Нарис загальної історії

Звідки починати і від якої точки розмотувати нитки, що привели людський вид до його нинішнього стану? Відправною точкою має бути точка загальної історії, але де мусить бути її початок? Відповідь не є сама собою зрозумілою. Ця історія є, поза сумнівом, історією людською, але до деякої міри історією в виді, а не історією виду. Історія виду може і повинна вивчатися в інших рамках, у рамках живого, історії якого належать до відмінної проблематики, а саме проблематики біології, яка, своєю чергою, також вписується в іншу історіографію — космогонію. Так само як наукам про живе немає чого сказати про космогонію, так і науки про царство людини повинні мовчати про біогонію, яка належить до окремих біологічних наук, подібно до того, як космогонія підпадає під юрисдикцію природничих наук. Але де починається вид? Якщо взяти за початок появу еволюційної лінії, кінцевою точкою якої — проміжною чи остаточною, не знає ніхто, — буде Homo sapiens sapiens, то треба починати від австралопітека, тобто три або чотири мільйони років тому, зупинитися на Homo habilis, понад два мільйони років тому, і чекати появи Homo erectus через п’ятсот тисяч років по тому, принаймні якщо довіряти останнім гіпотезам датування. Хай там як, а даних настільки мало і вони настільки розкидані, що з них неможливо вивести якусь іншу історію, крім біогонічної. То що — розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який з’явився, як уважається, сто чи двісті тисяч років тому? Але початковий період існування цієї людини неясний і погано засвідчений джерелами, а її співіснування з неандертальцем упродовж кількадесят тисячоліть видається встановленим. Ця історія початку виду має, поза сумнівом, належати також до біогонії.

Фактично кінцева точка загальної історії дозволяє обрати вихідну точку, уникнувши довільного підходу. Треба, щоб обидві точки входили в одну й ту саму сукупність, а це змушує розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який і є, поза сумнівом, джерелом кінцевої точки. Оскільки цьому видові можна приписати й початкову точку, нам не доводиться перейматися, чи можна її закріпити за якимсь попереднім спорідненим видом. Кам’яне знаряддя знаходять ще в австралопітеків, вогонь опанував уже Homo erectus, поховальні ритуали існували в неандертальців: щодо нас, то нам важливо, аби знаряддя, використання енергії та поховальні обряди спостерігалися в початковій і в кінцевій точках і щоб можна було пояснити розвиток однієї й другої. Для цього потрібно також мати достатньо велику кількість виробів, аби можна було відтворити основні елементи ланцюга, і щоб сам ланцюг був якомога безперервнішим. Ця умова вимагає розглядати вид не з його біогонічного народження, а пізніше, з пізнього палеоліту, тобто близько тридцяти п’яти тисяч років тому.

Ця вихідна точка має особливий статус, оскільки її слід розглядати як таку, що привела до визначеної точки кінцевої. Остання була визначена як нове поле можливостей, доступних для об’єднаного людства. Для забезпечення зв’язного підходу, потрібно визначати вихідну точку як перше поле можливостей, відкрите для розсіяного виду. Слід мати на увазі два погляди. Згідно з першим, палеоліт уважається полем культурних можливостей і при цьому не претендує на розгляд можливостей, актуалізованих на різних культурних ареалах та виявлених археологами. Такий розгляд може бути тільки компіляцією нинішніх результатів досліджень. Ця робота належить до компетенції фахівців. Але загальна історія не може базуватися на порівнянні окремих історій, вона мусить осягати явища й події, що мають значення й цінність для самого виду та його історії. З неї випливає потреба другого погляду, за якою палеолітичне поле розглядають як таке, що поступилося місцем полю неолітичному, яке відійшло в тінь перед сучасним полем. Палеолітичну фазу слід розглядати так, аби забезпечити себе засобами для пояснення переходу за її межі, так само, як нам доведеться пояснювати генезис модерності поза межами традиційних історій.

За визначенням, поле відрізняється і від загального людського, і від субзагального культурного. Воно є культурним, що піддається універсалізації та диверсифікації. Застосування цього визначення до палеоліту порушує делікатну й тонку проблему. Палеолітичне культурне не могло виринути з попереднього культурного, оскільки воно є першим. Кам’яне знаряддя є застосуванням певної форми — розумового жесту шкрябання, різання, проколювання, биття — до матерії (кременя чи іншого твердого каменю) для виготовлення корисного предмета і отримання засобів для розрізання м’яса, вичинки шкіри, розмелювання зерна, видовбування посуду тощо. Знаряддя не можна вважати перетворенням, яке зачепила попередній стан на кшталт того, як раціональне наукове знання можна пояснювати як результат перетворення раціональності — емпіричної або рефлексивної. Але, з іншого боку, палеолітичне культурне не можна вивести безпосередньо з людської природи, оскільки природне людське поле є полем усіх можливих культурних полів — минулих, нинішніх і майбутніх. Щоб спробувати вибратися з цієї проблеми, потрібно постулювати водночас імовірну й актуальну матрицю. Вона ймовірна в людській матриці в тому сенсі, що є певною можливістю виду взагалі. Кам’яне знаряддя є застосуванням людської дії, здатності людини надати форму матерії або матерію формі, щоб отримати виріб, корисний для досягнення цілей людини. Поле також актуальне й не ототожнюється з людською ймовірністю — кам’яне знаряддя не єдине можливе знаряддя, комп’ютер є іншою можливістю — і не є результатом удосконалень, що випливали б з попереднього стану: адже до кам’яного знаряддя знарядь не існувало зовсім. Можна узгодити те, що видається неузгоджува-ним, шукаючи культурні вираження людини, які були б водночас первісними, вхопленими в стані народження, як перше вирішення, що постає перед нами для розв’язання задачі, і еволюційними, такими, що можуть вести до небачених рішень. Важливо при цьому не плутати «первісне» з «елементарним». Елементарне легко сприймається як таке, що веде до складного і передбачає еволюціоністську парадигму. Її, проте, слід відкинути, оскільки вона важко ухиляється тієї чи тієї форми детермінізму, яка, усуваючи випадковість, усуває й історичність людини. З іншого боку, еволюціоністське бачення, засноване на взаємодоповнювальному протистоянні елементарного й складного, веде до небезпеки перервати єдність виду, що заперечується фактами і що може зробити марним сам проект загальної історії.

Ідеться про те, щоб виявити явища, на яких можна показати — вони були явними вихідними точками для більш або менш випадкових, але теж ясних наслідків, які привели до нинішнього стану світу. Слід зосередити увагу на деяких проблемах і розв’язаннях: як вид вижив у довгостроковій перспективі? Як люди жили разом? Якого сенсу надавали вони життю людини? Нам потрібно перш за все спиратися на демографічні, економічні, морфологічні, політичні, релігійні та етичні факти. Щодо куту, під яким треба розглядати факти, то це має бути такий кут, що подає їх як первісні — перші знайдені розв’язання, ті, що стихійно постають перед людськими дієвцями; як природні — це правильні розв’язання, вони водночас відповідають людській природі й цілям людини; як еволюційні — вони здатні утворювати наслідки, які можуть вести до дуже відмінних розв’язань.

На які джерела слід спиратися, щоб встановити факти? Ексклюзивним джерелом мала б бути археологія, але вона висвітлює факти тільки їхніми технічними аспектами, матеріалізованими в предметах. Оскільки ж нас цікавить загальна історія, то ми змушені вдаватися до етнографії, убезпечуючи себе від очевидного ризику анахронізму. Найнадійнішою пересторогою було б увесь час дотримуватися міркувань максимально загального характеру. Ми точно помилимося, якщо спроектуємо на палеоліт рецепт якоїсь страви, приготовленої сьогодні в пересічній пігмейській родині, але можна сміливо стверджувати, що палеолітичні мисливці-збирачі готували свої страви з впольованої дичини та зібраних плодів.

Демографія

Палеолітична демографія дає прозорий приклад первісного, природного й еволюційного розв’язання. Задача, яку слід розв’язати, цілком очевидна: як зможе вижити вид? Ця задача постає перед усім живим і перед нашим видом, оскільки він живий, тваринний, ссавцевого типу, наділений статтю. Труднощі, які тяжіють над розмноженням людей, пов’язані в першу чергу з малою плодючістю жінок. Середній час плодючості плюс періодичність народжень дає не більше восьми дітей на жінку за відсутності будь-якого регулювання народжуваності та будь-якої медичної допомоги, при годуванні материнським молоком і відлученням від груді в два з половиною роки. Така плодючість не середня величина, а межа, якої досягають дуже мало жінок, а багато не досягають зовсім, позаяк безпліддя, післяродова смертність і мала тривалість життя зменшують плодючість, а дитяча смертність скорочує відсоток дітей, які досягають віку для передання життя. Ще одна складність і виключно людська особливість: значний час, потрібний для того, аби довести людину до зрілості. Дорослішання, імовірна природа людини та вимоги культурної актуалізації потребують від двадцяти до двадцяти п’яти років, щоб сформувати індивіда, здатного виконувати загальні функції, на які він покликаний, і йому потрібно буде ще стільки ж, аби передати естафету наступному поколінню. Повний цикл відбувається років за п’ятдесят, і це багато, коли тривалість життя від народження набагато нижча за цю цифру. Щоправда, ця обставина не має жодного сенсу, і слід ураховувати тривалість життя при народженні дітей. Вона може бути достатньою для старшого чи старших, але стає проблематичною для наймолодших, які наражаються на небезпеку, що пізніше вони народжуються, то більшу, втратити батька або матір ще до досягнення зрілості.

Вихід, який знайшов вид для розв’язання проблеми, яка через ці труднощі стала нагальною, відкривають як археологія, так і етнографія. Він базується на домашньому господарстві, утвореному статево зрілою жінкою сімнадця-ти-вісімнадцяти років і чоловіком, що на кілька років старший за неї. Вони складають пару, яка, в принципі, стабільна й постійна, хоча її постійний характер обмежується смертю одного і повторним шлюбом іншого, а стабільність регулюється розлученням. У цієї пари двоє чи троє дітей, тобто половина тих, яких вони народили. Інша половина померла ще на першому році життя чи в підлітковому віці. Цифра у дві-три дитини є не середньою, а нормою, хоча вона й не виключає винятків у той чи той бік. Сім’я, яка складається з батьків і дітей, ніколи не буває ізольованою тривалий час, а завжди інтегрована в більшу спільноту. Інтеграція відбувається на двох рівнях. П’ятеро сімей складають клан із двадцяти п’яти людей, а два десятки кланів визначають етнічну групу. П’ять, двадцять п’ять і п’ятсот — це три золоті числа людського виду, взятого в його природній історії. Ці цифри не констант, але вони — реалістичні точки, до яких стихійно тяжіє людське існування.

У чому полягає природність цього первісного розв’язання? За якими ознаками сім’ю можна вважати природною? Дані щодо цього прості. З одного боку, маємо статистичну рівність між обома статями у віці розмноження — хлопчиків народжується більше, але вони уразливіші. З іншого боку, потрібно мобілізувати всю жіночу плодючість, оскільки максимально можлива цифра — двоє чи троє дітей, що досягнуть дорослого віку, на жінку ледь достатня для забезпечення зміни поколінь. У цьому демографічному підрахунку можна побачити стратегічну роль дитячої та юнацької смертності. Перешкоджаючи одному з двох чи навіть двом з трьох народжених досягти зрілості, смерть, тобто перемога ентропії, робить для людського виду дуже нагальним питання біологічного виживання і навіть тимчасової перемоги негент-ропії. За таких умов можуть існувати тільки три варіанти розв’язань. Статевий проміскуїтет технічно можливий, але він суперечить особливості людської ефективності — коханню. Варіант домінантного самця, який контролює й запліднює гарем, може бути підірваний випадковішим заплідненням і, безперечно, тим, що вид є статево заклопотаним, а відсування вбік усіх інших самців, приречених на цноту, тим менше можливе тому, що жінки, зі свого боку, відчуватимуть відповідну спокусу. Те, що підходить горилам і, можливо, підходило Homo erectus, вочевидь не підходить людям. Залишається, отже, тільки один вихід — стабільна пара, проте з двома можливими поправками: смерть і розлучення, після кожного з яких відбувається повторне одруження, чим максимально збільшується ймовірність використання всієї потенційної плодючості.

Перемога сім’ї не була випадковою. Вона також демонструє позитивні переваги. Сім’я найкраще відповідає вимогам людської ефективності, але щоб довести це в переконливий спосіб, виходячи за межі міркувань здорового глузду, потрібні недоречні тут аргументи. Сім’я — спосіб утримувати батьків на місці та примушувати їх виконувати роль, необхідну для дорослішання дітей, хоча природа й не подбала про те, аби розвинути вражаючий батьківський інстинкт, а радше сприяла примхам і легковажності чоловіків. Сім’я дозволяє також зосередити на вихованні та навчанні дітей максимум ресурсів прив’язаності, терпіння, часу, енергії, турбот. Урешті-решт, тісні афективні зв’язки між батьками й дітьми також відбиваються на почуттях дітей до батьків, тож, говорячи неоковирними економічними термінами, робити дітей — це завбачливе інвестування своєї старості.

Назагал цей варіант природний, оскільки розв’язує проблему біологічного виживання виду за допомогою його природних можливостей, не вимагаючи використання штучних удосконалень, передбачаючи наявність наступного етапу. З появою першого покоління людей за межами окремого виду та незважаючи на обставини цього, людські істоти змогли стихійно знайти розв’язання проблеми. Воно є найкращим із можливих, але дозволяє хіба що забезпечити виживання. Це «хіба що» означає, що виживання гарантоване не кожній етнічній групі, а досить широкій спільноті етнічних груп, щоб почали діяти компенсаційні механізми. Якщо виживання гарантоване видові, то це не значить і ніколи не значитиме того ж самого для жодної окремої людської популяції, бо їй загрожує цілком реальний ризик біологічного зникнення. З іншого боку, вид не має хижаків, що ставить його на вершину харчового ланцюга, і він усеїдний, а це свідчить, що його харчування не запрограмовано. З огляду на ці обставини людський приплід, хоч би яким мінімальним він був, дозволяє видові постійно зі століття в століття і з тисячоліття в тисячоліття зростати кількісно. Але економічні й морфологічні обмеження не дозволяють накопичити на одному й тому самому просторі густоту населення понад один житель на десять квадратних кілометрів. Вихід для того, щоб дотримуватися цього обмеження, не погіршуючи приплід, для не запрограмованого і здатного пристосуватись до майже будь-якого середовища виду полягає в розселенні та просторовій експансії подібно до поширення масних плям.

Природне й первісне розв’язання проблеми також еволюційне. Запитання можна сформулювати в такий спосіб: яким у цьому розв’язанні є остаточний здобуток, той, що робить його людським загальним, який не слід плутати з інваріантом, і які дії могли б вивести з нього стрибком або без стрибка? Здобутком є сама сім’я, що стала людським загальним завдяки своїй емоційно-психологічній і виховній оп-тимальності. Загальне не виключає варіацій у незначних межах, вага та соціальні й історичні наслідки яких можуть бути значними в локальному вимірі. Можливою варіацією є багатоженство, але воно надто дороге і цим обмежується його поширення. Поліандрія, або багатомужство, коли стерилізується значна частина жіночого населення, маловживане з демографічного погляду: якщо випадково якесь суспільство обрало б собі такий шлях, то його біологічне майбутнє було б приречене. У загальному плані будь-яке розв’язання, яким нав’язується безпліддя, не має майбутнього, оскільки безпліддя не є спадковим! Цей закон не виключає іншої варіації — добровільного чи вимушеного целібату, що призводить до остаточного чи тимчасового безпліддя частини кожного покоління. Ця варіація законна з погляду демографів за умови, що частка таких безплідних холостяків не порушує загальний баланс, який забезпечує зміну поколінь. Якщо така зміна не буде забезпечена, то розв’язання може бути тільки тимчасовим: адже рано чи пізно, різко або шляхом непомітної еволюції щось має статися.

Щодо решти чинників, то вони можуть зазнавати найрізноманітнішого розвитку. Сім’я не має долі, пов’язаної з долею клану та етнічної групи. Вона сумісна з різноманітними будовами, хоча сама по собі й не підкреслює жодної з них. Демографічна експансія виду, навіть за відсутності хижаків, не може тривати безкінечно. Колись вона має наштовхнутися на обмеженість придатного до життя суходолу. Навіть якщо брати до уваги вплив технічних інновацій, вид залишається відкритою системою, а природа — системою закритою, навіть коли б до неї можна було включити межі всесвіту в стані експансії: рано чи пізно перший зіткнеться з обмеженнями другої. Головний можливий варіант еволюції, той, що найбільш безпосередньо стосується загальної історії, є подвійним. З одного боку, можна асимптотично порівняти нинішню плодючість жінок з потенційною. Такої зростаючої апроксимації можна досягнути за допомогою скорочення інтервалів між послідовними народженнями та продовженням періоду плодючості, наближення статевої зрілості та/або віддалення менопаузи. З іншого боку, може зменшитися або різко спасти дитяча смертність. Ці можливості відкривають шлях до демографічних вибухів. Але для того, щоб вони сталися, потрібно спочатку зірвати економічні й морфологічні замки з хронологічної та/або структурної точки зору. Це обмеження має вирішальне значення, оскільки воно не дозволяє вважати демографічний зріст за рахунок приросту та чисельності єдиним чинником і навіть одним із чинників тих шляхів еволюції, які привели людство до виходу з палеоліту та з його природної історії.

Економіка

Економічна сфера — це сфера діяльності людей, яка має виробляти ресурси, що їх вимагають потреби. Для того щоб знайти первісне економічне розв’язання, потрібно і достатньо виявити потреби, визначити, як забезпечуються ресурси, та оцінити співвідношення між ресурсами й потребами, щоб можна було з’ясувати, на якій відстані від мети економічного чинника міг знаходитися палеолітичний економічний лад. Мета є рівнянням, що дорівнює одиниці, коли потреби й ресурси точно збігаються. Назвемо це процвітанням. Людські потреби виражаються різними укладами. На стадії палеоліту більшість укладів не формулюють жодної потреби, і це тому, що або та чи та діяльність залишається ще у гаданому стані, як от війна, або вона має нульову вартість, як от розв’язання конфліктів віч-на-віч, релігійні обряди з молитвами, співами, танцями. Соціальне розшарування відсутнє, і це обмежує змагання та вихваляння в споживанні вивертами кокетства й марнославства, які базуються на особистій, завжди дуже обмеженій вигадливості. Ідеться майже виключно про три уклади. На чільному місці стоїть усе, що стосується здоров’я: харчування, житло, вдяганка, ліки. Треба забезпечувати потреби неактивних особин, дітей, хворих і старих. Ці потреби теж у першу чергу пов’язані з підтриманням життя. Тривалість життя невелика, а лікування обмежене, тож витрати на хворих і старих незначні. Діти можуть уже змалку долучатися до збирання плодів. Знаряддя мають певну вартість, але дуже малу. Отже, потреби виду в його первісному стані головно харчові.

Вид не має хижаків, він на вершині харчового ланцюга, і він усеїдний. У його розпорядженні всі їстівні ресурси живої природи. Рослинний світ можна використовувати методами збирання, тваринний — полюванням на малу й велику дичину. На додачу до збирання (черепашки, раки, водорості тощо) або до полювання на малу дичину (риба) є продукти річок, озер, морів. Але рибальство як спеціалізований спосіб життя належить до неоліту поряд із рільництвом і тваринництвом. З харчової точки зору живу природу суходолу можна поділити на три класи: рослини, травоїдні й м’ясоїдні. М’ясоїдні посідають останні ланки харчового ланцюга, причому це становище зменшує їхню кількість і змушує конкурувати між собою: люди ними зовсім не харчуються або харчуються мало і радше нищать їх. Великих травоїдних тварин більше, хоча вони й не конкурують з людським видом, але за своєю калорійністю вони приблизно в сім разів слабші за рослини і можуть бути винищені аж до повного зникнення.

