Націоналізм

Вступ

Мета цієї книжки — дати загальні уявлення про націоналізм тим читачам і студентам, кому царина ця маловідома. Націоналізм розглянуто не тільки як ідеологію, а ще як суспільний рух та символічну мову, досліджено його зміст, різновиди й витоки. Це доконче приводить до розгляду суміжних понять, як нація, національна ідентичність і національна держава. Тому рамки цієї праці розширились, і я неминуче торкнувся інших сфер, зокрема історії, соціології, політології, міжнаціональних відносин і, певною мірою, антропології. Антропологію взято до уваги з огляду на необхідність розглянути пов’язане з нею питання етнічної належності: адже я сподіваюся довести, що етнічні ідентичності та спільноти великою мірою становлять історичну й соціальну основу націй і націоналізму.

Значення цього питання не викликає сумнівів ні в кого, хто бодай побіжно знайомий з подіями, що сталися після падіння Берлінської стіни 1989 р. Більшість численних міжнародних політичних криз минулого десятиліття була пов’язана з такими могутніми чинниками, як етнічні почуття й націоналістичні прагнення, а деякі з них, особливо в колишній Юґославії, на Кавказі, Індійському субконтиненті та на Близькому Сході, були зумовлені й навіть визначені саме такими почуттями та прагненнями. Ці конфлікти були найгострішими й найнепримиреннішими, спричинили найбільші жертви та матеріальні втрати, попри всі зусилля урядів та інших інституцій, їх було найважче урегулювати з огляду на інтереси всіх сторін, а останні виявляли щонайбільшу байдужість до дружніх умовлянь і ворожих погроз.

Але крім газетних статей, з описами конфліктів і шаленства «непримиренних» націоналізмів, ми загалом бачимо й більш-менш стабільну й начебто дану структуру міжнародних — «інтернаціональних» — відносин, яка надає певної форми та напряму процесам і подіям сучасного світу. Такий стан часто характеризують як «світ націй». Під цим висловом ми розуміємо не сукупність «абсолютно сформованих» націй чи національних держав, а радше якусь політичну схему й інституційну та емоційну структуру, в межах яких і з допомогою яких індивіди, події та широкі трансформаційні процеси сприяють дальшим перетворенням і, залишаючи свій слід, формують сучасний світ. Майкл Біліґ (Michael Billig, 1995) називає ці схему й структуру звичайним, «банальним», вже узвичаєним у суспільстві націоналізмом, який пронизує все наше життя й політичну діяльність; він є завжди, навіть якщо й непомітний, це своєрідний «поміркований шовінізм».

Але значення націоналізму не обмежене тільки світом політики. Це ще й культурний та інтелектуальний чинник, бо «світ націй» визначає структури нашого світогляду й наші системи символів. Я не стверджую, буцімто націоналізму бодай трохи властива інтелектуальна послідовність, не кажучи вже про традиції філософських міркувань, притаманні іншим сучасним політичним теоріям, як от лібералізмові та соціалізмові. Проте, навіть якщо націоналізмові й бракувало великих мислителів, він — або, можливо, краще сказати, поняття нації — прихилив до себе значну кількість видатних культурних діячів, — письменників, художників, композиторів, істориків, філологів, педагогів, — що присвятили свою діяльність дослідженню й репрезентації ідентичності та образу рідних націй, і до них, зокрема, належать Гердер, Берк, Руссо, Достоєвський, Сибеліус, Диєґо Ривера й Ікбал.

Ще більшим є культурне й психологічне значення націй, а отже, й націоналізму. Поширеність націоналізму, його нинішній вплив на мільйони людей на всіх континентах, засвідчує його спроможність надихати й збурювати «маси» так, як раніше могла тільки релігія. Це схиляє до думки, що слід приділити пильнішу увагу ролі символічних елементів у мові та ідеології націоналізму, а також моральним, обрядовим і емоційним аспектам дискурсу та діяльності нації. Не досить поєднувати якийсь конкретний національний (націоналістичний) дискурс з тими або іншими політичними діячами чи соціальними групами, не кажучи вже про те, щоб визначати цей дискурс на основі соціального становища та рис тих діячів і соціальних груп. Націоналізм має свої власні правила, ритми й пам’ять, які більшою мірою формують інтереси його прихильників, ніж вони самі визначають його контури, й надає їм упізнаваної «націоналістичної» політичної форми й спрямовує до традиційних національних завдань.

