Нарис загальної історії

Найвиразніша риса імперії — це здатність утворювати величезну політичну спільноту, яка виходить за межі певних норм. Найперша імперія — імперія Саргона II, царя Аккаду, в Нижній Месопотамії — була гігантською порівняно з племінними територіями та князівствами шумерів і Вавілону. Але імперія Саргона майже непомітна, коли порівняти її з імперією Ахеменідів. Смішно було б шукати абсолютну норму, щоб вивести з неї критерій, який дав би змогу визначити в цифрах, з якого рівня починається імперія. Власне, загальну історію цікавлять не стільки імперії як такі, скільки культурні ареали, з якими вони прагнуть змішатися, і навіть, точніше кажучи, максимальні культурні ареали, вироблені традиційними історіями.

Таке переплетення позначається на розгляді імперії як політії. Політія — це простір цілеспрямованого замирення всередину й імовірної війни назовні. Перший із цих двох чинників не вирізняє імперію на цьому рівні узагальнення. I навпаки, оскільки другий чинник — війна — може діяти тільки між політіями, то «простір імовірної війни» потребує наявності трансполітії щонайменше двох політій. Але кінець кінцем імперія виникає з тривалого й повільного процесу зрощення, починаючи з племені, і на останньому етапі вона утверджується завоюванням усієї трансполітії. Отже, імперія опиняється сама й без політії, з якою б треба було воювати. Але, з іншого боку, оскільки жодна імперія ніколи не була поширена на всю планету, то найбільші імперії мають принаймні потенційних суперників. Розглядаючи імперію під двома цими кутами зору: як політію і як транс-політію, ми маємо отримати достатню картину.

Імперський культурний ареал

Починати слід з культурного ареалу, оскільки імперія виглядає радше як політичне об’єднання ареалу, а не навпаки, як нав’язування спільної культури завойованому ареалові. Передування культурного ареалу імперському політичному розширенню емпірична даність. Китай досягає політичного об’єднання тільки наприкінці III ст. до н.е., Індія — наприкінці IV ст. до н.е., Близький Схід — в середині VI ст. до н.е. Європа ніколи такого об’єднання не досягала. Римська імперія — це відхилення в тому сенсі, що вона не ідентифікується з жодним ареалом, а відгризає шматки з трьох із них. Фактом є те, що вона була створена тільки в І ст. до н.е. В Америці імперія інків ледве встигла народитися в XV ст., як була одразу знищена. Історія зберігає в стані доконаної можливості та нереалізованої історії таке запитання: чи не були імперії ацтеків та інків передостаннім етапом імперіалізації, що мала поглинути всю Америку? Ми цього ніколи не знатимемо, але вочевидь саме в цьому напрямку йшов рух еволюції й саме цей напрямок підказують порівняння з іншими континентами. Американські континенти утворювали єдиний культурний ареал із півночі до півдня і мали прямувати до єдиного імперського об’єднання.

Ще далі в невизначений стан історії ми заглиблюємося, коли розглядаємо Африку. Якби з VII тисячоліття не почалося висихання Сахари та якби тривав нормальний перехід до неоліту, то невідомо, навіть з ретроспективного погляду, чи мав неодмінно Африканський континент породити два культурних ареали: ареал «банту» та ареал «берберів». Проте, зважаючи на висихання Сахари, сумнівів у нашому діагнозі бути не може. На північ від Сахари цей процес набув форми створення північноафриканського ареалу, який тягнеться від Атлантики до Червоного моря. Проте йому не вистачає матеріалу, потрібного для утворення імперії, тільки через те, що пустеля охоплює його майже повністю. За браком самостійності впродовж тисячоліть цей ареал відчував на собі дію сил притягання чи з боку Близького Сходу, чи з боку Європи. Єгипет, що став найактивнішою частиною залишкового ареалу, завжди схилявся в бік Азії, тому правомірно було б розглядати його як елемент азійського ареалу. На південь від Сахари Західна Африка характеризується численними ознаками цілком імовірного єднання з одним із ареалів Північної Африки, якби не утворилася пустеля. Проте Африка вологих тропіків, Африка банту — це окрема культурна спільнота й тягнеться аж до мису Доброї Надії. Цій частині Африки не вистачило часу навіть на те, щоб хоча б накреслити вірогідні контури кінцевої «імперії банту».

Явна хронологічна роз’єднаність між культурним ареалом та імперією, так само як передування першого, ставлять запитання: як пояснити експансію великих цивілізацій у просторі? Відповідь знайти важко й навіть неможливо, якщо брати за основу дві крайні позиції. Експансія не відповідає актуалізації якоїсь великої потреби, так, наче ідея цивілізації була якоюсь первинною програмою для реалізації і ця програма потребувала певного простору, який відповідав би її вимогам. Така точка зору не має права на існування, оскільки людський світ не містить жодної системи, про яку можна було б сказати, що її послідовні стани були неодмінні й передбачувані. З іншого боку, ми не можемо також стверджувати, що експансія є повністю несподіваним результатом незліченних і випадкових подій. Для цієї позиції відповіддю на зазначене вище запитання буде оповідь про події. Цю позицію важко захищати, оскільки великий розподіл на події дуже давній, розпочався ще в палеоліті й продовжувався протягом тисячоліть неоліту.

Така визначна настійливість у подіях наводить на думку про дію достатньо потужних і постійних чинників, щоб нав’язати певну просторову спрямованість поширенню культур. Чинники, які можна найлегше встановити, — це географічні умови. Але вони стають чинниками, з якими мають рахуватися люди, тільки через дію конкретних культурних контекстів. Поєднання фізичних даностей з культурними змінними вимагає, щоб будь-яка кореляція, що висувається, мала вигляд збагненної пари. Вочевидь визначальне місце слід надати двом парам, які могли істотно сприяти формуванню культурних ареалів, — клімату й сільському господарству, простору й зв’язкам.

Клімат — це типове чергування типів погоди на певному просторі. Сама погода — це певний стан атмосфери за такими параметрами, як атмосферний тиск, рух повітря, температура, вологість, хмарність тощо... Увагу одразу привертає перший очевидний факт. Між найбільшими культурними ареалами й окремими кліматичними зонами простежується певна емпірична відповідність. Найбільше вражає відповідність, що зв’язує індійський ареал із літніми мусонами. Вона характерна також для Близького Сходу та сухого субтропічного клімату з більш або менш випадковими й рясними дощами взимку, дуже спекотним і сухим літом. Римська імперія жила в умовах середземноморського клімату. Доколумбова Америка — в умовах міжтропічного теплого й вологого клімату, домінанта якого, проте, дуже сильно порушувалася висотою й холодними морськими течіями вздовж узбережжя, зокрема перуанського. Китай не ідентифікується з жодним окремим кліматом, а радше з непомітним переходом між усіма нюансами помірного та вологого тропічного клімату, а також із відсутністю пустельного розриву на кшталт са-харського: пустелі розташовані на окраїнах власне китайського світу.

Рільництво — і тваринництво, але набагато меншою мірою, а в Індії та Китаї навіть непомітною — демонструє застосування до землі методів роботи людини задля вирощування рослин, потрібних для її харчування. Клімат відіграє роль вирішального чинника тільки тоді, коли способи роботи людини чи значно залежать від клімату, чи нездатні впливати на нього або ігнорувати його, та якщо сільське господарство посідає чільне місце в економіці. Другу умову задовольняє вже той факт, що кліматичні зони, які корелюють із культурними ареалами, експлуатували сільськогосподарські економіки, тобто такі економічні режими, де рослинництво і тваринництво забезпечують найбільший внесок у виробництво — більше за вторинний і третинний сектори. Усюди сільське господарство більше не залежить від методів випалювання та тривалих парів; воно базується чи на нетривалих парах, чи на безперервній обробці. Така інтенсивна технологія рільництва відповідає, з точки зору демографії, густоті населення не менше сорока осіб на квадратний кілометр, тобто такій межі, яка наче надає великим культурним процесам вигляду цивілізації, схожої на супермозок: аби забезпечити певні вищі функції, кількість задіяних нейронів і щільність їхніх синаптичних зв’язків повинні перевищувати певну межу. Наслідком зв’язку між кліматом і рільництвом і місця рільництва в загальній економіці є те, що суспільства дуже чутливі до змін погоди та врожаю.

Перша з наведених вище двох умов забезпечується відсутністю будь-якого науково-технічного прориву, здатного нейтралізувати клімат за допомогою використання теплиць чи виведення стійких сортів рослин. Урожаї визначною мірою залежать від річних коливань температури й дощів за винятком теплих зрошуваних пустель. Зрошування додається до дощів і нейтралізує їхні коливання та вплив на врожаї. Ця обставина перетворює зрошування на технічний і економічний козир не лише для Близького Сходу з його нестабільним для рослинництва кліматом. До цього способу може вдаватися Індія, оскільки мусони проходять нерегулярно, у посушливі місяці можуть бути вичерпані накопичені запаси, а на Деканському нагір’ї випадає менше дощів, ніж на його периферії. Так само й у Китаї існують дуже контрастні пори року і дощі випадають достатньо нерегулярно, щоб зрошування стало тут вигідною інвестицією. Тільки Європа може майже повністю обходитися без нього.