Жива природа сильно залежить від кліматичних умов, які обумовлюються в першу чергу широтою, рельєфом, а в другу — довготою та співвідношенням між морями й континентами. Склад фауни й флори визначають великі кліматичні зони: вологі тропіки, сухі тропіки, зони помірного клімату, холодні та арктичні. Певне середовище визначається тими рисами природи, які важливі для його користувачів. Залежно від поставленого питання можливі різні варіанти класифікації. Одні середовища сприятливіші для полювання, інші — для збирання: певний градієнт спостерігається від екватора до північного полюса, причому полювання приносить дедалі більше калорій і за п’ятдесятою паралеллю починає переважати. За іншим критерієм вирізняють, з одного боку, середовища з різкими сезонними контрастами (сухі й вологі, теплі й холодні), а з другого — зони з менш помітними сезонними змінами і плавними переходами. Для перших характерний контрастний спосіб життя з регулярним чергуванням. Середовище міняється також залежно від наявних ресурсів. їхнє розмаїття може бути незначним або сильним для використовуваної площі, або вони можуть бути однорідними чи сегментованими на одній і тій самій площі. З огляду на це, особливо виділяють два види середовища. Екваторіальним лісам притаманне надзвичайне розмаїття видів, кожен із яких представлений дуже малою кількістю особин, що веде до постійних переміщень однією й тією самою територією. На ландшафтах, пом’якшених широтою та/або висотою, дуже велике різноманіття забезпечується близьким межуванням численних маленьких ніш, кожна з яких охоплює невелику кількість видів. Така картина заохочує до сезонних переміщень з однієї ніші до іншої.

Земна природа влаштована так, що ресурси, потрібні для харчування, виготовлення одягу та житла, завжди наявні на місці. Точніше кажучи, людина з її вправністю завжди знайде в обмеженому радіусі, кілометрів двадцять п’ять — п’ятдесят, необхідні й достатні природні ресурси, щоб задовольнити весь діапазон її потреб. Виняток становлять два види ресурсів, природні джерела яких вимагають їх транспортувати на подекуди значну відстань. Матеріали, призначені для обробки каменю, розподілені нерівномірно, і ця нерівномірність зростає мірою того, як збільшується їхня потрібна кількість: так, обсидіан зустрічається рідше, ніж звичайний кремінь. Ювеліри обробляють черепашки та каміння, яке треба завозити здалеку і за необхідності в кілька етапів, коли живеш десь посередині континенту й подалі від кар’єрів.

Чи можна оцінити ступінь досягнутого процвітання відношенням між ресурсами й потребами? Полювання та збирання можна прирівняти до споживання відсотків з безкоштовного природного капіталу. При такому прирівнюванні виникають два запитання. Чи є капітал гарантованим? Зміни клімату можуть порушити його склад, але вони відбуваються досить повільно, і дієвці мають достатній час, аби пристосуватися до них. Велика дичина взагалі та деякі особливо вразливі види, як-от черепахи, можуть бути предметом надмірного винищення чи потерпати від істотних природних змін, але за винятком локальних катаклізмів зацікавлені особини також мають час пристосуватися та перейти на інші ресурси. У масштабах виду цей капітал, безперечно, гарантований. Та чи завжди достатніми є відсотки з нього? Деякі зони зазнають дуже відчутних сезонних змін, коли погода міняється на холод або ж на посуху, через що періодично виникає дефіцит. Проте з огляду вже на саму періодичність таких змін їх можна передбачувати й уживати необхідних заходів. Дуже точні й дуже документовані спостереження показали, що навіть у таких екстремальних середовищах, як Калахарі чи деякі пустелі південного заходу Сполучених Штатів, первісні люди ніколи не споживають більше певної частки, максимум половину. Така стриманість свідчить, що всі середовища, використовувані видом, завжди можуть мати більшу кількість особин, принаймні вдвічі більше в найменш сприятливих умовах. Чому не використовується цей запас? Відповідь, очевидно, має демографічний характер: поєднання низької жіночої плодючості з високою дитячою смертністю призводить до густоти населення, нижчої за підтримувану природою. Звідси випливає важливий висновок: жодний демографічний тиск на економічний режим не був таким, щоб змусити його змінитися. Щодо сировинних ресурсів, то вони завжди присутні: або на місці, або в доступному радіусі.

Ці спостереження ведуть до висновку, що відношення ресурсів до потреб не тільки дорівнює одиниці, а й перевищує її. Економічний режим первісної людини не тільки гарантує добробут, а й забезпечує достаток у прямому сенсі, тобто перевагу ресурсів над потребами. За такого стану важко уявити неприємні ускладнення, навіть суто локального чи курйозного характеру. Щоб прийняти очевидність того, що економіка палеоліту має бути економікою достатку, досить відійти від етноцентристської ілюзії, за якою тодішні ресурси співвідносяться з сьогоднішніми потребами.

Первісне вирішення питання є також природним — у всіх окремих і додаткових сенсах цього вислову. Воно є природним у тому сенсі, що відповідає інтересам людини. Мета економіки більш ніж досягнута, її перевищено, оскільки достаток перевищує добробут. Оскільки потреби в усіх різні, то в умовах достатку всі знаходять собі відповідні ресурси. І тут не можна погоджуватися з зауваженням, буцімто ресурсів, які, безперечно, достатні в середньому, може не вистачити для тієї чи тієї цілі. Смертність дуже висока, зокрема дитяча, але її не можна відносити на дефіцит ресурсів, вона є результатом біологічної кволості виду, яка не виправляється раціональним опануванням чинників, що на неї впливають.

«Природне» означає також: «таке, що відповідає людській природі». Цю відповідність можна вивести з характерних ознак виду. Дотримується свобода в тому сенсі, що жоден із аспектів економічного режиму не можна вважати визначеним. Кліматичні умови та середовище не примушують до жодного розв’язання, а задовольняються лише тим, що забороняють деякі з них. Забороняються небагато з можливих вирішень, тож діапазон способів експлуатації одного й того самого середовища завжди відкритий, і це веде до культурного розмаїття. Наявна раціональність, оскільки всі види господарської діяльності точно відповідають раціональності людської діяльності. Це все — об’єктивні розв’язання, незалежно від того, чи йдеться про дії, про творення чи про пізнання. На всі розв’язання мобілізуються здатності й здібності, якими вид наділений від природи. Це відповідає й цілеспрямованості. Переслідуються всі цілі, і до них беруться зазвичай у задовільний спосіб завдяки, зокрема, тому, що ніколи не доводиться стикатися з економічним блокуванням через нестачу ресурсів, оскільки панує достаток. Ба більше, економічний чинник утримується на своєму природному — підлеглому й стратегічному — місці. Люди виділяють на нього необхідні засоби, не виходячи за межі необхідного. Ось чому, з одного боку, достаток забезпечується не безконечністю ресурсів, а стримуванням потреб, а з іншого — ми маємо справу з суспільством дозвілля, в якому, за підрахунками етнографів, шість годин праці на день і три дні на тиждень достатні для забезпечення всіма ресурсами. Це дозвілля — час, який витрачають на те, що вважають важливим, наприклад на забави! Це привілейоване людство залишається людським у своїй погрішимості. Люди здатні на помилку: так мисливець може повернутися з полювання ні з чим. Вразливі й етнічні групи: та чи та група могла зникнути в біологічному чи культурному сенсі.

«Природне» значить, зрештою, «стихійне». Стихійність проявляється по-різному. Прояви людської природи та використання її природних даних відповідають природі речей економічних. Ми маємо справу з видом, що відрізняється від усіх інших завдяки своїй незапрограмованості: він має безконечні здібності пристосовуватися до всіх типів середовища, не припиняючи при цьому бути видом єдиним, де мінливість обмежується фізичними ознаками, які не позначаються на людськості людей. Про стихійність говорить також повна інтеграція людського виду в живий і фізичний світ. На цій стадії не помітно жодної дихотомії між видом і рештою реального світу: маємо інтегральну систему природи, в якій вид — це елемент, що посідає своє місце і сприяє її регулюванню. Система природи не застигла, вона перебуває в постійному розвитку, зокрема жива природа. Лінія Homo аж до появи Sapiens sapiens є однією еволюційною гілкою з-поміж незліченних інших, але для неї характерна та вирішальна особливість, яка веде до межі, за якою живий вид може відірватися від системи природи, принаймні до деякої міри. Стадія палеоліту відповідає перетинанню порогу, але без актуалізації його розривного потенціалу.

Первісне й природне розв’язання економічної проблеми також еволюційне. Певний еволюційний потенціал криється в співвідношенні між потребами й ресурсами. Слід виключити серйозну й тривалу зміну цього співвідношення через зменшення ресурсів або через збільшення сталих потреб. Перша з наведених причин майже неможлива завдяки запобіжному запасові, що залишається між використовуваними й не використовуваними ресурсами. Якщо зникає дуже велика дичина, то змінюється харчова стратегія. Коли меншає такої повільної й доступної здобичі, як черепаха, її в харчуванні заміняють рухливішою дичиною, як-от зайцем, кролем, куріпкою. Другу причину виключає те, що густота населення, так само нижча за межу виснаження ресурсів, постійно підтримується в рівновазі — десь один житель на десять квадратних кілометрів — демографічними, а надто соціальними чинниками. З огляду на таку еволюційну неможливість зміни цього співвідношення слід насамперед розглянути гіпотезу збільшення ресурсів не за допомогою штучного втручання, а природним шляхом. Нашу увагу може привернути одна-єдина можливість, а саме кліматичні зміни, якими супроводжувався прискорений відступ четвертинної льодовикової системи. Він сприяв збільшенню розмаїття видів на одиницю площі та більш високій репродуктивності на вид. Результатом цього могло стати і стало розширення харчової стратегії.

Само по собі таке розширення не має підстав вести до економічної зміни, але зміна, яка станеться з інших причин, може бути легше поширена, оскільки не вимагатиме жодного стрибка. Так, приміром, хліборобство може розвиватися вже в зоні помірного клімату, тоді як у холодних або арктичних регіонах йому треба буде пройти попередні технічні прориви. У зонах, які визначаються рельєфом і характеризуються близьким сусідством спеціалізованих і однорідних мікросе-редовищ, яскравіше, ніж у інших, проявляється таке примноження й розширення харчових стратегій. Зі сказаного можна зробити два цікавих висновки. По-перше, розкривається діапазон можливих пошуків і збільшується вірогідність того, що пошук приведе до цілком нового результату, якого люди й не прагнули. Іншим висновком є перехід до осілого способу життя для експлуатації кількох мікросередо-вищ у меншому радіусі. Що коротшим є радіус, то більшими мають бути ресурси. Проте існує природний обмежувач, а саме те, що ресурси є відсотками з природного капіталу. Якщо дієвці хочуть знести цей обмежувач, вони повинні оштучнити природу.

Від системи потреб залежать й інші види еволюційної ймовірності. Достаток палеоліту забезпечується обмеженням потреб, до якого змушують певні вимоги, але людські потреби вільні, тобто вони природно не обмежені: вони завжди можуть розвиватися десь далі. Власне, розширення потреб залежить від трьох змінних — цінностей, навколо яких можуть сконцентруватися потужні пристрасті. Пристрасть до влади вимагає ресурсів для її завоювання, утримання та здійснення. Потрібні також ресурси для того, щоб здобути й зберегти престиж. Що ж до багатства, то його ніколи не буває вдосталь: скупість і жадібність породжують безкінечні потреби. Навіть більше, ці три цінності, й особливо дві перші, призводять до конкуренції й змагання, в якому кожен прагне перемогти решту, а ресурси, на які спрямовані зусилля, визначаються не стільки пристрастями та їхніми вимогами, скільки рівнем, якого досягли конкуренти.

Ще одним осередком еволюції може бути обробка ресурсів і технічні аспекти економічної сфери. їхній вплив на перехід можна резюмувати трьома взаємопов’язаними репліками. Між чистим полюванням та збиральництвом і чистим рільництвом існують численні проміжні точки, які дозволяють переходити від однієї до іншої дуже поступово й майже непомітно. Для досягнення будь-якої точки та переходу за неї не потрібні технічні прориви ні в знанні, ні в умінні; необхідні для переходу технічні доробки є завжди безпосередньо доступними і прийнятними. Кожна досягнута точка стає незворотною, оскільки відповідає потребам, інтересам і пристрастям.

Морфологія

Якими ж були принципи злагодженості й єдності палеолітичних суспільств, якою була морфологія, будова, здатна забезпечити солідарність окремих людей, груп і мереж? Ми приступаємося до питань, щодо яких археологія не так надійна, як етнографія. Щоб зменшити, якщо не усунути, ризик анахронізму, обережність радить обмежуватися максимально загальними міркуваннями. Первісне розв’язання проблеми, очевидно, спиралося на комбінацію трьох рівнів інтеграції. На першому знаходиться сім’я, яка складається з батька, матері та їхніх двох чи трьох дітей. Другий рівень — назвімо його довільно «клан» — об’єднує п’ять сімей, до яких можуть додаватися старі та немічні, самотні й ті, хто потребують сторонньої допомоги. Осередок клану можуть складати брати й сестри та їхні подружжя разом із сім’ями родичів і друзів, але ця схема не обов’язкова. Так, принцип відбору складових клану ґрунтується на спорідненості душ, яка стає більш або менш імовірною завдяки родинній близькості. Це відкрита і рухлива спільнота, що змінюється чи періодично, коли сезони дуже контрастні й змушують сім’ї розходитися в пошуках ресурсів, яких через холод або посуху на їхньому місці поменшало, чи внаслідок суперечок між ними. Сім’я виконує емоційно-психологічні, виховні, репродуктивні функції. Щодо клану, то він зосереджується головно на господарстві (він одиниця виробництва, розподілу та споживання), а також на забезпеченні суспільних стосунків (він осередок спілкування, обміну думками, поділяння цінностей).

Третій і останній рівень інтеграції — це етнічна група, або етнос (цей термін також довільний), яка складається з двох десятків кланів або щонайбільше з п’ятиста-тисячі особин. Етнос закрита ззовні спільнота, оскільки вона ретельно уникає контактів з іншими групами і ці контакти мають геть випадковий характер. Кожен етнос — це маленька ойкумена. У неї своя територія полювання та збирання зазвичай відділена від територій інших груп нічийною землею. З цього випливає, що кочування в палеоліті охоплює невеликий радіус, має періодичний та циклічний характер. Етнос виступає як ендогамний демографічний ізолятор: у цій спільноті кожен знаходить собі подружжя. У нього своя мова, свої міфи, своя колективна пам’ять, свої звичаї, часто свій тип людини з огляду на ізоляцію та генетичний відбір, свої обряди й ритуали. Така мінімальна ойкумена є культурним ареалом і носієм певної культури, це повне й цілковите людство зі своїми особливостями: кожний етнос — це субзагальний спосіб людського існування, спосіб, який не має жодних недоліків чи вад, які могли б дозволити дійти висновку, що це людство неповне або примітивне. Етнос не угруповання, у нього немає інституцій та структур — як постійних, так і тимчасових, — що дозволяли б йому діяти як колективному дієвцеві. Спільнота також не сприймається ідеологічно чи реально як генеалогічне дерево. Спорідненість обмежується трьома поколіннями: шлюби укладаються з будь-ким, окрім батька, матері, братів і сестер; шлюбами з’єднуються особини, що обрали одна одну, а не одиниці, що можуть обмінюватися між собою; це — спільнота, усередині якої здійснюються всі види обмінів. Можуть відбуватися колективні сходини з більшою чи меншою регулярністю в ритуальному або не ритуальному місці, але вони тривають лише кілька днів і не мають якихось рис, які могли б характеризувати їх як збори етносу. Отже, етнос — це в жодному сенсі не угруповання, це — простір суспільного життя.

Від цієї спільноти можуть відділятися «рої», які оселяються десь далі на вільній території. Археологічні пам’ятки нездатні зафіксувати випадки «роїння», чи розселення, й етнографічні документи дають нам не більше. Щодо історика, то йому доводиться просуватися шляхом домислів. Причиною розселення має бути конфлікт — досить гострий і нерозв’язний, щоб сторони вирішили, що вони не можуть більше жити разом. У таких випадках можливі два варіанти дій. За першим, з етносу можуть піти кілька сімей. Оскільки вони не відповідають вимозі морфологічної єдності, треба постулювати збір до купи роїв, які вийшли з кількох етносів. Така їхня зустріч є надто випадковою, щоб не зробити ймовірнішим біологічне зникнення рою та повернення до етносу тих, хто виживе. Такий сценарій більше сприяє демографічному регулюванню. Другий варіант видається перспективнішим, оскільки він ґрунтується на поділі етносу на дві майже рівні половини. Оскільки найвірогідніше джерело конфліктів — це наявний демографічний тиск не на ресурси, бо ми цей ризик уже усунули, а на саме суспільне життя, кожна половина може бути близькою до демографічної рівноваги, яке досягається за чисельності приблизно в п’ятсот особин. Цей сценарій у його найвищому прояві змушує етнос жити в стані постійно зростаючої напруги мірою того, як він наближається до межі в тисячу особин, після досягнення якої він ділиться на два етноси по приблизно п’ятсот особин кожний.

Демографія показує, у чому сім’я є природним розв’язанням проблеми. Можна стверджувати природний характер клану, спираючись на певні аргументи. Він — оптимальна економічна одиниця. Ураховуючи природні ресурси, треба було б, аби двадцять п’ять — п’ятдесят особин зайняли таку територію, що переміщення нею ставало надто невигідним. Природніше зайняти меншу територію, якщо вона здатна забезпечити всім необхідним. Більш сміливо було б припустити, що клан є також оптимальною одиницею суспільного життя в тісному спілкуванні. Якщо кожен має брати участь в обміні, не силуючи свою природу ні в напрямку розкриття, ні в напрямку стриманості, оптимальним розміром, на думку психосоціологів, є спільнота з восьми-дванадцяти осіб: це розмір клану за винятком надто малих, щоб змішуватися з дорослими, дітей. Плинність і навіть слабкість клану функціональні для економічної ефективності в деяких дуже контрастних видах середовищах і головно в психічному плані, бо людський вид агресивний і не має запрограмованого контролю за виражанням ворожнечі та застосування сили. За таких умов, та ще коли люди живуть постійно в такому скупченні, простіше й швидше розійтися, якщо вже неможливо терпіти одне одного.

Етнос є також природним утворенням з огляду на свої основні характерні риси. Нижча межа в п’ятсот особин визначається подвійною демографічною умовою: з одного боку, це статистична умова, за якою така кількість потрібна, аби в кожному поколінні однакова кількість хлопчиків і дівчаток доживала до статевої зрілості; з іншого боку, це — природна умова сім’ї, яка вимагає спарювання двох рівних популяцій. Верхня межа в тисячу особин випливає з того, що з огляду на малу густоту населення поза цією межею укладання угод стає надто невигідним. Відсутність інституцій і структури відповідає відсутності ресурсів, які треба було б відділити, щоб забезпечити здійснення таких угод. Продуктивність низька, бо кожен має виробляти стільки, скільки він споживає: тож не залишається вільних ресурсів і запасів. Таке становище теж приймається, оскільки порядок обміну, поділу та розробок на рівні етносу придатне для розв’язання всіх проблем, які можуть виникати. Мережеве розв’язання завжди природніше і стихійніше, ніж групове, бо воно дешевше та ефективніше. Друге розв’язання або здійснюється після першого під тиском умов, або нав’язується ззовні. Закритість етносу від зовнішнього світу дає йому змогу розробляти власне поле культурних можливостей і спромогтися визначити певну гуманізацію і виробити окрему людську спільноту. Оскільки спільнота кількістю від п’ятиста до тисячі особин необхідна й достатня для забезпечення повної й завершеної гуманізації, палеолітичне поле не потерпає від несприятливих обставин, чинники яких могли б потай прагнути виправити їх, а їхнє коригування послідовними кроками врешті-решт виведе їх за межі поля так, що вони цього не усвідомлять. Одне слово, не можна виявити якогось ендогенного еволюційного процесу, який давав би змогу стверджувати, що людство повинне було вийти зі своєї природної історії, щоб відповідати своєму людському призначенню.

