Нарис Історії ОУН

Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту не змогли затерти українського характеру тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої Республіки, яка висловилася за з'єднання з Східніми Землями України в одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання „Підкарпатської Руси” до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої автономії. Цей договір потверджено постановами міжнародньої мирної конференції в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки років боролися за свої національні права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні посади чеськими урядовцями та чехізуючи шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч „делікатно”, але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні „язичні”, релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських „карпаторосів”, званих „мадяронами”, які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини.

До того всього приєднувалися: важкий економічний стан країни, господарська відсталість, брак індустрії, архаїзм аґрарних відносин та виснажування селянства жидівськими лихварями. Одначе, не зважаючи на всі ці перешкоди, процес національно-політичного відродження закарпатських українців проходив чимраз міцніше й ширше. Помалу розбудовувалося українське шкільництво, творилися „Просвіти”, друкувалися українські часописи, народжувалося модерне українське політичне життя, міцнішала рішучість у домаганні політичних прав.

Проте більшу увагу привернуло до себе Закарпаття щойно в 1938 році, коли почався наступ гітлерівської Німеччини на Чехо-Словаччину.

Атентат Федора Тацинця

Боротьба проти москвофільства творила у той час на Закарпатті особливо важливий відтинок національного відродження тієї вітки українського народу. Бо москвофіли, спираючись на політичну й фінансову підтримку чехів, мадярів, а навіть поляків, баламутили українське населення Закарпаття та ставили різні перешкоди в освідомлювальній праці українських патріотів, не гребуючи навіть доносами до чеської влади, яка цих патріотів виселювала з території Закарпаття.

Чеський уряд явно підтримував москвофілів, бо лякався, що зростання національної свідомосте українського населення неминуче доведе до відірвання Закарпаття й приєднання його, за найближчої нагоди, до інших земель України. Тому ОУН вирішила запротестувати проти киринницької роботи москвофільства таким способом, що протест привернув на себе загальну увагу.^[336]

Тим протестом був револьверовий замах Федора Тацинця^[337] на одного із чолових москвофільських діячів – Євгена Сабо. Тацинець виконав замах 1 червня 1930 року в Ужгороді, коли москвофіли відбували свій „День русской культуры”, який повинен був задемонструвати „русскість” Карпатської України.

Федір Тацинець вистрілив до Сабо в ту хвилину, коли той виходив із залі імпрези. Атентатника спіймано й заарештовано; під час слідства і на процесі він заявив, що його вчинок був протестом українського населення проти киринницької роботи москвофілів; він плянував застрелити головного вожака москвофілів, або москвофільського делеґата з Галичини, але що їх не було на імпрезі, то він обрав іншого представника москвофілів – Сабо. Одначе, постріл схибив і Сабо не був поранений.

Разом із Тацинцем чеська поліція заарештувала й співучасників замаху – студентів Миколу Байду, Володимира Федорчука й дружину адвоката д-ра Новаківського. Розправа відбулася перед судом присяглих у листопаді 1930 року; Стефанію Новаківську засуджено на 5 років ув'язнення, а Ф. Тацинця на один рік. Інших арештованих звільнено, бо всю вину за підготовку атентату й за доставлення Тацинцеві револьвера взяла на себе пані Стефанія Новаківська.

Постріл молодого українського студента, скерований в одного з проводирів москвофільства на Закарпатті, та судовий процес, під час якого Тацинець і Стефанія Новаківська з'ясували причини й характер того вчинку, що голосним відгомоном відбився серед українського населення Закарпаття. Українська молодь отряслася з байдужности й жвавіше взялася до праці над піднесенням національної свідомости. Жвавіше теж попливла праця молодечих організацій, які на своєму другому З'їзді Народовецької Молоді Закарпаття, що відбувся в липні 1934 року в Мукачеві, всупереч забороні чеського міністерства, розгорнули синьо-жовтий прапор і під ним відбули свою маніфестацію. Пожвавилася праця і в „Просвітах”, що послідовно почали здобувати село за селом, проганяючи з них москвофільські товариства ім. Качковського.