Щодо зв’язку між простором і шляхами сполучення, то він очевидний і має водночас технічний і економічний характер. Техніка перевезень визначається здатністю людей до ходьби й перенесення вантажів, а також аналогічною здатністю гужових тварин, суходільних транспортних засобів і суден. Вартість цих способів перевезень значною мірою залежить від відстані, яку треба долати. Професійний посланець пішки долає в середньому шість кілометрів на годину на короткі відстані. Досвідчений вершник досягає середньої швидкості дванадцять кілометрів за годину. Дорогі системи підмін дозволяють нескінченно розширювати ці засоби, але не дозволяють вийти за їхні межі. Якщо додати до цього час на повернення, на роздуми й переговори, то виникають об’єктивні межі, які має враховувати ефективне керування, що базується на формулюванні наказів і контролі їхнього виконання. Ці межі становлять близько місяця в часовому вимірі та радіус в дві тисячі кілометрів у просторовому вимірі. Якщо столиця розташована в самому центрі, то найудатніша імперія може щонайбільше простягатися на таку відстань у всіх напрямках і покривати площу близько п’яти мільйонів квадратних кілометрів. Треба брати до уваги моря, пустелі й гірські масиви, які створюють майже не подоланні перешкоди, принаймні для тих видів діяльності, що стають рутинними. Зрештою, важкі вантажі можна перевозити тільки водними шляхами — морями, річками, каналами. Суходільні шляхи слугують тільки для перевезення предметів розкоші. У політичному утворенні великих розмірів кожен із його регіонів має бути самодостатнім у продовольчому відношенні й у задоволенні потреб в основних виробах ремісництва. І справді, імперія — це об’єднання самодостатніх економічних регіонів. Водний шлях згладжує це обмеження й ставить імперію в залежність від земель і морів, а головно від клімату з огляду на гідрографічні умови.

Інший вид зв’язку виглядає тонкішим і, можливо, важливішим для загальної історії. Розгляд культурних тем — естетичних, міфологічних, релігійних, пізнавальних, філософських, кулінарних тощо — дуже залежить від варіацій їхнього розвитку. Теми та їхні варіації можна прирівняти до полів можливостей, які люди освоюють за допомоги спроб, невдач, сортування, збирання, об’єднання, причому тут імовірні дві полярні ситуації. Або розвідка обмежується локальними й вузькими соціальними колами. Освоювані зони розташовані поруч одна одної в просторі й мало чи майже не сполучаються між собою. їхнє спільне поле цілком реальне, але ніхто не посідає таку позицію, яка б давала змогу відчути цю реальність. Просування до людської загальності майже неможливе, і навіть якщо воно здійснюється в якомусь моменті, то тільки випадково. Або локальне й регіональне освоєння сполучені, і це відкриває можливість виділення головних тем і сприяє просуванню до людської загальності. От і великі цивілізації визначаються саме тим, що змогли вхопити й розвивати субзагальні теми, які визначають найменш особливі види гуманізації, але без переходу до загального. Через це великі цивілізації опиняються в залежності від простору й сполучення, від близькості тенденцій між культурними ареалами та простором, який може бути опанований сполученням і який сам пов’язаний з кліматом вимогою регіональної продовольчої самодостатності. Загалом можна припустити, що культурний ареал є комплексною системою, де входять у взаємодію географічні даності — клімат, рельєф, гідрографія та гідрологія, відношення континентів і океанів — технічні можливості, доступні для емпіричного пізнання, перш за все сільськогосподарський економічний потенціал і культурне освоєння.

Культурний ареал і політія

Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які складалися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Культурний ареал та імперія — це не два боки єдиної реальності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі-тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. Належність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і можуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культурний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, культурний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два історичних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо нерішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільськогосподарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролювати населення різко зменшуються.

У цих поясненнях достатньо здорового глузду, але погане в них те, що вони не зовсім відповідають фактам. Можливо, повчальнішим було б пошукати причини того, чому історична реальність неохоче підтверджує теорію. Облишмо африканський ареал банту та американо-індіанський ареал, оскільки відсутність чи незавершеність у них імперіалізації не дозволяє робити якісь висновки. Зрештою, усі традиційні історії неоліту незавершені, бо всі вони були перервані несподіваним вторгненням модерності та її блискавичним поширенням на всю планету. Немає змоги зв’язати перервану нитку та доповнити незавершені історії. Навіть у максимально можливому масштабі історії людства потерпають від випадковості та можуть набувати цілком неочікуваного перебігу й для ретроспективного спостерігача. Ті декілька достатньо розвинених історією випадків, які можуть дати корисні відомості, вийшли з найрізніших процесів. Полярно відрізняються два приклади.

Китайський ареал точнісінько відповідає очікуванням теорії та майже повному ототожненню між ареалом та імперією, якщо принаймні виключити деякі випадки анексії, здійсненої останніми століттями в Тибеті, Туркестані, Монголії, які більше пов’язані з процесами, спричиненими виходом європейців за межі Європи в модерну епоху. У культурному й політичному плані Китай — це вісімнадцять провінцій. Культурний ареал виходить за політичні межі, оскільки він включає Корею, Японію та В’єтнам аж до лінії Гуе. Зазвичай схожість вражаюча і має бути пов’язана певною мірою з тим, що Китайська імперія — це ідеал імперії. Не виключено також, що схожість пов’язана в першу чергу з фізичними умовами. З півночі до півдня Китаю кліматичні контрасти такі, що за всіх часів відмінності між північним і південним Китаєм виражалися істотними відмінностями в усіх царинах. Так само зростаючий тиск континентальності на захід завжди призводив до дискримінації між прибережним Китаєм на сході та Китаєм внутрішнім. Але ці контрасти виглядають протилежностями, тільки якщо брати їх у їхніх крайніх проявах. У дійсності в усіх напрямках і всюди присутні переходи і в жодному разі немає розривів і стрибків з одного середовища до іншого. Кліматичні умови, узяті з півночі на південь і зі сходу на захід, створюють перший поділ Китаю не на дві чи чотири частини, а на понад двадцять.

Ця дія клімату доповнюється рельєфом. Напрямок гірських хребтів, розташування долин і русла малих і великих річок, узяті разом, з одного боку, приводять до сусідського існування двох десятків округів з яскраво вираженою самобутністю, а з іншого — полегшують сполучення між округами. Цей стан можна охарактеризувати так: він глибоко доцентровий. Таку доцентрову спрямованість ще більше підсилюють периферійні географічні умови, які істотно ізолюють Китай і утримують його від відцентрових поривів: океан на півдні й на сході, пустелі на півночі, величезні пустелі й гори на заході. Ця географічна ізоляція на краю Євразії характеризує Китай уже від часів палеоліту.

Європа дає приклад діаметрально протилежної ситуації та прямого відкидання тези: ареал ніколи не був імперіалізо-ваний! І проте ареал існує з найдавніших часів, за археологічними даними, він виникає разом із пізнім палеолітом і появою кроманьйонця. Той факт, що первісна історія як дисципліна народилася в Європі в ХІХ ст. і що в Європі були розпочаті перші розкопки, міг перекрити ту очевидну нині істину, що культурна стратиграфія, визначена вченими-пер-шопроходцями та їхніми першими наступниками — шатель-перон, перигорська культура, солютрейська культура, мадлен тощо, — стосувалася не виду, а його європейських представників. Європейський культурний ареал існує вже тридцять п’ять тисяч років. Його об’єднав у єдину політію лише на якийсь десяток років Наполеоном! Римляни в період найвищого ступеня своїх імперських здобутків мали в своїй імперії не більше половини Європи. Це докорінне роз’єднання між культурою й імперією найхарактерніша риса європейської історії, можливо, навіть єдина риса, що вирізняє виключно її. Її значення та її дивність такі, що нам хотілося б пов’язати їх із такими ж самими географічними умовами прямої дії, як і у випадку з Китаєм. Але ми не бачимо й найменшої шпаринки, яка давала б змогу стверджувати, що відцентрові сили в Європі були такі потужні, що відвертали від будь-яких спроб завоювання. Римлян зупинили не відцентрові сили за Ельбою в їхньому неминучому просуванні до Одеру, а кривава поразка в Тевтобурзькому лісі в 9 р. н.е. та політичне розв’язання встановити кордони на Рейні й Дунаї. Карл Великий і його наступники не встояли не через відцентрові сили, а через брак засобів.

Можна наводити й інші пояснення. Три обставини зовсім різного характеру з’являються одна за одною і затримують, потім запобігають і нарешті перешкоджають здійсненню політичного об’єднання. Перша з них — це льодовиковий період, у результаті якого льодовиками ще десять-дванад-цять тисяч років тому була вкрита значна частина Європи, що затримало неоліт на кілька тисячоліть. Ця затримка проявляється дедалі яскравіше мірою віддалення від Середземного моря та наближення до Скандинавії. Нам відомо, що між початком неоліту та його імперським завершенням лежить проміжок часу в п’ять-сім тисяч років. За цією міркою, середземноморська Європа досягла імперської зрілості на перетині II й І тисячоліть до н.е., Центральна Європа досягла її на початку християнської ери, а Північна Європа — майже на тисячу років пізніше, коли різко заявили про себе вікінги і з’явилися на сцені слов’яни. Ця відносна затримка з причини четвертинного зледеніння позначилася на другій обставині — повному перенесенні центра ваги європейської історії до Середземномор’я та втягнення її до культурної орбіти Близького Сходу. Фактично, традиційна європейська історія по-справжньому починається тільки з падінням Римської імперії та після гігантського руху зі сходу на захід. Третя обставина цілковита випадковість, а саме те, що європейський політичний світ, який походив з феодалізму, опинився включеним в олігополярну трансполітію, стійку до будь-якої спроби імперської диверсії.

Індійський і азійський ареали посідають проміжне місце. Індійський ареал більше тяжіє до китайської моделі. Рух до імперії здійснюється дуже різними шляхами, хоча й паралельно по обидві сторони, і досягає логічного завершення в одному й тому самому столітті — при Ашоці (бл. 268-232 рр. до н.е.) і в 221 р. до н.е. Але географічні умови Індії, сприятливі до замкнення на собі відносно зовнішнього світу, підсилюють також відцентрові сили. Індо-гангська система різко контрастує з масивом Декану. Клімат і спосіб рільництва зосереджують населення по периметру субконтиненту. Русла та напрямок річок заважають рухові й майже унеможливлюють його через водний режим, що визначається мусоном, принаймні в Декані. Урешті-решт, континентальний характер проявляється тим більше, що узбережжя мало придатне для судноплавства, навіть звичайного прибережного.