Морфологічне вирішення гурту — назвімо так умовно три рівні інтеграції сім’ї, клану та етносу — є ідеальним, адже воно цілковито розв’язує всі проблеми людської солідарності з урахуванням первісних і природних розв’язань демографічних і економічних проблем і більш загально проблем гуманізації, які ставить людська ймовірність. Ідеальне вирішення знімає всі причини для пошуку інших розв’язань. І проте людство шукало й знайшло інше морфологічне рішення — майже напевне перед переходом до неоліту. Єдиний вихід полягає в тому, щоб помітити появу нової проблеми, яку неможливо розв’язати в межах гурту та можна розв’язати іншою морфологією, яка була б якщо не так само первісною, то хоча б так само природною. Єдина нова проблема, про яку може думати історик, — це демографічно насичений простір. Насиченість не є тиском. Демографічний тиск починається, коли кількість людей зменшує обсяг наявних ресурсів на душу населення. Насиченість починається, коли весь доступний простір зайнятий і використовується за первісними й природними розв’язаннями і при цьому не знижується оптимальність для будь-кого. У такій ситуації всі проблеми розв’язуються, як і раніше, за винятком однієї, до якої додається нова проблема. Одна стара проблема вимагає нового вирішення: як розв’язувати конфлікти, не розділяючись на рої? Нова проблема вимагає й нового розв’язання: як регулювати контакти між етносами, коли зникає нічийна земля, яка їх розділяла? Ці два запитання зливаються в проблему регулювання конфліктів. Під час її вирішення слід враховувати, що розв’язання групою коштує дорожче й може здійснюватися тільки другим планом. Треба знайти мережеве розв’язання, при якому дотримувався б принцип, що сторони конфлікту майже однакові за силою, яку можна мобілізувати, так, аби жодна з них не могла взяти гору над іншою і щоб вони були зацікавлені шукати вихід у домовленостях. Розв’язання базується на коаліціях, які могли б утворюватися стихійно на взаємозв’язаних рівнях інтеграції. Це — абстрактне визначення племінної будови, пов’язаної зі спільним походженням.

Роїння керувало розтіканням виду протягом десятків тисячоліть. При цьому воно неминуче торкалося насичених просторів і ненасичених зон. Перетворення гурту на плем’я вочевидь відбувалося безліч разів у безлічі місць упродовж усього палеоліту. Австралійські аборигени могли наситити свій континент, тоді як для африканських пігмеїв і бушменів характерними були ненасичені сектори в екваторіальних лісах і в пустелі. Трайбалізація морфології не може бути причиною виходу з палеолітичного поля. Треба шукати іншу причину або поєднувати формування племен з іншими чинниками.

Політичні чинники

Політичне життя палеоліту можна окреслити тільки пунктиром, виходячи з етнографічних даних. Це важко зробити ще й тому, що нам доводиться збирати мізерні сліди за допомогою інтелектуальних інструментів, які застосовуються до всіх частин історії, з яких складається історія загальна. Етноси уникають один одного і мають між собою лише епізодичні та дрібні побутові контакти. Цей світ не знає війни, яка залишається в імовірному стані. Жодні археологічні ознаки та жодні етнографічні свідчення не дають підстав підозрювати її існування. Щодо теорії, то їй, своєю чергою, не менш важко визначити слушні цілі війни: грабувати нема чого, простір за територією етносу не має ніякої цінності, людей не використовують на ненаявних роботах, полювання виглядає задовільним спортом... Ми знову побачимо ці вирішальні питання в епоху виникнення війни. Адже в неї є дата народження в неоліті, як і дата її смерті, яка має збігатися зі створенням планетарної політії. Було б емпірично неправильно і теоретично неможливо стверджувати, що війна є людським універсальним чинником. Силовий конфлікт загальний тому, що охоплює чималу частину живого. Люди палеоліту, поза сумнівом, лізли в бійку один з одним, деякі побоїща закінчувалися погано і залишали по собі жертви. Це все — прояви людської конфліктності та відсутність запрограмованого контролю насильства. Але для того, щоб насильство стало войовничим, потрібна трансполітія і щонайменше дві політії.

Дійсно, жоден конфлікт не може вибухнути в етносі як такому: спорідненість обмежена і не відіграє жодної ідеологічної ролі, а отже, жоден з подружжя чи споріднених особин не може мобілізувати проти інших своїх родичів; через свою плинність клан не здатний сформувати групу, ворожу до іншої групи. Якщо мати трішки уяви, то можна було б помістити політію на рівень клану. Конфлікти на цьому рівні можливі й реальні, але вони врегульовуються в гіршому з випадків розпадом і переформуванням клану з новими членами. Те ж саме відбувається і в сім’ї, де безнадійні конфлікти врегульовуються розлученням.

Виключається, щоб хтось міг монополізувати використання сили, адже союзи в бійках безкоштовні й забезпечують перемогу над можливим тираном. Авторитет присутній, коли він закріплюється за тим, хто виявляється кращим у різних видах діяльності, але він не надає жодної влади над іншими й не може накопичуватися та передаватися. Влада як здатність нав’язувати свою волю іншим за браком опори на силу чи на поклоніння може спиратися тільки на корисні та сприятливі для інших прояви. Режим, в якому влада віддається тим, кого слухняні обирають за їхню гадану здатність вершити колективні справи, зветься демократією. Власне, можна стверджувати, що ці малесенькі суспільства є майже чистими та досконалими демократіями, в яких можна одразу побачити кілька істотних рис цього ладу.

Будь-яку владну позицію завжди хтось посідає в результаті тимчасового, чітко обмеженого і зворотного делегування, на яке погоджуються слухняні для сприяння успіхові спільної справи: керувати полюванням на великих звірів, правити за посередника чи арбітра в конфлікті між подружжям чи сім’ями, вигадати чи розвинути якийсь міф, розказувати щось на ніч, організувати ритуальні танці тощо. Наявна відмінність між приватним і публічним: знаряддя завжди привласнюють особини, які їх виготовили чи отримали в подарунок, у кожної сім’ї є власний реманент, плоди збирання та полювання розподіляють, а розподілені частки привласнюють: «первісного комунізму» тут немає навіть у чорновому вигляді. Якщо поглянути в зворотному напрямку, то можна бачити танці, церемонії, спільні свята, а етнос має свою спільну територію. Гарантуються свободи, і такі з них, як свобода думки, слова, ініціативи, повні й цілковиті, як ніде більше, бо ніхто не зміг би виступити проти них. Свобода об’єднання повна, бо будь-хто може одружитися з будь-ким і увійти в клан до будь-кого. Свобода не входити до якоїсь групи та виходити з неї проявляється в тому, як створюються і розходяться пари, у плинності кланів і в практичних діях з роїння.

Чистота демократії досягає досконалості через характер конфліктів, які доводиться врегульовувати. Оскільки немає ні влади, ні авторитету, ні багатства, які треба було б ділити, а розбіжності неймовірні щодо вирішення тієї чи тієї проблеми, бо єдине справжнє джерело конфліктів — це агресивність. Вона характеризує вид не стільки як людський, скільки як тваринний. Її не можна втихомирити остаточно. Тому мета політики — не ліквідація конфліктів, а їхнє розв’язання без використання насильства. Люди палеоліту стихійно дотримуються такого правила, бо конфлікти розв’язуються завдяки посередництву чи індивідуальному або колективному арбітражу шляхом виходу, розселення, а отже, застосування фізичного насильства майже завжди щастить уникнути.

Таке первісне політичне розв’язання природне, оскільки воно відповідає вимогам вільного й раціонального виду істот і дозволяє втихомирювати правосуддям, поважаючи дуже розвинену індивідуацію. Люди палеоліту зовсім не нікчемні особистості чи соціальні зомбі, — вони відповідають за власну долю з дуже раннього віку, вони вільні й здатні водночас розвивати найрізноманітніші особисті якості. Індивідуація є природним станом представників виду, станом, який щонайкраще відповідає його особливостям і за який вони тримаються чи до якого повертаються, коли ніщо цьому не перешкоджає. Зменшення та обмеження індивідуації мають вторинний характер, і їх слід пояснювати появою обставин, що заважають людським істотам бути такими, як того вимагає їхня природа.

Політичне розв’язання має також еволюційний характер, оскільки воно включає кілька можливостей, яким притаманно якщо не прагнути актуалізації, то принаймні піддаватися їй, коли умови для цього стають сприятливими. Імовірна політія може актуалізуватися на різних рівнях інтеграції. Бажання могутності та амбіції не в змозі створити позицію, що дає змогу здійснювати узурповану владу над іншими, але така позиція може з’явитися з окремих причин і давати змогу амбіціям і бажанню влади стрімко розгортатися. Авторитет є суто персональним і базується на водночас реальних і чітко окреслених заслугах, але він може легко належати й якійсь владній функції. Такі й інші процеси легко уявити, і вони дуже можливі, але неможливий стихійний перехід від гаданості до реальності. Потрібно, щоб десь сталося щось, що приводить у дію політичний чинник і схиляє його до актуалізації.

Релігійний чинник

Релігійний чинник ще більше загострює проблему джерел. Якщо розглядати пізній палеоліт і останні тридцять п’ять тисячоліть, то можна побачити, що основні свідчення про релігійні інтереси — вже штучні зображення, а не природні образи, які обирають за їхню сугестивну форму, як це спостерігається в давніші епохи. Ці артефакти — переносні статуетки або наскельні зображення тварин, людських істот, тваринолюдей. Це вочевидь символи, але символи чого? Неможливо дати тверду відповідь, бо знак сам по собі майже німий щодо того, що він означає. Тут майже немає різниці з письмом, ключі до якого втрачені. Якщо спиратися на етнографію, то слід остерігатися проектувати на далеке минуле набагато пізнішу ситуацію, мається на увазі — неолітичні процеси. Необхідно брати ті релігійні дані найпервісніші з первісних, дані первісних людей, які живуть стадом.

Первісний стан показують, можливо, вірування та обряди пігмеїв Центральної Африки. Тут можна виділити три основних висновки. Вірування зосереджуються на єдиній і персоналізованій Силі, що відповідає за Порядок речей. На її честь організують й проводять церемонії й ритуали — колективно, в особливій формі молитов, співів і танців. Ці люди вірять у життя після смерті, яке уподібнюють до продовження людського стану, позбавленого всіх прикростей земного життя; смерть супроводжують ритуали. Певну оригінальність можна вбачати у відсутності жертвоприношення, яке в подальшому посідатиме головне місце. Вони не знали обряду жертвоприношення, або принаймні здійснювали його, не залишивши слідів.

Перший висновок несподіваний, якщо зважити на те, чого йому бракує в порівнянні з подальшими процесами. З одного боку, маємо єдину Силу, а з другого — поділ цієї Сили на локальні й спеціалізовані сили. Перша Сила персоніфікована, а друга — радше розсіяна та повсюдна. Одне слово, ми не бачимо ні політеїзму, ні анімізму, якщо вдаватися до звичних термінів. Точні стосунки між Силою й Природою залишаються розпливчастими й, очевидно, відбивають поняття порядку й безладу чи космосу та хаосу. Сила сприймається як Розпорядник сущого, яке без нього було б безладним.

В умовах палеоліту людський вид інтегрований у природу і є частиною природного порядку речей як один живий вид серед багатьох інших. У нього немає хижаків, він живе в достатку, здатний знаходити задовільні рішення для всіх своїх проблем виживання і веде такий спосіб життя, який забезпечує йому — ми це далі спробуємо показати — задовільну кількість насолоди, радості та щастя. Зважаючи на ці обставини, можна наважитися стверджувати, що метафізичні концепції мають виходити з того постулату, що панує Порядок. З цього твердження можна розвинути дві концепції. Або Порядок від самого початку впорядкував Безлад, і це — остаточний здобуток, за який йому слід дякувати. Або ж Порядок упорядковує Безлад постійно, і ми, за що йому слід дякувати, можемо бути впевнені в тривалості такої благодійності. Етнографічні пам’ятки, схоже, підтверджують першу концепцію.

Щоб завершити нарис потрібен іще один, останній, штрих. Порядок може відображатися в абстрактний або в конкретний спосіб. Можна говорити, що абстрактну характеристику не можна висловити спочатку, а випливає вона з абстрагування, адже людський розум влаштований таким чином, що він завжди виходить з досвіду окремих сутностей. Перше сприйняття Порядку в конкретних рисах дає радше Розпорядника, ніж розпорядну Силу. Щодо зображень Розпорядника, то вони можуть бути дуже різними: тварина, людина чоловічої статі, самка, андроген, людино-тварина тощо.

Етичний чинник

Етичний чинник — це порядок останніх цілей, метою якого є мета всіх інших цілей. З одного боку, етика приписує те, що слід робити людським істотам, і вимагає якнайкраще сприяти досягненню цілей людини. Вона окреслює сферу обов’язків людину щодо стану та правильного життя. Іншою сферою є правильне життя, яке варто прожити. Вона базується на архітектоніці цілей і вказує, до якої мети прагне людське життя. Релігійне життя є можливим правильним життям серед решти його видів, а релігія — імовірним елементом етичного. Археологічні джерела розповідають про питання етики ще менше, ніж про релігійні. Це цілковите мовчання не результат дії випадкових чинників зберігання пам’яток: етичне не залишає жодних матеріальних слідів, адже воно є майже суто дією, якій не потрібно щось робити, аби виражатися. У недавніші часи, краще задокументовані писемно, ми знаходимо етичні кодекси і роздуми про сенс життя, але це — документи, які нічого не кажуть про фактичне етичне життя людей. Отже, слід брати етнографічні джерела? На жаль, етичне дуже мало й дуже погано пробле-матизоване, а це позбавляє дослідника легкого в користуванні запитальника і перешкоджає фіксації таких фактів. Аналітик змушений брати за основу такі етнографічні ознаки, які можуть тлумачитися як вираження етичного в обох його вимірах, і доводити їх до належного рівня узагальнення, щоб підтвердити їхню наявність у дуже віддалені часи, навіть попри те, що жоден документ не може це довести.

Дуже непевні ознаки дозволяють стверджувати, що обов’язки стану виконуються дуже добре, що батьки виховують і навчають своїх дітей, мисливці полюють, а збирачі збирають, що люди розважаються, коли випадає слушна нагода, і т.д. Можна навіть стверджувати, що кожен робить те, що йому належить робити, і в найкращий спосіб у всіх справах. Порушення трапляються рідко, злочинів скоюють мало, особливо тяжких, і вони торкаються головно сфери статевих стосунків. Нам цікаво знайти причини такої звичної правильної поведінки. Страх поліції виключений через відсутність поліції. Зображення первісних людей як маріонеток, якими править своєрідне колективне «над-я», вже не придатне. Залишається зацікавленість і доброчесність. Немає сумніву в цьому випадку, як і в інших, що зацікавленість відіграє визначальну роль у тих обох напрямках, в яких вона проявляється: діяти в певний спосіб вигідно або ж, якщо не діяти як слід, це може надто дорого коштувати. Але можна також виявити ознаки доброчесності. Наприклад, ті, що ґрунтуються на володінні собою. Попри те що словесні сварки відбуваються часто, майже щоденно, вони рідко переходять у бійку, хоча нестриманість може легко призвести до них. У цьому можна бачити ознаки спорідненостей і розважальних товариств, чия роль як запобіжного клапану під час соціальної напруги певна й ефективна. Достоїнства індивіду-ації ширші за інтерес особи до того, щоб взяти свою долю у власні руки, адже ніхто не зробить це замість неї, оскільки особисті ідіосинкразії водночас явні і вимогливі. Зрештою, відданість перевищує рівень, якого можна очікувати від членів товариства взаємодопомоги, де кожен віддає себе з огляду на віддачу решти: взаємодопомога може бути також спонтанною та щедрою. Ці люди є, за загальним правилом, пристойними людськими істотами, а набута ними пристойність стає постійним станом душі, а не чимось, що вноситься зовнішнім примусом — як суспільним, так і таким, що може випливати з невідомо якого первісного стану.

Етичний вимір правильного життя можна осягнути з великою певністю, адже етнографічні свідчення щодо нього одностайні. Повсякденна атмосфера, в якій мешкають ці маленькі людства, водночас агресивна й весела. Усі роботи виконують із легкістю та веселістю. Наявні також і всі лиха: хвороби, смерть, смуток, ревнощі, заздрість тощо, але з ними ефективно справляються. Дозвілля багате і воно витрачається на ігри, танці, бесіди, вечорниці, тож, нудьга людям невідома. Безліч ознак свідчать про життя, наповнене втіхами, радістю й щастям. Ба більше, це життя є задовільним не так, як може бути задовільним життя худоби на пасовиську; це — індивідуалізоване людське життя, в якому є біль, нещастя, страждання. Але загальний висновок щодо життя позитивний для більшості особин, не виключаючи при цьому засвідчені випадки депресії та норовливості.

У чому природність цих первісних свідчень? Палеолітична пристойність не природна в тому сенсі, в якому дієвці мають природно дотримуватися своїх обов’язків, бо це значило б заперечувати свободу та віртуальність людини. Обов’язки повинні вводитися тією самою мотивацією, яка зустрічається в пізніших епохах людства. Присутній і страх, але не страх поліції, а страх реакції інших: людські почуття сорому й вини вже активовані. Відіграє свою роль інтерес, оскільки кожен може розраховувати тільки на самого себе та на свій внесок у колективні справи, якщо він бажає, щоб вирішувалися людські проблеми виживання та призначення. Кожен зацікавлений у розвитку необхідного вміння та якостей. Діють також і звичаї, які постають як своєрідний кодекс, яким вказується, що можна робити, а що ні. У цих закритих суспільствах відсутність контактів із зовнішнім світом запобігає протестам і прирівнює звичаї до природи речей. Щодо доброчесності, то неможливо виявити й важко уявити свідомі заклики до доброчесного життя, хоча здатність мислити уможливлює й їх від самого початку з боку деяких виняткових індивідів, своєрідних сократів палеоліту. Найві-рогіднішим є притягальна сила відчуття добробуту, що супроводжує та винагороджує за пристойне людське життя. Добробут і доброчесність стихійно підтримують одне одного в наївності. Загалом, можна стверджувати, а не доводити, що в період палеоліту сором і винуватість слугують опорою звичаям і дозволяють уникати небезпечних відхилень. Звичаї стоять на варті зацікавленості, оскільки те, що робиться, є тим, що діє, і навпаки. Інтерес стоїть на варті наївності, оскільки те, що діє і робиться, приносить повне задоволення.

Наївність впливає на правильне життя, оскільки вона визначає стихійний етичний стиль, який полягає лише у тому, щоб якнайкраще виконувати повсякденну роботу. Можна стверджувати без великого ризику помилитися, що наївність сприяє продовженню втіх, якими супроводжується діяльність, виконувана за природою, вибуху радості, яка збуджує чутливість, яку несе в собі відчуття вдалої гуманізації, а також станові щастя, який відповідає загальній психічній рівновазі. Але природа і становище людини такі, що, з одного боку, в них завжди вдосталь болю, страждань, лиха, а з іншого — люди неоднаково обдаровані природою, як щоб насолоджуватися позитивним, так і щоб відчувати негативне. Слушніше було б стверджувати, що наївність гарантує мінімізацію негативного та максимізацію позитивного для всіх, а вирішальною є ідіосинкразія.

Первісне й природне розв’язання може змінюватися. Досить статися змінам у загальних умовах, щоб відбулися стихійні подальші зміни. І ця стихійність важлива, адже вона дає змогу уникнути якогось перетворення в людській природі. Природа людини залишається однаковою від самих витоків і аж донині та буде такою, доки її не порушать природні чи спровоковані генетичні мутації, тому що ця природа записана в геномі виду. Але зміни в умовах, якими по-рядкується те, що можна актуалізувати, і те, що має залишатися імовірним скільки треба, дозволяють пояснити те, що одна й та сама людська природа дає в результаті найрізноманітніші історії. Якщо йти за цією аргументацією, то одразу видно, що схильність берегтися від пороку може розвиватися двома шляхами. Сором і винуватість мають глибоко засвоюватися, мірою того як суспільне коло розширюється і стає анонімним, а отже, можна прогнозувати психічну шкоду та зниження виховних якостей цих чинників через зникнення поблажливості та легкого пробачення, на які люди можуть очікувати з боку своїх близьких. Коли з’являється жандарм із кийком у вигляді влади, озброєної силою, зростає ймовірність того, що порок розперезається, коли зникне загроза, і що таку загрозу намагатимуться обходити: саме лише існування жандарма збільшує шанси пороку.

