Неділя. 2 березня 1930 року

14

Демони повернулися.

Вони повернулися, хоча попервах він їх не впізнав.

Серце йому несамовито калатало. Лежачи в своєму ліжку, він не відразу зрозумів, де він – знайомі обриси спальні поволі вимальовувалися в півтемряві. Важкі штори пропускають замало світла.

Демони повернулися, проте не такі, як зазвичай. Усе було інакше, але не менш жахно. Тепер, сидячи в ліжку і важко дихаючи, з чолом, зрошеним холодним потом, і звівши очі на стелю, він бачив там картини сну виразно, як на полотні.

Ліс: дерева стоять незвично рівно, як свічки, їхніх верхів не видно, чорні, вкриті мохом стовбури що вище, що щільніше оповиває густий білий серпанок, лісовий ґрунт теж вистелений килимом туману – таке враження, ніби дерева виростають з туману і вгорі знову в нього вростають.

Він блукав цим лісом і щось шукав, але не міг пригадати, що саме. Потім, у монотонному чергуванні чорних стовбурів у білому тумані, він раптом виявив яскраву пляму. Червону. Там був хтось. Жінка в червоному пальті.

Він рушив до неї, ніби керований якоюсь магнетичною силою. Жінка повернулася до нього спиною, але він знав, що це має бути Каті – це її пальто.

– Каті, – озвався він до неї, – добре, що я нарешті знайшов тебе, мені треба поговорити з тобою.

Жінка обернулася – повільно, ніби рухаючись у якійсь липкій прозорій масі. Він побачив її обличчя, але не міг упізнати – риси були нечіткими, ніби на них конденсувалася ота глевка маса, що замінила повітря. Він бачив її обличчя ніби крізь товстий шар клейстеру, бачив, що в ньому відкрилося щось темне – певне рот. Вона заговорила, і він почув голос Каті.

– Баумґарте, – мовила жінка, – що ти тут робиш?

Це мала бути Каті, бо то був її голос, її постать вимальовувалася під пальто, її груди, її дещо заширокі стегна.

Рат хотів заперечити, хотів назвати власне ім’я, але не зміг, з горла не линув жоден звук, навіть хрипіння чи харчання, геть нічого. Натомість права рука його, ніби мимоволі, рушила вперед. Жінка (Каті?) широко розплющила очі, з жахом дивлячись на його руку. Він подивився вбік і побачив довгий ніж у правій руці, він намагався зупинити рух або принаймні скерувати його інакше, але не спромігся, хоча рука рухалася так повільно, як у відтворенні з кіноплівки, на яку знімали з більшою швидкістю.

– Не займайте мене! – кричала Каті, бо то справді була Каті, і він дедалі чіткіше бачив її риси під клейстером, що поступово розчинявся і ставав прозорішим. – Пробі! Порятунку!

Ніж рухався своєю траєкторією безжально, повільно, але нестримно. Так само повільно й потужно, з огидним чвяканням, він увійшов у груди Каті. Негайно, ніби все повітря враз вийшло з легень, крики Каті припинилися, але на цьому все не скінчилося – ніж колов знову і знову, нестерпно повільно і невблаганно. Нарешті він зупинився. Рат побачив зламане лезо в своїй руці, потім закривавлене тіло Каті, яке повільно сповзало по стовбуру дерева, темно-волого забарвлюючи його кору.

Рат блукав, заглиблюючись в ліс, і раптом, десь над хмарою туману, один по одному, з електричним гудінням, стали спалахувати прожектори, яскраво освітлюючи весь ліс. Тільки тепер він зрозумів, що вбраний в уніформу гауптмана – королівського прусського капітана. Його шинель була заляпана кров’ю, але принаймні ножа не було, і він відчув величезне полегшення.

– Ти мене шукаєш? – почув він жіночий голос, який ніби кружляв навколо нього.

Перед ним стояла Вівіан Франк, якою Рат запам’ятав її з «Пивнички Венери». Вона посміхнулася, посміхнулася саме так, як тоді, коли намагалася його спокусити.

– У нас іще є курка, яку ми обскубемо вдвох. Тож почнімо, бо в нас не так багато часу!

З цими словами Вівіан оголила торс і показала йому красиві груди. Вона поманила Рата вказівним пальцем, показуючи, щоб ішов за нею, і повернулася спиною.

Коли вона повернулася, Рат побачив ніж у неї спині, вся її розкішна танцювальна сукня ззаду була просочена кров’ю.

Рат упізнав ножа за колодкою – той самий, що він мав у руці. Він хотів піти за актрисою і витягнути ножа з її спини, але не спромігся зрушитися з місця. ґереон безпорадно спостерігав, як Вівіан Франк спершу хитнулася – раз, двічі, – утрималась на ногах, а тоді, зробивши ще кілька кроків, нарешті впала на землю і залишилася лежати.

Чорні фігури сновигали лісом, заледве впізнавані крізь густий туман, вони схилялися над тілом і роздирали його, тягнучи в різні боки. Рат намагався втрутитися, але ноги йому неначе приросли до землі.

– Не бійтеся! Ви лише подбайте про неї! Все буде гаразд.

Ще до того, як він обернувся, Рат уже знав, хто до нього говорить, бо відчув її запах.

Вона повернулася.

Шарлі стояла, притулившись до дерева, і всміхалася йому, біла як сніг, червона як кров, чорна як чорне дерево. Шарлі. Вона схилила голову набік, ніби трохи соромилася сама себе.

