Німа смерть

7

Рат почувався смертельно втомленим, коли вже нарешті на Луїзенуфер сходами піднімався до себе. З благословення Ґенната, він посилив пошук утікача Кремпіна – від ранку, кожен поліційний відділ Берліна отримає його фото: нічну зміну фотолабораторії криміналістичного відділу залучили до тиражування світлини з різдвяної вечірки, що надав Белман. Фелікс Кремпін, схоже, справді переховується. Хоч би якою була причина падіння важезного прожектора на тендітну актрису, причетність керівника виробництва «Монтани» до цього випадку явно була не випадковою.

У цьому контексті підозри Белмана видавалися Ратові досить переконливими, навіть якщо продюсер убачав у цій історії, перш за все, намагання «Монтани» перешкодити зйомкам. Рат подивився на годинник. Пів на дванадцяту. Виспатися як слід він уже не зуміє – він хотів навідатися в «Монтана Фільм» завтра зранку, якомога раніше.

Він уже тримав ключ напоготові, щоб відчинити двері, коли усвідомив, що чекає на нього за цими дверима.

Каті.

Рука з ключем зупинилася і навіть брелок завмер, наче хто зупинив час.

Він не міг отак просто вкластися поруч і вдавати, що все йде як завжди! На якусь мить він подумав, чи не повернутися в машину – поїхати до Сілезьких воріт і влаштуватися в Ґрефа на дивані. Можна було б збрехати детективові, що загубив ключі, і попросити про тимчасовий притулок. Потім він облаяв себе боягузом і повернув ключ у замку, дивуючись, як голосно клацнуло. Він якомога тихше причинив двері і, не вмикаючи світла, прокрався по коридору до дверей вітальні. Там теж тихенько зачинив двері і навпомацки дістався до свого крісла. Торшер стояв поруч, і Ґереон швидко налапав вимикач. Кімнату наповнило тьмяне світло. Він кинув капелюха і пальто на сусіднє крісло. Каті келихи прибрала, але пляшка коньяку залишилася на столі. Рат дістав із шафки чисту склянку, опустився в крісло і налив собі. Який же ти дурень, подумав він, скрадатись отак у власній квартирі, наче хтось чужий, наче злодій! Ці прикрі думки він запив коньяком. Стало легше. Ще одна склянка. Він не пішов би спати з Каті, не відчувши, що хильнув достатньо.

Його візаві – нечітка, розмита постать у теплому, жовтавому дзеркалі віконної шибки – теж підніс свою склянку.

– Будьмо! – пробурмотів Ґереон відображенню, єдиному, чиє товариство він здатен був зараз витерпіти.

…Він здригнувся, сонний, у своєму кріслі, чимсь наче стривожений. Він спав чи тільки на мить закуняв? У будь-якому випадку, він щось почув. Склянка, мабуть, випала з руки – вона лежала на килимі поруч із кріслом, на щастя, він осушив її до дна. Насправді він, мабуть, спав деякий час: язик у роті був наче ряднина.

Рат підвівся й наштовхнувся на двері. Йому треба було вгамувати спрагу. Тільки вже йдучи на кухню, він зрозумів, що, мабуть, багато випив. На кухні, намагаючись не здіймати зайвого шуму, дістав склянку з буфету і підставив її під кран. Він дозволив холодній воді деякий час бігти по руках, перш ніж повернути кран. Це було приємно. Він випив воду за одним духом, і знову підставив склянку під кран.

ґереон побачив листа аж тоді, коли зі склянкою води йшов до дверей. Посередині столу лежав невеличкий аркуш паперу з блокнота – з того, в якому вона, зокрема, робила списки покупок. Рат здивувався, взяв листа і прочитав.

«Вибач, кохання моє, – прочитав він і відчув, як щось наче стиснулось у шлунку від цих слів, – але я більше не витримувала.

Рат поклав листа на стіл.

З одного боку, він відчув величезне полегшення, з іншого – тепер, коли він узнав, що її в квартирі немає, його огорнула така самотність, від якої йому майже фізично боліло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увімкненим обігрівач. Щойно він уникав її, втік від неї в своє крісло з коньяком, ладен був відіслати її до дідька. А тепер йому аж до туги, до болю її бракувало.

Що ж, принаймні, тепер можна вкладатися. Адже він цього хотів?

Раптом, від гострого відчуття страху, йому перехопило в горлі. Ніч іще не закінчилася. Вона тільки починалася.

Він повернувся до вітальні, поставив платівку Коулмена Гокінса і відкоркував пляшку коньяку.

8

Він дивиться на заголовок і намагається переконати себе, що то тільки літери. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором!»

Це тільки літери.

Літери – це не реальність.

За якийсь день він дізнається, що вони брешуть. Смерть не могла її здобути, смерть безсила проти неї, бо вона вже давно стала безсмертною.

Він кидає газету. Пахощі свіжозвареної кави пливуть до нього і раптом вони здаються йому ще менш реальним, ніж літери на папері, ніж те, про що говорять літери на папері, і дедалі відчутнішою стає знемога, відчуття, якого він не знав уже віддавна, роками.

Він був звільнений від цієї знемоги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт стоїть собі там, як завжди стояв, усі роки – навіть у ті темні холодні роки. Ті роки, які він хотів би стерти з пам’яті, стерти зі свого життя.

Альберт завжди є, завжди присутній. Щодня, що-божого-дня.

Того дня, коли світ…

Того дня, коли світ прощається зі своїм життям. Альберт стоїть коло вікна, запинає важкі штори зеленого оксамиту. У кімнаті лише тьмяне газове світло. Западає напівморок.

У них стурбовані обличчя, суворі обличчя, і дивляться на нього так, ніби своїми поглядами хочуть навічно припечатати його в цій кімнаті.

Вони його упіймали.

У коморі.

Що вони собі думали? Чого вони очікували від п’ятнадцятирічного хлопчика?

Від п’ятнадцятирічного хлопчика, що геть знесилений і голодує! Він голодує в одному з найбагатших будинків міста, де на кухні працюють шестеро кухарів! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанів!

Він робив це тижнями. Він знав, коли в кухні нікого немає і шлях до неї вільний. Він стояв перед усіма тими ласощами, в животі йому бурчало, і він потроху куштував від кожного з усіх тих смаколиків, які йому не дозволяли їсти.

Від солодощів.

Хоч би скільки він того з’їдав, він не гладшав – так було від того часу, коли ця недуга вразила його.

Однак вони таки помітили.

Батько влаштував йому цю підступну пастку. Власному синові!

Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморі, з пляшкою соку в руці, під їхніми очима. Якби ж вони хоч дорікали йому. Але в їхніх очах саме тільки розчарування. Вони стоять і мовчки дивляться на нього.

– Ричарде, він ще дитина, – каже мати. У неї сльози в очах.

– Ми зобов’язані захистити його від самого себе, – каже батько. – Інакше він ніколи не виросте.

Слуги мовчать.

Альберт зачиняє важкі двері, ключ дзвінко обертається в замку, відтак це починається. Полон почався, від зовнішнього світу він відрізаний.

Звісно, його ще пускають за двері – але тільки під наглядом двох охоронців, які постійно біля нього. Ні, від цього він радше відмовиться.

Він кориться своїй долі.

Мириться з тим, що більше не має друзів.

Що не знайде більше любові в цьому світі.

П’ятнадцять років, над якими тяжіє суцільна темна завіса.

Не допускай цього! Створи свою власну реальність!

Без болю. Без голоду. Без недуги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт так само стоїть там – єдина константа в його житті, єдине, що залишається. Він заперечно хитає головою, і старий слуга мовчки виходить із кімнати.

Він складає газету, як робить завжди.

На мить, лише на коротку мить, він може стати геть іншим, опинитися в іншому світі, як довгими вечорами перед екраном, але реальність не відпускає його, не цього разу, ні.

Можливо, то просто сон? Хто вирішує, що є реальність, а що є сон?

Біль крає йому серце, а сон це чи реальність, давно вже не має значення.

«Бетті Вінтер убита прожектором!»

А тоді він бачить одне слово, одне дуже велике слово зі знаком питання.

«Саботаж?»

Його біль перетворюється на гнів, безмежний гнів, який не знаходить виходу. Він тягнеться до ретельно складеної газети і дере її на клапті, на крихітні шматочки, і жбурляє їх у повітря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великі сніжинки.

Хто заподіяв це йому?

Хто?

Він так любив її!

9

Бюро компанії «Монтана Фільм» розташувалося в престижному дорогому відтинку Кантштрасе. Білявка, що впустила Рата – не припиняючи базікати по телефону без ком і крапок, – помахом руки запросила його сісти і гостинно підморгувала, не міняючи виразу обличчя.

Рат опустився в одне з модерних шкіряних крісел, розставлених перед столом у невеликій зоні відпочинку, і змушений був слухати її розмову.

– …безперечно, ви також можете демонструвати наші звукові фільми на американському обладнанні, однак маєте сплатити невеличку ліцензійну комісію, яку ви, звісно…

Її співрозмовник, очевидно, зумів нарешті вставити кілька слів. Білявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, і знову перехопила ініціативу.

– Безперечно! Тоді ми вам надішлемо копії, разом з усіма необхідними паперами, вам залишається тільки підписати, це аж ніяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхідне, і ми негайно знову з вами зв’яжемося!

Вона поклала слухавку і всміхнулася Рату.

– Що я можу зробити для вас? – запитала вона.

Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але білявка цього разу обмежилася шістьма словами ввічливого запитання.

– Я хочу поговорити з керівником вашої компанії, – почав він.

– З якого питання?

Рат витягнув свій жетон.

– Кримінальна поліція.

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Ні, відділ розслідування вбивств.

Вона підняла брови.

– Перепрошую, але пана Оппенберґа на місці ще немає.

– Коли на нього можна очікувати?

– Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями він, зазвичай їде одразу на знімальний майданчик. Нині щодня виникає стільки справ, які потребують негайного врегулювання, і графік зйомок доводиться змінювати щодня, бо чудова фройляйн Франк…

– Да відбуваються зйомки? – перервав білявку Рат.

– У Нойбабельсберзі. Але ви туди зараз не можете поїхати.

– У мене своя машина.

– Ні, ні, там знімають звукове кіно, їх не можна турбувати.

– Всім, крім поліції.

– Можливо, я могла б вам допомогти?

– Дуже люб’язно з вашого боку, але мені треба особисто поговорити з вашим керівником, – відрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзі?

– У студії УФА. У великому павільйоні. Норд Ательє. Просто біля будівлі Тонкройц.

– «Монтана» є частиною концерну УФА?

Вона засміялася.