Одначе, вся ця праця залишилася в рамках леґалізму. ОУН намагалася впливати на неї тільки в ідейно-політичному напрямі, спрямовуючи відродження Закарпаття на шлях українського націоналізму, на шлях самостійницького й соборницького змагання до відновлення Української Держави. Жодної політично-бойової акції на терені Закарпаття ОУН і далі не розгортала й не намагалася організувати, а тільки перейняла на себе ролю передовика в процесі національного відродження на всіх ділянках життя.

Ступневий розпад Чехо-Словаччини

Потрясення, що його зазнавала Чехо-Словацька Республіка у висліді постанов мюнхенської конференції про віддачу Судетів Німеччині, закарпатські українці використали для того, щоб разом із словаками поставити чехам рішучу вимогу про негайну перебудову республіки на засаді справжнього визнання найширшої автономії для Закарпаття і Словаччини. Чехи вперто відмовлялися визнати ті вимоги і щойно після резиґнації Е. Бенеша з посту президента Чехо-Словаччини прем'єр ген. Сірови погодився визнати автономію для Закарпаття і Словаччини. Але, пробуючи зупинити реалізацію й тієї згоди, Сірови намагався викликати між закарпатськими українцями внутрішній фермент, уперто домагаючися, щоб на керівні посади в уряді автономного Закарпаття були призначені обидва провідники мадярської партії „карпаторосів”: Андрій Бродій і Степан Фенцик. Дня 11 жовтня 1938 року Сірови затвердив перший уряд автономної, зфедерованої з Чехією і Словаччиною, Карпато-руської Держави в такому складі: Андрій Бродій – прем'єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик – заступники, о. д-р Авґустин Волошин і д-р Пєшак – державні секретарі.

Одначе, мадяронський лідер Бродій почав вести мадярофільську політику надто нахабно й надто відкрито. Це примусило чеську владу вже після двох тижнів його урядування перевести в нього ревізію. Під час ревізії в Бродія знайдено великі суми грошей та листування з мадярським урядом, що компромітували його як мадярського аґента, який згідно з інструкціями з Будапешту змагає до приєднання Закарпаття до Мадярщини. Тому Бродія усунено з посади прем'єра й заарештовано як винного в державній зраді. Дня 26 жовтня 1938 року прем'єром автономної Карпатської України став о. Авґустин Волошин, а його заступниками Юліян Ревай і д-р Е. Бачинський.

Не зважуючись тимчасово виступити з своїми імперіялістичними претенсіями до цілого Закарпаття, Мадярщина висунула часткові територіяльні вимоги. Вона знайшла підтримку в італійського, а згодом теж німецького урядів і представник Німеччини Ріббентроп та представник Італії Чіяно т. зв. віденським арбітражем з 2 листопада 1938 року визнали за Мадярщиною південну смугу Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом і Береговом. Це був дуже важкий удар для карпатських українців. Довелося перенести столицю до невеличкого й комунікаційно дуже слабо пов'язаного з країною містечка Хуст. З окупованої мадярами території хлинула хвиля втікачів.

Не занехали своєї ворожої постави до українців і чехи. В січні 1939 року вони самовільно, не зважаючи на протест уряду Закарпаття, призначили міністром внутрішніх справ „Підкарпатської Руси” ген. Л. Прхалю, який прибув до Хусту і, спершись на відділи чеської армії, стаціоновані на Закарпатті, заходився привертати стан чеської зверхности й тим довів до явного чесько-українського конфлікту.

Дня 12 лютого 1939 року відбулися всенародні вибори до автономного сойму „Підкарпатської Руси”, які принесли величезну перемогу українському національному бльокові, очоленому о. д-ром А. Волошином. 14 березня того ж року президент Чехо-Словаччини Гаха скапітулював перед Гітлером і на його вимогу зрікся самостійности Чехії та попросив про німецький протекторат над Чехією. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати. На вістку про те уряд автономної „Підкарпатської Руси” через о. А. Волошина проголосив повну незалежність Закарпаття. Наступного дня 15 березня 1939 року вибраний всенароднім голосуванням парлямент Закарпаття одноголосно потвердив вирішення уряду й оваціями схвалив перший закон новоствореної держави:

Закон ч. 1.

