П’ятниця. 28 лютого 1930 року

1

Промінь світла танцює в темряві ще неспокійніше, ніж зазвичай – так йому здається. Аж ось мерехтіння вщухає й виникає образ.

Світло окреслює на білому полотні тендітні обриси обличчя.

Її обличчя.

Її очі розплющуються.

І дивляться на нього.

Навічно вирізьблена зі світла, на всі часи збережена від забуття. Будь-якої миті і так часто, як забажає, він може спроектувати її в цю темну кімнату, у це темне життя.

У своє життя, у жалюгідній темряві якого є тільки один промінчик світла: неспокійний потік від кінопроєктора на полотні екрану.

Він бачить, як вона широко розплющує очі. Він бачить, і він знає. Він точно знає, що вона відчуває. Щось таке їй чуже і таке йому знайоме. Він почувається надзвичайно близьким до неї. Майже як в ту мить, яка увічнилась на целулоїдній плівці.

Вона дивиться на нього і розуміє, чи вважає, що зрозуміла.

Вона хапається руками за горло, наче боячись захлинутися.

Вона не відчуває сильного болю, просто помічає, що щось не так.

Їй чогось бракує.

Голосу.

Зараз вона збагне, що його більше немає.

Того нестерпного їй неналежного фальшивого голосу. Він звільнив її від того голосу, що раптом був пойняв її, як чужа зловісна сила.

Вона намагається щось сказати.

В її очах більше здивування, ніж жаху, вона нічого не розуміє.

Вона не розуміє, що він її кохає, що він так вчинив тільки з любові до неї, до її справжньої янгольської природи.

Зрештою, річ не в її розумінні.

Вона розтуляє вуста – все, як раніше. Нарешті він знову чує. Він знову чує її голос! Її справжній голос, вічний, який ніхто не може забрати, який стоїть поза часом і не має нічого спільного з брудом і вульгарністю сьогодення.

Її голос, який зачарував, коли він почув його вперше. Її голос, що промовляв до нього – тільки до нього самого, попри масу тих усіх, що сиділи поруч і довкола.

Нестерпно, як вона дивиться на нього. Вона зазирнула через край, вона побачила все, і ось зараз вона вже втратить рівновагу.

Мить, коли вона опускається додолу.

Її погляд, що вмить зробився таким незнайомим.

Передчуття смерті в її очах.

Усвідомлення смерті.

Упевненість – вона зараз помре.

Безповоротність.

Смерть.

У її очах.

І це прийшло.

2

Чоловік у смокінгу спокійно всміхнувся жінці у зеленій шовковій сукні. Одну руку він встромив у кишеню, у другій тримав келишок з коньяком. Він ледве встиг кліпнути очима, як вона зупинилася у лічених сантиметрах перед ним.

Зелений шовк тремтів від її збудженого дихання.

– Я правильно почула? – прошипіла жінка.

Він відсьорбнув з келишка.

– Дивлячись на ці чарівні вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають!

Його сміх так само, як широка посмішка, показував, що чоловік відверто кпинить із неї.

– Ви справді вважаєте, що можете так мене третирувати?!

Її гнів явно тішив його: що більше вона розпалювалася, то нахабнішою робилась його посмішка. Він зробив паузу, ніби серйозно обмірковуючи відповідь.

– Насправді, так, – поважно кивнув він. – Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяєте ставитися до вас пану фон Кесслеру?

– Не думаю, що це має обходити вас, мій любий графе Торвальде!

Він єхидно спостерігав, як вона зупинилась, уперши руки в боки. За вікном сяйнула блискавка.

– Це не відповідь, – зауважив він, дивлячись у келишок.

– А це вам буде за відповідь?

Вона змахнула рукой, навіть перш ніж закінчити. Він заплющив очі в очікуванні дзвінкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбіччя, враз змусив їх заціпеніти.

– Знято!

На частку секунди обоє закам’яніли на місці, непорушні, як постаті на світлині. Потім вона опустила руку, він розплющив очі, і обоє одночасно повернули голови і подивилися в один бік, у темряву – туди, де паркет, на якому вони стояли, переходив у брудну цементну долівку. Долаючи межу світла і темряви, її погляд розрізняв постать чоловіка у складаному кріслі, який зупинив усе одним владним словом. Тепер, підвівшись, він повісив навушники на бильце крісла і ступив у світло – жилавий чолов’яга: вузол краватки ослаблений, рукава сорочки закасані. Попри те, яким громом щойно розляглася команда, його голос зараз лунав оксамитово м’яко.

– Бетті, янголе мій, ти вимовила останні слова не в той бік, – звернувся він до неї, – повз мікрофон.

– Мікрофон, мікрофон! Джо, мені набридло це слухати! Це не має нічого спільного з кіно.

Вона скинула оком у бік звукорежисера, що морочився над апаратурою, і той збентежено почервонів.

– Кіно, – вела вона далі, – кіно це гра світла і тіней… Навряд чи я маю це пояснювати великому Йозефові Дреслеру! Моє обличчя на целулоїді, Джо! Мій образ не промовляє через… мікрофони!

Вона вимовила останнє слово так, ніби йшлося що про нещодавно виявлений і особливо огидний вид комах.

Перш ніж відповісти, Дреслер глибоко зітхнув.

– Я знаю, Бетті, що раніше ти не потребувала голосу, – сказав він, – але це в минулому. Цим фільмом починається твоє майбутнє! І майбутнє має голос!

– Казна-що! Маса людей, які ще не втратили здоровий глузд, і далі знімають пристойне кіно без жодних мікрофонів. По-твоєму, що, великий Чаплін не тямить у своїй справі? Хто може заперечити, що звукові фільми – це данина моді, за якою всі намагаються встигнути, і про яку забудуть, щойно з’явиться щось новіше?

Дреслер вирячився на неї так, ніби це казала не вона, а хтось інший.

– Я можу, – ствердив він. – Будь-хто з нас. Ти, зокрема. Звукове кіно створене для тебе так само, як ти створена для звукового кіно. Звукові фільми зроблять тебе славетною. Все, що тобі треба – це пам’ятати, що маєш промовляти в правильному напрямі.

– «Пам’ятати»? Коли я граю роль, я маю жити нею!

– Згода. То живи своєю роллю. Але говори в напрямку Віктора, і не змахуй рукою, доки не закінчиш репліку.

Бетті кивнула.

– І не бий із такою силою, як на репетиціях. Тобі треба тільки торкнути його. Передбачається, що буде чути не ляпас, а тільки грім.

Усі розреготалися, включаючи Бетті. Напруження враз минуло, і атмосфера знову зробилася дружньою. Так умів тільки Джо Дреслер. І Бетті любила його за це.

– Всі по місцях. Знімаємо сцену від початку!

Режисер повернувся до свого крісла і знову надів навушники. Бетті стала в дверях, а Віктор залишився біля каміна і відтворив потрібний вираз обличчя і поставу. За лаштунками тривали гамірні приготування, але Бетті зосередилась на ролі. Вона працівниця готелю, і зараз намагається дати раду наслідкам того, що, була, зображала на дочку мільйонера заради свого шефа. Вона обурюється інсинуаціями, які висуває цей шахрай. Шахрай, якого вона таки має поцілувати в кінці сцени і який, зрештою, виявляється геть не таким зарозумілим хитруном, а втіленням скромності.

Звук і камера знову ожили, у студії запала тиша, як у церкві перед благословенням.

Клацання хлопавки розітнуло тишу.

– «Буря кохання», сцена п’ятдесят три, дубль два!

– І-і-і… Мотор! – скомандував Дреслер.

Віктор вимовив свою репліку, і Бетті занурилася в кіноакторський екстаз. Вона, як завжди, точно знала, де камера, але діяла так, ніби не усвідомлювала, що скляне око фіксує кожен її рух.

Вона рушила до каміна і знов напосілася на Віктора. У того над головою висів масивний мікрофон, який вона ігнорувала так само, як ігнорувала камеру. Вона просто мала промовляти до Віктора, і це справді було так просто, як запевняв Джо. Вона знала: грає блискуче. Якщо тільки Віктор не переплутає свої репліки (ймовірність чого завжди лишалася високою), сцена в них у жмені. Бетті зауважила, що блискавка за вікном спалахнула в потрібну мить. Сцена досконало розгорталася за її власним ритмом; відраховуючи подумки, Бетті вчасно вимовила останні слова сцени:

– А це вам буде за відповідь?

Зараз!..

Дати йому ляпаса.

Вона відчула, як її долоня обпекла його щоку. Таки заміцно приклалася! Що ж, Віктор виживе. Це тільки додасть їхній сцені більшого реалізму.

Аж тепер вона зрозуміла: щось не так.

Не було грому.

Натомість високий, металевий звук, легенький дзвін. Напевне, якась невелика металева деталька впала позаду неї на підлогу.

Вона заплющила очі. Ні, тільки не це!

Не якась дурна технічна зачіпка! Не тоді, коли вона так добре зіграла!

– Холера, – вилаявся Дреслер. – Знято!

Хоча очі її були заплющені, вона помітила зміну освітлення. Потім наче велетенський молоток вдарив її по плечу, по руці, по шиї з несамовитою силою, а коли Бетті знову розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на підлозі. Що сталося? Вона почула тріск і зрозуміла, що він іде з її тіла. Вона, мабуть, щось зламала. Біль охопив так раптово, так жорстоко, що на мить в очах потьмарилося. Над собою вона побачила полотнища і сталеві ферми студійного даху, і спотворене жахом обличчя Віктора, що, подивившись, зникло з поля зору.

Вона намагалася підвестись, але не могла – щось пекло їй обличчя, вогнем палило волосся, весь лівий бік, пекло нестерпно. Вона нездатна була навіть повернути голову, щось притискало її до підлоги, наче окропом ошпарюючи тіло. Їй хотілося тікати від болю, але ноги не слухалися – вони більше не рухалися, жодна її частина більше не слухалася, наче армія заколотників, відмовляючись виконувати її команди. Вона відчувала запах смаленого волосся і присмаленої шкіри, чула, як хтось кричить. То мав бути її власний голос, однак здавалося, то волає хтось інший, не вона. Той, хто кричав, і корчився, і відмовлявся рухатись, уже був не її частиною, а окремою сутністю, яка тепер нічого не могла вдіяти – могла тільки кричати, кричати, кричати…

Знову над нею обличчя Віктора – не обличчя, а суцільна гримаса, з якої вирячились на неї його широко розплющені очі. Рот у нього дивно перекривлений – не як у його екранних героїв, але таки рішуче. Тільки коли вона побачила воду, яка наближалась до неї безформною медузою, яка, здавалося, навічно повисла в повітрі, перш ніж опуститися на неї – тільки тоді, у цю нескінченну мить, вона зрозуміла, що він робить.

І усвідомила, що це останнє, що вона бачить.

Далі було тільки світло. Тільки сяйво, що цілковито огорнуло її. Вона сама була світлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого світіння, відчувши його так виразно, як ніколи досі. А наступної миті вона зрозуміла, що саме це світіння занурить її у морок, назавжди і безповоротно.

3

Ш. пручалася відчайдушно. «Баумґарт», однак, повалив її на спину і намагався стягнути з неї панталони. У відповідь на погрозу Ш. закричати, якщо він її не відпустить, «Баумґарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скільки їй заманеться – ніхто не почує. У подальшій боротьбі Ш. заявила, що скоріше помре, ніж поступиться його волі, на що «Баумґарт» відказав: «Тоді ти помреш…».

– Щось іще пан бажає?

– Тоді ти помреш, – пробурмотів він.

– Перепрошую?

Рат відірвав погляд від журналу. Коло його столика стояв кельнер, тримаючи в руці тацю з брудним посудом.

– А… пусте, – сказав Рат. – Нічого такого.

– Подати панові щось іще?

– Наразі ні, дякую. Я на декого чекаю.

– Як пан бажає.

Кельнер забрав зі столу Рата порожню чашку з-під кави і рушив геть із виглядом ображеного пінгвіна. Рат подивився йому услід – як той балансує з тацею між рядами столиків. У кав’ярні потроху робилося дедалі людніше. Невдовзі він змушений буде обороняти вільний стілець за своїм столиком.