– Боронь Боже! Але УФА, у своїй величі, настільки люб’язна, що дозволяє нам орендувати її студії. Тепер, коли Поммер зняв новий фільм із Яннінґсом, деякі павільйони стоять порожні. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам!

– Ви, я думаю, будете настільки добрі, що вчасно повідомите керівництву про мій візит, – відповів Рат, – і таким чином, я не перешкоджатиму.

Було помітно, що білявка невдоволена, проте вона знову всміхнулася йому і підняла слухавку.

– Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберґ зможе приділити вам п’ять хвилин. Але я нічого не обіцяю.

Рат підвівся з крісла, надів капелюха і коротко постукав по його крисах.

– Не треба нічого мені обіцяти, – всміхнувся він їй, ідучи геть. – Скажіть панові Оппенберґу, що я буду десь за пів години.

У машині він опустив бічне скло і дозволив вітру обдмухувати обличчя. Рат жадібно вдихав свіже повітря, як наркотик, вітер вдував життя в його втомлені кістки. Він уночі майже не спав і багато випив. Коли в голові дзвіночок задзеленчав тривогу, він відчув певне полегшення. Бо в такий спосіб, він міг залишити позаду жахливу ніч.

Одна з тих ночей.

Одна з тих ночей, коли уві сні він зазнавав панічного страху. Бо знав, що ті сни повернуться. Сни, що не припиняли переслідувати його. Тобто, бували тижні, коли він майже забував їх, ночі, коли він спав міцно й тихо, але потім, неминуче й упевнено, як пори року, ті сни поверталися. Він завжди знав наперед, коли знову випаде така ніч. Коли він бував настільки збуджений, що не міг спати, не хотів спати. Бо йому варто було заплющити очі, щоб побачити їх: демонів, що переслідували його, мертвих людей, людей, яких він знав, людей, яких пізнав. Смертельно бліді люди, з продірявленими грудьми, з порожніми очними ямами, з пошматованою шкірою, що звисала з тіла, як поїдений міллю плащ. Знову й знову він підхоплювався в холодному поту, намагався відволіктися, читав, випивав чергову порцію спиртного… То якоїсь миті він нарешті заснув, віддавшись на милість своїх демонів.

І вони переслідували. Скільки живими ці люди уникали його і, здавалося, рятувалися від нього знову й знову, стільки мерці бігали за ним і не давали звести дух.

Потім, прокинувшись від жаху, з калатанням серця, у просоченій потом піжамі, він був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разів більш втомленим і виснаженим, ніж до сну. Тільки холодний душ і міцна кава повернули дух життєвої сили назад у його тіло.

А тоді білява секретарка назвала йому це прізвище.

Оппенберґ.

Рат не показав, наскільки це прізвище налякало його.

Манфред Оппенберґ.

Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Східному Вокзалі. Кінопродюсер у компанії німфоманки. Відтоді не минуло й року. Ніч, коли все вийшло з-під контролю. І в кінці якої мав постати ще один мертвяк, що відтоді переслідує його в нічних жахах.

Оппенберг був тим знайомим, якого Ґереон радий був би забути. І треба ж було в цій справі знову з ним зіткнутися!

Принаймні, Рат сьогодні в дорозі сам. Сьогодні він не показувався в Замку на Алексі, щоб не потрапити на очі Бьому, який, переглядаючи за сніданком ранкові газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратові видовищну справу. Тому Ґереон скористався телефоном і, сидячи у власному кріслі у вітальні, передсвітом підняв своїх людей із ліжок і дав усім доручення, вирядивши Геннінга й Червінскі до Марієнфельде – опитати решту працівників Белмана, усіх, від продюсерів до прибиральниці в туалеті, а Ґрефа – до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам він, після такої ночі, не був готовий до присутності на розтині. Вигляд закривавленого тіла Бетті Вінтер на прозекторському столі… Рат навряд чи зміг би витримати сьогодні морг, запах крові й дезінфікуючих засобів і ще дещо гірше. І точно не чорний гумор доктора Шварца.

Попри втому, він почувався добре. Самостійно йому працювалося найкраще! Він згадав слова Ґенната: «Краще діліться своїми висновками з нами».

Авжеж, неодмінно. Згодом.

Вулиці на заході міста зручні, він міг натиснути на газ, виїхавши на Кайзералеє. На Шльосштрасе рух став щільнішим, але що далі він виїжджав за межі міста, то більшу міг дозволити собі швидкість. Рат був зачарований: там, де Берлін «врізався» в живі ландшафти, місто ставало майже ідилічним – навіть у такий тоскний день, як сьогодні, коли краплі дощу падали з голих гілок і стукали по даху машини. Просто канікули на селі.

На Ванзеє він повернув ліворуч від Райхштрасе і через Кольгасенбрюк виїхав до Нойбабельсберґа.

Рат припаркував «Б’юїк» на Штансдорферштрасе і роззирнувся. Вхід на територію студії був схожий на прохідну великої фабрики: ворота з шлагбаумом і будками охорони обабіч і будиночок воротаря. Набагато солідніше, ніж «Терра» в Марієнфельде. Охоронець в однострої уважно придивився до фото Ґереона в службовому посвідченні. Рат запитав дорогу до павільйону.

Охоронець показав рукою кудись углиб території.

– Пройдете повз скляний будинок отам і далі, через майстерні, і вийдете просто до великого павільйону. Там зараз знімають для «Монтани».

– Великий павільйон?

– Еге. Повз не проскочите.

Будівля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кіноательє в Марієнфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярної пилки. Рат на якусь мить втратив уважність і раптом опинився в лабіринті східного базару, що, наче примарна картина з «Тисячі й однієї ночі», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурґа. Попетлявши алеями ринку, він вийшов назовні через великий портал мечеті і побачив її зворотний бік – грубу дерев’яну конструкцію, що утримувала східне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи відхилився від стежки, але, глянувши ліворуч, одразу зрозумів, що мав на увазі охоронець, кажучи, що павільйон «не проскочиш повз». У нічим не декорованому цегляному ангарі, що височів за бараками майстерень, можна було без проблем умістити дирижабль.

Споруда здавалася розташованою доволі близько, але Ратові знадобився певний час, щоб дістатися його. Поруч із ним цегляними стінами без вікон стриміла в небо нова будівля.

– Тут великий павільйон? – запитав Рат у прусського стрільця часів семирічної війни, який курив цигарку і читав газету, притулившись до муру.

– А ти десь бачиш більший? – зиркнув на нього спідлоба чолов’яга. – Що, теж статист?

– На кшталт того. Мені треба «Монтану».

– За рогом побачиш, великі двері – такі, що повз не проскочиш. Норд Ательє.

Зворот «не проскочиш повз» був тут, схоже, загальнопоширеним. І цього разу теж виявився цілком виправданим. Проти величезних сталевих розсувних дверей комірні ворота видались би скромною хвірткою. Інші сталеві двері, звичайного розміру, вбудовані в основні, у порівнянні з ними нагадували котячу лазівку. Вони з легким вищанням відчинилися, і Рат ступив усередину.

За котячою лазівкою на нього чекав охоронець.

– Хальт! – собакою гаркнув він. – Сюди не можна! Триває зйомка!

– Саме тому я тут, – зауважив Рат.

На охоронцеві був такий самий хвацький однострій, як на його колезі коло воріт студії. Він дивився згори вниз на непроханого гостя, ніби намагаючись оцінити його поважність і, здається, не зміг дійти чіткого висновку.

– Зйомки звукового кіно, – показав він на сталеві двері, чорні літери над якими складалися в напис «Середня Зала ІІ Норд», а поруч із написом горіла червона лампочка. – Сюди не можна аби кому отак вламуватися!

– Я не хочу вламуватися. Хочу поговорити з містером Оппенберґом.

– Зараз? Просто посеред зйомки?

Вискочка в уніформі. Він починав дратувати Ґереона.

– Що, якби ви прогулялися туди і запитали в Оппенберґа? – нетерпляче запропонував він.

– Хіба що ви мені назветеся, бо інакше я не знаю, про кого повідомити, – пробурчав охоронець.

– Рат. Кримінальна поліція.

Чолов’яга негайно виструнчився.

– Чому ж одразу не сказати? Ви не схожі на нишп… на співробітника поліції. Зачекайте, будь ласка.

Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне світло. Рат розважував, чи не піти просто за ним, але зрештою утримався і став чекати, коли двері знову відчиняться. Охоронець, розчахнувши двері, притримав їх для чоловіка, якого Рат побачив спершу зі спини і сріблясто-сивої потилиці, бо той, обернувшись, гукав щось у павільйон:

– …тоді ви просто граєте далі сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маємо раціонально використати час, навіть якщо це означає більше сцен. Отже, почніть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец і Шредер. Черні може переодягатися. Даю вам півгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали!

Оппенберґ здивувався, упізнавши Рата.

– Мій любий друже, – він радісно потиснув Ґереонові руку, – це ви! Що я можу зробити для вас?

Рат реагував на дружні вияви кіношника підкреслено стримано:

– Йдеться про вбивство.

Усмішка на обличчі Оппенберга вмить поступилася крижаному заціпенінню.

– Вівіан? Вона…

Вівіан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберґа в «Пивничці Венери».

– Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелікса Кремпіна, – повідомив він, залишаючись привітним, як старший кельнер, що не отримав на чай.

– Я не розумію, а кого вбили?

– Ви не читаєте газет? Бетті Вінтер.

– Хіба то не був нещасний випадок? Я подумав, ви приїхали з приводу Вівіан.

– З якого б це дива?

Продюсер невдоволено скосив очі на охоронця, що дивився нібито просто себе, і відтягнув Рата вбік.

– Обговорімо це десь конфіденційно. У мене тут немає свого кабінету, але ми могли б зайти в гримерну – там ми будемо наодинці.

Відтак Оппенберґ завів комісара в темну кімнату без вікон. Стіни завішані кіноафішами; величезне видовжене горизонтально дзеркало, обрамлене лампочками.

– На жаль, тут я не можу нічого вам запропонувати, – вибачився Оппенберґ. – Мені приємніше було б вас приймати в своєму офісі, але наразі я навряд чи можу бодай на годину залишити студію. Треба перебудувати весь знімальний графік, без мене вони не впораються. Якщо сам про все не подбаєш, на гарну роботу не сподівайся… А втім… так, – похопився він раптом, – оцього, я тобі, звісно, можу трохи запропо- нувати.

Продюсер витягнув із кишені піджака плоский срібний футляр. Рат на мить перелякався, що кіношник запропонує йому кокаїн, та коли Оппенберґ відкинув кришечку, у футлярі виявилися тільки акуратно напаковані, незаймано білі цигарки.

