На Кожумʼяках

ДIЯ ТРЕТЯ

Просторна Гор­пи­ни­на ха­та. Збо­ку - две­рi в пе­кар­ню. Ко­ло гру­би за­вi­ше­нi пi­чур­ки; в од­нiй пi­чур­цi-здо­ро­ва ма­кiт­ра з пи­ро­га­ми, в дру­гiй пi­чур­цi - пляш­ки з нас­той­ка­ми. День.

Гострохвостий.

Гострохвостий. (вхо­дить). Не­ма нi­ко­го. Що це за ди­во! Де се во­ни по­дi­ва­лись? А ка­за­ла вчо­ра Ска­ви­чи­ха, що в неї бу­де пир на ввесь мир… Мо­же, збре­ха­ла? Але ж я но­сом чую десь смач­нi пи­ро­ги. (Хо­дить по ха­тi й ню­хає.) Їй же бо­гу, десь пи­ро­ги пах­нуть, та ще й не­да­леч­ке. (Ню­хає кру­гом стiн.) От уже на­дi­лив ме­не бог своїми да­ра­ми: ок­рiм ро­зу­му доб­ро­го, маю до то­го доб­ро­го но­са. Ой, пи­ро­ги пах­нуть, та не знаю де! (Зна­хо­дить пi­чур­ку, одс­ло­няє зас­лон­ку.) Ось де во­ни! Пов­нi­сiнька ма­кiт­ра! Що бог дасть, а вже поп­ро­бую: не ви­дер­жу! (Ха­пає два пи­ро­ги в обид­вi ру­ки i їсть. 3 пе­кар­нi чуть го­лос Пе­до­рi.)

Гострохвостий i Педоря.

Педоря (з пе­кар­нi). А хто там? А ко­та! А тпрус, пся­вi­ро! Прос­тя­гає пи­ро­ги. (Вбi­гає i розс­тав­ляє ру­ки.)

Гострохвостий. Ти б ска­за­ла: ки­цю, ки­цю! На то­бi пи­рiж­ка! А то прис­каєш, аж гу­би бренька­ють, не­на­че стру­ни.

Педоря. Що це ви ро­би­те? Ко­го вам тре­ба? Хто ви та­кий?

Гострохвостий. (за­пи­ха­ючись пи­ро­га­ми). Пот­ри­вай, бо пельку затк­нув на­чин­кою… А як те­бе звуть?

Педоря. Ко­го вам тре­ба! Хто ви та­кий?

Гострохвостий. А як те­бе звуть?

Педоря. Як кру­пи де­руть. (Ви­ди­рає з рук пи­ро­га.) Оце ли­шенько! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв. Са­ма ха­зяй­ка по­лi­чи­ла. Ска­жуть, що я поїла… (Кри­чить у вiк­но.) Тiт­ко Гор­пи­но, тiт­ко! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв, а те­пе­реч­ки тiльки п'ятде­сят вi­сiм. Не я вин­на! Щось вше­ле­па­лось у ха­ту та й узя­ло два пи­ро­ги. (Гост­рох­вос­тий бе­ре знов два пи­ро­ги. Пе­до­ря ки­дається до йо­го, од­нi­має ма­кiт­ру.) Оце якась мос­ковська пе­ня вше­ле­па­лась у ха­ту! Геть же! Не бе­рiть, бо пи­ро­ги лi­че­нi! Тiт­ко Гор­пи­но! Вже тiльки п'ятде­сят шiсть…

Гострохвостий. Та цить! Як-бо те­бе звуть? (Мор­гає й же­ни­хається.)

Педоря. Та Пе­до­ря! Од­че­пiться од ме­не та не за­чi­пай­те ви­ро­гiв.

Гострохвостий. Не­гар­но те­бе звуть, а мо­ло­ди­ця з те­бе не­по­га­на! А приз­най­ся, чи ба­га­то тiт­ка Гор­пи­на по­на­пi­ка­ла та по­на­ва­рю­ва­ла?

Педоря. А вам на­що?

Гострохвостий. На те, що тре­ба. Чи й за­пi­кан­ка й ва­ре­ну­ха є? Га? Чи не ковт­ну­ти тро­хи, га?

Педоря. Оце вже й бiс йо­го ви­дав так ро­би­ти. Щось улiз­ло в ха­ту, поїло пи­ро­ги, ще й го­рiл­ку вип'є, а на моїй шиї все те око­шиться. Тiт­ко Гор­пи­но! Та йдiть-бо сю­ди!

Гострохвостий. (п'є го­рiл­ку на­хильцi з пляш­ки). Та пот­ри­вай! Не кри­чи! Я сам приз­на­юсь. Я свiй чо­ло­вiк в сiм до­мi.

Педоря. Та й своїм не при­па­дає горш­ки дер­ти. По­лiз по горш­ках, на­че ко­тя­ка. (Ви­хо­дить.)

Горпина й Гострохвостий.

Горпина (вхо­дить). Хто тут улiз у ха­ту? Чо­го це Пе­до­ря ре­пе­тує? Чи це ви, Сви­ри­де Iва­но­ви­чу?

Гострохвостий. Це я, ма­мо! Доб­ри­день вам в ва­шiй гос­по­дi. Поз­до­ров­ляю вас з сьогод­нiш­нiм днем, з свя­ти­ми ва­ши­ми iме­ни­на­ми та й з пи­ро­га­ми. (Ки­дається до Гор­пи­ни й цi­лується з нею.) Дай вам гос­по­ди щас­тя й здо­ров'я, й чо­го ви тiльки про­си­те в бо­га!

Горпина. Та го­дi, го­дi! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цi­лу­ва­ли ме­не в ли­ця, а те­пер… Але ж гар­ний оцей вра­жий па­нич! Як мед з ма­ком! А я вже вас i не спо­дi­ва­лась; ду­ма­ла, що ви­пус­ти­ла вас з рук, так i на­вi­ки вте­ря­ла.

