На дикому Заході

РАУСОН У РОБЕРТСІВ. АСОВАУМ

Майже три тижні минуло від того вечора, як Браун попрощався з Маріон. Він тоді заприсягнувся, що ніколи більше не зустрінеться з нею, і чесно дотримував присяги. Та перше ніж остаточно покинути Арканзас, він хотів повернути собі добре ім'я. Маріон не вважала його здатним на такий злочин; він був певен того. Але він прагнув довести свою непричетність до вбивства також усім друзям у Арканзасі: бо хоч як вони любили Брауна, а ще багато хто з них гадав, що Гіскот насправді загинув таки від його руки. Вони навіть виправдували його — мовляв, то була просто самооборона, а коли мова заходила про гроші, тільки знизували плечима.

— Та, мабуть, мертвому вже не було б ніякої користі, якби він забрав такі гроші з собою в річку.

Тому треба було викрити й покарати справжнього вбивцю, а також помститися за індіянку. А тоді Браун хотів покинути край, де на нього чекали тільки горе й журба.

Минуло якраз два тижні від того страшного вечора, коли Алапага загинула від руки вбивці.

Перед хатою в Робертсів панував веселий гармидер. Маріон стояла з кошиком у руці серед цілої зграї курей, качок та гусей і посипала по чистому подвір'ї золотаву кукурудзу. За низьким тином вищали поросята, марно силкуючись знайти дірку, щоб і собі зажити щось із тієї щедрої годівлі.

Мати дивилася на той шарварок і щасливо усміхалася. Зненацька Маріон тихо скрикнула.

Коло паркану стояв Раусон і махав рукою. Він скінчив свої справи й прийшов остаточно домовитись про весілля.

— Що з тобою? — злякано спитала мати, але ту мить побачила гостя й радісно простягла руку йому назустріч. — От добре, що ви, нарешті, вернулися, містере Раусоне. Ми вже так чекали.

— І Маріон теж? — усміхнувся проповідник, потискаючи руку збентеженій дівчині.

— Мене тішить, що ви живі й здорові, — відповіла дівчина. — Ви ж знаєте, що ми завжди раді вас бачити.

— Маріон, — сказав проповідник по довгій паузі. — Бог допомагав мені під час цієї подорожі. Я тепер достатньо заможний, щоб звити тут своє гніздо. Маріон, хочете стати моєю дружиною?

— Так, — зворушено відповіла мати. — Так, шановний пане. Вона мені призналася, що ставиться до вас прихильно, а решта все владнається. Вона напевне буде з вами щаслива.

— Я зроблю все, що в моїй силі, що взагалі в силі бідної, грішної людини, — мовив проповідник і побожно звів очі до неба.

— Агов, Раусоне! — гукнув Робертс, що саме під'їхав до воріт. — Ви дотримали слова. Ну, як ваші справи?

— Чудово, містере Робертсе! — радісно відповів проповідник. — Краще навіть, аніж я сподівався. І тепер я прийшов попросити у вас благословення на шлюб з вашою дочкою. Хочу, щоб ми побралися цієї ж неділі.

— А не занадто це несподівано й швидко для Маріон? — спитав Робертс, передаючи коня негрові й заходячи на подвір'я.

— Вона згодна, — мовила мати.

— Ну, хай вам бог помагає, — сказав батько. — Беріть її та будьте щасливі вдвох.

— Дякую! Щиро дякую! — вигукнув Раусон і зворушено вхопив його за руку. — Маріон ніколи не буде жалкувати, що віддала свою долю в мої руки. Ну, а тепер прощавайте, любі тату й мамо.

— А може, ви краще побудете цей вечір у нас? — спитала місіс Робертс.

— Мені сьогодні дуже ніколи, люба місіс Робертс, — зітхнув Раусон. — Однак я сподіваюся, що до завтрашнього вечора вже все пороблю.

— Гаразд, містере Раусоне, — погодився Робертс. — Вас тиждень не було дома, тож, звичайно, роботи набралося. Отже, завтра ввечері побачимося знову. Ми ж у понеділок їдемо до Еткінса, ви не передумали?

— Звичайно, ні!

— От і добре, — вів далі Робертс. — Я просив Брауна переказати Еткінсові, щоб він нас ждав. Браун завтра вранці їхатиме на збори регуляторів до Боувіта.

— А мені сказано, що спілка регуляторів розпалася, — мовив Раусон трохи нетерплячіше, ніж то пасувало до його спокійної, розважної поведінки. — Я під час подорожі чув про те, як про цілком певну річ.

— Ще ні — вони тільки тепер як слід візьмуться до діла. Мені здається, що вони мають підозру на кількох чоловік у нашій окрузі.