– Дякую, – похитав головою Рат, – але я вже два місяці…

– А, розумію! Від Нового року – нове життя? Але ви дозволите?

Рат кивнув.

– Тоді скажіть мені, – повів Оппенберґ, запалюючи цигарку, – навіщо ви приїхали до мене, якщо не з приводу зникнення людини, про яке я позавчора заявив вашим колегам?

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Вівіан пропала. Я не сказав? Ми почали зйомки в понеділок, і відтоді її ніде немає. Ось чому тут такий безлад.

Рат подумав про молодицю, чиїх мацаків він тоді, у «Пивничці Венери», насилу зміг уникнути. Те, що вона втекла від такого типа, як Оппенберґ, його нітрохи не дивувало.

– Змушений вас розчарувати, – мовив він уголос. – Як я вже казав, я тут із приводу іншої особи. Фелікс Кремпін. Адже такий працює на вас?

Оппенберґ відреагував цілком спокійно – ні цікавости, ні здивування, не кажучи вже про почуття тривоги, не відбилося в виразі його обличчя.

– Боюся, я теж змушений вас розчарувати, – похитав він головою. – Кремпін був моїм директором із виробництва. Але він пішов із посади три чи чотири місяці тому. Я не знаю, чим він займається відтоді. Від того часу я не зустрічав у нашій сфері.

– Навіть у «Ля Бель Фільм»?

– У Белмана? З ним у мене не так багато спільного.

Рат зважився на лобову атаку.

– Пане Оппенберг, облишмо гру в хованки, дозвольте висловити відверте припущення: ви заслали Фелікса Кремпіна під фальшивим іменем своєму конкурентові Белману. І він там спричинив аварію, яка коштувала життя Бетті Вінтер.

– Про що ви говорите? Це Белман такого наплів? На вашому місці, я б не повірив людині з надміру буйною уявою.

– Не вдавайте невинне ягня! Ваш Кремпін диверсант! Він із цієї справи сам не викараскається; і, відповідно, вас теж покривати не зможе, це я вам гарантую!

– Він не мій Кремпін, шановний пане Рат. Фелікс Кремпін вільний агент, який змінив свого роботодавця. Тепер дозвольте висловитися відверто мені! І вислухай мене уважно!

Рат таки витягнув Оппенберґа з мушлі його незворушности, і чолов’яга «поплив».

– Перш за все, – почав продюсер, знервовано гасячи навіть наполовину не викурену цигарку, – вам не варто аж так надуживати моїм дотеперішнім благородством. Не думаю, що ваше начальство буде в захваті щодо вашої схильности до вживання кокаїну, навіть якщо ви того разу робили це у вільний від служби час!

– Кокаїном ви мене й частували!

– Я можу жити зі своїми вадливими звичками, – знизав плечима Оппенберґ. – Як, можливо, ви і з вашими. Але начальнику поліції останнє точно не сподобається.

– Ви намагаєтесь мене шантажувати в такий нікчемний спосіб?

– Я просто хочу, щоб ми повернулися до основ нашої дружби. Я залюбки співпрацюватиму з вами, якщо ви пообіцяєте не застосовувати проти мене інформацію, яку я сам проти себе вам даватиму.

– Такої обіцянки я дати вам не можу, – відрізав Рат. – На справі про вбивство дружба закінчується.

– А я кажу, що мова не йде про вбивство.

Оппенберг запалив іще одну цигарку. Він глибоко затягнувся, перш, ніж почати знову.

– Ви маєте слушність щодо одного: Фелікс Кремпін справді найнявся до Белмана за моїм дорученням. Але ніколи не йшлося про диверсію чи, тим паче, вбивство! Дозвольте, я коротко поясню…

– Я слухаю.

– Ви, либонь, знаєте, що наша галузь зараз зазнає кардинальних перетворень. Хто хочете залишитися в бізнесі, має знімати звукові фільми; а це задоволення не з дешевих. І знайдете небагато компаній настільки фінансово потужних, як гігант УФА. Більшість – це невеличкі творчі підприємства, для яких перехід з одного типу виробництва до іншого створює величезні проблеми.

– Як вам.

– Виробництво звукового фільму набагато складніше і дорожче, ніж виробництво звичайного, німого. І тут ми наближаємося до суті справи. Нехай я не надто високої думки про Белмана і його фільми, в одному треба віддати йому належне – він знімає значно дешевше, ніж будь-хто. Ось чому Фелікс мав покрутитися там, у них, розкрити кілька виробничих секретів і застосувати їх у «Монтані». Оце й усе. – Оппенберґ знову глибоко затягнувся. – Можливо, я не мав права провокувати його: я закидав йому недбалість, як керівникові виробництва.

– Тож мова йде про шпигунство.

– Називайте це, як вам до вподоби. Ситуація, звісно, не кошерна, пане Рате, проте не така, щоб покласти край нашій дружбі.

– Чому ти мені допомагаєш? Твого працівника підозрюють у вбивстві і переховуванні…

– Саме тому! Я сам його шукаю. Не знаю, що саме сталося в Белмана, однак можу сказати одне – Фелікс Кремпін не вбивця! І йому точно не ставилося за мету зривати зйомки в Белмана. А надто – комусь завдавати шкоди чи вбивати!

– Чому я маю вам вірити?

– Поставте питання навпаки: навіщо мені брехати? – посміхнувся Оппенберґ. – Коли я знаю, що мені нема чого боятися з вашого боку, любий друже.

– Я вам не друг.

– Тоді діловий партнер.

– Я б не називав шантаж партнерством!

– Облиште повторювати це слово! Але якщо справа дійсно для вас важлива, ми можемо облаштувати партнерство належним чином. Я роблю вам пропозицію: працюйте на мене! Я добре плачу.

– Заради вас я точно не підроблятиму результати розслідування!

– Хто про таке говорить? Ні, нормальна робота, за яку кожен приватний детектив облизував би пальчики.

– Тоді я не зовсім розумію…

– Ми вже згадували про це, – Оппенберґ загасив цигарку. – Вівіан. Допоможіть мені знайти її.

– Це радше компетенція колег із відділу розшуку зниклих осіб.

– На жаль, вони й пальцем не ворухнули.

– Ймовірно, вони мають на те свої причини. Ви впевнені, що Вівіан просто не пішла від вас?

– То ви хочете працювати на мене? Чи хочете просто з мене збиткувати, як ваші колеги?

– Якщо я працюватиму на вас, я повинен мати можливість ставити питання. То чому ви так впевнені, що вона просто не пішла собі?

– Тому що не така вона дурна. Новий фільм знімається спеціально для неї. «Вражений блискавкою» буде її першим повнометражним звуковим фільмом, це буде її прорив. Хто від такого тікатиме? Ваші колеги цього не второпали, та я думав, що ви б мали більше розумітися…

Рат міг зрозуміти колег. Він бачив перед собою старого пердуна, який не хотів визнати, що юна вродливиця банально втекла від нього. Однак чому не поставитися до Оппенберґа прихильно і, принагідно, рознюхати, що й до чого в цій історії? Можливо, через продюсера він міг би дотягтися й до Кремпіна.

– То ви знімаєте з понеділка? – уточнив він, і Оппенберґ посміхнувся.

– Атож. Вівторок мав бути її першим днем зйомок, і вона не з’явилася.

– Ви самі її шукали?

– Ясна річ. Я не кинувся відразу в поліцію заявляти!

– І?…

– Ми перевірили все, всіх родичів і знайомих, усі бари й ресторани, в яких вона виступає. Нічогісінько. Ніхто її не бачив, відколи вона поїхала в гори.

– Поїхала в гори?

– Вона влаштувала собі зимові канікули. Після зйомок останньої картини. Вівіан любить кататися на лижах.

– То, може, вона зламала ногу і зараз десь у лікарні?

– Якби з нею щось таке сталося, ми б давно про це дізналися. Вона не чужа людина!

– Куди саме вона поїхала?

– Я не знаю, – розвів руками Оппенберґ. – Вівіан любить незалежність, і не терпить, щоб її контролювали.

– То насправді, як ви можете знімати без провідної актриси?

– Ми змінили графік зйомок. Поки що в роботі сцени, в яких вона не грає.

– Тоді все буде добре.

– Легко вам казати! А ми змушені безнастанно міняти інтер’єри, декорації… Ви здогадуєтеся, скільки це коштує? Часу і грошей! А головне, ми поволі вичерпуємо резерв сцен без Вівіан – у цьому фільмі їх не так багато. Зо дня на день вони закінчаться, і я не матиму, що знімати, а оренда дорога як холера!

– Іншими словами, ви хочете, щоб я чимшвидше сказав вам, чи треба вам шукати нову провідну актрису…

– Ні, – Оппенберґ подивився йому просто у вічі, вигляд він мав дуже серйозний. – Я хочу, щоб ви повернули мені мою провідну актрису.

10

Коли цього разу Рат зайшов до офісу на Кантштрасе, білявка так само базікала по телефону. Особова справа Кремпіна лежала на столі – секретарка несамовито замахала вказівним пальцем, показуючи на неї. Чи не видалила вона кілька сторінок із теки, за вказівкою свого шефа? Рат не знав, чи може він довіряти продюсеру. Втім, чим він ризикує? У будь-якому разі, Оппенберґ чимало розповів про свого колишнього співробітника. За його словами, Кремпін був одержимий кінематографом, він, як ніхто, захоплено сприйняв появу звукового кіно. Оппенберґ також стверджував, що то була його, Кремпіна, власна ідея – найнятися до Белмана, щоб розкрити виробничі секрети компанії-конкурента. Востаннє, коли Кремпін з Оппенберґом бачилися, з тиждень тому, шпигун не так багато зміг розповісти про Белмана, а про жодні диверсії навіть мови не було. А тепер Оппенберґ не мав жодного уявлення, де може перебувати його людина. Рат подумав, що варто поміркувати над різдвяною світлиною від Белмана: Кремпін поруч із Бетті Вінтер. Може, у красеня це таке захоплення – затьмарювати голови юним кінозіркам? Що, як він закрутив роман із Вівіан Франк, і вони разом десь завіялися? Рат цілком міг уявити, що вони в такій ситуації більше не хочуть стикатися зі своїм старим роботодавцем.

Білява секретарка Оппенберґа дещо здивувалася, коли Рат, узявши з письмового столу досьє Кремпіна, замість іти геть, влаштувався в одному з шкіряних крісел. Однак це не змусило її припинити телефонну розмову. Рат cкористався з часу балачки, щоб переглянути папери. Нічого особливого. Кремпін здавався технічно обдарованим молодиком. Перше, ніж стати директором із виробництва, він працював у того ж Оппенберґа техніком з освітлення й кінооператором. Офіційне працевлаштування закінчилось у грудні 1929 року, коли його фактично звільнили: теперь між Феліксом Кремпіном і Манфредом Оппенберґом більше не було жодного зв’язку. Рат не міг визначити, чи справді це так, чи Оппенберґ щойно подбав про появу такого запису. Чорнило на паперах було сухим, і білявка, що вже нарешті поклала слухавку, ніяк себе наче не виказувала. Однак документи про звільнення Кремпіна однаково видавалися підозрілими.