На Близькому Сході відбувається переважно розсіяння. Його спричиняють не відцентрові сили, а клімат з характерною для нього посухою та нерівним розподілом водних ресурсів. Рільництво в цих зонах стихійно й невмолимо звертається до оазної моделі. Такий режим характеризується замкненістю й ізоляцією, а також значними труднощами в сполученні. Пустелі між оазами мають також важливе воєнне значення, що підтвердили бої Другої світової війни в Північній Африці. Утримувати пустелі неможливо, і це дає змогу нападникові просуватися на величезні відстані та вимагає від військ різких наступів чи відступів на сотні й тисячі кілометрів. Агресорові достатньо напасти тільки на одну оазу одночасно з огляду на дуже високу вартість об’єднання оаз. Йому достатньо бути лише трішки сильнішим за найпотужнішу оазу, щоб забезпечити собі вражаючі завоювання. Цю перевагу врівноважує така ж сама перевага, яка надається новому агресорові. Результатом стає типове для цього ареалу чергування між гігантськими завоюваннями імперського характеру та розпорошенням на безліч політій.

І ще один приклад, не схожий на всі інші. Римська імперія не відповідає жодному культурному ареалові. У ній об’єднані елементи трьох ареалів, близьких до Середземноморського басейну: уламок сахарського ареалу, який уникнув перетворення на пустелю, південна та західна частини європейського ареалу, західна частина азійського ареалу. Винятковість Римської імперії мала важливі історичні наслідки. У певному сенсі Римська імперія ніколи не повинна була б виникнути, і її нелогічне виникнення мало привести її до остаточного розпаду. Вона вочевидь затримала імперіалізацію Європи, перед тим як непрямо сприяти провалові такого процесу. Вона забезпечила сполучення сходу й заходу через Середземне море, і це мало вирішальне значення для формування європейської цивілізації. Вона стала вирішальним чинником для перемикання історії на Близькому Сході та в Європі зі сходу на захід після тисячоліть її руху в протилежному напрямку.

Імперія як імовірна трансполітія

Умови тривалості імперії мають морфологічний і політичний характер. Морфологія визначає принципи єдності та злагодженості імперського суспільства. Апарат політичної влади має бути здатним постійно контролювати завойовану країну та відвертати чи подавляти будь-які спроби відділення. Фінансово він залежить від технічних і економічних обмежень, тоді як його потреби визначаються обставинами, які не спроможні врахувати ці обмеження. Такий непідвладний волі розрив між потребами й ресурсами змушує кожну імперію жити постійно або майже постійно не за своїми можливостями. З іншого боку, на цей апарат діють відцентрові сили, яким колись уже неможливо буде опиратися, а ще впливає неминуче ослаблення центру, тож, рано чи пізно периферія бере гору над ним. Морфологічні процеси можуть докорінно різнитися між собою — залежно від імперії. Але в усіх них є дві спільні ознаки: з одного боку, вони не залежать від імперії як такої; а з другого — морфологічні процеси так само добре й навіть краще підходять до набагато менших спільнот, ніж імперія. Перша обставина веде до того, що групи населення, включені до імперії, не мають у ній жодної потреби, аби жити «в суспільстві». Друга вказує на те, що сам по собі розпад імперії не ставить жодної морфологічної проблеми. Щоб краще зрозуміти ситуацію, слід подивитися на неї в протиставленні іншим, як-от полісу й нації, де збіг морфології та політії робить щонайменше проблематичним політичний розпад. Нам важко уявити Афіни чи Рим у стані розсіяння або Францію, яка пішла ще далі шляхом ототожнення нації й політії.

Висновок цілком однозначний. Для увічнення імперії не можна створити потрібні умови надовго. Рано чи пізно імперія розпадається і знову виводить культурний ареал, який вона об’єднала, у трансполітійне становище. Але по оновленню культурного ареалу, з огляду на те, що одні й ті самі причини дають одні й ті самі результати, знову розпочинається просування до імперії, і рано чи пізно імперська єдність відновлюється. Це відновлення є тому вірогідніше, що розпад імперії не повертає відповідні суспільства до їхньої вихідної точки, в початковий стан неоліту. Технічний і економічний прогрес незворотний, принаймні на тривалу перспективу, адже досягнутий рівень відповідає потребам і відбиває здатність їх задовольняти. Навіть дуже помітний відступ від цього рівня може бути тільки тимчасовим; у певний час він буде надолужений. Так само лінією еволюції, яка привела від племені до імперії, зовсім не можна рухатися назад. Окремі племена можуть знову зайняти перше імперіалізовані країни, але це не повернення до племінної морфології — ідеться радше про вихід племен з їхніх гірських, степових чи пустельних схованок. Усе відбувається так, немовби людство, досягши після тривалого і складного шляху певної стадії, уже не випускає її з ока. Хоч якою буде відстань, на яку наступні обставини віддалять його від неї, людство тримає цю стадію на прицілі й прагне повернутися до неї. Власне, обставиною, яка найкраще здатна якнайдовше затримати повернення до досягнутої точки, є демографічний чинник. Демографічний зрив може зруйнувати мережі, на які спирається передання цивілізації.

Тільки ареал Близького Сходу реально піддається загрозі демографічного спаду. Ця слабкість ареалу пояснюється кліматичними умовами, які справляють свій вплив безпосередньо і опосередковано. Опосередковану дію кліматичних умов можна проілюструвати на прикладі зрошення, яке — там, де воно неодмінне й можливе, — ґрунтується на утриманні інфраструктури і (менш очевидно) на дренажних роботах, здатних запобігти засоленню ґрунтів через підйом розчинених солей та їхнє випарювання й відкладання на поверхні. Безпосередніше їхня дія проявляється в тому, що через нерівномірність опадів та їхній рівень на межі вимог для нормального рільництва угіддя уразливіше щодо родючості, рівноваги, ба навіть свого існування. Додамо до цього ще й можливий внесок тваринників у використання земель. Послаблення політичного контролю може заохочувати їх до захоплення угідь і перетворення їх на пасовиська. Коли домінують самі пастухи, приміром у турків, перетворення угідь на пасовиська може сягати значних розмірів. Відомо, проте, що випасна економіка витримує щільність, яка вдесятеро нижча за щільність хліборобської економіки з огляду на те, що калорійність травоїдних тварин у сім разів менша за калорійність рослин. Передня Азія зазнала тривалих фаз демографічних зривів, про силу та тривалість яких ми знаємо дуже мало. Відомо, що в УІІІ-ІХ ст. Візантійська імперія намагалася розв’язувати свої проблеми недонаселення за допомогою масового переселення балканських народів. Європейські мандрівники, що відвідували Османську та Іранську імперії в ХVІІІ-ХІХ ст., розповідають про покинуті села й міста, і з їхніх розповідей виникало відчуття демографічної катастрофи.

Навіть на Близькому Сході досягнуті в минулому рубежі залишаються в пам’яті аж до найбільших глибин занепаду. Об’єднання й розпади чергуються, надаючи історії імперій циклічного ритму. У масштабі століть, якщо не звертати уваги на неістотні пертурбації, нормальним ритмом імперій мав би бути круговий цикл. Проте факти погано підтверджують такий висновок. Тут знову відзначається Китай, віддаляючись від нормальної циклічності в напрямку тенденції до послаблення розсіяності та тисячолітнього зміцнення об’єднання. Так, Китайська імперія зазнала одного-єдиного етапу тривалого розколу — з III по VI ст., у період між занепадом династії Хань і династією Суй, а надто династією Тан, тобто практично протягом чотирьох століть. Цей етап був достатньо тривалим, щоб окреслилися процеси, які, якби їх підтримували ще довше, могли б повернути історію Китаю зовсім в іншому напрямку. Але тоді перемогло єднання: воно переривається менше ніж на століття між династіями Тан і Сун у Х ст., а згодом ще на століття з лишком між династіями північних і південних Сун. З приходом монгольської династії Юань з другої половини XIII ст. єдність уже не ставитиметься під сумнів аж до наших часів. Відхилення Китаю від наведеної вище циклічної норми пояснюється не тільки достатком доцентрових сил. Воно безпосередніше відповідає політичним і морфологічним чинникам, які досягли зрілості за династії Тан і які повністю знімають обмеження, що тяжіє над владним апаратом.

Усі інші ареали віддаляються від циклічної норми в іншому напрямку: розпад упевнено бере гору над єднанням. Європу навіть не беремо до уваги, оскільки вона ніколи не знала імперського об’єднання. В !ндії об’єднання відбувалося тричі — до модерної епохи та англійців: династія Маур’я протягом трішки більше ста років у III ст. до н.е.; династія Гуптів у IV i V ст.; Моголи в XVI i XVII ст. Передня Азія зазнала лише одного повного імперського об’єднання, нав’язаного персами Ахеменідів у період від середини VI ст. до н.е. і завоюванням Александра в 330 р. до н.е. Це єдиний період, коли ареал був майже повністю включений до імперії. Абба-сиди у період від середини VIII ст. до середини X ст. досягли меншого успіху. Щодо Османів у XVI-XIX ст., то вони ніколи не домінували над Персією. Про причини перемоги розсіяння вже частково говорилося вище. На Близькому Сході розселення людей набуває форми оаз, відділених одна від одної пустелями чи малонаселеними районами. Така багатоцентрова структура простору ще більше підкреслюється в своєму політичному вимірі. I справді, політична влада зосереджена в містах. !мперське завоювання за таких умов полягає або в навалі племен і в захопленні ними міст, або в розширенні потуги міста, аж доки воно не буде в змозі захоплювати інші міста. Географічне розсіяння сприяє завоюванням через складність об’єднання міст для захисту. Але відповідно через аналогічні причини вартість контролю з боку імперського апарату зростає до рівня, який з часом стає неможливо витримувати. Історія довела, що переваги, які здобувають завойовники завдяки географічним умовам, зникають під дією перешкод, з якими стикається центральна влада.