Всі негаразди раптово забулися: всі турботи про мертвих Вівіан і Каті, про його провину, а також страх.

– Все буде гаразд, – сказала вона, і це було правдою.

Шарлі була з ним, а отже все було добре.

– Ти повернулася, – сказав він, повільно наближаючи своє обличчя до її обличчя. Вона просто кивнула. Як приємно вона пахне!

– Ти досі кохаєш мене? – запитала вона, глянувши йому просто у вічі.

Рат хотів відповісти, але побачивши, яка спотворена пика дивиться на нього, сахнувся від неї. Її до цього прихована половина обличчя становила одну жахливу, обпалену рану, волосся вилізло, риси обличчя були не до впізнання.

Саме цієї миті він прокинувся: серце гупало молотом, із грудей виривалося хрипіння, а ніс іще відчував той запах. Проте Ґереон швидко отямився, упізнавши обриси своєї спальні. А картини сну вже танули, наче дим на вітру.

Задзвонив телефон.

Рат подивився на нічний столик. Будильник перекинувся, тож визначити час не було як. Телефон знай дзвонив.

Ні, йому зараз не треба ні до чого терміново братися.

Телефон задзеленчав іще двічі, а тоді замовк. Ґереон сів. У голові трохи загуло, нили кісточки на правій кисті. На стільці лежала уніформа гауптмана, складена не така акуратно, як було заведено в прусських казармах. Він сперся на праву руку й відчув у ній різкий біль. Нехай тобі! Поволі пригадались останні події вчорашнього вечора. Кулак в обличчя Бреннеру. Він віддухопелив гівнюка.

Нажахане обличчя Шарлі на танцполі. Як вона дивилася на нього.

І ковбой поруч із нею.

Ратові в серце знову вп’ялося те жало, яке він ледве витримав того вечора.

Прокляття!

Уперше він побачив її з іншим чоловіком. Він не думав, що таке станеться з ним.

Їхній короткий роман почався і скінчився кілька місяців тому. Чому він усе перепаскудив? Він зрадив їй, брехав їй і експлуатував її – насправді він не хотів нічого з цього робити, але вийшло саме так. І вона не змогла йому це пробачити. Так само, як він ніколи не міг цього пробачити собі.

Що, звісно, нітрохи не тішило. Навпаки.

Влітку він зробив спробу повернути її і зазнав жахливої невдачі. Вона розмовляла з ним, поводилась дружньо, можливо, навіть була доброзичлива, але це не змінило того, що вона з ним порвала. Без жодних «якщо» чи «але».

Уникати на роботі її було не так просто, оскільки Шарлі, поза своїми юридичними студіями, працювала стенографісткою в Замку. І саме у відділі розслідування вбивств. Попри те, Рат доволі успішно впорався з неминучими зустрічами. Холодні ділові стосунки. А якщо в них траплялися суперечки, то винятково через Вільгельма Бьома, якого Шарлі обожнювала і який хотів би запроторити Рата в пекло.

Він бачив її в Замку з різними чоловіками, завжди в професійних відносинах, і це його не турбувало; проте вчора ввечері було інакше.

Вперше він побачив, щоб вона дивилася на чоловіка так, як колись дивилася на нього. Так, як, хотів би, щоб вона знову дивилася на нього.

Він мусив викинути її з голови!

Він пішов до ванної, босими ногами відчуваючи холод дощаної підлоги. Він подзюрив і увімкнув водонагрівач, потім зайшов у вітальню і поставив платівку з джазом. На столі досі стояв коньячний келих. Рат відніс його на кухню і поставив у мийку. Кухонний годинник показав пів на дев’яту. Доки Рат варив каву, йому до рук трапила нотатка на бланку спілки берлінських перевізників – адреса таксиста, яку він учора лишив на кухонному столі, перш ніж перевдягтися в однострій. Так, уніформа! Він має сьогодні її повернути. Ось уже щонайменше дві причини вийти сьогодні з дому!

Після кави Рат повернувся до ванної, почистив зуби і увімкнув душ. Вода насправді не дуже нагрілася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями.

Таксист мав на ім’я Фрідгельм Зільке, і мешкав десь під Шенеберзьким газометром[18]. Коли Рат дістався туди, був уже полудень – поїздка в Бабельсберґ забрала більше часу, ніж очікувалося, бо маса охочих виїхати в неділю за місто заповнили вулиці, утворюючи затори. А він же хотів лише повернути на студію дурну уніформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щільним. Вулиця перед будинком Зільке взагалі виглядала безлюдною. На сходах відгонило капустою. Рат піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері. За якусь мить йому відчинила, жуючи дорогою, жінка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу – смаженою цибулею і печінкою. Рат терпіти не міг печінку.

– Що вам треба? – невдоволено глипнула на нього жінка. – Ми саме обідаємо!

Рат показав своє посвідчення.

Жінці мало очі з орбіт не вискочили, коли вона побачила значок кримінальної поліції.

– От падлючий шмаркач, – прошипіла вона. – А казав же, в кіно з подружкою!

Вона повернула голову в квартиру.

– Еріху! – гукнула роздратовано. – Тут поліція. Що ти знову наколобродив?

Рат заспокійливо підняв руки:

– Облиште, не треба. Мені треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловіком. Він удома?

– Хто, мій чоловік?

Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.

– Я в кіно й був! Якого біса?!