§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крає-вий герб: ведмідь у лівім червонім півколі і чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. – Переведення цього місця закону залишається окремому законові.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: „Ще не вмерла Україна...”

§ 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

Внесок на затвердження цього законопроєкту попередила коротка промова посла Михайла Бращайка, в якій він сказав:

„Світлий Сойме! По вчорашніх трагічних годинах, коли в головнім місті Карпатської України проливалася українська кров, обговорюємо сьогодні під гуки гарматніх вистрілів Перший Конституційний Закон Карпатської України. По тисячолітній неволі наша земля стає вільною, незалежною, та проголошує перед цілим світом, що вона була, є і хоче бути українською. І коли б нашій молодій державі не суджено було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди українським, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого народу”.

Законопроєкт затверджено однодушно оплесками і після цього, теж оплесками, на першого Президента Карпатської України обрано о. д-ра Авґустина Волошина. Головою Сойму Карпатської України був д-р Авґустин Штефан. З черги президент А. Волошин іменував уряд самостійної Карпатської України в такому складі:

Юліян Ревай – прем'єр і міністер закордонних справ, Степан Клочурак – міністер військових і хліборобських справ, д-р Юліян Бращайко – міністер фінансів, промисловости й торгівлі, Юрій Перевузник – міністер внутрішніх справ, д-р Микола Долинай – міністер здоров'я й соціяльної опіки, Авґустин Штефан – міністер справ культів, шкільництва й освіти.

З уваги на те, що уряд Карпатської України й усе населення не признавало віденського арбітражу та з уваги на воєнні дії, що почалися попереднього дня, в першому Конституційному Законі питання державних кордонів Карпатської України було поминене.

Карпатська Україна й ОУН

У територіяльно-організаційній схемі ОУН, випрацьованій і прийнятій Конґресом Українських Націоналістів у 1929 році, Карпатська Україна становила окрему організаційну одиницю, як одна з десятьох країв, що на них поділено всю територію України. Згідно з цією схемою, там повинна була створитися окрема Крайова Екзекутква ОУН Закарпаття (КЕ ОУН З), безпосередньо підлегла ПУН-ові, а завданням якої було б зорганізувати мережу ОУН та повести, з допомогою тієї мережі, визвольно-революційну боротьбу проти окупанта, себто, проти чеської влади.

Закарпаття в плянах ОУН

Але Закарпаття творило слабо політично вироблений людський потенціял і було складовою частиною Чехо-Словаччини, в столиці якої перебувала більшість членів ПУН-у, і тому, коли на Західніх Українських Землях ОУН швидко набула характеру революційно-бойової організації, то на Закарпатті вона протягом років зберігала характер тільки політично-ідеологічної організації. Тим більше, що члени ПУН-у, котрі перебували в Празі і, без окремого домовлення з чехами, користувалися свободою в своїй діяльності, – вважали зайвим вести революційну дію проти чеських чинників на Закарпатті, бож із хвилиною майбутнього відновлення самостійности Української Держави на Східніх Землях України чеський уряд добровільно погодився б, на думку членів ПУН-у, на приєднання Закарпаття до його матірнього пня – України. А тому праця ОУН на Закарпатті обмежувалася на культурно-просвітній ділянці, скеровуючись проти москвофільства і комунофільства. Її організаційна сітка на Закарпатті не була розбудована, існували лише окремі законспіровані станиці для зв'язку з західньоукраїнськими землями та окремі члени ОУН з завданням леґальної національно-культурної роботи.

Щойно на початку 1938 року, в ході великих політичних перетворень у середній і східній Европі, на Закарпаття звернув бачнішу увагу сам полк. Є. Коновалець, відчуваючи, що та частина української землі зможе відіграти важливу політичну й мілітарну ролю для українських революційних сил у боротьбі проти Польщі й Москви. В той час полк. Коновалець покликав до праці два окремі штаби: один під керівництвом членів ПУН-у Сціборського, Сеника, Барановського й Ярого – для ґрунтовного простудіювання та розпрацювання проблеми Закарпаття в політичному аспекті, а другий – під керівництвом ген. Капустянського й за співучасти ген. Курмановича, пполк. Колосовського і пполк. Колодзінського для такої ж праці під військовим аспектом.