Приклад Індії веде до аналогічного, несприятливого для імперського єднання результату, але дуже несхожими шляхами. Домінантним чинником є панування відцентрових сил. Проте вони справляють свій вплив неочікуваними каналами. Континент поділений на дві основні частини: індо-гангську долину і Декан. Кожна з частин — це багатополярна транс-політія, в якій стихійно діє рух об’єднання через війну. Щойно одна з політій досягне відносно міцного єднання, вона вирушає на завоювання другої. Процес майже завжди починався з півночі, об’єднуваної або внутрішніми силами, або (частіше) завойовниками, які з’являлися з північного заходу, починаючи від самих арійців. Збереження політичної єдності між північчю та півднем наштовхується на пряму протидію відцентрових сил. Унаслідок на неможливості витримати їхній тиск єдність дуже швидко розпадається. Проте неможливо також і замкнутися в менш витратному становищі, коли північ і південь задовольнялися б кожний своєю єдністю. Двополюсна система нестабільна за своїм внутрішнім змістом і не може існувати в стані тривалої рівноваги. Кожна частина змушена жити невідповідно до своїх достатків у стані готовності до мобілізації своїх ресурсів. Виснажуючись на досягнення неможливого, кожна зрештою втрачає контроль над своєю часткою континенту. За цим каскадом іде політичний розпад, який може звести політичну Індію до рівня кланів із сотні сіл кожен. Така ситуація призводить до відновлення багатополярного процесу, теж нестійкого за своїм характером. Він спричиняється до постійних війн і групування з кінцевою перспективою об’єднати кожну частину континенту, а далі й об’єднання в імперію. Ясна річ, історична реальність тільки приблизно відповідає цій моделі. Але вона дає змогу зрозуміти, з одного боку, вражаючий ступінь слабкості індійських політій на всіх рівнях політичної інтеграції, а з іншого — складність і постійність конвекційних процесів, які зачіпають увесь комплекс. Ці процеси не циклічні, а радше хаотичні, але цей хаос дотримується принципів конвекції, коли вона має справу з нестійкими та в’язкими матеріалами.

Імперський мир

Слава, якої найбільше прагнули імперські династії і яку з такою щедрістю визнавали за ними історики, — це слава династій, які встановлювали мир. Пересічний здоровий глузд легко долучається до таких вихвалянь і вклоняється перед миром, хоч яким він буде: pax sinica, romana, indica, britannica. Оскільки імперію визначає об’єднання трансполітії в політію, а політія — це суспільний простір цілеспрямованого замирення, імперіалізація насправді кладе край війнам у масштабах культурного ареалу. Ця теза тавтологічна і стає такою то більше, що точніше відповідає імперія цьому поняттю. Правду кажучи, наведене поняття відбиває не ідею миру, а ідею не-війни: після завоювання старих політій і розчинення їх у імперії вони припиняють воювати між собою. Але мир — це не тільки відсутність війни, це головно замирення й урегулювання конфліктів способами, які запобігають вживанню насильства. Єдиний вихід, щоб досягти успіху на цьому шляху, полягає в тому, щоб покласти замирення на плечі правосуддя у вигляді законів і права. Метою політика є мир через правосуддя. Тож, перш ніж видавати імперії диплом замирителя, слід якомога уважніше придивитися до неї під кутом зору миру як не-війни та під кутом зору миру через правосуддя.

Щодо імперії як політії, яка замирює трансполітію, межі цієї тавтології можна побачити з першого ж погляду. Оскільки досі жодна імперія не була всесвітньою, то будь-яка історична імперія залишалася в стані потенційної війни з неімперіалізованими народами та політіями. Це очевидне застереження не дозволяє жодній імперії заявляти, що вона поклала край війні. У кращому разі вона кладе край війнам, які вирували в спільноті до її імперіалізації. Простори за межами імперій настільки немирні, що з них можуть приходити «варвари», які кидаються завойовувати імперію. Вона — приваблива жертва через розкіш правителів і цивілізації, жертва, яку відносно легко подолати. Центром воєнної ваги імперії, як казав Клаузевіц, є не стільки її армія, яка може після нищівної поразки відновитися в іншому кутку імперії, скільки династичний правитель і його сім’я: якщо їх убити чи зробити маріонетками, то імперія переходить до переможця. Для миру тут є й друга межа: завойовники й загарбники постійно загрожують імперії. Найважливішою й найсерйознішою є третя межа. Імперія крихка за характером і за способом заснування. Досить їй розпастися, і стихійно знову виникає війна. Це — найочевидніша ознака того, що імперія більше забезпечує стан не-війни, ніж миру. Навіть у період єдності імперському спокоєві весь час загрожують заворушення, що підтверджує тезу про стан не-війни.

Політичним режимом імперії обов’язково є абсолютна ієрократія. Вона прагне поєднувати три способи здійснення влади: силу, авторитет і керування. Але ці три способи не можна об’єднати в одних руках так, аби сила не переважала над двома іншими. Правосуддя не може народитися з сили тих, хто панує, та зі страху підкорених. В імперії мало шансів на замирення через правосуддя та безліч можливостей чинити несправедливо, проте не стільки через вади голови й центральних органів, скільки через розгалуження владного апарату в усьому суспільстві й на всіх рівнях. Усередині імперський мир більше скидається на унеможливлен-ня проявів конфліктів під страхом жандарма, ніж на їхнє ненасильницьке розв’язання засобами закону й права. Таке унеможливлення безпосередньо залежить від контролю, який здійснює владний апарат, і його репресивних можливостей. Можливості його визначаються наявними ресурсами та умовами сполучення. Ті й ті обмежують імперський мир з точки зору змісту та масштабів поширення. Найбільше імперський мир виявляється в центрах влади й у зонах їхнього безпосереднього впливу. Його головне завдання — запобігти та придушити найсерйозніші прояви насильства, бунтів і повстань, які загрожують самій владі. Сільськогосподарська економіка, яка болісно реагує на зміни погоди, податкова система, що стає ненаситною через неконтрольовані потреби, численні акти несправедливості з боку абсолютного режиму ієрократії призводять до того, що бунти, повстання, селянські війни постійно загрожують видимому мирові імперії. Остаточна картина — це міста, переважно добре контрольовані й приборкані, причому контроль і приборкання поширюються на основні шляхи, які зв’язують міста між собою; це також села, які перебувають у стані якщо не постійного, то принаймні періодичного потенційного чи фактичного спротиву, і неконтрольовані зони, де панують розбійники.

Усі ці застереження реальні й важливі, але вони не заперечують так само реальний факт, що перетворення транс-політії на політію вилучає війну з цього кола. Проте етап, який передує народженню імперії, має всі шанси бути моментом воєнного та войовничого пароксизму. Наприкінці тисячолітнього процесу політичного злиття за межами племінного світу залишається тільки два чи три можливих кандидати на кінцеву перемогу. Кожний кандидат має засоби, накопичені в попередніх перемогах, і кожний зацікавлений у мобілізації всіх своїх засобів, оскільки йдеться або про падіння в політичне небуття, або про найвищу політичну перемогу. Війна до появи імперії може бути страшною і зачепити численні маси людей. Але ось вона раптом кінчається, встановлюється мир, і всі можуть із полегшенням зітхнути. Проте мірою того, як закріплюється й триває імперія, мир стає дедалі менш реальним. Порушення життя імперії повинні сприяти радше підтриманню й увічненню імперської ідеї, а не навпаки. Від цієї ідеї до міфу про імперський мир лише один крок.

У разі зіставлення цих гіпотез із історичною реальністю знову привертає до себе увагу надзвичайна нормальність китайського прикладу. Він майже точно відповідає очікуванням теорії. Pax sinica стає реальністю одразу — якщо не з першим імператором Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е., людиною ідеологічно жорстокою, то принаймні з династією Хань із 206 р. до н.е. після двохсот п’ятдесяти років безкінечних і дедалі запекліших воєн між князівствами — претендентами на імперію. Імперія назавжди ототожнювалася з ідеєю миру. Йому весь час загрожували чужоземні племена, внутрішні інакодумці, розбійники, селянські війни. Під час змін династій і загострення суперництва між кандидатами на трон спалахували страшні громадянські війни, які тягнулися, аж доки переможець знову не встановить мир. Китайська нормальність є вираженням збереження політичної єдності, починаючи від династії Тан. У цей період відбулося реальне культурне й соціальне знецінення військового ремесла. Китайський шлях до почестей і багатства пролягає через успіх у літературі та на цивільній службі, тоді як вояків дедалі більше прирівнюють до розбійників і вони легко стають такими в періоди заворушень, перетворюючись на «сеньйорів війни». Найдивовижнішим символом цієї мирної орієнтації Китайської імперії була Велика китайська стіна. Її оборонна цінність дорівнювала цінності лінії Мажино. Але вона відбиває характерні настрої замкнення в собі та відмови від агресивних дій.