Вона запізнювалася. Зазвичай вона не запізнюється. Може, вона не зрозуміла, про що йдеться? Хоча, може, зрозуміла, і саме тому вирішила знехтувати побаченням?

Їй не слід було телефонувати йому в відділок. Вона цього не зрозуміла. Вона намагалася зробити йому приємність, у такий спосіб, як вона завжди намагається зробити йому приємність, про яку він ніколи не просить. Це була єдина причина, з якої вона хотіла піти з ним до «Резі»[1]. Звісно, як вихідцю з порейня, йому має бути приємно, заявила вона, показуючи два квитки на костюмований бал.

«Фашінґ»!

Саме тільки слово чого варте!

Саме так називають Карнавал у Берліні – «Фашінґ». Рат здогадувався, що там на нього чекає: обов’язковий костюм, обов’язкове вино, обов’язковий гарний настрій, обов’язкове «я-тебе-кохаю», обов’язкове «ми-навіки-разом-ніщо-не-розлучить-нас».

Цей недоречний телефонний дзвінок став жорстоким нагадуванням про те, якими насправді були їхні з Каті стосунки: випадкове знайомство на Сильвестра, яке надміру довго перетривало новорічні свята.

Він познайомився з нею за кілька хвилин до півночі – вони разом посмакували прийдешній рік, і обоє були вже добряче напідпитку, коли враз, цілком спонтанно, поцілувалися. Далі вони разом подалися до чаші з пуншем, де якийсь розумник розбив усі їхні сподівання щодо нового десятиліття. Він стверджував, що насправді воно почнеться з 1931 року, оскільки, математично висловлюючись, 1930 рік насправді є лише завершенням двадцятих.

Рат похитав головою і наповнив келихи, доки Каті слухала математика, зачарована його місіонерським завзяттям. Рат змушений був мало не силоміць тягнути її назад, у сад на даху, в темний закуток, де знову її поцілував. Навколо них усі сміялися і щось вигукували, а в нічному небі над Шарлоттенбурґом свистіли і вибухали феєрверки. Він цілував її так завзято, що вона, зрештою, аж зойкнула з болю: губа в неї закривавилася, і Каті подивилася на нього так ошелешено, що він почав вибачатися. Та згодом вона засміялася і знову пригорнула його до себе.

Вона сприйняла це як вияв пристрасти, а насправді то була лють, невимовна агресія, що виривалася назовні власним шляхом, атакуючи невинну особу – так само згодом, коли вона привела його до своєї маленької кімнатки на мансарді, і він накинувся на неї так жадібно, ніби не був із жінкою впродовж ста років.

Вона назвала це «кохатися».

А його лють вона назвала пристрастю.

Так само вона помилялася щодо всього, що відбувалося згодом – щодо їхнього «кохання», як вона це називала, і на що він не знаходив належного визначення, що почалося феєрверками і побажаннями на майбутнє і від самісінького початку не мало жодного майбутнього. Він це відчув вже під час перших поцілунків, попри те, що алкоголь і гормони змивали геть будь-які застереження. Він це знав напевне новорічного ранку, коли вона принесла йому каву в ліжко і закохано всміхалася до нього.

Спершу його приємно схвилювали пахощі свіжої кави. Але потім він побачив її закохане обличчя.

Він випив каву і втомлено посміхнувся їй.

То була перша брехня. Перша з багатьох, яким судилося прийти слідом за нею. Іноді він брехав, не маючи наміру, не вбачаючи сенсу в брехні, а іноді навіть не усвідомлював, що бреше. Щодня брехня розросталася, щодня ставала нестерпнішою. Він давно вже мав би серйозно з нею поговорити.

І ось тепер, її голос у слухавці, її позірно весела балаканина про «Фашінґ», про побачення, про танці й розваги, про карнавальні костюми й інші недоречності розкрили йому очі. Настав час покласти цьому край – але не по телефону.

І, звісно, не по робочому телефону. Рат зиркнув на детектива Ґрефа, який пильно переглядав якесь досьє, а тоді навпростець запропонував Каті зустрітися в кафе «Уланд Ек». Задля розмови.

– Чого тебе тягне на Кудамм[2]? Нам треба їхати до Шенеберґа, – озвався Ґреф, не підносячи голови.

– У Шенеберґ поїдеш ти.

Рат віддав детективові ключі від машини, а сам подався до «Уланд Ек». Каті працювала неподалік.

Попри те, вона досі не показалася.

Рат знову розгорнув часопис «Місячник Криміналіста», який читав до того, як підійшов кельнер. Радник кримінальної поліції Ґеннат, його начальник в Інспекції А на Алексі[3], доповідав про вражаюче розслідування серії нерозв’язаних справ про жахливі вбивства в Дюссельдорфі – він із кількома обраними берлінськими колегами надавали послідовну допомогу місцевій кримінальній поліції. Рат відмовився від нагоди поїхати з ними, попри те, що його відмова розчарувала Будду і, ймовірно, загальмує подальшу кар’єру: стати обранцем радника Ґенната було честю, якої не можна так просто зректися. Проте батько радив Ратові не повертатися до Рейнської области, хоч би навіть ішлося про Дюссельдорф, а не Кельн. Надто небезпечно, твердив начальник поліції Енґельберт Рат: Леклерк і його газети можуть рознюхати, що Ґереон Рат досі працює в поліції, і всі зусилля, докладені рік тому, підуть намарно.

Прикро! Дюссельдорфська справа роками залишається найбільш вражаючою в усій Пруссії: дев’ять доконаних убивств, пов’язаних з цілою низкою замахів на вбивства, що коїлися впродовж кількох місяців. Дюссельдорфська поліція, припустивши, що їх вчиняє той самий злочинець, спричинила некеровану істерику в цілому місті. Ґеннат, не схильний приймати поспішні висновки колег, виокремив особливі риси в кожній справі з серії дюссельдорфських убивств і замахів.

Така ситуація досконало вдовольняла «Місячник Криміналіста»: у кожному черговому випуску Ґеннат повідомляв про стан розслідування, яке, попри гучно розрекламовану допомогу його берлінської команди, геть не посувалося. Не маючи конкретних результатів, він ретельно змальовував історії потерпілих – дев’ятьох загиблих, а також чотирьох осіб із серйозними травмами і п’ятьох з легкими: усі жертви в Дюссельдорфі, впродовж останніх кількох місяців. Двадцятишестилітня покоївка Ш., долю якої Ґеннат так яскраво змалював, вижила – вона відбулася тяжкими травмами, завдяки тому, що злочинцеві перешкодили.

Рат уважно вивчав кожен з описуваних епізодів, полишений на господарстві на Алексі і змушений вести дріб’язкові справи, які йому нишком підсовував старший комісар Бьом. З усіх людей саме бульдогу Бьому, на час своєї відсутности, довірив Ґеннат керівництво Інспекції А на Алексі. Для Ґереона Рата це означало виконання виснажливих нудних доручень або, у кращому разі, розслідування справ, до яких ніхто більше не бажав братися. Як справа Ізольди Геєр, яка два дні тому ввімкнула свою газову плиту в Шенеберзі, не запаливши вогонь: суїциди, розслідування яких завжди вимагає купи клопоту, але ніколи не додає слави й шани слідчому. Наразі таких випадків не бракувало – цієї зими спостерігався справжній бум самогубств. Здебільшого давали собі раду місцеві відділки, але, раз у раз, деякі з цих справ мандрували до Управління поліції на Алексі, а потрапивши туди, гарантовано приземлялися на столі Ґереона Рата.

Він погортав часопис, шукаючи місця, на якому був перервав читання. Ось.

Після цього, Ш. раптово відчула, як лезо ножа ковзає по горлу і стала голосно гукати по допомогу. Їй здалося, що на її крики хтось негайно відгукнувся. «Баумґарт» завдав їй кілька ударів ножем навмання, серйозно поранивши в спину. Як уже згадувалося, у цей момент кінчик ножа зламався і застряг у хребті…

– Комісара Рата до телефону!

Хлопчик ішов між рядами столів, високо підносячи картонну табличку, на якій великими літерами виведено було «До телефону».

– Комісара Рата до телефону!

Рату знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, кого мав на увазі хлопчик і піднести руку. Достоту як школяр на уроці. Кілька клієнтів обернулися в бік Рата, коли хлопчик підійшов до його столу.

– Якщо ваша ласка, прошу за мною…

Рат поклав журнал на стіл, першою сторінкою обкладинки додолу, щоб зберегти своє місце. Напевне, Каті вирішила скасувати побачення по телефону, думав він, ідучи за картонним вказівником до телефонної будки. Що ж, коли вона обирає такий стиль… Вони змушені будуть з’ясувати все по телефону.

– Друга кабіна, – сказав хлопчик.

Рат ураз опинився перед двома громадськими телефонами за заскленими дверима темного дерева. Над правою кабіною світила лампа. Хлопчик показав на блискучу латунну табличку з цифрою «2» поруч із лампою.

– Вам треба просто підняти слухавку, – сказав він. – Ваш абонент уже чекає.

Рат зачинив за собою двері. Гамір із зали кафе зараз було ледь чути. Він підняв слухавку, глибоко вдихнув і назвався.

– Рате? Це ви? Ну, нарешті!

– Пане старший комісаре? – перепитав Рат.

Суто риторично. Лише одна людина мала звичку так несамовито волати в телефон.

Старший комісар Вільгельм Бьом.

Бульдог мав неабиякий хист підловлювати підлеглих на порушенні дисципліни.

– Що ви там робите, чоловіче? Вам слід докладніше інформувати своїх колег щодо ваших планів. Фройляйн Фосс навіть не змогла мені сказати, чого вас занесло в західний район!

– Ізольда Геєр, – промимрив Рат. – Її самогубство підтверджено. Звіт практично готовий. Завтра лежатиме на вашому столі.

– Ви зробилися богемним літератором? Чи є інше пояснення, чому ви складаєте свої звіти в кафе?

– Свідок працює тут, неподалік, тож запропонував нам зустрітися у…

– Гаразд, байдуже. Облиште все це лайно – хай лежить, де лежить. Натомість, беріть свого помічника…

– Ви маєте на увазі детектива…

– …і притьмом на Марієнфельде. Кіноательє «Терра». Нещасний випадок зі смертельним наслідком. Наші колеги з двісті другого попросили допомоги. Здається, справа складніша, ніж вони собі уявляли.

«Або колеги з двісті другого не такі прості – не хочуть, щоб робочий день затягнувся», – подумав Рат.

– Нещасний випадок, – повторив він за Бульдогом вголос. – Це інтригує. Як, кажете, називається ательє?

– «Терра». Кіноательє. Хтось там зірвався з риштовань, чи на кшталт того. Я надіслав машину, колеги знають куди їхати.

– Не знаю, навіть, чим я зможу вам віддячити.

Бьом удав, що не помічає сарказму Рата.

– Так, стривайте, пане комісаре! – похопився Бульдог. – Іще одне.

Холера! Ніколи не слід дрочити начальство.

– Так?

– Завтра о п’ятій ховатимуть того… Весселя. Я хотів би, щоб ви простежили, як усе минатиме. Таємно, ясна річ.

Ясна річ! Щоб Бульдог та не знайшов способу зіпсувати йому вихідні! Безпрограшна комбінація – невдячне завдання, ідеально приурочене до суботнього пополудня з гарантовано малоцінним для подальшого розслідування значенням.

– Що саме я маю вистежувати, пане старший комісаре?

Рат не бачив жодного сенсу товктися на кладовищі заради політично мотивованої справи, послідовність подій у якій давно встановлено. Можливо, там щось могла б накопати політична поліція, але аж ніяк не відділ із розслідування вбивств.

– Не думаю, що маю пояснювати вам, як працює кримінальна поліція, – відрубав Бьом. – Це рутина! Не ловіть там ґав, і край!

– Так, є, пане старший комісаре.

Останнє було зайвим – Бульдог уже поклав слухавку.