– Еге, гаразд, – сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана поліціянта розмова до батька.

У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.

Еріх зник у глибині квартири.

– Нічого поганого, – квапливо запевнив Рат його матір. – Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?

Вираз її обличчя погіднішав.

– Авжеж, – підтвердила вона. – Заходьте!

Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні – поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.

– Фрідгельме, – сказала його дружина, – пан із поліції, тож…

Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.

– Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? – запитав він.

– Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я пі- ду геть.

– Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?

– Ми можемо десь поговорити наодинці…

Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких – перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.

– Прошу, – запросив Зільке сідати, показуючи Ратові на крісло. – Нічого ліпшого запропонувати вам не можу.

– Дякую, – зупинився Рат посеред кімнати і витяг із кишені нотатник.

– Ви керуєте таксомотором номер два-чотири-вісім-два? – запитав він.

– Все так. А з цим щось негаразд?

– Ні, ні. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого… видатну особу, актрису…

– Та їх таких у цьому місті достобіса.

– Вівіан Франк.

– Франк! Авжеж! Її я добре пам’ятаю. То це було восьмого?

– Мені треба знати, куди ви їх завезли.

Зільке замислився, пригадуючи.

– Десь до Вільмерсдорфа, я думаю… А втім, зачекайте! Я ж усе тут маю… – Він витягнув із шафи темну шоферську куртку і встромив руку у внутрішню кишеню.

– Осьде! – показав він Рату невеличкий коричневий блокнот.

– Що ж, – повів він далі, погортавши записник, – субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, із Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поїздка до Вільмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розі з Рурштрасе.

– А далі?

– Далі, що?

– Ви чекали на неї? Куди далі поїхали? Може, до якогось залізничного вокзалу? Чи в аеропорт?

Зільке заперечно похитав головою.

– Ні, там знайшовся якийсь, що її зустрів, а потім…

– Хтось на неї чекав?

Таксист кивнув.

– Стояв там на розі і чекав. Навіть із квітами, з розкішним букетом. На вигляд був теж, як актор.

– Ви упізнали його?

– Нє. Ніколи до того не бачив.

– Але думаєте, він актор?

Зільке знизав плечима.

– Ну, з вигляду, міг би бути. Дуже елегантний. З вигляду хіба скажеш? Тому що це виглядало так… От Вівіан Франк – то актриса, якщо я не помиляюся.

Рат витягнув з кишені світлину Рудольфа Черні.

– Може, оцей був?

– Черні? Та ні, цього я знаю. А того я в жодному кінофільмі не бачив.

Рат сховав фото.

– Ви пам’ятаєте, куди вони пішли?

– Цього я не бачив. Я поїхав одразу на стоянку таксі і чекав на чергових пасажирів. – Він знову погортав свій блокнот. – Райнікендорф. Три чверті одинадцята. Правильно, я довго там простовбичив.

– І більше ніколи не бачили Вівіан Франк? Щоб вона знову показалася десь на вулиці? Вона, чи її супутник?

– Франк можна скрізь побачити – на кіноафішах. А у реальному житті, ні, я більше за тією адресою замовлень не мав. А що сталося, чому ви про те все розпитуєте? Це якось пов’язано з наркотою? То знайте, що я у своїй машині нічого такого не допускаю, вже ж можете мені повірити!

Рат у відповідь багатозначно посміхнувся і розпрощався з таксистом.

На вулиці він закурив і, сівши в машину, одразу опустив скло. Йому треба було чимшвидше позбутися запаху, що зачепився в носі. Він із дитинства ненавидів смажену печінку, якою регулярно напихала його мати. Її улюблена страва. Навіть після героїчної смерті старшого, вона й далі подавала її на стіл…

Він завів машину і рушив.

У неділю вдень вулиці в місті були майже безлюдними. Рат припаркував «Б’юїк» перед винною крамничкою. Перехрестя на розі з Рурштрасе мало цілком звичайний вигляд – вулиця як вулиця. В одному будинку тут на першому поверсі розташувався ресторан, в іншому – салон чоловічого одягу, а поза тим, будинки нічим не вирізнялися серед решти. Рат вийшов із машини і роззирнувся довкола. Що, у біса, могло привабити сюди Вівіан Франк? Приватні вивіски на будинках заявляли про юристів, лікарів і податкових консультантів – жодного кінопродюсера. Імена на поштових скриньках теж нічого Ратові не підказали. Хоча, з іншого боку, кінозірки, мабуть, не вказують на поштових скриньках своїх справжніх імен. Тут навіть не було туристичної агенції, з якої вона могла б забрати свій квиток на поїзд чи літак. Ресторан, однак, мав певну особливість – то був китайський ресторан. «Янґтао» повідомляла неонова вивіска, хоч би що це означало. У будь-якому разі Рат не знайшов тут відповіді на свої запитання. Чому восьмого лютого Вівіан Франк взяла таксі до Гогенцоллердама, а не до вокзалу Ангальтер, де чекав на неї Рудольф Черні? І що вона робила після того, як вийшла з таксі? Йому належало з’ясувати, що їй треба було на цьому розі. Показувати фото акторки можливим свідкам було б справою не надто перспективною – у неділю в цьому кварталі майже не було людей. Можливо, йому варто розпитати Оппенберґа, чи підказує йому щось ця адреса. Якби десь тут мешкав інший кінопродюсер, це був би великий крок до розкриття загадки. Рат повернувся до машини і сів за кермо. Подивився на годинник. Пів на першу. Порожній шлунок нагадував про голод. Однак апетиту не було – і не тільки через відвідини квартири таксиста. Він сердито вдарив долонею по керму. Холера! Він уже був майже забув про неї. Принаймні, траплялося, що по кілька днів поспіль навіть не згадував про неї.