Європа знову знаходиться на протилежному полюсі, куди її заводить повне відхилення від норми. Хоч як далеко зазирнути в історичне минуле Європи, війна завжди була тут на порядку денному. Найприйнятнішим періодом для визначення початку традиційної історії Європи може бути, очевидно, середина III тисячоліття до н.е., яка відповідає індоєвропеїзації ареалу, що відбувалася через поширення культурних рис, міграції населення, а також найвірогідніше поєднанням цих двох шляхів. Відтак війна тут ніколи не кінчалася; це були війни племен, війни міст, війна за розбудову Римської імперії, війна між нею та варварами, війна між варварами, що успадкували імперію римлян, війна з сарацинами, норманами, угорцями, війна між державами, війна за завоювання всього світу й на завершення дві світові війни! Нав’язлива ідея війни — це європейське викривлення. Шлях до імперії викликав такі ж самі воєнні хвилі, як і в інших місцях, але остаточна поразка імперіалізації завадила встановленню тривалого миру. Не досягши миру імперською не-війною, Європа змушена була шукати його іншими шляхами. Цей пошук дав змогу європейцям розвинути в собі ностальгію за імперським миром, яка була тим гострішою, що вони його ніколи не знали, а отже, мусили спиратися на pax romana. Ідея Римської імперії та умиротворення імперією залишалася живучою в Європі аж до XVIII ст., доки в свідомості не виникло альтернативне вирішення, підказане історією по виході з першої Тридцятилітньої війни (1618-1648), — «згода націй», а коли й воно зазнало поразки в другій Тридцятилітній війні (1914-1945), європейці стають на шлях політичної єдності, забезпечуваної вже не за допомогою війни та імперії, а свідомою відмовою від суверенітету на користь створеної загальним розв’язанням європейської політії.

Статус війни й миру в Індії та Передній Азії щось проміжне між Китаєм та Європою. У періоди імперського об’єднання, навіть такого неповного, яким було об’єднання в Османську імперію, Азія прагнула радше до китайського прикладу — зовнішнього умиротворення через закриття кордонів і внутрішнього через придушення. Але з огляду на гео-політичне становище відносно євразійських степів і на постійну присутність племен, готових зійти з гір чи вийти з пустелі, Азію струшували головно племінні навали та вторгнення. Вони періодично повторювалися впродовж тисячоліть і постійно вводили в дію воєнну машину, проте в дуже відмінний від Європи спосіб, для якої характерними були набіги, вилазки, розорення, спустошливі напади, приховане суперництво.

В Індії нестійкий характер політій і конвекційні рухи, які позначалися на їхньому утворенні, врешті-решт призвели до такого становища, коли війна стала майже винятковою справою тих, хто змагається за провідні політичні позиції. Народу ця боротьба не стосується і не зачіпає його. Грецькі пам’ятки зі здивуванням донесли до нас дивну на їхній (як європейців) погляд ситуацію, коли тоді як війська б’ються, селяни продовжують обробляти свою землю зовсім поруч, байдуже очікуючи — можна було б додати — на появу переможця, який візьметься витискати з них соки аж до межі виживання. Індія прийшла майже до повного розриву між політичною організацією й суспільством. Суспільство перебуває під опікою цілком самобутньої будови — кастового режиму, який, можна стверджувати, народився саме з неспроможності політій і дозволяє пристосовуватися настільки, що дає змогу обходитися без політій, як це було в племінній будові.

Імперія як замкнена система

Імперія — трансформація трансполітії в політію, яка супроводжується її цілеспрямованим злиттям з максимальним культурним ареалом. Оскільки ніколи не виникало планетарної імперії, то всі історичні імперії повинні були співіснувати з культурними ареалами й народами, які залишалися поза межами їхнього впливу. Але згідно з двома центральними характерними рисами імперії, зовнішні для неї масиви людства перебувають щодо неї в особливому становищі. Трансполітія імперії характеризується двома ознаками. Це — не постійна система гри, а радше суміжне існування спільнот, стихійний графік динаміки яких полягає в ігноруванні одне одного. «Не імперське» не означає тільки «поза імперське», а може бути також і «неакультурованим внутрішнім», якщо є частини і групи, які перебувають у стані майже постійної незгоди з нею.

Цілеспрямоване ототожнення ареалу, який може бути імперіалізований, з максимальним культурним ареалом робить з імперії ойкумену — всю землю, населену людьми. Відповідно, усе те, що знаходиться ззовні цих двох ареалів, слід сприймати як територію, населену істотами, які ледь чи можна вважати людськими. Звідки таке спонтанне сприйняття та поділ виду на принаймні два відмінні різновиди — Ми та Інші? Витоки цієї дихотомії сягають набагато далі, ніж епоха утворення імперій. Уже на стадії племені реального чужинця сприймають як не зовсім людину. Пояснення цього явища слід шукати в потенційності людської природи: людиною не народжуються, а стають. Оскільки стати людиною можна в різний спосіб, кожен із таких способів розвиває всі характерні риси підвиду або різновиду. Але стрибок від сприйняття культурних відмінностей між Нами й Ними до сумніву щодо належності їх до людей передбачає, що ці відмінності достатньо виражені, щоб утруднити сприйняття спільного для обох способів бути людиною. Потрібно, інакше кажучи, ураховувати культурні рівні реальності. Цивілізація найменш особливий культурний рівень, якщо не торкатися загальності людини, субзагальний рівень, де може видатися дуже слушною, принаймні в очах зацікавлених, його ідентифікація з загальністю людини. Таку оптичну ілюзію називають етноцентризмом. Він, власне кажучи, не полягає в упевненості в перевазі своєї культури над чиєюсь іншою, оскільки така претензія припускає наявність багатьох культурних способів бути людиною та поєднує їх з певною градацією способів, в якій неначе випадково свій спосіб посідає чільне місце. Етноцентризм як такий іде набагато далі — він ототожнює особливий спосіб бути людиною з людським узагалі. Етноцентризм уникає сміховинності, тільки якщо стає слушним, а найбільш слушним він стає, коли прирівнює загальнолюдське до субзагального. Саме цивілізації та — за асоціацією — імперії повинні живити найбільш слушні сумніви щодо єдності людського виду. І дійсно, позаімперсь-ке варто сприймати як незнайоме, загрозливе, дивне, гідне зневаги, нецікаве.

Але не-людське можна тлумачити і сприймати також як над-людське, так і як недолюдське. Так, приміром, у китайській літературі починаючи з «Подорожі на Захід»[5] неки-тайський світ сприймається як фантастичний простір, населений істотами з над-людськими здібностями, де з людьми трапляються дуже дивні пригоди. Хоча зовнішній світ сприймається як над— або недо-людський, він усе одно залишається не-людським, адже людське ототожнюється зі звичним субзагальним способом бути людиною. Це ставлення, притаманне цивілізаціям та імперіям, можна краще зрозуміти через порівняння з єдиним культурним ареалом і єдиною цивілізацією, яка ніколи не була імперіалізована, — з Європою. Тут починаючи від греків ми теж зустрічаємо суто етноцентристське переконання, що грецький і європейський спосіб бути людиною єдиний по-справжньому людський спосіб. Але вже з самої тієї причини, що і Греція, і Європа були не політіями, а трансполітіями, поставало запитання: в чому ж полягають ці два способи? Нелегко дати визначення греків і європейців, не плутаючи їх мимоволі з афінянами й англійцями чи зі спартанцями й французами. Якщо не бути надзвичайно вузькоглядними, то важко після певного культурного рівня не впевнитися, що може існувати кілька способів бути греком чи європейцем. Можливо, не забороняється ставити один із них вище за інші, але, незалежно від прийнятої класифікації, мається на увазі, що йдеться завжди про людей. Звідси — можна включати не-греків і не-європейців до кола людського й навіть надавати їм місце в спільній класифікації. Місце, яке стихійно виділяється чужинцеві, має знаходитися в нижній частині класифікації, але не виключено, що воно підніметься нагору. Відтак чужинець може сприйматися й подаватися як людський, а не над-людський спосіб бути більше й краще людяним. Достатньо, наприклад, уважати його наближенішим до природи й менше зіпсованим цивілізацією. Ще від часів Геродота і його опису скіфського світу спостерігається таке обернене стихійне сприйняття, але воно стане панівним у Європі з XVI ст. і з початком використання американських індіанців у ідеології. Для більш зачерствілих і менш поінформованих осіб навіть культурно найвіддаленіший чужинець сприймається як людина так само, як і всі інші люди, — ні вищим, ні нижчим, але не таким, як вони. Таке раціональне ставлення, яке можна розвинути в емпіричне чи в наукове знання, ми зустрічаємо від часів греків — од Геродота або Ксенофонта до Страбона, а в Європі — з XVI ст. в описах Західної Індії.

Така точка зору і таке ставлення невідомі іншим. В імперіях суб’єктивне сприйняття зовнішнього як нелюдського світу збігається з тим об’єктивним фактом, що цей світ важко завоювати й контролювати з причин клімату та сполучення. Цей збіг указує, що імперіалізований культурний ареал мав би замкнутися на собі самому й не цікавитися зовнішнім за умови, що він може так діяти. Цю гіпотезу слід доповнити трьома наслідками. Наслідок 1: дві або більше суміжних імперій прагнуть не битися між собою, а повернутися одна до одної спиною та ігнорувати одна одну; найкраще для них було б бути розділеними нічийною землею, щоб максимально обмежити контакти та ризик конфліктів. Наслідок 2: дві або більше імперій не утворюють, власне кажучи, трансполітію; слід вирізняти два трансполітійні стани: один, коли політії змушують одна одну до спільної гри, яку жодна з них не в змозі контролювати, і другий, коли політії існують поруч і мають між собою лише банальні контакти. Наслідок 3: імперська стадія може бути остаточним завершенням історії людини, коли планета і людство поділені на кілька цивілізацій і на стільки ж імперій, кожна з яких замкнена на собі й займається розробкою власного субзагального поля можливостей. Загальна історія зазнала докорінного повороту завдяки європейцям і модерності. Без цього повороту неможливо, звичайно, стверджувати, що колись не могла б виникнути об’єднана історія за межами розрізнених історій, але можна припустити, що її виникнення затрималося б, можливо, на тисячоліття. Цей поворот — збій у загальній історії.

