На землі кленового листу

Розділ І ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

До від’їзду в Канаду залишалося небагато часу, і ми з Ерастом Гуцуляком, головою Канадського товариства розбудови України, нарешті умовилися про зустріч для обговорення справи про забезпечення приміщенням майбутнього посольства.

Зустріч відбулася в ресторані готелю «Русь» у присутності моєї дружини Надії. Велика ресторанна зала була майже порожня. Офіціант провів нас за великий стіл до бічної стіни. Поблизу нікого не було, і підслухати нас було нікому. Кажуть, що першорядні ресторани, до яких навідуються іноземці, КДБ обладнувало досконалою системою підслуховування, і тому втаємничити розмову практично неможливо. Напевно, так воно й було. Але тепер ми маємо не СРСР, а самостійну Україну, і замість КДБ — СБУ. Якщо нова організація перебрала старі методи стеження, то нехай собі підслуховує, — все, що я говоритиму, спрямоване не проти держави, а за державу. Щоправда, підслуховування — незалежно від того, хто, кого і для чого підслуховує, — само по собі гидке й бридке. У ньому завжди є щось мерзенне і тому неприпустиме шляхетній людині.

Послаблене світло ресторанної зали створювало приємну й заспокійливу атмосферу.

— Пане Левку, коли ви від’їжджаєте до Канади? — запитав Гуцуляк. — Уже все вирішено?

— У принципі все. Був на Комісії Верховної Ради у закордонних справах. Голова комісії Дмитро Павличко і секретар комісії Богдан Горинь рішуче за мене. Більшість комісії комуністична, і вона мене ненавидить як націоналіста, але відкрито ніхто не став протестувати, і Павличкові й Гориню вдалося схилити всю комісію до схвалення позитивної рекомендації. Міністр Зленко підтримує мою кандидатуру.

Я виклав офіційну позицію Кравчука: він погоджується призначити мене послом у Канаді. Нещодавно розмовляв з Головою Верховної Ради Іваном Плющем, до речі, моїм земляком з Чернігівщини. Він також підтримує це рішення.

Таким чином усі, від кого залежить рішення, погодилися, і, отже, справа вже вирішена. Формальна підстава — Укази Президента про присвоєння дипломатичного рангу і призначення на посаду будуть за тиждень-два.

У Міністерстві закордонних справ познайомився з заввідділом двосторонніх зв’язків Б. Корнієнком та Б. Богаєвським, який безпосередньо відповідає за США і Канаду, і тепер маю добирати співробітників. З першим заступником міністра закордонних справ паном Макаревичем уже давно познайомився у стінах Верховної Ради, куди він заходить час від часу.

— Добре, — кивнув Гуцуляк. — У такому разі можемо почати розмову про приміщення для посольства. Ви, либонь, знаєте, що я маю від Зленка доручення на збирання коштів та пошуки підходящого будинку. Остаточне рішення буде за вами, послом. Моє завдання — підібрати те, що можна запропонувати вам.

— Гаразд. Розкажіть, що ж там є.

Гуцуляк повідомив про будинок у центрі Оттави на вулиці Меткаф, потім розповів, як під час візиту Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука восени 1990 року до Канади пан Володимир Ониськів подарував Україні свою ферму. Ферма знаходиться приблизно за 110 кілометрів від Оттави. На фермі невеликий, але гарний двоповерховий будинок.

— Я, — сказав, — завжди встаю рано. Якщо дорога від тієї хати до місця праці займатиме одну годину, то я встигатиму вчасно на роботу. Може, цей будиночок буде й добрим виходом зі становища на якийсь період, заки придбаємо резиденцію.

— Так, але мусите організовувати дипломатичні прийоми. На ферму ви зможете запросити десяток послів з дружинами, але не зможете запросити всіх.

— Гаразд, приїду в Оттаву й тоді подивимось. А як з будинками посольства колишнього Союзу?

— Цих будинків, — відповів Гуцуляк, — кілька. Росія перебрала всі споруди і все майно колишнього Союзу, що було на території Канади, і не хоче передавати нікому. Несправедливо це: адже і будинки, і все майно колишнього СРСР створювали не тільки росіяни, але всі совітські республіки. Усім воно і належить.

— У Республіканській партії ми зробили підрахунок частки України в загальносоюзному добрі. Вона становить приблизно 32 відсотки. Кабінет міністрів України вважає українську частку в 16,37 відсотка, у всякому разі, він начебто узгодив саме таку цифру з урядом Росії та урядами інших колишніх республік. Цілком ясно, що наш промосковський уряд Фокіна більше прислужився Москві, аніж Україні. За всієї української поступливості і схильності задобрювати ворогів та відкуплятися від них, я ніяк не можу змиритися, щоб частка України була меншою від 25 відсотків. Цифра УРП, либонь, справді трохи завищена, але й з фокінською цифрою погодитися не можна. Це населення України становить 18 відсотків від населення Союзу, а промисловий, сільськогосподарський потенціали, а вже використані запаси корисних копалин для піднесення могутності Союзу, і не кажучи вже про внесок людської праці й розуму — все це піднімає Україну вище й вище, наближаючи до цифри, що її подала УРП. Тільки бажання задобрити Москву та підтримати її могло примусити уряд зупинитися на 16,37 відсотка.

— Думаю, — відповів Гуцуляк, — що українська частка справді не менша від 25 відсотків. Ваш, або, сказати, наш український уряд зробив запит до Москви. Що відповів московський уряд?

— Відповів, що треба створити спільну українсько-російську комісію, яка б вивчила питання і підготувала рішення.

— Гадаєте, Москва щось поверне Україні? Передасть частину майна, що в Канаді?

— Навряд, — відповів я. — Вони не ті люди, щоб діяти за принципом справедливості. Це грабіжницька держава, і вона ніколи нічого загарбаного не повертала.

— Я знаю, — сказав Гуцуляк, — як примусити Москву віддати бодай один будинок в Оттаві для українського посольства.

— Я також обдумав один варіант. Це план захоплення. Послухайте. У російському посольстві працює радник-посланник українського МЗС Олексій Родіонов. Ми визначимо, який будинок задовільнить нас для розміщення в ньому українського посольства і, з другого боку, буде не дуже потрібний російському посольству і, отже, означатиме для нього практично стерпну втрату. І якщо Родіонов пропустить в обраний будинок групу наших людей… Ви зумієте, — звернувся я до Гуцуляка, — знайти групу молодих націоналістів, готових на акт самочинної віндикації?

Гуцуляк:

— Я в захопленні від вашої готовності на рішучі дії. Групу добрих націоналістів я постараюся знайти.

— Коли група разом з членами українського посольства реально заволодіє будинком і забарикадується в ньому, я, як посол України, повідомлю послу Росії в Канаді, що взяв будинок для України в рахунок майбутнього розподілу спадщини СРСР, і тут же запропоную підготувати ще щось для передачі нашому посольству. Само собою зрозуміло, що я негайно повідомлю нашого міністра про початок переходу частки нашої спадщини в Канаді у власність МЗС України. Одночасно з цим я поінформую канадське МЗС і поліцію про перехід відповідного будинку з-під юрисдикції російського посольства під юрисдикцію українського посольства.

— Дуже радий, — збуджено торкнувся моєї руки Гуцуляк, — що ви готові до таких рішучих дій! Я постараюся вам допомогти.

— Одна умова, — сказав я, — росіяни не повинні довідатися про цей план, а через те, що їх багато і вони всюди, то слід тримати язик за зубами.

Гуцуляк був задоволений зустріччю.

Я підійшов до дверей Президента, поклав праву руку на ручку і, опустивши її вниз, із силою штовхнув двері вперед. Коли я вже опинився в кабінеті, з-за великого столу встав Президент, з радісною усмішкою пішов мені назустріч. Усміхаючись, ми потисли один одному руки.

— Сідайте, Левку Григоровичу, — чемно запропонував він, показуючи на крісло побіч невеликого столика, буквою «Т» приставленого до його великого столу.

Я подякував і сів.

— Як справи з тією автомобільною пригодою? Розумієте, я не міг відправити вас до Канади в лютому, бо люди сказали б, що я сховав вас від суду.

— Пане Президенте, я вас цілковито розумію і не маю жодних претензій. Більше того, коли б я почував свою вину, я сам би волів покарати себе, щоб справедливо її спокутувати.

— Мені сказали, що слідство закінчено.

— Так. І я приніс постанову старшого слідчого про припинення слідства і закриття справи за відсутністю в моїх діях складу злочину. Ось копія постанови, — я витягнув з течки аркуш паперу і подав Кравчукові. Він прочитав і сказав:

— Добре. Тепер немає перепон. Коли б не ця пригода, поїхали б до Канади в березні, а так поїдете у травні. Вас дуже приголомшила ця дорожньо-транспортна пригода?

— Так. Це той випадок, коли людина з вершини летить у провалля, ну, наприклад, готувалася стати президентом, а вилетіла на узбіччя, думала розбудовувати Україну, а опинилась у в’язниці. Мені це вже траплялося не раз, і я навчився оговтуватися швидко.

— Приголомшило це і багатьох депутатів Верховної Ради — після чверті сторіччя ув’язнення і знову… Чисто по-людськи жаль. Хоч, звичайно, були й такі, що зловтішалися.

— Мене привчило життя до дуже жорстоких випробувань. І в цьому нещасливому випадку зі смертю п’яної жінки, що наштовхнулася на моє авто, я знав: слідство вестимуть ретельно, і жодна похибка з мого боку не пройде непоміченою. Слава Богу, що там були селяни, які бачили подію і, незважаючи на сильний мороз, не відмовилися дочекатися міліції й подати свої свідчення.

Я не звик сподіватися на жодну поблажку і чекав лишень справедливого рішення. Тому й до вас не приходив. А що стосується президентських виборів, то своє ставлення до програшу і вашого виграшу я виклав у промові на сесії Верховної Ради — не сприймаю його як особисту трагедію. Від цього постраждаю не я, а народ.

— Чому? — спохмурнів Кравчук.

— Бо ви не підете на ті зміни, на які пішов би я.

— Щоб ви не наламали дров, народ і передав владу мені, а не вам.

— Ламання було б. Не дров, а затятих антиукраїнських комуністів — я б поступово виганяв їх з усіх державних структур. Мабуть, чимало й пересадив би за крадіжки.

— Правити буду я, а не ви! — мовив з деяким притиском Президент.

— Я визнаю Президента за символ нашої державності та єднання всіх державотворчих сил. Тому дозвольте вас запевнити, що на посаді посла я чесно служитиму Україні.

— Я знаю це, — відповів Кравчук. — У вас є чимало знайомих у Канаді. Вони поважають вас за послідовну боротьбу за незалежну Україну, і ви використаєте ці знайомства в інтересах України. Я знаю, що ви це зумієте зробити.

Від моєї шпильки про те, що у президентських виборах виграв Кравчук, але не виграв народ, бесіда набула формально-ділового тону і тривати довго не могла. Президент сказав, що незабаром міністр закордонних справ Зленко подасть йому потрібні документи, він їх підпише, і всі подальші дії залежатимуть від мене і Зленка.

Попрощалися доволі чемно, бо подібних критичних слів він багато наслухався від мене за час виборчої кампанії. Вони не завадили йому перемогти, а це для нього головне.

Для нього влада — цінність понад усе. А для України — хто такий Кравчук для України? Він розумний і вельми хитрий, а чи буде достатньо рішучим? Для України було б благословенням Господнім, коли б у сучасних складних умовах вона обрала на посаду президента послідовного самостійника-націоналіста, розумного і хитрющого політика з міцним хребтом і твердющою рукою. Пригадалася перша наша зустріч на майдані біля Верховної Ради у травні 1990 року під час перерви між засіданнями. Навколо були люди, але ніхто не заважав. Привітавшись, Кравчук тоді сказав:

— Лук’яненко, ви дуже круто гнете за самостійну Україну.

— А ви хочете, щоб рух уперед ішов сам по собі?

— Історія однаково ж іде вперед.

— Іде. Та різні сили бачать попереду різні перспективи: ми бачимо самостійну демократичну Україну, ви бачите підновлений і трошки демократизований старий лад.

— Ви згодні з тим, що я краще поінформований про стан справ по всій Україні і в усіх її областях, аніж ви?

— Згоден, — відповів, — хоча й маю по всій Україні мережу організацій Республіканської партії, яка інформує мене регулярно.

— Так ось на основі кращої поінформованості я й кажу, що ваша УРП і ви особисто крутіше гнете, ніж потрібно.

— А я вам кажу, що тільки рішуча політична лінія збуджує, активізує боротьбу і прискорює рух до незалежності.

— В Україні живуть не тільки українці.

— Далебі, так. Проте в демократизації зацікавлені всі громадяни України, громадяни всього Союзу.

— Не можна все відразу переламати. Уповільніть, Лук’яненко, ваш наступ. Не перегинайте палицю.

— Без підштовхування буде не рух уперед, а тупцяння на місці. Ви самі не відступатимете. Коли виникає загроза серйозних суспільних змін, тоді панівний клас завжди кличе до поміркованості й розсудливості, щоб довше зберегти свої привілеї. З історії це добре відомо.

— Я теж українець, — сказав Кравчук. — Не поспішаймо.

— Поки що ви — комуніст і підпорядкований Москві. Чи будете українським комуністом, це ще побачимо.

Задзвонив дзвоник, запрошуючи до сесійної зали. Ми припинили діалог і пішли на свої місця.

Справжня сутність людини розкривається у критичних ситуаціях. Такими обставинами були події ГКЧПівського заколоту 19–22 серпня 1991 року. Для уважного спостерігача поведінка Кравчука у ті дні глибоко розкрила його справжню суть без жодної аристократичної машкари. Все, що було після тих днів і буде ще в подальшому, зумовлюватиметься отією його внутрішньою суттю.

19 серпня 1991 року перший секретар ЦК КПУ Івашко втік до Москви. Кравчук скликав нас на вузьку нараду, аби вирішити, що робити в умовах надзвичайного стану, який виник з початком заколоту ГКЧПістів. Прийшовши до приймальні Кравчука, нам довелося хвилин десять чекати. Секретар пояснив, що у Леоніда Макаровича генерал Варенников і ще якісь два вищі чини.

Коли військові вийшли, ми зайшли до кабінету. Було нас 8 чи 9 чоловік. Обдумуючи представництво різних політичних сил, хтось сказав: «Республіканська партія представлена Лук’яненком, Демократична — Павличком, Партія демократичного відродження України — Гриньовим, а Комуністична партія ким представлена?» — «Мною», — в тон відповів Кравчук.

Кравчук поінформував про розмову з генералами. Суть їхньої вимоги полягала в цілковитому підпорядкуванні Кравчука і українського керівництва ГКЧП та забороні будь-яких мітингів, зборів і демонстрацій… «Якщо люди вийдуть на вулиці з протестами, — заявили генерали, — ми виведемо танки і встановимо збройний контроль над містом». Питання таким чином стояло так: закликати киян не виходити на вулиці означало закликати їх підкоритися заколотникам; закликати киян вийти на вулиці для демонстрації протесту означало не підкоритися заколотникам і, можливо, наразитися на смерть. Чи відкриють вогонь по киянах — ось питання, яке всіх нас мучило. Чи можемо капітулювати без опору? А якщо вже знову судилося впасти в неволю, то чи не ліпше піти в ярмо під бризки крові?

Нарада тривала понад годину. Час від часу її переривав телефонний дзвінок з Москви. Звідти вимагали виконувати постанови ГКЧП: їх регулярно виголошували через українське радіо, і ЦК КПУ приступив до їх виконання. А Кравчук відповідав, що до Києва ще не надійшли офіційні документи.

Нарада, по суті, була одностайна у кваліфікації акції ГКЧПістів як антиконституційного заколоту, тобто злочину супроти держави. Кравчук не підтримував таке формулювання, але й не заперечував проти нього. Він вичікував.

Історія подавала йому височенний п’єдестал і кликала: встань на весь зріст і гордо підведи голову! Подивися небезпеці просто в очі і йди їй сміливо назустріч! Ти — перша особа в Україні. Ніхто інший не вправі стати на п’єдестал, не порушивши субординації. Він тобі належить! Іди на телебачення й радіо, назви змовників зрадниками і заклич весь український народ негайно виступити на захист свободи й незалежності. Заклич на барикади! Звернися до армії із закликом об’єднатися з народом і спільно стати на захист молодої демократії проти спроби реваншу комуністичних реставраторів хижої Російської імперії! Іди, й ти станеш нашим національним героєм! Нашою українською Жанною Д’Арк на всі майбутні часи!

Напружена атмосфера 19 і 20 серпня вимагала від Кравчука цього чину. Звісна річ, ризик був: можна було втратити голову. Проте саме той ризик міг дати можливість використати історичний момент для швидкого творення нового українського суспільства і перетворення хитрого політика Кравчука на національного героя. А коли б і загинув, то чи не найкращою була б ця лицарська смерть?!

Та Кравчук зволікав, вичікував, доки стане ясно, хто переможе, щоб стати на бік переможця. Він дочекався і не програв.

Могла демократія програти, могла Україна програти, але не Кравчук: він не має своєї лінії і тому ніколи з неї не сходить. Він ніколи не рубає з плеча. Він завжди вислуховує інших, бачить, де більшість, і проводить м’якою долонею там, де проходить межа поміж різних страшенно напружених політичних сил.

Чи зможе такий чоловік бути активним будівничим нової Української держави?

Він доволі талановитий пропагандист і вміє дуже винахідливо пояснити все, що хочеш, уважному слухачеві, але коли перед ним, першою особою держави, постає нахабний цинічний розбійник, чи вистачить у нього духу дати розбійникові межи очі кулаком? О, навряд! У нього немає національної політичної мети, рух до якої вимагає усувати її супротивників і множити її прихильників. У нього мета особиста — утриматися при владі, тому він примножуватиме особистих друзів — підлабузників та безпринципних владолюбців, що задля влади ладні проводити будь-яку і будь-чию політику.

Логіка аналізу його психології веде до таких висновків. Жаль. Може, я помиляюся. Може, відчуття влади дасть йому впевненість і твердість. Він дуже динамічний за типом інтелекту, до того ж українець. Він багато разів довів, що долає комуністичну догматику і змінює світогляд у наш бік швидше від усіх інших секретарів ЦК Компартії України.

Ідейно він може стати нашим, але це не приведе його до нас. Доки більшість не на нашому боці, він не прийде до нас.

Повертаючись із роздумів серпня 1991 року до весни 1992 року, подумав: а що мені, послові в Канаді, від нього потрібно? Його підтримка? Його вказівки? Ні. Я сам добре знаю національні інтереси України і сам знаю, що потрібно буде робити задля блага України. Хай лишень не стримує мене. А далі побачимо. Життя міняє всіх. Може, й він мінятиметься на краще… Від серпня до 1 грудня 1991 року він агітував українських громадян проголосувати за самостійність. 60 відсотків, що обрали його Президентом, голосували за незалежність України. Без його агітації не мали б ми отих 92 відсотки, що тріумфально підтвердили Акт проголошення незалежності України 24 серпня. І хоч як би він поводився в майбутньому, ця його чотиримісячна праця є такою видатною послугою нації, що залишиться в історії навічно.

Голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах докладав чимало зусиль, щоб активізувати вихід України на світову арену: не давав спокою Президенту, Голові Верховної Ради І. Плющеві, підштовхував міністра закордонних справ А. Зленка, налагоджував зв’язки з українською діаспорою з метою заручитися її підтримкою, рекомендував людей на посади послів. Павличко вмів уловлювати настрій Президента і намагався впливати на нього. Що ж до міністра, то дозволяв собі його бурхливо атакувати, чим викликав часом невдоволення. Як людина поетична й емоційна, часто захоплювався і своєю промовистістю відхиляв багатьох від тверезішої лінії. Так було у справі ядерної зброї — у пацифістському захваті він багатьох схилив до ядерного роззброєння і вивезення тактичних ядерних ракет до Росії. Часто-густо, бажаючи підкреслити миролюбність України, він клопотався про інші народи і благо їхніх представників в Україні більше, ніж про самих українців…

Коли у верхах почала кружляти думка про призначення мене послом, Павличко стояв за те, щоб направити мене до США. Врешті-решт переважила кандидатура Олега Білоруса як людини ближчої до верхів і з більшим дипломатичним досвідом, але Павличко послідовно й завзято переконував комуністичних членів своєї комісії в необхідності призначити мене на посаду посла.

Після розмови з Гуцуляком я зайшов до Павличка. Він якраз кудись вийшов з кабінету, і секретарка, відчинивши мені двері, запропонувала зайти й почекати. В кутку був ввімкнутий телевізор, передавали чергову прес-конференцію Президента, у якій йшлося про обмеження його повноважень Верховною Радою.

За хвилину входить Павличко і, усміхаючись, подає руку:

— Здоров був, Левку!

— Здоров, Дмитре!

— Що каже Кравчук? — показав очима на екран телевізора.

— Скаржиться, що Верховна Рада обмежує його права.

— Ну, так, права Президента недостатньо окреслені законом.

— Для людини сильної волі це був би великий плюс: всюди, в будь-якій галузі, де законом чітко не розмежовано, що належить до компетенції Президента, а що — до Верховної Ради, Президент мав би швидко й енергійно приймати власні рішення. Йому бракує не прав, йому бракує хребта.

— Мова йде про людей. Ти бачиш, як мало наших у відповідальних виконавчих структурах.

— А що Кравчук робить, щоб збільшити самостійницький елемент? Таж скрізь сидять колишні кадри. Він і не хоче їх міняти.

— Я говорив про це з Кравчуком. Він обіцяв прислухатися до наших порад, а насправді нікого не міняє.

— Він хоче будувати нове суспільство, зовсім не міняючи посадових осіб. Це неможливо!

— О, це складна справа, — усміхнувся Павличко. — Давай про інше. Ти готуєшся їхати до Канади? Був у МЗС? Говорив з Гуцуляком? Він невдовзі повертається до Канади. Ми знову порушуємо питання перед урядом Росії про виділення Україні нашої частки закордонної власності колишнього Міністерства закордонних справ Союзу.

— Дуже важко в Росії щось вирвати. Вона звикла брати, а не давати.

— Будемо пробувати. На рівні президентів України й Росії вже є принципова згода про передачу частини власності колишнього союзного МЗС Україні. Нещодавно Зленко говорив з міністром закордонних справ Росії Козирєвим. Він у принципі не заперечує, але каже, що проблема складна і її потрібно спочатку вивчити.

— О, це знайома мова — вивчити, перевірити, запустити по колу в різні комісії і ганяти питання аж до нового потопу.

— Ну, а що ж робити?

— Як на мене, то для початку потрібно встановити залізний контроль за всім і всяким добром, що тепер є на українській території, а щодо нашої частки у всьому іншому, то її слід якимсь чином захопити.

— А коли б захопити в Канаді? — в захваті дивиться Павличко мені в очі.

— Я не зупинюся перед цим. Я захоплю, а потім хай скаржаться. Проте, звичайно, подивлюся на місці в Оттаві, що і як можна зробити.

Ми палко потиснули руки, і я вийшов з його просторого кабінету. Отже, подумав я, в разі невеликого скандалу з захопленням будинку Павличко буде на моєму боці. Вже маю двох прихильників: Гуцуляка в Канаді і Павличка тут, в Україні.

Уперше зі Зленком я зустрівся, здається, восени 1990 року у Верховній Раді, куди його запросили для неформального звіту перед депутатами України. Я поставив йому кілька дражливих запитань, аби побачити, як він сприймає ідею самостійної України і як дивиться на перспективу виходу його міністерства з-під влади Москви і встановлення Україною прямих дипломатичних взаємин з іноземними державами.

Тут слід нагадати, що до проголошення самостійності тоді ще було дуже далеко, і позаду нас була лише свіженька Декларація про державний суверенітет, у реальне значення якої парламентська більшість не вірила зовсім! Переважна більшість державних діячів України патріотичної орієнтації, але не вельми сміливої вдачі воліла відповідати на такі запитання не прямо, а словами самої Декларації в тому сенсі, що вони за її реалізацію, отже, за суверенітет України.

Так і Зленко у формально-фактологічному дусі без вияву емоцій відповідав на мої і на всі інші запитання. І в мене склалося враження, що він не буде рватися вперед і на всю силу домагатися самостійності, як чинили ми, але й палиці в колеса не встромлятиме. Швидше всього, що своїми дипломатично-юридичними методами щоденно практичною працею розширюватиме права свого міністерства — і це вже втішало. Українською мовою він говорив добре — ознака, що послуговуватися нею почав не півроку тому. Звідси можна робити висновок, що в часи шаленої русифікації і гоніння української культури він не соромився, що українець. Отже, можна звідси робити ще один логічний висновок — в його свідомості присутня національна гордість. У всякому разі, це добре його відрізняло від Масола, Плюща та багатьох-багатьох інших владоможних чинів, які тільки-но переходили на українську і говорили суржиковою мовою. Після тріумфального референдуму 1 грудня 1991 року і перемоги Кравчука у президентських виборах почалася злива міжнародного визнання незалежності України. Перспектива встановлення Україною дипломатичних відносин з іноземними державами перетворювалася на реальне завдання Міністерства закордонних справ заснувати українські посольства у відповідних державах. Здається, Зленко взявся за це із задоволенням.

Павличко терміново підготував проект закону про дипломатичні відносини України та постанову про дипломатичні ранги, і Верховна Рада уже 31 січня 1992 року (за місяць після референдуму) їх затвердила, чим заклала важливий юридичний підмурок Міністерству закордонних справ для незалежної дипломатії молодої Української держави.

14 травня 1992 року Президент підписав два укази: один про присвоєння мені дипломатичного рангу Надзвичайного і Повноважного посла України, а другий — про призначення Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. Від’їзд до Канади був призначений на 22 травня. Я активізував підготовку до від’їзду.

Попередньо з кількох зустрічей з Корнієнком та Богаєвським я знав, що серйозної концепції відносин України з Канадою ще не встигли створити. Була невелика розробка більше не концептуального, а описового характеру. Це спроба окреслити відносини України як незалежної країни з Канадою з огляду на інтереси України, але це був наш, український підхід. Оскільки взаємини — відносини між двома сторонами, а з другою стороною ще нічого узгоджено не було, то розробка набувала характеру пропозицій однієї, тільки нашої, сторони і, отже, була дещо абстрагованою. Звичайно, Україна мусила спочатку визначній свої пріоритети у взаєминах з Канадою, але збудувати обґрунтовану концепцію двосторонніх відносин можна тільки з урахуванням офіційної політичної лінії Канади щодо України. Канада такої лінії також не мала. Як спроба визначити українсько-канадські взаємини розробка була корисна, але мене вона не задовольняла, і я написав свою, в якій коротко вказував загальні принципи і зосередив увагу на практичних завданнях. На початку травня у Верховній Раді, зустрівши Зленка в урядовій ложі, я виклав йому коротко концепцію діяльності українського посольства в Канаді.

Він поставився до неї прихильно, але без особливої зацікавленості і заглиблення у суть справи. Чому? Може, вважав для себе не вельми зручним мене наставляти? Відколи виникло питання про мій перехід з Верховної Ради на посаду посла, тобто зі стану контрольного щодо МЗС у стан підпорядкованості міністру, я неодноразово натякав йому, що узгоджуватиму свою діяльність з МЗС, не зловживатиму своїм суспільним становищем, і моє посольство буде однією з ланок великої мережі зовнішньополітичних установ, що їх створює Українська держава руками МЗС України під орудою пана міністра. Цими натяками я хотів йому сказати, що буду дисциплінованим і виконуватиму всі вказівки МЗС, які служать справі зміцнення Української держави. Тут, власне, починалася тонка матерія взаємин, від якої залежало надзвичайно багато. Мене призначив Президент — голова Української держави, — і я представляю в Канаді Президента України, тобто Українську державу, а не Міністерство закордонних справ. Це тільки в службово-адміністративному сенсі я підпорядкований міністру. Проте з огляду на російські централістичні традиції, в яких виховані всі українські кадрові дипломати, міністр прагне, щоб посол підпорядковувався йому і міністерству у всьому, а не потребам України у своєму власному розумінні.

Десь днів за три до від’їзду з України я прийшов до міністра закордонних справ.

— Я чув, — почав Зленко, — що ви збираєтеся скласти з себе депутатські повноваження.

— Так, — відповів я.

— Не треба цього робити. Депутат має більший авторитет і більші можливості. Перебуваючи в системі МЗС, ви, будучи депутатом, змогли б більше зробити в інтересах нашого міністерства.

— Пане міністре, я вже склав свої депутатські повноваження.

— Жаль! — з докором мовив Зленко.

— Та не міг я залишатися депутатом, погодившись стати послом. Як можу я сидіти на двох кріслах, віддалених одне від одного на тисячі кілометрів?!

— А он Крижанівський може працювати і послом у Москві, і депутатом у Києві!..

— Обов’язки депутата такі об’ємні, що для виконання їх необхідно працювати всі вісім годин у Верховній Раді та ще майже щодня по кілька годин удома. Обов’язки посла, певно, також вимагають працювати щодень не менше восьми годин. Людині не дано одній ці дві роботи виконувати повноцінно. Прагнення сидіти на двох посадах є прагненням одержувати зарплатню за невиконану роботу. Окрім того, посідання послом депутатського крісла є марнославне витіснення з нього іншого політика.

— Гаразд. Коли вже вирішили, то вирішили. Хоча й шкода.

— Пане міністре, я передав вам концепцію діяльності посольства в Канаді, як я її собі уявляю.

— Я прочитав її. Вона не викликає заперечень.

— Суть її полягає в тому, що для забезпечення посольства будинками й технікою бажано залучити кошти діаспори, а щодо діяльності, то думаю невеликим штатом посольства виконувати великий обсяг роботи знову ж завдяки залученню української діаспори.

— Брак коштів нас дуже обмежує.

— Думаю, що українці Канади мене підтримають, і моє посольство не буде дорого обходитися Україні.

— Ви добре знаєте англійську мову? Я чув, як одного разу ви давали інтерв’ю англійською мовою. Для англійця було цілком зрозуміло, але треба вдосконалювати.

— Гадаю, в Оттаві будуть для цього умови.

— У взаєминах з Канадою важливо добиватися кредитів на допомогу нашій економіці і, по-друге, використовувати Канаду як одну з країн «великої сімки» для впливу на саму «велику сімку». Розширюйте знайомства. Використовуйте нашу діаспору. Повезете листи від нашого Президента канадському генерал-губернатору, від прем’єр-міністра — прем’єр-міністру і мій — пані Макдуґал, міністру закордонних справ.

— Який спосіб зв’язку? Мені сказав Богаєвський, що закритого каналу немає і весь зв’язок здійснюється через посольство Росії. Налагодження спецзв’язку пов’язане зі здобуттям будинку для нашого посольства чи, може, щось можливе й поза цим?

— Нічого поза цим не можливе.

— Чи вестиме посольство розвідку?

— Ніякої розвідки посольство не вестиме. І ви, посол, з цим не пов’язані. Нам ще далеко до того, щоб ми могли займатися розвідкою. Ваше завдання вивчати відкриту інформацію, аналізувати її, узагальнювати й інформувати МЗС. Не завалювати дріб’язком, а подавати аналітичні звіти. Завдання посольства — впливати на формування сприятливої щодо України канадської політики. Звичайно, ви цього не зможете робити без збирання суспільно-політичноі інформації і глибокого вивчення її. Пам’ятайте: посол говорить не те, що сам думає, посол висловлює позицію уряду, тому будьте дуже обережні у висловлюваннях. Знайте: посол неофіційно ніколи не говорить. Посол — це настільки висока особа, що хоч би в яких обставинах він висловлювався, його слова мають завжди велику вагу, їх сприймають і, буває, негайно поширюють.

— Пане міністре, як ви гадаєте, чи вдасться вирвати в Росії подай якусь частку спадщини колишнього МЗС Союзу?