Гострохвостий. По­га­но ро­би­ли, ко­ли так ду­ма­ли. А я по­ки­нув своє дi­ло, а до вас та­ки приб­лу­див­ся, ще й пи­ро­гiв ва­ших по­куш­ту­вав. Тут ва­ша Пе­до­ря нез­гiр­ше вас, тро­хи ме­нi не про­ва­ли­ла ган­чiр­кою го­ло­ви!

Горпина. О, Пе­до­ря зу­ба­та! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi, ко­ли ви зай­шли до ме­не та ще й з доб­рою дум­кою, та по­ба­ла­каємо лю­бенько.

Гострохвостий. А от я й прий­шов. А ви ж ме­нi вчо­ра не вi­ри­ли, як я бо­жив­ся, як я при­ся­гав­ся! Ви ду­ма­ли, що я по­хо­жий на дру­гих на­ших па­ни­чiв. Нi, Гор­пи­но Кор­нiївно! Сви­рид Йва­но­вич не з та­кiвських. Не на те ме­не ро­зу­му ба­га­то в го­ло­вi, щоб ду­ри­ти дiв­чат.

Горпина. То бу­ло вчо­ра, а це сьогод­ня. Ко­ли так, то ви­ба­чай­те ме­нi, ста­рiй ба­бi. Я, бач­те, чу­ла, як ви уви­ва­лись ко­ло моєї не­бо­ги Євфро­си­ни, та вже со­бi iнак­ше мiр­ку­ва­ла…

Гострохвостий. Гор­пи­но Кор­нiївно! Хi­ба ж я слi­пий? Хi­ба ж ме­нi баньки бiльма зас­лi­пи­ли? Хi­ба ж я не ба­чу, що та­ке Євфро­си­на, а що та­ке Олен­ка? Гай, гай, ми­лий бо­же! Вже б го­во­рив хтось дру­гий, а не ви, Гор­пи­но Кор­нiївно!

Горпина. Ко­ли ви вже прий­шли до ме­не з чес­ним сло­вом, то й ме­нi нi­чо­го таїтись пе­ред ва­ми. Як­би я бу­ла па­ни­чем, я б об­ми­на­ла Євфро­си­ну де­ся­тою ули­цею. Дар­ма, що во­на ме­нi до­во­диться не­бо­га. Тiльки я в ха­ту до їх, во­на вже за­де­ре до сте­лi но­са та й ню­хає сво­ло­ки (пе­ред­раз­нює), взяв­шись у бо­ки: "Тiтко! Од вас гни­ли­ця­ми тхне". Ку­ди ж пак, який де­лi­кат­ний но­си­чок при­че­пив гос­подь до пи­ки!

Гострохвостий. О, що но­си­чок, то но­си­чок! Пев­но, не та­кий, як у Олен­ки.

Горпина. Та­кi но­сич­ки, як у Євфро­си­ни, тiльки ко­ло бай­да­кiв. Ма­буть, у тих па­ни­чiв баньки на по­ти­ли­цi, що не ба­чать її но­сич­ка. Як­би я оци­ми своїми ру­ка­ми взя­ла Євфро­си­ну, я б їй утер­ла то­го но­са! Я б її при­бор­ка­ла.

Гострохвостий. Вi­рю вам, вi­рю, Гор­пи­но Кор­нiївно! (Ти­хо.) Чи не бi­со­вої ж п'яти ба­ба! А що, як Євфро­си­на ски­ну­лась на цю свою тi­точ­ку! Але ж ро­зум, але ж панський тон, але ж зо­ло­то, зо­ло­то! Ой-ой-ой, мiй ми­лий бо­же! (Зiт­хає. го­лос­но.) А я прий­шов до вас, Гор­пи­но Кор­нiївно…

Горпина. Щоб пи­ро­гiв наїстись?

Гострохвостий. Бо­ро­ни бо­же! Що це з ва­ми! Я прий­шов сва­та­ти Олен­ку, ко­ли бу­де лас­ка ва­ша. Я знаю, що Олен­ка не спро­ти­виться.

Горпина. Олен­ка не спро­ти­виться, а я то, мо­же, спро­тив­люсь, бо маю свої но­ро­ви й прим­хи.

Гострохвостий. То од­же­нiть їх чи свя­че­ною во­дою, чи кро­пи­лом або чим там тре­ба.

Горпина. Еге! Бабськi но­ро­ви не чо­ло­вi­чi: не спло­ха од­же­неш i ко­чер­гою, не то що ка­ди­лом. Чи не ду­ри­те ви нас, па­ни­чу?

Гострохвостий. Ой, Гор­пи­но Кор­нiївно, Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи вже ж вам од бо­га не грiх? Чи вже ж ви ме­нi й до­сi не йме­те вi­ри? Але ж ва­ша доч­ка Олен­ка… то ж кра­са на ввесь Київ. (Ти­хо.) Ко­ли б прий­шла, хоч по­ди­вив­ся б на тi оче­ня­та!

Горпина. Мою Олен­ку не грiх хва­ли­ти своїй ма­те­рi. Тiльки, бач­те, раз те, що те­пер па­ни­чi ду­рять мо­ло­дих на­ших мi­ща­нок, а дру­ге те, що в вас, здається, нi пе­ред со­бою, нi за со­бою! Еге так?

Гострохвостий. А чи ви ж ла­зи­ли в мої ки­ше­нi? А що, як там так i заб­ряж­чать кар­бо­ван­цi?

Горпина. Кар­бо­ван­цi чи заб­ряж­чать, чи нi, а п'ята­ки, мо­же, й заб­ряж­чать.

Гострохвостий, Горпина i Оленка.

Горпина. Де це ж ти в гас­пи­да так ба­ри­лась? Ти не знаєш, що те­бе тут ду­же тре­ба.

