до дверей. Через півгодини і після ще однієї дози м'ятного шнапсу сестра вже лежала на моєму ліжку, мирно похропуючи. Я залишив записку з проханням зателефонувати, після того як вона прокинеться, а потім відправився на роботу, прихопивши з собою маленьку посилкою із сувеніром.


Я не сподівався, що лабораторні дослідження пальця дозволять знайти ключ до вирішення загадки, але погодьтеся, що, заробляючи на хліб судово-медичною експертизою, я повинен був подивитися на відрізаний пальчик поглядом професіонала. І оскільки я серйозно ставився до своїх зобов'язань, я зупинився на шляху до роботи і купив пончиків. Коли я підходив до своєї нірки на другому поверсі, то побачив Вінса Масуоку, який крокував по коридору мені на зустріч.


Я скромно вклонився і простягнув йому пакет з пончиками.


— Вітаю тебе, Майстре, — сказав я. — Я приніс тобі дар.


— Вітаю, Конику. Є таке поняття, іменоване «час». Ти маєш дослідити його таємниці, — він постукав пальцем по ручному годиннику. — Я вже вирушаю на ланч, а ти приніс мені сніданок.


— Краще пізно, ніж ніколи. — сказав я, але він похитав головою.


— Ні-і. Мій шлунок вже перейшов на іншу швидкість. Я маю намір взяти собі ropa vieja21 і platanos22.

— Якщо ти зневажаєш мір дар з їжею, я дам тобі палець.


Вінс підняв брови, а я вручив йому посилку Деб.

— Не міг би ти пожертвувати мені півгодини свого дорогоцінного часу до ланчу?


Він покосився на коробку.

— Щось я не думаю, що мені варто відкривати це на порожній шлунок, я не помиляюсь?

— Ну що ж, тоді як щодо пончику? - запитав я у нього.


Це зайняло більше ніж півгодини, але коли Вінс відправився на ланч, ми дізналися лише те, що по пальцю Кайла визначити що-небудь було неможливим. Розріз був зроблений дуже чисто і високопрофесійно, з використанням надзвичайно гострого інструменту, який не залишив слідів. Під нігтями не було нічого, крім землі, яка могла потрапити туди де завгодно. Я зняв із пальця перстень, але ми не виявили ні волосся, ні ниток, ні фабричної мітки, і крім того, Кайл чомусь забув вигравіювати на внутрішній стороні персня адресу і номер телефону. Його кров належала до групи АВ23 — резус позитивний.


Я помістив палець у холодильник, а перстень сховав у кишеню. Це не було стандартною процедурою, але я не сумнівався, що Дебора захотіла би отримати його, якщо нам не вдасться повернути Кайла. А якщо і повернемо, то швидше за все будемо отримувати через службу доставки частково, по шматку за раз. Звісно ж, я не сентиментальна людина, але мені чомусь здавалося, що подібне повернення коханого не зігріє серце моєї сестри.


Я дуже втомився, і оскільки Дебора не подзвонила, я вважав, що мав право поїхати додому і подрімати. Післяобідній дощ почався в той момент, коли я сідав у машину. Я промчав по вниз по ЛеЖон — рух був порівняно слабким — і опинився вдома, будучи обгавканим всього лише один раз, що можна було вважати рекордом. Пробігши до дверей під дощем, я зрозумів, що Дебора поїхала, залишивши записку з обіцянкою зателефонувати пізніше. Я відчув полегшення, адже мені зовсім не хотілося спати на своєму маломірному диванчику. Я відразу ж забрався в ліжко і безпробудно проспав до початку сьомого.


Природно, що навіть така потужна машина, як моє тіло, потребувало деякого догляду, і, коли я сів на ліжко, то відчув, що настав час змінити мастило. Довга, майже безсонна ніч, пропущений сніданок, безнадійна напруга у пошуках чогось іншого, аніж заборонене «Ну-ну, Деб, буде, буде» для Дебри — всі ці речі лишили кепський слід. У мене виникло відчуття, ніби мою голову набили пляжним піском, в якому були і безліч кришок від пивних пляшок і недопалки цигарок.


З цього положення був один єдиний вихід і ним виявились фізичні вправи. Однак коли я вирішив, що найкраще мені допоможе приємна пробіжка на дистанцію в одну-дві милі, то згадав, що кудись подів свої кросівки. Вони не стояли на своєму звичайному місці біля дверей. У машині їх теж не було. Оскільки це було Маямі, то не можна було виключати і того, що хтось потайки забрався в мій будинок і вкрав їх; вони ж то були дуже хороші, бренду «Нью Баланс». Але я подумав, що більш імовірно було те, що я залишив їх у Рити. А у мене всяка правильна думка втілювалась в негайну дію, тому я добрів до машини і поїхав до будинку Рити.


Дощ давно припинився — він рідко триває більше години — вулиці висохли, і на них вже було, як завжди, повно одержимих думками про вбивство життєрадісних людей. Моїх людей. Каштановий Ford Taurus, з'явившись у мене в хвості на Сансет, слідував за мною на протязі всієї дороги. Я радів, що Доукс повернувся до своєї справи. А то я вже відчував себе трохи покинутим. Як і завжди, він зупинився на протилежному боці вулиці, коли я постукав у двері. Сержант Доукс якраз вимикав мотор, коли Рита відкрила мені двері.


— Оце так, — сказала вона. — Який приємний сюрприз! — вона підняла обличчя для поцілунку.


Я обдарував її, додаючи трохи британського шику, щоб розважити сержанта Доукса.

— Мені важко це казати, — почав я. — але я приїхав за своїми кросівками.


Рита посміхнулась.

— Взагалі-то, я тільки що наділа свої. Як ти дивишся на те, щоб попотіти разом? — а потім відкрила двері ширше для мене.


— Найкраще запрошення з усіх, що я чув за день.


Я знайшов свої кросівки в її гаражі поряд із пральною машиною, разом із шортами і безрукавкою: чистенькі і готові для вживання. Я пішов у ванну кімнату і переодягнувся, акуратно згорнувши і поклавши свій робочий одяг на кришку унітазу. Вже через кілька хвилин ми з Ритою бігли риссю по її кварталу. Коли ми пробігали повз сержанта Доукса, я помахав йому рукою. Ми бігли по її вулиці, після цього звернули направо, де обігнули парк, що знаходився зовсім неподалік від Ритиного дому. Нам уже доводилося бігати цим маршрутом і ми знали, що дистанція становила приблизно три милі, а також уже встигли звикнути до ритму бігу один одного. І ось приблизно через півгодини ми знову стояли біля порога її будинку, спітнілі і готові зустріти виклик, який кидав нам черговий вечір на планеті Земля.


— Якщо не заперечуєш, я прийму душ першою, — вимовила Рита. — Поки ти будеш митися, я приготую вечерю.


— Ніяких заперечень. А я поки посиджу і трохи обсохну.


Рита посміхнулася.


— Я принесу тобі пива.


Через мить вона вручила мені бляшанку, а потім увійшла в будинок, закривши за собою двері. Я сів на східцях і почав потягувати пиво. Кілька останніх днів пронеслися в якомусь дикому тумані, і моє нормальне життя пішло шкереберть настільки, що зараз, сидячи на сходах і попиваючи пиво, я отримував справжнє задоволення від тихих роздумів, в той час як десь Чатскі обробляли на частини. Життя оберталося навколо мене у вигляді численних різаних ран, задушень і розчленувань, але у володіннях Декстера настав час Міллера24. Я підняв бляшанку в мовчазному тості за сержанта Доукса.


З будинку до мене долинув якийсь шум. Спочатку я почув крики, а потім і вереск, немов Рита щойно побачила в своїй ванній Бітлз. Вхідні двері різко відчинилися і з них вискочила Рита, кинулась мені на шию, мало не задушивши. Я впустив пиво і почав заїкатися.


— Що?! Що я накоїв?!


Потім я побачив Астор і Коді, які стояли у дверей і не зводили з мене очей.


— Благаю про пробачення. Клянуся, що ніколи цього більше не зроблю. — додав я, але Рита продовжувала мене душити.


— О, Декстер. — сказала вона та ще й почала плакати.


Астор посміхнулася мені і склала долоньки під підборіддям. Коді просто дивився, зрідка киваючи.


— О, Декстер. — повторила Рита.


— Благаю, — промовив я, безуспішно намагаючись захопити повітря широко відкритим ротом. — Клянуся, що це чиста випадковість, і я зробив це не навмисно. Але що саме я зробив??


— О, Декстер, — в черговий раз вимовила Рита і поклала долоні на мої щоки та подивилася на мене зі сліпучою посмішкою, яку супроводжував потік сліз. — О, ТИ! — сказала вона, але треба признатися, що в той момент я не дуже відчував ким саме я був. — Вибач, все вийшло випадково, — продовжила вона, чмихаючи носом. — Я надіюсь, ти не планував чого-небудь особливого.

— Рита. Прошу. Що відбувається?


Її посмішка ставала все більшою і більшою.

— О, Декстер. Я справді... просто... Астор треба було в туалет, і коли вона підняла твій одяг, воно просто впало на підлогу і... О, Декстер, воно таке гарне! — вона вже стільки разів сказала О, Декстер!, що я вже починав відчувати себе ірландцем, але так і не зрозумів, що ж відбувається.


Не розумів, поки Рита не підняла свою руку. Свою ліву руку. Тепер на її безіменному пальці виблискував великий діамантовий перстень.


Перстень Чатскі.


— О, Декстер, — сказала вона ще раз, а потім уткнула голову у моє плече. — Так, так, ТАК! О, ти зробив мене такою щасливою!


— Все в порядку. — тихенько вимовив Коді.


І що після такого можна було зробити, окрім як принести свої привітання?


Решта вечора пройшла у затьмарених спробах повірити у те, що сталося, разом із «Міллер Лайт» у руках. Я усвідомлював, що десь у космосі літала серія спокійних, точних і логічних слів, склавши які я міг би пояснити Риті, що зовсім не збирався зробити їй пропозицію, і після цього ми би змогли гарно посміятися і побажати один одному на добраніч.


Але чим наполегливіше я ловив цю магічну фразу, тим швидше вона від мене тікала. А потім я почав думати, що можливо ще одна бляшанка пива відкриє переді мною ворота розуміння; проте після ще декількох бляшанок все закінчилось тим, що Рита пішла в крамницю і повернулася із пляшкою шампанського. Ми його випили і всі здавалися такими щасливими, а одна річ потягнула іншу.. і якимось чином я ще раз опинився в ліжку Рити, стаючи свідком надзвичайно малоймовірних і вельми недостойних подій. І я ще раз, занурюючись у не зовсім тверезий сон, задавався питанням: чому всі ці жахливі речі трапляються саме зі мною?


* * *


Прокидатися після таких ночей ніколи не буває особливо приємно. Але ще гірше було прокинутись посеред ночі з думкою: «О Боже, Дебора!». Якщо ви подумали, що я відчував себе ніяково через те, що забув про когось із тих, хто від мене залежав, то глибоко помилились. Як я вже не раз наголошував, у мене немає емоцій. Одна я можу відчувати страх, і думка про наслідки люті, в яку могла впасти Дебора, послужила для мене свого роду спусковим гачком. Я поспіхом одягнувся і ухитрився ковзнути в машину, нікого не розбудивши. Сержант Доукс покинув свою позицію на протилежному боці вулиці. Мені було приємно дізнатися, що навіть Доукс іноді спить. Або, можливо, він подумав, що людям, які тільки що заручилися, треба трохи часу на приватне життя. Однак, знаючи його, я вирішив, що цей варіант навряд чи був можливим. Було набагато ймовірніше те, що його обрали папою римським, і він полетів у Ватикан.


Я швидко вів машину, аби дістатися додому і перевірити автовідповідач. Було одне записане повідомлення, яке переконувало мене купити новий набір шин, поки не стало зовсім пізно, і звісно це звучало досить загрозливо, але все ж від Деб нічого не було. Я зварив собі кави і став чекати ранкову газету, яка мала з глухим стуком вдаритися об мої двері. Вранці був присутній елемент якогось сюрреалізму, що не було повністю спричинене вчорашнім шампанським. Невже я заручений? Ну й ну. Мені хотілося вилаяти себе і запитати, чи розумію я, що накоїв? Але істина полягала в тому, що нічого поганого я, на жаль, не зробив; з ніг до голови я був одягнений в одяг старанності і чесноти. І я навіть не зробив нічого такого, що можна було б назвати безпросвітною дурістю.. як би не так. Я крокував по життю з благородством і навіть наслідував манері не пхати свого носа в чужі справи, і допомагав сестрі повернути її бойфренда, займався фізичними вправами, їв багато зелених овочів і навіть уже не розрізав на шматочки інших монстрів. І ось ця сумлінна і гідну поведінка забігла якимось чином зі спини і вкусила мене за зад. Жодна добра справа не залишається безкарною, любив казати Гаррі.


Ну і що тепер я міг зробити? До Рити ж має повернутися її здоровий глузд. Я маю на увазі: заміж, за мене? Хто взагалі може захотіти одружитися ЗІ МНОЮ? Мають бути інші альтернативи, наприклад, стати черницею, чи поступити в Корпус миру. Адже йдеться про Декстера. Невже в місті розміру Маямі вона не могла б знайти нікого, хто хоча би був людською істотою? Та й взагалі чому Рита поспішала вийти заміж? Не можна сказати, що її перший шлюб вдався, але ж ні: їй не терпілося знову поринути з головою в щось подібне. Невже жінкам так відчайдушно хочеться вискочити заміж?


Звичайно, вона мусила думати про дітей. Народна мудрість стверджує, що їм потрібен батько. У цьому твердженні, мабуть, було щось, оскільки, де б я був зараз, якби не Гаррі? А Астор і Коді виглядали щасливими. Навіть якщо я зможу переконати Риту у цьому комічному випадку, чи зрозуміють це колись діти?


Я був на другій чашці кави, коли принесли газету. Я швидко проглянув головні розділи і з полегшенням дізнався, що жахливі події як і раніше відбувалися майже повсюди. Принаймні хоча б у решти світу не з'їхав дах.


