Нарис Історії ОУН

1

[1]Дивись: Акт обвинувачення з варшавського процесу ОУН, стор. 45.

2

[2] Полк. Є. Коновалець: «Причинки до історії української революції», стор. 42-43.

3

[3] «Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію...» Вінніпеґ; 1920 р.; «Крівава книга», Відень 1919 р.

4

[4] На тему вбивства полк. Юрка Отмарштайна, колишнього старшини Січових Стрільців, члена команди Зимового Походу й першого головного організатора УВО на західньоукраїнських землях, велась у 1920–30-их роках на сторінках української еміґрантської преси широка полеміка. Полк. Ю. Отмарштайна вбито скрито під час відвідування ним воєннополонених українців у польському таборі. В брошурі «Хто вбив полк. Отмарштайна?», виданій у Празі 1933 р., полк. Р. Сушко на підставі зібраних ним документів обвинуватив у цьому вбивстві М. Чеботарева, шефа політичної поліції уряду УНР, організатора й виконавця розстрілу полк. П. Болбочана. Обороняючись перед тим прилюдним обвинуваченням в убивстві полк. Отмарштайна, Чеботарев скерував обвинувачення проти полк. Р. Сушка. У відповідь на це, сотн. Г. Рогозний опублікував нові, ним зібрані, документи окремою книгою п. н. «До тайни вбивства полк. Ю. В. Отмарштайна» (Чернівці, 1934 р.). Подібно, як полк. Р. Сушко, сотн. Г. Рогозний рішуче твердить, що організатор скритовбивства на особі полк. Отмарштайна – це М. Чеботарів.

5

[5] За даними З. Книша П. Бакович був кадровим референтом в Крайовій Команді УВО, а Крайовим Комендантом став по виїзді Коновальця полк. А. Мельник (див. «Власним руслом», Вид. «Срібна Сурма», Торонто 1966, ст. 36-42).

6

[6] „Охлапи” (польське слово) – покидьки, рештки.

7

[7] „Український Скиталець” ч. 20.

8

[8] Про таємний виїзд полк. Коновальця з Галичини за кордон восени 1922 року, існують дві версії.

Одну версію обширно переповідає 3. Книш у книжці „Власним руслом” на сторінках 131-135, на основі свідчень сотн. Дмитра Герчанівського, що мав завдання організувати цю втечу. За свідченням Герчанівського, полк. Коно-валець після переховування по конспіративних квартирах під час поліційної нагінки, мав би виїхати на підроблені документи з головного двірця у Львові разом з Володимиром Целевичем в супроводі п-і Терлецької, доньки о. Лопатинського, і п-і Майковської, адміністраторки „Діла”. Товариство жінок було потрібне на те, щоб відвернути підозріння поліції і тому теж група, удаючи поляків, розмовляла з собою по-польськи. Д. Герчанівський завів Полковника до зарезервованого переділу поїзду, що їхав до Варшави, і за кілька днів одержав вістку про щасливий переїзд кордону.

Ця версія не покривається з свідченням д-ра Мирона Коновальця. Брат Полковника подає, що восени 1922 року, в часі арештів, поліція, шукаючи за членами Начальної Колеґії УВО, прийшла була на помешкання полк. Коновальця у Львові, при вулиці Тереси 34, але не застала його дома. Довідавшися про це, композитор Михайло Гайворонський, не зважаючи на стан облоги, що забороняв нічний рух без окремих перепусток, пішов вночі пішки до села Зашкова, віддаленого 18 клм. від Львова, знаючи, або догадуючися, що Полковник перебував тоді у своєї родини, щоб остерегти його перед небезпекою. Виїзд до Данціґу, куди не треба було пашпортів з візами, зорганізував йому адвокат д-р Степан Федак. Він умовився з знайомим йому залізничником-українцем, на прізвище Курпан, і цей перевіз полк. Є. Коновальця в тягаровому поїзді з підльвівської станції Клепарів, або Брюховичі, до Варшави, а звідти Полковник поїхав особовим поїздом до Данціґу на підроблені документи. Головна станція у Львові і особові поїзди були в той час контрольовані поліцією.

9

[9] Повну історію українського таємного університету подав ред. Василь Мудрий у своїх працях: Боротьба за огнище української культури на західніх українських землях, Львів, 1923 і Український Університет у Львові (1921-1925), Нюрнберґ, 1948.

10

[10] „Національна Думка”, ч. 3, 1924 р., стаття „Наша ідеологія”.

11

[11] „Національна Думка”, ч. 1, 1925 р., стор. 9.

12

[12] „Національна Думка”, ч. З, 1924 р., стор. 4.

13

[13] „Національна Думка”, ч. 1, 1927 р., стор. 25-26.

14

[14] Юрій Артюшенко: Події і люди на моєму шляху боротьби за державу 1917-1966, Чікаґо 1966. Стор. 89 і 90.

15

[15] Так, наприклад, на вічу Леґії в Празі, 11 квітня 1928 р., ес-дек Іссак Мазепа накинувся на український націоналістичний рух, закидаючи йому „отаманію”, „руїну”, „безпрограмовість”, „політиканство”; ес-дек Гр. Довженко говорив, що „націоналісти або жадної думки не мають, або думки їхні зоологічні, бо походять зі шлунку, а не з розуму”; ес-дек Питель вигукнув, що „ви не є навіть українці”, а ес-ер С. Довгаль висловив своє побоювання, що „націоналісти скалічать затурканого українського селянина”. (Див. „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 161-162).

16

[16] „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 160.

17

[17] „Національна Думка”, ч. 7-8, 1927 р., стор. 30-31.

18

[18] „Розбудова Нації”, ч. 2, 1928 р., стор. 65.

19

[19] „Розбудова Нації”, ч. 7-8, 1928 р., стор. 300.

20

[1] Під такою назвою помістив він був статтю на ідеологічно-програмові теми в „Національній Думці”.

21

[1] При цьому варто теж згадати друкований літографічним способом гумористичний місячник п. н. „Гордість Нації”, що появлявся в 1928-30 рр. Ілюстрував його Лев Сенишин, а співпрацювали в ньому Степан Бандера („Матвій Пардон”), Іван Шиманський, Лев Сенишин, Данило Чайковський („Мормон”) та інші. Після появи першого числа, писаного ручно, журналом зразу зацікавився Богдан Кравців і по розмові з „головним редактором” Д. Чайковським призначив на літографічний камінь, папір і т. д. 50 польських злотих.

22

[2] Наведений нами текст – це остаточно прийнятий. У первісній редакції були такі відмінності: а) текст 7-ої заповіді звучав: „Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи”. Під „найбільшим злочином” тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу, б) У 8-ій заповіді замість „безоглядною боротьбою” було „і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації”. Це мало бути підкресленням, що в боротьбі з національними ворогами українці, за прикладом інших народів, не повинні вагатися теж т. зв. „валлєнродизму”. в) В 10-ій заповіді наприкінці була ще додана фраза: „навіть шляхом поневолення чужинців”. Це був вислід дискусій про те, чи Українська Держава Повинна давати повну свободу чужинцям навіть тоді, коли вони діють на її шкоду, як це було в 1917-18 рр. на Наддніпрянщині, чи навпаки – „поневолювати” їх, як цього вимагає безпека і ріст Української Держави. Та з уваги на різні інтерпретації наведені місця первісного тексту були змінені.

23

[3] „Розбудова Нації”, ч. 3-4, березень-квітень 1930, стор. 94-97.

24

[4] Справу того невиконаного атентату на большевицький консулят у Львові докладно описує З. Книш у своїх спогадах „Дрижить підземний гук”, стор. 75-91.

25

[5] Не дивно, що З. Книш, згадуючи про свою працю на пості бойового референта УВО в 1930 р. і не знаючи про участь згаданих осіб у КЕ, пише, що Р. Шухевич, давній бойовик УВО, та С. Охримович якось відтягалися від згоди на пропозицію Книша, знов же З. Коссак зразу ніби погоджувався, а потім „десь зник”. („Дрижить підземний гук”, стор. 57-58). Це ж виходило щось таке, якби при війську поручник пропонував генералові, бачачи його в цивільному вбранні, щоб той став капралем у його військовому відділі. Не бажаючи розконспіровувати себе, згадані члени КЕ ОУН просто уникали розмов з Книшем.

26

[1] Характерне, що „Комуністична Партія (большевиків) України” була покликана до життя не в Україні, а в Москві аж 12 липня 1918 року. Також і Другий З'їзд КП(б)У відбувся на чужій території, в Москві 22 жовтня 1919 року.

27

[2] Катеринослав, Луганськ, Харків, Одеса, Миколаїв і Київ.

28

[3] Д-р М. Стахів: Перша совєтська республіка в Україні, Нью-Йорк—Філядельфія, стор. 10.

29

[4] Цей ультимат був підписаний від імени Совєта Народніх Комісарів Леніном, як головою, і Троцьким, як наркомом зовнішніх справ.

30

[5] Всеволод Голуб: Конспективний нарис історії КП(б)У. Вид. Український Збірник. Книга 9, Мюнхен 1957, стор. 35.

31

[6] М. Стахів: Звідки взялася совєтська влада на Україні, стор. 17.

32

[7] Там же стор. 27.

33

[8] Голова: Пятаков; члени „уряду”: Ялкін, Антонов, Артем, Квірінґ і знавець від українських справ Затонський.

34

[9] Головнокомандуючий інвазією большевицьких військ „Курського направлєнія”, русотяп Антонов, який зайняв Харків і уможливив дію Народньому Секретаріятові, дивився з погордою на забаву в уряд харківських большевиків і не рахувався з їхніми розпорядженнями.

35

[10] П. Христюк: Замітки і матеріяли до історії української революції. Том IV, 1922. Стор. 173.

36

[11] Там же, стор. 223 і далі з докладним поданням особового складу.

37

[12] Д. Соловей: Україна в системі совєтського колоніялізму, Мюнхен 1959 р., стор. 28, на основі „Декретов октябрьской революции”.

38

[13] А. В. Лихолат: Разгром националистической контрреволюции на Украине, ГИЗ 1954 р., стор. 333.

39

[14] Цитовано за Матвієм Стаховим: Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував? Частина І. 1955. стор. 28.

40

[15] Енциклопедія Українознавства, кн. 2, на стор. 406 подає: „Реквізиція зерна в 1920 р. у формі т. зв „разверстки” проходила жорстоко і виконувалася спеціяльними військовими експедиціями і комнезамами. В 1921 році на Україну був накладений непомірно важкий „продподадок”, при чому п'ятьох південно-українських губерній стягнено 18 мільйонів пудів (на 54 млн.) збору”.

41

[16] Ліва опозиція в РКП(б) – Троцький, Зінов'єв, Радек, П'ятаков, Камєнєв – вимагала підтримки світової революції і більшого оподаткування села, приватного промислу та торгівлі. Права партійна опозиція – Бухарін, Риков, Томський – домагалися сповільнити поспішне заводження соціялізму та співпраці з капіталістичними державами, щоб при помочі західніх капіталовкладень відбудувати народне господарство СССР. Зворотом до НЕП-у Сталін здобув підтримку правої опозиції проти Троцького, а зліквідувавши троцькістів у 1927 році, завів пропоновану троцькістами примусову колективізацію і зліквідував праву опозицію. На Україні лівий і правий ухил в партії набирали характеру „націоналістичного” ухилу.

42

[17] Цинічну пораду, як стосувати тактику обдурювання, відкрито подав „великодержавний русотяп” Зінов'єв на 5-ій Всеукраїнській Конференції КЩб)У в листопаді 1920 року в таких словах: „Зробити так, щоб ніхто не міг запідозріти, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою... Через ряд років переможе та мова, що має більше коріння, що життєвіша, культурніша”. Большевицьким русифікаторам хотілося і хочеться відсувати від себе підозріння, що вони обмосковлюють Україну, але незамітно роблять так, щоб з роками таки зрусифікувати її мовно і культурно.