Гострохвостий. (йде на­зуст­рiч Олен­цi). Мiй вам ни­зенький пок­лiн i ша­ну­ван­ня! Де се ви так за­ба­ри­лись? (По­дає Олен­цi ру­ку.)

Оленка. Доб­ри­день вам.

Гострохвостий. Доб­ро­го здо­ров'ячка, доб­ро­го здо­ров'ячка. Вся моя ду­ша стре­пе­ну­лась, як за­чув я ваш ян­гольський го­ло­сок. Ме­нi здається, що я слу­хаю най­кра­щих дис­кан­тiв у кон­цер­тi у се­мi­на­рiї, як за­чую ваш го­ло­сок.

Горпина. Та й умiє ж то­бi прик­лас­ти й при­ка­за­ти - нез­гiр­ше, як на­ша Євфро­си­на. Ще й не­дав­но поз­на­ко­ми­лись з Євфро­си­ною, а вже пе­рей­ня­ли од неї язич­ка…

Гострохвостий. То ще не­вi­до­мо, хто од ко­го пе­рей­няв язич­ка. (Гор­до.) Вмiємо ми го­во­ри­ти й без ва­шої Євфро­син­ки. Ми не хо­ди­мо по ха­тах по­зи­ча­ти ро­зу­му та язи­ка. Маємо до­во­лi й сво­го.

Оленка. Ав­жеж. Вже ви, ма­мо, на­го­во­ри­те: на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi.

Горпина. А це що? Це так ма­те­рi? Це вже й ти, ма­буть, учо­ра по­зи­чи­ла язич­ка у Євфро­си­ни? Гля­ди ли­шень ме­нi! Ще ти в моїй гос­по­дi; я ще то­бi втру но­са…

Гострохвостий. Не встиг­не­те, Гор­пи­но Кор­нiївно, втер­ти но­са, бо я прий­шов до вас, Олен­ко, не з по­рож­нiм ро­том, не з пус­ти­ми сло­ва­ми, а з сло­вом ро­зум­ним i вче­ним. Ви ме­нi не йня­ли вi­ри вчо­ра вве­че­рi, а от я i справ­див своє сло­во; бо моє сло­во, сло­во Сви­ри­да Йва­но­ви­ча, не те, що сло­во яко­гось там Йоньки або Йваньки. Я прий­шов до вас сва­та­тись.

Оленка. То ви по­ки­не­те Євфро­си­ну?

Гострохвостий. Не­хай во­на сниться ко­му iн­шо­му, тiльки не ме­нi. (Бе­ре Олен­ку за ру­ку.) Я тiльки вас нi­ко­ли не по­ки­ну: (Ти­хо.) Ко­ли б чорт ви­нiс оцю ба­бу з ха­ти хоч на ча­сок. Ко­ли б хоч об­ня­ти її. Якi ж у неї очi! Так i пе­чуть, так i го­лять, як аг­лицькi брит­ви. Хоч тро­хи пог­ра­юсь з гар­ною дiв­чи­ною.

Оленка. А я ду­ма­ла, що ви глу­зуєте з ме­не.

Гострохвостий. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Я без вас не мо­жу жи­ти. Луч­че не­хай ме­не ви­не­суть на Ще­ка­ви­ку, нiж я маю жи­ти без вас.

Оленка. Ой, яка я щас­ли­ва! Я нi­ко­ли не бу­ла та­ка щас­ли­ва в ма­те­рi.

Горпина. Оце! А чо­го ж то­бi ще тре­ба бу­ло в ма­те­рi? Оце так! Ще не встиг­ла ви­нес­ти но­ги за мiй по­рiг, а вже нах­ва­ляється.

Гострохвостий. Хоч не ви­нес­ла но­ги за по­рiг, та швид­ко зов­сiм ви­не­се.

Горпина. Ку­ди ж пак! Ста­не ве­ли­кою па­нею!

Гострохвостий. А чом би пак i не па­нею? Та я вбе­ру Олен­ку так, що їй по­за­ви­дує не тiльки що Євфро­си­на, але най­ба­га­тi­ша куп­чи­ха! Я по­чеп­лю їй на го­ло­ву та­ко­го ка­пе­лю­ха з бi­ли­ми стрiч­ка­ми, та­ку ко­афю­ру, що вам i не сни­ло­ся нi­ко­ли.

Оленка. Луч­че з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми. Яка там кра­са в бi­лих стрiч­ках: i со­роч­ка бi­ла, i ка­пе­люх бi­лий i стрiч­ки бi­лi.

Гострохвостий. I ва­ше лич­ко бi­ле. А яку я вам струг­ну сук­ню! З чис­то­го шов­ку!

Оленка. Я про шов­ко­вi сук­нi нi­ко­ли й не ду­ма­ла! Во­ни ме­нi нi­ко­ли й не сни­лись!

Гострохвостий. Я вам куп­лю зо­ло­тi се­реж­ки! Я вам ушк­ва­рю та­кi се­реж­ки, що пе­ред ни­ми i Євфроси­ни­нi по­тем­нi­ють.

Оленка. Я вже звик­ла ду­ма­ти, що ме­нi не до­ве­деться но­си­ти зо­ло­тих се­ре­жок. Ма­ти не справ­ля­ють i не пус­ка­ють за­ро­би­ти…

Горпина. Як це ти го­во­риш з ма­тiр'ю? Кру­тить язи­ком, не­на­че в пан­сiй­онi вчи­лась. Та я то­бi…

Оленка. Е, го­дi, ма­мо!

Горпина. Цить, бо я те­бе отим ко­ши­ком! Не пу­щу я те­бе бiльше до Євфро­син­ки. На­ка­ди­ла во­на те­бе своїм ла­да­ном.

Гострохвостий. Не сердьтесь, Гор­пи­но Кор­нiївно! Не сердьтесь!..

Горпина. Цур то­бi, пек то­бi! Ти не­на­че со­ба­чої бле­ко­ти наїлась. (Ви­хо­дить.)

Гострохвостий i Оленка.