– Я ще щось можу для вас зробити? – запитала секретарка.

В її голосі було набагато більше щирої цікавости, ніж щирої привітности.

Рат кивнув:

– Мені треба зробити телефонний дзвінок. Одна чи дві хвилини. Сподіваюся, ви зумієте стільки часу перебутися без апарату.

Вона знизала плечима.

– Чом би й ні? У мене й інших справ не бракує.

Вона пересунула по столу до нього чорний телефонний апарат, повернулася до машинки і почала передруковувати рукопис – очевидно, якогось сценарію.

Рат зняв слухавку і найперше зв’язався з кабінетом судово-медичної експертизи на Гановершештрасе, але Ґреф уже звідти виїхав. Рат додзвонився до детектива в Замку – той уже сидів за своїм столом.

– Швидко ти впорався! Що казав патолог?

– Вульгарні дотепи.

Рат ясно уявив собі, якими жартами цинічний експерт розважав молодого детектива. Початківці у священних залах смерті завжди мали відбути в доктора Шварца іспит на стійкість, незалежно від того, ким вони були – студентами чи молодими поліціянтами.

– Шварц міг одразу віддати мені протокол – він давно був написаний. Натомість, він… Мені досі робиться зле, як подумаю про це.

– Але він, мабуть, сказав щось про причину смерти…

– Він підтвердив те, що ми підозрювали: зупинка серця від ураження електричним струмом. Попри опіки й зламані кістки вона здатна була вижити, але сплатила б за це тяжку ціну.

– Подібність до Макса Шрека?[12]

– Це теж. Втім, ні, ще гірше: Бетті Вінтер приречена була б, імовірно, на все життя лишатись в інвалідному візку – прожектор перебив їй хребет.

– Холера.

– Прожектор також міг її вбити. Доктор Шварц каже, питання вирішували лічені сантиметри. Якби прожектор упав їй на голову, то вбив би на місці.

– Що ж, їй пощастило.

Слова злетіли з язика, перш ніж Рат збагнув, що каже.

– Ти вживаєш майже ті слова, що доктор Шварц, – зауважив Ґреф. – Але, з усією повагою, я вважаю ваш цинізм недоречним. Ми тут обговорюємо трагічну смерть.

– Таке з нами роблять роки служби. Цього не уникнути. Та, щойно тебе перестане нудити в моргу, ти будеш подібним до нас.

– Дякую. Тоді нехай краще завжди нудить, – відказав Ґреф. – Ґереоне, ти коли повертаєшся до Замку? Бьом тебе хоче бачити.

– Звісна річ! Бо має намір зняти зі справи.

– Він просто хоче взяти на себе керівництво.

– Ти чудово знаєш, що це означає: ми вдвох виконуватимемо поточну роботу, а він привласнить весь успіх…

– Якщо вже згадали про поточну роботу: Геннінг і Червінскі досі балакають із кіношниками. Як завжди, не квапляться.

– Ти тримай там оборону.

– А що я маю сказати Бьому?

– Що я наступаю на п’яти Кремпіну. Що ж іще?

– Скільки часу ти наміряєшся Бьому дурити голову?

– Доки Бьом не може мене відкликати, справа залишається в нас. А нам трішечки фортуни, і ми її швиденько розв’яжемо.

– То кому тоді вся слава?

– Ти гадаєш, наскільки я егоїстичний? Ти вже забув, кому завдячуєш своїм просуванням?

Ґреф мовчав.

– Ну ж бо! Протримайся тільки один день! Хіба я так багато прошу? Я підібрався до Кремпіна дуже близько, – переконував його Рат. – Можливо, я ще сьогодні його впіймаю. А документацією не переймайся: з чим не впораєшся сьогодні, ми зробимо разом у понеділок. Якщо Бьом захоче нам тоді допомогти, я не опиратимусь!

– У понеділок увечері за рахунком у «Трикутнику» сплачуватимеш ти.

– Можливо, нам на той час уже буде що відзначити. Я перетелефоную тобі пізніше. Скажімо, о першій. Бьом тоді буде в їдальні. І Фосс теж.

Він поклав слухавку і пересунув телефон по столу назад, до Оппенберґової білявки. Та не піднімала голови від рукопису.

– Дякую, – озвався Рат до неї, машинка знай стукотіла. – Я можу проставити вам ще кілька запитань?

Стукотіння припинилося.

– Я не знаю. Спробуйте – мо’ й зможете.

Вона в такий спосіб фліртувала? Чи просто ввічливо демонструвала своє роздратування? Майже рік пропрацювавши в столиці, Рат досі плутався в тонкощах берлінського мовного етикету.

– Кілька питань про Вівіан Франк, – усміхнувся він білявці.

Та знизала плечима:

– Якщо я в курсі.

– Давно ви знайомі з фройляйн Франк?

– Відколи вони прийшла до нас за контрактом – близько двох із половиною років.

– І що? Надійна особа?

– Професійно, так. Приватно… таке…

– Тобто вона, що, недостатньо віддана Манфредові Оппенберґу?

Білявка знову потиснула плечима.

– Найкраще запитати в Руді, який її знає майже так само добре, як бос. Можливо, навіть краще. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– Руді…?

– Черні. Наш інший герой-коханець. Ви його не бачили? Він теж зараз знімається там, у Бабельсберзі.

– Можливо, ви дасте мені його адресу. І фото.

– Ви не повірите, як багато я можу зробити, – сказала вона, не дивлячись на нього і без сліду посмішки на обличчі, і написала адресу на бланку «Монтани».

Рудольф Черні мешкав у Шарлоттенбурзі, так само як його зникла колега Вівіан Франк. Та перш ніж братися до винюхування на користь Манфреда Оппенберґа, Рат заїхав на Герікештрасе, сподіваючись застукати там Фелікса Кремпіна. Той мешкав на півночі Шарлоттенбурґа – у кількох кварталах від свого приятеля Петера Ґлазера. Зелений «Опель» стояв припаркований через дорогу по діагоналі від будинку Кремпіна. Рат припаркував свій «Б’юїк» одразу за «Опелем» і вийшов. Він підійшов до машини і постукав у вікно, яке одразу опустилося.

– Доброго полуденка, Мертенсе, – привітався Рат. – Щось тут відбувається?

– Щодо полуденка, пане комісаре, то це ви правильно вгадали, – відгукнувся чоловік із водійського сидіння. – Єдине, що відбувається, то це в Грабовські в череві бурчить дедалі гучніше.

– Нічого підозрілого?

Мертенс похитав головою.

– Нічого, крім занепокоєних поглядів. Я думаю, дехто з тутешніх мешканців підозрює, що ми двоє гомиків. Я не дивуватимуся, якщо найближчим часом нас відвідають колеги з відділу громадської моралі.

– То припини дивитися на мене закоханими очима, – озвався чоловік із пасажирського сидіння.

Рат усміхнувся. Настрій у машині здавався цілком бадьорим, хоча стеження належить до найнудніших заходів, які щодня випадають працівникам кримінальної поліції. Мертенса і Грабовскі, двох новачків, щойно прибулих зі школи поліції Айхе, порекомендував йому Ґеннат. Зрештою, Рата влаштовували будь-які працівники, що не входили до кола Вільгельма Бьома, а з усіх таких ці двоє здавалося чи не кращими.

– На Берлінерштрасе є «Ашинґер», – порекомендував він. – Поїдьте на пів години. Поїсте й зігрієтеся, а я на цей час вас підміню.

Хлопці вийшли з машини. Рат знав, що заробляє бали в очах підлеглих. У Замку не часто траплялося, щоб начальник піклувався про своїх співробітників, а надто, якщо заради цього треба було братись до чорнової роботи. «Несолідно» це.

– Вам щось узяти, пане комісаре?

– Дякую, не треба.

– Тоді ми пішли, – сказав Мертенс.

І вони неквапом рушили. Рат сів за кермо «Б’юїка» і дочекався, коли молоді колеги завернули за ріг. Потім перейшов вулицю і зник у під’їзді. Всередині панував спокій, на сходах нікого. Рат не мав великого досвіду з відмичками, тож неабияк упрів, доки спромігся відімкнути замок. Він тихо зачинив за собою двері. Тієї ночі колеги вже побували тут, аби переконатися, що Кремпін не спить у своєму ліжку чи не лежить мертвий на дивані; але Рат бажав перевірити все на власні очі. А чекати ордеру на обшук не хотів.

Квартира давала не так багато підказок. Типове холостяцьке житло, просте і чисте – можливо, трохи надміру чисте. Ліжко застелене, стіл прибраний: не схоже на раптову втечу. Радше наводить на думку про регулярні відвідини економки. Оппенберґ, здається, добре платив своєму директорові з виробництва, про що свідчив, зокрема, програвач платівок у вітальні. Рат мимоволі свиснув, упізнавши модель. Деякі з платівок він би залюбки позичив. На столі навіть стояв телефон.

На книжкових полицях переважала технічна література, видання з електротехніки й техніки фотографії, і тільки лічені художні книжки. На столі припадала пилом друкарська машинка, поруч із нею стояв у підставці паяльник і кілька ящиків із викрутками й іншими інструментами й електричним приладдям – вимикачами, лампами, запобіжниками. Рат прочитав застереження на упаковці з лампами: «Для звукової кіноапаратури застосовувати лампи (підсилювачі, випрямлячі й перетворювачі) винятково з маркуванням «ЗВУКОВА» на колбі й упаковці. Використання інших ламп може спричинити пошкодження і перешкоди. Використання інших ламп заборонено також із патентних причин».

Рат зазирнув до шафи і почув грюкотіння деревини – більшість вішаків порожніми гойдалися на перекладині. Шухляди в комоді також були майже порожні, тільки якийсь дріб’язок. Кремпін тихо й акуратно все спакував і спокійно залишив квартиру.

Такий стан речей дозволяв зробити тільки два ймовірних висновки: або Кремпін мав достатньо часу, відколи покинув студію, або він завчасно все підготував.

Невідомим у цій задачі виступав час. Коли саме Кремпін зник зі студії?

Хрипко задзеленчав дзвінок, і Рат здригнувся. Не дзвінок.

Телефон!

Він підійшов до чорного апарату, але завагався і на мить невпевнено завмер. Перш ніж зняти слухавку, він витягнув хусточку з кишені. Бракувало ще лишити відбитки своїх пальців на телефоні підозрюваного!

