На землі кленового листу

Розділ XI «І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ, Й СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»

Ще до мого призначення послом у Канаду у 1991 році ми з дружиною провели десять днів у Канаді і США у зв’язку з відзначенням 5-ї річниці Чорнобильської трагедії, початком святкувань 100-річчя поселення українців на американському континенті та присудженням мені медалі святого Володимира борцям за волю України. Це було у квітні-травні. Тоді ще ніхто не знав, що за три місяці по тому Україна проголосить незалежність, і я, бувши головою УРП, шукав підтримки нашої боротьби супроти російського імперіалізму. Канадські друзі організували мені зустріч з керівництвом Канадського агентства міжнародного розвитку (КАМР). Ця організація здійснювала завдання канадського уряду в допомозі країнам так званого третього світу. На це щороку виділялося 5 млрд. доларів, і завдання КАМР полягало в тому, щоб відповідно до встановлених правил справедливо і з найбільшою користю розподіляти кошти. Критерії і процедура, якими керувалося КАМР, доволі складні. Мета канадської допомоги полягала у виведенні нерозвинутих країн без сучасної промисловості і з відсталим сільським господарством на рівень самозабезпеченості шляхом прискореної індустріалізації та модернізації сільськогосподарського виробництва. Відповідно з настановою уряду, КАМР не мало права виділяти кошти на партійну діяльність, а на освіту могло виділити. Уряд при цьому мав на увазі підготовку інженерів, агрономів та інших фахівців; дозволялося використати невеликий відсоток коштів і на гуманітарні цілі. Отже, при вмілому оформленні замовлення за цією статтею можна було отримати певні кошти і на партійну діяльність. Щоправда, не українцям, бо Україна не належала до третього світу.

Відтоді минув рік. Розвалився Радянський Союз. Україна перетворилася на незалежну державу. Правдива статистика показала зовсім інші цифри середнього річного прибутку на душу населення — головного критерію при визначенні, до якої категорії належить країна: розвинених, тих, що розвиваються, чи слаборозвинених.

За доходом на душу населення Україна потрапляла до категорії країн, що розвиваються. У цих умовах стало реальним порушити питання про перегляд орієнтації канадської допомоги по лінії КАМР.

Позиція канадського уряду зумовлювалася двома чинниками. Перший: економіка була не в найкращому стані, а сума в 5 млрд. доларів — досить значна. Другий: уряд не хотів з власної ініціативи починати переговори про скорочення дотацій.

Коли посольство довідалося про це, я погодився дати інтерв’ю на цю тему телекомпанії CBC.

Я не хотів настроювати всі слаборозвинені країни, які отримували канадську допомогу за програмами КАМР, проти нашого посольства чи України загалом, тож акцентував увагу на тому, що Канада допомагає африканським, латиноамериканським та південно-східним азіатським країнам уже давно. Як свідчить практика, канадська допомога не змогла розв’язати економічних проблем тих країн, і тепер, після кількох десятиріч, їхня потреба в допомозі не зменшилася. Отже, стратегія допомоги нерозвинутим країнам має бути розрахована на десятиріччя через піднесення загального рівня цивілізації в тих країнах.

Україна, як і інші країни колишнього Совітського Союзу, — це високоосвічена держава. Вона потрапила в глибоку економічну кризу внаслідок суперечності між високим розвитком продуктивних сил і феодально-поліцейським централізованим способом керівництва економікою, що його Російська імперія нав’язала Україні. Якщо частину канадської допомоги спрямувати в Україну, то за якихось п’ять-сім років вона подолає економічну кризу і сама зможе допомагати слаборозвиненим країнам. Отже, з точки зору довготривалих інтересів країн третього світу вони також зацікавлені в допомозі Україні з боку Канади.

У газетному інтерв’ю я ще більше розвинув цю ідею, навівши приклади з африканських країн, де чорні диктатори з європейською освітою на канадські (та інших християнських держав) гроші будували собі розкішні палаци, зовсім не дбаючи про розвиток власної промисловості.

10 травня удвох з Шандруком провели зустріч з питання розвитку кооперативного руху в Україні. З канадського боку у ній взяли участь голова кооперативної ради Канади Петро Микуляк, член ради Ольга Заверуха та Рентон Еглестон. Канадський уряд виділив один мільйон доларів для розвитку кооперативного руху в Україні (у Канаді це має назву кредитних спілок). Нам багато розповідали про те, як на початку XX сторіччя українці приїхали до Канади без грошей і завдяки кредитним спілкам успішно зарадили собі і прискорили вихід з нужди. Знаючи, що й громадяни України тепер бідні, вони й хотіли поділитися своїм досвідом. Канадський уряд пішов їм назустріч і виділив кошти для створення інфраструктури та навчання людей. Наші партнери привезли літературу з історії кооперативного руху в Канаді та різні методичні інструкції.

Українці Канади і США вже їздили в Україну пропагувати цю ідею. На жаль, у нас не дуже поспішали запозичувати їхній досвід, і тепер вони прийшли до посольства. Сподівалися, що ми, ближче ознайомившись з корисною роботою кредитних спілок, станемо активно пропагувати цю ідею в Україні.

Ідея справді здавалася перспективною, і я доручив Шандрукові написати рекомендаційні листи віце-прем’єр-міністру В. Євтухову та голові Комісії Верховної Ради В. Пилипчуку. Хоча в душі я дуже сумнівався, чи вийде з цього щось практичне. Ще коли був у Києві головою УРП, мав довгу бесіду про кредитні спілки з представником цієї канадської кооперативної ради. І тоді я теоретично розумів корисність ідеї. А втім, як тоді відчував, так і тепер відчуваю, що нашим людям бракує ініціативності і навичок самим собі допомагати. Комуністична патерналістична держава привчила всіх просити й чекати для себе всього від держави. Звідси й безнадійність, страх перед новим. Треба багато терпіння й часу, щоб розвіяти в наших людях підозру до людей з капіталістичного світу, які подають їм у долоні хліб, а не камінь.

12 квітня 1993 р. я вилетів до Торонто на нараду підприємців. Нараду готував Богдан Онищук та його юридично-консультативна фірма. Про важливість цієї наради мова йшла давно. Фірма Онищука спеціально підготувала бюлетень «Як організувати підприємство в Україні».

На нараду зібралося 115 осіб — представники найбільших банків, корпорацій і фірм.

Я виголосив вступне слово, Онищук виступив з інформацією, ґрунтовну доповідь прочитав Шандрук. Чудово виступила видавець газети «Файненшл Пост» пані Діана Франкіс. Вона закохана в Україну, і її пристрасні слова закликали підприємців спрямувати свої погляди на молоду Українську державу.

Інформація, яку підприємці почули про Україну та її майбутні перспективи, справила на присутніх величезне враження. Вони просили додаткові примірники бюлетенів і цікавилися контактами для подальших консультацій з посольством.

Після наради зустрілися з виконавчим директором і двома членами правління Канадської міжнародної телерадіокорпорації. Мова йшла про політику «великої сімки» і Паризького клубу. Наша глибока аргументація явно примусила їх поглянути по-новому на деякі аспекти міжнародної політики, зокрема на проблему нового геополітичного порядку та місце в світі України, Росії, інших нових незалежних держав.

Перш ніж повернутися до Оттави, зустрілися з прем’єром провінції Онтаріо та провінційним урядом і обговорили можливості торгівлі й освіти між провінцією та українськими містами й відповідними інституціями.

У резиденції польського посла зустрічався з послом Ізраїлю Іцхаком Шелефом і польським міністром у справах багатокультурності Закревським. Цікавий пан. Приїхав докладніше ознайомитися з канадською політикою багатокультурності. Добре орієнтується в українських справах. Я спитав пана Закревського, чому Польща не відповідає взаємністю в питанні передачі українцям Польщі церков. І взагалі, чому в Польщі так часто трапляються гострі прояви антиукраїнства. Він поділив проблему на дві частини: на офіційне ставлення до України і неофіційне. Офіційне цілком дружнє. Неофіційне виникає спонтанно, і уряд не завжди спроможний на нього вплинути. Тож, мовляв, канадський досвід політики багатокультурності, який він тут вивчатиме, мабуть, допоможе і в Польщі розв’язувати проблеми взаємин з українцями, литовцями, білорусами та іншими національними меншинами.

Я не став загострювати розмову питаннями про місіонерську діяльність польських католиків в Україні, але не міг не зауважити:

— Навряд чи Польщі потрібен канадський досвід. Він веде до поступового почорніння білої раси. В умовах етнічної мішанини немає єдиної національної ідеї, що об’єднувала б народ зрозумілими для всіх традиціями, звичаями, ритуалами та іншими духовними цінностями. Ні релігійна віра і ніякі інші духовні цінності (окрім спільного інтересу до предметів споживання) не є спільними для всіх канадців. Тому суспільство морально деградує, а демократичні методи керівництва суспільством деякі політики доводять до абсурду.

Польська нація — це європейська нація з єдиною мовою, звичаями, традиціями, вірою, спільною долею, національним духом.

Канада не має нації. Вона має населення. Поляки — це нація. Якщо канадське населення і доросте до нації, то це станеться через сторіччя. І та нація, що тут може витворитися із суміші чотирьох рас, не зможе бути зразком для європейської.

— Ваша екселенціє, українці дуже глибоко розуміють поляків! І ви, звісна річ, розумієте, що вивчення досвіду може вести як до запозичення, так і до запобігання, — зауважив Закревський.

— О, так, так! Може б, вельможний пан пояснив ось таке явище. Я родом з північно-східної України. Поляків у нас немає вже понад триста років. Натомість триста років є москалі (їх називають там кацапами). Так ось, у простого народу є зневага до москалів за їхню злодійкуватість, безгосподарність, некультурність і страшну брехливість, але немає ненависті, а до поляків є. Чому так? Адже мало б бути навпаки?

— Москаль не протиставляє себе українцеві, а поляк протиставляє. Москаль не має гордості, а поляк має. Москаль простий, і коли нав’язує свою волю, то українець сприймає це від нього так, як буває між рідними братами. Поляк гордовитий, часом бундючний, тому при спробі нав’язати українцеві свою волю збуджує в ньому національну гордість і активізує опір.

— А проте московська хитрість у минулі сторіччя перемагала і польський патріотизм, і українську неорганізовану безмежну самовідданість Батьківщині. Під кінець XX сторіччя і ви, і ми в не кращому стані. Дали Москві зрости, а тепер маємо клопіт.

— Мусимо нині боронитися спільно. Здається, історія дає нам шанс відігратися.

— І пам’ятати мудрі слова пана Валенси: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі».

* * *

Посольство регулярно проводило консультації з різними людьми в ДЗСМТ. Внаслідок цих консультацій виникла пропозиція створити групу співпраці з канадським центром безпеки. МЗС України позитивно поставилося до неї і запропонувало зустрітися делегаціями. До офіційної відповіді посольство мало повідомити це канадській стороні і домовитися про зустріч делегацій.

Ініціатива могла мати важливе значення, сприяла б взаєморозумінню у тій сфері, що досі викликала найбільше підозрінь, а саме: українська безпека та українська ядерна зброя.

Канадський консулат у Києві виписав візу доньці Ірині на шість місяців. Тоді в Києві мені відмовили видати їй дипломатичний паспорт, посилаючись на те, що вона начебто не член моєї сім’ї, відмовилися видати їй і службовий закордонний паспорт, то необхідно було продовжити її візу в протокольному управлінні ДЗСМТ в Оттаві. Ці обов’язки належать до повноважень першого секретаря посольства з консульських справ Ярослава Асмана, і я доручив йому продовжити Ірині візу.

Час спливав, а документи були неоформлені.

За кілька днів до закінчення терміну візи з протокольного відділу ДЗСМТ надійшла нота з бланками для оформлення клопотання про надання Ірині статусу емігрантки.

Так ось воно що — замість продовжити візу затіяли емігрантську справу! Задумали зганьбити мене, штовхнути доньку до клопотань про статус емігрантки!

Я негайно поїхав до протокольного управління ДЗСМТ. Шефа не було, і я зустрівся з його заступником. Виявляється, до них не надходили документи на продовження візи. Він тут же зателефонував до емігрантської служби. Звідти сказали, що в них зареєстрована заява про порядок подачі документів на набуття статусу емігрантки Іриною Стасів. На моє обурення заступник шефа сказав, що візу Ірині випишуть без жодної затримки.

На цю провокацію я 15 травня написав листа міністру закордонних справ А. Зленку, якого подаю нижче.

Наступного дня я знайшов нагоду повідомити Асмана про оформлення візи для Ірини, щоб побачити його реакцію. Йому було ніяково.

До Канади приїздив Павличко, тодішній голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради. Він прилетів до Торонто із Сполучених Штатів. За браком часу не міг завітати в Оттаву. Мені дуже хотілося з ним зустрітися, щоб вирішити кілька конкретних справ.

І я вилетів до Торонто. Зустріч відбулася в генеральному консулаті України.

Я розповів про політичну, економічну, культурну діяльність посольства, про кадрову проблему, про можливості України в Канаді.

— Моє посольство, — сказав я, — це не повноструктурна установа: немає спецзв’язку, немає своєї охорони і офіцера Служби безпеки. Підганяй. Дмитре, пана Зленка швидше все це організувати.

— Бракує коштів. Ти ж знаєш, як фінансують наше міністерство, — відповів Павличко.

— Та не потрібні додаткові міністерські кошти! На зарплатню можна буде пустити наші консульські збори, а експлуатаційні витрати покриває КУК з Фонду амбасади.

— Ти задоволений будинком посольства?

— Ну, як сказати? Будинок невеличкий і справжнє велике посольство він не задовольнятиме, але зараз цілком влаштовує. Я вельми поспішав офіційно відкрити посольство в окремому будинку, і завдяки подарунку Гуцуляка це вдалося. Україна зміцнюватиметься, реформує економіку, багатітиме — тоді й купить імпозантний будинок і переселить у нього посольство.

— Судячи з поведінки групи 239, вони хочуть остаточно розвалити економіку. Справи дуже кепські. І я все частіше думаю, що краще було б тобі не виїжджати з України. Тоді, на самому початку 1992 року, коли підшукували посла для Канади, я всіляко старався тебе проштовхнути, а тепер уже сумніваюся, чи добре робив.

— Дмитре, таж здавалося, що у Верховній Раді виросло багато молодих політиків, що цілком мене замінять, а захист зовнішніх інтересів України для молодої держави дуже важливий.

— І мені так здавалося. Тобто не те, щоб тебе хтось замінив, але що самостійність гарантує Верховна Рада. А в Канаді ніхто інший не мав би такої підтримки, як ти, і ніхто так багато не зробить, як ти.

— Либонь, так. До мого приїзду в Оттаву Фонд амбасади України мав близько 70 тисяч доларів. Коли я приїхав, він почав швидко зростати. Знаєш, мені легко з нашою діаспорою. До бандерівців і мельниківців, до духовних отців і комбатантів я маю право говорити на «ти». Ніхто з них не може мені кинути: «Ми боролися за самостійну Україну, а ви…» Виступаючи перед різними діаспорними зібраннями, я створюю контекст, в якому їх ставлю поруч із собою або себе поруч з ними, і, поставивши їх і себе в одну лаву, закликаю продовжити патріотичну справу і допомогти молодій державі зміцнити. В мені вони бачать свого й відгукуються.

Між іншим, Дмитре, як при підшукуванні кандидатур на посаду посла натрапили на моє прізвище: як на кандидата в президенти чи як на одного з політв’язнів-депутатів, що знає англійську мову?

— Я не знаю, хто перший запустив думку, що ти можеш бути послом, але коли вона була запущена, то я поставився цілком схвально. Схвально поставився й Президент. Про інших депутатів-політв’язнів мови не було, і цей чинник не мав абсолютно ніякого значення. А щодо кандидатів на посаду посла, то ти один, хто знає англійську мову. А втім, думаю, що й це не було головне. Головне твоя вага в суспільстві. І відсутність її тепер в Україні відчувається.

— Дмитре, не перебільшуй значення особи в історії.

— Коли б президентом став ти, розвиток пішов би зовсім по-іншому.

— У тому-то й сила обставин, що я не міг стати президентом. Ним міг стати політик тільки з комуністичного середовища. Що і сталося. У цьому факті є перемога об’єктивних обставин над особою.

Повернувшись до Оттави, я розмірковував: щоб забезпечити роботу демократичних правил політичного й економічного життя в інтересах єдності нації та її розвитку, необхідна організованість. Той батіг і був би способом поставити загальнонаціональне вище особистого. Польща у XVIII сторіччі призвела себе до остаточної руїни тим, що демократію довела до абсурду — вона дозволила кожному членові сейму накладати вето на рішення сейму. За таких умов найменша примха тільки одного члена сейму зривала ухвалення рішення. Прийняття законів стало майже неможливе.

І наш гетьман Іван Мазепа, роздумуючи над поразкою козаччини, дорікав: через незгоду між полковниками самі себе звоювали і занапастили Україну.

Дорікання слушне з уст поетів. А політики зобов’язані розробити такі правила політичної гри здібних, амбітних, талановитих людей, щоб самі ці правила паралізували деструктивні зусилля і гарантували єдність нації.

XX сторіччя розробило ці правила досить добре. Дасть Бог, скористаємося ними.

* * *

Справа із заснуванням українського консулату в Едмонтоні завзяттям українських підприємців і провінційної влади Альберти та послідовними діями посольства швидко просувалася вперед. Раптом надходить лист міністра А. Зленка з вимогою зупинити всю роботу в цьому напрямі. Мою ініціативу і старання різко обірвали. 23 травня я написав міністрові А. Зленку:

На жаль, цей надзвичайно чемний лист не змінив справи — моїм намаганням заснувати консулат в Едмонтоні — одному з найбільших центрів підприємницької діяльності і поселення українців — був покладений край.

28 травня зателефонував помічник М. Макаревича пан Сугач і передав, щоб посольство писало щотижня звіт про свою працю. Я в посольстві не був. Сугач розмовляв з Веселовським. Веселовський сказав Сугачу, що дипломати так завантажені важливими справами, що писати звіти щотижня просто ніколи.

Коли я повернувся до посольства і Веселовський доповів мені цю вимогу МЗС, я зателефонував панові Макаревичу і сказав, що з кожною дипломатичною поштою посольство надсилає до МЗС цілі стоси різних паперів: записи із «Щоденника посла», інформації про зустрічі наших співробітників з дипломатами оттавського дипломатичного корпусу, про консультації в канадському ДЗСМТ й уряді, зустрічі з членами канадського парламенту, звіти й копії документів переговорів з торговельними підприємницькими делегаціями тощо. Ця пошта, що її дипкур’єри двічі на місяць привозять з посольства до МЗС, характеризує обсяг і зміст нашої діяльності. Крім того, посольство ж подає МЗС річний звіт, піврічні й квартальні звіти. Навіщо ще й щотижневі?

Пан Макаревич пояснював, що короткий щотижневий звіт на одну сторінку дав би можливість МЗС наочно уявити роботу посольства.

Це було зовсім не переконливо, але Макаревич наполягав.

На черговій нараді дипломатів я поінформував про цю нову вимогу МЗС і запитав Веселовського:

— Чому Макаревич так робить? Він хоче, щоб ми не працювали, а писали звіти? Чому вони присікуються?

— Це справді присікування. Багатьом в МЗС не подобається ваша самостійність.

— То що, вони хочуть допекти мене до того, щоб я пішов у відставку?

Веселовський:

— Власне кажучи, саме цього вони й хочуть. І тоді призначать на ваше місце слухняного.

— Слухняний буде робити більше для України?

Веселовський:

— Звичайно, ні. Він робитиме менше і тим самим ще менше завдаватиме їм клопоту.

— Так що ж їм потрібно: захист України чи особистий спокій?

Веселовський:

— Власний добробут. Вони не войовничі націоналісти. Вони просто громадяни і службовці однієї з престижних державних установ. І вони мріють не про велич України, а про заробітну платню, посаду, відпочинок, відпустку.

— До речі, факсовий зв’язок — це вид відкритого зв’язку. Даючи короткий звіт щотижня, ми можемо забезпечувати якусь другу державу цінною інформацією. Будемо сподіватися, що цей зв’язок скоро замінимо кращим.

Я сказав панові Макаревичу, що можу передати 5000 доларів готівки на техніку для МЗС, якщо в Києві її можна купити. Так було б краще, бо не треба транспортувати звідси.

Шандрук:

— А не сказали про торговельну угоду?

— Розповів. Він попросив наш варіант тексту передати їм у черговій диппошті. Таким чином, шановні дипломати, кожної п’ятниці перед обідом подавайте панові Веселовському ваші звіти за тиждень, щоб після обіду Веселовський скомпонував із них тижневий звіт про роботу посольства.

В аргентинському посольстві я познайомився з послом Австрії.

Мав телефонну розмову з послом України в США Олегом Білоусом. Необхідно було обмінятися думками з огляду на підготовку зустрічі «великої сімки».

Пан Білоус розповів, що заступник держсекретаря США Телбот, заступник міністра оборони США й сенатори Лугар і Нан, обговорюючи українську проблему, висловили три конструктивні пропозиції.

Перша. У питанні ядерного роззброєння України не перегинати палиці, аби наша Верховна Рада не оголосила Україну ядерною державою. Доки Україна збирається знищити ядерну зброю, підтримувати її в цьому, але не штовхати: штовхання може дати зворотний наслідок — досить войовнича Верховна Рада може проголосити Україну ядерною державою, і тоді ставлення до неї і переговори з нею будуть виведені на зовсім інший рівень — з нею доведеться вести мову як із звичайною ядерною державою, яких у світі тепер п’ять, а тоді стане шість.

Друга. Не прив’язувати економічні взаємини з Україною і допомогу їй з приєднанням України до договору «СТАРТ-І».

Третя. Не зводити порядок денний роботи зустрічі «великої сімки» до роздягання України.

Авторитет цих американських політиків ми почали використовувати в консультаціях дипломатів нашого посольства з канадським департаментом закордонних справ. Три пропозиції вищезгаданих політиків пом’якшували жорстку позицію «великої сімки» щодо України і стали нам в пригоді.

31 травня 1993 р. провів бесіду з австрійським послом Вальтером Лічемом.

Ознайомив його з українською ініціативою створення зони співробітництва і безпеки між Балтикою і Чорним морем. Посол зацікавився ідеєю, побачив у ній раціональний підхід до розв’язання проблем нової розстановки міжнародних сил після демонтажу СРСР і вважав її творчою з огляду пошуків забезпечення миру в Європі. Домовилися продовжити консультації та обговорення цієї теми.

Зустрічався з польським послом Діємом, який передав повідомлення агентства Рейтер про візит президента Валенси в Україну. З повідомлення стало зрозуміло, що США проти створення Балто-Чорноморської групи держав і що Польща, довідавшись про це рішення США, поспішила й собі не прийняти пропозицію. Однак робота посольства у цьому напрямі з дипломатами в Оттаві свідчить, що логічних заперечень проти цієї ідеї знайти вельми важко, тож за достатньої наполегливості української дипломатії та гнучкому підході до витлумачення її значимості успіх виглядає цілком можливим.

Зустрічався з президентом Конгресу канадських поляків паном Бурським та старшим радником у зовнішніх справах конгресу доктором Гарлицьким.

Вони наголошували на необхідності налагодження добросусідських стосунків і розширенні співпраці в інтересах обох народів.

З огляду на те, що канадський уряд не допомагає Україні і Польщі вийти з економічної кризи і не створює сприятливих умов для розширення приватного бізнесу, доцільно було б координувати дії канадських українців і поляків для виправлення такого негативного становища.

1 червня провів ділову розмову з польським послом Т. Діємом.

Під час розмови посол висловив цілковите розуміння турботи України про свою безпеку і, зокрема, про можливу загрозу з боку Росії, та разом з тим підтримував вимогу знищення Україною ядерної зброї.

Пан Дієм — за розширення українсько-польського військового співробітництва і за те, щоб воно йшло дедалі активніше.

Зустрічався з болгарським послом Славом Данєвим, обмінялися думками про причини труднощів переходу від комуністичного соціалізму до демократичних суспільств. Докладно обговорили проблему Балто-Чорноморської зони співпраці. Посол зацікавився ідеєю, але поставився до неї стримано.

Здається, позиція Болгарії у цьому питанні буде формуватися залежно від позиції Москви. Не те щоб Москва могла просто диктувати Болгарії свою волю. Ні, цього вже немає. Але є ще велика сила традиції підпорядкованості, яку вона ще не встигла повністю подолати. Окрім того, зберігаються широкі економічні взаємини, розривати які не в інтересах Болгарії.

* * *

Я готувався до поїздки в Едмонтон у зв’язку з присвоєнням мені вченого ступеня почесного доктора права Альбертського університету. Аби якнайповніше використати в інтересах загальної справи поїздку на Захід Канади, я вирішив з провінції Альберта вирушити до провінції Британська Колумбія. Плани моїх офіційних візитів були узгоджені з провінційними урядами та провінційними керівниками Конгресу українців Канади. На додаток до цієї підготовки я відвідав у ДЗСМТ пана Майкла Бела і провів з ним довгу і вельми змістовну бесіду. Він розповів мені про урядовців в Едмонтоні й Вікторії, про особливості підприємницької діяльності в кожній провінції і дав рекомендації, до кого в якій справі краще звертатися. Ці відомості були корисним додатком до моєї інформації.