— Важко сказати. Не хочуть вони віддавати, хоч переговори з цього приводу вже й почалися. Нашому міністерству належить 16,37 відсотка будівель колишнього МЗС СРСР.

— А якщо виявити ініціативу, щоб прискорити виділення для України її законної частки?

— Будь-яка ініціатива може виявитися корисною.

Навряд чи Зленко мав на увазі те саме, що й я. Щоб не ставити його в незручне становище, коли він мусив би або стати прямим співучасником мого непевного плану, або змушений був би заборонити мені будь-які спроби в тому напрямі, я не став розвивати тему й замовк. А потім додав:

— 28 травня у Торонто відбудеться моя зустріч з представниками українських організацій з участю деяких високих канадських урядовців, а на 30 травня я призначив зустріч у Вінніпезі з керівниками організацій, що входять до Конгресу українців Канади. 28-го — це парадна поява посла перед великим зібранням високоповажного панства. 30-го — ділова зустріч, на якій я маю намір обговорити методи співпраці українського посольства з українством Канади.

У свою чергу міністр поцікавився:

— Вам розповідав Богаєвський, що в Оттаві є наш радник-посланник Олексій Родіонов? Він працював від уряду УРСР при посольстві СРСР, а після перетворення його на посольство Російської Федерації — при ньому. Він замінив Богаєвського місяців дев’ять тому, вже обізнаний з оттавськими обставинами і зможе вам допомогти. Родіонов — доволі енергійний чоловік, знає дипломатичний протокол і буде вам корисний.

Ми дружньо потиснули один одному руки, І я вийшов з кабінету.

* * *

Перед моїм від’їздом МЗС призначило на посаду першого секретаря посольства з консульських прав Євгена Кучера. Його рекомендував мені завідувач консульським управлінням МЗС Петро Сардачук. Своїх кандидатів на юридичну посаду я не мав і тому погодився. З Києва до Оттави ми мали їхати втрьох: я, моя дружина і пан Кучер.

Літак на Монреаль летів з Москви 22 травня, а 21 травня надвечір ми вирушили поїздом з Києва на Москву.

Уранці на вокзалі нас зустріли прес-секретар УРП в Москві Микола Муратов, мій друг з мордовських таборів Олексій Голуб і секретар українського посольства в Москві. Перед відльотом я відвідав українське посольство, де наш посол Володимир Крижанівський ознайомив мене з деякими тонкощами українсько-російських взаємин.

Розділ II НА КАНАДСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Канада зустріла нас яскравим весняним сонцем. На летовищі в Мірабелі, що неподалік від Монреаля, на нас чекала група людей. Квіти, усмішки, привітання. До мене підійшов високий молодий чоловік, відрекомендувався: «Родіонов, радник-посланник». Він же запросив нас до автомобіля.

За три години ми вже були в оттавському готелі «Мінто плейс». Нас із дружиною залишили самих оглянутися в номері, відпочити з дороги. Наш номер був на двадцять шостому поверсі, складався із спальні, великої кімнати, ванни з душем. Підлога встелена килимом.

— Надю, як тобі подобається цей номер? — спитав дружину.

— Подобається. Цікаво, чи довго ми тут будемо?

— Хтозна, — кажу. — Он пан Нестор Гайовський, тимчасовий повірений Канади в Україні, вже, мабуть, понад рік живе в готелі.

Незабаром у двері постукали. Зайшла наша нова знайома пані Юлія Войчишина й запропонувала спуститися до ресторану.

У кутку ресторанної зали було накрито кілька столів. Зібралося чоловік 25—30. Серед них я побачив Богдана Гориня.

Настрій у всіх був пречудовий. Канадські українці знали мене ще з часів першої публікації 1964 року про суд над Українською робітничо-селянською спілкою, з моєї публіцистики. Багато хто пам’ятав мене і з торішньої короткої подорожі по Канаді.

Виступив Богдан Горинь і в притаманній йому розважливій і логічно послідовній манері згадав про мою відданість справі, вміння правильно визначити політичну лінію.

— Лук’яненко — це така великомасштабна фігура, яка спроможна представляти Україну на весь світ, отже, на такій його частині, як Канада, представлятиме Україну найкраще. Вам, шановні українці Канади, пощастило, і я вітаю вас з цією удачею!

Попросили до слова мене. Наголосивши на великому значенні співпраці української політичної діаспори з національно-визвольним рухом у рідному краї, я на закінчення сказав:

— Якщо в минулому співпраця українців діаспори з українцями в Україні прискорила день проголошення незалежності, то тепер ця співпраця допоможе вивести Україну з економічної кризи і зміцнить державність. Я — посол Української держави в Канадській державі, а не посланець Республіканської партії до українців Канади. Але співпраця мого посольства з вами, українцями, як громадянами Канади, принесе в майбутньому ще більші наслідки, аніж ми мали в минулому.

На прощання нам повідомили, що номер у готелі на один місяць найняв Конгрес українців Канади. КУК заснував в Оттаві своє прес-бюро. Завідувачем бюро призначено Андрія Глуховецького, який має допомагати посольству.

На 25 травня були призначені оглядини будинку для посольства, а на 26-те — візит до Департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі Канади.

24 травня радник-посланник Олексій Родіонов і перший секретар з консульських справ Євген Кучер о дев’ятій годині ранку з’явилися в кімнату мого номера.

З Родюновим я досі знайомий не був, а Кучер добре знав мене ще з Києва. Я хотів установити з ними взаємини формально-службового, але доброзичливого характеру. Тому звернувся до них з такими словами: «Нам доведеться працювати разом. Одразу хочу вам сказати, що в політиці я не новачок і сам спроможний визначити, що йде на користь, а що на шкоду Україні. Я і без Києва знаю, що має робити посольство в інтересах України. За посольську посаду я не тримаюся, тому ні перед міністром, ні перед прем’єром чи Президентом не запобігаю і не запобігатиму, нікому не догоджатиму і нічого такого, що суперечило б моїй совісті, робити не буду, хто б мені це не наказував. З другого боку, посольство, яке ми тут започатковуємо, я розглядаю як ланку в довгому ланцюзі зовнішньополітичних установ України, тобто я вважаю за свій обов’язок підпорядковуватися зовнішньополітичній стратегії нашого уряду. Українська дипломатична машина може діяти ефективно лише в тому разі, якщо в ній не буде махновщини. Я не буду Махном в українській дипломатії. Думаю, що між моїм розумінням зовнішньополітичних інтересів України і політикою МЗС не буде великих розбіжностей, але буде достатній простір для ініціативи мого посольства. Моя слабка сторона в тому, що я не маю посольського досвіду. Я вивчав колись міжнародне, зокрема консульське, право, брав участь у багатьох міжнародних переговорах, але про дипломатичний протокол маю дуже загальне уявлення. Ви краще знаєте дипломатичну кухню. Було б добре, аби ми зуміли в нашому посольстві поєднати ваші і мої сильні сторони. І ще одне. Я не боюся зізнатися, що чогось не знаю. Я не боюся критики і не ображусь, якщо ви зробите мені зауваження. Але я не люблю ябедників. Якщо матимете щось закинути мені, скажіть прямо. Це не зіпсує наших стосунків. Але зіпсують балачки поза спиною. Ви знаєте, що до Києва будь-яка інформація про роботу посольства йде тільки через посла. Я хотів би, щоб так воно й було. На закінчення один важливий момент. Службовці КДБ СРСР на території України з утворенням незалежної держави і перетворенням КДБ УРСР на СБУ України перейшли на службу Україні. Перехід нібито чисто формальний — служив в Україні, тепер став служити Україні, а по суті це важлива проблема, бо вона означає переоцінку ідеологічних цінностей, політичної орієнтації. Процес цей пов’язаний з переоцінкою минулої історії, вивченням її, засвоєнням нової інформації. Для цього потрібен час, а політичні події примусили вирішувати швидко, який політичний курс чекіст обирає: Україну чи Росію, підтримуватиме молоду державу чи намагатиметься її підривати. Тому в теперішньому особовому складі СБУ є багато людей нестійких, випадкових, просто ворожих Україні. Я без жодної думки про помсту сприймаю людей, що служили в КДБ і перейшли на бік самостійної України, більше того, я ладен співпрацювати з такими людьми задля зміцнення Української держави. Проте я не потерплю загравання з російською розвідкою, роботу на неї чи подвійну гру. Ми ставитимемось до Росії коректно, але не забудемо й на мить хижої природи російського імперіалізму, його постійної антиукраїнської спрямованості! Я кажу вам це для того, щоб ви, пане Родіонов, були готові до повного припинення будь-яких неформальних взаємин з російським посольством. І про будь-який контакт з будь-яким співробітником російського посольства доповідати мені без зволікань. Які є запитання?»

— З цього приводу немає, — відповів Родіонов. — Є про інше.

— Перейдемо до іншого. Я розробив концепцію, як малим штатом посольства виконувати великий обсяг роботи. Суть її полягає в залученні на неформальних основах української діаспори. Ми можемо залучити її для вивчення канадських обставин у будь-якому питанні та на стадії підготовки пропозицій і проектів. У такий спосіб ми використали б їхні знання й досвід, зв’язки і впливи на тій стадії роботи, яка ще не вводить їх у наші внутрішні проблеми. Докладно я розкажу про цей план у Вінніпезі 30 травня, куди поїдемо удвох з паном Родіоновим.

— Пане посол, — почав Родіонов, — є дві проблеми, яких я хотів торкнутися. Перша: вас тут чекала з нетерпінням уся українська Канада і до вас не сьогодні-завтра почнеться суцільний потік людей. Одні пропонуватимуть свої послуги, інші щось проситимуть, ще інші просто хочуть себе показати вам, багато таких, що захочуть похвалитися, як багато вони зробили для самостійної України. Не можна допустити, щоб перший-ліпший міг отак просто заходити до посла. Ви представляєте в Канаді Президента України і всю державу. Доступ до вас, прямий чи телефонний, має бути тільки через співробітників посольства. До вас повинні надходити тільки ті питання, які не міг розв’язати радник-посланник посольства, тобто ваш помічник. Тому я попросив адміністрацію готелю не давати номера вашого телефону і не повідомляти номер вашого помешкання без вашого чи мого дозволу. Доки ви людей не знаєте, прошу нікому не давати ваших координаті в.

— Пане раднику-посланнику, ви зобов’язані остерігати посла. Дякую. Але посольство ще не має приміщення і штату. МЗС неспроможне нам у цьому допомогти, отже, єдиний спосіб прискорити справу створення посольства — не ізольовуватися, а виходити до людей і мобілізовувати їх до спільної праці.

— Пане посол, — вів далі Родіонов, — я хотів би звернути вашу увагу на те, що посольство — це політичний орган і ми повинні займатися політичними проблемами, а не перетворюватися на торговельну місію. Я знаю, що в найближчі дні до вас прийдуть різні підприємці і проситимуть вас допомогти їм заснувати в Україні спільні чи власні підприємства. Не думаю, що зараз доцільно їх приймати.

— Справді, — додав Кучер, — ми службовці Міністерства закордонних справ, а не Міністерства зовнішніх економічних зв’язків.

Кімната в моєму готельному номері перетворювалася на робочий кабінет посла, і я призначив щоденні години зустрічей для доповідей. Кучеру доручив вивчити план Оттави, а Родіонов мав вводити мене в курс справи і поступово підготувати для евакуації архів представника уряду України при посольстві Російської Федерації.

26 травня я в супроводі Родіонова вперше відвідав МЗС Канади і зустрівся із заступником міністра паном Рейдом Морденом. На початку розмови пан Морден пояснив, що пані Барбара Макдуґал, міністр закордонних справ Канади, тепер у Європі, через що, на жаль, не може особисто прийняти посла України, і доручила йому провести цю зустріч.

Я передусім попросив пробачення, що моя англійська мова далека від досконалості, і гречно прийняв вибачення її екселенції пані Макдуґал. Пан Морден пригадав, що рік тому ми зустрічалися в канадському МЗС, коли я вперше був у Канаді як член українського парламенту і голова Української республіканської партії.

— Тоді, — сказав пан Морден, — ви закликали наш парламент швидше відкрити в Києві канадське консульство, що мало сприяти вашій боротьбі за незалежність, а ось тепер ви тут як посол незалежної держави. Які ваші завдання? Що Україна хоче від Канади?

Я передав йому особистого листа нашого міністра Зленка до пані Макдуґал, подякував канадському урядові за те, що Канада першою із західних демократичних держав визнала незалежність України, і виклав погляд уряду України на українсько-канадські відносини.

— Ефективність праці нашого посольства, — підсумував я, — значною мірою залежатиме від того, як скоро ми зможемо придбати будинок для посольства. В Оттаві є шість будинків, що колись належали посольству СРСР у Канаді. Україна — спадкоємниця СРСР і має право на частину тих будинків. Офіційна частка України у спадщині дорівнює 16,37 відсотка, що становить приблизно шосту частину. Отож Україна претендує на один будинок…

Скориставшись маленькою паузою, пан Морден з веселою усмішкою промовив:

— Сподіваюсь, що пан посол не збирається починати свою посольську кар’єру із реквізиції чужої власності, яку охороняє канадський закон…

— Пане заступнику міністра, просто я хотів би знати, чи може уряд України розраховувати на допомогу уряду Канади у цій справі.

— Уряд Канади, — відповів Морден, — буде уважно ставитися до молодої Української держави.

Я підвівся, і ми люб’язно попрощалися.

Першим відвідувачем мого готельного номера був канадський українець Алекс Кіндій — член федерального парламенту, лікар за освітою і політик за покликанням.

Я розповів йому про зустріч з Морденом, власне, про те, як я розумію перспективу українсько-канадських відносин. Попросив розповісти про позицію парламенту щодо розподілу спадщини поміж колишніми союзними республіками.

Річ у тім, що коли 8 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук, Президент Російської Федерації Б. Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич у Біловезькій Пущі денонсували Союзний договір 1922 року і юридично оформили розпад СРСР, тоді відкрилася спадщина колишнього СРСР і настало право союзних республік на успадкування цієї спадщини.

Місце Радянського Союзу як постійного члена Ради Безпеки ООН виявилося порожнім. Як бути далі? Пропонувалися чотири варіанти виходу. Можна зменшити число постійних членів на одну державу. А можна було й збільшити на п’ятнадцять, допустивши всі колишні союзні республіки. Чи допустити тільки Україну й Білорусь як давніх членів ООН та Російську Федерацію як велику ядерну державу. Захід же визнав за спадкоємницю СРСР лише Росію.

Кіндій розповів мені про деякі деталі:

— Уряд Російської Федерації направив урядові Канади (як, очевидно, й іншим державам) телеграму, в якій пропонував на взаємній основі визнати в Канаді посольство СРСР за посольство Російської Федерації з визнанням посольства Канади в СРСР за посольство Канади в Російській Федерації. У свою чергу уряд Канади надіслав Російській Федерації телеграму, в якій погодився на таку трансформацію. Оскільки була чутка, що ініціатива виходила від канадського уряду, я зробив у парламенті парламентський запит. На нього відповідала не Макдуґал, а її відпоручник. Він старався затуманити відповідь, і тому не зовсім ясно, хто був ініціатором, але факт залишається фактом: взаємне визнання посольств відбулося.

Друге. Факт визнання Канадою Росії за спадкоємницю Союзу означає, що вся власність СРСР на території Канади (будинки, кошти і все майно МЗС, Аерофлоту, морфлоту, торгпредств, банків тощо) тепер є власністю однієї Росії, і Україна на нього не має жодного права.

— Це означає, — підсумував я, — що все добро посольства Росії в Оттаві захищатиме канадська поліція. Звідси витікає потурання, а часом і пряма підтримка канадським урядом претензій Єльцина на роль миротворця на території колишнього СРСР. Отже, західні держави не стільки сприяють становленню нових держав, скільки відродженню Російської імперії. Сумно.

— Пане Лук’яненку, ми у конгресі створили парламентську групу сприяння розвитку українсько-канадських взаємин. Я познайомлю вас із членами конгресу й сенату, які добре ставляться до України і можуть сприяти налагодженню добрих відносин з Україною.

— Я буду вам, пане докторе, дуже вдячний, якщо ви складете приблизний список цих людей, а після вручення генерал-губернаторові вірчої грамоти ми погодимо дні й години зустрічей.

— Я допомагав і допомагатиму Україні чим можу.

* * *

27 травня я був з дружиною на прийомі у судді федерального суду Івана Сопінки. Цей українець — видатна постать у канадських юридичних колах, і українці пишаються з цього. Зібралося сорок осіб. Кілька стажистів з України, кілька юристів з Торонто, Джордж Борос, директор канадської адвокатської асоціації, Георгій Данилів, дружина славнозвісного Кларка, дуже впливова жінка в канадській адвокатській асоціації.

Сопінка вітав мене від імені високоповажного юридичного зібрання. Я виступив з доповіддю, в якій підкреслив важливість права для цивілізованого співжиття людей.

28 травня ми з дружиною сіли в авто Родіонова і поїхали до Торонто. Відстань — понад чотириста кілометрів, та ще по Торонто до центру — година їзди. Шлях від Оттави до Торонто чудовий, поселень майже немає, але час від часу зустрічаються заклади обслуги, де можна заправити бензином, перевірити й почистити авто, попоїсти, випити соку та купити газету, малу чи якусь дрібничку.

Дозволу канадської влади на поїздку до Торонто я не брав, і акредитації ще не було. Документ, який я мав, — це дипломатичний паспорт із записом про те, що я Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді.

У радянські часи для поїздки до іншого міста потрібно було надсилати у цій справі до Департаменту зовнішніх справ ноту. Я виходив з того, що Україна не Радянський Союз, і не збирався продовжувати традиції відносин, що встановилися між Канадою і агресивним Радянським Союзом. Родіонов попередив мене, що з цього приводу можуть виникнути неприємності і що на початку діяльності українського посольства в Канаді не слід створювати про себе недобре враження порушників канадських законів. Я пояснив йому, що їздитиму зі своїми дипломатами по всій Канаді без дозволу, оскільки жодних вимог від канадського уряду до мене з цього приводу не було. Якщо це не задовольняє канадський уряд, він повідомить мене в порядку врегулювання відносин між Канадою і Україною.

Тим часом у Торонто вже все було готове до прийняття українського посла. Про зустріч у залі на 1300 осіб оголосили через газети й радіо, замовили артистів і запросили кілька федеральних міністрів, членів федерального парламенту, мера Торонто і найвищих духовних достойників. Цікавість до зустрічі була така велика, що хоч квитки коштували дорого (по 100 канадських доларів), усі 1300 були розкуплені задовго до 28 травня.

Подаю виступ своєї промови на зустрічі в Торонто.

Далі я продовжував промову українською мовою про внутрішнє і міжнародне становище України. Торкаючись Росії, сказав, що, на превеликий жаль, у Москві є багато впливових політиків, які не змирилися з розвалом Російської імперії і все роблять для того, щоб відродити імперію і знову підкорити Україну своїй волі. Ці реакційні імперські сили — вороги демократії і національної свободи, і я сподіваюся на допомогу канадських волелюбних сил у боротьбі з проімперськими антиукраїнськими діями на канадській землі.»

Промова тривала майже годину, багато разів переривалася бурхливими оплесками, що яскраво засвідчили цілковите схвалення сказаного.

Потім виступив міністр економіки і торгівлі Майкл Вілсон, міністр Ілейн Зіємба, член федерального парламенту Патрік Бойєр, від мерії Торонто пан Бойчук, представники уряду провінції Онтаріо та ще кілька значних осіб.

Канадські достойники щиро вітали приїзд українського посла до Канади і висловлювали готовність до співпраці. Українці виступали в дусі урочистого піднесення з нагоди виходу уярмленої України на широкі простори рівноправного міжнародного життя.

Від президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка нам передали запрошення на приватну вечерю. Дружина сказала Родіонову про це, додавши, що десь на першу годину ночі ми повернемося до готелю. Родіонов страшенно захвилювався, чи то не бажаючи моєї приватної зустрічі з Плав’юком, чи то побоюючись негативної реакції з боку канадської влади. Одне слово, він почав наполегливо відмовляти мене від поїздки до Плав’юка, а що я не дуже зважав на його застереження, вдався по допомогу Гуцуляка й Максимця, які також стали відмовляти мене від поїздки.

У номері було ще кілька поважних гостей, яких я з чемності не міг полишити відразу. Час спливав. Після довгого й бурхливого дня я страшенно стомився, тож відмовився-таки від поїздки до Плав’юка і над усе мріяв мерщій випровадити останнього гостя. Незабаром гості самі побажали нам доброї ночі й пішли.

— Левку, ти помітив, як Родіонов захвилювався і заметушився, щоб не допустити поїздки до Плав’юка? — спитала дружина. — Коли я йому сказала про запрошення Плав’юка і твою готовність їхати, він аж зблід. А потім сказав: «Якщо Лук’яненко поїде, це буде його останній день у Канаді — його вишлють з Канади!»

— Шкода, що ти мені не сказала це відразу: я б усіх гостей покинув і поїхав до Плав’юка! Чого б це канадський уряд мене виганяв з Канади?! Жодних зобов’язань уряду щодо географії мого перебування чи кола людей для майбутніх зустрічей я не давав. Ні Зленко, ні канадський уряд не робили щодо цього жодних застережень. Чим викликане таке надактивне бажання Родіонова запобігти моїй зустрічі з Плав’юком? Кому вона невигідна: Канаді? Україні? А може, Росії?.. Побачу. З часом розберуся.

Наступного ранку нас чекали у фойє, щоб разом поснідати. Спустилися втрьох: Родіонов, дружина і я. Привітавшись, Родіонов відвів мене вбік і сказав:

— Пане посол, вчора ви дуже гостро виступили проти Росії. Так не прийнято висловлюватися. Тепер може надійти нота протесту від російського посла.

— Що, нота протесту? Та це я можу протестувати, а не російський посол! Це Україна має підстави протестувати: чому Росія зазіхає на Чорноморський флот?! Чому Росія заграбастала всю зарубіжну власність Союзу?!

— Етика дипломатичної мови має свої правила, і ми на неї мусимо зважати.

— Етика дипломатичної мови досі виявлялася в тому, що Росія безсоромно грабувала свої колонії, називала це в ООН дружбою народів і привчила західних дипломатів попускати. Я ставитиму все на свої місця: загарбника й колонізатора називатиму грабіжником і колонізатором, колонію, жертву — називатиму колонією і жертвою.

— Нам, — провадив далі Родіонов, — важко буде в оттавських дипломатичних колах.

Зліва направо: Юлія Войчишина, голова Оттавського товариства розбудови держави; Лідія Гуцуляк, дружина Ераста Гуцуляка; Левко Лук’яненко, посол України в Канаді, Надія Лук’яненко, дружина посла; Ераст Гуцуляк, голова канадського Товариства розбудови української держави; Степан Яворський, журналіст. Оттава, 1992 р.

Алекс Кіндій, канадський українець, член федерального парламенту Канади. Оттава, 1992 р.

Зліва направо: Левко Лук’яненко, Майкл Вілсон, міністр економіки Канади, та Богдан Максимець, голова конгресу українців Канади провінції Онтаріо. Оттава, 1992 р.

— Не думаю. Не думаю, щоб російський посол схилив на свою неправу сторону всіх оттавських послів.

— Пане посол, у кожному разі я радив би вам бути обережним у доборі слів щодо Росії.

— Пане раднику-посланнику, я вас узяв на цей вечір для того, щоб ви засвоювали новий стиль дипломатичної мови щодо Росії. Ви, гадаю, помітили, що я ворогами демократії і незалежності України назвав певні московські політичні кола, а не російський уряд. Запам’ятайте, доки я посол, я ніколи не сплутаю російський уряд з московськими імперськими шовіністичними політичними колами. Поділяючи так політичну еліту Москви, я не ризикую створити ускладнення між українським і російським урядами, можете бути певні.

Я закінчив на жорсткій ноті. Родіонову було явно не по собі. Нас посадили за різні столи. Я зиркав на нього час від часу, аби здогадатися, про що він думає.

За годину ми вийшли з ресторану. Родіонов був у доброму гуморі і поводився досить чемно. Дружину нові знайомі повезли до її торонтського вуйка Драгомирецького, а я у супроводі групи торонтських керівників українських організацій вирушив на летовище, щоб летіти до Вінніпега.

29 травня у Вінніпезі нас зустріли на летовищі квітами, обіймами і сліпучими фотоспалахами. Обмінялися короткими вітальними промовами. Я ще не був у середній Канаді, проте люди, здавалося, і тут мене знали. Розмістили в гарному готелі. Для українців, що десятиріччями були принижені бездержавністю, факт прийняття посла додавав гордості. Далека, велика і багата Україна після оформлення в самостійну державу зі своїм послом у Канаді ставала їм додатковою запасною пристанню, наче давня батьківська хата зі старенькою мамою, до якої в усяку лиху годину кожен їде сміливо по материнське тепло.

Мені розповідали, що Канада — єдина країна у світі, де українцям після Другої світової війни вдалося створити «парасолькову» організацію, що об’єднала всі українські незалежні організації Канади в одному центрі. Назвали цю організацію «Конгрес українців Канади» (КУК). На двадцять сім мільйонів населення Канади громадян українського походження припадає близько одного мільйона. Це невеликий відсоток, але завдяки своїй організованості українці відігравали важливу роль в усьому політичному й суспільному житті країни. Центр КУКу розмістили посередині між східною і західною частинами Канади, у Вінніпезі. Початково українці селилися в провінціях Альберта, Монітоба і Саскачеван — основних хліборобських районах. Після Другої світової війни з набуттям міських професій спостерігається масовий рух українського населення до східних провінцій, особливо в Торонто. Вінніпег перестає бути центром розселення, лишаючись ним тільки традиційно.

30 травня у Вінніпезі день почався з покладання вінка до пам’ятника 50-річчя голодомору в Україні, спорудженого перед міською радою Вінніпега.

Пан Вербенюк, виконавчий секретар Конгресу українців Канади, ознайомив з будинком КУКу, звідки здійснюється керівництво майже всіма українськими організаціями Канади. Майже, тому що Спілка професіоналістів і Канадське товариство сприяння українській державності до КУКу не входять! Не входять до КУКу й дві комуністичні організації: Комуністична партія Канади і Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК).

На засіданні президії КУКу було осіб з двадцять. Я замовив це засідання ще з Києва, надавав йому великої ваги і тепер виклав свою концепцію співпраці з ними. Наведу текст моєї промови:

Потім я запросив Родіонова викласти мою концепцію створення (відповідно до напрямів посольської діяльності) окремих груп українських фахівців для співпраці. Він зробив це із задоволенням і доволі добре.

Президії КУКу ідея в цілому сподобалася, і після недовгої дискусії всі погодилися, що така співпраця можлива і була б корисна.

Перейшли до обговорення фінансової допомоги Україні на створення посольства.

У цій справі перші перетрактації відбулися в Києві в січні 1992 року під час відвідин Києва президентом КУКу паном Ципівником, коли він зустрівся з міністром закордонних справ України Зленком. Пан Зленко висловив бажання, щоб КУК узяв на себе координацію збирання фондів. У березні МЗС України видало письмове доручення пану Е. Гуцуляку вирішувати всі організаційні питання у справі сприяння заснуванню українського посольства в Канаді.

Голова КУКівського комітету збирання фондів для відкриття українського посольства в Канаді Ігор Брода передав мені звернення до організацій КУКу та української спільноти в Канаді від 8 травня 1992 року і повідомив, що досі надійшло близько сімдесяти тисяч доларів, а будинок на вулиці Меткаф в Оттаві коштує 615 000 доларів. Напевне, з приїздом посла грошових надходжень буде більше.

Обговорюючи питання про українські організації-учасниці співпраці, мене запитали про ставлення до українських канадських комуністів.

Моє ставлення до них таке: я вважаю, що комуністи були агентурою московського імперіалізму, виправдовували геноцид українського народу, діяли супроти націоналістичних сил у Канаді у згоді з московською агентурою і таким чином стали співучасниками злочину проти українського народу. У діях багатьох із них можна знайти склад міжнародного злочину. Це мій погляд на їхнє минуле.

Та погляньмо на теперішнє. Чи канадські українські комуністи скоїли більший злочин проти України, ніж українські комуністи в Україні, зокрема ті, які служили у внутрішніх військах і КДБ? Ясна річ, що ні. Українські кадебісти самі виловлювали націоналістів, самі судили, розстрілювали, запроторювали до Сибіру. Канадські цього не коїли.

1990 року ми, українські патріоти, що були обрані депутатами Верховної Ради України, опинилися в одній залі з тими, хто нас судив і катував. Ми не підняли на них руку, ми пробачили їм і стали спільно працювати над законами. Зрозуміло, при формулюванні законів ми тягнули в різні боки. Проте це співпраця. Ми добивалися різних цілей, але все-таки співпрацювали. Не з любові до комуністів ми пробачили нашим катам, а з любові до України та найвищого прагнення до незалежності. Якби ми взялися зводити між собою порахунки, вороги роздавили б нас, і ми б не створили незалежної України. Тільки прощення ворогів наших і примирення націоналістів з комуністами (примирення фізичне, а не ідейне) дало можливість ухвалити Акт про незалежність України і в референдумі 1 грудня 1991 року підняти відсоток «за» до 92. Тож якщо ми в Україні задля спільного добра зуміли пробачити більших злочинців, аніж ваші комуністи, то невже ви не зможете їх пробачити задля спільного зміцнення молодої і кволої ще Української держави? Треба перервати довгий ланцюг давніх ворожих взаємин і великодушно простягнути руку примирення для початку нових взаємин.

Примирення з давніми ворогами — не безхребетна безпринципність. Навпаки, воно передбачає принциповість вищого порядку: хто за зміцнення незалежності України, той наш, незалежно від біографії, хто проти незалежності України, той не наш і ми поборюватимемо його незалежно від його колишньої діяльності. Тож ставлення до ТОУК має визначитися тепер його ставленням до української незалежності: допомагатиме ТОУК Україні — він наш, не допомагатиме і дивитиметься в бік Москви — поборюйте його. Якщо він хоче йти на зближення з КУКом, ідіть йому назустріч.

— То він нам капостив тут десятиріччями і ми ж перші мусимо йти до нього? — хтось кинув незадоволено.

— Великодушність має проявляти сильніший, а ви сильніші.

— Хай би написали покаянного листа, тоді б нам легше було закликати наших людей до миру з цими слугами імперії, — запропонував інший.

— Висування умов не прискорить примирення. Між іншим, посольство не зобов’язане підтримувати зв’язки з усіма організаціями через КУК. Воно може виходити й на прямі взаємини, але з погляду створення миролюбної ділової атмосфери значно краще, коли б дійшли згоди і з комуністами.

Нарада не ухвалила формального рішення, але всі погодилися про співпрацю з посольством.

Після засідання президії КУКу ми з Родіоновим поїхали на зустріч з консисторією православної церкви, яку очолював митрополит Василь. Виступ мій там сприйняли з великим ентузіазмом і обіцяли активізувати збір коштів. Потім професор Кондра, учений-біолог, привіз мене до готельного номера, в якому відбулася зустріч політичних і релігійних провідників, мабуть, з усієї Канади: до мене завітали митрополит греко-католицької церкви Германюк, митрополит православної церкви Василь, голова фонду посольства України Ігор Брода, голова Канадського товариства розбудови України Ераст Гуцуляк, виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк, голова онтарійського провінційного КУКу Богдан Максимець та ще кілька найповажніших осіб з української спільноти Канади. Я поінформував високодостойне панство, що в найближчий рік бюджет МЗС України малий і не буде збільшений. З огляду на підтримку авторитету посольства, підкреслив я, неприпустимо, щоб персонал посольства отримував зарплатню з іноземних коштів. Тому невеликі кошти, які посольство отримуватиме з Києва, підуть на зарплатню, зв’язок та деякі представницькі потреби, а будинки, авто, техніку і основні експлуатаційні витрати мусите, панове, взяти на себе. «Шановні добродії, — закінчив я, — ви десятиріччями боролися за самостійну Україну. Тепер вона є. Не залишите ж ви її напризволяще у час, коли вона потребує вашої підтримки найбільше».