Звичаї можуть розвиватися в двох напрямках. Вони можуть стати порочними або через появу людей, для яких виживання вимагає порочних способів пристосування (раби, волоцюги, жебраки, бандити тощо), або через інтеграцію в звичаї поведінки, спричиненої страхом жандарма. Звичаї можуть також бути дестабілізовані контактами між спільнотами, що знаходяться на різних шарах соціальної стратифікації, об’єднуються через політичні перипетії або розхитані війнами. Доброчесність, або радше відсутність зацікавленості в пороку, можна зруйнувати примноженням випадків, коли порок стає вигідним. Порок з інтересу супроводжує завоювання владних позицій, авторитету, багатства, оскільки переможці уникають покарання, а надто коли вони можновладні. Порок процвітає на догоду сильним і щоб кори-статися їхніми перевагами. Він використовує справжню чи ілюзорну можливість безкарно шахрувати, коли зникла небезпека розв’язання конфліктів кулаками. З огляду на прагнення досконалішої гуманізації доброчесність підривається «людською комедією» й надто «комедією соціальною». Вона стає радше вадою, ніж перевагою, тож, обрання шляху доброчесності вимагає також обрати й усамітнення: кількість претендентів повинна зменшуватися, бо усамітнення потребує високих духовних сил. З іншого боку, за таких умов шлях доброчесності стає свідомим вибором, який через самий лише цей факт має опиратися спокусі відмовитися від нього: цим активується людська слабкість до гріха.

Щодо правильного життя, то умов своєї актуалізації очікують кілька можливостей. Від стихійного етичного стилю до свідомих стилів — умова переходу вимагає появи дієвців, які справді могли б обирати між кількома стилями життя та які замислювалися б над тим, як зробити своє життя задовільним: цьому сприяють соціальна стратифікація та закріплення рефлексивної розсудливості. Втрата наївності мусить позначитися на вторинних вигодах правильного життя. Можна спрогнозувати примноження болю, страждань, нещасть і зменшення насолоди, радощів і щастя. Не буде надто сміливим прогнозувати й певне пом’якшення цього зменшення. Насолоди спадають найменше, адже повсякденне життя обов’язково їх містить, а людська винахідливість може вдаватися до різноманітних підбадьорювань і веселого реагування, попри зниження віддачі цих способів. Щастя створюється поєднанням відповідного психічного настрою та обставин. Воно завжди залишається доступним для більшості, але може бути зіпсоване відмінністю соціальних умов і можливістю робити порівняння, після яких важче буде задовольнятися тим, що ти маєш. Радощі є чудовою жертвою для такої схеми розвитку. Вони приречені на згасання, хіба що людина наважиться усамітнитися від світу та працювати задля відтворення умов появи радості. Усамітнення було невідоме на стадії палеоліту і вочевидь з’явилося в історії людства на пізнішому етапі.

Картина природної історії людського виду може виглядати достатньо точною й злагодженою, щоб прислужитися меті, яку ми для неї сформулювали: визначити вихідну точку історичного процесу людини так, аби стало можливим зрозуміти й пояснити шлях, що привів її до нинішнього проміжного етапу. У цій картині є дещо ідилічне, і вона може здаватися ретроспективною ідеологічною побудовою, одержаною за допомогою переставляння знаків того, про що ми шкодуємо в теперішньому світі. Ясна річ, ця картина може бути неправильною, і якщо хтось компетентніший зобразить її правильніше, то йому не дорікатимуть за ідеологічне відхилення. Аналіз робили під кутом зору проблем та їхніх розв’язань. Ці умови можна завжди перевірити. Ми могли помилятися, стверджуючи, що проблеми людей справді знаходять в умовах палеоліту стихійно природні розв’язання і відповідно проблеми виживання та призначення розв’язуються належним чином. Якщо помилка таки є, то її можна перевірити та виправити в напрямку істини, тоді як ідеологічний чинник змінити не можна. Навпаки, темна і зловісна картина, намальована в XIX ст., вочевидь ідеологічна. Вона випливає безпосередньо з прогресистської та еволюціоністської позиції, за якою в людській пригоді бачиться поступове виникнення Цивілізації поза межами Дикунства та Варварства. Ця ідеологічна точка зору змушує відсувати витоки на лінії еволюції то раніше, що пізніше ставиться сучасність.

Власне, ідилічну картину можна й слід малювати для всіх видів, які мешкають у своєму природному середовищі. Це — не ідилія, а сприйняття адаптації видів і твердження, що всі вони нормально розв’язують свої проблеми виживання. Це твердження перестане бути тавтологічним, а адаптація — поняттям без змісту, тільки якщо натураліст зможе «інвентаризувати» проблеми та розв’язання, які складають їхню суть, дослідити їхній генезис, їхнє створення, їхню дієвість і т.д. Ми спробували зробити це для одного виду живого світу серед усіх інших, інтегрованих у складну систему природи. Картина не ідилічна сама по собі й іще менш ідилічна для них, але вона може стати такою для нас, адже ми маємо точки порівняння та можемо впасти в ностальгію за палеолітом.

Унікальність людського виду в живій природі ставить вирішальніше й розсудливіше питання. Поза сумнівом, один і той самий вид виробив палеоліт і найекстремальнішу сучасність, тоді як усі решта замкнені в безконечному відтворенні того самого, принаймні в масштабі часу, взятому для світу людини: в часі еволюції живого немає нічого застиглого й повторюваного, усе рухається і змінюється. Якщо поставити перед живим взагалі та перед видами окремо метафізичне запитання «навіщо?», ми отримаємо два зовсім різні класи відповідей. Одні починатимуться з «тому що» і пояснюватимуть, чому існує жива природа та її представники і чому вони саме такі, як ми їх бачимо. Це — відповіді науки й наук про живу природу, в тому числі й про людський вид. Інші починатимуться з «для того» або «з метою» і зазначають, для чого сутності існують такими, як вони є. Єдина загальна можлива відповідь на це запитання про ціль полягає в тому, що живе й живі — але вона так само стосується і фізичного царства — існують для того, щоб актуалізувати якнайбільше можливих імовірностей живого: мета метелика — випробувати всі способи бути метеликом, оскільки таке випробування веде до пояснення живого.

Якщо застосувати цю відповідь до людського виду, то ми дійдемо небайдужого висновку. Ця відповідь дає призначенням виду випробувати всі можливі види гуманізації, а кожному з його представників — випробувати найзавершенішу гуманізацію в межах цього досвіду. Проте цей вид і його представники наділені здатністю мислити. До гуманізації включена здатність відбивати в людській свідомості всі види фізичної та живої актуалізації. До різновидів призначення людини входить обернення «в-собі» на «для-себе». Цей обов’язок людського стану може слугувати двом вищим цілям. Або таке обернення є для себе самого своєю метою та своєю винагородою, а найвищим призначенням людини стає захоплене споглядання величі реальності — величі, завжди таємничої, бо пояснення ніколи не знає кінця. Або ж реальність поклала на людство завдання віддавати шану Творцеві за велич його Творіння. Якщо ці умоглядні побудови мають якусь цінність, то адаптація періоду палеоліту відвертала людство від його власного призначення, заважаючи йому сконцентруватися на дослідженні поля можливостей, відкритого для його пошуків, так само як Одисей зрадив своїй долі та своєму призначенню, залишившись у полоні зачарованої ідилії, яку йому навіяла Каліпсо.

Якщо треба ідентифікувати ідилію й адаптацію, то незручне запитання адресуватиметься вже не філософу, а історику й соціологу. Чому людство покинуло цей свій стан, який був задовільним з усіх боків, крім його найвищого призначення? Таку недостатність не могли усвідомити ці люди, адже їхній горизонт розуміння виключав проекції на майбутнє. З іншого боку, призначення виду може бути прийняте тільки незначною меншістю. Величезна більшість цим абсолютно не цікавиться і дає себе тягнути чи штовхати зовсім іншими засобами. Призначення людини не є чимось «дивним, що притягує», що витягло б людство з його природної історії всупереч йому самому. Єдиний вихід у тому, щоб знайти в самому цьому світі, який має зникнути, незважаючи на свою досконалість, один чи два розриви, здатні розвиватися аж до його руйнування.

Досконалість адаптації була зруйнована, але це руйнування живило ностальгію за палеолітом. Міф про земний рай — це пряме вираження цього та нагадування про втрачену реальність. Дуже малоймовірно, щоб спогади могли передаватися через тисячоліття. Більш слушним було б уважати, що картина була реконструйована через обертання навпаки нинішніх прикрих ситуацій. Таке обертання змусило мобілізувати певну розумову схему — схему «випадання за межі», що дуже широко використовують у міфах, ідеологіях і утопіях. Схемам притаманне те, що вони самі по собі не істинні й не хибні, а стають такими залежно від їхнього застосування. Нам доведеться випробувати один із най-делікатніших видів застосування, прагнучи пояснити вихід людства з його природної історії та його випадіння в традиційну історію.

Неолітичне перетворення забезпечує перехід від природної історії виду до його культурної історії. Природна історія стосується первісних і природних способів прояву людини як такої в різних укладах людської діяльності. Культурна історія — це різні способи прояву людини, розвинені на великих культурних ареалах Китаю, Індії, Близького Сходу, Європи та Центральної Америки. Зазначений перехід ставить запитання: як і чому людство перейшло від першої стадії до другої? Щодо першого запитання, то раціональний підхід вимагає визначити кінцеву точку, великі культурні ареали, які можуть «імперіалізуватися» та показати, як до них дійшли культурно диференційовані частки людства. У кінцевій точці центри ваги планети визначаються трьома основоположними рисами:

— кожний ареал охоплює простір десь у п’ять мільйонів квадратних кілометрів із десятками чи сотнями мільйонів людей на ньому;

— ці простори й кількості входять до імперської політії або до спільної трансполітії;

— кожна політія чи трансполітія лежить у спільній цивілізації, часовий діапазон якої становить близько п’яти тисяч років.

Якщо дотримуватися загальних аспектів, що діють для окремого виду й ігнорувати деталі регіонального розвитку, можна відповісти на запитання «як?», виходячи з еволюційних розв’язань, висвітлених у попередньому розділі, та показавши, як початок таких змін логічно веде до констатованого завершення: існування ойкумен, що можуть імперіалі-зуватися.

Запитання «чому?» набагато тонше. Потрібно знайти пояснення, яке ніколи не відхиляється від історичності людства, від її пояснюваної випадковості, і водночас ураховує відсутність будь-яких причин — позитивних чи негативних — для виходу з палеоліту, адаптивний характер якого підкреслювався вище. Ці дві умови задовольняє гіпотеза, за якою трапилися одна чи декілька зовнішніх для палеоліту подій, і ці події привели до нової ситуації, позначеної позитивними або негативними рисами. Відтак одразу формується проста, зв’язна і, можливо, плідна проблематика, що складається з чотирьох основних моментів. Необхідно встановити межу, під час перетинання якої відкриваються нові можливості та нові варіанти актуалізації. Перетинання межі — це відкриття поля можливостей, безпосередньо доступних дієвцям, яке дозволяло уникати всіляких гіпотез про порушення становища людським чинником. Другим моментом є чинник тяжіння, що визначається як точка логічного завершення, який можна встановити в кінцевій ситуації та який може привести до неї шляхом проб, невдач і відбору. Кожний чинник тяжіння має бути таким, щоб його можна було ділити на невизначене число субчинників тяжіння так, аби передбачити ймовірність проміжних етапів, кожен з яких позначається локальним завершенням. Такі жорсткі умови потрібні, щоб пояснити варіанти розвитку та ситуації, які не призвели до ареалів, що можуть імперіалізуватися, і щоб мати змогу встановити ситуації, які відхиляються від нормального напрямку розвитку й багаті на можливі похідні. Третім є момент дієвців, яких потрібно спонукати до дій, до пізнання та до роботи в напрямку, який сприяв би притягальності чинника тяжіння з причин, які можуть бути негативними (якщо вони не роблять нічого або не рухаються в напрямку до чинника тяжіння, їм це дорого обходиться) чи позитивними (правильний напрямок забезпечує їм вигоду). Четвертий і останній момент — це умови можливості, які дозволяють дієвцям виробляти стратегію і навіть уникати витрат чи отримувати прибуток. Особливістю таких умов є те, що їх не створюють дієвці за бажанням, бо інакше вони б завжди були наявні. Вони повинні поставати перед дієвцями як обмеження.

Залишається виділити предмети, до яких застосовується ця проблематика. Критерій відбору задається кінцевою точкою — ареалами імперіалізації. Мільйони квадратних кілометрів, населені десятками й сотнями мільйонів людей, стосуються перш за все економічного укладу. Кожний ареал об’єднаний в політію або в трансполітію, і це вже предмет укладу політичного, хоча торкається також і морфологічного укладу, щоб можна було розглядати ці гігантські масиви вкупі. Кожний ареал збігається з цивілізацією, яка належить у першу чергу до релігійного та етичного укладів. В історичному матеріалі, який відкладався тисячоліттями й примножувався дедалі ширшими документальними даними, потрібно виявити досить багаті й складні явища, щоб можна було сподіватися вивести з їхнього аналізу відповіді на запитання: як і чому відбувалися політичні, економічні, морфологічні, релігійні, етичні зрушення, які привели людство за п’ять чи сім тисяч років від природної до традиційної історії? Ми виокремили шість нових явищ, які дають змогу торкнутися всіх потрібних моментів і обіцяють відповісти на поставлене запитання. Це харчове виробництво, перехід від племені до імперії, ієрократизація, війна, соціальна стратифікація, релігійний чинник.

Харчове виробництво

Перехід від збиральництва і полювання до виробництва продуктів харчування — це найвизначніше явище, яке притягає найбільшу увагу. Цей перехід докорінно змінює способи життя. На початковому етапі люди живуть з відсотків капіталу, який безкоштовно надає їм природа. У кінцевій точці їхнє існування ґрунтується на свідомому поєднанні виробничих чинників, двома головними з яких є праця й земля. Перший чинник означає, що людство перейшло від стану суспільства дозвілля до такого стану, де для значної більшості довгі години виснажливої й нудної праці протягом усього життя становлять єдиний спосіб не вмерти з голоду. Другий чинник перетворює землю на економічну цінність, яку можна не тільки передавати, а й головно накопичувати й завойовувати.

Новою економічною формулою, яка панує на великих ареалах, стає рільництво. З економічної точки зору формула тваринництва залишається маргінальною та застосовується в периферійних районах, де посушливий клімат створює несприятливі умови для рослинництва. Це означає, що випасна економіка посідає також вторинне місце й у хронологічному плані: суспільства тваринників, історична вага яких з воєнної точки зору може бути великою, йдуть після аграрних. Майже дивацькою системою є рибальство. Рільництво на великих ареалах характеризується як спільними рисами, так і відмінностями. Кожна така економіка спеціалізується на дуже малій кількості рослин, які становлять основу харчування. Одноманітність рослин частково компенсується розмаїттям страв, які з них готують. На Близькому Сході основна культура — пшениця, в Китаї — просо й рис, в Індії — пшениця й рис, в Америці — кукурудза, квасоля, гарбуз. Китай і Америка живуть майже виключно рослинництвом, тоді як у Європі й Азії воно поєднується з тваринництвом, а в Індії тваринництво має другорядне харчове значення. Китай більше розвиває городництво, коли на маленьких полях доглядають чи не за кожною рослиною окремо. Близький Схід, а за ним і Європа займається вже власне рільництвом, коли обробляються поля, а рослини вирощуються комплексно. І в тому, і в тому випадку характерним є регулярне чергування активної мобілізації праці для підготовки полів, посіву чи посадки, збирання врожаю і періодів простою: співвідношення складає близько двох третин активних робіт до третини «мертвого» сезону в хліборобстві й однієї третини до двох третин в городництві. Оскільки кількість робочих рук обумовлюється потребами в сезон активних робіт, величезна кількість праці вивільняється для ремісництва та гончарства, прядіння та ткацтва, металургії тощо. Продукція має різне призначення, власне, місцеве, регіональне споживання або — для продукції з високою додатковою вартістю — споживання в дуже віддалених місцях. Імовірні й можуть поєднуватися дві схеми: чи поділ часу кожного між хліборобством і ремісництвом, чи спеціалізоване ремісництво, яке оплачується продуктами землі.

Демографічні аспекти вказують на повний переворот. Густота населення в сотні разів перевищує колишні значення й збільшується від одного жителя на десять квадратних кілометрів до п’ятнадцяти на один квадратний кілометр для хліборобських районів із тривалим паром, потім до сорока для районів із коротким паром і навіть до кількох сотень для рисових плантацій. На просторах нинішньої Франції після останнього льодовикового періоду мешкало близько п’ятдесяти тисяч мисливців-збирачів, а в ХVІ-ХVІІ ст. налічувалося від двадцяти до двадцяти восьми мільйонів осіб. З огляду на низьку продуктивність праці, попри такі-сякі технічні успіхи, досягнуті впродовж тисячоліть, не менше 80% цієї людської маси мобілізується для виконання праці, необхідної, щоб утримувати всіх. Якщо до цього додати працю міського ремісництва та послуги, то тільки невеличку меншість населення звільнено від безпосередньо продуктивної праці й вона може присвятити свою діяльність іншим видам виробництва, а не лише тим, що потрібні для виживання. Чисельність людей зазнає масових коливань, які можуть сягати подвоєння або скорочення наполовину. До історії людей входять неврожаї та голод. Сільськогосподарське виробництво коливається залежно від погодних умов, але також від поширення паразитів, воєн і різних заворушень. В Європі на один урожайний рік припадає один неврожайний і два посередніх. Коливання виробництва компенсуються погано, оскільки запаси обмежуються низьким рівнем продуктивності, надто високою вартістю перевезення вантажів суходолом, політичними та податковими перепонами для торгівлі зерном.

Коливання залежать ще від однієї новини — епідемій. їм сприяє занепад гігієни через скупчення людських мас і відходів; збільшення густоти населення, яким примножується кількість заражених; активізація переміщень і контактів, чим полегшується передання мікробів. Голод і епідемії спільно нищать людей, бо ослаблені організми гірше опираються інфекціям. Хвороби б’ють у першу чергу по немовлятах і дітях. Розмови про перенаселення — це міф, за винятком хіба що окремих місць, бо сім’ї мають приблизно стільки дітей, скільки вони можуть виростити з урахуванням усіх чинників, включно з перспективою того, що ці діти зможуть взяти участь у заселенні нових земель. Так, в архаїчній Греції заселення Середземноморського та Чорноморського узбережжя викликане не стільки демографічним тиском, скільки можливістю колонізувати знайомі райони, які підтримують демографічну активність.

Археологічні дослідження та пошуки походження рослинних і тваринних видів, одомашнених різними сільськогосподарськими режимами по всьому світу, змусили відмовитися від думки про виникнення одомашнення в певній точці та його всесвітнє поширення звідти. її розташовували на Середньому Сході й переміщали там за волею археологічних відкриттів. Найстаріший сільськогосподарський район, відкритий на сьогодні, знаходиться в турецькому гірському районі Тавруз, і виник він дев’ять чи десять тисяч років тому. Немає сумнівів, що хронологічно попервах мала скластися якась обставина, а саме поширення мало відбуватися чи через запозичення, чи через переміщення населення. В Європі можна простежити три шляхи проникнення хліборобства: найдавніший ішов берегами Середземного моря в середині VII тисячоліття, другий — Дунаєм і мережею річок аж до Бургундії в середині VI тисячоліття, а найнедавніший — системою Дніпра й Дністра та великою рівниною Північної Європи в середині V тисячоліття. Насправді було багато розсіяних осередкових зон, а за ними — багато дуг поширення через запозичення сусідом у сусіда або через колонізацію. Заселення могло йти тільки за рахунок мисливців-збирачів — великих споживачів простору, яких винищували фізично, витісняли в райони, які поки що не цікавили хліборобів, поневолювали чи силою привчали до нового стилю життя. Повільне й невпинне зникнення пігмеїв під час контакту з хліборобськими племенами банту вочевидь мало незчисленні аналогії впродовж тисячоліть неоліту.

Неолітизація не сталася якоюсь різкою зміною, а йшла повільно й поступово, з подоланням певних порогів і розтягнувшись на тисячоліття. Археологія дає змогу простежити цей рух через тисячоліття в одному місці, наприклад, у деяких долинах Перуанського узбережжя, на високих мексиканських плато, в Палестині та, в більш загальному плані, на висотах «Родючого Півмісяця»[1], а також у Північному Китаї. Можна виділити чотири основних рубежі та визначити чотири головних етапи. Перший і найдовший етап характеризується визначною роллю продуктів одомашнення: збирання й полювання ще дають основну частину харчування, а природа й далі гарантує запаси, потрібні, щоб уникати занадто різких коливань. Потроху частка одомашненого збільшується, ролі міняються і продукти збирання та мисливства стають додатковими. Далі перші зникають майже зовсім, а мисливство стає таким собі спортом або привілеєм. Марно було б намагатися визначити цю переміну у відсотках. Реалістичнішим і, очевидно, ближчим до фактичного стану було б визначити певний рубіж, після якого за умов зриву виробництва природні запаси стають недостатніми, щоб забезпечувати тимчасову компенсацію.