О сьомій ранку я вирішив, що дзвінок Дебрі по мобільному буде достатньо безпечним. Відповіді не було; я залишив повідомлення і через п'ятнадцять хвилин вона відповіла.


— Доброго ранку, сестричко, — вимовив я, любуючись своїм гарним результатом у надані голосу веселого звучання. — Вдалося поспати?


— Трохи, — пробурчала вона. — Вчора прокинулася близько чотирьох. Простежила шлях посилки аж до Хаялії25. Більшу частину ночі їздила по окрузі, шукаючи білий фургон.


— Якщо він відправив посилку по дорозі з Хаялії, то швидше за все їхав із Кі Вест.


— Мені, чорт забирай, і без тебе це відомо! — випалила вона. — Але що в біса ще я могла зробити?


— Не знаю, — зізнався я. — Але чи не сьогодні до нас прибуває хлопець із Вашингтона?


— Нам про нього нічого не відомо. Якщо Кайл хороший, то це зовсім не означає, що всі інші виявляться такими ж.


Вона напевно забула, що Кайл не показав себе особливо хорошим у своїй роботі, принаймні, на публіці. Він-то взагалі нічого не зробив, окрім як дозволив себе схопити і надати лиходієві можливість відхопити у себе палець. Але пускатися в розлогі коментарі на тему Наскільки він був хорошим, стало б з мого боку проявом неправильної політики, тому я обмежився тим, що сказав:


— Що ж, нам залишається лише припустити, що новий хлопець знає про цю справу щось таке, чого не знаємо ми.


Дебра пирхнула.


— Це не буде складно. Я подзвоню, коли він з'явиться.


Вона відключилася, а я почав збиратися на роботу.


Глава 17


О 12:30 Дебора увірвалася в мій скромний притулок у лабораторії судово-медичної експертизи і кинула переді мною на стіл аудіокасету. Я підняв голову і поглянув на неї; вона не виглядала задоволеною, але це не було новиною.


— З мого домашнього автовідповідача, — сказала вона. — Послухай.


Я відкрив кришку стерео і вставив касету, яку кинула в мене Дебра. Натиснув програвання: почувся гучний писк, а потім незнайомий чоловічий голос промовив:


«Сержант, е, Морган? Вірно? Це Ден Бердет з.. гм, Кайл Чатскі сказав, що мені слід зателефонувати вам. Зараз я в аеропорту, і дзвоню, аби домовитися про зустріч, коли я буду в готелі, який називається... — почувся якийсь шурхіт, а потім звук став тихішим, оскільки чоловік, очевидно, відвів апарат від рота. — Що? О, це дуже мило. Добре. Дякую, — голос став голосніше. — Я тільки що зустрів вашого водія. Дякую, що ви за мною когось прислали. Я подзвоню вам з готелю».


Дебора потягнулася через мій стіл і вимкнула апарат.


— Я нікого не посилала в довбаний аеропорт. І впевнена, капітан Меттьюз цього теж не робив. Може, ти, Декстер, послав когось в цей чортів аеропорт?


— У моєму лімузині закінчився бензин.


— А ЩОБ ВСЕ ВСРАЛОСЬ! — вигукнула вона і мені довелося погодитися з її аналітичними результати.


— Що ж, принаймні ми дізналися, наскільки хороша була заміна Кайла.


Дебора сіла на стілець, що стояв біля мого столу.


— Ми знову на клітці номер один. А Кайл... — вона прикусила нижню губу і не закінчила речення.

— Ти ще не повідомила про це капітану Меттьюзу? — запитав я. Вона похитала головою. — Ну, він має їм подзвонити. Вони пришлють ще когось.


— Точно, чудово. Вони пришлють когось, хто хоч б добереться до зони отримання багажу. От лайно, Декстер.


— Ми маємо сказати їм, Деб. А до речі, хто вони такі? Кайл тобі не говорив, на кого він працює?


Вона зітхнула.


— Ні. Він жартівливо говорив, що працює на ІУА26, але я так і не зрозуміла, що в цьому смішного.


— Ну, ким би вони не були, їх слід поставити до відома, — я витягнув касету зі стерео і поклав її перед сестрою на стіл. — Має бути щось, що вони можуть зробити.


Дебра трохи помовчала.

— Чому у мене таке відчуття, що вони вже щось зробили, і цим чимось став Бердет? — сказала вона. Потів вона згребла зі столу касету і, важко переставляючи ноги, вийшла з кабінету.


Я потягував каву і переварював ланч за допомогою здоровенного шматка шоколадного торта, коли надійшло повідомлення про вбивство в районі каналу. Анджело-ніякого-відношення і я вирушили туди, де в каркасі невеличкого будинку, — який схоже колись розібрали, а тепер перебудовували, — знайшли тіло.


Будівництво на час зупинили, оскільки власник і підрядник судилися один з одним. Два хлопчини, прогулюючи школу, забралися на будівництво і натрапили на труп. Він знаходився на щільній пластмасі, яка покривала лист фанери, а сам лист спочивав на двох козлах. Хтось, скориставшись пилкою, акуратно відпиляв жертві голову, руки і ноги. Торс лежав посередині, а всі відрізані частини були покладені біля нього в декількох дюймах.


І хоча Темний Мандрівник пирхнув і прошепотів мені на вухо якісь похмурі подробиці, я вирішив, що це в нього заговорила заздрість, і продовжив роботу. Звісно, крові було в достатку, і мене напевно очікував би день радісної і наполегливої ​​праці, якби я випадково не підслухав розмову детектива і копа, який першим опинилися на місці злочину.


— Гаманець лежав поруч з тілом, — повідомив офіцер Снайдер. — Водійські права, видані в Вірджинії на ім'я Деніела Честера Бердета.


О-о, отак-то, сказав я, звертаючись до веселого голосу, що розташувався на задньому сидінні мого мозку і безперервно базікав. Адже це багато що пояснює, чи не так? Я знову подивився на труп. Хоча розчленування проходило поспішно і проводилося за допомогою грубого інструменту, в розташуванні відрізаних кінцівок і голови я побачив щось знайоме, і Темний Мандрівник, погоджуючись, радісно хихикнув. Зазори між торсом і ампутованими частинами були абсолютно рівними і, здавалося, знаходилися на точно виміряній відстані одна від одної. Вся ж ця презентація була розміщена, як урок з анатомії: Як від'єднати стегнову кістку від ноги.


— Двоє хлопців, які знайшли тіло, в машині. — сказав Снайдер детективу.


Я розвернувся і подивився на двох представників правопорядку, не знаючи, як краще повідомити їм свою новину. Звісно, можливо я помилявся, але...

— Сучачий синочок. — долинуло до мене чиєсь бурмотіння.


Я озирнувся і побачив Анджело, який сидів навпочіпках на іншому кінці тіла. Він знову опинився в тій ситуації, коли витягував своїм пінцетом світлий невеличкий шматок паперу. Я підійшов до нього і глянув через його плече на знахідку.


На листку чітким, тонким почерком хтось написав «POGUE», а потім закреслив одинарною лінією.


— Що за pogue? — запитав Анджело. — Його ім'я?


— Це людина, яка сидить за письмовим столом і віддає накази бойовим частинам.


Він поглянув на мене

— Звідки тобі відомо про це лайно?


— Я дивлюсь багато фільмів.


Анджело перевів погляд на шматок паперу.


— Думаю, почерк той же. — сказав він.


— Зовсім, як той, інший. — погодився я.


— Як у справі, якої не існує. Знаю, був там.


Я випростався, глибоко зітхнув і подумав, як приємно опинитися правим.


— Цього вбивства теж не існує. — вимовив я і попрямував до місця, де офіцер Снайдер розмовляв з детективом.


Детектив нагадував собою грушу і звали його Коултер. Він потягував з великої пластикової пляшки содову під назвою «Маунтан Дью» і дивився на щось по той бік каналу.


— Як ти вважаєш, на скільки потягнуть тут такий будинок і земля? — запитав він у Снайдера.


— Біля отакого каналу? Менш ніж за милю від затоки, га? Хмм... Пів мільйона? Більше?


— Пробачте, детективе, — втрутився я. — Боюся, у нас виникла непередбачена ситуація. — мені давно хотілося вимовити цю фразу, однак належного враження на Коултера вона не справила.


— Ситуація? Ви що «Місце злочину» дивитесь?


— Бердет — федеральний агент. І ви повинні негайно повідомити капітану Меттьюзу про те, що сталося.


— Я повинен?


— Це пов'язано зі справою, до якої нам заборонено торкатися, — пояснив я. — З Вашингтона прибули люди і веліли капітану відвалити.


Коултер відпив із пляшки.


— Ну і що? Капітан відвалив?


— Як кролик, врубав задній хід.


Коултер обернувся і подивився на тіло Бердета.


— Значить, федерал... — він зробив ще ковток, уважно вивчив відрізану голову, похитав своєю головою і додав: — Ці хлопці, опинившись під пресом, завжди розвалюються на частини. — потім детектив подивився у вікно і дістав мобільний.


Дебора прибула на місце злочину, коли Анджело-ніякого-відношення вкладав валізку з приладами та інструментами в мікроавтобус, і рівно за три хвилини до появи капітана Меттьюза. Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я критикую капітана. Щоб бути до кінця справедливим, слід зазначити, що Дебрі не був потрібен час, аби освіжити себе водою «Араміс», як це зробив капітан, і їй не треба було поправляти вузол краватки, що, само собою, теж вимагає достатньо часу. Через кілька секунд після приїзду капітана біля будинку з'явився автомобіль, який я знав не гірше своєї власної машини: каштановий Ford Taurus, пілотований сержантом Доуксом.


— Ура, ура! Вся банда в зборі. — радісно вигукнув я


Офіцер Снайдер подивився на мене так, наче я запропонував йому потанцювати в парі зі мною голим, а Коултер обмежився лише тим, що заткнув вказівним пальцем горлечко пляшки, і в такому вигляді рушив разом із нами назустріч капітану.


Дебора оглянула місце злочину зовні і веліла напарнику Снайдера перенести периметр поліцейської стрічку трохи далі від дому. Коли вона наблизилася до мене поговорити, я прийшов до вражаючого висновку. Все почалося з вправ в іронії, але незабаром переросло в щось таке, що я не міг оскаржити, як би не намагався. Я переступив через вікно каркасу будинку, який так дорого оцінив офіцер Снайдер, і обперся на стіну та почав аналізувати щойно прийдешню ідею. В силу якихось незрозумілих причин Темний Мандрівник знайшов її вельми цікавою і став нашіптувати мені страхітливі заперечення. Зрештою, відчувши себе людиною, яка продає наші ядерні секрети талібам, я прийшов до висновку, що нічого іншого ми зробити не можемо.


— Дебора, — сказав я, коли вона опинилася біля вікна, поруч зі мною. — кавалерія на сей раз не прискаче.


— Точне злайновано, Шерлок.


— Ми тут — це все, що є, але нас недостатньо.


Дебора відкинула з обличчя пасмо волосся і глибоко зітхнула.


— А я що говорила?


— Проте ти не зробила наступного кроку, сестричка. Оскільки нас недостатньо, ми потребуємо допомоги. Нам необхідна людина, якій про це щось відомо...


— Заради всього святого, Декстер! Ми згодовуємо всіх цих людей цьому довбаному типу!


— З цього випливає, що на даний момент єдиним кандидатом залишається сержант Доукс.


Мабуть, буде несправедливо сказати, що у Деб відвисла щелепа. Але вона таки стояла, не впустивши ані слова, з відкритим ротом, поки не подивилася в сторону Доукса, який стояв поряд із тілом і говорив із капітаном Меттьюзом.


— Сержант Доукс, — повторив я. — Колишній сержант Доукс. Зі спецназу. Той, що служив в Ель-Сальвадорі.


Вона перевела погляд на мене, а потім знову подивилася на Доукса.


— Дебора, — продовжив я. — якщо ми хочемо знайти Кайла, нам необхідно якомога більше з'ясувати про цю справу. Ми маємо знайти імена зі списку Кайл і ми маємо дізнатися якого типу була та команда, та й чому все це відбувається. І наразі Доукс єдиний варіант, який знає щось про це.


— Доукс хоче, щоби ти здох.


— Жодна робоча ситуація не буває ідеальною, — вимовив я зі своєю найкращою посмішкою веселої наполегливості. — І я думаю, він бажає позбавитися від всього цього не менше, ніж Кайл.


— Ймовірно, не так сильно, як Кайл. І набагато менше, ніж я.


— Ну тоді, — промовив я. — Це може бути для тебе найкращим ходом.


Дебру все ще не переконали мої аргументи.


— Капітан Меттьюз не захоче заради цього втрачати Доукса. Нам доведеться отримати його схвалення.


Я показав на місце, де капітан говорив із Доуксом.


— Споглядай. — сказав я.


Дебра пожувала свою губу і промовила:


— Лайно. З цього може щось вийти.

— Я не можу уявити щось краще.


Вона набрала повні груди повітря, і ця дія спрацювала немов електричний вимикач; вона рушила до капітана і сержанта, зціпивши зуби. Я побрів слідом за нею, намагаючись злитися із голими стінами, аби Доукс не помітив мене і не кинувся на мене, щоб вирвати серце.


— Капітане, — промовила Дебра. — нам потрібно проявити активність з цим ділом.


Хоча слово «активність» було одним із його найулюбленіших, капітан глянув на Дебору так, неначе та була тарганом в салаті.


— Що нам потрібно, — сказав капітан. — то це сказати цим.. людям.. у Вашингтоні, щоб вони прислали когось компетентного для розкручування цієї ситуації.


Дебра показала на Бердета.

— Вони прислали його.


Меттьюз подивився на небіжчика і задумливо випнув губи.

— Що ти пропонуєш?


— У нас є пара зачіпок. — відповіла вона, кивнувши в мою сторону.


