На Кожумʼяках

ДIЯ ДРУГА

По обид­ва бо­ки сце­ни го­ри: Ки­си­лiв­ка i Ста­ро­го­родська. На Ки­си­лiв­цi си­дить по­дольський хор шев­цiв, на дру­гiй го­рi си­дять ста­ро­го­родськi шевці i спi­ва­ють.

Вечiр. Мi­сяць ви­со­ко на не­бi.

Подольський i ста­ро­го­родський хор міщан.

Подольський шевський хор (спi­ває).

Старгородський хор (хо­че пе­рек­ри­ча­ти i по­чи­нає на по­ло­ви­нi куп­ле­та, як пер­ший хор ще не скiн­чує).

Подольський хор (ще го­лос­нi­ше, аж де­реться).

Старгородський хор (ще го­лос­нi­ше).

голос з 1-го хору. А в нас ба­си кра­щi; а в вас ба­си, як по­би­тi горш­ки.

голос з 2-го хору. Бре­ше­те! В нас кра­щi ба­си!

голос з 1-го хору. Бре­шiть са­мi, ста­ро­го­родськi шев­цi. В нас на По­до­лi у ко­ров кра­щi ба­си, нiж у вас.

голос з 2-го хору. Бре­ше­те, як ми шев­цi! Мiж на­ми не­ма нi од­нi­сiнько­го шев­ця. Ви са­мi шев­цi!

голос з 1-го хору. У вас ба­си, як ста­рi ци­ганськi ре­ше­та. У фло­ровських чер­ниць ба­га­то кра­щi ба­си, нiж у вас!

голос з 2-го хору. У нас ко­ро­ви спi­ва­ють та­ки­ми ба­са­ми, як ви, ко­жум'яцькi шев­цi.

голос з 1-го хору. Бий їх, ста­ро­го­родських шев­цiв! (Ки­да­ють груд­ка­ми. З дру­го­го хо­ру ки­да­ються так са­мо.) Бий їх, щоб i не наб­ли­жа­лись до нас. (Збi­га­ють з го­ри i на­па­да­ють. Б'ються i пха­ються. 2-й хор роз­бi­гається.) Га­няй їх! Бий їх! От та­ко­го пер­цю да­ли! Бу­дуть во­ни пам'ята­ти нас до но­вих вi­ни­кiв.

голос з 1-го хору. Пов­тi­ка­ли ста­ро­го­родськi шев­цi, ма­буть, до чор­та в зу­би. Ко­ли б то­бi один. Не­на­че чор­тя­ка по­ха­па­ла. А ще ка­за­ли, що в їх ба­си кра­щi. Та в нас ба­си та­кi, що i в се­мi­на­рiї та­ких не знай­деш!

2-й голос. А який те­пер хор най­кра­щий? Чи се­мi­нарський, чи братський, чи бур­сацький?

3-й голос. Я ка­жу се­мi­нарський.

4-й голос. А я ка­жу бур­сацький.

1-й голос. А я ка­жу братський.

5-й голос. Ая ка­жу ар­хiєрей­ський.

2-й голос. А я ка­жу мит­ро­по­ли­чий.

3-й голос. Ба се­мi­нарський.

1-й голос. Ба братський.

3-й голос. Ба бре­шеш.

1-й голос. Ба не бре­шу.

3-й голос. Ба бре­шеш-бо.

1-й голос. Та бре­ши сам. Хто бре­ше, то­му лег­ше. А хто не йме вi­ри, то­му в спи­нi дi­ри!

3-й голос. В се­мi­нарськiм хо­рi сам Та­рас як поп­ре го­рою: го-го-го! (По­ка­зує го­ло­сом.) А Ки­ри­ло! як рев­не ни­зом (по­ка­зує)… гурр! го! го! го! Або Орест як су­не ок­та­вою (пус­кає ок­та­ву)… рррр… гурррр! аж хо­ри дри­жать.

1-й швець. А вга­дай­те, хто най­ро­зум­нi­ший в Києвi: чи се­мi­на­рист, чи ака­де­мiст, чи унi­вер­си­тант?

2-й швець. Я ка­жу се­мi­на­рист.

1-й швець. Я ка­жу ака­де­мiст.

3-й швець. А я ка­жу унi­вер­си­тант.