Відвідування похоронів жертв убивства справді бувало рутинним елементом у роботі Інспекції А, однак цього разу здавалося очевидним, що суботній похорон більше нагадуватиме політичну акцію, і в жоден спосіб не проллє нового світла на справу, в якій і без того все було ясно як божий день. Кілька тижнів тому сутенер всадив кулю в пельку молодому командирові штурмовиків, який визволив із секс-ярма одну з його «конячок». Сутенер перебував під вартою шість тижнів і вже зізнався, посилаючись на самооборону, хоча, насправді, саме він зі своїми комуністичними дружками вломився до квартири жертви. У неділю штурмовик помер, а газета Геббельса «Дер Анґріфф» піднесла молодика, який закохався у хвойду та сплатив за це своїм життям, в сонм святих. «Дер Анґріфф» зробили з нього мученика за рух, або «блутцойґе», як це називають нацисти. Громадський настрій розпалився. Поліція, передбачаючи сутички між нацистами і комуністами, тримала напоготові кілька сотень своїх людей. Саме в цей киплячий казан і посилав його Бьом. Імовірно, оберкомісар сподівався, що якийсь «ґеноссе» чи «товариш» випадково випре з Рата дух.

Рат залишився на лінії і, зателефонувавши до Шенеберґа, відшукав Ґрефа в квартирі Ізольди Геєр. А п’ять хвилин по тому вже чекав на тротуарі перед «Уланд Ек». Каті так і не показалася. Втім, зараз починати серйозну розмову було вже запізно.

Бьом не надіслав йому фургон відділу вбивств: у другому ряду Кудамма припаркувався зелений «Опель» з загального автопарку. Детектив Червінскі випхав своє опасисте тіло з пасажирського місця спереду і відчинив задні двері. За кермом сидів помічник детектива Геннінг.

Рат зітхнув. Нероздільний дует, відомий в Управлінні як Пліш і Плюм[4], навряд чи можна було назвати парою найбільш амбітних слідчих – імовірно, саме тому Бьом так уперто нав’язував їх Рату. Геннінг злегка підніс капелюха, доки Рат влаштовувався на задньому сидінні. Довжелезна дерев’яна тринога і чималий ящик не залишали для нього аж надто багато простору.

– Що це за чортівня?

– Фотоапарат, – пояснив Геннінг. – У сраному «Опелі» багажник для нього замалий!

– У фургоні вбивчого вмістився б!

Геннінг винувато стенув плечима.

– Бьом сказав, фургон потрібен саме йому.

– Нащо? До «Ашинґера»[5] їздити?

Геннінг реготнув голосно і щиро, як належить підлеглому, коли жартує начальник. Червінскі насилу спромігся увіпхатися назад, на пасажирське сидіння, після чого його партнер натиснув на газ. «Опель» розвернувся посеред бульвару і виїхав на зустрічну смугу, струснувшись так, що Рат стукнувся головою об металеву завісу. Коли авто повернуло на Йоахімшталерштрасе, Ратові здалося, що в дзеркалі заднього огляду він побачив червоне зимове пальто Каті.

4

Кіноательє розташовувалося біля іподрому. Геннінг припаркував машину в дворі, поруч із «Б’юїком» піщаного кольору. Ґреф квапився, підбадьорений перспективою працювати над чимось цікавішим за самогубство Ізольди Геєр. Смерть у кіностудії. Може, їм пощастить натрапити на Гені Портен.

Територію відгороджувала довга цегляна стіна. Студія як така височіла скляною горою трохи далі від шосе, подібна до величезної оранжереї, геть чужої посеред прусської промислової забудови довкола. При вході вартував «шупо» – шуцполіцай з 202-ї дільниці, тримаючись так делікатно, що вони не одразу помітили з дороги його синю уніформу.

– Прошу сюди, панове, – сказав він, показуючи на великі сталеві двері, коли Рат продемонстрував свій жетон. – Ваш колега вже всередині.

– Що там трапилося? – поцікавився Рат. – Ми тільки знаємо, що стався нещасний випадок.

– Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю.

У Рата за спиною крекнув Геннінг, якому випало перти від машини важезне фотоприладдя. Шупо відчинив йому сталеві двері, і щуплий помічник детектива, маневруючи довжелезним штативом і ящиком з камерою, вступив у приміщення. Рат і Червінскі увійшли за ним.

Величезні вікна і скляна стеля, що знадвору надавали будівлі вигляду оранжереї, всередині виявилися цілковито запнутими довгими полотнищами цупкої тканини, тож Геннінг, зі своїм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темряві – по всій підлозі в різні боки тягнулися якісь дроти й кабелі.

Обережно переступаючи через штучні «ліани», Рат роззирався по цих технічних джунглях: ліс приладів – прожектори на штативах, між яких засклена шафа, подібна до сповідальні. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упізнав силует кінокамери. Інша камера стояла на візку зі штативом, уміщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тільки об’єктив. Поруч – футуристична на вигляд консоль із вимикачами, рурками й дрібними миготливими вогниками, на якій лежала пара навушників. Грубезний кабель тягнувся від консолі вглиб приміщення, де набір тонших кабелів з’єднував його з чимось на кшталт шибениці, з якої звисали два сріблясто-чорні мікрофони. Дорогий паркет, меблі з темного вишневого дерева і, на додачу, камін – все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторі і випадково приземлився в геть недоречному середовищі. На паркеті кабелів не було.

Скупчення людей здавалося так само невідповідним елегантного інтер’єру: техніки й робітники у сірих і білих комбінезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловік, блондин у смокінґу, сидів у розкладному кріслі між прожекторами на штативах і джгутами кабелів і голосно ридав, затуливши обличчя долонями. Молодиця в сірому англійському костюмі схилилася над чоловіком, пригортаючи до себе його голову. Юрма на паркетному майданчику тихесенько гомоніла – ніби вперто дотримуючись вимоги мерехтливого застереження «ТИША!» над дверима. Мовчання, мовляв, триває зйомка.

Позаду Геннінга на знімальний майданчик повз масивний прожектор на штативі протиснувся Рат. Помічник детектива на підлогу скинув важку підставку для фотоапарата камери – гупнувши нею так, що всі озирнулися. Натовп розступився, коли Рат побачив Ґрефа в компанії двох «шупо». Він зрозумів, чому ніхто не наважувається порушувати тишу чимось гучнішим за шепіт. Темно-зелений шовк у ногах у Ґрефа блищав елегантними, майже художньо – ніби для портрету – укладеними згортками, але насправді вишукана тканина огортала неприродно скорчене тіло жінки. Половина її обличчя була вкрита пухирями та спотворена глибоким опіком, що оголив підшкірну плоть. Інша половина лишалась у тіні, але дозволяла здогадатися, яким вродливим це обличчя мало бути до катастрофи. Рат не зміг уникнути мимовільних асоціацій із дволиким Янусом, а тоді – з історією доктора Джекіла і містера Гайда. Світле волосся, ідеально укладене в зачіску з правого боку, майже повністю згоріло з лівого. Голова і верхня частина тіла волого блищали, мокрий шовк темними плямами прилипнув до грудей і живота. Важкий прожектор притискав до підлоги ліве плече і частину руки.

Ґреф обійшов тіло і рушив назустріч Рату.

– Привіт, Ґереоне, – сказав він і прочистив горло. – Кепська історія. То там лежить Вінтер.

– Хто?

Ґреф недовірливо подивився на нього.

– Бетті Вінтер. Не кажи, буцім ти не знаєш, хто вона.

Рат знизав плечима.

– Мені треба побачити її обличчя.

– Краще не треба, – Ґреф ковтнув. – Це сталося під час зйомки. Прожектор упав на неї зі стелі. Звідтіля-оно, бачиш? – детектив змахнув рукою, показуючи вгору. – Добрячих десять метрів, а вага чимала. До того ж, він був увімкнений. Розжарений, як пекло.

Рат закинув голову і подивився вгору. Під стелею над подіумом, на мережі сталевих риштовань були прикріплені рядами різного розміру прилади направленого світла, розділені темними полотнищами, подібними до похмурих, монотонних прапорів. У деяких місцях важка тканина провисала, опускаючись навіть нижче прожекторів, частково затіняючи їх. Безпосередньо над тілом у щільному ряду світильників була прогалина – тільки обірваний чорний кабель, імовірно, досі підімкнений до електромережі, свідчив, що на цьому місці теж щось висіло.

– Навіщо їм стільки прожекторів? – здивувався Рат. – Чому не скористатися з природного освітлення? Хіба не заради зовнішнього світла павільйони зводять зі скла?

– Звук, – мовив Ґреф таким тоном, наче це слово все пояснювало. – Скло має погані акустичні властивості. Тому вони все тут позавішували. Найшвидший спосіб перетворити ательє німого кіно на студію звукового фільму.

– Ти досконало поінформований!

– Я щойно говорив з оператором.

Прожектор, який упав на актрису, був набагато більшим, ніж ті, що криміналісти застосовували вночі для освітлення місць злочину. Сталевий циліндр за розміром був не менший, ніж басовий барабан в оркестрі. Електричний кабель ледве затримав би падіння приладу, не кажучи вже про те, щоб запобігти йому. Тільки ізоляційний кожух міг його уповільнити – це було видно з оголеного в кількох місцях дроту.

– Отже, смерть нещасної на совісті цього сталевого монстра? – запитав Рат.

Граф похитав головою:

– І так, і ні.

– Як це?

– Вона померла не відразу. Прожектор практично спалив її, дивно, що з’єднання не розірвалося і світло горіло. А її партнер стояв поруч…

– Нещасне створіння в смокінгу?

– Так, Віктор Майснер.

– Думаю, я його знаю.

Ґреф підняв брову:

– То ти таки буваєш у кіно?

– Я бачив його раз у кримінальному фільмі. Він цілу годину грізно вимахував пістолетом, рятуючи якихось жінок.

– Він, імовірно, цього разу теж уявив себе рятувальником. Тільки, замість пістолета, скористався з відра води. Відра з водою тут скрізь, через підвищену небезпеку пожежі. У будь-якому разі, скидається, що він завдав нещасній Вінтер удару електричним струмом. Принаймні, вона одразу перестала кричати, усі запобіжники спрацювали і світло згасло.

– Вона могла вижити після падіння на неї розпеченого прожектора?

Ґреф стенув плечима:

– Побачимо, що скаже медексперт. Так чи йнак, її акторська кар’єра урвалася тієї миті, як на неї впав прожектор. Навіть якби вижила, вона б навряд чи грала в романтичних комедіях.

– Схоже, наш горе-Едіп усвідомлює, що він накоїв, – кивнув Рат на заплаканого Майснера.

– Здається, що так.

– З ним уже розмовляли?

– Наші колеги намагалися… Безнадійна справа.

– Не відповідає?

– Нічого, що могло б якось придатися…

Гучний тріск змусив Ґрефа завмерти на місці. Він озирнувся на Червінскі й Геннінга, які почали доволі незграбно встановлювати штатив для фотоапарата.

– Гадаю, до фотографування варто взятися мені, – зауважив він, – доки ці двоє не розтрощили обладнання.

Рат кивнув.

– Так і зроби. А тим двом накажи зібрати і записати свідчення. Напевне хто-небудь що-небудь встиг побачити.

Ґреф знизав плечима:

– Оператор усе бачив. Режисер, звісно, теж. Це частина їхньої роботи, – детектив показав рукою на жилавого чолов’ягу, який тихо, однак доволі емоційно розмовляв із лисуватим, гарно вбраним паном років п’ятдесяти з хвостиком.

Рат кивнув.

– Я побалакаю з ними за мить. Де технік, відповідальний за прожектори?

– Жодного уявлення. Я не можу подбати про все одночасно.

– Скажіть Геннінгу, щоб його знайшов і привів до мене.

Ґреф відвернувся і пішов до Пліша з Плюмом, а Рат рушив у бік розчавленого горем Майснера. Коли Ґереон став просто перед ним, актор перервав ридання і звів очі на комісара. Жінка в мишачо-сірому заспокійливо погладила чоловіка по плечах. Коли Рат показав йому жетон, Майснер спершу благально подивився на нього, а тоді раптом вибухнув розпачем.

– Я вбив її! – істерично волав він. – Я вбив Бетті! Господи, що я накоїв!

Його руки судомно вчепилися в холоші Ратових штанів. Схоже, розмовляти з Майснером зараз не було сенсу.

– Ви нікого не вбивали, – переконував його Рат, – стався нещасний випадок.

Він марно намагався вирвати свої штани з чіпких пальців актора. Сіра мишка взялася допомогти йому, втихомирюючи Майснера.