Гострохвостий. (бе­ре Олен­ку за ру­ку). Олен­ко! Щас­тя моє! Чи бу­де­те лю­би­ти ме­не, ви­хо­ди­ти до ме­не що­ве­чо­ра? Бо я без вас не мо­жу жи­ти, не мо­жу ди­ха­ти, як не ба­чи­ти­му ва­ших очей що­ве­чо­ра, як не дер­жа­ти­му вас за оцi руч­ки щод­ня, що­го­ди­ни!

Оленка. Вте­чу од ма­те­рi, а та­ки бу­ду ви­хо­ди­ти до вас. Вже ме­нi так ос­то­чор­тi­ло бi­га­ти по го­ро­ду з ти­ми ко­ши­ка­ми, так гри­зе ме­не ма­ти, що ме­нi й свiт не­ми­лий. Лю­ди гу­ля­ють в не­дi­лю, в праз­ник, а ме­нi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi.

Гострохвостий. Дай­те, Олен­ко, ра­ди дня ва­шо­го сва­тан­ня по­го­во­ри­мо про що ве­се­лi­ше. Олен­ко! Сер­це моє! Як я вас люб­лю! Дай­те на­ди­ви­тись на ва­шi брiв­ки, на ва­ше лич­ко…

Оленка. Як гля­ну я на ва­шi очi, за­бу­ваю все своє го­ре! Я не­на­че знов на­ро­ди­лась на свiт бо­жий! Яка я те­пер щас­ли­ва, яка щас­ли­ва! Як ме­нi лег­ко на ду­шi! Я не­на­че впер­ше на вi­ку од­по­чи­ла од ро­бо­ти. (Схи­ляється на пле­че Гост­рох­вос­то­му)

Гострохвостий. (ти­хо сам до се­бе). Яка теп­ла в неї ду­ша! Що то як­би до сiєї ду­шi, до сього лич­ка та Євфро­си­ни­не зо­ло­то, та Євфро­си­ни­ну крам­ни­цю з кра­мом, та Євфро­си­нин ро­зум, та Євфро­си­ни­нi ку­че­рi! Тут моє ко­хан­ня… та… (го­лос­но.) Кра­со моя! Сер­це моє! (Обнi­має Олен­ку.)

Гострохвостий, Оленка й Горпина.

Горпина (вхо­дить). Го­туй ли­шень, Олен­ко, обiд, бо вже ку­ми йдуть справ­ля­ти день мо­го свя­то­го ян­го­ла.

Гострохвостий. (заг­ля­дає в вiк­но). Йдуть! Ма­буть, сам бог їх не­се на по­вiт­рi на кри­лах. Та й чи­ма­ла ж че­ре­да су­не!

Горпина. Ме­не бог не скрив­див ку­ма­ми. Хва­ли­ти бо­га, не цу­ра­ються ме­не, прос­тої, мо­го хлi­ба й со­лi.

Гострохвостий. Я й сам не люб­лю тих, що цу­ра­ються хлi­ба й со­лi; я так ж люб­лю та­ких гор­дих лю­дей, що їм го­ло­ви пос­ти­нав би.

Ті самі, гості й Педоря.

В ха­ту вхо­дять міщанки; де­якi з ко­ши­ка­ми, де­якi уб­ра­нi в праз­ни­ко­ву оде­жу.

Міщанки. Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! З днем ва­шо­го ян­го­ла поз­до­ров­ляємо вас! Дай вам бо­же, чо­го ви тiльки за­ба­жаєте со­бi з не­ба! А ва­шiй доч­цi пош­ли бо­же гар­но­го же­ни­ха.

Оленка й Гострохвостий ос­мi­ха­ються.

Горпина. Сi­дай­те ж, щоб ста­рос­ти сi­да­ли в ме­не.

Деякi сi­да­ють.

Гострохвостий. (до гос­тей). Ой кум­ки мої, го­луб­ки мої, цо­ко­туш­ки мої! От пи­рiж­ки, так пи­рiж­ки у Гор­пи­ни Кор­нiївни! Не­дур­но вас тут пов­нi­сiнька ха­та! Знаєте й ви, де ра­ки зи­му­ють!

Одна міщанка. Та й чи не жарт­ли­вий же з бi­са оцей язи­ка­тий па­нич, та ще й гар­ний! Не за­чi­пай­те нас, бо як при­че­пи­мось усi, то му­си­те нам ста­ви­ти мо­го­ри­ча!

Гострохвостий. А за­чi­пай­те ме­не! Я ду­же люб­лю, як мо­ло­ди­цi ме­не за­чi­па­ють… але тiльки мо­ло­дi, чор­ноб­ри­вi, та­кi, що тiльки морг­ни, та й… гм…

Міщанки. Хи-хи-хи! Оцей па­нич на­го­во­рить три мiш­ки гре­ча­ної вов­ни! Хи-хи-хи! Ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла вас, ве­се­лий i син вдав­ся.

Горпина (до гос­тей, що сто­ять). Але чо­го ж оце ви стоїте? Сi­дай­те ж у ме­не, будьте лас­ка­вi. Сi­дай­те, ку­мо! Сi­дай­те, сва­хо! Сi­дай­те, ку­ма­сю! Про­шу по­кiр­но, кум­ко!

Гострохвостий. Та й ку­мiв же в вас. Ма­буть, ви пе­рех­рес­ти­ли ввесь Київ.

Горпина (кри­чить у две­рi). Пе­до­ре! Пе­до­ре! А внось сю­ди сто­ли! Розс­тав­ляй сто­ли, та се­ред ха­ти, щоб нам бу­ло прос­тор­нi­ше ба­ла­ка­ти й пи­ти.

Гострохвостий. От i я по­мо­жу. (Бi­жить i з Пе­до­рею вно­сять один стiл, по­тiм дру­гий i став­лять їх се­ред ха­ти.) Та по­вер­тай­ся, Пе­до­ре, так пруд­ко, як я! На­си­лу во­ло­че но­ги!