Після розмови з головним редактором газети «Верескова земля» паном Торстоном виникла ідея написати статтю про Україну. Хочу навести зміст цієї статті.

8 червня 1993 р. до посольства прибув професор Юрій Книш з Манітобського університету. Вчений працює у відділі політичних студій. Коло його інтересів — давня й середньовічна історія, сучасний стан України. Він дуже позитивно поставився до ідеї створення колективу українських вчених з метою написання статей для наукових журналів. Домовилися, що він працюватиме у своєму середовищі й підшукуватиме підходящих людей, а коли ми в Оттаві створимо секретаріат для зв’язків і координації, тоді обговоримо питання про загальну зустріч для узгодження стратегії діяльності.

Зателефонував адвокат Олександр Бієга. На відміну від багатьох балакучих земляків, він наполегливо діяв. Тепер його наполегливість спрямована на створення збірника з історії українців Квебеку.

Я також написав статтю, але її не вмістили до збірника — в останній момент спохватилися, що вона не відповідає його ідеї. Збірник звертається до канадців і французів Квебеку з метою показати значення українців у розвитку канадського (квебецького) суспільства, а моя стаття звертається до українців. Це різні адресати, і, щоб не вносити дисгармонії в спрямованість збірника, її не треба було туди вміщувати. Міркування цілком логічні, а логіка — найбільша сила, тож ніякого невдоволення я не відчув. А до цієї книжки її варто вмістити, щоб ознайомити читача з думками, які звернені не до чужинців, а до українців.

Подаю її зміст.

Відповідно до теорії систем націю можна розглядати як суспільну систему. Для неї, як і для будь-якої іншої суспільної системи, властиві два види зв’язків: внутрішні зв’язки між підсистемами, що органічно доповнюють одна одну і збільшують життєдіяльність системи як окремого організму, і зовнішні та відцентрові, що являють собою втручання сторонніх елементів і щодо системи є деструктивною силою. Система має властивість їх асимілювати, залишаючись сама собою. Проте можливості системи перетравлювати сторонні елементи обмежені, і коли зовнішні впливи надто сильні, вони разом з внутрішніми деструктивними силами ведуть до розпаду системи.

Тут я посилатимусь не на такі приклади, як, приміром, розвал Радянського Союзу чи Югославії, що становили системи наднаціонального типу, а на ситуацію в Україні і Білорусі, системах національного типу. Обидві вони зазнали величезних ударів іззовні. Для Білорусі сила зовнішнього впливу явно перевершила можливості національного організму знешкодити цей ворожий вплив, і система почала руйнуватися.

Розміри ударів по українському національному організму пропорційно були не меншими від білоруського, але завдяки притягальній силі національних підсистем національний організм ще не втратив здатності до самовідновлення, хоча процес розкладу частково захопив і його, тому відновлення потребуватиме багато часу. Отже, колись консолідований національний організм, пройшовши через катаклізм, тепер починає самовідновлюватися. Величезне значення для наслідків такого процесу має історія того чи іншого народу.

Реально окупанти досягли того, що майже розірвали духовні зв’язки між поколіннями українців, знівечили національну свідомість і, навіявши багатьом думку про безперспективність української нації, вже майже викопали для неї могилу.

І ось тепер, коли диктатура ослабла і людина здобула свободу слова, на кожного зрусифікованого дихає козаччина і гетьманщина, Коліївщина і Шевченко, кров славних лицарів 17–20-х років та воєнного й післявоєнного періодів. Цей дух живе в піснях і легендах, у мистецтві й могилах національних героїв, у віршах і найзаповітніших мріях. Його не можна уникнути. Перевертнів він повертає до рідної хати, а зневіреним дає надію. Минуле — потужний чинник єднання навколо національного прапора свободи й надії на кращу долю.

Таки правда: у нас було щось добре в минулому, і ми відроджуємо його задля створення міцного підмурку, на якому ми хочемо звести світлий палац майбутнього.

Коріння кожного канадця десь в Україні, Англії, Франції, Німеччині — де завгодно, тільки не в Канаді. Ясна річ, на рівні біологічного життя історичне коріння не потрібне. Ні корова, ні кінь не пам’ятають свого походження. Вони пам’ятають, де краща трава в лузі та їхній теплий хлів чи стайня із сіном. Проте людина вища істота, і її збентежена душа постійно шукає чогось духовного, піднесеного, прекрасного. І намагається розгадати таємницю походження людського роду, заглянути за небосхил і простежити довгу вервечку свого роду до сивих глибин родово-племінного суспільного ладу.

У Канаді я бачу дві тенденції. Перша: асиміляція в англомовну культуру діаспор усіх національностей… Друга: відстоювання своїх національних рис і продовження материнської національності на новій землі. Першу активно і послідовно проводить федеральний уряд. Друга найяскравіше представлена французами, що в Квебеку продовжують культуру їхньої далекої прабатьківщини Франції.

Сильніша перша. І не тому, що її проводить федеральний уряд, який має великі можливості. Сила першої тенденції в самій людській природі. Психологічна наука встановила, що кожен народ складається з двох частин: приблизно 95 відсотків — це люди, що живуть матеріальними інтересами, і 5 відсотків живе ідеями. 95 відсотків пристосовується до місцевих умов і дбає про підвищення свого добробуту. 5 відсотків думає про те, куди йде людство, про місце його нації в світі, про добро і зло, намагаючись зробити так, щоб добра на землі стало більше.

На перший погляд здається, що 5 відсотків повинні були б вести за собою решту суспільства. Проте все не так однозначно.

Візьмімо Австралію, США, Канаду. Освіченіше населення цих країн шанувало культуру своїх британських пращурів і хотіло б її зберегти. Чимало елементів британської культури їм довелося втратити, але мову вони зберегли й інші етноси собі підпорядкували.

У X сторіччі київські князі підкорили угро-фінську північ і насадили там своїх дружинників (посадників), які, породичавшись з місцевим населенням, витворили свою еліту, що поступово перетворилася на московитів і утвердилася на новій території.

З колишньої арабської спільноти утворилося кільканадцять окремих народів. Те ж саме відбувається і з британською мовно-культурною спадщиною — з неї виростають окремі гілки людського роду. Московити, білоруси, татари в Україні стають українцями, українці в Канаді стають канадцями — таке вічне колесо історії.

І все-таки повернімося до мікрорівня.

Чому євреї, живучи поміж інших народів, збереглися впродовж двох тисячоліть? Чому цигани зберегли свою самобутність протягом трьох тисяч років?

Якщо обставини діють фатально і асиміляція новаків, що опиняються в середовищі іншого етносу, неминуча, то як сталося, що цигани та євреї змогли так довго не піддаватися цій могутній асиміляційній силі?

Канадець спілкується не з усіма 27 мільйонами канадців, як українець не з усіма 52 мільйонами громадян України. У кожної людини є якесь коло родичів (сусідів, близьких) і коло людей, з якими вона працює. Ці осередки можуть бути різні, і вони, ясна річ, не якась стала величина, однак усе людське життя минає у почерговому спілкуванні з дуже невеликою кількістю людей, оптимальна кількість яких, за твердженням психологів, сім осіб.

Вплив мікросередовища величезний. Мікросередовище культивує в своєму колі окреме тлумачення призначення людини на Землі та поняття про вартість людського життя, про ставлення до моральних правил суспільства, його ідеологічних цінностей та народних звичаїв. У мікросередовищі створюється свій окремий клімат, спроможний, наприклад, подолати у своїх людей страх перед тюрмою і підняти їх на смертельну боротьбу проти загарбників, а в релігійному екстазі довести часом навіть до колективного самогубства.

Цигани і євреї також створили свої мікросередовища. Вони жили серед інших народів, але не разом, а поруч з ними. Вийшовши з Індії, цигани не піддалися асиміляторському впливу осілих народів, протиставивши йому кочовий спосіб життя.

Євреї виділилися в окрему спільноту за допомогою віри, звичаїв окремих видів діяльності (ремісництво, торгівля), особливим ставленням до місцевого неєврейського населення та активною підтримкою ідеї відродження своєї ізраїльської держави.

Звідси випливає два запитання. Перше: чому в США асимілювалися французи й німці? Друге: чи та сила, яка запобігла асиміляції циган та євреїв упродовж попередніх тисячоліть, і тепер продовжує діяти? Якщо зберегли свою самобутність цигани і євреї, то цілком логічно припустити, що це могло статися і з іншими. Звідси можна зробити висновок, що поняття суспільної закономірності не тотожне поняттю природної закономірності. І те, що в природі неминуче, в суспільстві не носить такого категоричного характеру.

У природі за ніччю настає день, за весною — літо, інакше бути не може. Винятків не існує. У суспільстві закономірність — це лише статистично переважна величина: нація асимілює інородні групи, що потрапляють у сферу діяльності її системного організму, проте це не є правилом. Потужний закон асиміляції, як бачимо на прикладі циган та євреїв, знає винятки.

Реальний рух історії — це векторна величина, що складається з діяльності різноспрямованих суспільних сил. Кількість суспільних сил не визначена наперед і може бути більшою або меншою, і оскільки суспільні сили народжуються з активності людей, то це теоретично означає, що французи в США могли б консолідуватися в окрему силу і були б одним із складників, що впливає на векторну величину загального історичного розвитку США. Природа не стояла їм на перепоні. На перепоні стояло англофонне суспільство, опору якого вони не зуміли здолати.

У Канаді вийшло інакше. Вихідці з тієї ж Франції зуміли консолідуватися в окрему силу і тепер справляють величезний вплив на розвиток усієї Канади. Таким чином, відповідь на перше запитання така: французи й німці в США асимілювалися не через нездоланну природну необхідність, а через суспільну властивість самих людей.

Що ж до циган, то їхній кочовий спосіб життя прийшов у суперечність із сучасною стадією розвитку індустріалізованих суспільств: вільних місць для таборування майже не лишилося, їхнє примітивне ковальство стало явним анахронізмом, їхні пісні й танці витіснила маскультура. Вони — вчорашній день в історії людства. Трохи інакше склалася доля євреїв. Здійснилася їхня багатовікова мрія — у них є тепер своя держава Ізраїль. Щоправда, це поставило євреїв в один ряд з іншими народами і розвіяло міф про їхню богообраність. У всякому разі історичні зміни останнього півсторіччя ставлять єврейство перед найбільшим випробуванням: або воно буде зведене до маленької держави в одному з куточків арабського світу, або їхні керманичі мусять придумати, як утримувати єврейську діаспору від асиміляції, коли за одне-два покоління забудеться давня ворожнеча і розширення поінформованості світу не залишить місця для давніх міфів.

Мабуть, вони знайдуть вихід.

А чи знайдуть українці в собі силу лишатися самі собою?

Минулого року українська діаспора святкувала 100-річчя свого поселення на американському континенті.

За рахунок чого українці зберегли свою самобутність? Якими прийшли до сторічного ювілею? І що на них чекає в майбутньому?

Загальна декларація прав людини ООН проголошує право кожної людини покинути свою країну і знову повернутися до неї. Це — міжнародно-правовий аспект. Без сумніву, він справедливий і, втілюючи волю об’єднаних в ООН держав світу, зафіксовує високе уявлення про свободу особи. Цей прогресивний погляд далеко відірвався від глибоко закорінених понять у середовищі простих людей багатьох країн світу. Людей, які покидають батьківщину, часто звуть зрадниками, шукачами легкого життя, наживи, авантюристами тощо.

Я також проти виїзду з батьківщини. Однак на моє глибоке переконання заслуговує осуду і мовчазна покора перед загарбниками, деспотичним режимом та необмеженим свавіллям влади. Проти них треба боротися. І якщо на рідній землі погано, треба не покидати її, а боротися зі злом. Проте коли в людини не вистачає духу боротися, вона виявляє свій протест виїздом за кордон, то й це краще за мовчазну телячу покору.

Звичайно, щоб покинути рідне село, звичне середовище й пуститися світ за очі, необхідна душевна відвага і здатність до неординарного рішення, мужність розірвати коло усталених понять і відчуття приреченості. А це ой як не просто. 1933 року українці помирали з голоду, але, як правило, не піднімали рук на своїх катів. Під час Другої світової війни бували випадки, коли кілька озброєних німців вели величезну колону євреїв на розстріл. Ті знали, що йдуть на розстріл, проте не тікали.

І в першому, і в другому випадку маємо факти підкорення людей своїй долі. У випадку із втечею за кордон маємо факт опору лихим обставинам і намагання активно змінити своє життя. Отже, емігранти — це сміливі, ініціативні й підприємливі люди. Вони йдуть, може, й не туди, куди хотіли б їх спрямувати політичні провідники, але йдуть самі, ініціативно й рішуче.

У XIX столітті тисячі українців виїхали із Західної України за океан. Їхали від злиднів, шукали в чужих краях кращої долі.

Перші українські поселенці в Канаді були селяни. Життя тоді і в Канаді було нелегке, але землю можна було придбати практично за безцінь. Простори широкі, і наші роботящі люди почали освоювати нові землі.

Поразка Української народної республіки та червоний більшовицький терор наприкінці 20-х років зігнали багатьох східняків з рідних місць і примусили шукати собі притулку. Більшість їх осіла в Галичині й на Волині, включилася до національно-культурного просвітництва і до 1939 року провела величезну роботу в царині націоналістичного виховання наступного покоління борців за самостійність, а частина подалася аж за океан і осіла в Канаді, США, Аргентині та потроху в інших країнах Нового світу. Ця хвиля еміграції від перших поселенців відрізнялася політичністю. Вона принесла ідеал національної свободи.

Третя хвиля еміграції була викликана поразкою національно-визвольних змагань після Другої світової війни. Певну частину з цієї хвилі становили селяни зі Східної України, що тікали від нового наступу москалів з їхнім терором і колгоспами, але переважну більшість становили учасники боротьби за незалежність та їхні помічники й близькі.

Перші переселенці через незнання мови потрапили у важкі умови. Їм нелегко було зрозуміти канадські звичаї, вони почували себе приниженими, ображеними і нещасними. Найбільша їхня мрія — це подолати комплекс меншовартості і зрівнятися з канадцями. Цю мрію вони здійснювали в дітях шляхом навчання їх англійської мови та спонуканням до здобуття вищої освіти. Діти вже не мали батьківського комплексу меншовартості і повністю віддалися життю нової країни.

Третє покоління почувається більше канадцями, аніж українцями. Воно майже не знає української мови, добре пізнало канадську культуру. В канадському суспільстві посідає те місце, на яке вистачає здібностей, не відчуває жодного приниження, засвоїло повністю канадську культуру. Одначе виявилося, що в їхньому дуже демократичному, дисциплінованому і діловому світі не вистачає національного духу з культурними витворами пращурів, які своєю чарівною гармонією наповнювали б душу неповторним плетивом звуків і мрій, тим божественним суголоссям, якого годі шукати під канадським небом. Як не може англійця схвилювати вірш-пісня: «Реве та стогне Дніпр широкий», так не може збентежити українця чужа англійська пісня. Бо немає в Англії Дніпра, як немає в українських поняттях англійських реалій.

Українець Канади ніколи не відчує зв’язок його сучасної культури з англійською передісторією. Там, де канадець знаходить духовне коріння, українець бачить порожнечу. І якщо його душа не мертва, він намагається її заповнити. Тому й серед молодого покоління українських канадців зустрічаються ті, хто починає вивчати українську мову, аби відчинити собі двері в храм духу ще одного народу — народу їхніх дідів і прадідів, рідного народу.

Це твердження чужинцеві може видатися дивним, — вони не піддають сумніву нашу повноцінність. Та українцеві воно не дивне. Лиха доля нас так довго гамселила, що ми втратили віру в самих себе. Десятки повстань — і все поразки, десятки спроб звільнитися від іноземного рабства — і все кайдани й кайдани. Може, й справді ми гірші, бо чого ж чужинцям впродовж сторіч удається нас гнобити й нав’язувати нам свою волю?..

О ні, ми не гірші. Це лишень російські шовіністи постійно прищеплюють нам комплекс меншовартості, аби морально роззброїти й ослабити наш опір імперії. Ця підступна пропаганда й ослабляла боротьбу за національну волю. Та погляньте, як поводилися українці в московських концтаборах. Вони були гам разом з німцями і поляками, білорусами й бельгійцями, молдаванами й угорцями, литовцями й естонцями. Ніхто з цих людей не скаже, що українці більше боялися смерті, голоду, холоду, що вони морально не стійкі і швидше впадали в розпач. О ні! Усі ці випробування українці витримали з честю.

А візьмімо, наприклад, українців-емігрантів серед інших народів.

Австралія. На цей континент українці потрапили після Другої світової війни. Було їх небагато: близько 50 тисяч. За 45 років проживання серед австралійців українці вивчили мову, звичаї, прийняли австралійські умови праці і тепер за загальним визнанням, живуть краще від середнього австралійця.

Українці розумні, кмітливі, ощадливі. Вони допомагали один одному, спільно будували церкви і хати-читальні, вони добрі, роботящі люди.

Канада. Почали українські першопрохідці з тяжкої селянської праці освоєння нових земель у провінціях середнього Заходу Канади. Працювали, мов чорні воли. Щоб дітям було легше жити, вчили їх. Діти добре вивчили англійську мову, здобули освіту, почали запроваджувати техніку й потроху обживатися. Стали ремісниками, юристами, економістами, дрібними підприємцями. Громадське життя з сільської місцевості перейшло до міст. Українці спочатку досягли життєвого рівня корінних канадців, а згодом піднесли його вище цього рівня.

Роботящі українці і не боялися будь-якої найтяжчої праці, ощадливі, у своїй масі не спивалися і не опускалися на соціальне дно. Міцний моральний хребет, почуття глибокої відповідальності за свою поведінку за будь-яких несприятливих обставин утримували їх на рівні пристойності.

Таким чином і в неволі, і в умовах демократії та свободи економічної діяльності — скрізь на чужині, де українці опинялися серед чужинців, вони виявлялися не гірші від чужинців. А в Україні ми гірші? Ні! Ми однакові всюди. І коли в Україні будуть створені умови для прояву найкращих національних рис, тоді ці риси стануть запорукою швидкого розвитку України та зростання добробуту й культури всього її народу.

Мені сподобалися думки Петра Яцика, оприлюднені у травні 1992 року в «Нових перспективах» в інтерв’ю під назвою «Формула успіху». В інтерв’ю немає одного такого речення, яке б давало дефініцію його поглядів, і я прошу вибачення в шановного читача за довге цитування. Воно, однак, необхідне, бо розкриває дві риси українського національного характеру, що важливо для повноти висвітлення проблематики всієї цієї розвідки.

«Я думаю, — писав пан Яцик, — що українці у справжньому житті, тобто в житті підприємницькому, набагато відстають від західних країн. У Канаді, наприклад, сім’я Рейхманів вислала Ізраїлю 30 млн. доларів. Одна сім’я! Чи можемо ми всі разом стільки дати Україні? Ні. Чому? Бо ми не знаємо, як заробити так багато. У галузі підприємництва ми просто слабші.

Якщо поглянемо в історію нашої країни, то побачимо, що її багато разів скуповували чужинці. Вони не заперечували проти занять літературою й мистецтвом, але підприємництво завжди тримали в своїх руках… Це розвинуло в нас особливе уявлення про вартості життя. Не можна сказати, що в літературі й мистецтві немає вартості, проте вони становлять лише одну з граней життя.

Найбільша вартість — це влада, яка дає освіту, гроші і військо. На жаль, ми не надавали їм особливого значення впродовж багатьох віків, бо такі були наші звичаї, традиції і наша віра…

Всі українці думають, як заробити гроші. А потім сховати їх до банку чи кредитної спілки. Тим часом гроші мають працювати. Дуже важко українцям вийти зі звичного способу мислення і подумати про щось масштабніше…

Людський вік триває в середньому 75 років. А підприємство, корпорація можуть жити й 100 років».

Аналізуючи нашу трагічну історію, пан Яцик відзначив в українському національному характері дві риси: перша — орієнтованість українців не на вміння робити гроші й нагромаджувати великий капітал, а на любові до літератури й мистецтва. Друга риса: відсутність перспективи, життя за принципом: аби день до вечора.

Думаю, ми одержали їх у спадок від давнішої української історії, проте нині вони величезною мірою визначають сьогоднішнє становище українців у діаспорі й сам характер політичних та економічних процесів в Україні. Тож зупинюся на них окремо.

Ясна річ, щоб жити, людина мусить мати помешкання, їжу та одяг, і кожен народ зайнятий цим матеріальним виробництвом. Однак усе залежить від ставлення до цього виробництва. Одні народи психологічно зорієнтовані на матеріальне виробництво, сама їхня мова краще зорганізована для точної передачі конкретних поточних виробничих явищ і процесів, у той час як в інших, і, зокрема, українського народу, мова надзвичайно добре розвинула можливості для передачі емоційної сфери, сімейно-побутових взаємин та різних природних і духовних явищ.

Народ, що потрапив у неволю, не дуже дбав про нагромадження великих маєтків, бо ставав жертвою свавільного грабунку окупантів: навіщо трудитися і нагромаджувати, коли в будь-який день може з’явитися адміністрація окупаційної влади і під якимось приводом конфіскувати його. Хіба мало було прикладів, коли сам маєток був причиною заслання його власника до Сибіру?! За таких умов не могла виробитися психологічна установка на нагромадження маєтностей для передачі з покоління в покоління. За умов окупації найвищою цінністю стає борець проти окупації за національну свободу. Плекання таких борців і стало змістом духовного життя українського народу. Звідси шкала цінностей: лицар національно-визвольної боротьби, далі кобзар, що з бандурою розносить славу про славних лицарів, посилює любов до України і сіє ненависть до її ворогів та кличе молодих людей до боротьби. Зі збільшенням друкованої продукції з’являються вірші, оповідання, публіцистичні статті і звернення, історичні легенди і розвідки, трактати, народне дійство, театр.

Усе це духовне виробництво стає для українців первинною вартістю, а матеріальне виробництво відсувається на друге місце. І туга за волею стає невід’ємною рисою української душі.

Подивіться на історичні думи й пісні українців, і ви побачите, що дуже часто навіть веселі й жартівливі пісні закінчуються сумною нотою. Навіть у час побутової радості українець не спроможний повністю звільнитися від свого великого історичного суму.

Через те, що окупанти сторіччями грабували добро українців, у них відпала охота нагромаджувати великі маєтки.

Більше того, оскільки великий маєток завжди був поєднаний з ворожою владою, ненависть до влади поширювалася й на її добро, а через те, що добро чужої влади було нагромаджене не чесною працею, а різними методами грабування народу, вже не тільки влада, а й це добро викликало негативні почуття. Виробилася презумпція: велика маєтність — це щось нечесно здобуте й вороже народові.

За часів комунізму ця презумпція доповнена загальноприйнятим переконанням, що чесною працею не можна здобути помітну власність. Її можна здобути лишень крадіжкою, яка завжди є непокарана завдяки володінню владою. Таким чином добро владоможців і владоможці-злодії — все це вороже, чуже й аморальне і як таке належить знищенню, а не наслідуванню.

Українці — не кочівники. Вони живуть на своїй землі з прадавніх часів, але через те, що панують на землі окупанти, ніхто з українців не почуває себе надійно і в кожного в підсвідомості живе думка, що в будь-який момент може з’явитися царський указ і їх з дому кудись заберуть, переселять, відвезуть і загалом не знати куди подінуть. Поняття «свій дім» дуже нетривке, бо під окупаційною владою володіння домом залежало не від права, а від волі царської та комуністичної свавільної адміністрації.

Через те, що в глибинах традицій батько передавав у спадщину синові шаблю, коня і заповіт боротися за волю, а не добро, нагромаджене ним за свій вік, українська земля зберегла мало свідчень життя своїх пращурів. Подивіться на простори Чернігівщини. Заселена вона доволі густо уже в X сторіччі, а що лишилося за 10 сторіч життя і праці? Де-не-де церква, могила, оборонний вал і рів.

Частково бідність слідів можна пояснити дерев’яним характером архітектури, але значно більшою мірою вона — результат підневільного стану, який не заохочував будувати з розрахунком на віки. Народ жив думкою: грандіозні споруди (а чи великі льохи для вина) будуватимемо потім, коли станемо господарями своєї землі.

Почуття тимчасовості на своєму клапті землі та схильність до маленького господарства з попередніх сторіч українці перенесли в XX сторіччя і ніяк не подолають його. Чому не подолають?