Хто, на бога, той персонаж? Той засранець! Чоловік, якому спало на думку перевбратися на карнавал ковбоєм, просто нікчема! Либонь, який адвокат.

Він не хоче повертатися думками до Шарлі, але що він може вдіяти?

Не зупинятися ні на мить, перебувати в постійному русі! Мчати, мчати, мчати. Рат запустив мотор і помчав.

Він не мав конкретного пункту призначення, він просто колував містом, повертаючи там, де трапиться, як йому здавалося. Кінець кінцем, він потрапив у район Моабіт. І майже автоматично виїхав на Шпенерштрасе.

Він повільно прокотив повз її будинок. Що він собі надумав, на що сподівався, що боявся побачити?

Він зробив коло навкруги усієї кам’яниці, потім повернув праворуч і зупинив машину через дорогу, акурат навпроти дверей до її будинку. Вимкнув мотор і закурив. Останню вже цигарку з коробки. Те, за що він іще вчора лаяв би себе як некурящий, сьогодні було йому знову на розраду.

Доки, сидячи в машині, курив, він спостерігав за вхідними дверима, з яких ніхто не виходив, і раз у раз зиркав на вікна, у яких ніхто не показувався. Проте йому здалося, що він бачить слабке світло за шибками. Він замислився, чи не варто йому просто перейти вулицю і подзвонити в двері.

А далі?

Влаштувати ще одну бійку, якщо відчинить ковбой?

Рат викинув недопалок у вікно і запустив мотор.

Через півгодини, з новою коробкою «Оферштольц» у кишені, він піднімався кам’яними сходами поліційного управління. Він припаркував машину на Клоштерштрасе, а далі попрямував пішки: в освітленому дворі Замку його «Б’юїк» могли помітити, якщо не сам Бьом, то один із людей Бьома. Однаково машиною складно було тут проїхати через велетенський будівельний майданчик на Алексі, що знай розростався. «Ашинґер» і кілька інших будівель, у сподіванні уникнути знесення, з’юрмилися перед Управлінням, як засуджені до страти на ешафоті. «Ашинґер» наче обіцяно помилувати – для нього знайшлося місце в новому плані площі, так було сказано в офіційному повідомленні. Що чекає на «Льойзер і Вольф» іще невідомо, але Рат наразі зміг розжитися в них цигарками. Зрештою, доки шеф поліції курить сигари, на Алексі, мабуть, тютюнова торгівля не припиниться.

У Замку в неділю здебільшого тиша, у відділах і кабінетах тільки чергові співробітники. Рат сподівався, що ні з ким не випаде вітатися, та коли він повертав зі сходів на свій поверх, великі скляні двері до відділу розслідування вбивств прочинилися…

– Добрий день, Ланґе, – торкнувся Рат, крисів свого капелюха.

Новачок із Ганновера мав здивований вигляд.

– Комісаре! У вас на вихідні немає чергування.

– У вас, натомість, є.

Ланґе кивнув.

– Разом із моїм колегою Бреннером. Але він повідомив про хворобу.

– Он як.

Запала напружена пауза. Тоді Ланґе таки зважився:

– Він натякнув… буцім, ну… це правда, що ви його набили?

Рат стенув плечима.

– Скажімо, я дав йому гарну науку. Не варто робити з цього велику справу.

– Боюся, що справа вже є, – притишив голос Ланґе. – Я не знаю, що у вас сталося вчора, але схоже, колега Бреннер заводить неабияку історію. З дисциплінарними процедурами і детальними розправами. Готуйтеся до неприємностей, комісаре. Вчора шеф був лютий на вас, бо ніде не міг вас знайти.

– Дякую, що застерегли, – сказав Рат.

Ланґе коротко кивнув і пішов у своїх справах.

Бреннер ще той свині товариш! Звісно, побіг Бьомові плакатися. Не слід було втрачати контроль над собою. З іншого боку, Бреннер заслужив на прочухан. Попри збиті кісточки, біль у плечі й передбачувані неприємності в Замку, Рат мав рідкісне відчуття впевненості в тому, що вчора в «Резі» він вчинив правильно.

У кабінеті знову було холодно. Можливо, йому слід частіше залишатися тут у звичайні робочі години, подумав Ґереон, тоді принаймні буде опалення. Нині він працював не злагоджено з ритмом Замку, щоб максимально уникати Бьома. Працював над своїми особистими завданнями в робочий час і приходив до управління лише по завершенні робочого дня. Все, що він хотів переглянути, лежало на столі Ґрефа. Протокол розтину від доктора Шварца і перші оцінки слідів, які зібрали люди Кронберґа. Ґреф підтвердив свою ефективність. Детектив навіть переконав Пліша і Плюма скласти письмовий рапорт про їхнє опитування свідків.

Як був, у капелюсі й пальті, Рат сів за стіл Ґрефа і розгорнув судово-медичний протокол. З досвіду він уже знав, як Шварц пише свої звіти, тож якісь частини лише пробігав очима, а якісь читав уважніше.