– Все гаразд, Вікторе, – тихо примовляла вона, погладжуючи стрункі руки актора і змушуючи його відхилитися на спинку крісла. Він слухняно відкинувся і сховав обличчя в її сірій спідниці.

– Ви бачите, мабуть, що він не здатний зараз говорити, – звернулась вона до комісара. – Він у шоці! Сподіваюся, лікар скоро приїде.

Рат знав, що доктор Шварц уже в дорозі, але сумнівався, чи патологоанатом є саме тією особою, що зуміє погамувати ніжну душу Віктора Майснера. Він дав жінці свою візитну картку.

– Панові Майснеру немає потреби давати свідчення саме цієї миті. Він зможе прийти у відділок, коли почуватиметься ліпше. Але найпізніше – у понеділок.

У Рата було відчуття, що жінка дивиться крізь нього. Він записав на картці дату, а також час. Одинадцята ранку. Попри все своє бажання, він не міг дати бідоласі поблажки, більшої за цю.

– Догляньте його наразі, – сказав він сірій миші. – А найліпше було б таки завезти його до лікарні.

– Коро, зробіть, як пан комісар каже, – пролунав у Рата за спиною глибокий чоловічий голос. – Вікторові не варто лишатися тут більше часу, ніж необхідно.

Рат обернувся до лисуватого пана, що перед тим, був, спілкувався з режисером. Кора повела Віктора Майснера до виходу.

– Белман, – представився елегантний пан, – «Ля Бель Фільм Продюкцьйон». Я продюсер «Бурі кохання».

– «Ля Бель?» – потиснув Рат простягнуту руку. – Я думав, це «Терра Фільм»?

– Приміщення, але не виробництво. Не так багато кінокомпаній можуть дозволити собі власну студію. Ми не УФА[6], як ви розумієте, – ніби виправдовуючись, пояснив Белман, і показав на режисера, що саме підійшов до них. – Джо Дреслер, мій режисер.

– Джо?

– Йозеф звучить якось старомодно, – сказав режисер і простягнув руку. – Добрий день, пане комісаре.

– Просто в голову не увібгати все це! – бідкався Белман. – Просто на зйомці! Стрілянина!

Він видавався по-справжньому близьким до розпачу.

– «Буря кохання» мала вийти в прокат за два тижні.

– Так скоро?

– Час – це гроші, – відказав Белман.

– У нас було заплановано ще два дні зйомок, – уточнив Дреслер. – Сьогодні й завтра.

– То фільм уже майже закінчений?

Дреслер кивнув.

– Така трагедія… – проказав Белман, а тоді знервовано засміявся. – Я маю на увазі нещасний випадок. Те, що сталося – справжня трагедія. А фільм, звісно, комедія. Божественна романтична комедія, цілковито оновлений жанр. Божественна в буквальному сенсі цього слова.

Рат кивнув, попри те, що нічого не зрозумів.

– Ви бачили, як усе сталося?

Белман заперечно похитав головою.

– На момент мого приїзду вона вже нерухомо лежала на підлозі. Але, Джо… ти можеш розповісти панові комісару…

Режисер прочистив горло.

– Отож, як я вже казав вашим колегам… це сталося в кінці сцени. Ми її знімали вдруге, і все йшло добре. Вона мала дали йому ляпаса, одночасно гримів грім – і це кінець сцени…

– Грім?

– «Буря кохання» – це історія про те, як норвезький бог бурі й грому, Тор, закохується в дівчину з Берліна і залицяється до неї в образі графа Торвальда. Щоразу, коли вони контактують, розлягається грім.

Нічого не скажеш, хвацько закручений сюжет, подумав Рат. І цей фільм мав звеличити Бетті Вінтер у звуковому кіно?

– Отож, – вів далі Дреслер, – зі стелі раптом зірвався юпітер.

– Ще один, інший бог?

– Прожектор, що вразив Бетті. Він звалив її на підлогу й придушив своєю вагою. Господи! Вона лежала під цим залізяччям, кричала, і ніхто не міг їй допомогти! Це було просто жахливо…

– То чому їй ніхто не допоміг?

– Ви собі уявляєте, який розпечений прожектор по кількох годинах роботи? До нього не торкнутися – не те, щоб відтягти…

– Але одна людина намагалася щось зробити…

– Ви маєте на увазі Віктора? – знизав плечима Дреслер. – Не знаю, що його пойняло. Вони вдвох грали цю сцену, і він стояв просто поруч із нею. Зрештою, хто може знати, що в людини робиться в голові? Поруч із тобою інша людина, ти відчуваєш запах її спаленої шкіри, чуєш, як вона кричить – звісно, ти хочеш якось допомогти… А те, як розпачливо вона кричала… – Він потрусив головою так, ніби хотів цим рухом звільнити пам’ять від болісного спогаду. – Ми всі стояли, немов спаралізовані. Ніхто не усвідомив, що відбувається, аж доки Віктор уже перехилив над нею відро з водою.

Дреслер прочистив горло, тоді заговорив знову:

– Вона враз перестала кричати, і почала… все її тіло почало смикатися… ніби протестуючи… а тоді гахнуло. Спрацювали всі запобіжники, і світло згасло.

– А потім?

– Перше ніж ми знову щось побачили, минуло кілька секунд. Я кинувся до неї. Одразу після Віктора, я маю на увазі. Бетті була мертва.

– Як ви це визначили?

– Ну, я… помацав її сонну артерію. Пульсу не було. Вона була мертва.

– Не хочеться в це вірити, – озвався Белман. – Непоправна втрата для німецької кіноіндустрії.

Рат перевів погляд на продюсера.

– Часто трапляються такі речі?

– Які саме?

– Коли світильники падають зі стелі? Кріплення там наче не видаються хисткими.

Рат, мабуть, зачепив за живе, бо Белману вирвало клепку:

– Послухайте, пане комісаре, всі ці конструкції можуть мати вигляд тимчасових, але, повірте, все ретельно перевірено і схвалено. Запитайте своїх колег із Департаменту будівельних норм! – розпалюючись, продюсер дедалі підвищував тон. – Це скляне ательє ідеальне для зйомки німого фільму, але не для запису звуку. Оце причина деяких реконструкцій – так, ми їх ще не завершили остаточно. Звукоізоляція… ну, ви розумієте: для звукового кіно це так само важливо, як денне світло для німого, і на жаль, ми змушені перебутися без останнього. Але що стосується освітлення, у нас завжди було найкраще обладнання. Наші прожектори є одними з найсучасніших у галузі кіно. На сьогодні, лампами «Нітрафот»…

Белман урвав свою фразу на пів слові, відчувши, як недоречно вона пролунала – звісно, беручи до уваги загибель актриси під таким надійним і сучасним прожектором. Він збентежено прикусив язика.

Рат нічого не робив, щоб допомогти продюсерові викараскатися зі скрутного становища. Хтось на місці Белмана геть би знітився, але він одразу опанував себе – здатність, напевне, дуже корисна в його професії. Режисер, натомість, тримався менш упевнено, переминався з ноги на ногу, ніби йому треба в туалет. Він був розтулив рота, проте, перш ніж Дреслер устиг якось продовжити розмову, з’явився Геннінг у супроводі кучерявого чоловічка легкої статури, якого він представив як Ганса Люденбаха.

Рат зміряв поглядом техніка – той у своєму сірому робочому комбінезоні мав вигляд погано оплачуваного консьєржа.

– Ви освітлювач? – запитав у нього Рат.

– Старший інженер з освітлення.

– У такому разі, за прожектор, який вирішив діяти на власний розсуд, несете відповідальність ви?

Чоловічок розтулив рота, щоб відповісти, але Белман випередив його.

– Пане комісаре! Зрозуміло, що відповідальність за все, що відбувається на зйомках, лежить цілковито на мені.

Це пролунало, як заява чинного міністра, який намагається запобігти вимогам опозиції щодо його відставки.

– Я мав на увазі відповідальність безпосередню, – заперечив Рат. – Якщо хтось напартачив з освітлювальним обладнанням, і якщо це не виробник, то, мабуть, хтось із ваших людей, пане старший інженере з освітлення?

– Виключено, – відрізав рішуче Люденбах.

– Ви ж, мабуть, проводите регулярні перевірки, щоб упевнитися, що там, нагорі, усе гаразд і все надійно закріплено?

– Звісно, що так! Доки не налаштовано світло, жодна зйомка не починається.

– Отже, із прожектором усе було гаразд?

– Оптимальні налаштування. Світло було ідеальним. Я не можу вам зараз сказати, чому світильник міг упасти. Для цього мені треба оглянути все там, нагорі.

– Хочете сказати, що ви цього досі не зробили?

Люденбах заперечно похитав головою.

– Яким чином? Ваші люди нам заборонили. Ми не повинні були нічого торкатися – це найперше, що вони нам сказали.

– Авжеж, – кивнув Рат. – То огляньмо разом місце, де висів прожектор.

Люденбах приніс вузьку сталеву драбину, що, здавалося, вела просто в небо. Рат, глянувши на тоненькі щаблі, спитав себе, чи не слід кожному, хто видиратиметься ними, мати таку ж делікатну статуру, як у Ганса Люденбаха.

Висоти в десять метрів цілком вистачило, аби Ґереон вкрився холодним потом. Щоб не дивитися вниз, піднімаючись драбиною, він не спускав ока з сірого комбінезону в себе над головою, і так само намагався не дивитися долі, пересуваючись слідом за техніком по сталевих риштованнях, які гриміли і пищали, коливаючись у відповідь на кожен крок. Витягаючи руки вперед, він чіпко хапався за сталеві рейки, але не міг утриматися від того, щоб глянути на носок свого черевика, коли робив черговий крок. Підлога студії крізь залізну решітку в нього під ногами здавалася нереально далекою.

Згори чітко вимальовувався план павільйонів студії: поруч із камінною залою, де лежало тіло загиблої актриси, розташувались хол готелю зі стійкою реєстрації і службове приміщення обслуги, далі – кафе просто неба. Правда, двері камінної зали вели просто в відділок поліції з камерами для затриманих. Імовірно, це й був комплекс майданчиків для зйомок «Бурі кохання». Внизу спалахнув магній – Ґреф почав робити фотознімки. Рат змусив себе піднести голову. Старший інженер з освітлення зник.

– Агов! – гукнув Рат. – Куди ви поділися?

Лабіринт сталевих риштовань виявився набагато плутанішим, ніж видавався знизу – через довжелезні полотнища тканини, які затуляли більшу частину стельових конструкцій.

– Осьде воно! – приглушено, звідкись однак зблизька долинув голос техніка. – Де там ви забарилися?

Продибавши ще кілька метрів, Рат знову побачив Люденбаха – той присів навпочіпки над решіткою, десь за три метри від нього.

– Я вже йду! Нічого без мене не займайте! – застеріг він старшого інженера з освітлення.

Долоні щеміли від панічного чіпляння за металеві рейки, чоло зрошував піт, але Ґереон намагався не показати страху, наближаючись до Люденбаха.

– Ось, – він тицьнув пальцем, коли Рат присів поряд, – погляньте сюди. Тут нічого немає!

– Тобто?

– Тут має бути різьбовий болт. Якимсь чином він мав розгвинтитися. Але, насправді, це неможливо, бо гайки на всіх болтах додатково закріплюються шплінтами.

Рат придивився до монтажної конструкції.

– Болт міг просто зламатися.

Люденбах безпорадно стенув плечима.

– З іншого боку має бути такий самий.

З іншого боку – та ж таки історія – жодного різьбового болта…

Люденбах похитав головою.

– Повірити не можу, – скрушно проказав він. – Я просто не можу в таке повірити!

Обоє підвелися. Рат відчув, як коливається під ним платформа, і його спітнілі руки знову вчепитися в ребристі рейки. Йому починало паморочитися в голові, але сам Ганс Люденбах стояв коло перил упевнено, як шкіпер коло штурвала в бурхливому морі.

– Такі речі не повинні траплятися, – заявив Люденбах. – І тому прожектори закріплені подвійно.

– Можливо, хтось регулював прожектор і забув закрутити болт?

– Але ж не посеред зйомки!