– Так, – проказав він якомога нейтральнішим тоном.

На іншому кінці ніхто не відповів, але Рат почув, як хтось дихає.

– Прошу! Хто там? – Запитав він.

Жодної відповіді. Ще дві чи три секунди він не чув нічого, крім тихого дихання.

Клац. Слухавку поклали.

Дивно.

Рат далі оглядав квартиру, але нічого істотного так і не знайшов. За десять хвилин він знову був у машині. Мертенс і Грабовскі були ще в дорозі і не помітили конспіративну виправу свого шефа.

То хто телефонував на квартиру Кремпіна? Спочатку Рат побоювався, що це міг бути хтось із його колег, залучених до пошуків, однак розважив, що всі вони знали: квартира під спостереженням, тож телефонувати туди немає сенсу. Крім того, співробітник поліції відповів би щось – можливо не став би розкривати себе, називатись, але щось би сказав. Неодмінно б намагався з’ясувати, з ким розмовляє. Як, зрештою, намагався сам Ґереон. От тільки його спроба не була успішною.

Рат почувався неспокійно. Раніше, впродовж нудних годин стеження, у квартирі чи машині, він принаймні міг курити, але тепер мав призвичаюватися, як перебуватись без цигарок. Здається, він помітив жерстяну коробку «Муратті Форевер» у Грабовскі, коли той пішов із Мертенсом.

Де вони взагалі валандаються! Рат глянув на годинник. Минуло майже півгодини. Їм би вже час повернутися, адже Ґереону належить перевірити ще дві адреси. Чого вони, звісно, не могли знати. Нарешті він побачив сіре зимове пальто Грабовскі в дзеркалі заднього огляду, і вийшов із машини.

11

Квартира Вівіан Франк була сучаснішою, ніж навіть офіс Оппенберґа. Три кімнати з садом на даху високо над Кайзердамом. Величезне ліжко, накрите золотистою атласною ковдрою, до нескінченности відтворювалося двома дзеркалами. Простора спальня, безсумнівно, була найважливішою кімнатою в цій квартирі, хоча Рат почувався набагато комфортніше в порівняно невеликій вітальні, крізь панорамне вікно якої можна було бачити Берлінську радіовежу.

Меблі видавали смак Манфреда Оппенберґа – прості, сучасні, елегантні і, звісно, дорогі. Дерево цінних порід, багато шкіри, багато хрому, без надмірності. Очевидно було, що Вівіан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неї сплачує. Жінка, яку Манфред Оппенберґ називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фільмах. Якщо тільки вона не походила з багатої родини – у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батьків. Пропаща принцеса, якій Манфред Оппенберґ запропонував розкішне життя, щоб утримати коло себе? Рат не міг уявити, що б іще пов’язувало таку життєлюбну молоду жінку, як Вівіан Франк, із таким стариганом, як Оппенберґ, крім, можливо, обіцянки зробити її безсмертною на екрані.

Квартира справляла таке враження, наче тут ніколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний і неживий, як декорації на знімальному майданчику; тільки велика скляна попільничка на низькому столику у вітальні і вбудований у шафу – тобто, стримано прихований – бар із чималим вибором спиртного натякали на можливі гріховні слабкості.

Рат ретельно обшукав усі шухляди й шафи, однак ніде не надибав кокаїну. Він зауважив, що думка про білий порошок викликає в нього пожадливе бажання, хоча після того прикрого досвіду Ґереон давав собі обіцянку триматися від нього якнайдалі. Йому пригадалася Вівіан Франк, її знуджений вираз обличчя, мертві очі, які почали світитися тільки тоді, коли вона взяла дозу «снігу». Ні, крім спальні, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кілька несподівано порожніх вішаків у, в цілому, щільно наповненій шафі. Оппенберґ уже повідомив, що бракує з десяток суконь, дві валізи і дорожній кофр.

Куди поїхала Вівіан Франк?

І чому не повернулася?

Рат ретельно замкнув двері і спустився ліфтом. Портьє в мармуровому холі – чолов’яга, на вигляд такий старий, наче він тут стоїть на варті ще з часів Старого Фріца[13], – заговорив лише тоді, коли побачив жетон прусської кримінальної поліції.

– То пан Оппенберґ таки звернувся до поліції, – прорипів він, знімаючи окуляри. – Так воно ліпше. Бо, бувало, по двадцять разів на день телефонував, щоб запитати про Франк.

– Коли ви востаннє бачили фройляйн Франк?

Він потиснув вузькими плечима.

– Ну, коли вона поїхала.

– А трішечки конкретніше?

– Це мало бути три чи чотири тижні тому, коли вона викликала таксі. Водій допомагав їй із валізами, тож минув якийсь час, доки вони нарешті поїхали.

– А далі що?

– Я ж кажу, далі вони собі поїхали.

Дотепник! Рат злегка посміхнувся.

– Куди саме?

– Хіба я знаю? На будь-який із вокзалів, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поїхали з двома великими валізами?

– Хіба вона нічого не сказала?

– Кому сказала, мені? Франк на мене навіть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайні смертні, для них не існуємо.

Рат кивнув.

– Ви більше нічого не помітили?

Чолов’яга похитав головою:

– Нє.

– А по тому вже її не бачили?

– Ні. – Портьє замислився. – Хіба що… Так, раз іще тільки…

– Де?

– …у «Люті», її останньому фільмі.

Портьє, здається, вважав це дотепом. Він розреготався.

Рат, навіть не посміхнувшись, повернувся й пішов до виходу. Регіт позаду нього раптом урвався.

– Зачекайте! – гукнув швейцар.

Рат зупинився біля дверей і обернувся:

– Моя потреба в жартах на сьогодні цілковито задоволена!

– Ні, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поїхала.

– Що? – Рат так і стояв біля дверей.

– Близько полудня хтось зателефонував і питав її. Насправді нічого особливого, але…

– Хто? – запитав Рат.

– Він не назвався, – сказав швейцар. – Але я однаково його впізнав! – посміхнувся він, пишаючись такою своєю проникливістю.

– То хто ж?

– Він ніколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навіть у дуже особистих справах…

Швейцар підморгнув. Він починав діяти Ратові на нерви. Комісар підвищив голос.

– Хто?

– Я не знаю, як його на ім’я, проте голос його я впізнав. Хоча він, мабуть, телефонував із залізничного вокзалу чи на кшталт того – там було дуже галасно.

Тепер Рат відступив від дверей. Він підійшов до портьє, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберґа, і поклав його на конторку.

– Просто скажіть, то був цей чоловік?

Швейцар придивився до глянсової світлини усміхненого Руді Черні і аж рота роззявив.

– Честь-хвала! – проголосив він, на мить забувши свою верхньонімецьку вимову. – Прусська поліція знає свою справу! Ніколи б не подумав!

Рудольфа Черні не було вдома. Ясна річ. Актор мешкав неподалік, на Рейхсканцлерплац, і тому Рат поїхав туди, хоча знав, що Черні ще на зйомках у Бабельсберзі. Попри те, комісар тричі подзвонив і голосно постукав у двері квартири, аж доки цілковито впевнився, що вдома справді нікого немає. Лише тоді він витягнув із кишені відмичку. Він поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берліні, показав, як поводитися з таким інструментом. Рат попервах опирався – нечувано! Поліціянт із грабіжницьким знаряддям! Життя довело, що крадійський інструмент для нишпорок буває дуже помічним.

Рудольф Черні жив набагато скромніше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберґ, тож акторові належало за все сплачувати з власної зарплатні.

Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Він не знав точно, що шукати, не сподівався знайти Вівіан Франк у шафі чи в ліжку – але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку між нею і Черні, можливо, якусь ознаку її перебування. Цілком імовірно, що вона втекла. А Черні? Має намір згодом із нею зустрітися в умовленому місці? Чи вона грала з ним так само, як своїм покровителем Оппенберґом? Якщо історія у викладі швейцара є правдивою, вона поїхала без нього три тижні тому. Або він без неї.

Тому що Черні й сам начебто був у горах. На столі у вітальні Рат надибав кілька туристичних проспектів, що рекламували відпочинок у швейцарських Альпах, у шафі висіло нещодавно вимите лижне спорядження, і нарешті Рат знайшов у ванній кімнаті рушник із вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Черні, здається, за сучасною манерою, сувеніри з відпустки вибирав передусім серед готельного майна.

Рат дивився у вікно на широке коло Райхсканцлерплац і на Радіовежу. Потроху сутеніло, спалахнули перші неонові вивіски.

І тоді він вирішив просто зачекати на Руді Черні.

Рат підійшов до телефону і зателефонував у Замок. Йому одразу відповів Ґреф.

– Ти наче хотів ще о першій зателефонувати?

– Не було як – за клопотами нема коли дихнути. Бьом після того не озивався?

– «Після того»? Він що п’ять хвилин озивається. Зараз знову навідається, бо лінія зайнята.

Рат прочистив горло.

– Слухай! Я знаю, що зараз кінець дня і тижня… але ти однаково ще маєш зробити щось важливе.

– Гм…

– О п’ятій годині похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Ніколаї Фрідгоф.

– Так?

– Сходи, подивися, що там і як.

– До чого це?

– Бьом призначив нас спостерігачами.

– Відколи ти так ревно виконуєш його накази?

– Хтось із нас має піти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобі детальніше розповім у понеділок вранці.

– Як накажеш, шефе.

Рат, уже не маючи нагоди побажати Ґрефу приємних вихідних, поклав слухавку. Безперечно, Рат зіпсував суботній вечір своєму детективові, але й сам не надто втішався, сидячи в чужій холодній квартирі на Рейхсканцлерплац.

Ключове слово «втішатися» повернуло його до думок про бал у «Резі», до якого він ще не мав костюма. Він більше не міг ухилитися від запрошення – бо проґавив цей шанс, і тепер змушений буде піти; Каті перевернула гори, щоб роздобути квитки. Рат усвідомлював, що вона це зробила винятково для того, щоб йому було приємно, але це нічого не міняло в їхніх стосунках.

Якщо Черні не з’явився найближчим часом, іти на бал разом із Каті уже не складається. Але йому й потім іти не хотілося. Він на службі, у нього справи, вона це зрозуміє. Як, зрештою, вона завжди все розуміла. Тоді йому доведеться таки навідатись у «Резі» – у пристойній машкарі й не надто пізно. Він іще не знав, як поводитися з Каті.