Всi до 3-го шевця. О, цей тяг­не за ста­ро­го­родськи­ми шев­ця­ми! Бий йо­го!

3-й швець. Ба справ­дi унi­вер­си­тант.

1-й швець. Я ка­жу ака­де­мiст.

2-й швець. Ба нi; най­ро­зум­нi­ший се­мi­на­рист: се­мi­на­рис­та нiх­то на сло­вах не пе­ре­мо­же. I ба­си най­кра­щi в се­мi­на­рiї.

1-й швець. Се­мi­на­рист то бур­сак.

2-й швець. Ба бре­шеш! Се­мi­на­рист най­ро­зум­нi­ший.

1-й швець. Ось то­бi за те! (Дає сту­са­на.)

2-й швець Ось то­бi зда­чi!

4-й швець. А хто мiж на­ши­ми най­ро­зум­нi­ший?

Всі. Гострохвостий! Гострохвостий! Про це нi­чо­го й го­ло­ву ла­ма­ти. Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий! Вiн знається з се­мi­нарськи­ми i мит­ро­по­ли­чи­ми ба­са­ми. Вiн най­ро­зум­нi­ший на всi. Ко­жум'яки, бо так наб­рав­ся ро­зу­му, що як нач­не го­во­ри­ти, то нiх­то нi­чо­го не вто­ро­пає.

Гострохвостий. ви­хо­дить i про­ход­жується на сце­нi.

Всі. (до йо­го). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! А хто най­ро­зум­нi­ший: чи се­мi­на­рист, чи ака­де­мiст, чи унi­вер­си­тант?

Ті самі i Гострохвостий.

Гострохвостий. (авто­ри­тет­но). Ви й то­го не тя­ми­те? Ав­жеж се­мi­на­рист, бо в се­мi­на­рис­тiв най­кра­щi ба­си. Та що з та­ки­ми дур­ня­ми, як ви, й го­во­ри­ти!

4-й швець. Яка ж у вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, чу­до­ва жи­лет­ка, якi ря­бi шта­ни! Як зветься ця ма­те­рiя?

Гострохвостий. Жи­лет­ка з фи­зi­чеської ма­те­рiї, а шта­ни з ма­те­рiї мо­ральної.

3-й хлопець. Яка гар­на ма­те­рiя! Ря­ба-ря­ба, як зо­зу­ля. Як ме­нi ха­зяїн дасть гро­шi, то со­бi по­шию фи­зi­чеський сiр­тук.

4-й хлопець. А я б со­бi по­шив та­кi са­мi мо­ральнi шта­ни, як у Сви­ри­да Йва­но­ви­ча.

3-й хлопець. Один Гострохвостий ска­же, де най­луч­чi ба­си.

Всі. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Ось хо­дiть до нас: про щось маємо вас спи­та­ти.

Гострохвостий. Пи­тай­те, то й ска­же­мо.

Всі. У яко­му хорi те­пер най­кра­щi ба­си?

1-й швець. Еге у братсько­му?

Гострохвостий. Мо­же, у братсько­му, а мо­же, й нi.

3-й швець. А прав­да, те­пер у се­мi­нарсько­му най­кра­щi ба­си?

Гострохвостий. В братсько­му те­пер ба­си засна­дi­ли, а в ми­хай­ловсько­му не­на­че га­луш­ка­ми по­да­ви­лись. Най­дуж­чi ба­си в се­мi­на­рiї. Там один Орест ста­не за де­сять братських ба­сiв.

3-й голос. Ага! А що! Чи не моя прав­да вий­шла? Там один Та­рас як рев­не. Не­дав­но вiн був у гос­тях в мо­го ха­зяїна i так спi­вав, що наш ха­зяїн тро­хи не зду­рiв, аж на стi­ну лiз.

Гострохвостий. А все-та­ки най­кра­щий те­пер бас у мi­щансько­му хо­рi. У Йоньки Ше­лих­вiс­та та­ка ба­сю­ра, що нi од­на боч­ка з ним не спра­виться.

Всі. до 3-го хлоп­ця. А ба, й ти вбре­хав­ся, а ба, вбре­хав­ся! А що!

Голоси згори. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! А йдiть до нас спi­ва­ти.