43

[18] Цифри подані за „Українською Радянською Енциклопедією” (УРЕ), том 17, стор. 138 і 141.

44

[19] „Українська Загальна Енциклопедія”, том III.

45

[20] „Аванґард”, 1953-54 р., ч. 10-11.

46

[21] М. Міллер подає, що в Києво-Печерській Лаврі сконфісковано: брилянтів 2 417 штук 1-9 каратових; рубінів 1 345; ізумрудів – 1 106; сафірів – 41; ниток великого жемчугу – 10; риз вишитих жемчугами і дорогоцінними каменями – 18; інших золотих і срібних речей прикрашених брилянтами, жемчугами і дорогоцінними каменями – понад 500/

У св. Софії сконфісковано: 2 митрополичі мітри з брилянтами і дорогими каменями вартости по пів мільйона золотих карбованців; 9 напрестольних орнаментованих плит понад 24 кілограми кожна; кілька плятинових плит; лямпаду вагою 15 кг. з золота і плятини з брилянтами і жемчугами; золоту лямпаду з 241 брилянтами і 327 великими жемчугами та багато цінностей, дарованих князями, гетьманами і вірними.

Втрат не можна оцінити ніякими грішми, бо це були високомистецькі твори минулих століть і національні реліквії величезної культурно-історичної вартости. („Вестник Института по изучению истории и культуры СССР”, 1952).

47

[22] Н. Полонська-Василенко: Історичні підвалини УАПЦ. Рим 1964, стор. 103.

48

[23] Н. Полонська-Василенко, там же, стор. 105.

49

[24] Українська Радянська Енциклопедія, том 17, стор. 189.

50

[25] 1923-1933 був безперемінним головою наркомату, тобто прем'єром ради міністрів УССР.

51

[26] Після аранжованого Сталіном вбивства Кірова 1.12.1934 р. були утворені в грудні 1934 Надзвичайні Комісії Військової Колеґії Верховного Суду СССР, коли шефом Всесоюзного НКВД став Яґода. Ці „тройки” дістали необмежені повновласті видавати присуди без нормальної судової процедури при закритих дверях, або позаочне. В Україні вони винищували людей запідозрілих у непевності, опозиціонерів і також партійних чиновників, на яких перекидувано вину за репресії, яким не довірювано, або які знали забагато таємниць злочинів. „Тройки” карали розстрілами і засланнями без права листування.

52

[27] УРЕ, том 12, стор. 64.

53

[28] 6 квітня 1929 р. XVI Конференція ВКП(б) прийняла плян першої п'ятирічки і оголосила початок колективізації; дня 27. 12. 1929 р. Сталін заповів „ліквідацію куркуля як кляси” в пляні колективізації; 5 січня 1930 р. указ ЦК ВКП(б) „про темпи колективізації” започаткував масовий терор проти „куркулів”.

54

[29] „Тризуб”, 7. 7. 1929 р., стор. 10-13.

55

[30] Дм. Соловей: „Стежками на Голготу”. Частина І, 1952, стор. 72-73 і далі.

56

[31] В. Д. Уваров: „Боротьба КП(б)У проти правого ухилу...” „Український історичний журнал”, Київ, 1966, ч. 9, стор. 94.

57

[32] Д. Соловей: Українське село в роках 1931-1933. „Укр. Збірник”, 1955. Кн. 2, стор. 64-78.

58

[33] Там же.

59

[34] „Двадцятип'ятитисячним” – окремо дібрана в 1930 р. група робітників-комуністів, росіян по національности, для догляду і керування місцевою владою, щоб статися по селах оком і вухом Москви. За большевицькими даними на Україну послано ніби лише „понад 10 тисяч” цих „кращих” большевицьких пролетарів з Росії.

60

[35] Прот. Д. Бурко: Митрополит Микола Борецький. „Рідна Церква”. Мюнхен, 1953, подає докладний матеріял про діяльність Митрополита і УАПЦ.

61

[36] Прот. М. Явдась: Українська Автокефальна Православна Церква, Мюнхен, 1951, стор. 159.

62

[37] Напр., в Полтаві церковні громади не були спроможні заплатити податків і церкви позамикано, на житомирського пароха наложено податку 35-40 тис. карбованців.

63

[38] Точніші дані подає М. Міллер у статті „Знищення православної Церкви большевиками”. „Український Збірник, 1957. Кн. 10.

64

[39] М. Ковалевський: Опозиційні рухи в Україні і національна політика СССР (1920-1954). Мюнхен, 1955, стор. 22.

65

[40] Д. Ф. Соловей: Україна в системі совєтського комунізму, 1959, стор. 54-55.

66

[41] М. Ковалевський: цит. твір, стор. 24.

67

[42] Ф. Піґідо: Україна під большевицькою окупацією, 1956, стор. 17.

68

[43] Піґідо: цит. твір, стор. 82.

69

[44] „Не треба розшукувати українських націоналістів”, – говорив ув'язненому Семенові Підгайному один з його слідчих у 1933 році – „досить взяти передплатників журналів „Україна”, „Життя й революція”, „Пролітфронт” чи „Літературний Ярмарок”, – і я без вагання заарештую їх, бо всі вони – націоналісти”. (С. Підгайний: Українська інтеліґенція на Соловках, 1947, стор. 23.)

70

[45] „Українські Вісті”, Ульм, 15. 5. 1948 р.

71

[46] Лавриненко: Розстріляне відродження, стор. 955 і 956.

72

[47] Ширше гл. статтю В. Голубничого: „М. Волобуєв, В. Доброгаєв та їх опоненти” в „Укр. Збірнику” за 1956 р. Кн. 6, стор. 7-22.

73

[48] „Документи українського комунізму”, Вид. Пролог, 1962, стор. 186.

74

[49] Цит. твір, стор. 191.

75

[50] Там же, стор. 193 і 228.

76

[51] Вс. Фелікс: ВКП(б) в післявоєнному періоді („Вперед” ч. 1-2 1957).

77

[52] Цитований твір, стор. 126.

78

[53] Всеволод Голуб: Конспективний нарис історії КП(б)У. „Укр. Збірник”, 1957, кн. 9, стор. 81.

79

[1] Іван Андрух з вибухом І світової війни вступив до Українських Січових Стрільців у ранзі підхорунжого, пізніше став сотником і командиром 1-го пішого полку СС. Микола Опока був чотарем, опісля сотником і в час війни працював у редакції „Стрілецької Думки” (ред.).

80

[2] „ОУН 1929-1954”, збірник статтей у 25-ліття ОУН. На чужині 1955, стор. 26.

81

[3] Пролетарський Літературний Фронт.

82

[4] Вільна Академія Пролетарської Літератури.

83

[5] „Діло”, Львів, 28 березня 1930.

84

[6] „Діло”, Львів, 1 квітня 1930.

85

[7] „Діло”, Львів, 2 квітня 1930.

86

[8] „Діло”, Львів, 25 березня 1930.

87

[9] Всі ці вістки подаємо за часописом „Америка”: ч. 58, 18 травня 1929, ч. 75, 27 червня 1929, ч. 77, 2 липня 1929, ч. 79, 6 липня 1929, ч. 123, 19 жовтня 1919.

88

[10] „Америка”, ч. 124, 22 жовтня 1929.

89

[11] „Америка”, ч. 138, 23 листопада 1929.

90

[12] „Америка”, ч. 139, 26 листопада 1929.

91

[13] „Америка”, ч. 2, 4 січня 1930.

92

[14] „Америка”, ч. 4, 11 січня 1930.

93

[15] „Америка”, ч. 6, 16 січня 1930.

94

[16] „Америка”, ч. 7, 18 січня 1930.

95

[17] „Америка”, ч. 18, 13 лютого 1930.

96

[18] „Америка”, ч. 19, 15 лютого 1930.

97

[19] „Америка”, ч. 22, 22 лютого 1930.

98

[20] „Америка”, ч. 43, 12 квітня 1930.

99

[21] „Америка”, ч. 44, 15 квітня 1930.

100

[22] „Америка”, ч. 47, 24 квітня 1930.

101

[23] „Америка”, ч. 60, 24 травня 1930.

102

[24] „Америка”, ч. 69, 14 червня 1930.

103

[25] „Америка”, ч. 74, 26 червня 1930.

104

[26] „Америка”, ч. 83, 19 липня 1930.

105

[27] „Америка”, ч. 91, 7 серпня 1930.

106

[28] С. Підгайний: „Українська інтеліґенція на Соловках”, стор: 39, та І. Наддністрянський: „Східньо-Подільське повстання” („Український Прометей”, ч. 19, 8 травня 1953).

107

[29] В. Скуйбіда: „Пам'яті невідомих. Рябченко і бунт 21 полку”. („Неділя”, ч. 13, 1951).

108

[30] Ю. Горліс-Горський: „Аве, діктатор!”, Львів, 1941, стор. 31.

109

[31] Ця та дальші вістки взяті з часопису „Америка”, чч. 97, 21.8., 98, 23.8., 122, 21.10., 113, 30.9., 122, 21.10., 134, 18.11., 139, 29.11., 145, 13.12., 151, 21.10.1930 року і ч. 1, 1.1.1931 року.

110

[32] Ця та інші вістки подані на підставі даних в часописі „Америка”: ч. 2, 3.1., ч. 4, 10.1., ч. 12, 31.1., ч. 27, 7.3., ч. 45, 21.4., ч. 47, 25.4.1931 року.

111

[33] „Америка”, ч. 51, 5 травня 1931. Дальші інформації взяті з цього ж часопису ч. 61, 28.5., ч. 73, 25.6., ч. 77, 4.7., ч. 90, 4.8.1931.

112

[34] С. Николишин: „Культурна політика большевиків і український процес”, стор. 42.

113

[35] „Календарець Українського Революціонера” на 1951 рік (передрук „Український Самостійник”), стор. 36.

114

[36] „Америка”, ч. 14, 6 липня 1933.

115

[37] „Америка”, ч. 39, 4 квітня 1933.

116

[38] „Америка”, ч. 45, 20 квітня 1933.

117

[39] „Америка”, ч. 81, 20 липня 1933.

118

[40] За „Розбудовою Нації”, листопад-грудень 1933.

119

[41] „Америка”, ч. 150. 29 грудня 1934.

120

[42] Дмитро Соловей: „Голгота України”, стор. 231.

121

[43] С. Николишин: „Націоналізм у літературі на Східньо-Українських Землях”, стор. 36; Дм. Соловей: „Голгота України”, стор. 232-233.

122

[44] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

123

[45] „Америка”, ч. 83, 18 липня 1936.

124

[46] „Америка”, ч. 117, 8 жовтня 1936.

125

[47] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

126

[48] М. Селешко: „Причинок до історії Вінницьких могил” („Новий Шлях”, Вінніпеґ, ч. 37, 13 травня 1950); Дмитро Соловей: „Голгота України”, стор. 261-267.

127

[49] Обговорюючи у своїй праці „Голгота України” справу підпільних організацій в УССР, Дмитро Соловей приходить до висновку, висловленого у формі катеґоричного твердження, що в дійсності жодних підпільно-революційних організацій в УССР ніколи не було й бути не могло. Якщо ж про щось таке говорилося, то насправді це була або вигадка еміґраційних фантастів, або – большевицька провокація. Так само думає і публіцист Панас Феденко та інші соціялістичні партійці. Одначе, про вартість їхніх тверджень свідчить хоча б те, що і в 1945-47 роки, коли крізь „залізну заслону” стали пробиватися ще тільки загальникові вістки про боротьбу ОУН-УПА проти большевиків, то Феденко, Соловей і їхні однодумці виступили як „єдинокомпетентні знавці відносин в УССР” і теж катеґорично твердили, що й УПА і ОУН та їхня боротьба – це тільки вигадки еміґраційних фантастів, або большевицька провокація, бо... вони знають, що в умовах большевицького терору жодне протибольшевицьке підпілля існувати й діяти ніколи не може.