Щодо причини смерті в експерта сумнівів не було: зупинка серця внаслідок дії електричного струму. Жодних внутрішніх травм, але сильні опіки в області голови, надплічь і плечей, п’ять переломів – ключиці, надпліччя і ліктьового суглоба – і серйозна травма хребта. Поза сумнівом, якби Бетті Вінтер вижила, вона залишалась би приреченою до інвалідного візка до кінця життя.

Шварц дослідив тіло також на наркотики, але Бетті Вінтер, схоже, була зіркою іншого калібру, ніж Вівіан Франк – жодних слідів опіатів, кокаїну чи гашишу. Натомість, стан печінки свідчив про часте вживання алкоголю.

Розділ про вміст шлунку загиблої Рат намірявся пропустити, але око зачепилося за несподіване слово в тексті, яке змусило прочитати абзац уважніше.

«Янґтао».

Сторонній елемент у цьому тексті, зрозумілий ще менше, ніж медичні терміни, це екзотичне слово, як на те, викликало в Рата свіжі асоціації: чи не так називався китайський ресторан у Вільмерсдорфі? Чи, може, він сплутав два подібних між собою азіатських слова?

Однак слово, в будь-якому разі, китайське. Доктор Шварц, схильний похизуватися ерудицією та космополітизмом, скористався з нагоди і зробив супровідну нотатку до свого відкриття. Янґтао, зазначав він – це китайський плід, розміром із куряче яйце, з коричневою, тонкою, волосистою і шорсткою шкіркою, зеленою м’якоттю і темно-коричневим, дрібним і твердим насінням.[19] Смачний і добре засвоюється, додавав доктор Шварц, напевне, щоб показати, що він описує те, що вже перетравлено. І що сам він уже куштував таке янґтао. У шлунку Бетті Вінтер він виявив сліди екзотичного фрукту в поєднанні з такими повсякденними харчами, як гриби, рис і курка і запропонував цікавий висновок, згідно з яким загибла в день своєї смерті вживала китайську страву.

Доктор Шварц, як завжди, у своєму амплуа: замість обмежитись фактами судово-медичного дослідження, він робить висновки. В принципі, Рат вітав схильність допоміжних підрозділів кримінальної поліції обмірковувати справу, але Шварц іноді бував нестерпним у цьому розумінні. Втім, доки випадало тільки читати його звіти, а не слухати розлогі докторові просторікування, Рата все влаштовувало.

Криміналісти вже дослідили кріплення злощасного прожектора. Технічна експертиза засвідчила відсутність істотних дефектів. Нарізь ніде не пошкоджена, знайдений Ґрефом болт – як новий. Отже, хтось навмисне мав його відкрутити.

І цього когось вони мали знайти.

Рат зняв слухавку і зв’язався з пошуковцями. Жодного поступу. Жодних ознак Кремпіна. На заклик газети зголошувалися деякі громадяни, що нібито бачили чоловіка з надрукованої світлини, але наразі всі заяви виявлялися помилковими.

Рат повернувся до теки з матеріалами криміналістичної експертизи. У пошуках слідів колеги оглянули одяг загиблої, спалену шовкову сукню, навіть взуття, панчохи й білизну. Прусський педантизм людей Кронберґа навіть трохи лякав. Вони працювали суворо за протоколом, не пропускаючи жодного кроку, вони знайшли кров на сукні Бетті Вінтер (звісно ж, її власну) й кілька волосинок, що не їй належали (ймовірно, з її гардеробної чи від партнера). Якої додаткової інформації міг вимагати цей випадок? Смерть, яку навіть зняли на кіноплівку!

Потім Рат розгорнув теку з рапортами Пліша і Плюма. Ті ретельно опитали свідків. Рат порівняв свідчення різних осіб і не виявив суперечностей. Усі, хто бачив смерть Бетті Вінтер, описували її саме так, як найпершим змалював її Джо Дреслер. Цікавішими були особисті висловлювання про небіжчицю. Адже, якщо це справді вбивство, мав бути якийсь мотив.

Проблема, як з’ясував Рат, прочитавши перші свідчення, полягала не в тому, щоб знайти мотив, а, скоріше, в тому, щоб обрати найімовірніший з усіх наявних мотивів.

Бетті Вінтер, очевидно, була справжнім драконом. І хоча опитувані, наступного дня після жахливої смерті актриси, висловлювалися дуже обережно, між рядками можна було чітко прочитати, що Бетті Вінтер не мала шансів зажити багатьох друзів серед своїх колег. Її поважали, але за нею не побивалися. Деякі делікатно обмежилися твердженням, що всі – за винятком них самих, звісно – ненавиділи Вінтер. Інші переповідали певні плітки, які не випадало брати за щире золото, тож завжди доводилося питати, хто міг бажати небіжчиці зла. Відкрилася ціла мережа інтриг і наклепів. Невеличка родина, як визначав свою компанію Белман…

Геннінг навіть надиктував Фосс коротку характеристику небіжчиці. Виходило на те, що Бетті Вінтер народилася як Беттіна Зима 17 липня 1904 року в Фрайєнвальде. Вона ніколи не здобувала класичної акторської підготовки, але численні колеги свідчили, що вона мала природний хист. У роки інфляції доля привела її в Берлін, де вона шукала щастя на естраді, успішно проходячи різні відбори й кастинги, а незабаром стала отримувати невеличкі ролі в розважальних виставах. У 1925 році вона зіграла свою першу роль у кіно, на той час маючи за партнера на чотири роки за неї старшого Віктора Майснера. Саме він привів її в кіно, а не Белман, як підозрював Рат. Майснерові тоді вже добре велося, як героєві пригодницьких і кримінальних фільмів, а поряд із Беттіною Зимою, яка від самого початку своєї кінокар’єри стала називатися Бетті Вінтер, він успішно ввійшов також у царину романтичної комедії. За останні п’ять років вони знялися разом у дюжині фільмів і зробилися однією з найпопулярніших пар на екрані, а також у приватному житті – від часу свого другого фільму (тут Гереон не втримався від посмішки) «Пастка жадань».