Можна перевірити слушність гіпотези та її наслідків. Третій наслідок підтверджує — наскільки такі історичні питання можна підтвердити — Монгольська імперія ХІІІ ст. Нещодавно об’єднані племена своїми стрімкими завоюваннями створили імперію з двох культурних ареалів — Китаю та Середньої Азії — і мало не долучили до неї європейський ареал. Щодо Індії, то вона в усі часи залежала від милості войовничих армій, як це можна бачити на прикладі нащадків Чингізхана, яких вигнали на початку XVI ст. Тож, можна припустити, що вся Євразія могла б бути об’єднана в єдину імперію. Ця можливість не спростовує наслідок 3. Монгольська імперія в тому вигляді, в якому вона існувала та якою могла б стати, утворилася не в результаті завоювання кількох імперій якось іншою імперією, а в результаті майже одночасного завоювання кількох імперій одними й тими самими племінними утвореннями. Завоювання тієї чи тієї імперії одним племенем або об’єднанням племен — річ банальна. А те, що дві імперії одночасно визріли для завоювання, видається вже менш банальним, а навернуті в іслам араби скористалися такою ситуацією, щоб досягти дуже малоймовірного успіху в захопленні всієї чи майже всієї Передньої Азії, подолавши Перську імперію Сасанідів і чималу частку Візантійської імперії. Монголи могли б дістати вигоду з іще менш імовірної, але можливої комбінації обставин. Однак ми можемо сумніватися, що така імперія, об’єднана тільки на рівні панівної верхівки, утрималася б надовго. Створена імперія розвалилася невдовзі після завоювання, і кожний ареал повернувся до своєї самостійної історії.

Між Китаєм та Індією могли відбуватися дуже значні культурні запозичення, починаючи з буддизму, який приходить у Китай на початку нашої ери і відіграє реальну й визначну роль з початку IV ст. Ці запозичення йшли караванними шляхами Центральної Азії, і їхніми носіями були караванники, купці та проповідники. Щодо політичних і воєнних контактів, то вони залишалися потенційними. Між Індією й Близьким Сходом запозичення були більшими за кількістю та постійнішими в обох напрямках, але ніколи не було серйозних спроб політичного об’єднання цих двох ареалів. Коли Александр Македонський дійшов до Інду, він, можливо, і хотів би піти далі, але його відмовили воєначальники. Індію ж, навпаки, періодично захоплювали загарбники з Середньої Азії, що надходили з північного заходу, але ці завоювання відбивають проблематику пересування правлячих еліт в ареалі, а не проблеми політичного об’єднання ареалів. І врешті-решт, культурні запозичення між Близьким Сходом й Китаєм постійно відбувалися протягом тисячоліть Великим шовковим шляхом і степами Середньої Азії, але ці контакти ніколи не були прямими, воєнними та політичними. Коридором євразійських степів скористалися монголи й турки, періодично навалюючись зі сходу на захід аж до Близького Сходу, а китайці ніколи цим шляхом не йшли. Вони тихенько сиділи в себе й, зрештою, надали історикові показове підтвердження його гіпотези. У цьому питанні приклад Китаю зразковий, він постає як ідеал імперії. Монгольську династію Юань у 1367 р. замінює китайська династія Мін. Упродовж першої половини її правління аж до кінця XV — початку XVI ст. Китай виявляє незвичний інтерес до зовнішнього світу. Створюється морський флот, і купці наважуються вирушати аж до Індійського океану й берегів Африки. Але немовби налякані власною сміливістю та небезпекою для себе з огляду на відкриття назовні Мін запроваджують жорстку ізоляцію, яку зроблять для себе ще більш глухою століттям пізніше їхні японські імітатори з сьогунату Токугава.

Незнання імперіями зовнішнього світу настільки глибоке, що його можна пояснити тільки відсутністю контактів, помноженою на брак цікавості. Так, наприклад, величезний брахманський літературний спадок не містить нічого про щось не індійське. Китайська література майже нічого не розказує про те, що не є китайським або ж губиться в легендах і казках. «Подорож на Захід» розповідає, як видається, про подорож до Індії в VI ст. китайського буддійського монаха, який вирушив туди на пошуки священних текстів своєї віри. Цей монах справді існував і дійсно переклав і привіз пожовклі писання. Проте найобізнанішому ерудитові дуже важко було б знайти в цьому романі хоч якісь відомості про Індію. Більш дивний і більш показовий приклад мусульманських мандрівників, географів та істориків з Близького Сходу. Серед них є приємні винятки, найпомітнішим з яких можна вважати аль-Біруні, який у своєму трактаті про Індію наводить численні гідні віри відомості. Але такий гігант XIV ст., як Ібн Хальдун, дуже поінформований і дуже точний в усьому, що стосується його власного світу, як на диво, нічого не знає про світ християнський — як латинський, так і візантійський. У тому ж столітті найвизначніший мандрівник Ібн Баттута в своїх надзвичайно тривалих подорожах бачить тільки все мусульманське. Така замкненість і сліпота різко контрастують з відкритістю та гостротою зору грецьких і європейських авторів і спостерігачів.

Винятком з усіх точок зору є Рим. Римська імперія загнуздала три культурних ареали, один з яких, утім, надто знесилений Сахарою, щоб відігравати важливу роль. Становище Римської імперії характеризується невпинними метаннями між двома головними ареалами, і ці метання беруть гору з IV ст. і остаточно перемагають з VI ст. Характерно також те, що імперія включає тільки частки ареалів: вона закінчується на Рейні й Дунаї в Європі, на Євфраті в Азії, де не охоплює Центральної Азії та Ірану. І навіть у Північній Африці фактична влада імперії не поширюється далі Східного Алжиру, а отже, мавританці на схід від Константини[6] залишаються майже незалежними, а в південному напрямку кордони імперії не відходять далеко від прибережних зон. З огляду на такий ненормальний стан і таку незавершеність, Римові доводиться стикатися з цілком реальними ворогами на своїх кордонах: персами, арабами, нубійцями, берберами, германцями, піктами. Він змушений відряджати експедиції та воювати. Отже, Рим — воєнна імперія, де армія й війна посідають чільне місце. Непомірно зросла роль армії сприяла частим воєнним переворотам. Війна збільшила вартість імперського апарату настільки, що податковий тиск став манією, яка мала шкідливі економічні, соціальні й демографічні наслідки. В очі впадає різкий і показовий контраст із Китаєм — водночас мирним, антимілітаристським, стабільним, з мінімальним і гнучким владним апаратом.

Зазначена аномалія закінчується з розпадом Римської імперії наприкінці V ст. Грецька імперія, яка стала Візантійською, повертається до азійського ареалу і живе однією з ним долею аж до свого зникнення в 1453 р. Зазвичай вона житиме так, як живуть імперії, і не цікавитиметься Європою. Європа, яка не була імперіалізована, або якщо й була імперіалізована Каролінгами, то настільки ефемерно і поверхнево, що це можна не брати до уваги, відкриється назовні в приголомшливий спосіб. Неімперіалізація та відсутність pax europeana роблять із неї таку собі «енергетичну станцію», яку періодично струшують напади агресивності, спрямовані за її межі. Ці напади зазнають трьох кульмінаційних моментів: хрестові походи XII ст. і XIII ст., Великі географічні відкриття в XV ст. і XVI ст., колонізація в другій половині XIX ст. Згадані кульмінаційні моменти дедалі більше сприяли поступовому об’єднанню традиційних історій в історію модерну.

Внутрішні межі імперіалізації

Повернімося до визначення імперії як активної транс-політії, перетворюваної на політію війною та завоюваннями. З цього визначення можна вивести ще одне відхилення, за яким імперія вважається більш або менш однорідним чи неоднорідним цілим, складові елементи якого можуть дуже довго зберігати пам’ять по свою знищену незалежність і живитися надією відновити її. З іншого боку, імперія — це політія, яка перебуває під постійною загрозою повернення до транс-політійного стану, якщо контроль із боку центру знизиться і гору візьмуть відцентрові сили. Усі ці риси імперії дають підстави припускати наявність зони проміжних проблем між тими, що стосуються єдності та міцності імперської політії, та тими, що народжуються від її стосунків із зовнішніми політіями. У цій проміжній зоні імперія перебуває в контакті з елементами, включеними до ареалу її панування, але які повністю чи частково виходять з-під її реального контролю і постійно загрожують імперській владі. Це — племінні елементи. !мперія може включати також багато народів, які опираються асиміляції та довічно зберігають свої звичаї. Такі меншини цікаво вивчати самі по собі або щоб підкреслити їхню барвистість, проте вони мало цікавлять загальну історію, бо є пережитками й музейними рідкостями, які сприятливі обставини чи загадкова впертість заморозили на якомусь етапі неолітичної лінії еволюції та увічнили в зовсім новому контексті. їхні здатності до об’єднання та до заподіяння шкоди майже нульові й сприяють їхньому увічненню через поблажливість, з якою імперська влада їх терпить.