В Україні — тому, що ще не стали по-справжньому незалежним народом; в діаспорі — внаслідок того, що жили половинчастим життям і не могли відійти від духовних цінностей, що їх принесли в чужину з рідного краю. Рейхмани, про яких згадує пан Яцик, нам не рівня, хоч, далебі, добрий приклад. Євреї за довгі сторіччя вигнання звикли почувати себе в чужих країнах як удома. Вони давно вже подолали роздвоєність, яку ще не встигла подолати українська діаспора. І друге. Прагнення заснувати велике підприємство національного або й наднаціонального масштабу вимагає психологічної спрямованості на керівництво іншими людьми, керівництво великими загонами людей. В українців цей досвід більше пов’язаний з війною і зовсім мало з підприємством. Такі винятки, як Алчевський, Терещенко на сьогоднішній день ще і не вивчені, і не осмислені, хоча думка Яцика у своїй спрямованості вперед цілком правильна. Більше того, глибокі розміркування Яцика цікаві ще в одному плані: вони наводять на думку про шлях трансформації української діаспори з явища минулого в явище постійне.

Це високорозвинуте суспільство з дуже високим життєвим рівнем населення, справедливими класовими взаєминами, а отже, соціально стабільним режимом. Глибоко демократичне розв’язування етнічних проблем у канадському суспільстві відбувається через переговорний процес з урахуванням інтересів усіх сторін за справедливим принципом: «Сам живеш — дай жити другому».

Підвищення продуктивності праці поступово вело до збільшення кількості людей, зайнятих у сфері послуг, і види послуг поступово збільшувалися й збільшувалися. Сама сфера послуг постійно удосконалюється за рахунок раціоналізації організаційних форм та запровадження високопродуктивних машин, препаратів та всяких інших засобів. Для ремонту будинку, водогону, пральної машини, телевізора, меблів, підстригання кущів, доставки харчів — буквально для всього, що оточує людину і створює умови її життя, створені фірми, що виконують роботи висококваліфіковано й швидко. Людині залишається працювати. Якщо людина працю знайшла, вона спроможна оплачувати ці послуги. Але і в тому разі, коли вона не має роботи, держава забезпечує їй доволі пристойне існування. Канада за допомогою систем податків, трудового законодавства та програм соціальної допомоги перетворила суспільство приватних власників-виробників на суспільство колективних, групових виробників і в умовах ринкової економіки створила соціалістичне суспільство приватних власників об’єктів побуту й споживання.

Високоорганізоване складне виробництво не залишає людині свободи і знеособлює її в колективно виготовленому товарі. Поза роботою ж знімає з неї силу-силенну домашніх клопотів.

Канадська, власне кажучи, західна цивілізація матеріальний добробут зробила культом і, створивши надзвичайно розгалужену мережу різноманітного обслуговування людей, поступово перетворює їх на парникові створіння, що ціною втрати індивідуальності здобувають приємний затишок. Людина нервово вичерпується у вертикальних взаєминах. Домашній затишок стає для неї чимдалі миліший і дорожчий, дедалі слабшає потреба в горизонтальних неформальних зв’язках. Парниковий ефект ослаблює волю, і людина щораз менше схильна жертвувати своїм добробутом задля спільної справи. Цивілізація страшенно розширює обсяг знань, прилучає людину до всіх континентів і далеких космічних світів, але віддаляє її від рідних. Як можна про них думати, коли вони десь там далеко, а тут, у теплій хаті біля телевізора, так затишно й приємно?

Під час війни, з просуванням радянської армії на Захід, загроза потрапити до рук КДБ й НКВС зрушила зі своїх місць велику кількість різних людей, що мали якийсь зв’язок з німцями, з повстанським рухом і просто людей, що боялися більшовицької влади, і примусила тікати на Захід. Керівництво ОУН і повстанці та ця величезна маса політично активних людей склали другу хвилю політичної еміграції. Вони роз’їхалися по різних країнах Європи й Америки і створили різні організації і політичні партії, що повели широку політичну діяльність, спрямовану на захист прав України. Значення цієї діяльності особливо зростає з 60-х років, коли була налагоджена більш-менш систематична взаємодія націоналістичної еміграції з патріотичними силами в Україні за схемою: Україна витворює правозахисні й націоналістичні документи й передає еміграції, еміграція розмножує їх через газети і передає на радіо «Свобода» та інші західні радіостанції, ці радіостанції транслюють матеріали на Україну.

Взаємодія політичної діаспори з націоналістами України урізноманітнила її дії, збільшила вагу і роль у боротьбі супроти московської імперії і прискорила свободу України.

Керівництво й активісти національно-визвольного руху в Україні, які виїхали під час і після війни за межі України і розселилися в різних країнах, створили в них, в т.ч. і в Канаді, ОУН (а потім різні її напрями) та інші політичні й ветеранські організації. Вони разом з довоєнними організаціями та церквами підтримували український дух серед діаспори та емігрантів, протидіяли асиміляції і комуністичній пропаганді та поширювали правду про імперію зла і прагнення українського народу до національної свободи.

Керівники організацій були здібні й активні люди, і цілком зрозуміло, що вони й на наступних з’їздах (конгресах) були знову обрані до керівних органів. Минуло десяток років. Підросли й змужніли нові молоді люди, але старе керівництво завдяки розгалуженій мережі своїх людей не пропустило нову поросль до керівних органів. Не пропустило на другому, третьому конгресах. І тоді молоді люди, що відчували силу до керівництва, почали віддалятися від українських організацій і шукати місця для використання своїх здібностей у канадському середовищі.

Відплив здібних українців від українських організацій (а часом і від українства загалом) не налякав старе керівництво. Воно не пішло на ротацію кадрів. Не пішло ні через десять років після війни, ні через двадцять, не пішло, та й годі.

Сумна статистика швидкої асиміляції українців волала до них: не відганяйте здібних людей від себе, запровадьте в статуті ротацію керівних кадрів, поступіться, дайте молодим надію! Не почули! Створили собі затишні кубельця, вмостилися в них тепленько й сидять.

Ось така природа людська. Виникла альтернатива: поступитися місцем задля активізації опору асиміляції чи хай скорочується українство, як хоче, аби їм було тепло на насидженому місці? Вони обирають друге. Дивлячись на жахливі темпи скорочення україномовного населення Канади, вони бачать вину у чому завгодно, тільки не в собі та закостенілих структурах своїх організацій. Навіть проголошення України самостійною державою не сколихнуло їх і не спонукало скликати надзвичайні з’їзди для реорганізації діаспорних структур і оновлення їхньої діяльності. Як не пече їх факт, що 42 відсотки людей, які українську мову назвали 1986–1992 років рідною, мають понад 65 років, так не пече їх страшна суперечність поміж реальностями 1990–93 років і системою діаспорних організацій.

Той же парниковий ефект прагнення йти шляхом найменшого опору і небажання ворушити й міняти будь-що, небажання напружувати волю й діяти, проявляється і в ставленні до навчання дітей української мови. Їх туди водять, але як їх навчає вчителька, жодна українська організація не цікавиться, бо жінка дістала вчительську працю, нею вона дорожить, і ніхто не сміє контролювати рівень її відповідності учительській посаді. Між учителькою і батьками дітей зберігається мир і спокій, дарма що вона не вміє навчати учнів.

Якщо нервове перенапруження на роботі і забезпечення всіх побутових потреб розвиненою системою сервісу вже призвело до зменшення активності щодо позавиробничих проблем (і часом до великої байдужості й безпринципності), то до чого ж технічний прогрес приведе людину через 25 років?

До 24 серпня 1991 року боротьба за самостійність України була психологічною установкою всього активного націоналістичного українства. Цьому було підпорядковане все духовне життя, в цьому був його сенс. 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною. Мета життя досягнута. А позаяк життя не зупиняється, то що ж робити далі?

На початку еміграції після Другої світової війни високий накал політичної боротьби підтримував у багатьох людей готовність повернутися до рідного краю. З бігом часу відсоток таких людей зменшувався, і на час проголошення самостійності таких залишилося одиниці. Отже, канадські українці зостаються в Канаді.

Українці Канади забувають українську мову, але залишаються українцями.

Чи бажано це?

Не бажано, щоб українці втрачали українську мову, але вони її втрачають. За таких умов було б добре, щоб вони, навіть втративши мову, зберігали щирі почуття до України і вважали себе українцями.

Якщо в Україні ми визнаємо за українців людей, що забули українську мову і послуговуються російською, то чи можемо забороняти канадським українцям називати себе українцями через те, що вони забули українську і послуговуються англійською? В Україні, щоправда, на російськомовних українців ми дивимося як на жертв примусової русифікації і при цьому маємо на увазі, що зі зникненням примусу і перетворенням української мови на державну мову ці зрусифіковані українці повернуться в рідне лоно. Щодо канадських українців у нас немає такої великої надії. Повертатимуть вони чи ні, залежатиме від багатьох чинників, у тому числі й чинників суб’єктивної природи.

Відповідь на це запитання дає нам історія. Багато українців Сибіру страшенно обурюються, коли через їхню російську мову їх вважають росіянами. Другий приклад — євреї: більшість із них не знає єврейської мови і послуговується мовами країни свого поселення, проте це їм не заважає вважати себе євреями.

Знаємо письменників, що писали іноземними мовами. Наприклад, Тургенєв писав свої твори французькою, але ніхто не піддає сумніву, що він — російський письменник. Щось подібне можна сказати і про нашого Гоголя.

Таким чином, у визначенні національності вирішальним є свідомість самої людини: з якою нацією вона себе пов’язує, до тієї і належить.

Якщо ми це визнаємо, тоді відкриємо зовсім нові перспективи, але визнати це зовсім нелегко, бо вся історія взаємин діаспори з рідним краєм відбувалася на основі ідеологічних цінностей і найпершого пріоритету серед них — ставлення до боротьби за незалежність. Утвердження нації досі відбувалося через зброю, політику, культуру, віру і мову, причому мова в цьому арсеналі була одним з найголовніших елементів.

Перетворення України на самостійну державу з неминучістю веде до переоцінки цінностей і нового визначення пріоритетів. Те, що було головним для поневоленої нації — боротьба за свободу — поступається місцем — підприємництву.

Для переосмислення ідей і переорієнтації психологічних установок необхідний тривалий час, але відколи нація теоретично усвідомила свої ідейно-психологічні проблеми, їй легше буде переосмислити свої духовні цінності і переорієнтувати свої цілі відповідно до свого нового місця у світі.

Зміна національних пріоритетів і висунення на перше місце підприємництва і з українців зробить справжніх бізнесменів. Ми уміємо вчитися. І якщо усвідомимо, для чого вчитися і куди спрямовувати свій інтелект, то ми це зробимо швидко. Важливо прискорити психологічну переорієнтацію передовсім на оволодіння знаннями підприємництва.

Щодо України — це має першорядне значення з огляду на те, у чиїх руках опиниться за десять років уся економіка: в українських чи чужих? Якщо вона опиниться в руках останніх, ми і в своїй самостійностійній державі будемо наймитами на чужих підприємствах.

Тепер я підійшов до останньої частини цієї розвідки.

Засновок: створення великої європейської держави України на терені понад 600 тис. км² як реалізації споконвічної мети всього народу ставить весь народ України і близько 20 млн. українців в інших країнах світу перед необхідністю проаналізувати весь національний духовний набуток з огляду на його відповідність новому статусу України.

Новий статус вимагає переорієнтації на підприємництво.

Ця орієнтація в діаспорі, не пов’язуючи жорстко любов до України зі знаннями української мови, відкриває нову площину взаємин діаспори з Україною і спонукає до великого підприємництва в країнах поселення та розширення підприємництва в Україні і поза нею.

Разом з тим демократична самостійна Україна з ринковою економікою закликає своїх кровних родичів зробити собі правилом паломництво до землі своїх прадідів, аби побувати в Лаврі, Святій Софії, уклонитися в Каневі Тарасовій могилі і побачити високу блакить рідного українського неба. Хай студенти-українці з усіх держав світу їдуть до українських вузів та для знайомства з народними звичаями.

Живучи в різних країнах, світове українство на основі любові до землі своїх пращурів розширюватиме підприємницьку діяльність у країнах свого поселення і в Україні на користь собі, своїм державам та спільним інтересам України.

Безкомпромісна боротьба з ворогами України виховувала в нас безкомпромісність і щодо своїх людей. Ця властивість була посилена в комуністичний період його фанатичним гаслом: «Хто не з нами, той проти нас!». Внаслідок такої нашої історії та комуністичного виховання тепер політики в своїй суті переважно керуються правилом: «Якщо не по-моєму, то краще ніяк». Тим часом у демократичному суспільстві громадянський мир можливий за однієї умови: кожен мусить поступитися перед іншим і піти на компроміс. Треба вчитися правил практичного застосування демократії. Ми стоїмо на самих печатках цього шляху. Добре було б, коли б ми теоретично осмислювали і своїм прогнозуванням освітлювали шлях, яким збираємося йти.

Оттава. 6.06.93 року.

Перед моєю поїздкою в Едмонтон з українського посольства у США передали лист про те, що Світовий банк розвитку й реконструкції (Вашингтон) вирішив: серед інших проектів для України проект «Система реєстрації землі Торенса» для них пріоритетний, і банк відкриє фінансування, щойно Україна однозначно вирішить його здійснювати. Я взяв листа з собою в Едмонтон.

На запрошення президента Альбертського університету 9 червня прибули з дружиною до Едмонтона — столиці провінції Альберта. Зустріла нас квітами і хлібом-сіллю українська громада — наші добрі опікуни: Юрій і Христя Єндики, провідник провінційного КУКу Дмитро Якута з дружиною, професор Богдан Клід з дружиною, либонь, найжертовніший з усіх українців Канади Іван Коляска, професор Саварин з дружиною, а також завідувач протокольним відділом провінційного уряду.

10 червня президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Сенді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл і колишній канцлер університету Петро Саварин організували обід для кандидатів на присвоєння учених ступенів почесних докторів права. Висока урочистість супроводжувала і особисте знайомство з керівництвом цього навчального закладу, і підготовчий ритуал. Кандидатів (чотири особи) запросили до невеликої прямокутної кімнати. За обіднім столом містер Давенпорт розповів про університет і його традицію присуджувати кільком, як він сказав, «видатним особам» ступінь почесних докторів.

Альбертський університет — недержавний навчальний заклад, хоча фінансує його в основному держава. Він має своє самоврядування в дусі європейської університетської автономії. Державне фінансування обмежене, і керівництво закладу намагається самотужки збільшувати свій бюджет, шукаючи замовлення на виконання окремих наукових розробок та залучаючи спонсорів, які з благодійних почуттів чи, може, якихось інших міркувань бажають допомогти фінансово. Невелику допомогу університет має також від плати за навчання іноземців. Як автономний заклад університет укладає угоди, приміром, з посольством Південної Кореї. Студент приїздить з Кореї, складає вступні іспити, проходить за конкурсом, і тоді корейське посольство вносить університету обумовлену плату за навчання.

Найбільше студентів з Південно-Східної і Східної Азії. Вивчають вони в основному природничі науки. Здобувають інженерні знання.

До університету мене запросили для присвоєння ученого ступеня почесного доктора права. Президент університету представив мене поважним ученим та численній молоді і запросив до слова.

Готуючи виступ, я подумав, що мене слухатимуть в основному молоді люди, то слід би почати промову з чогось не вельми серйозного, щоб настроїти аудиторію на веселий лад. І я почав:

Потім були ще виступи. Після церемонії присудження почесного доктора права і вручення свідоцтва довелося відповідати на запитання численної групи журналістів.

Після цього нас запросили на вечерю до садиби канцлера Мактагарта. Садиба знаходилася за містом, і, за нашими поняттями, її умовно можна б назвати дачею.

Пан Мактагарт — високий чоловік віком років 50-ти, з сивуватою борідкою. Світлі очі і спокійний голос. Уся його статура, вираз обличчя й мова випромінювали спокій, урівноваженість і доброту. Виявляється, він не отримує зарплатні в університеті і працює в ньому з любові до знань і розуміння необхідності їх поширювати. Він має задоволення, що допомагає університетові перетворювати молодь на кваліфікованих фахівців з широкими знаннями, що сприятиме прогресу людства. Я подумав: добре, що цей альтруїст знаходиться на очах молодих людей. У повчальних книжках вони читатимуть про таку чесноту, як служіння іншим людям. Приклад їхнього університетського канцлера підтвердить їм, що книжні слова — не мертва абстракція, а живе правило, якому слідують і в наш час.

До садиби приїхало кілька керівників університету, Саварин з дружиною, чотири новоспечених доктори й моя дружина.

Пан Мактагарт розповів, як він став заможним. Все дуже просто. Земля на околицях Едмонтона була зовсім дешева. Аналізуючи тенденції майбутнього розвитку місцевої економіки, він зрозумів, що Едмонтон розширюватиметься в цьому напрямку, отже, земля буде дорожчати. Він купив поле й ліс і трохи почекав. Його передбачення справдилися, і він дістав можливість здавати землю в оренду. На цьому й розбагатів.

Коли нас запросили до столу, ми підтримали тост канцлера за здоров’я і успіх нових докторів.

Я завів розмову з японцем — професором університету. Той розповідав, як після Другої світової війни нищівна поразка японців гнітюче вплинула на все їхнє суспільство, розвинулося почуття неповноцінності й безвиході. І як лідери нації, долаючи комплекси, розробили стратегічну програму виведення Японії з кризи. Вони висунули гасло: «Японія програла війну тому, що мало виробляла двигунів». З цього гасла вийшла програма індустріалізації Японії. Індустріалізація неможлива без освіти. І тоді сформулювали друге гасло: «Щоб не бути битими, необхідно освіту підняти на найвищий рівень». Конструктивні програми були зрозумілі кожному японцеві і стали джерелом натхнення для творчості всього народу. Народ засів за шкільні парти. Лідери нації розробили методики навчання, уперше в світі комп’ютеризували освіту і через комп’ютер зробили доступною для кожного учня й студента всю необхідну інформацію з будь-якої галузі знань. Стратегічний розрахунок був правильний: патріотично зорієнтоване молоде покоління, здобувши освіту на найвищому рівні, підніме Японію на найвищий індустріальний щабель.

Мій японський співрозмовник за фахом педагог. Про значення освіти для відродження нації говорив професійно й цікаво і радив орієнтувати уряд нової Української держави реформувати освіту, зробивши її предметом особливої уваги.

— Наше становище значно складніше, — сказав я. — Ви маєте патріотичний націоналістичний народ з високим почуттям національної гідності. Ви державний народ. Ваша війна проти Південно-Східної Азії походила не від комплексу меншовартості, а від надмірності національних амбіцій. Я син народу, що 340 років був під московською окупацією. І нам ще тільки належить стати державним народом і відчути в собі силу.

Ваше завдання після війни полягало в осягненні вершин технологічних знань національно свідомим народом. Наше завдання після здобуття незалежності — подолати комплекс меншовартості, відродити віру в свої сили та оволодіти технічними знаннями. Друге важливе, але перше завдання значно складніше і потребуватиме більше часу й енергії.

— Не шукайте виправдання, пане посол, вашої національної біди, а шукайте способів, як краще й швидше дати вашому народові патріотичну душу й передову освіту, — порадив доктор.

— Я думаю над цим. І водночас мені сумно, що японський уряд виділяє 1,2 млрд. доларів для Росії — цієї агресивної держави й окупанта японських островів, і не допомагає Україні.

— Це, — відповів японський професор, — уже інша тема.

— Так, — кажу, — інша. Проте наш народ швидше б проймався любов’ю до України, коли б бачив більшу до себе увагу з боку великих держав. Ігнорування України не сприяє цьому.

— В Японії ми мало знаємо про Україну. Їдьте до нас, поширюйте про себе інформацію. Я впевнений, що від самої української дипломатії значною мірою залежить ставлення нашої держави до вас.

Надворі смеркалось. Десь з верховіття високої ялини линуло біле м’яке електричне світло. Гравій на стежці тихо поскрипував під каблуками людей, що небавом попрямували до своїх авто. Мактагарт провів нас. Постояли хвильку. Ще раз подякували йому. А він дякував нам за те, що ми прийшли до нього на його запрошення. В його словах була така щирість і теплота, що можна б справді подумати, що не він нам, а ми йому зробили ласку, прийшовши сюди. Я підійшов до доктора Петра Саварина.

— Пане докторе, я знаю, що це вашими стараннями мене представили на докторат права. Щиро дякую вам.

— Пане Лук’яненко, я де міг, там і підносив українців. Україна — це її люди: підіймаючи українців, ми підіймаємо Україну.

— Перший українець з України, якому університет надав ступінь доктора, — це Олесь Гончар. Знаю, що і це ви зробили.

— Так, то була моя ініціатива. Ви — другий.

— Дуже приємно. А знаєте, до першої річниці незалежності Президент України нагородив мене Відзнакою Президента. У посвідченні стоїть номер два. Перший у списку нагороджених — також Олесь Гончар.

— Цікавий збіг. А може, не збіг, а однакове розуміння субординації на нашому національному олімпі?

— Хіба що на духовно-творчому. Бо олімп політичний щойно починається, і першим на ньому стоїть наш Президент Кравчук.

— Та ви ж більше зробили для свободи України!

— Е, справа не в цьому. Він — державний керманич нації.

Я знаю доктора Саварина більше з розповідей та літератури. Це один з тих розумних щирих українців, котрі все життя роблять добро для України. Він писав мені: «Ну, Богу дякувати, імперія викінчилася, а на її руїнах появилася також і Україна. Ми в Канаді жили Україною сотню років, а чимало з нас і тепер нею живе. Кров густіша за воду. І, як недавно сказав Ігнатіїв: «Людська душа там, де могили її предків, навіть після багатьох поколінь». Далі: «Здалека нам так виглядає, що російська мова має панівне становище в Україні, що є ненормальним явищем. Якщо потрібна якійсь мові допомога і державний захист, то найбільше потрібно українській, і то впродовж покоління-двох! Важливо, щоб усі громадяни мали однакові права. Українці в Росії досі не мають найменших мовних прав, ні однієї школи, ні одного журналу, тож з яким лицем вони галасують в Україні?! Це — нахабство й досі панівної російської верстви. Коли ми приїхали до Канади, то навіть не питалися, якою мовою тут нам говорити чи спілкуватися!.. Понад триста літ вони господарили, то як можуть нарікати тепер, навіть коли б їм наказували вивчити мову землі, на якій живуть?»

Пан Саварин був головою або президентом різних організацій КУКу, СКВУ, Пласту, Канадського фонду українських студій (КФУС), президентом консервативної партії Альберти.

Доктор Саварин був одним з тих, хто добився запровадження української мови в школах Альберти з 1957 року; був ініціатором і засновником Канадського інституту українських студій та введення його до складу університету; допоміг запровадити двомовні школи в провінції Манітоба; був одним з тих, хто добився від уряду заснування й розбудови Села української культурної спадщини; був співзасновником Канадської фундації українських студій, яка публікує п’ятитомну енциклопедію українознавства англійською мовою; був одним з тих, хто добився започаткування в Канаді політики багатокультурності. Оце коротко шлях цієї людини, що 45 років активно працювала на Україну.

Наступного дня редактор «Вісника» Канадського інституту українських студій пані Галина Клід подала до преси таку інформацію:

Цікавою була зустріч з директором медичного інституту доктором Ридом та професором Гуком. Завдяки професорові Гуку, кільком українцям — знаним в Едмонтоні медикам — та доброзичливому ставленні директора медінституту Риду співпраця інституту з Україною почалася відразу після проголошення України незалежною державою.

Ознайомившись з рівнем української медицини, дійшли висновку, що вона відстає від світової приблизно на двадцять років. Це відставання особливо разюче в галузі діагностичної техніки. Наші медичні вузи, приймаючи молодь для навчання, викладають студентам те, що вже застаріло на 15–20 років. Реальна система медичної освіти перебуває у вчорашньому дні і навчає студентів того, що на Заході стало історією. Медики Едмонтона взялися допомагати українським медикам швидше підтягуватися до канадського рівня. Під час мого першого знайомства з професором Гуком та медінститутом мені розповіли про методи співпраці в перепідготовці нашого медперсоналу й ознайомлення його з канадською медичною технікою.

Петро Саварин, професор Альбертського університету. Едмонтон, 1993 р.

Зліва направо: президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Санді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл. В центрі — почесний доктор права Альбертського університету Левко Лук’яненко. Едмонтон, 1993 р.

Тепер пан Гук просив мене написати листа до міністра охорони здоров’я України про те, щоб міністерство організувало два семінари (один у Києві, другий у якомусь іншому великому місті) для обміну досвідом і щоб організатори обов’язково запросили стажистів виступити на семінарах. (Повернувшись з відрядження до Оттави, я мерщій спрямував такого листа до міністра охорони здоров’я України).

Брат професора медицини Гука Микола Гук, учений юрист, познайомився з Києво-Могилянською академією та її ректором паном Брюховецьким і домовився з ним про заснування в академії юридичного факультету, для чого взявся допомогти грішми й літературою.

Вирушаючи у відрядження до західних провінцій Альберти та Британської Колумбії, я вирішив обговорити питання купівлі житлового будинку для дипломатів посольства з провінційними керівниками КУКу та пояснити їм свою позицію. Аргументація була настільки арифметично переконлива, що не викликала в моїх співрозмовників жодних сумнівів, і пан Дмитро Якута обіцяв підтримати мене перед керівництвом КУКу. Те ж саме казали Юрій і Христина Єндики.