Мені дуже хотілося, аби Дебора цього не робила, оскільки Меттьюз повернув голову в мою сторону, і що найгірше, на мене подивився і Доукс. Якщо оскал голодного пса і міг про щось говорити, то в даному випадку його відношення до мене явно не пом'якшало.

— А ти яке відношення до цього маєш? — поцікавився капітан у мене.


— Він — лаборант із судово-медичної експертизи. — пояснила Дебора, а я скромно кивнув.


— Дурня. — промовив Доукс.


— Часовий фактор відіграє важливу роль, — продовжила Дебора. — Треба знайти хлопця до того, як з'являться ще ось такі, — вона показала на Бердета. — Ми не можемо вічно тримати справу в секреті.


— Гадаю, більш доречно вжити вираз «приховувати вбивства від оскаженілих журналюг». — промовив я, завжди будучи готовим прислужитися. Меттьюз пильно на мене подивився.


— І я знаю у загальних рисах, що хотів зробити Кайл... Чатскі, — продовжила Дебора. — Але ми не можемо рухатися далі, адже мені не відоме підґрунтя подій, — Деб кивнула підборіддям в сторону сержанта. — Але сержанту Доуксу це відомо.


Доукс виглядав здивованим, і було добре зрозуміло, що цей вираз обличчя він рідко практикував. Проте перш ніж сержант встиг хоч щось вимовити, Дебора сказала: — Вважаю, що втрьох ми схопимо хлопця до того, як тут з'явиться черговий федерал і отримає теж саме, що й інші.


— Дурня, — заперечив Доукс. — Ти хочеш, аби я працював з ним?


Йому не треба було тикати в мене пальцем, щоб інші зрозуміли, кого він мав на увазі, але сержант все ж зробив це, направивши в мою фізіономію свій вузлуватий вказівний палець.


— Так, хочу. — відповіла Дебора.


Капітан Меттьюз із нерішучим виразом обличчя жував губу, а сержант повторив:


— Дурня!


Я сподівався, що його навички вести розмови таки покращаться, якщо ми попрацюємо трохи разом.


— Ти казав, що щось про це знаєш. — звернувся капітан до Доукса, і сержант, з явним небажанням, відвів палаючий погляд від мене і звернув погляд на капітана.


— Мммг.


— З твого, е... по твоїй службі в армії? — уточнив Меттьюз. Він не виглядав надто наляканим перманентною гримасою люті на пиці сержанта, але ймовірно, це всього лише був прояв звички командувати.


— Мммг.


Капітан Меттьюз насупив брови, щосили намагаючись виглядати людиною дій, яка готується прийняти найважливіше рішення. Всім нам вдалося контролювати прояв гусячої шкіри.


— Морган, — нарешті сказав капітан. Він подивився на Дебору і зробив паузу. Поряд з будинком зупинився мікроавтобус з написом «Екшн Ньюз», і з нього посипалися люди. — Прокляття! — прошипів Меттьюз, покосився на труп, потім на Доукса і запитав: — Ти можеш зробити це, сержант?


— У Вашингтоні це не сподобається, — відповів Доукс. — А мені й тут це не подобається.


— Я починаю втрачати інтерес до того, що до смаку, а що ні хлопцям у Вашингтоні, — посміхнувся Меттьюз. — У нас тут по горло своїх проблем. Отже, ти можеш взяти на себе справу?


Доукс подивився на мене. Я намагався зберегти вид серйозності і відданості справі. Сержант кивнув головою.

— Так. Я можу це зробити.


Капітан похлопав сержанта по плечу.


— Ти гарний чолов'яга! — сказав він і відправився розмовляти з журналістською братією.


Доукс все ще дивився на мене. Я відповідав йому тим же.


— Тепер тобі буде легше за мною стежити. — промовив я.


— Коли все закінчиться, — сказав він мені. — Лише ти і я.


— Але не раніше, ніж все це закінчиться.


— Не раніше.


Глава 18


Доукс відвіз нас у кав'ярню на Калле Очо, там же, на протилежному боці вулиці, продавали автомобілі. Сержант провів нас до столика в дальньому кутку залу і зайняв місце обличчям до дверей.


— Тут ми можемо поговорити. — сказав він. Це звучало прямо як фраза із шпигунського фільму, і я пошкодував, що не прихопив сонцезахисні окуляри. Втім, не можна виключати, що кур'єр доставить мені окуляри Чатскі. Сподіваюсь без носа на додаток.


Перш ніж ми встигли приступити до бесіди, із задньої кімнати вийшов якийсь чоловік і привітався з Доуксом за руку.


— Альберто, como estas27?


А Доукс відповів йому на дуже гарній іспанській, — кращі, ніж моя, мушу визнати, хоча хочеться вірити, що мій акцент таки більш вишуканіший.

— Луїс. Mas o menos28. — відповів сержант.


Вони базікали з хвилину, а потім Луїс приніс нам по чашці жахливо-солодкої кубинської кави і pastelitos29. Кивнувши в останній раз Доуксу, він сховався в задній кімнаті.


Дебора стежила за цим спектаклем із зростаючим нетерпінням, а коли Луїс нас покинув, вона з ходу взялася за справу.


— Нам потрібні імена всіх, хто був в Ель-Сальвадорі. — випалила моя сестра.


Доукс глянув на неї і неквапливо відпив кави.


— Це буде довгий список.


Дебора насупилась.


— Ти розумієш, що я хочу сказати. Чорт забирай, Доукс, він схопив Кайла.


Доукс показав зубки.

— Так, Кайл старіє. У свої кращі роки він подібного ніколи не допустив би.


— Чим саме ти там займався? — запитав я. Я розумів, що це відвело би бесіду в бік, але моя цікавість взяла гору.


Доукс посміхнувся, — якщо це можна було якось назвати посмішкою, — і, поглянувши на мене, сказав:

— А як ти гадаєш? — і тут я раптово вловив під всіма цими завісами, справжній підконтекст його слів. Я почув ремствування злобного тріумфу з його боку, на що тут же пролунала відповідь із темної глибини мого заднього сидіння. Один хижак звертався через залиту місячним сяйвом ніч до іншого. А хіба могли ми вчинити по-іншому? Доукс знав мене, а я знав, ким був Доукс: холоднокровним вбивцею. Навіть без слів Чатскі було ясно, що робив він на кривавому карнавалі, яким був у той час Ель-Сальвадор. Доукс цілком міг там бути одним із інспекторів манежу.


— Заткніть свої підконтекстні ігри! — сказала Дебора. — Мені потрібні імена.


Доукс взяв собі трохи pastelitos і відкинувся на спинку стільця.


— Чому б вам всім спершу не ввести мене в курс справи? — Доукс почав їсти тістечко, а Дебора, перш ніж вирішити, чи був у реченні сержанта сенс, тарабанила кінчиками пальців по столу.


— Ну, добре, — промовила вона. — Ми маємо приблизний опис типа, який це зробив, і знаємо про його машину. Білий фургон.


Доукс похитав головою


— Це неважливо. Ми знаємо, хто це робить.


— Нам також відома особистість його першої жертви, — сказав я. — Мануель Борхес.


— Так-так, — посміхнувся Доукс. — Це був старий Манні? Шкода, ви не дали мені його пристрелити.


— Твій друг? — запитав я у сержанта, але він проігнорував мене.


— Що ще у вас є?


— У Кайла був список імен, — продовжила Дебора. — Інші люди з того ж підрозділу. Кайл вважав, що один із них стане наступною жертвою. Але цих імен він мені не назвав.


— Так, він цього б ніколи не зробив. — зауважив Доукс.


— Тому ми маємо почути їх від тебе.


Доукс зважився на обмірковування.


— Якби я був такою крутою шишкою, як Кайл, — сказав Доукс. — то вибрав би одного з тих хлопців і зробив би з нього приманку. — Дебора кивнула і прикусила губу, а Доукс продовжив: — Однак проблема в тому, що я не крута шишка на зразок Кайла, а простий провінційний коп.


— Значить, ти любиш банджо? — запитав я, але він чомусь не розсміявся.


— Я знаю лише про одного хлопця в Маямі зі старої команди, — промовив він, окинувши мене злісним поглядом. — Оскар Акоста. Зустрів його в «Паблікс» пару років тому. Ми могли б на нього наїхати, — він кивнув підборіддя на Дебру. — Є ще пару імен, які я можу припустити. Ви пошарудіть щодо них, чи в місті вони, — Доукс розвів руками. — Ось приблизно все. Звичайно, я міг би зателефонувати своїм старим приятелям у Вірджинію, але що з цього вийде... — сержант глузливо пирхнув. — У будь-якому випадку, два дні у них піде на те, щоб зрозуміти, що саме я хочу, і ще пара днів щоб вирішити, що з цим робити.


— То що нам робити? — вигукнула Дебора. — Перетворити його на підсадку качку? Того, кого ти бачив? Чи спробуємо поговорити з ним?


Доукс похитав головою.


— Він мене пам'ятає. Я спробую з ним поговорити. А ви не спускайте з нього очей, він зрозуміє, що відбувається і спробує змитися, — Доукс подивився на свій годинник. — Без чверті три. Оскар буде вдома через пару годин. Ви обоє чекайте мого дзвінка, — сержант обдарував мене своєю сто п'ятдесяти ватною посмішкою, що означала «я все про тебе знаю», і додав: — Чому б тобі не почекати зі своєю гарненькою нареченою? — він встав з-за столу і пішов геть, залишивши рахунок на нас.


Дебра втупилась на мене.


— Наречена?


— Це ще не остаточно вирішено.


— Ти заручений?


— Я збирався тобі сказати.


— Коли? На вашу третю річницю?


— Коли я буду точно знати, що це дійсно відбулося. Я і сам в це по-справжньому не вірю.


Дебра фиркнула.


— Я тим більше, — вона встала зі стільця. — Пішли. Я підкину тебе на роботу. А потім ти можеш піти до своєї нареченої. — сказала вона.


Я кинув на стіл гроші і смиренно пішов за нею.


Вінс Масуока якраз проходив по коридору, коли ми з Деборою вийшли з ліфта.


— Шалом, хлопчики, — сказав він. — Як справи?


— Він заручений. — повідомила Дебора, перш ніж я встиг відкрити рот. Вінс подивився на неї так, наче вона сказала, що я завагітнів.


— Він шо?! — вигукнув Вінс.


— Заручений. Ось-ось одружується.


— Одружується? Декстер?


Обличчя Вінса знаходилося у активній боротьбі за здобуття вірного виразу, що не було легким завданням, оскільки його експресії завжди були фальшивими, — одна із причин, чому я з ним гарно ужився; дві штучні істоти, неначе дві пластмасові горошини в натуральному стручку... Він нарешті зупинився на експресії радісного подиву, хоча вона здавалася не дуже переконливою, але все ж доречно.


— Mazel tov! — вигукнув він і дивно обійняв мене.


— Дякую. — промовив я, все ще відчуваючи себе доволі розгублену через всю цю ситуацію в цілому, і задаючись питанням, чи мені справді доведеться на це піти.


— Що ж, — промовив Вінс, зловісно потираючи руки. — Це не повинно залишитися безкарним. Завтра ввечері у мене.


— Навіщо? — запитав я.


Він видав мені одну зі своїх штучних посмішок.


— Древній японський ритуал, що йде корінням в сьоґунат Токугави. Ми надеремося і будемо дивитися брудні фільми, — пояснив Вінс і обернувся до Дебри. — А твоя сестра може вистрибнути з торта.


— Чому б тобі замість цього не вистрибнути зі своєї дупи? — видала Деб.

— Все це дуже мило, Вінс, але не думаю, що.. — почав я, намагаючись уникнути всього, що додавало б моїм заручинам офіційного характеру, а також зупинити цих двох від обміну їх розумними непотрібними жартиками, перш ніж у мене почалась би мігрень. Проте Вінс не дав мені завершити.

— Ні-ні, — вигукнув він. — Це дуже необхідно. Справа честі, відкрутитися неможливо. Отже, завтра ввечері. У вісім годин, — Вінс знову глянув на Дебру. — А у тебе залишається двадцять чотири години на те, щоб навчитися крутити своїми китичками.


— Чому б тобі не піти крутити кудись своїми китичками.


— Ха! Ха! — Вінс видав свій жахливий ерзац-регіт і покрокував по коридору.


— Виродок-недомірок, — пробурмотіла Дебора, перш ніж піти в протилежному напрямку. — Побудь після роботи зі своєю нареченою. Я подзвоню, коли дізнаюся щось від Доукса.


До закінчення робочого дня залишалося зовсім небагато. Я заповнив кілька форм, замовив коробку люминолу у відділі постачання і підтвердив отримання півдюжини службових записок, які опинилися в моїй електронній пошті. Після цього з почуттям виконаного обов'язку я відправився до машини, а потім рушив через м'ясорубку вечірньої години пік. Заскочив до своєї квартири, щоб переодягнутися; Деб там не було, але ліжко залишилося розібраним, тому я знав, що вона тут таки побувала. Я запхав деякі свої речі в дорожню сумку і поїхав до Рити.


Коли я добрався до її будинку, вже стемніло. Мені не дуже хотілося до неї їхати, але я не знав, чим ще можна зайнятися. Дебора в разі необхідності розраховувала знайти мене там, і, крім того, вона користувалася моїм помешканням. Тому й я припаркувався поруч з будинком Рити, вийшов із автомобіля і машинально глянув на те місце, де завжди зупинявся Доукс. Воно, звичайно, пустувало. Сержант був зайнятим бесідою зі своїм старим армійським товаришем Оскаром. І тут раптово до мене дійшло, що я був вільним, вільним від недружніх собачих очей, які так довго втримували мене від мене ж самого. Повільний гімн, переповнений чистою темною насолодою прогримів всередині мене, а його контрапунктом послужило місячне сяйво, що виливалось з-під хмар; три чверті величезного, зловісного диска висіло в нічному небі низько над горизонтом. Звучала музика, досягаючи верхніх ярусів темної арени Декстера, де прихований шепіт переростав в оглушливий рев, що заглушав навіть ту саму місячну музику. У цьому реві чулися слова Зроби це, зроби це, зроби це, і мене охопило тремтіння, коли я дійшов до висновку і зрозумів, чому б і ні?.