Черні звільнив його від очікування незабаром, о пів на п’яту. Зручно сидячи в одному з крісел, Рат почув, як обертається ключ у замку. Він залишився сидіти, щоб достатньо драматично розіграти сцену. Адже Рудольф Черні актор…

Двері відчинилися, світло в передпокої засвітилося. З безпечно зануреної в сутінки вітальні Рат крізь щілину трохи прочинених дверей бачив, як невисокий стрункий чоловік скидає і вішає в гардеробну пальто карамельного кольору і коричневий капелюх.

Двері вітальні широко відчинилися, і господар увімкнув світло. Тепер Рат не був захищений напівмороком. Він дивився на Рудольфа Черні, але той його ще не помітив – переглядаючи якийсь сценарій, він навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульній сторінці назву «Вражений блискавкою».

– Добрий вечір, пане Черні.

Актор поморщився.

– Як ви потрапили в мою квартиру?

У голосі, яким він це запитав, не було переляку – скоріше, обурення і агресія. Цей чоловік знав, як відбити напад. Ратові требу було діяти обачно.

– Через двері, – сказав він, показуючи посвідчення. – Не хвилюйтеся. Я тільки хочу вам поставити кілька запитань.

– І для цього треба мене спершу на смерть налякати? Це частина поліційної роботи, вламуватися в чужу квартиру? Я називаю це порушенням закону!

– Насправді, я прийшов цього разу не як поліціянт, – запевнив його Рат. – Цього разу ми маємо спільного роботодавця…

– Я актор…

– …і працюєте на Манфреда Оппенберґа.

Черні кивнув.

– От бачите: я теж, – вів своєї Рат. – Принаймні тимчасово.

– Що це має означати?

– Ваш шеф хоче, щоб я повернув йому його провідну актрису, В…

Черні ніяк не відреагував, коли Рат ніби вагався, чи говорити далі, але було зрозуміло, що він наміряється вимовити ім’я Вівіан.

– …вашу коханку.

Актор пополотнів, ніби Рат щойно оголосив йому смертний вирок.

– Тому Оппенберґ підсилає вас до мене? – спитав він, трохи оговтавшись. – Тому що я лягаю з Вівіан? Я бачився з ним півгодини тому. Чому він сам мені нічого не каже?

– Тому що суть справи не в тому, – похитав головою Рат. – Пан Оппенберґ розуміє, що Вівіан вряди-годи тулиться до молодших коханців…

– «Вряди-годи»? – скривився Черні. – Це він так висловився? Авжеж, продюсеру подобається роль ліберального джентльмена, який дозволяє улюбленій іграшці бігати на довгій шворці. Але повірте, його ліберальність має межі! Звісно, його не надто зачіпають її інтрижки, доки вона залишається його іграшкою. Але він би виставив мене на вулицю просто зараз, якби я бодай торкнув її поза тим, що передбачає сценарій.

– Але сталося так, що саме це ви зробили?

– Я не думаю, що це треба обговорювати!

– Не хвилюйтесь, панові Оппенберґу немає потреби щось від мене дізнаватися. Принаймні, я не бачу причин для цього, доки ви готові співпрацювати…

– Як благородно з вашого боку, – криво посміхнувся Черні, – але я не дозволю себе шантажувати. І крім того, я не єдиний, з ким Вівіан…

– Я знаю, – перервав йому Рат, – я теж з нею знався.

Черні спантеличено витріщився на нього: Рат бачив, як ревнощі заповзають бідоласі в серце і шукають виходу. Він не став розповідати акторові, що сам того разу дав відкоша Вівіан. Черні побуряковів, ладний вибухнути.

– Насправді ніхто не знає Вівіан! – вигукнув він. – Усі вважають, буцімто знають її, але це ілюзія – всі бачать тільки позірне в ній, але не те, яка…

– Ніхто не знає, крім вас, – знову перервав йому Рат.

Черні пильно подивився на нього.

– Я так вважав якийсь час, – повів він далі, вже тихіше. – Я бачив такі її риси, що нікому більше не були відомі, які їй ніхто навіть у сценарії не здогадувався приписати. Зрештою, в цьому взагалі проблема: більшість людей плутає її з ролями в фільмах!

– А ви?

– Я кохав її.

Мабуть, він відчув, що фраза прозвучала, як репліка однієї з його ролей.

– Я знаю, це звучить патетично і наївно. Зрештою, на те воно й вийшло.

– Як це?

– Вона зацурала мене. Я чекав її зі спакованими валізами на вокзалі Ангальтер, а вона так і не прийшла. Ми хотіли разом поїхати в Давос, на два безтурботних тижні серед снігів. Ласкаво просимо! Ніколи ще я не почувався в горах так паскудно.

– Тепер візьміть собі чогось випити і сідайте, – запропонував йому Рат. – А тоді спокійно розповісте мені, що сталося.

Черні, здається, змирився з думкою про те, що в його кріслі сидить непроханий гість. Він кивнув, дістав із шафи дві склянки і пляшку віскі і поставих усе це на стіл.

– Мені зараз треба випити, – сказав він, наливаючи.

– А мені, дякую, краще звичайної води, – попросив Рат.

Черні пішов на кухню і повернувся з глечиком.

– Прошу, наливайте собі, – припросив він, сідаючи.

– Дякую. Відтак, до справи. То ви однаково поїхали до Швейцарії? Без неї?

– А що я мав робити? Все було наперед заброньовано. Коли вона не з’явилася, і я не зміг ніде її розшукати, то просто сів у наступний потяг. Я знав від швейцара в її будинку, що вона сіла в таксі зі своїми валізами; я подумав, може, вона сіла на інший поїзд і вже десь на місці. Або приїде пізніше.

– Але вона не приїхала?

Черні похитав головою.

– Я не бачив Вівіан ось уже майже чотири тижні. І від неї жодної звістки.

– Ви не були занепокоєні?

Черні знизав плечима.

– Що ви називаєте занепокоєнням? Треба приймати правду такою, яка вона є. Почекавши три чи чотири дні серед снігів, я змирився з тим, що Вівіан банально кинула мене.

Рат задумливо кивнув.

– Якщо це так, ви не єдиний. Манфред Оппенберґ, у такому разі, теж знехтуваний. Однак він у це не вірить.

– Те, що вона не з’явилася на зйомки – це справді не є в її стилі. Вівіан надійніша, ніж ви собі уявляєте.

– У професійному сенсі, я так розумію?

– Я знаю небагатьох наших колег, які б так важко працювали, як вона.

– Крім того, вона пропускає зйомки фільму, який Оппенберґ робить спеціально для того, щоб побудувати їй золотий міст у майбутнє? Чому? Тільки щоб не стикатися з вами і її покровителем Оппенберґом? Ні, це не тримається купи! Вона таким чином ставить під загрозу свою кар’єру!

– Вона б так не вчинила. «Вражений блискавкою» – це її другий звуковий фільм! Вона до цього вже показала в «Люті», що не належить до когорти примадонн німого кіно, які бояться звуку, бо він розкриває їхні мовні ґанджі й акторські вади.

– Як ви гадаєте, де Вівіан?

– Звідки мені знати? – стенув плечима Черні.

– А ви просто розкажіть мені все, що знаєте. – Рат відчув, що актор щось замовчує. – І все, що ви думаєте, що, можливо, знаєте.

Черні вагався лише коротку мить.

– Було таке, що… Гаразд, вона мені сама сказала якийсь час тому, що когось зустріла.

– Коханець?

– Ні, тоді вона б мені не сказала. Продюсер.

– Ви маєте на увазі, Вівіан могла зрадити Оппенберґа в тому, що йому насправді дошкульне?

Черні знизав плечима.

– Думаю, це вразить його більше, ніж якби вона втекла з молодим коханцем. Він зробив ставку на неї. Чимало вклав у неї, і сподівається, що невдовзі його інвестиції відплатяться.

– Тоді навіщо б їй тікати?

– Завжди є щось краще за те, що маєш зараз.

– Оппенберґ, схоже, геть не передбачає такої ймовірности.

– У Вівіан контракт з Оппенберґом, він знає, що вона не може так легко відійти від нього.

– Однак, ви вважаєте, що це можливо?

– Якщо вона десь, де жоден німецький юрист не зможе до неї дотягтися…

– У Голлівуді, наприклад…

– Я не знаю. Однак її англійська достатньо хороша.

Рат задумливо кивнув головою і відпив води.

– Гаразд, – мовив він по невеличкій паузі.

– Що ви маєте на увазі? – Черні підлив собі трохи віскі. – Ви знайдете Вівіан?

Рат знизав плечима.

– Якщо ви відповісте на вирішальне для мене питання: куди вона поїхала після того, як сіла в те таксі?

– В усякому разі, не на вокзал Ангальтер, – ствердив Черні.

– Тоді ми повинні запитати в таксиста. Маєте номер телефону Вівіан?

– Так, але…

– Зателефонуймо туди, мені треба поговорити з портьє в її будинку.

Невдовзі Рат мав на лінії старого з мармурового фойє на Штріппе. Той виявив непогану пам’ять.

– Таксі, яким поїхала пані Франк? – перепитав він. – То був великий таксомотор, з подвійною бубновою стрічкою.

– Це мало бути восьмого лютого, – підказав йому Рат.

– Ви впевнені? Зачекайте, я швиденько гляну…

Рат почув у слухавці глухий гуркіт – то портьє висував шухляду своєї конторки, – потім зашурхотіли аркуші.

– Гм… тут справді щось є. Атож: трест Панске, гаразд?

Рат намагався зберігати спокій.

– То ви все записували? – лагідно запитав він.

– А що я кажу! Ясна річ. Я замовив машину о дев’ятій, і вона стояла під дверима вже за пів години.

– Водія зможете пригадати?

– Не так щоб дуже виразно. Бо він сам був не дуже показний. Ті важкі валізи ледве пхав, бідолашний!

Дама в диспетчерській таксі видавала інформацію не так охоче.

– Звісно, ми можемо перевірити, – заявила вона, – якщо ви назвете точний час і адресу. Але як мені знати, що ви справді з поліції? Я можу, наприклад перетелефонувати до вас у комісаріат?

– На жаль, це неможливо. Я зараз на оперативному виїзді.

– Тоді я нічого не можу вам повідомляти. Ви маєте звернутись особисто. Бель-Альянс штрасе, шістнадцять.

– Будь ласка, розшукайте для мене інформацію. Я за хвилину приїду особисто.

– Так хто завгодно може заявитися.

– Ви мене впізнаєте. Я покажу поліційне посвідчення.

– Приходьте, покажіть своє посвідчення, і я побачу, що я можу зробити для вас. Але не раніше. Ви вважаєте, нам бракує іншої роботи?

Рат поклав слухавку.

– Є надія, – сказав він Черні. – Я думаю, ми знайдемо водія.