Значну частину розмови за вечірнім столом зайняло обговорення перспектив відкриття українського консулату в Едмонтоні. Пан Якута добре знав прем’єра Кляйна, настрої в урядових і підприємницьких колах Альберти. Ці настрої були цілком на боці України. Нам обіцяли обладнати приміщення для консулату і передати безплатно на цілий рік. Обіцяли оплатити працю однієї людини впродовж року в консулаті, причім говорили, що коли консулат виправдає їхні надії, то, може, й продовжать цю безплатну допомогу. Оскільки роль консулату бачили в постачанні інформації з України щодо підприємництва, туризму, науково-технічних і культурних обмінів, а не в гарантіях успішності підприємницьких планів, то ризик спричинити розчарування з боку консулату був, власне кажучи, мінімальний. Щоб остудити оптимізм моїх співрозмовників, я почав говорити про складності маршруту торговельних потоків із західної частини Канади в Україну. Цей фактор важливий, звісна річ, але не вирішальний, бо ж не обов’язково, наприклад, обладнання для нафтобудування везти з Едмонтона чи Калгарі до Одеси. Можна везти технічну документацію чи купувати для спільного проекту обладнання і в Європі.

* * *

Цього ж 11 червня долетіла сумна вістка про смерть патріарха української автокефальної православної церкви Мстислава. Царство небесне йому! Упокоївся вірний син української нації. Понад 70 років він боровся за самостійність України і наставляв синів на добру мораль та служіння неньці Україні.

* * *

Едмонтонські українські друзі запросили нас на екскурсію для ознайомлення з місцями перших українських поселенців у Канаді. Ми згодилися. І 12 червня пан Радомир Білаш, Зенон і Зірка Когути, Надія і я вирушили на авто в подорож. Пан Білаш — етнограф і історик, тож був нам за доброго провідника.

Перша зупинка — село Мурдеар з музеєм отців ордену василіан. У музеї зберігають Острозьку біблію Івана Федорова — першодрук (оригінал) XVI сторіччя. Дивно, що такий раритет потрапив у село далекої західної канадської провінції Альберта! Потім показали кінофільм про 50-річчя поселення українців у Канаді, зроблений майже п’ятдесят років тому. Кінотехніка тоді ще була на низькому рівні, і стрічка відтворювала події не зовсім досконало, але документальні кадри справляли велике враження своєю правдивістю.

Наступне поселення Вегревіль славнозвісне на всю Канаду фестивалями, що в ньому відбуваються. Під’їжджаючи до села, ми здалеку побачили величезну писанку заввишки метрів з десять. При в’їзді нас зустріла невелика українська громада й староста села.

Відвідали в містечку під назвою Два Бугри будинок для старих. Його організували українці. Люди похилого віку, які не мали дітей чи втратили їх, знайшли тут притулок з дбайливим доглядом і співчутливими співрозмовниками й однодумцями. Були на фермі пана Миколи Баб’юка. Він уміло вів господарство, витримував конкуренцію і любив свою працю. У той час, як більшість українських селян поступово відходили від сільськогосподарського виробництва й переселялися до міст, він залишився при землі на своїй господі і завдяки енергії й кмітливості встигав за технічним прогресом.

Оглянули тубільну резервацію, її поселення й музей. У музеї на великій стіні розвішано одяг і прикраси вождів племені. Вождь племені пояснив значення символів віяла з величезних пір’їн. Кожна пір’їна щось означала. Символіка пір’їн передавалася від одного вождя до другого. Вона містила в собі і родові перекази, й індивідуальні риси вождя, і зв’язок духу племені з богами.

Відвідали цвинтар перших українських поселенців у селі Чипман.

Пообідали в ресторані пана Панича. Підприємливий Панич спорудив хату-навіс над старою хатою. Стару українську хату полагодив і пристосував під шинок. Хата стала і музейним експонатом, і сучасним рестораном. Стомлені мандрівники сходилися до господи, щоб відпочити, подивитися на архітектуру старої української хати, поїсти й погомоніти з люб’язним господарем.

Під високим сонячним небом простягалися широченні простори більш-менш рівнинних земель. Вузькою, але покритою асфальтом польовою дорогою наш новий мікроавтобус швидко мчав уперед. Обіч дороги іноді зустрічалися старі похилені хати в оточенні дерев. Ніхто в них не жив.

— Де ж люди звідси? — запитав Білаша.

— Виїхали хто куди. Переважно переселилися до міста. Діти здобули освіту й пішли в промисловість, торгівлю, ще кудись. Забрали з собою батьків і покинули свої обійстя.

— Але ж земля оброблена. Хто її обробляє?

— Перекупили заможні фермери. Деякі ферми перекупили банки, а потім віддали в оренду.

Із побаченого і почутого я зрозумів: наші селяни не могли поселятися звичайними селами, бо канадська влада давала кожній сім’ї великий наділ, щоб зручніше його обробляти й охороняти. І розпорошилися селяни по широченних просторах малесенькими хуторами по два-три господарства. А з бігом часу почали їх покидати.

З Едмонтона наш маршрут пролягав до міста Коловна. Помилково ми заїхали до міжнародного аеропорту, а літак з Едмонтона до Коловни відлітає з провінційного.

Довелося летіти іншим літаком до Калгарі, а з Калгарі до Коловни можна добратися за одну годину.

Нам швидко зареєстрували квитки на Калгарі й показали напрямок до зали для посадки на літак. Коли піднялися в повітря і трохи заспокоїлись, я покликав стюардесу, дав їй номер телефону і попросив зателефонувати до Коловни й попередити, що прилечу іншим літаком на годину пізніше. За п’ять хвилин стюардеса повернулася і сказала, що командир літака з’єднався з Коловною і все пояснив.

У Коловні нас зустріла невелика українська громада. Після привітань і численних запитань я розповів про труднощі творення молодої української держави і, зокрема, організацію дипломатичної служби, про дискусії з керівництвом КУКу та проблему об’єднання зусиль світового українства на допомогу Україні.

1 червня перелетіли з Коловни до міста Вікторії — столиці провінції Британська Колумбія.

Прем’єр провінції Майкл Гаркорт був зацікавлений у розширенні економічних зв’язків з Україною, ставив багато запитань, виявляв свою прихильність до нас і наприкінці переговорів прямо заявив, що провінція відчиняє двері для ділових взаємин з Україною і тепер у подальшому все залежатиме від підприємців України й підприємців провінції Британська Колумбія. Я не приховував, що на них чекатимуть труднощі бюрократичного характеру, з якими неминуче зустрінуться канадці в Україні, але з іншого боку змальовував широкий простір, який відтепер відкривається в Україні для підприємливих людей.

* * *

Наступною була зустріч з лейтенант-губернатором провінції паном Ламою. Він китаєць. Роздумуючи над утворенням китайської громади в Канаді, він зробив багато цікавих спостережень щодо співвідношення між собою різних національних груп. Уже на початку розмови я відчув у ньому не просто канадського патріота, а політика-філософа, що радо ділиться своїми розумними думками з людиною, яка цікавиться його думками. Бачачи перед собою таку людину, я поставив питання про співвідношення уряду Канади з національними групами: від чого воно залежить? Як збільшити вагу української громади?

Суть його політичної філософії зводилася до двох тверджень. Перше. Якщо хочеш мати більший вплив, мусиш більше знати, а це означає, що українці в Канаді мусять учитися й учитися, щоб досягати тих вершин знань, що їх досягли інші етнічні верстви. Друге. Якщо хочеш мати більший вплив, мусиш сам його добиватися. Це означає, що українська громада повинна організовуватися. Організованість означає не тільки тривале існування колись створених організацій. Організованість — це ще уміння швидко створювати тимчасові організації для здійснення тиску. Організованість має бути психологічною властивістю як постійною готовністю організовуватися для здійснення коротких одноразових акцій. Оці різні форми організованості потрібні для одного — чинити тиск. Тиск потрібно чинити всюди: на федеральний парламент і федеральний уряд та окремих їхніх членів, на провінційному рівні, на різні відомства й структури, засоби масової інформації і підприємців. Тактику тиску потрібно всебічно обдумувати і різноманітити. У практичній роботі люди набувають досвіду тиску і загартовуються, відчувають упевненість в своїх силах. З іншого боку, тиску піддаються майже всі. Одне слово, завойовуйте собі місце в житті. Ніхто для нас цього не зобов’язаний робити і не робитиме. І коли ви почнете тиснути, то не думайте, що ви робите зухвалий виклик владі, місту, людству. Нічого подібного. Тиск — це нормальне явище. І ви робитимете звичайну законну буденну річ. Дивіться на це як на звичайну дію, і інші люди так на неї дивитимуться. Навпаки, уміння організовуватися й чинити тиск викликає повагу в інших людей. Тож ви не тільки добиватиметеся своїх цілей, але й збільшуватимете авторитет української громади. Таке життя. Воно справедливо відсовує в тінь ледачого і висовує на яскраве світло енергійного.

Надвечір відбулася зустріч у торговельній палаті. Присутнім підприємцям я розповів про правові умови для іноземних інвесторів, попередив про труднощі і закликав не боятися їх. Кинув докір канадським підприємцям за те, що вони занадто вже обережні. Застеріг, що це може призвести до того, що канадці проґавлять нагоду започаткувати вигідні підприємства. Попросив пана Богдана Гірчака, що брав участь у зустрічі, розмножити бюлетень «Як підприємничати в Україні» і роздати його учасникам наради.

Зустрічався з українською громадою. З непогамовною цікавістю ловили люди кожне слово про проголошення України незалежною державою, про організацію дипломатичної служби, про плани реформування економіки, збройних сил і всього українського життя.

15 червня пан Гірчак організував зустріч з президентом і видавцем найбільшої газети Західної Канади «Ванкувер Сан» паном Баб’юком, українцем. Я розповів йому про інформаційну блокаду України канадськими засобами масової інформації. Зі словом блокада він не погодився, бо, мовляв, блокада — це навмисна дія, а в даному разі є просто недогляд, який походить від того, що в недавньому минулому Україна була колонією і в ній самостійних політичних чи економічних рішень не ухвалювали. Тому канадські телебачення й газети тримають своїх кореспондентів у Москві. Проте цілком зрозумів моє прагнення пробити стіну байдужості до подій в Україні і обіцяв зателефонувати в Оттаву до своїх знайомих і порадити їм з’єднатися зі мною для обговорення заходів щодо розширення інформування канадців про Україну.

* * *

16 червня 1993 року мав телефонну розмову з міністром Кабінету Міністрів В. Пустовойтенком. В Україні тоді думали про будівництво свого танкерного флоту і відповідного порту.

Канада готова була до співпраці у цій справі. Потрібно було зібрати інформацію про канадські суднобудівні фірми. Ясна річ, що найкраще це можна було зробити саме у Ванкувері. І я прийняв це доручення до виконання.

Розділ XII ЗУСИЛЛЯ, ПІДНІЖКИ

18 червня 1993 року повернулися з дружиною до Оттави.

Виявляється, поки я був за тисячі кілометрів від столиці у західному краї Канади, МЗС направило комісію для перевірки роботи посольства. Перевіряти прилетіли завідувач сектором закордонних установ С. Мішустін і заступник начальника валютно-фінансового відділу В. Гриньків. З 16 червня вони почали перевірку стану адміністративно-кадрової роботи, ведення бухгалтерського обліку та звітності штатно-кошторисної дисципліни та фінансової роботи посольства.

Комісія завершила роботу і склала довідку. Вона не знайшла перевитрат коштів, зате виявила численні порушення штатного розпису.

На спільному засіданні ми обговорили зауваження комісії МЗС. Я склав пояснювальну записку на ім’я міністра закордонних справ України. У записці обґрунтував свою кадрову політику і відзначив упереджений, однобокий підхід комісії до вивчення діяльності посольства. Комісія бачила недоліки і зовсім не помітила надбань. Порушення штатного розпису вона вважала за великий гріх, тоді як саме завдяки ініціативній кадровій політиці став можливим швидкий ремонт будинку, відкриття посольства і розширення масштабів його роботи. Причому все це робилось за кошти українців Канади.

У довідці не було згадано, що посольству вдалося завдяки активній співпраці з українцями Канади налагодити видання англійською мовою дуже корисного щодвомісячного бюлетеня «Canada — Ukraine. Trade and Policy Monitor».

Наведу витяг із пояснювальної записки до МЗС України:

Зокрема в листі до посольства просив направити стажистом з майбутнім можливим переведенням на посаду першого секретаря з питань культури та інформації — Сергія Тарана.

Пропонував також направити випускника Інституту міжнародних відносин (або юридичного факультету КДУ) зі знанням англійської мови для стажування з метою майбутньої консульської праці.

* * *

Провівши комісію, посольство продовжувало свою звичну роботу. Я їздив до канадського ДЗСМТ і з паном Майклом Белом обговорював наше клопотання стосовно запрошення Канадою Президента України Леоніда Кравчука до Токіо на нараду «великої сімки», що мала відбутися 7–9 липня 1993 року.

22 червня 1993 року зустрівся у нашій резиденції з послом Словаччини Антоном Гикішем, радником-посланником посольства ФРН доктором Річардом Елеркманом та особливим радником міністра закордонних справ Канади Д. Райтом.

Докладно обговорили ідею створення Балто-Чорноморської смуги безпеки і співробітництва.

Усі учасники дискусії поділяли думку про те, що країни НАТО не будуть приймати до себе нових членів з Центральної і Східної Європи, тому треба шукати способів ослаблення міжнародного напруження на шляхах розширення співпраці в інших організаційних формах.

Пан Елеркман поставив під сумнів рішучість Заходу впливати на події у регіоні України — Росії. Найбільш імовірно, Захід обмежиться незначним втручанням, яке завжди йому залишатиме можливість вийти і стати осторонь, тому Україна мусить розраховувати передусім сама на себе.

На зауваження, чи не занадто однобоку політику проводить Захід, надаючи велику допомогу Росії і не надаючи майже ніякої допомоги іншим колишнім республікам СРСР, Д. Райт сказав, що Росія має величезний ядерний арсенал і тому забезпечення стабільності в ній дозволяє не випустити з-під контролю ядерну зброю. Будь-який режим у Росії — це краще, ніж хаос, а оскільки Єльцин поки що захищає демократію і виступає проти комунізму, то він і є не гірший варіант.

Посол Гикіш обґрунтував доцільність створення центрально-східноєвропейської зони безпеки і співпраці, підкреслюючи її важливість для уникнення розвитку подій у нашому регіоні за югославським зразком.

Було поставлено питання про позицію Паризького клубу, який наполягав на передачі до Росії справи розрахунків за борги СРСР.

Україна готова була передати своє право Росії за умови, що Росія передасть Україні інформацію щодо цих боргів. І чекала до останнього дня, до 31 грудня 1992 року. Росія не пішла на передачу інформації. Чому? Чи не відкрила б ця інформація методів фінансування величезної всесвітньої мережі проімперської агентури і чи не був ризик відкрити те, що на сьогодні ще закрите?

У такому разі Росія Єльцина прикриває (а може, навіть продовжує) діяльність Росії Брежнєва. Чи хоче Захід знати правду про цю діяльність? Якщо хоче, тоді чому Паризький клуб не зажадав від Росії передачі Україні згаданої інформації?

Створення Балто-Чорноморської спільноти, зауважив пан Райт, вело б до ізоляції Росії, на що я відповів, що ідея створення згаданої зони стабільності передбачає її існування тільки на короткий історичний період другого етапу дезінтеграції Російської імперії і перетворення автономних республік на незалежні держави.

Пан Елеркман наголосив, що дуже важливо в регіоні України — Росії в процесі трансформації суспільства не довести суперечностей до вибуху, на що я зауважив, що цього можна досягти не відстороненням Заходу, а навпаки, найактивнішою підтримкою процесів демократизації та допомоги в приватизації економіки і налагодженні виробництва на нових, ринкових принципах.

Цей обмін думками значно розширив розуміння позиції України і наших підходів до розв’язання згаданих проблем.

Після переговорів з двома делегаціями від канадських фірм (комп’ютерної і телефонної) я дійшов висновку, що всі підприємці мають одну спільну рису — вони глибоко націоналістичні. Навіть не можна сказати «економічно націоналістичні». Вони просто націоналістичні. Цим я хочу сказати, що економіка — це сфера їхніх професійних занять. Проте, займаючись підприємницькою діяльністю, вони думають про свою батьківщину. Вони могли б професійно виконувати якусь іншу роботу і однаково думати про батьківщину. Тобто вони ніби існують у двох площинах: верхня площина — це турбота про національні інтереси, нижня — це їхній фах, у наших прикладах — економіка.

Коли вони проводять переговори, то уникають патріотичних гасел, тому економічні переговори нібито не підносяться до політичного рівня. Насправді це витончений націоналізм. Витончений, бо вони роблять справу без політичного галасу, на нижчому від політики професійному рівні, але й на хвилину не забувають про те, що їхня фірма — часточка національної економіки, і якщо фірма спрацює добре, то вони виправдають надію своїх співвітчизників на позитивний внесок їхньої фірми в економічний розвиток усієї їхньої країни. Це націоналізм у дії. Націоналізм не як теоретично розроблена політична доктрина, а як природна, можна сказати, біологічна поведінка живого національного організму, що існує на певному терені поміж інших таких же живих організмів. Цей націоналізм походить не від розуму й доктрини, а від інстинктів і природного прагнення до самозбереження роду. Але існує націоналізм усвідомлений. Його викладають студентам у вузах. І знову ж ознака XX сторіччя: для того щоб не настроювати проти себе інші народи, його вкладають у голови не як ідею зверхності своєї нації, а як мистецтво бути чемним, кмітливим і дуже корисним (для себе й партнерів) підприємцем. Націоналістичну ідею поширюють література, кіно та інші види мистецтва, і підприємці переймаються нею з дитинства. Вона стала їхньою духовною суттю і спрямовує на пошуки способів захисту національних інтересів у кожній сфері людської діяльності. Взяти для прикладу підприємців із таких країн, як Південна Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань. Коли я порівняв їх з українськими підприємцями, мені стало сумно — наші підприємці не дбають про Україну. Кожна іноземна підприємницька делегація дбає про вигоду для своєї країни, а наші мріють про те, як би зі свого теперішнього службового становища узяти хабара чи здобути якусь іншу особисту вигоду. Таке мислення наших підприємців завдасть величезної шкоди Україні. Україна має тисячі підприємців. Закон дає їм право прямого виходу на зовнішній ринок. Ці тисячі підприємств відряджають тисячі торговельних делегацій у різні країни світу. Досвіду міжнародної торгівлі вони не мають, цін і кон’юнктури не знають, товари наші недооцінюють, торгуватися не вміють і ладні пустити будь-що за півдарма, аби лиш покласти щось до власної кишені. Масштаби розтринькування і розкрадання народного добра України можуть виявитися найбільшою трагедією — не в технічній відсталості, а у відсутності патріотизму!

Нам, совітським людям, усе життя повторювали, що буржуазний світ побудований на безжалісній конкуренції, гонитві за грішми, що в капіталістичному суспільстві людина людині — вовк, і немає такого злочину, якого б акули імперіалізму не вчинили за великий куш. Без кінця повторювали, що міжнародний капітал не знає кордонів, не має патріотичних почуттів і керується у своїй діяльності тільки одним — прагненням до наживи. Якою ж далекою від цієї комуністичної пропаганди виявилася сьогоднішня капіталістична дійсність!

Культурна атмосфера заможного суспільства виховує людей чемними й доброзичливими. Але я хотів глянути глибше. Отже, про Марксових хижих капіталістів і тих капіталістів, з якими ми в посольстві зустрічаємося мало не щодня. Велика американська криза 1929–33 років — це той рубіж, який поклав край старому капіталістичному суспільству з необмеженим пануванням приватної власності і започаткував нову стадію його розвитку, для якої характерне втручання держави в соціальні проблеми суспільства. Марксів капіталізм перетворився на соціалізований капіталізм. Від 30-х років Марксового капіталізму не існує в світі, а нас комуністи лякали ним. Капітал, казав Маркс, за своїм характером міжнародний, і він не визнає державних кордонів.

Він міжнародний у тому сенсі, що шукає місця застосування для свого національного капіталу по всьому світові. Проте кордони він визнає, бо ж визнає закони іншої держави і використовує свій капітал відповідно до вимог економічних законів іншої держави.

Форд збудував автомобільні заводи в Австралії і Європі, японці збудували заводи в Америці, фірми Рено, Мерседес, Вольво продають свої авто у всьому світі, щоб збільшити свій капітал.

Капітал буває індивідуальний, колективний, державний і змішаний.

Індивідуальний капітал в основному працює на батьківщині. Нагромаджуючись, він частину спрямовує за кордон для збільшення заробітку для себе. Колективний капітал — це гроші або добро акціонерів, що вкладені в якесь підприємство, фірму, банк. Часто це вкладення має форму акцій. Акціонерний (колективний) капітал у вигляді підприємств перебуває в управлінні директорату.

І індивідуальний, і колективний капітал (як, звісна річ, і державний) працює на основі національного законодавства. Це законодавство у наш (на відміну від Марксового) час регулює не лише правила підприємницької гри власників капіталів, але й враховує соціальні потреби всього суспільства. Свобода економічної діяльності обмежена податковим і трудовим законодавством та різними обов’язками соціального характеру. Вихід його за кордон відбувається також на основі вимог внутрішніх законів і законів інших держав. Отже, контрагенти з різних країн при укладенні контракту природно діють в інтересах своїх країн. Фірма не йде слідом за капіталом. Навпаки, вона спрямовує капітал до іншої країни для того, щоб там заробити і повернути заробіток для внутрішнього виробництва, для своїх робітників, для своєї країни. Відкриті демократичні суспільства зі свободою економічної діяльності, правила якої докладно врегульовані національним законодавством у загальнонаціональних інтересах, виховали тип підприємця, який за всяких обставин і в переговорах з будь-якою іноземною фірмою дуже пильно дбають і про свою фірму, і про свою батьківщину.

Комуністичне гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» стисло висловлює перевагу класових інтересів над національними.

Комуністи повірили, що рушієм історії є боротьба класів усередині кожної нації, дарма що абсурдність цієї тези спростовує історія.

Вони повірили, що категорія нації підпорядкована категорії пролетаріату, тому й не сумнівалися в прогресивності поширення у світі так званих комуністичних пролетарських режимів.

Вони повірили, що майбутнє за великими державами, що українська національна держава неможлива, і тому русифікація — прогресивне явище.

Вони не думали про українські національні інтереси, вони не мислили національними категоріями, і коли за велінням долі з окупаційної адміністрації перетворилися на провідну верству, зокрема і на адміністрацію незалежної держави, виявилися руйнівниками її економіки, а не будівничими. Імперський центр, який раніше тримав їх у певних рамках, зник. Рамки, в яких би їх тримало усвідомлення необхідності діяти в національних інтересах, не існували. Вони раптом стали господарями заводів і фабрик, що випали з-під влади Москви і стали наче нічиїми — Верховна Рада оголосила їх українськими і залишила в безконтрольному розпорядженні колишнього директорату. Люди з пролетарською свідомістю без любові до України та жодного бажання захищати національні інтереси стали господарями величезних багатств України! Ясно, як вони заходилися господарювати — повезли товари на світовий ринок за демпінговими цінами задля власної кишені.

Усвідомлення залежності індивідуальних інтересів від стану справ у державі в умовах свободи економічної діяльності примушує приватних підприємців задля власної вигоди прагнути у взаєминах з іноземними підприємцями дбати про добро своєї країни, а у внутрінаціональних взаєминах парламенти й уряди прагнуть до суспільної стабільності та зменшення напруження між різними суспільними верствами за допомогою зменшення різниці в достатках поміж найбагатшими і найбіднішими.

Коли б капіталісти не мали національної свідомості, а тільки гналися за прибутками, вони б не здійснювали програми заощадження своїх національних корисних копалин (що ми бачимо на прикладах США та деяких інших розвинутих держав).

Маркс казав, що капітал проявляє егоїзм і до національних інтересів йому байдуже. Насправді ми бачимо, що він проявляє патріотизм. І це нормальний стан теперішнього світу. Країни розвиваються не однаково, і високорозвинені допомагають країнам третього світу.

А Україні, вступаючи в коло незалежних держав, слід зрозуміти, що правила гри між ними, в тому числі й моральні норми, встановилися до нашого виходу на міжнародну арену. І якщо ми не маємо зарозумілого наміру змінити ті правила, то слід їх прийняти. Тоді на нас не дивитимуться, як на диваків, і нам стане легше жити. США, Франція, Росія продають зброю і заробляють великі гроші. Україна успадкувала великий військово-промисловий комплекс. Вона могла б не знищувати його, а вдосконалювати виробництво зброї і продавати її. Ні, ми захотіли бути «святішими від Римського Папи»: зброя, бач, призначена вбивати людей, отже, аморально на ній заробляти.

Ну й що, Україна виправила світ? США, Франція, Німеччина, ці передові й культурні держави, засоромилися продавати зброю? Та де там! Отже, ми світ не виправили, а втратили багато.

Ще одна ілюзія.