Гострохвостий. Ку­ди ж пак! Так i по­ле­чу оце на го­ру лю­дям на смiх! Не знав, з ким за­хо­ди­ти у патьохи! Отут тре­ба пос­то­яти, пi­дож­да­ти, чи не по­ба­чу Олен­ки. Сю­дою дiв­ча­та хо­дять по во­ду, сю­ди ви­хо­дять пi­сень пос­лу­ха­ти. Ко­ли б вда­ло­ся хоч на­тi­ши­тись до за­ру­чин з Євфро­си­ною, бо як за­ру­чу­ся, то то­дi го­дi то­бi, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, до дiв­чат лип­ну­ти! Євфро­сина, здається, вхо­пить ме­не в свої па­зу­ри; але ж тi па­зу­ри в зо­ло­тi! А тут до­кон­че тре­ба поп­ра­ви­ти свої дi­ла, бо лус­не ци­люр­ня не­за­ба­ром. Ста­ро­го Ряб­ка струс­ну, то так i по­сип­ляться кар­бо­ван­цi. То­дi я по­за­ки­даю свої брит­ви iк чор­то­во­му батько­вi че­рез го­ло­ву в Днiп­ро та й бу­ду куп­цем. Але ж Оленка, сер­це моє, люб­ка моя! Ко­ли б хоч уг­ля­дi­ти, хоч по­ди­ви­тись! (Хо­дить взад i впе­ред.)

Хор (спi­ває).

Свирид Iва­но­вич Гострохвостий i Оленка.

Через сце­ну пе­ре­хо­дять дiв­ча­та з вiд­ра­ми; де­якi зос­та­ються й слу­ха­ють хор, ба­ла­ка­ючи. З го­ри схо­дять кiлька хлоп­цiв i прис­та­ють до їх. Оленка ви­хо­дить з вiд­ра­ми i стає.

Оленка. Як гар­но спi­ва­ють хлоп­цi! Ста­ну та пос­лу­хаю хоч на ча­сок. За ти­ми яб­лу­ка­ми, за тiєю бi­га­ни­ною не­ма ме­нi цi­лi­сiнький день прос­вiт­ку. Мо­же, й Гострохвостий там си­дить на го­рi та спi­ває? Бо­же мiй ми­лий! На­що ж я йо­го по­лю­би­ла, ко­ли я знаю, що вiн на ме­не й не гля­не, й сло­ва до ме­не не про­мо­вить!

Гострохвостий. (вгля­дiв­ши Олен­ку). Во­на йде з вiд­ра­ми! Во­на! (Пiд­хо­дить.) Доб­ри­ве­чiр вам, Олен­ко! (Ски­дає шля­пу, кла­няється i по­дає ру­ку.)

Оленка (за­со­ро­мив­шись). Доб­ро­го здо­ров'я! (По­дає йо­му ру­ку.) Ой, не да­вiть так здо­ро­во! Ой, як ви ме­не зля­ка­ли, що я й нес­тя­ми­лась! (Важ­ко ди­ше. Ти­хо.) Бо­же мiй! Сер­це моє тро­хи не вис­ко­чить з гру­дей.

Гострохвостий. Мо­же, ви вто­ми­лись, не­су­чи вiд­ра? Дай­те, я вам трош­ки пiд­не­су. (Хо­че взя­ти вiд­ра.)

Оленка. Що це ви? Чи то мож­на, щоб ви нес­ли вiд­ра?

Гострохвостий. Нi­чо­го; тут нiх­то не ба­чить. Для вас я го­то­вий не тiльки що вiд­ра нес­ти, для вас я пе­ре­нiс би усю кри­ни­цю до ва­шої ха­ти.

Оленка (спо­кiй­но). Не тре­ба ме­нi ва­шої по­мо­чi. До­не­су й са­ма, як зду­жа­ти­му…

Гострохвостий. Для вас, для вас я го­то­вий цi­ле Днiп­ро пе­ре­нес­ти у ва­шу ха­ту.

Оленка. Пе­ре­не­сiть для своєї Євфро­си­ни. Та­ких по­ма­га­чiв ме­нi не тре­ба. (Одхо­дить з вiд­ра­ми.)

Гострохвостий. (до­га­няє й бе­ре її за ру­ку), Ко­ли б ви зна­ли…

Оленка. Я нi­чо­го не знаю. (Одпи­хає йо­го ру­ку.) Йдiть со­бi до своєї Євфро­си­ни або до тих бари­шень, що бу­ли в гос­тях у Євфро­си­ни, а ме­не, бiд­ної, не за­чi­пай­те.