Таке безсилля природи надати допомогу людям своїми безкоштовними резервами лежить у прямій залежності від густоти населення. Якщо мисливці-збирачі при густоті населення одна особина на десять квадратних кілометрів споживають половину природного приросту, то достатньо подвоїти густоту, щоб відсотки були спожиті. Після цього вже починають проїдати капітал і стають на простий альтернативний шлях: чи густота населення залишається дуже низькою, чи ж природний капітал потрібно замінювати виробничими чинниками мірою зростання густоти населення. На цьому шляху ми бачимо два сільськогосподарські рубежі, а третій — наукове сільське господарство — виводить нас за межі традиційної історії. Метод тривалого пару встановлює своєрідний компроміс із природою. Люди розкорчовують ділянку, часто підпалюючи її — щоб розчистити землю, удобрити її та запобігти бур’янам, — обробляють її протягом двох або трьох років і повертають природі, не стільки тому, що вона вичерпала свою родючість, скільки через таке захаращення її бур’яном, що дешевше розчистити нову ділянку, ніж намагатися боротися з ним. Отже, природа повертає собі свої права на двадцять — двадцять п’ять років. Хліборобство стає пересувним на низці ділянок і проходить цикл у двадцять-три-дцять років. Людські поселення можуть пересуватися одночасно, і це дає чудову перевагу в тому, що люди залишають позаду землю, заражену нечистотами, що стала ще й небезпечною для здоров’я. Цей тип рільництва за допомогою випалювання може витримати густоти населення близько п’ятнадцяти особин на квадратний кілометр. Але ніщо не заважає збільшувати кількість років обробки землі та скорочувати роки відтворення природного рослинного покриття. Досить буде стати до роботи й періодично просапувати бур’ян.

Практика приводить, кінець кінцем, до другого рубежу — методу короткого пару: один рік на два чи два роки на три, або ж відмови від пару завдяки використанню затоплюваних рисових плантацій, проміжних культур чи ретельної сівозміни. Допустима щільність відтак перевищує сорок особин на квадратний кілометр. Азійська та європейська схеми, де поєднуються хліборобство й тваринництво, витримують меншу сільськогосподарську щільність, ніж та, яку дозволяє китайський рис чи кукурудза індіанців. Проте не можна прямо переводити сільськогосподарську щільність у середню з огляду на значну різницю в умовах проживання на тому чи тому просторі. Так, наприклад, у Китаї найменші узвишшя залишаються незайнятими, люди оселяються тільки в долинах і на рівнинах.

Етапи та рубежі, кожен на своєму рівні узагальнення, підхожому для всіх людських спільнот неоліту, — ясні й чіткі. Яка причина могла спонукати первісне людство стати на шлях, позначений цими етапами й рубежами? Най-слушнішою причиною має бути перехід до осілого способу життя. Якщо подивитися на палеоліт і на спосіб життя полюванням і збиранням, можна зрозуміти цю причину та пояснити її поєднанням вочевидь давньої обставини — насичення простору розселенням у вигляді плям, що розпливаються, і нової обставини — потепління клімату після вюрмського зледеніння. Потепління має два наслідки для фауни й флори, які ми розглядаємо під кутом зору харчування людини. Воно менш сприятливе для великих ссавців, які населяли тундру і на яких полювали деякі групи людей. Потепління особливо сприяє урізноманітненню видів на одиницю площі. Перший наслідок обмежує переміщення мисливців, а другий робить їх непотрібними, оскільки все, що треба, можна мати там, де живеш. Це — дуже сильний стимул для спорудження домівки і для того, щоб лишатися в ній, а надто для жінок, на яких зазвичай лягав тягар переміщень. Осілість не є ознакою переходу до харчового виробництва. Вона відбувається в умовах життя способом мисливства і збирання й придатні для використання деяких типів середовища. Найпридатні-шими для осілості, вочевидь, були узгір’я в помірному кліматі, які примножують кількість мікросередовищ і ресурси в радіусі від п’яти до десяти кілометрів, який можуть покривати осілі люди. Близькосхідна дуга, що тягнеться від Загроса до Тавруза, особливо сприятлива, так само як і передгір’я Андського узбережжя. Саме там знаходять найстаріші сліди переходу до осілості.

Вторинним наслідком переходу до осілості в епоху не-

оліту — це мимовільне угноєння землі в безпосередній близькості до житла та можливість для стихійних чи свідомих занять городництвом. Можна також припустити, що найперші заняття городництвом мали на меті не харчові завдання, а слугували радше для задоволення схильності до певного шику, прикрашання житла та культових потреб, і все почалося з квітів, які вирощували жінки. Збирачі й мисливці знають усе що треба про рослини й тварини, завдяки яким вони живуть. Не потрібно ніякого технічного прориву, щоб перейти від збирання колосків пшениці до підготовленого відповідними діями збирання врожаю. Від городницької осілості до найскладнішого традиційного рільництва веде безперервна технічна й пізнавальна нитка — така ж сама, яка веде від першого каменя, обробленого іншим каменем, до складного кам’яного знаряддя. У кожній точці дієвці завжди знають про все це достатньо, щоб рухатися до наступної точки, якщо відчувають у цьому потребу.

Яка потреба була в тих дієвців рухатися за ниткою, навіть якщо це не коштувало їм жодного пізнавального чи технічного зусилля? Спершу слід упевнитися в очевидному: кожна точка, досягнута на лінії, що веде від чистого збиральництва й мисливства до виключно виробництва, діє як стопор і запобігає будь-якому поверненню назад з демографічних причин. Кожний крок уперед по цій лінії виражається у збільшенні густоти населення, а будь-який відступ — у великих утратах. Стопори особливо міцні на рівні основних рубежів. Людство могло, очевидно, і не ставати на цей шлях і, можливо, зробило це через необачність, але коли процес хоч трішки почався, відступати воно вже не мало змоги. Утім, коли б навіть у нього й була така можливість, малоймовірно, що воно обрало б шлях назад.

Рухаючись від одного етапу до іншого, дієвці можуть з урахуванням окремих напрямків розвитку підбивати підсумок позитивних результатів. У племінній будові, яка базується на рівновазі між сегментами та об’єднаннями сегментів, важливо мати якомога більше дітей, щоб забезпечувати врівноважувальну здатність власного сегмента. І навпаки, сегменти, що втрачають темп, потрапляють у несприятливе становище й можуть або загинути, або бути поглинутими. Діти є також джерелом авторитету, робочою силою, коли праця стає виробничим чинником, і пенсійною касою. Вони коштують недорого, бо освіта обмежена і передається прямим спілкуванням, і можуть допомагати власному втриманню з наймолодшого віку, пасучи гусей чи відганяючи птахів від полів. Мати якнайбільше дітей — хороший розрахунок, який стає то кращим, що далі люди просуваються шляхом виробництва. Міжплемінні війни, попри те що вони найчастіше маловбивчі, так чи так обертаються на користь численнішої сторони. Коротко кажучи, відбувається загальний тиск у бік демографічної експансії. Вона аж ніяк і на жодному рівні не є мимовільним і засуджуваним наслідком осудної поведінки та непередбачливості сімей, вона є результатом поєднання дуже розважливих розрахунків. Зважаючи на те, що треба годувати додаткові роти, а безкоштовної природи вже не вистачає для цього, починаючи з найменшої густоти населення, єдиним виходом є поширення та інтенсифікація рільництва.

Окремі меншини створюють власний додатковий баланс. Ті, хто посідають або жадають посісти владні й авторитетні позиції, змушені збирати ресурси для здійснення своїх стратегічних задумів і збирати їх трішки більше, ніж їхні прямі конкуренти. Оскільки кожен робить один і той самий розрахунок, потреби в накопичуваних багатствах зростають до нескінченості. Основне джерело багатства — це оброблювана земля. Що більше землі, яка краще обробляється, то більше засобів мають наймогутніші та найавторитетніші особи. Стає вигідним завойовувати землі, використовувати їх, збільшувати кількість робочої сили. Але чому робочі люди піддаються цьому — адже їх більшість? Лише тому, що вони не можуть діяти інакше, а такі умови їм нав’язують. Можна виявити ще більш особливі й гострі результати та стратегічні задуми. Розвиток культів з жертвопринесенням, які обслуговують жерці, вимагає відповідних ресурсів. їх можуть надавати вірні, змагаючись навіть із сусідами за те, щоб мати більш розкішне місце культу та вражаючі жертви. Мережі месопотамських та індіанських храмів і всюди розкидані римські церкви наводять на думку про ефективне сільське господарство та про те, що народи погоджувалися нарощувати свої зусилля для підвищення його ефективності. Деякі дослідники переконливо доводили, що одомашнення бика (Bos taurus) на Близькому Сході відбулося за два тисячоліття до того, як його почали використовувати як продукт харчування, і це одомашнення, очевидно, пов’язане з потребами в жертовних тваринах для місячного бога та з символічним ототожненням півмісяця з рогом бика.

Залишається виявити й уточнити уможливлення цього процесу. Вони є переважно кліматичними, оскільки фауна і флора залежать від клімату. Увагу, безперечно, слід звернути на великі кліматичні зони. Арктичні зони віддаляються, і в цьому полягає вирішальне значення потепління в голоце-нову епоху, оскільки в цей період звільнилися від льодовиків великі площі Євразії та Америки і гостиннішими для життя стали ще більш широкі прильодовикові території. Сухі тропічні зони — це або пустельні, або ж із дуже малою і неперіодичною кількістю опадів. Вони дають можливість вибирати лише між випасною економікою і зрошувальним рільництвом. Таке рільництво вимагає багато води та величезні трудові інвестиції. Вологі тропічні зони надто лісисті для палеолітичного знаряддя: для їхнього освоєння доведеться чекати появи технології обробки заліза, а це вже справжній технологічний стрибок, через що неолітизація Африки на південь від Сахари затрималася не менше як на п’ять тисячоліть. Зони з помірним кліматом, зумовленим широтою, висотою над рівнем моря чи впливом моря, знаходяться у найвигіднішому становищі, бо коливання тут найменш різкі й ці зони вимагають найменших інвестицій. Власне, вони аж ніяк не потребують технічних чи організаційних стрибків для здійснення будь-якої аграрної інновації: природа завжди позитивно відповідає на всі запити, звернені до неї.

Висновок цілком очевидний. Сприятливими є дві зони: помірна зона і суха тропічна зрошувана зона. У південній півкулі мало таких земель, і ще менше таких земель у згаданих зонах. У північній півкулі таким землям відповідають великі культурні ареали: Передня Азія, Індія, Китай — саме з цих районів почалася неолітизація. Вона також взяла самостійний старт на мексиканському плато та в долинах і на плато Анд, де клімат пом’якшили висота та зрошування. Європа як сприятлива зона з’являється кількома тисячоліттями пізніше, оскільки її більшою мірою торкнулося зледеніння та його наслідки.

Політизація

Загальна й абстрактна еволюційна лінія йде від племені до об’єднання племен, королівства, імперії. Під племенем слід розуміти вузол стихійних об’єднань між сегментами, які потрібні для того, щоб отримати рівновагу на всіх рівнях інтеграції. Логіку цієї структури можна краще зрозуміти за допомогою схеми:

А + В — спільнота в усіх її найширших вимірах. Ця спільнота може інтегруватися вгору зі спільнотою ще більших розмірів, з конфедерацією племен, яка завжди утворюється з конкретною метою, не має жодних постійних інститутів і дуже тимчасова. У нижній частині І₁ і І₂ — відповідно певна об’єднана в групу рідня з генеалогічною глибиною в три-чотири покоління. У₁, У₂, X, У, А, В — стихійні коаліції однакових розмірів, утворені між сегментами нижчого рівня та проти коаліцій таких самих розмірів. Кількість рівнів коаліцій — чотири або п’ять. Зібраних у такий спосіб особин може бути від кількох тисяч до кількох сотень тисяч.

Цей загальний принцип організації має безліч варіацій і нюансів континентального, регіонального та локального характеру. їх не повинно розглядати в межах загальної історії, за винятком хіба що трьох із них, які можуть мати деякі еволюційні наслідки. Найохоплюючу спільноту — назвемо її для зручності «плем’я» — можна вважати такою, що походить від спільного пращура, і це перетворює плем’я на велику родину, яка входить до ланки спільної генеалогії. Або ж у спільноті перебувають поруч один з одним і співіснують окремі генеалогічні блоки. Культурна однорідність племінної спільноти може бути дуже високою і простягатися далеко за неї, аж до включення інших окремих племен у спільному культурному ареалі. Або ж спостерігається повна неоднорідність, коли в одній і тій самій племінній структурі знаходяться сегменти, які не розмовляють однією мовою. Може спостерігатися точнісіньке перекриття територіальних і родових сегментацій, коли кожному генеалогічному сегментові відповідає чітка територія, або ж — повне розходження, коли поєднані сегменти різної належності. Плем’я — це соціальний світ із надзвичайно високою плинністю. Дієвці завжди прагнуть поєднуватися в групи. Такі групи-дієвці мають змінні розміри. Одна утверджується проти іншої, панують змагання, конкуренція та суперництво. Незалежність і об’єднання перебувають у постійному діалектичному зв’язку. Домінує діалектика Єдиного і Множинного, Одного й того самого та Іншого.

Об’єднання племен аналогічна структура, але відрізняється від племені тим, що кожним сегментом керують родові зв’язки — і цим така будова зв’язується зі стратифікацією та ієрархізацією — за двома загальними типами керування. Так, наприклад, один і той самий рід розподіляє складові лінії свого потомства так, аби завжди посідати керівне становище на всіх рівнях сегментації. Маємо, отже, ієрархію вождів — від вождя села чи навіть частини села аж до вищого вождя спільноти, яку зберігають для утворення іншої спільноти. Що більшою є спільнота, то більше це вище становище має символічне значення і то менш реальна пов’язана з ним влада. Або ж, наприклад, різні роди розміщуються в різних точках сегментації; голови цих родів, знаходяться в стратегічних точках, можуть мати реальну владу.

Царство (королівство) вводить докорінну зміну структури, коли спільнота має гору над складниками. Визначається конкретна спільнота, яка ділить соціальний простір на внутрішню й зовнішню частини. У внутрішньому просторі спостерігається тенденція до стирання чи послаблення всіх поділів, здатних підірвати єдність спільноти. Поділи, що допускаються, мають бути функціональними з точки зору спільноти, наприклад, поділ на адміністративні, податкові чи релігійні одиниці. Жодна коаліція будь-яких складових елементів не повинна загрожувати спільноті. Стосовно зовнішньої сфери спільнота прагне перетворитися на колективного суб’єкта та сприйматися таким усіма, хто населяє зовнішній простір.

Імперія — це царство (королівство), яке спромоглося поширити свою владу назовні та забезпечити своє панування над простором змінних розмірів.

Наведених визначень достатньо, щоб накреслити еволюційну лінію та виявити істотний фазовий перехід між об’єднанням племен і царством. Субстанцією такого переходу є політизація в розумінні політій, які відповідають просторам і чітко окресленим і стабільним, принаймні під кутом зору тенденцій, групам населення. Якщо визначити політію як соціальний простір умиротворення, спрямованого всередину, і ймовірної війни, спрямованої назовні, то перехід відбиває два полярні політичні розв’язання. «Сегментарне розв’язання» в границях племені та об’єднання племен забезпечує керування миром і правосуддям на всіх рівнях сегментації за допомогою створення стихійних і збалансованих коаліцій, які або знаходять мирне вирішення через переговори, або ж битимуться, доки проблема не буде розв’язана. Такий спосіб керування робить умиротворення чимраз імовірнішим, мірою того як ми наближаємося до сегментів і базових одиниць, а війну дедалі менш контрольованою, мірою того як ми підіймаємося рівнями сегментації й досягаємо простору, зайнятого фактичним чужинцем. Уважний розгляд прикладів, які постачають історіографія та етнографія, показує, що завжди існує певний упривілейований рівень сегментації, а саме той, де проблеми найчастіше і найшвидше розв’язуються мирно. На цьому рівні вже склалися постійні органи, і вони, за загальним правилом, зосереджені на зборах старійшин. Розв’язання проблеми базується на розкладі політії на складові сегменти спільноти, але без чіткого розриву з не-по-літією. На іншому краї можливостей лежить «унітарне розв’язання», яким політія визначається як однорідна спільнота, відмінна від не-політії. Вирішальним наслідком такого розв’язання є необхідність покладати керування миром і правосуддям на механізми чи процедури, спільні для спільноти як такої.

Існує і може бути виявлена в історичній реальності ще одна форма політизації. Сегменти племінної спільноти можуть трансформуватися в політії на певному рівні сегментації. Так само об’єднання племен можуть припинити зливатися в спільноті та набувати власної незалежності, проте не всі, а ті, що стоять на стратегічному рівні сегментації. Можна спостерігати також фазовий перехід між сегментацією й політизацією, але результати будуть зовсім різні, оскільки це — поліс. Дуже важливо точно визначити й ухопити обидва види переходу, оскільки вони ведуть до різних шляхів історичного розвитку, декотрі з яких можуть бути вирішальними для загальної історії. З одного боку, перехід між племінним об’єднанням і царством; спільнота, яка зазвичай характеризується культурною однорідністю, перетворюється на політію і стирає у внутрішньому напрямку всі попередні поділи сегментарного типу. З іншого боку, в спільноті племен чи їхніх об’єднань сегменти рівня X стають політіями. У цьому процесі спільнота перетворюється на культурний ареал. Отже, вона змушує кожний сегмент-політію стерти у внутрішньому напрямку всі політичні поділи сегментарного типу. Як і в царстві, відмінність виникає між спільним і окремим, але вона починає діяти в набагато менших і навіть крихітних спільнотах. Сільські поселення можуть об’єднувати лише кількасот осіб, але це — незалежні й суверенні політії. Проблеми організації та контролю влади — з огляду на таку скупченість — цілковито відрізняються від тих, які виникають у царстві. Різниця проявляється дуже показово в політичних режимах. Поліс сприяє в односторонньому порядку олігархічному режимові, тоді як царство вимагає ієрократичного режиму.

Притягальний чинник неоліту не імперія, а політизація або фазовий перехід між осілістю та політією. Проте перехід цей неможливий! Річ у тім, що племінна структура та структура громад ґрунтуються на принципі рівноваги через протистояння рівних коаліцій. Цей принцип запобігає тому, щоб якась коаліція могла коли-небудь остаточно взяти гору над іншою. Політизація через поліси — не вихід, адже вони входять до культурного ареалу й перетворюють його на олігопо-лярну трансполітію. У ній рівновага постійно відновлюється змінними коаліціями між полісами-політіями, жодна з яких не є досить могутньою, щоб перемогти коаліцію інших. Така взаємна безсилість обумовлена тим, що всі вони є результатом трансформації одного й того самого рівня сегментації на поліси, тобто вийшли з племінних коаліцій чи громад однакового типу. Неможливість фазового переходу емпірично визначається тим, що знадобилося від п’яти до семи тисяч років, щоб він таки стався. Адже цей перехід, урешті-решт, відбувся на територіях, які стануть великими культурними ареалами. Питання, отже, полягає в тому, щоб зрозуміти, як і чому неможливе стало можливим. Відповіді нам не дають ані порогові межі, ані дієвці. Її слід шукати в уможливленні та у випадковому збігу випадкових чинників.