Україна була колонією. Була пригнічена, ув’язнена. Мучилася і страждала. Тепер вирвалася з неволі і з’явилася перед іншими народами. Ці інші народи мали б радіти нашому виходові з неволі, співчувати, допомагати. Та нічого подібного ці інші народи не відчувають. Вони цікавляться нами з точки зору своїх інтересів: що можна у нас купити дешевше, що можна нам продати дорожче і чи не можна нам підкинути неякісний товар?

Вони дивляться на нас з острахом: чи не станемо ми їм загрожувати, бува, війною, чи не станемо ми їм великим конкурентом на світовому ринку?

Клуб високорозвинених держав — це клуб обраних. Вони не поспішають впускати до нього нових членів. Навпаки, делікатно відштовхують.

Україна простодушно йде до них зі своїми болями, а вони лише нишком сміються і прописують нам таке зілля, яке поступово перетворюватиме нас на їхніх помічників. Ми хочемо рівноправного партнерства, а вони хочуть бачити в нас країну третього світу.

Кожен з українців зокрема — це розумна, кмітлива, путяща людина, а разом нація не вміє організувати національне життя. Внаслідок довготривалої бездержавності у нас немає доцентрового державницького мислення. Прості люди не звикли шукати правди в Києві, не звикли пов’язувати свій добробут з незалежністю України, з її політичними й економічними порядками і добробутом. А провідна верства, яка щойно з’явилася, не має навичок керівництва Україною як незалежною окремою країною, як окремим великим складним організмом.

І народ, і влада мусять зрозуміти, душею сприйняти й засвоїти одне: ніхто не дбатиме про українців. Тільки ми самі у взаємодії з нашою владою та бажаючи добра одне одному зможемо підняти рівень нашого розвитку й достатків.

Невмілі навчаться, злодіїв слід би пересадити, але ще важливіше всім українцям відчути кровну спорідненість та спільність історичної долі. Це почуття змінить бажання «щоб у сусіда корова здохла!» на бажання: «хай сусідові подвоїться урожай!», бо як у нього подвоїться і у всіх подвоїться, то й уся Україна стане заможною.

Немає тепер московської влади над нами, немає безмежних просторів Сибіру, є наша рідна тепла земля з кістками й піснями наших пращурів. Зрозуміймо її як наш власний дім і повернімось до нього душею!

Пан Бієга хотів заснувати в Україні підприємство. Позаяк він родом із Західної України, то й пропонував вкласти кошти у підприємство в західній частині України.

Звісна річ, мене це зацікавило, і я попросив Бієгу докладніше розповісти про свої плани.

Суть їх була в тому, що він хотів виробляти цеглу, керамічні труби, кахлеву плитку, череп’яний посуд і щось подібне. На Роздольському сірчаному комбінаті добувають сірку, а побіжний мергель вивозять як супутні відходи. Тим часом мергель можна використати при виробництві цегли. Ми всебічно обговорили ідею, і я пообіцяв допомогти панові Бієзі. Повернувшись до Оттави, написав листа директору Роздольського сірчаного комбінату Мирону Кучабському про можливість заснування у них цегельні на переробці мергелів, передав Кучабському Бієгів запит щодо хімічного складу сировини. На тому основне завдання посольства вважав вичерпаним.

Бієга хотів їхати в Україну, щоб подивитися на місці і деталізувати умови угоди, але занедужав і поїздку відклав. Тільки 1994 року, повернувшись з Канади в Україну, я довідався, що Кучабський цілий рік не відповідав на діловий лист Бієги. Така безалаберність і безвідповідальність обурила канадця. За свій довгий вік він пересвідчився, що з такими людьми не варто мати справу — з ними завжди робота не клеїться, їм завжди щось заважає, з ними не заробиш, а втратиш.

Мені було страшенно прикро, що Львівщина втратила шанс збудувати на чужий кошт добру цегельню.

Далі пан Бієга спитав, чи сподобався мені збірник з історії українців Квебеку. Я відповів, що ще не бачив його.

— Як не бачили? — здивувався Бієга. — Хіба пан Д. вам не передав?

— Ні, не передав.

— Я ж йому дав кілька примірників і попросив один передати вам. Він обіцяв зробити це.

— Може, ще передасть?..

— Так уже ж минуло цілих півроку! — обурено вигукнув Бієга.

Я гарячково думав, що б його вигадати на виправдання відомого в Україні чоловіка. Та спромігся тільки якомога лагідніше сказати: «Ще передасть. Може, просто був зайнятий…».

— Як зайнятий!? — обурювався Бієга. — Він же обіцяв передати! То й у цьому на вас не можна покластися…

Слово «вас» стосувалося не тільки пана Д., воно стосувалося мене, всіх українських українців. І вимовив він це з сумом і якимсь пригаслим голосом. Потім повернувся, згорбився і пішов геть… від України. Либонь, назавжди.

Як безмежно гірко, що ми такі!

Однією з родин, яка щиро взялася допомагати незалежній Україні, було подружжя Терлецьких з Торонто — Йосип і Дарія. Це вони безплатно друкували на своєму чудовому папері різні бланки для посольства, візитки для дипломатів, синьо-жовті прапорці до свята, конверти й запрошення.

Йосип Терлецький кілька разів їздив в Україну і вже тоді фінансував видання трьох томів «Літопису УПА». Проводив переговори про виробництво в Україні друкарських фарб і готовий був вкласти гроші в таке підприємство. Якось до його помешкання вдерлися бандити, понівечили великий комп’ютер і побили господаря. Він потрапив до лікарні і мусив деякий час відлежуватися. Поліція не знайшла злочинців, і нам залишається тільки здогадуватися, кому стояла на заваді його самовіддана патріотична діяльність.

Коли він одужав і приїхав у посольство, то вельми шкодував за комп’ютером — без нього не міг нормально працювати. І все-таки погодився друкувати посольський журнал.

У таких самовідданих патріотах сила світового українства. З різних куточків земної кулі вони несуть свою дрібку до рідної Батьківщини і допомагають їй вистояти на самостійницькому шляху.

* * *

З Марією Маланчук я познайомився влітку 1989 року в Парижі.

Два тижні я жив у представника Української Гельсінської групи у Франції Леоніда Плюща, який організовував мені зустрічі з державними й партійними діячами Франції.

Пані Маланчук — наукова співробітниця Наукового товариства імені Шевченка в Сорселі під Парижем. Директор НТШ професор Аркадій Жуковський познайомив мене з діяльністю вчених НТШ, де на більшості зустрічей з державними діячами Франції за перекладачку мені була саме пані Марія. У ній я вперше в житті побачив перекладачку, яких у наступні роки зустрічав лишень одиниці. Вона перекладала мої виступи на французьку не просто синхронно, а ніби читала мої думки наперед. А головне — не спрощувала і не редагувала моїх висловлювань, як це вельми часто роблять пересічні перекладачі.

За два тижні перебування в Парижі вона розповіла мені дуже багато з життя французької політичної еліти, української й російської діаспор та українських науковців.

Праця з цією жінкою була ефективна, корисна й приємна. Завжди, повертаючись подумки до Парижа 1989 року, з приємністю згадував і Марію Маланчук.

Минуло кілька років. Україна стала незалежною державою. Я опинився в Канаді на посаді українського посла. І ось від пані Маланчук надходить клопотання прийняти її до мого посольства на роботу.

Що маю діяти?

Пані Марія справді була б однією з кращих трудівниць посольства — у цьому в мене не було жодних сумнівів. А з іншого боку, Україні потрібне не тільки оттавське посольство. Їй не менш потрібно мати добре представництво й у Франції. Дмитро Павличко, голова Комісії Верховної Ради у закордонних справах, шукав людей для французького посольства. Мені хотілося б працювати разом з панею Маланчук, але я порекомендував Павличкові залучити її до роботи в українському посольстві в Парижі.

Не знаю, чи вдалося б мені подолати опір МЗС. Може, все-таки вона могла б працювати в нас на тих умовах, на яких працювала Надія Вихровська. А може, для пані Маланчук такі умови були б неприйнятні? Не знаю. Проте й досі відчуваю перед нею провину. Міркував нібито й логічно, але щодо неї особисто — якось бездушно…

Якось пані Милдрід Йосипчак завітала до мене з канадським художником Сиріїлом Липером. Пан Липер проявляв неабиякий інтерес до видатних осіб різних держав. Довідавшись про посла України, захотів з ним познайомитися. Я не заперечував.

Художник дістав невеличкий альбом і почав показувати кольорові відбитки своїх малярських творів. Це були портрети видатних осіб різних держав.

Пані Милдрід повідомила, що художник Сиріїл Липер входить до списку найвидатніших сучасних портретистів світу. І портрети ці вельми високої ціни. Деякі з них коштують 20—30 тисяч доларів.

Я сказав, що не маю наміру замовляти свій портрет.

Пан Сиріїл збуджено промовив:

— Що ви, що ви, пане посол, я малюватиму для себе, і безплатно. Я просто прошу дозволити мені малювати вас!

— Пане майстре, я не маю жодного потягу до портретування своєї особи. Дорожу своїм часом, і мені зовсім не хочеться просиджувати перед вами в бездіяльності.

Пан Липер запевнив, що сеансів буде небагато, що він готовий пристосовуватися до мене, аби найменше відвертати від важливих посольських справ. Усе, що від мене йому потрібно — це дозвіл на малювання, бо сеанси позування він пристосує до ритму мого життя.

Зрештою я погодився на малювання портрета, і ми домовилися, що наші сеанси відбуватимуться в мою обідню перерву або у вихідні.

Минуло кілька днів, і пан Липер прибув до готелю, принісши своє дерев’яне крісло брунатного кольору з підлокітниками. Робота почалася. Після кількох сеансів, коли на полотні вже чітко проступали риси мого обличчя, художник несподівано запитав:

— А як ви дивитеся на те, щоб портрет подарувати посольству?

Левко Лук’яненко в робочому кабінеті. Оттава, 1993 р.

Пансіонат імені Івана Франка в Торонто. Фундаторка й директор пансіонату Євгенія Пастернак та посол України Левко Лук’яненко. Торонто, 1992 р.

Пропозиція була несподіваною. Я уявив собі цю велику картину десь на стіні посольства і подумав: доки буду послом, свій портрет вішати не годиться, але згодом — чом би й ні? У кожному разі портрет засновника посольства на стіні посольства — це нормально. І я подякував панові художнику за його пропозицію.

За кілька місяців по тому посольство організувало декаду українського мистецтва. Картину Липера за його порадою виставили на оглядини. Відвели їй чільне місце і з гарним освітленням. Чекали, що на відкритті виставки художник оголосить своє рішення подарувати картину українському посольству. Проте пан Липер не поспішав цього робити і після закінчення декади забрав портрет із собою.

З 27 березня по 3 квітня я був у Києві. На останній зустрічі з міністром закордонних справ Зленко закинув мені, що начебто я за посольські кошти замовив собі портрет.

Я відповів, що це наклеп. Одна з нісенітниць, що час від часу виникають у житті з чийогось злого умислу або з непорозуміння. Мене вони не дивують, бо супроводжують відтоді, коли почав боротися проти комуністичної системи.

4 квітня я повернувся до Оттави і розповів дружині про цей епізод розмови зі Зленком.

5 квітня Оксана П’ясецька зателефонувала в резиденцію дружині й сказала, що українці Канади збирають із скромних пенсій і зарплат кошти для посольства, а пан Лук’яненко замовляє на ці гроші собі дорогий портрет.

Дружина була дуже здивована цим дзвінком і тут же зателефонувала до мене в посольство. В результаті розмови з Глуховецьким я з’ясував, що у другій половині лютого Сиріїл Липер направив до директора Інформаційного бюро КУКу в Оттаві пана Андрія Глуховецького рахунок для оплати мого портрета в сумі 5200 доларів. Глуховецький, не сказавши мені про це ні слова, переслав рахунок до керівництва КУКу у Вінніпег. КУК, ясна річ, відмовився сплачувати рахунок, а перекручена інформація пішла в Міністерство закордонних справ України.

Як сприйняли в Києві новину про те, що Лук’яненко замовив собі дорогий портрет за кошти посольства, легко собі уявити. Я пояснив суть справи президенту КУКу пану Олегові Романіву, негайно відкликав рахунок пана Липера і попросив Глуховецького написати пояснення. Глуховецький пояснення написав, Романів попросив вибачення, і непорозуміння було з’ясоване, проблема вичерпана.

А як же бути з канадським художником Сиріїлом Липером? Чому він так учинив? Невже в Канаді не дивина, коли хтось надає комусь безплатну послугу, а потім ошелешує його величезним рахунком?

Минуло півроку. Ми збиралися покинути Канаду й повернутися на Батьківщину. Проглядаючи альбом, Надія наткнулася на фотокопію портрета пана Липера.

— Левку, — звернулася вона до мене, — поглянь на цей портрет. Усе-таки Липер намалював видатну картину. Це видно навіть з репродукції.

— Коли картина писалася, я розповів Липеру про роботу над книжкою «Не дам загинуть Україні» і спитав його, чи міг би я використати репродукцію з його картини. Він охоче погодився. Я висловив думку, що, може, було б добре і для книжки, і для реклами його твору надрукувати кольорову репродукцію з портрета на обкладинці книжки.

За кілька тижнів по тому дружині трапилося зустрітися з панею Йосипчак, вона все-таки згадала про картину і між іншим сказала, що за п’ять тисяч доларів, може б, ми й викупили її.

— О, ні, про це нічого й думати! — відказала пані Йосипчак. — Картина коштує набагато більше. На ній перший посол України в Канаді, і не просто перший український посол, а Лук’яненко! Ні, ні, картину ми ніколи з Канади не випустимо! Вона наша! І нашою залишиться!

Ну й нехай. Бог з нею!

2 липня я зустрічався з головою центральної управи Організації українських націоналістів Теодозієм Буйняком з Торонто. Обговорили становище в Україні та можливості ОУН у допомозі демократичним силам у майбутніх виборах до Верховної Ради.

Він розповів, що пані Слава Стецько створила в Україні бандерівську партію під назвою Конгрес українських націоналістів. Шкода, що не дотрималася слова, яке дала мені 1989 року в Німеччині. Я казав тоді шановній пані, що в Україні виникла когорта надійних патріотичних політиків. Вони здобули досвід боротьби в тюрмах та сучасних українських умовах. Знають добре методи роботи чекістів і вміють відстоювати інтереси України. У вас, сказав я, такого досвіду немає. У вас інший досвід. Ваш досвід варто вивчати і все краще з нього запозичати, але він формувався попереднім поколінням півсторіччя тому. Наш досвід формувався й формується в умовах теперішньої Російської імперії і нинішньої боротьби з нею українських патріотів. Головне, що я прошу, — це не переносити вашої затятої боротьби з мельниківцями в Україну. Ваші суперечки з приводу подій п’ятдесятирічної давнини абсолютно байдужі для нас, але вони не байдужі для московської імперії як спосіб роз’єднувати українські національно-визвольні сили.

Розмова з панею Славою Стецько в цьому дусі тривала довго. Врешті вона чітко й однозначно обіцяла мені не переносити в Україну своїх суперечок з мельниківцями.

До речі, десь приблизно за три тижні того ж 1989 року в Парижі відбулася подібна розмова з провідником Організації українських націоналістів (мельниківців) Миколою Плав’юком. І в нього я теж узяв слово, що вони не переноситимуть своїх суперечок з бандерівцями в Україну.

Події наступних років показали, що вони не втрималися від створення в Україні своїх окремих організацій.

* * *

Забігаючи трохи наперед, розкажу, як розвивалися події далі.

У Києві за рішенням Президії Верховної Ради при міністерстві внутрішніх справ з участю СБУ була створена Комісія з вивчення історії ОУН-УПА. Коли мене про це повідомили, я написав листа з пропозицією включити до складу Комісії керівників діаспорних політичних партій або їхніх представників. Назвав прізвище Миколи Плав’юка — особи, що, без сумніву, могла б бути корисною для Комісії.

У зв’язку з цією Комісією постало питання про архів ОУН-УПА. На зустрічі з Плав’юком ми докладно обговорили проблему. За кордоном у багатьох місцях за повоєнний період зібрано велику кількість надзвичайно цінних документів про різні сторони життя і боротьби українців за незалежність України й за своє виживання. Прикладом може бути Оттава, де в державному архіві (яким, до речі, керує українець) є великий український фонд.

Зійшлися ми на думці, що становище в Україні поки що непевне: в різних установах багато російських шовіністів, і вони просто спалять або погноять документи часів боротьби за волю. Отже, за сучасних умов передавати архіви в Україну не можна. З іншого боку, щоб сприяти переосмисленню нашої національної історії і прозрінню, діаспорні архівні документи в науковий обіг запустити необхідно. Для цього є спосіб — передавати в Україну не оригінали, а копії.

На мою пропозицію про доповнення Комісії керівниками (або їхніми представниками) діаспорних політичних партій хутко отримав відповідь. Мені дякували за пропозицію і висловили згоду включити до Комісії відповідних людей.

Тим часом становище в Україні ускладнювалося: економічна криза поглиблювалася, масово розкрадалося народне добро, поширився економічний бандитизм, життєвий рівень народу різко впав і на масовому народному розчаруванні й песимізмі зростали і чимраз вище підіймали голови три комуністичні партії. Комісія, навіть не почавши вивчення історії ОУН-УПА, припинила свою роботу.

Верховна Рада саморозпустилася й призначила вибори на березень 1994 року.

30 липня я з дружиною, Іриною, Ганнусею та Шандрук з сім’єю виїхали до Торонто.

Увечері в Торонто я з Шандруком з одного боку та пани Буйняк, Окіп’юк, Романишин з ОУН (бандерівці) з другого у кредитній спілці «Будучність» обмінялися думками про становище в Україні та способи співпраці у виборчій кампанії. Бандерівці визнали, що пані Слава Стецько і свіжоспечений Конгрес українських націоналістів (КУН) — це їхня організація. Висловивши надію, що Українська республіканська партія і КУН домовляться про спільну тактику у виборах. Така зустріч з офіційним керівництвом канадських бандерівців була першою. Характером досягнутого взаєморозуміння ми з Шандруком були задоволені, дарма що питання про матеріальну допомогу залишалося відкритим. (Схоже було, що канадці допомагатимуть тільки КУНу).

Через півроку вже в Україні виявилося на практиці, що в абсолютній більшості виборчих округів КУН не зміг узгодити спільних з УРП (чи будь-якою іншою партією) кандидатів у депутати, в результаті чого провів до Верховної Ради тільки сім своїх членів.

Усі ці місяці посольство працювало напружено й ініціативно. Особливо мене радував Шандрук. Паралельно з основною роботою він з допомогою діаспори випускав англомовний журнал під назвою «Українсько-канадський політичний і торговельний порадник».

У низці культурних заходів з пропаганди України в Канаді помітним явищем була участь посольства в молодіжному фестивалі в місті Чиоукутимі. Від посольства у фестивалі брав участь Веселовський.

На фестивалі кожна національна група представляла своє народне мистецтво. Українці Канади завжди брали активну участь у таких фестивалях, проте фестиваль 1993 року був особливий — уперше українці святкували як представники державної нації.

* * *

Пані Оксана Башук, яка нещодавно повернулася з України, провела зустріч з директором Міжнародного інституту комунікацій паном Аленом Гуром і поінформувала мене про останні події.

Міжнародний інститут комунікацій складається з представників засобів комунікації різних держав і раз на два роки проводить міжнародні конференції. На цих форумах обговорюють найновіші технології радіозв’язку, телебачення, використання космосу та багато інших цікавих проблем. Наші друзі, зокрема директор інституту пан Гур, з великою симпатією ставилися до молодої Української держави і робили все, щоб допомогти Україні. Наступна конференція, запланована на осінь 1993 року, мала відбутися в Мексиці. На попередніх зустрічах я пояснив панові Гуру, що в Україні економічна криза і нам важко буде сплатити вступний членський внесок та оплатити українську делегацію до Мексики. Пан Гур обіцяв зменшити витрати для українців. І справді, членський внесок зменшили до 2000 доларів і брали на себе оплату поїздки двох осіб з Києва до Мексики й назад.

Кращих умов і уявити було годі. Я написав листа міністрові зв’язку України панові Проживальському про доцільність вступу України до цього інституту і запропонував направити на конференцію одного технічного фахівця, а другою особою міг би бути дипломат з нашого посольства. Він перелетів би до Мексики за кошти посольства і в Мексиці забезпечив би переклад та дипломатичну допомогу технічному фахівцеві. По-друге, посольство могло б заплатити внесок України зі свого рахунку, отже, Україні вступ до Міжнародного інституту комунікацій та перша участь у конференції обійшлася б безплатно. Міністр відмовився, посилаючись на фінансові труднощі, які не можна буде здолати. Отак завжди буває: якщо не хочуть робити, то бояться труднощів. А вигода від прямого виходу нової держави на цей інститут комунікацій була б величезна! Адже ми живемо у вік інформатики, що здійснюється через комунікації, і стояти осторонь цього — це однаково, що в XX сторіччі споруджувати навколо України Китайський мур!

Після того як російський парламент оголосив постанову про статус міста Севастополя, українська влада відреагувала відразу — подала скаргу в Раду Безпеки ООН. Наш міністр Зленко також діяв енергійно й рішуче. Він полетів до Нью-Йорка, і буквально за кілька днів відбулося спеціальне засідання Ради Безпеки ООН для розгляду української скарги.

У момент проголошення російським парламентом постанови про статус міста Севастополя і кілька наступних днів трапилося те, що можна б назвати геніальним ходом української дипломатії, коли б це все, обдумавши заздалегідь, зробило наше МЗС.

Якраз у ці дні прем’єр Великобританії перебував у Москві. Знаючи зневажливе ставлення президента Росії до російського парламенту, він спитав Єльцина, чи той визнає Крим українською територією і як він ставиться до рішення парламенту.

Єльцин заявив категорично, що Крим — це українська територія, а рішення комуністичного парламенту Росії висміяв.

Ця відповідь блискавкою облетіла весь світ, а оскільки була сказана напередодні розгляду української скарги в Раді Безпеки ООН, то перед засіданням створила проукраїнську атмосферу, і Рада Безпеки рішуче підтримала справедливу позицію України і фактично засудила імперські зазіхання російського парламенту.

У Канаді дипломати українського посольства намагалися розкрити очі канадським політикам, дипломатичному корпусу і всій громадськості на провокаційний характер рішення російського парламенту. На той час посольство було в добрих взаєминах з торонтською газетою «Україна і світ» та її головною редакторкою панею Жовнір, і вона зробила в Торонто кілька сприятливих для нас публікацій українською та англійською мовами.

У той же час канадський кореспондент московського бюро Джон Грей оприлюднив статтю під красномовною назвою «Російський ведмідь рикає знову».

Під впливом цих подій та з нагоди другої річниці незалежності України оттавський журнал «Дипломат» надрукував велику статтю члена федерального парламенту Давида Кілгора під назвою: «Україна: народження нації».

13 липня 1993 року.

Відбув зустріч в Українському посольстві з послом Чеської республіки Станіславом Хилеком.

Посол поінформував про труднощі перехідного періоду перебудови чеського суспільства.

Підкреслив, що в галузі економіки вони допустилися помилки, коли від державної власності й централізованого виробництва пішли на дуже інтенсивну приватизацію і децентралізацію.

У галузі сільськогосподарського виробництва ця помилка виявилася в повному припиненні державних субсидій. Західні держави допомагають своєму сільському господарству. Через відкритість чеського ринку чеські селяни програють.

Чеська промисловість виробляє трактори та іншу сільгосптехніку і могла б продавати їх Україні за товари української промисловості чи сировину.

У Чехії за кілька років здійснено малу приватизацію, тепер розпочинають велику, яка проводитиметься повільно і триватиме кілька років.

У Чехії близько 50 політичних партій. Щоб парламент був працездатний, новий виборчий закон передбачає вибори за партійними списками зі встановленням лімітів: 5 відсотків — для однієї партії, 8 відсотків — для коаліції з двох партій і т.ін. Досвід Польщі, зазначив Хилек, показує, що запровадження 5-відсоткового бар’єру для доступу партії в парламент є практично єдиний спосіб забезпечення працездатності парламенту.

Чеське керівництво тепер не має ентузіазму щодо створення Балто-Чорноморської смуги безпеки й співпраці. Воно сподівається на вступ Чехії в НАТО.

* * *

14 липня зустрівся з послом Лівану доктором Ассемом Салманом Джабером та членом канадського парламенту Макселом Прудхоумом.

У зв’язку з рішенням парламенту Російської Федерації від 9.07.93р. по Севастополю обговорили українсько-російські відносини і, зокрема, проблему угоди СТАРТ-I та угоду про непоширення ядерної зброї.

Посол Джабер давно стежить за українсько-російськими відносинами. У попередніх зустрічах він казав: «Назвіть мені державу, яка коли-небудь отак собі віддавала комусь свою зброю?!». Під час цієї зустрічі він ще категоричніше висловився за збереження Україною ядерної зброї.