Два суперечні становища в ОУН

Одначе, несподівана смерть полк. Євгена Коновальця перервіала запляновану ним працю. Обидва штаби припинили свої дії, а коли ж за кілька місяців пізніше на Закарпатті почалися бурхливі події, то поміж ПУН-ом під проводом полк. А. Мельника і провідними членами ОУН, які прибули на Закарпаття, прийшло до розбіжностей в оцінці ситуації й того, що в даний момент повинна робити ОУН.

Члени ПУН-у стали на становищі, що ОУН не повинна анґажуватися в події на Карпатській Україні в тому напрямі, щоб там доводити до якихось революційних дій, бо, як думали ті члени:

„Ми стоїмо напередодні великих і основних вирішень, які охоплять не тільки центральну Квропу, а й цілий світ, і в такій ситуації, де проти себе виступлять гіганти, ми мусимо вибрати орієнтацію на одного з них. ПУН такий вибір, який єдино був можливий, зробив. Наша акція на Закарпатті виразно йде проти тенденцій німецької політики і ми не можемо собі позволити на люксус „війни” з могутньою Німеччиною. ПУН мусить вести консеквентно політику „незацікавлення”, бо такі є вимоги вищої рації”.^[338]

За твердженням членів ПУН-у, в той час Німеччина бажала закріпити свою приязнь із Мадярщиною і, крім того, прагнула зміцнити свій союз із Польщею, щоб забезпечити для себе її невтральність під час розгри з Чехо-Словаччиною. З цих причин Німеччина ніяк не погодиться на творення на Закарпатті такого політичного стану, який виразно ішов би проти бажань Польщі й Мадярщини і провокував би їхній спротив. Тож ОУН на Закарпатті, на думку ПУН-у, повинна ввімкнутися в працю загальної національної течії для посилення національного освідомлювання мас та для леґалістичного натиску на Прагу з метою досягти автономії для Словаччини і Закарпаття. Зокрема ж, не вільно допускати до того, щоб на Закарпаття переходили члени ОУН із західньоукраїнських земель і втручалися у внутрішні справи Закарпаття, бо вони можуть викликати конфлікт поміж ПУН-ом і чеською владою і спровокувати небезпеку польської інтервенції на Закарпатті.

На цілком іншому становищі стала група „крайовиків”, що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ – Іван Ґабрусевич-„Джон”, Михайло Колодзінський-„Гузар”, Зенон Коссак-„Тарнавський”, Роман Шухевич-„Щука”, Олекса Гасин-”Лицар” та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський-„Свобода”, сотн. Гриць Барабаш-„Чорний”, Осип Линда, Іван Бутковський-„Гуцул”, Євген Врецьона-„Волянський”, Юрко Лопатинський-„Калина”. Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости.

Неприступимим було, на думку „крайовиків”, стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, – таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН.

Ріжниця думок була глибока, засаднича. Жодна з сторін не хотіла уступити й тому дійшло до конфлікту. Група „крайовиків” виїхала на Закарпаття, щоб там організувати працю згідно з своїм становищем. У жовтні 1938 року до Ужгороду приїхав, як представник ПУН-у, Я. Барановський і ще раз з'ясував „крайовикам” становище ПУН-у, кажучи, що ПУН від своїх позицій не відступає і вимагає від'їзду групи членів ОУН із Закарпаття. Члени ОУН із ЗУЗ відмовилися перейти на позиції ПУН-у. Барановський мовчки прийняв до відома їхню заяву і ствердив, що вони можуть реалізувати те, що заплянували, на власну відповідальність.