128

[50] До тієї групи жертв большевицького терору належить, на нашу думку, зачислити в цьому випадку Антона Крушельницького, засудженого разом з синами на кару смерти за приналежність до УВО-ОУН. Його син Тарас справді був членом УВО-ОУН і за те в 1931 році польський суд засудив його на кару 5 років тюремного ув'язнення, а тому могло б бути імовірним, що свою працю, як член УВО-ОУН він міг продовжувати і в УССР. Але годі повірити, щоо членом УВО-ОУН став теж його батько Антін, той самий, котрого ОУН вирішила була вбити у Львові за совєтофільство.

129

[51] „Український Націоналіст” передрукував у числі за вересень 1933 року текст окремої відозви ОУН до всіх українців на СУЗ, а в числі за листопад 1935 року відозви ОУН „До молоді на Східніх Землях”, які були поширювані і в УССР.

130

[52] Д. Діброва: „У царстві червоного царя”, Париж, 1938, стор. 28.

131

[53] Д. Соловей: „Голгота України”, стор. 126.

132

[1] Редакційне доповнення.

133

[2] Дані на підставі розвідки д-ра Романа Зубика: „Польська колонізація і парцеляція на українських землях”. („Кооперативна Республика”, Львів, березень 1931 р.). До статистичних даних, взятих з урядової польської статистики, автор розвідки завважує на вступі: „Польська урядова статистика про колонізацію і парцеляцію складена так, що поступу колонізації українських земель зі статистичних даних безпосередньо не можна собі уявити. Це цілком зрозуміле, бо метою тої статистики є не виявити, а саме – затаїти ту колонізацію”.

134

[4] „Америка”, ч 31, за 30 серпня 1930 р., за „Українським Скитальцем”.

135

[5]„Свобода”, ч. 300, за 26 грудня 1935 р.

136

[6] „Америка”, ч. 35, за 25 березня 1930 р.

137

[6] „Америка”, ч. 35, за 25 березня 1930 р.

138

[7] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1930, стор. 326.

139

[8] Дивись сторінки 146-152. Іб

140

[9] „Америка” ч. 5, з 13 січня 1931 р. подаючи цю заяву Складковського, цей щоденник слушно завважує: „Щодо числа арештованих, то Складковський сказав брехню. Він не подав навіть десятої частини числа всіх арештованих в останньому часі українців і українок в Галичині”.

141

[10] Креси (поль.) – окраїни, прикордонні полоси.

142

[11] У своїх працях „Дух, що тіло рве до бою” і „Дрижить підземний гук” Зиновій Книш твердить, начебто саботажна акція вліті 1930 року була ділом тільки деяких членів Крайової Екзекутиви ОУН, а саме: референта Юнацтва І. Ґабрусевича та що УВО і сотн. Ю. Головінський рішуче були проти тієї „забави хлопців з вогнем”. Наведена нами відозва Команди УВО з жовтня 1930 р. є повним запереченням цих тверджень Книша, бож у ній Команда УВО признається до ініціювання й участи в саботажній акції, окреслює її як виразну революційну дію масового характеру, визнає корисність тієї акції в пляні революційної дії українського націоналістичного підпілля і відмічає справність організаційного апарату, що проводив саботажну акцію. Отож ясно, що знецінювання саботажної акції є висловом виключно особистого наставлення З. Книша і що він свою власну настанову підсуває сотн. Ю. Головінському та Команді УВО. А ворожість самого З. Книша до тієї акції випливала з того, що її проводила новопостала ОУН, яка була причиною його деґрадації з бойового референта в Крайовій Команді, – єдиної до того часу революційної української формації УВО, – на пост провідника тільки однієї ланки УВО, що перетворилася в референтуру ОУН.

143

[12] Конспіруючись, Гриць Пісецький сказав був своїм батькам, що він виїжджає на пластовий водний табір, а тому мусів одягнути пластову сорочку. Напад під Бібркою та судовий процес проти його учасників докладно описав З. Книш у своїх книжках: „Дрижить підземний гук”, Вінніпеґ 1953. та „Дух, що тіло рве до бою”, Вінніпеґ 1951.

144

[13] Напади на поштові уряди та поштові вози з грішми називалися в революційно-підпільній літературі і поміж членами підпілля „екси” – скорочена назва вживаного польською владою вислову „експропріяційні акти”, себто акти відібрання власности від когось, в цьому випадку відібрання грошей від польської влади.

145

[14] З. Книш у своїй праці „Дух, що тіло рве до бою” пише, немов би з боку ОУН висунено ще третю вимогу, а саме: щоб бльок українських партій запевнив два мандати для представників ОУН. Це не відповідає правді. Навпаки, два мандати для ОУН, як винагороду за підтримку під час виборів, пропонували українські партії, але Організація рішуче відкинула цю пропозицію, як суперечну з основною поставою ОУН до польського окупаційного уряду.

146

[15] „Розбудова Нації”, чч. 9-10 за вересень-жовтень 1930 р.

147

[16] Для характеристики ситуації наведемо такий факт. Пастирський лист єп. Хомишина викликав обурення серед українського громадянства й зустрівся з критикою навіть офіціозу УНДО, щоденника „Діло”. Критика „Діла” в свою чергу обурила оборонців єп. Хомишина і тому його орган „Нова Зоря” заявив: „Лизати комусь руки в час, коли свищуть буки, оферувати кров свого народу для фантастичних цілей, заскакувати по міністерських покоях і рівночасно вдавати непримирливу позицію, критикувати виступ Владики і рівночасно випиратися, що це не критика, – то чейже не є ніяке становище, гідне людей, які себе шануть”.

148

[1] Про це оповів під час свого процесу перед польським судом (що відбувся у вересні 1933 року) провокатор Роман Барановський. Поліційний радник Івахув, який виступав як свідок на тому процесі, подав, що Барановський радився в нього, чи приймати пропозицію Сайкевича. Івахув порадив прийняти, але, як твердив на процесі, – „з того чомусь нічого не вийшло”.

149

[2] З інформації Романа Барановського, що їх він передав польській поліції, виходить, що йому не вдалося докладніше розвідати про хід і постанови Конференції; повідомляючи поліцію про факт відбуття Конференції, Барановський твердив, що нею проводив Сайкевич, а Зенон Коссак „був тоді обраний організаційним референтом КЕ ОУН”.

150

[3] Улад Українських Старших Пластунів.

151

[4] Друкуючи цей некролог, ПУН, з конспіративних причин, не вважав за Доцільне подавати офіціяльно, що Степан Охримович був Крайовим Провідником ОУН, а тому лише таким способом зазначив зміну на його організаційному пості.

152

[5] В тодішніх українських публікаціях чи пресі писано „Ніжанковський”, а не „Нижанківський” чи „Нижанковський” – (Ред.)

153

[6] Батько д-ра Степана Нижанківського був парохом у тому самому селі Завадів, де опісля душпастирював батько Степана Охримовича.

154

[7] Із зрозумілих причин конспірації Провід ОУН не міг у той час подавати, що справжньою причиною виїзду д-ра Степана Нижанківського було доручене йому ПУН-ом завдання очолити керівництво ОУН-УВО на західньо-українських землях.

155

[8] О. Ярослав Чемеринський згинув з рук большевиків у 1940 або 1941 р.

156

[9] „Америка”, ч. 105 з 10 вересня 1931 р.

157

[10] „Варшавський акт оскарження”, стор. 55.

158

[11] ББ – „Безпартійний Бльок співпраці з урядом” – назва урядової польської партії для підтримки режиму Пілсудського. Прізвище „Голувко” (Holowko) у польській транскрипції читається як „Голуфко”.

159

[12] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липeнь-серпень 1931. стер. 207 і 203.

160

[13] Під час варшавського процесу проти членів ОУН на переломі 1935/36 рр. польський прокурор твердив, що Голуфка вбили Білас і Данилишин, але насправді про це тоді ніяк не було доведено. У звідомленнях з городецького процесу виразно було подано, що Білас і Данилишин ані під час слідства, ані під шибеницею до вбивства Голуфка не призналися. До того ж після доказового поступування на самбірському процесі в справі вбивства Голуфка прокурор виразно заявив: „З жалем мусимо ствердити, що розправа не виявила нам ані таємничого тла справи, ні моральних винуватців, тих, хто давав наказ про вбивство Гнатіву, ані навіть фізичних виконавців замаху. Всіх цих моментів, таких важливих, розправа не виявила і таємницю їх взяли в могилу Білас, Данилишин, Гнатів”. (Див. „Свобода” ч. 294, 19 грудня 1933).

161

[14] „Розбудова Нації”, Прага, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 260.

162

[15] „Розбудова Нації”, чч. 3-4, березень-квітень 1931, стор. 101.

163

[16] „Розбудова Нації”, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 250.

164

[17] „Розбудова Нації”, 1931, ч. 9-10, стор. 250.

165

[18] Роман Барановський пояснював згодом перед польським судом, що, на його гадку, замах на Голуфка організував З.Коссак, і що він це своє підозріння сказав поліції, але Коссака заскоро ув'язнено і таким чином слідство заплутано.

166

[19] „Антипаньствова” (поль.) – протидержавна.

167

[20] Сл. пам. Мирослав Тураш – пізніший організ. референт Крайового Проводу, а від 7. 2. 1939 р. Крайовий провідник, псевдо Грабовський, – пропав, невідомо де і серед яких обставин, у червні 1939 року, коли виїхав був з краю до Відня на побачення з полк. А. Мельником. Імовірно, він згинув під час переходу польського кордону. Референтом крайового зв'язку при тодішньому ПУН-і був Ярослав Барановський. Ні він, ні його дружина Анна Чемеринська, яка теж дуже близько стояла до ПУН-у, ані Сеник чи, врешті, сам полк. Мельник ніколи не могли вияснити, куди сл. пам. Тураш був відправлений назад до Краю та що, на їхню думку, як відповідальних за той поворот, — могло з ним статися. Здається, що сл. пам. Тураш мав переходити словацько-польський кордон в околиці Татр, але розшуки членами ОУН за слідами того переходу взимку 1939 року, вже після розвалу Польщі, не дали жадного успіху.

168

[21] Правільніше було б „негайні суди”, одначе ми залишаємо таку термінологію, яка в той час прийнялася на західньоукраїнських землях.

169

[1] Цей спомин був опісля виданий кількома накладами окремим виданням, а в 1950 р. передрукований в „Українському Самостійнику”, Мюнхен, ч. 45 з 5 листопада 1950.

170

[2] Сл. пам. Юрко Березинський – студент Львівської політехніки, рідний брат дружини сл. пам. Романа Шухевича-Чупринки, син о. Березинського, пароха села Оглядів, пов. Радехів.

171

[3] „Дзвін” – це псевдо самого Романа Шухевича.

172

[4] Шухевич згадує тут про свій атентат на шкільного куратора Собінського що його він виконав, як 19-річний юнак, 19 жовтня 1926 року.

173

[5] „Алібі” – з латинської мови, дослівно: деінде. Важливим завданням революціонера є влаштувати собі ситуацію так, щоб під час слідства можна було свідками довести, що він у той час, коли виконувано якийсь революційний акт, був цілком деінде.

174

[6] „Пумпи” – модні тоді спортові штани до колін з широкою матнею, „куртка” – короткий спортовий плащ.

175

[7] Серед деяких членів ОУН було переконання, що, діставши в свої руки „Архів Сеника”, польська поліція мусіла довідатися з нього й про те, хто саме був виконавцем атентату на комісара Чеховського. Теперішні студії документів приводять мене до висновку, що в записках „архіву Сеника” не було виразного ствердження, що це якраз Березинський виконав атентат на Чеховського. Польська поліція могла тільки догадуватися про це на підставі інформацій Романа Барановського.

176

[8] Цю Конференцію досить докладно висвітлено в „Акті оскарження” Варшавського процесу на підставі протоколів з „Архіву Сеника”.

177

[9] Цитуємо за „Актом обвинувачення” Варшавського процесу (стор. 50), в якому приведено дані на підставі протоколу Конференції з „Архіву Сеника”.