Саме на цих правилах, ритмах і пам’яті націоналізму я й зосереджу свою увагу, бо вони правлять за перехід від зовнішнього світу державної політики й суспільних інтересів до духовного світу нації та характерних для неї концепцій, символів і почувань. Ось такий мій намір якраз і визначив тему й план цієї книжки. А йдеться в ній про головні й фундаментальні «парадигми», які дають змогу розуміти націоналізм, а також політичні, історіографічні й соціологічні дискусії, породжені парадигмами. І ці дискусії численні й широкомасштабні. Вони пов’язані не тільки з конкурентними ідеологіями націоналізму, і навіть не просто із зіткненням окремих теорій. Ці дискусії призводять до радикальних суперечностей при формулюванні основних термінів, до створення різних історій одного народу й виникнення різних поглядів на «день прийдешній».

Кожна з цих дискусій і суперечок потребує окремого розгляду. Тому я почну з термінів і понять, окресливши головні відмінності у підходах до таких основних понять, як «етнос», «нація», «націоналізм» і «національна держава», й запропоную власне бачення у цій непевній царині. Далі я розглядаю ідеологію (чи ідеології) націоналізму, зосередивши увагу на розбіжностях між «органічним» і «волюнтаристським» підходами, а також на суперечливому питанні «головної доктрини» націоналізму.

У розділі 3 намагаюся розглянути й пояснити основні розбіжності між «модерністськими» та іншими підходами. Далі я сформулюю головні риси чотирьох основних парадигм пояснення — модернізму, примордіалізму, переніалізму й етносимволізму — і з’ясовую їхні теоретичні взаємозв’язки. У розділі 4 далі розглядаю цю тему на основі зазначених чотирьох парадигм, розкриваючи їхні сильні сторони та обмеженість, і показую, які основні теоретичні суперечки точаться в цій царині про роль ідеології, раціонального вибору, сучасної держави й соціального конструювання у виникненні націй і націоналізму.

П’ятий розділ присвячений «історії націй» — сучасних, середньовічних і стародавніх, — у ньому розглянуто конкретні теорії та їхні основні моделі, а також подано обґрунтування «етносимволічного» прочитання, що пов’язує сучасні нації з попередніми етносами за допомогою мітів, символів, пам’яті, вартостей і традицій. В останньому розділі висвітлено перспективи націй та націоналізму в «постновітню» добу етнічного відродження, глобалізації та дедалі більшого поширення гібридних ідентичностей, а також з’ясовується практичність «постмодерністського» і конструктивістського розумінь та культурних етносимволічних інтерпретацій майбутнього націй і націоналізму.

Моя мета в цій книжці завжди подвійна: по-перше — чітко окреслити основну тему обговорення, а по-друге — запропонувати власну етносимволічну теорію. Цілком зрозуміло, що це нелегке завдання. Хоча я окреслив (і обстоюю) цей підхід у кількох місцях, я все ж усвідомлюю необхідність подати, наскільки це дозволяє обсяг книжки, альтернативні теорії та інтерпретації, щоб надати читачам потрібну інформацію й аргументи, які дадуть їм змогу скласти власне судження. Крім того, для чіткості викладу я скрізь намагався торкнутися всього спектру наукових розбіжностей і суперечок про феномени націй та націоналізму. У цій, такій багатій на суперечки царині немає легких розв’язків і марно було б вдавати, ніби ми перебуваємо на межі якогось загального консенсусу. Водночас ми нині маємо набагато більше інформації про специфіки й ролі різноманітних чинників, на які спираються наші суперечки та розбіжності, і це дає змогу чіткіше окреслити проблеми, а отже, визначити майбутні завдання. Саме зважаючи на ті всі обставини, я й пропоную цей короткий вступ для охочих дізнатися, що таке націоналізм.