Педоря. За ва­ми по­хо­пиш­ся! Не всім та­кi нiж­ки ма­ти, якi бог дав па­но­вi.

Гострохвостий. Але в цiй ха­тi язи­ки! Зiб­ра­лись з усiх Ко­жум'якiв.

Одна міщанка. Ще й з Ли­бе­дi при­бу­ли на по­мiч, хи-хи-хи!

Горпина. Чо­го це ти, Олен­ко, стоїш, не­на­че при­ве­зе­на не­вiст­ка! Зас­те­ляй сто­ли та по­да­вай пляш­ки та чар­ки. Вже мої ку­моч­ки та й зас­ку­ча­ли.

Гострохвостий. Ой-ой! (Зiт­хає.) Ще й як зас­ку­ча­ли без ча­роч­ки!

Горпина. Як я бу­ду йти за­мiж, то вiзьму вас со­бi за сва­та.

Гострохвостий. Еге! Доб­ре! За сва­ху! А я вам по­дам ре­ше­том во­ди, як ви бу­де­те си­дi­ти на по­са­дi.

Горпина (вда­рив­ши ку­лак об ку­лак). От­же ж нi­як не пе­ре­го­во­риш оцього па­ни­ча, їй-бо­гу, не пе­ре­го­во­риш.

Гострохвостий. То пок­лич­те на по­мiч з де­сять ку­мiв, то, мо­же, й пе­ре­го­во­ри­те. Пе­до­ре! А де ж пи­ро­ги! Ке сю­ди пи­ро­ги! Та чи всі, бо я й знаю, скiльки їх усiх у ма­кiт­рi: п'ятде­сят, ще й шiсть.

Міщанки. Ха-ха-ха! їй-бо­гу, знає, скiльки пи­ро­гiв у ма­кiт­рi!

Педоря. Та тут па­нич ла­зи­ли, як кiт, по горш­ках.

Горпина. Геть со­бi, йди до пе­чi. Ще й во­на! Вип'ємо ж по чар­цi за жи­вих й за мерт­вих! (На­ли­ває й п'є.) Щоб жи­вим жи­ти й не вми­ра­ти, а по­мер­шим, ко­ли по­мер­ли… ет… (ма­хає по­рожньою чар­кою).

Гострохвостий. Бо­дай не вста­ли…

Всі. Ой, хто ви­дав так го­во­ри­ти! Це з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­ди­те! Оце так!

Горпина. Гля­дiть ли­шень, ви, ве­ли­ко­ро­зум­нi! Го­во­рiть, та не про­го­во­рюй­тесь! Мерт­вi ле­жать на Ще­ка­ви­цi та нi­ко­му не шко­дять, а жи­вi ча­сом ду­же й ду­же шко­дять.

Гострохвостий. (на­ли­ває чар­ку). Про ме­не, вип'ємо й за здо­ров'я мерт­вих. Пош­ли, бо­же, з не­ба, чо­го нам тре­ба! По­мер­шим чар­ка, а нам го­рiл­ка! (Ви­пи­ває.)

Горпина хо­дить кру­гом сто­ла i на­ли­ває всiм

Мiщанки ви­пи­ва­ють i при­ка­зу­ють.

Одна міщанка. Да­руй же, гос­по­ди, цей праз­ник про­во­ди­ти, бу­ду­що­го ро­ку дiж­да­ти.

Друга міщанка. Щоб ми дiж­да­ли в доб­ро­му здо­ров'ї пи­ти за ку­му й на бу­ду­щий рiк, як те­пер п'ємо жи­венькi та здо­ро­венькi.

Гострохвостий. (на­ли­ває й при­ка­зує до чар­ки). А звiд­кiль ти? - 3 Ром­на! - А бi­лет є? - Не­ма.- В тюр­му шельму! (Ра­зом вли­ває чар­ку в рот. До од­нiєї мi­щан­ки.) Чо­го ж ви си­ди­те та не ки­даєте в тюр­му без­бi­лет­них бро­дяг?

Міщанка. Я не ли­хо­го ро­ду.

Ті самі й Бублейниця Марта.

Марта (вхо­дить з ко­ши­ком на ру­цi). Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! Ой, ви­ба­чай­те ме­нi, кум­цю-го­луб­цю! Бi­га­ла з буб­ли­ка­ми та тро­хи не про­бi­га­ла ва­ших свя­тих iме­нин. На­си­лу зга­да­ла!

Гострохвостий. А та­ки не про­бi­га­ла, зга­да­ла.

Бублейниця. Ав­жеж! Чи то мож­на по­ми­ну­ти ха­ту моєї до­ро­гої ку­моньки. (Цi­лується три­чi з Гор­пи­ною.) Поз­до­ров­ляю ж вас, моє сер­це, з ва­ши­ми iме­ни­на­ми. Дай вам бо­же з не­ба, чо­го вам тре­ба, чо­го тiльки ви про­си­те в бо­га. Доб­ри­день вам, Олен­ко! (Цi­лується.) Доб­ри­день вам, су­сiд­ки! (Цi­лується з гiстьми.)

Гострохвостий. А зо мною i не мож­на цi­лу­ва­тись? Ко­ли цi­луєтесь, то цi­луй­тесь зо всi­ма пiд­ряд.

Бублейниця. Хi­ба ж ви ку­ма, щоб з ва­ми цi­лу­ва­тись? А я оце за­бi­га­ла до су­сi­ди та ви­пи­ла по чар­цi, а це з гос­тей та знов у гос­тi!

Горпина. То й доб­ре! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi!

Бублейниця. Еге! Де вже там си­дi­ти! Ме­нi аж тан­цю­ва­ти хо­четься, так ве­се­ло бу­ло в су­сi­ди!

Всі. То й тан­цюй, а ми по­ди­ви­мось!

Бублейниця (прис­пi­вує).

