На дикому Заході

ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО. НЕСПОДІВАНКА

— О місіс Малінс, ви не наллєте мені кухлик кави? — попросила вдова Фулвіл і взяла з колиски дитину, що жалібно стогнала. — Яка в нього гаряча голівка! — вигукнула вона.

— А що то за сині плями? — спитала місіс Боувіт, нахиляючись до дитини.

— Де? — злякано крикнула мати. — Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!

Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.

Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.

— Хтось наче гукає надворі? — спитала вона й зблідла.

— То вам учулося, — мовила місіс Фулвіл. — Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…

Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.

— Сховайте мене, а то я пропав! — вигукнув він, кинувся в найдальший куток і причаївся за ліжком.

— О господи, Вестоне, що сталося? — злякано спитала місіс Еткінс.

Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув:

— Він десь тут! Де він сховався?

— Де? Хто? — не розгубилася місіс Фулвіл, яка знала Котона й Вестона й потроху починала розуміти, що сталося. — Це у вас заведено вдиратися до чужої хати? Та ще й до кімнати, де самі жінки й хвора дитина?

Перше ніж спантеличений канадець спромігся на слово, місіс Фулвіл випхала його з хати й зачинила двері.

— Ось так! — мовила вона, замикаючись на залізний засув. — А тепер подбаймо про свого полоненого.

Нараз знадвору хтось схопився за клямку й затарабанив у двері.

— Хто там? Що вам треба так пізно? — спитала вдова Фулвіл, що єдина з усіх жінок владала собою. — Чи ви не знаєте, що тут лежить слаба дитина?

— Шановні дами, дозвольте вас спитати: в цій кімнаті не сховався один хлопець? — почувся голос.

Місіс Еткінс, на свій жах, пізнала, що перед дверима стояв Браун.

Місіс Фулвіл запитливо глянула на решту жінок і побачила, що всі вони співчувають Вестонові. Байдуже, що він накоїв, — виявляти вони його не хотіли. Всі захитали головами на її погляд, і вдова Фулвіл гостро, навіть обурено відказала:

— Ви, може, ще чогось тут шукаєте? Найшли час дуріти — серед ночі, та ще й у таку негоду! Ми саме лягаємо спати, пане, і не хочемо, щоб нас хтось турбував. На добраніч!

На цьому переговори скінчилися. Брауна начебто відповідь задовольнила. Принаймні він не став більше допитуватись, а пішов собі. Проте жінки ще кілька хвилин прислухалися під дверима. Та надворі було тихо. І аж тоді їхню увагу привернула місіс Еткінс, що сиділа, міцно вчепившись у стілець, і, видно, з усієї сили намагалася не виказати своїх почуттів. Однак не витримала й зомліла.

А в другій хатчині тим часом колотнеча тривала. Тільки-но Картіс і Кук почули посвист, як туди вдерся Еткінс. Він відразу побачив, що його рушницями заволоділи вороги. Проте на ліжку ніхто не сидів. З переможним покликом Еткінс підбіг до ліжка, вихопив пістолі й загрозливо націлився на Кука, що стояв у дверях. Він сподівався, що регулятор поступиться йому з дороги. А що Кук спокійно стояв далі, Еткінс натиснув на гачок. Дарма… Пропала його остання надія. Еткінс у відчаї глянув на другі двері, якими він щойно вбіг, але ту мить до кімнати ввірвалися переслідувачі. Кук і Картіс кинулись до нього. Еткінс бачив, що опиратися марна річ, і опустив руки. За якусь хвилину він був уже зв'язаний.

— А де другий? — спитав Браун.

— У тій хаті, — відповів канадець. — Я бачив його на власні очі. Але жінки не хочуть його віддати.

— Я зараз сам спробую, — мовив ватажок регуляторів і вийшов з хати.

Та невдовзі повернувся ні з чим.

— Друзі, — сказав він. — Нам не можна проґавити того молодика, бо він теж належить до банди. Отже, треба оточити хату, але тихо, аби він подумав, що нас уже нема. А мулата схоплено?

— Ні, — відповів Боувіт. — Негідник, мабуть, чкурнув просто в ліс, а то б попався нам у руки.

— Він попередить інших. Це, звичайно, погано, але вже нічого не вдієш. Хай Кук підведе Еткінса до вогню, щоб той нагрівся й трохи просох.

— Гаразд, — мовив Кук. — Зрештою, стерегти Еткінса біля вогню може Стівенсон із своїм хлопцем. А ми з Картісом цілу ніч сиділи в сухому, тож змінимо тепер Стівенсона надворі.

— Згода, — відповів Браун.