Гострохвостий. Тi всi ба­риш­нi не вар­тi од­нiєї ва­шої бро­ви. Ви най­кра­ща пан­на на всi Ко­жум'яки. Вам не­ма тут рiв­нi на цi­лий Київ.

Оленка. Яка я пан­на! От Євфросина, то пан­на: во­на уби­рається в шов­ко­вi сук­нi; їй ма­ти ку­пи­ла зо­ло­тi се­реж­ки; в неї на го­ло­вi пiв­пу­да кiс. Ото так пан­на! Ви з ме­не смiєтесь. Йдiть со­бi до Євфро­си­ни.

Гострохвостий. Ко­ли б ви зна­ли, якi ви гар­нi, яке у вас гар­не лич­ко, якi оч­ки (заг­ля­дає), то ви б не го­во­ри­ли то­го. Прав­да, вам нiх­то не ка­зав в вi­чi, що ви гар­нi?

Оленка. Мо­же, ва­ша й прав­да, але ви бу­де­те сва­та­ти Євфро­си­ну.

Гострохвостий. I хто вам на­го­во­рив оце? Бо­жусь вам i при­ся­га­юсь пе­ред братською чу­дов­ною бо­го­ро­ди­цею, що се все брех­ня. Бо­дай я по­ка­лi­чив­ся i на­вiть за­рi­зав­ся своїми ж брит­ва­ми, ко­ли цьому прав­да. Я вас, Олен­ко моя до­ро­га, люб­лю i бiльше нi­ко­го не бу­ду лю­би­ти!

Оленка (ти­хо). Бо­же мiй! А що, як вiн прав­ду ка­же? Я аж ум­лi­ваю. (го­лос­но) Не так ви уви­ва­лись ко­ло Євфро­си­ни, не так ви го­во­ри­ли до неї, щоб я вам пой­ня­ла вi­ри. Ви зо мною го­во­ри­те прос­то, а з Євфро­си­ною го­во­ри­ли по-вче­но­му, бо ви її лю­би­те.

Гострохвостий. Але ж бо­жу­ся вам, при­ся­га­юсь! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, не­хай ме­не по­ка­рає братська бо­го­ро­ди­ця! Ще не вi­ри­те?

Оленка мов­чить i за­ду­мується.

Нехай ме­не оця си­ра зем­ля пог­ли­не! Бо­дай я вто­пив­ся в ка­на­вi, в оцiм бо­ло­тi! Ще не вi­ри­те?

Оленка ду­має.

Нехай ме­не ко­жум'яцькi со­ба­ки заг­ри­зуть! Щоб я до своєї ха­ти не дiй­шов, щоб моя ци­люр­ня зго­рi­ла цiєї но­чi, ко­ли я бре­шу, ко­ли я вас не люб­лю! Ще не вi­ри­те?

Оленка (ти­хо до се­бе). Бо­же мiй, який вiн гар­ний! Я ще зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го та­ко­го гар­но­го, од­ко­ли бi­гаю з ко­ши­ком по Києву. Сер­це моє, сер­це моє бiд­не! Не вдер­жиш­ся ти в гру­дях.

Гострохвостий. Ще не вi­ри­те?

Оленка. Я ра­да б вi­ри­ти, та ви ду­же ро­зум­нi, як усi ка­жуть, а я ду­же бiд­на й прос­та. Ко­ли б я бу­ла ба­га­та, я б вам по­вi­ри­ла.

Гострохвостий. На­вi­що вам те до­ро­ге уб­ран­ня, ко­ли ва­шi очi, ва­шi бро­ви кра­сять вас луч­че од Євфро­си­ни­них зо­ло­тих се­ре­жок. Ви­ходьте до ме­не ти­хенько од ма­те­рi сю­ди хоч що­ве­чо­ра. Доб­ре?

Оленка. Як моя ма­ти до­вi­да­ються про те, би­ти­муть ло­ма­кою так, що я не пот­рап­лю, ку­ди втi­ка­ти.

Гострохвостий. То ска­жiть своїй ма­те­рi, що я бу­ду сва­та­ти вас, що я бу­ду же­ни­тись iз ва­ми. (Ти­хо.) Ой, страш­на ж її ма­ти! Ще як по­па­де ме­не в свої ла­пи, то вит­ря­се з ме­не ду­шу. (Огля­дається на всi бо­ки)

Оленка. Чи вже ж то­му прав­да? Хi­ба ж я вам рiв­ня?