Далі обговорили юридичні аспекти допомоги посольству. Виконавчий директор пан Вербенюк передав від КУКу на потреби посольства 7000 доларів.

Увечері в залі найбільшого готелю Вінніпега відбулася зустріч з українською громадою міста та представниками провінційної влади. Мене зустріли квітами і хлібом-сіллю. Після привітання поіменно представляли запрошених гостей.

Коли я підійшов до немолодої вже жінки із геть сивим волоссям, Брода, який представляв мені гостей, чомусь промовчав, допитливо дивлячись на мене: впізнаю чи не впізнаю?

В обличчі було щось знайоме-знайоме.

Тим часом жінка не поспішала признаватися. Стояла й дивилася на мене з легкою усмішкою.

— Раїса Мороз! — вигукнув я.

— Так, пане Левку!

Раїса Мороз писала мені листи до Сибіру, на заслання. Небагато років минуло, але так багато змінилося.

Я звернувся до зібрання з промовою, в якій підтримав оптимізм шановного панства, потім перевів мову на реальну розстановку політичних сил в Україні, поступове розширення захисту української державності за допомогою створення мережі дипломатичних місій у різних частинах земної кулі, наголосивши на тому, що зміцнення української держави є також спільною справою українців усього світу, незалежно від того, в яку країну доля їх закинула.

Потім виступив Ігор Брода, по-діловому витлумачивши присутнім потребу допомогти Україні, зокрема її послу, заснувати в Канаді посольство.

Наступного дня я, Родіонов, Гуцуляк і Максимець перелетіли з Вінніпега до Торонто. На летовищі нас зустріла дружина Гуцуляка Лідія і привезла до їхньої домівки. Там на мене чекала дружина. Ми пересіли в авто Родіонова і за п’ять годин їзди на вечір приїхали до Оттави, де Є. Кучер передав з канадського МЗС паспорти і картки дипломатичної акредитації.

Розділ III ОБЛАШТУВАННЯ ПОСОЛЬСТВА

Будинок на вулиці Меткаф в Оттаві мені показали на третій день перебування в Канаді Ераст Гуцуляк і голова онтарійського провінційного товариства сприяння РУХові Юлія Войчишина. Вони сказали, що з кількох інших будинків, які оттавська громада знайшла за кілька минулих місяців, цей найбільш підходящий. Вони водили мене по всіх трьох поверхах, висловлювали припущення щодо можливого призначення тієї чи іншої Кімнати і загалом вибір схвалили.

Мені будинок не подобався. Він був якийсь вельми старомодний. Та коли при оглядинах Гуцуляк сказав, що будинок коштує 615 тисяч доларів, я відразу замовк. За п’ять місяців збирання коштів для потреб посольства зібрали трохи більше 60 тисяч доларів. 615 тисяч — це величезна сума. Якщо цей будинок, подумав я, коштує 615 тисяч, то скільки ж коштуватиме пристойний? Вимагати кращий означає залазити в чужу кишеню — це було б страшенно нескромно з мого боку. Окрім того, вимагати кращого означає відкласти купівлю в невідоме майбутнє, бо якщо досі назбирали 65 тисяч, то скільки ж років потрібно буде, щоб зібрати півтора-два мільйони на справді пристойний будинок? І загалом, чи можна зібрати таку суму? Може, такої суми взагалі ніколи не зібрати, то що ж — відкриття посольства відкладати на роки? Нерозумно. Посольство потрібно організувати якнайшвидше і приступати до активного дипломатичного захисту інтересів України. Хай буде тепер бодай такий будинок. Років за три-чотири економіка України трохи вийде з кризи, бюджет МЗС збільшиться, і тоді можна буде купити новий престижний, а цей або продати, або розмістити тут консульство, торговельну місію абощо.

Другий чинник. КУК найняв для мене готель на один місяць з розрахунку, що протягом цього терміну буде куплене чи винайняте приміщення для резиденції посла. Припускали, що посол може тимчасово поселитися в службовому приміщенні, тобто в цьому ж будинку.

Третє. За кілька днів проживання в готелі я помітив, що прибиральниця, пожежні та ще бозна-хто мають можливість заходити до номера, коли я (чи дружина) відсутні. Це означає, що всі мої службові документи, по суті справи, відкриті для невідомо кого. За всього мого дружнього ставлення до канадської держави, я все-таки зовсім не хочу бути оголений перед нею. А потім, де гарантія, що за такої повної відкритості сюди не залізуть шпигуни? Тому необхідно чимшвидше виходити з готелю й поселятися в такому помешканні, яке можна було б охороняти.

Родіонов одержував зарплатню в російському посольстві, і хоча виконував мої завдання, але поки що ходив щодня у свій кабінет у російському посольстві. Я попросив його організувати мені зустріч з російським послом Бєлоноговим Олександром Михайловичем і в порядку підготовки до зустрічі дати мені дві довідки: про штат російського посольства і про власність російського (колишнього посольства СРСР) на території Канади.

Зустріч відбулася 1 червня. Я пішов на зустріч з Родіоновим, і Кучером. Бєлоногов прийшов на зустріч зі своїм радником-посланником Средніним.

Напочатку я висловив у загальних рисах своє позитивне ставлення до тих радикальних змін, що відбулися на території колишнього Союзу, і поцікавився, як він оцінює дезінтеграцію СРСР і появу незалежної України. Він висловився в дуже нечітких формах у тому дусі, що зміни треба сприймати як факт.

Потім я виклав позицію українського уряду щодо міжнародних боргів колишнього СРСР. «Україна, — сказав я, — є спадкоємницею СРСР. Це означає, що Україна бере на себе ту частину боргів Союзу перед іноземними державами, що відповідає нашій частці в Союзі. З іншого боку, це означає, що Україна претендує на відповідну частку у спадщині колишнього Союзу, яка розташована на території колишнього Союзу і поза його межами в інших державах. Чи визнаєте ви, пане посол, в принципі можливість розподілу між колишніми союзними республіками спадщини Союзу?»

— Виходячи з реальностей, що склалися останнім часом, — сказав Бєлоногов, — було б нелогічно ігнорувати їх. — Мовляв, шляхи Господні несповідимі і не можна сказати, як розвиватимуться події в найближчий місяць-два.

— Однак у межах історичної непевності діють політичні сили, яким доводиться розв’язувати цілком конкретні справи. Ви знаєте, що наш міністр Зленко порушував питання перед вашим міністром Козирєвим про передачу частини будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР Україні. Як ви дивитесь на перспективу передачі нашому посольству частини вашої власності?

— Ви знаєте, що власність ця не моя і сам я передати її вам не можу. Якщо буде вказівка, то передам.

Потім перейшли до обговорення міжпосольських взаємин. Уся кореспонденція з Києва надходить Родіонову на адресу російського посольства. Родіонов користувався їхньою квартирою, меблями і авто. Домовилися, що зарплатню Бєлоногов платитиме Родіонову до 16 червня, поки я не вручу вірчу грамоту генерал-губернаторові Канади і дістану статус Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. Що ж до іншого майна, то Родіонов користуватиметься ним і далі з огляду на те, що, можливо, воно перейде до нашого посольства в рахунок спадщини, що її візьме наше посольство від російського посольства.

Враження від першої зустрічі послів України і Росії було краще, ніж ми сподівалися. Перед зустріччю мені зображали Бєлоногова як затятого шовініста і відкритого ворога України, а Бєлоногову, в свою чергу, зобразили мене як лютого націоналіста. Тим часом Бєлоногов виявився людиною лагідної вдачі і, принаймні в поведінці, не показував шовіністичної пихи.

За рішенням КУКу в Оттаві було засноване прес-бюро для допомоги українському посольству. Директором призначили Андрія Глуховецького. Окрім нього, в бюро працювала його дружина пані Оксана Ковальчук.

З Андрієм Глуховецьким я познайомився 1991 року, коли він супроводжував мене по урядових кабінетах. Тепер мав приємність ввійти в ближчі стосунки з цим милим подружжям. Офіс прес-бюро складався з двох невеличких кімнат і необхідної техніки, був розташований на восьмому поверсі хмарочосу в центрі міста неподалік від майбутнього посольства.

Найперше, про що я домовився з Глуховецьким, це переадресування київської кореспонденції з російського посольства на адресу його прес-бюро. Жодної Гарантії конфіденційності нашої кореспонденції в прес-бюро Глуховецького не було, але принаймні я знав, що справа самостійної України йому не чужа. Практичне переадресування залежало від нашого МЗС, а оскільки там були люди без почуття національної гордості і готові були й далі користуватися послугами Росії, то довелося писати й говорити не менше десятка разів, доки переадресували спочатку на Глуховецького, а потім на адресу власного посольства. Проте випадки надходження нашої кореспонденції на адресу російського посольства траплялися ще й улітку наступного року.

Доктор Богдан Гаврилишин, цей геній менеджменту, якого знають ділові кола у всіх країнах світу, з’явився в Україні відразу після виборів 1990 року. На його пропозицію при президії Верховної Ради України була створена Дорадча рада з фахівців найвищого рівня багатьох країн світу для допомоги в демократизації України, трансформації нашої політичної та економічної систем.

Десь тоді ж я познайомився з ним у Верховній Раді, потім чув його виступ на семінарі, на прес-конференції. Він добре розумів, що нашій провідній верстві бракує знань для демократизації суспільства та приватизації економіки, і своїми мудрими порадами хотів прискорити ці зміни.

Щирий українець, він усією душею бажав Україні добра і намагався використати свої знайомства з найвпливовішими особистостями багатьох країн світу для політичної й економічної допомоги Україні.

До Оттави він прилетів 2 червня і на 3 червня домовився про нашу зустріч з паном Мазанковським, віце-прем’єром та міністром фінансів канадського уряду.

Мазанковський зустрів нас доволі привітно і дав зрозуміти, що він також українець. Я виклав йому своє незадоволення тим, що західні держави, в т.ч. й Канада, визнали одну Росію за спадкоємницю СРСР і це породило в російських шовіністів надію на підтримку Заходом їхнього намагання відродити імперію. Невже Канаді потрібне відродження Російської імперії?

Гаврилишин, розвиваючи цю тезу, сказав, що така політика призводить до активізації проімперських елементів в Україні і потенційно може порушити стабільність в Українській державі. Він, Гаврилишин, розповість це в Швейцарії, куди днями їде, і розішле у цій справі лист до учасників Мюнхенської наради «великої сімки» 6–7 липня 1992 року.

Мазанковський пояснив, що Канада діє у згоді з країнами «великої сімки». Країни «великої сімки», розглядаючи геополітичну ситуацію після розвалу СРСР, постановили не допустити збільшення клубу ядерних держав, отже, на місці одного ядерного СРСР не може з’явитися чотири ядерні держави.

Я влучно вплів у розмову зауваження, що, між іншим, у плані історичному український національно-визвольний рух, а не Захід, виявлявся правим. Коли ми сиділи у в’язницях, американці продали брежнєвському КДБ 5000 мікропідслуховувачів і забезпечили МВС величезною партією ручних кайданів. Коли імперія почала тріщати, Захід став на бік Горбачова, а не на бік національно-визвольних сил України, Прибалтики та інших поневолених народів. Проте перемогли ми, а не Горбачов.

Президент США Буш засудив наше прагнення вийти з-під влади Москви, а ми все-таки вийшли.

Маргарет Тетчер принизливо прирівняла Україну до штату США і висміяла наше прагнення до самостійності, але ми все-таки стали самостійними. Тепер «велика сімка» потурає російським шовіністам, чим фактично діє супроти нових незалежних держав, але переможемо знову ми, колишні російські колонії, а не російські імперські кола. Просто шкода, що така позиція Заходу збільшить і продовжить наші страждання.

— Пане посол, — сказав Мазанковський, — якщо Україна не відмовиться від ядерної зброї, Захід не надаватиме вам жодної економічної допомоги. Ви можете обійтися без неї?

Гаврилишин: — Загалом альтернатива не така, щоб допомагати Росії і роззброювати Україну, а інша: роззброювати і Росію, і Україну. Перший варіант веде до зміцнення Росії і до збільшення загрози західним країнам. Другий варіант розширює у світі сферу демократії і збільшує безпеку Заходу. Навіщо ж діяти за першою схемою, коли вона на шкоду Заходу?

Мазанковський: — Ми ще не знаємо, що таке незалежна Українська держава і наскільки їй можна довіряти. Ваш парламент, ваш уряд — це ж суціль учорашні комуністи. Де Гарантія, що ваша держава не захоче знову поширювати комунізм?

— Повернення до минулого, — сказав, — не може бути.

Мазанковський: — Дайте цьому підтвердження зміною провідних людей.

Я: — Є конституційні норми, які регулюють порядок змін органів влади. Революцій ми більше не хочемо і тому мусимо терпіти поступовість змін.

Гаврилишин: — Важливо, щоб Захід розумів необхідність демонтажу Російської імперії і допомагав зміцнювати незалежні держави, бо їм самим вельми важко.

Час зустрічі швидко сплинув. Пан міністр провів нас, і ми чемно попрощалися. Коли вийшли з парламентського будинку, я звернувся до Гаврилишина:

— Пане Богдане, ви добре знаєте вищих політиків багатьох держав, то скажіть мені, будьте ласкаві: чому на Заході так багато політиків настроєні промосковськи?

— Вони, — відповів пан Гаврилишин, — також потрапили під вплив московського комунізму. Навальна пропаганда комуністів упродовж сімох десятиріч і на Заході багато кому забила мозок. А головний тут аргумент — гігантська військова потуга.

Надходив час зустрічі в «Таск Форс».

«Таск Форс» — це спеціальна група, що була утворена 1991 року в межах міністерства закордонних справ Канади для допомоги посткомуністичним державам. Діяла вона доволі незалежно. Нас зустрів директор Павло Фрейзер та його заступник Кевін О’Ши.

Пан Фрейзер повідомив, що на 1992 рік за програмою «Таск Форс» Україні та Росії виділено по 10 млн. доларів. На всі інші республіки разом — 5 млн. доларів.

Програма спрямована переважно на організацію і фінансування навчання українців у галузі державного управління, керівництва економікою, підготовки фермерів і т.ін. О’Ши повідомив, що тепер проходять навчання на фермах у різних провінціях сорок п’ять українських фермерів.

Фрейзер висловив побажання активніше використовувати призначені фонди. «Якщо Україна використає достроково десять мільйонів доларів, Канада додасть, а якщо не використає до кінця року, тоді фонд для України буде зменшений».

Я подумав, що він каже розумну річ, і попросив примірник програми «Таск Форс» з наміром зацікавити Київ скористатися виділеними коштами для підвищення кваліфікації своїх фахівців.

З червня Алекс Кіндій познайомив мене з Гарві Андре із палати громад парламенту. За словами Кіндія, пан Андре дуже впливовий політик. Українець. Чорнявий, трохи вище середнього зросту кремезний чоловік справляв враження енергійної і розумної людини. Спочатку він вибачився, що майже забув українську мову. Я відповів, що це не дивно для постійного життя в англомовному середовищі. Додав, що в Україні багато українців забули українську мову. Тепер з відродженням Української держави, власне, з’явився стимул повернутися до української мови. Пан Андре сприйняв натяк весело, заявивши, що справді було б непогано. Я коротенько розповів про становище в Україні і почав питати про настрої в канадському парламенті, про співвідношення внутрішніх і зовнішніх проблем та погляди парламентарів на європейські справи. Пан Андре відповідав більше в загальних рисах. З неокреслено широкої палітри питань, що ними цікавиться і він, і я, ми шукали теми, які можна було б виділити для поглибленого обговорення.

Вже в готелі Кіндій поцікавився, яке враження справив на мене Гарві Андре.

— Він цікавий чоловік, — сказав я, — але, мені здається, дуже далекий від української тематики.

— Українська тематика була дуже абстрактною для всіх канадо-українських політиків, доки Україна була частиною Союзу. Ми займалися проблемами Канади, В’єтнаму, Ефіопії і не знали до пуття, що можна зробити для України, окрім підписання час від часу різних петицій і протестів. З проголошенням України самостійною державою становище міняється, і ми, українські політики, як і всі українці, мусимо переглянути своє ставлення до України і до Канади. Потрібно визначитися, що далі робити: переїжджати до України, допомагати Україні чи замкнутися в собі і перестати говорити про Україну, сказавши, що справа зроблена і мій синівський обов’язок щодо своєї батьківщини закінчився? Що дорожче: Україна чи Канада? Адже досі впродовж десятиріч вельми багато наших провідників і активістів кричали: «Ми живемо для України!» Тепер настав час на ділі показати, що для людини дорожче. Важко переосмислити своє справжнє ставлення до України і виробити нову лінію поведінки. Гарві Андре один з тих, хто серйозно думає про майбутнє. Проте рішення — я маю на увазі не Андре, а абсолютної більшості українців — залежить також від того, що діється в Україні. Небагато таких, які сприймають її просто як свою матір і готові йти до неї, якою б вона не була: хворою, немічною, бідною. Абсолютна більшість хотіла б і щось добре для України зробити, і не завдати собі прикрощів, цебто вони не переїдуть до України, доки в ній зберігаються старі економічні порядки, немає свободи підприємницької діяльності, не розвинута система обслуговування і соціальних Гарантій.

— Цебто вони ніколи не переїдуть до України, бо навіть якщо Україна й стане на шлях швидкої приватизації економіки, то й тоді для піднесення нашого рівня технічної цивілізованості до канадського рівня потрібно буде десять-п’ятнадцять років.

— Так, але вони готові допомогти Україні. Я постараюся вас познайомити з тими, хто більш-менш прихильно настроєний і може бути корисний у майбутньому.

Я подякував Богові, що є такі люди, як Алекс Кіндій! Якби я прислухався до порад свого радника Родіонова, то сидів би в цьому номері в ізоляції, а так маю дуже важливу для мене інформацію про канадський світ.

Кіндій приніс комплект угод СРСР з Канадою.

Ми почали одержувати через російське посольство кореспонденцію з Києва: газети (більше російською мовою), зрідка повідомлення Укрінформу та інформвідділу МЗС і завдання від керівництва міністерства.

Оскільки посольство (дарма що складається з трьох чоловік) становить собою юридичну особу, то написав наказ №1 про заснування посольської книги для реєстрації фактів нашої діяльності. Розподілив обов’язки. Кучеру, першому секретареві з консульських справ, доручив займатися всіма справами організаційно-господарського характеру та посольську касу. Родіонов мав займатися політичними справами та всіма іншими питаннями діяльності посольства.

Розподіл цей відносний і з бігом часу мав коригуватися, проте загалом необхідний. Встановив режим у роботі: щоранку Родіонов і Кучер приходили до мене в номер, обговорювали проблеми, я заслуховував їхні звіти і давав завдання. Родіонов знову застерігав: «Пане посол, посол України в Канаді — нове явище. Сила-силенна людей хочуть з вами поговорити. Але в дипломатії заведено, що до посла люди потрапляють тільки після того, як вони зустрінуться з дипломатом тієї галузі, що становить інтерес відвідувача. Якщо галузевий дипломат не задовольнить відвідувача, тоді за рекомендацією дипломата відвідувача приймає помічник посла, тобто радник-посланник посольства, і тільки після помічника посла відвідувач може потрапити на прийом безпосередньо до посла. Якщо кожний перший-ліпший зможе прямо йти до посла, авторитет посла впаде».

— Пане Олексію, щоб менше було зустрічей з випадковими людьми, вводьте мене в урядові канадські кола та передавайте мені ваші важливі знайомства.

Я відпустив Родіонова і Кучера шукати кращий будинок для посольства, аніж на вулиці Меткаф, а сам почав роздумувати над словами Родіонова.

На перший погляд, він має рацію: якщо дозволити себе смикати кожному, то засмикають дрібницями та особистими справами, і не залишиться часу для важливіших справ. Цього не можна допустити. З другого боку, дипломатів з окремих напрямів діяльності ще немає, тому закрити прямі контакти й пустити їх усі через одного Родіонова означає зробити його собі цензором. Таким чином, є дві концепції посла. Перша. Я сидітиму в своєму кабінеті, і доступ до мене буде можливий тільки через одну людину — Родіонова. Ні мого телефону, ні адреси мого помешкання ніхто не знатиме. Образ мій формуватиме Родіонов. Я поступово перетворюватимусь на загадкову істоту, відриватимусь від людей і підніматимусь над ними все вище й вище. Мені буде спокійно, тихо. Про мене важко буде поширити якусь небилицю, бо просто нічого не буде відомо про мене. Якщо хтось це і зробить, то лишень зі слів Родіонова, отож і вся реальна відповідальність за стан посольства буде перекладена з мене на Родіонова.

І друга концепція. Я виходжу з-під опіки Родіонова і вступаю в безпосередні контакти з людьми. Без сумніву, робитиму помилки в доборі людей для зустрічей і нерідко марнуватиму час на безплідні балачки. Доступність порівняно широкому колу людей спускатиме мене з високої гори і приземлюватиме. Але при цьому я знаю, що маю високий інтелектуальний рівень, не розчаровуватиму своїх співрозмовників і навіюватиму їм корисні для України думки. По-друге, я маю достатньо енергії, щоб працювати чотирнадцять — шістнадцять годин на добу.

З якого типу посла більше користі Україні? Далебі, з другого. Отож вирішувати, з ким і коли зустрічатися, я буду сам. Користі від цього буде більше і для посольства, і для України. З такою думкою я і поїхав на обід з Алексом Кіндієм для знайомства з трьома членами федерального парламенту, нічого не сказавши про це Родіонову.

Пан Іван — один з активних керівників ОУН (мельниківців), досвідчений лікар і надзвичайно доброї вдачі людина. Він звик спати п’ять годин на добу і більшу частину життя проводив у поліклініці. До нього не припинявся потік українців, поляків, інших людей, що сподівалися на кваліфіковану і недорогу допомогу. Він зустрічав їх завжди чемно, і вони йшли від нього задоволені. Часто їздив до Торонто на збори ОУН. Готував реферати на різні політичні теми. Дуже близько до серця брав події, що відбувалися в Україні й навколо України. Сам давав гроші і сприяв їх збиранню на потреби поширення історичних знань та державницької ідеї.

Пані Юлія керувала Оттавським товариством сприяння розбудови України.

Оттавська громада доручила їй допомагати мені в пошуках будинку для посольства, а коли він з’явився, вона очолила бригаду, що ремонтувала й пристосовувала будинок для посольських потреб. Допомагала дружині в сімейних господарських справах.

Уперше з подружжям Войчишиних ми познайомилися в день приїзду до Канади. Тепер вони запросили нас до себе провести вечір.

Я не відмовився, бо хотілося ближче зійтися з цими активними людьми. Їхній син Нестор, адвокат, поселився в Торонто й також цікавився долею України.

Склав їм приблизну схему дорадчих груп і просив подумати над тим, кого вони могли б рекомендувати для бесіди про співпрацю.

У червні мало відбутися відкриття пам’ятника Іванові Франку в містечку Лашині під Монреалем. Я ще раніше дав згоду на участь у відкритті пам’ятника, і сьомого числа Орест Дубас на своєму мікроавтобусі привіз мене з дружиною, Кучера і Глуховецького до будинку своєї нареченої під Лашином. Тут мені представили відеооператора Тараса Гукала. Невдовзі всі поїхали в Лашин. Навпроти пам’ятника піднялися на дерев’яний поміст, керівник церемонії виголосив вступну промову, затим надав слово мені. Я розповів про нелегкий шлях України до свободи і гостро засудив намагання російських імперіалістичних сил повернути колесо історії назад, аби знову відновити імперію. Підкреслив, що це загрожує демократії в усьому світі, а тому весь демократичний люд зацікавлений у зміцненні незалежності молодої Української держави. Відтак я закликав усіх демократичних політиків і підприємців Квебека до співпраці в різних галузях промисловості, сільського господарства й культури. Промова викликала бурхливі оплески. Я і староста міста Лашина перерізали жовто-блакитну стрічку на оповивалі, яким був прикритий новостворений пам’ятник Франкові. До речі, парк, де українська громада спорудила цей монумент, також носить ім’я Івана Франка.

Вечір провели в світлиці латинської «Просвіти» на концерті художньої самодіяльності. Концерт був приурочений відкриттю пам’ятника і приїздові українського посла. До Фонду посольства України латинська «Просвіта» внесла тисячу доларів.

9 червня у присутності Родіонова, Кучера і Глуховецького відбулася зустріч з президентом КУКу доктором Ципівником. Пан Ципівник — досвідчений політик, інтелігентна людина — користується значним авторитетом у канадських урядових колах.

Крім проблем організаційного й побутового характеру, я хотів почути думку президента КУКу, чому західні політики не поспішають розширювати взаємини з новими державами, натомість їхні симпатії до Росії, як мені здається, ніскільки не зменшилися. Більше того, з розмов останнього часу з деякими членами парламенту складається враження, що вони не особливо раді дезінтеграції СРСР.

Реконструктори посольського будинку.

Відкриття пам’ятника Івану Франку в канадському містечку Латин.

Генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин та посол України Левко Лук’яненко в день вручення вірчої грамоти. Оттава, 1992 р.

— Пане Лук’яненку, — сказав президент, — західні, чи, конкретніше, канадські політики, не такі ідеалісти, як ви. Для вас ідея світобудови, суспільного прогресу людства, звільнення поневолених націй від колоніальної залежності, розвал Російської імперії і побудова самостійної України — величезні цінності. Ви готові були за цю ідею сидіти у в’язницях і навіть померти. Ніяких таких почуттів немає в душах західних політиків, і правлять ними прості особисті інтереси, можна сказати, конторсько-бюрократичної природи. Елементарна річ: зручніше вести справу з одним центром, аніж з п’ятнадцятьма, той один центр відомо де знаходиться, відомо, як він поводиться і що від нього можна чекати, а тепер шукай на карті чотирнадцять невідомих досі столиць, вивчай, хто там є хто і з ким варто, а з ким не варто говорити, помножуй делегації, помножуй папери, розширюй інформаційну мережу, вивчай їхні мови і т.ін. і т.п. Одне слово, зайвий клопіт. Навіщо він службовцеві, який постійно думає про те, як організувати дозвілля останніх днів тижня, а не як ощасливити людство розширенням свободи та зміцненням справедливості поміж людьми?..

— Проте в канадському суспільстві все-таки значно більше справедливості, аніж у колишніх комуністичних країнах.

— Відносної справедливості. Її підтримують бюрократи, працюючи п’ять робочих днів, та невелика каста політиків з ненормованим робочим днем.

— І політики, і бюрократи — всі канадські громадяни користуються демократичними правами і свободами. Це такі духовні цінності, яких не мала, не розуміла і не хотіла Росія. Навпаки, вона завжди їх душила, куди дотягувалася її рука. Як же можна високо поціновувати і захищати ці ідеали в своїй країні і в той же час підтримувати Москву, що постійно загрожує ідеалам свободи?

— Захід, — мовив доктор Ципівник, — боїться Москви.

— З якої речі?

— Боїться, бо він розсудливий, і йому не властива постановка ірраціональних цілей. Захід добре живе і не звик до екстремальних умов життя та екстремальних рішень, а Росія має зовсім інший дух. Задля якоїсь ірраціональної мети вона готова вбити десятки мільйонів своїх громадян і сотні мільйонів чужих. Захід не хоче, він внутрішньо, психологічно не готовий до такої гри.

* * *

Якось Родіонов познайомив мене з такою специфічною формою звітності, як записи під назвою «Із щоденника…» — далі йшла назва того, про чию діяльність ішла мова. Ця форма листування доволі зручна і для посольства, і для МЗС, бо дає можливість інформувати про події в Канаді, звітувати перед МЗС про пророблену роботу і вносити пропозиції, хоча не має нічого спільного з товстим зошитом щоденних записів, як звичайно люди розуміють слово «щоденник». Уже з першого тижня перебування в Канаді я зрозумів, що сам не встигну писати ці інформації-звіти, і став брати на свої зустрічі Родіонова або Кучера, які й писали замітки «Із щоденника посла Лук’яненка». На початку я уважно ставився до їхніх чернеток і часто їх виправляв, але з часом засвоїв цю форму листування, Родіонов вловив мій стиль політичного мислення — і справа пішла краще. 10 червня я підписав шість документів нашому міністрові панові Зленку.

10 червня познайомився з професором Оттавського університету Ярославом Рудницьким, славнозвісним мовознавцем. Коли стало можливим їхати в Україну, він негайно подався туди, аби своїми очима подивитися на неї і дізнатися, чим він, літній чоловік, може прислужитися Україні.

Помешкання пана Рудницького, розташоване на одному з високих поверхів хмарочоса, складалося з двох кімнат. Світлиця була маленька, проте на стінах висіло чимало гарних картин. Одну з них господар пообіцяв подарувати посольству.

Професор Рудницький нещодавно повернувся з України, щоб продовжити всенародну акцію збирання книжок по університетах і бібліотеках Канади для Києво-Могилянської академії. Книги з усієї Канади звозили до Торонто, там завантажували на пароплав і везли до польського порту Гданська, а звідти до Києва. Акція проходила добре. Зібрано вже багато книжок. Професор знову збирався їхати в Україну. Раніше він ходив по візу до російського консульства. Тепер, у зв’язку з появою в Оттаві трьох українських дипломатів, пан професор поцікавився, чи не могли б ми йому допомогти оформити візу.

Ясна річ, ми виявили велике бажання допомогти добродієві Рудницькому, і я доручив першому секретареві з консульських справ Є. Кучеру взяти на себе цю справу.

Перед від’їздом до Канади я заходив до голови Інюрколегії Данила Кордельчука, говорив з кількома юристами. Тепер відбулася друга зустріч з Кордельчуком в Оттаві.

За словами Кордельчука, суть справи, якою займалася Інюрколегія, ось у чому.

У Канаді живе багато громадян колишнього СРСР. Потрапили вони сюди частково із Західної України ще 1939 року, а головним чином у час і після Другої світової війни, тікаючи від комуністичної влади та її бандитського НКВС. У цих людей залишилися родичі в СРСР. У час існування «залізної завіси» про якісь контакти з рідними годі було й говорити, і все-таки багато канадських українців відважувалися заповідати свою спадщину родичам в СРСР. У Канаді було кілька юристів, які спеціалізувалися на цій категорії цивільних справ і вели їх доволі вміло. Абсолютна більшість (десь близько 90 відсотків) — були справи громадян української національності, що заповідали свою спадщину українцям в Україні, отож документи неминуче потрапляли до Інюрколегії в Києві. А через те, що республіканська Інюрколегія була філією союзної Інюрколегії, то спадкові справи під різними приводами переводили до Москви і мурижили доти, доки не забирали гроші собі. В Україну і законному спадкоємцеві здебільшого нічого не діставалося.

Республіканська Інюрколегія за великий обсяг роботи діставала мізерні копійки. А спадщина часто-густо становила мільйон, два мільйони доларів. З огляду на те, що Україна стала незалежною державою, українська Інюрколегія перетворилася на незалежну від Москви юридичну установу. Завдання полягало в тому, щоб усі гроші, що їх досі привласнювала Москва, йшли в Україну законним спадкоємцям. Цей вид юридичної діяльності розширюватиметься, бо ж зросло довір’я до України: тепер ніхто в Канаді і США вже не думає, що радянського громадянина за зв’язок з буржуазним Заходом запроторять до Сибіру і що заповіт канадця зашкодить родичеві в Україні. Ці спадкові справи тягнуться іноді рік і більше, їх не можна перервати, отже, доведеться закінчувати у співпраці з Москвою і тими канадськими юристами, що вже залучені до провадження справ. Усі ж нові справи потрібно вести без московської Інюрколегії, а щодо канадських юристів, то серед них є люди, які будуть чесно співпрацювати з нами.