Поріг, який пропонує палеоліт, — це перехід від стада до племені внаслідок демографічного насичення. Цей перехід мав відбуватися незчисленну кількість разів протягом десятків тисячоліть, не призводячи при цьому до змін, здатних вивести за межі палеолітичного поля. Нині ми знаємо, чому так було. Перешкода стоїть не між стадом і племенем і не між племенем і громадою, а між племенем, громадою і полісом, з одного боку, і царством, з іншого. Проблема, яку треба розв’язати, досить проста для того, щоб можна було уявити одне чи кілька розв’язань та перевірити їх історичними фактами. Проблему можна сформулювати в такий спосіб: як прибрати олігополярну перешкоду? Неможливо уявити й перевірити стихійне та свідоме передання влади від різних сегментів спільній інстанції. Це був би приклад стихійної або свідомої політизації. Проте остаточне розв’язання в організаційному плані виглядає складнішим, ніж сегментарне. Крім того, воно буде невигідним для всіх учасників за винятком тих кількох осіб, які обіймуть спільні владні позиції. Щоправда, удвох випадках цей розрахунок може помінятися на зворотний. Якщо з’являється зовнішня загроза, усі можуть програти і кожен зацікавлений у тому, щоб передати достатньо влади спільному центрові, аби відбити напади. І навпаки, сприятлива можливість для зовнішніх завоювань обіцяє вигоду кожному за умови концентрації потуги, потрібної для завоювання. Ці дві дуже реалістичні гіпотези виводять нас зі схеми, оскільки ми знаходимося на самому початку, коли немає ні зовнішньої загрози, ні планованих завоювань. З іншого боку, альтернативне розв’язання є набагато задовільнішим, і полягає воно у створенні тимчасової племінної або міжплемінної коаліції, яка дає змогу об’єднувати потугу, не втрачаючи власну. Саме до такого розв’язання вдаватимуться племена аж до наших днів.

З огляду на те, що мирний стихійний або свідомий шлях закритий, залишається тільки одна можливість: війна, але війна, результатом якої буде накопичення вигод на користь якогось одного полюсу. Для того щоб встановити такий кумулятивний дисбаланс, потрібно й достатньо припинення племінної олігополярності. Тут можливі два теоретичні варіанти. Або олігополярність скочується до стану системи гри з численними дієвцями, в якій важко виробити правила й неможливо забезпечити їхнього дотримання. Наслідком буде вічна дика війна, з якої по черзі виходитимуть переможці й переможені та з якої колись має вийти останній переможець. Перетворення внутрішньо врівноваженої гри у внутрішньо нестійку гру вимагає здійснення двох умов. Треба, щоб зіткнулися кілька племінних олігополярностей. Зіткнення базується на здешевленні сполучення та на збільшенні наявних ресурсів: цю умову врешті-решт забезпечує економічний розвиток. Потрібно також, щоб деякі з воюючих знаходилися в становищі, вигіднішому рівно настільки, скільки необхідно для накопичення сили. Таку різницю можуть створювати різні чинники: позиція, краща для оборони, контроль місць проходу, менші витрати на сполучення, дещо родючіша земля, плодовитіші жінки, твердіші моральні якості тощо.

За другим можливим теоретичним варіантом, олігопо-лярність обертається на гру з двома, трьома або чотирма дієвцями, причому ця гра є теж внутрішньо нестійкою, бо кожний дієвець зацікавлений у тому, щоб ліквідувати інших, аби не бути ліквідованим самому. Можна уявити знову ж таки дві теоретичні ситуації. Дві, три або чотири племінні громади постійно мешкають у стані ворожих зіткнень, і сила цієї ворожнечі спонукає їх перетворювати тимчасові коаліції на вічні. Міцніша й краще організована коаліція має великі шанси на перемогу, і це є стимулом для всіх іти в цьому напрямку, створюючи собі окремі й постійні політичні органи. Або ж олігополярність стихійно еволюціонує від племені до громади, наприклад, під тиском більш жорсткої соціальної стратифікації. Такий шлях розвитку може механічно трансформувати два десятки стабільних сегментів у дві чи три нестійкі громади. Показовим прикладом може бути річкова долина, де здійснюється невідпорний тиск на користь виникнення двох політичних полюсів, один з яких рано чи пізно поглине іншого. Найвідоміші в історії приклади — цивілізації Єгипту та Нижньої Месопотамії, а також Інду, хоча історичний процес і був зупинений зникненням цієї двополюсної або, ймовірніше, триполюсної цивілізації. До цього прикладу можна додати й високогірні Андські плато, де коридор накреслений не річковою долиною, а двома паралельними пасмами гір. Можна також скомбінувати дві інші можливості: олігополярна спільнота перетворюється на поліполярну, яку кінець кінцем війна призводить до становища, в якому домінують дві, три або чотири політії. Для ще більшого ускладнення моделі її можна зобразити у формі спіралі, кінці якої тягнуться далі й далі, аж доки не будуть включені до єдиної трансполітії найвіддаленіші племінні елементи та громади. Цю модель вочевидь можна застосовувати до Китаю, щоб зрозуміти й пояснити його просування до імперії за приблизно дві тисячі років.

Аби мати правильне уявлення про зняття олігополярної перешкоди, слід звернути увагу на три моменти. У дуже довгій перспективі, тобто в масштабі тисячоліть, обумовленому міцністю племінної перешкоди, війна — це єдиний рушій еволюції. Але війна мобілізує інші види розвитку — економічний, політичний, ідеологічний, соціальний — сприяє їм. Війна — тотальне явище найвищого ступеня, оскільки все, що відбувається в суспільстві, позначається на ній, і навпаки. З цього випливає, що в людській історії дедалі більшого значення набуває випадковість, що поступове виникнення нових утворень чи явищ стає дедалі непередбачуванішим, а ретроспективні пояснення потребують ще багатшої документації.

Внесок дієвців у цей рух можна резюмувати в такий спосіб. На відтинку від племені до громади багато дієвців отримують свою вигоду в марнославстві та амбіціях і ніхто по-справжньому не програє, бо кожний може знайти собі якусь компенсацію. На відтинку від громади до царства протягом самого фазового переходу дієвці, можна сказати, не відіграють ніякої — позитивної чи негативної — ролі, оскільки відбуваються явно непомітні, але з великими наслідками речі, як-от здешевлення сполучення та угод з огляду на зростання густоти заселення та активнішу мобілізацію праці. На відтинку від царства до імперії вимоги систем дій такі, що ніхто не може не робити нічого, бо нічого не робити — значить програти. Дієвців — хочуть вони того чи ні — залучають до дій. Ті, хто виграє, виграють усе або багато з точки зору влади, авторитету й багатства. Ті, хто програє, програють багато або все. Це дуже потужні стимули для того, щоб робити все, аби виграти чи не програти.

Ієрократизація

Ієрократизація — це процес, який позначається на політичному укладові, тобто на відносинах влади, інсти-туціалізованих і здійснюваних у межах політії. Завершенням цього процесу є власне політичний уклад імперій. Назвімо його абсолютною ієрократією. Три елементи, з яких складається цей вислів, розкривають його характерні риси. «Ієро» означає владу, наділену повним, цілковитим і винятковим авторитетом. Авторитет є способом здійснення влади, який базується на визнанні в земному намісникові якогось вищого принципу, яке визнають покірні. Цей елемент залишається чистим, коли авторитет відділений від фактичного здійснення влади, а його власник сприймається як пон-тифік. Елемент «кратія» означає владу як силу, коли ті, хто підкоряються, бояться насилля, що його може вчинити щодо них той чи ті, хто вимагають їхньої покірності. Авторитет і сила об’єднані, коли сильний наділений ще й авторитетом. Більш ясними й реалістичнішими словами можна сказати так: первісний насильницький переворот легітимізують ідеологія та згода народу. Усе визначення доповнює елемент «абсолютний». Об’єднання сили й авторитету в ієрократії може здійснюватися в двох дуже різних контекстах. В одному з них сила авторитету контролюється й обмежується ефективною тіньовою владою, тобто силовими й авторитетними позиціями, зовнішніми щодо політичної влади й незалежними від неї. Ці позиції посідають племінні та аристократичні роди. В іншому контексті силу авторитету обмежує не якась тіньова влада, а різноманітні об’єктивні умови. Перший контекст породжує помірковану ієрократію, яка в другому контексті стає абсолютною. Чим же в такому разі стає третій спосіб влади — керівництво? Мірою того як політична влада стає абсолютнішою, керівництво стає предметом низхідного делегування (а не висхідного, від керованих керівникам, як за демократії) кваліфікованим особам, яких цінує ієрократ (а не громадяни) і які заповнюють владний апарат.

Ці відмінності дозволяють провести логічну й зв’язну еволюційну лінію, де режими абстрактно йдуть один за одним у такому порядку: демократія — чиста, олігархічна, аристократична; чиста ієрократія — повністю відірвана від сили; поміркована ієрократія; абсолютна ієрократія. Звідси можна встановити чіткий взаємозв’язок з еволюційною лінією, яка привела плем’я до імперії. Демократія панує в стаді й у племені, яке ледь виділилося зі стада. Чиста ієрократія зустрічається в племені й у громаді. Поміркована ієрократія спільна для громади й для королівства. Абсолютна ієрократія з’являється в царстві та характеризує імперію. Якщо перевернути ці взаємозв’язки, то можна побачити таке: у стаді існує майже чиста й ідеальна демократія; плем’я допускає дуже відкритий діапазон режимів: демократію, олігархію, аристократію, чисту ієрократію; громада сприяє чистій, а надто поміркованій ієрократії; імперія залишає тільки абсолютну ієрократію. Для повноти картини слід додати, що за винятком стада всі епізоди залишають можливості для тиранічних періодів і цей ризик зростає з рухом від племені до імперії. Але тиранія — це проміжний період. Хоч якою кривавою та жорстокою вона буде, вона нездатна чимось позначити загальну історію.

Наведені взаємозв’язки виявляють три фазові переходи, які потребують пояснення, якщо ми хочемо зрозуміти, чому неолітизація зазнала ієрократизації. Так відбувається перехід від демократії до чистої ієрократії, від неї до ієрократії, заснованої також на силі, а від ієрократії взагалі до її абсолютизації. Перший перехід — найскладніший для пояснення, тому що, хоча й вивчали численні приклади «божественної монархії» у нілотів[2], у Полінезії, в індіанців південного сходу США, в Африці на південь від Сахари, немає жодного документа про історичне виникнення бодай однієї з цих монархій. Доводиться триматися якогось слушного пояснення, не маючи змоги оперти його на факти. Найслушнішим виглядає пояснення, за яким цей феномен є суто ідеологічним, таким, що слугує для представлення та виправдання чогось. Питання — чого саме. Племінна будова, механізми коаліції та зчеплення сегментів якої дають змогу звести докупи багато особин, уже не може, як це було зі стадом, сприйматися безпосередньо. Вона потребує посередництва представництв. Найдоступнішими й легкими в дії є правила споріднення, які можуть то легше слугувати символами для морфологічних механізмів, що вони відповідають певній реальності: принаймні в основі та на першому рівні племінного дому люди й справді є родичами. Крім того, правила споріднення мають ту цінну перевагу, що вони забезпечують майже безкінечні тонкощі застосування і дають змогу різним групам мати ілюзію самобутності й відмінності, обираючи для себе правила, відмінні від сусідських.

Демографічне насичення та племінне відокремлення дають реальних сусідів різним соціальним формуванням, тоді як палеолітичні етнічні групи жили замкненими на самих собі. Таке співіснування передбачає перехід від культурного ареалу «в собі» до ареалу «для себе», до усвідомлення «Ми» у протиставленні до «Вони». Цей перехід теж вимагає посередництва представництв. Божественна монархія — добре розв’язання цих двох проблем представництва, оскільки ієрократа можна представити як нині живого нащадка пра-щура-засновника, який породив або об’єднав «Ми». Слово «монархія» дуже неправомірне, оскільки передбачає наявність політичної влади та її фактичного здійснення, тоді як ці особи, безперечно, священні, а часто й божественні, дуже далекі від здійснення будь-якої влади. Це, власне, не політичні, а символічні й ідеологічні дієвці, носії та втілення культурної ідентичності. Таке вирішення має найбільше шансів бути обраним з огляду на його зручність і дієвість чи в дуже малих і територіально обмежених племенах, де ідея «великої родини» цілком слушна й, можливо, навіть реальною, чи в мережі громад з царським кланом, де міфічне пра-щурство цього клану саме собою зрозуміле.

Це — перша можливість, про яку можна сказати, що нею скористалися в Китаї за часів, від яких не залишилося документів, і в Японії в досить пізню епоху, в IV або V ст. н.е., щоб показати виникнення роду «імператорів». Можна виявити й другу можливість — зовсім іншу, історична генеза якої вислизає з поля зору за браком документів. У цій можливості ігнорується божественна монархія, а обирається створення ієрархізованої мережі храмів, паралельної племінній мережі, з існуванням чи без існування громади. Центральний момент ідеологічного розв’язання полягає в тому, щоб забезпечити кожному рівню сегментації — від сім’ї до племені чи конфедерації племен — святилище, від домашнього вогнища до храму чи міста-святилища, спільних для певного конфедеративного, більш-менш великого культурного ареалу: епонімом таких міст-святилищ можна було б назвати Ніпур[3] у Нижній Месопотамії. Це розв’язання є племінним аналогом розв’язання, яке можна знайти в світі міст, зокрема грецьких, з так званими панеллінськими святилищами, як от Олімпія чи Дельфи. Розписані гроти мадленської культури, починаючи з Ласко, також, очевидно, слід віднести до того ж самого класу явищ. Ці святилища, хоч якими б скромними вони були, потребують порядкування. На самому низу керівництво стихійно доручають зацікавленим сегментам і родам. Піднімаючись вище, потрібно передбачати більш стабільні органи. Нам відомо, яке вирішення обрали греки: непрофесійні достойники на рівні міста і спеціалізовані роди на па-неллінському рівні. У світі племен і громад був прийнятий варіант громади. Або один рід чи клан постачає жерців на всі святилища та на всі рівні мережі, так, як царський клан постачає всіх вождів. Або окремі роди опікуються різними святилищами. В обох випадках маємо розрив між жерцями, наділеними авторитетом, і вождями, влада яких походить від полюсів керівництва чи сили. Зазвичай, таке становище можна уявити для Шумеру і Мексики перед останніми етапами просування від царств до імперії.

Другий перехід починають історично задокументовувати в Шумері з кінця IV — початку III тисячоліття. Він має прямий зв’язок з політизацією та відбувається без жодних таємниць. Створюється і територіально обмежується політія поза племінною плинністю та громадою. У цих межах визначають владні позиції, які врешті-решт монополізує хтось могутній, хто в кінцевому підсумку узурпує авторитет та ідеологічно узаконює ту силову акцію, що привела його до влади. Війна стає явищем, яке дає життя лінії та розкриває її таємницю. Перехід відбувається тільки там, де раніше встановилася чиста ієрократія в одному чи іншому з двох можливих варіантів — божественна монархія або ієрархізована мережа святилищ. Але в ньому немає нічого від загального чи від обов’язкового етапу. Потужна ієрократія може — і це найпоширеніший приклад — безпосередньо заступити місце демократії, олігархії ти аристократії. Війна дозволяє та нав’язує такі еволюційні скорочення шляху.

Третій перехід документований найкраще. Тіньова влада, яку потрібно долати, щоб дійти до абсолютизму, постає в двох основних виглядах. Коли все населення політії структу-роване й організоване в роди, треба знищити й подолати саму родову структуру. Потрібно сплутати роди й перемішати людей так, щоб отримати народ підданих, для яких об’єднання в коаліції було б надто дорогим, і еліту, яка б визначалася своїм становищем у владному апараті. Коли соціальні еліти складаються з аристократичних родів, а народ — незалежно від того, організований він у роди чи ні, — перебуває в залежності або під протегуванням аристократії, розв’язання полягає в жорсткому контролі аристократичних родів і у визволенні народу з-під їхнього панування. Перший спосіб призвів до контролю політичної влади над жінками, «підхожими для одруження», через бюрократичне регулювання простолюдних шлюбів серед перуанських інків або через створення фіскальними чи військовими способами «резерву» жінок для одруження, як це можна бачити на численних прикладах в Африці та як це робили інки для своєї еліти. Другий спосіб здійснюється або через просте знищення аристократів, як у Індії, або через перетворення елітарних родів на джерело чиновників для владного апарату, як у Китаї.

Графік руху ієрократизації у вирішальні моменти його історичного процесу робить його досить зрозумілим, аби обмежитися простим начерком при розгляді інших його аспектів. Палеолітичний поріг, відколи ці процеси уможливилися, полягав у виникненні влади. Влада — це зв’язок і напруга між вільними волевиявленнями. Вона виражається в трьох видах, залежно від дії покори, яка підкоряє одну волю іншій: керування базується на розрахунку, авторитет — на повазі чи на захопленні, сила — на страху. Оскільки політичні режими визначає спосіб влади, якому вони віддають перевагу, хоча вони й не в змозі цілковито ліквідувати ті способи, якими нехтують, усі політичні режими перебувають — у потенційному стані — в найневиннішому з можливих владних стосунків. У палеолітичному світі вже існували владні стосунки, які наявні в багатьох інших тваринних групах. Від самого початку розвиток будь-яких варіантів політичних режимів був можливий, і вони почали здійснюватися, коли умови їм сприяли. Такими умовами є виробництво і збагачення, політизація, війна, стратифікація. Усі варіанти розвитку взаємозв’язані й підсилюють один одного.

Щодо дієвців, то ті, хто посідали позиції авторитету та/або влади, отримували від цього задоволення амбіцій, скнарості й жадібності, марнославства й пихи: потреби просити їх висувати свої кандидатури не було. Дієвці, які підкорялися авторитетові, могли робити це з переконань, якщо тільки вони не були поставлені перед вибором між покорою або бунтом із ризиком бути вбитими й не знаходили для себе слушних причин для вибору покори. Ті, хто підкорялися силі, були безсилими і могли обирати тільки між життям у покорі й смертю.

Війна

Якщо трішки змістити акцент означення Клаузевіца, можна сказати, що війна — це «силовий конфлікт між політіями». Це конфлікт, який перероджується в насильство через те, що сторони не зібрані правосуддям у спільному просторі замирення, і який може дійти до краю боротьби на смерть з причини людської свободи. Незапрограмованість виду справді виражається — на полі конфліктності — у відсутності будь-якого вродженого механізму вираження та контролю агресивності. Якщо вільний звір до того ж раціональний, має означену мету й здатний на помилку, то можна зрозуміти, що він може заради того, аби досягти своєї мети всупереч людським перешкодам, вкладати в битву дедалі більші засоби, а вороги, втягнуті в спіраль змагання засобів, можуть дійти до крайнощів, несумірних із початковою причиною. Звідси можна одразу вивести дві межі феномена війни в загальній історії. Оскільки палеолітичні стада не жили в політіях, війна не була їм відома. Конфлікти й смертельні сутички були дуже ймовірні, але вони не переростали у війну: в гіршому разі їхніми результатами були вбивства чи двобої з поганим кінцем. З іншого краю історичного часу, якби була надовго створена всепланетна політія, то більше б не було війни, хіба що залишилася б небезпека громадянських або міжпланетних воєн. Отже, у війне є дата народження в неоліті й потенційна дата смерті. Вона не є людською уні-версалією чи прямим продуктом людської злостивості, хоча й дає їй змогу проявлятися в найжахливіший спосіб.

Потрібно і достатньо повністю зосередитися на концепціях політії й політизації, щоб знайти еволюційну лінію війни та одержати пояснення динаміки цієї лінії. На стадії племені та громади політія розгалужується в комплексі морфологічної сегментації, причому кожний сегмент може слугувати політією для розв’язання конфліктів певної категорії. Через це війна стає потенційною й можливою на всіх рівнях сегментації — за межами базового осередку, яким є розширена сім’я. У такій сім’ї конфлікт може вибухнути, наприклад, між старшим і молодшим, і розв’язаний він буде тільки шляхом розщеплення та розділу супротивників на дві нові базові одиниці. За таких умов конфлікт може набути форми вбивства чи смертельного двобою, але, як і в стаді, це не буде війною. Війна починається або може спалахнути за межею сім’ї, як ми це бачимо на крайніх прикладах розкладу племен, наприклад у марокканському Рифі на початку XX ст. У нормальні часи конфлікти то легше розв’язуються мирним шляхом, що більше ми наближаємося до бази сегментації, і навпаки, тим важче мірою наближення до зовнішнього чужинного позаплемінного чинника. Силовий конфлікт може набирати цілий спектр форм від сімейної бійки до дикої війни між «напівлюдськими істотами» з їхніми «іграми м’язами». Поліси дають приклад зовсім іншої моделі. Вони є окремими політіями, що дозволяє проводити ефективне внутрішнє умиротворення, зокрема завдяки спрямованому усуненню сварок між лініями нащадків і родами. Крім того, поліси входять до олігополярної трансполітії — системи, здатної забезпечити дуже жорсткий контроль проявів насильства, хоча вона й не може усунути ризик того, що якась війна поверне на гірше й дійде до крайнощів боротьби на смерть. Такі обставини також сприятливі для вироблення трансполітійного права, яке дає змогу розв’язувати або попереджати конфлікти, а ті, що вибухають, стримувати засобами дипломатії. Результатом стає чітка й відчутна відмінність між війною й миром, яка зримо контрастує з племінною градацією ворожнечі. Поліси не ізольовані, а оточені чи лежать поруч із царствами та імперіями, які мають зазвичай набагато більше сил, які вони можуть мобілізувати, якщо вже не мобілізували. З цієї причини поліси можуть вступати в різкі конфлікти, коли йдеться про їхнє виживання як політій. За минулі тисячоліття всі вони без жодного винятку зазнали остаточної поразки або відступили перед сильнішим за себе суперником, навіть найславетніше й найдосконаліше з них — Венеція — у 1797 р. під тиском французького чобота.

