На дикому Заході

РЕГУЛЯТОРИ. СВАРКА

Останнім часом в Арканзасі знову почастішали випадки, коли злочинців карали окремі громадяни штату, не мавши на те повноваження. Щоб перешкодити цьому, влада видала суворіші закони, навіть погрожувала великими штрафами за самочинні суди. Та ті закони й штрафи мало допомагали в штаті, де ще майже не було доріг крізь хащі й рука правосуддя не досягала навіть до найближчих селищ. На той час Арканзас став притулком усіх розбишацьких банд, що раніше орудували в штатах Міссурі, Іллінойсі, Кентуккі, Теннессі й Міссісіпі. Тож не диво, що поселенці збиралися до гурту й разом виступали проти ворога, що важив на їхній мир і спокій.

Але, як у кожному ділі, в їхніх заходах було й добре, й зле. Не один злочинець несподівано діставав справедливу кару, коли ще суддя й не думав нічого робити; проте часом кривджено й невинного через особисту зненависть і жадобу помсти.

Вершники, що їхали Робертсовим полем, були здебільшого сусідні фермери. Вони були всі вбрані у шкуратяні мисливські куртки й озброєні рушницями, ножами, пістолями й томагавками. А надто Гіскот увесь обвішався рушницями й кинджалами. «Як піратське судно, що наїжачилося зброєю і лаштується до абордажу», — зауважив Робертс.

— Агов! — гукнув Робертс. — Куди шлях верстаєте?

— Знову конокради з'явилися, — мовив Гіскот. — У верхньому Арканзасі вони поцупили в судді Раулава чотирьох коней. Ми оце спішимо до Вілкінса порадитись, що робити далі. Поїдете з нами?

— Дякую, та не з моїми старими кістками вже по лісах гасати, — відказав Робертс. — А чи не заглянете до хати чимось душу підживити?

— А чого ж, заглянемо, — мовив Гіскот і зіскочив з коня, а за ним і решта прибульців. — У Вілкінса все одно нічого їсти, тож краще нам тут підкріпитися. Тільки ви не дуже клопочіться! А коні тим часом трохи відпочинуть.

Браун уже привітав тих кількох фермерів, що з ними встиг познайомитись, відколи прибув у Арканзас, і тепер рушив разом з усіма до хати.

— А ви, містере Брауне? — спитав його Гіскот. — Не хочете прислужитися добрій справі? Нам людей треба та й треба.

— Даруйте, але мушу відмовитись, — сказав Браун. — По-перше, що я тут тільки переїздом і не знаю добре ані ваших лісів, ані ваших стосунків, а по-друге, що й не дуже хочу чинити з вами регуляторський суд, бо то часто не суд, а бешкет.

— Вас, панове, що гасають з одного штату в інший, ніколи до пуття не розбереш, — мовив Гіскот, неприязно позираючи на юнака. — То ви в Міссурі, то в Техасі, і всюди маєте знайомих та приятелів. Ви, мабуть, і до регуляторів не пристаєте, щоб не зачепити своїх друзів.

— Містере Гіскоте, — відповів Браун з притиском, але дуже ввічливо, — я не хочу розуміти вашого натяку, а то мусив би образитись. А щодо моїх переїздів із штату в штат, то я ні перед ким не повинен звітуватися.

Регулятори, що чули це, втрутилися в розмову й не дали Гіскотові ще чимось образити Брауна: всі-бо любили його, а свого проводиря більше боялися, аніж шанували.

— Прошу, панове, заходьте! — гукнув їм Робертс із порога. — Я звелів швиденько приготувати щось перекусити, аби не чекати обіду.

Гості не ждали, поки їх запросять удруге, а привіталися з жінками і без церемоній сіли до столу, що був геть заставлений наїдками. Тільки-но вони налаштувалися їсти, як Раусон, що стояв біля вогню з місіс Робертс, підійшов до столу, склав руки на грудях і заходився проказувати застільну молитву. Фермери відклали ножі й побожно втупились у порожні миски. Тільки Гіскот сердито глипнув на проповідника. Але той наче не помітив його погляду й спокійно правив своєї.

Якби чоловіки були самі, Гіскот уже спалахнув би гнівом, а так він опанував себе чи, може, вирішив почекати слушної нагоди, бо почав їсти, ще як Раусон не докінчив молитви. Годі й казати, як той вчинок образив місіс Робертс. Вона сердито відійшла в куток, сіла в крісло-гойдалку й тільки стиха щось бурмотіла про «брутальних грішників».

Так тривало довгу хвилину. Аж ось Гіскот витер шкуратяним рукавом рота й спитав:

— Місіс Робертс, а в вашій хаті не знайдеться чарчини віскі? Ми в Боувіта хильнули такого клятенного трунку, що мало кишок не попекли.