Дійсно, чому б і ні? Я міг би вислизнути на кілька щасливих годин, захопивши з собою мобільний телефон. Ніякої безвідповідальності я собі не дозволяв. Але чому б мені не скористатися місячною ніччю, пірнувши в потік темного бризу? Думка про червоні ковбойські чоботи накотилася на мене, немов приливна хвиля. Рейкер жив у декількох милях звідси. Я міг би опинитися там через десять хвилин. Прослизнути в будинок і знайти потрібні докази. А потім... думаю, мені довелося б імпровізувати, але звуки за гранню чутності наповнювалися самими різними ідеями, і ми напевно придумали б щось таке, що призвело б нас до солодкого полегшення, яке ми обидва так потребували. О, Декстер, зроби це, вили голоси, і, коли я підвівся навшпиньки, щоб краще розчути, до мене повернулася думка: чому б і ні?, а хоч якоїсь розумної відповіді не слідувало...


... передні двері широко розчинилися, і з них визирнула Астор.


— Це він! — крикнула вона всередину будинку. — Він тут!


І я таки був. Я був тут, замість того, щоб перебувати там. Буду валятися на дивані, замість того щоб віддатися танцям в темряві. Буду носити маску Декстера Диванної Картоплини, замість сяючого срібного образу Темного Месника.


— Ну, заходь же! — сказала Рита, заповнивши отвір дверей таким теплом і радістю, що я відчув, як заскрипіли мої зуби, а натовп всередині мене завив від розчарування, проте їм таки довелося, нехай і повільно, але все ж покинути стадіон. Гра закінчилася, і ми нічого не могли зробити. Ми нічого і не зробили, просто потяглися в будинок слідом за щасливим парадом Рити, Астор і вічно тихого Коді. Мені вдалося не заплакати, але самі подумайте: чи не було це перебором? Чи не занадто завзято ми експлуатували широку, добру і життєрадісну натуру Декстера?


Вечеря була дратівливо приємною, ніби хтось хотів довести мені, що я вступав в світ щастя і свинячих відбивних, і мені доводилося підігравати, хоча моє серце зовсім до цього не лежало. Я розрізав м'ясо на шматочки, мріючи розрізати декого іншого і згадуючи канібалів південної частині Тихого океану, які називали людей «довгими свинями». Ця назва була дуже доречною, оскільки мені дуже хотілося розрізати на шматки зовсім іншу свиню, а не ту штуку під грибним соусом, яка в даний момент знаходилася в моїй тарілці. Проте я, посміхаючись, встромляв вилку в зелені боби і якимось чином зумів дотягнути аж до кави. Тортури свинячих відбивних, але я вижив.


Після вечері ми з Ритою потягували каву, а діти отримали по порції мороженого йогурту. Незважаючи на те, що кава вважалася стимулятором, я не зміг придумати ніякого виходу із ситуації. Не бачив способу вислизнути з дому хоча б на кілька годин, тому про вивільнення себе із цього довічного щастя, яке, підкравшись зі спини, залізною рукою схопило мене за горло, і мови не йшло. Мені здавалося, що я повільно розпадався по краях і переплавлявся у мій же вигаданий образ. І скоро настане день, коли гумова маска щастя повністю зростеться з моїм справжнім обличчям, а я остаточно стану тим, ким прикидався. Почну водити дітей на футбол, купувати квіти, коли вип'ю занадто багато пива, порівнювати переваги і недоліки пральних порошків і намагатися урізати витрати замість того, щоб зрізати плоть зі паскудних людей. Такий потік думок вганяв мене в депресію, і я б відчув себе зовсім нещасним, якби не пролунав дзвінок у двері.


— Це, напевно, Дебора, — сказав я, сподіваючись, що поява сестри позбавить мене від внутрішніх голосів.


Я піднявся, наблизився до дверей і відчинив, щоб побачити перед собою дуже приємну повненьку жіночку з довгим світлим волоссям.


— О, — сказала вона. — Ви мабуть, амм... А Рита вдома?


Цілком імовірно, що я дійсно був «амм», хоча раніше про це не здогадувався. Я покликав Риту, і та підійшла з посмішкою на обличчі.


— Кейті! — вигукнула вона. — Рада тебе бачити! Як хлопчики? Кейті живе в сусідньому будинку. — пояснила мені Рита.


— Ага. — зрозумів я.


Я був знайомий з більшістю дітлахів в районі, чого не можна було сказати щодо їх батьків. Нас, мабуть, ощасливила візитом матуся проживаючого по сусідству досить гидкого одинадцятирічного хлопчини. Його старший брат майже завжди був відсутній, і його я практично не знав. І оскільки це означало, що жіночка швидше за все не принесла з собою бомбу або флакон із мікробами сибірки, я посміхнувся і повернувся до столу, за яким сиділи Коді і Астор.


— Джейсон в музичному таборі, — вимовила відвідувачка. — а Ник тиняється по будинку, чекаючи, коли досягне статевої зрілості, щоб можна було відростити вуса.


— О Боже.. — зітхнула Рита.


— Ник — гадина, — прошепотіла Астор. — Він просив мене зняти трусики, щоб подивитися.


Коді за допомогою ложки перетворював морожений йогурт в кашу.


— Рита, вибач, що я турбую тебе під час вечері. — продовжила Кейті.


— Ми тільки що закінчили. Вип'єш кави?


— О ні. Я обмежую себе однією чашкою в день. За рекомендацією лікаря. Але я хотіла запитати тебе про нашу собаку... Ти не бачила Раскала? Він пропадає вже пару днів, і Ник тривожиться.


— Ні, не бачила. Зараз спитаю у дітей. — сказала Рита. Але як тільки вона повернулася, Коді глянув на мене, встав із стільця і ​​мовчки вийшов з кімнати. Астор теж піднялася.


— Ми його не бачили, — промовила дівчинка. — Відтоді, коли він минулого тижня звалив сміттєвий бак. — і вони з Коді вийшли з кімнати. З'їдений наполовину десерт вони залишили на столі.


Рита із відкритим ротом дивилася на те, як її діти відвернулися від сусідки.


— Прости, Кейті. Боюся, його ніхто не бачив. Але ми будемо тримати очі відкритими, добре? Впевнена, собака з'явиться. Передай Нику, щоб не хвилювався.


Рита поговорили з Кейті ще з хвилину, а я дивився на йогурт і дивувався з того, що тільки що побачив.


Двері зачинилися і Рита повернулася до своєї уже прохолодної кави.


— Кейті прекрасна жінка, — сказала вона. — Але її хлопчаки можуть дістати кого завгодно. Вона розлучена. Її колишній купив будинок в Ісламораді, він, здається, адвокат. Він постійно там стирчить, і Кейті доводиться ростити хлопчиків одній. Мені здається, вона далеко не завжди проявляє достатню твердість. Кейті працює медсестрою у ортопеда при університеті.


— А який у неї розмір ноги? — запитав я.


— Я займаюсь балачками? Прости. Просто я трохи хвилююся... Впевнена, це всього лише... — вона похитала головою. — Декстер, ти коли-небудь...


Я так і не дізнався, що вона хотіла з'ясувати, оскільки задзвонив мій мобільний.


— Вибач. — промовив я і попрямував до столика біля дверей, на якому залишив телефон.


— Щойно дзвонив Доукс, — забувши привітатися, повідомила Дебора. — Хлопець, з яким він хотів поговорити, втік. Доукс хоче простежити за ним, але йому треба прикрити спину.


— Поспішаймо, Ватсон, гра починається. — промовив я, але Дебора була не в літературному настрої.


— Я заїду за тобою через п'ять хвилин. — повідомила вона.


Глава 19


Похапцем пояснивши Риті свою поведінку, я вийшов із дому і став чекати на вулиці. Дебора стримала слово, і через п'ять із половиною хвилин ми вже мчали на північ по Діксі Хайвей.


— Вони зараз десь в Маямі Біч, — розповіла Дебора мені. — Доукс сказав, що зустрівся з Оскаром і розповів про події. Оскар сказав, дай подумати, Доукс каже добре, я тобі подзвоню. Він залишився спостерігати за будинком, і через десять хвилин хлопець, вийшовши з дверей із дорожньою сумкою в руках, сів у машину.


— Чому він раптом вирішив утекти?


— А ти б не змився, дізнавшись, що на тебе полює Данко?


— Ні, — відповів я, радісно розмірковуючи про те, як би вчинив, зустрівшись із доктором лицем до лиця. — Я придумав би для нього яку-небудь пастку і дам би йому наблизитися. А потім... — подумав я, але вголос нічого не сказав.


— Ну що ж, Оскар — не ти.


— Дуже мало хто з нас — такі, як я. Куди він прямує?


Дебора насупилася і похитала головою.


— В даний момент він просто кружляє по дорогах. Доукс висить у нього на хвості.


— І куди він може нас привести?


Дебора обігнала старий Cadillac, що був набитий кричущими підлітками.

— Це не має значення, — промовила вона і, вдавивши педаль газу в підлогу, рвонула по естакаді Палметто. — Оскар — як і раніше наш найкращий шанс. Якщо він спробує залишити регіон, ми затримаємо його, а поки прилипнемо до нього і будемо дивитися, що станеться.


— Дуже добре, приголомшлива ідея... але що, на нашу думку, має статися?


— Поняття не маю, Декстер! — зірвалася Деб. — Нам відомо, що цей хлопець рано чи пізно стане цілю. Тепер він теж знає про це. Може, перед тим як змитися остаточно, він перевіряє, чи немає за ним стеження. Чорт! — вигукнула вона і ривком об'їхала стару вантажівку без бортів, що була заставлена клітками повними курей. Вантажівка тягнулася зі швидкістю тридцять п'ять миль на годину, а на клітках, тримаючись за капелюхи і за вантаж, сиділо три людини. Дебора включила сирену. Однак, її рев не справив на вантажівку враження. А хлопці на клітках навіть не мигнули.


— У будь-якому випадку, — продовжила вона, відновивши рух по прямій і надавив на педаль газу. — Доукс хоче, щоб ми прикривали його з боку Маямі. Оскар не дуже винахідливий. Ми будемо рухатися паралельно йому по протилежному березі Біскейн.


У цьому був сенс; поки Оскар знаходився в Маямі Біч — він не міг сховатися в якомусь іншому напрямі. Якщо він вирішить проскочити по дамбі або рушить на північ до дальнього краю Холовер Парку, щоб перетнути затоку, ми його обов'язково перехопимо. Якщо у нього не було вертольоту, який він десь приховав поблизу, то ми загнали його в кут. Я довірив Деборі вести машину, і вона помчала на північ, нікого при цьому не вбивши.


Біля аеропорту ми звернули на схід по 836 Хайвей. Рух тут був густішим, і Дебора, зосередившись на водінні, постійно кидала автомобіль то вправо, то вліво. Я тримав свої думки при собі, а вона демонструвала результати багаторічної практики їзди в Маямі, трохи виграючи в гру, схожу на швидкісні гонки без правил. Ми дісталися до перехрестя з федеральною дорогою Ай-95 і навіть не покалічились, а потім вже з неї з'їхали на бульвар Біскейн. Я набрав повні груди повітря і дуже обережно видихнув, коли Дебора, влившись у міський вуличний рух, знизила швидкість до нормальної.


В радіоприймачі почулось клацання і пролунав голос Доукса:


— Морган, яке положення?


Дебора взяла рацію:


— Біскейн на рівні дамби МакАртура.


Пішла коротка пауза, а потім Доукс вимовив:


— Він звернув до розвідного моста на Венеціанській дамбі. Прикрий зі свого боку.

— Вас зрозуміла.


І не витримавши, я сказав:

— Я відчуваю себе такою офіційною особою, коли ти так говориш.


— Що це означає?


— Та в принципі нічого.


Вона подивилася на мене, — суворий погляд копа, — хоча її обличчя було ще таким юним, і мені раптом здалося, що ми знову стали дітьми, які сиділи в патрульній машині Гаррі і гралися в поліцейських і грабіжників. Різниця полягала в тому, що зараз я виступав у ролі хорошого хлопця, що, зізнаюся, виводило мене з рівноваги.


— Це не гра, Декстер, — сказала Дебора, звісно ж, згадавши про ті ж спогади. — На кону життя Кайла, — і її обличчя знову набуло властивому йому виразу великої глибоководної риби. — Я розумію, ти швидше за все вважаєш це нісенітницею, але Кайл мені небайдужий. Він робить мене такою... Чорт! Ти ось-ось одружишся, але як і раніше ні чорта не здатний усвідомити.


Ми під'їхали до світлофора на Пн-Сх. П'ятнадцятій Стріт і Дебра повернула праворуч. Тепер зліва від нас перебувало те, що залишилося від торгівельного центру «Омні», а попереду маячила Венеціанська дамба.


— У мене погано з емоціями, Деб, — сказав я. — А щодо одруження я, чесно кажучи, не знаю. Проте мені не подобається бачити тебе нещасною.


Дебора загальмувала поруч зі старим будинком «Геральд» навпроти стоянки маломірних суден і розвернула автомобіль так, щоб ми могли бачити дамбу. Сестра трохи помовчала, важко зітхнула і промовила:


— Вибач мені.


Це застало мене зненацька, адже я сам готувався вимовити щось подібне, хоча б заради того, аби змастити колеса нашого спілкування. Гадаю, я міг би огорнути фразу в більш елегантну словесну форму, не давши їй втратити того ж сенсу.


— За що?


— Я не хочу... Я знаю, що ти інакший, Дексе. Я з усіх сил намагаюся до цього звикнути. Але ти все рівно мій брат.


— Через усиновлення.


— Ти прекрасно знаєш, що все це собаче лайно. Ти — мій брат. І я усвідомлюю, що зараз ти тут тільки заради мене.


— Взагалі-то, я сподівався, що мені перепаде сказати по рації «Вас зрозумів».


Деб чмихнула.


— Гаразд, будь дупою. Але тим не менш спасибі.


— Будь ласка.