– Ви мене триматимете в курсі? Я маю на увазі, якщо ви почуєте щось нове про Вівіан?

Рат ствердно кивнув.

– Все це ще не розв’язує моєї найбільшої проблеми цього вечора, – пожалівся він. – Мене запросили на Карнавал. Костюмований бал. Ви маєте якесь уявлення, де я зараз можу знайти машкару?

Черні спершу зиркнув на нього здивовано, тоді посміхнувся.

– Чого б я не знав? Я ж таки актор. Але нам доведеться знову повернутися в Бабельсберґ.

12

– Гляньте лишень на гауптмана Кепеніка![14] Ви хочете конфіскувати касу?

Чоловік біля входу явно був великим дотепником – інакше він би не здогадався доповнити баварський костюм зі шкіряними шортами матроською шапочкою.

– Моє прізвище Рат. Для мене має бути запрошення.

– Яволь, гер гауптман! – клацнув підборами і виструнчився жартівник. – Подивись там, Ліссі, – гукнув він до Раушґольененґель[15], що сиділа за касою. Та швидко знайшла і передала баварцеві вхідний квиток, який той надірвав і простягнув Ратові, зауваживши:

– Ви запізнилися.

– Це я сам знаю.

– Але вільних дам лишилось достатньо, – підморгнув баварський моряк.

– У мене побачення.

– Ну, тоді скажу просто: поринь у розваги!

Повітря в залі було насичене нікотином. У сіро-блакитному серпанку блукали тонкі промені світла від десятків обертових дзеркальних куль, і їхні відблиски ковзали по стінах і головах. Простір був щільно напакований людською масою. Гомін голосів майже заглушав музику. Якийсь співак пародіював найостанніші шляґери. Кілька гостей за своїми столами підспівували йому, погойдуючись у такт, але решта, як здалося Ратові, геть його не слухала. Більшість присутніх розмовляла, танцювала або цілувалася. Він насилу виокремив гостей у справді тематичній машкарі: було, щоправда, чимало піратів або пристрасних іспанців, кілька моряків, кілька ковбоїв і лічені індіанці, однак більшість обмежилися барвистим капелюхом або тоненькою пів маскою. Вбрання всіх жінок мало спільну особливість – його було якомога менше.

Рат більше знав «Резі» як міщанський осередок легкого флірту з перспективою шлюбу, але сьогодні буржуазія, здається, вирішила побавитися в дикі пристрасті.

Він почувався безнадійно старим, простуючи між рядами столів у пошуках свого місця. Однострій прусського гауптмана, позичений за допомоги Рудольфа Черні з колекції костюмів Бабельсберґа, стискав його тіло наче корсет, роблячи відчуття кожного руху таким жорстким, ніби він проковтнув тротуар. Крім того, він постійно чіпляв шаблею ніжки столів, стільців чи ноги гостей. Вечір обіцяв ті ще веселощі! Добре, що половина його вже минула. Було майже пів на десяту.

Йому довелося ще раз зазирнути у свій квиток. Стіл 28. Осьде він, просто біля бару. Проте Каті за столом не було. Насправді за столом 28 сиділа тільки пара, що самозабутньо цілувалася, нічого й нічого навколо себе не помічаючи. Рат оглянув постаті на танцполі – там панувала неймовірна тиснява, тож не випадало надто багато розгледіти. Він помітив двох циганок, але з лиця жодна з них не була схожа на Каті.

Він влаштувався за столом із парою, яка, здається, й досі нічого не помічала. Врешті-решт тут має з’явитися Каті. Тепер він, принаймні, змушений трохи на неї зачекати, й це певною мірою заспокоїть його провинне сумління. Спочатку, натомість, з’явився кельнер. Рат замовив пляшку «Мозель-Рислінгу» – єдиний алкогольний напій, щодо якого вони з Каті могли дійти згоди, як уже показав досвід Нового року. Кельнер приніс вино і два келихи, а вона й досі не показалася. Вона сидить за іншим столом і спостерігає за ним? Тут, у «Резі», є можливість зателефонувати зі свого столика на інший або скористатися пневматичною поштою. Мекка для сором’язливих і «для тих, хто має потребу», як колись визначив це Ґреф, згадуючи Червінскі, що регулярно ходить до «Резі». За допомогою пневматичної пошти особливо обережні відвідувачі навіть обмінювалися своїми світлинами, перш ніж узяти участь у першому танці.

Кельнер поставив келихи і заходився наливати. Рат прикрив долонею келих Каті, кельнер поклав пляшку у відерце з льодом і щезнув. Цілувальники нарешті перервалися. Дівчина встала, розгладила на собі зім’ятий костюм наложниці з гарему і пішла геть. Чолов’яга вдоволено відповів на її усмішку і поправив на голові лискучого барвистого капелюха. Теж один із тих, «хто має потребу», подумав Рат, глянувши в закаляне губною помадою розпашіле обличчя сусіда.

Той потягнувся по своє витхле пиво і випростав спину.

– Доброго здоров’я, гер гауптман! Коли ви окупували наш стіл? А я й не помітив, що мене переможено!

Він розреготався власному жарту, Рат у відповідь криво посміхнувся:

– Я щойно сюди дістався.

– Ви, бачу, оптиміст? – показав сусід на порожній келих. – Одразу приготували приманку…

– У мене побачення, – відказав Рат: сусід був йому неприємним із першої миті. – Втім, наразі, за столом мало що відбувається.

– Вам треба було прийти з годину тому – оце атмосфера у нас тут панувала! Тут сидів один пірат – ото жартівник, скажу я вам! Дотепами сипав без упину. А циганка, що тут сиділа, від келишка до келишка робилася дедалі веселішою. Класна така кі…

– Циганка?

Чолов’яга замовк на пів слові й подивився на Рата. Тоді ніби щось збагнув.

– Бачу, циганка була твоя, – сказав він, голосно сміючись. – То не ображайся, але ти трохи запізнився.

– Я знаю, – сухо мовив Рат.

– В усіх сенсах запізнився, якщо можна так сказати. Боюсь, ти сьогодні циганку більше не побачиш. Вона пішла з піратом десь пів години тому. Разом з іншою парою. Думаю, вони хотіли продовжити в якомусь іншому місці.

Рат змушений був це проковтнути. Він чекав чого завгодно, але не цього. Каті прип’яла йому роги. Чи як це назвати? Це було так вульгарно! Новина його приголомшила, незважаючи ні на що. У своїй безглуздій уніформі він почувався особливо паскудно.

– Не журись, приятелю! – весело поплескав його по плечу сусід. – Не роби з цього трагедії. Тут достатньо дівчат. І настільні телефони, – сміявся він. – Я саме так зі своєю познайомився. Приємно, що тут парочка місць звільнилася. Принаймні, є, куди нам своїх кізочок припнути.

– Я, насправді, не козопас, – скривив рота Ґереон.

– Гаразд, гаразд! Ми не такі, ми норд-дойчі, німецькі лорди!

На щастя, повернулася дама з гарему і потягла свою красунчика до танцполу. Рат хотів був розпитати власника лискучого капелюха, куди саме пішла Каті зі своїм супутником, але, мабуть, запізно схаменувся, бо парочка вже зникла з його поля зору.

Зрештою, бігати за Каті не дуже й хотілося. Якщо судилося саме в такий спосіб її здихатися, що ж… Якщо Каті сама так вирішила – тим краще! Якби вона хотіла! Принаймні, коли її немає поруч, йому похватніше буде набратися. Навіть набагато краще. Рат спорожнив свій келих і підвівся. Витяг пляшку вина з відерця і пішов до бару.

Він знайшов вільний барний стілець і побачив, що навіть у барі є настільний телефон і пневматична пошта. Наливши собі черговий келих вина, він покликав до себе дівчину, що продавала цигарки.

– Одну «Оферштольц»[16] шістку, будь ласка.

– Ми продаємо тільки десятки.

– Теж добре. І сірники, будь ласка.

Пальці дівчини швидко виловили з лотка потрібний крам.

– П’ятдесят пфенігів, – сказала вона.

Рат поклав марку в її долоню й кинув:

– Решти не треба.

На подяку отримав приголомшену посмішку, яка дещо його розвеселила. Власник лискучого капелюха міг бути огидним, але щодо одного він мав слушність: жіноцтва на балу не бракувало! Навіть якби цієї-таки миті їх усіх у нього викрали. Рат одразу розпакував коробочку і взяв цигарку в рот. Він намагався зробити це якомога більш невимушено, але помітив, що навіть руки йому трохи трусяться з хвилювання. Навіть коли відірвав сірник. Він контролював себе цілий день, і тим більше втіхи відчував зараз від своєї поразки. Так, він хотів знову курити! К лихій годині всіх некурящих! К лихій годині Каті! Перша затяжка вдарила нікотином по мізках, наче обухом по голові, й приємна, хоч злегка й болісна, хвиля розійшлася з легень по всьому тілу. Він почувався зараз майже, як тоді – у свої дванадцять чи тринадцять, – коли поцупив кілька цигарок і викурив їх разом із приятелями в їхньому сховищі в Клеттенберзі. Він тоді теж гарно почувався. Щоправда, тільки на початку. Потім усі четверо пішли до котловану і вишикувалися навпочіпки на краю, як чемпіони з бігу на старті. Рат усміхнувся, згадуючи про те, як Пауль, який тримався найкраще з усіх, допоміг йому повернутися додому.

– Фрау комісарше, я думаю, у Ґереона зі шлунком негаразд. Що у вас було сьогодні на обід?

Занепокоєне обличчя матері. Батька, на щастя, не було вдома – той би вмить розкрив брехню. За рекомендацією Пауля, Ґереон боровся з тютюновим запахом, жуючи щавель, що, зрештою, викликало новий напад блювоти.

Хто міг би передбачити, що за кілька років, попри ту науку, він таки почне курити завдяки службі в прусському війську.

Рат обережно витягнув цигарку з рота – йому, насправді, треба було тепер знову потроху звикати до тютюну. Втім, час у нього є – щоб набратися як слід, поміркувати собі на втіху; а додому він може поїхати на таксі. Правильна доза алкоголю відіганяє демонів і забезпечує спокійний сон.

Він витяг наступну цигарку і помахав барменові. Замовив коньяк, а тим часом притьма спорожнив усю пляшку вина. Якщо розважити, день минув гарно, розмірковував Рат. Він успішно уникнув Бьома і зробив чималий поступ у справі Вінтер. Щойно вони злапають Кремпіна – що було суто питанням часу, – все з’ясується. А Оппенберґ давав йому вихід на Фелікса Кремпіна надійніший за всі поліційні розшуки. Тож справа дійсно посувається досить добре.

І схоже, він сьогодні навіть здихався Каті. Принаймні, на один вечір.