– Однаково, кріплення мало бути ослаблене в той чи інший спосіб. Подвійна втома металу мені здається набагато менш імовірною, ніж імовірність чиєїсь недбалости…

– Мої люди не допускаються недбалости! – обурився Люденбах. – А Ґлазер понад усе! Він знає свою справу!

– Хто?

– Петер Ґлазер. Мій помічник з освітлення. Він відповідає за прожектори.

Рата починала дратувати впертість інженера.

– То чому, – запитав він крижаним голосом, – я досі не бачив цього працівника?

– Тому, що ви забажали видертися сюди зі мною! Ви гадаєте, я б із ним давно вже не поговорив, як сам знав, де він є?

– Тобто?

– Він був тут сьогодні зранку, і все налаштував.

– А зараз він де?

Люденбах знизав плечима.

– Зараз він десь пішов.

– Коли саме він пішов?

– Не знаю. Я не бачив його сьогодні від полудня, якщо не довше. Можливо, він захворів.

– Свою відсутність він пояснив саме так?

– Не мені, принаймні.

Ратові урвався терпець.

– Слухайте, чоловіче, – буркнув він. – Якщо хочете зробити сьогодні бодай щось корисне, покажіть мені, як звідси спуститися!

Пошуки Петера Ґлазера відбувалися не надто успішно: переконавшись, що зниклого безвісти помічника інженера ніде в студії немає, Рат вирядив Геннінга і Червінскі за його домашньою адресою, яку охоче надав Белман. Однак той же Белман підкреслив, що Петер Ґлазер, на його переконання, винятково надійний співробітник. Криміналісти, що прибули разом із медекспертом, уже повзали навкарачки по підлозі в пошуках двох зламаних різьбових болтів, а доктор Шварц тим часом схилився над тілом загиблої, оглядаючи опіки на її голові й плечах. Люди Кронберґа вели пошук так системно, як уміють лише спеціально навчені криміналісти, проте один із різьбових болтів зрештою знайшов-таки Ґреф – непомітний шматок чорного металу в мастилі закотився під штатив юпітера.

Люденбах підтвердив, що то болт із кронштейна прожектора. Болт не був зламаним, не мав ушкоджень і перекочував у жерстяну коробку для подальшого дослідження в лабораторії.

Однак другого болта виявити не пощастило, так само як цілого чи пошкодженого шплінта.

– Це ми що, марно своїми колінами всю підлогу кіношникам витерли? – бурчали криміналісти.

– Принаймні, маємо хоч один болт, – зауважив Ґреф.

Рат кивнув.

– Імовірно, у Ґлазера знайдеться інший, – докинув він. – Якщо той хотів знищити докази і просто не знайшов другого болта, перше ніж утекти з робочого місця.

– Ти справді думаєш, він навмисне влаштував аварію з прожектором? – запитав Ґреф. – Можливо, він лише допустився недбальства, а тоді побоявся визнати свою провину і тому втік?

– Припущення нам не допоможуть, – скривився Рат. – Хтось тут напартачив, це очевидно, а…

– Пане комісаре?

Рат обернувся і побачив молодика, який помахав жерстяною коробкою з кіноплівкою.

– Оператор, – представив його Ґреф, – Гаральд Вінклер.

– Пане комісаре, – знову озвався Вінклер, волосся якого, попри молодий вік, уже робилося ріденьким, і показав коробку з плівкою, – я подумав, вас це зацікавить.

– Що саме?

– Нещасний випадок. Якщо забажаєте, ви зможете самі побачити, як усе сталося, – знову помахав він коробкою. – Тут геть усе.

– Ви зафільмували нещасний випадок?

– Я знімав сцену. Камера не припиняла працювати. Я… Це щось на кшталт професійного інстинкту, я думаю. Я просто лишив камеру знімати. Аж доки світло згасло. Можливо, це вам якось допоможе. У будь-якому разі, немає кращого очевидця, ніж моя камера. Непідкупна!

Рат кивнув.

– Коли можна буде переглянути?

– Не раніше понеділка. Спершу треба проявити плівку. Я можу зарезервувати зал для перегляду, якщо хочете.

Вінклер подав Рату візитку.

– Зателефонуйте мені…

Раптом погляд оператор перемістився з очей Рата кудись за його плече. Ґреф теж витріщився в той бік. Рат обернувся, і йому в очі блиснули півдюжини лінз. Ціла зграя репортерів якимсь чином зуміла обійти вартового. Перш ніж будь-хто з поліційних офіцерів спромігся заперечити, спалахнули блищики. На щастя, тіло загиблої вже було накрите.

– Хто пустив сюди цю банду? – прошипів Рат до помічника.

Ґреф зреагував негайно.

– Панове, тут місце злочину, а не прес-клуб, – насварив він непроханих гостей, чітким рухом голови показуючи одному з шупо, щоб ужив заходів, але той уже й без наказу штовхав журналістів до дверей. Почулися перші протести.

– Гей! Ви не маєте права нас виганяти!

Належний момент, щоб додати кілька ввічливих слів. Рат підвівся.

– Панове, я просив би вас залишити приміщення, щоб не перешкоджати діям слідства, – почав він. – І, будь ласка, утримуйтесь від фотографування!

Він ніжно посміхнувся до змушеної відступати юрми, яка проти синіх мундирів не мала жодного шансу.

Однак найвпертіші, відступаючи, сипали запитаннями.

– Стався нещасний випадок, чи це вбивство?

– На чиєму сумлінні смерть Бетті Вінтер?

Вони зиркали навсібіч дикими поглядами, тим часом як їх безжально відтісняли до виходу. Сині мундири працювали злагоджено.

– Панове, – напучував Рат пресу наздогін, – дякую за розуміння. Ми своєчасно повідомлятимемо про перебіг розслідування.

– Це означає, на пресконференції? – запитав репортер, якого вже виштовхували в двері.

Останній спалах магнію засліпив Рата на кілька секунд, але він чув, як грюкнули сталеві двері, і метушня припинилася.

– Як ці люди потрапили сюди? – запитав Рат. – Я думав, двері під охороною!

– Вони теж так подумали, – запевнив його Ґреф. – І, мабуть, прокралися через аварійний хід.

– А там чому нікого немає?

– Вибачте, пане комісаре, – втрутився Белман, підійшовши ближче. – Ваші колеги про це нічого не знали. Я забув повідомити їм про запасний вхід.

– А звідки про нього знали репортери? Хто повідомив їм?

Белман розвів руками.

– Берлінські репортери винахідливі. Такі історії від них утримати в таємниці нереально. Тому, власне, я запланував пресконференцію. Просто тут, близесенько. Я був би радий, якби ви й ваш колега взяли в ній участь…

– Ви в здоровому глузді? – Рат не йняв віри власним вухам. – Тут загинула людина, а ви це використовуєте як нагоду потрапити в газети?

Белман видавався дещо ображеним.

– Дозвольте, пане комісаре! Ви маєте уявлення, що сьогодні сталося? Велика Бетті Вінтер мертва! Її поклонники мають право знати.

Рат суворо глянув продюсерові в очі.

– Ще одна така вихватка, любий друже, і ви матимете серйозні прикрощі!

– Як, коли, і чи повідомляти пресу щодо справ студії – це, мабуть, вирішувати мені, – зауважив Белман.

– Безперечно, – посміхнувся у відповідь Рат. – А вже я вирішуватиму, як і коли, і чи завдавати вам клопоту!

5

Він кличе кельнера і замовляє ще чергову порцію крижаного вина[7]. Йому потрібно більше вина. Власне, він мав би давно почати їсти – його тіло вимагає цукру.

– Можу я запропонувати панові меню?

– Зачекаймо ще трохи, – хитає він головою, хоча починає підозрювати, що сьогодні залишиться на самоті.

Вона запізнюється вже більше, ніж на годину.

Він не знає, з якої причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це має бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – він знає, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змінювати плани – вона прийде заради завтрашньої зйомки.

Де там забарився кельнер? Йому треба випити більше вина!

Чи звикне він коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?

Ти звикнеш до цього.

Усмішка матері.

Мусиш звикнути.

Він недовірливо дивиться на келих.

Чи я зможу?

Ти мусиш.

Я мушу.

Він зосереджено надпиває, смакує солодкість, відчуває, як вона біжить горлом.

Айсвайн. Солодке крижане вино.

Сон, що снився йому роками. Тепер насправді.

Вони з матір’ю сидять у ресторані, вдвох. Щоб відзначити подію. Перший самостійний укол. Першу ін’єкцію, що він зробив собі сам, першу по кількох днях у клініці. Після всіх випробувань інсуліном.

Знову живий. По всіх роках очікування. Очікування смерті.

Його друге народження.

Кельнер із закусками. Також він ставить кришталеві келихи на білу скатертину.

Усмішка матері.

Їж, мій хлопчику.

Він не може їсти, сльози течуть, він починає нестримно ридати, бачить її розгублене обличчя крізь пелену сліз.

Вона пестить його долоню, і він забирає руку – він не приймає її дотику, він не довіряє її любові, він не розуміє цієї любові, він любові не вірить.

Уже ж по всьому, скінчилося. Я все відшкодую. Ти мій славний хлопчик.

Він витирає сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакує свіжого краба, кріп, солодкі помідори. Солодкість переповнює його, розбігається його тілом.

Мати всміхається, тицяє виделкою в свою страву й не їсть. Вона тільки, знай, усміхається і тицяє в тарілку, і не зводить із нього очей, дивитися, як він підносить виделку до рота – вдруге, утретє. Їй не слід витріщатися на нього, він не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво світу.

Ти зможеш жити, як усі. Жити з усіма іншими.

Нарешті вона теж береться до їжі.

Вони їдять мовчки, кельнер наповнює їхні келихи. Вона витирає рот серветкою і підносить свій келих.

За життя!

За життя.

Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.

Що ти тепер робитимеш?

Я вчитимуся.

Це добре.

Вивчатиму медицину.

Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух її руки зупиняється, вона забирає свою руку. Смуток у її очах.

Мій хлопчику, мій славний хлопчику!

Кельнери приходять із переміною страв. Одночасно знімають срібні накривки тарелей.

Він досі не може повірити. Перший справжній обід. Його перший справжній обід по стількох роках нескінченного голоду.

Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.

Він справді вірив у це.

Тоді.

Як він помилявся тоді, як глибоко помилявся…

Він дивиться на годинник. Ні, вона вже, звісно, не прийде. Він не може нічого їй закинути, він не може їй дорікати – така ціна таємности їхніх зустрічей. У разі, коли щось не складається, вона не має можливости повідомити йому. Насправді, це пусте.

Головне, щоб ніхто не дізнавався про їхні плани.

Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.

Головне, щоб їхнє призначення здійснилося.

Нарешті кельнер приносить вино.

6

На ту годину на Берлінерштрасе машин було небагато, і Рат, безперешкодно розігнавши «Б’юїк», на шаленій швидкості помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на північ. Ґреф на пасажирському сидінні непомітно вчепився в бильце – він, либонь, уже пошкодував, що не поїхав із Плішем і Плюмом.

За інших обставин Рат, можливо, керував би уважніше, але не зараз – швидкість його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивні машини, як не для швидкости?

– Ґереоне, я не поспішаю, – обережно озвався детектив.

– Такому автомобілю, як цей, треба часом дозволяти побігати.

– Слухай, мене цей засранець дійняв не менше, ніж тебе! Але це не підстава спускати весь свій гнів на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь ліхтарний стовп!

Насправді, Рат саме сповільнився – світлофор на Флюґгафенштрасе засвітився червоним.

– Він щойно втратив свою найкращу актрису, і вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав він. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотів запроторити бісового Белмана!

Гнів його мав конкретну причину – імпровізовану пресконференцію Белмана. Щоб тримати справу під контролем, вони змушені були взяти в ній участь, якомога ухильніше відповідали на запитання щодо обставин смерті актриси і тримали на оці Белмана. Журналісти не приховували свого обурення тим, як поліція витурила їх зі студії. Тим охочіше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всі спусти й заставки вихваляв акторську майстерність великої і незрівнянної Бетті Вінтер, передчасна смерть якої позбавила німецьке кіномистецтво одного з найбільших і найнадійніших його талантів.