— У Києві ви казали, що готові направити свого юриста до Канади. Як зараз із цим?

— Я готовий направити юриста. І ми його будемо оплачувати. Чи зможете ви включити його до складу посольства?

— Я зможу це зробити за умови, що він буде підпорядкований мені, послу. І не матиме статусу дипломата.

— Наш юрист, — вів далі Кордельчук, — працюватиме на посольство, коли не буде зайнятий безпосередньо справою спадкоємності.

— Його можна було б легалізувати у складі нашого генерального консульства в Торонто, яке, можливо, вдасться відкрити наприкінці року, на посаді, скажімо, юрисконсульта. Для посольства це було б вигідно. Проте сам я не можу вирішити це питання. Необхідне рішення МЗС.

У МЗС я домовлюся. Мені важлива ваша згода.

Я згоден і буду радий допомогти юристу, який спрямовуватиме гроші з Росії в Україну законним спадкоємцям. А що він частково працюватиме на посольство, то й поготів. До МЗС я напишу про нашу розмову і обґрунтую слушність вашої пропозиції.

Президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка я вперше зустрів у Парижі влітку 1989 року. З тієї зустрічі я виніс якнайкраще враження про цю людину. На відміну від багатьох керівників націоналістичних організацій, які пробували навернути мене у свою віру, Плав’юк відразу зрозумів, що має справу зі сформованою людиною, і намагався глибше зрозуміти характер мого мислення. За моєю фрагментарною характеристикою української дійсності він явно глибше, ніж багато інших діаспорних провідників, проникав у суть політичної боротьби в Україні. У ньому відчувалася здібність до сприйняття ширшого діапазону шляхів і методів боротьби за самостійну Україну, включаючи й ті, що не були властиві діаспорним політичним силам, але були властиві борцям за незалежність у самій Україні.

За період від 1989 року багато що змінилося. Плав’юк побував в Україні. Після виборів Президента України порушив питання про складення своїх повноважень Президентові Кравчуку. Я говорив і з Головою Верховної Ради України Плющем, і з Президентом Кравчуком про доцільність влаштувати офіційну церемонію передачі Плав’юком своїх повноважень Президентові України Кравчуку на сесії Верховної Ради України. На моє велике задоволення, обидва поставилися прихильно до ідеї, і тільки час і місце Кравчук запропонував інші — першу річницю незалежності України, а замість сесії Верховної Ради — урочисті збори. Це відтягувало процедуру на цілих півроку, але Плав’юк сприйняв пропозицію спокійно.

11 червня 1992 р. пан Плав’юк приїхав з Торонто до Оттави, і ми зустрілися знову. Він щойно повернувся з України, і нам цікаво було обмінятися новинами.

— Думаю, — сказав Плав’юк, — що Республіканська партія слабшає і втрачає внутрішню організованість. Треба Гориню порадити, щоб більше займався партією, бо якщо так піде далі, то партія може геть ослабнути.

— Михайло — сильна і самовіддана людина. Але, звичайно, щоб партія не розвалилася, нею необхідно щодень займатися.

Далі перейшли до обговорення журналу «Розбудова держави».

— Журнал, — сказав Плав’юк, — все-таки сам на себе не заробляє. Папір і друкування дуже дорогі. Хоч журнал не виплачує гонорару авторам, він однаково дорогий, і його мало людей передплачує.

— Так, — погодився я, — ми ставили собі за завдання створити журнал для виховання національної еліти, а не для широкого читання. Тому журнал потрібно якось фінансово підтримувати.

Потім обговорили київську політичну кухню, проблему об’єднання політичних партій, тактику УРП. Я висловив (укотре!) своє незадоволення перенесенням давніх діаспорних політичних суперечок в Україну, а пан Плав’юк запевнив мене, що ОУН (мельниківська) цього не чинить, бо є, мовляв, організацією, а не партією. Немовби назва міняє суть — від 1929 року це найбойовитіша самостійницька партія.

* * *

Пані Оксана Башук спитала мене, чи не хотів би я познайомитися з групою українських військовиків. Я, звісна річ, висловив таке бажання, і 14 червня у неї вдома відбулася зустріч за участю генерала Романа Якубіва, котрий очолює директорат стратегічного аналізу Міноборони Канади, полковника авіації Тараса Поповича та майора Ярослава Коропецького.

Вони з жалем відзначили, що Росія випередила Україну у налагодженні зв’язків поміж військовими міністерствами, і розповіли в загальних рисах про рівень і характер співпраці у військовій галузі поміж Росією і Канадою. Я попросив їх викласти на папері їхні пропозиції щодо започаткування співпраці військовиків України й Канади і принести розробки на наступну нашу зустріч.

Це був добрий початок, який у майбутньому розвивався й розширювався задля добра двох країн, щоправда, може, не так швидко, як хотілося б, та це вже залежало не від мене чи моїх військових колег.

Розпорошеність робочих місць співробітників посольства мені не подобалася, і на моє прохання Гуцуляк найняв маленьку кімнатку навпроти Інформбюро Глуховецького. Це давало змогу розпочати консульську діяльність.

Кучер був не проти приступити до виконання своїх обов’язків і перекинути решту роботи на Родіонова. Родіонов же був іншої думки. Він говорив:

— У нас надзвичайно багато різних організаційних справ, пов’язаних з придбанням будинку для посольства та його обладнанням. У найближчий час — підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові, потім офіційний прийом, візити ввічливості до всіх послів Оттави, далі святкування першої річниці незалежності плюс щоденна дипломатична робота. Якщо ви почнете консульську діяльність, Кучер повністю буде відключений від цієї роботи, мені одному важко з усім упоратися, і купівля (чи оренда) будинку для посольства та його обладнання затягнуться.

Я вирішив відкрити консульську діяльність і наказав підготувати відповідні ноти до Департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі.

З 15 червня перший секретар з консульських справ Євген Кучер започаткував роботу консульського відділу українського посольства в Канаді. Ми повідомили адресу до МЗС і просили всю кореспонденцію направляти в наше консульство.

З російського посольства на квартиру Родіонова перевезли архів, і Родіонов перейшов працювати до кімнати нашого консульського відділу. З’явилося робоче місце для двох дипломатів. Тут легше було налагодити нормальний робочий ритм і підтримувати дисципліну праці.

Тривала підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади та до офіційного дипломатичного прийому з цієї нагоди. Перший захід був запланований на 16, а другий на 17 червня.

Мені необхідно було написати промову для виголошення на прийомі, а на 17 червня 1992 р. підготуватися до прес-конференції (прес-реліз та матеріали про Україну для журналістів) та підібрати формальний костюм (туксидо) з лаковими черевиками.

Підготовку дипломатичного прийому я доручив Родіонову. Юлія Войчишина організувала групу жінок, що мали взяти на себе всю куховарську сторону справи. Я виписав Родіонову чек на 1000 доларів для купівлі вина та всього необхідного. Я ще не зовсім адаптувався до канадських цін, і ця сума здалася мені фантастичною, але Родіонов переконав мене, що вона зовсім невелика для такої справи, як дипломатичний прийом близько трьохсот осіб з політичного й підприємницького світу Канади. Зрештою, середній заробіток по Канаді становив близько 3000 доларів на місяць.

Чутки про підготовку до прийому дійшли до штаб-квартири КУКу у Вінніпезі, причому, як завжди в таких випадках, у спотвореному вигляді: немовби цей захід коштуватиме кільканадцять тисяч доларів. І тоді виконавчий директор КУКу Василь Вербенюк 10 червня надіслав А. Глуховецькому меморандум, у якому вимагав термінового і докладного звіту про витрати на посольство.

Глуховецький підготував докладний звіт, направив його Вербенюку і передав мені копії меморандуму та звіту. Меморандум забороняв Глуховецькому робити будь-які витрати на посольство без попереднього схвалення керівництвом КУКу. Оскільки меморандум вимагав висвітлення бюджету посольства, то Глуховецький написав не тільки про вартість готелів, телефонних розмов та інші витрати, але й, наприклад, таке: «Посольство України очікує 40 000 американських доларів від Міністерства закордонних справ, які будуть внесені на його рахунок у Канадському імперському комерційному банку».

Я зовсім не збирався виставляти напоказ внутрішні взаємини в посольстві та між посольством і Києвом, тому інформація Глуховецького мене обурила.

Наступного дня, 11 червня, навздогін до меморандуму Вербенюка президент КУКу пан Ципівник надіслав свій (ясна річ, написаний тим же Вербенюком) меморандум такого змісту:

«Мені стало відомо, що доктор Юлія Войчишина без попередніх консультацій чи схвалення керівництвом Конгресу українців Канади організувала дипломатичний прийом з вином, який буде проведений 17 червня, і запросила на нього понад двісті учасників. КУК погодився збирати фонди для того, щоб утримувати українське посольство в Оттаві впродовж одного року. Бюро КУКу не ухвалювало дипломатичного прийому з вином, отже, організатори цього заходу нестимуть повну фінансову відповідальність за всі витрати, включаючи відшкодування витрат Інформаційного бюро КУКу, пов’язаних з цією подією. Будь-які витрати на оплату дипломатичного прийому не матимуть жодного зв’язку з бюро КУКу чи його філіями, І вони не будуть організаторами чи спонсорами згаданого заходу. Як службовцям Конгресу українців Канади вам належить доповідати виконавчому директорові КУКу пану Василеві Вербенюку про будь-яку діяльність, що стосується українського посольства, для схвалення бюро КУКу. У п’ятницю 12 червня бюро КУКу проведе телеконференцію, до участі в якій вас запрошуємо. Будь ласка, повідомте ваш номер телефону, через який можна буде з вами зв’язатися в цей час. Просив би вас переслати копію цього меморандуму доктору Юлії Войчишиній для інформації».

І меморандум Вербенюка, і меморандум Ципівника означали одне й те ж: спробу підпорядкувати собі посла. Наприклад, факсолист КУКу від 21.09.1992 р. про гроші мав назву: «Українське посольство в Канаді під адміністративним управлінням Конгресу українців Канади».

12 червня відбулася телефонна розмова з Вербенюком. Почав він розмову зі слів «ваша екселенціє», але далі наполягав на тому, щоб я подав бюджет посольства на затвердження і розписав кожну окрему суму, яку маю намір використати.

Я не міг піти на таке приниження. Я загалом не припускав, щоб бюджет посольства знала якась канадська організація, тому поспитав Вербенюка, чиї гроші на рахунку Фонду посольства України: Вербенюка, бюро КУКу чи людей, котрі внесли свої кошти? Якщо це гроші людей, зібрані для посольства, то чому Вербенюк думає, що він має більше право розпоряджатися ними, ніж посол?

Вербенюк був розлючений моїм замахом на гроші Фонду, але закінчили розмову ми доволі чемними словами. Напевне, він подумав сам собі: «Нічого, нічого, ти, посоле, грошей не маєш, і ми тебе зламаємо!».

А я подумав: «Пане Вербенюк! Ви можете хоч луснути, але я робитиму те, що хочу, а не те, що ви б хотіли. І гроші це не ваші. І дякувати вам я не буду. Мене знають люди, і я можу спертися на них».

* * *

Наступні кілька днів були заповнені зустрічами з Романом Ващуком з МЗС Канади, Миколою Свитухою, який пропрацював два десятки років в МЗС, знав добре економіку і був одним з кращих українських публіцистів.

Відвідав професора Оттавського університету Богдана Боцюрківа, одного з найдосвідченіших політологів. Познайомився з Ігорем Бардиним, директором юридичної фірми в Торонто, головою організаційного комітету скликання Світового конгресу українських правників у Києві в жовтні 1992 року. Провів зустріч з дирекцією Феодосійського суднобудівного заводу. Знову зустрівся з Оксаною Башук-Гепборн. Ця щира українка мала найширші знайомства в оттавських урядових колах і готова була вводити мене і моїх дипломатів у ці кола.

Якраз очікувався приїзд Президента Росії Б. Єльцина до Канади, і я надіслав ноту російському послові Бєлоногову з проханням посприяти мені зустрітися з Єльциним. Єльцин, одначе, мене не прийняв, пославшись на перевантаженість графіка зустрічей.

На 15 червня було заплановане святкування 100-річчя поселення українців у Канаді та 400-річчя міста Монреаля. Я отримав запрошення від генерал-губернатора взяти участь у святкуванні. Українська громада Монреаля поселила нас у люксовому готелі, підкреслюючи важливість персони українського посла. Святкування відбулося у величезній круглій залі. За командою церемоніймейстера прозвучали гімни України й Канади, наповнивши урочистими звуками височенне склепіння зали. Генерал-губернатор Р. Гнатишин і я посадили чотири символічних дерева і виступили з урочистими промовами.

Після обіду відбувся великий концерт, і я виступив з промовою. У промові наголосив, що процес розбудови держави ще далеко не завершився, бо Україна не створила свого економічного простору, не організувала своїх кордонів і не захищає свій інформаційний простір, через що наражається на активну підривну діяльність російських проімперських сил. Ці сили не відмовилися від реваншу, від надії реставрувати Російську імперію. Тому для українців дуже важливо не тільки самим дбати про швидке зміцнення, але й прихиляти інші свободолюбиві народи на свій бік. Сподіваюся, що у змаганні українських самостійницьких сил з проімперськими силами Москви демократична Канада буде з нами.

Після концерту і виступів підійшов Родіонов і, ледве стримуючи роздратованість, сказав:

— Пане посол, у Монреалі є велике російське консульство і, без сумніву, хтось із нього був присутній на цьому вечорі. Не сумніваюсь, що ваша гостра антиросійська позиція буде повідомлена Москві, і вона неодмінно спрямує ноту протесту. Москва миттєво реагує на подібні виступи. З такою позицією ви довго не втримаєтеся на посаді.

— Пане раднику, по-перше, я загалом не тримаюсь за посаду; по-друге, побачите: ніякої ноти не буде, бо часи змінилися. Посилаючи мене послом, і Президент, і міністр Зленко дуже добре знали, яких виступів можна від мене чекати. Якщо вони послали мене таким, яким я є, то це означає, що характер моїх виступів відповідає теперішній політичній лінії Української держави. Прошу вас враховувати це. По-третє, коли б справді російський посол надіслав ноту, я навіть був би радий, бо мав би добру зачіпку, щоб пред’явити справжні звинувачення супроти московської антиукраїнської політики. І, пане Родіонов, ще одне: я не говорив про весь російський уряд і про весь російський народ. Я говорив про шовіністичні проімперські сили. Бєлоногов не може заперечувати, що вони є. Бєлоногов не може їх захищати, бо це означало б зарахувати себе (і уряд) до них, а офіційна лінія уряду інша. Отже, будьте спокійні — ноти з протестом не буде.

На тому розмова припинилася.

О 10-й годині ранку до готелю «Мінто плейс» під’їхало авто з почту генерал-губернатора, і в супроводі високого урядовця я поїхав до його резиденції. У цьому будинку я був рік тому, коли вперше зустрічався з генерал-губернатором. Тепер же мусив пройти всю офіційну церемонію вручення вірчої грамоти Голові Канадської держави про визнання мене за Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. Канада зберігає свої старовинні звичаї і проробляє ритуали, які з практичної точки зору нібито не мають сенсу. Проте вони пов’язують теперішню дійсність із минулою історією, зміцнюють почуття прив’язаності людей до землі і роблять з них свідомих патріотів, які пишаються своєю країною і захищають її незалежність. Російські імперіалісти знали силу національних ритуалів для консолідації нації, тому впродовж трьох сторіч викорінювали наші військові й політичні традиції та ритуали. Без національних традицій і ритуалів людину легше перетворити на перекотиполе, забрати з рідної землі і направити кудись геть до Сибіру служити російським інтересам. О, як багато українців через незнання героїчної страдницької історії свого народу, через відрив від традицій і ритуалів повіялися шукати щастя в далекі й ворожі краї!

Родіонов привіз Кучера, мою і свою дружин до губернаторського палацу. Їх завели до зали і посадили на стільцях, що стояли праворуч від входу. Відповідно до протоколу я пішов навпростець через велику залу з чудовим паркетом світлого кольору. Генерал-губернатор сидів у кріслі біля стіни. Метрів п’ять від нього було паркетне красиве коло. Ступивши на середину кола, я виструнчився. Генерал-губернатор устав з крісла, також виструнчився і спрямував на мене ледь усміхнене обличчя з проникливим доброзичливим поглядом.

Свою вірчу грамоту я вклав до палітурок, що були чудовим витвором мистецтва, який передали мені із Західної України (шкода, що не зберігся запис, хто їх виготовив і передав, і я неспроможний зараз назвати імені щирої душі та подякувати їй привселюдно). Палітурки були зроблені зі світло-коричневої тонкої шкіри, оздоблені красивими орнаментальними візерунками. Вірчу грамоту я прочитав рівним урочистим голосом і подав її генерал-губернатору. Він ступив два кроки вперед і прочитав документ про визнання мене Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді.

Біля правої стіни вишикувалися радник-посланник О. Родіонов, його дружина і перший секретар з консульських справ Є. Кучер. Я представив цей невеличкий склад українського посольства генерал-губернаторові. Відбувся обмін кількома фразами ввічливості представника міністерства закордонних справ Канади та канцелярії Гнатишина, і гості почали виходити із зали. Мене пан Гнатишин запросив для короткої бесіди віч-на-віч. Насправді ж бесіда відбулася в присутності представника МЗС Канади й пані Оксани Смеречук, секретарки Гнатишина. Розмова тривала близько години. Гнатишин згадав нашу зустріч минулого року, а я доволі докладно змалював становище в Україні, українсько-російські взаємини та наші сподівання на прихильне ставлення Канади до України при обговоренні східноєвропейських проблем на різних міжнародних форумах.

Канадська політична система така, що посадник англійської королеви в Канаді, тобто генерал-губернатор (якого призначає на чотири роки прем’єр-міністр Канади), не має великого впливу на формування політики уряду, але мені хотілося подати йому як одному з провідних політиків Канади максимум інформації про Україну. Пан Гнатишин добре ставиться до України, і наша бесіда пройшла в найкращому дусі.

В обід ми вирушили до Монреаля. Мене поселили в готелі «Меридіан», потім поїхали на концерт з виступами у просторій залі. Мою промову сприйняли з величезним ентузіазмом. У привітальних виступах з нагоди вручення вірчої грамоти монреальці обіцяли допомогу і співпрацю з посольством. Я познайомився з головою провінційного КУКу Кульбою, адвокатом О. Бієгою, віце-президентом Монреальського банку Тарасом Дідусем, подружжям Мельників та іншими добрими людьми.

Після бучного й радісного вечора пан Мельник запросив до мого готельного номера невеликий гурт української інтелігенції на розмову у вужчому колі. Я виклав свою концепцію діяльності українського посольства, співпраці з українцями Канади і просив допомогти створити посольство.

Для проведення дипломатичного прийому член парламенту А. Кіндій надав безплатно велику залу в парламентському будинку.

Перед початком офіційного прийому відбулася прес-конференція, яку організували Глуховецький та Яворський. На прес-конференцію прийшло з десяток кореспондентів. Я запитав Глуховецького, чому так мало. Він сказав, що це не так уже й мало. Газети, радіо, телебачення мають свої проблеми і свої інтереси. Вони орієнтуються на споживачів їхньої інформації, а ці споживачі у своїй більшості нічого не знають про Україну і не дуже хочуть щось знати. Політика — це така сфера діяльності, яка цікавить зовсім малу частину суспільства. Приватні засоби масової інформації працюють на більшість, бо їм треба заробіток. На політичних інформаціях про послів вони не зароблять на своє існування.

Перейшли до великої зали офіційного дипломатичного прийому. Ми з дружиною вітали запрошених гостей: послів, представників закордонних справ Канади, міністрів, членів палати представників і сенату канадського парламенту, керівників українських організацій. Друзі посольства Ераст і Лідія Гуцуляки, президент СКВУ Юрій Шимко, Юлія Войчишина з командою своїх жінок зуміли створити приємну дружню атмосферу для всіх гостей. Я виступив з короткою промовою про місію українського посольства в Канаді та майбутні плани на розширення політичних і економічних контактів, культурної та інформаційної співпраці молодої Української держави з Канадою та заснування дружніх відносин з усіма посольствами (а їх понад сто), що діяли в Оттаві.

Від департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі виступив Девід Райт. Президент СКВУ Юрій Шимко привітав мене з врученням вірчої грамоти, побажав успіхів посольству.

Потім виступив Ераст Гуцуляк і, сказавши, що посол не може обійтися без автомобіля, урочисто передав мені ключі від авто «Гранд-Маркіз», яке він винайняв для посла на шість місяців.

Прийом закінчився. Все пройшло добре, та мене непокоїла думка, чому на прийомі не було президента КУКу пана Ципівника. Якось так сталося, що запрошення Ципівнику послали запізно, він не одержав його своєчасно і тому не зміг приїхати.

Не потрапив до списку запрошених і президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Думаю, що це сталося зі злого наміру Родіонова, який одного разу вже зірвав мою зустріч з паном Плав’юком. І я досі себе картаю, що особисто не перевірив запрошення цих шановних людей.

18 червня відбулися переговори з моєю участю між депутатом Верховної Ради України і директором заводу з міста Петровського Луганської області Віктором Бондаренком, заступником міністра машинобудування і конверсії Валерієм Павлюковим і чотирма представниками Канадської корпорації розвитку та директоратом на Східну Європу фірми «APOTEX» Білом Ліфшасом.

Суть справи.

Підприємство Бондаренка в Петровському — це величезний пороховий завод, який щойно був добудований і ще не почав виробляти пороху, оскільки в останньому відпала потреба, і тепер на його матеріально-технічній базі і з його хіміками можна було легко збудувати фармацевтичний завод.

Канада належить до невеликої кількості країн, що виробляють ліки найкращої якості, а також обладнання для фармацевтичних заводів.

За угодою, Канада мала збудувати завод у Петровському за 9,7 млн. доларів протягом півтора року, починаючи від ухвалення контракту. Через вісімнадцять місяців завод мав випустити першу партію ліків. Це будуть п’ятнадцять назв найпотрібніших Україні ліків.

Розрахунки України з Канадою проводитимуться в два способи: або Канада бере собі якусь частину ліків, або Україна сплачує Канаді з коштів, що їх отримує від експорту ліків. Причому зовнішній ринок гарантований, бо ліків такої високої якості не виробляє жодна сусідня з Україною держава.

У 1991 році Канада виділила Україні кредит на суму 50 млн. доларів. З цього кредиту ще залишилося 11 млн. Як сказав Павлюков, Кабінет Міністрів передав їх міністру охорони здоров’я Спіженку на закупівлю ліків. Бондаренко просив дати йому 9,7 мільйона для будівництва заводу.

Я підтримав Бондаренка. Написав на ім’я прем’єра Фокіна лист з найпереконливішими доказами надзвичайно великої користі для України виділити Спіженку 2 мільйони, а на 9 мільйонів збудувати за півтора року завод. Лист 20 червня 1992 р. передав Павлюкову.

Минуло небагато часу, і я довідався, що Фокін пішов назустріч Спіженку, а не мені й Бондаренку. Гроші швиденько розтринькали, і тепер знову купуй ліки за кордоном. А коли почали розслідувати фінансову діяльність Спіженка і віце-прем’єр І. Юхновський та канадський радник з охорони здоров’я Е. Гуцуляк почали домагатися істини, то Президент усунув Юхновського і забезпечив подальший спокій Спіженка. Між іншим, майже через рік я отримав повноваження від Кабінету міністрів на проведення переговорів з урядом Канади про виділення Україні 10-мільйонного кредиту на будівництво того ж таки фармацевтичного заводу. Але тепер це вже неможливо було зробити…

19 червня Президент Росії Борис Єльцин виступив у канадському парламенті. Послам відвели балкон, і мені згори було дуже добре видно поведінку всіх членів парламенту. І уряд, і парламентарі зустріли Єльцина стоячи. Цей чоловік заслужив подяку демократичного світу розгромом ГКЧПістів.

* * *

Наближалася Мюнхенська зустріч. Я мав спонукати канадський уряд підтримувати участь нашого Президента на Мюнхенській нараді. Справді, якщо допустили Єльцина до наради, то чому б не допустити Президента України Кравчука?

Зателефонував наш міністр і нагадав основний аргумент для участі Кравчука в нараді: при обговоренні фінансових питань Україна погодилася сплатити свою частку закордонних боргів СРСР, і Президент України є одним із двох — поряд з Президентом Росії — співголів для обслуговування цього боргу. То як же можна сподіватися на нормальну співпрацю у цьому питанні, коли один співголова братиме участь у нараді, а другий не буде?

Я відвідав директора відділу МЗС Канади на Центральну і Східну Європу Майкла Бела, виклав йому свою аргументацію і порушив питання про підтримку Канадою участі Кравчука в нараді.

Він уважно вислухав і обіцяв доповісти Барбарі Макдуґал, а потім спитав між іншим, чи має Україна свої гроші і свою фінансову систему. Я відповів, що це не стосується справи про зовнішні борги, бо їх обраховують в американських доларах.

— А американські долари ви в що переводите? — спитав він.

— В рублі і купони, — відповів я.

Пан Бел із чемності не захотів продовжувати неприємну для мене тему.

До речі, гетьман Скоропадський, який керував Україною з 28 квітня до 14 грудня 1918 року, встиг за вісім місяців створити фінансово-банківську систему й запровадити національну валюту, а Президент Кравчук не спромігся цього зробити за чотири роки…

* * *

Минув місяць мого проживання в готелі. Будинок на вулиці Меткаф не купили. Керівництво КУКу за непокірність вирішило покарати мене і не внесло плати адміністрації готелю. З Києва гроші ще не надійшли. На нашому посольському рахунку була невелика сума. Я не хотів її витрачати на особисте помешкання і не поспішав платити за готель. На щастя, подружжя Новаківських довідалося про нашу скруту. Вони виїздили в Україну на три тижні і запропонували нам поселитися в їхньому домі. Ми з дружиною погодилися і переїхали до їхньої двоповерхової оселі.

Я з дружиною та Кіндій із секретаркою Лін поїхали на ферму пана Володимира Ониськіва, за сто кілометрів від Оттави.

Ферма Ониськіва складалася з кількох десятків гектарів землі, надвірних будівель і гарного двоповерхового будинку.

Колись ця ферма мала худобу, а тепер велика стайня і клуня стояли порожні. Шопа з сільськогосподарською технікою знаходилася трохи оддалік. Пан Ониськів був самотній уже пристарілий чоловік, якому допомагав найнятий робітник.

Невелика світлиця на першому поверсі двоповерхового будинку була схожа на музей. На правій стіні висіла величезна левова шкура, на лівій — оленячі роги. По обидва боки від гарного старовинного каміна стояли африканські статуетки. На двох підвіконнях лежали вироби латиноамериканських аборигенів. За своє життя пан Ониськів устиг помандрувати по всіх континентах світу. Коли Україна почала підійматися і пан Кравчук приїхав до Канади, старий Ониськів подарував Президентові символічний ключ від своєї ферми і підписав дарчу грамоту.

Господар зустрів нас привітно і запропонував оглянути обійстя.

Я нагадав панові Володимиру про обіцянку передати ферму Україні за трьох умов: Україна проголосить самостійність і обере свого президента, узаконить національну символіку і в Канаді з’явиться український посол. Усі три умови виконано. То чому ж пан Ониськів не дотримується свого слова?

Зі слів Ониськіва стало видно, що він не збирається розлучатися з фермою.

Незважаючи на те, що ми досить сухо розпрощалися, я все ж попросив адвоката з Торонто Ігоря Бардина продовжити справу передачі ферми у власність України.

У процесі консультацій з Олександром Бутом, генеральним агентом Укрморфлоту в Нью-Йорку, виникла ідея святкувати першу річницю незалежності України на українському пасажирському теплоході «Грузія».

Відповідальність за підготовку до святкування я поклав на радника-посланника Родіонова. Проте була одна важлива справа, що особливо спонукала мене до святкування саме на кораблі — виникало питання про державну символіку, і я хотів скористатися святом для прискорення міжнародної реєстрації української символіки на наших цивільних суднах і реєстрації наших суден під новою символікою. В цьому були зацікавлені і капітан «Грузії», і Бут, оскільки це було б непоганою рекламою і привабило пасажирів. Користуючись статусом найвищого представника Української держави в Канаді, я наказав змінити більшовицьку символіку на нашу. Капітан погодився це зробити, але тільки з дозволу начальника Чорноморського пароплавства. Попросивши Тараса Гукала організувати виготовлення в Монреалі тризуба і пошити великий блакитно-жовтий прапор, написав листа до МЗС України з вимогою до начальника Чорноморського пароплавства Пилипенка про необхідність терміново звернутися до Всесвітньої організації цивільного мореплавства про міжнародну реєстрацію української символіки для українських цивільних суден. МЗС підтримало мій лист, і заявку до міжнародної організації цивільного мореплавства направили. Я не сподівався здійснити міжнародну реєстрацію до 24 серпня 1992 року, але вже знав, що святкуватимемо під нашою, а не під чужинською символікою.

Паралельно з підготовкою до святкування першої річниці самостійності України з ініціативи і з допомогою Тараса Гукала почали готувати проведення телевізійного мосту Київ — Монреаль, вели переговори про відкриття тридцятьох додаткових телефонних ліній з Канади до Києва.

7 червня генерал Скалько, заступник командувача українських повітряних сил, повідомив про переліт із США до Канади українських літаків-винищувачів для участі в авіаційному святі. Група під командуванням полковника Коваля складалася з 15 пілотів і трьох літаків. Генерал Скалько просив посольство сприяти українським пілотам і запрошував відвідати авіаційне свято, що мало відбутися в Трентоні 27 і 28 червня.

До Трентона від Оттави десь кілометрів з триста двадцять. У неділю раненько ми виїхали і на десяту ранку були на летовищі.

Там мене зустрів начальник летовища, провів до величезного штабного шатра і представив високих командирів, у тому числі й генерала Пергата, командувача північного військового округу Канади, що охоплює кілька мільйонів квадратних кілометрів канадської території. Пергат гарною українською мовою розповів, що він — українець кубанського походження, що у штабі є чимало українців і вони страшенно раді незалежності України. Підійшли полковник Тарас Попович, майор Микола Татарин. Вони представили мені полковника Коваля, командира авіагрупи з, так би мовити, материкової України.

Мені запропонували оглянути українську авіатехніку.

Вже здалеку було видно кілька гостродзьобих винищувачів, їх фюзеляжі, пофарбовані блакитною і жовтою фарбою, зразу впадали в очі.

Далі стояли канадські військові й спортивні літаки, американські винищувачі. Початок дня був сонячний, яскравий, без жодної хмаринки. Усі пілоти поглядали на небо з веселими усмішками і бажанням порадувати своїх командирів і високих гостей віртуозною майстерністю.

Повернулися до шатра, де нас запросили до столу. Мене посадили поруч з генералом Пергатом. Я звернувся до нього:

— Чи розповідав вам пан Попович про початок регулярних консультацій групи військових українців Канади зі мною про військове співробітництво Канади й України?

— Так. Скоро закінчується моя служба на Півночі, і мене переводять до міністерства оборони в Оттаві. Тоді я зможу активніше підключитися до цієї справи.

Попович: — Нас заздрість бере, що з росіянами співпраця вже починається, а з українцями ще ні. Ми, українці, в канадській армії становимо доволі сильну групу, росіян в армії немає, і Канада з Росією співпрацює, а з Україною — ні! Це ж нікуди не годиться!

Пергат: — З міністром оборони і його заступниками у нас добрі стосунки. Думаю, вони ні в якому разі не гальмуватимуть розвиток співпраці між нашим і українським військовими міністерствами. У чому ж тоді справа?