Горпина (з чар­кою). От люб­лю за ве­се­лий зви­чай! От люб­лю! (Цi­лується.) Сi­дай­те ж.

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця Орина (вхо­дить з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, iме­нин­ни­це! Поз­до­ров­ляю з iме­ни­на­ми! А я оце йду в лав­ку з че­ре­ви­ка­ми та зга­да­ла, що в сiй ха­тi сьогод­нi го­рi­лоч­ку п'ють, та й за­бiг­ла на ча­сок. На­те й ме­не, на­те й мiй глек на ка­пус­ту!

Горпина. Спа­си­бi, моє сер­це! Спа­си­бi, що зга­да­ла ме­не, ста­реньку ку­му.

Гострохвостий. Iще ку­ма! Ма­буть, у вас на всім свi­тi не­ма лю­дей, та все ку­ми. Ва­ши­ми ку­ма­ми мож­на на Днiп­рi греб­лю за­га­ти­ти й Чор­то­рию за­ки­да­ти.

Горпина. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

Гострохвостий. Не­хай всох­не; чорт йо­го бе­ри!

Башмачниця. Ой, як у вас ве­се­ло та люд­но! (Спiває.)

(Пританцьовує.)

Горпина. Ой ве­се­лi ж мої iме­ни­ни! (Бе­ре чар­ку в ру­ки.) Да­руй же, бо­же, щоб мої iме­ни­ни що­ро­ку бу­ли та­кi ве­се­лi. Ку­мо Меронiє, чом ти не п'єш? Вже й вид­но, що пе­черська ку­ма, бо вся в чор­но­му, мов чер­ни­ця. Чи не прис­вя­ти­ли те­бе пе­черськi чен­цi? Ви­пий-бо, кум­цю!

Меронія (бе­ре чар­ку й од­хо­дить на пе­ред сце­ни, Ти­хо). Ой ли­шеч­ко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на По­до­лi грiш­но жи­вуть! Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй, як, бо­ро­ни бо­же,- до­вi­дається про це грi­хов­не гульби­ще?

Горпина. Ви­пи­вай-бо, ку­мо Меронiє! Не ше­по­ти так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в дру­гi ру­ки.

Меронія. Ой, бо­юся грi­ха! Спо­ку­ша­ють ме­не ку­ми.

Горпина. А ви, ку­моч­ко Маг­да­ли­но, чо­го су­муєте? Чи не ску­чи­ли за своїм Пе­черським? Ви­пий­те, про­шу вас. (По­дає чар­ку.)

Магдалина (ви­хо­дить на пе­ред сце­ни з дру­го­го бо­ку). Ой бо­же мiй! Сог­рi­ши­ла я, ба­га­то наг­рi­ши­ла!.. Що ж то ска­же пре­по­доб­ний отець Па­хо­мiй, як до­вi­дається про се грi­хов­не збо­ри­ще!

Меронія (ти­хо). Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй! Та вiн же нак­ла­де на ме­не по­ку­ту на мi­сяць, як тiльки приз­на­юсь! Хi­ба не приз­на­юсь: са­ма за­ка­юсь пи­ти…

Магдалина (ти­хо). Ой от­че Па­хо­мiє! По­мо­лись за ме­не, грiш­ну, бо не ви­дер­жу. Ку­ми спо­ку­ша­ють, як тi чор­ти. Вип'ю та й приз­на­юсь Па­хо­мiю. Що бог дасть, те й бу­де.

Горпина. Та пий­те-бо, ви, чер­ни­цi пе­чорськi! Що ви там на­шiп­туєте?

Меронія й Магдалина. Та вже нiг­де дi­тись! Тре­ба ви­пи­ти.

Горпина (тяг­не на­бiк буб­лей­ни­цю). Чи знаєте, сер­це ку­ма­сю, що я сьогод­ня два праз­ни­ки справ­ляю: iме­ни­ни й за­ру­чи­ни. Отой кра­сунь, то же­них моєї Олен­ки. Тiльки, сер­це ку­мо, не ка­жiть нi­ко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня ве­сiл­ля не бу­де. (Цi­лується.)

Бублейниця. Нi­ко­му, нi­ко­му й сло­ва не ска­жу. Хi­ба ж я дур­на чи на­вiс­на! Бо­ро­ни бо­же!

Горпина од­хо­дить.

Бублейниця кли­че башмачницю на­бiк.

Бублейниця (ти­хо). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний та язи­ка­тий па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою. Тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жи. Бо­ро­ни те­бе бо­же! Та­кий при­каз, бач.

Башмачниця. Не ска­жу, не ска­жу нi­ко­му. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли ска­жу. (Баш­мач­ни­ця кли­че Маг­да­ли­ну.) Ой, сер­це ку­мо, що я чу­ла!

Магдалина. А що? Ска­жи, ку­мо, ска­жи!

Башмачниця. Оцей па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою, тiльки нi­ко­му не ка­жи, щоб нiх­то не знав. Чуєш?

Магдалина. Оце! Чи я дур­на, чи я ма­ла, щоб роз­нес­ла, як со­ро­ка, на хвос­тi! Тiльки ти та я зна­ти­ме­мо, а бiльш нiх­то, анi ду­ша. (Кли­че Ме­ро­пiю.) Чи ви, ку­мо, знаєте, за що це ми п'ємо мо­го­рич?

Меронія. Ма­буть, за ду­шу по­кiй­но­го Ска­ви­ки Гор­пи­на справ­ляє по­мин­ки.

Магдалина. Де там по­мин­ки! Отой па­нич пос­ва­тав сьогод­ня Олен­ку.

Меронія. Ой гос­по­ди! А я ду­ма­ла, що це ра­зом з iме­ни­на­ми й по­мин­ки, бо як прий­шла в ха­ту, то нi­би ла­да­ном за­пах­ло.

Магдалина. Та то, ку­мо, од ва­шої оде­жi пах­не ла­да­ном на всю ха­ту; нi­ко­му ж не ка­жiть.