Гострохвостий. Олен­ко моя! Сер­це моє! (обнi­має її) Я впа­ду отут се­ред шля­ху пе­ред то­бою на ко­лi­на, бо я люб­лю те­бе.

Оленка (кла­де йо­му ру­ки на пле­чi i при­па­дає на пле­че). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я люб­лю вас, як ще нi­ко­го так не лю­би­ла.

Оленка, Свирид Іванович i Горпина Корніївна.

Горпина (шу­кає ко­гось i при­див­ляється до Олен­ки i Гост­рох­вос­то­го), Нев­же ж се моя Оленка об­нi­мається i цi­лується з якимсь во­ло­цю­гою! Бач, де во­на! А я її жду та жду! (До Олен­ки.) Чи се ж то­бi не стид та не со­ром об­нi­ма­тись з хлоп­ця­ми? Та це Сви­рид Iва­но­вич! Та це Гострохвостий! То це той ве­ли­ко­ро­зум­ний, що ду­рить ото­го ста­ро­го дур­но­го Ряб­ка та й йо­го ве­ли­ко­ро­зум­ну Євфро­си­ну! От так-так! Сього я од вас уже не спо­дi­ва­лась! (Ки­дається до Олен­ки.) Чо­го ти тут стоїш iз ним се­ред ули­цi? (При­сi­кується.) А ти, по­ган­ко! Та в те­бе ж ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а то­бi вже з хлоп­ця­ми цi­лу­ва­тись!

Гострохвостий. От i не об­сох­ло. зов­сiм вже об­сох­ло!

Горпина (со­ва­ючи ку­лак пiд са­мий нiс Олен­цi). Пост­ри­вай же ти, по­га­на дiв­чи­но! Я то­бi до­ма обiр­ву отi пат­ли на го­ло­вi! Бе­ри вiд­ра! Йди до­до­му та за­раз ля­гай спа­ти. Щоб i тво­го ду­ху тут нi­ко­ли не бу­ло! Щоб твоя но­га тут не бу­ла! (Пхає Олен­ку; Оленка од­хо­дить з вiд­ра­ми й пла­че.)

Горпина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Ме­нi здається, що пха­ти й би­ти доч­ку свою вам зов­сiм не при­хо­диться…

Горпина. Цить, бо я то­бi очi ви­де­ру! (По­ка­зує нiг­тi.) На­що ви зво­ди­те мою ди­ти­ну з пут­тя? Га? Вiн ду­має, як уб­рав­ся у ру­ка­вич­ки та в шля­пу, то вже має пра­во зну­ща­тись над на­ми, бiд­ни­ми! То це тi ве­ли­ко­ро­зум­нi, що го­во­рять по-пи­са­но­му? Ти ду­маєш, що я та­ка дур­на, як Ряб­ко, як Євфросина! Я за свою доч­ку го­то­ва очi ви­дер­ти, го­то­ва тут га­ла­су на­ро­би­ти на всю ули­цю!

Гострохвостий. Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть та пос­лу­хай­те, що я маю ка­за­ти. (Ти­хо.) Оця гор­ла­та ба­ба на­ро­бить та­ко­го кри­ку, що й Євфросина по­чує. (голосно.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Се! Се!.. От пос­лу­хай­те ме­не! (Хо­че утек­ти.)

Горпина (до­га­няє, ха­пає йо­го ру­ка­ми i кри­чить). Не пу­щу! Не вте­чеш! У ме­не од­на ди­ти­на, як од­но сон­це на не­бi! Не пу­щу! Дай ме­нi од­вiт, на­що ти зво­диш з ро­зу­му мою Олен­ку, ко­ли сва­таєш Євфро­си­ну? На­що вам зда­ла­ся моя Оленка? (Гострохвостий пру­чається. Горпина кри­чить.) Не пру­чай­тесь, не пу­щу! Гвалт! Гвалт! По­лi­цiя! По­лi­цiя! Квар­тальний!

Гострохвостий. Ой, про­пав я! Їй-бо­гу, ре­пе­тує бi­со­ва ба­ба так, що роз­бу­дить всю ули­цю. (голосно.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть! Я чес­ний чо­ло­вiк! Я зроб­лю все, що ви ска­же­те!