Ця інформація не надходила винятково з колективу «Ля Бель»: Геннінг доповнив досьє численними посиланнями на журнали про кіно й жовту пресу – очевидно, що помічник детектива не на жарт залюбився у світ кіно. За його даними, Бетті Вінтер і Віктор Майснер, які одружилися в 1927 році, але зберегли свої сценічні імена, були найщасливішою парою в німецькій кіноіндустрії. В усякому разі, вони не розлучилися через три місяці по весіллі.

Так чи інакше, схоже, Віктор Майснер був єдиним, для кого смерть Бетті Вінтер справді означала особисту трагедію. Що до Белмана, Рат від самого початку мав враження, що той, якщо взагалі переймається смертю своєї примадонни, то суто з фінансових причин.

Віктора Майснера, актора і вдівця, у списку опитаних не було, він, схоже, вчора на студію не повертався, і було б дивом, якби Пліш і Плюм виявили ініціативу і відвідали його вдома. Проте вони опитали всіх решту в студії, де Дреслер уже знову знімав, попри смерть своєї головної актриси. Час – це гроші, пригадалися Ратові слова Белмана. Чи то Оппенберґ це сказав? Продюсер навіть не дав своїм людям день на жалобу, і вони, либонь, сьогодні теж знімають, використовуючи кожен день, за який ательє «Терри» сплачено оренду. Час – це гроші…

Думки Рата мимоволі перекинулися до батька з його девізом. Знання – це сила. Гідна заздрощів здатність усе на світі зводити до таких простих формул, які забезпечують лад у житті. Він так не вмів. Та й не хотів уміти, зрештою. Рат боявся, що це могло б якоїсь миті перешкодити йому ясно бачити реальність. А його робота полягала саме в цьому: висвітлення того, що сталося насправді – складного, хаотичного й нелогічного, яким, насправді, здебільшого й бувало життя, складне, хаотичне й нелогічне.

Рат подивився на годинник, позгортав усі течки і акуратно склав їх у стос, на своє місце. Час іти геть.

15

Вона не здатна приховати свій захват. Він чудово бачить, яке враження справляє на неї це помешкання. Не стільки помпезний стиль, з картинами на стінах і рештою антикваріату, скільки розміри просторої кімнати й розкішний краєвид, що відкривається з вікон на парк і озеро. Вона ніколи такого не бачила, він це відчуває.

Та й не дивно: більшість кінопродюсерів занадто скупі. Якщо взагалі запросять актрису до себе додому, то щонайбільше – у якусь неприбрану квартирку, в печеру кохання, але ніколи у своє справжнє житло, у своє реальне життя. Альберт тримається непомітно, на задньому плані, лише в доречний момент підливає вино і поступово подає на стіл нові страви з витонченого меню.

Сьогодні прислужує тільки Альберт, сьогодні не він не хоче навколо себе іншої прислуги. Як завжди, коли в нього такі гості, як вона.

Величезний стіл – тільки для них двох.

Він підносить келих:

– За твоє майбутнє, Жанет.

Вона всміхається і відповідає на тост:

– За наше майбутнє.

– Отже, ми дійшли згоди?

– Ви пропонуєте мені великі гроші. Але також це мистецький виклик; нині, у часи, коли всі просто знімають звукові фільми. Як би я могла відмовитися?

Їй ідеться тільки про гроші, він це бачить в її очах – до мистецтва їй байдужісінько. Вона мовчить, коли Альберт подає фруктовий салат. Вона підчеплює десертною виделкою невеликий шматочок зеленого плоду, обережно кладе його в рот, робить захоплений вираз обличчя.

– М-м! Що це?

– Янґтао. З тих фруктів, що можна придбати в китайців на Кантштрасе.

– Дуже смачно.

– І корисно.

Він теж бере виделку.

– Ви не пошкодуєте, якщо підпишете зі мною контракт, – запевняє він. – Я фінансово незалежний і можу цілковито присвятити себе мистецтву кіно.

– А звукове кіно для вас не мистецтво?

– Яким боком воно може пасувати до мистецтва? – вигукує він так голосно, що вона трохи аж зіщулюється, і він опановує себе. – Звуковий фільм убиває мистецтво. Технічна мода перетворює кіно з того мистецького явища, у яке воно розквітло, на ярмаркове видовисько, подібне до того, яким воно було на початку, коли фільми показували як цікавинку, суто для розваги. Але ви належите мистецтву, а не ярмарку, вам слід зректися пустого видовиська!

– Ну… зректися… Я не знаю. Я хочу зніматися також у інших. Я кабальний контракт підписувати не стану.

– Про таке ніхто вас не просить, – посміхається він.

– Не зрозумійте мене хибно, – гне вона своє. – Я надзвичайно вам вдячна за те, що ви запропонували мені таку можливість, що сприймаєте мене серйозно, як мисткиню. Але я не можу ігнорувати поступ, нові тенденції, ви маєте це зрозуміти. А щодо ярмаркового видовиська… я не знаю, чи ви не перебільшуєте трішечки?