Меронія (сум­но). Про ме­не там! За всi го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! (Меронія шеп­че на ву­хо су­сi­дi, су­сi­да дру­гiй ку­мi i т. д.)

Горпина. Що це ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­ла, на­че овеч­ки! Сядьмо, ку­ми, до­лi!

Бублейниця. I я за­то­го не всид­жу на стiльцi, аж ко­ли­ва­юсь. Пе­до­ре! Да­вай ки­ли­ма! Сядьмо, ку­ми, до­лi на ки­ли­мi, щоб бу­ло не ви­со­ко па­да­ти, бо Меронія вже ко­ли­вається, як жид з бо­го­мiл­лям ко­ло вiк­на.

Педоря сте­лить ки­лим до­лi.

Бублейниця бе­ре стiльчик, ста­вить се­ред ки­ли­ма.

Бублейниця. Ви, свя­та iме­нин­ни­це, сi­дай­те по­се­ре­ди­нi на стiльчи­ку, а ми ся­де­мо до­лi кру­гом вас.

Горпину са­дов­лять на стiльчи­ку. Всі сi­да­ють кру­гом неї.

Гострохвостий ски­дає сюр­ту­ка й со­бi сi­дає.

Бублейниця. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, на­ше сон­це, а ми ва­шi яс­нi зо­рi.

Гострохвостий. Бу­ва­ють уся­кi зо­рi. Яс­нi зо­рi, та не всi..

Всі. Ви, iме­нин­ни­це, на­ше яс­не сон­це, а ми ва­шi зо­рi.

Гострохвостий. А ме­не ж ку­ди притк­не­те? Не­хай я бу­ду хоч мi­ся­цем.

Всі. Вам на не­бi не­ма мiс­ця.

Гострохвостий. Ой не вга­да­ли! Не вам те зна­ти!

Горпина (з чар­кою в ру­цi). Ку­ми мої, лю­бi мої! Зас­пi­вай­те ме­нi, прос­лав­те ме­не, свою ку­му, Гор­пи­ну Ска­ви­чи­ху. Не­хай я тро­хи зап­ла­чу.

Всі (спi­ва­ють).

Горпина. Ой, не спi­вай­те, не зав­да­вай­те жа­лю, бо я вже пла­чу. (Вти­рає сльози). Так ме­не роз­жа­ло­би­ли, так роз­жа­ло­би­ли! (Тяг­не Ме­ро­пiю до се­бе й цi­лує її.) Спа­си­бi вам, що ви ме­не не за­бу­ваєте та не цу­раєтесь мо­го хлi­ба-со­лi. По­ки жи­ва на свi­тi, не за­бу­ду вас; бу­ду за вас що­ран­ку, що­ве­чо­ра мо­ли­тись бо­гу, по­дам за вас час­точ­ку в Братсько­му мо­нас­ти­рi.

Меронія. По­мо­лiться, Гор­пи­но Кор­нiївно, за ме­не, грiш­ни­цю; вже ж я сьогод­ня наг­рi­ши­ла, так наг­рi­ши­ла (скла­дає ру­ки до бо­га), що не знаю, чи й прос­тить ме­нi отець Мо­дес­тiй.

Гострохвостий. I за ме­не не за­будьте по­да­ти ча­роч­ку, бо й я так наг­рi­шив, так наг­рi­шив! Не знаю, чи прос­тить ме­не… гм… не знаю, й хто там про­щає.

Горпина. А хто ви­дав пе­ред­раж­ню­ва­ти? Хто ви­дав кри­ви­тись? Гля­дiть ли­шень, бо я вас так пос­ку­бу за чу­ба!

Гострохвостий. То й ску­бiть, та ску­бiть доб­ре,- бо є за вi­що пос­куб­ти. Пат­ли доб­рi.

Горпина. Розт­ри­во­жи­ли ви ме­не пiс­ня­ми. Пла­чу я, що ме­не моя рiд­ня цу­рається, не­бо­га Євфро­син­ка ме­не цу­рається; не ба­жа­ють во­ни ме­нi щас­тя-до­лi, ко­ли не прий­шли по­куш­ту­ва­ти моєї хлi­ба-со­лi. Ой гос­по­ди! Ота ме­нi Євфро­син­ка… Та що й ка­за­ти… ко­ли во­на ме­нi не­бо­га. Грiх ме­нi осуж­да­ти, та ще й свою ро­ди­ну.

Меронія й Магдалина. Ой гос­по­ди! Який-то те­пер свiт нас­тав: брат встає на бра­та, сест­ра на сест­ру.

Горпина. Не­бо­га Євфро­син­ка на рiд­ну тiт­ку. Не­хай уже бог ска­рає її за ме­не, сми­рен­ну ра­бу бо­жу.

Всі. Не­хай уже її гос­подь по­ка­рає, ко­ли во­на та­ка.

Горпина. Не­хай її кур­ка вбрик­не. Во­на ме­нi не не­бо­га, а я їй не тiт­ка од­ни­нi й до­вi­ку. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

Всі. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

Горпина. Оце зга­да­ла та­ке смут­не та й зас­му­ти­ла­ся!

Бублейниця. I тре­ба бу­ло зга­ду­ва­ти в та­кий день! Ко­ли б у ме­не та­ка не­бо­га, то я б на неї пху! Та й го­дi.

Горпина. То й я на неї пху!

Всі. Пху-пху-пху на неї, са­та­ну, та й будьмо знов ве­се­лi! Цур їй, пек їй, ко­ли во­на од­цу­ра­лась од ро­ду.

Бублейниця. Є i в ме­не, приз­на­тись, та­ка ро­дич­ка, та… не хо­четься тiльки роз­ка­зу­ва­ти, та ще й при лю­дях. А!.. аж язик свер­бить…

Всі. Та ка­жи, ка­жи! На­що жа­лу­ва­ти та­ких пся­юх.