Обидва Стівенсони вмостилися біля вогню, а решта регуляторів подалися надвір. Браун, який про щось говорив із старим Стівенсоном, хотів уже йти за ними, аж раптом вражено відсахнувся від дверей — перед ним, понурий, але гордо тримаючи голову, стояв індіянин.

— Асовауме! — радісно вигукнув Браун. — Нарешті ти з'явився! А ми за цей час дещо зробили для тебе.

— То добре. Але… Навіщо ви схопили он того? — тихо спитав індіянин і показав рукою, що в ній він тримав лука й кілька стріл, на Еткінса.

— Він переховував крадених коней. Зараз ти про все дізнаєшся. Але спершу скажи, де ти так довго був? Що ти вивідав?

— Я маю полоненого.

— Кого? Де?

— Джонсона. Там, у лісі.

— Ти його в чомусь звинувачуєш?

— Бачиш оцю зброю? Стріли затруєні. Він підкрадався з ними туди, де лежав Асоваум, і хотів його вбити.

— От мерзотник! Ти ж його зв'язав?

— Так.

— І він не зможе втекти?

Індіянин усміхнувся.

— Кого вже Асоваум зв'яже, той не поворухнеться.

— Де ж ти був так довго? Тут є люди, що кажуть, ніби ти втік навмисне.

— Ти до тих людей не належиш, — відповів індіянин. — Невже мій брат думає, що я даром гаяв час? Я знаю убивць Гіскота.

— Знаєш? Хто вони такі? Кажи! — схвильовано крикнув Браун.

— Джонсон і… Раусон! — тихо мовив індіянин.

— Раусон! — вжахнувся Браун.

— Джонсон і Раусон, — ще раз сказав індіянин. — Блідолиций чоловік крав також разом з іншими коней.

— Асовауме, знаєш, кого ти звинувачуєш?

— Проповідника, — понуро мовив індіянин. — Може, він убив і Алапагу; але досі Асоваум марно кружляв навколо того місця. Проте білого чоловіка забив проповідник. Я вже чотири дні, як знаю це.

— І чого ж ти мовчав?

— Якби білі люди довели Раусонові одне душогубство, — всміхнувся Асоваум, — вони б його повісили, не дошукуючись, чи й друге він теж учинив. Тоді за Асоваума помстилися б чужі руки. Однак Асоваум… хоче помститися сам!

:— Де твій полонений?

— У лісі. Він думав, що червоношкірий воїн спить. А мій брат бачив колись пантеру, яка б заплющила очі?

— То ми його… Стривайте, що це таке? Вже втретє кричить пугач. То не умовний знак?

Індіянин прислухався. Знову пролунав поклик нічного птаха. І тричі відповів йому червоношкірий син лісів. Після того з лісу вже ніхто не озивався.

— То був пугач, — сказав Браун.

— Може, — задумливо мовив індіянин. — А може й ні. Он йому, видно, той знак відомий. — Він показав на зв'язаного.

Еткінс злякано позирав на двері й аж шарпонувся, як Асоваум відповів на поклик пугача. Але тепер, коли ніщо більше не озивалося з лісу, він тільки глузливо посміхався. Дарма Браун розпитував його — він мовчав і з гнівною зневагою відвертався також від Стівенсона, що зрадив його і тепер був поставлений до нього за сторожа.

Індіянин вийшов з хати. Мабуть, із півгодини панувала глибока тиша. Аж зненацька надворі почувся дикий крик. Відразу по тому Вілсон і Боувіт увели до кімнати Вестона, що хотів тікати й наскочив на засідку.

А трохи згодом з'явився й Асоваум з двома регуляторами, що вштовхнули до кімнати Джонсона. Джонсон був блідий і злякано озирався навколо. Раптом він побачив свого найзапеклішого ворога — Гасфілда.

— Ну то як? — спитав той. — Теж бандит? Хто його спіймав?

— Індіянин, — сказав Кук.

— Асовауме! — вигукнув Гасфілд, аж тепер угледівши індіянина. — Як гарно, що ти повернувся. Я просто не знаю, як тобі віддячити. На ось мою ковану сріблом рушницю. Ти вже давно хотів собі доброї зброї. Хай вона тобі стає в пригоді. А тобі, Джонсоне, цього разу так не минеться. Гляньте, як падлюка тремтить.

— А щоб ви всі виздихали! — вилаявся Джонсон.

Гасфілд рвонувся до нього, але Браун спинив його.