„Після виїзду Барановського, – пише самовидець тих подій^[339], – справи були формально поладнані, але тільки формально. Наша робота (тобто, робота групи членів ОУН з Краю) не мала апробати ПУН-у й останній залишив справи, як то кажуть, – „нехай покажуть, що вміють”. Це був найдраматичніший період революційної боротьби ОУН. Без моральної опори ПУН, виставлені на напасті місцевих „патріотів”, які бачили в нас інтрузів. меншевартісних, бо не „обчан”, завжди під загрозою арештів збоку чехів, без найменшої матеріяльної допомоги. Старшини матеріяльно відчували це менше, бо все таки мали особисті контакти з місцевими людьми і постійну допомогу Команди Січі. Це була просто проблема тих 15 людей. Але маса стрілецтва в т. зв. „коші” терпіла і голод і холод, і жила в умовах, негідних людини... Чи відносини на тому відтинку могли бути інші? Очевидно, бо все таки місцеві політики з думкою ПУН рахувалися. ПУН нічого не робив і обмежив свою інґеренцію виключно тільки на матеріяльній допомозі січовикам, бо зрештою на ту ціль дістав гроші з Америки... Наша вимога перекинути на Закарпаття деяку кількість старшин і організаторів з-поміж тих, які й так були на ЗУЗ неактивні, бо розконспіровані, – стрічалася з незрозумілою опозицією ПУН. Доходило до таких курйозів, що резидент ПУН на Закарпатті д-р Ольжич-Кандиба вимагав від Команди виконання директив, одночасно заявляючи, що він з ними не солідаризується... Ясно – мусіло доходити до постійних контроверсій, які з початком березня закінчилися заявою шефа військового штабу Карпатської Січі (полк. Колодзінський), що ніякі директиви не будуть в'язати Команду Січі, яка не має до ПУН жодного формального відношення, а на випадок натиску й дальших спроб наступить реакція згідно з воєнними вимогами. Це була війна націоналістів з націоналістами і цього не можна завивати в бавовну”.

На початку 1939 року у Відні зібралися члени ПУН-у: М. Сціборський, О. Сеник, Я. Барановський і члени військового штабу ПУН-у ген. М. Капустянський, ген. В. Курманович, пполк. В. Колосовський, полк. Р. Сушко, одначе ніхто з них у збройну боротьбу Карпатської України не ввімкнувся, бо всі вони – члени ПУН-у і члени Військового Штабу – були однозгідні щодо становища ПУН-у, про яке вже згадано. Крім того, Ярослав Барановський передав на ЗУЗ організаційну заборону для членів ОУН переходити на Закарпаття.

Прибувши „на власну руку” на Закарпаття, згадана група членів ОУН із ЗУЗ відразу почала організувати власну збройну силу. Вибух відкритого чесько-німецького конфлікту вліті 1938 року кожній політично грамотній людині вказував, що справа не тільки в німецьких претенсіях до Судетів, а що вже найближчим часом прийдуть події, які докорінно потрясуть Чехо-Словацькою Республікою. Заступаючи вимогу, щоб Закарпаття у тих майбутніх подіях проголосило свою державну самостійність як Карпатська Україна, група членів ОУН добачала потребу творення збройної сили, яка стала б на кордонах тієї держави в обороні її самостійности.

Негайне творення такої сили було тим конечніше, що вже від перших днів вибуху німецько-чеського конфлікту Мадярщина чимраз відвертіше стала виявляти апетити на всю територію Закарпаття, а Польща щораз голосніше деклямувала про свою підтримку тих імперіялістичних задумів Мадярщини. Згідно з такою політикою, уже від літа 1938 року мадярський і польський уряди стали слати на територію Закарпаття своїх диверсантів, щоб вони саботажами в транспорті й економіці країни викликали неспокої й переляк. Правда, чеський уряд для охорони кордонів зорганізував спеціяльну „Сторожу Оборони Держави”, відділи якої, складені з членів чеської жандармерії, поліції й митної сторожі, були стаціоновані вздовж кордонів між Закарпаттям і Мадярщиною та Польщею, але та „Сторожа” належно не протиставилася диверсійній акції поляків і мадярів. Чехи були зацікавлені в тому, щоб Закарпаття мало якнайбільше клопотів і через них було змушене звернутися до чеського уряду з проханням про опіку. Справжню охорону кордонів Карпатської України перед мадярами й поляками мусіли організувати самі українці.