178

[10] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 196, „Від Проводу ОУН”.

179

[11] Містечко Городок біля Львова офіційно звалося в часах польської окупації „Городок Ягайлонський” („Ґрудек Яґелльонскі”).

180

[12] Латинське прислів'я: „прізвище – символ”. Тобто, Мотика – мотика, сліпе знаряддя в чиїхось руках, що закопує.

181

[13] База – конспіративна назва для українських земель.

182

[14] Цитати в цій справі, як і цілу справу, подаємо за Актом обвинувачення у варшавському процесі, спертим на протоколи і документи ОУН з „Архіву Сeника”.

183

[15] „Карпат” – псевдо Ріка Ярого, отже, „до Карпата”, себто на терен Німеччини, бо Ярий був представником ПУН-у на Німеччину.

184

[1] Членів бойового відділу Мигаля та членів дівочого бойово-розвідувального відділу виявив у Варшавському процесі сам Мигаль. Членів бойового відділу Долинського Мигаль не знав, а Долинський-”Комар” ані в слідстві, ані перед судом не виявив їх, тому особовий склад того відділу все ще залишається організаційною таємницею.

185

[2] Зважаючи на релігійні почування, поліція, звичайно, намагалася знищити могили ще перед їх посвяченням. Тому населення, переважно сільська молодь, висипала могили вночі, щоб перед панахидою, вдень, поліція не мала часу розкинути їх.

186

[3] „Акт обвинувачення”, стор. 57.

187

[4] Дивись звідомлення з Варшавського процесу: грудень 1935 – січень 1936 і Львівського, червень 1936.

188

[5] „Студентський Шлях”, Львів, ІV-V, 1933 і „Розбудова Нації”, Прага, липень-серпень 1933, стор. 197.

189

[6] У 1932 році польська влада доручила була організувати „Луги” на нових статутах, якими підпорядковувано ці українські спортово-виховні організації польській державній контролі. Комендантом тих нових „Лугів” став д-р Р. Дашкeвич. ОУН виступала проти „Лугів” з новими статутами, а підтримувала старі.

190

[7] „Розбудова Нації”, чч. 5-6, травень-червень 1933, стор. 149-150.

191

[8] Про стан українського шкільництва під польською окупацією говорив, наприклад, проф. В. Кузьмович на українському Педагогічному з'їзді у Львові (див. „Свобода”, Джерзі Ситі, ч. 289, 12.12.1935): „Полісся і Підляшшя є навіть без науки релігії рідною мовою, Волинь без українських державних шкіл, не цілих п'ятсот з українською мовою навчання, замість колишніх 2.500 на терені Східньої Галичини”. Далі він звернув увагу на „нову програму державного виховання”, що мало завдання „зблизити українську меншість з польською національною більшістю”: коли в старому підручнику історії для народніх шкіл, – казав проф. Кузьмович, – була ще хоч маленька згадка про Січ і „Русь”, то за новим проєктом у підручнику залишено тільки те, що пишеться про „боротьбу польського короля Хроброго з Руссю”, про „відзискання Польщею Червоної Руси” і про козацькі „бунти”. Історія „Руси” починається в польських державних підручниках для українських народніх шкіл від „бунту Хмельницького”; що було з українською історією перед тим – невідомо, що було потім, теж; невідомо. Ніякої української держави ніколи не було, а були тільки „хлопські бунти” під проводом „збунтованого польського шляхтича Хмєльніцкого”. В такому дусі повинна була навчатися за польським проєктом українська дітвора.

192

[9] „Америка”, ч. 116, 3 жовтня 1933. – Повний текст масово розповсюдженої тоді летючки-звернення до батьків, матерів і молоді передрукував „Український Націоналіст”, ч. 1 за вересень 1933.

193

[10] Цитовано за „Америкою”, ч. 125, 26 жовтня 1933.

194

[11] Цитуємо за „Розбудовою Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 200-201.

195

[12] П. Феденко свідомо тенденційно писав „склепи”, хоч добре знав, що в той час по селах Сокальщини не було жадних жидівських склепів (крамниць), а були ще тільки жидівські корчми. Писати правду, що йшло про боротьбу з корчмами, йому було невигідно.

196

[13] Вацлав Жиборскі, начальник відділу безпеки в польському міністерстві внутрішніх справ, виступаючи як прокурорський свідок у справах ОУН під час Варшавського процесу, зізнав, що КЕ ОУН у своєму „Бюлетені” рішуче відмежувалася від протижидівських виступів і визнала протижидівську боротьбу за шкідливу. (Див „Свобода”, ч. 14 з 18 січня 1936).

197

[14] В. Макар: „Стріл в обороні мільйонів”, „Час”, ч. 43, 24 жовтня 1948 і ч. 44, 31 жовтня 1949.

198

[15] „Акт обвинувачення” Варшавського процесу, стор. 73.

199

[16] Звідомлення з Львівського процесу.

200

[17] „Ксавери Брудас” не було псевдом, а тільки одноразовим прибраним Романом Шухевичем прізвищем для адреси, на яку мали слати зголошення бойовики ОУН.

201

[18] Наприклад, під наг. „День жалоби в Жовківщині” подає „Новий Час” від 1. 11. 1933 р. новинку: День жалоби у самій Жовкві обмежився до церковних Богослужень. В церкві оо. Василіян відправилась співана Служба Божа. Отець Кацалай прочитав єпископського листа і пояснив. По вечірні відправили панахиду 6 священиків. Церква була битком наповнена. Співав гарно місцевий мужеський хор. У церкві оо. Василіян в Крехові відбулось свято жалоби ще величавіше. Палку і річеву проповідь виголосив о. К. До панахиди станули всі манастирські священики. Серед церкви поставлено гарний хрест з написом: впавшим братам на Великій Україні. Ввесь час панахиди люди плакали.

202

[19] Цитовано з „Нового Часу” від 23. 10. 1933 р.

203

[20] З дальших чисел „Нового Часу” подаємо скорочення й вибрані уривки.

204

[21] Не ціляв, не брав на приціл.

205

[22] Що ви собі бажаєте?

206

[23] Я вже знаю, Ви про ті відносини. Прошу не говорити далі.

207

[24] Ви знову про ті відносини.

208

[25] Відхиляю, відхиляю... це...

209

[26] „Свобода”, Джерзі Ситі, ч. 153, 2 липня 1936, „Діло”, Львів, ч. 124, 6 червня 1936 рр.

210

[1] Про поведінку Романа Барановського-”Рибака” в той час пише між іншим його тодішній найближчий співробітник Зиновій Книш: „Рибак ... рішився розкрити передо мною карти. І ось я довідався про речі, від яких волосся дубом могло мені стати на голові. В основному вони зводилися до того, що теперішній Крайовий Комендант Сич, особа нікуди негодяща, нездара, не хоче вступитися з свого місця і пустити туди Юлька (Головінського), що є дані підстави думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією, що цими днями буде відбуватися стріча в Данціґу між представниками Начальної і Крайової Команд, куди м. ін. їдуть обидва Барановські, і треба за всяку ціну не допустити, щоб поїхав туди Рудакевич, бо він тримає з Сушком. І тому я мушу звабити його на той час додому при помочі телеграми, вони поїдуть самі і поставлять катеґоричну вимогу усунути Сича й поставити на те місце назад Юлька. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці і вивезти за місто, там „взяти його на маґель” (піддати тортурам) і видобути з нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер „свій хлоп” з автом готовий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку „Дністра”, куди він заходив майже кожного дня на побачення з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Крайовій Команді. Чи я готовий зайнятися переведенням того діла? На мене Сич не має жадного підозріння і мені це найлегше буде зробити. Хоч у першій хвилині я був просто ошелешений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Якже не повірити Рибакові, якого я знав віддавна, з яким перебув не одно? А ще до того якийсь там Сич, будь він собі і полковник Сушко, важиться стояти на перешкоді Юлькові! Ясно, що я... схоплю Сича і такі йому дам „фацки”, що рідну маму забуде і виспіває все!.. Але коли я незабаром приїхав до Львова, щоб братися за пірвання Сича, застав ситуацію вже іншу. Рибака не було десь довший час, інші учасники цієї „конспірації в конспірації” мовчали, як води в рот набрали. Коли ж за кілька тижнів Рибак знову появився на горизонті, не було вже між нами мови про пірвання Сича, тільки про дальші збирання доказів його вини й нездарности, до чого ми заанґажували кілька початкуючих членів, що мали слідкувати за Сичем, вдень і вночі не спускаючи його з очей”. (З. Книш: „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 108).

211

[2] Про той суд говорив сам Р. Барановський, зізнаючи на процесі. Спершу він подав, що був на тому Суді УВО лише як свідок у справі іншого колишнього члена „Летючої бриґади” УВО, Стефанишина, але потім признався, що він був тоді так само обвинувачений, як і Стефанишин, і подав, що у висліді суду його було осуджено й усунено з УВО. На запитання польського прокурора, за що його осуджено, Р. Барановський відповів: „За те, що я був в опозиції”. При цьому Барановський згадав, що від того часу, себто, від початку 1929 року, він не був членом УВО ані ОУН.

212

[3] Під час процесу проти нього Барановський виправдував свою службу для польської поліції твердженням, що, мовляв, він мав жаль, бо Організація „не заопікувалася ним після виходу з тюрми”. Одначе ця причина його юдиної роботи дуже мало ймовірна: він же ж знав, що УВО не мала настільки фондів, щоб спеціяльно ним заопікуватися, тим більше, що його батьки були досить заможні. Аджеж під час процесу Барановський признався, що коли він у 1930 році оженився, то батьки давали йому по 200 злотих місячно. Отож хіба ясно, що про жадну фінансову допомогу для „Рибака” коштами УВО не могло бути мови. Ніхто з членів УВО в краю якихось підмог того роду не одержував, „Рибак” про це знав, тому й не міг мати претенсій, що його нібито трактується гірше ніж інших. В. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 72) висловлює припущення, шо Роман Барановський пішов на службу до польської поліції з фінансових мотивів, з намови своєї дружини, з дому Герасимович. Правдою є, що вона знала про юдину роботу Романа, про це переконливо говорить писаний ним з тюрми лист до дружини, що його опісля відчитано на судовій розправі: „Ніколи не дають змоги виправдатися. Що їм сталося і для чого це роблять, я не в силі відгадати...” На запит прокурора, про кого це він писав до дружини, Р. Барановський виразно заявив: „Про польську поліцію”. На нашу думку, спонукою до юдиної роботи Барановського було кілька причин: вроджена хвороблива вдача інтриґанта, злість на УВО за осудження його й викинення з організаційних лав, початки туберкульози і погоня за легким грошем з намови дружини. Певний слід міг залишати в його душі й той факт, що його мати була полькою.

213

[4] Треба пригадати, що для польської поліції було неможливо стосувати большевицьку методу жертвувати життя свого комісара для того, щоб коштом цього провокатор-”нурець” міг міцніше ввійти в довір'я підпільної організації. Тому й розрахунок сотн. Головінського був правильний.

214

[5] Це докладно описує Зиновій Книш у творі „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 130-134.

215

[6] Під час свого процесу Барановський скаржився, що йому тільки обіцяли нагороду, але не виплатили. Одначе прокурор показав суддям поквитування, власноручно підписане Барановським на суму 1.500 злотих, одержаних за видання поліції Зенона Коссака.

216

[7] „Свобода”, ч. 243, 19 жовтня 1933.

217

[8] З конспіративних причин не було подано, що це сталося у висліді присуду Суду УВО, який відбувся над Р. Барановським у Празі кілька тижнів раніше.

218

[9] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1933, стор. 297.

219

[10] „Мета” (львівський українсько-католицький тижневик), 8 жовтня 1933.

220

[11] Ця замітка має наскрізь демагогічний характер, бо ж авторові статті, добре ознайомленому з дійсністю, мусіло бути відомим, що польська поліція прізвищ своїх конфідентів ніколи добровільно не виявила.