На стадії королівств або царств, зважаючи на те, що політії були окремими, внутрішнє умиротворення певним чином спрямовується, а війна стає потенційністю в зовнішньому напрямку. Отже, усе залежить від системи гри, а сама вона — від кількості гравців. Коли їх дуже багато, війна стає перманентною й дикою, адже важко запровадити правила гри й неможливо примусити до їхнього дотримання. Оскільки необхідною умовою для цього є велика кількість гравців, таке становище стосується здебільшого громад, ніж царства. Точніше кажучи, гра може відбуватися під час переходу від громади до царства. Настає етап, коли племінна сегментація достатньо розхитана, аби громади перетворювалися на політії. Гарний приклад нам дають Мадагаскар в ХVІ-ХVІІІ ст. і Давній Китай. Сеньйорії феодальної доби в Європі та Японії є також аналогами, що виникли не в контексті руху до політичного об’єднання, а під час політичного розкладу внаслідок невдалого імперського досвіду. Коли два, три або чотири царства-політії входять до однієї гри, то логіка цієї гри веде до появи одного переможця. Його можна знати тільки в ретроспективі: хто міг би ставити на остаточну перемогу династії Цинь у русі до Китайської імперії? Кожен із конкурентів може вважати, що має шанси в битві на життя чи на смерть, оскільки йдеться про виживання однієї політії за рахунок усіх інших. Ось чому кожне царство прагне мобілізувати в часі всі свої ресурси на службу війні, і ось чому війна стає найбільшим чинником мобілізації соціальних ресурсів і людської енергії. Урешті-решт, коли царства опиняються в грі, де сходяться від п’яти до семи політій, війна переходить у той стан, в якому вона перебуває в полісах, оскільки олігархічна гра визначається кількістю гравців, а не їхнім характером.

На імперській стадії весь імперіалізований простір охоплюють межі політії, де панує або прагне встановитися імперський уклад. Коли імперія ототожнюється з максимальним культурним ареалом, приборканий ареал може бути величезним і включати незчисленні народи. Імперія прагне й майже спромагається розширитися до таких меж, за якими вже нема чого завойовувати. Поза цими межами фактично немає нічого, або майже нічого, тож контакти з цим простором стають несуттєвими й навіть дріб’язковими. Відтворюється палеолітичне становище стад. Так само, як кожна етнічна група прикривається нічийною територією, так і кожна імперія прагне прикритися ніким не контрольованими зонами. Завдяки цьому війна має тенденцію до зникнення за браком політій, які були б у постійному контакті між собою, та до опускання до рівня охорони кордонів і зіткнень із племінними одиницями. Але імперія вразлива й час від часу розпадається, а це призводить до відродження війни, яка набуває більш запеклого й дикого характеру громадянської війни або війни за незалежність.

Палеолітичний поріг, від якого ця еволюційна лінія могла почати свій шлях, той самий, що й поріг політизації, оскільки феномен війни корелят політичного феномена.

Уможливлення розгортання цієї лінії можна виявити, розглядаючи цілі війни. У цьому питанні можливі два підходи, залежно від того, розглядати війни як конфлікти чи як політії в стані війни. Війни як конфлікти ведуть початок від джерел людської конфліктності. Одним із них може бути агресивність, спільна для виду та для частини живої природи. Деякі війни можна віднести на її рахунок. Вони ймовірніші за конкретних умов. У племінному світі на рівні сегментації, де війна близька за духом до небезпечного спорту, може бути достатньо зміни настрою, щоб розв’язати війну, бо дієвці можуть переконати себе, що її наслідки залишаться контрольованими. Аналогічний оптимізм можна констатувати й для олігополярної системи, але тут він виправданий менше, оскільки ресурси, які можна мобілізувати, набагато перевищують потреби надто різкої сварки. В умовах перманентної й стихійної війни достатньо найменшої дрібниці для її поновлення і цією дрібницею може бути сварка чи просто поганий настрій. Інше джерело конфліктів виникає безпосередньо зі свободи людей і з різниці в поглядах і виборі дій, що на ній ґрунтуються. Завжди можна розійтися в думках щодо формулювання тієї чи тієї проблеми та її вирішення, а незгода завжди може набрати форми силового конфлікту. Це джерело ймовірніше для племінних умов, коли бракує механізмів і органів для мирного врегулювання таких конфліктів. Коли вже оформилися й виокремилися політії, у кожної є свої проблеми та варіанти їхнього розв’язання, щодо яких дієвці можуть розходитися в думках, але оскільки вони живуть в політії, то, в принципі, мають можливості для арбітражу, аби уникати різких порушень нормального життя. Завжди можлива громадянська війна, але уможливлення настільки вибагливі, що й випадки її вибуху трапляються рідко. Культурна відстань між політіями може бути такою, що кожна з них уважатиме інші варварськими чи дикунськими. Така зневага або ж взаємне нерозуміння не можуть бути приводами для війни. Власне, уже від початку війни з різноманітних причин підкреслюється чужість ворога. Вперте підкреслення цього має ідеологічну функцію, яка слугує для того, щоб надавати ворогам слушні причини для боротьби один з одним. Це ідеологічне використання культури, щоб поставити її на службу війні, може торкатися будь-якого аспекту, але спрямовується здебільшого на ті чинники, які найбільше здатні мобілізувати енергію, як-от релігія чи цивілізація як спосіб гуманізації. Воюють між собою не релігії та цивілізації, а політії, представники яких можуть користуватися цими ідеологічними тавруваннями.

Третє джерело найщедріше. Людські конфлікти часто виникають навколо проблем поділу влади, авторитету та багатств. У стосунках між політіями ставкою стає сама сила або безпека проти сили, яка їм загрожує. Це — перша і єдина ставка у війні, а всі решта можуть бути лише нагодами, приводами чи вторинними чинниками. Ця причина народжується тільки між політіями і прямо залежить від руху політи-зації. Авторитет — це слава, здобута воєнною звитягою. Вона передбачає досить численні когорти шанувальників і головно шанувальниць, щоб бути переконливою: до появи племінного ладу та переходу до харчового виробництва ця умова ще не виконувалася. «Агональна» ментальність, тобто побудова образу себе та визначення правильного життя згідно з продемонстрованою зверхністю, підтвердженою в повторюваних змаганнях, ще сприятливіша. Вона має найбільше шансів народитися в умовах, які сприяють повторюваності змагань, там, де бої — це собою двобої за правилами і без наслідків. Плем’я та гроно міст-держав надають найсприятливіші умови, за яких війни повторюються без кінця, двобої є реальними, кожен справді грає на своє життя, але олігополярний заслін не загрожує вічному характерові складових елементів цілого. Ахіллес вбиває Гектора і буде вбитий у свою чергу, але в їхніх намірах наступності світу грецьких міст ніщо не загрожує. Те ж саме можна сказати й про воїнів Габону чи воїнів-вікінгів із відомих саг. Останнім благом, яке треба поділити, є багатство. Воно може стати причиною війни тільки тоді, коли існують запаси, які можна пограбувати, що передбачає зберігання продуктів і головно перехід до виробництва. Археологічні свідчення народження війни йдуть чіткою паралеллю з економічною неолітизацією. Люди можуть самі ставати економічним ресурсом; жінки — як прядильниці й ткалі або як політичні ресурси для руйнування родової системи, чоловіки — як робоча сила або як ритуальні жертви, наприклад, у ацтеків. Перетворення бранців на рабів з метою примушувати їх працювати на полях зовсім не рентабельно. Рабовласницькі суспільства в такому розумінні дуже рідкісні. Вони зустрічаються тільки в грецьких містах і Римі, на плантаціях Аббасидів у Нижній Месопотамії та в Америці. Нормою на стадії королівства та імперії є завоювання земель разом із тими, хто їх обробляє, і включення їх до обкладеної податями маси.

Інший підхід виходить із того, що війни є політичними конфліктами. Це можна розуміти і як конфлікти між політіями. Сварки, суперництво за славу, набіги з метою пограбування достатні, щоб спровокувати війну. Війна, проте, сприймається як силове змагання чоловіків. Становище ускладнюється і стає трагічнішим, коли війна відображає конфлікт між політіями. Війну можна поставити на службу стратегії врівноваження та обмежених цілей. Або ж головним питанням може бути виживання самих політій, і тоді війна сягає своєї крайності — битви на смерть. Перехід войовничої фази чітко помітний між громадою й царством, і цей перехід залежить від ступеня політизації.

Війна потребує воїнів. Відсутність браку в них можна почасти пояснити психологією війни, яка несе задоволення та піднесення, які чоловіки можуть відчувати, коли б’ються між собою й перемагають. У жінок становище складніше: заміжні жінки, а надто матері залюбки б обходилися без цього, тоді як дівчата можуть закохуватися в героїв. Винагорода, яку обіцяє війна, а саме владу, авторитет й багатство, настільки значна, що в збільшенні кількості кандидатів не має жодної загадки. Це збільшення ще зрозуміліше, якщо дивитися не стільки на абсолютну винагороду, скільки на суперництво та змагання. Людська комедія, а більшою мірою соціальна, штовхає людей на те, щоб мати більше або щоб не мати менше, щоб бути кимсь більшим або не бути меншим за решту. Картина доповнюється певними невблаганними умовами, які виникають мірою утвердження політій. Для них програти у війні значить ризикувати втратити все. За винятком олігопо-лярного стану, який є надзвичайно рідкісним і трапляється на племінній стадії, війна стає грою «або пан, або пропав», коли вам не залишають права не грати. За таких умов у людей просто немає можливості не брати участі в грі. Залишається тільки переконати себе в безпосередніших і слушніших матеріальних та ідеологічних причинах, щоб ризикувати своїм життям у війні.

Соціальна стратифікація та ієрархія

Потрібно відрізняти ці дві реалії. Соціальна стратифікація — це рангування індивідів і груп населення на шкалі, градуйованій у таких величинах, як влада, багатство і авторитет. Соціальна ієрархія — це законне й ідеологічне затвердження стратифікації. Кінцевий традиційний стан не викликає жодних дискусій щодо великих ареалів, які можуть бути чи вже були імперіалізовані. У всіх них існує ієрархія, яка поділяє все населення ойкумени на три класи, чи стани, чи основні розряди. Ієрархія діє в ойкумені, тобто щодо населення культурного ареалу, як система, інкорпорована в реальну чи потенційну політію. З культурної точки зору, немає сенсу розподіляти людей на три основні стани. Із загальнолюдської точки зору, не існує будь-якої видимої причини поділу населення. Соціальна ієрархія — суто політичний феномен, пов’язаний з ієрократичним ладом. «Групи населення» — це спільноти, елементи яких визначають одна чи кілька спільних рис. Ці риси — соціальні функції, що дозволяють відрізняти ратаїв, священиків, ремісників, торговців тощо. Отже, усі жителі відповідного, з політичної точки зору, ареалу розподіляються на функціональні класи, а класи розташовуються на шкалі звань, яка робить їх нерівними. При такому розподілі повністю ігноруються особисті якості індивідів, які ніколи не враховуються в цій системі, але можуть ураховуватися і враховуються в межах інших опорних систем.

Три зазначених стани одразу можна виявити за їхніми функціями. На вершині знаходяться групи населення, які мають ієрократичні функції, що визначаються їхнім зв’яз-ком із політичною владою в її трьох видах авторитету, сили та керівництва. Ці функції достатньо відмінні, щоб уможливити роздвоєння між визначенням одного-єдиного класу, класу «дворян», які б забезпечували всі три функції, та визначенням двох підкласів — «воїнів» і «жерців». Китай обрав для себе перший варіант, тоді як Індія, Передня Азія та Європа віддали перевагу другому. Наведені розходження не довільні, а свідчать про важливі політичні процеси. Проміжний стан об’єднує найчисленніші групи населення, які виконують економічні функції. Як і належить, в аграрній економіці більшість із них — хлібороби, які завжди стоять вище за тваринників, ремісників і торговців. Торговців систематично ставлять останніми, імовірно, тому, що вони виступають посередниками, а отже, мають у собі щось догідливе, і їхній внесок у виробництво стає видимим тільки в сучасній економічній науці. Останній стан вміщує в себе групи населення з прислужницькими функціями в тому сенсі, що вони слугують іншим, або з брудними функціями, бо їх уважають принизливими.

Зафіксована всюди соціальна стратифікація розподіляє людей і населення по трьох основних стратах. Статистична меншість складається з тих, на кого припадає (в обчисленні на душу) «значна» частка влади, авторитету та багатства. Більшість складають ті, на кого припадає «пристойна» частка. Далі йде меншість, яка має тільки «незначну» частку. Для конкретного визначення відповідних часток слід користуватися критерієм визначення «пристойного». Це — нейтральний стан, в якому люди не багаті й не нужденні, не сильні й не пригноблені, ними не захоплюються та їх і не зневажають. Поняття «значне» і «незначне» відбивають, відповідно, стани, вищий і нижчий стосовно нейтрального. Кожна страта складається з послідовності більш або менш великої кількості підстрат, оскільки розмір частки може мінятися до нескінченості. На переході між стратами і підстратами можна бачити більш або менш глибокі розриви в складі часток: багаті можуть не бути авторитетними й сильними, і навпаки.

Ієрархія та стратифікація значною мірою сходяться, і їхнє збігання дозволяє вживати спільну для них термінологію. Можна умовно назвати «елітою» всіх дієвців, чиї частки у владі, авторитеті та багатстві закріплені законом та ідеологією; «народом» — дієвців, які є джерелом усілякої влади, усілякого авторитету й усілякого багатства, але які самі володіють дуже малою часткою всього цього; «людцями» — дієвців безсилих, зневажених, яким залишаються тільки крихти. Проте, якщо два зазначені феномени явно перетинаються, вони не зливаються один з одним. Якщо ніколи не буває ієрархії без стратифікації, то стратифікація може прекрасно обійтися без ієрархії, і це норма в сучасному світі.

Щоб розібратися, якими етапами і з яких причин людство дійшло до цього імперського вінця, слід визначити вихідну точку і виявити в ній зародки еволюції. Далі досить буде накласти на них розглянуті вище процеси, щоб вийти на кінцевий результат. У палеолітичному світі багатство присутнє як таке, що складається з ресурсів, але в його розподілі немає жодної нерівності. Продукти збирання відповідають висловленим потребам, і це пропорційно вирівнює їх (чоловіки споживають у середньому більше жінок, а дорослі — більше дітей) і забезпечує їхнє негайне споживання. Продукти полювання ділять на рівні частки, оскільки мисливці мають рівні права при домовлянні. Нерівність багатства базується, отже, на двох умовах: появі не спожитих ресурсів, тобто заощадження, і нерівних прав тих, хто домовляються, при розподілі. Влада теж існує, але вона виявляється насамперед у способі керівництва, коли люди зацікавлені підкорятися тим, кого вважають обізнаними. Влада здійснюється виключно персонально: немає жодної різниці між функцією та тим, хто її виконує, а обізнаними є ті, кого такими вважають покірні. Це ж саме стосується й авторитету. Шанувальники захоплюються тими, ким можна захоплюватися з огляду на цілі людини. У цьому полягає вираження здатності людини до вдосконалення та стихійного прагнення мети, хоча воно й замкнене в суто особистих межах, коли захоплюються особою, яку вважають гідною особистого захоплення, а не роллю чи тим, хто її виконує.

Ця цілком ясна ситуація містить різні варіанти розвитку в потенційному стані. Заощадження можуть виникати, якщо вироблені ресурси споживають не одразу або якщо накопичуються хай навіть і скромні запаси. Розподіл може виявитися нерівним, якщо хтось із його учасників претендуватиме — законно чи ні — на більшу частку. Керівництво може захопити авторитет і/або силу. Можуть бути визначені й стати постійними владні позиції, а до них можуть бути прив’язані ролі, покликані забезпечувати компетентність, харизму, силу, і на ці ролі призначають осіб, яких добирають за їхню індивідуальну чи соціальну кваліфікацію, тобто таку, яка збігається з їхнім становищем у соціальній стратифікації та ієрархії. Звідси можна виявити кілька ймовірних ліній розвитку: багаті стають авторитетними й сильними; авторитетні збагачуються і стають сильними; сильні збагачуються і стають авторитетними. Добре поміркувавши, можна виділити одну лінію з трьох можливих. Результат нам відомий: багаті й авторитетні сильні особи, ієрократи й ті, хто від них залежить, як-от писці, солдати й жерці. Відома нам і вихідна точка. У ній ще не накопичене жодне багатство, але перехід до накопичення вимагає тільки можливості створювати запаси, хай навіть це будуть запаси жолудів чи копченого лосося: перехід між обома станами не потребує жодного стрибка. Авторитет є виключно особистим, але досить ідеологізувати стосунки, щоб перейти від особистого до інституційного: і тут так само не потрібен жоден стрибок. Силу в стаді втримують і контролюють індивіди, а в племені — сегменти: для того щоб успішно монополізувати силу та зберегти цю монополію, потрібен стрибок. Ми змушені, отже, висунути гіпотезу, що ймовірні еволюційні лінії рангуються в одну-єдину, послідовні етапи якої знаходяться під вивіскою багатства, потім авторитету, потім влади, а на фініші питання багатства й авторитету вирішує влада.

Уможливленням розкручування цієї еволюційної лінії є процеси, які ми вже розглядали раніше. Якщо брати їх у хронологічному порядку появи, ми дістанемо, можливо, не дуже чітку, але правильну історичну картину. Перехід до виробництва та його зростаюча інтенсифікація визначають чинники виробництва, які вже не надає безкоштовно природа. Отже, вони рідкісні, а значить, діляться, і діляться відповідно на нерівні частки. Немає потреби в будь-якій узурпації, щоб забезпечити нерівність часток. Оскільки чинники обмінюються, достатньо, аби один із учасників обміну міг запропонувати на крихту більше, щоб отримати більше і щоб ці «більше» можна було скласти разом. Із цього цілком механічно випливає вже за кілька поколінь соціальна стратифікація, здатна бути скріпленою печаткою ієрархізації. Етнографія виявила майже чисті випадки, що відповідають цьому процесові, у каліфорнійських індіанців, які накопичували жолуді, та в індіанців північно-західного узбережжя, які складували лососину, а також у меланезійських громадах, де багатство накопичувалося у вигляді свиней, а стратифікація базувалася на володінні ними.

Ідеологізація та ієрархізація племен і громад на пізнішому етапі ведуть до розподілу авторитету між родами та до їхньої ієрархізації. Критерієм розподілу виступає генеалогічне становище щодо спільного пращура та до першого покоління його дітей: нащадки старшого мають більшу вагу, ніж нащадки другого, і так далі. Достатньо дотримуватися розподілу залежно від порядку народження в кожному поколінні, щоб дійти до ієрархічних тонкощів, для обрахунку яких потрібно чимало вільного часу! Коли не всі мешканці вважаються такими, що походять від єдиного пращура, а розподіляються по окремих кланах і родах, ієрархія ставить один клан у ієрократичне становище, а інших відносить до функціональних виробників. Підневільними є зазвичай особи, що мають борги, або бранці, соціальною плямою для яких є те, що їх тримають за таких, які не належать до родової системи. Етнографія й тут пропонує дуже чисті приклади — в Африці й Полінезії. Вона дає змогу підтвердити, що спершу з’являється багатство, а за ним — ієрархізація. На атолах з їхніми обмеженими ресурсами ієрархізація відсутня або знаходиться в зародковому стані, проте вона розквітає на островах вулканічного походження з набагато вищим економічним потенціалом. Так, на Гаваях еволюція виявила всі свої достоїнства і завела трохи далі, ніж поріг останнього етапу.