Дебора взяла рацію:


— Доукс, чим він займається?


Після короткої паузи, сержант відповів:


— Схоже, говорить по мобільному.


Дебора дещо насупилась і поглянула на мене:

— Якщо він у бігах, то з ким він може теревенити по мобільному?


Я знизав плечима.

— Може організовує собі виїзд з країни. Або...


Я замовк. Думка була настільки дурною, що їй варто було автоматично покинути мою голову, проте замість цього вона почала стрибати по сірій речовині, розмахуючи червоним прапорцем.


— Що? — почала вимагати Дебра.


Я похитав головою.


— Ні, це неможливо. Якийсь ідіотизм. Просто одна дика думка, яка не хоче зникнути.

— Ну добре. Наскільки дика?


— А що, якщо... Я ж кажу, дурість.


— Ще дурніші топтатися навколо так близько! — випалила вона. — Викладай, яка думка?


— А якщо Оскар дзвонить нашому доброму доктору і намагається з ним сторгуватися? — розповів я. І таки був правий: це був ідіотизм.


Дебра фиркнула.

— Сторгуватися чим?


— Ну, Доукс казав, що у нього із собою була дорожня сумка. Тож, у нього можуть бути гроші, облігації на пред'явника або колекція рідкісних марок. Не знаю. Але у хлопця може бути і щось більш цінне для нашого друга-хірурга.


— Наприклад?


— Не виключено, що він знає, де ховаються інші члени старої команди.


— От лайно! Видати всіх в обмін на власне життя? — Дебора у роздумах пожувала губу. — Якось притягнуто за вуха.


— Притягнутість за вуха — крок вперед у порівнянні з дурістю.

— Для цього Оскару треба було знати, як вступити в контакт з доктором Данко.


— Один шпигун завжди знайде спосіб дістатися до іншого. Є списки, бази даних і перехресні контакти, сама знаєш. Ти що не дивилася «Ідентифікацію Борна»?


— Так, бачила, але ми не знаємо, чи дивився фільм Оскар.


— Просто кажу, що це можливо.


— Ммг, — вимовила Деб і виглянула з вікна, про щось подумавши, а потім похитала головою. — Кайл одного разу сказав, що з плином часу забуваєш, на якій ти стороні. Це як вільний агент в бейсболі. У підсумку починаєш дружити з хлопцями з команди колишнього супротивника. Чорт, до чого ж безглуздо!


— Тож, на якій би стороні не знаходився Данко, Оскар здатен знайти до нього підхід.


— Ну то і що з цього, в біса? Ми ж то не можемо.


Після розмови ми кілька хвилин мовчали. Гадаю, Дебора думала про Кайла, задаючи собі питання, чи зуміємо ми вчасно знайти його. Я спробував поміркувати в тому ж напрямі про Риту, але нічого не вийшло. Як тонко помітила Дебора: я був заручений, але наслідки цього до мене ще не дійшли. І ніколи не дійдуть, що зазвичай я розглядав як благо. Я завжди вважав за краще думати мозком, а не розташованими на південь від них зморщеними частинами тіла. Я маю на увазі, що справді?, невже люди не бачать, як вони бродять на підкошених ногах, у сльозах і з нюнями на вустах заради того, що навіть тварини прагнуть закінчити якомога швидше, аби перейти до більш розумних речей, як наприклад пошуки свіжого м'яса?


Отож, як ми погодились раніше, до мене нічого не дійшло. Тому я просто дивився на неяскраві вогні будинків на протилежному кінці греблі. Неподалік від будок, де брали плату за проїзд, скупчилося декілька будівель, а трохи далі височіли інші будинки, майже такі ж великі. Якщо я коли-небудь виграю у лотерею, то знайду агента з торгівлі нерухомістю, і він покаже мені будинок із підвалом. Втім, підвал повинен бути досить великим, щоб фотограф зі схильністю вбивці міг би з комфортом влаштуватися під його підлогою. Поки я віддавався подібним думкам, із заднього сидіння почав лунати темний шепіт, і я нічого не зміг вдіяти, крім як почати аплодувати місяцю, що якраз висів над водою. І якраз над тією ж водою рознісся звук дзвону, який сповіщав, що скоро настане час розведення моста.


Рація затріщала.


— Він почав рух, — сказав Доукс. — Хоче перебратися по розвідному мосту. Слідкуйте за ним — біла Toyota 4Runner.


— Я його бачу, — відповіла Дебора. — Сідаю йому на хвіст.


Білий позашляховик проїхав по дамбі і звернув на Пн-Сх. П'ятнадцяту Стріт лише за мить до того як міст почав підніматися. Дозволивши Оскару трохи від'їхати, Дебора запустила мотор і рушила слідом. На бульварі Біскейн вона повернула праворуч, і незабаром ми повторили його маневр.


— Він рухається на північ по Біскейн. — вимовила Дебора в рацію.


— Зрозумів. Слідую паралельно по своїй стороні. — відповів Доукс.


Toyota рухалась із нормальною швидкістю крізь трафік, перевищуючи швидкісне обмеження лише на п'ять миль. У Маямі це вважалося швидкістю туристів і машини, що обганяли Оскара, обсипали його обуреними словами. Проте Оскар, схоже, не ображався. Він підкорявся всім дорожнім вказівкам і рухався правильною лінією, неначе не мав певної мети, а просто насолоджувався спокійною автомобільною прогулянкою.


Коли ми дісталися до дамби на П'ятдесят дев'ятій Стріт, Дебора підняла рацію:


— Проїжджаємо П'ятдесят дев'яту, — повідомила вона. — Він, не поспішаючи, їде на північ.


— Вас зрозумів. — промовив Доукс, і Дебора зиркнула на мене.


— Я ж нічого не сказав. — промовив я.


— Але ти, в біса, про це думаєш.


Ми прямували на північ, двічі затримавшись перед світлофором. Дебора зуміла обігнати кілька автомобілів, що у вуличному русі Маямі було святом душі, оскільки більшість машин прагнули або обігнати одна іншу, або проїхати крізь свого сусіда. Пожежна машина рухалася назустріч нам, ревучи сиреною на кожному перехресті. Її рев впливав на водіїв не більш ніж бекання ягняти. Ігноруючи сирену, вони вперто трималися за місце, яке їм вдалося вхопити в безладному потоці трафіку. Людина за кермом пожежної машини, будучи місцевим водієм, просто міняла рев сирени на виття клаксона, виконуючи свого роду дорожній дует.


Ми дісталися до Сто двадцять третьої Стріт, де востаннє можна було проїхати до Маямі Біч. Наступна можливість надавалася лише на 826, де дорога вела вже до північного Маямі Біч, а Оскар все ще продовжував їхати на північ.


— Куди, чорт забирай, він їде? — пробурмотіла Дебора, поклавши рацію поруч із собою на сидінні.


— Може, просто катається, — сказав я. — Все таки гарний вечір.


— Ммг. Хочеш скласти сонет?


За нормальних обставинах я дав би їй блискучу відповідь, але зараз мені нічого не прийшло в голову. Мабуть причиною цьому був незвичайний і страшнуватий характер нашого розслідування. Однак, судячи з вигляду Дебри, можна було зрозуміти, що вона готова була скористатися своєю перемогою, нехай і крихітною.


Через кілька кварталів Дебора раптом вдарила по гальмам і повернула наліво, перетинаючи всі лінії руху, включаючи зустрічні. Її тонкий маневр викликав цілий концерт гнівних сигналів із боку водіїв, які рухались в обох напрямках.


— Він робить свій хід, — передала Дебора Доуксу. — на захід по 135 Стріт.

— Я сідаю тобі на хвіст, — відповів Доукс. — перетинаю затоку по Широкій дамбі.


— Що є на 135 Стріт? — запитала Дебора у мене.


— Аеропорт Опа-Лока, — відповів я. — Приблизно в двох милях по прямій.


— Лайно! — вигукнула вона і знову взяла рацію. — Доукс, на його шляху знаходиться аеропорт Опа-Лока.


— Їду. — сказав він, і я почув рев його сирени ще до того, як відключилася рація.


Довгий час аеропорт Опа-Лока користувався популярністю у торговців наркотиками і у тих, хто займався таємними операціями. Це була доволі зручна взаємна угода, враховуючи те, що межа між обома заняттями сильно розмита. Цілком імовірно, що Оскара там чекав легкий літак, щоб вивезти його з країни і доставити майже в будь-яку точку Карибських островів, Центральної або Південної Америки, аби лише дана точка мала зв'язок із рештою світу. Втім, я сумнівався, що він звідти попрямує до Судану або навіть Бейруту. Острови в Карибському морі здавалися мені найбільш підходящим місцем, а втеча з країни в даних обставинах було цілком розумним ходом, тому аеропорт Опа-Лока ставав логічною точкою, з якою слід було починати.


Оскар почав їхати швидше, хоча Сто тридцять п'ята Стріт була не такою заповненою і значно вужчою, ніж бульвар Біскейн. Ми проїхали по мосту через канал. Оскар, опинившись на його дальньому кінці, раптом різко прискорив рух і з вереском шин почав обганяти машини.


— Прокляття! його щось налякало, — вигукнула Дебора. — Мабуть помітив нас. — вона натиснула на акселератор та намагалася втримувати між Оскаром і нами дві-три машини, хоча мені здавалося, що вже не було сенсу робити вигляд, ніби ми його не переслідуємо.


А Оскара дійсно таки щось налякало, оскільки він гнав автомобіль з усіх сил, дивом уникаючи зіткнення з іншими машинами або виїзду на тротуар. Деб, природно, не бажала зазнати поразки у змаганні. Вона трималася на хвості, об'їжджаючи машини, які ще не встигли оговтатися від зустрічі з Оскаром. Той різко перейшов на ліву крайню смугу, змусивши досить старий Buick розвернутися, вискочити на тротуар і врізатися в ланцюгову загородку перед затишним світло-блакитним будиночком.


Невже вигляд нашого маленького автомобіля, на якому не було ніяких розпізнавальних знаків, змусив Оскара вести себе настільки нерозважливо? Подібна думка не могла не доставити задоволення, але, говорячи по совісті, я в це не повірив. Досі він діяв холоднокровно і впевнено. Якби хотів позбутися нас, то зробив би який-небудь несподіваний і хитромудрий хід, наприклад, проскочив би по мосту, коли той почав підніматися. Так чому ж він раптом запанікував? Щоб зробити хоч якусь дію, я нахилився і заглянув у дзеркало бічного виду. Букви на поверхні скла повідомили, що об'єкти, які відображаються у дзеркалі, знаходяться ближче, ніж мені здавалось насправді. Як би погано не йшли наші справи, але вони виявилися навіть гіршими. У дзеркалі в даний момент знаходився лише один об'єкт.


Пошарпаний білий фургон.


Він слідував одночасно і за нами, і за Оскаром. Ішов з тією ж, що і ми, швидкістю і, подібно нам, відчайдушно лавірував у вуличному русі.


— Що ж, — промовив я. — не так вже і безглуздо, — мені довелося підвищити голос, щоб перекрити вереск шин і рев клаксонів інших водіїв. — Послухай, Дебора. Не хочеться відволікати тебе від такого нудного заняття, як керування автомобілем, але якщо у тебе буде вільна хвилька — не могла б ти поглянути в дзеркало заднього виду?


— Що це, диявол тебе забирай, має означати? — пробурчала вона, але все ж підняла очі на дзеркало.


Нам страшно повезло, що в цей час ми перебували на прямій ділянці дороги, оскільки моя сестричка на мить забула, що слід керувати машиною.


— От чорт.. — прошепотіла вона.


— Так, я теж так подумав.


Дорога Ай-95 перетинала нашу вулицю трохи попереду, і, перш ніж ми проскочили під естакадою, Оскар різко звернув праворуч, минув три смуги руху і пірнув у бічну вулицю, яка тягнулася паралельно швидкісному шосе. Дебора вилаялася і ривком повернула слідом за ним.


— Передай Доуксу! — вигукнула вона, і я покірно взяв рацію.


— Сержанте Доукс, ми тут не одні. — сказав я.


Рація заскрипіла.


— Якого біса це має означати? — вигукнув Доукс, немов чув реакцію Дебори і вирішив озвучити її ще раз.


— Ми тільки що звернули на Шосту Авеню і за нами слідує білий фургон, — відповіді не було, і я додав: — Я не забув сказати, що фургон білий?


Я отримав повну насолоду, почувши від Доукса:


— Сраний виродок!


— Саме так ми і подумали.


— Пропустіть фургон вперед, рухайтеся слідом! — звелів сержант.


— От лайно. — пробурмотіла Дебора крізь зуби, а потім додала дещо більш пекуче.


У мене виникла спокуса теж сказати щось подібне, оскільки в той момент, коли Доукс вимкнув рацію, Оскар розвернувся і в останній момент змінив напрямок та спустився по схилу знову на Шосту Авеню. Його 4Runner, торкнувшись дороги, підстрибнув, потім, немов п'яний, хитнувся направо і встав на всі чотири колеса. Дебора вдарила по гальмах, і ми увійшли в поворот. Білий фургон, зробивши аналогічний маневр, опинився попереду нас. Відстань між ним і Оскаром скоротилася. Деборі вдалося зупинити занос нашого автомобіля, і ми пішли за ними.


Бічна вулиця була дуже вузькою. Праворуч стояли будинки, а ліворуч тягся жовтий бетонний насип, над яким проходила дорога. Ми минули кілька кварталів, постійно набираючи швидкість. По тротуару йшла зморщена пара похилого віку тримаючись за руки; вона завмерла на місці, побачивши кавалькаду машин, яка промчала повз із ракетною швидкістю. Ймовірно, це була гра моєї уяви, але мені здалося, що парочка захиталися під поривами вітру, який підняли машина Оскара і білий фургон.