221

[12] Азеф перейшов до історії революційних рухів як найбільший провокатор усіх часів і народів. Довгі роки він був керівником бойового реферату російської соціял-революційної партії, а одночасно – службовик царської таємної поліції „охрани”. Всі бойові виступи російської підпільної партії соціял-революціонерів Азеф узгіднював з царською поліцією. Викритий, він утік до Німеччини, змінив прізвище й прожив там до смерти. Маліновскій – представник большевицького підпілля в російській „Думі”, який виправляв усі писання Леніна й відозви большевицької партії. Після революції виявилося, що він був увесь час одночасно – поліційним аґентом.

222

[13] Повні прізвища ці поліціями мали такі: Юзеф Чеховскі, Казимир Білєвіч, Ян Гірни, Владислав Хімяк, Юзеф Будни (ред.).

223

[14] Наслідком пострілу в голову В. Нич зазнав часткового паралічу й нервового потрясення. На процесі проти Романа Барановського шеф польської воєвідської поліції Сухенек-Сухецкі назвав Нича у своїх зізнаннях як одного з конфідентів польської поліції. Про це інформувала тодішня українська преса й на підставі того українські політичні в'язні поставилися були з недовір'ям до Нича, при чому один із співв'язнів відверто закинув Ничові провокаторство. Це скріпило нервове потрясення В. Нича. Вислідом того потрясення є опубліковані ним у 1954 році в Нью-Йорку „Звернення” та в 1956 році брошурка „Провокатори УВО-ОУН”, хоч важко ствердити, хто за цими виданнями, як інспіратор, стоїть.

224

[15] „Америка”, ч. 72, 23 червня 1936.

225

[16] Приватна українська католицька ґімназія у Львові.

226

[17] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 195.

227

[18] Як бачимо, навіть у понятті тієї жменьки поляків, які намагалися підходити об'єктивно до справи українсько-польських взаємин, визвольна боротьба українського народу на ЗУЗ була вислідом ... тільки чужих впливів.

228

[19] Польська влада польщила українські школи з допомогою „утраквіза-ції”, себто, впроваджуючи навчання частини предметів українською мовою, а частини польською. Спочатку польською мовою вчили лише кілька предметів, опісля половину, а врешті всі, за вийнятком хіба української мови й релігії.

229

[20] Всі поляки вважали, що це не абияка честь для українців, коли їм дозволяється присвоювати собі (себто, коли їх примушують) польську культуру, не розуміючи, що польська культура виявилася нижчою за українську і якраз тому польські колоністи українізувалися.

230

[21] Малопольщею („Малопольська Всходня”) поляки називали Галичину.

231

[1] Див. „Свобода”, ч. 294, 18 грудня 1935.

232

[2] „Свобода”, ч. 292, 16. 12. 1936.

233

[3] „Свобода”, ч. З, 4. 1. 1936.

234

[4] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.

235

[5] „Свобода”, ч. 298, 23 грудня 1936.

236

[6] Вол. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН”, в замітці на 12-й сторінці пише про справу „Архіву Сеника” таке: „О. Сеник-Грибівський переховував архівні матеріяли в кількох державах, у сейфах і різних сховищах. Один такий схов у Празі, що про нього ні один член Організації не знав і що до речі складався з матеріялів другоступневої вартости, викрила в 1943 р. чеська поліція, знайшовши при заарештованому на вулиці Сеникові адресу конспіративного помешкання. Саме та обставина, що ніхто з членів Організації не знав про сховище, виключала можливість по заарештуванні Сеника завчасу забрати матеріяли. Знайдені матеріяли у фотокопіях згодом передав шеф чеського генерального штабу ген. Сирови польській владі і вони в 1935 році фіґурували як т. зв. „Архів Сеника” перед польським судом за атентат на Пєрацького проти Бандери і товаришів”. Це вияснення Мартинця справи не вияснює, навпаки, ще її затемнює. Бо: а) Мартинець твердить, що зі сховища в Празі були забрані документи в 1933 році, тим часом серед документів „Архіву Сеника”, що опинилися в руках польської поліції, були теж документи-звідомлення про організаційні справи з осени й зими 1933 р. та початку 1934 р., себто, вже після арештування Сеника чеською поліцією; б) Мартинець подає, що в частині архіву, яка попала в 1933 р. до рук чеської поліції, були тільки документи другоступневої вартости, тим часом ті документи, що їх цитувала польська прокуратура, кажучи, що вони є з „Архіву Сеника”, були документи, що стосувалися чи не найважливіших організаційних справ: склад керівних органів ОУН, список усіх експозитур ОУН за кордоном, звідомлення про фінансові справи ПУН-у, протоколи засідань ПУН-у, кореспонденція членів ПУН-у, звіти КЕ ОУН тощо; в) Мартинець каже, що ген. Сирови передав польській владі фотокопії забраних документів, а тим часом польська поліція мала 418 ориґінальних документів і 2.055 фотокопій з оригіналів. (Див. Варшавський акт обвинувачення, стор. 44). Тому свідчення Мартинця говорить про те, що 418 важливих документів в ориґіналах, які одержала польська поліція, а забрала при ревізії чеська, не походили з сховища Сеника, виявленого чеською владою, а й фотокопії з документів того сховища – документів другоступневої ваги – доповнили тільки збір фотокопій 2.055 документів, що дісталися польській владі, серед яких були й документи цілком не другоступневої вартости. Але найгіршим було те, що навіть після виявлення сховища з документами в Празі ПУН не поінформував про це КЕ ОУН на ЗУЗ, а тому це пізніше, під час слідства в справі вбивства Пєрацького, призвело до того, що деякі члени ОУН заламалися, як ми вже про це згадали.

237

[7] Виконавець атентату Гриць Мацейко-”Ґонта”, народжений 8 серпня 1913 року в Щирці біля Львова, син незаможніх селян, освіта – народня школа і трирічний ремісничий курс. Він 1929 року Мацейко працював у Львові у Цинкографічному закладі свого дядька, і від 1932 року став членом ОУН. 1 жовтня 1933 року його арештовано у зв'язку з шкільною акцією (як підозрілого в розліплюванні летючок і знищенні державних емблем), але через нестачу доказів 14 березня 1934 року його було звільнено.

238

[8] Див. „Америка”, ч. 15, 8 лютого 1936.

239

[9] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.

240

[10] Див. „Вісник ОДВУ”, ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень-жовтень 1934, стор. 12.

241

[11] У відозві УВО прізвище Пєрацький транскрибується як Пєрацкі.

242

[12] Про справу Кособудзького див. Акт обвинувачення Варшавського процесу, стор. 85-86 і 90, про Юзефського – там само, стор. 88. Крім того, зізнання Підгайного, Мигаля й Качмарського.

243

[13] Перед польськими слідчими чинниками Підгайний заявив, що він зумисне не допустив до виконання того атентату, бо тоді якраз нібито він довідався від д-ра Ст. Шухевича, що польський уряд підготовляє широку амнестію для всіх політичних в'язнів, отже ОУН повинна на той час стриматися з терористичною діяльністю. Тому-то, – казав Підгайний, – він виготовив іншу бомбу, схожу на справжню, але безвартісну, й дав її бойовикові підкласти під крісло Кособудзького. Чи воно справді так було, чи це був тільки викрут Підгайного, невідомо.

244

[14] Середовище „Еміґраційного Державного Центру УНР”, очоленого Андрієм Лівицьким, змальовувало воєводу Юзефського подібно, як Голуфка і Пєрацького, „великим приятелем українців”, бо Юзефський прийняв до польської державної адміністрації декого з східноукраїнських діячів, однодумців Лівицького. Згадуючи про це, „Розбудова Нації” (чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 222) навела факти, які об'єктивно свідчать про ту „приязнь” Юзефського до українського народу: „Як цей „приятель” прислужився для українського народу, – читаємо в цитованому журналі, – свідчать такі числа за час його славної діяльности: замкнено повітову централю „Просвіти” у Володимирі Волинському і 60 філій; у пов. Ковель замкнено централю та 90 філій „Просвіти”; в пов. Рівне – централю і 70 філій; в пов. Дубно замкнено 80 читалень; в пов. Луцьк централю й усі її філії; а ось останньо в пов. Крем'янець замкнено централю і 106 читалень. Разом – 6 повітових централь і приблизно 500 філій, читалень і бібліотек, що обслуговували 10,000 членів і коло 40.000 нечленів. У читальнях було 40 тисяч книжок, з яких половину понищила поліція. До того треба врахувати ще й численні українські кооперативи, з яких лише в пов. Дубно замкнено 19, а коло 40 примушено різними шиканами припинити свою діяльність”.

245

[15] Два великі процеси, варшавський і львівський, щільно пов'язані з періодом 1933-34 років, і тому, хоч вони відбулися в піврічній відстані, ми обговорюємо їх на цьому місці.

246

[16] Вік підсудних поданий в Акті обвинувачення за станом другої половини 1935 року.

247

[17] Див. „Свобода”, ч. 7, 10 січня 1936.

248

[18] Виразний натяк на митрополита Шептицького і його брата.

249

[19] Свобода”, ч. 300, 26 грудня 1935.

250

[20] „Свобода”, ч. 24, 30 січня 1936 р.

251

[21] „Діло”, Львів, ч. 140, 25 червня 1936 і наступні числа. „Свобода”, ч. 163, 15 липня 1936 і наступні числа.

252

[22] Цієї частини промови д-ра Старосольського тодішня польська цензура не дозволила публікувати в пресі, тому дослівний її текст не зберігся.

253

[23] „Свобода”, ч. 162, 14 липня 1936; „Америка”, ч. 88, 30 липня 1936. Обидві ці газети передрукували за західньоукраїнською пресою („Діло”, „Новий Час”) тільки те, що в той час дозволила друкувати з промов польська цензура. Нецензурований текст промови не зберігся.

254

[24] Амнестію, якою замінювано кару смерти на досмертне ув'язнення, було проголошено щойно напередодні Варшавського процесу, тому протягом року слідства перед Бандерою стояло мариво шибениці.

255

[25] „Свобода”, ч. 161, 13 липня 1936. (За львівським щоденником „Діло”).

256

[1] „Неділя” від 11.VI.1933 р. подає: М. Фіника.

257

[2] Під час большевицької окупації, як вояк УПА розірвав себе Гранатою 1946 р. у Вільшанах, щоб не попасти живим в руки большевицької облави.

258

[3] Тут горбочок, там долина, буде в с.... Україна.

259

[4] Жарт.

260

[5] „Новий Час”, 2.7.1935, ч. 144.

261

[6] Це „473 Розпорядження Президента Річпосполитої” від 17.6.1934 р. мало такі підписи: І. Мосціцький – президент, Л. Козловський – міністер внутрішніх справ, В. Завадський – мін. скарбу, Чеслав Міхаловський – мін. справедливости, В. Єнджеєвич – мін. віровизнань і освіти, Наконєчнікоф-Клюковський – мін. хліборобства, Г. Флояр-Райхман – мін. промислу і торгівлі, М. Буткєвіч – мін. комунікації, Ю. Пацьорковський – мін. суспільної опіки, Калінський – мін. пошти і телеграфів.

262

[7] З літератури про концентраційний табір у Березі Картузькій заслуговує на увагу насамперед книга спогадів В. Макара „Береза Картузька”, Торонто 1956 р., до якої додано теж список в'язнів того табору (правда, не повний, бо тільки 176, і з деякими неточностями). Крім цього, у 1935 р. появилася в Америці книжка українською мовою „Береза Картузька”, без подання автора, а в Канаді 1936 р. – книжка комуніста Федора Малика: „Що я бачив і пережив у Березі Картузькій”. Коротші спогади друкували в українській пресі: Борис Вітошинський („Українець-Час”, Париж, липень 1954), Володимир Ґоцький („Українська Думка”, Лондон, листопад-грудень 1954), Василь Качмар (Календар „Українського В-ва”, Краків 1941) та інші.