– Ми зробимо все можливе, щоб передати в прокат «Бурю кохання», нехай навіть у фрагментарному вигляді, – завершив він, з очами повними сліз. – Це наш борг перед великою Бетті Вінтер. Ви можете так і написати! Цей фільм – її неоціненна спадщина! Він показує, яким могло б стати майбутнє німецьке звукове кіно, якби не…

Коли Белман перервав свою мову посередині речення і відвернувся, підносячи хусточку до своєї пики, Ратові хотілося гримнути на всю залу: «Х…ня!». Який паскудний фарс! А слідчі кримінальної поліції Рат і Ґреф виступили в ньому в ролі коміків-аматорів на розігріві публіки. Рат заприсягся тоді, що не дозволить кіношним паскудам удруге так із нього позбиткуватися.

Світлофор перемкнувся на зелене, і Рат знову натиснув на газ. Шини «Б’юїка» завищали по асфальту, і машина кулею вистрілила вперед.

– Який же виродок, – лаявся Рат.

– Белман стерво, поза сумнівом, – погодився Ґреф миролюбно й знову вчепився в бильце, – однак це не злочин. Так само, як його діловий цинізм. Ми не можемо нікого арештовувати за намагання розжитися на чиїйсь смерті.

– За винятком випадків, коли хтось цій смерті посприяв.

– Якщо хтось посприяв навмисне, так. Наскільки я бачу, смерть нещасної жінки лишається на сумлінні двох горе-персонажів – Ґлазера і Майснера. Трагічний збіг обставин. Останній розчавлений нещастям, а перший утік від відповідальності. Навіть якщо Бетті Вінтер загинула від удару електричним струмом, фактичним винуватцем її смерті є технік з освітлення, і він, мабуть, про це теж здогадується. Чолов’язі не позаздриш.

– Він утік із місця події – це одразу робить особу підозрюваною.

– Він раптом опинився в ситуації, коли на його сумлінні чиясь смерть, – розмірковував Ґреф. – Не кожен здатен дати собі раду з такою відповідальністю. От ти зміг би?

Рат мовчки дивився на дорогу перед собою. Попереду вигулькнуло таксі, і він відпустив педаль газу. Що далі на північ вони просувалися, то щільнішим робився рух. Хочеш не хочеш, треба скидати швидкість.

– Ще одне пиво в «Мокрому трикутнику?» – обережно запропонував Ґреф, коли вони від Галєшен Тор повернули на Шкаліцерштрасе.

Рат похитав головою:

– Не сьогодні. Але до Шорша я тебе можу завезти, якщо бажаєш.

– Я не готовий пити сам, – відказав Ґреф. – Тоді краще відвези мене додому.

Детектив мешкав у мебльованій кімнаті біля Сілезьких воріт. Для Рата це був не надто великий гак. Він попрощався з Ґрефом, торкнувши край свого капелюха, і повернувся до Луїзенуфера. Перетинаючи задній двір, він помітив, що у вікнах його квартирі на першому поверсі світиться.

Упродовж кількох останніх годин він не думав про Каті, а тепер згадав її червоне пальто в дзеркалі заднього огляду, згадав своє очікування в кафе. Він зробив хвилинну паузу перед дверима квартири і глибоко вдихнув, ніби готуючись до тривалого занурення.

Поруч із червоним пальто Каті на вішаку прилаштувалося інше, темне чоловіче пальто. З вітальні линула музика, приглушена зачиненими дверима. Одна з жахливих Катіних платівок. Зазвичай він знав, як зробити так, щоб вона не ставила оту популярну музику, але не тоді, коли вона була вдома сама.

Щоправда, зараз вона була явно не самотня. З вітальні долинав гучний регіт і хихикання – голосок Каті і глибокий чоловічий бас. Кого ще вона, в біса, притягла додому?

Рат, не скидаючи капелюха і пальта, подумки піднісши кулака, розчахнув двері й ступив у вітальню. Зрештою, вона сама цього домоглася: тепер він був у належному гуморі, аби дати їй відставку, готовий до жорсткої сцени.

Проте вигляд гостя одразу спрямував його гнів у геть інший бік.

Каті, сидячи спиною до Ґереона, досі реготала з якогось дотепу літнього пана з випещеними сивими вусами, що влаштувався навпроти неї з келишком коньяку. Старий, якого він не бачив уже замало рік, і який зараз очікувально звів на нього здивовані очі.

– Ґереоне, – озвався першим сивий чоловік. – Осьде й ти!

Не відповідаючи на привітання, Рат підійшов до програвача і вимкнув його.

– Ґереоне… – й собі озвалася Каті.

Більше ні слова. Вона, здається, почувалася винною щодо програвача – зазвичай він їй не дозволяв до нього наближатися.

Він так само нічого не відповів, а натомість поставив іншу платівку. «Біґ Бой» із партією корнета у виконанні Байдербеке – подарунок Северина. Після перших кількох тактів зробив голосніше.

Каті відразу відчула, що в повітрі пахне бурею. Вона поспіхом підвелася.

– Я вимию посуд, – сказала вона і прослизнула на кухню. Ідеальна домогосподарка.

Рат зачекав, доки зачиняться двері вітальні, потім сів у крісло, яке ще тримало тепло Каті, і подивився на сивочолого чолов’ягу.

– Добрий вечір, тату, – мовив він нарешті. – Почувайся, як удома.

Енґельберт Рат прочистив горло, перше, ніж заговорити.

– Може, для початку, трохи музику притишимо? – запропонував він, підводячись. – Власних слів не чути за цим гуготінням!

– Це я так відпочиваю після роботи.

Енґельберт Рат підійшов до програвача. Йому знадобився час, перше ніж він спромігся знайти потрібний важілець і обернути його, що зробилося тихше. Настільки тихо, що стало чути плюскіт води з кухні. Батьків погляд натрапив на колекцію платівок на долішній полиці, і він похитав головою:

– Досі слухаєш оту негритянську музику?

– Ти проїхав сюди, щоб це з’ясувати?

– Платівки з Америки?

– А, то ти, насправді, про Америку хочеш поговорити?

Енґельберт Рат пропустив повз вуха синів сарказм.

– У тебе нова справа? Фройляйн Пройснер мені сказала.

Напевне, кельнер з «Уланд Ек» їй повідомив.

– Смерть актриси, – сказав Ґереон. – Під час зйомок у павільйоні.

– Шкода, що ти не можеш приїхати в Дюссельдорф. Твоя мама переказує тобі вітання. І ще вона просила передати тобі… Ось… – він видобув пакуночок у барвистому обгортковому папері, перев’язаний кольоровими стрічками. – На твій день народження.

– Дякую, – сказав Ґереон, відклавши пакет убік. – Це ще за кілька днів.

– Мати сказала, щоб я віддав тобі подарунок заздалегідь. Так надійніше, ніж відправляти поштою.

– Отже, ти не приїдеш до мене?

Енґельберт Рат знизав плечима:

– Мама хотіла б до тебе приїхати, але ти сам знаєш, вона сама поїздом не зможе. – Він прочистив горло. – А я… Ну, з усіх днів року, саме на Попільну Середу, мені з Кельна вибратися нереально. Після вранішньої відправи, у мерії прийом, а ввечері – рибний стіл у казино[8]… Я справді не можу…

– Все гаразд. Тобі немає потреби переповідати мені свій графік.

Енґельберт Рат показав на пакет:

– Принаймні, ти отримаєш тоді наш подарунок.

Він знову сів на диван. Обидва мовчали.

З кухні долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Каті, вона робила дуже голосно.

– Приємна дівчина твоя наречена, – сказав нарешті Енґельберт Рат.

– Ми не заручені.

Енґельберт Рат на якусь мить видався здивованим.

– Я, мабуть, ніколи не звикну до сучасних звичаїв, – визнав він. – Та хоч би там як, славна дівчина. Ти міг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозуміла, хто я!

– Мабуть, тому, що знає тебе з фото, що стоїть в мене коло ліжка, на тумбочці.

Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.

– Я не розумію, що відбувається, – поскаржився він. – Я в гості до сина, а він мене отак приймає!

– А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене… Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?

– Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, – відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.

– Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?

– Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.

– Чому я завжди про це забуваю?

Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

– Ми так рідко бачимося, Ґереоне, – мовив він. – Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.

«Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», – подумав Гереон.

– Навіщо ти тут? – запитав він вголос.

Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж говорити.

– У нас зустріч, – сказав він. – Другу потрібна твоя допомога.

– Я не пам’ятаю про жодну зустріч.

– Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, – кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

Саме це він так ненавидів у батькові – Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.

– Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, – сказав Енґельберт Рат, підводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.

Права рука батька підштовхнула його до дверей.

Він не здатний був опиратися. Він, як завжди, підкорився.

Коли вони вийшли в передпокій, батько і син, Каті стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руці – пам’ятник німецькій домогосподарці – і всміхалася. Ґереон, прощаючись, глянув їй в очі.

Її погляд сказав йому все, що слід було знати.

Вона знала, що на них чекає, але не бажала цього визнавати.

На Моріцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварії вантажівку, що перекрила майже всю смугу руху, і регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по одній, дуже повільно.

– Американська машина? – запитав Енґельберт Рат, щойно всівся на пасажирське сидіння «Б’юїка».

На його обличчі відбилося явне невдоволення, і Ґереон проігнорував батькову репліку суто зі стримуваного роздратування.

Тепер, коли вони застрягли на Моріцплац, батько знов порушив тишу:

– Треба було взяти таксі.

Ґереон сприйняв цю заувагу, як докір.

– Їхали б так само повільно, – сердито відказав він.

Нарешті надійшла їхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвіл, і «Б’юїк» проповз повз місце аварії на Оранієнштрасе. Щоб перетнути Ляйпціґерштрасе, вони мусили знову зачекати на світлофорі, однак далі їхня подорож пожвавішала. Принаймні, Ґереон робив усе від нього залежне. Втім, цього, очевидно, було недостатньо.

– Запізно, – нарікав Енґельберт Рат, виходячи з машини на Вільгельмплац. – Ми запізнилися майже на десять хвилин!

Ґереон, замикаючи машину, подумки послав батька під три чорти. А той уже прямував до входу в готель.

Готель «Кайзергоф» і його ресторан зажили популярности серед політиків і високих посадовців поближньої Вільгельмштрасе,[9] а отже відповідали смакам Енґельберта Рата, який впевнено повів сина в ресторан на першому поверсі. У декорованій дубовими панелями залі гомін голосів лунав цивілізованіше ніж деінде, келихи дзвеніли делікатніше, відвідувачі розмовляли, випивали і їли, наче на ручному гальмі.

Ґереон ішов за батьком. Енґельберт Рат, здавалося, добре знає шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сиділи вдягнені в темне чоловіки, що виглядали так ніби прийшли сюди безпосередньо з засідання в Райхстаґу. І, звісна річ, одразу можна було визначити, хто тут керує. Чоловік, що сидів спиною до стіни, мав обличчя індійського вождя: високі вилиці, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впіймав обох Ратів. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли він щось проказав до решти товариства і підвівся.

Енґельберт Рат кинувся до вождя.

– Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав він, – але поліційна служба… Також у Берліні… мій син…

– Все га-азд, Енґельба-ате, все га-азд! Мій потяг, однаково ще аж за дві години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоїв його чоловік у фраку, непроникні індіанські очі якого дивилися майже привітно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столиці райху?

Ґереон потиснув руку вождеві індіанців.

– Дякую за турботу, пане бурмістре!

– Забудьмо про посади. Жодного бурмістра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрічаємося суто приватно. Троє земляків-кельнців у Берліні.

Ґереон ввічливо посміхнувся.

– Ходімо до бару, – запросив вождь. – Я забронював.

Кельнер підвів їх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекційного «Зельтінґер Кірхенпфада» у відерці з льодом поруч із табличкою «Зарезервовано». Бурмістр Аденауер нічого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримінальної поліції Енґельберт Рат так добре ладнав із бурмістром (окрім того, що вони були членами однієї партії). Зрештою, батько завжди добре ладнав із будь-ким, хто міг допомогти його кар’єрі. Успішній, треба зазначити: свого часу наймолодший за віком старший комісар кельнської поліції, а нині начальник кримінальної поліції міста.

– Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив їх сідати вождь індіанців.

Він зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тоді заговорив знову.