Ми трохи скоротили розрив, а фургон наблизився до 4Runner. Проте Оскар збільшив швидкість і, наплювавши на знак обов'язкової зупинки, змусив нас об'їжджати пікап, який метався по кільцевому об'їзду, відчайдушно намагаючись ухилитися від автомобіля Оскара і фургона доктора Данко. Пікап не втримався на дорозі і врізався в пожежний гідрант. Але Дебора, зціпивши зуби, об'їхала з вереском шин пікап і проскочила перехрестя, ігноруючи виття клаксонів і фонтани води з понівеченого гідранта. У наступному кварталі їй знову вдалося скоротити розрив.


Попереду я побачив світлофор, що позначав місце, де наша вулиця перетиналася з однією із головних транспортних артерій. Звісно, ніхто не може жити вічно, але я, якби мені надали право вибору, не хотів би розлучитися з життям таким чином. Насолода телевізором в компанії Рити чомусь стала здаватися мені більш привабливою перспективою. Я спробував придумати важливий, але досить вагомий спосіб переконати Дебору зупинитися хоча б на мить, щоб понюхати троянди, але мій потужний розум замкнувся в собі у той момент, коли я найбільше його потребував. І перш ніж я змусив його знову запрацювати, Оскар уже підлітав до світлофора.


Напевно, на цьому тижні Оскар відвідував церкву, оскільки саме в ту мить, коли він вискочив на перехрестя, для нього спалахнуло зелене світло. Водій наступного за ним білого фургона вдарив по гальмах, щоб уникнути зіткнення з машиною, яка намагалася встигнути проскочити на своє жовте. Коли ми наблизилися до перехрестя, зелений сигнал був на піку, і ми, не сповільнюючи ходу, об'їхали доктора Данко з його білим фургоном. Ми майже минули перехрестя, коли раптом величезний бетоновоз рушив на червоне світло прямо у нас під носом. Як кажуть: Маямі є Маямі. Я в жаху проковтнув слину, коли Дебора надавали на педалі і зуміла об'їхати гіганта. Ми сильно вдарилися об бордюр, трохи прокотилися лівими колесами по тротуару і знову зіскочили на бруківку.


— Дуже мило. — промовив я, коли Дебора знову натиснула на акселератор.


Вона могла би подякувати за комплімент, якби білий фургон не вибрав саме цей момент для того, щоб, скориставшись нашою затримкою, врізатися в нас ззаду. Хвіст нашого автомобіля подався наліво, але Дебора зуміла встати на курс.


Фургон ударив нас знову, набагато сильніше. Удар прийшовся в бік, позаду моїх дверей, і вони від удару розчинилися. На щастя, мені вдалося ухилитися. Наш автомобіль відскочив у бік і Дебора пригальмувала. Ймовірно, вона обрала не найкращу стратегію, оскільки фургон ще раз довбнув у двері з мого боку. Удар виявився настільки сильним, що дверцята відірвалися, вдарилися в ліве колесо фургону і з іскрами відлетіли убік.


Я побачив, як фургон похитнувся, а потім до мене долетів стукіт, який можна було почути при пробитій шині. В нас знову вдарила біла стіна. Наш автомобіль піднявся на диби, звернув ліворуч, вдарився об бордюр і прорвав ланцюгову огорожу, що відділяла бічну дорогу від рампи, яка вела на шосе. Машина оберталася так, неначе шини були зроблені з масла. Дебора з оскалом боролася із кермом, і ми майже впоралися, зупинившись поперек вулиці і забравшись двома передніми колесами на тротуар. Але оскільки я на цьому тижні до церкви не ходив, в наш задній бампер врізався здоровенний червоний позашляховик. Обертаючись, ми вискочили на порослий травою майданчик, в центрі якого знаходився великий ставок. У мене ледве вистачило часу, щоб побачити, як трава помінялася місцем з нічним небом. Почувся удар, і мені в обличчя вибухнула подушка безпеки. Враження було таке, ніби я бився на подушках із самим Майком Тайсоном. Я ще не до кінця отямився, коли автомобіль, ковзнувши за інерцією на даху, звалився у ставок і почав заповнюватися водою.


Глава 20


Я ніколи не соромлюся своїх скромних талантів. Наприклад, я щасливий визнати, що мені краще, ніж багатьом, вдаються дотепні зауваження і в мене є дар пробуджувати у людях до мене симпатію. Однак, аби бути абсолютно справедливим у відношенні до самого себе, я завжди був готовим зізнатися і в своїх недоліках. Навіть самий поверхневий аналіз моїх здібностей свідчив, зокрема, про те, що я погано вмію дихати під водою. Коли я із затьмареним розумом висів на ременях безпеки вниз головою і спостерігав, як вода, обертаючись, покривала мені голову, цей недолік став здаватися мені дуже істотним.


Останній погляд на Дебору, перед тим як вода зімкнулася над її головою, теж не зарядив мене оптимізмом. Сестричка нерухомо висіла на ременях із закритими очима і відкритим ротом, що було повною протилежністю її звичайного стану. Мабуть, це вже можна було вважати за поганий знак. Потім вода залила мені очі, і я більше нічого не міг побачити.


Також мені завжди було приємно думати, що я адекватно реагую на несподівані ситуації, тому таку незвичайну і дурну апатія я записав на рахунок подушки безпеки, яка гарненько мене віддухопелила. Загалом, я мав із соромом визнати, що, звисаючи догори ногами у воді досить довго, я займався лише тим, що сумував із приводу свого відходу з життя. Володіючи величезним потенціалом, дорогий Декстер трагічно гинув у розквіті сил, у той час як на землі ще залишалося стільки темних приятелів, яких треба було препарувати. Що ж, Темний Мандрівнику, я знав його дуже добре. Бідний Декстер, нарешті зважився на шлюб. Як же це сумно... Я уявив Риту у білому одязі, що ридала біля вівтаря, а двоє діточок плакали біля її ніг. Маленька, мила Астор, з волоссям, укладеним пишним пучком, її світло-зелене плаття подружки нареченої вже було наскрізь просякнуте слізьми. А одягнений в крихітний смокінг і, як завжди, спокійний Коді пильно дивився в кінець церкви і, згадуючи нашу останню рибальську прогулянку, задавався питанням: коли йому наступного разу вдасться встромити ніж у тіло і повернути його, з посмішкою спостерігаючи за тим, як червона кров булькаючи виливається на клинок? А потім...


Пригальмуй, Декстер. Звідки у тебе такі думки? Риторичне питання, звісно, і мені зовсім не потрібна була відповідь від мого доброго друга, що так давно засів всередині мене. Проте з його підказкою я зумів зібрати із роздрібнених шматочків пазл і зрозуміти, що Коді...


Чи не дивні думки лізуть нам в голову, коли ми вмираємо? Машина вляглася на плоскому даху і, заповнившись водою, погойдувалася. Вода була настільки каламутною, що я не побачив би спалаху, якщо б хто-небудь раптом вирішив би вистрілити з револьвера в мене під носом. Коді тим не менше я бачив абсолютно ясно. Набагато ясніше, ніж тоді, коли ми з ним знаходилися в одній кімнаті. Тепер я бачив, як за його крихітним тільцем маячить гігантська тінь — чорна, без якихось чітких рис, фігура, що, здавалось би, заливалася сміхом.


Невже це можливо? Я згадав, як Коді зі щасливим виразом обличчя встромив ножа в рибу. Його дивну реакцію на питання про зниклу сусідську собаку. Реакція Коді дуже нагадувала мою, коли мене самого в дитинстві запитували про собаку, яку я якраз встиг прихопити для своїх експериментів. Крім того, я згадав, що Коді, як і я, пережив травму, коли біологічний батько, перебуваючи в нападі наркотичної люті, бив його і сестру стільцем.


Думка була абсолютно немислимою. Ідея була абсолютно безглуздою, проте... Всі частини пазлу почали лягати на свої місця, а картина здобула повний, не позбавлений поезії сенс.


У мене був син.


Хтось, хто був таким же, як і я.


Але у нього не було мудрого прийомного батька, аби направляти його першими дитячими кроками по світу розрізання і нарізання. Поруч з ним не було всевидючого Гаррі, здатного навчити його стати тим, ким він повинен стати; не було тієї людини, яка могла б перетворити дитину, що була пройнятою спрагою безцільного вбивства, в задрапірованого плащем месника; не було істоти, здатної обережно і терпляче вести його через всі пастки, аби він міг у майбутньому стати блискучим клинком помсти. Поруч з Коді не буде ні єдиної душі, якщо Декстер помре тут і зараз.


Було би мелодраматично для мене заявити, що «ця думка штовхнула мене на рішучі дії», оскільки я був мелодраматичним лише при необхідності, коли біля мене збиралася публіка. Однак прозріння щодо справжньої сутності Коді мене вразило, і, крім того, до мене долинули схожі на відлуння слова: «Розстебни ремінь безпеки, Декстер». Якимось незбагненним чином я змусив свої величезні і незграбні пальці намацати застібку ременя й натиснути кнопку. Це було схоже на пошуки голки в стозі сіна, але я мацав і тикав пальцями до тих пір, поки щось таки не спрацювало. А це в першу чергу означало, що я впав і увіткнувся головою в дах автомобіля. Удар видався мені надмірно сильним, з урахуванням того, що я знаходився під водою. Але шок від удару зірвав частину павутини з мого мозку, і я просунувся до місця, де раніше знаходилися двері. Я зумів вибратися з машини, зібравши обличчям шар мулу.


Я випростався, одночасно відштовхнувшись від дна. Поштовх, повинен зізнатися, був кволим, але його виявилося достатньо, оскільки глибина в цьому місці була близько трьох футів. Навіть слабкий поштовх викинув мене з води мало не до колін. Коли ноги знову відчули землю, я завмер, відригуючи смердючу рідину і хапаючи чудове, чисте повітря широко відкритим ротом. Чудове і таке недооцінене людьми повітря! Настільки ж справедливі слова про те, що ми не цінуємо речей до тих пір, поки не втрачаємо їх! Як же жахливо всім тим людям світу, якім доводиться обходитись без цього чудово повітря, людям як...


Дебора?..


Справжня людська істота напевно раніше згадалась би про свою потопаючу сестру, але будемо справедливі, хіба можна багато чого очікувати від імітації після того, що мені довелося пережити? Тому я згадав про неї лише зараз, очевидно, ще володіючи часом на те, аби здійснити щось осмислене. Сказати, що я без особливого бажання поспішив рятувати сестру, було б несправедливо, але я не міг не думати про те, що за один вечір від Динамічного Лихого Декстера хотіли отримати занадто багато. Тільки вибравшись з небезпеки, я знову повинен був в неї повернутися.


Але сім'я є сім'я, а ниття ніколи не приносило мені користі. Набравши повні груди повітря, я занурився в каламутну воду, намацуючи шлях руками, проліз в лежачу догори колесами машину і дістався до місця водія. Щось ляснуло мене по обличчю, а потім грубо вчепилося у волосся. Я сподівався, що це зробила Дебора, оскільки не побачив у мутній воді ніякої істоти, яка би мали гострі зуби. Я підняв руку і спробував розтиснути її пальці. Затримувати дихання і діяти на дотик було важко і без імпровізованої спроби з боку сестри стилізувати мою зачіску. Але Дебора трималася міцно, що в деякому сенсі було хорошим знаком, оскільки це означало, що вона поки що була живою. Проте я не міг не поставити собі питання: що здасться першим — мої легені або мій скальп? Все ж мені вдалося уникнути як першого, так і другого. Пустивши в справу обидві руки, я зумів відірвати пальці сестри від своєї легко вразливої зачіски. Потім я провів своїми пальцями по її руці до плеча і продовжив рух навколо тіла, поки не намацав застібку ременя безпеки.


Ну і звісно ж її заклинило. Як ви розумієте, це був один із днів, коли все йшло шкереберть. Одна неприємність тягнула за собою іншу, і не було надії на те, що щось — хай навіть найменше — обернеться так, як треба. Немов на підтвердження цих слів я почув біля свого вуха щось схоже на «бульк» і зрозумів, що у Дебори скінчився час, і вона почала пробувати дихати водою. Ймовірно, це вдалося би їй краще, ніж мені, але все ж ця думка здалася мені хибною.


Я занурився ще глибше, мої коліна підпирали дах машини, і я вперся плечем у живіт Дебори та підняв її, звільняючи ремінь безпеки. Потім послабив натяжку ременя і після того, як той став обвислим, витягнув сестру з його обіймів і потягнув її до дверей. Дебора теж здалася мені обвислою. Було не виключено, що, незважаючи на всі свої героїчні зусилля, я все-таки спізнився. Я протиснувся через двері і витягнув її. Моя сорочка зачепилася за щось і порвалася, але я не здавався і знову випростався, занурившись з головою в свіже нічне повітря.


Дебора лежала в моїх руках, неначе мертвий вантаж, а з куточка її рота стікала тонка цівка каламутної води. Я звалив сестру на плече і рушив по бруду до трави. Бруд при кожному кроці відмовлявся піти геть з моїх ніг, і, зробивши три кроки, я ухитрився втратити ліву туфлю. Але знайти заміну туфлям було набагато простіше, ніж сестрі, тому я продовжував прямувати до тих пір, поки не дістався до трави і не поклав Дебору горілиць на тверду землю.


Неподалік завила сирена і майже відразу до неї приєдналася ще одна. Яке щастя, допомога вже близько! Можливо, що у них навіть знайдеться рушник. Однак я все ж не був упевненим, що після прибуття вони встигнуть надати Деборі хоч якусь користь. Я опустився на землю поруч із нею, перекинув її через коліно обличчям вниз і постарався видавити з неї якомога більше води. Потім поклав сестру на спину, вичистив із рота мул і приступив до процедури штучного дихання рот у рот.


Спочатку моєю єдиною винагородою виявилася ще одна порція мулистої води, що зовсім не зробило моє заняття більш приємним. Але я не здавався, і незабаром Дебора, здригнувшись усім тілом, вивергнула з себе багато води, велика частина якої, на мій превеликий жаль, опинилася на мені. Потім вона зайшлася в страшному нападі кашлю, втягнула в себе повітря, що звучало неначе рип іржавих двері, і промовила:

— Лайно...


Цього разу я високо оцінив її красномовність.