263

[1] Цей уступ і наступні розділи є опрацьовані іншим автором.

264

[2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.

265

[3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.

266

[4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?

267

[5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення з ним, три особливо таємні деталі із зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції ... Тому, що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння зради впало на нього ... Автор цих спогадів (Л. Ребет – прим. моя) переказав зміст і причину підозріння за кордон першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неодноразово випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою (а згодом дружиною – П. М.) Я. Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському”. („Український Самостійник”, ч. 4, 22 січня 1955 і чч. 5-6, 6 лютого 1955, оп. ціт.).

268

[6] Це потверджує Л. Ребет у цитованому нами творі: „Далі перебувати „на посту” я не міг ... Мґр. Тураш під час одної наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, як виявлений перед поліцією три роки тому, досі не арештований і що дехто побоюється, чи за цим не криється якась провокація ... Я зважився передати керму в руки Тураша ...”

269

[7] М. Ковалюківна була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяглих у Львові в червні 1933 р. за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари.

270

[8] Кількість цієї групи членів ОУН була в той час відносно досить велика, бо в наслідок амнестії багатьом засудженим скорочено присуди і в 1935 р. звільнено з в'язниці слідкуючи, з якими людьми вони нав'яззують контакти, щоб по їх слідах викрити керівні осередки ОУН.

271

[9] До цієї групи належав м. ін. автор цієї книжки, д-р П. Мірчук. Він пише: У наслідок призначення якраз Л. Ребета на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ постав деякий спротив серед частини членства ОУН. Важко сказати, що вирішило про призначення якраз Ребєта на пост Крайового провідника. Застановляючись у своїх споминах над генезою провідницького авторитету, Лев Ребет завважує: „Спостерігаємо два елементи, які опісля надали свою добру і фатальну печать ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертовних людей, і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними людьми на рахунок своєї виключної заслуги і справи”. Можливо, що це стосується якраз і того випадку, що осяги праці Ст. Охримовича, Ол. Гасина, Д. Яціва й багатьох інших, завдяки яким стрийська округа ОУН стала в ряді перших, записано на рахунок заслуг Ребета й це теж заважило під час вирішення про призначення його на відповідальне місце в ОУН на ЗУЗ. Три повітові провідники ОУН, які добре знали Ребета з особистої співпраці: провідник львівського повіту – Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референтом стрийської округи. Петро Мірчук-”Залізняк” і провідник миколаївського повіту – Андрій Данчевський-”Демко” відмовилися організаційно підпорядкуватися Ребетові так довго, поки він не дасть доказів, що висунені супроти нього закиди й обвинувачення Провід ОУН розглянув і аж після того призначив його Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ.

272

[10] „Світла і тіні ОУН”, стор. 63.

273

[11] Свідчення Володимира Ґерети – „Новий Час” 16. 6. 1937.

274

[12] Сівши на коника революційної радикалізації проти „опортунізму” Крайового Команданта УВО, полк. Сушка, провокатор Роман Барановський мобілізував також колись довір'я до своєї особи й одночасно збирав для себе перегляд однодумців радикалізації, тобто людей з крайньо революційними переконаннями, особливо інтересних для поліції.

275

[13] Копач був у 1933 році арештований і переслуханий аґентами з відділу для українських справ. Через нахабство аґентів їхні зустрічі з Копачем могли бути випадковими – і це організаційний суд брав до уваги. Але вони могли бути також наслідком зобов'язань і домовлень під час ув'язнення Копача. Детайлі були предложені розвідчим референтом Мартинюком організаційному судові. Фактом є, що в час вивозів нотованих поліцією націоналістів до концтабору в Березі, Копач був чомусь „переочений” і залишений на волі.

276

[14] „Новий Час” 8. 6. 1937 р.

277

[15] „Новий Час” 13. 6. 1937

278

[16] 25 липня 1934 року.

279

[17] „Новий Час” 8. 6. 1937, стор. 4.

280

[18] „Новий Час” 15. 6. 1937.

281

[19] Становище ОУН з'ясував В. Ґерета на організаційних сходинах так: „Є вказане, щоб Організація припинила свою діяльність з уваги на близький процес в справі вбивства мін. Пєрацького”. – „Новий Час”, 4. 6. 1937.

282

[20] Факт, що переважна більшість комунарів, проти яких звернулася відплатна акція українських націоналістів, були жидами, пробували використати ворожі українському націоналізмові польські, жидівські, а навіть деякі українські часописи для поширення брехні, що, мовляв, українські націоналісти організують протижидівські погроми. Та всім об'єктивним спостерігачам було очевидним, що провідні кадри комунарів на ЗУЗ на 90% складають жиди. Тому вони падали жертвою відплати не за те, що були жидами, а за те, що були комуністами на послугах Москви.

283

[1] Від серпня до грудня 1935 р. він був в'язнений у Березі Картузькій, а 1-го серпня 1937 року він був арештований у своєму родинному селі Мізунь, де працював у мануфактурному відділі місцевої кооперативи. Його арештовано таки в крамниці, відвезено спершу до Львова, а звідтіля до Дубна на Волині.

284

[2] Цей і наступні розділи є редакційним доповненням.

285

[3] „Діло” від 12.1.1937 р. подає його прізвище як Довжаниця, а від 16.1.1937 р. в новинці про проголошення вироку як Делзанець. Також „Неділя” від 24.1.1937 р. подає, що засуджено: „Іридіона Делзанця та Антона Середу по 3 роки”.

286

[4] „Неділя” від 12.9.1937 р. подає прізвище підсудного: „Кохановський”, „Діло” від 1.9.1937 – „Коханський”.

287

[5] Процес проти Петра Левчука і 12 товаришів закінчився 15 січня 1937 р. присудом рівенського суду. (Стор. 455).

288

[6] За звідомленням „Діла” від 17.12.1937.

289

[6] „Діло” від 13. 1. 1938 р.

290

[7] Цифра неточна: в обидвох рівенських процесах засуджено 10 + 52 костопільців на загальну кару 40.5 + 292 = 332.5 року в'язниці.

291

[9] „Америка”, ч. 123, 28 жовтня 1937.

292

[10] „Америка”, ч. 136, 27 листопада 1937.

293

[1] Термін „Крайовий Провід ОУН” був у ті роки поточно обживаний на окреслення „Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” (ред.)

294

[2] Див. розділ „Арешти й засуди – січень 1935 – вересень 1939”.

295

[3] Арештована большевиками 1940 р. і заслана з сестрами.

296

[4] Пізніший командир УПА, знаний під псевдом Шелест.

297

[5] Повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році.

298

[6] „Неділя” від 15.11.1936 р. не подає дати процесу.

299

[7] „Діло” за 1 травня 1937.

300

[8] „Неділя” за 21.XI.1937 р. не подає дат процесу Фуйтули ні Балка.

301

[9] „Америка”, ч. 25, 4 березня 1937.

Онуфрій Максимів після відсидження судового присуду за саботажну акцію був приділений в 1938 році до праці в робітничому секторі ОУН. Про неї згадує він у своїй розповіді, опублікованій З. Книшем (З. Книш: „Голос з підпілля” (Розповідь Кривоноса), вид. „Срібна Сурма”, Торонто) таке:

„Було у Львові старе, всіми забуте робітниче товариство „Сила”. Десь колись заложили його якісь ініціятори, мало воно затверджений владою статут і свою домівку, але з роками зовсім завмерло і в половині тридцятих років уже ніхто про нього не знав. Аж відгребали його націоналісти. Робітничого українського елементу у Львові більшало тоді з кожним місяцем і переважно були це молоді люди, свідомі національне, що не піддавалися комуністичній пропаґанді... Виринула тоді на обрії трійка молодих, енерґійних робітників-націоналістів. Були це політичне вироблені й ідейні молоді хлопці: Юліян Петречко, Музика й Іванчук... Завдяки зусиллям цієї трійці праця в товаристві дуже пожвавилася. Товариство придбало нову велику домівку, видавало власний орган п. н. „Гомін Басейну”, що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був один з двох братів Гладиловичів, правників у Дрогобичі. В скорому часі товариство дістало стільки членів, що первісна трійця організаторів не в силі була б опанувати їх ідейно й організаційно. Стояла вона в зв'язку з ОУН і звідти мусіла дістати поміч. Ідейну опіку над товариством виконував, мабуть, Василь Качмар, колишній редактор „Українського Голосу” в Перемишлі, засуджений пізніше на п'ять років тюрми, а в тому часі працював він у редакції „Нашого Прапора” в видавництві Івана Тиктора у Львові. Він частенько заходив до „Сили” з рефератами на освітні, політичні й суспільно-організаційні теми і з ним я, на доручення ОУН, увійшов у зв'язок. Мені було зручно це діло робити з двох причин: поперше якийсь час Петречко працював у фабриці мила, я мав добру нагоду без нічийого підозріння кожного дня з ним стрічатися й обговорювати всякі організаційні справи...

... На коротко перед війною була це одна з найбільших числом своїх членів українська організація. Не диво, що знайшлися й конкуренти за впливи серед неї. Комуністам туди шлях був замкнений, може й пробували вони добиратися до окремих її членів, але не важилися на ніякі виступи внутрі організації. Зате нагострила собі на „Силу” зуби партія „Фронт Національної Єдности”. Заложив її здібний і енерґійний та знаний на галицькому ґрунті політик, Дмитро Паліїв, колишній член УВО, а потім УНДО і посол до варшавського сойму з рамени тієї партії...

ФНЄ, або як цю партію називали по-львівськи „файно є”, пробувала запустити коріння серед робітництва через „Силу”, та це їй не вдалося. З того приводу на сторінках своєї преси зачала вона полеміку з націоналістами, що скінчилося доволі неприємно для обидвох сторін. Гарячекровні робітники під проводом Петречка прийшли одного дня до редакції, здемолювали редакційні кімнати і побили декого з персоналу, кого там застали. Цей неприємний інцидент вийшов зовсім спонтанно, не був він організований ОУН, як це ФНЄ пізніше говорила. Попросту обурені протинаціоналістичними виступами „Українських Вістей” робітники дали тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків”.

302

[10] „Новий Час”, 12.6.1937.

303

[1] Цей розділ є доповнений Редакцією книжки

304

[2] Про свою особисту працю А. Федина згадує докладніше тому, що написаний ним матеріял є відповіддю на пасквіль Василя Нича з 1954 р. (Ред.)

305

[3] На зборах „Основи” я майже ніколи не забирав голосу, зате всі віжки данціґського студентського життя і позастудентської ппаці сходилися в моїх руках. Тільки завдяки такій невідхильній методі я завдячую всі успіхи тої праці.

306

[4] Про це в звідомленні ПУН ч. 2 („Розбудова Нації” за березень-квітень 1929) було надруковано: „1. Голова Проводу полк. Євген Коновалець від'їхав до Америки й Канади. На час його відсутности член Проводу, інж. Микола Сціборський виконує обов'язки Голови”.

307

[5] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1931, стор. 202.

308

[6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”. [Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.] Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських Націоналістів, – усе це висунено як підставу підозріння в тому, що інж. В. Мартинця польська поліція завербувала на свою службу. Для підсилення підозріння вказувалося на факт, що, мовляв, В. Мартинець живе за кордоном багато вільніше, ніж на це дозволяли б його скупі фінансові засоби.

309

[7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.

310

[8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.