Майор Коропецький: — Ніхто не гальмує, проте ніхто ще й не вносив конкретних пропозицій.

Я: — Міністр оборони України з розумінням поставиться до моїх пропозицій. Наступної зустрічі група принесе письмові пропозиції (які напише генерал Ізидор Попович), і я зі своїм листом надішлю їх генералу Морозову. Що ж до росіян, то їх потрібно наздоганяти і випереджати, але прошу, панове, взяти до уваги, що російська армія і російське міністерство оборони давно сформовані, а українська армія щойно тепер починає створюватися.

Ми не звертали уваги на якісь пояснення та оголошення через гучномовці. Та ось зарокотали потужні авіадвигуни, і ми припинили розмови.

У цей час перед нашими очима вздовж просторого рівного поля над ним розгорталося цікаве видовище — змагання найновішої авіаційної техніки і майстерності вищого пілотажу.

Чудовим був політ подружжя, яке піднялося в небо на двох одномоторних спортивних літаках. Вони йшли дуже близько один від одного, стрімко розвертаючись. Красиво літала група з двадцяти канадських пілотів, які випускали кольорові смуги за літаками.

Та ось диспетчер оголосив політ українських авіаторів. Блакитно-жовті стріли, мов наконечники списів, вп’ялися жалом своїх дзьобів у прозоре небо. Звуку нема. Летять лиш блискавки сталеві. Пішли все вище й вище і, нарешті, зупинились вертикально. Всім з жаху перейняло подих — впадуть! Згорять! Вони тим часом плавно повернули і з надземної високості понеслися вниз. Глядачі вибухнули вигуками, привітальними оплесками. Депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, який був тоді присутній на цьому видовищі, знімав усе відеокамерою. Ми привітали один одного з тріумфальним виходом, чи, точніше, вильотом військової авіації молодої Української держави на висоти світового військового пілотажу.

Від імені Президента України я особисто подякував групі та її командирові Миколі Ковалю за чудовий дебют української військової авіації на американському континенті.

Авіаційне свято закінчилося. Я провів прес-конференцію, на якій підкреслив важливість розширення українсько-канадських взаємин у різних галузях діяльності, в тому числі й участь у таких міжнародних заходах, як трентонське свято.

Повернувшись до Оттави, довідався, що голова секретаріату РУХу пан Михайло Бойчишин у своїх зустрічах з українськими громадами Канади закликав не давати грошей і не допомагати посольству України в Канаді. Обґрунтування таке: в Україні влада комуністична і посольство в Канаді представляє комуністичну владу.

У Канаді я вперше опинився без щоденної інформації про життя України. Газети з МЗС, що все ще надходили до російського посольства, потрапляли до нас з великим запізненням і не всі. Канадське телебачення, радіо і газети подавали інформацію про Україну дуже рідко і переважно у зв’язку з якимись негативними подіями. Радіостанції «Промінь» практично не було чути. Українські діаспорні газети, ясна річ, дуже раді, що Україна стала незалежною державою, давали більше інформації, проте це все-таки погляд на Україну збоку, а не зсередини. Налагодити отримання матеріалів Укрінформу в той час ми ще не могли. Я перетворив будинок Новаківського на свій робочий кабінет. Родіонов і Кучер працювали в кімнаті консульського відділу. Справа з придбанням приміщення для посольської діяльності була непевна. Гуцуляк з моєї згоди дав завдаток у сумі 50 тис. доларів банку-власнику, але купівлю не можна було оформити без санітарної та інших перевірок, згоди локальної влади, МЗС Канади, сусідів. Я сумнівався, чи варто поселятися в службовому будинку бодай і не на довгий час, хоч життя у будинку Новаківських, які поселили нас на три тижні і незабаром повернуться, спонукало шукати іншого помешкання.

Українські організації стояли на різних позиціях: одні вважали, що поки Україна розбагатіє і зможе організовувати свої посольства заможніше, треба задовольнитися скромними приміщеннями. Інші навпаки, радили зразу придбати достойні апартаменти. Я доручив Родіонову і Кучеру в позаробочий час шукати більш підходяще приміщення. Родіонов радив не займатися економічними й іншими проблемами, підкреслюючи, що посольство — політичне представництво. Одначе політичних зв’язків і знайомств, що він їх завів ще до мого прибуття в Канаду, також мені не передавав.

Я сказав Родіонову й Кучеру, що ми часточка України і наше перебування за кордоном не відриватиме нас від Батьківщини. І наш рівень життя в Оттаві ми порівнюватимемо з життям службовців в Україні, а не з життям посольств заможних держав, що утворилися давно і давно організували дипломатичну службу.

Я продовжував розширювати свої безпосередні контакти. Вони збільшували обсяг роботи, не залишали мені жодного дня для відпочинку, зате вводили в кола нових людей, відкривали нові перспективи.

* * *

У своїх зустрічах я агітував українців їхати до України, аби відсвяткувати першу річницю незалежності, познайомитися з економічним станом і подумати над започаткуванням спільних канадсько-українських підприємств. Радив своїм знайомим, канадським підприємцям, вкладати капітали в Україні. Закони України про малу і велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність, новий Земельний кодекс, що їх Верховна Рада ухвалила у березні 1992 року, давали підставу оптимістично дивитися на можливість українсько-канадських економічних відносин. Я широко використовував ці факти у своїх виступах, зустрічах з дипломатами, політиками, підприємцями (а від МЗС наполегливо вимагав чимшвидше направити Олександра Шандрука для економічної діяльності посольства). І потік людей в Україну щодень збільшувався. У липні я відкрив у «Канадієн імперіал банк оф Комерс» консульський субрахунок і наказав Кучерові регулярно відносити гроші на цей субрахунок. Зрозуміло, що брати гроші із субрахунку мав право тільки я. Посольство складалося тільки з трьох дипломатів. Бухгалтерські обов’язки тимчасово поклав на Кучера. Я побачив, що якщо не вести суворого нагляду, то діяльність консульського відділу можна перетворити на приватне підприємство для особистого збагачення. Від України ми далеко, і тут, власне, від мене залежить, щоб усі прибутки були точно враховані і потрапили на користь України, а не окремим її службовцям.

Я активно продовжував налагоджувати зв’язки з потрібними для України людьми.

Якось Оксана Башук представила мені Ларі Кизя, канадського підприємця, який хотів співпрацювати з Україною.

У нашій розмові пан Кизь підкреслив, що в Канаді недостатньо знають про Україну. Необхідна різноманітна інформація про економіку, транспорт, культуру тощо. З цим важко було не погодитись.

Розділ IV СВЯТА І БУДНІ ПОСОЛЬСТВА

1 липня — Національний день Канади. Цього року випадало 125-річчя створення Канадської конфедерації. На відзначення знаменної дати запросили королеву Великобританії і організували бучне святкування. Всі посли дістали запрошення від генерал-губернатора на участь в урочистостях.

На парламентському пагорбі спорудили величезну криту сцену. Праворуч і ліворуч розмістили дзеркальні екрани для показу всього, що відбувається на пагорбі і в небі над ним. Ось з’явилися очікувані найвищі постаті Канадської держави. Всі встали. Хто був ближче до проходу, встеленого барвистим килимом, міг бачити королеву і весь почет, хто був далі, той дивився на екран, де все було добре видно. Королева, генерал-губернатор і весь почет усміхалися до людей, відповідали на привітання.

Поряд зі мною сидів посол Болгарії Данєв. Я повернувся до нього і тихо спитав: «Ваша екселенціє, як ви думаєте, навіщо Канаді британська королева?»

— У їхньому парламенті, — відповів він так само тихо, — є велика група парламентарів, яка ставить те ж саме запитання.

Лунали урочисті промови, гриміли гарматні салюти, пролітали літаки над головами. На закінчення відбулося грандіозне шоу.

У нашій дипломатичній діяльності почав виявлятися недолік, який тією чи іншою мірою давався взнаки — інформація з Києва з офіційною позицією українського уряду у важливих міжнародних подіях надходила з чималим запізненням.

Будь-яка міжнародна подія викликає широкий інтерес у політичних колах, і журналісти навперебій прагнуть чимшвидше отримати виклад про точку зору на неї від офіційних представників відповідної держави.

Такою подією був, наприклад, візит Президента України Л. Кравчука до Франції у червні 1992 року. Канадські й американські засоби масової інформації мають своїх теле- і газетних кореспондентів майже у всіх столицях світу, і вони доносять до канадських громадян інформацію миттєво. У газетах з’являються статті на другий день після події або того ж таки дня. Отже, про візит Л. Кравчука до Франції в Оттаві побачили з телеекранів, наступного дня прочитали в газетах репортажі журналістів з Парижа. На той час до події була привернута увага, і посольству годилося б мати офіційне тлумачення позиції Президента (яку сприймають як позицію Української держави), аби бути спроможним пояснювати послам і дипломатам іноземних держав в Оттаві і засобам масової інформації Канади позицію Української держави.

В Оттаві було 105 посольств (згодом стало близько 130). Кожне посольство організовує офіційний прийом для святкування свого національного дня і обов’язково запрошує всіх послів. Посол мусить іти на всі ці прийоми, щоб засвідчити дружнє ставлення своєї держави до країни, посольство якої організовує святкування. Такі прийоми — вельми зручна форма дипломатичної діяльності: вони дають можливість у неформальний спосіб зустрітися з будь-яким послом і порушити те чи інше питання, яке їх цікавило.

У ті дні посли всіх країн в Оттаві цікавилися моєю думкою щодо візиту Президента України до Франції. Я не мав жодної інформації про візит, окрім тієї, якою володів мешканець Канади. Що було робити? Доводилося імпровізувати. Звісна річ, знаючи свою країну і політику її уряду, я краще розумів зміст і значення візиту, аніж, наприклад, посол Туреччини.

З послами простіше: вони люди розумні, а неофіційна обстановка дає змогу обговорювати тему всебічно з поступовим і ненав’язливим тлумаченням події. Інакше з журналістами: по-перше, вони пишуть про те, що найбільше потрібне газеті. Газеті ж потрібні сенсації, тому з усього вашого ґрунтовного пояснення вони вихоплюють те, що найбільше відповідає їхній, а не вашій меті.

Україна тільки почала розгортати мережу посольств. Президент, уряд, МЗС іще не виробили стабільного зовнішньополітичного курсу України. Концепція закордонної політики ще не була розроблена навіть теоретично, не кажучи вже про усталене розуміння в колах політичної еліти пріоритетів і методів досягнення національних інтересів. Розвинуті держави у випадку важливого закордонного візиту президента чи голови уряду (які завжди відбуваються з участю міністра закордонних справ), як правило, заздалегідь виготовляють документ про зміст домовленості та основну арґументацію і відразу ж розсилають його усім своїм послам. Команда нашого Президента цього не зробила.

Отож без оперативних настанов МЗС посли в силу своїх політичних поглядів могли з одного й того ж питання висловлювати різні думки. Слова посла означають офіційну позицію держави. Якщо посол України в Канаді з приводу візиту Президента України до Франції скаже одне, посол в Англії — друге, а посол у Туреччині — третє, то в дипломатичному світі це викличе однозначну думку: з нами щось негаразд — або держава не має своєї політичної позиції, або дипломатична служба дезорганізована і неспроможна втілювати державну політику в життя.

Щоб уникнути такої небезпеки, я тлумачив візит Кравчука до Франції без тієї деталізації, яка могла б у чомусь не відповідати поясненням моїх колег у Великобританії, Німеччині, Росії, Угорщині чи, скажімо, в ООН.

Не одержавши оперативної інформації з Києва, я зажадав копії матеріалів про паризький візит Президента (аналітичні статті у газетах і журналах) для підготовки другого етапу роботи (краще пізно, ніж ніколи). Я просив МЗС пересилати нам інформацію на наш факс, проте пошта й далі надходила до нас через російське посольство.

Для активнішого поширення інформації про Україну необхідно знайти шляхи до преси та створити групу перекладачів, які готували б матеріали для розповсюдження серед політиків і дипломатів. Я попросив Олександра Волоха, голову Оттавського КУКу, скликати членів української громади для зустрічі.

На зібранні я виступив з промовою і розповів про політичне й економічне життя в Україні, про труднощі народження дипломатичної служби та способи взаємодії посольства з громадою. Висловив думку про широкі знайомства і величезний досвід, який вони мають, і сказав, що їхня висококваліфікована допомога буде дуже корисною для нашої молодої держави.

Незабаром у мене з’явився стос аркушів паперу з короткими відомостями про фах, місце роботи, телефони та бажаний напрям співпраці. Вдалося сформувати першу групу, що мала б займатися перекладами з української на англійську і навпаки. Потреба в перекладацькій роботі була велика, і я був радий, що аж 14 осіб зголосилися до праці. Родіонову я доручив добирати фахівців для інших ділянок нашої роботи.

На таку демократизацію посольської діяльності Родіонов, вихований в умовах російської ізоляції від місцевого населення, дивився спочатку вельми підозріло, та коли я пояснив йому, що ці громадяни Канади щиро бажають допомогти своїй першій батьківщині і матимуть статус неофіційних добровільних референтів і жодною мірою не створюватимуть для посольства юридичних казусів, він заспокоївся. Мене ж приваблювала ідея перекласти на наших канадських друзів частину наших обов’язків і тим самим вивільнити дипломатів від рутинної роботи.

Наступного дня доктор Кіндій запросив мене до парламентської їдальні, аби познайомити з кількома членами парламенту, що були прихильні до України. Це були заступник голови парламенту Степан Попроцький та члени палати громад Сімон де Йонґ, Террі Кліфорд, Лен Тейлор та Патрік Бойєр. Бесіда була цікавою і досить продуктивною. Наведу її короткий виклад.

Степан Попроцький: — Власне, всі ми тут за розвал комуністичної імперії зла. Справа тільки в тому, чи справді імперія розвалилася. Може, вона тільки проходить певну стадію трансформації з однієї форми в іншу?

П. Бойєр: — Якщо розвиток людського роду фатально не запрограмований, можливі різні варіанти — або загибель, або переродження на нову форму. Ми ж повинні докласти зусиль, аби імперія загинула остаточно і назавжди.

Террі Кліфорд: — Нам, панове, у Канаді вистачає своїх справ. Нові держави, що з’явилися замість колишнього Союзу, для нас терра інкогніта: яка буде їхня внутрішня і зовнішня політика, ми не знаємо. Що можна чекати від них: чи вони дбатимуть про реформування комуністичної економіки, чи почнуть ревізувати кордони, що їх нав’язала Росія, і воюватимуть одна з одною? Ви, українці, зацікавлені в самостійності як умові для підвищення добробуту народу. Самостійність є для вас благо. Канадський добробут може зберігатися за умов стабільності у світі. Стабільність із розпадом єдиної держави на п’ятнадцять держав зменшилася. Ми хочемо набути її знову для нормального розвитку. Це можемо зробити або поверненням до старого, або шляхом стабілізації нового. Через те, що нове співвідношення держав, новий геополітичний порядок просто-таки неможливо стабілізувати у найближчі кілька років, го чимало хто в парламенті та уряді ладен піти на надання Росії прав гаранта стабільності країн СНД.

— Ви не вважаєте, — спитав я, — що це шлях до відродження імперії?

— Мабуть, так, — відповів Сімон де Йонґ. — Проте, ваша екселенціє, ви щойно нам розповіли про нові економічні закони, які мають відкрити простір для підприємницької ініціативи. Здається, Єльцин не замахується на них? Навпаки, приватизація в Росії відбувається швидше, ніж в Україні, а це головне. Я не тільки член парламенту. Я — колишній підприємець. Доки я член парламенту, я не маю права займатися підприємницькою діяльністю, але щойно я закінчу свій парламентський термін, я негайно поновлю підприємницьку діяльність. Політика в Канаді — це тимчасове заняття, підприємництво — постійне. Не з політики канадці йдуть в економіку, а, навпаки, з економіки в політику. З підприємництва ми починаємо і підприємництвом закінчуємо. Звідси наш погляд на все інше, в тому числі й на майбутню долю Росії: якщо вона приватизує економіку, то це означає децентралізацію управління суспільним виробництвом і державний захист виробника. Мене цікавить, чи допускає Росія іноземний капітал і чи вже вироблений правовий механізм захисту іноземних інвестицій. Якщо це є, якщо в Росії гарантована діяльність іноземних фірм і можна чесно заробляти, то така держава не становить небезпеки для Канади. Я думаю, що і підтримування миру між новими державами теперішньою Росією не означає російського гніту.

— Річ у тому, — зауважив я, — що Росія впродовж усієї своєї історії економіку підпорядковувала політиці. Виробництво для неї завжди було засобом не покращення життя людей, а зміцнення військового потенціалу. Тому приватизацію як засіб підвищення продуктивності праці Росія неодмінно використає для нарощування можливостей відновлення свого панування над Україною. І не тільки.

— Створюйте, — відказав Лен Тейлор, — сприятливі умови для іноземних бізнесменів, і вони допоможуть Україні відбудувати економіку, а з міцною економікою вам і Росія не буде страшна.

— Росії, — провадив я, — перевести економіку на ринкові принципи легше, аніж Україні. Вона не створює держави. Держава в Росії є. Ця держава комуністична, атеїстична, але вона є. Росія має велику суспільну верству державних службовців з великим досвідом державницької діяльності. В ментальності російського суспільства є таке поняття, як російський національний інтерес. А ми створюємо державу заново. Наші державні службовці походять з окупаційної адміністрації. Вони звикли виконувати вказівки з Москви і не звикли уявляти Україну як незалежну державу зі своїм економічним простором. У їхніх поняттях ще не вкорінилася ідея українського національного інтересу. Нам доводиться одночасно створювати органи державної адміністрації, що мають призвичаїтися думати про український економічний простір та служіння нашим національним інтересам, і одночасно повинні проводити приватизацію. Обидві проблеми вельми складні, і цілком природно, що в Україні приватизація відбуватиметься повільніше. Проте після того, як умови вільного ринку відкриють можливість кожній людині виявляти ініціативу й підприємливість, Україна незрівнянно швидше від Росії нагромаджуватиме багатство і підноситиме рівень добробуту свого народу.

Кіндій: — Пане посол, Україна була ізольована від світу, і світ нічого про неї не знає. У Канаді ми, українці, живемо канадським життям, хоча й думаємо про Україну. Якщо ви хочете друзів з прихильників, яких тут є чимало, дайте нам об’єктивну інформацію. У Росії можна почути, що нова Українська держава має величезний ядерний військовий потенціал, величезну армію і думає не про мирне співіснування з сусідами, а про загарбання їх. Потрібно переконувати в мирних намірах України, розповідати про її національні ідеали. Окрім того, Канаді потрібна різна інформація про Україну, про склад її населення, географію, економіку, транспорт, культуру, туристичні можливості. Необхідні списки підприємств з описом характеру продукції, яку вони виробляють, адреси, телефони. України не знають, і така інформація допомагатиме канадцям ознайомитися і, можливо, започаткувати спільні підприємства, і ще одне: не думайте, що Україну хтось запрошуватиме до різних клубів та економічної співпраці — вона мусить нести інформацію про себе і пропагувати себе, сама повинна переконати інших, що їм вигідно буде мати справу з Україною. Прихід України в світ — це не для всіх свято. Для Росії — це втрата імперії, а для деяких держав — поява потенційного потужного конкурента на світовому ринку зерна, цукру, овочів, фруктів, сталі й прокату. З огляду на їхні експортні інтереси — а це вельми важливі інтереси — поява України — зовсім небажане явище. Ви, звичайно, це знаєте, але я просто хотів підкреслити, що на зовнішній арені Україну чекає боротьба. Для більших успіхів примножуйте своїх прихильників поширенням інформації про себе та особистими зустрічами.

Я відповів, що донедавна на політичній карті світу України як держави загалом не існувало. Тепер вона з’явилася. З’явилося вперше українське посольство в Оттаві. Воно й має своїм завданням знайомити Канаду з Україною. Будемо намагатися зробити українсько-канадські взаємини корисними і для себе, і для інших.

Розмова тривала в тому ж дусі ще з півгодини, потім я побажав добрих канікул шановним парламентаріям, і ми попрощалися, погодившись відновити наші зустрічі після канікул.

У суботу вранці ми з дружиною сіли в літак Оттава — Вінніпег і полетіли до центрального міста провінції Манітоба. Під літаком простягалися широчезні простори величезної країни. Відстані між містами нагадували сибірські відстані — населені пункти зустрічалися рідко, а між ними лежали безмежні лісові масиви впереміш з полями. Уся південна Канада розміряна геодезистами й землемірами й розбита рівнобіжними і перпендикулярними дорогами. Прямісінькі стрічки доріг йшли ген далеко й губилися десь за небокраєм у північному напрямку. Вряди-годи в прямокутнику стояла ферма.

Ще в XIX сторіччі перші керманичі Канади обдумали і розробили систему землевпорядкування, яка мала на меті новачками з Європи заселити незаймані землі й розширити свою реальну присутність на індіанській землі. Важливою рисою цієї системи землевпорядкування було те, що розвиток інфраструктури випереджав темпи розподілу земельних ланів, що підвищувало продуктивність селянської праці і сприяло ростові багатства всієї Канади.

Величезний літак канадської авіалінії м’яко торкнувся колесами бетонної плити. Двигуни заревли, щоб згасити швидкість. Потім затихли, і літак плавно причалив до великої прямокутної труби, що прийняла пасажирів і провела до внутрішніх залів летовища. Великі зали, широкі коридори з частим повторенням яскравих вказівних знаків давали можливість пасажирам кожного літака швидко пройти найзручнішим шляхом до виходу. Уздовж цих коридорів тяглася нескінченна низка крамниць.

— Хто нас зустрічатиме? — запитала дружина.

— Напевне, Віктор Денека, президент об’єднання українців-католиків Канади. Мають відбутися збори головної управи Греко-католицької церкви Канади. Їх проводять раз у три роки. Тема зборів: «На порозі другого 100-річчя українців у Канаді».

У залі біля виходу на нас чекала група людей з хлібом-сіллю, квітами, фотокамерами. Після церемонії привітань нас провели до лімузина і за годину поселили в затишному номері готелю «Вестін».

Після відпочинку перед початком офіційного обіду нас з дружиною запросили до кімнати, що побіч із залою. У кімнаті зібралося десятків зо два достойників. Мені представили провінційних єпископів та інших поважних осіб, з якими я ще не встиг познайомитися.

Хвилин за двадцять майстер церемоній — доволі висока струнка жінка (мабуть, монахиня) — попросила всіх вишикуватися в один ряд відповідно до списку, який зачитала. Потім широко відчинила двері з кімнати до загальної зали й запропонувала йти за нею. Люди в залі встали з-за столів, оплесками привітавши нашу появу. Ми пройшли на поміст з головним столом, повернулися і стали за стільцями обличчям до зали. Поряд зі мною з одного боку був митрополит Максим Германюк, з другого — архієпископ Ізидор Борецький. Майстер церемонії запросила сідати, підійшла до трибуни, що стояла збоку, і виголосила колективне привітання першому послові України. Потім виголосила коротку вступну промову і запросила до слова митрополита Максима Германюка.

Митрополит говорив розмірено, не підвищуючи голосу. Слухаючи його, я питав себе, чого в митрополитові більше: патріотизму чи релігійності? І з величезним задоволенням відзначив, що він щирий українець і не припускає можливостей нормального духовного розвитку нації поза незалежною державою.

Після його звіту запросили до слова мене. Від імені Президента України і себе особисто я привітав духовних отців та всіх присутніх і виголосив промову. Подаю її скорочений варіант:

На післяобіду я запросив до готелю вужче коло провідних осіб для ділової розмови. Прийшли митрополит Германюк, архієпископ Борецький, єпископи провінцій, президент об’єднання українців-католиків Канади Денека та єпархіальний голова братства українців-католиків Канади з Торонто магістр Євген Романчукевич.

Представникам української греко-католицької громади Канади я сказав, що через глибоку економічну кризу державна скарбниця зовсім бідна, бюджет Міністерства закордонних справ украй недостатній, і тільки їхня допомога може прискорити купівлю будинку для посольства та резиденції посла, умеблювати, придбати технічне устаткування й транспорт.

Високі духовні особи обіцяли заохотити своїх парафіян до внесків у Фонд посольства України.

Увечері відбулася зустріч з українською громадою Вінніпега й околиць з участю мера міста і представників провінційної влади.

Після привітальних і вступних промов запросили до слова мене. Я подякував за щире привітання і сказав таке:

Далі я коротко розповів, які завдання стоять переді мною й посольством, про труднощі, пов’язані з нестатком коштів, про розвиток політичних та економічних взаємин між Україною й Канадою на правовій основі. Наголосив на важливості консульської діяльності з погляду утвердження України як суб’єкта міжнародного права, що дбає про свої кордони, дотримується візового режиму, захищає в Канаді своїх громадян, легалізує різні документи тощо.

— Напевно, — сказав я наприкінці виступу, — багато з вас поїде в Україну святкувати 24 серпня першу річницю незалежності. Так ось тепер вам уже не потрібно буде звертатися за візою до російського консульства — це зробить для вас консульський відділ нашого посольства. Посольство зможе зробити значно більший внесок у розширення всіх видів відносин на користь народам наших країн, якщо ви допомагатимете йому в цьому і будете активними посередниками між посольством і різними верствами канадського суспільства. Наше спільне завдання — якомога більше знайомити Канаду з Україною і, навпаки, Україну з Канадою. Що більше буде цієї інформації з обох боків, то швидше канадські політики зрозуміють добрі й мирні наміри українських політиків, а підприємці обох країн знайдуть можливості для спільної підприємницької діяльності. Серед вас є люди, що працювали в уряді, федеральному чи провінційному, в промисловості, торгівлі, медицині. Ваш великий життєвий і професійний досвід, напевне, дає вам можливості розробити добрі поради в якійсь корисній справі. Я радий буду вашим порадам. Допомагаймо прокласти міст поміж Канадою й Україною!

* * *

Неділя почалася з інтерв’ю місцевій газеті «Фрі прес», потім відбулася зустріч з достойниками православної церкви, знайомство з українським греко-католицьким журналом і невелика екскурсія по Вінніпегу. Пан Денека — архітектор, і він показав свій витвір — греко-католицьку церкву. Церква нам сподобалася.

Надвечір нас посадили в літак на Оттаву. «Добре в гостях, а вдома краще», — мовить українська приповідка. Ми не мали ще дому і летіли, власне, в чужу хату, але господарі Орест та Ірина Новаківські — дуже щирі й гостинні люди, і ми в їхній домівці почувалися добре.

* * *

У понеділок я провів чергову нараду з Родіоновим і Кучером. Якщо вдасться придбати будинок на вулиці Меткаф, то десь у вересні можна б офіційно відкрити посольство. На відкриття посольства, мабуть, приїдуть перший заступник міністра Макаревич і Богаєвський. До того часу потрібно підготувати кілька проектів угод між Україною й Канадою. Родіонов запропонував розробити документ про свободу пересування і про юридичну допомогу громадянам обох країн. Я був проти першого, бо наше пересування ніхто в Канаді не обмежує, а другий — варто. Наказав Родіонову проводити консультації у цій справі з нашим і канадським іноземними відомствами.

6 липня 1992 року лімузин підкотив до хати Новаківських, і за дві години ми з дружиною вже були в Монреалі в люксовому номері готелю «Королева Єлизавета». У фойє нас зустрів пан Анатолій Нікула.

7 липня в Монреальській телестудії були від «Телеглоуб» президент Лебел і Вінтерштейн, від української громади — Григорій Гладій, Лада Топчан і Тарас Гукало та від посольства — я. На зв’язку з боку Києва були від Держтелерадіо Юрченко, голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах Павличко і телекоментатор Пасак.

У ході підготовки до телемосту Монреаль — Київ виявилося, що Україна ще не стала членом міжнародної системи супутникового зв’язку. Дійсним членом міжнародної системи супутникового зв’язку був Радянський Союз. Його договір успадкувала Росія. Однак і Україна мала право на певні частоти. Міністерство зв’язку України подало заяву. Ніхто в міжнародній організації не заперечував, але щоб стати дійсним членом, необхідно було сплатити членський внесок. Україна не заплатила. Монреальський «Телеглоуб» домовився з Росією. Вона не заперечувала, і за телеміст Монреаль — Київ заплатила «Телеглоуб». За один сеанс. А Україна ж повинна дістати супутникову можливість виходити зі своєю інформацією на американський континент постійно. Якщо Україна хоче подолати інформаційну ізоляцію, їй необхідний постійний супутниковий телевізійний канал. Через цей канал посольство може регулярно передавати відеокасету на загальноукраїнську програму УТ-1 і в свою чергу пропонувати матеріали з України на канадські й американські телекомпанії. Якщо ми не освоїмо цих нових засобів комунікації, Україна буде об’єктом ідеологічної обробки й дезінформації з боку інших держав, нерівноправним суб’єктом міжнародного обміну інформацією. Наш уряд мусив би коригувати потік закордонної інформації в Україну з урахуванням своїх національних інтересів.

Тим часом режисер розсадив у студії всіх за столами відповідно до ролі кожного в передачі. Перед нами світився великий екран завбільшки десь півтора на півтора метри. На екрані з’явилася київська телестудія з трьома її учасниками. Напевно, і ми в цей час з’явилися на українському екрані. Почався діалог України й Канади через океан. Телеміст пройшов добре. Я подякував його учасникам, тепло потиснувши руку Гукалові.

Після телемосту ми провели екскурсію на «Телеглоуб». Фірма приватна, але її охороняє поліція. Сувора пропускна система. Нас ознайомили з технікою, що, за словами президента компанії, відповідала найвищому світовому рівню. Компанія зацікавлена у співпраці з Україною в галузі телефонізації й космічного зв’язку і готова взяти участь у модернізації систем зв’язку України. Президент компанії пан Лебел знає, що Міністерство зв’язку України вже уклало контракти з американською, німецькою і голландською фірмами. Ті беруться обслуговувати міжнародні лінії: Київ, Київ — область, область — район, але ніхто не виявив бажання взяти найважчий рівень: район — село, райвузол — абонент. «Телеглоуб» готова взятися за цю ланку. Вона у співпраці з «Бел-Канада» — третьою у світі за потужністю телефонною компанією — спроможна багато зробити для України. Я вже писав рекомендаційного листа представникові «Бел-Канада» до міністра зв’язку пана Проживальського. Якщо буде потрібно, напишу такого ж листа й представникові «Телеглоуб» до міністра, хоч, далебі, не знаю його планів і потреб, тому не можу мати будь-яких претензій до пана Проживальського в разі несприйняття ним моєї рекомендації.

Президент компанії Лебел пообіцяв вивчити можливість телепередачі нашого святкування першої річниці незалежності України в Монреалі 21 серпня 1992 року та відкриття 30 нових телефонних ліній з Канади до Києва. «Ми готові до чесної і відкритої конкуренції у справі модернізації українського зв’язку», — сказав на прощання Лебел. Я подякував йому за перший приклад порозуміння їхньої компанії з Україною і висловив надію на продовження взаємин.

9 липня пані Башук познайомила мене з Ігорем Ба́раном. Він працює в програмі «Таск Форс», ухваленій в межах департаменту закордонних справ Канади. Пан Ба́ран має величезний досвід діяльності у справі допомоги Канади іноземним державам. Однак мені не зовсім було ясно, чому програма так повільно реалізується щодо України. Хто більше винен: Україна чи Канада? У чому справа: у бюрократизмі чи є ще якісь причини?

В особі пана Ба́рана я знайшов щирого українця, який хоче допомогти практично. Утрьох ми обговорили стан програми «Таск Форс» і погодили загальний підхід щодо майбутніх дій.

Пан Гуцуляк повернувся з України, налагодив справи своєї фармацевтичної торгівлі в Торонто і поїхав до Оттави.