Він анітрохи не здивований, він очікував такої відповіді ще до того, як побачив жадобу до грошей у її очах.

– Я вас дуже добре розумію, – запевняє він. – Звичайно, ви хочете виступати також в інших стрічках. Якщо дозволите мені бути цілковито щирим, особисто я ціную ваші давніші картини більше, ніж ваші ролі в звукових фільмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подібні до тих.

Він підносить келих і знову всміхається їй, ніби вибачаючись. Він може цілковито покладатись на дію своєї усмішки й свого голосу.

– Вибачте, будь ласка, за те, що я був настільки самовпевненим з цього приводу. Але кіно… кіно – це моє життя.

І це тільки половина правди. Без кіно він був би небіжчиком, він би давно помер.

День, коли він розбив дзеркало…

Бите скло зарипіло під ногою матері. Вона зупиняється посеред осяйного острівця дзеркальних скалок і дивиться на сліпу раму, в якій лише по краях стирчать блискучі гострі зубці – вінок застиглого полум’я. Її голос долинає наче здалеку, а однак – дуже зблизька.

– Що сталося? – питає вона.

Він не відповідає, він дивиться на неї мертвими очими, тими мертвими очима, яких він більше не може витерпіти і які він прогнав масивною склянкою води, скалки якої змішалися з уламками дзеркала, разом із краплями води, що спалахнула блискітками поміж скляними дрізками, перш ніж просочитися в килим.

Він назавжди вигнав примару, якою він став у цій кімнаті.

Мати, здається, зрозуміла, вона більше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупає скло під її ногами, вона наближається до його ліжка.

Він, мабуть, спав, він не помітив, як вона увійшла до кімнати. Він лежить і читає від п’ятої ранку. Частини доби, на які вони поділяють свій вихідний, для нього більше нічого не означають. Дні тижня нічого більше для нього не означають.

Чого вона хоче від нього так рано? Либонь, не запросити на сніданок? Це навряд. Вона ніколи не змушує його їсти – вона це полишає на Альберта, а її самої ніколи немає, коли він заковтує кілька куснів, що падають у його голодний шлунок.

Або дозволяє кожному куснику полежати кілька хвилин у роті, чекає, доки слина не розчинить його цілковито, а потім ковтає теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком.

Він випробував обидва методи – пожадливе заковтування і повільне жування, – але жоден із двох не спроможний притлумити його голод, його вічний голод, вічне тло його життя, що пригноблює все інше. Життя, що не заслуговує так називатися. Його життя полягає в тому, щоб якось перетривати від книжки до книжки, від сну до сну, якось витримати проміжок часу між ними – часу, в якому тільки дихання, очікування і голод. Час – його ворог, він уже затямив це. Він зможе бути щасливим, тільки якщо він вирветься поза час.

Саме за це він сердиться на матір – за те, що вона повернула його в час.

Він чує її голос і дивиться горі, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожує вирвати в нього з рук.

– Доброго ранку, мій милий хлопчику. А ти знаєш, який сьогодні день? – простягає вона до нього руку. – Твій батько приготував для тебе сюрприз! Ходімо!

Він встає. Нерішуче – надто часто вони його заманювали облудними обіцянками і, зрештою, він завжди потрапляв у їхню пастку.

Але він не наважується суперечити.

– Обережно!

Вона допомагає йому взутися, щоб не поранив собі ступні, і накидає на нього халат. Він іде слідом за нею крізь довгу анфіладу кімнат – свою величезну розкішну в’язницю, де панують вічні сутінки. Вони спускаються по сходах і заходять у велику залу, в якій навіть його мати видається маленькою і заблуканою. Її підбори голосно стукають по кам’яній підлозі, а його кроки такі нечутні, ніби він уже мертвий, ніби він уже настільки мертвий, наскільки почувається.

Він здивований, коли вона відчиняє двері підвалу, які, зазвичай ніколи не відмикають. То його дідусь, розбагатівши на торгівлі акціями, звів у районі Ванзеє вигадливий середньовічний замок у темному готичному стилі, популярному в передвоєнну добу. Двері підвалу нагадують двері підземелля.

Що вони там для нього наготували?

– Не бійся!

Помітивши його вагання, мати усміхається і бере його за руку; вона повільно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немає затхлого спертого духу, але підземелля йому не подобається – він боїться, як завжди, боїться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному підземеллі стежити за ним, либонь, іще зручніше? Так, що вже й мати більше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.

– Не бійся, – каже вона зараз, і його страх посилиться.

Опинившись перед ним на самісінькому долі, вона відчиняє двері – двері в темну кімнату, де мерехтить якийсь промінь.

Мати бере його за плечі і підштовхує крізь двері; у напівмороці він упізнає батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже ніколи не буде усмішки.

– З днем народження, мій милий! – каже мати, обнімаючи його. – Подивись лишень, що в нас для тебе є.

Він заплющує очі. Він не хоче нагадувань, про час, що минає. Про його час, що минає. Треба забути про день народження, забути про час!

– Поглянь, осьде, – каже батько, – це тобі подарунок на день народження.

І він розплющує очі. Він чує м’яке гудіння в темряві, а потім бачить оце і раптом він уже знає, заради чого йому лишатися живим.