311

[9] Йдеться про ОУН(б) – (Бандери). ОУН(м) – (Мельника) надалі затримала старий „стилізований” герб. Автор книги Петро Мірчук – член ОУН(б). Згаданий тут ІІ Великий Збір ОУН (1941) відбувся за рік після розколу ОУН (1940), і був збором ОУН(б), чи б пак ОУН(р) – (Революційної), як вона тоді себе називала. Натомість для ОУН(м) „Другим Великим Збором” є Збір, який відбувся в серпні 1939 року (тобто до розколу) в Римі, де до речі, взяли участь й майбутні члени Проводу ОУН(б), зокрема Ярослав Стецько. Проте, ОУН(б) не визнає цього „Римського ІІ. ВЗУН”. Про те пише також у VIII частині цієї книжки: „Римський II. ВЗУН ... був уневажнений постановою Революційного Проводу ОУН, а опісля окремою постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року”. „Революційний Провід ОУН” – це Провід ОУН(б). (Примітка web-упорядника)

312

[10] Наприклад, у 1948 році один із еміґраційних лідерів „українського” соціялізму у часописі „На чужині” писав, що для нього не є чужиною Німеччина чи Франція, якщо в тих країнах при владі є соціялісти, а чужиною була б Україна, якщо б в українській державі при владі були не-соціялісти.

313

[11] „Матимуть себе” вжито тут у розумінні: „вважатимуть себе”.

314

[12] „Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1932, стор. 1-2.

315

[13] США залишалися в ті часи прихильниками суворого ізоляціонізму, тобто, політичного незацікавлення Америки політичними проблемами Европи й тому про США не згадується.

316

[14] Один із них, котрий діяв на Далекому Сході під прибраним прізвищем „Борис Семенович Марків”, дав цікавий спогад про це в „Гомоні України” за 31 травня і 7 червня 1958 р. В вересні 1931 р. Японія прогнала з Манджурії китайські війська і проголосила цю провінцію 18 лютого 1932 р. окремою державою Манджуко (Ман-джу-ді-ґо). Там находилися колонії українських поселенців, які оживилися з прибуттям української еміґрації з Далекого Сходу. Еміґранти заснували дві українські еміґрації: Українську Національну Колонію (УНК) і Спілку Української Молоді (СУМ) та видавали „Манджурський Вісник”. Полковник Є. Коновалець, нав'язавши з японськими військовиками співпрацю в боротьбі проти СССР, висилав через Токіо в Манджурію спершу поодинцем, потім малими групами бойовиків УВО і ОУН, що належали до вишкільної групи М. Колодзінського, з завданням наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в Приморській і Амурській Областях СССР, з українськими вояками, що служили в Червоній Армії на Далекому Сході, з політичними в'язнями совєтських концтаборів. Далекосхідня станиця ОУН повела працю в двох напрямках. Одна група старалася здобути впливи для ОУН серед Харбінської еміґрації. Вона заснувала „Українську Далекосхідню Січ” (УДС), головою якої став Борис Семенович Марків, а секретарем Роман Корда-Федорів. Цей же Корда-Федорів зорганізував видавання „Далекого Сходу”, що виходив з літа 1938 р. тричі в місяць до його закриття восени 1939 р. Тоді теж припинено дальшу діяльність УДСічі. Друга група при допомозі японської Військової Місії відбула систематичний совєтознавчий вишкіл у 1938/1939 роках і підготовляла українські пропаґандивні матеріяли на випадок війни з СССР. Але коли Японія почала відтягатися від війни з Росією і японські намагання пов'язати групу ОУН у спільну протикомуністичну акцію з російськими еміґрантами були безуспішні, ця праця на деякий час припинилася. Заходами Маркова і Хмельовського її відновлено в 1940 р. і деяким членам ОУН дозволено в травні 1942 р. перебрати під політичний вишкіл українських втікачів з Примор'я, Амурщини і Забайкалля, що перебували в замкненому таборі разом з росіянами. Щоб здійснити ідею незалежної Зеленої України приготовлено плян складу першого уряду Зеленої України й переконувано японців, щоб на зайнятій території не довіряти москалям і організувати українську адміністрацію навіть там, де українці творять меншість. Приготовлено пропаґандивні листівки для поширювання в запіллі фронту і переведено курси радієвих спікерів. Світова війна на Заході кінчилася в травні 1945 р. Коротко перед її закінченням наступ совєтських військ на Манджурію перервав працю Далекосхідньої станиці ОУН.

317

[15] Інж. Є. Ляховича полк. Коновалець вислав був до США тимчасово, з дорученням ліквідувати небезпечний внутрішній конфлікт в ОДВУ, викликаний інтриґами сторонніх осіб. У листі до Є. Ляховича полк. Коновалець висловив припущення, що автором тих інтриґ, спрямованих на розвалення ОДВУ як націоналістичної організації, був В. Кедровський, колишній „інспектор” Армії УНР, який не любив Коновальця й українських націоналістів ще з часів Визвольних змагань. У 1919 році, на домагання соціялістичних лідерів під проводом В. Винниченка, в Армію УНР було введено установу політруків, назвавши її „інспекторатом Армії”. Завдання цих політруків було пильнувати, щоб в українській армії не було... ворогів соціялізму. Керівником інституції цих політруків був призначений Кедровський. Але полк. Коновалець виступив проти таких методів і заборонив Кедровському вести „роботу” серед корпусу Січових Стрільців. З того часу й датувалася ненависть Кедровського до полк. Коновальця та до націоналістів, а звідси пішло і його намагання знищити ОДВУ на терені США, де він переїхав після невдачі Визвольних змагань.

318

[16] Представник ОУН на Великобрітанію у своєму листі до полк. Є. Коновальця з 26 вересня 1934 року скаржився на неактивність Дм. Андрієвського, як референта зовнішньої політики, пишучи: „Пан Полковник ведуть заграничну політику в той час, коли політичний референт пише наукові розвідки...” Розуміється, що статті на політичні теми, що їх писав Дм. Андрієвський до „Розбудови Нації” та інших журналів, були наскрізь позитивним явищем, одначе лихо полягало в тому, що це був єдиний вияв діяльности референта зовнішньої політики ПУН. У листі до В. з датою 19 березня 1934 року Дм. Андрієвський писав: „Питаєте також, „які Ваші проєкти й що зараз робите”. Саме, що не маю ніяких проєктів, бо не бачу перспектив”. А в листі до Є. Ляховича з датою 7 червня 1936 року Дм. Андрієвський писав: „На жаль, навряд чи могтиму задоволити Вас своєю відповіддю, бо сам мало що знаю”. Отож, такий стан, коли референт ПУН замість вимаганих від нього напрямних, інструкцій і вияснень, пише підлеглим йому референтам зовнішньої політики на окремих теренах – „сам не знаю”, „ніяких проєктів не маю, бо не бачу перспектив”, змушували полк. Коновальця самому керувати працею тієї референтури.

319

[17] Тодішній персональний склад ПУН-у влучно схарактеризував представник крайової УВО, якому в 1930 році довелося зустрінутися з членами ПУН-у на організаційній конференції в Празі (Зиновій Книш: „Дрижить підземний гук”, стор. 117 і 119): „Перший ПУН складався з делеґатів дотеперішніх самостійних націоналістичних організацій, що поставали самочинно, діяли окремо, їхні люди не були зіграні з собою, об'єднані тільки спільною ідеологією й політичною плятформою, не мали часу пізнати себе в праці, випробувати в небезпеці. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що тим треба й пояснювати собі характер конференції та її нарад: що інше було дискутувати теоретично в принципових політичних справах, а що інше рішати про речі, де важилося людське життя та й не одне... „Не була це конференція в такому змислі, як її тепер розуміємо. Це була радше низка нарад і розмов у більших і менших гуртах або в чотири очі. Її учасники зустрічалися переважно в каварнях, у ресторанах і готелевих кімнатах, а кожного дня, звичайно, по полудні, відбувалася спільна зустріч усіх учасників. Вражали мене відмінні методи діяння від тих, що до них я звик у Краю. Я розумів, що нема чого боятися арешту чи поліційної інтервенції в часі нарад. Але разом із тим можливо було, щоб поляки не цікавилися тим, що діється за кордоном, щоб не мали в Празі своїх шпигів. І коли ми отак публічно сходилися на місцях, де кожний міг нас оглядати, досхочу фотографувати, а навіть підслухувати наші розмови, – мені терпла шкура. Бо майже всі ті люди або залишалися на місці, або роз'їжджалися в інші безпечні місця, де їм покищо ніщо не грозило, ніхто наразі їм не наступав на п'яти. А я за тиждень мусів вертатися до своєї конспірації, де небезпека чигала з усіх боків, як у джунґлі, де ніколи не було відомо, що принесе завтрішній день і чи не востаннє світить мені сьогодні сонце Ці думки непокоїли мене... Коли під час однієї перерви Мартинець завів нас на поблизький сквер, щоб там зробити з нас спільну знимку, я спершу відмовився, а коли сказано було, що це доконче потрібне для історії УВО, я сховав голову за особу, що стояла перед мною в першому ряді. Ніяк не подобалося мені це...” Для ясности додамо, що автор цієї характеристики, п. З. Книш – це член проводу Організації полк. Андрія Мельника.

320

[18] Текст листів інж. М. Сціборського в цій справі опублікував Є. Онацький у „Свободі” від 27 травня до 3 червня 1958 року в серії статтей п. з. „Шляхом на Роттердам”. Про інсинуації про його співпрацю з поляками згадано в розділі „Сіяння недовір'я” на стор. 494.

321

[19] Полк. А. Мельник у своєму спогаді про інж. М. Сціборського. надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, пише про цей випадок: „Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що подав йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутися до них додому, до Житомира, вони вжили всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж... Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб стати поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського”.

322

[20] Для прикладу: в листі до Є. Онацького з датою 29 квітня 1930 року, опублікованому в спогадах Онацького п. з. „У вічному місті” та в збірнику Організації полк. А. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954”, стор. 178, полк. Є. Коновалець писав: „Божевільну теж кампанію ведуть проти нас радикали в краю й „Оборона України” в Америці. Оливи до вогню додав Мартинець своїм виступом проти радикалів у „Розбудові Нації” й дав їм багато арґументів проти нас”.

323

[21] Ген. Алєксєя Кутєпова схоплено в Парижі 26 січня 1930 року так спритно, що хоч для ознайомлених із справою не було найменшого сумніву, що його схопили й вивезли до СССР большевицькі аґенти, то жодного об'єктивного доказу на це не було. Слідство лише устійнило, що в схопленні допоміг хтось із співпрацівників Кутєпова, бо, як зізнали свідки, генерал добровільно всів до авта, що ним його аґенти ҐПУ в білий день вивезли з Парижу.

324

[22] В. Михальчук ширив поміж членами ОУН підозріння, що інж. М. Сціборський є большевицьким провокатором.

325

[23] У виданій соціял-радикалами брошурі Я. Кутько п. н. „Пекельна машина в Роттердамі”, 1953 р., частина II, переповідається справу перебування В. Михальчука в УССР та зміст його „заяви” і, промовчуючи його членство в ОУН та його викинення, пишеться: „Ця справа була загально відома. Її можна було вичитати в часописах і призадуматися та навчитися дещо. Як знаємо з роттердамської драми, відповідальні керманичі ОУН за кордоном, видно, публічної сповіді Василя Михальчука про його ролю „зв'язкового” з еміґрацією і „підпіллям” не читали”. Це, очевидно, крайня нісенітниця, бо відповідальні керманичі про справу В. Михальчука не тільки „читали в пресі”, але, – як це виразно свідчить наведене нами звідомлення у „Розбудові Нації”, – цю справу ґрунтовно просліджували ще заки в українській пресі появилася „заява” Михальчука.

326

[24] Цікаві матеріяли про це опублікував на сторінках „Свободи” від 23 травня до 10 липня 1958 року проф. Є. Онацький, а саме: свідчення Дм. Андрієвського, Яр. Барановського, М. Сціборського та інших членів ПУН-у.

327

[25] О. Сеник-„Грибівський” у своєму свідченні подає, що під час його розмови з Хом'яком у Фінляндії в липні 1935 року Хом'як „висловлював жаль при тому, що Полковник ні разу з ним не бачився”. Подібно свідчить і Я. Барановський: „Хом'як хотів зустрітися з Вождем. До цієї зустрічі не дійшло”. Відбулася тільки телефонічна розмова полк. Коновальця з Хом'яком-„Найденком” (див. Є. Онацький: „Шляхом на Роттердам”, „Свобода”, ч. 10, 6 червня 1958).