Член парламенту Максел Прудхоум зауважив, що ідеологічна мрія про загальний мир поки що досягається через співвідношення міждержавних сил, і тому «якщо хочете бути незалежними, не віддавайте ядерної зброї».

* * *

Зустрівся з бригадним генералом В. Гьоце, що очолював делегацію Міноборони Канади в Україну з 3 по 7 квітня, та генералом Віктором Пергатом. Генерал Гьоц задоволений переговорами в міністерстві оборони України та досягнутими домовленостями. Підкреслив необхідність активізувати обмін думками, в т.ч. Міноборони Канади з українським посольством.

На думку Гьоца, через складне економічне становище Канади навряд чи вона зможе направити до Києва канадського військового аташе у ближчий час.

Генерал Пергат при цьому сказав, що підполковник Тарас Попович — найкраща кандидатура на військового аташе Канади в Україні.

З огляду на те, що в липні почався період відпусток, а восени будуть вибори до парламенту і до виборів уся активність політиків зосереджена на підготовці до виборів, ніякі нові серйозні рішення в галузі українсько-канадських військових взаємин до закінчення виборів неможливі.

Домовилися про продовження консультацій між посольством і МО Канади.

Довідавшись, що однією з кандидатур на посаду секретаря з економіки і торгівлі є росіянин Сахаров, я написав 19 липня листа Зленку, в якому наголошував, що за посольством дуже уважно стежить величезна українська діаспора, яка не зрозуміє кадрової політики МЗС, якщо перше посольство самостійної України буде у цей початковий відповідальний період включати в себе дипломатів російської національності. Ні я, ні більшість моїх канадських друзів — вельми впливових осіб! — не маємо нічого проти росіян як таких, але в даному разі йдеться про національну честь і гідність України. Ніхто не повірить, що для представництва України за кордоном не можна було знайти українців.

У листі до Макаревича просив огранізувати упорядкування та переклад нормативного матеріалу на українську мову, пропонував часткове фінансування цієї важливої і необхідної роботи з фонду посольства.

* * *

20 липня зустрівся з послом Фінляндії в Канаді Еріком Гілдінгом Гейнріксом для обговорення двох проблем: української ініціативи створення Балто-Чорноморської смуги співпраці й безпеки та Постанови Верховної Ради України про Постанову ВР РФ «Про статус міста Севастополя».

Фінляндія споріднена з Естонією і надає їй значну економічну й політичну допомогу. Посол розповів про впровадження Естонією власної грошової одиниці. На його думку, крона заслужила велике довір’я народу, сприяла стабілізації економіки, допомогла відчути свою незалежність і підняла їхню національну гідність.

Посол проінформував про новий естонський Закон про мову, який став зачіпкою для російських шовіністів, і вони проголосили автономію двох естонських міст, де росіяни в абсолютній більшості.

Докладніше виклав послу ідею Балто-Чорноморської спільноти. Він зацікавився, висловивши припущення, що вона, мабуть, могла б допомагати розв’язувати багато спільних проблем, у тому числі пов’язаних з питанням мови та російськими поселенцями. Розглядаючи цю зустріч як спосіб розширення взаємин з країнами Балтії, я поцікавився думкою посла Фінляндії щодо можливості вступу цих країн до блоку НАТО. Він заперечив таку можливість, висловлюючи думку про необхідність пошуків інших організаційних форм для зміцнення державної незалежності нових країн. «Проголошення самостійності, — підкреслив посол, — ще не зробило вас економічно незалежними, а це надзвичайно важливо». З огляду на це ідея Балто-Чорноморської спільноти заслуговує на уважне вивчення.

З другого питання я подав послу неофіційний переклад англійською мовою Постанови Верховної Ради України про Постанову ВР РФ «Про статус міста Севастополя».

Переказавши основні віхи з історії Криму та розповівши про голосування у референдумі росіян, у тому числі росіян Криму, за самостійність України, я підкреслив історичну необґрунтованість і юридичну незаконність претензій ВР РФ на частину української території і просив фінський уряд підтримати Україну в її суперечках з Росією, зокрема, під час розгляду скарги України в Раді Безпеки ООН.

Посол обіцяв ужити можливих з його боку заходів.

22 липня зустрівся з послом Японії Накагира Набору.

Я вручив послові заяву ВР України, постанову Ради Безпеки ООН та статтю Джона Грея «Російський ведмідь рикає знову» і обговорив українсько-російські відносини.

Зазначивши, що на основі кількадесятирічних спостережень за японсько-російськими відносинами я вважав їх не за найкращі, а тим часом на зустрічі в Токіо «великої сімки» Японія виділила два мільярди доларів для допомоги Росії. Як це зрозуміти?

Пан Набору пояснив, що Японія — союзник Заходу, тому й відгукнулася на заклик її західних союзників. «Велика сімка», сказав він, допомагає не Росії, вона допомагає собі. В умовах розвалу СРСР і ослаблення контролю за рухом населення є загроза, що здійметься з місця величезна маса російського населення і посуне на Захід. Як не допустити цих біженців на Захід? Треба утримати їх у Росії, отже, необхідно їй допомогти.

Раніше в Японії про Україну майже не знали. Світ розмовляв з Росією, а України ніби не було. Тепер у Японії з’явилося бажання ближче познайомитися і з Україною.

Я розповів послу про зусилля України добитися квот на риболовлю у відкритому океані та труднощі, які Україна має з огляду на намагання Росії привласнити собі морські райони, котрі колись були визнані міжнародними угодами за Радянським Союзом.

Поінформував про Міжнародну конференцію з риболовлі у відкритому морі, на якій представник України С. Климентьєв виклав український принцип: «Живі ресурси відкритого моря належать усьому людству, і всі держави мають рівні права використовувати ці ресурси».

Японський посол цілком погодився з цим принципом.

Я просив посла, щоб Японія допомогла Україні у справі квот на риболовлю. Посол обіцяв передати клопотання своєму урядові.

23 липня відбув зустріч з професором Оттавського університету Іриною Макарик. Обговорювали одну тему: як організувати українських вчених для написання академічних статей до 5–6 англомовних суспільно-політичних журналів, що їх читають у всьому світі.

При слов’янському відділі Оттавського університету тепер засновується український підвідділ. Обговорюючи питання про те, як скликати і де зібрати вчених на першу зустріч, пані Макарик запропонувала зробити це в університеті, надавши їй характеру однієї зі звичайних українських конференцій.

Наступний день — у неділю — наша оттавська посольська група провела в своє задоволення. Зранку відвідали велику дерев’яну церкву гуцульського стилю, потім поїхали на Ніагарський водоспад. Грандіозне явище природи, отой безупинний плин величезної маси води, що зривається з рівного русла й летить з гуркотом униз, притягує до себе зір. Здається, отак стояв би, оглушений гуркотом води, і дивився й дивився на це диво вічно, як вічна ця могутня течія. Потім у великому кінозалі з величезним скляним екраном нам показали фільм-легенду про місцеве плем’я тубільців, Ніагару, водоспад і його надприродну магічну силу.

Обід нам влаштували в ресторані на вершині високої оглядової вежі. З вежі відкривався чудовий вид на місто, річку Ніагару, американський берег та широкі околиці.

Пізно ввечері ми повернулися до Оттави.

У липні відбувся вечір оттавської української громади на підтримку Алекса Кіндія у його виборчій кампанії за мандат члена федерального парламенту Канади.

Ми з дружиною також пішли на цей вечір. Для збирання коштів на передвиборчу кампанію я взяв дві з кращих картин, що їх надіслав мені брат-художник, і на вечорі їх розіграли на аукціоні, а виручені гроші передали у Фонд Кіндія. Кіндій активніше, ніж будь-хто інший з парламентарів Канади, допомагав посольству і намагався допомогти Україні. Проте його передвиборча позиція була вельми складна.

Він належав до консервативної партії і на попередніх виборах здобув парламентський мандат як її член. Потім, уже працюючи в парламенті, розійшовся з політикою керівництва і вийшов з партії.

Тут слід сказати, що канадська політична система ефективно діє завдяки жорсткій дисципліні в партіях. У парламенті перед голосуванням законопроекту відбуваються збори партійної фракції і на них ухвалюють рішення, як голосувати. Якщо член парламенту проголосує інакше, його виключають з партії. Свій термін у парламенті він добуде, але більше такі люди майже ніколи не проходять до парламенту.

Кіндій, ясна річ, добре це знав, як знав і виборчий закон. Але наскільки я розумію, стратегія його планів будувалася на іншому.

Консервативна партія на чолі з Браяном Малруні поступово втрачала популярність у народі. Враховуючи цю тенденцію, Кіндій вважав, що в наступних виборах консервативна партія програє. А отже, варто відокремити себе від неї, щоб звільнитися від негативної тіні партії. Далі виникало два ускладнення. Перше: так званий незалежний кандидат практично ніколи не стає членом парламенту. Друге: швидкий перехід до іншої партії (у даному разі ліберальної) не викликає симпатій у виборців. Що робити?

Забігаючи наперед, скажу: Кіндій вибори програв. Що стало основною причиною, не знаю. Може, йому слід було рішучіше піти на зближення з ліберальною партією? Зараз мені це здається можливим. Але чотири роки тому я не міг запропонувати це Кіндію, бо перехід від однієї партії до іншої внутрішньо засуджував.

Зараз я картаю себе за те, що не заглибився в передвиборчу стратегію і тактичні розрахунки Кіндія. Мені здавалося, що він досвідчений політик, знає канадську виборчу систему і жодних порад з боку громадянина країни, де відбулися лишень одні демократичні вибори, не потребує. А слід було б обговорити все і зважити. Може, я й зміг би виявити слабкі місця в його ідеологічній платформі, бо він програв через недоліки в стратегії, а не тактики проведення виборчої кампанії.

У підготовці до другої річниці незалежності України редактор журналу «Дипломат» пан Ліддар організував зустріч з провідними журналістами газет «Оттавський громадянин» та «Земна куля й пошта» для друкування в цих газетах матеріалів про Україну з нагоди національного свята.

Я написав короткий допис до канадських газет, і посольство розіслало його в англійському перекладі.

Наведу зміст допису.

* * *

Майже щодня відбувалися зустрічі з послами оттавського дипкорпусу. Я дістав настанову з МЗС проводити роботу за вступ України до Центральноєвропейської ініціативи, і наші дипломати активно намагалися схилити канадський ДЗСМТ та оттавський дипкорпус на бік України. Для цього використовували зустрічі з представниками канадського міністерства закордонних справ і міжнародної торгівлі, прийоми в посольствах держав, що святкували дні проголошення незалежності своїх країн, запрошували дипломатів до нашого посольства.

Другу річницю незалежності України святкували в посольській резиденції.

Хоча серпень — місяць відпусток і з оттавського дипломатичного корпусу мало хто залишився в Оттаві, однак відзначити український Національний день прийшло близько тридцяти послів і десять членів канадського парламенту. Були дипломати, керівники урядових структур, університетів, журналісти. Проте основну масу — десь півтори — дві сотні — становили українці.

Святкування Дня незалежності в резиденції проводилося вперше. Делегації українців з різних провінцій мали нагоду оглянути будинок. Вони обговорювали різні новини з українського життя й ділилися думками про роль українського посольства в Канаді. Кожен хотів порадити, як примусити канадський уряд більше допомагати Україні.

Я прочитав англійською і українською мовами святкову промову і привітав усіх присутніх з другою річницею незалежності України.

* * *

Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України, яке має керувати всією зовнішньою торгівлею, за кордоном своїх представників не має і роботу веде частково через безпосередні контакти, частково через перших секретарів з економіки й торгівлі, що входять до штату посольств.

У світовій практиці існують обидві форми державного ведення зовнішньоторговельної роботи. Залежить це передусім від обсягів зовнішньої торгівлі. Я вважав, що для України необхідні торговельні представництва в тих державах, з якими маємо чи скоро установимо економічні зв’язки. З іншого боку, відсутність великого досвіду ведення зовнішньоторговельних переговорів і операцій диктувала необхідність підпорядкувати їх послові і всю діяльність проводити під його керівництвом. Хоча серйозних суперечок між двома міністерствами й не було, я все-таки був дуже задоволений, що підпорядкування торговельних представництв було вирішене Президентом України саме в такий спосіб.

* * *

У Торонто відбулися збори Канадського товариства сприяння РУХові. З огляду на перетворення РУХу на політичну партію, товариство було перейменоване на Канадське товариство розбудови України. Е. Гуцуляк склав повноваження голови, і на його місце збори обрали Віктора Педенка. Я був дуже задоволений, що Гуцуляк не образився і зберіг добрі взаємини з людьми нового керівництва КТРУ.

28 серпня 1993 року зустрічався з делегацією у складі голови КТРУ Педенка, головного редактора журналу «Нові дні» Мар’яна Горготи, панів Віктора Комарного й Миколи Підлісного.

Обговорили політичні й економічні обставини в Україні та перспективи виборів до Верховної Ради. Обмінялися думками з приводу об’єднання української республікансько-демократичної партії (УРДП)[1] з Українською республіканською партією і перетворення УРДП на закордонну філію УРП. Обміркували тезу про об’єднання УРП, ДемПУ та УРДП та співпрацю цих організацій. Ідеально було б, коли б національно-демократичні сили погодилися спільно висувати найкращу кандидатуру по кожному виборчому округу. Наші канадські колеги готові допомагати у виборах. Важливо було виробити методи співпраці, що дали б можливість провести найбільше своїх кандидатів. Дискусія відбулася в доброзичливому й конструктивному дусі. Врешті пан Віктор Педенко запевнив, що канадські організації надаватимуть допомогу національно-демократичним силам у виборах 1994 року в Україні.

Ще на початку серпня в торонтській польській газеті з’явилися дві антиукраїнські статті з явними наклепами на Українську повстанську армію і весь національно-визвольний рух.

Редакторка газети «Україна і світ» Оксана Жовнір факсувала їх до посольства. Прочитавши статті, я попросив Веселовського зв’язатися з панею Жовнір і попросити її написати гостру статтю проти злісних польських випадів. За кілька днів у газеті «Україна і світ» з’явилася дуже ґрунтовна, гостра і принципова стаття, що давала гідну відсіч польським наклепникам. Тоді ж я доручив Веселовському зв’язатися з українськими організаціями інших канадських провінцій і попросити їх уважно стежити за польськими газетами, щоб у разі появи антиукраїнських статей відразу гостро й різко відповісти у своїх газетах.

Тим часом я з’єднався з головою ліги українців Канади Олегом Романишиним і порадив провести зустріч між керівниками українських і польських організацій з метою погасити суперечку тут у Канаді й не переносити її в Україну та Польщу.

31 серпня відбувся вечір у резиденції польського посла. На зустрічі був президент польського Світового конгресу вільних поляків (СКВП) пан Бурський, представник канадського міністерства сільського господарства пан Алан Гратіас та ще кілька поважних осіб.

Я знав ставлення впливових польських політиків до України — вони за дружбу з Україною, тому відповідь президента СКВП і тлумачення події паном послом зарані були відомі, і все-таки викласти їм обом свої претензії до антиукраїнських публікацій торонтської газети я вважав доречним.

Після їхньої відповіді в тому дусі, що, мовляв, є чимало політично неосвічених поляків, як, либонь, і українців (о, так, і українців!), які пишуть бозна-що. Я мав задоволення поставити єхидне запитання: «А що, редактор газети також політично неосвічена людина?»

Слава Богу, що справу маєш з досвідченими політиками, бо далі розмова легко перейшла в конструктивне русло спільного погашення суперечності з приводу минулого. Погодилися на тому, що і поляки, і українці мусять думати передусім про майбутнє наших країн.

Пан Алан Гратіас привернув увагу конструктивними пропозиціями в галузі сільського господарства. Він запропонував розробити чотири програми співпраці з Україною: створити інфраструктури контролю за якістю зерна та його сертифікацію на рівні світових стандартів; комп’ютеризувати інфраструктури контролю за мінеральними добривами, пестицидами та якістю ґрунтів; співробітничати в галузі лісництва і створення тваринницької ферми канадського зразка.

Це були цікаві пропозиції, і посольство передало їх до Києва людям, що ближче стоять до цих проблем і можуть поцінувати з огляду українських конкретних потреб і можливостей.

Наступного дня мав тривалу розмову з головою Світового конгресу вільних українців (СКВУ) Юрієм Шимком. СКВУ готувався до з’їзду. На з’їзді слід було змінити назву, бо тепер уже вільними стали українці і в Україні. Необхідно було переосмислити мету і завдання СКВУ в нових політичних умовах, що склалися після дезінтеграції СРСР і створення незалежної України. Шимко хотів скласти з себе повноваження президента і питав мою думку про кандидатів на його місце — пана Ципівника і пана Скрипника. Я був схвальної думки про обох. Обидва — високоосвічені люди, спроможні гідно представляти українство у взаєминах з урядами країн поселення.

Друге питання, що було об’єктом нашого обміну думок, полягало в тому, як примусити уряд Росії офіційно визнати скоєння Росією злочину проти України.

Німці визнали скоєння злочину проти євреїв і сплатили Ізраїлю 76 млрд. американських доларів. Уряд західної (демократичної) частини Німеччини визнав, що Західна Німеччина як спадкоємиця гітлерівської Німеччини має нести відповідальність за скоєні нею злочини, тому держава взяла на себе обов’язок спокутувати провину. Для морального очищення ФРН визнала провину своєї держави-попередниці й засудила її злочини, а відтак взяла на себе обов’язок матеріальної компенсації.

Держави Ізраїль до 1947 року не існувало. Німці мордували євреїв — громадян різних держав. Ті, що залишилися в живих, в основному проживають у тих державах, де жили й до війни. Отже, західнонімецький уряд визнав уряд нової держави Ізраїлю за спадкоємця страждань євреїв різних країн поселення більше з гуманітарних міркувань, аніж із правових.

Східна Німеччина не визнала себе спадкоємицею гітлерівської Німеччини (хоча злочини Другої світової війни коїли німці і зі Східної Німеччини) і тим самим звільнила себе від обов’язку матеріальної компенсації жертв (та їхніх законних спадкоємців) за репресії, що їх коїли і її громадяни.

Прем’єр Японії визнав злочини Японії проти інших народів, засудив їх і попросив пробачення. Президент Росії також має визнати злочини Росії проти українського народу, попросити пробачення і запропонувати матеріальну компенсацію. Адже нинішня Росія не заперечує, що вона спадкоємиця Радянського Союзу.

Та оскільки США і «велика сімка» підтримують Росію, а не 15 нових незалежних держав, уряд України також не піде на відкриту вимогу до уряду Росії про визнання злочинів Росії проти України. Отже, хто готовий тиснути? Діаспорні організації та національно-демократичні організації в Україні. Які способи тиску вони мають? Невеличкі наклади діаспорних газет. Президенти інших держав не читають тих газет, отже, їхній вплив поза межами самих українських патріотичних середовищ мінімальний. Таким чином натиснути на російський уряд у нас немає жодних можливостей. Навіть коли б і була можливість тиску на російський уряд, все одно у нас обмаль шансів чогось добитися від Москви, бо в Москві панує не готовність покаятися за злочини імперії, а відновити імперію в попередніх кордонах. Причому багато хто з московських політиків це готовий робити способом скоєння нових злочинів проти українського й інших народів. Час спокути для Росії ще не настав. Він настане в час другої стадії розвалу Російської імперії, коли Федерація розвалиться на чотири — п’ять десятків нових незалежних держав. Це відбудеться на шляху демократизації Російської Федерації. Тож Захід дуже мудро чинить, що всіляко підтримує процеси демократизації в Росії. Для світу це справді не менш важливо, ніж збереження Україною своєї незалежності. Тому патріоти України повинні підтримувати демократизацію Російської Федерації й національно-демократичні сили в автономних республіках, краях і областях як потенційних руйнівників цієї міні-Російської імперії.

Я не знав, чи працює Комісія при міністерстві внутрішніх справ з вивчення історії ОУН-УПА, чи так і вщухла, не почавши роботи, але, бажаючи спонукати її до праці, написав листа до керівників українських діаспорних організацій з пропозицією зв’язатися з Комісією і запропонувати їй свою допомогу. У цих організаціях є чимало учасників збройної боротьби за незалежність, є велика кількість документів з вельми цінними свідченнями масового героїзму, мужності і безмежної самовідданості західноукраїнського населення, його вірності ідеї незалежності України. Немає жодних сумнівів, що вивчення цієї боротьби збільшить кількість прихильників наших друзів і зменшить сили ворогів.

За ініціативою Шандрука я взяв участь у переговорах з паном Капітановичем — колишнім послом Югославії в Канаді, який через незгоду з політикою свого уряду відмовився від високої посади, прийняв громадянство Канади і став одним з керівників потужної світової будівельної фірми. Тепер фірма пропонувала збудувати в Києві дипломатичне містечко. З попередніх зустрічей Шандрук дійшов висновку, що фірма підприємництво веде чесно і з нею варто мати справу. Капітанович уже мав на прикметі два підходящих для будівництва місця в межах Києва і одне на околиці міста. Де буде споруда і якою завбільшки — це вирішить Київська міська рада, але фірма має великий досвід будівництва такого роду, і пан Капітанович упевнений, що розташування майбутнього дипломатичного корпусу в двох-трьох містечках було б зручним і для дипломатів, і для Києва. Умови виконання контракту Шандруку здавалися цілком прийнятними. Я також не знайшов у пропозиціях Капітановича чогось невигідного для України, тому попросив Шандрука підготувати посольського листа до Києва з нашим позитивним відгуком.

Прагнучи допомогти Україні розв’язати енергетичну кризу і зменшити залежність від російської нафти, Олександр Шандрук активно вишукував різні ідеї й пропозиції щодо цього. Посольство допомагало у підготовці поїздки голови Держкомітету нафти й газу Михайла Ковалка до західних провінцій Канади для переговорів з нафтовими компаніями.

У ході спілкування в Оттаві з послом Південно-Африканської Республіки стало відомо, що в ПАР перетворення вугілля на бензин поставлено на промислову основу і що ПАР готова прийти нам на допомогу і збудувати в Україні завод майже безплатно. Посольство, звісна річ, ухопилося за цю ідею й почало розвивати її далі. Шандрук підготував до МЗС та Міненергетики відповідного листа, а я порушив це питання у телефонній розмові з кандидатом технічних наук Анатолієм Здоровим, що працював тоді в Харківській обласній адміністрації.

На моє повідомлення про досягнення ПАР він переможно заявив:

— Що там південноафриканці… Наші харківські вчені вже й самі розв’язали цю проблему — лабораторна установка працює і дає бензин.

— Так чому б не збудувати завод? Що, немає доларів?

— А навіщо нам долари, хіба наші робітники доларами платять за хліб?

— Та я маю на увазі долари для закупівлі за кордоном технологічного обладнання.

— Нам не потрібно купувати технологічного обладнання. Ми можемо його самі зробити.

— Тоді в чім річ?

— Немає вказівки від влади. Бракує одного — державницької волі зменшувати українську залежність від Москви.

З політичних верхів Києва чимдалі частіше доходили сумні звістки про відсутність приватизації та суперечки у Верховній Раді й уряді навколо майбутнього економічної політики України. Непокоїли взаємини з Росією. Схоже було на те, що в уряді навмисно створюють борги перед Росією, вона тисне вимогами сплатити їх, а наші свідомо піддаються і відступають. Часом здавалося, що наш Президент Кравчук хитріший за Єльцина і вміє його обіграти, а іншим разом складалося важення, що він психологічно слабкіший і щоразу у відповідальний момент відступає. Мене дратувала його поступливість. Я пробував ввійти в його становище, уявити всі труднощі й виправдати, але мозок тут же вказував на величезні тили, що стоять за Президентом, і виправдання не виходило.

З вересня в Дагомисі відбулася зустріч української й російської делегацій на найвищому державному рівні. Обговорювали питання розподілу Чорноморського флоту.

Від самого початку українська сторона у цьому питанні займала навдивовиж хибну позицію — погодилася обговорювати питання про розподіл Чорноморського флоту замість розподілу всіх флотів СРСР.

Щойно виникла проблема розподілу радянських військово-морських сил, Українська республіканська партія оприлюднила заяву з приводу розподілу Чорноморського флоту, що могла бути конструктивною основою для вироблення позиції України в цьому питанні: ділити потрібно не Чорноморський флот, а всі військово-морські сили Радянського Союзу, бо людські й природні ресурси та науковий потенціал України брали участь у створенні всіх флотів Радянського Союзу, всіх прибережних інфраструктур, наукових і дослідних інститутів та всього іншого, що створювало військово-морські збройні сили й забезпечувало їхню життєдіяльність.

З вересня Президент Кравчук у черговий раз капітулював перед Єльциним і погодився поділити порівну Чорноморський флот та прибережну інфраструктуру. Обурення не знало меж. До того ж поповзли чутки про готовність українського уряду здати в оренду ще інші військові бази. Росія, заохочена поступливістю, запропонувала взяти в оренду всі наші шість нафтоперегінних заводів. Що ше можна здати в оренду? Всю нашу землю, а самим піти в найми?