– Приємно, Енґельба-ате, що твій син знайшов час на цю зустріч. Ти вже розповів йому, про що йдеться?

– У такій делікатній справі? Ні! – похитав головою Енґельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам…

– Ну, то спершу випиймо по келишку! – підніс індіанець склянку з водою.

Батько й син Рати піднесли свої келихи й випили. Вино, як на смак Ґереона, було аж надміру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцінування:

– Розкішне вино, Конраде.

– Я знаю, що тобі до смаку, Енґельберте!

Аденауер поставив склянку на стіл і прочистив горло.

– Отже, я хотів би перейти до справи… – почав він. – Насправді, йдеться про неприємні… про досить неприємні речі…

– Пусте. Поліція займається майже винятково неприємними речами!

– Прошу, мій любий молодший Рате! Забудьмо наразі про поліційний апарат! Як я зазначив, у нас приватна зустріч.

– Ґереоне, нехай пан бурмістр спочатку все пояснить!

Батькові не знадобилося багато часу, щоб повернути його до давніх часів. Ґереон, дурний, зухвалий хлопчисько, якому варто тримати язик за зубами, коли дорослі обговорюють важливі речі.

– Ваш батько, любий пане Рат, допомагає мені в надзвичайно делікатній ситуації, і, маю зазначити, ті обставини, що сім’я Рат представлена також у Берліні, виявилися дуже доречними…

Тож кельнська кліка не забарилася вчепитися в нього посеред імперської столиці!

– Щоб не розводитися довго, – вів далі Аденауер, – скажу: мене шантажують.

– Наш пан бурмістр отримує анонімні листи, – пояснив Енґельберт Рат.

Бурмістр кивнув:

– Хтось погрожує мені… як би це сформулювати… зробити публічною певну інформацію, яка не надто сподобається публіці. А в результаті, добре ім’я Аденауера викачають у багні.

– Яка це інформація?

– Інформація, яка здатна покласти край моєму політичному існуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комуністам.

– Я маю знати щось конкретніше. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, розкажіть, у чому суть погрози.

Аденауер прочистив горло.

– Акції «Ґланцштоф», – сказав він.

– Акції американського «Ґланцштоф», виробника віскози, – уточнив Енґельберт Рат.

Аденауер кивнув:

– У мене їх багато. На дуже великі суми. На мільйони… Я маю на увазі, що, коли я купував їх два роки тому, вони саме коштували мільйони. Усі мої маєтності вкладені в ці акції. І не тільки. Кредит від «Дойче Банку»…

– Розумію, – кивнув Ґереон Рат. – Акції від жовтня впали нижче плінтуса.

– Акції падали вже давно. Але я ніколи не уявляв собі, що вони настільки знеціняться. Натомість, я сподівався, що вони знову почнуть рости. Однак останні кілька місяців… Коротко кажучи, мої борги перед банком зараз вищі за ринкову вартість моїх акцій. Значно вищі…

– Іншими словами, ви розорені, – підбив підсумок Рат, собі на втіху упіймавши гнівний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?

– Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, – заперечив бурмістр. – Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.

– І саме цим погрожують вам в анонімних листах…

– І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!

– Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?

– Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.

Рат кивнув:

– Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.

– Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі… Ось.

Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.

Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:

«Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»

– Що це має означати? – запитав Рат.

– Це ціна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.

– Автозавод?

Аденауер кивнув:

– На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.

– Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

– Форд перебирається до Кельна, – сказав Аденауер. – Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

– А шантажист хоче цьому запобігти.

Аденауер кивнув:

– Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

– У пана Бьома наразі свої клопоти, – зауважив Ґереон.

– Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

– У Берліні стане ще більше безробітних.

Аденауер стенув плечима.

– Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!

– А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.

Аденауер кивнув:

– Твій хлопець швидко схоплює, – кинув він Енґельберту Рату.

Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.

– Звідки вам відомо, – запитав він, – що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?

– Читай, – Аденауер подав йому інший аркуш. – То була перша сторінка, з вимогою, а це – друга з того ж листа.

Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту – до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.

«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».

– Що це має означати?

– Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, – відповів Аденауер. – Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!

– Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я…

– Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля[10], повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.

– Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції…

– Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.

Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.

– Старший комісар Ґереон Рат – це звучить гідно, – підніс він свій келих. – За наступного старшого комісара в родині Ратів!

Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар – це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.

– Комісар Рат?

Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:

– Пане Рате, вас до телефону.

Телефонував Червінскі. Вони нарешті упіймали Ґлазера. Помічник інженера з освітлення увечері таки прийшов додому, і їм залишилося просто затримати його.

– У будь-якому разі, чолов’яга сидить упакований на Алексі й чекає на тебе, – доповів детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним іще сьогодні. Сподіваюсь, ми нічого тобі не перервали. Твоя подруга була настільки доброю, що сказала нам, де ти гаєш свої вечори.

Рат мало не зірвався на товстунові за його фамільярний тон, але стримався. Зрештою, Червінскі зробив щось путнє. Таке траплялося нечасто.

– Я зараз буду, – сказав він коротко і поклав слухавку.

– Служба, – вибачився він, повернувшись до столу в капелюсі й пальто. – На жаль, справа невідкладна.

Він потиснув руку вождеві індіанців у фраку.

– Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав він, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.

– Зачекайте! Візьміть листи!

Аденауер простягнув над столом пачку паперів, і Рат поклав їх у внутрішню кишеню.

– Що ж, мій хлопчику, – підвівся Енґельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримінальної поліції зробив невдалу спробу обійняти його, але, не спромігшись зі свого місця, незграбно потиснув синові руку. – Бережи себе. Ти сам даси собі раду, правда? Я маю щось іще обговорити з бурмістром.

– Все гаразд, батьку. – Ґереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося?

У батька обличчя закам’яніло.

– Мати… ми… – затнувся він. – То я… я пообіцяв твоїй матері не залишати її довго на самоті. Я поїду нічним потягом.

– У Берліні – ні на секунду довше, ніж необхідно, правильно, панове, га?

Іронія мала приховати його розчарування, але посміхнутися він не спромігся. Хоч як його був роздратував несподіваний візит батька, ще більше допекло Ґереонові усвідомлення того, що Енґельберт Рат – посеред Масляної – приїхав до Берліна тільки для того, щоб зробити послугу своєму старому другові Конраду. Але він знав свого батька – чи й варто було очікувати чогось іншого?

– У такому разі, гарної тобі дороги додому! – кинув він і, не озираючись, вийшов із зали ресторану і збіг сходами просто під дощ.

На вулиці, перш ніж сісти в машину, він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Потім, уже за кермом, деякий час дивився на нічний Вільгельмплац. За винятком кількох перехожих, які щойно вийшли з метро, і двох чоловіків у мундирах перед імператорським подвір’ям, площа Вільгельма була безлюдною – нічне життя відбувалося в інших місцях.

Рат не міг пригадати, що давав Аденауеру якусь обіцянку, але відчув вагу паку листів проти грудей, у внутрішній кишені, і знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може піднести його на посаду старшого комісара.

Тоді, повернувшись думками до Каті, яка чекала на Луїзенуфер, він зрадів, що має привід поїхати на Александерплац. Можливо, коли він повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Він запустив мотор і рушив. Йому тільки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиємусь чужому житті.

Якою людиною може бути той Ґлазер? Людина, що має на своїй совісті чиюсь смерть і просто тікає. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловік уже мав зрозуміти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такої провини, хоч би як швидко і далеко ти від неї тікав – ніхто не знає цього ліпше, ніж Ґереон Рат. Цей тягар ти несеш на собі все життя.

За парканами на Александерплац на тлі нічного неба темним громаддям височіла будівля Управління поліції, відома серед берлінців як Червоний Замок. Ця могутня споруда з червоної цегли, більша навіть за ратушу, на відміну від останньої, досі мала чітко окреслені функції. Колеги називали своє робоче місце просто Замком, і ця назва цілком задовольняла Рата, як цілком доречна, попри те, що його попереднє місце роботи на Кребсґассе в Кельні – замок, башта якого підносилася над Ноймарктом, – мав набагато більш середньовічний вигляд, ніж Червоний Замок Берліна, фасад якого насправді відображав безперечний уплив флорентійської доби Відродження з її палацами. Але прусакам якось таки вдалося з філігранних ренесансних мотивів скласти фортецю середньовічно- го типу.

Рат припаркував «Б’юїк» в освітленому дворі, де в машині сидів тільки рейдовий загін. На сходах Рат не зустрів жодної живої душі. У нескінченних коридорах другого поверху теж було безлюдно, лише зрідка звідкись долинали кроки, окремі голоси, грюкання дверей. У відділі вбивств чергувала тільки нічна зміна в складі комісара і детектива – відповідно, Бреннера, одного з підлабузників Бьома, і Ланґе, що перевівся з Ганновера лічені тижні тому.

– Добрий вечір, – привітала Рат колег. – Де Червінскі й Геннінг?

– Я відправив їх додому, – заявив Бреннер.

Гарний початок!

– Якого лисого ти наказуєш моїм людям, що їм робити?

– Що означає «твої люди»? Я керую нічною зміною. І наскільки мені відомо, ті двоє не мають нічного чергування. «Уникати зайвих понаднормових робіт». Така інструкція.

– Ті двоє в моїй слідчій групі! І привезли сюди підозрюваного! Я сподіваюся, його ще не відправили додому!

– Спокій, колего Рат, – зухвало посміхнувся Бреннер йому в обличчя, – твій затриманий сидить, надійно упакований.

– То на що ти чекаєш, колего Бреннер? – тихо і ввічливо запитав Рат.

– А що?

– Підніми свою сраку – і до телефону! – просичав він раптом із такою люттю, що в Бреннера посмішка вмить зійшла з обличчя. – Щоб я мав свого підозрюваного за п’ять хвилин!

Бреннер покірно зняв слухавку.

Уже в дверях Рат обернувся.

– І ще одне, шановний колего, – сказав він, знову привітно, – якщо ти ще раз, через мою голову, втрутишся в роботу моїх людей, я тобі таких прикрощів завдам, що тобі навіть старший комісар Бьом не допоможе. Затямив?

– На твоєму місці я б не корчив із себе велике цабе, – пробурмотів Бреннер, але його вже з’єднали з арештантським крилом.

Щоб дістатися свого кабінету, Рат мав пройти трохи далі коридором, оскільки, коли він прийшов на службу в відділ А, то було єдине вільне приміщення, трохи віддалене від решти кабінетів «убивчого» відділу. Тут було доволі прохолодно через слабке опалення, тож він ніколи не скидав пальта. Рат сів у приймальні за стіл своєї секретарки й переглянув особове досьє Ґлазера, що Червінскі залишив там із рештою паперів техніка. Дані досьє збігалися з даними паспорта.

Не минуло десяти хвилин, як у двері постукали.

На порозі з’явився конвойний, який завів до кабінету сором’язливого на вигляд блідого чоловіка.

– Ось він, пане комісаре.

Рат наказав конвойному чекати за дверима, і придивився до чоловіка, що до нього привели. Ґлазер стояв коло дверей і невпевнено роззирався. Для допиту він цілком дозрів. Тим краще, що йому випало якийсь час помаринуватися під вартою.

– Сідайте, – запропонував Рат, гортаючи папери. Чолов’яга ступив уперед і сів. Рат змусив його чекати якусь хвилину, тоді мовив раптово, не піднімаючи очей від паперів:

– Вас звати Петер Ґлазер…

– Так.

– Дата народження 25 вересня 1902 року.

– Так.

– Мешкаєте на Рентґенштрасе, 10, у Шарлоттенбурзі.

– Так.

– З 1 листопада 1929 року ви працюєте освітлювачем у «Ля Бель Фільмпродукцьйон» у Марієн…

– Що?

Чоловік, що досі сидів камінцем, раптом аж підскочив.

– У вашій справі немає ні слова про втрату слуху.

– Бо в мене все гаразд зі слухом.

– Я запитав вас, де ви працюєте.

– Дарма, – голос його пролунав так, ніби він щойно прокинувся. – Ви прочитали мені, де я нібито працюю. Щось із фільмом. Але це неправда.

– То звідки ваше ім’я в особовій справі відділу кадрів?