Українська Національна Оборона

4 вересня 1938 року в Ужгороді відбувся політичний конґрес, скликаний Першою Центральною Радою, з участю понад тисячі делегатів з усього Закарпаття. Цей конґрес використали члени ОУН для того, щоб відбути окремі наради молоді й організувати напівмілітарну організацію, яка стала б зав'язком власної, української армії. Приблизно двісті представників молоді Закарпаття, що взяли участь у нараді, з захопленням прийняли той плян і ще того самого дня створено Українську Національну Оборону – УНО й обрано її центральний провід у складі: Василь Івановчик – голова, Іван Рогач – заст. голови й організаційний референт, Степан Росоха – секретар, Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, о. Ю. Станинець, Василь Шадей, Лука Чешок і Василь Деха – члени проводу. Завдання цієї організації було зформульоване в резолюціях: „Об'єднання української молоді та молодих духом людей (створено) для оборони українських природніх прав і для спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення”.

Після цього приступлено до розбудови УНО на всій території Закарпаття. Очевидно, що націоналісти, які прибули з західньоукраїнських земель, вели тільки технічну працю, залишаючи очолювання мережі УНО представникам місцевого українського населення. При центральному проводі Української Національної Оборони створено військовий штаб, що його очолили: полк. Аркас, полк. Стефанів і сотн. Клименко.

В жовтні 1938 року, коли до Ужгороду прибув, як представник ПУН, Ярослав Барановський, місцеві організаційні чинники, з його доручення, перебрали в свої руки тверділу контролю над УНО. Після реорганізації центрального проводу УНО пост голови перебрав Степан Росоха, його заступником став Іван Рогач, Василь Деха секретарем, Василь Івановчик організаційним референтом, інж. В. Ґелетка скарбником.

Відповідь на віденський арбітраж

Тим часом 2 листопада 1938 року прийшло вирішення віденського арбітражу, на підставі якого південну смуту Закарпаття віддавалося мадярам. Це був несподіваний удар для українців, що викликав серед керівників українського політичного життя на Закарпатті загальне замішання й розгублення, бож централею всіх українських організацій та осідком уряду т. зв. Підкарпатської Руси був Ужгород, що його тепер треба було віддати мадярам. На першу вістку про згадане вирішення мадярські та мадяронські елементи в Ужгороді, підсилені прибулими з Мадярщини саботажниками, підняли голови й серед населення міста вибухла паніка, яка захопила собою теж українські офіційні чинники. За такої ситуації група націоналістів виступила з ініціятивою, щоб опанувати панічні настрої. Оформившись, як перша чота Української Національної Оборони, під командою полк. М. Колодзінського-„Гузара”, вони з власного почину зайняли головний будинок Крайового Уряду, де приміщувалися всі державні установи, і під охороною зброї розпочали плянову евакуацію державного майна. Цим рішучим вчинком уможливлено теж евакуацію тієї частини українського населення, яке лякалося мадярських репресій.

Карпатська Січ

Здобуту своєю ініціятивою пошану серед загалу закарпатських українців і серед їх провідного активу, гурт націоналістів використав для того, щоб уже відверто приступити до організування військових відділів. Тож зразу після евакуації уряду й центральних установ Закарпаття до нової столиці Хусту реорганізовано Українську Національну Оборону на військовий лад: введено обов'язкове обмундирування й озброєння, військову організаційну схему та військову дисципліну. Разом із цим проведено потрібні персональні зміни в Команді й змінено саму назву УНО на Організацію Національної Оборони „Карпатська Січ” – ОНОКС, популярно – Карпатська Січ.

До складу Команди Карпатської Січі ввійшли: Дмитро Климпуш – комендант, Іван Роман – його заступник, Іван Рогач – генеральний писар та Степан Росоха – референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України. Генеральний Штаб Карпатської Січі творили: полк. Михайло Колодзінський-„Гузар” – шеф штабу, пор. Роман Шухевич-„Щука” та чот. Зенон Коссак-„Тарнавський” – помічники шефа штабу, пор. Осип Карачевський-„Свобода”, пор. Гриць Барабаш-„Чорний”, пор. Юрко Лопатинський-„Калина” та чот. Євген Врецьона-„Волянський” – члени. Всі вони тоді виступали під псевдами тому, що проти них, як проти польських громадян, польський уряд міг повести якусь політичну акцію дипломатичним шляхом перед празьким урядом і тим комплікувати становище уряду Закарпаття.