— Ласкаво просимо назад. — сказав я. Дебра, насилу перевернувшись на живіт, спробувала піднятися за допомогою рук і колін. Але у неї нічого не вийшло, і сестра шльопнулась обличчям на траву, важко дихаючи від болю.

— О, чорт. О, лайно, у мене щось зламане. — простогнала Дебора. Вона повернула голову набік і почала блювати, вигнувши спину і намагаючись між позивами до нудоти заковтнути якомога більше повітря. Спостерігаючи за нею, я відчував задоволення самим собою: Дайвер Декстер пройшов через все і врятував становище.

— Хіба нудота не приємно? — запитав я. — Особливо враховуючи альтернативу?


Звісно, бідна дівчинка перебувала в такому стані, що не могла дати мені гідної відповіді, але я був цілком задоволений, почувши:

— Пішов ти.

— Де болить? — запитав я.

— Прокляття, — тихо промовила Дебора. — я не можу рухати лівою рукою. Всією рукою... — вона замовкла і спробувала поворушити згаданою кінцівкою, а результатом цього став лише сильний біль. Дебора засичала, що викликало новий напад кашлю. Він забрав у неї останні сили, і вона, впавши на спину, почала хапати повітря широко відкритим ротом.


Я присів поруч і обережно натиснув на верхню частину руки.

— Тут? — запитав я, і Дебора заперечливо похитала головою.


Я провів долонею по плечовому суглобу у напрямку до ключиці. Запитувати щось не було необхідності. Сестра широко відкрила рот, повіки затріпотіли, і навіть під шаром бруду я помітив, як зблідло її обличчя.

— У тебе зламана ключиця.

— Не можна, — прошепотіла Дебора ослабленим голосом. — Я повинна знайти Кайла.

— Ні, — заперечив я. — ти повинна відправитися у відділення швидкої допомоги. Якщо станеш тягатися по місту в такому вигляді, то дуже скоро опинишся поряд з ним пов'язаною і з заклеєним клейкою стрічкою ротом. Це, запевняю тебе, нікому не принесе користі.

— Але я повинна!

— Дебора, я тільки що витягнув тебе з підводного автомобіля, погубивши чудову сорочку для боулінгу. Невже ти хочеш змарнувати всі мої героїчні зусилля твого порятунку?


Вона знову закашлялась і застогнала, оскільки ключиця в результаті судомного дихання прийшла в рух. Я розумів, що сестра ще не закінчила дискусію, але вже почала усвідомлювати, що зламана кістка може дуже сильно боліти. Оскільки наш діалог нікуди не завів, я зрадів появі Доукса, слідом за яким прибула швидка допомога.


Добрий сержант обдарував мене важким поглядом, ніби я особисто загнав машину в ставок і перевернув її на спину.

— Отже, ти їх загубив... — сказав Доукс, що в принципі було несправедливо.

— Так, виявилося, що після того, як ми опинилися під водою догори колесами, стежити за ними стало важче, ніж можна було припустити. Наступного разу спробуй це повторити, а ми будемо стояти і скаржитися.


Доукс, подивившись на мене, видав легкий рик і схилився над Деборою.

— Ти поранена?

— Ключиця, — відповіла вона. — Зламана.


Шок проходив і Дебора, борючись із болем, кусала губи й уривчасто дихала. Я сподівався, що у лікарів знайдеться більш дієвий засіб, який би вгамував її біль.


Доукс злобно покосився на мене. Дебора схопила сержанта здоровою рукою за його плече.

— Доукс, — прошепотіла вона, а сержант подивився на неї. — знайди його.


Сержант просто спостерігав, як вона скрипіла зубами і боролася з черговим нападом болю.


— Давай сюди, — сказав один із парамедиків. Це був молодий жилавий чоловік із зачіскою ірокез. Він і його більш літній та товстий партнер провезли медичну носилку через пророблений нашою машиною розрив у ланцюговому огородженні. Доукс хотів піднятися, щоб дати їм дорогу, але Дебора з несподіваною силою потягнула його за руку.

— Знайди його. — повторила вона.


Доукс кивнув, що було для неї цілком достатньо. Дебора відпустила його руку, і він піднявся, звільняючи місце для парамедиків. Ті швидко провели попередній огляд, переклали сестру на носилку, перевили її у верхнє положення і покотили до швидкої допомоги. Я дивився їм услід, ставлячи собі питання: «Що сталося з нашим дорогим другом у білому фургоні? Як далеко він зміг поїхати на пробитій шині?». Швидше за все він, замість того щоб подзвонити в Американську автомобільну асоціацію з проханням змінити шину, волів змінити транспортний засіб. Досить імовірно, що десь поблизу ми знайдемо кинутий фургон і почуємо про зниклу машини.


Підкоряючись раптовому імпульсу і проявляючи виняткову душевну щедрість, я рушив до сержанта Доукса, бажаючи поділитися з ним своїми міркуваннями. Але не встиг я зробити і двох кроків, як почув шум. Я обернувся, щоб поглянути звідки він доносився.


Я побачив, що у напрямку до нас мчав якийсь товстий чоловік середніх років. З одягу на ньому були тільки труси-боксери. Черево звисало над смужкою його трусів і дико бовталося при кожному русі, що давало зрозуміти, що чоловік не часто практикувався в біганні. Він сильно ускладнював пробіжку тим, що розмахував руками і кричав на ходу: «Хей! Хе-ей! Хей!». Перебігши через дорогу, він наблизився до нас і так жадібно хапав повітря ротом, що не зміг вимовити нічого чіткого, але я відразу зрозумів, що бідолаха хоче сказати.


— Ухгон... — видихнув він, і я зрозумів, що на тлі задишки і сильного кубинського акценту це мало означати «фургон».


— Білий фургон? Зі спущеною шиною? А ваша машина зникла? — запитав я, а Доукс підняв на мене очі.


Але задиханий чоловік потряс головою і випалив:

— Білий. Точно. Коли почув, то подумав, що це собака. Може, поранена. — він надовго замовк, щоб потім чітко поділитися всі жахом, який він побачив. — А потім...


Проте чоловік даремно витрачав дорогоцінний кисень. Ми з Доуксом вже мчали по вулиці в тому напрямку, звідки з'явився товстун.


Глава 21


Сержант Доукс забув, що повинен був бути на хвості і обігнав мене на шляху до фургону на двадцять футів. Звичайно, він мав переді мною гігантську перевагу у вигляді пари туфель, але треба віддати йому належне, рухався він прекрасно. Фургон стояв на тротуарі перед блідо-помаранчевим будинком, оточеним стіною з коралового каміння. Машина переднім бампером врізалася в кутовий стовп огорожі, зваливши його, а зад автомобіля був звернений у бік бруківки, тому ми відразу побачили яскраво-жовтий номерний знак із написом «Обираю життя».


Я підбіг до Доуксу, коли той уже відчиняв задні дверцята, і до мене долинуло щось, що було сильно схожим на нявчання. Цього разу це було не собаче завивання, хоча не можна було виключати і того, що я просто почав до нього звикати. Звук був трохи вищим і більш переривчастим в порівнянні з тим, який нам довелося чути раніше. Скоріше голосне булькання, а не спів у стилі йодль, проте тим не менш у ньому все ж можна було розрізнити поклик одного з живих мерців.


Він був прив'язаний до заднього сидіння. Спинка була знята і розгорнута так, аби сидіння займало весь салон. Очі скажено оберталися, дивлячись по черзі направо і наліво, вгору і вниз, а безгубий і беззубий рот був схожий на кругле «О»; істота корчилося так, як іноді корчаться діти, проте, втративши руки і ноги, це й було всім, чим могла рухати ця істота.


Доукс схилився над обрубком і з напруженою увагою придивився в те, що колись було обличчям.

— Френк. — вимовив сержант після тривалого мовчання, а істота викотила очі на нього.

Виття стихло, але незабаром відновився знову, вже на більш високій ноті.

— Ти його впізнав? — запитав я.


Доукс кивнув.

— Це Френк Обрі.

— Звідки тобі відомо? — здивувався я, оскільки всі істоти, які колись були людьми, опинившись в подібному становищі, виглядали однаково. Єдиною відмінністю для мене були лише зморшки на лобі.


Доукс вказав підборіддям на шию того, хто ще недавно був людиною.

— Татуювання. Це Френк.


Він пробурмотів щось невиразне, нахилився вперед і підняв невеликий листок паперу, прикріплений до сидіння липкою стрічкою. Я витягнув шию і побачив написане тонким почерком доктора Данко слово «HONOR-Честь».

— Зви сюди парамедиків. — наказав Доукс.


Коли я підбіг до швидкої допомоги, хлопці вже закривали задні дверцята.

— У вас знайдеться містечко ще для одного? — запитав я. — Він не займе багато місця, але потрібна велика доза седативного.

— У якому стані він знаходиться? — запитав ірокез.


Це було гарним питанням для людини його професії, але єдина відповідь, яка прийшла мені в голову, виявилася дещо легковажною.

— Боюся, вам самим буде потрібна велика доза заспокійливого.


Лікарі поглянули на мене так, неначе я жартував, і, схоже, не оцінили всієї серйозності ситуації. Потім вони подивилися один на одного і знизали плечима.

— Гаразд, приятель, — сказав старший. — Ми його як-небудь всунемо.


Ірокез похитав головою, відкрив дверцята швидкої і почав витягати звідти носилку.


Поки вони везли її до фургону доктора Данко, я забрався в машину, щоб подивитися, як почувається Дебора. Вона лежала з закритими очима, дуже бліда. Але дихала сестра легше. Відкривши одне око і подивившись на мене, вона запитала:

— Чому ми не рухаємося?

— Доктор Данко розбив свій фургон.


Дебора напружилася і спробувала сісти, відкривши обидва ока.

— Ви його взяли?

— Ні, Деб. Лише пасажира. Думаю, він хотів доставити його в потрібне місце, оскільки обробка закінчилася.


Дебра і раніше виглядала доволі блідою, але тепер контури її обличчя просто почали зникати на фоні всього іншого.

— Кайл? — прошепотіла вона.

— Ні. Доукс каже, що це хлопець на ім'я Френк.

— Ти впевнений?

— Так. На його шиї є тату. Це не Кайл, сестричка.


Дебора закрила очі і опустилася на койку так, немов з неї раптом випустили повітря.

— Слава Богу!

— Сподіваюся, ти не будеш проти поділитися машиною із Френком? — спитав я.


Вона похитала головою.

— Ні, — її очі знову широко відкрилися. — Прошу, Декстер, не грайся з Доуксом. Допоможи йому знайти Кайла. Обіцяєш?


Напевно, на неї подіяли ліки, оскільки я всього лише на одному пальці руки міг порахувавши, скільки разів вона зверталася до мене з проханням із такою жалістю у голосі.

— Добре, Деб. Зроблю все, що можу. — відповів я, а її очі знову закрилися.


— Спасибі.


Я підійшов до фургону доктора Данко саме в той момент, коли старший лікар випрямлявся, — мабуть, закінчивши блювати, — аби поговорити із партнером, який сидів на тротуарі і бурмотів щось собі під ніс, аби заглушити звуки, які вимовляв Френк у фургоні.

— Вставай, Майкл, — сказав старший. — Пішли, друже.


Майкл, судячи з усього, нікуди не хотів йти. Він розгойдувався, сидячи на краю тротуару, безперервно повторюючи:

— О Боже. О Ісусе. О Боже.


Я вирішив, що моєї підтримки ірокезу не треба було, тому пройшов до дверей з боку водія. Вона була відкритою і я заглянув всередину.


Доктор Данко напевно дуже поспішав, оскільки залишив на сидіння сканер, який був вельми дорогим. Такі сканери зазвичай використовували злочинці і мисливці за гарячими новинами, щоб стежити за переговорами поліцейських. Мені було приємно дізнатися, що доктор Данко стежив за нами за допомогою цього приладу, а не використовував чорну магію.


Окрім цього фургон був чистий. Там не виявилося ні зрадницької сірникової коробки, ні паперу з написаною на ній адресою, ні пергаменту із зашифрованим текстом латинською мовою. Нічого такого, що могло б навести нас на слід. Нам допомогли б відбитки пальців, але оскільки ми і так знали, хто сидів за кермом, сенсу в цьому не було.


Я взяв сканер і рушив до задніх дверей фургону. Доукс стояв поряд з ними, а старшому лікарю нарешті вдалося поставити свого партнера на ноги.

— Ця штука лежала на передньому сидінні, — повідомив я, вручаючи сканер Доуксу. — Він нас слухав.


Доукс подивився на прилад і сунув його у фургон. А оскільки сержант був не надто говірким, я запитав:

— У тебе є якісь думки, чим нам краще зайнятися?


Він мовчки подивився на мене і нічого не відповідав, а я дивився на нього із виразом очікування; мабуть, ми би стояли так до тих пір, аж поки голуби не почали гніздитися на наших головах, коли втрутились парамедики.

— Гаразд, хлопці. — вимовив старший, і ми відступили в сторону, щоб відкрити їм доступ до Френка. Чоловік, схоже, оклигав і тримався так, наче приїхав накласти шину на вивихнуту щиколотку хлопчика. Його напарник і раніше мав нещасний вигляд, та, навіть перебуваючи в шести фугах від нього, я чув його нерівне дихання.


Я стояв поруч з Доуксом, спостерігаючи, як парамедики складали на носилку все, що залишилося від Френка, а потім повезли його до машини швидкої. Я підняв очі на Доукса і побачив, що той знову уважно на мене дивиться. Неприємно посміхнувшись, він сказав:

— Значить, один на один. А я ж тебе зовсім не знаю.


Він обперся спиною на добряче побитий фургон і схрестив руки на грудях. Я почув, як зачинилися двері швидкої допомоги і завила сирена.

— Один на один, — повторив Доукс. — і ніяких рефері.

— Це що, прояви твоєї провінціальної мудрості? — сказав я, оскільки лише за один день я приніс у жертву черевик, прекрасну сорочку для боулінгу, ключицю Дебори і новий казенний автомобіль, не кажучи вже про своє хобі. І ось сержант стояв переді мною в сорочці без жодної зморшки і виступав зі своїми незрозумілими ворожими зауваженнями. Ну ні, ця людина явно виходила за рамки.