Горпина (кри­чить ще дуж­че). По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го! Я знаю вас, па­ни­чи­кiв! Знаю, як ви об­ду­рюєте та з ума зво­ди­те бiд­них дiв­чат. Ой бо­же! Пев­но, вже моя Оленка не впер­ве ви­бiг­ла до сього прок­ля­то­го бре­ху­на, що вмiє тiльки по-письмен­но­му бре­ха­ти. Ой, згу­бив же вiн мою єди­ну ди­ти­ну! (Пла­че.)

Гострохвостий. Їй же бо­гу, впер­ве! Кля­нусь вам, бо­жусь вам i при­ся­га­юсь, Гор­пи­но Кор­нiївно, що впер­ве! Ви ду­маєте, що i в ме­не та­ки ду­шi не­має, що в ме­не бо­га не­ма? Не­хай ме­не по­ка­ра­ють всі пе­чорськi свя­тi, не­хай ме­не пок­риє лаврський ве­ли­кий дзвiн, ко­ли я бре­шу!

Горпина. До­ка­жи! До­ка­жи! Бо я не вi­рю твоєму од­но­му сло­ву. В твоїх сло­вах не­ма прав­ди. Твої сло­ва - гни­лi яб­лу­ка! Бо­жи­ся! При­ся­гай­ся! Iди до церк­ви, при­сяг­ни пе­ред бо­гом!

Гострохвостий. Я ще ж та­ки, бо­ро­ни бо­же, не вбив чо­ло­вi­ка, щоб йти се­ред но­чi до церк­ви при­ся­га­ти.

Горпина. Бо­жи­ся, при­ся­гай­ся, бо ти згу­бив мою ди­ти­ну, їж свя­ту зем­лю, то я по­вi­рю. На, їж! (Бе­ре жме­ню зем­лi.)

Гострохвостий. (смiється). Хi­ба я вовк, щоб їв зем­лю.

Горпина. Їж! На, їж, то по­вi­рю.

Гострохвостий. (ре­го­четься). Чи ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, при своєму умi! Батько­вi своєму по­не­сiть, не­хай по­куш­тує, яка зем­ля на смак.

Горпина. То вiн ще глу­зує над на­ми, бiд­ни­ми си­ро­та­ми! Зво­дить з ума мою Олен­ку, ще й зну­щається над на­ми! По­лi­цiя! По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го, си­бiр­но­го! В тюр­му! В Си­бiр йо­го! Там йо­му мiс­це!

Гострохвостий. (ти­хо). От зду­рi­ла ба­ба зовсім. На­ро­бить ме­нi шкан­да­лу на всі Ко­жум'яки, не мож­на бу­де завт­ра й очей лю­дям по­ка­за­ти. (голосно.) Не кри­чiть, бо…

Горпина. Що бо? Га? Що то за бо?… Кри­чу, бо маю пра­во! По­лi­цiя! Квар­тальний! Де­сяцький! Сю­ди! В'яжiть йо­го, бе­рiть йо­го!

Горпина, Гострохвостий й Оленка.

Оленка вер­тається, ста­вить вiд­ра, про­жо­гом ви­бi­гає на сце­ну, ри­дає i ки­дається до ма­те­рi.

Оленка. Ма­мо! Не за­чi­пай­те, бо я люб­лю йо­го! Сви­рид Йва­но­вич лю­бить ме­не. Ма­мо! Про­шу вас, бла­гаю, не за­чi­пай­те!

Горпина. Щоб я йо­го так пус­ти­ла, пiй­мав­ши на га­ря­чо­му мiс­цi? Нi­за­що в свi­тi! Нi­за­що! Не бу­ла б я Горпина Ска­ви­чи­ха, щоб я та­ки не пос­та­но­ви­ла на своєму. Ко­ли за­чi­паєш, то за­чi­пай чес­но, не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми то­бi не iг­раш­ка.

Гострохвостий. Ви на ме­не, Гор­пи­но Кор­нiївно, i се й те, i сяк i так, i ся­кий i та­кий, а ви не знаєте, що я хо­чу сва­та­ти Олен­ку.

Горпина. Ду­рiть уже дур­но­го Ряб­ка та ве­ли­ко­ро­зум­ну мою не­бо­гу Євфро­си­ну, а нас, убо­гих, не пiд­ду­ри­те.