— А не можна мені побувати на тих зборах? — перебив його Раусон.

— Чому ж ні? Але для цього вам треба стати регулятором. А ви ж начебто досі дуже гаряче виступали проти них?

— Регуляторам потрібна людина, — сказав Раусон, швидко опанувавши себе, — яка б стримувала їх від надмірного запалу та бешкетів. З уваги на це навіть я, з моїм становищем, міг би приєднатись до них. Щоправда, я й досі вважаю, що регуляторам не слід збиратися, бо такі збори незаконні… — Раусон затнувся.

— Але? — спитав Робертс.

— Ну, ти ж уже чув! — сердито втрутилася місіс Робертс. — Шановний містер Раусон каже щиру правду. Тим молодим нема спину — я не хочу сказати, що вони мають на думці щось лихе. Вони вважають, що чинять справедливо, а тим часом можуть допуститися кричущої несправедливості. Я б на місці містера Раусона…

— Вони не візьмуть до спілки того, хто не буде їм діяльно допомагати, — сказав Робертс. — Та й не думаю, що вони захочуть мати в себе порадника, хоч він їм навіть буде й потрібний.

— Треба спробувати! — мовив Раусон, знову вже спокійний і впевнений. — Завтра вранці, якщо лише виберу вільну годину, поїду до Боувіта і буду на зборах, хіба що тільки мене виженуть. Хто тепер їхній ватажок?

— Браун — принаймні в нашій окрузі. Вони його майже присилували бути ватажком. Врешті, йдеться ж про його добре ім'я, бо його звинувачують у вбивстві. Він якраз найдужче хоче знайти справжнього вбивцю Гіскота. Браун посварився з небіжчиком, бо Гіскот був таки брутальний чоловік, і я ще добре пригадую…

— Я думав, що регулятори хочуть тільки спіймати конокрадів, — сказав Раусон, трохи збліднувши.

— Не тільки. Але як ви завтра будете на зборах, то про все почуєте.

— Якби їм пощастило знайти того негідника, що вбив сердешну Алапагу, — озвалася місіс Робертс. — О, містере Раусоне, ви навіть не повірите, скільки я вже за те молилася! Індіанка була така добра й побожна, а як вас поважала! Така молода й такою смертю померла!

— Атож, смерть жахлива, — згодився Раусон. — Однак, любі мої, мені справді треба їхати. Отже, на добраніч. На добраніч, Маріон. А де вона?

— Маріон! Ходи-но сюди! — гукнула мати. — Містер Раусон хоче попрощатися.

— Лишіть її, шановна пані, — махнув рукою проповідник. — її серце повне вщерть, і вона розмовляє з господом. Сподіваюсь, що завтра її побачу здоровою й веселою.

Він кивнув їм, сів на коника й поїхав з двору.

Від'їхавши далеченько від хати, так що його ніхто вже не міг побачити, проповідник зліз з коня, взяв його за повід і пішов через ліс вузькою стежкою, поринувши в свої думки. Нарешті він зупинився.

«Мені стає надто небезпечно лишатися довше в Арканзасі, — міркував Раусон. — Ще чорт докладе своїх рук, і випадково виявиться таке, що може дуже зашкодити моїй добрій славі в цій місцевості. Треба тікати звідси, і якомога швидше. Хай Еткінс продає свою ферму кому хоче. Я не бажаю, аби мене тут спіймали. Правда, індіянин десь зник, а без нього їм важко буде щось… Та не знаю, що б навіть він міг… От хіба що ножик…»

Кінь нашорошив вуха, і з гущавини раптом вийшов індіянин.

— Добрий день, містере Раусоне, — тихо сказав він.

— Асовауме! — вигукнув проповідник і пополотнів. — Де ви були так довго? Нам вас дуже бракувало в селищі.

— Блідолиций чоловік теж був далеко, — відповів індіянин, пильно дивлячись на Раусона. — Асоваум вертається до могили своєї дружини.

— Ви ще не знайшли вбивцю?

— Ні, — відповів індіянин майже нечутно. — Ще ні. Великий Дух не дозволив священному птахові прошепотіти мені на вухо ім'я злочинця. Тому Асоваум розмовляв з духом свого народу в місці, яке ще не споганила нога білої людини. Тепер він чекає голосу свого Маніту.

— Хай він буде ласкавий до вас, — сказав проповідник, зовсім забувши про свою колишню відразу до індіянинового ідоловірства.

Той пішов далі стежкою. Раусон скочив у сідло, підострожив коня і щодуху помчав лісом, аж його довге волосся маяло на вітрі.