Племінний елемент, навпаки, становить постійну загрозу. З його точки зору, бути в імперії чи поза нею — не має жодного значення. Між внутрішніми й зовнішніми племенами неможливо провести чіткий вододіл. Таке поняття, як «імперія і племінний уклад», краще відповідає нестійкій і змінній за своєю природою реальності. Загроза, яку становить племінний уклад стосовно імперії, виникає з того, що племінна будова спонтанно вписується в логіку «малої війни», або партизанської війни, за визначенням Клаузевіця, або «затягнутої війни», теоретичні засади якої сформулював Мао Цзедун. Її логіка спирається на два основних правила: розсіюватися, коли ворог наступає великими силами; спрямувати на розосередженого ворога переважаючі сили. Плем’я базується на механізмах злиття й розділення, які призвичаюють його до коаліцій на різних рівнях інтеграції. У разі крайнього тиску розділення може дійти до рівня сім’ї як одиниці, ще здатної опиратися й вижити в очікуванні сприятливіших обставин. Зі свого боку, імперська армія може зосередити сили, які переважають будь-яку мислиму племінну коаліцію, але щоб окупувати й контролювати певну територію, вона змушена розпорошувати ці сили по гарнізонах. Щоб зберегти свою перевагу та компенсувати свої слабкі місця, армія повинна зв’язати гарнізони один з одним за допомогою максимально швидких комунікацій. Швидкість залежить від технічних можливостей, яких не існувало в домодерну епоху.

Отже, армія та плем’я стихійно опиняються в двох протилежних станах, які з точністю відповідають двом правилам партизанської війни. Їхнє застосування дає змогу племенам без кінця-краю віддаляти поразку, а не перемогти імперію лобовим наступом на сконцентровані армійські сили або поступовим захопленням позицій. Племена можуть перемогти один раз масованим ударом, але вони не здобудуть остаточної перемоги; рано чи пізно їх розіб’ють, оскільки імперія має ресурси, об’єктивно більші за ресурси племен. Вони можуть знищити кілька гарнізонів, але не всі, адже дороги насправді дозволяють сконцентрувати сили на стратегічних точках. Одне слово, племена можуть не зазнавати поразки й виживати нескінченно, але вони не можуть і перемогти, хіба що імперія ослабне. Таке становище має для них два ймовірних виходи. У разі розпаду імперії племена можуть святкувати перемогу. У разі ослаблення центру вони можуть завоювати його та надати йому нової сили. У першому випадку вони сприятимуть затримці реставрації імперського ладу. У другому — забезпечують оновлення імперської сили.

Загальне становище має цілком асиметричний вигляд, оскільки племена повинні й можуть задовольнятися тільки виживанням і очікуванням сприятливого моменту, який рано чи пізно обов’язково настане, а в імперії є тільки один вибір: знищити племена або ж нейтралізувати їх. З точки зору стратегії племена захищаються, а імперія наступає. Ця асиметрія дозволяє виявити об’єктивні чинники, які підсилюють один одного. Вирішальну перевагу імперії в плані можливості концентрації сил і зменшення вартості контролю надають міста, рівнини, долини, осіле населення, висока його густота. Племенам сприяють гори, райони посушливого клімату, кочовий спосіб життя, великі незаповнені простори, усе те, що змушує дробити сили та збільшує витрати. У прямий спосіб або через економічні й технічні чинники рельєф місцевості та клімат слід вочевидь сприймати як вирішальні чинники, які впливають на стосунки між племенами та імперією.

Отже, ми знаходимо просте й слушне пояснення різних ситуацій, які їх можна виявити на історичному тлі. У Китаї племена розташовані на західній, північно-західній та північній окраїнах, оскільки в «країні вісімнадцяти провінцій» обмаль посушливих зон, а гори чітко поділені на кряжі природною ортогональною сіткою. У принципі, гори таки слугують опорними зонами для непокірних, але це не племена, а розбійники, тобто елементи, які вийшли з самого китайського суспільства. Розбійники й бандити можуть бути неприємним шкідливим явищем, але вони не в змозі загрожувати імперській владі.

В Індії гори розташовані на околицях, а мусонний клімат разом із можливостями зрошення за допомогою щільної мережі штучних водойм дозволяє селянам займати весь континент. У результаті цього племінні елементи розсіюються всюди та переходять до осілого способу життя. Власне, індійські племена утворюють систему з кастами. Касти можуть легко інтегрувати в себе племена, визначаючи їх теж як касти та змушуючи дотримуватися певних звичаїв. Цілком імовірний також рух у зворотному напрямку — від касти до племені, навіть попри те, що таке повернення до «варварства», ба більше, до «дикості», брахмани не зафіксували. Кастовий уклад затримує достатньо елементів племінної будови, щоб полегшити перехід від одного стану до іншого в обох напрямках. Таке балансування означає, що племена в Індії не є чинником, який порушує спокій, і навіть не є політичним чинником, що вказує на максимальний розрив між політичним і морфологічним. Єдина тріщина в цьому моноліті знаходиться на північному заході, за Індом і в пустельних зонах з обох боків його пониззя. Рельєф місцевості та клімат сприяли збереженню племінних зон, які опираються політичній владі та індійській цивілізації. Власне, ці райони незгоди є східною сходинкою Передньої Азії і відповідають, якщо вже продовжувати цю геологічну метафору, зоні насування одного ареалу на інший. Саме нею впродовж тисячоліть проходили загарбники та завойовники Індії.

У Передній Азії географічні умови винятково сприятливі для укорінення наведеної схеми й для забезпечення зразковості пари, яку утворюють плем’я та імперія. Будова базується на містах, які контролює альянс політичної влади, релігійної верхівки та торгового багатства та які своєю чергою контролюють село та селян. У таких межах імперія — це зведення міст у мережу силою одного з них або ж силою загарбника. Всюди існують гірські райони й незрошувані випасні зони. У результаті впродовж п’яти тисяч років маємо неспокійне співіснування більш-менш потужних, великих і стійких осередків імперіалізації та племінних зон, які мешкають у стані відносно глибокої, різкої та руйнівної незгоди з імперією. Таке становище і такий подвійний характер існування зустрічаються по всьому ареалу — від Атлантики до Інду та від Центральної Азії до Індійського океану, за помітним винятком Єгипту, де надзвичайно посушливий клімат — за межами долини Нілу — не дав розміститися навіть племенам.

Рим відзначився і тут. На африканському й азійському ареалах він вступає в боротьбу з моделлю Передньої Азії та розв’язує проблеми так само погано, як його попередники й наступники. На європейському ареалі домінують рівнини, плато та середні гори, а помірний клімат усюди сприяє хліборобству й осілому способові життя. Ці умови найгірші для племен і їхньої оборонної стратегії. Навести як приклад можна хіба що кантабрійців, на підкорення яких римлянам довелося витратити роки після того, як Август в 25-27 рр. до н.е. узяв командування військами на себе, і балканські племена в зоні контакту з азійським ареалом. Між Роною і Дунаєм отаборилися, безперечно, германські племена. Становище нагадує Китай, хоча й з помітною різницею. Германці разом з кельтами, іллірійцями, греками, латинами, італіками, скандинавами, слов’янами, балтійськими народностями належать до індоєвропейської гілки. Усі вони належать також до одного й того самого світу, який лише недавно, в Іст. до н.е., навпіл розситили римські завоювання. Цей розділ реальний, але він не завадив контактам, обмінові й навіть взаємопроникненню між романізованим і германським світом. Основним наслідком зникнення Римської імперії стане інтенсифікація взаємопроникнення та закріплення зв’язків між цими «родичами». Різниця в становищі з Китаєм відчутна, адже в Європі немає такого постійного протистояння між двома відмінними людськими масами.

Можна також подивитися на стосунки між племенами та культурними ареалами з дещо більшої висоти й загальнішим поглядом, розглянувши Центральну Азію та її відносини з рештою Євразії. Від Південної Русі й навіть від угорської пушти[7] аж до Тихого океану простяглася величезна степова зона на південь від тайги. Холодний узимку та спекотний улітку клімат не сприяє рільництву тим більше, що можливості зрошення обмежені через домінантний напрямок річок на північ. Усю цю зону займають кочові та скотарські народності. Археологія й лінгвістика дозволяють виявити їх на відтинку в п’ять тисяч років і вирізнити етнічні риси — від індоєвропейців на крайньому заході до тюрко-монголів на крайньому сході. Ці племена мають однакову соціальну структуру, за якою окремі індивіди, роди та племена діляться на аристократію, простий люд, пов’язаний з нею зв’язками клієнта, та на рабів, якими володіють у першу чергу аристократи і які потрапили до такого стану через несплачені борги або через воєнні лиха.

Від часу одомашнення коня степові племена стають небезпечними воїнами для чотирьох культурних ареалів, на кордонах яких довжиною понад десять тисяч кілометрів вони мешкають. Одомашнення коня здійснили кочові скотарські племена, які починали з того, що впрягали його у візки, щоб полегшити собі пересування. Велика зміна відбувається близько 1500 р. до н.е., коли на коня сідають озброєні вершники. Поєднання воєнної техніки вершника з морфологічною технікою племінних коаліцій дає змогу мобілізувати потужне комонне військо та спрямовувати його через степовий коридор Центральної Азії. Час від часу ці вершники знімаються з місця і можуть викликати величезні пертурбації в Євразії. Найпомітнішими подіями можна вважати експансію індоєвропейців з середини III ст. в Європу, Малу Азію, Єгипет, Месопотамію, Іран, а звідти в Індію; напади гунів з кінця І тисячоліття до н.е. до першої половини І тисячоліття н.е.; навалу монголів у ХІІ-ХІІІ ст., завоювання турків кількома хвилями з ХІ ст. — османи почали свої завоювання з балканської Європи близько 1300 р. Кочовий племінний спосіб життя протягом тисячоліть зробив їх не-контрольованими. Доведеться чекати появи нової воєнної техніки — гармат і артилерії, щоб покласти край їхнім міграціям і навалам і щоб Центральна Азія стала російським і китайським Туркестаном.