— Яке враження від України, пане Ерасте? — спитав я. — Адже багато людей повертається звідти, і серце їм болить. Вони начиталися Кащенка та Чайківського, намріялися про героїчну козацьку країну з чесними і порядними людьми, вишневими садочками і річками, переповненими рибою, — як у Павла Алепського: не можна кинути ості в річку до дна, щоб вони не прохромили рибини… А подивилися тепер самі на ту забруднену землю і морально понівечений народ, і їм чорна хмара спускається на очі, і вони не раді, що поїхали в Україну. Не зрікаєтеся її?

— Вона справді покалічена, але як можна її зрікатися — вона ж мати наша.

— Дякую вам за щиру любов до нашої неньки!

Пішли гуртом оглядати будинок на Меткаф.

Річ у тому, що Оттавській православній групі Михальчука сума в 615 тис. доларів за будинок для посольства здалася неймовірно великою. Вони довідалися з комп’ютера, що остання ціна при продажу будинку була 380 тис. доларів, і запротестували категорично (щоправда, нічого кращого взамін не пропонуючи). Гуцуляк і Юлія Войчишина вирішили звернутися за ще однією професійною оцінкою вартості будинку.

А я тим часом вирішив розібратися в цій справі самотужки.

Пішли з дружиною по місту, оглянули десятки будинків, заходили всередину, прицінювались. Оглядини показали, що ціна будинку на вулиці Меткаф у цілому відповідає його якості. Кращого приміщення на таку суму ми не побачили, і, отже, лемент Михальчуків про переплату був явно безпідставний. Житло постійно дорожчає. І цей будинок за кілька років коштуватиме значно більше.

З’ясували ми й причину величезної кількості оголошень про продаж житла. Виявляється, хвилі переселень в Оттаві час від часу повторюються. Вони спричиняються коливаннями економічної кон’юнктури. Коли економіка розвивається добре і життєвий рівень зростає, люди продають свої гірші помешкання і купують кращі. Коли настає економічний спад і життєвий рівень гіршає, люди продають свої кращі помешкання і купують інші. Тепер був спад, прибутки зменшились, і люди з шестикімнатних квартир переселяються в чотирикімнатні. Пожильці чотирикімнатних квартир переселяються в трикімнатні чи двокімнатні. Власникам будинків стає сутужно, вони продають їх і поселяються у квартирах. Отже, оттавці не виїжджають з Оттави і не покидають її, а тільки час від часу в межах міста переселяються з місця на місце.

Тиск економічної кон’юнктури зробив їх динамічними, і вони без особливої ностальгії покидають одне місце й поселяються в іншому. Гадаю, що українцям душевно було б це значно важче. Ми дуже вже вростаємо в стіни, починаємо любити одвірок квартири, поріг хати, кущик бузку й стару вербу і так прив’язуємося до них, що стає тяжко відірватися.

Після вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади я наказав Родіонову зателефонувати до всіх дипломатичних місій в Оттаві і погодити дату й час візитів ввічливості. Родіонов слушно зауважив, що мої протокольні візити до послів в Оттаві припадають на початок відпусток, коли майже вся дипломатична активність завмирає. О цій порі посли їдуть додому, родинами виїжджають з Оттави на природу і загалом займаються зміцненням свого здоров’я. Для українського посольства важливо дотримати правил дипломатичного протоколу, але їм, отій сотні дипломатичних місій в Оттаві, це байдуже. І все-таки візити ввічливості почалися.

13 липня я склав візит дуайєну дипломатичного корпусу в Оттаві послові Камеруну Янґу. Пан Янг виявився молодим високим чоловіком негритянської раси, доволі балакучим і привітним. Я розпитав його про життя, формальне і неформальне спілкування оттавського дипкорпусу, коротко ознайомив з географією та історією України.

Потім я відвідав тимчасового повіреного Польщі Войцеха П’янтковського. Пан Войцех пояснив, що польський посол прибуде до Оттави за кілька місяців, а до того він виконуватиме його обов’язки. У розмові з ним я порушив тему реорганізації КДБ в Україні й аналогічної структури в Польщі. Зійшлися на думці, що публікувати списки агентів цих зловісних у минулому організацій зараз навряд чи доцільно, бо це може призвести до громадянської війни — надто велика кількість сексотів була свого часу завербована чекістами до співробітництва. Треба сказати, що П’янтковський говорив на цю тему якось холодно-байдуже, чи, сказати б, надто дипломатично.

Вечір ми провели в товаристві панства Кісь, Янковських та невеликого гурту їхніх друзів. Янковський — літній чоловік, уже на пенсії. Він тривалий час працював у Канадському МЗС та розвідці, і мені хотілося його послухати, а професор Кісь серйозно включився до роботи над українською конституцією, і я дав йому копію її найновішого варіанту.

Торкнулися питання про те, що краще: купити будинок для посольства і резиденцію для посла чи орендувати їх?

Виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк був рішуче за оренду. Я — навпаки, рішуче за купівлю.

Аргументи Вербенюка: Україна — велика країна, така, як Франція, Англія, Німеччина, Італія, і їй годиться мати солідний будинок з великим подвір’ям і садом. На це потрібно кілька мільйонів доларів. КУК узяв на себе обов’язок утримувати українське посольство впродовж цілого року. За рік Україна трохи стане на ноги і тоді зможе виділити необхідну суму для купівлі пристойних будинків. Не можна опускати престиж України — цієї великої європейської держави з потужним арсеналом ядерної зброї.

Мої аргументи. Україна — бідна країна. За рік вона не виведе економіки з кризи і не стане багатою, отже, не зможе виділити 3–4 мільйони доларів на посольство в Канаді. Росія не поверне Україні нашої частки будинків посольств колишнього СРСР. Якщо бюджет МЗС України і збільшуватиметься, то для України тепер важливіше не придбання в небагатьох державах грандіозних престижних будинків, а розширення мереж посольств у різних частинах світу. Оренда поглинатиме багато грошей. За рік ми витратимо кошти Фонду посольства, і наприкінці року в нас не буде ні грошей, ні приміщень.

Ідея оренди мені не подобалася ще й тому, що вона відтягує офіційну демонстративну появу України в Канаді. Якщо ми наймемо кілька кімнат на восьмому поверсі величезного хмарочоса, хто нас помічатиме? Та це однаково, що залізти в дупло величезного дерева і там сховатися. Де буде наш прапор, де буде вивіска з гордою назвою трьома мовами: «Посольство України в Канаді», хто їх бачитиме?

Треба купувати. Хай це будуть скромні будинки. Хай вони задовольнятимуть посольство два-три роки, але вони будуть свої, окремі. У них легше організувати життя і працю. Їх легше захистити від чужої розвідки. А років за два-три можна буде придбати й величезний престижний будинок, якщо Україна на той час стане багатшою і буде спроможна дбати не тільки про функціональну відповідність будинку, але й про престиж. Звісна річ, нашому посольству далеко до повноструктурної установи, але я не хочу відкладати дипломатичної діяльності до завершення формування. Ми починаємо відразу і тими силами, що їх маємо. З часом будемо розширювати масштаби діяльності. Крок за кроком.

Справа про купівлю будинку для посольства переросла в завзяте змагання КУКу супроти Гуцуляка. Він був «винен» у тому, що виявив ініціативу у створенні канадського товариства сприяння Рухові, а воно обрало його головою, «винен» у тому, що міністр Зленко саме йому дав повноваження в пошуках будівлі для посольства, тепер він «винен», що обрав будинок на вулиці Меткаф. Саме керівництво КУКу було за тридев’ять земель від Оттави, здалеку обставин не розуміло, ініціативи не виявляло, але не могло стерпіти, що хтось виявився попереду у справі допомоги Україні. Тепер пан В. Вербенюк будь-що намагався зірвати купівлю будинку і розмістити посольство в орендованому приміщенні, а посла — в орендованій резиденції, причому все орендне забезпечення гарантував тільки впродовж року. На моє запитання: «А далі що?» — відповідав: «Забезпечуватиме Київ». Я знав можливості Києва й тому наполягав на купівлі і будинку для канцелярії посольства, і будинку для резиденції посла.

Родіонов також був незадоволений будинком на вулиці Меткаф, хоча не заперечував, що краще купити, ніж орендувати. Я просив його знайти ліпший будинок приблизно за ті ж 600–700 тис. доларів. Минав тиждень за тижнем, минуло вже три місяці, а канцелярії досі не було. З усіх пристрастей, які вирували навколо цієї історії, випливав висновок: хтось дуже зацікавлений у тому, щоб українське посольство якомога довше не могло офіційно відкритися й приступити до нормального функціонування. Кому це потрібно? Кому це вигідно?

Напередодні стало відомо, що Новаківські повертаються з Києва. Треба було звільняти помешкання. З купівлею будинку на вулиці Меткаф справа затягувалася. КУК, продовжуючи мстити мені за непокірність, відмовлявся платити за готель, а я не хотів витрачати гроші з тих 20 тис. доларів, що їх надіслало МЗС для потреб посольства, на своє особисте помешкання, бо вважав їх призначеними на заробітну платню службовцям посольства. Про ці незгоди знав Алекс Кіндій. Він разом з усім парламентом ішов у відпустку, і його службова квартира звільнялася. Щоправда, мандруючи в літній час між своїм містом Калгарі (провінція Альберта) та фермою під Монреалем (провінція Квебек), він час від часу користувався оттавською квартирою, але гречно запропонував мені своє помешкання. Ясна річ, не надовго, на час парламентських канікул. А з іншого боку, я сподівався, що КУК упродовж місяця розв’яже квартирне питання.

Родіонов і Кучер перевезли речі від Новаківських до Кіндія. Квартира була на дванадцятому поверсі у будинку з охороною. Різна галайстра, п’яниці і наркомани туди не потрапляли, і в будинку було чисто і спокійно. Квартира складалася зі спальні, невеликої світлиці з виходом до малесенької кухні та санвузла (туалет, умивальник, душ). Тут не було централізованої системи підтримування необхідної температури повітря, як у готелі та хаті Новаківських. Був лише кондиціонер, вмонтований у вікно світлиці, що сильно гув і ледве охолоджував гаряче липневе повітря.

Метрів за сто від нашого високого будинку праворуч у бетонних стінах повільно пливла річка Оттава. Ще далі її перетинав високий залізобетонний міст. За мостом підіймався височенний прямокутник хмарочосу. Він світився зсередини, кілька прожекторів освітлювали його ззовні знизу доверху. Ген далеко в темряві танули обриси інших старих і модерних споруд. По мосту швидко пробігала низка освітлених вікон трамвая чи електрички. Гуркіт коліс танув над річкою, над дорогою, в листі придорожніх дерев.

Я завжди захоплювався сільськими краєвидами і ніколи не любив міських, а тут зловив себе на тому, що цей вечірній пейзаж красивий, і оте мерехтіння різнокольорового світла має свою принаду і приносить втіху очам і серцю. За ним десь на другому боці планети мій рідний край. І я полинув думкою до нього.

Поліські гаї й діброви, сосни і вільхи, долини й горби ховали в собі дух давнини, що шепотів у вуха в лісі і давав силу бігти вперед. А потім спиняв і пестив ласкаво-лагідним повівом теплого вітру. Він віяв із поля, з житньої ниви, і пахнув молочним нестиглим зерном. Це ж так ішов мій пращур далекий з вільхового гаю, що над Чибрижем, до річки без назви, вздовж шляху старого до Седнева-міста, щоб скласти пошану високій могилі давнього скита-вождя. Чи міниться жито, чи міниться вітер, що запах житнього поля до гаю заніс? Чи так ось, як я, і десять сторіч тому хлопець ішов від гаю до гаю, від поля до поля у цій Сіверянській землі? Ловив кожен звук на вершечку сосни і думав його розгадати; вдивлявся у темінь кущів придорожніх, щоб уздріти живого когось. А там он Листвен великий — постій на довгім шляху від варягів у греки. Люта січа сіверян з варягами. І чорний крук, що століттями перелітає з вершечка однієї липи на іншу, окреслюючи місце битви. Живі забули. Колись поставили хреста, а потім церкву збудували гарну. Потім знову забули. Коли поминали, не було крука. Він спав у хащі глухій. Потім вилетів знову в Листвен прадавній і кружляв у вершечках дерев.

Невже отой шепіт від листя живого не мав духу в собі? Невже оті пестощі в щоки і губи ніжного теплого вітерцю отак собі просто, без жодного сенсу? Може, я сам-один існую у космосі, одна-однісінька крапля живого єства, загублена в часі і просторі?

О, ні! І звуки, й лагідне тепло, і шепіт ниви, й чорний крук над місцем бою у Листвені — це справді дух померлих наших прадідів старих. Ось звідки він: Седнів заснований п’ять тисяч років тому, скіфські могили біля Седнева — це приблизно дві тисячі років тому, Чернігів — 1300 років тому, Любеч, Листвен — тисяча років тому, оборонні споруди в Седневі й Чернігові — це перед татарською навалою у XIII сторіччі. У цих поселеннях ніколи не припинялося життя і ніколи вони не були заселені іншим народом, окрім місцевого населення з племені сіверян. Ця безперервність тягнеться з тої сивої давнини до козаччини, гетьманщини, до царської кріпаччини у XVIII сторіччі і великого випробування окупаційним комуністичним рабством у XX сторіччі. Чи не згинула українська душа, чи прислухається до шепоту верби над ставом і стогону седнівських скіфських могил, до пестливого тепла липневого житнього лану і Берестейської козацької могили? Чи відчує серцем блакитно-жовтий віночок з волошок та кульбаби на голівці молодесенької україночки і залізний карб повстанського гімну:

Якщо не метелик, якщо не перекотиполе, якщо не порожнє серце без жодної цікавості до власного походження і біографій своїх батька й матері, то він (вона) прислухається до духовного голосу своїх пращурів з глибини сторіч. Відчує поклик крові. Почне шукати його джерел. Вивчатиме. Повірить у силу розуму пращурів своїх. Перестане шукати істину в чужих краях. Побачить її в своїй нації, бо вона — творіння Господнє. І витворила вона народну культуру — одну з найбагатших (якщо не найбагатшу!) у світі за глибиною емоційного проникнення в людську душу та її співвідношення з собі подібними і навколишньою природою.

Я почав використовувати зустрічі з послами для того, щоб довідатися про їхнє особисте ставлення до комунізму як міжнародного явища, отже, й ставлення їх до компартій у їхніх країнах, і комунізму як державної практики в Радянському Союзі.

Розмови на цю тему давали широкий простір для викладу мого погляду на це у зв’язку з проблемою права націй на самовизначення. Швидко я почав розуміти, що посли — не філософи, а політики, тому з моїх висот філософських узагальнень необхідно переходити на політичний рівень, де взаємини поміж народами пояснюють не загальними законами розвитку роду людського, а війнами, договорами, торгівлею, дипломатією, розвідкою. Це також цікавий підхід, хоча для кваліфікованого ведення розмови в цьому плані більше потрібна історія дипломатії, аніж філософія. І я подякував Богові, що колись ще в Азербайджані зацікавився темою і прочитав кілька серйозних праць з історії дипломатії.

Про нову Українську державу багато послів практично нічого не знали: де знаходиться Україна, велика вона чи мала, скільки в ній людей і що це за народ?

У концтаборах я пройшов велику школу українознавства і в основному умів задовольнити своїх співрозмовників, але неможливо охопити всіх послів і передати їм усю суму своїх знань, тому чимдалі гостріше відчувалася потреба в доброму довідникові про Україну, який можна було б подарувати послові на продовження усної розмови.

* * *

14 липня був на розширених зборах оттавського КУКу. Розповів їм про становище в Україні, про завдання посольства, і ми разом іще раз обговорили способи співпраці посольства з українською громадою. 29 осіб подали заповнені бланки з короткими відомостями про себе і заявили про готовність співпрацювати. Серед перекладачів найактивнішим був Степан Яворський, хоча керівництво група вирішила передати панові Федору Підгайному, який багато років працював в уряді офіційним перекладачем.

15 липня я зустрівся зі спікером сенату паном Гі Шарбоно. Сенаторів канадського парламенту призначає прем’єр-міністр. Звичайно, на вибір прем’єр-міністра впливають різні мотиви політичного характеру та міжпартійних відносин, але це право доволі істотна прерогатива, що дає можливість посилювати фракцію своєї партії в парламенті.

Я передав вітання панові Шарбоно від Президента України і виклав політику нашого уряду на розширення дружніх взаємин з Канадою. Власне кажучи, Канада існувала до появи на світ Божий Української держави і далі могла б існувати в старому геополітичному розкладі світових сил без України. Проте старий світовий порядок ділив світ на дві потужні ворожі системи, що до краю напружували свої сили для взаємного поборювання. Канада мусила витрачати силу-силенну ресурсів і коштів для оборони проти комуністичної імперії зла. Демонтаж імперії знімає потребу марних витрат і дає більше ресурсів на мирний розвиток і благо громадян. Думаю, що за послаблення міжнародного напруження варто заплатити якоюсь частиною заощаджених коштів Україні як основній колишній колонії і як основному гаранту супроти відродження імперії.

— Сюди приїздив спікер українського парламенту пан Плющ, — сказав пан Шарбоно. — Ми говорили з ним про встановлення міжпарламентських відносин. Мабуть, Україні, як молодій демократичній державі, цікаво було б ознайомитися зі структурою й порядком діяльності канадського парламенту. Ми, щоправда, не ухвалили формального протоколу, але усно принципово узгодили необхідність міжпарламентських контактів. З того часу від пана Плюща ми не одержали жодного листа з якимись конкретними пропозиціями. Пан Плющ, здається, з давніх комуністичних функціонерів. Ви, ваша екселенціє, думаєте, що коли пан Плющ говорив про необхідність взаємин між нашими парламентами, то він справді щось робитиме в цьому напрямі?

— Вельмишановний пане спікере достойного сенату, люди, які відійшли від комуністичних догм і прийняли національну ідею, очевидно не зупиняться на півдорозі: вони відійдуть від релятивістичної комуністичної моралі і поступово перейдуть до нормальної вселюдської моралі з її відповідальністю за слово.

А сам собі подумав: щоденна суєта і боротьба всередині парламенту виснажують усі сили й не залишають енергії для зовнішньої діяльності. Більше того, ослабляють саму потребу в ній. Хоча навряд чи це може служити виправданням і Плющеві, і іншим політикам такого рангу.

Склав я візит ввічливості і російському послові Бєлоногову. Ідучи до нього, я знову готувався до розмови з хитрим і підступним чоловіком (як характеризував його Родіонов). І знову побачив чемну й культурну людину лагідної вдачі.

Звісна річ, він захищав інтереси Росії, а не України. Але як могло бути інакше? Захист України — це мій обов’язок, а не його. Від часу нашої першої зустрічі я не менше десятка разів гостро критикував у різних містах Канади російських імперських політиків. Немає сумніву, що він знав зміст моїх виступів, проте замість нот протесту (які обіцяв Родіонов) був ввічливий і люб’язний і жодним словом не виказав невдоволення моєю, по суті справи, антимосковською політикою.

Він пробував захищати необхідність єднання в одній державі, але подавав це як один з можливих, щоправда, бажаніших для нього, варіантів. Коли ж я послався на закон Верховної Ради про проголошення незалежності і другий акт всенародного законодавства — референдум 1 грудня — він прийняв це пояснення як належне без жодного протесту. Складалося враження, що цей досвідчений дипломат за 20 років роботи в Нью-Йорку і спостережень за Росією здалеку глибоко в душі десь схилявся до думки, що населення Росії могло б жити незрівнянно краще, якби Росія не прагнула до експансії, якби перестала створювати глобальне військове напруження з гігантським марнуванням матеріальних ресурсів всього Радянського Союзу і всього західного світу.

А може, це було те, що я почав відчувати в багатьох послів: вони служили своїм країнам не з палкої любові до своєї батьківщини, а з суто прагматичних міркувань. Посада посла — це висока посада. І незалежно від того, який уряд у країні і куди він веде країну, варто залишатися послом, бо честь висока і зарплатня велика. Світ виправити й покращити неможливо, а особисте життя добре влаштувати можна. Отож і влаштовують особисте життя, бувши насправді глибоко байдужими до багатьох важливих проблем своєї держави.

Виникнення самостійної України створило в середовищі українців Канади цікаву психологічну проблему. КУК впродовж кількох десятків років організовував відзначення свята проголошення незалежності Української народної республіки 22 січня 1918 року як найбільшого українського державного свята. І КУК, і активісти, і люди загалом звикли і сприймали як само собою зрозуміле, що саме вони відзначають, де, коли і як святкувати.

Тепер виникла нова дата — 24 серпня. За звичкою керувати, оттавський КУК хотів і День проголошення незалежності України 24 серпня взяти під свою опіку. Довелося проводити тривалі перетрактації, доки справу вдалося поставити на потрібну основу: посольство України організовує державне святкування Національного дня із запрошенням на офіційний прийом оттавського дипломатичного корпусу і канадських державних діячів. З українців мають бути запрошені лише найповажніші постаті. Переносити урочистості чи керувати їх проведенням українська громада Канади не може. Ініціатива вислизала з їхніх рук. І КУК, завжди бувши на першому плані, опинився в затінку. Було їм трохи сумно і гірко. Знайшли спосіб пом’якшити цю гіркоту — паралельно проводити громадські урочистості. При цьому я сказав, що коли мені дозволятиме час, я прийду на урочистості і зроблю головну доповідь.

З огляду на розклад руху теплохода «Грузія», державне святкування на судні в Монреалі було призначене на 21 серпня, а громадські заходи з моєю участю в Оттаві на 24-те і в Торонто на 28 серпня. У всіх цих трьох містах, як, зрештою, і в усіх провінційних центрах Канади, були створені комітети з підготовки святкування першої річниці незалежності України.

До Канади приїхав на приватній основі член Президії Верховної Ради України, голова Комісії з економічних реформ Володимир Пилипчук. Я вирішив скористатися з його перебування в Канаді для активізації діяльності програми «Таск Форс» та програми «Торенс Ленд», яку активно просувають українці провінції Альберта за сприяння провінційного уряду для здійснення модернізації землеустрою в Україні. Запросивши до себе на нараду Новаківського, Ба́рана й Пилипчука, я представив реальний стан справи. Пан Ба́ран показав, які організації та інститути Канади могли б у принципі співпрацювати з українськими інституціями, у чому труднощі налагодження практичної співпраці. Після обговорення вирішили підготувати проект документа, зустрітися 22 липня, а 23-го розпочати переговори з керівництвом «Таск Форс».

На зустрічі з канадського боку були президент програми пан Фрейзер і керівник відділу на Східну Європу пан О’Ши. З нашого боку — я з Пилипчуком та Андрій Глуховецький як посередник і перекладач. Ба́ран не міг брати участі у нараді. Бо офіційно не міг стояти на нашому боці.

Наші співбесідники почали розмову так, немовби ці переговори були перші і нам ще належало з’ясовувати загальні підходи й засади: «Давайте подумаємо, треба вивчити, слід обміркувати, треба буде порадитися…» — на всі лади звучало одне й те ж.

Я зауважив, що всі основні засади співробітництва ми з’ясовували в час попередніх двох зустрічей, і якщо ми знову будемо обертатися навколо тих же питань, то підемо по колу, з якого ніколи не вирвемося. «Що нам заважає рухатися вперед?» — ставлю питання руба. Пилипчук уловив мій настрій і почав тиснути на співрозмовників, вимагаючи конкретної відповіді.

Вони заговорили про необхідність передати в майбутньому наші пропозиції на якийсь більш високий рівень. Знову зволікають, майнула в мене думка. І ось знайшли ще одне — сумнів щодо рівня наших повноважень перейти від підготовки до підписання протоколу.

— Який вам ще потрібен рівень? — спитав Пилипчук. — Я — член Президії Верховної Ради України, і мої вказівки обов’язкові для будь-якого міністра України. Лук’яненко — посол і представляє в Канаді всю Українську державу. Ми уповноважені в силу свого службового становища підписувати такого роду документи про співпрацю. І якщо ми його підпишемо, то українська сторона його виконуватиме.

Їм нікуди було подітися, і вони погодилися прийняти від нас виклад конкретних пунктів співпраці.

Коли ми попрощалися й вийшли на вулицю, я спитав нашого канадця Глуховецького:

— Як ви гадаєте, пане Андрію, чи не збираються ці хлопці використати 10 мільйонів, що призначені для України, в основному для себе, пояснюючи своєму начальству, що з українцями, мовляв, важко робити справу через їхню непрактичність? А самі тим часом найбюрократичнішим способом ганяють справу по колу. Гроші за програмою мають бути використані до кінця 1993 року. Вони тут біля цієї програми і цих грошей і прокрутяться до 1993 року, а далі… хоч вовк траву їж?

Пан Глуховецький культурний і скромний чоловік. Він не хотів пристати на таке гостре звинувачення і просто посміхнувся…

Ми розробили свій проект з урахуванням цих консультацій, і назавтра вранці Глуховецький відніс його дирекції «Таск Форс». Панові Ба́рану я докладно переповів зміст переговорів.

Після кількох днів перебування в Оттаві Пилипчук поїхав на захід Канади в Едмонтон. З програмою землевпорядкування Торенс Ленд він ознайомився раніше, палко схвалював її і намагався здійснити її в Україні. З розмов з едмонтонськими фахівцями, з Пилипчуком, з іншими фахівцями я робив висновок, що здійснення її в Україні справді вивело б стан нашого землеустрою на рівень передових європейських держав і було б величезним благом для всього нашого народу.

На прощання Пилипчук поставив кілька підписів під чистими аркушами паперу на той випадок, коли б потрібно було спільно підписати якусь угоду.

— Не боїтеся, пане Володимире, давати мені чисті бланки зі своїм підписом?

— Не боюся. Я знаю, що Лук’яненко нічого не зробить на зло Україні, а це означає, що не зробить і мені на зло.

— Дякую за довіру.

Ми попрощалися, щоб знову зустрітися за два роки в інших умовах і з іншими завданнями — в Україні в період виборів до Верховної Ради. Я був головою передвиборчого Демократичного об’єднання «Україна» і постарався йому допомогти. Він, у свою чергу, віддячив мені.

Якби після В. Фокіна прем’єром став В. Пилипчук, Україна уникла б багатьох страждань! Та, на жаль, це було так само неможливо, як неможливим було президентство Лук’яненка.

Розділ V ДЕЩО ПРО ОБРАЗ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІКОНОСТАСІ

Під час моїх поїздок у різні країни і особливо зустрічей з канадськими громадянами українського походження, членами парламенту, місцевими урядовцями практично всюди після виступів перед великою аудиторією до мене підходили люди, яких можна назвати вченою елітою — професори, викладачі вузів, науковці. Були серед них люди старшого віку, що вже на пенсії, були й молоді. Одні з них мали аудиторії й читали лекції. Інші писали глибокі наукові розвідки й друкували їх у поважних журналах чи видавали окремо брошурами або книжками. Я питав їх, чи могли б вони написати статтю академічного рівня в основному за профілем їхнього фаху і їхніх інтересів, але глибоко проукраїнську і антиімперську. Усі вони розуміли, про що мова, й відповідали ствердно. А я почав метикувати над планом, суть якого хочу викласти докладніше.

1989 року я здійснив двомісячну подорож по чотирьох країнах Європи, віддавши кожній по два тижні, — Бельгії, Франції, Англії, Німеччині. Мене здивував тоді величезний вплив Радянського Союзу, власне, не так Радянського Союзу, як Росії, на західні країни. Завдяки Леоніду Плющеві, його доброзичливій дружині Тетяні та тривалим розмовам з невеликою, але високоосвіченою українською громадою Парижа, я побачив жахливу річ: підручники для школярів, для середньої, для вищої освіти, енциклопедії, довідкова література, політичні дослідження — буквально всякого роду література просякнута русофільством і повною зневагою до України та українців. Не те, щоб нас лаяли чи ненавиділи як націю, ні. Про нас писали просто як про частину Росії, та й годі. Ми як нація для них ніби просто не існуємо або існуємо лише як частина російського народу — і то гірший його уламок.

Чому так сталося? Річ у тім, що до революції впродовж усього XIX сторіччя російська інтелігенція підтримувала тісні взаємини з Францією. Дехто з них жив у Франції більше, ніж у Росії, і навіть свої твори писав французькою мовою (наприклад, Тургенєв). У Парижі були російські клуби, де збиралася російська і французька інтелігенція. Усе це дихало російським імперським духом. Української інтелігенції у Франції не існувало. Від імені України ніхто не промовляв, і Україну ніхто не боронив. Після революції з Росії до Парижа повтікало багато інтелігентів. Вони утворили політичну антибільшовицьку еміграцію. Ця еміграція ненавиділа комунізм, але ще більше вона ненавиділа «інородців». Тим часом комуністична влада червоної Російської імперії засновувала й підтримувала у Франції не просто комуністичну ідею, але образ великої Росії, що «об’єднала» навколо себе темні народи й вела їх до світлого комуністичного майбуття. Радянська пропаганда у Франції не заперечувала дореволюційної проімперської роботи, а навпаки — доповнювала, продовжувала і значно посилювала її.

Французькі автори шкільних підручників брали інформацію з російських енциклопедій та різних досліджень, що в основі своїй були проімперські й антиукраїнські, і виховували в такому дусі своїх громадян, починаючи від першого класу початкової школи до закінчення університету. Потім ця людина сама ставала вихователем молоді. Вона, може, й не підозрювала, наскільки неправильне у неї уявлення про Росію і весь Радянський Союз та народи, що там проживають.

Після Першої світової війни у Франції з’явилася й українська політична еміграція. Але вона була невелика. Не мала тих величезних коштів, що їх вивезло російське дворянство, генерали й державне чиновництво. Українська еміграція не мала широких зв’язків у колах французької інтелігенції і через те була неспроможна серйозно впливати на зміну уявлень французів про Росію й Україну. Крім того, ЧК — цей передовий бойовий загін російського імперіалізму — дуже уважно слідкував за діяльністю українських політичних організацій в еміграції і значно послаблював ефективність їхньої роботи. Убивства Є. Коновальця і С. Петлюри — це тільки найвідоміші антиукраїнські акції, а скільки було менш відомих, але страшенно згубних для української справи!

Україна була німа. Не вона говорила світові про себе, а вороги її говорили від її імені про неї. І це тривало впродовж трьох сторіч! І не тільки у Франції, а в усьому світі, не виключаючи й Канади!

Тепер Україна стала незалежною державою, і вона може почати виправляти історичну несправедливість, створюючи про себе належний образ. Проблема величезна за географічними розмірами — всюди, куди сягнула Москва, вона посіяла про нас брехню, і ми тепер мусимо сягнути туди ж, щоб спростувати її. Проблема величезна за змістом, бо охоплює різні галузі знань і багато сторін життя: історію, літературу, культуру тощо. Тут незліченні факти спотворення та привласнення наших досягнень, до того ж українцям приписано такі негативні риси і властивості, які зовсім нам не притаманні.

Уся пропаганда українства перебуває в зародковому стані, бо дипкорпус зовсім малий, туризму в Україні майже не існує, а спортсмени наші переважно ще й мови української не знають. Українське радіо, телебачення технічно відсталі, електросигнал губиться в ефірі, кореспондентів за кордоном немає. Газети бідні і не здужають виходити за межі України. Отже, хоч це й дуже перспективна галузь діяльності, але вона цілковито залежить від економічних можливостей держави. Та оскільки швидке зрушення в економічній сфері малоймовірне, то й немає підстав сподіватися на широке розгортання цієї праці в міжнародних масштабах.

Наукові дослідження проводило кілька осередків, навколо яких гуртувалися українські патріотичні вчені — НТШ в Серселі під Парижем, Український вільний університет у Мюнхені, Торонтонська група в Канаді та Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті. Не маючи підтримки з України, вони, ясна річ, не могли змагатися за впливи з потужною системою московської пропаганди. І все-таки група українських учених з Торонто підготувала шість товстих томів Енциклопедії українознавства англійською мовою. Це чудовий довідник, що гідно протиставляє антиукраїнським російським енциклопедіям правдиве зображення України та її народу. Тепер всякий, хто складатиме підручники для шкіл чи університетів, має можливість скористатися цим науковим українським джерелом.

Заслуговує уваги діяльність канадського Інституту українських студій Альбертського університету, що під проводом доктора Зенона Когута працює над перекладом творів М. Грушевського англійською мовою. Інститут має намір дати серйозні українські історичні дослідження для тих англомовних людей, які збираються взятися за ґрунтовне вивчення української історії.

Поширення української художньої літератури, поезії, мовознавчих, філософських, політологічних та наукових праць ще майже не починалося. Українці не мали коштів перекладати іншими мовами свої праці, а чужинці не цікавилися творчістю недержавного народу. У майбутньому ця справа залежатиме від заможності держави. Буде мати держава кошти, то й посприяє перекладам на іноземні мови українських творів і зуміє зацікавити ними чужинців. Ми маємо що пропагувати, тільки досі мало що пропагували. Пропаганда окремими людьми окремих творів не могла вивести нашу культуру і науково-технічні досягнення з московської тіні на світовий простір. Щоб це зробити, необхідно бути державним народом. Держава будує театри й підтримує драматичне й оперне мистецтво, вона будує філармонії й підтримує музик, держава плекає архітектуру і сприяє монументальному мистецтву, вона підтримує образотворче мистецтво. Найсильніша спонука для поширення у світі національної літератури й мистецтва — це факт існування самої держави. Якщо нація має свою державу, то це свідчить про її здатність до самоорганізації і створення всіх систем національного самозахисту. Така нація має всі державні функції, в тому числі функції захисту від зовнішніх ворогів, тобто становить силу. А силу всі поважають.

Тепер, коли Україна проголосила себе незалежною державою, інтерес до неї помітно зріс. Скрізь чути запитання: що таке Україна? Політики, економісти більшості країн світу кинулися шукати на нього відповідь. Вони потяглися до різних довідників. А ці довідники виготовлені не українцями, а чужинцями на основі московської антиукраїнської інформації. Добре, що з проголошенням незалежності Україна розширює свою дипломатичну службу, яка хоч і кволо, але все-таки видає ідейну проукраїнську продукцію, що бодай трохи нейтралізує антиукраїнську брехню.

З цієї потреби я написав листа директору видавництва «Українська енциклопедія» панові Кудрицькому, де порушив питання про необхідність видання довідника про Україну англійською мовою.

Відчуваючи ту ж потребу, директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич та Володимир Гула видали 1993 року путівник «Україна» англійською і українською мовами на 450 сторінках. У Канаді, готуючись до економічної конференції, пан Богдан Онищук видав стислий, але дуже добрий матеріал про Україну у вигляді журналу під назвою «Doing business in Ukraine».

На доказ того, що державність має вирішальне значення у справі інтересу світу до нації, можна навести такий приклад. Українець Іван Багряний у творі «Сад Гетсиманський» чудово змалював совітську в’язницю. Через багато років Солженіцин почав друкувати свої твори на ту ж тему. «Сад Гетсиманський» став відомий практично лише серед українців. Твори Солженіцина набули всесвітнього розголосу.

Ясна річ, у час публікації «Саду Гетсиманського» світ не дозрів до того, щоб почути правду про совітську комуністичну систему. Солженіцин прийшов у час, коли ґрунт уже був зораний. Проте факт, що цей автор належав до нації державної, відіграв величезну роль у широкому розголосі його творів.

Важливо не тільки те, що сказано, важливо, ким і коли сказано. Доброю ознакою в цій справі виявилася «Історія України» англійською мовою О. Субтельного. Наше посольство закупило партію його книжок, і ми їх дарували тим послам, котрі проявляли глибокий інтерес до України.

У світі існує п’ять-шість англомовних часописів, наприклад, американський «Форін ефеарс», канадський «Форін полісі», англійський «Економіст», що їх читають у всьому світі. Це журнали, де друкуються З. Бжезинський, Г. Кісинджер та інші люди такого інтелектуального калібру. Ці журнали читають люди, які формують у своїх державах політику або збираються її формувати: політична еліта й студенти, що мріють про політичну кар’єру в себе вдома або на дипломатичній ниві. Якщо засоби масової інформації щодень подають відомості про політичні зміни, то журнали аналізують глибинні причини, відкривають закономірності і пробують прогнозувати майбутній розвиток подій. Вони формують у своїх читачів ставлення до різних політичних систем і закладають політичну установку сприйняття одних і заперечення інших. Вони виробляють емоційно-оцінкові критерії, що їх людина потім застосовує при зустрічі з новою для неї країною чи новими фактами.

Ідеологи імперії за тривалий час і самі, і через найманих слуг заклали в голови провідних еліт основних держав світу багато штампів, кліше, міфів. Коли Радянський Союз розвалився і 15 колишніх колоній проголосили свою незалежність, чесні політики почали шукати логічного пояснення великих змін і прихильно сприйняли нові геополітичні обставини. Агентура після поразки ГКЧП і явного торжества націоналізму над російським шовінізмом причаїлася і чекала, що буде далі. Далі сталося звичне: демократична Росія продовжила імперську політику і, отже, продовжила користуватися послугами старої агентури. У новій Росії агентура знайшла старого замовника на інформацію і на газетні й журнальні статті. Про координованість журнальної агентури з одного центру свідчить той факт, що кілька разів у випадках важливих міжнародних подій, котрі так чи інакше стосувалися України, у різних країнах з’явилися майже одночасно антиукраїнські матеріали.

Що робити? Як захистити наші інтереси?

Виловити цю агентуру практично неможливо, бо люди вони загалом недурні і завжди зуміють пояснити появу своїх статей якимись зовнішніми обставинами, інтересом читачів до теми або пошуками істини чи особистими переконаннями. Частина таких антиукраїнських статей і справді з’являється з-під пера не платних агентів Москви, а від людей, яким ідеї марксизму і радянського комунізму так глибоко засіли в голову, що вони ще не вийшли з-під їхнього впливу і продовжують щиро вірити у велике історичне призначення Росії об’єднувати різні народи в спільному прогресивному русі до нового суспільства від старого капіталістичного з притаманними йому глибокими вадами. Платних агентів не вилікуєш від комунізму, а засліплених вилікує час і правдива інформація, яку вони раніше не мали чи упереджено відхиляли.

Оскільки неправильне уявлення про Україну у світі існує здебільшого не від злої упередженості, а від незнання проросійської дезінформації, то дуже важливо дати правдиву інформацію і подати світові правдиве тлумачення українського національного світосприймання і світобачення політичних традицій і національного розуміння геополітичного місця України на політичній карті Європи. Світові слід показати, що українці відновили свою державу і виходять на світову арену не для того, щоб перевернути дотеперішній європейський геополітичний порядок, а з метою утвердити себе за допомогою держави на своїх споконвічних етнічних землях, установити мирні й добросусідські взаємини зі своїми сусідами і почати тривалий процес подолання наслідків панування в Україні московських окупантів та відродити націю.

Для роботи у напрямі правдивого витлумачення чужинцям суті нової української держави я і почав добирати в Канаді вчених. Завдання складалося, по суті справи, з двох частин: по-перше, написання статей і, по-друге, їх публікації в кількох відповідних журналах.

В Оттаві у цій справі зустрівся з професором Богданом Боцюрківим, професором політичних наук Оттавського університету Теофілем Кісем, відомим юристом з Торонто Тернопольським, докторами наук канадського Інституту українських студій Альбертського університету, кількома вченими з Едмонтона, професором Любомиром Луцюком з Кінгстона.

У попередніх розмовах з ученими окреслювалося розуміння ідейних проблем, що їх можна буде поставити, і характер можливої тематики. Проблема друкування статей вимальовувалася як дуже складна справа: колективи згаданих журналів незалежні, мають свої політичні погляди й уподобання, замовляють статті відповідно до своїх планів і, як правило, відхиляють пропозиції сторонніх авторів. Я, однак, був переконаний, що коли за якусь справу береться багато розумних людей, то вони знаходять способи розв’язати будь-які завдання.

Після етапу попередніх розмов і розмірковувань мусив настати організаційний етап започаткування зв’язків для взаємного знайомства та попередніх консультацій щодо створення мінімально організованої групи для координації дій.

Я думав доручити цю секретарсько-організаційну роботу секретареві посольства з культури та інформації Борису Біляшівському, що невдовзі мав сюди приїхати.

Біляшівський приїхав. Я ввів його в суть справи, проте завантаженість посольства безпосередніми справами була така велика, що я не мав часу проконтролювати виконання доручення, і повернувся до нього за рік уже після від’їзду Біляшівського в Україну. А Біляшівський, виявляється, нічогісінько не зробив, і мені довелося самому поновлювати раніше налагоджені зв’язки. Провів серію зустрічей, в результаті яких справа дещо просунулася вперед. Професор Теофіл Кісь був готовий узяти на себе координацію творчості українських учених Франції й Німеччини і спробувати організувати друкування наших статей німецькою і французькою мовами. Роль координатора погодилася тимчасово взяти на себе професор Оттавського університету Ірина Макарик. 1993 року вона разом з кількома українськими вченими добилася створення у складі слов’янського відділу університету окремої української групи. Тепер, на її погляд, відкривалася чудова можливість для скликання наради українських учених для обговорення творчих планів і організаційних питань діяльності вчених у згаданому напрямі — їх можна було скликати на українське відділення до університету як на наукову нараду.

8 жовтня 1993 року на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації прибув Євген Поліщук. Знайомлячи його зі службовими обов’язками, я докладно виклав ідею і передав відповідні документи.

Поліщук справив на мене враження ділової і фахово підготовленої людини. Мої пропозиції він сприйняв як настанови посла, котрі належить виконувати. На той час я вже подав заяву про відставку, і до від’їзду в Україну мені залишалося менше місяця. Що зробить Поліщук для втілення моєї ідеї в життя, тепер залежало не від мене, а від нього самого і ще більше від нового посла України в Канаді Віктора Батюка. При зустрічі в Києві з Батюком перед його від’їздом до Оттави я розповів йому те, що слід було розповісти, і згадав лише побіжно про мій задум стосовно написання і публікацій у Канаді правдивих статей про Україну. Сподівався, що Поліщук докладно доповість справу новому послові, і вони її продовжать.

Хтось із українських членів канадського парламенту назвав Джона Бослі канадським Павличком. Джон Бослі, як і Павличко, очолював постійну комісію парламенту у зовнішніх справах. Але і в їхньому характері було щось спільне: обидва завзяті, енергійні, швидко збуджуються і в полеміці легко передають куті меду. Уміють підтримувати невимушену атмосферу, часом висловлюються зовсім не делікатно. Не ображаються і легко прощають нечемність інших. Щоб зупинити потоки їхнього красномовства, співбесідники змушені вживати дуже гострих слів, на які вони, одначе, не ображалися.

Після дезінтеграції Радянського Союзу парламентська комісія Бослі виготовила документ на 49 сторінках під назвою: «Стратегічний вибір: канадська політика щодо нових республік колишнього Радянського Союзу». Документ не таємний: його ще свіженьким приніс мені доктор Кіндій. Як і всі урядові й парламентські документи, він був надрукований двома мовами: англійською і французькою. Документ дуже важливий як перша спроба переосмислити ставлення Канади до колишнього Радянського Союзу і замість орієнтації на одну Москву звернути увагу на його складові частини, особливо на Україну й Прибалтику.

Франкомовний варіант я негайно надіслав до нашого МЗС, а англомовний вирішив перекласти українською мовою, щоб надіслати до Києва комісії Верховної Ради у закордонних справах (очолювану Павличком), уряду, Інституту стратегічних досліджень та ще півсотні адресатам, що займаються виробленням політики чи бодай серйозно її вивчають.

Я вже згадував, що з оттавських українських друзів створив групу перекладачів з 14 осіб. Групу очолив професор Федір Підгайний. Він усе життя пропрацював офіційним перекладачем у канадському уряді, добре знав і українську, і англійську мови.

У неділю я приїхав до церкви, зустрів Степана Яворського, розділив документ на частини і попросив роздати членам перекладацької групи, аби кожен швиденько зробив свою частку праці й передав для доведення перекладу до належного рівня панові Підгайному. Врешті-решт текст був публіцистичний, а не художній, і його легше перекладати.

За тиждень — півтора виявилося, що з 14 осіб, які записалися до перекладацької групи, насправді готові працювати лише кілька осіб, а решті все щось заважало. Найбільше переклав Яворський. Потім недосконалий переклад довів більш-менш до літературної норми Анатолій Нікула. Зайняло це майже два місяці. Я надіслав переклад до МЗС. Його звірили з оригіналом і оцінили на «трійку». Такий переклад поширювати не можна було.

Мій намір допомогти нашому МЗС з допомогою оттавської перекладацької групи провалився.

Проте провернуся до Джона Бослі.

20 липня 1992 року я відкрив двері його кабінету в парламентському будинку й зайшов. Назустріч мені рушив високий чоловік років сорока п’яти з густою чорною бородою. Весело усміхаючись, він подав руку, запропонував сісти і сказав:

— Це наша друга зустріч. Перша була торік. Тоді ви не були послом, і Україна ще не стала незалежною державою. Ви приїздили до Канади і США з нагоди п’ятої річниці Чорнобильської катастрофи. Тоді вас нагородили медаллю.

— Ви знаєте такі подробиці моєї біографії?

— Голова комісії з іноземних справ повинен знати послів, які в Оттаві представляють свої держави.

— Таж їх понад сто.

— Україна належить до тих держав, що заслуговують на особливу увагу.

— Дякую. Це мені приємно чути.

— Торік ви просили мене, щоб Канада заснувала генеральне консульство в Києві. Ви тоді казали, що це сприяло б вашій боротьбі за незалежність. Ми консульства тоді не заснували, а ви незалежною державою стали.

— Антидержавний заколот у Москві і його поразка допомогли українським національно-демократичним силам.

— Яка мета була у заколотників?

— Врятувати Радянський Союз від розвалу.

— Як ви гадаєте, Горбачов був зв’язаний із заколотниками?

— Оперативний план державного перевороту складали, мабуть, без його участі, але ідейно він був з ними. Зрештою. Янаєва, який очолював заколот, Горбачов зробив своїм найближчим заступником. А як ви особисто ставитеся до розвалу Радянського Союзу?

— Позитивно.

— Чому ж тоді міністерство не підтримує Україну та інші нові держави?

— Поки що міністерство приглядається до нових держав.

— Але канадське міністерство закордонних справ уже встигло стати на бік Росії. Канадський уряд погодився визнати Росію за єдину спадкоємницю Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, тоді як і Україна, і Білорусь від 1945 року були членами ООН і з точки зору права мають не менше підстав на успадкування місця в Раді Безпеки.

— З практичного боку Україна і Білорусь не були державами. Ви ж самі, пане посол, казали, що Україна була колонією.

— У той момент, коли був демонтований Радянський Союз, Україна вже була незалежною державою.

— Наш уряд був і залишається стурбований ядерною зброєю Радянського Союзу. Розосередження зброї дуже небезпечне.

— Але визнанням Росії за єдину спадкоємницю місця в Раді Безпеки ООН та єдину спадкоємницю ядерної зброї Канада благословила Росію на величезне пограбування України і всіх колишніх так званих союзних республік. До розпаду імперії Росія грабувала свої колонії, і при розвалі імперії Захід узаконив володіння награбованим, і тепер Україна не отримала в Оттаві жодного із шести будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР, бо всі передані Росії. Страшна несправедливість!

— Вищий інтерес Канади збігається з інтересом країн «великої сімки» — не допустити збільшення кількості ядерних держав, а Україна поки що має ядерну зброю.

— Україна зацікавлена в ядерному роззброєнні, але чи готова Канада допомогти Україні зберегти свою незалежність?

— А вашій незалежності хтось загрожує?

— Росія загрожує.

— Вона має так багато своїх економічних проблем, що їй не до вас.

— Історія знає немало прикладів, коли правителі держав шукали способів розрядити невдоволення народу шляхом зовнішніх військових авантюр.

— Пане посол, у чому ви бачите своє головне завдання в Канаді?

— Я його вбачаю в тому, щоб укласти між Україною і Канадою широку політичну угоду, за якою Канада узяла б на себе зобов’язання допомогти Україні зберігати недоторканність своїх кордонів. Зі свого боку Україна, ясна річ, готова до найширшої політичної і військової співпраці для сприяння канадським національним інтересам. Я радий, що пан Бослі глибоко розуміє закономірність зміни геополітичної ситуації у світі і готовий прийняти Україну за окремий поважний чинник у новій майбутній Європі.

— Це вже далекосяжні висновки.

— Думаю, що вони випливають з доповіді вашої комісії. Пане Бослі, я хотів би зачепити ще одне питання. Йдеться про активізацію взаємин між народами наших країн. Цьому сприяло б заснування прямого авіамаршруту між Україною і Канадою, наприклад, Київ — Торонто і Торонто — Київ.

— З нашого боку, — відповів Бослі, — немає жодних заперечень — хоч сьогодні! Але уряд цим не займається. Це справа приватних авіакомпаній.

Ми попрощалися з наміром продовжити діалог у майбутньому.

Увечері я мав зустріч у справі Македонії. Пані Палій-Мур, симпатична жінка, представила мені делегацію з трьох осіб: македонця І. Битова, хорвата Л. Бутковича і ще одного македонця з Оттави.

Пані Палій довго, дуже красномовно й аргументовано переконувала мене, що Україна повинна б визнати незалежність Македонії.

Я висловився в тому дусі, що як борець за незалежність України завжди стояв і стою за право націй на самовизначення. Це право вважаю фундаментальним і таким, що не підлягає ніяким сумнівам і застереженням. Отже, я за право Македонії на самовизначення. І радий, що 1991 року Македонія проголосила свою незалежність (фактично від сербського диктату). Що ж стосується визнання Македонії Україною, то це питання швидше слід адресувати міністрові закордонних справ України панові Зленку. А для нього питання ускладнюється тим, що Україна встановила дипломатичні відносини з Грецією. У Греції ж північно-західна провінція носить назву Македонія. І Греція заявила, що вона готова визнати Македонію за незалежну державу і встановити з нею дипломатичні відносини, якщо та себе перейменує. Очевидно, визнання Україною Македонії ускладнило б відносини з Грецією. Можливо, що цього наш міністр не захоче.

Я зателефонував до першого заступника міністра закордонних справ М. Макаревича і попросив роз’яснень позиції МЗС щодо Македонії. Він надіслав довідку, яка підтверджувала неможливість визнання Македонії під цією назвою. Невдовзі я в делікатній формі пояснив панові Битову позицію МЗС України. У македонській справі від початку й до кінця я діяв як слухняний службовець, хоч особисто був на боці Македонії, і коли б моя воля, пішов би на визнання її незалежності.

Зрештою, я пішов би на визнання незалежності й Чечні. І встановив би з нею дипломатичні відносини. По гарячому. Доки в Москві був розгардіяш і вона не встигала стежити, що де відбувається. А для того, щоб реалізувати дипломатичні відносини з Чечнею, розгорнув би пропагандистську кампанію (в тому числі в російських газетах) за підтримку прагнень до суверенітету приволзьких країн і навіть почав би ідейно підтримувати керівництво Свердловської області та далекосхідних районів у їхніх домаганнях.

26 і 27 липня посольство поповнилося двома особами: Олександром Шандруком (прибув з дружиною і сином) та Ігорем Мазуром (також з дружиною).

Пан Шандрук, член проводу Республіканської партії, кандидат економічних наук, основний автор економічної програми УРП. Я не хотів його вилучати з керівництва Республіканською партією і зважився везти за океан тільки після гострої шпильки заступника голови УРП Олега Павлишина: «Шукаєте людей собі в посольство десь, а найближчих не хочете взяти!».

Ігоря Мазура я взяв на прохання його батька, з яким був знайомий уже кілька років.

З летовища прибулих повезли й на кілька днів поселили в греко-католицькій семінарії отця Андріїшина. Відтоді, як я познайомився з отцем Андріїшиним, кожна зустріч з ним приносила мені велику втіху й задоволення. У цій людині поєднувалися три добрі риси: порядність, любов до України і глибока християнська віра. В одну з останніх зустрічей він сказав, що йому пропонують перейти до Львова й посісти посаду католицького судді, що було визнанням його високих заслуг і благочестя.

Наступного дня, окрім багатьох дрібних справ, я мав зустріч у парламенті з головою палати громад паном Фрейзером. Пан Фрейзер — компанійська людина, з ним легко говорити про будь-що. Запам’яталися його слова: «Канадський парламент — теж далеко не ідеальна установа. Наш прем’єр має надмірно великі права. Багато хто питає: навіщо нам британська королева та генерал-губернатор і провінційні губернатори? Звичайно, формальну відповідь на ці питання ми всі знаємо, але… одне слово, організовуйте в себе свою українську демократію. Може, вона буде менш забюрократизована. Наша демократія як метод організації саморегуляції суспільної системи перейшла ту межу, коли цей метод зміцнював систему, і стала допускати явища, що починають підривати її зсередини. Наприклад, владолюбні та славолюбні люди з метою стати членами федерального парламенту не зупиняються перед будь-якими обіцянками виборцям. Проголошують рівноправність рас і, добившись парламентського мандату, роблять різні дурниці. Ми самі створили систему, в якій усі політики залежать від журналістів, мітингових крикунів та босяків. Рішення, що були б сьогодні непопулярні, але корисні Канаді в перспективі, неможливі, бо всі ми плаваємо на хвилях чотирирічного циклу від виборів до виборів. Канада — економічний банкрот: ми заборгували 400 млрд. доларів іноземним банкам! Замість намагання зменшити цей астрономічний борг, ми, політики, запобігаючи перед виборцями, підтримуємо ледь не найвищий у світі життєвий рівень — і не за рахунок підвищення продуктивності праці, а за рахунок різних позичок!»

Другу зустріч у той же день організувала Оксана Башук. Це була група військових українців: майор Ярослав Коропецький, генерал Ізидор Попович, генерал Роман Якубів.

Відповідно до попередньої домовленості, вони переговорили з вищими чинами канадської армії і, враховуючи результати переговорів та мої попередні рекомендації, склали листа до міністра оборони України генерала К. Морозова.

Генерал Попович повідомив, що незважаючи на наполегливі пропозиції канадських офіцерів-українців заснувати в Києві канадське військове представництво, Міністерство оборони Канади має намір покласти обов’язки військового аташе в Україні на одного з військових аташе в Москві. Міноборони України, застеріг генерал, ні в якому разі не повинно погоджуватися на це.

Не можна допустити, щоб аташе в Москві був одночасно й аташе в Києві. Аргументи міністерства: не вистачає коштів. Наша пропозиція: Канада має в Москві чотирьох військових аташе. Хай там одного скоротять і спрямують до Києва. Коли б у крайньому разі довелося тимчасово погодитися на сумісництво, то нехай у Києві виконує обов’язки канадський військовий аташе в Польщі. Майор Коропецький порушив проблему переукладення військового договору. Доки існував Союз, доти був чинний договір між Канадою і СРСР. Тепер цей договір утратив чинність. Найпростіше, що можна швидко зробити — це на основі того договору укласти українсько-канадський договір про співпрацю військових міністерств.

Генерал Якубів говорив про можливість організації навчання українських офіцерів у Канаді. На першій стадії це може бути військовий коледж. Іноземні офіцери в ньому вивчатимуть передусім англійську мову, затим добре ознайомляться з канадською військовою доктриною, засадами формування збройних сил, життям канадської армії у мирний час і концепцією ведення військових операцій.

— Панове, — сказав я, — я думаю, як би швидше дати хід вашому листу з пропозиціями міністрові оборони України. Моя дружина отримала сумне повідомлення про тяжку хворобу її матері. Завтра вона вилітає в Україну. Зараз пан Глуховецький замовляє для неї авіаквиток. Вона візьме листа і передасть його генералові Морозову. Це найшвидший спосіб. І зручний тим, що ніхто до Морозова його не читатиме. Пані Оксана Башук, яка брала активну участь у розмові, найсхвильованіше зустріла новину про передсмертний стан моєї тещі, висловила мені співчуття і просила передати співчуття моїй дружині.

Востаннє я бачив тещу у своїй хотівській хаті поблизу Києва, куди вона приїздила попрощатися перед нашим від’їздом до Канади. Це було менше півроку тому. Вона виглядала цілком дужою: рожевощока моторна жінка, життєрадісна й бадьора і, здавалося, ще зовсім не стара. І ось маєш — рак! Шкода, дуже шкода!

На жаль, маму в живих моя дружина вже не застала. Був кінець липня, погода спекотна, довго тримати тіло не змогли, поховали. Виконавши місію дипкур’єра, Надія повернулася до Канади.

* * *

Кожного дня виникали різні важливі справи, і я з ранку до вечора їх полагоджував, а ввечері продовжував розбиратися з паперами, які потрібні були на завтра, на післязавтра або за місяць. Я не мав часу дихнути. Годилося б знайти бодай годинку для вдосконалення англійської мови, а я навіть цього не міг собі дозволити. Зменшити обсяг роботи? Це означає відкинути корисні для України пропозиції і не зробити якогось доброго для неї діла. Перекласти більше роботи на дипломатів? Таж і вони завантажені. Кучер сидить у кабінеті до 8–9 години вечора. Мало того, він сам не встигає оформляти візи, і Родіонов значну частину свого часу допомагає йому. Треба, щоб Шандрук узяв на себе всі економічні справи. Проте з появою першого секретаря з економічних питань збільшилася й кількість різних підприємницьких пропозицій.

Хотілося, щоб Канада якомога швидше відрядила свого посла до України. Нарешті вона його призначила, і він прийшов познайомитися зі мною. Зустріч організували в кімнаті неподалік від інформаційного бюро А. Глуховецького та нашого консульського відділу. Ця кімната була велика, і в ній можна було проводити наради десяти — дванадцяти осіб.

Його екселенція посол Канади в Україні прийшов на три хвилини раніше призначеного часу, і так вийшло, що коли я зайшов до кімнати, щоб потім його зустріти, він був уже там. Переді мною стояв чоловік з привітним обличчям і щиро усміхався. Трохи нижчий від мене зростом, у звичайному костюмі, він радо відповів на моє привітання і перший подав руку для потиску. Я відразу зрозумів, що переді мною чуйна, добра людина, а не бундючний сноб.

Пан Френсіс Матіс п’ять років працював послом у Москві і заговорив до мене російською мовою. Я насторожився, проте вже за кілька хвилин стурбованість зникла — перебування в Москві зміцнило в ньому антикомуністичні й антиімперські переконання, і він висловлював явні симпатії до незалежної України. З кожною хвилиною нашої розмови зростало переконання, що кращого посла в Україну з Канади й чекати не можна було. Ми мали з ним виконувати, по суті справи, одну і ту ж роботу, тільки кожен, звісно, в інтересах власної країни. Та він ще допомагатиме в межах своїх можливостей зміцненню української державності. Я подарував йому на пам’ять про наше знайомство «Історію України» англійською мовою О. Субтельного.

Вдруге я зустрівся з Матісом у Монреалі перед його від’їздом в Україну. Цього разу ми познайомили наших дружин і продовжили політичні дискусії. Потім разом супроводжували генерал-губернатора Р. Гнатишина по Україні, а коли я склав повноваження посла і повернувся до Києва, він регулярно запрошував мене до посольства. Двічі — раз у резиденції і раз у посольстві — зустрічав гостей в українській вишиваній сорочці. Шкода, що так недовго він був у Києві — у липні 1995 року його відкликали.

Про цю програму я вже згадував у зв’язку з паном Ба́раном і приїздом до Оттави Володимира Пилипчука. Тоді ми її дуже підштовхнули. Переведення Ігоря Ба́рана в команду здійснення програми, здається, подолало бюрократичне гальмування і надало їй практичного робочого руху.

Згідно з цією програмою наприкінці минулого року відібрали в Україні 46 фермерів для навчання в Канаді. Привезли. За три дні виявили одного фальшивого фермера і негайно спровадили його з Канади. 45 розподілили на кілька маленьких груп і розіслали їх до фермерів різних провінцій. У вересні 1992 року я отримав листа від одного фермера, який докладно ознайомив з цією частиною програми.

Суть інформації така. Майже всі українські фермери мали вищу агрономічну або ветеринарну освіту і були добре обізнані з сільськогосподарською технікою. Це люди, що за інтелектуальним розвитком стояли вище від канадських фермерів. Вони хотіли ознайомитися з приватним веденням господарств та канадською сільськогосподарською технікою. Термін перебування в Канаді дев’ять місяців. Два тижні їм читали лекції і теоретично знайомили з канадським господарством, а потім відправили працювати на ферми. На фермах вони майже весь час працювали просто робітниками. Перед закінченням терміну їх знову зберуть на два тижні для підсумкових теоретичних занять. Та найцікавіше — бухгалтерська книга фермера — залишалася для них закритою, бо фермери не схильні розкривати справжньої картини прибутків, податків, витрат.

Щодо техніки. Для ознайомлення з нею достатньо двох тижнів, бо основа техніки така ж, що й українська.

Пропозиції. Не потрібно возити українців до Канади аж на дев’ять місяців. Краще в Україні відкрити один полігон канадської техніки і привезти туди кілька вчених-економістів. Не потрібно витрачати тисячі доларів на авіаквитки, коли за той самий час і кошти можна підготувати вдесятеро більше фермерів.

Цей лист був мені в подальшому керівництвом до дії.

Сама програма «Таск Форс» на перше місце ставила підготовку державних службовців. Не просто державних службовців, а політичних діячів, і не просто державних діячів, а групу найвищих керівників держави. Початкова ідея авторів програми полягала в тому, щоб навчити найвищих владоможців демократії і розказати їм про переваги приватної економіки, а далі все буде добре. Вони думали, що в нас не здійснюють приватизації тому, що нашим керівникам ніхто не розповів про величезні переваги приватної економіки над соціалістичною. Така психологічна установка відсувала на задній план усі інші розділи програми, в тому числі й програму навчання фермерів.

На всіх перших зустрічах я вперто їм твердив, що справа не в знанні, а в небажанні, і що треба займатися не верхнім ешелоном влади, а опуститися нижче. Верхній ешелон влади загітувати неможливо, як неможливо загітувати вовка їсти капусту. Його можна тільки витіснити з системи керівництва економікою або примусити до приватизації. Необхідно спрямувати зусилля на нижчі адміністративні щаблі та на самих організаторів виробництва.

Мої співбесідники ніби не чули цього і стояли на своїх позиціях. Я повторював і повторював своє. І тільки коли серед них з’явився Ігор Ба́ран, вони поступово почали розуміти мене. З цих дискусій у керівництва «Таск Форс» виникла потреба поїхати до Києва і там спробувати розібратися. До групи ввійшли помічник заступника міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі пан Фокс, пан Гудінгс і пан Ба́ран. Виникла ідея заснувати в Києві Інститут менеджменту. Група з’їздила до Києва. 20 жовтня в канадському бюро міжнародної освіти відбулася зустріч — з участю Ба́рана, Гудінґса, Фокса, Біляшівського, двох співробітників бюро і мене. Підбили підсумки попередньої роботи й обговорили перспективи заснування в Києві Інституту менеджменту. Ігор Ба́ран порушив питання: що робити для розширення в Канаді знань про Україну?

— По-перше, — кинув я репліку, — дозвольте нескромне зустрічне запитання: де був мільйон українців у Канаді впродовж 45 років, якщо тепер раптом виявилося, що Канада зовсім не знає України?

Ба́ран трохи зніяковів і відповів:

— Україна не була державою і не керувала своєю економікою. Торгівля, переговори, укладення контрактів і все інше відбувалося в Москві. А ми Канаду знайомили з танцями, рушниками, варениками та іншою етнографічною культурою.

— Канада. — сказав я, — багатонаціональна країна, де, мов у казані, з численного етнічного матеріалу виплавляється одна канадська нація (якщо не підгрупа цілої північноамериканської). Ви змирилися з долею (хоча французи Квебеку не змирилися) і послабили увагу до України. Пробачте, пане Ігоре, за гострий докір. А тепер дозвольте відповісти на ваше питання по суті. Отже, що робити, аби Канада більше знала про Україну? Спочатку поділимо Канаду на категорії, аби визначити, хто якої інформації потребує. Канадці — це і політики, і бізнесмени, і туристи, і культурні діячі, і… Кожній категорії потрібна окрема інформація. Виготовляти й поширювати її має певна категорія людей. Усе це має відбуватися, звісна річ, на тлі щоденного інформування громадян Канади про останні події, в яких повинна бути й інформація про Україну. Поява нової держави в Європі і поява її посольства в Оттаві — це добрі передумови для збільшення інтересу канадців до України. Посольство має піднести справу інформування канадців на державний рівень. Проте це окрема тема.

Якось подружжя Новаківських запросили мене з дружиною до ресторану.

Новаківський — віце-президент канадської компанії з виробництва паперових грошей. Познайомилися ми з ним ще 1991 року, коли нам організували екскурсію на цю фабрику. Вже бувши послом, я познайомився з усім технологічним циклом виконання угоди з українським урядом щодо виготовлення гривні. Ця компанія виготовляла для України дипломатичні й службові закордонні паспорти.

Фірма зацікавлена була виробляти для України весь комплект гривні, але чомусь банкноти великих номіналів наші фінансові верхи мали намір друкувати в Англії чи Італії. Причому перетрактації у цій справі вели таємно. Канадська фірма пропонувала зробити відкритий конкурс.

— Хіба це не справедливий підхід? — спитав мене Новаківський.

— Звичайно, справедливий, — відповідав я.

— У Києві, — провадив далі Новаківський, — ведуть справу якось кручено: то на якісь обставини посилаються, то чогось недоговорюють, даного слова не дотримуються…

— У нас, — зауважила Надія, — думають не про те, щоб і добре зробити, і заощадити для держави кошти, а як покласти до власної кишені найбільшого хабара.

— У Канаді люди також не святі, проте демократичний відкритий конкурсний спосіб відбору при укладенні контрактів залишає мало місця для підкупу. Я не кажу, що, немає правил без винятку, але мова може йти хіба що про вельми рідкісні винятки.

Обговорили ми й проблему будівництва в Україні спеціальної фабрики з виготовлення грошей, акцій та цінних документів. Канадська фірма Новаківського могла б узяти участь у конкурсі на кращого будівничого такої друкарні.

Вечір у товаристві Новаківських був надзвичайно приємний. Взаємною теплотою одне до одного це гарне подружжя випромінювало тепло й на нас, і нам також ставало тепліше на душі. Їхня неквапливість починалася в ресторані з пошуків кращого столу, потім таких же неквапливих пошуків кращих страв у меню, а потім такого ж неквапливого обговорення важливих політичних справ в Україні та взаємних підприємницьких інтересів. Розміреність ця зовсім мені не властива, бо останні чотири роки життя — це безперервний, без відпусток і відпочинку, біг уперед, уперед, уперед. А тут я потрапив у зовсім інший ритм.

До речі, вже на другому тижні перебування в Канаді я відчув величезну різницю в темпі мого і їхнього життя: я звик поспішати, вони не квапляться; я не знав відпочинку ні в суботи, ні в неділі, для них же абсолютно недоторканні дні відпочинку; я міг (доки не знав їхніх правил) зателефонувати до когось у суботу чи неділю у якійсь справі, вони ж вважали просто неетичним когось турбувати в дні уїкенду. Мені здавалося, що вони просто байдикують. А потім я зрозумів причину різниці в темпах мого і їхнього життя. Ми будували комунізм, вони його не будували; ми поспішали п’ятирічку виконати за чотири роки, у них п’ятирічок не було, ми наздоганяли Америку, а вони створювали собі достаток, нас гнали до якоїсь химери, і ми бігли кудись уперед, вони нікуди не бігли, звикли відчувати землю під ногами, помічати природу і насолоджуватися життям; нас заклинило було між зубів величезної машини, і ми марно мусили обертатися в її загальній коловерті, тут держава нікого не позбавила його власної свободи, і кожен вільний. Ми весь час боролися, а вони жили для свого задоволення. Сонце однаково сходило з-за обрію і їм і нам, але вони люди, а ми — раби!

До святкування першої річниці проголошення незалежності України готувалася вся Україна, все українство Канади, українці всього світу.

З Канади до Києва поїхали сотні людей. Усі були страшенно раді, що в їхніх паспортах було поставлено візу українською мовою, українським дипломатом, і заплатив кожен за візу не в московську скарбницю, а в свою, українську.

Родіонов застерігав: усі політики й дипломати Канади роз’їхались у відпустки, і їм не до наших урочистостей. Монреаль — це все-таки не Оттава: туди треба їхати дві з половиною години, отже, хтось через це не прийде на свято. Написали 300 запрошень, харчі й напої завезли на судно з невеликим запасом. Підготовку обіду й обслуговування капітан узявся зробити безплатно своїм куховарським складом.

Молодіжна організація Монреаля взялася виставити почесну варту і запросити великий музичний ансамбль. Гукало домовився з майстрами про виготовлення великого металевого тризуба, який можна буде приклепати до товстющої труби пароплава замість радянського серпа і молота.

Жінки заготовили малесенькі прапорці для вручення кожному гостеві.

Були запрошені єпископи греко-католицької і православної церков. Отець Петро Бойко з Києва від Української автокефальної церкви мав освятити корабель, його блакитно-жовтий прапор і тризуб і подарувати ікону Божої матері та Біблію.

Вручення вірчої грамоти. Справа наліво: генерал-губернатор Роман Гнатишин, Левко Лукяненко з дружиною. Оттава, 1992 р.

Авіапарад. Трентон, 1992 р.

Френсіс Матіс, перший посол Канади в Україні

Коли я під’їхав, вийшов з авто і рушив з дружиною у напрямку корабля, обабіч вишикувалася двома стрункими шеренгами почесна варта в одностроях пластунів, заграв оркестр. На палубі мене зустрів капітан судна у супроводі старшого помічника та заступників. Він виструнчився й доповів:

— Пане посол Української держави в Канаді, вітаю вас із першою річницею незалежності України! Команда теплохода закінчила підготовку до святкування і готова до прийому дипломатичного корпусу та всіх гостей!

— Пане капітане, вітаю вас і всю команду теплохода з найбільшим святом України — Днем незалежності!

Капітан повів нас по теплоходу. Родіонов показав двері до головної зали, де я мав зустрічати й вітати послів різних держав та інших запрошених гостей.

Після церемонії освячення теплохода я виголосив коротку вітальну промову:

Побажавши всім доброго здоров’я, я запропонував тост за нашу вимріяну однорічну іменинницю — незалежну Україну. Залунали звуки оркестру. Свято було в розпалі.

Непомітно спливав час. Я глянув на годинник — треба було готуватися в дорогу.

На вечір була призначена зустріч вузького кола (близько 40 осіб) керівників спілки підприємців Монреаля та впливових бізнесменів. Зустріч організував Тарас Дідусь, віце-президент найбільшого банку Квебеку.

Про людей, що зібралися, Дідусь сказав: «Це дуже впливові особи. Від них залежить бізнес не лише в Квебеку, а в немалій мірі у всій Канаді. Це люди з дуже великими грішми, і від них залежить вельми багато. Вони хочуть знати, які умови вкладення капіталів в Україні. Це вони хочуть почути від вас, посла — найвідповідальнішої особи з України. Якщо вони дійдуть висновку, що вкласти гроші буде вигідно, вони спроможні спрямувати величезні суми. Проте знайте, що вони не поспішають, без розрахунків не працюють і на вітер грошей не кидають. Канадські підприємці дуже консервативні, обережні і не люблять ризикувати.

Зустріч відбулася в невеликому залі вишуканого ресторану. За круглими столами сиділо по чотири особи різної статі й віку. Зал прямокутний, майже квадратний. Перед підвищенням поставили мікрофон і простеньку трибуну. Ставши біля трибуни, Дідусь привітав шановне панство і представив мене.

Я побудував свій виступ з трьох частин: природний і промисловий потенціал України; законодавство про малу приватизацію, про велику приватизацію та закон про зовнішньоекономічну діяльність: труднощі, що їх іноземні інвестори зустрічають в Україні, і мої поради, як їх легше подолати.

Після виступу я відповів на численні запитання. Виступ удався, відповіді також видалися ґрунтовними й по суті справи. Дідусь був задоволений з того, що я виявився на належній висоті і що шановні бізнесмени не шкодують, що прийшли на цю зустріч.

Прощалися дуже люб’язно, обмінявшись візитками.

Наступного дня була субота, і юрист-підприємець Бієга запросив нас на дачу. Ми добре поснідали, сіли в його «Мерседес» і поїхали. Хвилин за десять зупинились на малому забетонованому майданчику. Підійшли до невисокого муру. Цей майданчик був на вищій точці дороги, звідки добре було видно весь Монреаль.

Бієга сказав, що Україна для нього — далека мрія. Вона прекрасна, бо так багато легенд він чув від матері про героїчні подвиги її синів. Коли комуністична імперія почала тріщати і в Україні гучно загомоніли про самостійність, Бієга згадав давні розповіді матері, і йому страшенно закортіло відвідати Львівщину, цвинтар, де поховані його дід і баба, подивитися на тих людей, що є сучасними українцями. Які вони? Недовго думаючи, зібрався нашвидкуруч та й поїхав в Україну. Походив по незнайомих місцях, побалакав з родичами, яких також не знав, послухав людей. Багато що було зовсім не зрозуміле: чому так довго українці терплять над собою владу Москви? Чому в людей наче немає свого хребта і вони ладні приставати на думку першої-ліпшої сторонньої людини (сили), немовби в них немає власної думки? Побачив сім’ю двоюрідного брата, який помер. Залишилася вдова Маруся з двома доньками. Вирішив допомогти їм. Та й свою парубоцьку хату згадав — їй постійний жіночий догляд потрібен, бо хата без жіночих рук — пустка. Запросив до себе Марусю. Вона погодилася на переїзд.

Ми їхали далі й далі в ліс і поступово піднімалися вище й вище. Зупинилися на якомусь хуторі, де було два-три будинки. Поряд — заправка та кіоск із дорожніми картами, печивом, цукерками.

— Купимо тут харчів, — сказав Бієґа, пригальмовуючи. — Далі вже не буде поселень, а на дачі в нас не все є.

Маруся тут бувала, вочевидь, уже не один раз. Вона швиденько зробила потрібні закупи, і ми рушили далі. Дача Бієги стояла на березі мальовничого озера.

Хата, моріжок, вода, кущі, дерева — все було пристосоване для літнього відпочинку. У хаті маленька бібліотечка, трохи старих журналів, радіоприймач. Господар поділився своїм планом скомпонувати й видати збірник статей з історії українців Квебеку. Я мав необережність пообіцяти написати статтю для цього збірника. І пізніше, уже восени, написав-таки. Її тема — «Українська діаспора: погляд збоку». Стаття Бієзі вельми сподобалася, і він віддав перекладати її на англійську та французьку мови. Перекладачка була в захопленні від статті, але коли справа дійшла до упорядкування збірника, раптом спохватилися, що стаття звернена до українців, а мала б розповісти чужинцям про українців. Тематика збірника була зовсім іншою. Я не мав часу переробляти статтю. Збірник вийшов без неї, а я свою статтю опублікував в Україні.

Півтори доби ми провели на природі. За обідом, вечерею говорили про те, про се. Маруся розповіла про своїх двох доньок, які залишилися в Україні. Вона їм трохи допомагала. Надіялася, що вони зможуть приїхати до неї в гості. Бієґа з розумінням ставився до цього. Він у минулому мав свою юридичну фірму. У підприємницьких колах користувався авторитетом розумного й кмітливого юриста і мав добрі заробітки. Купив кілька великих житлових будинків, винаймав квартири пожильцям і отримував сталі прибутки. У час розквіту звів чудовий будинок на престижній околиці Монреаля, купив великий масив лісу і збудував цю дачу. Успіхи, збагачення давали натхнення. І я подумав: а що ж дає людині натхнення. Та й що таке людина? Чи це запрограмована з неба істота, яка неодмінно пройде шлях, накреслений для неї Творцем? У кожній людині борються дві засади: господня — добра, і бісівська — зла. Одна людина успадкувала від батьків, роду, племені, народу більше доброти, і вона сіє навколо себе добро й гуманність, а інша успадкувала зло і сіє заздрість, ненависть, підступність. А може, людина — це досконала кібернетична система біологічного виду? У ній закладена здатність до розмноження і внутрішньої саморегуляції. У цьому разі доля залежить від міри досконалості біологічної кібернетичної системи та успадкованого співвідношення добра і зла. Що досконаліша система, то краще вона може передчувати, в якому напрямі розвиватиметься в майбутньому, якщо зробить той чи інший крок на початку. Якщо її воля спрямована на розвиток добра і приборкання зла, то вона не байдужа, яким шляхом піде в майбутньому.

Кібернетична система морально вільна: вона однаково може робити і добро, і зло. Біологічна кібернетична система на рівні самоусвідомлення морально не вільна, бо попередній розвиток запрограмував її на добро (чи зло), і вона саме до цього прагне. Машина не прагне — вона не має волі; людина прагне — вона має волю. Але якщо біологічна система постійно себе перепрограмовує залежно від суспільних умов життя, то в один час вона може поставити перед собою добрі цілі, в інший — злі. Залежно від того, яка спадщина переважить.

Друге. Якщо стереотип поведінки — це варіант вибору, а він залежить від досконалості системи (рівня інструментальної здібності вибирати) та моральної запрограмованості, то далі від самої людини залежить, якого шляху в житті вона собі хоче, яке місце в ньому прагне посісти, яке уявлення про себе в інших людей намагатиметься створити. Визначивши це і пам’ятаючи, що кібернетична біологічна система дозволяє себе програмувати, від людини залежить, на що вона витратить час у заданому діапазоні її життя.

В Оттаві День Незалежності відзначали 24 серпня. Доктор Кіндій, член парламенту, найняв у парламентському будинку велику залу. Оттавський КУК (О. Волох) і Товариство сприяння Рухові (Юлія Войчишина) запросили активних людей з української громади та з канадських урядових і політичних кіл. Задіяли художню самодіяльність, узгодили промовців, підготували частування. Залу прикрасили блакитно-жовтими прапорами. І при вході до зали поставили державні прапори: з одного боку наш, з другого — канадський. Тут, при вході, гості вітали мене з дружиною, дипломатів посольства, пана Волоха та пані Ю. Войчишину з національним святом — Днем Незалежності, чи, як прийнято називати його в міжнародній практиці, — Національним Днем. Абсолютна більшість учасників були українці. Для них це свято надто багато важило, тож радість світилася з усіх облич, і всі щиро вітали одне одного. Всі були свої. Для кожного це свято — його особисте свято, і радість кожного примножувала загальну радість і підносила настрій.

Після офіційного відкриття урочистих зборів вступне слово виголосив Олександр Волох, до речі, зробив це добре. Потім виступив я.

Від імені Президента України та невеликого штату посольства я привітав усіх присутніх з першою річницею проголошення незалежності України. Підкреслив, що проголошення самостійності — це наслідок боротьби не тільки націоналістів в Україні, але й усіх активних політичних сил діаспори. Сказав я й про те, що впродовж всього періоду перебування в Московському колоніальному рабстві українці не переставали боротися за звільнення та створення незалежної держави. У різні періоди історії боротьбу вели різні прошарки народу і різними методами, але боротьба ніколи не припинялася. Особливо вона загострилася в двадцятому сторіччі, причому й тут від одного періоду до другого зростало завзяття. І якщо Шевченко — наш справжній апостол духу і свободи — у XIX сторіччі вважав за можливе писати твори мовою окупантів, якщо період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя часто мав у своїх лавах людей, що ледь знали українську мову, то ці змагання породили й провісників справжнього націоналізму, які подолали комплекс меншовартості й піднялися до усвідомлення самодостатності свого українства. Нас Бог створив українцями, наші духовні й фізичні цінності є в нас самих, і для підтвердження їх повноти немає жодної потреби демонструвати причетність до мови чи культури якогось іншого народу. Як Бог слухає наші молитви нашою мовою, так усякий інший народ нехай чує від нас саме нашу рідну мову.

Декалог Михновського — це перехід до безоглядної боротьби за самостійність та лютої ненависті до ворогів України. Наступний історичний крок — це Донцов. Він дав теоретичне обґрунтування цим почуттям.

Шевченко, Михновський і Донцов надихнули ціле покоління борців за волю, які в час Другої світової війни і після війни аж до 1956 року показали таку сміливість і самовідданість, яку навряд чи можна зустріти ще в світі.

Кров, пролита за Україну під час Другої світової війни, народила нових борців. Відтоді до останнього часу не було дня, коли б в імперських тюрмах і концтаборах не карали українських патріотів. На тій крові і героїчній боротьбі зродилися борці третьої доби національно-визвольних змагань XX сторіччя.

Далі я розповів те, про що досі вважав за необхідне мовчати — про суперечку між мною і керівництвом КУКу. Тепер я готовий був винести її на суд української громадськості Канади. Підготував для української преси звернення «До української діаспори Канади», проте вирішив не поспішати з публікацією, а спочатку злегка зачепити це в усній промові. Тепер випала слушна нагода, і я розповів про посольство, його склад, завдання та труднощі, стисло і стримано сказав, що керівництво КУКу спробувало нав’язати мені свою волю, а коли це не вдалося, відмовилося платити за готель і змусило мене з дружиною тинятися по чужих квартирах, і що найгірше — не хоче купувати будинок для канцелярії посольства, а наполягає на оренді.

Я знав, що ця інформація майже для всіх у залі була цілковитою несподіванкою. До цього часу я ще жодним словом нікому не сказав про свої негаразди. Обдумуючи тактику подолання опору Вербенюка, я сподівався, що українські громади Канади готові мене підтримати, і тут я кинув пробний камінь.

У Торонто, найбільшому канадському місті з найбільшим числом українців, святкування першої річниці проголошення незалежності України призначили на 30 серпня.

25 і 26 серпня до мене доходила інформація з Києва про те, що на урочистостях 24 серпня у Києві дехто з канадських українців, зокрема пан Вжесневський та пан Шимко, допустилися нетактовності і в своїй критиці Президента України переборщили, на що Президент пообіцяв закрити доступ в Україну таким критикам, бо це, мовляв, є втручання у внутрішні справи України з боку іноземних громадян.

Переполошилося все українство Канади. Звідусіль лунало: го що, ми не українці? Ми що, просто громадяни Канади?! Що, ми не маємо ніякого відношення до України?! Закінчилась демократія в Україні! Кравчук показав, хто він, — повертається комуністична диктатура! І таке інше в тому ж дусі.

Скандал почав переходити за межі Канади і сягнув українців Сполучених Штатів Америки. Формувався й доволі сильний інший струмінь: як же посміли ті критики повчати український уряд?! Хіба нам звідси краще видно, що треба робити в Україні? Кравчук правий — усі іноземці повинні відчувати, що в Україні є влада, і Україна — не прохідний двір.

До Торонто ми з дружиною виїхали 28 серпня, а 29-го я провів зустріч з Л. Квасницею, Л. Козаком і О. Романишиним. Квасниця написав трактат «Образ чесності» і передав один примірник заступнику міністра закордонних справ України Тарасюку, а другий — мені. Шановне панство хотіло допомогти молодій українській державі швидше вишколити людей для дипкорпусу України, вищих державних діячів та урядовців. Вони чекали на схвалення їхнього проекту. В обговоренні проекту ми й провели вечір у помешканні Квасниці.

Цей проект певною мірою перегукувався з програмою «Таск Форс» Ігоря Ба́рана. Це добре. Лишалося тільки неясним, де візьмуться гроші для його здійснення.

На ночівлю нас запросили Євген і Люба Зараски — дуже патріотична сім’я і чудові люди. Коли я сказав, що посольство має тільки одну друкарську машинку в консульському відділі і всі посольські документи нам доводиться друкувати в інформбюро А. Глуховецького, пані Люба, порадившись зі своїм чоловіком, передала посольству електронну друкарську машинку з українським і англійським шрифтами. Шандрук її швидко освоїв, і ми зробили крок до технічного самозабезпечення.

Урочисте святкування першої річниці незалежності відбувалося в оселі з промовистою назвою: «Київ під Торонто». Воно включало мої виступи по радіо і телебаченню, інтерв’ю для газет, похід до пам’ятника воїнам УПА та пам’ятника українським комбатантам, загальні збори біля літньої естради, виступи громадських діячів, митців та художню самодіяльність.

Пам’ятник воїнам УПА — це справжній витвір скульптурного мистецтва. Біля нього зібралися ветерани УПА, я виступив з промовою і подякував їм, живим і мертвим, за їхню героїчну боротьбу за волю рідного краю. У послові Української держави, у факті можливості його появи в Канаді вони бачили успішне завершення їхньої боротьби, виправдання колишніх страждань і поневірянь. Посол держави, за яку вони боролися, присутністю своєю перед ними від імені держави визнавав їх за воїнів самостійної України, підносив їх у власних очах і давав їм законне право пишатися своїм переможним бойовим шляхом. Ці люди виструнчувалися перед пам’ятником багато разів. Тепер вони вперше виструнчилися поряд з послом Української держави і чи не вперше відчули себе переможцями, гордими з того, що вони — українці!

Так, українці! Українці — це ті люди, яких довго мордували, які віддавали свої таланти на службу московській імперії або іншим державам, але це й ті, що не припиняли боротьби за волю, що несли заповіти козацьких пращурів і донесли тепер до переможного кінця. О Боже, дякуємо тобі! Тепер ніхто не скаже, що ми вродилися пасти чужу худобу — ми люди і будем панувати самі в своєму рідному краї!

Невдовзі тисячі людей зібралися біля літньої естради. Величезний навіс над коном захищав виконавців від спекотного сонця, а глядачі, розсівшись на стільцях, рятувалися від спеки хто як міг: одні закривалися парасольками, інші газетами, а хто й просто не звертав уваги на небесне світило.

Після урочистого відкриття свята мене запросили до слова.

Я привітав усіх з першою річницею незалежності як початком історії нової, нашої доби; коротко нагадав про шлях до Дня Незалежності, зупинився на суспільно-політичних обставинах в Україні та розповів про події 24 серпня в Києві, які всіх хвилювали. Пояснив, що Україна як держава має свої закони, які регулюють порядок видачі віз для в’їзду в Україну. Ці закони не були змінені, і сам Президент змінити їх не може. По-друге, Президент теж людина. Коли критика його діяльності переросла нормальні межі й почала звучати образливо, тоді він розгнівався і погрозив, що візи в Україну не видаватимуть тим закордонним українцям, які втручаються у внутрішні справи України. По-третє, Україна, як демократична держава, не переслідує громадян за будь-яку критику, але скажіть, будь ласка, канадська держава дозволяє, щоб сюди приїхали громадяни з іншої держави і розгорнули агітацію проти канадського уряду? Ясно, що ні. В демократичній державі уряд створюють демократичним способом. Його й міняють демократичною процедурою. Народ прямо або через парламент відповідальний за свій уряд. Ця його прерогатива означає суверенітет народу, і в міжнародній практиці не прийнято їхати до іншої держави й виступати перед її громадянами з критикою їхнього уряду. Але оскільки ви не просто громадяни Канади, а ще й діти України, за вами можна визнати право на критику нашого уряду, дарма що ви його й не створювали. Я запевняю вас, що подія, яка тепер багато кого налякала, — це лишень емоційний сплеск, що не матиме юридичних наслідків. Прошу вас поставитися і до виступу критиків, і до реакції Президента як до емоційних проявів і пробачити їм це. Приїжджайте в Оттаву до нашого консульського відділу, і вам випишуть візи на поїздку до України, як і досі виписували. Або пересилайте поштою паспорти і 50 доларів для оплати візи. Україна рада вам. Їдьте до неї.

Моє пояснення всіх задовольнило, люди заспокоїлися і настрій піднявся. Співав великий хор, виступав музичний ансамбль, дует співаків і т.ін. Усі прославляли День Національної свободи, що ввів український народ у число вільних народів світу і покінчив з сумною добою принизливої бездержавності.

Після радісного й бурхливого дня ми з Надією поїхали до подружжя Зарасків. Туди ж на вечерю прибули Марія Шкарлата, Ераст і Ліда Гуцуляки та ще чоловік сім друзів господарів дому. За чаркою доброго вина відбулася тепла розмова про перспективи зміцнення Української держави, про хід збирання коштів для потреб створення посольства в Оттаві. Ераст Гуцуляк оголосив рішення його сім’ї купити за власні кошти будинок для канцелярії посольства на вулиці Меткаф, який коштує 650 тис. доларів. Я щиро подякував і додав, що, крім подяки від моєї скромної персони, йому подякують міністр закордонних справ і Президент України.

Свято закінчилося. Але я затримався в Торонто, маючи на меті зустрітися з потрібними людьми.

Із чотирьох важливих і цікавих зустрічей 31 серпня згадаю лишень одну — з Ігорем Бардином. Бардин очолював велику юридичну фірму, але знаходив час для справ, які йшли на користь Україні.

У жовтні 1992 року в Україні мав відбутися Міжнародний з’їзд правників. Бардин очолював організаційний комітет. Уряд Канади відповідно до якихось союзницьких зобов’язань часу Першої світової війни учинив реквізицію майна українців — громадян Австро-Угорщини. Ця реквізиція давно визнана за незаконну й несправедливу, і можна було б відсудити в уряду компенсацію, якби вдалося зібрати відповідні документи. І цим займався пан Бардин.

Нарешті, ще одна цікава справа. У час існування Української народної республіки уряд УНР уклав договори з Німеччиною на постачання Німеччині пшениці, м’яса, яєць та іншої сільськогосподарської продукції. Німці оплачували ці поставки. Як поставки, так і оплата відбувалися почергово і поступово. Одного разу німці не сплатили за поставлений їм товар і таким чином залишилися в боржниках. Самостійна Україна — незаперечна спадкоємниця боргу. Є цілковиті підстави вважати, що сьогоднішні німці не заперечували б проти сплати Україні того боргу. Справа лише в тому, щоб знайти відповідні документи в архівах. Бардин збирався взятися і за цю справу.

1 вересня зібралися у Зарасків. Прийшли професор Данило Струк — теперішній головний редактор англомовної «Енциклопедії українознавства», Юрій Охрім — президент консультативної інженерної фірми, що взявся будувати цегельню в Обухові Київської області, професор Кінах та президент північної енергетичної фірми Джеймс Темертей, які погодилися будувати в Дарниці електростанцію.

Усі прагнули допомогти нашій державі і водночас мали різні труднощі в Україні, тож хотіли, щоб посол їм допоміг або бодай щось путнє порадив.

Я казав, що для іноземних підприємців закон створює кращі умови, ніж для українських, вони дивувалися і не могли цього збагнути. Як і в попередніх зустрічах у підприємницьких справах, так і зараз я не малював їм рожевих картин. Широко розкриваючи великі перспективи підприємницького співробітництва з такою багатющою на природні ресурси країною, як Україна, попереджав, що перш ніж здобути вигоду, їм доведеться долати серйозні бюрократичні труднощі.

Джеймс Темертей зауважив:

— У Канаді зовсім мало знають про Україну. Яка її природа, які корисні копалини, які виробництва та рівень технологічного обладнання? Ми вже знаємо, що ваші інженери підготовлені не гірше канадських, вони розумні й кмітливі люди, але ми не знаємо структури управління виробництвом і не знаємо, до кого там звертатися, щоб провести ділові перетрактації.

Юрій Окрім додав:

— В Україні ще не приватизовані ні промисловість, ні торгівля. Усім керує держава. Разом з тим вона ніби й не керує, бо до кого не звертайся, то все не до того, до кого потрібно, і знову мусиш іти далі й шукати відповідальну особу. Немає людей, які ухвалюють рішення. Усі якісь дорадники, помічники, і немає тих, хто бере на себе відповідальність.

Професор Кінах:

— Пане посол, а чи не навмисно в Києві так роблять, щоб видурювати хабарі?

— Я не виключаю цього, — сказав я, — але прошу мати на увазі ще й таку обставину. Наші владоможці на рівні міністрів — це люди, які насправді ніколи не були самостійно відповідальними особами. Вони були функціонерами проміжної ланки від Москви до обласного щабля. Рішень вони не ухвалювали. Їх ухвалювали в Москві. Вони ж були відповідальними тільки за виконання чужих рішень. Психологічно це зовсім різні речі. Їхній досвід не той, який потрібен для виконання службових обов’язків, що виникли з проголошенням України самостійною державою. Ухвалу будь-якого рішення перенести на якісь збори, нараду, колегію — одне слово, на колектив, щоб коли доведеться відповідати (а відповідальність вони розуміють більше як адміністративну або кримінальну, а не морально-фахову й матеріальну), то щоб вину за необґрунтованість економічних рішень можна було звалити зі своїх плечей на колектив, тобто звалити на щось невизначене, в якому кінців не знайдеш.

Це не біда окремих осіб в українській виконавчій владі. Це тип керівника, якого ми тепер маємо. Цей керівник не звик мислити поняттями українських національних інтересів і не звик брати на себе відповідальність за економічну обґрунтованість своїх рішень. Колоніальні умови виховували виконавця, а не самостійного провідника. Щоб стати керівником, провідником, потрібен час. Ми народ розумний і кмітливий, то, може, й часу не вельми багато потрібно буде для виховання керівників нового типу, але все ж таки час потрібний. Я хотів би, щоб ви з розумінням ставилися до цих людей, підштовхуючи їх до швидких рішень.

— Інформування канадських громадян, — додав професор Струк, — має передбачати всебічне висвітлення України. Потрібно дати основні відомості з географії, економіки, транспорту, спорту, туризму тощо. Я зустрічався у Києві з головним редактором видавництва «Українська енциклопедія» паном Кудрицьким. Домовилися працювати над підготовкою такого довідника. А домовленість означає поділ праці, і коли сторони домовилися й роз’їхалися, то кожен мав виконувати свою частину роботи. Якщо не так розуміти домовленість, то навіщо тоді домовлятися? Між іншим, у видавництві Кудрицького було близько півтори сотні співробітників. Моя група, що готує шеститомну англомовну «Енциклопедію українознавства», складається з шістьох учених. Так ось, ми в Канаді виконуємо свою частину роботи по підготовці довідника про Україну, а від Кудрицького ніякої звістки. Як можна мати справу з такими людьми, які не виконують своїх домовленостей, зрештою просто не дотримують свого слова?

Докір на адресу Кудрицького я сприймав і на свою особисту адресу, бо ж належу до тих українських українців, що й пан Кудрицький, тож відповів, що конкретно не знаю причин такої його поведінки, а робити припущення не варто, бо їх кожен і сам може придумати.

На закінчення бесіди я пообіцяв написати Кудрицькому листа, що і зробив. Кудрицький пояснив мовчанку відсутністю коштів.

Забігаючи наперед, скажу: слава Богу, що над виготовленням довідника думали не тільки в редакції Кудрицького і що ця справа залежала не тільки від видавництва «Українська енциклопедія». У 1993 році українське видавництво в Америці «Смолоскип» під орудою пана Осипа Зінкевича видало доволі гарний (на 450 стор.) путівник «Україна» англійською і українською мовами, що був укладений Осипом Зінкевичем та Володимиром Тулою. Я замовив півсотні примірників для посольства, і ми дарували його тим підприємцям та політикам, які виявляли серйозний діловий інтерес до України.