Я подивився на портрет Михайла Грушевського, що висів на одній із стін мого посольського кабінету, подивився на тризуб посланця Української народної республіки до Канади, що висів на другій стіні, й подумав: «Ви, ясновельможний пане президенте, не зберегли української держави, і її символ тризуб залишився лише пам’яткою ваших добрих прагнень. Ви, шановний пане професоре історії, не знали москалів, думали жити з ними в одному федеративному домі, чим занапастили Україну і самі закінчили життя на чужині.

Ви — і президент і тризуб — символи. Ви будете великими символами, якщо тепер наша держава втримається. Ви будете нічим, просто маленькими археологічними фактами, якщо теперішня держава не втримається. Бо якщо нас знову окупують москалі, вони додавлять нас, а всю історію багатовікової боротьби за незалежність перекрутять, переінакшать і зітруть у людській пам’яті. Зникне носій історичної пам’яті, і нікому ви, символи, не будете потрібні. Ви коріння, що живить дерево. А якщо ми загинемо, то й ви перетворитеся на суху й непотрібну потерть».

Невже знову, втретє в XX сторіччі, у нації не вистачить взаємнопритягальної сили, щоб об’єднатися навколо Києва і втриматися гуртом проти зовнішнього ворога?

А яка моя роль? Розширювати дипломатичний захист самостійної України?

Я його тут розширюю, а в Україні самостійність слабшає і слабшає. Я в Канаді пускаю коріння і розростаюся, а тіло України чимдалі густіше прошиває ракова тканина агентури московського імперіалізму, що, на відміну від попередніх часів, цього разу вирішив задушити Україну економічним зашморгом. Чи не призведуть ці дві протилежні тенденції розвитку до того, що в Канаді буде сильне посольство, а держава, яку воно представляє, зникне? І тоді поряд з цим блакитно-золотим тризубом 1918 року можна буде поставити мій особистий жовтий (під золото) тризуб і поряд з портретом Грушевського повісити портрет Президента Кравчука — і спровадити це все в музей старожитностей, поставивши крапку на самостійницьких потугах нації в XX сторіччі.

А якби я став президентом, усе було б зовсім інакше. Було б так, як і в цьому посольстві: жодної пиятики серед службовців, від 9-ї ранку до 6-ї вечора всі працювали б по-справжньому на державу, жодного розтягування державного майна і розкрадання державних коштів і жодного відступу бодай на один міліметр перед Єльциним чи будь-ким іншим, хто міг би опинитися на його місці. Президентом я не став. Ним став той, хто мав об’єктивні умови стати президентом. Звісна річ, з позиції президента я зробив би більше для зміцнення державності й поліпшення життя народу, аніж з позиції посла чи будь-якої іншої позиції. Проте якщо нація не доросла до того, щоб націоналіста зробити президентом, то націоналіст і далі зобов’язаний підносити рівень національної свідомості народу до свого рівня і тим самим наближати час, коли народ з розпорошеного населення стане нацією. Події в Україні переконують, що проблема зміцнення державницької течії в українському бурхливому суспільному морі знову набуває першорядної ваги.

З історії шістнадцяти революцій, що їх зазнала Візантійська імперія, я знав величезну силу суспільної інерції і все-таки недооцінив її, коли вирішував питання про виїзд з України в Канаду. Мені звідусіль дорікають, що я виїхав з України. А тим часом наші націоналісти й націонал-демократи все ще вважають, що українська самостійність тримається на національній свідомості, у той час як вона більшою мірою залежить від соціального чинника, простіше кажучи — від рівня добробуту народу. Я б сказав, що в наших українських умовах, коли народ зовсім не знає своєї національної історії і весь просякнутий матеріалізмом та різними комплексами національної меншовартості, на зростання національної свідомості рівень достатків впливає більше, ніж будь-що інше. Тому й програмою національно-демократичних сил має бути не тільки і не стільки патріотичне виховання через поширення історичних знань та інших способів просвіти, як боротьба супроти захисників старого ладу за реформування економіки на шляху до поліпшення добробуту людей.

Розділ XIII ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Значні ускладнення в роботі нашого посольства, так само, мабуть, як і в інших посольствах України, виникали тоді, коли три перші особи держави: Президент, Голова Верховної Ради і прем’єр-міністр України виступали публічно з одного й того ж питання, висловлюючи абсолютно несумісні поміж собою думки. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці літа — початку осені 1993 року, коли весь світ хвилювало питання щодо нашої ядерної зброї.

Тоді Президент схилявся до відмови від цієї зброї, Кабінет Міністрів рішуче виступав за ядерне роззброєння і навіть через МЗС оприлюднював запевнення наших закордонних партнерів у неминучості приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерної держави. Натомість Голова Верховної Ради обстоював позиції збереження ядерного статусу України.

Аналогічні ситуації виникали і навколо інших проблем, зокрема щодо перспектив приєднання України до Економічного Союзу СНД.

За таких умов посольству дуже важко було давати офіційні роз’яснення позиції України. Доводилося часом докладати багато фантазії, щоб сказати так, аби не сказати нічого по суті.

6 вересня 1993 року уряд Кучми пішов у відставку.

Обміркувавши капітуляцію в Криму — угоду Кравчука ділити Чорноморський флот навпіл, розпуск Верховної Ради і призначення на березень 1994 року нових виборів, відставку уряду Кучми, капітуляцію перед Заходом і згоду на знищення ядерної зброї, активізацію комуністичних антиукраїнських елементів та дедалі більшу загрозу незалежності, я вирішив повертатися в Україну — і з черговою дипломатичною поштою відправив заяву Президентові про відставку.

Припускаючи, що мої наступники в посольстві будуть не такі ощадливі й дбайливі, як я, збільшив тиск на керівництво КУКу, аби воно швидше погодилося на купівлю житлового будинку для посольства. На рахунку КУКівського Фонду амбасади було півмільйона доларів. Я не хотів, щоб їх використали на різні поточні потреби. Мені хотілося купити на них житловий будинок для посольства.

Десь у середині вересня КУК ухвалив рішення купити будинок. Ухвалу з Вінніпега надіслали до Оттави. Посольство запросило агента з продажу нерухомостей, він знайшов кілька будинків на вибір, і тут виникла цікава притичина. У будинках мешкали пожильці, і власники не мали права виселити їх до закінчення договору найму житлового приміщення. Виселяти не можна також у холодну пору року тощо — чисто тобі наче в колишньому Радянському Союзі!

Від посольства вести справу купівлі я уповноважив радника-посланника Андрія Веселовського і наказав всіляко прискорювати купівлю. Це було нелегко через неможливість примусового виселення пожильців. До виїзду з Канади залишалося півтора місяця. Хотілося встигнути оформити угоду, проте надія на успіх дедалі зменшувалася.

13 вересня зустрівся з послом Ватикану Карлом Курісом. Під час бесіди торкнулися відродження християнської моралі та боротьби національно-демократичних сил супроти безбожного комунізму в період підготовки до виборів нового складу українського парламенту.

Пан Куріс, ясна річ, був за відродження християнства в Україні. Багато хто хотів навернути спустошені атеїзмом українські душі до своєї віри. Польські католики також цього прагнули. І намагаються розширювати свою місіонерську діяльність із західних регіонів до східних меж України. Папа Римський (поляк Войтило) заохочував польських католиків посуватися на схід від Збруча і водночас заборонив українським греко-католикам іти за Збруч. Як шановний посол Ватикану пояснить таку антиукраїнську спрямованість настанов Папи Римського? Прямої відповіді я не почув.

Тоді запитав Карла Куріса: що важливіше — виконання папської настанови чи християнізація атеїстів?

Посол був вправним дипломатом і майстерно обминув пастку у той спосіб, що дуже розлого розповів, про тисячолітній досвід католицької церкви в наверненні різних язичників на всіх континентах землі до своєї віри, додавши, що видима суперечність може бути усунута в практичних діях на місцях через толерантні настанови єпископів.

Я зауважив, що українська греко-католицька церква за обрядом православна і Ватикану підпорядкована лише адміністративно. Духовні отці України наприкінці XVI сторіччя пішли на підпорядкування Ватикану з метою послаблення впливу промосковського константинопольського патріархату, що в умовах турецького гніту шукав собі підтримки московського духівництва за рахунок України.

Хоча православний обряд у греко-католицькій церкві і зазнав деякого впливу з боку католицизму, цих змін прості парафіяни практично не помічають. Тому ідея об’єднання греко-католиків, автокефалістів і православних зустрічає широку підтримку, і коли б не московська агентура, це об’єднання можна було здійснити впродовж якихось десяти років і створити єдину помісну християнську церкву.

— Як ваша екселенція, — запитав я, — дивиться на перспективу об’єднання трьох церков у одну християнську церкву?

— Важливо побороти в людських душах безбожжя, бо воно вбиває в людині совість і робить взаємини між людьми вкрай прагматичними, грубими, егоїстичними. Зникає теплота у взаєминах між людьми. В атеїстичному суспільстві діти не шанують своїх батьків, молодші не шанують старших, живі не шанують мертвих, і могил прадідів не доглядають самі, а перекладають цей обов’язок на державу, навіть більше — не вважають за свій обов’язок знати і пам’ятати своїх пращурів далі від живих діда й баби. Хто був прадід і прабаба, вони не знають. Такий розрив між поколіннями духовно збіднює живі покоління. Таким було ваше українське комуністичне суспільство. Поширення християнства у будь-якій формі — це вже великий плюс.

— В Україну вже завезено мільйон примірників біблій. Святе Письмо стало доступне кожному. Проте в нас зовсім немає інших книжок — художньої літератури релігійно-духовного змісту, приміром, таких повістей, які писав Ван Дайк.

Біблія звертається до розуму людини, проте розум за своїми властивостями критичний, і біблійний текст не кожного переконає, бо й не кожен захоче прив’язувати своє духовне коріння до іудейської історії. А художні релігійно-духовні твори звертаються до почуттів людини. І там, де розум не здужає подолати атеїзм, майстерно написана повість може породити добрі гуманні почуття і зробити людину кращою.

Ви, ваша екселенціє, знаєте, що в Україні є два протистояння: релігійна віра — атеїзм, точніше, його аморальні наслідки, та патріотизм і проросійський комунізм. Україна наближається до парламентських виборів. Виборці вибиратимуть між комуністами й націонал-демократами. Тяжке життя схиляє виборців до віри всіляким демагогам. Оскільки комуністи в демагогічних спекуляціях на труднощах життя досягли найбільшої майстерності, то вони, без сумніву, обдурять частину виборців і прорвуться до парламенту. Щоб зменшити їхній вплив, було б доцільно розширити християнське просвітянство в дусі викриття і критики антидемократичної й брутальної сутності комунізму.

— А хіба ваші виборці цього досі не зрозуміли?

— Щоб зрозуміти, потрібно поглянути збоку. Лев, який народився в зоопарку, зоопарк вважає за своє нормальне природне середовище. Наші виборці ще не мали нагоди поглянути на своє становище збоку, бо влада в її безпосередньому персональному складі і в державних органах, і на підприємствах не оновилася, і там, на рівні простого трудівника, життя майже не змінилося, а в сенсі матеріальних достатків — погіршилося.

Далі я поставив запитання, чи не міг би християнський Захід допомогти ще раз. Уперше він допоміг тим, що задовольнив потребу населення в бібліях. Він би не менше допоміг удруге, коли б бодай трохи задовольнив потребу населення в художній релігійно-духовній літературі. Масштаб, ясна річ, великий, але якщо з першим завданням Захід успішно впорався, то він спроможний упоратися і з другим завданням. А якщо зважити на глибину згубного атеїстичного впливу і величезні масштаби труднощів його подолання, то насичення ринку духовною літературою — виправдане і при бажанні цілком здійсниме.

— Якщо так підходити, — сказав посол, — тоді треба думати не тільки про Україну, бо під комунізмом була не лише вона.

— Україна ділить величезний євразійський простір на дві частини. Саме вона стоїть на межі Європи й Азії. Саме тут важливо захищати європейські духовні цінності. Ми покалічена, але не вбита нація. У глибинах народу вціліли духовні прапервні українців, і доброзичлива допомога Заходу могла б прискорити їх зміцнення і розквіт. Ці прапервні — європейська цивілізація, і на межі з азійською Московією Україна захищала б Європу.

Пан посол обіцяв передати нашу розмову до Ватикану. З його прихильного ставлення до України я відчував, що до Ватикану підуть позитивні рекомендації.

19 вересня я написав звернення українцям Канади з поясненням мотивів полишення посади посла і повернення в Україну. Подаю зміст звернення:

20 вересня провів переговори з англійським послом, 22 вересня — з італійським. В обох зустрічах докладно обговорив геополітичні обставини в світі й особливо в Європі після дезінтеграції СРСР і створення нових незалежних держав.

Коротко виклав своє розуміння історичного розвитку людства як складного процесу послідовного розвитку засобів виробництва, постійного розширення свободи людини, ускладнення структури суспільств через створення різноманітних об’єднань громадян як організаційних форм реалізації індивідуальних цілей, зв’язок переорієнтації ідейної спрямованості суспільств на внутрішній розвиток з одвічним прагненням народу до створення великих держав та імперій. Розвиток людства, що має місце в період після Другої світової війни, особливо з 70-х років — це якісно новий період в його історії: нагромадження й поширення інформації пішло такими швидкими темпами, що кожне наступне десятиріччя людство здобуває стільки нових знань, скільки було накопичено за всю попередню історію. Знання набувають найбільшої цінності. Якщо в попередні епохи війна була способом захистити народ і сприяти зростанню національного багатства, то величезне збільшення обсягу людських знань і науково-технічна революція переорієнтовують взаємини між націями з війни на економічне змагання. Це означає, що в історії людства період імперій закінчується.

З огляду на таку закономірність розвитку політика західних держав щодо Росії і нових держав нелогічна: Захід допомагає Росії і не допомагає Україні та іншим новим державам. Історія прирекла Російську імперію до загибелі, відбулася перша стадія її дезінтеграції, а Захід не сприяє доведенню цього процесу до його логічного кінця — розвалу Російської Федерації і утворення десятків нових незалежних держав, — а допомагає Росії. Ця допомога не врятує міні-імперію, але уповільнить розпад і продовжить страждання поневолених народів.

Не Москві слід би допомагати, а Україні, Татарстану, Мордві, Башкортостану, Чувашії, Чечні.

— Я знаю ваш життєпис, — сказав італійський посол, — і розумію ваші почуття. І все-таки погляньте, що виходить: ви пропонуєте тиснути на ядерну державу, не припускаючи, що вона спроможна застосувати цю зброю, а ми, не побувавши в її тюрмах, припускаємо, що вона може розпочати ядерну війну. Виходить, що ви бачите в Росії більше людяності, ніж ми.

— Гадаю, тут має місце інше. Ядерну зброю можна застосувати до конкретного ворога. Її не можна застосувати до антикомуністів Італії, націоналістів України чи так званих реваншистів Німеччини. Допомога західних держав Україні не може спровокувати ядерної атаки супроти якоїсь країни Заходу. Припинення допомоги уряду Єльцина також не буде підставою для ядерного удару. Допомога приволзьким, кавказьким народам десятками різних каналів і в різних формах не спровокує ядерної війни. Одне слово, активна багатогранна праця на прискорення дезінтеграції імперії і зміцнення нових держав абсолютно не збільшує ризику ядерної війни поміж Росією і Заходом.

На це обидва більш-менш однаково відповіли в тому дусі, що перед їхніми країнами інші завдання. Вони раді, що Радянський Союз розпався і зникла загроза його нападу. Тепер вони спокійніше можуть зайнятися своїми проблемами, а саме: підвищенням конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку, зниженням безробіття тощо. Їхню увагу починає привертати проблема захисту своїх країн від емігрантів з Південно-Східної Азії та з пострадянської території. Першими цю навалу зупинили німці, запровадивши 1992 року жорсткий контроль в’їзду чужинців до Німеччини.

За німцями пішли французи. Тепер і в їхніх урядах обдумують способи захисту від напливу емігрантів.

Справді, кому потрібна галайстра, що відмовилася від своєї батьківщини і ладна їхати будь-куди, аби дістати шматок хліба, чарку вина та цигарку. Це та наволоч, яка, приїхавши до чужої країни, породжує сотні нових складних проблем, що їх годі й розв’язати. Вони посилаються на загальну декларацію прав людини, вивчили адреси міжнародних організацій у захисті прав людини і нічого не хочуть знати про почуття місцевого європейського населення, яке невтомною працею й ощадливістю впродовж століть ішло до нинішнього розквіту й достатку. І та галайстра не просить скромно допомогти — вона вимагає поділитися з нею національним надбанням!..

* * *

23 вересня відбувся вечір української класичної музики. З Києва прибули відомі співаки й музиканти: композитор Микола Скорик, баритон Валерій Бурмистер, скрипаль Богдан Каськів, віолончеліст Юрій Ланюк і пані Анна Климашівська.

Посольство запросило на концерт оттавських дипломатів, прийшло багато українців та інших оттавських шанувальників музики.

Канадці більше знайомі з українським народним ужитковим мистецтвом — піснею, танцем, гаптуванням тощо. З класичною музикою вони менше знайомі. Йдучи на концерт, ми з дружиною дещо потерпали: чи вдасться концерт? Як сприйме українську музику меломанська публіка Оттави? Ми тепер уже державна нація і активно творимо політичну культуру, а чи маємо і яку маємо культуру музичну?

Слава Богу, концерт був успішний, публіка сприйняла українських музикантів, приємні звуки наповнили серця слухачів, і вони були задоволені. Я привітав артистів з успіхом на оттавській сцені, щиро подякував і запросив на гостину до посольства.

* * *

Звістку про мою відставку в посольстві сприйняли по-різному. Одні зітхнули з полегкістю: тепер у неформальному спілкуванні можна буде повернутися до любої для їхніх вух російської мови, заснувати профспілку для перекачування державних коштів для власних потреб, можливо, новий посол (Іван Батюк) дозволить їм іще щось. Інші засумували, бо припускали, що новий посол відмовить їм у продовженні статусу тимчасових працівників, а робота їм подобалася, хоча давала й незначний за канадськими мірками заробіток.

По-іншому відреагував Шандрук. Він також вирішив повертатися в Україну. Я пропонував йому не пов’язувати своє рішення з моїм, але він сказав: «Я погодився на вашу пропозицію обійняти посаду першого секретаря з питань науки і технології посольства України в Канаді, а згодом — виконувати обов’язки радника з питань економіки та торгівлі посольства виключно для того, щоб допомогти вам втілювати в життя незалежну зовнішню політику нашої молодої держави. З вашою відставкою це стає для мене тут, у Канаді, неможливим, і я прошу поінформувати Міністерство закордонних справ України про моє бажання залишити посаду в посольстві і разом з вами повернутися в Україну.»

— Пане Олександре, коли б для мене існувала тільки проблема боротьби з бюрократизмом нашого МЗС, я міг би продовжувати її ще довго-довго. Проте є інше поле діяльності, значно ширше й важливіше — політична боротьба в Україні супроти ворогів державності за розширення впливу наших націоналістично-реформаторських сил.

— Пане посол, ми обидва члени Республіканської партії. Республіканці мусять активізувати діяльність супроти антидержавницьких елементів. Я впевнений, що в Україні наші зусилля будуть використані раціональніше, аніж коли ми тут, у Канаді, боротимемося з брежнівцями в нашому МЗС.

— Мені надзвичайно приємно бачити такий високий рівень патріотизму. Ви готові покинути роботу в посольстві, таку вигідну для особистої кар’єри, задля спільної справи — це мене захоплює!

— Я від самого початку постановив, що в посольстві буду разом з вами і не довше, ніж ви.

— Дякую за відданість. У безкорисливому варіанті вона тепер зустрічається надзвичайно рідко. Тим дорожча вона і варта щирої дяки. Коли б ви залишилися, я не дорікнув би вам жодним словом, але якщо вже вирішили їхати, то будемо разом мобілізовувати діаспору на допомогу демократичним силам у виборах.

Після цієї розмови я почав особливо настирливо телефонувати до МЗС і домагатися швидше направити до посольства нових співробітників.

* * *

25 вересня у Торонто відбулася презентація англомовної української енциклопедії. В низці енциклопедій українознавства ця праця має особливе значення. Якщо попередні енциклопедії українознавства давали українцеві широку інформацію про Україну для кращого пізнання самих себе, то ця праця призначена дати інформацію про Україну і українців іноземному англомовному читачеві. Значення цієї праці особливо зростає з проголошенням України незалежною державою. Досі світ черпав інформацію про Україну головним чином з російської та совітської по суті своїй антиукраїнської літератури й періодики. Тепер уперше про Україну з’являється капітальна праця українських авторів англійською мовою.

Дослідники й політики, чий інтерес до України зріс, тепер мають можливість добувати інформацію про нас із правдивого українського джерела.

На презентацію з’їхалося багато українських учених — людей високоосвічених, культурних, патріотичних. Вони, ці вигнанці з рідного краю, спромоглися зробити те, що не спроможні були зробити вісім університетів, сотні інших вузів і тисячі підневільних українських учених в Україні. Слава тобі, Господи, що в цих розумних людей не згасла любов до рідного краю!

Я вже згадував ім’я королівського радника Богдана Онищука. Він адвокат і власник юридичної фірми.

Цей висококультурний і розумний українець багато робив для розширення українсько-канадських взаємин.

14 вересня 1993 року Богдан Онищук направив державному секретареві іноземних справ Канади Перину Бити три документи: пропозиції про стратегію на найближчий час; пропозиції про довгострокову перспективну стратегію Канади щодо України та супровідний лист до цих пропозицій. Українськомовний варіант текстів у мене не зберігся, тому подаю їх у власному перекладі.

Я щойно повернувся з Києва і хотів би поговорити з вами на вищезгадану тему.

Україна перебуває в жахливому політичному й економічному стані. Частково це пояснюється цілковитою відсутністю у реформаторських елементів досвіду керівництва країною (Росія залишила Україну фактично без жодної інфраструктури). Проте великою мірою це наслідок діяльності «п’ятої колони», що її здійснює «стара гвардія», яка лишилася на своїх посадах після проголошення Декларації про державний суверенітет. Вона торпедує всі реформаторські спроби, та найбільше непокоїть те, що вона пограбувала фінанси країни і є відповідальною за корупцію та розкрадання надходжень і митних прибутків у величезних масштабах.

Україна терміново потребує всебічної допомоги західних демократій. Найважливіше, однак, є розуміння Заходом, чому реформи не здійснюються і яку стратегію допомоги слід у зв’язку з цим виробити. Якщо ми нічого не зробимо, Україна знову опиниться під владою старої Російської імперії — а цього не можна дозволити з огляду на стратегічні й геополітичні інтереси Заходу.

США не можуть узяти ініціативу на себе внаслідок їхньої взаємодії з Росією (у сфері ядерного роззброєння), але Канада може — і тим заслужила б собі величезну довіру у світі.

Я хотів би зустрітися з вами, щоб щиро обговорити цю справу на основі наших переконань. Я розумію, що ми ввійшли в гарячу стадію виборчої кампанії, проте світові події не чекають на те, щоб надати зручні умови для наших зустрічей.

Повідомте мене про найближчий зручний для вас час для зустрічі. А поки що осмілюсь подати деякі думки про короткотермінову (негайну) і перспективну стратегії, які можуть правити за основу для нашої дискусії.

1. Канада повинна негайно запропонувати Україні допомогу у виході її з економічної кризи. Допомогу можна надати порадами в галузі керівництва економікою, банківською і фінансовою справами. За домовленістю з Україною в її інтересах клопотатися перед «великою сімкою», Світовим банком, Міжнародним валютним фондом та Європейською спільнотою про пакет економічної допомоги Україні. Канада — дім для понад як мільйона канадських громадян українського походження. Вони пильно стежать за подіями в Україні, тому Канада має випередити держави «великої сімки» та всі інші держави західної демократії в допомозі Україні.

2. Канада має закликати Міжнародний валютний фонд негайно поновити обговорення системи засобів транспортування для того, щоб дозволити Україні платити за певну частину нафти й газу, що їх вона тепер імпортує з Росії.

Це б полегшило економічний тиск, що його справляє Росія на Україну у час, коли її економічний дім не приведений до ладу. Це займе певний час і означатиме непряму допомогу Росії шляхом передачі їй у руки певної кількості твердої валюти. Будь-які подібні засоби, звісна річ, мають надаватися Україні на умовах, що Україна негайно почне економічні реформи, вживатиме заходів до стабілізації своєї валюти тощо.

3. Канада повинна направити ноту Президентові Кравчуку, що допомога надаватиметься за умови, коли хабарництво, продажність і грабіж державної скарбниці будуть зупинені рішучими діями українського уряду і економічні реформи почнуться негайно. В обох цих випадках Канада мусить запропонувати свою допомогу.

4. Канада має запропонувати Україні групу з 10–12 судових бухгалтерів-експертів для того, щоб допомогти українській стороні простежити за тими сотнями мільйонів доларів, що були вивезені на Захід і в банки країн третього світу несумлінними керівниками державних підприємств та їхніми співучасниками. Ми маємо в Королівській канадській кінній поліції та службі безпеки висококваліфіковану ланку фахівців у цій справі, і серед них багато українських офіцерів поліції, яких можна залучити до праці.