Ґлазер знизав плечима і, сердито зиркнувши Ратові в очі, огризнувся:

– Про це треба спитати в того, хто оформив цю справу. Моя особова справа лежить у відділі кадрів компанії «Сіменс і Гальске». Я електрик в «Ельмоверк».

– Що?

– Повторити, щоб ви записали? – Ґлазер потроху бадьорішав, він, попри холоднечу, навіть перестав тремтіти. – Я працюю в «Сіменс»! На заводі електромоторів. Я саме повертався зі своєї зміни, коли ваші колеги вхопили мене. Просто перед дверима квартири: з наручниками, пістолетом і рештою ваших прибамбасів. Сподіваюсь, сусіди не встигли сповна навтішатися виставою. Пані Кнауф, із квартири навпроти, цікава, як стерво.

Рат зазирнув у паспорт Ґлазера. Чоловік на фото в документі й людина перед ним були однією особою поза будь-яким сумнівом.

– Що, не того злапали? – уїдливо поспівчував Ґлазер.

Рат згорнув папери.

– Це ми за мить з’ясуємо.

Мить затяглася на дещо триваліший проміжок часу: Рат почастував гарячим чаєм дедалі більш непосидючого Ґлазера. І аж по нескінченних трьох чвертях години охоронець нарешті проштовхнув у двері Гайнріха Белмана, який мав дещо розкуйовджений вигляд. Навіть раніше, по телефону, Белман не справляв враження тверезої людини, а тепер наповнив кабінет густим алкогольним духом.

– Добрий вечір, пане комісаре, – процвенькав кінопродюсер, марно намагаючись триматися рівно. – Не знав, що ви теж… працюєте н-ночами.

– Сідайте, будь ласка! – запросив його Рат, підсунувши стілець до свого столу.

Белман сів.

– Вибачте мій стан. Я трохи перебрав… Взагалі, це не мій стиль… Але смерть Бетті… Я ж таки жива людина!

– Все гаразд, – зупинив його Рат. – Ви не хочете привітати мого гостя?

Здається, Белман тільки зараз помітив Ґлазера.

– Дуже приємно, – сказав він, простягаючи через стіл свою правицю, – Белман.

– Ґлазер, – відрекомендувався інший, потиснувши йому руку.

– Хіба ви не знайомі з ним? – запитав Рат Белмана.

– Ні, – роздратовано відказав той. – А маю бути?

– Це Петер Ґлазер.

– Як?

– Ваш освітлювач.

– Казна-що! Я знаю своїх людей!

– Ви принесли фото, про яке я просив?

– Авжеж, – Белман сягнув рукою в кишеню піджака. – Хоч це було не так просто… – Ось… Це з різдвяної вечірки, – сказав він, якось винувато потискаючи своїми масивними плечима.

На світлині показаний красень із келихом пуншу в руці щасливо всміхався на камеру, іншою рукою обіймаючи жінку. Рат ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але впізнав жінку – то була Бетті Вінтер! Тривожний дзвіночок тихо, але наполегливо задзвонив у нього в голові.

– Ось, – сказав Белман, розгладжуючи світлину, – оце Ґлазер. Він добре ладнав із Бетті. Особливо того вечора, – додав він, похитавши головою. – Досі не можу повірити… Я маю на увазі, повірити, що її більше немає…

Петер Ґлазер, який весь цей час придивлявся до фотографії, зараз витягнув шию і вибалушив очі.

– Що ви верзете? Це бісів Фелікс! Як це він опинився коло Вінтер?

Тепер уже справа справді швидко з’ясувалася: зниклий освітлювач Белмана звався Фелікс Кремпін – він, очевидно, скористався з особових даних свого приятеля Петера Ґлазера, щоб найнятися в «Ля Бель Фільм Продукцьйон». Насправді ж, за словами Ґлазера, Кремпін працював директором із виробництва в компанії «Монтана Фільм».

Щойно Ґлазер згадав назву «Монтана», Гайнріх Белман наче оскаженів. Продюсера неможливо було вгамувати, попри – а може, саме через – те, що він був добряче напідпитку. Він, не вгаваючи, торочив про шпигунство, саботаж, диверсії, а, може, й щось гірше.

– Ці кримінальники! Я мав би передбачити! Не зупиняються навіть перед убивством!

Рат покликав охоронця, щоби той випровадив Белмана. Та навіть коли за ними зачинилися двері, ще довго було чути прокляття і лайку продюсера. Тим часом Рат якомога детальніше розпитав електрика про його приятеля. Він занотував адресу Кремпіна, а потім особисто відвіз Петера Ґлазера додому.

– Дякую за допомогу, – сказав йому Рат на прощання. – І не ображайтеся. Здається, ваш приятель своїми пустощами пошив у дурні і вас, і нас.

Пустощі? Белман був дещо іншої думки. На момент, коли Рат повернувся до свого кабінету, продюсер уже трохи опанував себе, але не змінив своїх тверджень. Зрештою, він мав, чим обґрунтувати свої підозри. Зокрема, він повідомив, що в «Ля Бель» часто виникали з «Монтаною» суперечки. Ці суперечки неодноразово закінчувалися судовими позовами, і звинувачення в плагіаті були найневиннішими з приводів до конфронтації. Белман також звинувачував конкурента в переманюванні виконавців, саботуванні прем’єр та безлічі інших брудних трюків, а той, своєю чергою, неодноразово позивав власника «Ля Бель» за подібними звинуваченнями – надуманими, як запевняв сам Белман. Цього разу Гайнріх Белман мав підстави включити до списку претензій саботаж зйомок і вбивство своєї найціннішої актриси.

Умисне вбивство, як засіб саботажу, видавалося Ратові деяким перебільшенням, але він міг зрозуміти гнів кінопродюсера. Зрозуміло, що не заради жарту Кремпін найнявся в «Ля Бель» під фальшивим прізвищем. Цього типа належало розшукати неодмінно.

Попри смертельну втому, у Рата прокинувся мисливський інстинкт.

Завтра з самісінького ранку він потрусить «Монтану», перш ніж Бьом знайде привід усунути Рата від справи. А цього можна було очікувати, оскільки справа виявилася цікавішою, ніж уявлялося Бульдогу.

Пошуки Фелікса Кремпіна вже почалися, коли Рат повернувся до відділу вбивств, але Бреннер із Ланґе десь завіялися. Замість них за столом сидів товстун, заглибившись у вивчення досьє.

– Пане раднику!

Товстун звів на нього очі.

– Рате! А ви що тут робите о такій порі?… Навіть не сподівайтеся! Мого ліжка ви не отримаєте – воно мені самому знадобиться!

Будда частенько залишався ночувати в Замку: поруч із його кабінетом, який більше нагадував вітальню, була маленька кімната, де стояло ліжко.

– Приємно знову бачити вас тут, пане раднику, – сказав Рат. – Щойно приїхали з Дюссельдорфа?

Ґеннат кивнув:

– І якось шлях від вокзалу завжди приводить мене просто на Алекс. Скажіть, кумедно? Я мав би одружитися, і тоді зі мною цього би не відбувалось.

– Не факт, – похитав головою Рат. – Як просувається ваше розслідування?

– Не питайте! Ви не повірите, скільки ми зібрали матеріалів, скільки свідчень дійшло до нас від дюссельдорфської людности. Ми зараз точно знаємо, як були вчинені окремі вбивства, але чи це просунуло нас хоч на крок далі?

Ґеннат витягнув зі шкіряного кофра свіжу «Берлінер Цайтунґ» і незграбно розгорнув газету.

– Ви тим часом теж не лінувалися, як твердять газети, – сказав він, поклавши газету на стіл перед Ратом. – Цю я щойно купив на залізничному вокзалі. Можете мені щось пояснити?

Рат ошелешено дивився на першу шпальту. Спеціальний полуденний випуск. Жирний заголовок із двома світлинами.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором! Саботаж?»

На одній світлині ідеальний портрет Бетті Вінтер, на другій, злегка розмитій, Ґереон Рат на тлі кіностудії. На задньому плані можна розгледіти навіть частину накритого тіла – за умови, що ви знаєте, що то тіло.

– Тут небагато випадає пояснювати, – знизав плечима Рат. – Актриса загинула, а продюсер дуже хотів потрапити в заголовки. Тіло ще не охололо, коли він влаштував там пресконференцію.

– А ви допомагали йому складати заголовки? Чи чому вас тут цитують?

– Зграя шакалів примчала на запах крові. Я наказав негайно усунути всіх репортерів із місця події, але поліція не може заборонити проводити пресконференцію. Ми з колегою Ґрефом взяли в ній участь, щоб тримати справу під контролем, – пояснив Рат. – Щоб уникнути аж надто диких спекуляцій з боку преси.

– То ви чудово з цим упоралися.

Рат пробіг очима текст і побачив, що в статті викладалася в розгорнутому вигляді Белманова теорія диверсій. На пресконференції продюсер нічого такого не казав, але журналіст, напевне, знав про малу війну з «Монтаною», хоча прямо назва компанії в статті не згадувалася.

Рат знервовано ковтнув: його власні заяви були включені в текст настільки хитро, що в читача мало скластися враження, ніби поліція офіційно підтримує версію саботажу.

– Я жодним чином цього не санкціонував, – буркнув Рат.

Ґеннат співчутливо кивнув.

– Гаразд, любий Рате, все гаразд, ніхто вам цього не закидає. Треба бути дуже обережними, маючи справу зі столичною пресою. Насправді, репортери можуть бути дуже корисними для поліції, просто не дозволяйте собі ілюзій щодо того, буцімто ви можете тримати їх під контролем.

– Іноді мені б хотілося потримати декого з них за горло.

– Це не так складно, в разі чого, – посміхнувся Ґеннат. – Розкажіть своїми словами, що сталося в тому кіноательє. Бетті Вінтер – це не абихто. Бьом щось мав на думці, довіривши вам цей фатальний випадок.

Рат розповів містко і лаконічно. Аж до історії з фальшивим освітлювачем.

– Використання чужого прізвища й утеча роблять його дуже підозрілим, – підсумував він. – Зараз насправді все свідчить на користь версії саботажу. Не факт, що Вінтер мала неодмінно загинути, але схоже, що хтось хотів навмисне завдати акторам серйозної травми. І цей хтось вважав прийнятною чи бажаною ймовірну смерть, інакше не дозволив би, щоб такий величезний прожектор упав на людину. І наразі схоже, той хтось має ім’я Фелікс Кремпін.

Ґеннат кивнув:

– Звучить цікаво. І цілком схоже на правду. Однак остерігайтеся квапливих висновків! Чи, принаймні, не дозволяйте їх оприлюднювати! Бо падати носом у землю буває боляче, – показав він поглядом на газету.

– Помилок допускаються, щоб на них учитися, пане суперінтенданте.

– Звідки ви це взяли? Такого нині навчають у школі поліції?

– Так мій батько каже, пане раднику.

– Розумний чоловік ваш батько. Він, здається, служить у поліції?

– Начальник кримінальної поліції, – кивнув Рат.

– Тоді дотримуйтесь його порад і не повідомляйте пресі надміру багато. Краще діліться своїми висновками з нами. З Інспекцією А.

Ґеннат суворо дивився на нього. Рат знав, що Будда його цінує. І що не вірить у самоправство.

– Скільки часу ви залишатиметесь у Берліні?

– До середи. Однаково зараз у Дюссельдорфі нестерпно, – зітхнув Ґеннат. – Карнавал. Цьорґібель втішається тими «Гелау!», а для мене це нічого не означає.[11]

– Начальник поліції родом із Майнца, – пояснив Рат.

– А ви? Хіба ви не рейнець?

– Я з Кельна, – відповів Рат. – У нас гукають «Алааф!», замість «Гелау!». Але цього року, завдяки поточним справам, я маю нагоду уникнути цього видовища. У Берліні все набагато спокійніше.

– Що ж, якщо відчуєте ностальгію, у Берліні цими вихідними теж більш ніж достатньо карнавальних балів.

Перш ніж Рат устиг відповісти, задзвонив телефон.

Ґеннат зняв слухавку.

– Так, – кивнув Будда. – Комісар Рат іще. Одну мить… – Він передав слухавку Рату. – Розшук. Схоже, ваш підозрюваний дійсно переховується.

Загрузка...