У темному просторі кімнати виростає яскравий острів, що магнітом притягує погляд, що вабить його і, здається, цілковито засмоктує в себе. Сяйні картини, пронизаний сонцем сад, гілки дерев танцюють на вітрі. А потім приходять люди. Щасливі люди в тому саду. Він ще не знає, що станеться, але знає, що не зможе відвести очей.

І він чує, як вони гомонять, як листя шелестить на вітрі, хоча він знає, що немає іншого звуку, крім гудіння проєктора.

Тепер він знає, чого воно варте. Чому агонія, яку він переживає просто заради продовження життя в агонії, кінець кінцем, може бути чогось варта.

Він знайшов його. Своє нове життя.

16

Ще на сходах він почув, як дзвонить телефон. Дзвінок міг долинати тільки з його квартири, бо в Рата єдиного в цьому блоці був телефон. Коли він відчиняв двері квартири, чорний апарат продзеленчав востаннє і замовк. Скинувши в передпокої капелюха і пальто, Ґереон зайшов просто у вітальню, поставив платівку і опустився в крісло. Саксофон Коулмана Гокінса вимальовував піруети красиві й непередбачувані, як листочок на вітрі. Рат заплющив очі, музика відразу заспокоїла його.

Що б він робив, якби не платівки, що їх регулярно надсилав йому Северин? Імовірно, не би витримав у цьому місті більше трьох тижнів. Попри всі зусилля, які докладав для того, щоб знову взяти під контроль своє життя, він цього не домігся. Професійно він зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропі. Чи зможе він коли-небудь доп’ястися до такої посади, як його батько? Ґереон вірив у це зараз менше, ніж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзів у Берліні обмежувалося Рейнгольдом Ґрефом, з яким він час від часу випивав у «Мокрому трикутнику», і Бертольдом Вайнертом, разом із яким він час від часу виходив поїсти й обмінятися інформацією. З кельнських друзів, Пауль був єдиним, хто залишився з ним, єдиним, хто не повернувся до нього спиною навіть після фатального пострілу в Аґнесфіртелі[20]. На відміну від його вірної нареченої Доріс, жінки, з якою він хотів створити сім’ю. Та від нього відринула, як від чумного.

Переїзд у Берлін він бачив, як можливість почати тут наново – зокрема також із жінками. А що має в підсумку? Відповідно до свого нинішнього статусу, він, мабуть, залишиться вічним холостяком. Як Будда. Ну, доки він не став схожим на Бреннера чи Червінскі. На одного з тих, хто кристується пневматичною поштою в «Резі».

Він закурив «Оверштольц». Принаймні, тепер він міг знову курити в своїй квартирі, не наражаючись на нарікання. Він не дуже тужив за Каті. Якщо вона схотіла залишитися з циганом[21], з яким запізналась у «Резі», то нехай! Чом би й ні? Ні, він нітрохи не тужив за Каті.

Він тужив за Шарлі.

Знову йому не йде з гадки той її погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впізнала вона його?

А що б це змінило? Він однаково все зіпсував іще тоді, давно, багато місяців тому. Іноді йому уявлялося, що його життя з Шарлі могло піти в іншому напрямку, що, ймовірно, то була одна з рідкісних можливостей, які ми отримуємо в житті, і від нас залежить, чи скористаємося ми з неї. А що він? Своєю клятою брехливістю він пустив цей шанс за вітром, і ось знову крутиться, як муха в окропі, наполегливо працює, ані на міліметр не посуваючись вперед.

Чи, може, тепер, коли він віддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямі.

Знову задзвонив телефон.

Він вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то міг бути? Каті, яка бажає повідомити йому, що між ними все скінчилося? Бреннер, з наміром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат підніс чорну слухавку і відповів невинним «Так?».

– Осьде ти нарешті! Бо я вже думав, ти взагалі не повернешся додому.

– Батьку?

– Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енґельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поїдемо до Клефішів. Завтра я побачу бурмістра на трибуні на Цуґвеґ[22], ти в курсі. Чи можу я йому щось переказати?

Якби ж то! У справі Аденауера він за холодну воду не брався.

– Сьогодні неділя. Заводи Форда сьогодні не працюють. А вчора я не встиг нічого зробити.

– Ти геть нічого не зробив? – з жахом перепитав Енґельберт Рат. – Хлопче, ти усвідомлюєш, наскільки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту своє добре ім’я, щоб не зганьбили честь нашого міста і нашого мера!

«Що аж такого станеться, коли трішечки зганьбиться твоя честь і твоє ім’я?..» – подумав Ґереон.

– Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав він вголос, – шантажист, найімовірніше, крутиться десь там.

– Ти в цьому впевнений?

– А хто ще зацікавлений у тому, щоб за будь-яку ціну затримати виробництва Форда в Берліні?

– Можливо, вимога як така – це тільки хитрість, щоб збити нас на манівці. Політичні опоненти Конрада мають неабиякий інтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбільш здібних лідерів нашої партії з політичної арени – можливо, навіть у завданні чимбільшої шкоди всій католицькій справі.

– З чого ти робиш такі припущення?

– Я серйозно! Як працівник заводу – нехай це навіть менеджер чи керівний директор – може отримати таку таємну інформацію з «Дойче Банку»? Ці обставини вказують на геть іншу групу людей.

– Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер міг би, наприклад, перерахувати всіх тих, хто знав про таємні угоди між ним і банком.

Загрузка...