На цій стадії саме ієрархізація визначає значною мірою стратифікацію. Частки рідкісних благ обумовлюються родовою позицією, бо вона дає чи не дає змоги посідати заздалегідь визначені владні позиції і встановлює складну схему обігу благ і послуг у формі повинності тих, хто стоїть нижче, щодо тих, хто стоїть вище. Безперечно, повинності призводять до контрповинності — обіг можна ототожнити, говорячи економічною мовою, з системою оподаткування, яка базується на обкладанні й результатом якої стають громадські витрати та перерозподіл, — але отримання повинності та її компенсація контрповинністю, можливо, анулюються з точки зору обліку, але не анулюються з точки зору соціального стану.

На останньому етапі політизація та автократизація царств та імперій уможливили стрибок, завдяки якому політична влада стала основним, якщо не виключним, джерелом і авторитету, і багатства. За таких умов стратифікація й ієрархізація прагнуть до злиття, оскільки мають спільну точку походження в особі політичної влади. Це — нормальне становище в традиційній історії та на великих культурних ареалах.

Релігійний чинник

Ситуацію, яка спостерігається на великих культурних ареалах, можна резюмувати в такий спосіб. Європейський ареал майже виключно християнський. Іслам домінує майже повністю в Передній Азії. Індія тотожна індуїзму. На китайському ареалі ситуація складніша, і її важче зрозуміти. Народ дотримується вірувань і обрядів — культ предків, духів, неба, Землі тощо, — які можна віднести до даосизму. Еліта відійшла від вірувань і релігійних обрядів, обійнявши світську етику, конфуціанство та філософський даосизм. Народ і еліта сповідують також, між іншим, індивідуально чи в більш або менш численних угрупованнях, залежно від епохи, буддизм. Зміст доктрин різних релігій на різних ареалах веде до двох висновків. Чіткі доктринальні писання посідають (у першому розподілі) місце між тими, які не можна вважати за релігійні закони, але слід розглядати як рефлексивні й етичні правила: грецька філософія, брахманізм упанішад, конфуціанство, філософський даосизм і ті, що виникають у УНІ—УІ ст. до н.е., і тими, що стали результатом історичного одкровення, яке персонально приписується певній особі: Мойсей (бл. 1250 р. до н.е.), Заратустра (бл. 1200 р. до н.е.), Будда (УІст. до н.е.), Ісус Христос (4 до н.е. — 29 н.е.), Магомет (570-632). Що ж до одкровень, то за однією класифікацією відділяються одкровення, які вказують на Творця, — зороастризм, юдаїзм, християнство, іслам, і ті, які на речі дивляться з точки зору походження та зникнення, — буддизм. Там, де виникли і закріпилися не релігійні зведення правил, відмічається прискорене і потужне повернення релігійного чинника, який, урешті-решт, включає їх до релігії одкровення: грецька філософія входить до християнства, індійська філософія — до буддизму та індуїзму (який не був персональним одкровенням), китайська філософія в буддизм і в містичний даосизм.

Аналіз релігійного чинника вказує на виникнення трьох можливих концепцій Абсолюту: арелігійний і/або агностичний Абсолют, предмет філософських спекуляцій і розвинений в етиці; іманентний Абсолют у буддизмі та індуїзмі; трансцендентний Абсолют в юдаїзмі, християнстві та ісламі. При цьому постають два історичних запитання, одне з яких стосується випадкового виникнення різних концепцій на різних ареалах, а друге — причин, з яких кожний ареал прагне ідентифікуватися з домінантною концепцією. Відповідь на перше запитання знайти майже неможливо за браком документів, і слід, очевидно, більше покладатися на уяву, ніж на факти. Відповідь на друге запитання має переважно політичний сенс.

Зовсім інша картина постає перед очима, якщо відвернути увагу від доктринальних зведень правил і звернути її на фактичні обряди та вірування людей, які здійснюють такі обряди й вірять, незалежно від того, належать вони до еліти, до народу чи до людців. У цій картині в око впадає поширення загадкових «надприродних сил» з двома характерними взаємозв’язаними рисами. Кожна сила контролює певний сегмент реального з огляду на своє становище, яке може або бути надреальним, або знаходитися в центрі реального, що відкриває нам очікування принаймні двох Абсолютів — трансцендентного та іманентного. За допомогою відповідних способів люди можуть спілкуватися з силами і повертати їхню дію собі на користь. Оскільки кожна сила спеціалізована, а людям потрібно використовувати кількох спеціалістів, кожне соціальне коло та населення, що до нього належить, матимуть у своєму розпорядженні арсенал сил, які приводяться в дію залежно від потреб. Ці «сили» записані різними й культурно обумовленими формулами. Завдяки таким записам вони постають як безликі «духи», антропоморфізації, іменовані «богами», натуралізація в формі предметів природи чи тварин, зведених у ранг богів, людські істоти, визначені видатними мовою доктринальних правил: християнські та мусульманські святі, бодхисаттви. Коли політична чи релігійна влада відчуває ідеологічну чи інтелектуальну потребу надати певної узгодженості цьому поширенню, перед нею відкриваються дві можливості. Одна спирається на рух від множинного до одиничного, коли належить доводити, що завдяки різноманітним видам посередництва всі сили є виразом однієї-єдиної сили. Друга можливість іде зворотним шляхом — від одиничного до множинного, визначаючи святих і бодхисаттв як таких, що більше наближені до причетності й злиття, і виділяючи їм проміжну позицію, яку можна тлумачити ортодоксально і яку можуть використовувати люди.

Ми умовно називатимемо «релігійним паразитизмом» використання для інших цілей дій, творінь, пізнання, властивих блаженним. Релігійний чинник дуже великою мірою схильний до паразитизму в цьому розумінні, а інші стани дуже зацікавлені в тому, аби використовувати цю його властивість. Діяти — означає переслідувати якусь ціль, попри непевність, яка стає то більш глибокою і нездоланною, що дія розвивається в своїй особливості, а ця особливість не має кінця. Незалежно від характеру своєї дії, дієвцеві завжди вигідно зменшити непевність. Це зменшення може бути об’єктивним, якщо опанування деякими параметрами збільшує його шанси на успіх. Воно може бути також і суб’єктивним, оскільки дієвець чинитиме успішніше, якщо буде впевнений у собі. Релігійний чинник перебуває в достовірних стосунках із Абсолютом, який за своєю природою та за означенням позбавлений будь-якої непевності в усіх мислимих сенсах. Релігійний чинник може вселити надію, що Абсолют буде поставлений на допомогу дієвцеві та сприятиме його успіхові.

3 чинником непевності можна впоратися двома способами. Частина чинника непевненості пов’язана з тим, що дія спрямована в майбутнє і що майбутнє непізнаване. Перший спосіб полягає в тому, щоб ліквідувати цю причину непевності одкровеннями про майбутнє. Відповідною технологією є пророцтво з його різноманітними методами. Усі вони базуються на принципі відповідності між явищами, що належать до різних класів: знаки, наявні в одному класі, дозволяють передбачити події в іншому. Другий спосіб полягає більш прямо в тому, щоб «завербувати» Абсолют як співдієвця в дії. Тут можливі дві методики. Одна спирається на договірний принцип do ut des[4]: відповідним чином людський дієвець робить з Абсолюту свого боржника і примушує його або щонайменше запрошує до взаємності. Практичними методами при цьому є жертви, які приносять заздалегідь або після успішної дії: їх можна вважати участю в прибутках. Другий метод тонкіший, і за ним потрібно повністю покластися на Абсолют, залишити йому право вирішувати, вірячи, що таке самозречення припаде йому до душі, та схилить його надати допомогу дії, що планується. Релігійний чинник і релігія придатні для всіх цих технологій і методів. Інша річ — релігії, чия доктринальна система може засудити певну технологію чи певний метод як святотатство: важко уявити собі, щоб іслам прийняв думку про взаємозобов’язувальний договір з Аллахом! Можна сказати також, що в разі використання релігійної технології жертвоприношення не все можна приносити в жертву.

Які стани можуть бути зацікавлені у зверненні до Абсолюту, щоб зменшити непевність? Відповідь очевидна: усі, бо жити — значить діяти. Усі дії всіх дієвців можуть спиратися на цю допомогу, з якої випливає, що релігія щільно увійшла в усі, навіть найменші аспекти найнепомітнішого повсякденного життя. Деякі моменти життя можуть сприйматися як вирішальні переходи від однієї сфери непевності до іншої. Самим цим фактом перехід слід сприймати як такий, що позначений підсиленою непевністю. Заклик до Абсолюту може стати нагальним, щоб контролювати й зводити до мінімуму ризики. Народження, досягнення статевої зрілості, одруження, смерть — це ті етапи в житті, які можуть вести до такого роду процесів. Деякі дії мають вирішальніший характер, ніж інші, оскільки йдеться про життєво важливі питання. Політичний стан, з огляду на його чільне місце в людських справах, найбільше наповнений вирішальними діями, спрямованими як усередину, так і назовні політії, у мирний і понад усе у воєнний час. Тут спостерігаються найактивніші звернення до релігії, щоб вона мобілізувала Абсолют для досягнення перемоги.

Яких умов слід дотриматися для того, щоб і паразитизм, і роз’яснення справляли свою дію? Паразитизмові сприяють неолітичні процеси, які зачіпають деякі стани. Гігієнічний стан опікується всім, що стосується здоров’я, в тому числі харчуванням, життям і смертю. У палеоліті харчування забезпечене, а хвороба, як і смерть, можуть сприйматися як цілком природні й такі, що належать до порядку речей. У неоліті періодично виникають нестача продуктів, голод і епідемії. Економіка потерпає від сильнішої непевності, випадки нестачі стають частішими й збільшують бідність і зубожіння. У морфологічному плані постають проблеми ідентичності та ідентифікації, щоб можна було розрізняти Нас і їх. Родова племінна будова має, зокрема, велику потребу в знаках розпізнавання, оскільки Ми і Вони розподілені по багатьох рівнях злиття й розташування. Проте набагато більший споживач ознак політичний чинник: ієрократія повинна прив’язуватися до певного вищого принципу і вражати уяву пишністю, щоб переконувати підданих намісника суверена. Треба забезпечити єдність політії. Непевність зростає зі збільшенням кількості та амбіцій політичних справ. Війна доводить непевність до найвищої точки і нагромаджує ставки, перетворюючи їх, зрештою, в питання життя і смерті для політії.

Чому потрібно звертатися до релігійного чинника, щоб задовольняти всі ці й інші вимоги? З одного боку, це єдине пропоноване поле, до якого можна звертатися після закінчення періоду простих двобоїв і безпосередніх контактів і до народження науки, яка впаде жертвою поновленого ідеологічного паразитизму. З іншого боку, релігійний чинник піддається впливу, оскільки деякі з його природних рис вочевидь обґрунтовують паразитичну поведінку. Творець — найвищий гарант збору зерна: тож звернімося до нього, аби він посприяв цьому! Якщо подивитися ще глибше, Абсолют завжди залишається німим і йому завжди потрібне посередництво людей. Захисників релігійного чинника в його чистоті дуже мало, і вони неминуче в’язнуть у паразитизмі. Вони мають починати звільнятися від нього, а це так само важко й малоймовірно, як і спробувати успішно піднятися від не-науки до науки. Звідси неважко виявити відповідні псевдорелігійні явища.

Аналіз релігійного чинника вимагає, як завжди в історії, починати від кінцевої точки, де альтернатива Абсолюту між іманентністю та трансцендентністю вже знайшла своє повне пояснення: одна гілка через буддизм (індуїзму не вистачило загальності й він залишився етнічною релігією Індії), а друга гілка через юдаїзм, християнство та іслам. Візьмемо початковим постулатом те, що пояснене було потенційним у силогізмі випадковості — оскільки є випадкове, то є й Абсолют, бо інакше не було б нічого, — оскільки він дозволяє повністю обернути пояснення поясненого на реалізацію потенційного. При такому переході можна побачити деякі проблиски світла. Які історичні факти, зафіксовані безнадійно неповними документами з огляду на давність подій, виражають перехід до сучасності? Він тривав тисячоліття неоліту і повністю проявився лише в першому тисячолітті до нашої ери, коли завершуються неолітичні перетворення. Він проглядає серед добре усталених релігійних традицій — в Азії та Північній Індії, і завдяки цьому виринає зі світів, де релігійний чинник, релігія та релігії були загромаджені накопиченим за тисячоліття паразитизмом: перехід здійснився за межами паразитизму й проти нього. Перехід до сучасності виражено в явно нераціональних одкровеннях, де сам Абсолют відбивається через індивідуалізоване людське посередництво, і з цього можна зробити висновок, що перехід стався не в результаті раціонального вироблення релігійних і псевдорелі-гійних традицій. Урешті-решт, одкровення розповсюджуються і приймаються в умовах імперського контексту, де вони своєю чергою падають жертвою паразитизму, хоча одкровення й не змогли розчинити релігійне в псевдорелігійному.

Припустимо, що пояснення потребують самі ці факти. Провідною ниткою нам могла б слугувати психічна модель, де факти вкладалися б у зв’язну тезу. Можна виходити зі слушної гіпотези, що деякі психічні системи так улаштовані, що з особливою гостротою реагують на випадковість, а вона стає для них проблемою не інтелектуального, а екзистенціального плану. Деякі з цього людського типу, якщо вони не становлять окремого типу взагалі, здатні переживати приголомшливі психічні ситуації, в яких вони інтенсивно відчувають реальну присутність Абсолюту. Першу групу неможливо окреслити точними межами, оскільки «відчуття випадковості» може відзначатися нескінченно нюансованими ступенями інтенсивності. Можна постулювати, що чим більше це відчуття живиться гіперчутливими психічними нахилами та об’єктивними реальними знегодами, тим меншою буде ця група, і навпаки. Ці слушні гіпотези ведуть до початкового судження про те, що конституційні релігійні особистості становлять меншість. Друга група зустрічається надзвичайно рідко, як і все екстремальне. До неї входять особистості, які з’являються волею випадку, — месії, пророки, ясновидці, мудреці. Така позиція дуже сумісна з одкровеннями та вірами будь-якої природи і ні в чому не провіщає реальності чи ілюзорності того, на що обертаються такі психічні системи.

Якою ж була доля цих груп, завжди присутніх на всіх стадіях історії людства, протягом тисячолітньої неолітизації? Перша група вочевидь розчинилася в загальній масі населення, що живилася псевдорелігійним паразитизмом. Представники другої групи з’являються там і тут, час від часу і випадково. Вони можуть переживати по кілька доль. Одних їхнє оточення сприймає як диваків й схиблених, і вони безслідно зникають. Інші можуть виконувати інституцілізовані соціальні ролі, до яких їх налаштовує їхній темперамент, наприклад роль шамана. Деякі говорять про Абсолют нечувані, але слушні й переконливі речі, і ці речі доходять до слуху перших. Виробляється повчальний висновок, який завдяки послідовним внескам забезпечує розвиток релігійних традицій.

Яких змін слід очікувати мірою наближення неолітичних процесів до притягальних чинників, які самі сходяться в напрямку імперіалізації? Перші зміни відбуваються всередині загальної популяції, яка інтегрується в дедалі більші й численні спільноти. Уже лише з причини цього розширення індивіди з релігійно чутливою натурою формують у релігійному плані чутливу аудиторію. З іншого боку, збільшуються шанси пророків і месій знайти сприятливий відгук і актуалізувати аудиторію. Зростаючий відгук зменшує ризик того, що їх дискваліфікують за розумову неповноцінність або що вони скотяться до банальних ролей. Щоб підтримувати й підсилювати відгук, вони мають спеціалізуватися на гідних віри та переконливих промовах про Абсолют, спрямованих на тих, хто психічно має в них потребу. Але промови ці можуть бути гідними віри й переконливими, тільки якщо вони націлені на одну з двох гілок альтернативи Абсолюту — іманентну або трансцендентну. З часом ці дві гілки, змішані від самого початку в якомусь метафізичному й містичному розпливчастому цілому, мають розділитися, стати чіткішими й змістовнішими.

Паралельно з цим, очевидно, йшли два інші процеси, щодо яких документи не зовсім мовчать. Уже завдяки тому, що культури, які розвивалися на обмежених ареалах, входили до дедалі більших утворень, різні типи релігійного паразитизму релятивізувалися один стосовно одного. Виникла потреба в зусиллях у бік узгодженості, принаймні для еліти і, зокрема, для тих, хто керував ідеологічно-релігійним комплексом. Якщо вже раціональність береться за Абсолют, то вона змушена започаткувати два процеси, які методом поступових проб, помилок і сортування в одному разі перетворюють Абсолют на абсолютне, надаючи йому світського характеру через філософське рефлексивне опрацювання, а в другому — звільняють релігійний чинник від усіх видів паразитизму та зосереджують його на власній меті. Перший процес не задовольняє конституційні релігійні натури, оскільки для них онтологічна проблема випадковості не інтелектуальна, а екзистенціальна. Вони прагнуть до нераціональних одкровень або щонайменше готові приймати їх і долучатися до них у пориві віри. Другий процес здатний очистити релігійний чинник і релігію тільки за допомогою одкровення, оскільки для того, щоб вони були історично реальними та дійсними, їх треба перенести в конкретну релігію. Зважаючи на те, що таке перенесення не можна здійснити раціонально, воно потребує одкровення, а його може дати тільки месія, пророк, ясновидець... Воно за необхідністю вписується в тисячолітню традицію пояснення природи Абсолюту, і його сприймають конституційні вірні, які теж вийшли з конкретної релігійної традиції.

Наведена теза досить проста й зв’язна, щоб мати певні шанси бути схожою на правду, і здатна, очевидно, насправді описувати факти, про які йдеться. Вона має також ту перевагу, що приймає й суміжні процеси. Велику релігійну традицію, в якій дається тлумачення Абсолюту, можна виробити або на культурному ареалі за допомогою механізму тем і варіацій, і ця можливість зразково продемонстрована індійською традицією, або ж як «фірмовий» витвір маргінального народу того чи того ареалу, і цією можливістю скористався Ізраїль, зробивши з трансцендентного Абсолюту свою «етнічну релігію». Така надзвичайна спеціалізація не відхилення стосовно релігійних традицій Передньої Азії. На початку вона становить одне ціле з традиціями і завжди зберігатиме в собі їхні характерні риси, але рішуче відривається від них першого разу за Мойсея у ХІІІст. до н.е., вдруге в VI ст. до н.е. в період «вавілонського полону» і третього, найвирішальнішого для загальної історії разу за проповідування Христа. Можливо або ймовірно, що грецька філософія теж була «фірмовим» витвором, виробленим маргінальною культурою одного й того самого культурного ареалу. Хай там як, але з еволюційної точки зору загальної історії вона є точним аналогом і сучасницею філософських процесів у індійському й китайському ареалах. Ці три основоположні філософські традиції йшли абсолютного поза межами Абсолюту, піддавши його випробуванню раціоналізації. У всіх трьох випадках начебто стихійна реакція проти раціоналізації Абсолюту аж ніяк не зазнає остаточної дискваліфікації, а тріумфально повертається з християнством на Заході, з буддизмом, джайнізмом та індуїзмом в Індії, з більш або менш даосизованим буддизмом у Китаї.

У традиційних світах, що виникли з неолітичних перетворень і зазнали на собі впливу головних одкровень, паразитизм зовсім не зник, а залишається так само активним, незалежно від того, чи він інструментальний, ідеологічний або символічний; а відкриті людям світові релігії так само схильні до паразитизму, як і примітивні релігії. Буддизм, християнство та іслам стали його цілковитими жертвами, і з цієї точки зору — точки зору релігійного чинника в його чистому вигляді — не відрізняються від релігій племінних, етнічних та ін. Проте вони докорінно й рішуче відрізняються від них в одному: популяція конституційних релігійних чинників може знайти собі задоволення та покликання в суто та істинно релігійному житті — буддійському, християнському чи мусульманському, не будучи змушеною вдаватися до екзотичних, дивних або підозрілих культів, як це були змушені робити їхні попередники, принаймні в Азії та Середземномор’ї, які свого часу заполонили містичні культи та гностичні секти всіляких спрямувань. Щодо найрідкісніших типів характеру, то вони продукують святих і реформаторів або ж єретиків. Кінцевим результатом є виразний релігійний диморфізм, розподілений між істинним релігійним життям — у сенсі відповідності релігійному чинникові та релігії — певної меншості, і паразитарна релігійна поведінка маси населення.