— Я не тримаю віскі, — відповіла місіс Робертс, знову боляче вражена запитанням. — І містерові Боувіту не радила б тримати таких напоїв.

Гіскот засміявся.

— Я йому теж так казав. У крамаря в Пті-Жані можна купити по одному доларові за галон найкращого пійла в світі — справжньої мононгагели.

— Містер Гіскот, мабуть, помітив, — утрутився Раусон, — що місіс Робертс не дуже приємно балакати про віскі.

— Хай би краще містер Раусон дбав про свої власні справи, — гостро відказав Гіскот.

— Я дав коням трохи зерна! — гукнув Робертс, що саме повертався з Гарпером та Брауном від стайні.

— Дякуємо! Дякуємо! — озвалися Сміт і Гайнце, раді, що мають привід устати з-за столу й перебити неприємну розмову.

Коли регулятори вийшли, Сміт на хвилинку затримався і сказав місіс Робертс:

— Не гнівайтесь на Гіскота за його балачки. Ми сьогодні цілий ранок були на конях, а як приїхали до Боувіта, Гіскот хильнув зайвого.

Місіс Робертс нічого не відповіла. Зате Раусон подякував сусідові за добре слово й запевнив, що не має зла на Гіскота.

— З нього дуже запальний молодик, — сказав він, приязно усміхаючись, — але зовсім не такий лихий, як здається.

— Я буду йому дуже вдячна, коли він більше не вшанує моєї хати своєю присутністю, — озвалася нарешті місіс Робертс. — Я виховую свою дитину богобоязливою й не хочу, ані щоб вона мала собі в цих стінах поганий приклад, ані щоб…

— Не треба, мамо, — перебила її Маріон. — … ані щоб під моїх дахом хтось ображав людей, що проповідують слово боже, — твердо вела своєї мати. — Так і передайте містерові Гіскоту.

Миролюбний Сміт мовчки вийшов з хати. Надворі чоловіки — хто на ослоні, а хто долі — сиділи й говорили про те, що їх найбільше хвилювало: про конокрадів, чия рука сягала все далі й далі.

— Негідники, певне, мають десь тут свого переховувача, бо інакше не змогли б так нас дурити, — сказав Малінс.

— Очевидно. І ще ніяк я не збагну, куди вони дівають коней, — озвався Робертс. — То ж не пташка, що пурхне й сліду не лишить.

— Потерпіть-но! Трохи потерпіть! Ми тих спритників так застукаємо, що вони й не стямляться! — хвалився Гіскот. — Але тоді хай мене дідько вхопить, коли я хоч одного лишу живого. Наша влада дуже злегковажила, коли торік скасувала у нас в Арканзасі смертну кару за конокрадство — це все одно, що сказати народові: «Тепер давайте самі собі раду».

— Не знаю, чи то легковажність, бо забирати в людини життя за коня все ж таки жорстоко, — зауважив Браун.

— Жорстоко? — вигукнув Гіскот і загнав ножа в стовбур, на якому сидів. — Той, хто краде в мене коня, краде частку мене самого. Я ось продав трьох коней і ношу гроші з собою. Це, так би мовити, все моє багатство, що з ним я хочу будувати своє майбутнє. Той, хто вкрав би мої коні, зруйнував би моє майбутнє, а це гірше, ніж він застрілив би мене самого. Ні, смерть мерзотникам! Хай відчують, що ми з ними не граємося! А тоді ми їх — того, кого не повісимо, — швидко витуримо з Арканзасу.

— Для вас, певне, людське життя дуже мало важить, — мовив Браун.

— Дуже мало, — ствердив Гіскот, і далі граючись ножем.

— Коли так, то ви й своє не дуже цінуєте? — засміявся Гарпер. — А то б не ризикували ним через кожного злодія.

— Досить ціную, щоб усякому, кого вважаю за небезпечного, дати скуштувати сім дюймів криці, — відповів Гіскот, дико озираючись навколо. — А, знову містер Раусон нагодився! — глузливо сказав він, угледівши в дверях постать шановного проповідника в капелюсі й з молитовником під пахвою. — Теж один із тих проноз, що вихваляються овечою шкурою і тільки зрідка показують вовчі зуби.

Раусон удав, ніби не почув Гіскотових слів, і попросив хлопчика-негра привести коня. Проте Гіскот, розлючений такою байдужістю, схопився й погрозливо крикнув:

— Ну, містере погромнику пекла, може, ви все-таки вшануєте мене відповіддю, хоч я й грішник?