5. Прем’єр-міністр та державний секретар закордонних справ повинні знайти час у своїх передвиборчих графіках для зустрічі з заступником прем’єр-міністра України Миколою Жулинським у час його перебування в Канаді від 25 вересня до 2 жовтня і прийняти першого заступника прем’єр-міністра Ігоря Юхновського та заступника прем’єр-міністра Віктора Пинзеника, візит яких до Канади намічений на 7–14 жовтня 1993 року. Всі ці три українські діячі — високоповажні реформатори й демократи. Останні два пішли у відставку з Кабінету Міністрів через відсутність економічних реформ та корупцію, проти чого вони протестували.

1. Канада має проводити політику «особливих взаємин» з Україною, цебто з висоти свого досвіду надавати Україні поради, як творити демократичні інституції та вільну ринкову економіку, і клопотатись перед міжнародними організаціями від імені України.

Канада першою із західних країн визнала незалежну Україну.

Канада є домівкою для понад мільйона канадців українського походження.

Канада й Україна подібні за кліматом і природною базою економіки.

Як США зосереджуються на поліпшенні взаємин з Росією, так Канада має йти першою до України, щоб та не почувала себе покинутою Заходом.

2. Державний секретар закордонних справ повинен негайно спланувати візит в Україну для того, щоб відновити взаємини, які ослабли впродовж останніх 12–18 місяців. Це важливо з підприємницьких міркувань, але ще важливіше — допомогти Україні в її переході до західної економічної системи в час, коли економічні реформи там фактично зупинилися (з причин, які можна пояснити детально). Така поїздка могла б означати поштовх для нової політики «особливих взаємин».

3. Канаді слід активніше залучати Україну до діяльності ООН, НАТО, НБСЄ і допомогти їй зміцнити своє становище у вільному світі й просувати її інтереси в Міжнародному валютному фонді, «великій сімці», Світовому банку та різних міжнародних фінансових організаціях для того, щоб Україна могла одержати доступ до різноманітного фінансування потреб її економічного розвитку й стабілізації, а також надати висококласних політичних радників. Найголовнішими пріоритетами мають бути допомога у взаєминах з «великою сімкою» та Міжнародним валютним фондом для організації дійових засобів системної трансформації надійних угод та економічної допомоги в надзвичайній ситуації, зумовленій нинішньою економічною кризою.

4. Державний секретар закордонних справ повинен запросити голову комісії в закордонних справах Верховної Ради пана Дмитра Павличка та міністра закордонних справ України пана Анатолія Зленка до Канади для обговорення широкого кола геополітичних проблем, таких, як угода «Старт», безпека українських кордонів та допомога Україні в будівництві інфраструктури.

5. Канаді слід зосередитися на допомозі Україні збудувати урядову й адміністративну інфраструкутру, а також систему суспільної допомоги. Україна фактично не має такої інфраструктури, і в неї дуже мало людей, що мають досвід організації діяльності цього громадського сектора. Канада ж має видатних фахівців у цій сфері.

6. Канада повинна запропонувати допомогу у вдосконаленні українських атомних реакторів та її ядерної програми. Ми маємо величезний досвід у цій галузі, а реактор системи «Канді» подібний до українських реакторів.

7. Здається, українсько-канадська угода про захист іноземних інвестицій та угода проти подвійного оподаткування готові до підписання. Слід надати першорядної ваги прискореному виконанню цих угод обома країнами, адже вони допоможуть і канадським фірмам мати вигідний бізнес в Україні.

Канада повинна розглянути пропозицію про те, щоб в угоді про уникнення подвійного оподаткування зупинитися на стягненні нульового відсотка. Це б зробило Канаду бажаною країною для здійснення через її територію поставок в Україну з усього американського континенту. Великобританія, Австрія, Кіпр мають у контрактах подібні статті про нульове стягнення податку, тому більшість великих оподатковуваних торговельних операцій здійснюються через ці країни, і їм надходять значні суми прибутку. Канаді слід спробувати забезпечити подібне положення для канадського бізнесу.

8. Нещодавно з допомогою Української канадської федерації професіоналів і підприємців була заснована торговельна палата з канцеляріями в Торонто, Монреалі й Едмонтоні. Торговельна палата користується повною підтримкою уряду України. Заступник прем’єр-міністра з економічної реформи пан Віктор Пинзеник нещодавно писав державному секретареві про підтримку українським урядом цього органу. Канадський уряд повинен розглянути питання про підтримку Українсько-канадської торговельної палати (УКТП), особливо слід якнайшвидше заснувати канцелярію в Києві. Це сприятиме зміцненню підприємницьких взаємин між двома країнами та розширенню канадської присутності в Україні. Канцелярія УКТП могла б надавати велику допомогу і канадському посольству в Києві.

9. Канада має зовсім невідповідну (50 млн. доларів) кредитну лінію для фінансування підприємництва в Україні, до того ж уся вона вже використана. Отже, необхідно збільшити кредитну лінію принаймні до 150–200 млн. доларів, причому вона має бути надана на пільгових умовах. Кредит повинен бути спрямований у ті окремі сектори, де канадські компанії мають значний експортний потенціал в Україну, наприклад, сфери енергетики, телекомунікацій, житлового й шляхового будівництва, суднобудування та переробки сільськогосподарської продукції.

10. Після парламентських виборів Канада повинна обдумати серію візитів високого рівня в Україну і з України, зокрема:

— обмін візитами прем’єр-міністра Канади до Києва і Президента України до Оттави;

— міністр міжнародної торгівлі Канади і міністр міжнародної торгівлі України повинні обмінятися візитами й підписати торговельні угоди, про які згадано вище;

— інших відповідальних міністрів у ключових галузях українсько-канадських інтересів, таких, як енергетика, сільське господарство, державні фінанси, охорона здоров’я, національна безпека, в тому числі співпраця військових міністерств».

27 вересня пан Онищук повідомив про коротку розмову з Перином Бити та про зустріч його з нашим міністром Зленком. Розповів про бесіду з британським консулом у Торонто, де також ішлося про ставлення «великої сімки» до України.

У департаменті закордонних справ і міжнародної торгівлі Канади працювало чимало українців. Ці люди — громадяни Канади, і вони, власне, в інтересах Канади намагалися сприяти розширенню канадсько-українського політичного взаєморозуміння. Зустрічі з цими людьми давали можливість посольству краще розуміти пульсацію настроїв і планування зовнішньої політики канадської держави.

Готуючись до від’їзду в Україну, я проводив інтенсивні консультації з метою ще більше наблизити їх до посольства та по змозі передати свої особисті знайомства дипломатам, що залишалися працювати в Оттаві. 28 вересня така зустріч у резиденції відбулася з участю директора Директорату стратегічних досліджень Романа Якубіва, директора бюро міжнародної освіти Ігоря Ба́рана, співробітників Канадського МЗС Михайла Решітника, Євгена Степчука та Бориса Сірського, віце-президента канадської компанії (спеціалізується на друкуванні грошей та цінних паперів) Ореста Новаківського. З боку посольства, окрім мене, був перший секретар з консульських справ Ярослав Асман.

Шановним колегам я докладно розповів про становище в Україні та мотиви відставки з посольської посади й повернення в Україну. Вони висловили своє бачення майбутнього розвитку нових пострадянських держав, ставлення «великої сімки» до Росії і Єльцина, порушення західними стратегами питання про розширення НАТО й того, як у всіх цих умовах допомагати Україні.

З групи юристів, яку 1992 року я намагався створити для роботи над проектом Конституції України, кілька чоловік розробили тільки незначні пропозиції. По-справжньому за цю роботу взявся лише професор Теофіл Кісь, віддаючи їй весь вільний час за межами безпосередніх обов’язків в університеті.

Вийшли не просто зауваження до того проекту, що був покладений в основу роботи Конституційної комісії, а, сказати б, окремий проект основного Закону. Пан Кісь хотів направити його в Київ, і я написав йому рекомендаційного листа до голови робочої групи Конституційної комісії професора Юзькова.

Посольство давно проводило ділові переговори з групою підприємців у галузі виробництва м’ясних та молочних продуктів. До групи входило понад два десятки осіб, головним чином німецького походження. Умовно ми називали їх групою Генна і Брауна — за прізвищами людей, що організували наші зустрічі. (Валтера Генна рекомендував до співпраці ще колишній представник МЗС України Юрій Богаєвський).

Вони знали про відсталість української м’ясо-молочної переробної промисловості, самі мали найновішу технологію і хотіли розгорнути цю промисловість на півдні України. Посольство активно намагалося їм допомогти.

Днями група у складі близько 30 осіб повернулася з України. Вона проробила шлях від Одеси до Києва з багатьма зупинками для вивчення обставин та переговорів з представниками місцевої влади. Промисловці були задоволені. Група засновуватиме свої чи спільні підприємства й схилятиме інших канадських підприємців до вкладення в Україні своїх капіталів. Ми в посольстві раділи їхньому оптимізму. І Шандрук, і я попереджали їх про труднощі бюрократичного характеру і гіпертрофоване хабарництво. Зіткнулися вони з цим чи їм пощастило не зіткнутися з бюрократами і хабарниками — однаково добре: ці люди вміють робити справу і мають для того кошти, отже, може, й Україні допоможуть подолати технічну відсталість.

Наслідки поїздки груп Генна і Брауна були обговорені в посольстві.

Тоді ж торкнулися ще двох тем.

Перша була пов’язана з намаганням посольства спонукати Україну до виробництва метанолу для часткової заміни бензину. Тепер нам на допомогу прийшли ще дві особи: від міністерства індустрії, науки й технологій Канади Ганс Краукліс та від міністерства фінансів і скарбниці Канади Андрій Климчак.

Друга тема — це ставлення України до Міжнародної фінансової корпорації (філії Міжнародного банку). За правилами Міжнародної фінансової корпорації, держава — член корпорації мала сплатити внесок у сумі шість мільйонів доларів. Сплативши цей внесок, можна одержувати кредити на мільярди доларів. Український уряд не зробив цього внеску і тим самим не здобув права на одержання кредитів.

Добре це чи погано?

Відповідь залежить від двох чинників: по-перше, за скільки відсотків річних корпорація видає кредити; по-друге, скільки відсотків прибутку матиме та наша галузь економіки, куди будуть вкладені позичені гроші й чи відсотки прибутку будуть більші від відсотків, що їх необхідно сплатити за кредит. Якщо прибуток більший, тоді кредит варто брати; якщо менший, тоді не треба брати, бо не варто збільшувати зовнішньої заборгованості.

В Україні є система пільг і система переваг. І в Канаді вони є. Пільги — це допомога хворим, безробітним тощо. Переваги — це виділення важливих осіб із середовища звичайних громадян. Виділяє їх держава, оформлюючи певним правовим чином, або ж такі переваги там і тут існують як неписаний закон. Тільки проявляються вони по-різному.

В Україні, наприклад, посол з дипломатичним паспортом користується статусом недоторканності і проносить свої речі на митницях і в аеропортах без перевірки. Подібним імунітетом користуються депутати Верховної Ради й люди з дипломатичними паспортами.

У Канаді ж самі по собі ці документи не звільняють від особистої перевірки і перевірки речей в аеропортах. Там для уникнення перевірок необхідно отримати статус дуже важливої особи (very important person — VIP). Так, наприкінці вересня 1993 року до Канади приїздили повноважні представники нашої держави Іван Дзюба, Віктор Пинзеник та Ігор Юхновський. Спростити їм процедуру переходу державної митниці в аеропорту можна було тільки одним способом — надати статус VIP. Щоб це зробити, посольство надіслало ноту до протокольного відділу ДЗСМТ Канади про надання їм такого статусу.

Собі я не добивався такого статусу, хоч і обурювався з перевірок. Як це так: я — особа, якою представлена в Канаді Українська держава, а мене, тобто Українську державу, уважно обстежують електронним приладом! Та це ж приниження всієї України! Однак поширеність у світі повітряних диверсій, пояснення канадських митників, що посли всіх держав, прилітаючи до Канади, проходять перевірку і небажання щоразу засилати ноту за статусом VIP вгомонили моє обурення, і я мовчки терпів це технічне досягнення двадцятого сторіччя.

В Україні депутати Верховної Ради та високі державні службовці до посвідки водія отримують картку, що зобов’язує працівників автоінспекції сприяти їхньому безборонному проїзду. І міліція не осмілюється штрафувати депутатів за їзду без пасу безпеки та інші дрібні порушення правил дорожнього руху. У Канаді перед дорожніми правилами всі рівні, і дорожня поліція штрафує всіх порушників, незалежно від посади й суспільного становища людини.

А щоб скласти деяке уявлення про загальні соціальні гарантії, наведу витяг Правил найму працівників, чинних у провінції Онтаріо:

мінімальний вік для найму до праці — 16 років;

максимум тривалості робочого часу на тиждень — 48 годин;

мінімальна оплата праці за наймом в КД: 6,35 долара на годину, 279,40 — на 44-годинний тиждень і 1201,42 — на місяць;

максимум квартирної плати за тиждень — 78,75 долара (за умов проживання в приватному помешканні), 64,05 — (за умов проживання в неприватному помешканні);

надурочна оплата: мінімум 9,53 долара за годину; півтори ставки звичайної погодинної плати за кожну пропрацьовану годину понад тижневі 44 години;

відгули — півтори години за кожну годину, пропрацьовану в неробочий час;

тривалість відпустки — два тижні після 12 місяців праці (відпустка надається в підходящий для наймача час, проте її необхідно надати в межах до 10 наступних місяців);

оплата відпустки — 4 відсотки загального заробітку, отриманого впродовж 12 місяців із врахуванням надурочних і премій;

попередження про звільнення має бути зроблене за два тижні; якщо працівнику дано менше 2-х тижнів, зарплата йому має бути виплачена за відповідний період;

свята — мінімум 8 днів річно (якщо свято випадає на неробочий день або на час щорічної відпустки, працівник має право на відгул з оплатою замість пропущеного свята або одержує грошову компенсацію за додатковий день).

Готуючись до від’їзду з Канади, я намагався налагодити якомога більше зв’язків з підприємцями. З цією метою вилетів до провінції Саскачеван. Прем’єром провінції був українець Рей Романів. Він давно запрошував мене відвідати провінцію для зустрічей з місцевими урядовцями, підприємцями та українською громадою.

Столиця провінції — місто Регіна (англійською звучить Ріджайна). З Торонто до Ріджайни я прилетів 3 жовтня. В аеропорту зустріли, як завжди, привітно.

За погодженням української громади з урядом супроводжував мене в Ріджайні доктор економіки пан Петро Воробей.

Того ж дня увечері у церкві відбулася зустріч з українською громадою, де був присутній прем’єр провінційного уряду. Після привітань я виступив з довгою промовою про політичне становище в Україні та розповів про створення напередодні в Торонто робочої групи для організації допомоги демократичним силам у наступних виборах до Верховної Ради.

4 жовтня прем’єр провінції Романів організував переговори в уряді, потім — з його участю зустріч з групою підприємців, далі зустріч із заступником прем’єра з енергетики паном Тхоржевським і ще багато ділових зустрічей.

Прем’єр всіляко підкреслював своє прихильне ставлення до України, розпитував про умови в Україні для іноземних інвесторів, для заснування іноземних підприємств та підприємств зі змішаним капіталом. Планував з’їздити в Україну і подивитися на неї власними очима.

Канада має високорозвинену технологію видобування нафти. Мені організували екскурсію до нафтодобувної компанії, що розробила технологію горизонтального свердління. Воно дорожче від прямовисного приблизно втричі, але дає змогу збільшити видобуток нафти в 5–10 разів. Я згадав, що в західних областях у нас чимало старих свердловин, які або закриті, або помпують нафту 3–4 години добово, а решту часу стоять і чекають, доки крізь пори в породі насочиться трохи нафти до свердловини. Я розповів це своїм співрозмовникам. Вони зацікавилися. Геологічну карту Карпат вони знали і горизонтальне свердління в українських геологічних умовах вважали дуже перспективним.

Канадські підприємці запропонували укласти з Україною контракт на горизонтальне свердління, причому виявили готовність оплату отримати з продажу нафти від свердловин, які вони зроблять. Це були вигідні для України умови. Я попросив у них два комплекти документації.

З Ріджайни поїхав до міста Саскатуна. Познайомився з його підприємцями й відвідав університет — єдиний з провінційних університетів, де можна вчитися безплатно.

6 жовтня попрощався з гостинною провінцією і повернувся до Оттави.

7 жовтня на нараді я заслухав звіти дипломатів й поінформував їх про результати поїздки до провінції Саскачеван. Наказав Шандрукові заготовити лист посольства з рекомендацією уряду укласти контракт про співпрацю з канадцями, аби за допомогою горизонтального свердління збільшити видобуток власної нафти. Шандрук підготував лист, і з черговою дипломатичною поштою до Києва пішло два комплекти документів (до Комітету з науки й техніки панові Рябченку та до Міністерства енергетики) з переконливою аргументацією вигідності співпраці з саскачеванськими нафтодобувниками.

На жаль, усі три пропозиції посольства у справі зменшення залежності України від російської нафти (з переробки вугілля на бензин, з метанолу і з горизонтального свердління) потонули у згаданих установах безслідно чи то від бюрократизму, чи то від навмисного небажання дбати про інтереси України. У Міністерстві закордонних справ України є економічний відділ. Наші економічні пропозиції іншим українським міністерствам і відомствам ішли через нього. Він мав би реєструвати, контролювати рух документів і добиватися розгляду пропозицій, але й цей відділ не домігся серйозного наукового розгляду пропозицій посольства.

8 жовтня в Торонто почав роботу економічний семінар з участю віце-прем’єр-міністрів Юхновського, Пинзеника та міністра культури Дзюби. Цього ж дня прибув до Оттави на посаду першого секретаря з питань культури й інформації та зв’язків з громадськими організаціями Канади Євген Іванович Поліщук.

Семінар викликав великий інтерес. З нашого генерального консульства на семінарі був консул Олександр Соботович.

Для мене особисто наслідком цієї поїздки було те, що в кулуарах семінару я ще раз зустрівся й поговорив з багатьма бізнесменами і політичними діячами, зацікавленими у справі демократичного відродження України.

Після закінчення семінару я скликав нараду про вибори. Вона відбулася в Українській художній фундації. Вели нараду, що відбулася в діловому конструктивному дусі, Богдан Максимець і Юрій Шимко. Постановили створити Комісію сприяння демократизації в Україні при Світовому конгресі вільних українців (СКВУ) як міжнародну українську організацію. СКВУ — надпартійна структура, отже, не принижувалася жодна з українських політичних партій. Це задовольняло всіх.

У Канаді передвиборча кампанія також була в розпалі. Шандрук, Веселовський і я відвідали Центральну виборчу комісію і провели ґрунтовну бесіду з головою та його заступниками про законодавство і практику канадських виборів. Нам дали по примірнику основних нормативних актів. А за кілька днів передали матеріали, які з практичної точки зору ще важливіші — стратегія і тактика боротьби за виборчі голоси Консервативної партії Канади. Кожна партія перед виборами розробляє свою стратегію і тактику. Ці розробки таємні до закінчення виборів, тому нам особливо цікаво було з ними ознайомитися. Ідучи в Україну, ми з Шандруком сподівалися скористатися з канадського досвіду.

Щоденна робота посольства йшла своїм звичаєм.

Від’їзд з Канади я призначив на 5 листопада 1993 року. У резиденції був організований прийом для оттавського дипломатичного корпусу. Посольство вже набуло чималий досвід проведення культурних заходів та дипломатичних зустрічей, і це прощальне прийняття гостей відбулося, як кажуть, на рівні.

Посли, з якими я найбільше зблизився, шкодували, що від’їжджаю, але ніхто не питав про причини. У дипломатичному світі відкликання посла до своєї країни після короткого терміну — звичайне явище. Це відбувається часто. Як правило, ніхто довго не перебуває в одній країні. І нікого не дивує, коли хтось від’їжджає через півтора — два роки.

20 жовтня у ДЗСМТ відбувся прийом, присвячений моєму від’їзду з Канади. На нього Департамент закордонних справ запросив послів сусідніх з Україною держав, президентів відомих компаній та інших поважних осіб. Державний секретар Перин Бити подякував за великий внесок у заснування посольства й розширення українсько-канадських дипломатичних взаємин, і пан Д. Райт вручив мені на згадку велику бронзову медаль із зазначенням терміну моєї посольської місії в Канаді.

* * *

23 жовтня зустрічався з директором Директорату стратегічного аналізу міністерства оборони Канади паном Романом Якубівим. Він збирався їхати до Будапешта на міжнародну конференцію про зміну геополітичної обстановки в Центральній і Східній Європі. Цій конференції в канадському ДЗСМТ надавали великого значення, а Якубів, у свою чергу, хотів так підготуватися, щоб найрезультативніше використати її для захисту українських інтересів. Наша зустріч і мала б йому в цьому допомогти.

На мій погляд, важливо було переконати Захід, що, по-перше, у світі відбувається закономірний процес демократизації, і цей процес охоплює всю територію колишнього Радянського Союзу. По-друге, в умовах демократії імперія неможлива. По-третє, демократизація розвалить Російську Федерацію. По-четверте, Захід мав би допомагати новим державам розвинути й зміцнити свою державність. По-п’яте, оскільки розвал Російської імперії (Російської Федерації) відбувається зсередини, то нічого боятися її ядерного потенціалу, він не буде використаний проти Заходу. Навпаки, ослаблюватиметься в міру занепадання імперії і врешті буде безболісно демонтований. Отже, найважливіше завдання Заходу полягає в тому, щоб добром, угодами та всякими іншими політичними, економічними й моральними стимулами примусити Росію продовжувати демократизацію.

Зустрівся з президентом фірми «Магна Інтернешнел» Франком Стронахом — економістом-теоретиком і філософом. Він на схемах і графіках спростував Марксову теорію капіталу, показав її невідповідність реальному розвитку світової економіки у XX сторіччі. Підтримував демократію, бо вона давала можливість економіку зробити приватною, і хотів взяти участь у приватизації Запорізького автозаводу. Був проти дезінтеграції СРСР, бо, на його погляд, дезінтеграція неминуче призведе до згасання єдиної культури і сприятиме розвитку багатьох культур складових частин єдиної держави СРСР. Пан Стронах ніяк не міг збагнути, що за демократичного ладу примусове нав’язування Україні російської (чи совітської) культури неможливе і що демократизація для нас — це знищення примусової русифікації і поява можливостей для відродження своєї національної культури.

— У вас буде хаос інтересів дрібних народів, — сказав він.

— У нас відкриються можливості для економічного й культурного змагання і розвитку, — відповідав я.

— Ваше змагання обернеться війнами за межу.

— Якщо Росія не буде нацьковувати сусіда проти сусіда, вони мирно проведуть межу на основі етнічного розселення.

У такому дусі тривала вся розмова.

Мені вона показала, що людина (доволі розумна!) формує свій світогляд на основі реальної дійсності свого середовища, своєї країни, своїх умов. І національну проблему в далекій Російській імперії розуміє у дусі канадської багатокультурності. Мабуть, і мене він сприйняв, за аналогією, як найгірший екземпляр квебецького сепаратиста.

26 жовтня я провів в Оттаві, а 27-го в Монреалі.

Увечері зібралося близько 70 осіб бізнесменів та вишуканої публіки Монреаля. Прощальну зустріч організував пан Бієга. На вечорі був також пан Френсис Матіс, посол Канади в Україні.

31 жовтня відбулася прощальна зустріч з оттавською українською громадою.

1 листопада я написав кілька наказів внутріпосольського характеру, поклав відповідальність за посольство на радника-посланника Андрія Веселовського і 2 листопада виїхав до Торонто на конгрес СКВУ.

На конгрес приїхали з України генерал Костянтин Морозов та поет Іван Драч, посол України в Чехо-Словаччині — письменник Роман Лубківський. З країн поселення українців приїхали вельмиповажні люди, що на світовому рівні представляли українців своїх країн.

Світовий конгрес вільних українців уперше зібрався після проголошення України незалежною державою. В часи заснування конгресу Україна була невільна, і протиставлення невільності України вільним умовам життя українців у демократичному світі мало сенс. Тепер і в Україні українці стали вільними, тому в назві світової організації українців слово «вільних» втратило сенс. Цей конгрес мав переглянути концепцію існування й діяльності, а отже, й назву організації.

Я не міг бути до кінця роботи конгресу через виїзд до України, тому зосередив увагу на одному — роль конгресу в парламентських виборах в Україні.

Після закінчення першого сесійного дня роботи конгресу в готельному номері Юлії Войчишиної відбулася моя остання зустріч у Торонто з провідниками українського громадського життя Ерастом Гуцуляком, Юрієм Шимком, Віктором Педенком, Богданом Максимцем, Богданом Онищуком та Юлією Войчишиною.

* * *

4 листопада я повернувся до Оттави, і наступного дня в аеропорту Мірабель посольство провело мене з дружиною і онукою з Канади в Україну.

Покидаючи Канаду, я віз в Україну спогади про далеку заморську державу — Країну Кленового Листу.