Рат вихилив коньяк одним ковтком і замовив іще один. Бармен поставив келишок на шинквас, і тієї таки миті щось задзеленчало і замиготів вогник: прибуло відправлення на пневматичну пошту 51. Усі зацікавлено дивилися на пакет, що бармен витягнув із комірки; тільки Рату було байдуже, хто там кому надіслав квіти чи солодощі – він потягнувся по свій келишок і випив. Бармен прочитав супровідну нотатку, і простягнув невеличкий пакет Ратові.

– Гер гауптман? Ось, це для вас.

Гер гауптман мало не впустив келишок. Знизавши плечима, він узяв пакуночок і прочитав супровідну нотатку. «Для гауптмана з Кепеніка». Невже Каті ще тут? Рат озирнувся. За столом 28 знову цілувалася ота парочка, більше нікого.

Він розірвав пакет, під цікавими поглядами інших костюмованих відвідувачів бару. Всередині виявилося світло-зелене перо і аркушик паперу.

Рат прикрив текст від сторонніх очей обабіч і прочитав: «Сьогодні вже танцювали? Якби гер гауптман хотів поплакатися на грудях у ніжної курочки…».

– Звідки це надійшло? – запитав він у бармена.

Той показав на дальній кінець бару:

– Столик п’ятдесят два.

Рат озирнувся, але навряд чи можливо було щось до ладу розгледіти в тьмяному світлі, серед такої кількости людей. Він поклав у кишеню лист і зелене перо, взяв свій келишок коньяку і пішов на танцмайданчик, де стовпище було, як удень на Потсдамплац.

Він одразу її побачив. Світло-зелена курка в короткій спідниці й пір’яному боа справді пострибувала на паркеті. Вона мала доволі привабливі сідниці й ніжки, але обличчя – незалежно від костюму – аж надто нагадувало куряче. Рат швидко сховався за однією з колон. Курка за своїм танцем не встигла його помітити.

«Що ти тут загубив? – сказав він собі. – Ще один коньяк, і додому». За колоною він почувався безпечно і стежив звідти за прихильною до прусського королівського офіцерства стрибучою куркою, яка, ймовірно, чекала, коли з’явиться і аплодуватиме їй бравий гер гауптман. Раптом йому здалося, що він побачив певне обличчя, якому тут не належало бути.

Дарма, подумав він, ти знову бачиш привидів.

Однак те обличчя промайнуло знову. Обличчя в облямуванні індіанського пір’яного убору.

Що, в біса, їй тут треба? У крамничці, що торгує компанією для тих, хто не хоче лишитися на самоті? Він перехилив коньяк. Тепер у нього було дві причини, щоб чимшвидше піти звідси. Однак він не міг відвести очей. І коли побачив, як вона всміхається своєму партнерові, Рата пойняв такий біль, що він одразу забув свій гнів щодо Каті.

Що то за гібон у ковбойському костюмі з торочками, що наважився милуватися усмішкою Шарлі?

Шарлотти Ріттер.

Він не бачив її кілька місяців. Фройляйн Ріттер мала подбати про свій іспит, сказали колеги з Алекса, і Рат побачив у цьому знак долі, нагоду нарешті забути Шарлі. Але навіть маючи Каті поруч із собою в ліжку, досі не спромігся.

То за яким лихом вона зараз прийшла сюди?

Лише почувши знайомий голос, він зрозумів, що він увесь час п’яв на неї очі, як дурний.

– Шефе? Оце діло! Тебе підвищили до гауптмана?

Він обернувся і побачив гладуна Червінскі, що стояв позаду й шкірив зуби. Машкара в’язня, у яку вбрався детектив, не робила його привабливішим.

– Очам не вірю: ти, і без Геннінга?

– Він не має нічого спільного з Фашінґом.

– Як і я.

– Гарний жарт! – Червінскі штурхнув його під бік.

Рат лаштувався вже пояснювати різницю між кельнським Фастеловендом і берлінським Фашінґом, коли з мороку вигулькнув другий каторжанин з двома кухлями пива в руці. Комісар Франк Бреннер, упізнавши колегу в уніформі гауптмана, глянув на нього менш привітно. Не мовивши ані слова, він подав Червінскі його пиво, вони цокнулися кухолями і почали цмулити.

– Гляньте лишень, що робиться, – озвався натомість Рат. – Тепер ти ще й після роботи відволікаєш моїх людей.

– З якого дива вони твої люди? – пирхнув Бреннер. – Якщо ми комусь належимо, то хіба що Вільгельмові Бьому – всі, включаючи тебе. З нетерпінням чекаємо понеділка. Шеф на тебе розлючений!

– Недоділка я ніколи не любив.

– Гей! – Червінскі показав своїм кухолем на танцпол. – Чи то не Ріттер там утинає?

Рат не відповів.

– Справді, вона, – підтвердив Бреннер. – Одначе, з неї вийшов пікантний Ільчі! Правильно кажу?

– Ільчі звати коня,[17] жлоб ти рогатий, – буркнув Рат.

Бреннер не зважав.

– Гостра штучка, ця мала, – гнув він своєї. – Пружна дупка, маленькі цицьки – саме на мій смак. Як вона в ліжку?

Рат промовчав. Він відчув, як у ньому наростає гнів, який він уже ледве стримував.

– Подейкують, що вона тобі давала, – явно намагався його спровокувати Бреннер. – То як вона була? У рот теж брала?

Рат блискавично вхопив товстуна за барки, згрібши його каторжанську робу. Пивний кухоль упав на підлогу, з мокрим дзвяком розлетівшись на скалки і змусивши Червінскі відскочити вбік.

– Стули свій паскудний писок, доки не сталося гірше, – просипів Рат Бреннеру просто в пику.

Його обличчя було в кількох міліметрах від обличчя Бреннера.

– Агов! Це що має означати? – прохрипів товстун, задихаючись. – Пожартувати вже не можна? Думаєш, ти єдиний, хто пер цю сучку?

Рат вклав весь свій гнів у точний несамовитий удар Бреннеру під дих. Комісар у костюмі в’язня склався навпіл, і Рат підкинув його вгору лівим гуком, і аж тоді ззаду хтось вхопив його зап’ястя. То був Червінскі. Він міцно тримав його, тим часом як Бреннер стогнав і цідив прокляття. Опасистому комісарові кров бігла і з носа, і з рота.

– У своїх дружків гангстерів навчився? – проскавучав він люто.

Тільки зараз Рат усвідомив, скільки людей дивиться на нього: на танцполі деякі пари зупинилися – серед решти, індіанець із ковбоєм.

Шарлі з жахом дивилася на нього, і він відвернувся. Сподіваймось, вона не впізнала його!

– Усе гаразд, – сказав Рат Червінські, пручаючись у його напрочуд чіпких лапах. – Усе гаразд, відпусти мене, Поле, я більше його не займатиму.

Той попустив хватку і ґереон вивільнився. Не озираючись, він вийшов із зали.

13

Він усе підготував, встановив світло, заправив плівку в камеру, розклав по місцях інструменти, наповнив шприц, усе напохваті. Коли він бачить в подробицях оці свої точні приготування, його знову вражає млосне відчуття цілковитої знемоги, це відчуття, від якого підламуються коліна, а в шлунку неприємним холодком озивається порожнеча – як у мить вільного падіння: він знає це тривожне відчуття порожнечі лише зі снів; це почуття, яке дозволяє відчути власне нутро, і – що найгірше – відчути, що твоє нутро порожнє.

Це мало відбутися тут.

Це мало відбути зараз.

Була б вона зараз жива.

Відчуття знемоги не відпускає. Воно триває і витягує з глибин пам’яті картину, яку, здавалося, він давно забув, яку затопив у морі забуття багато років тому, щоб вона ніколи більше не виринала на поверхню. А тепер, щойно він заплющує очі, вона випливає і повільно обертається навколо власної осі, щоб він міг оглянути її з усіх боків. І ось, навіть із заплющеними очима, він бачить…

Навіть із заплющеними очима він бачить Анну.

Обличчя Анни, тендітні контури, чарівний профіль, що чітко вимальовується проти яскравого світла вікна.

Її вуста ворушаться м’яко і тихо.

Це непогано, – чує він, вимовляють її вуста.

Її рука тягнеться, щоб пестити його, і він сахається. Сідає в ліжку. Відвертається.

Я люблю тебе, чує він її слова. – Ми подолаємо недугу.

Нічого ми не подолаємо.

Його перша фраза після неспромоги.

Нічого ми не подолаємо.

Йому слід було знати наперед. Він сподівався на диво, на кохання, на Анну, яку він так нестямно жадає. Він недооцінив хворобу. Вона сильніша за все інше. Він не переміг її, як він міг собі таке уявити? Він ніколи її не переможе, він може тільки на деякий час її забути.

Хвороба знищила його, зробила його середнім родом, нічим, неспокійним духом, що блукає світом, безстатевим духом, що якого ніхто не здатний звільнити.

Ми все подолаємо, каже Анна, ми маємо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу ділити з тобою життя.

Неможливо, каже він, я не нормальний. Я ніколи не зможу бути нормальним.

А хто є нормальним? Ніхто. Ми, медики, знаємо це ліпше за будь-кого.

Немає жодного сенсу. Я ніколи не буду тобі справжнім чоловіком. Ніколи.

Ти найбільш жаданий мій чоловік. Ти навіть не знаєш, як мені заздрять однокурсниці! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою?

Вона сміється. Чому вона сміється?

Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловік.

Вона хоче взяти його в обійми, і він її відштовхує.

Її зойк, коли вона стукається головою об край нічного столика.

Її рука, кров на її руці і її здивований погляд. Сльози, що збігають їй з очей.

Цього він не хотів, він не хотів ранити її, він ніколи цього не хотів; однак він не в змозі кинутись до неї, розрадити її, вибачитися – він сидить у ліжку заціпенілий і просто дивиться на неї, і нарешті він зводить з неї погляд.

Він уже не бачить, як вона одягається – тільки чує, як грюкнули двері, коли вона вийшла з кімнати.

Її нажахане обличчя, погляд, спрямований на закривавлену руку, якою вона витерла чоло… Це було останнє, що він побачив від неї.

Він більше не повернеться в університет.

Він більше ніколи не матиме побачення з жінкою.

За кілька днів він купує свій перший кінотеатр.

Тепер він знає, де його місце – хвороба ясно показала йому.

Рай: зала кіно, у якій демонструється нескінченний фільм з όбразами його мрій, з голосами, які він чує в картинах, і співами. Озвучені картини, що заспокоюють його домову прикрість, що насправді є пристрастю до мандрів, тугою, що не знає напрямку і не має мети.