Гострохвостий. Їй-бо­гу, прав­ду го­во­рю вам… Ви ме­нi не вi­ри­те? Ви ду­маєте, що я не­чес­но жар­тую з Олен­кою? Вiр­те ме­нi, я чо­ло­вiк чес­ний. I бо­жусь, i при­ся­га­юсь, що не пiд­ду­рюю. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­дав, бо­дай я завт­ра по­вi­сив­ся на своїх ре­мiн­них па­сах, в своїй ха­тi, ко­ли ви ме­нi не вi­ри­те. Щоб я вас пiд­ду­рю­вав? Я ход­жу до Ряб­ка так, як хо­дять зна­ко­мi до зна­ко­мих, а же­ни­тись не же­нюсь. Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи мож­на ж рiв­ня­ти Олен­ку до Євфро­си­ни? По­ду­май­те ви.

Горпина. О, вже що прав­да, то прав­да. Моя Оленка… (До Олен­ки.) Геть одiй­ди… (До Гост­рох­вос­то­го.) Як гля­ну на ба­за­рi на свою Олен­ку, то не­ма кра­щої од неї не то що мiж на­ши­ми мi­щан­ка­ми, але мiж ти­ми ба­ри­ня­ми, що веш­та­ються по ба­за­рi. Та­ки та­ка гар­на, хоч во­ди з ли­ця на­пий­ся! I бiс її зна, в ко­го во­на вда­лась.

Гострохвостий. Ав­жеж не в вас… В неї го­ло­сок, як у фло­ровських чер­ни­чок, а в вас та­кий бас, як у на­шiм шевськiм хо­рi у Йоньки Ше­лих­вос­та, їй-бо­гу!

Горпина. Ну й при­рiв­няв.

Гострохвостий. Так я не­за­ба­ром до вас i на за­ру­чи­ни.

Горпина. Про ме­не, й про­си­мо; тiльки, здається, у вас нi за со­бою, нi пе­ред со­бою… так, як i в нас. Тiльки й доб­ра, що брит­ви та язик у ро­тi, як брит­ва.

Гострохвостий. Не ду­май­те так, Гор­пи­но Кор­нiївно! В ме­не, ви са­мi знаєте, i Оленка знає, своя ци­люр­ня…

Горпина. Ма­буть, тiльки що ци­люр­ня. Та вже бог iз ва­ми. Ко­ли вам моя Оленка спо­до­ба­лась, то й при­ходьте до ме­не в гос­тi. В ме­не швид­ко бу­дуть гос­тi, бо я в чет­вер iме­нин­ни­ця; обi­ця­лись i нап­ро­шу­ва­лись та­ки са­мi мої ку­ми з Ко­жум'як, з Ста­ро­го Києва і на­вiть Пе­чорська. Для ку­мiв я вже не по­жа­лiю хлi­ба-со­лi.

Гострохвостий. То бу­де пир на ввесь мир.

Горпина. Хоч не на ввесь мир, та все-та­ки бу­де пир. При­ходьте, мо­же, й по­го­ди­мось, ко­ли у вас язик не та­кий, як ва­шi брит­ви.

Гострохвостий. Доб­ре-доб­ре. (Ти­хо.) Яка ж кра­са Олен­чи­на. Для її кра­си варт на­вiть па­ну Гост­рох­вос­то­му оцi вiд­ра за­нес­ти до ха­ти. (голосно.) Вiзьму ж я вiд­ра, щоб вам, Олен­ко, бу­ло до­до­му йти ле­генько. (Бе­ре вiд­ра на пле­чi i крек­че. Ти­хо.) Ой, обш­мульгаю ж я со­бi пле­чi! Се на­ди­бав ли­хо ко-жум'яцьке! Ко­ли б ще яка чор­тя­ка не вгля­дi­ла та не розб­ре­ха­ла на ввесь По­дол, ко­ли ще са­ма Ска­ви­чи­ха завт­ра не розб­ре­ше на ввесь Київ.

Пiсню на го­рi лед­ве чуть.

Пiсня за­ми­рає.

Горпина. От та­ки й Горпина Ска­ви­чи­ха дiж­да­лась, що її доч­цi Олен­цi та­кi па­ни­чi но­сять вiд­ра з во­дою!

Завiса па­дає.