Не встиг Раусон щось сказати, як Браун зірвався на рівні ноги, піймав Гіскота за барки й так жбурнув назад на місце, що той перекинувся через стовбур і розтовк собі носа до крові. Всі злякано посхоплювалися, а з ними й Гіскот. Він миттю схопив свого ножа, що впав неподалік, перестрибнув через дерево й намірився вже кинутись на супротивника, як той, ані на дюйм не зрушивши з місця, навів на нього кишенькового пістоля. Гіскот не сподівався, що Браун має зброю. Він відсахнувся й хотів схопити рушницю, але регулятори притримали його й сказали, що не допустять убивства.

— Геть від мене! — крикнув Гіскот. — Геть, кажу! Хай я того шмаркача… він заплатить мені своєю кров'ю!

— Пустіть його, — сказав Браун, ховаючи пістоля й дістаючи з-під камізелі такого самого, як у Гіскота, ножа. — Пустіть. Зараз ми побачимо, хто з нас кращий вояк.

— На бога, містере Гарпере, не дайте, щоб сталося лихо, — жалібно мовила Маріон. — Гіскот такий розлючений, що заріже його.

— Не бійтесь, дитино моя, — заспокоював її Гарпер, — і йдіть зараз же до хати. Дівчині тут немає на що дивитися.

— Він уб'є його, — вела своєї Маріон.

— Кого? Вашого нареченого? Ні, Гіскот-бо зчепився з моїм небожем.

Маріон заплакала. Тим часом підійшов Раусон, і вона безвільно дозволила відвести себе до хати.

:— Геть, кажу вам! — кричав у нестямі Гіскот. — Дайте мені рушницю! Мою рушницю, чуєте!

— Пустіть його, — сказав удруге Браун, що теж загорівся войовничим духом. — Пустіть. Він такий обтиканий ножами, що, мабуть, зважиться на чесну боротьбу. Відійдіть, арканзасці!

— Ну гаразд, — сказав Малінс. — Змагайтесь! Але рушниці я йому не дам. Ми не попустимо душогубства. Боротьба — то зовсім інша річ.

Гіскота вмить відпущено, і чоловіки поставали кружка навколо нього й Брауна. Проте запал кентуккійця, либонь, дуже пригас під холодним, безстрашним поглядом супротивника. Хоч Гіскот міцно стискав правицею ножа і люто позирав на глядачів, що спокійно ждали кінця сутичці, але з місця не рушав. Запала тяжка тиша. Всі затамували подих, а Маріон, тремтячи, виглядала з дверей і чекала найгіршого.

Гіскот був у скрутному становищі: видко, боявся Браунового ножа, але ще більше, щоб приятелі не взяли його на глум, як він не зітнеться з ворогом.

Тоді друзі підійшли до супротивників і розвели їх.

— Ходімо, Гіскоте, — заспокійливо сказав Гайнце. — Ви обидва винні. І то ж ганьба, щоб двоє порядних хлопців пороли одне одного ножами, коли в лісі шастає стільки негідників, — побережіть свій гнів для них. Ходімо, нам час вирушати, та й негаразд завдавати прикрості людям, що так гостинно прийняли нас.

— Оце тільки мене й стримувало, а то б я швидко уговкав того жовторотого, — аж зубами заскреготів Гіскот. — Чекай-но, шмаркачу, я ще тебе здибаю. Боронь тебе боже попасти мені під рушницю.

— Гіскоте, ти не думаєш, що кажеш, — озвався Малінс. — Небезпечно кидатися такими словами.

— Облиште його, — зневажливо сказав Браун, ховаючи ножа в піхви. — Хай вихваляється. То єдина його втіха в житті.

— Ходімо й ми, Біле, — Гарпер силоміць потяг юнака до хати. — Не чіпай його, хай собі їде. Ти обстояв свою честь, і я тішуся, що мій небіж так сміливо повівся. А тепер годі сваритися, подумай про жінок. Он Маріон зомліла.

— Зомліла? — перепитав Браун і кинувся до хати. Та враз зупинився. — Але ж біля неї є наречений. Я зовсім забув. Вона, мабуть, уже опритомніла.

Регулятори тим часом вирушили в дорогу, й Раусон теж налаштувався їхати. Гарпер на запрошення Робертса лишився, щоб другого ранку разом пополювати, а також відвідати старого Баренса, що про нього він стільки наслухався.

Раусон, перше ніж сісти в сідло, проказав довгу молитву, в якій благав господа простити, що так споганено святу неділю, і дякував, що не проллято крові. А тоді підступив до Брауна й мовив:

— Ви сьогодні заступилися за мене, і я складаю вам подяку. Коли той поганець задумає помститися, не бійтесь. Бог захистить вас, покладіться на нього.

— Дякую, містере Раусоне, — спокійно відповів Браун. — Тільки я більше покладаюся на Гіскотове боягузтво й на свою силу, ніж на когось іншого.