— Я тобі не довіряю. — закінчив він.


Гадаю те, що сержант Доукс почав відкривати мені свою душу і поширюватися зі мною своїми відчуттями та сумнівами, було гарним сигналом. Все ж, мені здалося, що я мав проявити спроби сфокусувати його на теперішній ситуації.


— Це немає значення. У нас стікає час, — сказав я. — Із закінченим і доставленим Френком, Данко перейде до Кайла.


Він підняв свою голову, а потім повільно похитав нею.

— Кайл не має значення. Він знав, на що йшов. Єдине, що має значення — це зловити Доктора.

— Кайл має значення для моєї сестри, — заперечив я. — І це єдина причина, по якій я тут знаходжуся.

— Добре сказано. Я майже готовий тобі повірити.


З якогось дива, в цей момент у мене зародилася ідея. Повинен зізнатися, Доукс викликав у мене сильне роздратування, і не тільки тому, що позбавив можливості займатися важливим власним розслідуванням — хоча навіть лише це було одним гігантським паскудством. Проте зараз він критикував мої дії, виходячи за межі цивілізованої поведінки. Тому не можна було виключати того, що роздратування було матір'ю всіх відкриттів; ймовірно, все це не було доволі поетичним, але наразі ситуація складалася саме так. Загалом, в запиленому черепі Декстера прочинилися маленькі дверцята, і з щілини з'явилося неяскраве світло. Декстер почав проявляти якусь розумову діяльність. Доукс, звичайно, міг зустріти мою ідею без ентузіазму, якщо я не зумію довести йому, наскільки вона геніальна. Я зробив пробний постріл. Відчув себе Баггзом Банні, який намагався умовити Елмера Фудді на смертельно небезпечну дію, а Елмер при цьому розумів, що все було не так-то просто.


— Сержант Доукс, — промовив я. — Дебора — моя єдина родина, член моєї сім'ї, і тому ти не маєш права ставити під сумніви мої зобов'язання. І, зокрема, тому, — продовжив я, борючись зі спокусою приступити до полірування нігтів в стилі Баггз Банні. — що до сих пір ти робив лише те, що бив байдики.


Ким би він не був — холоднокровним кілером чи кимось-там іще, — але сержант Доукс не втратив здатності відчувати емоції. Напевно, в цьому і полягала основна відмінність між нами. Доукс хотів виглядати таким чистим у своєму білому фраку, що був готовий битися проти тих, хто виступав на його бік. На його обличчі я побачив тінь гніву, а гарчання його внутрішньої темної сутності стало майже чутним.


— Бив байдики, — повторив він мої слова. — Добре сказано.

— Байдики, — впевнено промовив я. — Дебора і я з ризиком для життя протирали підошви, гасаючи по місту. І тобі це відомо.


Його жовна напружилися так, немов були готові вистрибнути з місця, аби задушити мене. А внутрішня сутність Доукса заревіла так потужно, що мій Темний Мандрівник почув цей рев і відповів йому тим же. Дві гігантські, невидимі ​​тіні почали грати м'язами і пожирати один одного поглядами.


Не виключено, що на бруківці з'явилися б шматки розірваної плоті і калюжі крові, якби поліцейська машина не обрала саме цей момент для того, щоб загальмувати поруч із нами і тим самим перервати небезпечне протистояння. З автомобіля вискочив юний коп, і Доукс, не зводячи з мене погляду, рефлекторно показав йому свій значок і жестом звелів звалювати. Коп засунув голову в машину, щоб проконсультуватися з напарником, а Доукс як ні в чому не бувало сказав:

— Ну добре. У тебе є якісь ідеї?


Це було просто ідеально. Баггз Банні, звичайно, зробив би так, щоб Доукс сам до цього допер, але я вирішив, що цим можна було поступитися.

— Взагалі-то у мене є ідея. Але дещо ризикова.

— Ммг, — буркнув Доукс. — я чомусь так і подумав.

— Якщо це виявиться не для тебе, запропонуй що-небудь інше. Однак боюся, що інших варіантів у нас просто немає.


Я буквально бачив, як працював його мозок. Він розумів, що я закидав гачок, але в моїх словах звучала неабияка частка істини, а в сержанта говорили злість і гордість, тому йому було на все наплювати.


— Викладай. — нарешті промовив він.

— Оскар зник.

— Схоже на те.

— У результаті чого лишилася лише одна людина, яка цікавить доктора Данко, — сказав я і, тицьнувши пальцем йому в груди, закінчив: — Ти.


Доукс не відскочив, але на кілька секунд затримав дихання. Потім він повільно кивнув і процідив крізь зуби:

— Слизький виродок.

— Так, я такий. Проте я і правий також.


Доукс відсунув убік сканер і всівся в отворі відкритих задніх дверцят фургону.

— Продовжуй.

— По-перше, готовий закластися, що він добуде собі інший сканер. — вимовив я, вказавши на прилад, що лежав поруч з ним.

— Ммг.

— Тому, знаючи, що він нас слухає можемо дати йому почути те, що ми самі захочемо. Тобто... — я зобразив свою найкращу посмішку. — хто ти такий і де ти знаходишся.

— Ну і хто я такий? — запитав він, не виглядаючи задоволеним моєю посмішкою.

— Ти та людина, яка здала його кубинцям.


Доукс почав вивчати мене, а потім кивнув.

— Отже, ти хочеш поставити мою голову під сокиру?

— Абсолютно точно. Тебе це не дуже бентежить?

— У нього Кайл, причому він взяв його без проблем.

— Ти будеш знати про його появу. Кайл цього не знав. Крім того, ти в таких справах набагато кращий, ніж Кайл.


Це були безсовісні, повністю очевидні лестощі, але сержант таки на них купився.

— Так, я набагато його краще, — сказав Доукс. — А ти, крім усього іншого, ще й гарний дуполиз.

— Ніякого лизання, — посміхнувся я. — Лише пряма, чиста правда.


Доукс подивився на сканер, що лежав поряд з ним. Потім він підняв очі і подивився кудись на дорогу. Помаранчеве світло вуличних ліхтарів відбивалося у каплях поту, що котилися з його чола. Доукс машинально змахнув краплі. Раніше він так часто і довго не моргаючи витріщався на мене, що тепер я відчував незручність, коли він у моїй присутності дивився кудись йще. Складалося враження, ніби я невидимка.


— Добре, — промовив він, звернувши на мене погляд палаючих відбитим помаранчевим світлом очей. — Так ми і зробимо.


Глава 22


Сержант Доукс довіз мене до управління. Було доволі дивно і неспокійно сидіти з ним в одній машині, тому у нас не знайшлося про що поговорити, і ми мовчали всю дорогу. Я зловив себе на тому, що краєм ока вивчав профіль Доукса. Що взагалі відбувалося? Як він міг бути тим, ким я знав, що він був, і нічого при цьому не робити? Необхідність відкласти на час улюблену гру завжди змушувала мене скрипіти зубами, а Доукс, мабуть, не відчував подібних мук. Ймовірно, йому вдалося очистити свою нервову систему в Ель-Сальвадорі. Цікаво, що відчувають люди, подібні нам, отримуючи благословення уряду? А може відсутність загрози бути спійманим справді все настільки спрощувала?


Я цього не знав. Немов для того, щоб підкреслити цю думку, Доукс зупинився на червоне світло і глянув на мене в упор. Вдаючи, ніби не помічав його погляду, я продовжував дивитися прямо перед собою через вітрове скло. Коли загорівся зелений, Доукс був змушений від мене відвернутися.


Ми доїхали до гаража поліцейського управління і Доукс пересадив мене в інший казенний Ford Taurus.

— Дай мені п'ятнадцять хвилин, — сказав він, кивнувши у бік рації. — а потім зв'яжися зі мною. — без додаткових слів, він сів у свою машину і поїхав геть.


Залишившись один, я повернувся думками до кількох останнім, повних дивними подіями годин. Дебора опинилася в лікарні, а я незбагненним чином потрапив в одну лігу з Доуксом. Але найбільше відкриття, яке відвідало мене в мій смертний час, стосувалося Коді. Звичайно, я міг помилятися щодо хлопчика. Його реакція на звістку про зниклу собаку або те, з якою насолодою він встромляв ніж у живу рибу, могли мати зовсім інше пояснення. Подібна поведінка цілком могла бути проявом звичайної дитячої жорстокості. Дивно, але мені хотілося, щоб перше припущення таки виявилося істиною. Я бажав, щоб, подорослішавши, Коді став таким, як я, бо я мріяв правильно виховати його і поставити обома ногами на стежку Гаррі.


Мабуть, у мені говорив інстинкт розмноження, неприборкана тяга до відтворення самого себе — дивовижного і неповторного, а те, що я являв собою монстра, недостойного перебувати в людському суспільстві, не мало значення. Це пояснювало неймовірне число кретинів, які щодня траплялися мені на шляху. Однак на відміну від них я усвідомлював, що без мене наш світ став би більш приємним.. проте в той же момент мене найбільше турбували власні почуття, а не те, що думав про мене світ. В даний момент я горів бажанням породити подібне собі чудовисько і я дуже скидався на Дракулу, що створював нового вампіра, аби той встав з ним в нічній темряві плечем до плеча. Я знав, що це не було правильно, але ж як весело!


І яким же йолопом я був! Невже періодичне лежання на дивані у Рити перетворило мій колись могутній інтелект на купу тремтячої, сентиментальної каші? Чому я думав про такі нісенітниці? Чому не спробував знайти спосіб уникнути одруження? Не дивно, що я не міг позбутися надокучливого переслідування Доукса... Я спробував використати всі клітини свого мозку, але натомість моя голова задзвеніла порожнечею.


Я глянув на годинник. На всю цю уявну нісенітницю у мене пішло чотирнадцять хвилин. Майже достатньо: я взяв рацію і викликав Доукса.

— Сержанте Доукс, яке ваше місце розташування?


Доукс витримав паузу і прохрипів:

— В даний момент я волів би про це не говорити.

— Повторіть, сержанте.

— Я переслідував правопорушника та побоююся, що він помітив мене.

— Якого правопорушника?


Знову пішла пауза, і в мене склалося враження, що сержант вирішив покласти всю роботу на мене, не знаючи, що йому говорити.

— Хлопця з моїх армійських днів. Він потрапив у полон в Ель-Сальвадорі і вважає, що це сталося з моєї вини, — пауза. — Хлопець небезпечний.

— Вам потрібна підтримка?

— Поки ні. Я спробую його обдурити.

— Вас зрозумів. — вимовив я, відчувши задоволення від, того що нарешті зміг сказав це.


Ми обмінялися повідомленнями ще кілька разів, аби доктор Данко почув нас. Я кожен раз казав «Вас зрозумів». Коли близько в годину ночі ми зв'язалися в останній раз, я, відчуваючи повне задоволення, перебував у піднесеному настрої. Ймовірно, наступного разу я буду говорити не тільки «Вас зрозумів», а й введу в оборот вираз «Підтверджено» або навіть «Прийнято».


Я знайшов у гаражі патрульну машину, яка відправлялася в південну частину міста, і переконав копів доставити мене до будинку Рити. Там, вийшовши з автомобіля, я навшпиньках прокрався до своєї машини і відправився додому.


Повернувшись до свого скромного ліжка і побачивши його в цілковитому безладді, я згадав, що в ньому повинна була б знаходитися Дебора, натомість наразі вона знаходилась на лікарняній койці. Завтра треба буде відвідати її. А тим часом я пережив пам'ятний, але виснажливий день. Мене загнав у ставок любитель відрізання кінцівок; я пережив автомобільну аварію лише для того, щоб ледь не потонути; втратив чудову туфлю. І на додачу до всього, наче неприємностей було недостатньо, був змушений подружитися з сержантом Доуксом. Нещасний, добитий Декстер. Не дивно, що я так втомився. Я звалився в ліжко й миттєво заснув.


* * *


Рано вранці наступного дня Доукс поставив свою машину поруч із моєю на парковці поліцейського управління. Він вибрався з автомобіля з нейлоновою спортивною сумкою в руках, яку тут же поставив на капот моєї машини.


— Ти прихопив із собою брудну білизну для прання? — ввічливо поцікавився я. Але моя життєрадісна веселість черговий раз не досягла мети.

— Якщо це спрацює, я схоплю його або він схопить мене, — сказав сержант. Він розстебнув сумку. — Якщо я схоплю його, то справа закінчена. Але якщо він схопить мене, то... — він витягнув із сумки GPS і поклав його на капот. — Якщо він схопить мене, то ти приїдеш мені на допомогу, — посміхнувся сержант, демонструючи десяток сліпуче білих зубів. — Уявляєш, що я маю відчувати при подібній перспективі? — він витягнув із сумки мобільний телефон. — А це моя страховка.


Я подивився на два невеликі прилади, які лежали у мене на капоті. Вони не здавалися дуже грізною зброєю, але, напевно, мені вдалось би запустити одним із них у чиюсь голову.

— А як же базука? — поцікавився я.

— Вона тобі не знадобиться. Лише це, — відповів Доукс і в черговий раз запустив руку в спортивну сумку. — І ось це. — додав сержант, показуючи мені блокнот для стенографії, відкритий на першій сторінці. Там був записаний ряд цифр, а під ним ряд букв. Зі спіралі обкладинки стирчала дешева кулькова ручка.

— Ручка — сильніша зброї. — зауважив я.

— Цього разу — так. Перший рядок — номер телефону, а другий — код доступу.

— І куди ж мені належить увійти?

— Цього тобі знати не обов'язково. Тобі залишається подзвонити, набрати код і повідомити їм номер мого мобільного. Вони вкажуть тобі моє місцезнаходження на GPS. Ти все усік?

— Не дуже складно. — посміхнувся я, відчуваючи сумніви.

— Навіть для тебе. — сказав він.

— А з ким я буду говорити?

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги