На землі кленового листу

Розділ VI СТОСУНКИ З МЗС І КАДРОВІ ПРОБЛЕМИ

Наступного дня я зустрівся з Вербенюком і мав важку розмову. Гроші, зібрані для українського посольства (близько 1 млн. доларів) керівництво КУКу не хотіло передати в розпорядження посольства, погрожуючи Гуцуляку судом за той завдаток, що його дав у рахунок плати за будинок. Вербенюк вдав, що не знав про мої квартирні поневіряння, і тепер, довідавшись про це, погодився оплачувати номер у готелі. Того ж дня ми з дружиною звільнили помешкання Кіндія і переселилися до гарного номера на 23-му поверсі готелю «Мінто плейс».

З досвіду організаційної діяльності я знав, що хоч який би малий був колектив, мусиш дотримуватися кількох залізних правил: по-перше, взаємини між мною і дипломатами мають бути ділові, а не панібратські, по-друге, люди повинні відчувати себе службовцями організованої установи, а не ватагою вільного байдикування, тому необхідно встановити день і години для звітів та нарад і неухильно дотримувати встановленого розкладу; по-третє, боронь Боже плутати свої гроші з державними. Тому відкрив загальний посольський рахунок у банку та консульський субрахунок і залишив право знімати гроші за собою. Передбачив можливість передачі цього права Родіонову на випадок моєї відсутності тільки за окремим розпорядженням.

27 серпня я провів нараду дипломатів (Родіонов, Шандрук, Кучер) для обговорення взаємин з МЗС, яке не відповідає на наші запити, пише до канадських державних установ, приватних підприємств і культурних закладів поза посольством, а ми опиняємося непоінформованими про українсько-канадські взаємини. Кореспонденція з МЗС надходить до посольства Російської Федерації, а інструкції пишуться російською мовою. Ми приховуємо це від стороннього ока, але самим соромно за МЗС України.

З МЗС до посольства доволі часто надходили вказівки і завдання, вимоги про звіт. Я розподіляв завдання між Родіоновим, Шандруком і Кучером, сам працював з ранку до вечора, проте ділянка культурної та інформаційної роботи була явно в незадовільному стані.

У Києві на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації було три кандидатури: Біляшівський, Чангулі й Кучменко. У доборі людей я намагався не обговорювати претендентів з моїм радником-посланником Родіоновим, бо хотів, щоб у посольстві працювали мої люди, а не його, а тут чомусь узяв та й назвав прізвища цих кандидатів. За день чи два Родіонов сказав про Кучменка: він, мовляв, зловживає спиртним, у розмові не шанує людей і безпардонно їх перебиває. І взагалі, людина безпринципна.

Я Кучменка близько не знав. В Україні він провів зі мною кілька інтерв’ю і на мене справив добре враження. Про його внутрішню культуру, переконання, мораль я нічого сказати не міг, але оскільки був категорично проти зловживання спиртним, то в черговій телефонній розмові з заступником міністра М. Макаревичем просив викреслити Кучменка зі списку кандидатур. Залишилося двоє. Про Бориса Біляшівського я лише знав, що він з роду славнозвісного Миколи Біляшівського, археолога, етнографа, мистецтвознавця. В газеті «Літературна Україна» в догорбачовський час Біляшівський надрукував кілька цікавих статей, з яких можна було зробити висновок, що нащадок лишився вірним духові свого предка.

Через кілька днів Родіонов категорично висловився проти кандидатури Наталі Чангулі. Я знав Н. Чангулі як члена Української республіканської партії, сміливу людину і здібну телерепортерку. Вагаючись між двома кандидатурами, я в черговій розмові з Макаревичем сказав: «Прошу направити мені когось із них якомога швидше. А кого, подивіться і визначте самі».

Я не знав, коли, кому і як часто Родіонов телефонує до Києва. Хоч суворо попередив Родіонова і Кучера ще на початку нашої діяльності, що будь-які звіти й інформація з посольства до МЗС та інших державних установ має йти тільки через мене і за моїм підписом. Офіційна інформація так і йшла. А неофіційна? Як я міг її проконтролювати? Адже є сфера особистих неслужбових контактів, яку я не збирався контролювати, а таку лінію можна легко організувати й використовувати паралельно поза моєю спиною. Це було тим легше зробити, що газети з Києва й далі надходили до нас через російське посольство, і забирав кореспонденцію Родіонов.

У МЗС далеко не всі ставилися до мене прихильно, тому могли подати інформацію про Кучменка таку, яку я не міг би зігнорувати. Інформація з вуст Родіонова — це інформація людини, що за штатним розписом є моїм заступником і офіційним радником. І коли б я чинив просто навпаки, то ні я сам, ні в міністерстві не знайшли б достатньо логічного пояснення моїх рішень. Окрім того, я виходив із засновку, що служба безпеки мусила б поцікавитися життєписом людей, які мають служити Україні за кордоном.

Взаємини в посольстві між дипломатами складалися не дуже добре.

Наш так званий консульський відділ — це одна малесенька кімнатка без жодного вікна на 8-му поверсі хмарочоса. У кімнаті два столи, телефон, факс, друкарська машинка і три стільці: один для Кучера, один для Родіонова і один для відвідувача. Коли я приходив, Родіонов сідав на цей третій стілець, і відвідувача вже посадити було ніде. Сейфа не було. Двері кімнати прості, замок у дверях звичайний. Контрольний ключ був у охорони будинку. Після роботи Кучер і Родіонов пломбували кімнату, наклеюючи клаптик паперу з підписом.

Можна було припускати, що канадська охорона будинку чесна і не залізе до кімнати. Можна припускати, що й злодіїв кімната не приверне до себе. І в такому разі гроші можна зберігати у відкритій шухляді письмового столу. А якщо припустити, що один із своїх забере гроші і потім оголосить, що кімнату обікрали? Як тоді доведеш, що було інакше? Ці міркування примусили мене дозволити Кучеру тримати гроші при собі. Разом з тим я віддав наказ, яким зобов’язав вести точний облік видачі віз та всякої іншої консульської діяльності, реєстрацію консульських зборів і систематично класти гроші в банк на консульський субрахунок.

Десь приблизно за місяць від початку діяльності консульського відділу Кучер почав скаржитися, що потік замовлень на оформлення віз дуже великий, і він змушений працювати не до шостої години вечора, а до восьмої, дев’ятої, а часто й до десятої. І потім натякнув, що можна було б, не оформляючи в списку на зарплатню, компенсувати надмірну працю додатковими грішми.

— Ви знали, — сказав я, — на яку заробітну платню йшли працювати в посольство.

— Але я не знав, — розвів руками Кучер, — що ця заробітна платня втричі менша від середньої зарплатні по Канаді!

— Будемо міряти наш життєвий рівень в Оттаві за стандартами Києва, а не Канади. Щоб ми могли жити так, як живуть у Канаді, нам необхідно переробити економіку на канадський лад, а вона в Україні поки що більшовицько-комуністична.

— Таж я працюю по дванадцять годин без вихідних!

— Ну, по-перше, — уточнив я, — це далеко не кожного дня буває. По-друге, пригадуєте, що ви в Києві мені обіцяли? Особисту відданість і працю залежно від потреб. Питання про відданість, ясна річ, не будемо обговорювати, а щодо праці, то тепер якраз і є та пора, коли доводиться працювати більше.

Кучер пішов явно невдоволений.

За кілька тижнів я пішов і перевірив роботу Кучера. У банківській книжечці реєстрації вкладень грошей до банку сума постійно зростала. Але як? У книжці бланків квитанцій про одержання коштів за видачу віз корінці не підряд, а в кількох місцях зшитку. У зошиті реєстрації видачі віз, легалізації документів та інших консульських дій нумерація не збігалася, записи не повні, одне слово — хаос.

Єдиним поясненням цього було: замовлень на видачу віз так багато, що їх ніколи належним чином оформляти. По суті, пред’явив альтернативу: або даватиме раду великому потоку замовлень на візи без належного їх оформлення, або оформлятиме видачу віз як мокре горить, зате належним чином. Альтернатива штучна і в основі своїй нахабна, бо спонукатиме мене узаконити цей хаос. Знаючи, що хаос — це улюблений спосіб бухгалтерського прикривання злодійства, я категорично наказав усунути його.

Родіонов продовжував їздити до посольства РФ по газети й пошту, що надходила з нашого МЗС. І хоч я заборонив без мого відома зустрічатися з полковником російського КДБ Домарадським, одначе ці зустрічі могли відбуватися. Після того як стало відоме місце розташування канцелярії посольства України, увага в російському посольстві до будинку на вулиці Меткаф різко зросла. Будинок стояв відкритий, і доки бригада майстрів його ремонтуватиме, туди можна вмонтувати яку завгодно апаратуру.

Канада, звичайно, хоче знати наші наміри щодо неї. Канадська розвідка добре знає націоналістичні, антикомуністичні й антиросійські настрої посла, але, по-перше, він представляє в Оттаві державу, а по-друге, в посольстві можуть бути люди, які зовсім не поділяють поглядів посла. Важливо знати, як характеризуватиме посольство канадських політиків Києву. Усі дотеперішні зустрічі з діячами вищого рівня Канади свідчили про прихильне ставлення до українського посольства.

Що ж стосується Росії, то МЗС РФ розіслало своїм посольствам вказівку чинити активний опір допуску України на міжнародну арену і гальмувати встановлення нормальних дипломатичних взаємин, не допускати вступу України до міжнародних організацій, зривати спроби укладення підприємницьких контрактів, представляти Україну як агресивну ядерну державу й ненадійного економічного партнера тощо.

Якщо така мета московського посольства в Оттаві, тоді потрібно приглянутися, хто намагається гальмувати відкриття нашого посольства, де проходять лінії розвідницької мережі?

Резидентські точки можна буде встановити пізніше, нагромадивши необхідну кількість спостережень. Наразі констатую факти: Родіонов був проти купівлі будинку на вулиці Меткаф, а коли Гуцуляк купив нам все-таки будинок, він запропонував таку капітальну переробку й ремонт, яка зайняла б не менше року і, отже, відсунула б створення нормальних умов праці й офіційне відкриття посольства на цілий рік.

В. Вербенюк категорично проти купівлі будинку для посольства. Він пропонує оплатити оренду, і то тільки впродовж одного року.

Серед української громади Оттави поступово виділяється кілька осіб, які будь-який захід посла піддають сумніву. Не пропонуючи ніякого кращого рішення, вони завзято виступають проти посла.

Роздумуючи над закулісною діяльністю Родіонова й Кучера, я дійшов думки, що в ці дні вони за моєю спиною захочуть послати інформацію до Києва. Оскільки 6 вересня до Києва мав їхати Степан Яворський, 5 вересня ввечері я поїхав до нього, попросив дати мені пакет, витягнув звідти лист Кучера й Родіонова й вилучив його. Це був донос на мене, адресований першому заступнику міністра закордонних справ України Миколі Макаревичу. У величезному листі було докладно описано кожен мій крок, перекручено факти купівлі будинку по вулиці Меткаф, мого ставлення до купівлі й оренди приміщення для посольства і придбання резиденції для посла. Знаючи, що міністерство не хотіло посилати до Канади пана Шандрука і що Шандрук моя довірена особа, зачіпали недобрим словом і його. Викривлено характеризували пана Гуцуляка і ситуацію в українській громаді. Щодо моєї персони, то, крім усякої іншої всячини, навіть вказали, що я плутаю часи в англійській мові.

Теплохід «Грузія». Святкування першої річниці незалежності України. Оттава, серпень 1992 р.

Святкування першої річниці незалежності України в Торонто. Виступ на мітингу. Серпень 1992 р.

Зліва направо: посол Польщі Тадеуш Дієм, Левко Лук’яненко та посол Чехії Станіслав Чилек. Канада, 1992 р.

Канадський українець Юрій Тухачевський Заповів 450 тис. доларів посольству України в Канаді.

7 вересня, у понеділок, я викликав Родіонова до кімнати в готелі, де щотижня проводив наради, і, тримаючи ксерокопію доносу в руці, сказав до нього:

— Пане раднику-посланнику, це ваш донос. Я його вилучив з дипломатичної пошти, яку ми відправляли через Яворського до МЗС. Ви пригадуєте нашу першу організаційну розмову, що відбулася у травні в цьому готелі? Я тоді сказав вам, що ладен буду вислухати вашу критику на свою адресу і зауваження щодо роботи без жодного гніву чи прихованої недоброзичливості, але ненавиджу нашіптування поза спиною, двоєдушність, доноси. Я заборонив вам — і ви це визнали за норму — надсилати інформацію про стан у посольстві і його діяльність до Києва без мого підпису. Чому ви написали цей донос?

— Це не донос. Це інформація про вашу діяльність.

— Про мою діяльність до МЗС ми пишемо регулярно й відкрито. У пакеті була інформація про роботу посольства за останній період за моїм підписом, до речі, ви самі її підготували. Чи, може, вас попросив давати додаткову інформацію Макаревич?

— Я не хочу відповідати на це запитання.

— Це не приватна пошта, а службова, я маю право проводити службові розслідування, і ви мусите мені відповідати. Чому ви з Кучером написали такого листа? Чому перекрутили всі факти роботи в посольстві та взаємини з українською громадою? Чому взяли на себе місію характеризувати першого секретаря з економічних питань пана Шандрука, який всього місяць працює в посольстві?

— У листі написана правда.

— У доносі ви все перекрутили. Ви були проти купівлі будинку на вулиці Меткаф і казали, що знайшли кращі, а коли я виявив бажання оглянути їх, то виявилося, що будинків немає і показувати нічого.

— Ви хотіли поселитися в будинку посольства, а це суперечить дипломатичній практиці.

— Але ж я погоджувався на це як на один із можливих варіантів, і то не більше як на півроку?! Навіщо ви пересмикуєте й брешете?

— Ви не мали права забирати у Яворського листа!

— Це донос. Сідайте й пишіть на моє ім’я пояснення, чому ви порушили мої інструкції про порядок листування…

— Я не буду писати!

— На початку нашої спільної діяльності я вам сказав, що ненавиджу донощиків. Тепер я вам заявляю, що з вами я не буду працювати. Ідіть на своє робоче місце, доки я вас не вигнав геть!

Кучер ще в суботу поїхав зі своєю сім’єю на вихідні до Торонто. В понеділок я зателефонував йому в консульський відділ і запросив його до себе в готель. За цей час він, без сумніву, порадився з Родюновим і підготувався до зустрічі зі мною. На запитання про донос він спокійно відповів, що це його право і він може писати навіть до Папи Римського, і що жодних пояснень він давати не буде. На моє запитання, чи знає він про загальне правило всіх посольств, що в посольстві людина може працювати лише за умови довір’я до неї посла. Якщо посол втрачає довіру до співробітника посольства, такий співробітник — хоч би хто він був — у посольстві більше не працює.

— Знаю, — відказав Кучер. — Що ви хочете мені сказати?

— Я, посол України в Канаді, вимагаю від вас, першого секретаря з консульських справ посольства, написати пояснення про порушення листування і про брехню в доносі!

— Я вам нічого не пояснюватиму. Поясню в іншому місці! — зухвало відповів Кучер.

— Запам’ятайте мої слова: я з донощиками працювати не буду! Ідіть на своє робоче місце і працюйте до звільнення!

Днями на посаду першого секретаря з культури й інформації приїхав Борис Біляшівський з дружиною Ганною.

Подія з донощиками не могла бути розв’язана відразу в основному з двох причин. По-перше, українське посольство — це не радянське посольство. У радянському посольстві посол міг будь-кого з дипломатів зняти з роботи й відправити до Союзу за 24 години. Виявилося, що в нашому посольстві я не маю права цього зробити. По-друге, Олексій Родіонов мав впливових людей в київських верхах, і його протегував сам міністр закордонних справ. Отже, незалежно від почуттів, які нас переповнювали, кожен мав продовжувати виконувати свої службові обов’язки. Я мусив далі координувати діяльність усіх. Віднині вони знали, що я буду просити міністра, аби їх зняли з роботи. Я знав, що вони домагатимуться у міністра, щоб він усунув мене. Тим часом усі мусимо працювати, отже й спілкуватися.

Щоб зберегти робочу атмосферу, я в кількох словах повідомив Шандрука і Біляшівського про донос. Нехай самі складають про них враження.

З огляду на візит генерал-губернатора Канади до України наприкінці вересня я мав їхати до Києва. У четвер 10 вересня я провів нараду за участю Родіонова, Шандрука, Кучера та Біляшівського і розподілив обов’язки.

Родіонов мав провести зустріч з міністром закордонних справ і зовнішньої торгівлі панею Барбарою Макдуґал у справі українсько-канадських взаємин.

Шандрукові я доручив підготувати інформацію для МЗС та Міністерства економіки про зустріч з керівництвом кредитових спілок Канади та висновки щодо заснування їх в Україні.

Кучер мав підготувати фінансовий звіт і документи для передачі рахунків бухгалтерові посольства Наталії Шандрук, перевезти архів від Родіонова до канцелярії посольства і у відповідності з актом передати його Ігорю Мазуру.

Біляшівський мав встановити контакти з канадським історичним музеєм для майбутньої передачі танка «Валентин», що його знайшли в Україні, робити огляд канадських газет і знайомити посла та інших дипломатів з матеріалами, які цікавлять посольство.

З Біляшівським я обговорив плани обмінів між канадськими й українськими музеями, організацію виставок картин різних художників, проведення музичних фестивалів, виступи музичних, танцювальних, хорових колективів тощо.

Того ж дня ми пішли на дипломатичний прийом, на якому я познайомив Біляшівського з одним із провідних журналістів журналу «Дипломат», який поширюють серед дипломатичного корпусу Оттави, паном Патріком Бестом, а сам провів добрих півгодини з політичним аналітиком французького посольства паном Домініком Ренаном. Він давно цікавився проблемами еволюції Росії, і я вбачав у цьому велику перспективу для спільної праці. Ця зустріч була цікавіша, ніж кілька розмов з послами деяких держав упродовж наступних півтори годин.

У п’ятницю після роботи ми з дружиною вилетіли до міста Тандер-бея. Воно розташоване на північно-західному березі озера Верхнього десь приблизно за 1500 кілометрів від Оттави. Це все ще провінція Онтаріо. Літак летів на висоті близько 10 кілометрів. З такої височини земля нагадує мапу. 27 мільйонів канадців розселені не на всіх 9 млн. квадратних кілометрів території, а вздовж південного кордону. На захід до провінції Альберта людські поселення поширилися й північніше, але загалом людність зосереджена в південних частинах Канади. Проте навіть і ця південна частина величезна для отих 27 мільйонів. І під літаком в основному незаселена земля, порізана прямісінькими шляхами на чіткі прямокутники. По цій мережі вузьких доріг у широтному напрямку від одного океану до другого пролягає кілька широких шляхів, що йдуть паралельно головній трансконтинентальній автостраді. Така досконала система шляхів просто вражала.

В аеропорту нас зустріла велика група людей з блакитно-жовтими прапорами, хлібом-сіллю і квітами. Нас привітав Петро Михайлишин — голова «Просвіти», та Ілько Яремчук — голова міської управи Руху.

До вечора лишалося ще трохи часу, і нас запросили на екскурсію до будинку «Просвіти». Кілька десятків років тому тут буяло суспільно-політичне й культурне життя, а тепер великі зали дихали пусткою. Оглянули чималу бібліотеку української літератури. На запитання, чи багато людей приходять до читальні й беруть книжки в бібліотеці, Михайлишин, скрушно хитнувши головою, сказав, що, на жаль, мало ходять і мало користуються бібліотечними книжками.

— Так що ж таке ваша «Просвіта», — спитав я, — музей минувшини чи осередок сучасного життя української громади міста?

— На жаль, — відповів голова, — нас, українців, стає дедалі менше, бо молодь відходить у канадське англомовне середовище.

— Чому вона відходить? — запитав я.

— Освіту здобуває англійською мовою, фах також, до праці йде в англомовне середовище. Наша молодь з дитинства спілкується з англомовними дітьми, закохується, одружується. У змішаній родині важко зберегти українську мову.

Літній чоловік говорив про це спокійно, просто констатуючи факти. Напевне, його душа давно перегоріла, і він змирився з неминучістю згасання українства в Канаді. Мені ж сумно ставало від його слів.

У суботу Михайлишин і Савчук запросили нас оглянути славнозвісний водоспад Какабека. Дорога пролягала горами, плавно згинаючись то в один бік, то в другий, спускаючись нижче і знову підіймаючись угору. День був теплий і сонячний. Ще здалеку почав долинати потужний гук водоспаду. Що ближче ми підходили, то він могутнішав. Біля водоспаду зупинилися.

Намилувавшись дивовижним витвором природи, поїхали до церкви. Це був православний храм, у якому правив отець Зміївський з Харківщини. Потім отець Труш ознайомив нас зі своєю греко-католицькою церквою. Отець Іван Труш раніше жив у Польщі. До Канади переїхав не дуже давно. З обуренням звертався до канадських українців: «Чому ви тут у демократичній державі зійдетеся двоє докупи й говорите по-англійськи? Я ріс у Польщі. Нас, дітей, ганяли й переслідували за те, що ми українці. Польський учитель у школі як почує, що ми, школярі, між собою заговоримо українською мовою, зразу ляпаса дає. Проте всюди, де сходилися українці, ми говорили своєю мовою. Ви хвалитеся канадською демократією, але вона не пішла вам на користь, бо ви ж перестаєте бути українцями».

Як і в Західній Європі, так і в Канаді священики вважали за цілком нормальне надавати мені можливість звертатися з промовами до парафіян. Я не зловживав довір’ям і виголошував недовгі промови, проте користувався з цих нагод із задоволенням. У церквах зачіпав проблеми моралі та змальовував згубний вплив московської атеїстичної окупації на моральний стан нашої нації й підкреслював, що духовне відродження і повернення до добрих національних звичаїв і моралі потребуватиме більше років, аніж реформування й відродження економіки.

У понеділок я зустрівся з Тернопольським, одним з найвідоміших юристів, колишнім членом Верховного суду Канади, викладачем права в Торонтському університеті.

Свого часу я серйозно цікавився конституційним правом, вивчав французьку й німецьку конституції і вважав цю галузь права предметом особистих зацікавлень. У Києві, бувши депутатом Верховної Ради 12-го скликання, став членом Конституційної комісії. І коли потрапив до Канади, хотів створити групу канадських юристів для роботи над проектом української конституції. Зустріч з професором Тернопольським і була присвячена обговоренню цієї теми.

Розмова з паном Тернопольським, а також зустрічі з оттавськими професорами Богданом Боцюрківим та Теофілом Кісем переконали, що групу створити не вдасться. Роботу здійснюватиме кожен самостійно. Слід зауважити, що з канадських українських вчених професор Кісь зробив найбільше — він підготував серйозні зауваження концептуального характеру і постатейні пропозиції до київського офіційного проекту, спрямувавши їх до Конституційної комісії. Я також охолов до конституційної проблеми, бо спостереження за роботою над проектом знову штовхали мене до думки: конституція — це документ, що в юридичних термінах віддзеркалює співвідношення політичних сил у суспільстві. А співвідношення нині таке, що і націонал-реформаторам не вистачить спромоги ухвалити справді національну конституцію, і червоні також не зможуть перекреслити демократичних змін останніх двох-трьох років. Висновок: робота над конституцією затягнеться і триватиме бозна-скільки. Отже, для мене вона не справа сьогодення.

* * *

16 вересня в четвер на черговій нараді дипломатів, окрім поточних справ, обговорили наші завдання у світі візиту в Україну генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина.

На нараді були Родіонов, Шандрук, Біляшівський і Кучер.

Родіонов мав скласти список осіб, що супроводжуватимуть Р. Гнатишина, та сценарій його перебування в Україні.

З перенесенням посольства до будинку канцелярії штат посольства, уся документація і робота зосереджувалися в одному місці, тому я доручив Шандрукові переговорити з канадською кінною поліцією (яка здійснює охорону іноземних посольств у Канаді) про те, щоб вона взяла під свою опіку наш будинок.

* * *

Штат посольства, список якого я отримав у МЗС, їдучи до Канади, включав посла, радника-посланника, першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технологій, першого секретаря з консульських справ, якому на додаток до прямих обов’язків було доручено вести й бухгалтерію, першого секретаря з культури й інформації та зв’язках з громадськими організаціями і водія.

З огляду на придбання будинку я просив МЗС збільшити штат, проте мої прохання не знаходили відгуку. Я не міг гальмувати природний ріст посольства, бо це б суперечило основному напряму всіх моїх зусиль, і тому почав самостійно приймати людей на роботу. Першою такою людиною була дружина Шандрука Наталка Шандрук, яку я прийняв на посаду бухгалтера — мусив забрати гроші від Кучера і передати комусь іншому. На щастя, пані Наталка виявилася дуже чесною людиною і сумлінною трудівницею. Вона мала вищу економічну освіту і три роки вивчала бухгалтерський облік в інституті, проте найважливішим для мене була її чесність.

Підготовка до перенесення консульського відділу до будинку посольства змусила мене взяти на роботу людину, яка б зустрічала відвідувачів, повідомляла дипломатів про зустрічі, приймала пошту, відповідала на телефонні дзвінки до посольства — одне слово, відповідала б за організаційні питання. На цю посаду я прийняв громадянина України пана Анатолія Нікулу. На водія Ігоря Мазура поклав обов’язки господарника. Дружину Біляшівського Ганну згодом прийняв на посаду секретарки консульського відділу. Щоб звільнити дипломатів від механічної роботи, прийняв на посаду друкарки Мар’яну Нікулу, громадянку України. Міністерство про ці призначення я не повідомляв. З іншого боку, щоб пом’якшити взаємини з МЗС і не брати на себе великої відповідальності щодо майбутнього найманих людей, у наказах писав, що беру їх на роботу тимчасово.

* * *

17 вересня відбув довгу й нудну розмову з Вербенюком. Я наполягав на необхідності купити резиденцію для посла. Він твердив, що люди дали гроші на будинок посольства та оренду помешкань співробітників посольства. І якщо купувати резиденцію, то людей треба про це питати окремо.

Це був черговий викрутас, чергове намагання загальмувати справу організації посольства. Люди ж бо давали гроші на українське посольство в Канаді, і вони не визначали, що саме слід купити, а чого не слід. Якщо Президент України доручив мені представляти Україну в Канаді, то українці Канади — яв цьому не сумніваюся — довіряють мені використати їхні гроші на влаштування посольства на мій розсуд.

* * *

Того ж дня увечері був на прийомі у норвезького посла і поговорив з послами Голландії, Швейцарії та Румунії.

Голландський посол люб’язно цікавився становищем в Україні, зокрема процесом приватизації нашої економіки.

Посол Швейцарії видався мені дуже діловитою людиною. Він був трохи знайомий з історією України, а більше з історією Росії, і наша розмова точилася навколо формування нової геополітичної карти Центральної і Східної Європи у зв’язку з розвалом Російської імперії, звільненням середньоєвропейських держав з-під влади Москви та появою нової великої держави України. Він поділяв мої антиімперські настрої. Домовилися з ним про докладнішу розмову на наступному тижні у швейцарському посольстві. На прощання я подарував йому «Історію України» О. Субтельного англійською мовою.

З послом Румунії говорили про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва, про Мінську нараду делегацій демократичних частин парламентів Білорусі, Естонії, Латвії, Литви й України 23–24 листопада 1990 року. Ідея, що лежала в основі зустрічі в Мінську, — організуватися для об’єднаної діяльності проти московського імперіалізму. Рівень досягнутої свободи дозволяв координувати окремі акції в ослабленні московської влади над нашими республіками. Потреба в цьому велика, бо російський імперіалізм — це не тільки структури влади Радянського Союзу на території наших країн, але й сила-силенна неорганізованих російських шовіністів, що, маючи різний статус на наших територіях, діють супроти наших прагнень до самостійності.

Відтоді минуло два роки, з них понад рік незалежного існування наших республік, і знову виявляється те, що вже не раз виявлялося в переломні моменти історії Російської імперії: величезна сила її організаційних зв’язків і грошей, якими імперія підтримує свою п’яту колону та неорганізованих російських шовіністів, розпорошених у різноманітних українських середовищах. Крім того, процес створення національних держав опинився в руках не націоналістів, а комуністів. У дні поразки заколоту 19 серпня 1991 року вони стали під національні прапори, але постійно оглядаються на Москву, залежать більше не від націоналістів-реформаторів, а від червоних директорів та голів колгоспів. У їхніх серцях не любов до своїх націй, а вигода від причетності до влади. Ось чому наша незалежність не гарантована. Невдача реформ або, точніше, відсутність реформ поглибила економічну кризу, породила суперінфляцію і катастрофічно знизила матеріальне становище простого народу. Народ почав сумніватися у перевагах незалежності. На цьому московська п’ята колона почала активізуватися, відроджувати свої агентурні комуністичні і псевдодемократичні партії. У неспроможності незалежних республік підняти життєвий рівень народу шовіністи знайшли новий аргумент на відродження Російської імперії. За цих умов виникає потреба повернутися до ідеї Балто-Чорноморської співдружності задля координації діяльності на захист демократії і національної свободи.

Посол Румунії Євген Поп весь час мене уважно слухав. Потім сказав:

— Мені подобається ця ідея. Невдовзі до Оттави приїде наш міністр оборони. Я запрошу вас на прийом, і ми зможемо поговорити на цю тему в ширшому колі.

Ми тепло попрощалися. Я подумав: чи знайомий Шандрук з ідеєю Балто-Чорноморської спільноти? Слід буде ввести його в це коло питань. Він же не просто перший секретар з економіки, він ще й член Української республіканської партії і політик широких інтересів.

* * *

На 18 вересня була призначена зустріч з членом парламенту Блаки та вхідчини в будинок канцелярії посольства на вулиці Меткаф.

Блаки — член Національно-демократичної партії (колишні соціалісти) і в тіньовому кабінеті займався енергетикою, в тому числі атомною. Міністр енергетики пан Еп їздив в Україну знайомитися з українськими атомними електростанціями, і мені цікаво було послухати критику з боку його опозиційного конкурента пана Блаки. Окрім того, я мав нагоду ознайомитися з його поглядами на низку інших важливих питань. Розповів йому про наше економічне законодавство і змалював вигідність розширення економічного співробітництва для обох сторін. Принагідно поцікавився у нього, чому Канада більше допомагає Росії, а не Україні? Чому в недавньому минулому Канада і США підтримували Горбачова, а не національно-визвольний рух уярмлених Москвою націй? Чому й тепер Канада і США більше підтримують СНД (Єльцина), а не Україну та інші нові незалежні держави?

Відповіді були в основному ті ж самі, що я їх чув уже багато разів від інших канадських (та й не тільки канадських) політиків: Горбачов керував державою. Хотілося, щоб на шлях демократії стала центральна влада. Не вірили в силу національно-визвольних прагнень республік СРСР. Друге: тепер підтримують не Україну, а Росію тому, що хочуть, аби в Росії демократизація продовжувалася, та й бояться її ядерної зброї. І ще одне. На Україну, Литву, Грузію в Канаді дивляться крізь призму взаємин з Квебеком. Він хоче відокремитися від решти Канади — це сепаратизм. Відокремлення України, Литви, Грузії — також сепаратизм. То якщо ми, мовляв, тут проти сепаратизму, то як же ми можемо підтримувати сепаратизм у Росії.

Я пояснював йому, що паралель тут не логічна, бо це явище зовсім різного порядку. Квебек не був державою до того, як опинився у складі Канади. Україна до включення в Російську імперію свого часу була незалежною державою. Квебек Канада не завойовувала, Україна була завойована Московією. Квебек не жив під окупацією Канади, Україна жила під окупацією Московії. Французи Квебеку користувалися й користуються демократичними свободами, українці не мали демократичних свобод і зазнавали жорстоких репресій. Канадці на відміну від москалів не нищили в Квебеку французьку культуру, архітектурні пам’ятники, літературу, традиції, звичаї, мову. У французів Квебеку зріє думка про відокремлення від Канади і створення незалежної держави, щоб позбутися англомовного асиміляторського тиску і зберегти свою французьку культурну спадщину. Тут має місце прагнення відокремитися від цілого, тобто сепаратизм. Україна ж ніколи не становила цілого з Росією. Вона силою була включена до складу Російської імперії і силою за допомогою постійного терору, штучних голодоморів і масових екзекуцій імперія утримувала Україну у своєму складі. Нас тримали в імперії, мов у одній тюрмі, але в етнічному, культурному, мовному чи ще якомусь сенсі ми ніколи не становили з Росією єдиного цілого. Тож не можна говорити про сепаратизм українців, литовців, грузинів.

Мої пояснення пан Блаки слухав уважно. Не заперечував. Проте видно було, що такі міркування він чує вперше. Визнаючи за ними логічність, він потребував більше часу для їх осмислення. І я подумав: це один з тих випадків, про які говорив мені член парламенту Алекс Кіндій: «Приходьте в парламент частіше і розповідайте більше й більше. Тут в основному люди не проти України, але вони майже нічого не знають про неї. Дайте їм ці знання!».

Вхідчини були призначені на п’яту годину вечора. Запросили священиків від православної і греко-католицької церков. Прийшла вся бригада майстрів на чолі з панею Юлією Войчишиною, що майже цілий місяць приводила до ладу старенький будинок та пристосовувала його до посольських потреб. Прийшли кореспонденти, друзі посольства, гості — загалом близько 70 осіб.

Церемоніймейстерські обов’язки я доручив Біляшівському. Він запросив Гуцуляка до слова. Промовець з властивою для нього скромністю зазначив, що за кілька років цей будинок, очевидно, не задовольнятиме посольство, але для початку в ньому можна буде працювати. Нічого не сказав про тяганину й суперечки з КУКом, натомість говорив про важливість дипломатичної служби для розширення взаємин України з Канадою. Гуцуляк символічно передав мені ключі від вхідних дверей будинку.

Ми вручили грамоту родині Гуцуляків з подякою за такий дарунок для України, а також вручили подячні грамоти пані Юлії Войчишиній та кожному члену бригади.

Після коротенької промови я запросив гостей на фуршет.

Разом з канадським послом Френсісом Матісом я мав супроводжувати генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина у Києві й по Україні, а поза тим міг розпорядитися вільним часом на свій розсуд. І я хотів використати його з найбільшою користю для посольської справи, — побувати в МЗС, ознайомитися з інструктивними матеріалами, визначити пріоритети, словом, трохи поваритися в робочій кухні міністерства.

Гнатишин мав насичену програму в Києві, що включала офіційні зустрічі з високими особами України та широку культурну програму. На схилах Володимирської гірки в пам’ять про перші відвідини незалежної України найвищою посадовою особою Канади члени делегації посадили дерева.

Потім відвідали музей коштовностей України. Гнатишин був у захопленні від високого мистецтва та досконалої культури виробництва із золота й срібла скіфської доби. (До речі, між нашим міністерством культури і представниками музеїв Канади — у Канаді немає міністерства культури — уже відбулися переговори про демонстрацію цих коштовностей у Канаді).

Побували й у рідному селі батьків Гнатишина Вашківцях на Буковині. Земляки радо зустріли генерал-губернатора, у сільському клубі влаштували обід, там-таки відбувся і концерт художньої самодіяльності, а коли заспівали всі присутні в залі, Гнатишин був зворушений до глибини душі і ледве стримував сльози. Ще в дитинстві він чув розповіді батька й матері про це село, а тепер уперше побачив його на власні очі, поспілкувався з рідними йому по крові людьми, послухав милозвучних пісень отчого краю. Мабуть, таке не забувається.

2 жовтня у розмові зі мною по телефону з Оттави дружина розповіла про непристойну поведінку дипломатів Родіонова та Кучера, які в нетверезому стані потрапили до дорожньо-транспортної пригоди, побили машини.

Готуючись до розмови в МЗС про Родіонова й Кучера, я вирішив промовчати про цю ганебну подію і залишити цей аргумент як козирну карту на останню розмову, що має відбутися з міністром. Зрештою, я вважав, що і без цієї пиятики з побиттям автомобілів підстав для звільнення їх з роботи більше ніж досить. Як можуть люди, що так себе поводили, представляти за кордоном молоду Українську державу? Як можуть дипломати, до яких посол втратив довір’я, працювати далі всупереч волі посла? Зрештою, головне не дипломатична кар’єра, головне — принципи нормальної людської моралі. Отже, або я, або вони!

У МЗС я представив документи на обґрунтування доповідної Зленкові та доповідні від 30 вересня 1992 р. про Родіонова й Кучера, доповів першому заступникові Миколі Макаревичу і заступнику міністра Валентину Ліпатову про Родіонова й Кучера і попросив їх замінити.

Макаревич (як і Ліпатов) говорили зі мною чемно, проте видно було, що їм зовсім не подобається перспектива заміни Родіонова й Кучера. Обидва заявили, що я мушу доповісти міністру, і тоді, мовляв, вони не заперечуватимуть. А міністра не було. Він полетів у Нью-Йорк на сесію Генеральної асамблеї ООН.

Мав я розмову і з Євгеном Марчуком, тодішнім головою СБУ. Він не захищав Родіонова і Кучера, проте у мене склалося враження, що Служба безпеки України перебуває у стані непевності й розгубленості. Не для всіх чекістів, що впродовж двох десятків років своєї діяльності ловили націоналістів і спроваджували їх до сибірських таборів, була прийнятною ідея співпраці з тими ж націоналістами і захист колись ненависних їм жовто-блакитників.

Життя поставило перед ними альтернативу грубо й безжалісно: або стати під блакитно-жовтий прапор (і забезпечити собі, як і в минулому, непоганий добробут), або виїхати до Московщини (з непевною перспективою), і чекати не знати чого. Сам Марчук справляв враження людини, яка з патріотичних позицій роздумує над долею української нації. І все-таки що йому заважає зробити у своєму департаменті капітальну чистку? Адже зберігання старих промосковських фахівців у такій великій пропорції до всього складу, як це є тепер, становить страшенну небезпеку для молодої самостійної держави. Чому не захотіла Служба безпеки України співпрацювати зі мною в період добору дипломатів до посольства в Канаді? Я готовий був до такої співпраці. Чи за інерцією старих понять вона вважала за необхідне поза моєю спиною плести павутину для шпигування за мною? Виходить, вона довіряла собі і своїй (колишній совітській) агентурі більше, аніж мені, і робила з себе наглядача за мною?!

4 жовтня я вилетів з Києва до Франкфурте і 5-го прибув до Оттави. Тут довідався, що між головою Національного банку України Вадимом Гетьманом і заступником прем’єр-міністра Канади, міністром фінансів Доном Мазанковським досягнута попередня угода про надання кредиту Україні.

6 жовтня зателефонував панові Зленку до Нью-Йорка у справі Родіонова й Кучера. Його вже повідомили про мою вимогу з Києва. Думаю, що й Родіонов з Оттави телефонував. Цей комсомольський діяч користувався особливою прихильністю пана міністра, і не знати як той поставився до моєї вимоги. Ну та дарма. Врешті не він мене поставив і не він мене зніматиме, а в Президента можуть бути свої міркування. У голосі міністра звучало явне роздратування:

— Ви не зуміли налагодити взаємини з людьми, і тепер пахне скандалом, що не надасть авторитету посольства в очах канадського уряду.

— Пане міністре, я не дозволю дипломатам пиячити. Не лише через те, що цього не сховаєш від сторонніх людей, а й з принципу. Інакше я не зможу підтримувати дисципліну і субординацію в посольстві. Я попереджав усіх: доти, доки я посол, у посольстві пияки не працюватимуть.

— Доки, — перебив мене міністр, — ви посол…

Я вів далі:

— Люди, які написали на мене донос, відмовилися давати пояснення, кілька разів мене обдурили і до яких я втратив довіру — працювати зі мною не будуть. Я заявляю вам клопотання про заміну їх іншими людьми. Негайно.

— Повернуся до Києва і розберуся, хто правий, а хто винуватий, — коротко кинув міністр.

* * *

6 жовтня я зібрав усіх співробітників посольства і розповів їм про візит Гнатишина до України та новини в МЗС, доручив Родіонову організувати мою зустріч з Мазанковським. Обговорили й визначилися щодо характеру телефонного і факсового зв’язку посольства, я підписав угоду з телефонною фірмою. Необхідно було забезпечити посольство й комп’ютерами та копіювальними машинами.

7-го ж вилетів до Вінніпега на черговий конгрес КУКу.

Розділ VII ДУХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Шкода було покидати посольство на цілих шість днів, але я не міг не поїхати на перший конгрес КУКу після проголошення України самостійною державою. Він мав переглянути стратегію своєї діяльності і своїх завдань. У мене нагромадилося багато проблем, які належало розв’язувати спільно, і я хотів їх порушити.

На конгрес прибуло близько трьохсот делегатів з усіх організацій Канади, що входять до конгресу. (До нього не входила Спілка українських професіоналістів, а також комуністи).

У перший день відбулася зустріч з керівництвом КУКу. Були Дмитро Ципівник, Олег Романів, Іван Григорович, Василь Вербенюк, Ігор Брода, Данилів, Ігор Бардин та ін.

Конгрес працював спочатку на семінарах, і я виступив при обговоренні проблем розширення зв’язків з Україною та про взаємини української діаспори з посольством. До конгресу приурочили збори фундації імені Т. Шевченка. На них я також виступив. Ці промови мали інформативно-конструктивний характер з оптимістичним поглядом на найближче майбутнє і були схвалені бурхливими оплесками.

Свій виступ на загальній сесії я вирішив побудувати інакше — без будь-яких рожевих фарб. До цього спонукала мене й жорстка авторитарність, з якою вів сесію Білак. Наприклад, шість делегатів хотіли виступити і обговорити поправки до Статуту. Білак після виступу одного з делегатів нікому більше слова не дав, незважаючи на енергійне обурення присутніх.

Йдучи до трибуни, я подумав: ні, єлей ви від мене не почуєте. Я скажу вам гірку правду. Свою промову я почав зі слів привітання:

Вперше в Канаді зала провела мене з трибуни в гнітючій тиші. Я сказав правду. А правда колола очі.

В останній день конгресу я ще раз виступив, подякував за допомогу Україні, запропонував скласти список усіх жертводавців і табличку з їхніми іменами повісити в будинку посольства. Це трохи згладило мій попередній виступ.

Пан Богдан Максимець, голова Онтарійського КУКу, який завжди був на моєму боці, зумів провести резолюцію про купівлю будинку для резиденції посла.

Гроші Тухачевського були вже в Степана Киселя. Він обіцяв приїхати до Оттави, оглянути будинок резиденції і, якщо сподобається, наполягати на його купівлі.

* * *

13 жовтня ми підготували проект угоди між Україною і Канадою про культурний обмін.

Того ж дня до Канадського міністерства закордонних справ і міжнародної торгівлі направили ноти про дозвіл на купівлю резиденції та про дозвіл відкрити українське генеральне консульство в Торонто.

* * *

На 16 жовтня 1992 року був запланований другий брифінг з багатосторонніх переговорів у справі біженців з Близького Сходу, що мали відбутися 11–12 листопада за участю української делегації у складі представників посольства в Канаді. Мені важливо було з’ясувати тематику, можливий характер і значення цих переговорів, щоб визначити, хто має там бути від нашого посольства і яку підготовку необхідно провести.

* * *

16 жовтня посольство отримало ноту від канадського Міністерства закордонних справ про порушення нами правил про дипломатичні представництва: Родіонов їздив на авто, яке було зареєстроване на посольство Російської Федерації, тобто іншої держави, що неприпустимо. Коли б не його пиятика і дорожня пригода, цього б не було, і він би їздив на російському авто. Тепер його доведеться віддавати російському посольству, бо Бєлоногов без дозволу Москви сам його нашому посольству не передасть.

* * *

17 жовтня приїхав начальник відділу кадрів МЗС України Леонід Гур’янов для розслідування справи Родіонова і Кучера. Дивно, але упередженого ставлення до себе я не відчув. Гур’янов заявив, що його завдання — зібрати факти, а не робити висновки. Я поселив його в готель і створив усі умови для вільного спілкування з усіма співробітниками посольства.

До Оттави прибув новий польський посол пан Тадеуш Дієм. Він мав скласти мені візит ввічливості.

Пан Тадеуш був з колишньої польської опозиції, до комунізму і Москви ставився майже так само, як і я, ми швидко порозумілись і домовилися по змозі координувати нашу діяльність. Говорили ми й про те, що Росія — спадкоємниця Союзу РСР — зобов’язана передати Україні українську частку в майні СРСР за кордоном, частку золотого й алмазного фондів, активів СРСР та іншого добра, створеного з участю українського народу. Переговори міністрів закордонних справ України й Росії з цього приводу можуть тривати до нового потопу. Позитивну роль тут могли б відіграти Віденські конвенції 1978 та 1983 років, які регулюють питання правонаступництва власності, боргів тощо. Ці конвенції були ініційовані Радянським Союзом і мали на меті створити міжнародно-правову базу для претензій колишніх колоній до своїх метрополій згідно з міжнародним цивільним судочинством. Радянський Союз таким способом збирався завдати нищівного матеріального удару Англії, Франції та іншим своїм капіталістичним ворогам. Західні держави не підписали конвенції, і вони не набули чинності. Тепер геополітичні обставини змінилися. Потрібно небагато голосів, щоб конвенції набули чинності, і тоді колишні республіки Союзу РСР вже не проситимуть Москву виділити їм їхню частку, а вимагатимуть її на підставі міжнародного права. Думаю, що в цьому зацікавлені й країни колишнього Варшавського договору. То чи не міг би пан посол схилити уряд Польщі підписати згадані конвенції, запитав я пана Дієма.

— Сама ідея, — відповів він, — мені подобається. Неодмінно ознайомлюся зі змістом конвенцій. Не можу сказати, як вчинить уряд Польщі, але порушити це питання варто.

Ми гречно попрощалися. Я був задоволений, що на посаді польського посла в Оттаві виявився цей чоловік. Він, ясна річ, відстоюватиме інтереси Польщі, але там, де це не суперечитиме її інтересам, ми будемо знаходити можливість доброго порозуміння, а може, й практичної координації зусиль.

Посольство докладало певних зусиль у напрямі створення в Києві інституту менеджменту. Ця ідея виникла зі співпраці з керівництвом «Таск Форс» і під час зустрічі у серпні 1992 року з Ігором Ба́раном, Володимиром Пилипчуком і Орестом Новаківським.

На 20 жовтня було призначено важливу зустріч у Канадському бюро міжнародної освіти. Від посольства на зустріч я запросив Б. Біляшівського. З канадського бюро було п’ять осіб, у тому числі Ігор Ба́ран, Гудінгс і Фокс. Сумнівів щодо доцільності створення інституту менеджменту в Києві вже не було. Мова йшла лише про розміри фінансування, адміністративне керівництво, програму і строки навчання, використання фахівців.

Наші канадські колеги знову просили надавати більше інформації про потенційні можливості України для розширення ділових контактів. Дещо в цьому напрямку вже робилося. Перший секретар з економіки і торгівлі, науки і технологій доктор економіки Олександр Шандрук уже створив групу ентузіастів, яка готувала до видання інформаційний журнал. В основному він подаватиме відомості економічного характеру, проте вміщуватиме й іншу важливу інформацію з України.

У середу генерал-губернатор влаштував прийом у своїй резиденції. Посли мали взяти участь у церемонії вручення канадських державних орденів людям, що найбільше прислужилися батьківщині у різних галузях їхньої діяльності за минулий рік.

* * *

24 жовтня відбулася зустріч з послом Франції паном Альфредом Стефер-Геларжів. Його цікавило ставлення українського уряду до ядерної зброї, натомість мене цікавило, чому Захід намагається роззброїти Україну і допомагає озброюватися Росії. В основному ці дві теми й були предметом нашої годинної розмови.

Наприкінці жовтня я отримав з МЗС України факсолист про відкликання Родіонова й Кучера до України. Звістка ця застала їх зненацька, бо вони були впевнені, що відкличуть мене, а не їх. Я звелів купити для них та їхніх сімей авіаквитки на 4 листопада, написав наказ про звільнення їх з посад та про створення комісії для прийняття справоведення, печаток, грошей, техніки й меблів.

Мій виступ на конгресі КУКу турбував багатьох, а найбільше Ярослава Білака, який головував на конгресі. Він прийшов до українського посольства, щоб поділитися думками. Відбулася щира, відверта розмова.

— Чому ви, керівники української діаспори, — запитав я, — не допускаєте ротацію керівних кадрів?

— Якби ми допустили ротацію, — відповів Білак, — то з часом на чолі організації з’явилися б люди з різними поглядами. Діапазон світогляду розмився б, і поступово ми мали б організації, що називались би українськими, але насправді сповідували б бозна-яку ідеологію. Дотримуючись жорстких правил, ми хотіли зберегти непорушним основне ідейне спрямування. А взагалі, пане посол, ви маєте слушність. Те, що ви говорили вголос, кожен зосібно думає, а вголос не наважується сказати.

— Чому?

— Десь у глибині душі ми усвідомлюємо, що є сила, могутніша від нас, — канадське оточення. Ми знаємо, що воно нас перемагає. Ми знаємо, що воно нас переможе. Кожна людина знає, що помре, але вона до останнього часу живе надією на життя. Мало людей накладають на себе руки тільки через те, що однаково помирати. Людину стримує надія. І ми виробили модель оптимістичної поведінки. Не маючи змоги подолати тиск канадського оточення, ми не аналізували наш відступ. Оптимістична поведінка давала нам можливість проводити різні фестивалі, підтримувати українство одне в одному, і цією зовнішньою активністю гальмувати асиміляцію.

— Ви пішли шляхом слабких людей: замість глибоко аналізувати явища асиміляції, ви їх просто зігнорували.

— Я не погоджуюся з вами, — заперечив Білак, — народ складається не з філософів і таких борців, як ви. Народ складається з простих людей. І якби ми нашим селянам сто років тому сказали: хочете чи не хочете, а всі ми тут станемо англомовними канадцями, і не буде тут примусу над українською мовою, наче в Московщині, але з наших власних потреб ми заговоримо по-англійському і поступово забудемо рідну мову, то асимілювались би українці не за сто років, а значно швидше. Ми діяли на тому рівні, на якому нашим людям було все зрозуміле: церква (греко-католицька і православна), хори, танцювальні колективи продовжували плекати національний одяг, оздоблювали хати й квартири рушниками, вишивками, національною керамікою, організовували навчання дітей рідної мови в українських класах, створювали бібліотеки при хатах-читальнях, світлицях, церквах, відкрили наукові заклади для розвитку гуманітарних наук, створили різні громадські організації й кілька політичних партій.

— Це все дуже добре, але що потім сталося?

— Сталося ось що. Люди, які створювали організоване життя, — вони ж здібні організатори, промовці, розумні люди. Після Другої світової війни вони консолідувалися в нашу діаспорну еліту. Ця діяльність стала для неї професією. На печатках це й добре. Але за якийсь час підросла молодь. Молоді люди хотіли посісти керівні посади, але попередні авторитети були випробувані. Їм люди вірили, і їх знову обирали. При цьому важливо додати й таке: молода людина здобула освіту в Канаді, мовою володіла вільно, і вона була підготовлена до праці в канадському середовищі. Провідне місце в українських організаціях — це для них одна з альтернатив. Зовсім інше для старшого покоління провідників — у них не було альтернативи. Будь-які збори, переобираючи керівника, думали й про те, а куди піде той, кого скинуть з посади, як він зароблятиме на хліб?

— І від того встановилася традиція не міняти провідників упродовж десятиріч?

— Так, і це призвело до того закостеніння, про яке ви справедливо говорили на конгресі КУКу. Ось чому професіоналісти створили свою організацію за межами КУКу. Ініціатива створити товариство сприяння українському РУХові вийшла також не від КУКу. І хоча Гуцуляк підкреслено коректний до КУКу і готовий з ним співпрацювати, однак співпраця не дуже виходить. На конгресі я проводив лінію старого керівництва, проте я цілком переконаний, що нашій українській молоді слід створити свою окрему від КУКу молодіжну організацію.

— Дуже приємно мені це чути, — сказав. — Треба було б дати молоді висловитися на конгресі і запропонувати створити молодіжну організацію.

— Мабуть, тоді ця ідея ще не визріла.

— То запропонуйте її зараз, якщо вона уже визріла.

— Треба подумати…

Ми попрощалися значно тепліше, ніж при зустрічі.

* * *

30 жовтня я з дружиною вилетів до Торонто на конгрес Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Оселилися в пані Євгенії Пастернак, директриси й опікунки пансіонату для людей похилого віку. Пані Пастернак, доктор, відома на всю Канаду — за свою благодійницьку діяльність вона нагороджена найвищим орденом Канади.

31 жовтня на конгресі СФУЖО мені представили чимало видатних особистостей українського жіночого руху з багатьох країн світу.

Я виступив з привітанням і промовою. Запросили до слова й дружину.

На переговори із заступником прем’єр-міністра та міністром фінансів паном Мазанковським я запросив першого секретаря з економіки й торгівлі Олександра Шандрука і нашу добродійку Оксану Башук.

З Києва посольство отримало доручення постаратися одержати кредит від канадського уряду. Перша кредитна лінія в 50 млн. доларів в Україні вже діяла: Канада друкувала для України гривні, за що український уряд регулярно сплачував Канаді відсотки. Тепер ішлося про ще одну взаємовигідну кредитну лінію.

Пан Мазанковський сказав, що Канада є членом Міжнародного валютного фонду, умови якого Україна на прийняла. Канада ж не хоче діяти сепаратно.

Чи правильно зробив український уряд, що не погодився з умовами МВФ, я не знав і тому вирішив порадитися з колегами. Пані Башук сказала, що всі міжнародні фінансові інституції ведуть справи чесно, але з вигодою для себе. Це нормально. А Україна має дбати про свої інтереси, тому договорів не слід боятися, але ставитися до них потрібно уважно.

Проте я не міг звільнитися від думки: МВФ — це, власне, те, що називається фінансовими акулами капіталізму. А якщо це акули, то чи не хочуть вони проковтнути Україну? Може, уряд і слушно робить, що не приймає його умови? Мої сумніви розвіяв Шандрук, який, виявляється, вже встиг зібрати відомості про МВФ. Він сказав, що ця фінансова інституція західних держав діє як допомогова організація — і, якщо Україна хоче подолати економічну кризу, кредити МВФ могли б нам стати в пригоді.

На всякий випадок я просив його скласти мені довідку про МВФ, а у звіті Києву про переговори з паном Мазанковським подати позитивний відгук про МВФ і думку посольства про доцільність прийняти умови МВФ. Цей звіт до Києва пішов у формі чи не найбільш поширеній у взаєминах посольства зі своїм МЗС: із «Щоденника посла». Подаю його зміст:

9 листопада Родіонов і Кучер відмовилися повертатися в Україну. Вирішили залишитися в Канаді. Комісія, яку я призначив, зробила опис посольського майна в їхніх квартирах і зажадала від них повернути дипломатичні і поліційні картки. Вони відмовилися. Квартири оплачувало посольство, і тепер вони були опечатані. Наступного дня Родіонов і Кучер подали заяви до канадського МЗС з клопотанням надати їм статус емігрантів. Це був скандал. Журналістам вони заявили, що просять політичного притулку в Канаді, бо посол їх переслідує. Їх спитали: «Якщо вас переслідує посол, то тут, у Канаді, чому ж ви не хочете повертатися в Україну?». Вони відповіли, що в Україні, мовляв, немає демократії, що їх, бачте, переслідуватимуть з українського міністерства закордонних справ. Усім було ясно: захотілося хлопцям легкого життя в Канаді.

Прийшли й до мене журналісти — ще б пак, така сенсація! Я сказав, що Україна демократична держава і дотримується Загальної декларації прав людини, яку 1948 року схвалила ООН. Згідно з цією декларацією кожен громадянин України може обирати місце проживання за власним бажанням. Родіонов і Кучер скористалися з цього права.

11 листопада Канада святкує День пам’яті загиблих у війні (День ветерана). Це велике свято, що передбачає військовий парад, демонстрацію, присутність генерал-губернатора, прем’єр-міністра, дипломатичного корпусу, покладання вінків до пам’ятника ветеранам.

Уперше в історії Канади в цьому святі брала участь і дипломатична місія нової Української держави! Я пішов на святкування разом із першим секретарем посольства з питань культури та інформації Борисом Біляшівським.

На широкому прямокутному майдані біля пам’ятника полеглим воїнам дипломатичний корпус вишикували у дві шеренги.

Біляшівський з явним задоволенням брав участь у цій церемонії. Він постарався, щоб вінок від України було добре видно для фоторепортерів і взагалі всіх, хто зібрався на свято. Вінок був дуже гарний. На яскраво-зелених гілках звисали обабіч блакитно-жовті стрічки. І хоч день був похмурий, наш вінок яскравими стрічками приваблював зір усіх присутніх.

* * *

Оттавська громада давно вже пропонувала організувати мій літературний вечір. Я не вважав себе письменником і не виявляв бажання, бо постійно мав якісь справи, що були важливіші за розмови про мою творчість. Тепер знову отримав запрошення. Цього разу час мені дозволяв, разом з тим хотілося декого побачити, то й пішли з дружиною.

Вечір вела Віра Гуцуляк. Зовнішня сторона — канапки, кава, чай, тістечка — була організована, як завжди, у міру скромно, смачно й красиво. Сама ж художня частина не привертала попередньої уваги, і сценарію, власне, ніякого не було. Либонь, громада, в тому числі й Віра Гуцуляк, розуміла, що ця частина підготовки вечора лежить на мені самому.

Я на ходу почав думати, як би не перетворити творчій вечір на одну якусь довжелезну лекцію. Вже підходячи до головного столу, попросив дружину підготуватися й прочитати уривок з нарису про Василя Стуса, який вона добре знала. Коли я завершив коло розповіді і тепер треба було йти або шляхом нанизування нових тем, або перейти до аргументації зачеплених, дружина показала на годинник. Я зрозумів натяк як її бажання почати свій виступ, і підказав пані Гуцуляк.

Надія чудово прочитала спочатку уривок з нарису про Василя Стуса, а потім уривок з «Одеського сюрпризу» — маленького спогаду з далеких студентських часів. Це урізноманітнило вечір, бо, крім суворої дійсності, когось повернуло в далеку молодість свіжість юначих почуттів та перше кохання.

Підійшов отець Андрій Чировський — ставний, високий, чорнявий чоловік і запросив до себе на вечерю. Я хотів познайомитися ближче з цією людиною, подякував за запрошення, і ми домовилися про зустріч на 21 листопада.

Керівництво КУКу під тиском голови КУКу провінції Онтаріо Богдана Максимця та Степана Коваля погодилося на купівлю будинку для резиденції посла України на вулиці Айленд Парк Драйв поряд з резиденцією мексиканського посла. На цій вулиці було кілька посольств, тому отримати дозвіл від уряду на купівлю тут будинку для резиденції українського посла не становило труднощів.

У Канаді заведено, що юридичне оформлення купівлі-продажу нерухомого майна здійснюють спеціальні агентства. Вони беруть певну плату за послуги, але справу роблять кваліфіковано, надійно і швидко.

Угода була укладена від Конгресу українців Канади. Ціна будинку становила 675 тисяч канадських доларів. Керівництво КУКу передавало будинок у розпорядження посла.

Забігаючи наперед, скажу, що після офіційного відкриття посольства 1 грудня 1992 р. (у першу річницю після референдуму 1991 року) пан Ераст Гуцуляк уклав з посольством угоду оренди будинку канцелярії з оплатою один долар на рік.

Я наполягав, щоб обидва будинки були передані у власність Української держави, але власники не поспішали, мовляв, нехай зміцниться Українська держава, тоді й передамо. Мені не подобалася їхня позиція, але змушений був змиритися.

17 листопада 1992 року всі речі з готелю були перевезені до резиденції посла. Того ж дня перед резиденцією була поставлена висока щогла з білого металу і врочисто піднято наш державний блакитно-жовтий прапор. Мій водій і господарник посольства Ігор Мазур подбав, щоб наша щогла не була нижча від щогли сусіднього мексиканського посольства. На нашу радість повіяв легенький вітерець, прапор розгорнувся і весело замайорів яскравими барвами золотого й блакитного кольорів. У тій грі на вітру, у мінливих барвах була бадьорість і впевненість, сила й готовність іти вперед і вперед, назустріч вітру, назустріч сонцю, назустріч будь-яким перепонам — це Україна стала так твердо й бадьоро на землі Північноамериканського континенту.

21 листопада ми з дружиною під’їхали до помешкання отця Чировського — засновника і директора Інституту східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького Оттавського університету.

Серед українців Канади отець Чировський відомий як філософ і поет, учений, організатор українського інституту, людина шанована і добропорядна.

Отець показав нам свою бібліотеку, похвалився новою збіркою своїх поезій, прочитав кілька віршів. Це була інтелектуальна поезія, яка справила на мене дуже приємне враження.

Зайшла мова й про Інститут східнохристиянських студій.

— Знаєте, — сказав Чировський, — 73 роки безбожна атеїстична влада душила церкву в Україні. За цей час зруйнували більшість храмів, репресували багатьох священиків. Українське духовне поле заросло бур’янами. Люди забули про Бога. Вони повірили, що можна жити без нього. І справдилися слова великого духовного пастиря нашої нації митрополита Андрея Шептицького, який сказав: не можна в людині вбити віру в Бога. І коли б правителям якоїсь держави це вдалося, вони перші б вжахнулися від плодів свого виховання. Атеїзм в Україні страшенно зіпсував людей. Вони порушують усі заповіді Божі і тепер не соромляться брехати, перелюбствувати, давати брехливі свідчення в суді, зневажати батька й матір своїх. І від убивства стримуються не боязню гріха і карою господнею, а лише тюрмою.

Тема розмови була цікавою, і я почав здалеку:

— Дві з половиною тисячі років тому вся Європа та й, по суті, вся земна куля була вкрита тисячами язичницьких вір. Кожне плем’я, кожен народ витворював свої язичницькі культи. З тим рівнем знань природи, що його тоді мали люди, вони неспроможні були піднятися над безпосередніми предметами і явищами, через те обожнювали їх. Їм не вистачало сили абстракції. Період язичництва тривав тисячі років. Та поступово минав час, і від обожнювання Сонця, Каменя, Води люди перейшли до обожнювання однієї особи. З гносеологічної точки зору це був величезний стрибок від конкретного (тисяч язичницьких божків) до абстрактного — одного Бога. З’явилися великі релігії: буддизм, іудаїзм, християнство, мусульманство. Ці релігії з’явилися внаслідок збільшення суми людських знань і посилення абстрагувальної сили мозку. Нині ж людський мозок дозрів до наступного кроку в абстрагуванні, і всі великі релігії мусять поступитися перед чимось одним, єдиним.

Я знаю, а радше — вірю твердо, що існує Творець, Господь. Це відчувають і християни, і мусульмани. Але якщо ми приймаємо засновок, що для Творця народи у всіх частинах земної кулі однаково «законні» і всім їм властива душа і прагнення до пізнання Бога, то чи можна припускати, що християни для нього кращі за мусульманів? Людство устами Організації Об’єднаних Націй проголосило рівноправність усіх людей на землі перед законом і перед Богом.

У XX сторіччі ми знаємо, що жодна з великих релігій не має монополії на правильне розуміння Бога, не має монополії на єдино правильний шлях до Нього. Але якщо я визнаю, що шлях буддиста до Творця такий же законний і чуттєво, мабуть, не менш обґрунтований, ніж мій християнський шлях, то тим самим я вже не християнин, а щось інше, вище, що синтезує в собі всі сучасні великі релігії.

— Ви, — відповів панотець, — висловлюєте цікаві міркування, одначе для сучасних умов недоречні: зараз людство ще не творить нову абстракцію, яка піднімалася б над великими релігіями. А з іншого боку, перед нами море попсованого атеїзмом народу. Ми любимо цей народ. Він — наш. І ми повинні допомогти йому подолати комуністичну аморальність і стати нормальними громадянами. Нова мораль не створена. Отже, йти вперед до кращої моралі неможливо, то залишається одне — повернення назад до християнської моралі. Це й легше, бо так чи інакше, а навіть серед атеїстичного населення залишилися рештки християнських понять. Зрештою, існує просто пам’ять про те, що було, а було християнство. Християнство у віровченні, обрядах, звичаях, що за 1000 років увійшло в традиції. До християнства легше повертатися, аніж вигадувати нове. Ви, пане посол, звичайно, розумієте, що абстрагування як черговий крок на шляху розвитку людства і вихід із чотирьох великих релігій на більш абстрактну одну — це досягнення гносеологічне, наслідок раціо. А великі епохи в історії людства створювалися запровадженням нової моральної формули. Християнство утвердилося на такій моральній формулі, як великодушність. Цю формулу Христос протипоставив попередній моральній засаді, якою була справедливість. Формула справедливості — око за око, зуб за зуб. Формула великодушності — простіть ворогів своїх, на зло відповідайте добром. Комуністична влада, убивши віру в Бога і зневаживши десять заповідей, не повернула людину до справедливості, а штовхнула її до жорстокості. І тепер наша місія полягає в тому, щоб відродити в совітській безбожній людині Людину.

— Щодо необхідності виховання в людині людського — яз вами згоден. Одначе поміркуємо над тим, з яких засновків виходитимемо, що має бути духовними джерелами подолання комуністичної аморальності. У Совітському Союзі церква була розгромлена, Біблія і вся релігійна література заборонена, релігійні свята й ритуали викреслені з побуту людей. На Заході гоніння не було, а тим часом моральна деградація і тут повсюдно видна. Отже, причини не лише в комуністичному гонінні на релігію. Гадаю, що значна частина причин полягає в самому характері спрямованості людського мислення. Коли на зміну догматизмові й схоластиці у XVIII сторіччі прийшов раціоналізм з його намаганнями пояснити все логічно розумом, то в поясненні світу це стало психологічною установкою. Її вимога: твердження має право претендувати на істинність тільки в тому разі, коли воно витримує критику логікою або підтвердження дослідом.

Від XVIII до XX сторіччя така методологія пізнання поширювалася, і тепер у душах наших сидить максима: істинним є тільки таке знання, яке підтверджується дослідом чи витікає з неухильного логічного міркування.

Наш народ має таку раціоналістичну установку. Раніше, ще десять років тому, він не мав Біблії і її не знав. Тепер він її отримав. Після першого короткого захоплення настає період раціоналістичного читання. Отче, як ви думаєте, що таке Біблія: це звичайна гріховна історія єврейського народу чи Господнє одкровення? У ній кожне слово — істина, чи є слова і неістинні? Якщо є істинні й неістинні слова, то як відрізнити перші від других?

— Біблія, — вів далі панотець, — це книга, яка відкривається людям поступово. Ось погляньте, наприклад, на трирічного хлопчика. Ми знаємо стадії його розвитку: підліток — парубок — чоловік — батько — дідусь. Це не таємниця від хлопчика, одначе розуміння кожної стадії приходить не раніше самої тієї стадії. Читаючи Біблію, ми осягаємо її такою мірою, в якій ми, люди, спроможні її зрозуміти.

— У цілому, — відказав я, — слушно: кожен читач бере з книги те, що може взяти. Проте існує об’єктивний зміст книги, якого читач не може в ній не бачити. І коли описано, як батько згвалтував доньку, то ця конкретна інформація сприймається читачами не алегорично, а прямо, і як така викликає однозначну оцінку.

Ми знову взялися до вечері. Проте обох тягнуло продовжити розмову, і ми її відновили.

— Кажуть, — продовжував розмову панотець, — що в Україні тепер справжнє релігійне відродження: будують багато церков, відкривають нові семінарії, вже засновано кілька монастирів.

— Так, так, — підтвердив я. — Знаєте, десь від 1986–1987 року поширилася була мода носити на шиї хрестики. Хлопці, дівчата носили їх так, щоб здалеку було видно. Хрести були різні: металеві, пластмасові, дерев’яні, малі й великі, простого готичного й складного бароккового стилів — одне слово, різноманітні, але носили їх здебільшого як протест супроти офіційної ідеології. Коли ж установилася демократія і вже ніхто не переслідує християн, хрестиків стали носити набагато менше. Протест як мотив демонстрації віри зник. Критицизм як властивість розуму людини XX сторіччя залишився, і атеїстичний світогляд наших сучасників починає уважно придивлятися до Біблії, вбачає в ній багато нелогічного, зовсім не святого, а навпаки, брутального й грубого. Це відштовхує. І тоді люди шукають Господню істину в різних сектах, яких тепер плодиться в Україні тьма-тьмуща.

Отець Андрій зітхнув:

— Україна стала відкритою ареною боротьби різних політичних і релігійних сил за вкорінення і збільшення в ній своїх впливів. Ні українська політична еліта, ні українське духівництво ще не встигли консолідуватися й стати свідомими верствами ідейного й духовного провідництва нації. У вас іще немає досвіду ідейного захисту народу від чужих, ворожих впливів. А до вас, чи, пак, до нас, в Україну послали своїх місіонерів досвідчені й багаті організації. Вони вноситимуть до народної свідомості дезорієнтацію. Важливо в цей час, коли не стало офіційної комуністичної ідеології і народ перебуває в ідейних пошуках, щоб національна віра була головним стрижнем духовного розвитку серед усіх тих сектантських течій та промосковської пропаганди.

— Яким чином можна зміцнити наші сили? — запитав я.

— Ми розширюємо вишкіл священиків. На це працює Оттавська семінарія отця Андріїшина. Для підготовки вищого духовного рівня ми заснували в Оттаві Інститут східнохристиянських студій імені Андрея Шептицького. Розширюємо систему духовної освіти в Україні. До свідомості людини можна дійти тільки знаннями. Ми хочемо нести ці знання нашому народові.

— Отче Андрію, а як ви дивитеся на об’єднання всіх трьох церков в Україні в одну християнську церкву? Ви, звісно, знаєте передісторію питання. 1941 року митрополит Української автокефальної православної церкви доктор Огієнко, митрополит Греко-католицької церкви Шептицький (обидва видатні сини української нації й наші духовні отці) та глава Російської православної церкви в Україні (прізвища його не знаю) погодилися в принципі на церковне об’єднання.

Для підготовки об’єднання почали формувати комісію для вироблення спільної літургії і всієї служби Божої. Та Друга світова війна стала на заваді цьому об’єднанню. Возз’єднання українських церков мало бути великим національним святом духовної соборності всієї української нації. Це треба було зробити в сприятливих умовах і на високому рівні. Такі умови могли виникнути тільки за державної незалежності України, і тому справу відклали до кращих часів. Ідею об’єднання церков підтримував кардинал Йосип Сліпий. Він називав майбутню церкву Українською християнською церквою. Тепер ми маємо незалежну Українську державу. Більшість українських етнічних земель зібрано під владою Києва. Створені основні передумови для возз’єднання церков. Якби духівництво погодилося на це, можна було б років за десять послідовної роз’яснювальної праці в різних релігійних середовищах і на різних рівнях підготувати народ і духівництво для цієї великої акції.

— Я не проти об’єднання, — мовив отець Андрій. — Греко-католики не захочуть стати православними, православні й греко-католики не захочуть стати автокефалістами, а Українська християнська церква як нейтральна до всіх могла б бути тим спільним знаменником, на якому всі могли б зійтися без приниження гордості кожної з них. А поки це почнеться, хай би кожна церква готувала священиків для праці на сході й півдні України.

— Для мене немає сумніву, що Греко-католицька церква складається зі свідомих українців і масштаби її діяльності незрівнянно ширші від автокефальної і Української (колишньої російської) православної церков. Отче, чи правда, що Папа Римський заборонив греко-католикам вести місіонерську діяльність на схід від Збруча? Це нібито зумовлено тим, що польські католики починають місіонерську діяльність в Україні на цих же теренах? Власне, я чув, що багато священиків вашої церкви відкрито висловлювали обурення.

— Папа Римський — незаперечний авторитет для всіх католиків світу. І хоча наша церква греко-католицька, а не католицька, ми також визнаємо авторитет Папи. Тим більше, що в боротьбі з безбожною Москвою він не один раз ставав на український бік.

— Українська держава повернула полякам сотні костелів. Поляки їх тепер ремонтують і поволі привертають до себе віруючих, і то не тільки поляків.

— Думаю, що Президент України, дарма що пропагандист за досвідом своєї політичної кар’єри, зовсім недооцінює релігійної місіонерської діяльності в Україні, особливо недооцінює польських католиків. Вони ж витрачають величезні кошти для створення польської діаспори в Україні…

— Яка, — продовжив я, — стане польською п’ятою колоною в нас.

— Чому не діяти на засадах справедливості: поляки віддали українцям 10 церков — українці віддали полякам 10 костелів, або хоч би пропорційно: поляки віддали українцям третину наших церков, українці — полякам третину костелів, поляки віддали половину і ми їм — половину і так далі до повного повернення колись вилученої комуністами церковної власності.

— Отче, наш уряд на чолі з Президентом діє на засаді великодушності: поляки нам не повертають церков, а ми їм повертаємо, москалі заперечують українську освіту в Московії, а ми в Україні відкрили москалям сотні російських шкіл…

— Така політика свідчить про недостатню політичну зрілість українського уряду. Націю треба захищати і зміцнювати і ззовні, і зсередини. Вона — живий організм, що постійно перебуває в русі. На неї весь час діють різні сили, в тому числі й ворожі. Тож уряд мусить постійно дбати про очищення його від ворожих елементів і про зміцнення доцентрових сил та консолідацію нації.

— Отче Андрію, я думаю, що українська нація, відсвяткувавши 1000-річчя християнства, дозріватиме до розуміння справжньої ролі християнства в нашій історії. Християнство свого часу певною мірою сприяло поширенню освіти й цивілізованості, дало чимало доброго. І як усі європейські народи, так і наш народ свою попередню ідеологію поєднав з новою, далебі чужою, ідеологією. І тепер, на зламі тисячоліть, я питаю себе: навіщо нам чужа релігія? Якщо Господь створив нас рівними з іншими народами, якщо пізнання Бога і наближення до Нього є релігійним завданням удосконалення людини будь-якої нації, якщо нація має свій національний дух як синтез духу всіх її індивідуальностей і часточки духу ноосфери, призначеної для спілкування національного духу з Творцем, то посередник у спілкуванні виявляється непотрібним. На вершині тисячолітньої християнської історії й сучасного розвитку нація дозріла до того, аби подякувати єврейському винаходу за тисячолітнє посередництво і стати на позицію прямого духовного спілкування з Творцем. Всяка церква призначена допомогти людині в цьому спілкуванні. Після тривалої перерви український народ тепер на вищому рівні відновлює свою призабуту рідну українську віру і від Христа повертається до свого Дажбога. Може, навіть краще сказати — не повертається, а знову приходить.

У тому ж християнському єврейському святому письмі сказано: не поклоняйся чужим богам! Сказано дві тисячі років тому. А наші русичі поклонилися! Думаю, що час повернутися до своїх богів. Вони не космополітизму вчитимуть, а любові до рідного краю. І тоді ми шукатимемо правду не в столицях чужих народів, а в нашому Києві, і замість блудити думками по світах знайдемо істину у себе вдома.

— Не хочу з вами, пане посол, ні погоджуватися, ні сперечатися. Скажу лишень: дайте плоду дозріти. І ще: щоб зерно зійшло і дало плід, воно мусить лягти в зорану землю. Я пам’ятаю давню мудрість: часом добра ідея приносить зло. Зважаймо на досвід інших. Не будьмо дуже впевнені в собі.

— Ви говорите як філософ. А політик перемагає тільки тоді, коли твердо впевнений у собі, тоді-бо й тільки тоді він випромінює віру в слушність своїх слів і своєї програми й запалює інших до спільної дії. Ви кажете: треба дати плоду дозріти. Я згоден з вами. І тому я не збираюся починати широку кампанію за перехід до РУНвіри, але говоритиму про це як про перспективу. Духовне відродження нації неможливе без релігійного відродження. І якщо ми кажемо про необхідність подолати комуністичну атеїстичну аморальність і повернутися до нормальних людських моральних засад співжиття людей, то повернутися можна до того, що люди вже знали — це християнство.

У масовій свідомості існує воно, а не РУНвіра. І тому релігійне відродження як масове явище можливе тільки у формі згадування забутого та практичне здійснення донедавна забороненого. Проте в історії ніколи не було повторення минулого в незмінному попередньому вигляді. Відхід від безбожного атеїзму пов’язаний з пошуком. Легше знаходити те, що вже було, але ним ніколи не задовольняються і шукатимуть далі. Ці пошуки є причиною виникнення багатьох сект, у тому числі й східних релігій. Але східні релігії не мають шансів укоренитися в Україні, бо породжені народами із зовсім іншим світосприйманням, аніж українське. РУНвіра ж — це не перенесення чужорідного на український національний духовний ґрунт, а повернення до нього. Отже, до РУНвіри рухатимемося через повернення і заперечення християнства. А зараз я готовий вислухати аргументацію на спростування моїх думок.

— Пане посол, ви, звичайно, відчуваєте суперечність між тезою про перехід методом абстрагування від великих світових релігій до єдиної релігійної щосності і тезою про перехід народу до рідної української національної віри, яка за рівнем абстрагування є нижча від великих світових релігій. Як ви знімете цю суперечність?

— Світ людей у минулому ніколи не дорівнював земній кулі. І Герберт Шпенглер, і Арнольд Тойнбі під світом розуміли ареал цивілізації: єгипетської, грецької, стародавньокитайської, інших цивілізацій. У нинішньому розумінні — це ареал європейської (християнської) цивілізації.

Цивілізація — це якісно відмінний період розвитку, що становить помітний окремий крок у розвитку людства від меншої до більшої розвинутості. За межами ареалів цих цивілізацій залишилася більша частина населення Землі, і тим не менше не широкі простори дикунів, а саме люди в цих ареалах розвивали продуктивні сили, нагромаджували наукові знання й піднімали людство на нові й нові щаблі поступу. З розвитком сучасних засобів зв’язку і транспорту земна куля немовби зменшилася і до технічного прогресу прилучається Африка, Латинська Америка, окремі регіони Південно-Східної Азії. І все-таки не вони задають тон сучасному розвитку людства. Щоправда, розширення сфери індустріальних суспільств на Південно-Східну Азію активніше включає цей регіон у глобальні процеси, і тому його філософія й релігія стає об’єктом зацікавлень і взаємообмінів з християнством, мусульманством, іудаїзмом. Взаємообмін великих релігій щойно починається. Розширення технічних засобів і демократизація мусульманських суспільств зробило їх об’єктом християнських впливів і штовхнуло до контрнаступу. Думаю, що активізація мусульманського фундаменталізму є підсвідомою реакцією захисту від християнства й буддизму. А втім, це вже є доказом взаємовпливів, яких ще півсторіччя тому не було. І коли я казав, що сучасний розвиток підносить теоретичну думку над сферою християнської філософії і готує до наступного кроку в пізнанні Творця як не християнського, не мусульманського, не буддистського, не іудейського, а вищого від них єдиного символу, то ясно, що це черговий крок до Бога у пізнанні Його сутності. Далебі, такий рух теоретичного мислення не вичерпує всіх варіантів розвитку й пізнання. За межами цього напряму цілком логічно уявити собі ще два види розвитку.

Перший — це розвиток теоретичної думки у тих народів, що досі не брали участі у збагаченні теоретичних знань людства. Тепер вони прилучатимуться і збагачуватимуть світовий досвід, як, очевидно, й розширюватимуть наші європейські уявлення про шляхи пізнання Творця. Хоч, зрозуміло, їхній вихід на світову арену навряд чи досягатиме рівня абстрагування, що був досягнутий тисячі років тому у часи заснування буддизму, християнства, іудаїзму, мусульманства. У цьому виявляється факт нерівномірного розвитку роду людського на землі. Проте розвиток відсталих колись диких племен і народів не заперечує і не гальмує розвитку теоретичної думки народів країн великих світових релігій. Від виходу на світову арену нових народів здібності до теоретичних узагальнень не зменшуються у цивілізованих націй. Навпаки, підтягування тилів до передової лінії фронту зміцнює передовий загін.

Другий. Цілком логічно буде уявити собі також думки, так би мовити, вниз до вивчення духовних прапервнів, у кожного народу своїх. Отже, теоретична сила розуму йде не тільки до більшого абстрагування, але й до глибшого обґрунтування особливостей національного духу. Заглиблюючись у національне минуле, вона ніби розвиває кореневище. Розростання кореневища дає додаткові соки для росту стовбура вгору. Зміцнення національного духу тут у тому, що на основі власного минулого відбувається звільнення від чужого і витворюється незалежне сучасне. Повернення до Дажбога — це не рух назад, це звільнення від чужого, повернення до свого коріння і навернення своїх до свого в умовах теоретичних досягнень XX сторіччя з цілком відкритою перспективою прогресивного руху вперед до майбутнього вищого абстрагування.

Такий підхід знімає суперечність між моїми двома тезами, бо не заперечує отого побічного іншого розвитку. РУНвіра таким чином виступає ученням про національний дух. Дажбог — ірраціонально-чуттєвий символ національного духу в тій своїй сутності, яка не виражена в матеріальних предметах культури, але спрямовує увагу українців до Творця за наближенням до Нього та єднання з Ним; символ, у якому Господь пов’язаний зі Своїм творінням і відкриває йому шлях до самостійного духовного самовдосконалення й розвитку.

Думаю, що слова мої вплинули на Чировського — людину розумну, не задогматизовану, з гнучким розумом і готову до подальших пошуків істинного шляху зміцнення нації. Ми обидва чудово розуміли, яка неймовірно важка інтелектуальна праця чекає на нас, на ту нечисленну націоналістичну верству, що має відродити національний дух і дати народові націоналістичну ідеологію.

Розділ VIII ОФІЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ ПОСОЛЬСТВА І ЗАСНУВАННЯ ГЕНЕРАЛЬНОГО КОНСУЛЬСТВА

На перше грудня 1992 року було призначене офіційне відкриття українського посольства в Канаді. З Києвом було узгоджено, що на урочистості з цієї нагоди приїдуть перший заступник міністра закордонних справ Микола Макаревич та завідувач відділом США і Канади Борис Корнієнко. Запросили першого заступника міністра Канадського департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі пана Мордена та мера Оттави пані Гольцман. Узгодили зустріч в ДЗСМТ та основні теми політичних консультацій.

25 листопада 1992 р. на черговій нараді в присутності першого секретаря з економіки й торгівлі Олександра Шандрука, першого секретаря з культури й інформації Бориса Біляшівського та Андрія Глуховецького й Анатолія Нікули узгодили матеріали до прес-конференції, розклад роботи в посольстві і в будинку канадського парламенту.

27 листопада прибуло поповнення посольства — новий радник-посланник Андрій Веселовський та перший секретар з консульських справ Ярослав Асман. Після поселення в готелі та відпочинку наступного дня ознайомив їх з будинком посольства.

29 листопада провів нараду дипломатів у новому складі. Обговорили основні контури української політики в Канаді, завдання посольства та тематику майбутніх переговорів з канадцями.

30 листопада прилетіли М. Макаревич і Б. Корнієнко. Зустріли ми їх усім штатом дипломатів. Просто з літака вони поїхали оглянути будинок посольства.

На відкриття посольства прибули представники Канадського департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі, мер Оттави пані Гольцман, оттавські журналісти та радіокореспонденти. Зібралося десь із сотню українців з різних українських громад.

Ми з дружиною, їдучи на чужину, взяли з собою вузлик землі. Ганна Біляшівська посипала нею перед порогом і навколо будинку — нехай ноги відчувають під собою рідну землю.

Після цього Макаревич, Корнієнко, я, Шандрук, Веселовський, Біляшівський і Асман розгорнули наш прапор. Два священики (від греко-католицької і православної церков) освятили прапор, як і належить за християнським звичаєм. Потім його прикріпили до тросика високої металевої щогли, завчасно поставленої перед будинком посольства. Під спів гімну Мазур урочисто підняв прапор на верхівку щогли.

Священики освятили також металеву вивіску з назвою посольства трьома мовами — українською, англійською і французькою, а Макаревич і я розрізали блакитно-жовту вузеньку стрічку, що перетинала вхід до посольства.

Почався мітинг. З промовами до присутніх звернулися я і Макаревич, а з канадського боку від ДЗСМТ — Фіцлендер, від парламенту — Марк Гарб. Виступив і представник мерії Оттави.

Після мітингу в залі посольства провели прес-конференцію. Макаревич і я відповіли на численні запитання кореспондентів. Біляшівський роздав мою офіційну заяву та прес-релізи про офіційне відкриття посольства України та його завдання в Канаді. Запросили присутніх на урочисті збори, присвячені відкриттю посольства, які мали відбутись увечері в будинку канадського парламенту.

Збори в залі парламенту були основною подією у процедурі відкриття посольства. Увечері сюди зібралося багато людей. Я виголосив промову. Спочатку говорив англійською, середину промови — українською і останню третину — знову англійською.

Ось її скорочений виклад.

Від парламенту виступив доктор Рей Пагтахан, офіційний представник канадського парламенту в Україні для спостереження за проведенням референдуму 1 грудня 1991 року. Він сказав:

Від імені департаменту закордонних справ та міжнародної торгівлі виступив Д. Райт:

Наступного дня в департаменті закордонних справ та міжнародної торгівлі відбулися офіційні консультації між українською і канадською сторонами. З канадського боку були присутні заступник міністра Давид Райт, голова східного бюро Майкл Бел та член парламенту Мак Гарб. Українську сторону представляли перший заступник міністра закордонних справ М. Макаревич, я, начальник відділу США і Канади Б. Корнієнко, співробітники посольства А. Веселовський та Б. Біляшівський.

Найважливішим з обговорюваних питань було ставлення України до ядерної зброї, а точніше — ставлення України до ультиматуму країн «великої сімки» про відмову України від ядерної зброї. Друге важливе питання стосувалося розширення економічної допомоги Україні з боку Канади.

Верховна Рада тоді була ще проти однобічного ядерного роззброєння. Я також наполягав на збереженні Україною ядерної зброї, хоч у принципі був за прискорення ядерного роззброєння у світі загалом. Але щодо України, то в її інтересах вона мала б роззброюватись не раніше від інших ядерних держав, у кожному разі не раніше від Росії. Позиція Макаревича була по суті та ж сама.

Щоправда, я робив наголос на тому, що прагнення Заходу роззброїти Україну при озброєнні Росії суперечить інтересам Заходу — бо Україна ніколи на Захід не нападе, а потурання Московії обов’язково призведе якщо не до глобальної війни, то до постійного протистояння і збереження загрози воєнного конфлікту. Ясна річ, Україна буде першою жертвою московського імперіалізму, але це не зменшить агресивності останнього супроти західних країн. Навпаки, загарбавши Україну, Московія здобуде додатковий плацдарм, велику матеріальну підтримку і людські резерви — і тоді ще швидше посуне на Захід. Нічим не можна виправдати практичної допомоги західних держав Москві відновити імперію. Слід було б допомагати колишнім так званим союзним республікам, а не метрополії.

Церемонія офіційного відкриття посольства переросла на справжнє свято. Проте були і невдоволені: мовляв, чому було так мало запрошено, чого це посол зігнорував українську громаду? Справді, на церемонію людей запрошували за списком і пропускали до участі за спеціальними запрошеннями. Діючи так, я мав на думці підкреслити незалежність посольства від української громади, показати, що воно не стоїть у ряду звичайних діаспорних установ чи організацій, і хоч би яка була допомога канадських українців, вона не перетворює посольство на щось рівнозначне з їхніми організаціями.

А з іншого боку посольство не могло бути невдячним за надану нам допомогу. Ось чому 5 грудня ми провели день відкритих дверей і запросили всіх українців, які бажали відвідати посольство. Ми заготовили подячні листи перекладачам і робітникам, які ремонтували посольство. Церемонію вручення провели урочисто. Біляшівський викликав перекладачів, а потім майстрів-будівничих по одному, я зачитував подячний лист і від імені посольства вручав його під оплески присутніх. Виступили всі дипломати. Кожен відчув, що його допомогу помітили і, отже, його участь у становленні посольства незалежної України не минула безслідно. А це так важливо, адже люди працювали безплатно! Присутні були задоволені.

* * *

До посольства надходили нові й нові пропозиції про співпрацю та допомогу в окремих заходах. Пропозиції стосувалися підприємницької діяльності, культурних обмінів, допомоги Україні у здійсненні окремих проектів і т.ін. Як з усім цим упоратися?

З появою у посольстві першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технології Олександра Шандрука усі справи цих напрямів я доручив йому.

Перший секретар з культури й інформації Борис Біляшівський займався комплексом проблем культурних взаємин, інформацією та зв’язками з відповідними канадськими організаціями. Замість Родіонова й Кучера до посольства прибули Андрій Веселовський і Ярослав Асман. Уже з перших днів я побачив, що Веселовський добре орієнтується в обстановці. Йому як раднику-посланнику я доручив вести сферу політичних взаємин з канадським урядом. Ярослав Асман виконував обов’язки першого секретаря з консульських справ.

Поява в посольстві економіста Шандрука дуже розширила нашу економічну діяльність, але майже не зменшила мого навантаження. З бігом часу обсяг економічних справ у Шандрука поступово зростав, і хоч як він старався, однак потік не зменшувався. Я згадав попередження Родіонова: якщо посольство братиметься за підприємницькі пропозиції канадців, то воно в них загрузне, а посольство — це політичне представництво, а не економічна місія. Я ж вважав економічну діяльність найголовнішим своїм завданням, але тільки тепер побачив, який це величезний обсяг роботи.

Більшість пропозицій була корисною для України, і ми повинні скористатися ними.

Готуючись до відкриття генерального консульства в Торонто, я наполягав перед міністром закордонних справ передбачити у погодженні з міністром зовнішніх економічних зв’язків у штаті генконсульства посаду економіста. Торонто — головний підприємницький центр Канади, і наш економіст міг би там прислужитися справі розширення ділової співпраці України з Канадою.

З грудня відбулася зустріч з болгарським послом. Розмова точилася в основному про Віденські конвенції 1978 та 1983 років. Я стримано переконував посла Данєва у необхідності зорганізувати потрібну кількість держав, аби конвенції набули чинності, і тоді країни, що вийшли з-під колоніальної влади, могли б пред’явити претензії на матеріальні компенсації з боку імперії. Добре було б, коли б Болгарія приєдналася до конвенцій. Посол розумів мою позицію, проте, знаючи поширеність промосковських настроїв серед свого уряду, не проявив великого ентузіазму і обмежився обіцянкою проінформувати свого міністра.

Для покращення роботи посольства я вдосконалював його структуру. Дружина Асмана Вікторія Павлівна виявилася доброзичливою людиною. Розумілася на канцелярській справі, і я її поставив завідуючою канцелярією. Важлива ланка роботи опинилася в надійних руках. Вона приносила мені кореспонденцію канадської пошти, привозила її з російського посольства, куди продовжували надсилати відкриту кореспонденцію й газети з МЗС України, приймала від дипкур’єрів і готувала їм нашу пошту, друкувала на комп’ютері документи тощо.

Під кінець 1992 року штат посольства складався з 13 осіб. Середня заробітна платня становила 1094 канадських долари.

Такий кількісний штат не був передбачений Міністерством закордонних справ України, і від мене вимагали дотримуватися штатного розпису МЗС. Але це було неможливо. Придбавши будинок, я мусив забезпечити належний дипломатичний етикет. Коли б я дослухався міністерських інструкцій, мусив би загальмувати становлення посольства. Я не міг на це піти з двох причин: по-перше, прагнув якнайшвидше розгорнути масштаби діяльності посольства, по-друге, посольство брало з бюджету МЗС зовсім мало грошей — майже всі витрати покривалися коштом канадських українців. Щоб не порушувати канадських законів про працю, які забороняють наймачеві платити найманому менше 6,5 долара на годину, я брав до роботи лише українців і українок, які не були канадськими громадянами.

За домовленістю з керівництвом КУКу посольство мало право використати до 1000 доларів на місяць на оренду житла для одного дипломата. Сім’я радника-посланника складалася з чотирьох осіб. Вона знайшла окреме помешкання, і за цю суму його винаймала. Решта дипломатів за менші площі платили до 900 доларів на місяць.

У цей час з МЗС за підписом першого заступника міністра М. Макаревича надійшла інструкція про норми забезпечення працівників установ України житловою площею, за якою дозволялось мати житло: послу — площею 60 м²; раднику-посланнику — 50 м²; першим секретарям — 40 м²; водієві — 20 м².

Інструкція, по суті, пропонувала послові з пристойної двоповерхової резиденції переселитися в квартиру, раднику-посланнику з окремого будинку також перейти на квартиру, іншим дипломатам потіснитися до звичайних совітських норм. Але ж платило за житло не МЗС! Виконання цієї інструкції вдарило б по авторитету українського посольства. Жалюгідний розмір нашої зарплатні (середня зарплатня по Канаді становить близько 3000 доларів) ми могли приховувати і від канадців, і від дипломатів інших оттавських посольств, але як міг би посол приховати свою мізерну квартиру від інших послів? Ясна річ, я не збирався виконувати цієї інструкції.

На черговій щотижневій нараді дипломатів я ознайомив їх з інструкцією про розмір житлової площі і тут же заспокоїв: їхні житлові умови не будуть погіршені, я керуватимусь не цією інструкцією, а нашими фінансовими можливостями, обумовленими домовленістю з керівництвом КУКу.

Невдовзі надійшла інструкція про неприпустимість порушення штатного розпису. Я проігнорував її.

Ще одна інструкція стосувалася автомобільного транспорту. У ній зазначалося, хто може мати авто і скільки бензину можна спалювати за державний кошт. На цей час доброзичлива українська діаспора забезпечила посольство автомашинами всіх дипломатів і покрила всі витрати, пов’язані з експлуатацією авто.

Міністр був незадоволений моєю незалежницькою поведінкою. Незадоволення як суб’єктивне явище мене не турбувало. Непокоїла можливість зберегти достатній оперативний простір, в якому я міг би збільшувати обсяг праці на благо України. Важливо було не погіршити взаємини з МЗС до такої міри, коли воно своїми вимогами різних звітів переорієнтувало б значну частину енергії посольства на зайву писанину і звузило б нашу роботу з Канадою. Я знав силу бюрократії: вона здатна без кінця вигадувати різні зачіпки і присікуватися з різних найдрібніших приводів. Бюрократія вищого державного органу спроможна задушити будь-який підлеглий орган. Відкрита боротьба з нею ніколи не закінчується перемогою для підлеглого. Тож пояснення про порушення штатного розпису, про забезпечення квартирами та автотранспортом я давав стримані, не раз підкреслюючи, що те чи інше рішення є тимчасовим.

Добре усвідомлюючи українські національні інтереси і завдання посольства, я прагнув усіляко розширювати діяльність на благо України. І коли зустрічав не підтримку ініціатив, не раз дуже вигідних і потрібних для України, а глухе мовчання, бездіяльність чи заперечення, то в душі відчував обурення і спротив. Це обурення часом проривалось у розмовах з дипломатами, доходило до Києва і викликало антипатії до мене з боку деяких чиновників МЗС.

Уже значно пізніше у розмові з Веселовським я сказав:

— Яка мета дрібних присікань і недовір’я? Не можуть же вони мене підозрювати в нечесності до України! Та хто вони такі — вчорашні червоні!? Та це я можу підозрювати їх, а не вони мене! Так і хочеться грюкнути кулаком по їхньому столу й піти геть!

— Вони, — сказав пан Андрій, — тільки цього й хочуть: і вас би не стало на посаді, і вони не були б винні у звільненні посади для іншого чоловіка — свого, зручнішого.

— Мені не страшно, я за посаду не тримаюсь.

— У цьому сила Лук’яненка. Але інші люди не такі. Задля того, щоб домогтися посольської посади, а потім утриматися на ній, люди в міністерстві закордонних справ десятиріччями вислужуються перед начальством, підлещують і гнуть перед ним спину, доносять на колегу. Та що там посол! Виїзд із Союзу просто за кордон на роботу в радянське посольство був мрією, що марилась у снах міністерським клеркам. І не просто писарчукам, а дипломованим фахівцям.

— Ви кажете про часи Союзу. Незалежна Україна швидкими темпами створює свою дипломатичну службу. Їй потрібно багато нових людей. Дипломатична служба в умовах самостійності України стає ближчою для громадян України, досяжнішою.

— Це дуже відносно. Звичайно, в Союзі одне МЗС існувало на 280 млн. громадян, в Україні — на 52 млн. Посольств Україна матиме менше, ніж мав Союз, але для України достатньо. У цьому статистичному сенсі дипломатична служба в незалежній Україні є ближча до громадян, та це тільки теоретично. Практично вона така ж рідкісна і жадана, як і колись.

— І взаємини, — продовжив я в тон Веселовському, — між дипломатичними службовцями МЗС ті ж самі, що й були колись в МЗС Союзу та його мізерній філії УРСР?

— Авжеж.

— Це означає, що провідною психологічною установкою людей, що рвуться на дипломатичну службу незалежної Української держави, є прагнення до заможнішого матеріального життя, а не до зміцнення незалежності дипломатичними способами. Шкода. Дуже шкода.

— А нічого страшного. Сумлінний службовець за добру зарплатню справно виконуватиме свої службові обов’язки, а вони ж розписані бюрократичною системою МЗС України в напрямі зміцнення її незалежності.

— О, якщо дипломати будуть службовцями і не будуть патріотами, тоді використовуватимуть посаду для себе, а не для України — небагато користі буде від такої служби.

На тому наша розмова закінчилася. Після роботи я запросив до себе Олександра Шандрука. Переповів йому в двох словах розмову з Веселовським і запитав:

— Як ви думаєте, чому МЗС погодилося направити вас разом зі мною на роботу в посольство?

— Міністерство не могло дуже ігнорувати вашу волю. Вас відправляли за рішенням Президента, і у МЗС дали вам відносну волю в доборі кадрів. А з іншого боку, в самому МЗС не вистачає економістів, отож і мусили брати трохи людей збоку.

— Сашко, ви думаєте, що МЗС України може обійтися без сексотів у посольствах?

— Може. В майбутньому. Коли посольства будуть комплектуватися з інтелігентних людей націоналістичних переконань. Інтелігентність потрібна для того, щоб конкуренція за посади відбувалася шляхетним способом без доносів начальникам і наклепів на конкурентів, коли конкуренція відбуватиметься способом змагання ретельніше виконувати службові обов’язки, коли кращим вважатимуть принципового й ефективного трудівника, а не улесливого сексота.

Націоналістичність потрібна, щоб людина працювала для України, а не для влаштування за рахунок держави своїх особистих справ.

Це ще буде не скоро. Не за теперішнього керівництва МЗС. Теперішнє має тверді совітські звички, і воно неспроможне обійтися без сексотів і підлабузників.

— Комуністична диктатура підозрювала в кожному зрадника, а для того, щоб ці зрадники не могли змовитися, насаджувала всюди сексотів і таким чином роз’єднувала людей — кожен підозрював в іншому сексота і не довіряв нікому. Суспільство розпадалося на атоми, перетворювалося на аморфну масу, глину, з якої організована КПРС ліпила, що хотіла. Тепер за слово не карають, отже, підслуховувати немає сенсу, та й не можуть же вони ставити під сумнів мою відданість Українській державі.

Ці люди настільки брудні, що не допускають існування чесної людини. І стежать для того, щоб зловити на чомусь брудному, а потім шантажем перетворити на маріонетку.

Як КДБ набирав собі агентуру? Він стежив за особистим життям міністрів, членів парламенту, генералів. Ловив на чомусь ганебному (крадіжка, перелюбство, наркотики, сексуальне збочення абощо) і потім припирав жертву до стіни ультиматумом: або співпраця, або розкриття гріха. Розкриття гріха означало ганьбу і моментальний провал кар’єри, співпраця — непевне майбутнє. У ньому хоча й на прив’язі, але можна довго й непогано прожити. Дуже часто в таких випадках у людини не вистачало духу відмовитися від принизливої співпраці й відкрито прийняти ганьбу або покінчити життя самогубством, і вона ставала агентом. Не один закордонний міністр, член парламенту, генерал таким чином перетворювався на кадебістського сексота. А люди високого рангу й інтелекту ставали пропагандистами комуністичних ідей, членами компартій і ревними оборонцями московської імперії.

Коли я прибув до Оттави, то десь упродовж першого тижня сказав Родіонову й Кучеру (ясна річ, окремо) таке. Радянський Союз не випускав за кордон на роботу людей без підписки про співпрацю з КДБ. Ви були за кордоном не в складі туристичної групи, а працювали там. Можете мені не казати, давали чи не давали ви письмове зобов’язання на співпрацю з КДБ. Мене не здивувало б, коли б ви після проголошення України незалежною державою і перетворення КДБ УРСР на СБ України продовжили співпрацю з українською Службою безпеки. Будь-яка праця, спрямована на зміцнення Української держави, — корисна праця, і я буду ставитися до неї позитивно. Проте я не дозволю і не допущу співпраці з розвідниками російського посольства. Про всякі ж випадкові зустрічі, що могли б трапитися не з вашої ініціативи, зобов’язую вас негайно мене інформувати.

— Ну й що, інформували? — поцікавився Шандрук.

— Ні. Звісна річ, не інформували. Як далі буде — поживемо — побачимо. Ми ж самі готові співпрацювати зі Службою безпеки. Можна було б розробити план якоїсь аналітичної діяльності, що була б корисна для перспективного планування політики на американський континент. Таку співпрацю нам не пропонують, а дрібне й гидке внутріпосольське підслуховування практикують.

— Інерція давніх російських методів і давньої комуністичної аморальної моралі.

— Страх бере за молоду державу. Ось слухайте. Усі професійні дипломати української дипломатії — це службовці міністерства закордонних справ Союзу. Усі вони, либонь, без жодного винятку співпрацювали з КДБ. Документи про їхню співпрацю не в Києві, а в Москві. З тими документами легко підійти до будь-якого українського професійного дипломата і пред’явити йому ультиматум: або співпрацюватимеш з нами, або розкриємо твої зв’язки з КДБ на весь світ. Скільки з них не побояться публікації такої інформації?

Між іншим, службовці КДБ у кращому моральному становищі: вони відкрито працювали з КДБ, з розвалом Союзу перейшли на службу в СБУ і відкрито служать Україні. Ховати нічого. Все відкрито. Не потрібно грати подвійну роль, і в душі немає морального конфлікту. З дипломатами та службовцями закордонних установ складніше. Їхня співпраця з КДБ була таємна. З проголошенням незалежності України їм не вистачило духу зізнатися. Вони пішли в підпілля від Української держави. Російська держава їхню таємницю від українського народу тримає у своїх руках. І зможе використати супроти України тоді і так, коли і як це завдасть нам найбільшої шкоди. Щоб уникнути цієї небезпеки, потрібно б якнайшвидше набирати патріотичних українців на дипломатичну службу і зменшувати вагу професіоналів комуністичного гарту. На жаль, кадрова політика нашого міністра інша. Його заступники, відділ кадрів просякнуті старим духом і добирають людей у посольства зі свого середовища, а не з патріотичних кіл. За такої кадрової політики створення українського за духом дипломатичного корпусу розтягнеться щонайменше на десяток років. Уявляєте, Сашко, держава має мережу посольств, що охоплює всі основні країни світу, і в усіх цих посольствах працює московська агентура!

— Думаю, що справа не така трагічна: Москву турбує не робота українських посольств — ця робота ще зовсім незначна, її турбує більше сам факт заснування посольств та консульств і включення України в міжнародну дипломатію. За таких обставин Москві немає потреби нагадувати агентам про документи, що фіксують їхню співпрацю з КДБ. Вона може розглядати їх як запасну мережу і довго їх не турбувати.

— Можливо. Існують ще важливі два чинники щодо наших взаємин з Москвою і ваги її агентури в українських посольствах. Чи ви сумніваєтеся хоч на мить, що Москва має достатньо агентів у самому нашому МЗС? Думаю, що вона отримує документи МЗС швидше, ніж вони доходять до посольств.

Друге. Українська дипломатія твориться такими людьми і в умовах такої навскрізної відкритості, що, по суті, в ній поки що неможливе ні планування, ні здійснення таємних операцій. Третє. Наше посольство — це зародок посольства. До повноструктурного зі своїм спецзв’язком, службою безпеки й охорони ще далеко. Не знаю, чи матимемо ми це хоч би на кінець наступного року. Проте будинок посольства та резиденцію варто було б перевірити вже зараз — чи не встановлені підслуховувані. Для перевірки стін треба запросити фахівців з Києва.

— Так. У Радянському Союзі були фахівці високого класу. Що-що, а підслуховувати чекісти вміли. Ну, а якщо вміли підслуховувати, то, напевне, вміли і викривати підслухувачі. Може, й Україні трохи дісталося тих спеціалістів.

— Ви були в спецчастині МЗС? Двері оковані залізом, жодного слова української мови не знають. Оце охоронці таємниць українського МЗС! Запрошуй таких для виявлення російських «жучків» у наших стінах.

— Ну то хай канадці перевірять. Принаймні з одного, російського, боку будемо забезпечені.

— Ви маєте на увазі перевірку державною чи приватною фірмою?

— Приватною.

— А ми можемо покладатися на неї?

— Я не сумніваюсь, що і в приватній фірмі є добрі фахівці, які зуміють виявити «жучки». Але нам потрібно ще й зберегти в таємниці факт перевірки і від канадської, і від російської розвідок. Наскільки можна буде їм вірити, що вони збережуть таємницю?

— Фірми дорожать своєю репутацією.

— А ви виключаєте перевірку канадською державною фірмою?

— Державна фірма такої професії — це ж розвідка.

Наше МВС провело переговори з канадським МВС про співпрацю. Збираються співпрацювати й служби безпеки двох країн. Україна й Канада — натуральні союзники у боротьбі супроти російського імперіалізму.

— Ми, посольство, не маємо права заходити в такі взаємини з розвідкою іншої держави. І якби була угода про співпрацю між українською і канадською службами безпеки і ми захотіли скористатися з допомоги канадської служби безпеки, то мусили б робити це не навпростець, а через Київ. Ви уявляєте, які тут би виникли труднощі — чому має перевіряти канадська, а не українська служба безпеки? Як подивиться на таку антиросійську співпрацю Москва і т.ін. Та ще й таке: ви впевнені, що в середовищі канадської служби безпеки немає московської агентури? Хто організовує синхронні антиукраїнські випади в Канаді, Англії, США на сторінках періодичних видань?

— Ви маєте на увазі сфабриковане фото з підписом про згвалтування українцем єврейської дівчини, що його надрукував англійський журнал «Time» і потім передрукували газети в США і Канаді?

— Так. Яка мета публікації цієї фальшивки?

— Нацькувати євреїв на українців.

— Кому це потрібно? Кажуть, це потрібно єврейським провідникам: способом зречення чужинцями євреїв вони стримують євреїв від асиміляції. Відомо, що єврейські провідники завжди підігрівали антисемітизм. Коли б не це, євреї не змогли б зберегтися впродовж двох тисячоліть, проживаючи серед інорідної більшості.

— Ви розмірковуєте в дусі засновника політології славнозвісного Макіавелі. Той казав: якщо керманичі народу хочуть зберегти свій народ, то хай потурбуються прокопати глибоку канаву між своїм народом і сусідніми (сильнішими) народами, бо від меча ще ні один народ не загинув, але багато народів загинуло, розчинившись в інших народах.

— Це велика істина. І все-таки…

— Згадаймо діяльність віденського комітету Візенталя.

— А то правда, що він — єврей з Дрогобича?

— Я чув, що тоді, коли Дрогобич опинився 1939 року під Радянським Союзом, він порозумівся з комуністами і з ними тісно співпрацював. Коли німці захопили Дрогобич і згодом виловили і знищили всіх євреїв, Візенталю дивним чином пощастило вислизнути з німецьких рук.

Наприкінці 50-х та початку 60-х років світове єврейство почало широко домагатися права виїзду євреїв з Радянського Союзу, а українська діаспора стала горою на захист євреїв, коли у західному світі помітно зросла співпраця українських націоналістичних сил з єврейськими колами у викритті нелюдської суті Російської імперії, і ця співпраця почала розростатися в могутню антирадянську силу, тоді у Відні з’являється Візенталь зі своїм комітетом і розгортає на весь світ кампанію виловлювання поліцаїв, що допомагали німцям знищувати євреїв. Прошу зауважити, що всі зусилля Візенталя були спрямовані не проти німецьких злочинців, які організували полювання на євреїв і їх розстрілювали, а проти їхніх другорядних співучасників, переважно української національності.

— Коли б для Візенталя головна мета була в справедливій відплаті за геноцид його одноплемінників, він би шукав головних творців і виконавців геноциду там, де його започаткували і звідки керували здійсненням геноциду, — в Німеччині.

Ні, він шукав злочинців серед українців американського континенту, де українські націоналістичні сили особливо активно співпрацювали з єврейськими організаціями у справі захисту українських і єврейських національних інтересів, зокрема широкого домагання здійснення права українців на самовизначення і права євреїв на виїзд на свою історичну батьківщину. У Москві знали, що євреї вміють прогнозувати майбутній розвиток. І якщо вони починають розширювати співпрацю з українськими націоналістами, які зі своєї антиімперської затятості завжди боролися супроти Москви, то за цим є щось вельми серйозне — історична закономірність. І вона тим швидше розвалить Совітський Союз, чим дружніше співпрацюватимуть українські та єврейські політичні сили. Ось і придумали кинути між ними камінь незгоди. Хвилі збурення спричинили у США створення конгресової комісії з виловлювання співучасників німецьких нацистів та видачі їх комуністичним державам. Пробували створити таку ж комісію у канадському парламенті, але тут українська громада не допустила до цього. 1968 року ООН ухвалила резолюцію про незастосування термінів давності притягнення до відповідальності німецьких фашистів та їхніх співучасників.

Був складений список, здається, з 17 осіб, яких вимагали судити за злочини проти євреїв. Абсолютна більшість у списку — українці. Українські юристи Канади і США довели сфабрикованість справ на 14 осіб. Канадський парламент відмовився видавати людей. Поступово антиукраїнська хвиля спадала, проте вся ця візенталівська затія завдала і величезної шкоди українсько-єврейським взаєминам на Заході. Хто виграв? Виграла Москва: був зруйнований українсько-єврейський антиімперський блок.

На початку 70-х років у самій імперії зав’язуються тісні контакти між українськими і єврейськими правозахисниками. У в’язницях і концтаборах українські правозахисники зливаються з українськими націоналістами і разом відстоюють право України на самовизначення, а єврейські правозахисники стають єврейськими націоналістами і домагаються права виїзду з Союзу. І ті, й ті разом активно підточують фундамент імперії зла різноманітними спільними акціями протесту, поповнюють антирадянський самвидав та перекидають правдиву інформацію у вільний світ крізь малюсінькі шпарки «залізної завіси».

Кадебістам не подобався і цей українсько-єврейський союз. Вони час від часу пробували нацьковувати одних на одних. Внаслідок досить високого інтелектуального рівня обох громад це не давало їм бажаних наслідків, але тим не менше спроби тривали.

І коли тепер зустрічаємо майже синхронні публікації, що нацьковують євреїв на українців, то я ставлю собі питання: кому це вигідно? Кому потрібно сіяти ворожнечу між українцями і євреями? Кому шкодить співпраця між українцями і євреями? У нас із євреями немає територіальних спорів, у нас немає економічних, політичних, релігійних, культурних чи якихось інших претензій. Перетворення України на незалежну державу і зміцнення цієї держави не суперечить єврейським національним інтересам. Навпаки, створення незалежної демократичної відкритої України з ринковою економікою відкриває широкий простір для активізації різноманітних єврейсько-українських взаємин для блага обох народів. Ті взаємини, які були раніше в московській тюрмі народів, можна назвати взаєминами невільників.

З розпадом тюрми народів і виходом на свободу українців і євреїв наші відносини в умовах демократичної України освітлюються відкритим небом і зігріваються духом свободи, і кожен народ користується з них собі на благо. Незалежна Україна стоїть кісткою в горлі практично лише одній силі — російським шовіністам, що мріють про відновлення своєї влади над Україною і відродження імперії.

Шкода, що деякі єврейські журналісти не розуміють, що нацьковуванням євреїв проти українців роблять добро не єврейському народові, а прислужують російським шовіністам.

Коли розпався Совітський Союз і злочинний характер його режиму став очевидним для всього світу, в рядах його апологетів і агентів почалася переоцінка цінностей. Чесні комуністи відійшли від компартій, почали писати викривальні антиімперські статті, а платні агенти причаїлися. У цей період майже не спостерігаємо скоординованих публіцистичних виступів промосковського характеру. Однак замість СРСР з’явилася РФ. Вона підібрала агентуру і продовжила роботу в дусі виправдання особливої ролі РФ як миротворця в постсовітському геополітичному просторі. У системі таких координат утвердження самостійної України неприпустиме, і тому проти нас ведуть багатопланову боротьбу в різних напрямах і різними способами.

Канадське суспільство неоднорідне. У ньому є наші друзі, у ньому є друзі Москви. З розмови ось тут у посольстві з Юрієм Москалем та його двома найближчими людьми я зрозумів, що вони ніколи не допомагатимуть молодій Українській державі, вони просто ніколи не робитимуть те, що йшло б усупереч волі Москви. Друге. Чому пані Барбара Макдуґал поїхала в Москву і там визнала претензію Москви на особливу відповідальність на терені колишнього Союзу? Чого вона відкрито й демонстративно віддає перевагу Москві, а не новим державам — колишнім так званим союзним республікам? Де ж західна відданість ідеалам свободи людини та праву націй на самовизначення? Чому на ділі пані міністр закордонних справ Канади допомагає не зміцненню нових держав, а відродженню старої московської імперії? Я не підозрюю, щоб пані Макдуґал мала якусь спеціальну антипатію до українців, зовсім ні.

— Може, це якось зумовлене її виборчим округом?

— Її округ у Торонто. Євреї там мають найбільший вплив. На другому місці — українці. Богдан Максимець, голова Онтарійського провінційного КУКу, її колега по консервативній партії. Вони знайомі вже десятки років. І все-таки… Отож не проста справа в цьому демократичному суспільстві знайти правильне пояснення мотивів політичної лінії того чи іншого політика. А ми їх мусимо знати. І не просто знати, але вміти примножувати друзів України.

— Нам треба завести картотеку. Для початку потрібно придбати довідник «Хто є хто в канадській політиці». Політиками стають не за одну ніч. Якщо уважно стежити, то можна добре орієнтуватися в персональному складі канадської влади і, зокрема, знати політиків, що формулюють важливі рішення.

— Величезну допомогу можуть надати українці. Багато з них десятиріччями працювали у різних федеральних і провінційних державних органах і знають вельми багато відповідальних осіб. Щоправда, всі вони дуже відкриті і розповідають одне одному такі речі, які явно не слід було б розповідати. З ними потрібно навчитися працювати. У нас, совітських людей, вихованих в умовах підслуховування, виробилося дуже гостре й чітке розуміння, що в бесіді сказано неофіційно, «між нами», і не призначене для переказування будь-кому, а що можна переказувати без обмежень. У канадців такого немає. Їхнє демократичне суспільство не потребувало вміння приховувати думки та висловлюватися однозначно: «так» у розумінні «ні», «ні» в розумінні «так», чорне в значенні біле і навпаки. Їхні душі не мають властивостей homo soveticus, які одне думають, друге кажуть, третє роблять. Канадці одномірні, і вони можуть зовсім не здогадуватися, що сказане вами призначене їм і не призначене для вільного поширення. На початку я кілька разів обпікся на цьому. Добре, що інформація була не важлива й не могла викликати серйозних ускладнень.

— Так ось, пане посол, якщо наше МЗС діє за старими правилами, то ті правила такі: жоден окремий колектив не міг бути залишений КДБ без сексота. Хто ж ним є у нашому посольстві?

— Ви їх боїтесь?

— Ні.

— І я не боюся. Тож не сушімо собі голови. З часом з’ясується. Робімо свою справу.

Ми попрощалися. Шандрук, член проводу Української республіканської партії, і я, почесний голова цієї партії, думали про одне й те ж — як більше допомогти Україні, як розпізнати й нейтралізувати її ворогів?

* * *

Якось я попросив Степана Яворського написати мені листа, який би допоміг орієнтуватися в оттавських обставинах. Він написав, приніс і передав А. Нікулі для мене. Лист був у вигляді статті і без конверта. У той день мене якраз не було, і Нікула залишив лист у приймальні. У листі було кілька слів про Євгена Кучера. Назавтра Кучер зателефонував до посольства і висловив незадоволення від згадки про нього.

Як могло статися, що інформація з посольського документа потрапила до Кучера?

Я вирішив провести чергову бесіду. Після роботи скликав дипломатів і весь допоміжний персонал до церемоніальної зали і зажадав від Нікули пояснити факт відпливу інформації з посольства. Нікула почував себе ніяково і в поясненні вагався між намаганням представити себе непричетним та між спробами применшити значення інформації.

Справді, сказав я, інформація не таємна. Проте, працюючи в посольстві, ви повинні дотримуватися посольських правил. Ми не збираємося відгороджуватися від канадського суспільства цегляним муром, як колишнє радянське посольство чи як тепер китайці відгородилися. Ми спілкуємося і спілкуватимемось, прийматимемо різних людей. І все-таки посольство — це держава в державі. Потік інформації з посольства суворо контрольований. Дипломати уповноважені державою нести інформацію з посольства. Вони знають, що потрібно говорити про Україну та діяльність посольства.

Що ж стосується документів, то ніхто з допоміжного персоналу не має права, якщо це не пов’язано з виконанням доручення, передавати посольські документи будь-кому іншому. Документ, про який іде мова, був написаний громадянином Канади для посла, і на нього поширюються правила поводження з посольськими службовими документами. Наші широкі зв’язки з українською діаспорою мають тенденцію перетворювати взаємини співробітників посольства з канадськими українцями на панібратські взаємини.

Я не забороняю вам у позаробочий час зустрічатися з нашими краянами, але прошу пам’ятати, що ви не маєте права розслаблятися до безконтрольного базікання.

Ще одне питання. Моральне. Мене турбує ваша поведінка на людях. Ми в Канаді представляємо Україну. Хотілось би, щоб ви любили Україну і представляли нашу Батьківщину країною культурних, розвинутих, чемних людей. Ми жили в безбожній комуністичній неволі, яка похитнула добрі народні звичаї й благочестиву мораль. Це наша хвороба, чужинцям до цього діла нема. Вони сподіваються бачити в нас чесних і порядних людей. І ми не маємо права їх розчаровувати. Якщо вони в нас розчаруються, то відвернуться від нас. І тоді не чекати Україні жодної допомоги чи навіть розуміння труднощів становлення молодої української державності. Це був би провал нашої дипломатичної місії. Цього допустити не можна. В ув’язненні я вивчив був Декалог (це десять заповідей українського націоналіста — борця, підпільника, повстанця, а не теоретика). Одна із заповідей вимагає ніколи нікому не дозволяти зганьбити честі й слави твоєї нації. Я сповідую цю заповідь. Найбільший ворог честі і слави української нації — це зловживання алкоголем, який нормальну пристойну людину перетворює на гидку й бридку потвору. Знайте: пиятики я не потерплю.

Відбулася чергова нарада з приводу функціонування Українського міжнародного науково-технічного центру. Учасники Центру: Україна, Канада, США і Швеція. Ми в Оттаві мали справу з представником Канади паном Тернером, який неформально представляв, можна сказати, трьох західних учасників угоди. Він уже вийшов з кадрової дипломатичної служби і тепер виконував окремі доручення канадського міністерства закордонних справ.

У питанні про статус західних співробітників пан Тернер наполягав на наданні їм дипломатичного статусу, тобто права перевозити вантаж і пошту без контролю української митної служби. Що більше Тернер наполягав на цьому, то менше нам хотілося погодитися з ним. Офіційно Центр мав допомогти Україні зберегти науково-технічний потенціал, що дістався Україні після розпаду Радянського Союзу, доповнити ті ланки, яких бракує, та задіяти його. Непокоїло одне — чи не буде центр викачувати з України технічні знання, напрацювання, розробки. Навіщо західним співробітникам Центру дипломатичний імунітет? Щоб безконтрольно вивозити технічну документацію українських учених? Чи не створюємо ми своїми руками центр технічного шпигунства проти України?

Ми довго обмірковували всі плюси й мінуси і надіслали свої пропозиції й міркування Міністерству закордонних справ України.

З початком роботи консульського відділу посольства стало зрозуміло, що в інтересах розширення українсько-канадських взаємин необхідно відкрити консульство.

У Канаді найбільшим центром економічної діяльності є Торонто, тому перше українське генеральне консульство має бути в цьому місті. Українська громада Монреаля, активно допомагаючи засновувати контакти з монреальськими підприємцями, порушила клопотання про те, щоб друге українське консульство було відкрите в Монреалі. Наступного року серйозним конкурентом Монреаля виступив Едмонтон, та про це я розповім нижче.

Було три пропозиції щодо розташування консулату. Перша — в триповерховому будинку. Проте ця будівля віддалена від центру міста. Друга пропозиція — окремий невеликий будинок, досить старий, також далеко від центру. Третя — переобладнати частину першого поверху будинку родини Вжесневських.

Цей варіант мав кілька переваг над двома попередніми. Річ у тім, що будинок стоїть на одній з центральних вулиць Торонто, у тій частині, де мешкає найбільше українців; на його другому поверсі містилася художня фундація, яка приваблювала багато людей, у залі фундації часто відбувалися різні громадські зібрання, — там містився центр Світового конгресу вільних українців; і, нарешті, пан Борис Вжесневський передавав приміщення генеральному консулату безплатно.

* * *

Підготовку до референдуму та президентських виборів 1 грудня 1991 року українці вільного світу сприйняли як свою особисту справу. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України вони були в піднесеному настрої. Ще б пак — здійснилася мрія дідів-прадідів, їхніх батьків, їх самих! Найзавзятіші поїхали в Україну, щоб схиляти народ проголосувати 1 грудня за незалежність. Серед них — Борис Вжесневський.

Я познайомився з ним, здається, у вересні 1991 року. Він знав, що я був кандидатом на посаду президента України. Розповів про канадську групу агітаторів. Обмінялися думками про розстановку політичних сил та перспективи референдуму і президентських виборів.

На моє прохання допомогти мені у передвиборчій кампанії відповів:

— Ні, пане Лук’яненку, не можу. Ми приїхали сюди агітувати не за якогось кандидата в президенти, а за те, щоб люди проголосували в референдумі за незалежність України.

— Гаразд, пане Вжесневський. Це мене цілком задовольняє. Для мене референдум також важливіший за президентські вибори. З іншого боку, як кандидата в президенти мене задовольняє ваша нейтральна позиція. Було б гірше, коли б ви підтримували когось із моїх конкурентів.

Після референдуму Вжесневський запросив мене до кав’ярні на прощальну зустріч з його групою. Я прийшов і подякував їм за велику роботу на користь спільній справі.

— Ви, — сказав я, — допомогли виграти головне — самостійність. Ми маємо незалежну Україну. У цій Україні може бути та чи інша людина президентом, але це буде вже в межах своєї держави — ось що головне.

— Чому виграв Кравчук, а не Чорновіл? — хтось запитав.

— На Чорновола працювали три галицькі області, на Кравчука — двадцять дві області плюс республіканська влада з радіо і телебаченням. Структури областей, усі колишні комуністичні активісти, міліція, КДБ, обласні й районні ради й виконкоми з усім транспортом, друкарнями тощо працювали на Кравчука. Вони в ньому бачили свою людину.

— А ви програли через те, що всього цього не мали?

— Не тільки. Коли я минулого року в Івано-Франківську боровся за депутатський мандат, і боротьбою проти мене керували з Києва і використали такі матеріальні засоби, яких мені й не снилося. І все-таки я переміг. Чому? Даю відповідь: люди пішли за мною. Я сміливо говорив правду і викладав програму боротьби за самостійність України. Галицькі виборці хотіли цього, вони мріяли про це і хоч самі боялися говорити вголос, раді були чути з чужих уст. Усі мої конкуренти 1990 року були так чи інакше причетні до совітської влади, я — антисовітський націоналіст. Виборці відкинули їх і пішли за мною. Коли б уся Україна складалася із таких виборців, як у місті Івано-Франківську, я б виграв і президентські вибори. Україна в цілому не така. Їй ближчий комуніст Кравчук, ніж націоналіст Лук’яненко. Народ забамбулений Кравчуками і не розуміє своїх національних інтересів. Я внаслідок своєї індивідуальної ідеологічної еволюції відійшов від нього далеко вперед, так далеко, що він боїться мене. Він прийде до моїх думок, але для цього потрібно буде з десяток років. Я свою еволюцію проробив у минулому, а народові її належить зробити в майбутньому. Кравчук йому ближче. І це погано, бо Кравчук не підготовлений попереднім духовним розвитком до швидкого ламання командно-адміністративної економіки і запровадження ринкової. А це означає, що зміна способу виробництва відбуватиметься повільно і завдасть народові багато страждань. Будемо тішити себе надією на те, що ясновельможний Президент Кравчук — динамічний чоловік, який зуміє швидко поміняти свій світогляд і виявиться на висоті тих завдань, що їх необхідно буде розв’язувати задля зміцнення державності.

— Чому Чорновіл вас обігнав?

— Ну, по-перше, тому, що він спирався, як я вже сказав, на людей, транспорт, друкарні трьох областей, чого я не мав. По-друге, задля привернення на свій бік виборців південно-східної України він висловлювався за федералізацію України і допускав російську мову як другу державну мову в Україні. Я не допускав цього перед жодною аудиторією. По-третє, він хитріший за мене. Пригадуєте збори РУХу з висування кандидата на посаду президента? Так ось, виникло питання про таємне голосування. Я висловився за таємне — хай я дістану справжнє судження про себе кожного з присутніх. І я маю моральне право претендувати бути кандидатом лише в тому разі, якщо цього захочуть люди.

Чорновіл виступив за відкрите голосування. Я відразу здогадався про мотив такої пропозиції: у залі було багато районних начальників Львівської області, які залежали від Чорновола як від голови облради. За таємного голосування — могли б проголосувати за мене, за відкритого вони боялися проголосувати проти Чорновола. Зал проголосував: 43 за Чорновола, 41 — за мене.

* * *

Під час чергової поїздки до Торонто я зайшов до художньої фундації. Мене познайомили з її власницею панею Шафранюк. Вона скрушно розповіла мені про чоловіка, який усе життя мріяв про вільну Україну і, на превеликий жаль, помер незадовго до проголошення її незалежності.

Вжесневський поводив мене по будинку і показав частину першого поверху, яку можна було переобладнати для потреб генконсульства. Познайомив з архітектором і будівничим. Оглядини переконали мене, що будинок Вжесневських — найкращий варіант.

У Києві не заперечували проти такого вибору. Власне, і в МЗС, і голова комісії в закордонних справах Павличко знали від самого Вжесневського про його готовність передати безплатно приміщення для ген консульства. На подання нашого посольства МЗС України направило ноту канадському Департаменту зовнішніх справ і міжнародної торгівлі з пропозицією дати дозвіл на заснування в Торонто українського генерального консульства.

Хоча документи на дозволи ще не надійшли, проте з телефонних розмов було відомо про позитивну відповідь з ДЗСМТ Канади і з мерії Торонто. З цієї нагоди Вжесневський вирішив зробити день відкритих дверей і запросити мене виступити перед великою громадою, що мала стати свідком і учасником доброчинного дару Україні.

На черговій робочій нараді розглядали питання організації інформаційної служби. Треба було активізувати цю ланку діяльності і підключити до неї додаткові сили.

При обговоренні питання про покращення інформаційної діяльності ми побачили, що посольство може зробити певний внесок у модернізацію зв’язку з МЗС та Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України. Наш інформаційний зв’язок із зовнішнім світом важливий, проте добре було б, коли б внутрідержавний зв’язок, зокрема між посольством і названими двома міністерствами, був поставлений на рівень найновішої оргтехніки, що означає освоєння модемного зв’язку (електронної пошти).

Стосовно регіональної системи банків інформації та системи електронної пошти зробили висновок, що посольство недалеке від тієї стадії розвитку своєї діяльності, коли буде спроможне ширше використовувати міжнародні інформаційні системи для пошуків необхідних Україні партнерів. На цій же початковій стадії ми здобудемо можливість давати інформацію про Україну до міжнародного обігу. Без сумніву, це дасть великі можливості створювати позитивний образ України у споживачів інформації електронних мереж. І я доручив Шандрукові зробити грошовий внесок до системи електронної пошти й підготувати документи для реєстрації нашого членства.

Основним джерелом поточної інформації про події в Україні були повідомлення Укрінформу, які щодень надходили на факс посольства.

До 1990 року агентство Укрінформ було філією ТАРС. Воно поширювало готову московську інформацію, і в цьому було його призначення. Коли Україна стала самостійною, люди в Укрінформі як і раніше поширювали чужу інформацію і не формували свій український погляд на події. Через те факсолисти Укрінформу часто приносили інформацію, яка майже слово в слово повторювала московську. Коли мова йшла про якусь далеку Абісинію, тоді могло бути справді байдуже, хто знайшов і передав новини, коли ж мова йшла про Україну, Росію та українсько-російські взаємини в російському тлумаченні суперечностей, тоді робота Укрінформу виглядала агентурною діяльністю супроти українських національних інтересів.

Звісна річ, співробітники Укрінформу ніякими агентами Москви не були і їхні промосковські тлумачення суперечностей між Україною й Москвою випливають не зі злої волі, а з інерції попередньої діяльності, звички бездумно поширювати московську інтерпретацію подій, з дуже низької національної свідомості, нерозуміння окремішності українських національних інтересів і, нарешті, зі звичайних людських лінощів. А втім, це лише пояснення, а не заперечення фактів поширення Укрінформом московського тлумачення подій.

І я вирішив поговорити з директором Укрінформу паном Возіяновим вважаючи, що не запереченням потрібно міняти характер інформації у бік українізації, а співпрацею.

У плані розширення інформаційної діяльності посольства в Канаді велике місце відводив генеральному консулатові в Торонто. Цей консулат я хотів створити як значний центр української діяльності в Канаді, До його основних консульських функцій хотів залучити економіста, юриста і кореспондента.

На посаду економіста претендував Роман Лунь. Його кандидатуру пропонував віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський.

На юриста, що вів би спадкові справи українців Канади, голова української інюрколегії Данило Кордельчук пропонував свого юриста. При цьому зарплатню та все інше його утримання інюрколегія брала на себе. Він був би адміністративно підпорядкований генконсулу і послові України і частину свого часу працював би за завданнями генконсула та посла. Кордельчук не наполягав на статусі дипломата для цього юриста, його можна було оформити юридичним дорадником чи референтом генерального консула. Цей чи подібний низький статус не міг би ускладнити дипломатичних відносин українського посольства з канадським урядом і разом з тим не заважав би йому виконувати вельми важливу роботу, бо ж цивільні справи про спадщину громадян Канади українського походження часом сягають мільйон і більше доларів. І треба б сприяти волі старших людей, які хочуть заповісти своє майно родичам в Україні.

Для роботи кореспондентом з кількох пристойних кандидатур виділилася Леся Шимко. Я планував розділити її робочий час: чотири години вона працює на Укрінформ і чотири години на посольство. Про оплату чотирьох годин праці на посольство я домовився з керівництвом КУКу. Другу половину робочого дня мав оплатити Укрінформ. Возіянову сподобалася ідея акредитації кореспондента Укрінформу в найбільшому канадському місті. Він не був упевнений, чи зможе належно оплачувати кореспондентку, але користь від неї бачив велику і готовий був підписати з нею контракт. Я мав підстави припускати, що коли пані Шимко цікавими статтями й репортажами в канадських англомовних газетах приверне увагу української громади, то КУК візьме на себе всю оплату кореспондентки. Залишалося отримати дозвіл від МЗС України на запровадження при генконсульстві посольського кореспондента, і я підписав би з нею контракт.

У цей час у канадських газетах з’явилося кілька негативних оцінок України з огляду на відхилення депутатами Верховної Ради України вимог Заходу про ядерне роззброєння.

Я попросив Лесю Шимко підготувати відповідь тим газетам і надіслати мені на перевірку. Шимко написала гарну статтю з правильним розумінням української позиції. На ранок стаття з’явилася в кількох канадських газетах. Усе посольство було задоволене оперативністю нашої реакції на виступи канадської преси і змістом самої статті.

Без цієї кореспондентки наш перший секретар з культури й інформації пан Біляшівський не зміг забезпечити швидке реагування посольства на публікації про Україну.

У телефонній розмові з першим заступником міністра закордонних справ Миколою Макаревичем я розповів про цей вдалий початок нашої співпраці, доводив, що ніхто з нас, українців з України, не володіє англійською мовою так добре, як Леся Шимко, попросив затвердити її на посаду кореспондентки Укрінформу в Канаді.

Макаревич не заперечував рішуче, але й не підтримував.

Довго тягнулося листування й переговори з МЗС про ці три посади при генконсульстві, але врешті так і скінчилися нічим. Ні міністр, і ніхто інший не сказав, що це обтяжило б бюджет МЗС, ніхто не сказав, що це порушувало б норми консульського права, ніхто не заперечував корисності такої праці для України. І все-таки за часів моєї посольської діяльності так і не дозволили залучити цих людей до роботи.

25 грудня прилетіла Ірина зі своєю дочкою Ганнусею. Зустрічала їх Надія в аеропорту Мірабель. Іра привезла пошту МЗС, привітання Зленка та Макаревича з Новим, 1993 роком.

На сімейній раді ми обговорили, чим займатиметься Ірина і чим зможе нам допомогти. Мені на роботі потрібна була секретарка. Друкувати Ірина вміла добре, і я запропонував їй цю посаду з оплатою 639 канадських доларів на місяць.

— Я хотіла б вивчати англійську мову, — відказала Ірина.

— Тут є великі можливості: газет вистачає, є словники, люди розмовляють англійською, майже половина документів у посольстві — англійською, і ти часто друкуватимеш англомовні документи — це буде також практика.

— А може, оформиш її на півставки? — втрутилася Надія.

— Це залежить від того, скільки вона хоче отримувати грошей.

— Ми з татом уже раніше вирішили, що він оформить тебе прибиральницею резиденції, а прибиратиму я. Це 425 доларів.

— Не так просто, — сказав я, — ми до цього дійшли.

— Авжеж, непросто. Дружини інших послів — великі пані. Вони самі не готують і не перуть, не кажучи вже про прибирання резиденції. У них є цілий штат обслуги: сторож, прибиральниця, куховарка. Послова ними командує, доглядає себе й чоловіка, ходить з чоловіком на дипломатичні прийоми, відвідує різні вистави і розважається в компанії послових дружин. Послова мусить зі смаком одягатися, добре виглядати. Аякже — на те вона й послова дружина! Коли ми їхали в Канаду, я думала, що так і буде. А тут…

Останні слова забриніли жалісно-жалісно — вона ледь не заплакала.

— Іро, — продовжував я, — на цю тему ми з мамою вже багато разів говорили. Мусимо змиритися з реальністю: Україна — не Франція, не Італія, навіть не Мексика. Україна була 340 років колонією і тепер зруйнована. Ми не можемо від нашої нещасної Батьківщини вимагати собі зарплати, обслугу та все те, що можуть собі дозволити дипломати інших незалежних держав. Вони живуть у давно облаштованих державах, ми ж свою лише будуємо. Я економив посольські кошти і далі економитиму, щоб більше прислужитися Україні.

— Але ж, пане посол, — відказала Надія, — твоя посада така висока, а ти перетворюєш мене в хатню робітницю.

— Що значить «хатню робітницю»? Невже ти уявляєш собі життя без роботи?

— Чому без роботи? Я не проти роботи. Але ж не такої! Я тут мов віл працюю.

— Якщо прибирання резиденції порівняти з роботою на швейній фабриці, де ти раніше працювала, то прибирання ж легше.

— Я там була майстром і робота мені приносила задоволення.

— Робота? Може, не робота, а становище на роботі тобі приносило задоволення? З погляду самоутвердження особи це становить принципову різницю. Гадаю, що в Оттаві ми перебуватимемо недовго. По суті, свою місію я бачу в заснуванні посольства і утвердженні його в період створення дипломатичної служби молодої і слабкої Української держави.

28 грудня 1992 року у нашому посольстві відбулася зустріч з послом Чехо-Словаччини паном Антоном Гикішем, доброю людиною лагідної вдачі. З огляду на поділ Чехо-Словаччини на дві окремі країни мали бути поділені й посольства. Пан Гикіш словак, і він був призначений послом Словаччини. Будинок Чехо-Словацького посольства віддавали Словаччині. Чехи купували собі в Оттаві новий будинок.

— Ваша екселенціє, як ви сприймаєте поділ своєї країни на дві незалежні держави? — запитав я пана Гикіша.

— Я давно мріяв про створення незалежної Словацької держави. Певно, словаки не будуть жити заможніше від чехів, проте життя буде кращим, якщо під життям розуміти не тільки матеріальний достаток, але й духовну сферу.

— Ще 1988 року, перебуваючи на засланні в Сибіру, я написав брошуру «Що далі?», в якій передбачив поділ Чехо-Словаччини на дві незалежні держави. Одначе тоді мені не здавалося, що в незалежній Словаччині життя буде менш заможним, ніж у Чехії. Поясніть, чому ви так вважаєте?

— Я не знаю, словаки чи чехи житимуть заможніше через сто років, але щодо найближчої перспективи, то пояснення просте: у Чехо-Словаччині домінували чехи. Їхній економічний комплекс структурно організований. Відокремлення Словаччини не завдає чеській економіці удару. Перебудова їхньої економіки має тільки одну мету — перетворити її на ринкову. А щодо словацької економіки, то вона потребує, крім переведення на ринкові засади, ще й структурної перебудови. Це друге завдання включає передусім скорочення, а може, й повне припинення виробництва товарів, які тепер нам не потрібні, і введення в дію тих виробництв, без яких не може існувати національний економічний комплекс. Виконання другого завдання видається дуже тяжким через обмеженість ресурсів. Здійснити його, однак, необхідно задля економічної незалежності, але напруження національних зусиль, без сумніву, поглине багато коштів і понизить життєвий рівень народу.

— Можливо. Я хотів би порушити тему народної культури як духу народу, духу нації. Отож національна культура створює ідейний фон, духовну атмосферу, в якій живе людина. Ця атмосфера починається з рідної мови, з дитячої колиски, коли дитина чує голоси матері, батька, брата, сестри. Їхня система понять поступово входить у мозок дитини і формує синтаксис, тобто спосіб складання речень. Але речення складають не з бездушних цеглин, а з емоційно наповнених слів-понять. І виходить, що дитина не просто навчається логічно мислити, а ще й по-національному розуміти навколишній світ, позначений національними словами. Далі з ростом і розвитком відбувається наповнення синтаксичного національно сформованого інструментарію різними знаннями: піснями, музикою, політичною історією, архітектурою, живописом тощо. Вивчаючи все це, молода людина розуміє, що її діди-прадіди причетні до створення всіх цих національних надбань, отже, причетна й вона сама. Її ставлення до дійсності стає активним. Вона перетворюється на патріота і свідомого громадянина. І навпаки, якщо після сформування логічно-понятійного інструментарію пізнання та здібності синтаксично правильно формулювати нові знання, молода людина буде оточена не своїм національним матеріальним і духовним середовищем, а різною мішаниною або переважно культурними явищами іншого народу, сформованими на поняттях іншого народу, на іншому емоційно-понятійному сприйнятті, тоді починається зіткнення нової системи з попередньою. Попередня сильна, бо сформована в рідному середовищі з дитинства. Друга сильна, бо принесена панівною силою. Першу не можна забути, бо рідна з дитинства, другу не можна відкинути, бо домінує в реальності. Внутрішня боротьба цих двох систем часом триває ціле життя людини. І, по суті, ці люди нещасні, бо роздвоєність заважає їм бути цільними натурами. Вони невпевнені в собі, у всьому вагаються. Не можуть спрямувати всю силу інтелекту на досягнення мети і переважно помирають посередностями. Серед підкореного народу дві категорії не страждають від цього недоліку, або, сказати інакше, вільні від психологічного ганджу, — це дисиденти-націоналісти та перевертні. Перші свідомо не сприймають ніяких ідейних настанов і духовних цінностей домінантної нації. Другі повністю перейшли на культуру окупанта. У них немає внутрішньої боротьби. Вони розтоптали своє національне і прийняли чуже. Перші й другі разом становлять малюсіньку частку народу. Абсолютна його більшість — це та, в душах якої триває вічна боротьба рідного з чужим. Це заважає їм бути щасливими, і тому незалежність потрібна перш за все для усунення цієї роздвоєності. Незалежність дає людині можливість бути цільною. Це збільшує її творчі (й фізичні) сили, а отже, сприяє підвищенню продуктивності праці. Подивіться, всі поневолені народи розвиваються повільніше, ніж незалежні. Тут можна далі зробити таке припущення. Чехи як домінантна нація розвивалися на всю силу їхніх інтелектуальних здібностей, словаки — ні. Винесемо за дужки фактор комуністичного режиму, що згубно діяв на обидва народи, і тоді незалежність дає словакам те, чого не дає чехам — робить нас цільними людьми, і підвищує нашу продуктивність, яка дасть нам швидший розвиток, ніж у чехів.

— Те, що ви розповіли про вплив окупації, стосується не тільки словаків і Словаччини. Думаю, що це загальна закономірність. Добре, що розподіл Словаччини з Чехією відбувається мирним способом — благородний приклад з боку чехів.

Потім ми ще поговорили про останні міжнародні політичні новини, про настрої в канадському МСЗ, побажали один одному здоров’я й добра в Новому, 1993 році та й попрощалися.

Розділ IX І НАДІЙШОВ 93-й…

На підсумковій нараді дипломатів обговорили проблему України стосовно залежності від російської нафти і газу, і я доручив Шандруку зібрати і представити мені відповідну інформацію.

Шандрук провів консультації з Оксаною Башук. Вона знайшла підприємців з газових компаній, які хотіли приєднатися до тих, котрі вже провели геологічну розвідку в українському шельфі Чорного моря.

29 грудня 1992 року ми провели чергову нараду, де було вирішено запропонувати Києву поновити консультації щодо можливості допомоги канадських газових компаній газовій розвідці й промисловому свердлінню в шельфі Чорного моря. Шандрук підготував листа з відповідною пропозицією.

31 грудня посольство готувалося до зустрічі Нового року. Накрили в церемоніальній залі великий стіл, принесли транзистор з програвачем і для початку ввімкнули приємну тиху музику.

О п’ятій годині вечора, коли в Києві пробило 12-ту ночі, я подякував співробітникам за сумлінну працю в 1992 році, з яким ми прощалися навічно, і привітав усіх з Новим, 1993 роком, зачитавши привітання від міністра та його заступника. Всі були у піднесеному настрої.

Наступні кілька днів минули в переговорах з центром організації і розвитку при ООН, зустрічі в німецькому посольстві, консультаціях у міністерстві оборони Канади тощо. Прийняв Йосипа Терлецького з Торонто. Цей щирий українець безплатно друкував для дипломатів візитки і різні бланки на гарному папері. Він збирався їхати в Україну з метою допомогти в організації експорту цементу, обміркувати справу реконструкції однієї з паперових фабрик та виготовлення друкарських фарб.

На першій щотижневій нараді в новому році обговорили план роботи на 1993 рік. Важливо було створити правову базу взаємин між Україною і Канадою. Така база підготувала б ґрунт для стабільних відносин.

Усі напрями діяльності — політичний, економічний, науково-технічний, по лінії силових міністерств, інформації, культури тощо потребували систематизації й планування, і ми намагалися окреслити схему послідовних дій на рік.

11 січня 1992 року я провів у китайському посольстві короткі розмови з кількома послами. З послом Польщі Тадеушем Діємом домовилися зустрітися окремо в його резиденції. Розмовляв з послом Росії Бєлоноговим, зі словацьким, угорським і французьким послами, мав бесіду з китайським послом.

За кілька днів відбулася зустріч з Тадеушем Діємом. Ми обговорювали труднощі, що їх відчуваємо в Оттаві. Канадський уряд не переходив від чемних слів до діла. Практично Канадська держава на співпрацю з Україною й Польщею не йшла. «Польща, — сказав пан Дієм, — як і Україна, не сприймається в Канаді за самостійну державу. Необхідно проводити спільні акції в Канаді, аби показати, що Польща й Україна в середній Європі становлять велику силу».

Будинок посольства України в Канаді. Оттава, 1992 р.

Відкриття посольства України в Канаді. Оттава, 1992 р.

Резиденція українського посла в Канаді. Оттава, 1992 р.

Антон Гикіш, посол Словаччини в Канаді. Оттава, 1992 р.

Я погодився з польським послом. Навіть якщо наші держави поки що слабкі, вони мають величезне значення для європейської політики уже хоча б завдяки великим територіям та населенню.

Домовилися зустрічатися частіше й обмінюватися інформацією.

Зустрівся з Тарасом Татарином, директором льотного клубу. Він повідомив: у Франції збираються будувати завод з виробництва літаків, що переноситимуть до 100 тонн вантажу. В Україні є «Руслани», що переносять 100 тонн, «Мрії» — 250 тонн. Франції потрібно п’ять літаків. Таку кількість Україна може продати Франції. Необхідно направити з Києва, в тому числі з заводу ім. Антонова, делегацію до Франції, аби запропонувати їй свої літаки. Якщо вміло повести переговори з французами, можна добитися вигідного контракту на продаж літаків.

Ця, як і інша подібна економічна інформація, мала величезну вагу, бо давала можливість обійти конкурентів і укласти вигідні контракти на мільйони доларів. Я негайно написав з цього приводу конфіденційного листа міністрові зовнішніх економічних зв’язків України.

Віра Буфорд (Павлишина) — дуже симпатична українка, секретарка члена парламенту Попроцького, організувала мені зустріч з одним з найвідоміших парламентарів Канади, який близько тридцяти років працював у парламенті.

Пан Попроцький зустрів мене, наче давнього друга, хоч ми лише двічі бачилися. Попросив розповісти про Україну, що я залюбки зробив, наголосивши на окремих аспектах.

Сказав я, зокрема, про те, що Україна успадкувала від імперії однобоку економіку, яка на 80 відсотків працювала на армію, непомірно велику чавуно- і сталеливарну індустрію і не мала підприємств з виробництва елементарних побутових речей. Через підривну діяльність «п’ятої колони» та непатріотичність українських урядовців Україна не поспішає будувати цехи й заводи для виробництва предметів споживання, міняти структуру державної економіки. Якби в нас був приватний сектор, він би пом’якшував кризу. Приватного сектора немає, тож організаційна пертурбація зверху завдає такого величезного удару. Крім того, державна машина втратила вольовий стрижень, злочинність перетворилася на безкарну і почала набувати масового характеру.

Власне, атмосфера безкарності була створена для того, щоб розвалити промисловість і дати можливість комуністичній номенклатурі розтринькувати й привласнювати ресурси.

Звісна річ, коли б діяли тільки ці чинники, незалежна Україна не змогла б проіснувати й рік. Та, на щастя, є потужний патріотичний потік. Свідомі люди в різних адміністративних, державних, підприємницьких структурах почали чинити опір «п’ятій колоні», нарощувати і зміцнювати державницьку течію. Оцій течії й потрібно допомагати.

Патріоти України мають великі професійні знання. Якщо мова йде про інженера, агронома чи вчителя, то професійно вони не гірше підготовлені, аніж західні фахівці. Інша річ, що вчитель був задогматизований комуністичною доктриною, але педагогічний рівень його високий. На жаль, більшість людей ще недостатньо знають закони і правила функціонування ринкової економіки. Вони повинні створити суспільство, в якому ніхто з нас не жив. Зміна способу виробництва — це зміна епохи. Необхідно вискочити з самого себе і стати іншим. Це психологічно неймовірно важке завдання. І тут роль Заходу, Канади величезна.

Для того, щоб в Україні запровадити ринковий спосіб виробництва, необхідно зрозуміти пружину, механіку, закони, за якими діє ринкова економіка. А для цього потрібен час. Ваша допомога тут могла б бути неоцінимою.

— Пане Левку, — сказав Попроцький, — річ у тім, що Канада не є самостійною державою. Ми страшенно залежимо від Америки. Доки «велика сімка» вимагає від України ядерного роззброєння, доти канадський уряд просто-таки не сміє допомагати Україні. Ви зброю, звичайно, віддасте. Вам нікуди діватися. Та ви її й не здужаєте утримувати. Але коли ця перепона відпаде, Канада не дуже кинеться вам допомагати. Ви вже знаєте, що Канада живе в борг. Вона заборгувала понад 400 млрд. американських доларів міжнародним і американським банкам та різним інвесторам. Коли б усі кредитори змовилися й пред’явили разом векселі до оплати, Канаду треба було б оголосити банкрутом. Канада — жертва парламентської демократії. З популістських мотивів кожен член парламенту голосує за збільшення соціальних виплат, чим збільшує непродуктивні витрати і звужує можливості продуктивної сфери країни. Цей згубний курс необхідно зупинити, але під загрозою необрання на наступних виборах ніхто не хоче заговорити про це на повен голос. З іншого боку, майже кожен член парламенту має або намагається завести свій власний бізнес, щоб забезпечити собі заможне життя. В основі всі люди егоїсти. В нашому парламенті немає таких ідеалістів, як у вашому. У вас до парламенту прийшло багато таких людей, які хочуть реалізувати свій філософський, точніше, політичний ідеал. До нашого парламенту йдуть люди, які мріють про політичну кар’єру задля особистої влади, слави, багатства. Хоча якраз прагнення до багатства може виявитися достатньою спонукою піти в Україну зі своїми капіталами. Я знаю десятки членів парламенту, які зайняті в переробці сільськогосподарської продукції, в паперовій, металообробній, комп’ютерній, газовій, нафтовій промисловості. Вони радо перенесуть частину своїх капіталів в Україну, впевнившись, що там зароблять, а не втратять. Ви можете їм гарантувати?

— Ні, не можу.

— Із того, що ви сказали, видно, що Україна не зовсім готова сприйняти технологічну допомогу.

— У нас уже є закони про приватне підприємництво. Цей сектор зовсім малий, але він перспективний. І я агітую вкладати капітали саме в нього. Хоч би як відбувалися зміни в українській економіці, частка державного сектора поступово зменшуватиметься на користь збільшення приватного. Зі своєї патріотичної реформаторської позиції я хотів би якомога більшої допомоги приватному сектору. Розширення цього сектора, по-перше, покращує структури національного економічного комплексу, по-друге, приватний сектор активно захищатиме державну незалежність.

— Коли ви це кажете, я бачу ваші добрі наміри, але у вас ще не створена нормативно-правова база для того, щоб легко ввійти у вашу економіку і мати в ній справедливий зиск. Мені відомо, що в Україні надзвичайно важко зареєструвати спільне підприємство. Немає відповідальних осіб, які брали б на себе ухвалення рішень. Усі ховаються за якісь наради, комітети. І разом з тим кожен хоче хабаря.

— Чутки про хабарництво, звісна річ, перебільшені.

— Як ви гадаєте, коли буде легше входити в українську економіку?

— В яку економіку? Уже й тепер без особливих проблем входять в ту економіку, яка дозволяє вивозити з України за півдарма сталь, прокат, цемент, кольорові метали. Міжнародні торговці легко знайшли українських злодіїв, що за добрий хабар готові за безцінь вивезти з України всю промисловість. Складніша справа з організацією в Україні виробництва нових товарів. У цьому менше зацікавлені іноземні бізнесмени і не дуже зацікавлені наші бюрократи.

— Уряд Канади не розширює допомогу Україні і не заохочує приватних підприємців, але й не стримує приватної ініціативи. А тим часом приватний сектор у Канаді — основний. І коли б було вигідно вкладати капітали в Україні, то до вас попливли б мільярди доларів.

— З огляду на реальні обставини найвигіднішою формою співробітництва є утворення спільних підприємств. Проблему подолання бюрократичних перепон (у тому числі й хабарів), пов’язаних з реєстрацією, бере на себе українська сторона. Вона ж забезпечує охорону й безпеку. Окрім того, її внесок, як правило, становить більшу частину вартості підприємства, а отже, вона несе основний ризик непередбачених втрат.

— Що є внеском української сторони?

— Земля, де стоїть підприємство, будівлі, комунікації і транспорт, електроенергія, газ, вода, інженерно-технічний персонал і робітники. Канадська сторона вносить тільки свою технологію і відповідний технічно-виробничий досвід.

— Виглядає цілком привабливо.

— Привабливість буде ще більшою, коли врахуємо таке. Частка заробітної плати у собівартості товару в Канаді становить понад 60 відсотків, а в Україні 7–8 відсотків, тобто робітнича сила в Україні майже в 10 разів дешевша за канадську. Ви розумієте, що це означає. Навіть якщо в Україні сировина й електроенергія вдвічі дорожчі за канадські, однак за рахунок дешевої робочої сили товар матиме дуже низьку собівартість. Цей товар на міжнародному ринку побиватиме всіх конкурентів, бо навіть у Південно-Східній Азії робітнича сила не така дешева.

— Як довго це триватиме?

— Індустріалізація і поява зародків конкуренції збільшуватиме частку зарплатні в собівартості товару. Зрештою, в інтересах розвитку внутрішнього ринку збільшити купівельну спроможність населення. Це ослабить соціальну напругу, випорожнить склади товарів, яких тепер нікому розкупити, і стимулюватиме нове виробництво. Проте шлях від 7–8 відсотків до європейського рівня займе не менше десятка років. За цей час канадський підприємець кілька разів окупить свій капітал.

— З якого ж боку підійти практично?

— Треба йти прямо з готовністю подолати бюрократичні перепони і некомпетентність. За зовнішнім невмінням вести справи у наших виробників стоїть бажання навчитися працювати по-новому. І якщо канадського підприємця не відштовхнуть відразу деякі негативні риси (недотримання слова, неточність, переоцінка своїх можливостей тощо), він знайде в наших людях кмітливих, винахідливих, добрих робітників, людей з теплою душею і добрим серцем. До речі, німці в Україні набагато активніші, ніж ви.

— Канадські підприємці дуже обережні. І вони нікуди не поспішають. Від цього вони часом втрачають вигоду, але рідко опікаються. Я агітуватиму канадських підприємців співробітничати з вами. Добре було б підготувати гарний довідник про Україну англійською мовою.

Ну а щодо вашої вигоди, зрозумійте одне: у міжнародних взаєминах панує не філантропія, а національний егоїзм. Людей ви не зміните. Вони такі є і такі будуть. Прийміть усталені правила гри, і ви будете вигравати. Україна з її сприятливим кліматом і великими природними багатствами стане божим раєм, якщо ви цей рай будуватимете тільки для себе, а не для всього світу, якщо надійно охоронятимете кордони і не перетворите вашу країну на прохідний двір. Ізолюйте свій рай. І хай весь світ вам дорікає, що створили рай тільки для себе. Ігноруйте ці безсилі дорікання. Киньте світові: що світ зробив для України, коли вона стогнала три сторіччя в неволі?!

Вдома поцікавилися, як пройшла зустріч з Попроцьким, про що говорили.

— Про канадсько-українські взаємини, — відповів я. — їм у Канаді незрозуміло, чому не відбувається приватизація. Їхня логіка яка? Влада забрала в людей добро силою. Люди мали б зберігати бажання повернути собі власність. Раніше цього не можна було зробити, бо комуністична влада не дозволяла. Тепер комуністичні партії заборонені, оголошено курс на створення приватновласницької економіки. Люди повинні були б наввипередки кинутися в приватизацію, а вони цього не роблять. Не хочуть ставати приватними власниками — це не зрозуміло, це щось протиприродне!

Та зараз мені хотілося б розповісти про те, що я йому за браком часу не встиг сказати. Українська державність для нього річ зрозуміла й здійснена. Для нас вона ще не здійснена. Ми ще припускаємо її втрату, а тому гарячково працюємо на зміцнення. Я вірю, що цього разу Україна утвердить свою незалежність. Проте масова діяльність внутрішніх і зовнішніх ворогів проти незалежності примушує шукати аргументи для логічного зміцнення віри в остаточність нашої перемоги.

Отже, чим відрізняються ці треті в XX сторіччі національно-визвольні змагання від двох попередніх?

Коли говорити про перші змагання 1917–22 років, то тоді національно свідомих провідників (інтелігенції) була лише жменька (Винниченко вважав, що близько 300 осіб). Нація була селянська і етнічно чисто українська, але зовсім не було державницької ідеї. З бігом часу в народу національна свідомість зростала, але самостійницької ідеї не вистачало в середовищі самих провідників. Соціалізм і навіть федералізм затуманював голови і не давав за модною соціалістичною політичною доктриною бачити в російських соціалістах справжню їхню суть — хижий російський імперіалізм. Нашим провідникам не вистачало політичного досвіду і ненависті до Московії. Я страшенно шкодую, що Павло Грабовський не дожив до революції. Мені здається, що він зрозумів нашого історичного ворога краще від усіх провідників перших змагань до волі.

Від 20-х до 1939 року все населення Західної України, особливо Галичини, стало патріотичне й національно свідоме, тому для другої доби національно-визвольних змагань характерний масовий благородний фанатизм з його безмежною любов’ю до України і такою ж безмежною ненавистю до всіх окупантів. Проте цей період охопив лише четверту частину нації і відбувався за таких історичних умов, коли добитися незалежності було практично неможливо.

Самовідданість і завзяття другої доби змагань стали можливі лише завдяки тому, що були перші змагання.

Треті змагання ввібрали в себе досвід двох попередніх і здійснюються, як і перші, на всій території України, як і другі, з величезним завзяттям.

У діячів третіх змагань немає ілюзій щодо москалів. Уперше в історії ми їм абсолютно не віримо, і їм не вдається нас обдурити.

Москва прямо і через свою «п’яту колону» розвалює українську економіку. Вона намагається задушити нас економічно, і коли наша економіка розвалиться зовсім, тоді ми без бою і без опору здамося на її ласку. Таку діяльність треба ретельно контролювати і кожного разу бити на сполох, щоб утримувати наш уряд від нерозсудливих кроків.

У суботу, 23 січня, до посольства завітав В’ячеслав Брюховецький — ректор університету «Києво-Могилянська академія». Він робив велику справу — відроджував славнозвісний перший вищий навчальний заклад України. В умовах бездержавності академія була найповажнішим культурницьким центром східного слов’янства. Коли Україна потрапила під владу Москви, царат поступово її задавив.

Для багатьох поколінь борців за незалежність академія завжди була вогнищем патріотичного духу та витворення національних свободолюбних ідей. Академія — національна легенда. І ось тепер, після проголошення України незалежною державою, Брюховецькому доручили повернути легенді реальне життя.

— Труднощі, пане Лук’яненку, великі: державне фінансування недостатнє, а потрібно відремонтувати будівлі й привести їх до ладу, створити бібліотеку. Хочемо мати досвідчених викладачів, професорів, а вони коштують дорого.

— Пане професоре, ви та людина, яку знає світ. Гадаю, що ви краще, ніж будь-хто інший, зумієте привернути людей собі на допомогу.

— Так, люди допомагають.

— Я зустрічався тут, в Оттаві, з професором Рудницьким. Він організував збір книжок для академії по всій Канаді.

— Так, для мене зараз головне завдання — знайти кошти для транспортування книжок до Києва.

— Я чув, що на відкритті академії був Президент України, і він зробив особистий внесок на рахунок академії. Чи правда, що український мільйонер Юрій Колесник з Криму зробив внесок у десять разів більший за президентський?

— Так, це правда. Стався конфуз: Кравчук явно думав, що вніс велику суму, і був гордий з цього, і раптом приватний підприємець викладає вдесятеро більше!

— Думаю, вчинок Колесника — чудовий урок усім ворогам вільного підприємництва. Колесника я знаю. І не просто знаю. Він допомагав мені, коли я балотувався на президента України. А про відродження академії я також мріяв десятиріччями. І тепер високо оцінюю ваші зусилля.

— Дякую.

— Пане професоре, чи не змогли б ви зробити мені послугу: передати пакет до Міністерства закордонних справ України? МЗС налагоджує дипкур’єрську службу, проте черговий кур’єр буде тільки за два тижні. Ви летите до Києва завтра, отже, пакет післязавтра був би в міністра.

За кілька днів пакет ліг на стіл пана Зленка. Серед інших паперів там був і дуже важливий документ про військовий бюджет Канади.

Як і намічалося, в неділю 24 січня відбувся вечір, присвячений 75-й річниці проголошення незалежності УНР.

Вів вечір Біляшівський. Я виступав двічі. На початку з офіційною промовою. Подаю її зміст.

Удруге я виступив наприкінці урочистого вечора. Суть промови: всі ми тут присутні ціле своє життя мріяли про самостійність України і щось робили для цього. Незалежність не можна зберегти без армії. Я сказав, що наша армія велика, але за духом слабка. В ній дуже багато російських офіцерів. Ці військові прийняли присягу на вірність Україні, бо в Україні мають квартири, а в Росії не мають. Самостійність їм зовсім непотрібна. Можете уявити, які настрої вони поширюють в армії. Держава не має коштів, щоб належним чином одягнути, взути, дати матеріали (кіно, літературу, журнали) для виховання. Солдати латають собі уніформу. Ми з вами добре знаємо з історії війн, яке величезне значення має дух армії. Перемогти ворога може голодне й босе військо, якщо воно натхненне бажанням розбити противника. Одним із способів розвитку патріотичного почуття й підтримання войовничого духу є пісня. Пан Бієга, підприємець і адвокат з Монреаля, подарував мені касету із записом пісень Хору черкаських козаків. Це чудові пісні. Слухаючи їх, кров закипає в жилах і рука тягнеться до шаблі. Мені здається, ті пісні готові й мертвого підняти в бій за волю. І вони мають чудову властивість — не надокучають. Що більше слухаєш їх, то більше проймаєшся духом помсти за кривду рідному краєві. Добре було б розмножити їх.

Усі присутні підтримали мою пропозицію і пообіцяли зробити професійні записи українських пісень.

Десь приблизно за місяць ящик з 300 касетами (записаними й не записаними) пішов до міністерства оборони. Згодом я отримав подячного листа від Володимира Муляви і зачитав його оттавській українській громаді — всі були дуже задоволені з малої, проте конкретної допомоги українському війську.

За минулі кілька днів канадське (приватне, ясна річ) телебачення негативно відізвалося про Україну як про країну дуже маленьку, роль якої в міжнародній політиці буцімто неістотна.

У газетах з’явилося дві негативні щодо України статті. Одна, як і телебачення, просто принижувала роль України у світі. Друга бездоказово роздмухувала питання навколо виявлення українців, що під час війни нібито служили німцям і скоїли злочини.

У понеділок на нараді дипломатів обговорили ці антиукраїнські вибрики і розробили план заходів. По-перше, треба було дати публікації для спростування. Бажано було, щоб це зробили наші знайомі канадці. По-друге, необхідно було довідатися, хто автори цих статей, з яких мотивів вони це робили, чому саме тепер, яке відношення до цих публікацій мають редактори газет? Слава Богу, ми мали велику мережу знайомих українців у всіх значних містах Канади. Деякі з них працювали в уряді, дехто в засобах масової інформації, інші були відомі в громадсько-політичному житті Канади. Ці люди могли дати потрібну інформацію або, принаймні, зорієнтувати в проблемі.

Я попросив Біляшівського зібрати необхідну інформацію. Ми мусили відреагувати швидко: наклепники мали відчути, що час безкарної брехні на Україну минув.

Наступного дня Андрій Глуховецький влаштував мені зустріч з кореспондентом найбільшої канадської газети «Глоб енд Мейл» Джефом Салатом. Розмова відбулася в присутності пані Башук і пана Глуховецького. Довідавшись, що канадський пересічний громадянин не сприйняв статті за антиукраїнські, я ослабив контратаку і в інтерв’ю зробив наголос на корисності співпраці між Україною та Канадою. Питання й відповіді тривали дві години, і мені вдалося сказати все, що я хотів.

Уже давно Шандрук вів попередній обмін думками з президентом енергетичної компанії «Норленд Пауер» паном Темертеєм. Темертей українець, в компанії було ще кілька активних українців, і вони захотіли зробити одну добру справу. Вони знали, що світ вимагає закрити Чорнобильську атомну електростанцію. У Дарниці є електростанція, яка постачала Київ електрикою до пуску Чорнобильської АЕС. Працює й тепер. Однак її потужності недостатньо, щоб забезпечити Київ електрикою. Якщо все-таки доведеться Чорнобильську атомну закрити, тоді Києву не вистачатиме електроенергії. Компанія Темертея пропонувала запобігти цьому, модернізувати й розширити Дарницьку теплову електростанцію. Тоді Київ обійшовся б і без Чорнобильської АЕС.

Компанія розробила умови співпраці, за якими Україна постачає генератори, а компанія — системи управління. Йшла мова й про можливість використання українських турбін і трансформаторів. Реконструкція і розширення — це велика робота. Компанія дає гроші, Україна — робітників і будівельний матеріал. Канадська компанія не поспішатиме з вимогами компенсації її витрат та виплатою незначного відсотка прибутку.

Дарницький проект у перспективі міг стати початком співпраці компанії з Україною в будівництві електростанцій. Позаяк українські електрогенератори відповідають світовим вимогам, то можна було б спільно будувати електростанції в третіх країнах. Як приклад можливого замовлення Темертей називав Аргентину. Аргентина планує будувати велику електростанцію, її можуть спорудити американці, а можемо й ми у співпраці з ними.

Темертей уже кілька разів їздив в Україну, бував на Дарницькій електростанції, розмовляв у міністерстві енергетики. Всім проект подобався, але діло не рухалось. І ось тепер він просить посольство допомогти.

Темертей і його помічники здавалися мені щирими і вельми прихильними до України людьми. Проект виглядав явно корисним для України. Чому ж Київ проти? Або в Києві мають про компанію негативну інформацію, якої посольство не має, або хтось там діє на шкоду Україні.

Я просив Шандрука зібрати про компанію об’єктивну інформацію. Невдовзі він доповів, що це організація надійна і жодних сумнівних операцій за нею не зафіксовано.

Шандрук підготував переконливого листа, і посольство відіслало його до МЗС та міністерства енергетики України.

…Минуло більше року. Я вже повернувся в Україну і був зайнятий передвиборчою кампанією 1994 року. Пан Темертей якось зайшов до штабу нашого передвиборчого демоб’єднання «Україна» в Києві, передав 5000 доларів на патріотичну пресу і щиро побажав успіхів у майбутніх виборах. На моє запитання про Дарницький проект з ледь помітною гіркотою сказав, що переговори все ще тривають…

Боже мій, ці люди десятиріччями мріяли про допомогу самостійній Україні! Самостійність прийшла і… повернулася до них спиною!

Ще в січні 1993 року я отримав запрошення від професора Рожека прочитати лекцію в Боулдерському університеті. В результаті переговорів університет погодився на зручний для мене час: виліт з Оттави в суботу 13 лютого і квиток назад на 17 лютого 1993 р. Такий розклад найменше відривав мене від посольського крісла і давав можливість познайомитися з американськими студентами й проагітувати їх за підтримку свободи нових незалежних держав.

О 12-й годині дня ми з дружиною вилетіли з Оттави в напрямку американського міста Піттсбурга.

У Піттсбурзі нас зустріли американські прикордонники і, на наше з дружиною велике здивування, перевірили не тільки паспорти й візи, але й усі речі.

З Піттсбурга ми вилетіли в Денвер і прибули до нього о 12-й годині ночі. Зустріли нас професори Рожек і Петрівський та невелика українська громада.

Професор Едвард Рожек — поляк, професор Євген Петрівський — українець. Коли на американському континенті зустрічаєш поляка, на душі робиться тепліше — вони розуміють те, чого не розуміють канадці й американці — імперіалістичну, хижу, загарбницьку сутність Московії. Не розуміючи цього, вони не розуміють суті нашої політичної історії і мотивів сучасних політичних дій. Своїм авто пан Рожек привіз нас до Боулдера і поселив у готелі.

Назавтра прибули до Денвера. Українська громада (приблизно 120 осіб) зібралася в залі готелю. Я виступив з промовою про сучасне становище в Україні. Відповів на численні запитання.

Потім був виступ у парламенті штату Колорадо. Своїм колегам мене представив член сенату Боб Шейфер. Я звернувся до присутніх з коротенькою промовою, лейтмотив якої: країни старої демократії мають допомагати країнам, що проголосили незалежність і почали будувати в себе демократичні держави.

Боб Шейфер познайомив мене з президентом сенату Томом Нортоном. Ми відійшли трохи осторонь, і він поставив мені стільки запитань, що я мав можливість хвилин десять виголошувати монолог, переконливо виклавши ідею необхідності підтримувати Україну, а не Росію.

З цікавих заходів наступного дня були збори Боулдерської організації Республіканської партії США. Я скористався зі свого офіційного становища почесного голови партії і від УРП привітав присутніх.

Потім почався аукціон для збору грошей для партійної організації.

Після аукціону настала ділова частина зборів. Я виступив з політичною промовою, в якій наголосив на історичній закономірності глобального процесу розширення демократії, розвалу Російської імперії і поширення сфери демократії на її колишні території, перетворення колоній на незалежні держави, а також на неминучій закономірності розвалу Російської Федерації і перетворення Росії на Московію та автономних республік і національних округів на незалежні держави. Для звільнення цього історичного процесу від штучних гальм необхідно знищити ядерну зброю. Це звільнить американців від обов’язку підтримувати Росію як прогнозованого партнера в поділі світу на широкі сфери впливу. Розв’язування міждержавних суперечностей і проблем опуститься з рівня супердержав до рівня звичних середніх держав. Тоді залежним і колоніальним народам легше буде реалізувати своє міжнародне право на самовизначення і добитися незалежності. Утворяться ще десятки нових держав. Усі прагнутимуть до політичного, національного й культурного самовизначення. Усі захочуть здійснити індустріалізацію і підняти свій життєвий рівень. Перед Америкою, як найбільш індустріально розвиненою країною, відкриваються широченні горизонти надання технічної допомоги й одержання великого зиску.

Наступного дня пан Рожек запросив мене до університету. Зібралися студенти гуманітарних факультетів, які вивчають Радянський Союз і все, що тепер відбувається на його території. Я мав виступити з лекцією.

Моя лекція називалася: «Будівництво самостійної України: сучасний політичний стан». Хоча моя англійська мова й не вельми досконала, однак мені вдалося дати логічний виклад основних факторів розвитку України від колонії до самостійності. Після понад годинної лекції майже стільки ж часу відповідав на запитання студентів та викладачів. Усі були дуже задоволені. Професор Рожек дякував і виписав мені чек на 1000 доларів як оплату за лекцію.

Кілька днів минуло у звичайній буденній роботі. Потім, виконуючи план ознайомлення з провінціями Канади і встановлення прямих контактів з провінційними урядами та підприємницькими колами, 27 лютого я виїхав до Едмонтона із зупинкою в Торонто. Цю подорож організував член федерального парламенту Алекс Кіндій. Він родом з міста Калгарі, другим за величиною містом провінції Альберта. Кіндій хотів, щоб після Едмонтона я відвідав його виборчий округ і місто Калгарі.

Наведу текст звіту («Із щоденника посла») до МЗС про відрядження до провінції Альберта.

Українське посольство в Канаді. Оттава, 1992 р.

Кальман Кульшар, посол Угорщини в Канаді. Оттава, 1992 р.

На прийомі у прем’єр-міністра Канади Брайєна Малруні. Оттава, 1992 р.

* * *

Кілька днів у Канаді перебував Анатолій Бондар — начальник Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України. Він виявився великим прихильником здійснення канадцями в Україні системи реєстрації землі «Торенса». Першим ентузіастом цієї системи був Володимир Пилипчук, другим — я, Бондар — третій. Він навів додаткову аргументацію, яка ще більше прихилила мене до цього проекту і спонукала робити все для того, щоб в Україні нарешті взялися до його здійснення.

Чому неохоче бралися за впровадження дуже раціональної системи впорядкування землі? Відповідь дуже проста. По-перше, система «Торенс» розтаємничує землю. І ось чому. У нас по всій Україні і на кожному кроці голови колгоспів жонглювали землею як хотіли: засіяв жита 150 гектарів, показав у звітах 100, урожай з 150 гектарів показав як урожай зі 100. Виходило, що гектар дав, наприклад, не 15 центнерів, а 20 центнерів жита — це найбільший урожай у районі. Чия заслуга? Голови колгоспу й агронома. Їх хвалить районна влада, про них пишуть у газетах як про передовиків сільськогосподарського виробництва. Другий голова колгоспу проробив ту ж операцію з картоплею і урожай з 300 гектарів подав у звітах як урожай з 200 гектарів. Третій переорав землю вздовж шляху і захисну смугу використовує як орну землю, четвертий розкорчував кущі й купини вздовж річки. За документацією колгосп має одну кількість орної землі, а в дійсності використовує значно більше. Для голови колгоспу байдуже, що він нищить річку й псує довкілля. Для нього важливо вислужитися. І якщо не виходить способом чесного підвищення врожайності, то можна способом шахрайським. Система «Торенс» кладе цьому край: уся сільгосптериторія України вкладається картами в комп’ютерну систему, що поширена по всій Україні, і в кожному районному центрі будь-який громадянин може на екрані побачити ту площу, яку він хоче, причому з усіма її фізичними й хімічними характеристиками.

Система реєстрації землі довела свою високу ефективність в умовах приватного сільськогосподарського виробництва. Не обов’язково необмежена приватна власність на землю, але обов’язково з правом купівлі-продажу землі, а отже, правом застави, дарування і т.ін.

Ця система для селян вигідна, бо якби чоловік хотів переселитися з однієї області в іншу і замість сіяти льон захотів би сіяти пшеницю чи ще якось перекваліфікуватися, то за допомогою комп’ютера свого району він може знайти собі в межах України найбільш підходящу площу відповідно до своїх планів і свого гаманця.

Запровадження системи «Торенс» зруйнувало б украй безгосподарну феодальну систему теперішнього сільського господарства, вивело б селян з-під необмеженої влади голів колгоспів і надало б можливість активним селянам (або й людям міста, які захотіли б зайнятися якимось сільськогосподарським виробництвом) створити свої одноосібні господарства за своїми уподобаннями. Україна справді швидко б розв’язала продовольчу проблему. На експериментальне впровадження цієї системи в одному з районів Івано-Франківської області канадський уряд виділив 1 млн. доларів. Для проектування та деяких початкових витрат уряд провінції Альберта виділив півмільйона доларів. Для втілення в життя проекту на всій території України мало піти близько 70 мільйонів доларів. Для такої справи, як впровадження прогресивної системи реєстрації землі, це не велика сума, тим більше, що і в справі фінансування Канада сприяла б одержанню кредитів.

А втім, що добре для селян і України, те не добре для голів колгоспів, директорів радгоспів та їхніх слуг в органах влади. Справу затягнули й тихенько поховали. Тепер, коли я пишу ці рядки, вже літо 1996 року. Від березня 1993 року, коли проект уже був початий і на переговорах мова йшла про прискорення його реалізації, минуло три з половиною роки. Про проект уже ніхто не згадує, наче його й не було, — голови колгоспів перемогли! А як тій фірмі, що планувала в Україні працювати і вклала 1,5 мільйона доларів з надією щось заробити? А як тим українцям (а вони ж правують фірмою), що хотіли допомогти своїй батьківщині? Вони колись боролися за самостійність України, опинилися в Канаді, мріяли і робили, що могли, для розширення національно-визвольного руху, і коли Україна стала незалежною, вони кинулися їй допомагати. А вона… плюнула їм в обличчя. Вони перетерплять. Мовчки, плачучи в душі, перетерплять. А їхні канадські колеги, яких не гріє українська кров, — як вони поставляться до такої поведінки України?

Для них це не голови колгоспів, не якісь там фрагменти України, для них це — Україна, бо вони домовлялися з урядом, їх заохочував посол цієї держави. Що вони думатимуть (і казатимуть!) про нас?

Невже ми хочемо створити про себе в чужинців образ неорганізованого, некультурного хамського народу? Невже ми думаємо, що фірма, яка змарнувала на нас два роки часу й півтора мільйона доларів, захоче з нами мати справу хоч коли-небудь? Та вона десятому закаже!

Як же ми думаємо жити у світі?

* * *

В Едмонтоні я познайомився з чудовими людьми: професорами Петром Саварином та Зеноном Когутом, доктором Богданом Клідом і панею Галиною Клід, головою Альбертського КУКу Якутою і ще з багатьма добродіями. Подружжя Єндиків заслуговує на особливу згадку: батьки Христини Єндик — знані в Альберті українські патріоти, що заснували в Едмонтоні Архів-музей українського мистецтва. Слово «Архів» у назві цього закладу означає, що в ньому література посідає перше місце. У музеї я побачив багато рідкісних і дуже цікавих книг. Особливо мене вразила товста підшивка газети українців з Зеленого Клину 20-го року — яким дивом цей скарб опинився тут? Дивлячись на ті скарби, думав: і цього духовного багатства був позбавлений наш народ. Маємо багато розумних людей, які творили великі духовні скарби, а народ ними не міг скористатися! Звідки ж візьметься в народу національна свідомість, почуття причетності до української нації, гордість за свою націю, коли людина в очі не бачила усіх цих творінь своїх ідейних і духовних отців?

З березня в Калгарі провів переговори з двома нафтовими компаніями. Доктор Кіндій, член парламенту від округу Калгарі, був знайомий з керівництвом компанії. Я розповів їм про загрозливу залежність України від російської нафти та газу, і наші подальші переговори відбувалися в дусі пошуків найкращих способів допомоги Україні.

Як і в Едмонтоні, так і в Калгарі в середовищі підприємців українці становили майже половину. Це були люди похилого віку, вони знали історію боротьби ОУН-УПА і добре розмовляли українською мовою, а також люди середнього віку, що народилися в Канаді і часто зовсім не розуміли української, але пишалися своїм українським походженням і любили далеку землю своїх батьків. І в цих перетрактаціях, і загалом у Канаді вельми часто траплялося, що я, посол України (як і мої дипломати) мав труднощі не з боку канадської делегації, а з боку нашого: канадці знали свої можливості, знали рамки, в яких можуть маневрувати і на що можуть піти, а на що не можуть, і знали, що, підписавши контракт, вони виконають свою частину роботи. Я знав (у належних для посла межах) потреби України, знав, яке міністерство чи відомство зобов’язане займатися тією чи іншою проблемою, але ніколи не знав, як воно поставиться до найвигіднішої пропозиції, до вже підписаної угоди. Мені хотілося, щоб в Україні не бралися за те, що неспроможні зробити, і виконували вчасно те, що зобов’язалися зробити. І ніколи цього не було! Завжди панує дух незакінченості, непевності контракту. Навіть тоді, коли договір виконували, звідкісь виникали сумніви, чи не переглянути його, чи не відмовитися?

І тут, у Калгарі, можна б укласти контракти і зробити так багато для розвитку української нафтової промисловості! Президентом найбільшої в Калгарі нафтової компанії був українець. Нещодавно він вийшов на пенсію, але ще дужий чоловік. Як розумна людина і здібний організатор має великий вплив на весь калгарський нафтовий бізнес. Мій колега Алекс Кіндій, готовий небо прихилити до України, радив мені запросити його в Україну і поговорити з ним по-діловому, показати карти геологорозвідки, повозити по узбережжях Чорного й Азовського морів та інших нафтоносних районів. Хай побачить сам. Якщо він дійде висновку про доцільність роботи, то тут його послухають керівники всіх компаній. Вони зможуть спрямувати в нашу нафтову промисловість величезні кошти. Вони підключать канадські компанії інших провінцій. За півдесятка років вони створять альтернативу московській нафті і зруйнують її монополію. Головне: вони готові почати роботу в Україні за свої гроші.

— Алексе, — сказав я, — хочу тобі зізнатися. Знаєш, мені здається, що в душах усіх наших міністрів, начальників управлінь та інших відповідальних осіб є глибокий-преглибокий страх перед усіма оцими капіталістами. Ти називаєш їх підприємцями нафтових, газових, інших компаній. Ти знаєш цих людей. Знаєш їхні наміри і почуття. Знаєш, що в основі своїй це порядні люди. Зрештою, ти один із них, хоч маєш ферму, а не нафтові свердловини. Тепер уяви собі совітських людей, яких від народження до міністерського крісла лякають капіталізмом і злими підступними капіталістами. За кожним вашим наміром у час переговорів вони бачать якусь хитрість, кожне ваше слово перевертають і намагаються побачити, що воно означає в перевернутому вигляді. Так ось оця роздвоєність душ, абсолютна невіра нічиїм словам тепер і проявляється у переговорах, що їх в умовах сьогоднішньої свободи ведуть гомо совєтікуси з підприємцями вільного світу.

За наслідками переговорів у нафтовій справі я написав лист до віце-прем’єр-міністра з паливно-енергетичного комплексу України Юлія Йоффе.

* * *

11 березня були проведені ширші переговори про медичну допомогу Україні з канадським товариством «За міжнародне здоров’я». У посольстві справи медицини вів А. Веселовський. Від товариства були українка Дарія Волстон — відповідальна за програму здоров’я, Чарльз Шильдс — виконавчий директор, і Шейла Робінсон — голова.

Вони склали свою програму допомоги Україні і тепер хотіли, щоб посольство допомогло їм зійтися з належними людьми в Україні для узгодження спільного плану дій.

12 березня директор Укрінформу Возіянов поінформував посольство, що Кабінет Міністрів ухвалить постанову про заснування закордонної мережі кореспондентів Укрінформу.

17 березня Бондар і я підписали угоду про співпрацю України з Канадою у галузі геодезії, картографії та земельного кадастру.

У попередній розмові в посольстві Бондар скаржився на Москву, яка позбирала до себе всі супутникові знімки Землі. І тепер вони в Москві на підставі тих космічних зйомок і карт мають про українську територію більше інформації, ніж ми. Прикро, бо Україна і своєю технікою, і своїми фахівцями зробила такий величезний внесок у цю справу, а Москва відмовляється поділитися з нами тими матеріалами. Укладаючи угоду з канадцями, сподівалися на їхню допомогу бодай у тій частині геодезичної роботи, яка необхідна для здійснення реєстрації землі за системою «Торенс».

Розділ X ВХОДЖЕННЯ В РИТМ

Заснування генерального консульства — це велика подія. Для української присутності в Канаді відкриття ген консульства в Торонто мало особливе значення.

На консула Міністерство закордонних справ призначило Олександра Соботовича. Він приїхав спочатку до Оттави. В Оттаві я познайомився з ним, представив дипломатів посольства. Зателефонував у Торонто до Вжесневського і попросив підшукати помешкання для Соботовича і його сім’ї з чотирьох осіб. З консульською роботою Соботович був знайомий у загальних рисах, і тому я попросив його попрацювати тиждень з нашим першим секретарем з консульських справ Ярославом Асманом, щоб під керівництвом останнього відчути практичні особливості виконання цієї роботи в Канаді. Я пояснив Соботовичу: оскільки посол у країні призначення є старший над усіма установами й людьми своєї держави, то торонтський консулат працюватиме під моїм керівництвом, і Соботович та його співробітники отримуватимуть зарплатню в бухгалтерії посольства. Соботович відкриє консульський рахунок у Торонто і відкладатиме туди кошти з консульських зборів, але витрачати їх не матиме права без мого письмового дозволу. Претензія на такий суворий контроль була виправдана двома формальними чинниками: по-перше, за інструкцією завідувача валютно-фінансовим відділом МЗС України посольство не має права витрачати кошти консульських зборів без його дозволу — то чого б це я мав Соботовичу дозволити, коли сам ще жодного разу не скористався грішми з нашого консульського субрахунку?

По-друге, Соботович — не генеральний консул, і торонтське консульство ще не досягло статусу генерального, хоча з огляду на перспективу ми його таким і називали.

Проте більше турбували не ці формальні речі. Мені хотілося, щоб українське представництво в найбільшому місті Канади підносило авторитет України своєю чесністю, культурою і чемним ставленням до всякого канадця, що переступив поріг цієї української установи.

Важливо, щоб консул був чемним. Треба пам’ятати, що тут нічого не сховаєш. Люди спостережливі усе помічають і з часом про все говоритимуть.

Недоречно було б усе це говорити Соботовичу, тож я виклав формальні вимоги до нього: вести у книгах точний облік консульських дій, які я час від часу перевірятиму, і пам’ятати, що від його поведінки залежить тривалість його службової кар’єри в Канаді.

Офіційне відкриття консульства призначили на 21 березня 1993 року.

Борис Вжесневський пишався з того, що український консулат буде розташований саме в їхньому родинному будинку. Я представив йому пана Олександра Соботовича, наголосивши, що владою міністра закордонних справ України пан Соботович поставлений тут господарем.

На відкриття генерального консульства скликали прес-конференцію. Прийшло й чимало поважних людей міста. Я виголосив вступне слово, в якому подякував Вжесневському і пані Стефанії Шафранюк за їхній великий внесок у розбудову закордонних представницьких інституцій молодої Української держави і представив присутнім консула Олександра Соботовича, якому випала честь першому в Торонто діяти від імені Міністерства закордонних справ України.

Потім виступив заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, який перебував у Канаді, і розповів про велике значення закордонних представництв-посольств і консулатів для утвердження молодої держави у міжнародній співдружності. На закінчення промови він оголосив офіційне відкриття в Торонто генерального консульства України.

Кореспонденти і присутні поставили нам багато запитань про становище в Україні, про посольство в Оттаві, про консулат у Торонто.

З їхньої жвавої цікавості було видно, що відкриття нашого консульства — помітна подія в житті великого міста. А з багатьох запитань про порядок отримання візи для поїздки в Україну можна було зробити висновок, що пан Соботович матиме багато роботи.

Готувалася зустріч президентів США і Росії. Наш міністр Анатолій Зленко був у Вашингтоні. На 24 березня була призначена зустріч Барбари Макдуґал із заступником голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. У зв’язку з цими двома подіями вельми бажана була б попередня зустріч міністрів закордонних справ України й Канади, і я доручив Веселовському розвідати в ДЗСМТ про можливість такої зустрічі. Пані Макдуґал погодилася і запропонувала Зленкові прилетіти з Вашингтона до Оттави. Зленко не мав можливості летіти до Оттави через перевантажений розклад роботи і запросив пані Макдуґал прилетіти на зустріч до Вашингтона. Пані Макдуґал страшенно образилася і таким чином створила вкрай несприятливу атмосферу для майбутніх переговорів з Дурдинцем.

22 березня Дурдинець, я, Веселовський і Дяченко в процесі підготовки до зустрічі з канадським міністром мали розмову із заступником міністра закордонних справ Канади на Європу Давидом Райтом, другим заступником міністра Лавертью та заступником міністра оборони з політичних питань Кадером.

Зустрічалися також з головою палати громад парламенту Фрейзером. Були у парламенті на так званій «годині запитань», коли члени парламенту піддають перехресному опитуванню членів уряду. Потім зустрілися з комісією парламенту з оборони й ветеранів.

Перша зустріч була в міру довга і досить ділова. Дурдинець розповів про становище в Україні та ставлення Верховної Ради до ядерної зброї, а потім обговорили весь комплекс українсько-канадських взаємин.

24 березня Дурдинець, я і Веселовський прийшли на 10.00 до приймальні міністра закордонних справ Канади Барбари Макдуґал. Секретарка запропонувала нам сісти, бо, мовляв, міністр зайнята з якоюсь особою. Хвилин за три Макдуґал вивела ту особу зі свого кабінету, кивнула нам і повернулася до свого кабінету, залишивши нас у приймальні. Минуло ще кілька хвилин, нарешті вона відчинила двері, запросила нас до кабінету і вислухала мої слова представлення їй української делегації. Розмова вийшла коротка, неприємна. Очевидно, Макдуґал не могла пробачити нашому міністру за відмову зустрітися, хоч і чудово розуміла, що його вини в цьому немає. Розійшлися ні з чим. І коли б не успішні переговори з Райтом, важко було б знайти щось позитивне в місії заступника голови Верховної Ради України Василя Дурдинця до Оттави.

Чернігівський художник Могучов за часів совітської влади належав до тієї невеличкої чернігівської групи інтелігенції, що пішла в так звану внутрішню опозицію. Вони не вели політичної боротьби проти комуністичної диктатури, а просто не приймали її художні й духовні цінності. Це було нелегко. Могучов — творець. Він не міг не творити, а позаяк сумління не дозволяло творити в дусі соцреалізму, художник зупинився на церквах і соборах. Ця тематика найбільше відповідала його настрою. Церква — символ християнської ідеології й моралі. Вона якоюсь мірою антипод комуністичного атеїзму та більшовицької релятивістської моралі, яка з точки зору традиційної української етики є не що інше, як аморальність. З другого боку, Могучов зображав церкви в тому вигляді, в якому вони справді були — закриті або перетворені на музеї, але однаково обдерті, облуплені, з потрісканими стінами, поламаною огорожею. У цих церквах немає служби Божої, за ними нема належного догляду. Ці церкви переможені. Атеїстична комуністична влада їх перемогла, і вони стоять, наче старі зруйновані фортеці. Чернігів — старовинне місто з великими християнськими традиціями. За тисячу років християнства тут було збудовано десятки й десятки церков. І тепер їх можна бачити в різних частинах міста. Деякі, особливо з XVII сторіччя, зберегли свою велич у довершених формах українського бароко та в грандіозних розмірах, деякі геть занепали.

Коли виникла ідея організувати в Канаді виставку картин Могучова, я доручив Біляшівському допомогти Білоусу, який в Україні займався всією підготовкою. Канадське турне картин починалося з Монреаля. Перша виставка мала бути в приміщенні університету.

Саме тоді в Монреалі велика група підприємців збиралася в Україну.

Щоб провести найбільший комплекс заходів у Монреалі, ми до відкриття виставки Могучова приурочили серію зустрічей з представниками різних фірм, що відряджатимуть людей в Україну, та організували окрему велику економічну конференцію.

Перед відкриттям виставки відбулася прес-конференція для монреальських засобів масової інформації.

З привітанням виступив ректор університету, подякував організаторам виставки й посольству за допомогу і підкреслив, що досі народ Квебеку був знайомий з українським мистецтвом від українців Квебеку, що, звичайно, не давало достатньо повного уявлення про живопис усієї України. Він радий з того, що з утворенням незалежної України сфера міжнародних культурних обмінів значно розширюється, і можна знайомитися з життям та мистецтвом народів, що тривалий час були відгороджені від цивілізованого світу «залізною завісою».

Після огляду виставки відбулася конференція канадських підприємців. Мене запросили до доповіді про перспективи українсько-квебекської економічної співпраці. Я побудував свій виступ у формі бесіди і з’ясував пропозиції підприємців та умови співпраці, обговорили правову базу, тобто законодавство, що регулює зовнішньоекономічну діяльність, співвідношення економічних потреб і можливостей, зокрема технологічних можливостей України й Канади, проблеми контракту: його укладення, виконання, відповідальність.

Потім зустрівся з групою підготовки монреальської делегації в Україну.

До Києва на першу нараду скликали всіх 23 послів і 5 генеральних консулів. Це була перша нарада послів незалежної Української держави!

Я їхав на Батьківщину з наміром використати перебування в Києві для проведення докладних консультацій у всіх управліннях і відділах МЗС. Хотілося докладніше довідатися, що планують відділи і управління, як МЗС уявляє свої стратегічні завдання. Я хотів повчитися і сподівався, що консультації по відділах якраз і будуть мені таким навчанням.

На нараду послів запросили багатьох міністрів для доповідей з основних політичних, економічних, військових, екологічних та інших проблем.

Кожен з нас виступив з доповіддю про свою роботу, взаємини з МЗС, виклав зауваження щодо покращення координації діяльності української дипломатичної служби.

Міністр закордонних справ Зленко вів засідання енергійно і цілеспрямовано. Зауваження секретаріат відразу опрацьовував і вкладав у документ, що мав з’явитися як узагальнення результатів обміну нашими думками (і з’явився буквально відразу після закінчення наради).

Я привіз на нараду і вручив Зленкові та його заступникам і роздав дипломатам журнал «Канада-Україна. Trade and Policy Monitor».

Ідея щодо необхідності започаткування власного друкованого органу посольства виникла досить швидко. Практично повна відсутність обізнаності про Україну, про її можливості і проблеми переважної більшості канадців значно ускладнювала роботу нашого дипломатичного представництва. Разом з тим, як уже згадувалося, канадські засоби масової інформації (так само, як, до речі, й американські та інших впливових країн Західного світу) задля висвітлення подій в Україні використовували своїх кореспондентів, акредитованих у Москві, тобто за тисячу кілометрів від столиці нашої держави. Така віддаленість зарубіжних кореспондентів від місця подій, а часом і природне їхнє занурення у проблематику суспільних перетворень саме Росії як країни своїх першочергових професійних інтересів, загальносвітова ейфорія стосовно провідної ролі Росії у перетвореннях, що відбувалися у цій частині земної кулі, та інші чинники призводили досить часто до спотвореного висвітлення і оцінки подій в Україні.

На відміну від Росії, наша держава не мала жодної можливості самостійно поширювати в світі (в тому числі й у Канаді) довідкову і пропагандистську інформацію про Україну. Не велися трансляції нашого телебачення на інші країни. Не було у нас не тільки таких надпотужних видавництв, орієнтованих на інші країни, як АПН у Росії, але взагалі жодних. Посольства не забезпечувалися навіть простенькими блоками офіційної інформації англійською мовою, яку можна було б без зайвих витрат часу на переклад швидко розповсюджувати у переважній більшості країн перебування.

Отже, було прийняте принципове рішення власними силами посольства спробувати хоча б частково заповнити інформаційний вакуум навколо України. Найактивнішу участь у практичному втіленні цього задуму під керівництвом Шандрука взяли Андрій Глуховецький, Ніна і Орест Дубаси. Редакція розмістилась у будинку подружжя Дубасів, де маленький колектив ентузіастів працював часом до другої чи навіть третьої години ночі. Інформаційним наповненням нашого журналу стали довідкові й офіційні матеріали посольства, призначені для поширення, що перекладалися на англійську мову, статті дипломатів посольства за своїми ділянками роботи, інші джерела.

За задумом, журнал з часом мав стати хоча б частково самоокупним за рахунок платні за розміщення реклами, передплати, спонсорських внесків. Але на початку гостро постала проблема фінансування закупівлі паперу, забезпечення якісного друку, витрат на розповсюдження серед читачів. Звичайно, інструкції нашого МЗС не передбачали можливості таких витрат, що було рівноцінно суворій забороні. Довелося і цього разу заради користі загальнодержавної справи взяти гріх на душу і видати з бюджету посольства основну суму грошей на випуск першого числа нашого Монітору (а потім так само другого і третього). Розповсюджувався журнал адресно по державних установах Канади, серед впливових політиків країни, надсилався до провідних канадських компаній.

Успішний досвід організації видання, що досить швидко підтвердився схвальними відгуками в Канаді, в тому числі і з боку міністерства зовнішніх справ Канади, яке, до речі, починаючи від четвертого числа Монітору, взяло на себе фінансування всіх витрат на видання, спонукав нас звернутися до МЗС України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків, Укрінформу з пропозицією подбати про якнайскорішу організацію спільними зусиллями подібних видань іншими посольствами України. Суть пропозиції полягала в тому, що «велика земля» мала б забезпечити посольства уніфікованим інформаційно-пропагандивним ядром, яке включало б також офіційні переклади важливих законодавчих актів, коментарів до них тощо, а посольства своїми силами додавали б матеріали, цікаві і корисні саме для читача країни перебування і організовували б видання і розповсюдження свого власного журналу.

Нам, учасникам першої посольської наради, організували зустріч з Президентом Кравчуком, Головою Верховної Ради Плющем і головою уряду Кучмою.

На цих зустрічах, окрім послів, що приїхали з різних країн до Києва на нараду, були ще й співробітники Міністерства закордонних справ.

Кравчук виступив перед цим поважним зібранням з довгою, гарно складеною і надзвичайно патріотичною промовою. Слухаючи її, я перебирав у голові різні підручники з ораторського мистецтва і думав, що в будь-який із них промову Кравчука можна було помістити як один із кращих взірців. Але чому він не застосовує влади для поборювання антидержавної діяльності? Чому не починає приватизації?

Замість цих питань я виступив з клопотанням про передачу Міністерству закордонних справ України будинку на Михайлівському майдані. Обґрунтування цього клопотання подав дуже переконливе, і Президент пообіцяв забезпечити МЗС належним будинком.

Зустріч з Плющем була більш цілеспрямована. Оскільки вже давно протистояння між ним, Головою Верховної Ради, і Президентом вийшло за межі вузького кола київських політиків і починало турбувати всі патріотичні сили, то я вирішив скористатися нагодою і звернутися до Плюща безпосередньо. Навряд чи хтось на це наважиться, але коли б і наважився, то навряд чи когось іншого Плющ послухає.

— Пане Голово Верховної Ради, суперечки за владу між вами і Президентом переросли вузькі особисті межі і стали чимось значно ширшим. Ви бачите, що діється в Росії: комуністичний парламент веде відкриту боротьбу супроти президента Єльцина, звинувачує його в розвалі Союзу й намагається відновити імперію. Зачувши про суперечки між вами і Кравчуком, Хасбулатов їде до вас і намагається з вами укласти спілку для боротьби проти президентів: у них — проти Єльцина, у нас — проти Кравчука. Отже, він у вас вбачає свого союзника. Але ж Хасбулатов — ворог нашої незалежності, і така спілка може призвести до одного — відродження нашого рабського стану. Іване Степановичу, задля свободи рідної України благаю вас: припиніть боротьбу проти Кравчука! Від вас тепер залежить наша самостійність. Відступіть перед Президентом! Себе ви цим не принизите, зате дасте шанс Україні зберегти державність!

Мої слова дошкулили Плющу, він почервонів, проте зразу ж перейшов у контратаку, звинувативши мене в тому, що це я вигадав його протистояння з Кравчуком.

Зустріч з прем’єр-міністром Кучмою відбулася у великому залі Кабміну. Привітавшись, він сказав:

— Я не знаю, як там з політичної точки зору, бо я не політик, я господарник, так ось з точки зору господарника становище в Україні нікудишнє. Всі кризові явища поглиблюються.

У дусі оголеного самокритицизму він виголосив коротеньку промову і запропонував перейти до запитань.

На запитання відповідав дуже коротко, так коротко, що не раз хотілося б почути розгорнутішу відповідь. Проте не можна заперечити, що запитання він розумів і відповіді давав логічні. З цієї зустрічі всі ми вийшли зі змішаними почуттями: характеризуючи реальний стан України надкритично, прем’єр нічого не сказав про шляхи виходу з кризи. І було неясно, чи він не хоче про це говорити, чи сам не знає до пуття, що треба робити.

* * *

На зустрічі з міністром закордонних справ України я доповів про стан справ у посольстві, попросив зняти з роботи Біляшівського і направити на посаду першого секретаря з культури й інформації Сергія Терена, здібного журналіста й перспективного аналітика.

Попросив також затвердити секретарем з економіки й торгівлі у ген консульстві в Торонто Романа Луня.

Докладно обґрунтував міністру доцільність відкриття консульства в Едмонтоні.

Мав бесіди з усіма заступниками міністра. З Макаревичем зустрічався кілька разів. Ніхто з них конкретної відповіді не давав. Було ясно, що всі питання мають вирішити на засіданні колегії міністерства.

Зустріч з паном Тарасюком принесла мені справжнє задоволення: я побачив, що цей чоловік беззастережно став на самостійницькі позиції і захищатиме самостійність України незалежно від коливань нагорі чи будь-яких міжнародних ускладнень.

У валютно-фінансовому відділі вдалося відстояти Наталку Шандрук на посаді бухгалтера.

На прощання нам вручили документ про підсумки першої посольської наради та ще декілька документів, які в цілому давали концепцію зовнішньополітичної діяльності держави.

4 квітня я попрощався з українською землею, а 5-го в Оттаві зібрав весь штат і зробив звіт про восьмиденне відрядження в Україну.

* * *

10 квітня в Торонто загальноканадські збори Канадського товариства сприяння РУХові ухвалили новий статут і перейменувалися на Канадське товариство розбудови України (КТРУ). Ераст Гуцуляк склав із себе повноваження голови, і замість нього збори обрали Віктора Педенка. Головою торонтської філії було обрано Ярослава Семчишина.

Для пропаганди України в Канаді ми вирішили провести декаду українського мистецтва. На нараді дипломатів обговорили план заходів і рознесли їх у календарі на десять днів. Призначили прес-конференцію та визначили, які документи роздати кореспондентам для створення позитивного образу України. Організаційна робота трохи ускладнювалася з огляду на звільнення з посади Біляшівського. Довелося його обов’язки покласти на Веселовського.

Наступного дня на зустрічі в резиденції польського посла обговорили дві теми: про доцільність створення міжнародного фонду ядерного роззброєння та про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва.

Проста тема про міжнародний фонд ядерного роззброєння при детальному розгляді виявилася не такою простою. Якщо ядерні держави не захочуть знищувати зброї, то ніякі фонди не допоможуть. Якщо ядерні держави захочуть знищити ядерну зброю, то зроблять це і без фонду. Ясно, що неядерні держави хочуть ядерного роззброєння, але деякі з них поспішають створити власну ядерну зброю. Фонд сприяв би вивченню шкідливих наслідків застосування ядерної зброї, міг би проводити всесвітню просвітницько-пропагандистську діяльність і мобілізувати світову думку та неядерні держави для збільшення тиску на ядерні держави. Такий моральний тиск не матиме міжнародно-правового значення, але, впливаючи на свідомість людей, створював би атмосферу, в якій було б чимдалі важче й важче розв’язати ядерну війну.

Тему Балто-Чорноморської зони співробітництва я порушив з огляду на прямі й категоричні заяви лідерів країн НАТО про неможливість розширення цієї міжнародної організації. Зрештою, така ідея подобалася багатьом. Справді-бо, двополярний світ зник услід за розпадом Совітського Союзу. Замість біполярного світового порядку формується багатополярний. Міжнародні взаємини демократизуються. Малі й середні держави зацікавлені у знищенні московської й американської військових надпотуг. У такому випадку їхня власна вага збільшується і загроза їхній незалежності зменшується. На перехідний період Росії від ядерної наддержави до неядерної Московії доцільно сформувати співдружність з колишніх сателітів і колоній Москви, аби організовано підштовхувати розвиток Росії саме в цьому напрямку. Її агресивність ще довго не зникне, і спробам відродити імперію було б розумно протистояти не поодинці, а організовано.

Посол Польщі говорив, що процес ядерного роззброєння Москви може розтягтися на добрий десяток років. І поляки не хочуть усі ці роки жити під постійним страхом і знову опинитися під владою московського ведмедя. Польща прагне стати членом НАТО і не боятися за свою незалежність.

Потім, пан Дієм запропонував обговорити альтернативний шлях забезпечення України нафтою. Він нагадав, що крім південного чорноморського шляху, є ще північний балтійський шлях. На півночі видобуток нафти з морів збільшується. І з Норвегії, і з Англії недалеко до Балтійського моря. Польський порт Гданськ спроможний приймати багато нафти. З Гданська є нафтопровід до Полоцька. Далі можливі три варіанти: або нафту переробляє Полоцький нафтоперегінний завод і готове пальне йде в Україну цистернами, або нафту в цистернах можна везти на Дрогобицький нафтоперегінний завод.

Мені сподобалося ця пропозиція, і я написав листа до пана Ю. Йоффе.

* * *

19 квітня 1993 року в готелі «Шато-Лур’є» я провів прес-конференцію і відкрив виставку українського мистецтва й портрета.

У цей же день у військовому коледжі в місті Кінгстоні Веселовський виступав з лекцією «Погляд зі Східної Європи».

Для прикраси посольства й резиденції мій брат чернігівський художник Олександр Лук’яненко передав безплатно 11 картин. Вони урізноманітнювали нашу доволі-таки чималу добірку полотен-малюнків різних жанрів, величини й художньої вартості. Ми були задоволені, бо знали, що жоден відвідувач не зможе байдуже пройти увесь ряд картин — обов’язково зустріне тут щось собі до вподоби. Проте була одна картина, яку, либонь, не могла проминути жодна людина, що переступала поріг зали, — це картина Павла Ємця на тему Чорнобильської трагедії. Посольство спеціально її замовило на цей фестиваль українського мистецтва. І хоч транспортування завдало чимало клопоту, дипломати посольства, а разом з нами й українська громада Оттави, були задоволені. Ми хотіли сказати всім канадійцям: Україна як незалежна держава з’явилася щойно, але Україна як нація існує давно і має багату європейську культуру!

Шандрук, дуже активно проводячи зустрічі з підприємцями, почав помічати, що нашим українським партнерам у переговорах часто бракує елементарного досвіду. Мова ось про що. Незалежно від того, чи за столом сидять канадська й українська, чи турецька й французька групи — однаково є певний обсяг загальноприйнятих понять, знання яких — необхідна передумова ведення переговорів. Міжнародна торгівля, міжнародне економічне співробітництво потребує спеціальних знань і специфічної термінології. Коли в сферу таких переговорів вклинюється людина, яка не володіє необхідним мінімумом специфічного понятійного апарату, всі учасники переговорів моментально це зауважують. Якщо в делегації така людина одна, тоді все гаразд: її сприймають як фахівця в іншій галузі, якого вважали за необхідне включити в цю групу для спеціальних консультацій. Якщо вся делегація складається з таких людей, переговори відбуваються не на рівних, бо досвідчена делегація мусить починати роботу з пояснення самої абетки механіки перетрактацій. Не треба думати, що в цьому разі досвідчена делегація обов’язково обдурить недосвідчену. Серйозні компанії, як правило, ніколи не йдуть на це. Вони знають, що недосвідчені люди за півроку — рік набудуть досвіду або контракт потрапить на перевірку досвідченим людям, і обман виявлять, а компанія дбає про вигоду не тільки в цьому одному контракті. Вона хоче мати багато контрактів. Проте серйозні компанії дорожать не лише своєю репутацією, а й часом, і вони не хочуть його гаяти на навчання своїх контрагентів. Зважаючи на це Шандрук провів розмову з представниками ДЗСМТ Робертом Гейнером та Давидом Тейлором про організацію семінару для навчання українців елементарним законам торгівлі в Канаді.

Стараннями нашої добродійки Оксани Башук 20 і 28 квітня відбулися наради про стан інформаційного обслуговування України в Канаді. На нараду запросили радника міністра від ліберальної партії, журналіста Г’ю Ненгле. Пан Ненгле професіонал у сфері засобів масової інформації і симпатизує Україні, тож наради відбувалися на високому професійному рівні в дусі сприяння Україні. Від посольства брали участь я і Веселовський.

Проаналізували роботу канадських телерадіокомпаній. З’ясувалося, що вони показують Москву й Росію і розповідають про події в Москві й Росії майже у всіх випусках новин. Серед цих випусків репортажі з України бувають лише вряди-годи, і то якогось негативного характеру (розгон міліцією демонстрантів, аварія абощо). Територія колишнього Союзу включала в себе Україну, Білорусь, Естонію, Латвію, Литву тощо. Ці країни стали незалежними державами. Що знає пересічний канадець про події в цих державах? Нічого. Канадське телебачення про них мовчить. Їх немовби й не існує. Канадські телекомпанії мають шість кореспондентів у Москві і жодного в Україні. Ясна річ, шість кореспондентів спроможні створити багатий і постійний потік інформації з Росії в Канаду. Поза Росією залишається 15 незалежних держав, у тому числі така величезна, як Україна.

Чому стався такий перекос? Навряд чи це глибоко продумана промосковська позиція. Очевидно, так сталося тому, що Москва — центр імперії, там здавна було канадське посольство, там відбувалися важливі події. Кожна телекомпанія акредитувала свого журналіста там, звідки можна отримати сенсаційну інформацію. В умовах канадської децентралізації та приватного характеру компаній кожна старається подати найцікавіший матеріал, забуваючи про те, що існують і інші незалежні держави.

Ситуація могла б бути іншою, якби в Києві були два постійні кореспонденти. Спочатку хоча б один. Примусити компанію направити кореспондента з Оттави до Києва неможливо, бо утримання одного кореспондента на рік становить кількасот тисяч доларів. Простіше направити кореспондента з Москви до Києва.

Для того щоб почати здійснювати цей план виведення України на екрани канадського телебачення, необхідні зустрічі з керівниками теле- і радіокомпаній, редакторами газет і журналістами.

Оксана Башук і Г’ю Ненгле взяли на себе обов’язок домовлятися з відповідними людьми про зустрічі. Я доручив Веселовському підтримувати з ними зв’язок у ході підготовчої роботи.

Я вже давно познайомився з Богданом Онищуком, одним з керівників юридичної фірми в Торонто. Він постійно цікавився становищем в Україні і допомагав посольству.

Знаючи про намагання посольства розширити потік інформації про Україну в Канаді і про Канаду — в Україні, він спеціально приїхав з Торонто, щоб запропонувати один з можливих варіантів. Суть його така. Посольство укладає угоду з однією з інформаційних фірм. Фірма стежитиме за всіма канадськими газетами, і якщо десь щось з’явиться про Україну, вона того ж дня вранці телефонує в посольство і дає точні координати інформації. Можлива більша послуга — фірма надсилатиме на посольський факс вирізку з газети, яка стосується України. Якщо ми хочемо, фірма може робити для нас те ж саме і про Росію.

Умови контракту: три місяці вони працюватимуть для посольства безплатно, потім три місяці платить юридична фірма Онищука, а далі, якщо посольству не сподобаються послуги фірми, співпраця припиняється, а якщо посольство задовольнятимуть послуги фірми, то ми підписуємо платний контракт, причому плата зовсім невелика. Фірма «Кліпінг Сервіс» може організувати серію зустрічей з бізнесменами, журналістами. Вона може організувати поїздки в Україну відомих політиків, бізнесменів, журналістів.

Оскільки Біляшівський уже не працював, а нового секретаря з культури й інформації ще не відомо коли мали прислати, я не поспішав з реалізацією цієї справи і просив пана Онищука пригальмувати її. У посольства були й інші варіанти. Внутрішні обставини вимагали не квапитися із залученням нових контрагентів — поки що краще було обмежитися тим, що вже маємо.

Богдан Онищук мав широкі знайомства у високих впливових колах Канади, тому я просив його приїхати з Торонто і взяти участь в обговоренні плану заходів, пов’язаних з відзначенням 60-річчя голодомору 1932–1933 років. Він радо погодився.

Нарада відбулася 29 квітня 1993 р. На ній був вироблений план-максимум і план-мінімум. План-максимум передбачав, що відзначення 60-річчя голодомору буде канадською, а не посольською акцією. У цьому разі спікер парламенту мав би зробити відповідну заяву в парламенті і закликати вшанувати пам’ять по загиблих хвилиною мовчання. Генерал-губернатор Канади Р. Гнатишин з нагоди 60-річчя голодомору мав би покласти вінок до пам’ятника жертвам голодомору. На урочисте жалобне засідання мали запросити представників єврейського конгресу. Пан Богдан Онищук зробить відповідну заяву на загальних зборах Європейського банку реконструкції і розвитку.

Паралельно з переговорами з відповідними особами й організаціями посольство готує пакет матеріалів про голодомор.

Голова комісії українського парламенту з питань Чорнобильської катастрофи В. Яворівський в інтерв’ю розповів про наслідки кримінального розслідування причин найбільшого техногенного злочину проти української нації. Інтерв’ю розкривало злочинну байдужість тодішнього керівництва України. Фактичного матеріалу Яворівський давав небагато, тому ми вирішили підготувати окремий прес-реліз за матеріалами інтерв’ю.

Добре було б також у Володимирському соборі міста Києва відправити панахиду і кульмінаційний момент з неї передати через усі телерадіостанції світу.

Програма-мінімум — це те, що залежало від посольства і що ми спроможні були самі зробити: прес-конференція з роздачею кореспондентам пакета документів, прес-реліз, який ми могли розіслати додатково до газет і телерадіокомпаній, виставка картин, у тому числі вражаюче полотно П. Ємця про Чорнобиль.

* * *

На 30 квітня 1993 року в Торонтському університеті було заплановано конференцію «Загрози трансатлантичним зв’язкам». Посольство мало взяти участь у конференції.

У середовищі канадських і американських політиків і військових, причетних до діяльності НАТО, точиться дискусія про майбутнє цієї організації. На позицію того чи іншого доповідача впливає багато факторів: розуміння загальної тенденції історичного розвитку, отже, прогностичні припущення щодо глобальної реструктуризації світу, погляд на Росію сьогодні й завтра, можливість — неможливість розпуску НАТО, поширення НАТО на схід. Якщо поширювати, то як, коли тощо. Головний настрій доповідачів конференції — НАТО необхідно зберегти, політичні структури Західної Європи зробити відкритішими. Тут явно простежувалась недовіра до Росії і прагнення гарантувати незалежність Заходу за допомогою військової організації НАТО з її ядерною зброєю, а з іншого боку не зачиняти дверей на Захід новим державам Середньої і Східної Європи.

Після доповідей перед дискусією мені вдалося з допомогою Лесі Шимко поставити питання про ставлення керівництва НАТО до ідеї вступу до НАТО України.

Ясна річ, ніхто з доповідачів не міг узяти на себе відповідальність за інших і відповісти за всіх на моє питання, проте воно штовхнуло їх до роздумів у цьому напрямі та висловлення своїх особистих поглядів.

Я був задоволений панею Лесею і, їдучи до Оттави, розмірковував про можливість залучити її в майбутньому до роботи на різних семінарах і конференціях.

Від самого початку роботи українського посольства в Канаді з України до нас надходили листи із запитами, чи можна приїхати до Канади на роботу. Листи надсилали різні люди і з різних областей. Вони висловлювали бажання працювати будь-де, аби заробити грошей. Уявлення про Канаду ці люди мали просто-таки фантастичне. Їм здавалося, що в Канаді на вербі груші ростуть і з неба долари самі сиплються, що їх за океаном чекають і зустрічатимуть з розпростертими обіймами. Доводилося роз’яснювати, що раю на землі немає ніде, а якщо в Канаді добре живуть, то це тому, що люди там уперто і тяжко працюють на свою країну.

А втім, попри суб’єктивне уявлення українців про капіталістичну Канаду, проблема міграції робочої сили існує, і є чималий досвід її розв’язання.

Приїхати в Канаду можна, але тільки на сільськогосподарські роботи і не більше ніж на 9 місяців.

Якщо Україна користується в Канаді правом країни найбільшого сприяння, тоді канадський уряд міг би й Україні надати таку ж квоту робітників, яку він встановив, приміром, для Мексики.

Оскільки в Канаді немає централізованого розподілу робітників, то перед тим, як добиватися від уряду права на в’їзд до Канади на заробітки, треба знайти фермерів, готових узяти до себе на роботу наших людей без знання англійської мови. Такий поворот справи примусив зробити дві речі: по-перше, зустрітися з КУКом для обговорення справи і вироблення плану спільних дій; по-друге, шукати знайомих у федеральному міністерстві еміграції і праці. Формальне звернення спричинило б формальну негативну відповідь, яку ми чули вже багато разів: у Канаді, мовляв, тепер надлишок своєї робочої сили. 29 квітня я зустрівся з Дмитром Легою. Він знав міністра і міг бути посередником. Тож необхідно було спочатку побесідувати з міністром транспорту панею Шал Мартін, яка добре ставилася до українців і допомагала, як могла. Уся попередня інформація свідчила, що швидко добитися дозволу на приїзд українців на заробітки в Канаду не вдасться.

* * *

Після того як міністр фінансів Канади Мазанковський дав зрозуміти, що федеральний уряд Канади, виконуючи свої партнерські зобов’язання в рамках «великої сімки» і НАТО, не збирається розширювати кредитної лінії для України і форсувати розвиток торговельно-економічних взаємин між двома країнами доки Україна не відмовиться від ядерної зброї, було вирішено змінити деякі наголоси у діяльності торговельно-економічної складової посольства. Нові можливості відкривалися для нас в активізації контактів на вищому провінційному рівні, в тому числі з різноманітними бізнесовими об’єднаннями.

Річ у тім, що Канада — федеральна держава із значними правами окремих провінцій. При цьому компетенція провінцій щодо врядування на своїй території є настільки суттєвою, що передбачає широкі права провінційного уряду в регулюванні зовнішньоекономічних взаємин суб’єктів підприємницької діяльності. (Один із парадоксів надмірного рівня федералізації Канади полягає в тому, що часом торговельно-економічні бар’єри окремої провінції з «далеким зарубіжжям» менш високі, аніж із сусідніми провінціями своєї ж держави). А коли у якоїсь провінції до чисто економічних інтересів додаються ще й політичні, тоді з нею можна вести торговельно-економічні справи, практично абстрагуючись від настроїв федеральної столиці.

Саме така ситуація на нашу користь склалася навесні 1993 року у провінції Квебек, де напередодні загальнонаціонального конституційного референдуму, призначеного на вересень, націоналістично зорієнтований уряд цієї єдиної франкомовної провінції Канади демонстрував свою готовність до ведення підкреслено незалежної від Оттави зовнішньоекономічної політики. Оскільки це абсолютно не суперечило чинному законодавству Канади (хоча, за нашими спостереженнями, і викликало певне роздратування у різних колах федерального уряду), ми без вагань пішли на прямі контакти з міністерством зовнішніх справ і франкофонії провінції Квебек.

Результатом цих контактів стала швидка організація візиту в Україну у травні 1993 року урядово-бізнесової делегації провінції Квебек на чолі з міністром Гі Реваром. Під час цього візиту в Україну була укладена ціла низка взаємовигідних угод, встановлено перспективні контакти між підприємцями обох сторін. Не можна не згадати активної ролі представників української громади у підготовці згаданої місії в Україну.

Приблизно через два місяці по тому, а саме в липні 1993 року, посольству вдалося за сприяння провінційного уряду організувати аналогічну місію в Україну бізнесменів і підприємців провінції Онтаріо. Після того була проведена активна робота в тому ж напрямі також і в інших провінціях (Альберта, Британська Колумбія, Саскачеван).

Тут, узагальнюючи досвід становлення одного з перших наших посольств, важливо зазначити таке. По-перше, малочисельним поки що посольствам України конче важливо якнайшвидше позбутися стереотипів тоталітарного минулого, одним із чинних складників яких є переконаність у всемогутності центру в структурі державної влади будь-якої країни (як це було в колишньому СРСР). Спектр варіантів розподілу повноважень між центром і регіонами в різних країнах величезний. Тому посольство України у конкретній країні повинно якнайшвидше розібратися у сфері компетенції не тільки різних міністерств і відомств центрального уряду країни перебування (що цілком очевидно), але й компетенції самого центрального уряду і органів регіонального управління. Це дасть можливість, не витрачаючи зайвого часу, а може, й не йдучи на небажані для нашої держави компроміси і поступки, починати розв’язання важливої для нас проблеми саме на тому рівні державного управління країни перебування, у компетенції якої є прийняття необхідних рішень.

По-друге, робота у країнах з подібною до Канади федеративною структурою державної влади висуває значно вищі вимоги до дипломатичного складу наших посольств, аніж робота в унітарних країнах (Франція, Великобританія та ін.). Це пояснюється і складнішою структурою розподілу владної компетенції, і значним зростанням кількості ділових контактів, необхідних для ефективного здійснення посольством своїх безпосередніх функцій. Цілком реальною також є потреба у збільшенні кошторису витрат посольств у країнах з федеративною структурою, оскільки для підвищення ефективності їхньої роботи необхідно розгортати мережу ділових контактів з ширшою географією по всій території країни перебування, на відміну від роботи в країні з унітарною структурою, де переважну більшість проблем можна вирішити лише в столиці держави.

* * *

Стараннями українців Монреаля зібрано ліків для України на 1 мільйон доларів. Пан Рівард мав їх везти з Монреаля до Києва. Та українська митна служба змінила митну плату з 80 на 125 доларів. Тарас Дідусь передав обурення наших добродіїв: як це зрозуміти? Замість дякувати за безплатний дарунок, з нас хочуть здерти плату за те, що ми даємо безплатні ліки?! Україна кусає руку, яка простягає їй хліб, — де це бачено? Справді, сором.