Організування власної армії населення Закарпаття прийняло з захопленням і незабаром організаційна мережа Карпатської Січі охопила всю країну. Але не легкими до розв'язання стали тоді проблеми зброї, обмундирування і забезпечення харчами. Дня 4 грудня 1938 року в Хусті відбувся перший з'їзд. Перед урядом Закарпаття, очоленим о. д-ром А. Волошином, та представником ПУН-у ген. Курмановичем продефілювало десять тисяч січовиків. У дефіляді взяв участь також відділ січовичок під проводом Степанії Тисовської.

Зброю для Карпатської Січі повинна була видати військова влада Чехо-Словаччини. Одначе, чеський уряд і чеська армія були проти творення окремих українських військових відділів, цілком слушно лякаючись, що це зміцнить уряд Підкарпатської Руси в його прямуваннях до цілковитої самостійности Закарпаття. Заходи уряду Закарпаття, щоб Карпатська Січ одержала зброю, амуніцію й обмундирування зі складів чехо-словацької армії, не увінчалися успіхом і про все те треба було подбати іншими засобами.

Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полк. М. Колодзінського-„Гузара” випрацював докладний плян організування військової сили Закарпаття власними засобами. Згідно з тим пляном, базою для творення війська повинні були бути західньоукраїнські землі, звідкіля нелеґальним шляхом прибували б насамперед колишні старшини УГА та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії, а далі охотники рядовики; економічні українські установи на ЗУЗ повинні були дати фінансові засоби, підсилені масовими збірками серед українського населення, а ПУН мав подбати про зорганізування зброї з-за кордону. Решту зброї й амуніції треба було, як передбачувалося пляном, здобути у відповідну хвилину через роззброєння чеських військових станиць та захоплення всіх військових складів на території Закарпаття.

Цей плян передано через д-ра Ольжича-Кандибу для затвердження ПУН-ові, а пор. Роман Шухевич негайно виїхав нелеґальним шляхом до Львова, щоб тут провести розмови з відповідними українськими чинниками. В „Молодій Громаді”, комбатантській організації колишніх старшин Січових Стрільців та Українських Січових Стрільців, а також в українських економічних установах у Львові Роман Шухевич зустрів повне зрозуміння й запевнення належної допомоги: економічні установи обіцяли фінансові засоби потрібні для повного військового виряду п'ять до шість тисяч вояків.

Заборона допомоги на озброєння

Одначе, прикра несподіванка перекреслила всі пляни й заходи. ПУН передав полк. М. Колодзінському заборону реалізувати його плян. А на ЗУЗ, після виїзду Романа Шухевича, Лев Ребет, як Крайовий провідник КЕ ОУН, повідомив усіх тих, з ким Шухевич домовлявся, що ПУН уважає пляновану фінансову допомогу українських економічних установ зайвою з уваги на нову міжнародню ситуацію. Члени ОУН одержали ще раз сувору заборону переходити самовільно на Закарпаття без згоди своїх вищих організаційних чинників.

Так само плян одержати зброю з-за кордону був зведений нанівець. У той час до ПУН-у приходила велика фінансова допомога від української суспільности в США й Канаді, і Головний Штаб Карпатської Січі домагався, щоб ту допомогу повністю використати на закуп зброї, необхідної для озброєння бодай кількох боївок, які в сприятливу хвилину могли б опанувати військові склади на Закарпатті. Допомогою з-за океану завідував, з рамени ПУН-у, Я. Барановський і він присилав для Карпатської Січі тільки – харчі. Карпатська Січ мусіла задовольнятися тією зброєю, що її вдалося роздобути або завдяки знайомствам, або силою захопити в поліційних чеських станицях.

А тим часом події в Чехо-Словацькій Республіці швидко досягли своєї кульмінаційної вершини. Вона прийшла в половині березня 1939 року.