— Лишіть його, хай собі лається. Він, напевне, знає, що ми маємо слушність. Та й індіянин свідчить проти нього. Джонсон підступно напав на нього й хотів убити. Це перше звинувачення. А решту ми дізнаємось на допиті. Тепер же нам треба обшукати друге гніздо цих мерзотників. Хто знає дорогу?

— Я, — сказав Асоваум. — Але хіба мій брат гадає, що ведмідь повернеться до свого барлога, коли помітить біля входу мисливські сліди? Той крик пугача був звернений до тутешніх мешканців. Ми не знали, як на нього відповісти, і негідник зачув біду. Отже, гніздо буде порожнє.

— Мабуть, твоя правда, Асовауме, — мовив Браун. — А все ж таки треба спробувати. Якщо воно буде порожнє, то нам слід якнайшвидше спіймати… спіймати того другого, кого ти вважаєш за винного.

— А хто ж той другий, що індіянин його звинувачує? — спитав Стівенсон.

— Завтра ви його взнаєте, — відповів ватажок регуляторів, похмуро дивлячись перед себе.

— А кого ви ще шукаєте? — спитав і собі Гасфілд.

— Котона і… Раусона.

— Раусона? Проповідника? — вражено загукали регулятори.

— Проповідника, — тихо відповів Браун.

— І хто ж його звинувачує? — спантеличено спитав Малінс.

— Асоваум!

— У нього руки в крові, — тихо мовив індіянин. — Кров'ю позначені його сліди, і її не могли б змити ані води Пті-Жана, ані води Фурш-ля-Фев.

— Він же завтра одружується з Робертсовою дочкою! — здивовано вигукнув Кук. — Індіянин, мабуть, помилився.

— Побожний Раусон? — Малінс недовірливо похитав головою.

— Нащо дарма балакати, — рішуче мовив Браун. — Треба діяти. Зараз наша основна мета спіймати злочинців, які перебувають поблизу і, либонь, уже довідались, що їх викрито. Асоваум може провести нас до Джонсонової хати, а звідти ми разом вирушимо до Робертсів і вдосвіта, певне, будемо вже там.

— Я й досі не можу повірити, — озвався Малінс. — Індіянин теж людина, як усі, і…

— Асоваум тижнями вистежував сліди, вимірював і порівнював їх, — понуро відповів індіянин. — Блідолиций чоловік — зрадник.

— Годі говорити, — мовив Браун. — його звинувачено, і…

— Але хто його звинуватив, — сердито перебив Малінс. — Індіянин, який ненавидів Раусона за те, що той навернув Алапагу до християнства. І ми маємо вірити йому на слово й підозрювати та ображати такого богобоязливого чоловіка? Докажіть спершу! Бо я не дам своєї згоди.

— Зведіть мене з ним, — гордо мовив індіянин. — Зведіть і самі побачите, чи зможе він дивитися мені у вічі. Якщо зможе — тоді повісьте мене. Ви задоволені?

— Так, — поважно мовив Гасфілд. — Я не бачу, чому ми маємо менше вірити свідченню червоношкірої людини, аніж білої. Я сам не зношу проповідника й зовсім не здивуюся, як то виявиться вовк в овечій шкурі. Раусон теж, як і всі інші, тільки людина, а що він проповідує, то в моїх очах це не дає йому якоїсь особливої заслуги.

— А що робити г ними? — спитав Кук, показуючи на Еткінса, Вестона й Джонсона.

— Найкраще б сьогодні ж забрати їх звідси, — мовив Браун. — Але куди?

— До мене, — запропонував Вілсон. — Треба тільки лишити біля них добру охорону.

— Я охоронятиму, — згодився Картіс. — Тільки дайте мені ще когось до товариства. А як вони спробують тікати, то в мене є рушниця.

За чверть години троє злочинців у супроводі шістьох добре озброєних регуляторів їхали вже до своєї тимчасової в'язниці. Пелтер і Гостлер лишилися вартувати в Еткінсовій садибі. Решта на чолі з Асоваумом подалися до Джонсонової хати, щоб спіймати там проповідника або принаймні знайти ще якісь докази вини тих, хто був уже в їхніх руках.

Було вже опівночі. Вітер шумів ще у верхів'ях могутніх дерев, ще спалахували на виднокрузі бліді блискавки і глухо гуркотів удалині грім. Через тин, що оточував Джонсонову хатину, перескочила темна постать. Те був Котон. Крізь відчинені двері він шаснув у кімнату, зібрав свою одежу й зброю, а те, що не повинно було попасти до рук ворогам, сховав у дуплі недалеко від хати. Потім витяг із коминка кілька головешок, підклав їх під ліжко, ще раз озирнувся й швидко та нечутно, як завше, зник у гущавині.