Бублейниця. Та роз­ка­за­ла б, та, як-то ка­жуть, стi­ни слу­ха­ють.

Гострохвостий. Пе­до­ре! Вiзьми ко­чер­гу та по­ви­гонь стi­ни з ха­ти.

Башмачниця. Я вже знаю, про ко­го мо­ва мо­виться. Це в на­ше вiк­но ка­мiнь уда­рив.

Бублейниця. Не знаю, мо­же, в ва­ше. На зло­дiєвi шап­ка го­рить. Що ж ро­би­ти, ко­ли ваш рiд та­кий удав­ся, бо то з ва­шо­го код­ла.

Башмачниця. З на­шо­го код­ла? А яке ж на­ше код­ло? (Схва­чується з мiс­ця.)

Бублейниця. Та та­ке ж…

Башмачниця. Та яке ж? Ка­жи!

Бублейниця. Не чiп­ляй­ся, Ори­но, бо й ска­жу. Так i крик­ну на всю ха­ту. (Встає з мiс­ця.)

Башмачниця. Про ме­не, крик­ни не то що на всю ха­ту, i на всю ули­цю, бо я те­бе не бо­юсь, бо я те­бе не зля­ка­юсь.

Бублейниця. Ба зля­каєшся, як ска­жу, бо вже твiй рiд отут ме­нi си­дить у пе­чiн­ках. То ва­ше код­ло! Та­кi ви всi, не тiльки ва­ша Сте­па­нид­ка.

Башмачниця. То ми всі та­кi? То й я та­ка?

Бублейниця. Та й ти та­ка. I твоя ма­ти бу­ла та­ка!

Башмачниця. Та й моя ма­ти бу­ла та­ка? Яка ж бу­ла моя ма­ти?

Бублейниця. Хi­ба ж не знаємо, яка бу­ла твоя ма­ти? Та твою ж ма­тiр би­ли жи­ди на ули­цi па­тин­ка­ми по мор­дi. Твоя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла.

Башмачниця (ки­дається до буб­лей­ни­цi), Мою ма­тiр жи­ди би­ли па­тин­ка­ми? Моя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла? Хто ба­чив? Хто до­ка­же?

Бублейниця. Я до­ка­жу!

Башмачниця. Ба не до­ка­жеш!

Бублейниця. Ба до­ка­жу!

Башмачниця. Ба бре­шеш, не до­ка­жеш.

Бублейниця. (наб­ли­жається). Ба не бре­шу, бо до­ка­жу! Бре­ши са­ма з со­ба­ка­ми.

Башмачниця. Ой, лю­ди доб­рi! Хто чув, хто ба­чив, щоб моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi? (Пiд­хо­дить до кож­ної мi­щан­ки й пи­тає.) Ти ба­чи­ла, як си­дi­ла моя ма­ти в ост­ро­зi?

Міщанка. Нi.

Башмачниця. (до дру­гої мi­щан­ки). А ти до­ка­жеш?

Міщанка. Нi!

Башмачниця. (до третьої). А ти до­ка­жеш?

Міщанка. Нi, не до­ка­жу!

Башмачниця. (до Гор­пи­ни). А ви до­ка­же­те?

Горпина. Нi, не до­ка­жу!

Башмачниця. (пи­тає усiх i обер­тається до буб­лей­ни­цi з ку­ла­ка­ми). Що ж ти ме­нi ка­жеш, що моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, ко­ли нiх­то не до­ка­же? Що ж ти, ся­ка-та­ка, об­го­во­рюєш мою ма­тiр i всю на­шу рiд­ню?

Бублейниця. При­ся­га­юсь i бо­жусь, па­даю на ко­лi­на до братської бо­го­ро­ди­цi (па­дає на ко­лi­на), що твоя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, що твою ма­тiр би­ли жи­ди па­тин­ка­ми по мор­дi.

Башмачниця. Па­даю на ко­лi­на (стає на ко­лi­на), при­ся­га­юсь i бо­жусь, що ти бре­шеш, що ти наб­ре­ха­ла на мою ма­тiр. Бре­шеш, бре­шеш, бре­шеш, си­бiр­на!

Тим ча­сом Гострохвостий ви­хо­дить з ха­ти i при­во­дить катеринщика.

Катеринка грає й пе­ре­би­ває лай­ку.

Всі. Де це му­зи­ки взя­ли­ся? Хто це най­няв?

Гострохвостий. Це я, це я най­няв, щоб Гор­пи­нi Кор­нiївнi ве­се­лi­шi бу­ли iме­ни­ни. Як маємо ла­ятись, да­вай­те луч­че гу­ля­ти!

Всі. (схва­чу­ються). Да­вай­те луч­че гу­ля­ти або тан­цю­ва­ти!

Горпина. Ав­жеж тан­цю­ва­ти ве­се­лi­ше, нiж ла­ятись. Розс­ту­пiться, ку­ми мої ми­лi! Гор­пи­на Кор­нiївна гу­ляє.

Всі розс­ту­па­ються на обид­ва бо­ки. Бублейниця й Башмачниця роз­хо­дяться на обид­ва бо­ки й по­ка­зу­ють од­на дру­гiй ку­ла­ки.

Горпина (розс­та­вив­ши ру­ки). Дай­те мiс­це, кум­ки мої, го­луб­ки мої! Гор­пи­на Ска­ви­чи­ха гу­ляє! (По­чи­нає тан­цю­ва­ти з баш­мач­ни­цею.)

Магдалина (пi­дiй­має ру­ки вго­ру). Ой, що ж то ска­же завт­ра отець Па­хо­мiй!

Меронія (з дру­го­го бо­ку, спе­ре­ду сце­ни). Ой, що ж то завт­ра ска­же отець Мо­дес­тiй!

В та­нець вис­ту­па­ють де­кот­рi міщанки. Гострохвостий в од­нiй со­роч­цi са­дить го­па­ка.

Завiса па­дає.