328

[26] Через це його називано „Павлусем” та „Приймаком”.

329

[27] У зредаґованій Ол. Ольжичем-Кандибою в серпні 1938 і виданій при кінці того ж року брошурі подано на стор. 38, що „з боку ОУН проведено слідство в справі вбивства Вождя”. Нам досі не доводилося зустрічати документів того слідства, ані устійнити, хто його проводив. Опубліковані в 1958 році Є. Онацьким („Свобода”) зізнання Я. Барановського, Дм. Андрієвського, О. Сеника, М. Селешка, Р. Сушка та інших, були складені щойно весною і літом 1939 року, перед назріваючим розламом в ОУН.

330

[28] Див. канадійський „Український Голос”, ч. 44 з 1951 р., названу працю Д. Соловея. Погляд Я. Барановського про Полуведька та вияснення „Коника” вказують, що організація полк. Мельника остаточно визнала Полуведька большевицьким аґентом. Чому, одначе, цю підозрілу людину вони вислали разом із Сеником і Сціборським до Житомира і яка роля Полуведька в загибелі їх, як „виявленого большевицького аґента”? Це питання залишається невиясненим.

331

[29] М. Селешко у своїх свідченнях, між іншим, подає: „Для характеристики Полуведька цікаво ще відмітити, що він, отримавши раз від Оршана-Чемеринського інструкції для української націоналістичної преси, як вона повинна б зображувати совєтсько-українську дійсність, зразу подумав, що тут щось нечисте. Інструкції були складені так, що вони являли собою нібито большевицькі напрямні для пропаґанди большевизму за кордоном. Оршан склав їх на підставі балачок Павла в берлінському семінарі, а Полуведько схарактеризував їх як чистої води большевизм. На тій підставі він робив висновок, що з Оршаном не все в порядку”. Є. Онацький додає до того, що повідомлений про це полк. Коновалець звелів видані Оршаном інструкції стягнути й більше такого не робити.

332

[30] З. Книш: Розбрат. Вид. „Срібна Сурма”. Торонто, стор. 43-68.

333

[31] Дірка в дверях, „візитирка”.

334

[32] „Український Самостійник” ч. 7, 13 лютого 1955.

335

[33] Автентичність такого заповіту є сумнівна, якщо брати до уваги хоча б свідчення самого полк. А. Мельника: а) у своєму спогаді про полк. Коновальця, надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, полк. Мельник згадує про свою зустріч з Є. Коновальцем в серпні 1937 року, подаючи як причину тієї зустрічі: „І ось „Орли” стали одною з важливих причин... довести до нашої особистої зустрічі”. При тому він подає, що під час тієї зустрічі полк. Коновалець запропонував йому переїхати за кордон і стати його заступником у ПУН. „Я не зволікав з відповіддю, – пише далі полк. Мельник, – і не просив часу до надуми, а відразу заявив: коли він уважає, що мені це треба зробити, що він пропонує, то я, свідомий ваги справи, піду назустріч його бажанню і не сумніваюся, що моя дружина згодиться на добровільне покинення Краю”. Дружина полк. Мельника, як він подає в тому спогаді, була тоді разом з ним, тож остаточне вирішення могло прийти зараз же, під час згаданої зустрічі в чеських Татрах. А тим часом від згаданої зустрічі до роттердамської трагедії пройшло дев'ять місяців, а полк. Мельник за кордон не переїхав і переїжджати не збирався. Це доказ, що фактично полк. Мельник пропозиції полк. Коновальця переїхати за кордон і стати заступником Голови ПУН-у не прийняв. б) У своєму спогаді про полк. Романа Сушка-„Сича”, вміщенному в тому ж збірнику, полк. А. Мельник згадує, що, переїжджаючи з похорону полк. Коновальця до Краю, він у Відні зустрівся з полк. Сушком і: „Полк. Сушко дуже зрадів моєю появою, бо був переконаний, що я залишаюся за кордоном, а коли довідався, що я з Риму повертаюся до Краю, добував усіх можливих арґументів, щоб переконати мене, щоб я залишився за кордоном”. Отже: якщо полк. Мельник ще в серпні 1937 року справді зважився прийняти пропозицію полк. Коновальця, щоб стати його заступником в ПУН-і, то чому ж ще 9 місяців після того полк. Сушко мусів переконувати його „всіма можливими арґументами”, і то надаремно, щоб він залишився за кордоном: Далі, в Роттердамі полк. А. Мельник зустрівся з Я. Барановським, отже, якщо б Барановський справді мав заповіт полк. Коновальця щодо особи полк. Мельника, то він мусів уже тоді про це сказати полк. Мельникові. Чому ж тоді полк. Мельник примушував свого друга полк. Сушка „добувати всіх можливих арґументів” для переконування про потребу залишитися за кордоном, замість відкрито сказати Сушкові, що він призначений заповітом полк. Коновальця очолити ОУН і, швидко зліквідувавши свої справи в Краю, зразу повернеться за кордон? З цього свідчення полк. Мельника виходить, що під час його перебування в Роттердамі Я. Барановський про жадний заповіт полк. Є. Коновальця не згадував. Чому? – про це важко сказати.

336

[1] Припущення автора, що Тацинець діяв з доручення ОУН вимагає докладнішого доказового матеріялу (– ред.).

337

[2] Федір Тацинець – нар. 1912 року в селі Келечин, пов. Волове, був у той час учнем греко-католицької семінарії в Ужгороді.

338

[3] О. Волинський: „Розлам в ОУН – його причини і наслідки”. „Вісник”, квітень 1948.

339

[4] О. Волинський, цит. стаття.

340

[1] Л. Ребет в своїх споминах пише про це так: „Інструкція із закордонного центру організації (ОУН – ред.) забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, що Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини й Волині від людей, бо тут теж чекає організацію важка проба... Жменька тих членів, що без дозволу подалася на Закарпаття, виконала там велике завдання”. („Український Самостійник”, ч. 11, 13 березня 1955).

341

[2] Перша велика демонстрація у Львові в справі Карпатської України відбулася 26 вересня 1938 року, але скеровувалася проти мадярських зазіхань на українські землі.

342

[3] „Америка”, ч. 136, 24 листопада 1936.

343

[4] Заява Л. Ребета, що: „В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії, і з цього виходить, що вона була попереджена конфідентами про пляновані виступи підпілля”. („Укр. Сам.”, ч. 11, 1955) – є безпідставна, бо в той час по всіх містах ЗУЗ поліція була в постійному поготівлі, підкріпивши себе поліційними відділами з корінної Польщі. Якщо б, як твердить Ребет, поліція була заздалегідь поінформована донощиками про запляновані демонстрації, то вона була б завчасу виарештувала організаторів і не допустила б до українських виступів.

344

[5] „Америка”, ч. 128, 5 лист. 1938.

345

[6] Цей список виготовлено з пам'яті щойно під час опрацювання цієї книги і тому він неповний.

346

[7] Львівських політичних в'язнів звільнила ще польська тюремна сторожа.

347

[8] Потім уповноваженим призначено З. Карбовича-Стецька через те, що перший уповноважений, Іван Ґабрусевич-„Іртен”, був хворий.

348

[9] У своєму спогаді про зустріч із полк. Коновальцем у серпні 1937 року полк. А. Мельник свідчить: „З ентузіязмом, властивим йому, ділився він (полк. Є. Коновалець) відомостями про розгортання праці нашими резидентами, залишеними на Осередніх і Східніх Землях з відходом наших військових частин на захід у волинський „чотирокутник смерти”. Вказував він, що праця Адруха і Кучерішки, з їх ліквідацією, не припинилася, їх вклад не пішов намарне, що створені ними та їхніми переємниками точки опертя діють, що з деякими з цих осередків збройного спротиву тримається зв'язок, що в розбудові є лінії зв'язку з іншими осередками. При цьому з притиском завважив, що коли дотеперішнє темпо праці на цих землях утримане буде без перебою й надалі, то він уважає за потрібне вже в наступному році відвідати Осередні Землі і в цьому напрямі почав підготову. Свою подорож на рідні землі плянував Євген Михайлович ще перед II Великим Збором Українських Націоналістів, що його підготовляти почав окремий уповноважений, ним призначений. В пляні його було мати на черговім Конґресі більше представників з Осередніх і Східніх Земель”.

349

[10] З. Книш: Перед походом на Схід. Перша частина, стор. 79-93.

350

[11] У протоколі приявних на Конґресі учасників не подано псевда Онацького (Домотенко), Давидовича (Давид), ані Ярого (Карпат), хоч це останнє псевдо є подане в складі Військової Комісії на Конґресі. В названому протоколі 6 псевд учасників не є уточнені з прізвищами. Це такі псевда: 1. Залісецький, 2. Ш. Зеленоклинець (делеґат з Манджурії), С. Половець (мабуть делеґат з СУЗ), 4. Сорочинський, 5. Суп і 6. Шепарович.

351

[12] Нам ніколи не доводилося зустрічатись ані з ориґіналом, ані з відписом тексту „заповіту полк. Коновальця”, що його відчитав у Римі О. Сеник, ані теж з провідними членами ОУН, які б – поза Я. Барановським і О. Сеником – заявили, що вони бачили той текст. Ніколи не публіковано його в жодних виданнях Організації полк. Мельника та не подавано, з якої дати мав би бути той „заповіт”.

352

[13] Звертаємо увагу, що тут ні словечком не згадується про якесь „надрядне становище в ОУН на Рідних Землях”, що його нібито мав займати в час свого перебування на західноукраїнських землях полк. А. Мельник, як це твердять члени його Організації, не подаючи джерела речень наведених у лапках у нашому тексті.

353

[14] Хоча автор твердить, що прихильники полк. Мельника „створили нову організацію”, є фактом, що ОУН(м) надалі називалася Організацією Українських Націоналістів - „ОУН” без жодних додатків, а також затримала стару організаційну символіку і старий склад Проводу (ПУН), тоді як ОУН(б) змінила герб, визнала нечинним ІІ. Великий Збір ОУН в 1939 році, обрала новий склад Проводу („Революційний Провід ОУН”), а до своєї назви додала „революційна” і називалася спочатку ОУН(р), а ще пізніше ОУН-СД (Самостійників-Державників), очевидно для того, щоби відрізняти себе від „просто ОУН” під проводом Мельника. До речі, прихильники Мельника твердять, що саме організація Бандери є „новою”. Отже, питання „хто створив нову організацію” є неоднозначне. Мабуть, доцільніше говорити про створення двох нових організацій, а найрадше про те, що з одної організації зробилося дві. В усякому разі, в ОУН стався розкол, а формальною підставою цього розколу умовно можна вважати постанови ІІ. Великого Збору в 1939 році, про які мова в цьому розділі. - (Примітка web-упорядника)

354

[15] Під час нарад ВЗбору не було змоги скласти протесту проти призначення Я. Барановського членом Президії ПУН-у, щойно після нарад, коли полк. Мельник „приймав” на розмови в окремій кімнаті учасників Збору, до нього зголосилися два крайові делеґати ОУН: Дмитро Мирон і Осип Тюшка. Вони заявили полк. Мельникові, що залишення Барановського в складі членів ПУН-у викличе в Краю рішучий спротив. Тим більше, що полк. Мельник виразно обіцяв був, що відсуне Барановського, але аж після Великого Збору, щоб до того часу не спричинювати „потрясень”. Ці обіцянки він дав Гриніву-„Кремінському”, військовому референтові Крайової Екзекутиви ОУН, який мав з полк. Мельником розмову в Зальцбурзі (травень – початок червня 1939 року). В той час Гриніва супроводив до Німеччини Роман Шухевич, який якраз був приїхав до Данціґу-Оліви. Одначе, полк. Мельник піднесеним тоном заявив, що: „вождь так сказав і так буде!” На тому розмову закінчено й Барановський залишився в складі ПУН-у.