Відносини між племенами та імперіями мають також і менш войовничий і воєнний характер, якщо підкреслити їхню взаємодоповнюваність і взаємні вигоди для обох сторін. У звичайний час стосунки можуть бути взаємно вигідними, але така співпраця не стійка й може повернути на гірше будь-якої миті. Локальні торгові обміни між кочовиками й осілим населенням мають плідний характер для тих і тих, адже кожна сторона спеціалізується на тому, що може зацікавити іншу. Така взаємодоповнюваність не перешкоджає, проте, тому, щоб кочовики перетворювалися на грабіжників. Суходільну торгівлю на великі й дуже великі відстані можуть провадити кочовики (якщо вони не беруть на себе захист караванів), що не заважає їм також вести спосіб життя розбійників чи бандитів з великого шляху. Племінні елементи можуть включатися до імперського апарату починаючи з військового, оскільки вони здатні бути прекрасними воїнами й у них є та політична перевага, що вони не мають жодного соціального коріння в населенні імперії: вони, отож, сприяють примноженню воєнних державних переворотів та їхньому успіхові або ж підтримують палацові революції.

Під час заворушень, коли імперія стає більш крихкою, слабкішою, близькою до розпаду, стосунки з боку племен стають агресивними. Вони намагаються захопити частки імперії або й усю імперію, замінивши ослаблу династію но-вою. У Китаї монголи привели династію Юань, що правила в 1280-1367 рр., а маньчжури — династію Цинь, яка протрималася з 1644-го до 1911 р. В Індії вони з’являлися як завойовники перевалами Гіндукушу. В Європі германці слугували римлянам у організації захисту кордонів і в армії взагалі. Ця армія неодноразово підносила одного зі своїх воєначальників на вищий щабель влади і проголошувала його імператором. Але з найцікавішою ситуацією — не стільки з точки зору загальної історії, скільки з точки зору історії культурного ареалу — ми стикаємося в Передній Азії. Умови, що там склалися, сприяли утворенню циклу династій і політій, який чудово зрозумів і проаналізував Ібн Хальдун, причому цикл цей був далеко не мусульманським за своєю суттю, оскільки передував ісламу на декілька тисячоліть. Цикл ґрунтується на чергуванні завоювання політії племінними елементами, встановлення міцної й дієвої династії, її неминучого розкладу через поєднання влади та розм’якшувального впливу міста й цивілізації, усе більшої безгосподарності політичної влади, аж до появи нових племінних елементів, що несуть у собі нові якості, та повторного початку циклу.

Розглядаючи попередні етапи історії людства, ми стверджували, що за епохи палеоліту природним режимом людства в його природній історії була демократія, а інші можливі режими виходили на арену один за одним мірою просування неоліту, який надавав умови для їхнього встановлення. Ми визначили кінцем цього політичного розвитку імперію та ієрократичний режим у його абсолютному вираженні. Цікаво докладніше дослідити гіпотезу, за якою природним режимом імперій є ієрократія, а також перевірити, чи вона дозволяє зрозуміти та пояснити визначні риси імперського політичного ладу.

Природний режим імперії

Недостатньо констатувати, що історичними імперіями керували режими, керманичі яких мали священний статус і посідали щодо влади монопольне становище. Потрібно ще й спробувати показати, чому було саме так, інакше неможливо буде з певністю вирізняти те, що в історії людства належить до випадкового, і те, що треба відносити до необхідного. Аби довести, що абсолютна ієрократія — це природний режим імперій, можливі два шляхи. Позитивний шлях полягає в доведенні виняткової доцільності варіанта, зафіксованого в емпіричний спосіб: абсолютна ієрократія прекрасно розв’язує політичні проблеми, які ставить імперія. Негативний показує, що всі інші можливі режими погано або зовсім не розв’язують проблем, що постають.

Безглуздою може видатися гіпотеза демократичної імперії, оскільки імперія є результатом послідовних завоювань аж до включення до єдиної політії цілого культурного ареалу. Щодо демократії, то вона базується щонайменше на бажанні жити разом, а це навряд чи може суміщатися з нав’язаним ззовні та пережитим завоюванням. Проте всі утворення, що вийшли з неолітизації, є прямими або непрямими продуктами воєнних подій, які виникали всередині транс-політійних систем. Під цим кутом зору імперія — це лише нормальне завершення нормальної політизації, і стосовно демократичного досвіду це демонструє її ні в гіршому, ні в кращому за будь-яку іншу політію вигляді. Історія дозволяє наводити приклади політій, завойованих силою, які врешті-решт побудували для себе демократичні режими. Це стосується всіх політій Європи, починаючи з Франції, яка стала результатом упертих вікових завоювань постійної в своїх починаннях династії.

Чому імперія має бути несумісною з олігархічним режимом, в якому джерела влади, що делегується фахівцям, — це багаті як такі? Цей режим так добре підходить для полісів, що всі вони — як сільські, так і суто міські — стихійно встановлюють його для себе. Ця стихійність випливає з розрахунку, за яким еліті вигідно займатися спільними справами і вона має для цього можливості, а народ таких можливостей не має і йому вигідно покласти ці справи на багатих за умови, що він, народ, справлятиме на них постійний тиск і змушуватиме до розсудливо ефективного керування. Ця умова забезпечується в малесенькому універсумі полісу, де витрати на об’єднання майже нульові. Безперечно, олігархічний поліс може завоювати імперію, як це робили Афіни, Рим і Венеція. Однак або ця імперія складається з якихось часток і шматків і схожа радше на строкатий альянс, де домінує якийсь один полюс, а не на політію як таку на кшталт Афін чи Венеції, або ж імперські потреби призводять до зміни режиму, як у Римі.

Аристократичний режим, де джерела влади — представники певних родів чи сімей, має демократичний варіант, який подеколи спостерігається в племенах і полісах, і варіант ієрократичний, пристосований до громад і царств. Але він є протилежним імперії, для якої одна з головних проблем — стримування відцентрових сил, які її підривають. Аристократи, які за визначенням посідають позиції влади, авторитету й багатства, незалежні від центрального владного апарату, — постійна загроза для єдності імперії. Тож, імперія повинна їх усунути чи приборкати, щоб ліквідувати їхню самостійну владну позицію.

Союз імперії та автократії видається більш слушним і плідним. Насправді ж його легше зробити недієздатним. Автократія існує в чотирьох основних варіантах. Деспотизм — у точному грецькому сенсі цього поняття — означає правління автократа, який порядкує політією як своєю приватною власністю. І він то краще керуватиме нею, що більше у цьому зацікавлений. Деспотизм радше історична дивина, переконливі приклади якої навести важко і яка в будь-якому разі вимагає, щоб відповідна політія була достатньо малою, аби нею можна було й справді керувати як приватними володіннями.

За ідеократії до влади приводять ідеологію з утопічними претензіями, яка всіма способами прагне, щоб дійсність збігалася з мріями дієвців при владі. Зазвичай ідеократія — це модерний і пов’язаний з модернізацією режим, хоча і в домодерному періоді історії можна виявити ідеократичні прояви. Спроба Аменхотепа IV Ехнатона (1365-1353 до н.е.) силою запровадити нову релігію дуже на це схожа, так само як і спроба першого китайського імператора, який пройшов імперією вогнем і мечем, триматися вчення школи легістів, або ще спроба китайського узурпатора-егалітариста Ван Мана, який прийшов до влади в період між ранніми й пізніми Ханями (9-23), чи навіть спроба імператорів-іконоборців у Візантії в 717-775 рр. і 813-842 рр. Але все це лише спроби та туманні плани.

Тиранічний варіант автократії, коли, за грецьким визначенням, певний дієвець захоплює владу й використовує її для задоволення власних пристрастей, хоч якими вони були, протиприродний і в жодному контексті не може трансформуватися в сталий і міцний режим. Це — завжди можливе відхилення, здатність якого завдавати шкоди може бути дуже високою, але час якого завжди лічений.

Залишається авторитарний режим, за якого певна меншість захоплює владу в силовий спосіб і монопольно користується нею, хоча й не претендує на надання політії сильної ідеології та не втручається в інтереси й життя людей. Оскільки ця меншість здебільшого складається з військових, через те що вони мають найбільші можливості для успішного проведення переворотів, цей режим мав би пасувати імперії, адже вона базується на війні та завоюваннях. Але це не так. Якби влада спиралася виключно на силу, то це спонукало б до повторюваних воєнних заколотів. Цей варіант режиму може виникати за особливих обставин, як-от здійснений у Римській імперії, але його не обирають свідомо або з якихось позитивних причин. Володар імперської влади, знаючи з власного досвіду, що влада здобувається і зберігається силою, явно зацікавлений у тому, щоб ніхто інший більше не вдавався до таких дій, і закріплює свою владу на таких засадах, які запобігали б небажаним обставинам.

Зважаючи на те, що інші режими не придатні, доводиться вдаватися до ієрократичного ладу, але це робиться не за браком інших можливостей, а тому що абсолютний варіант ієрократії надає дуже задовільне рішення. Священний характер влади забезпечує масу покірних, які підкоряються з безсилля, вагомими причинами гнути спину, тішачи себе ілюзією — або вдаючи втіху, — буцімто вони підкоряються не володареві й страхові, який вселяє володар, а певному доброчесному принципові та його доброчинному втілювачу. Свя-щенність вигідна також і тим, хто панує, бо вона зменшує вартість влади, оскільки підданих не примушено до покори однозначним вибором між бунтом і покірністю. Вимір «кратія» надає цьому режимові незначну перевагу не тільки щодо монополії на владу, але й щодо її найвищої концентрації, і ця перевага максимізує його шанси на завершення своїх завоювань, на стримування своїх зовнішніх ворогів і на запобігання бунтам і внутрішнім розколам. Зрештою, абсолютний характер режиму забезпечує йому ліквідацію будь-яких проявів контрвлади, здатних обмежувати й контролювати його владу, і це разом із перевагами незаперечува-ного становища має давати змогу мобілізувати якнайбільше засобів для реалізації імперських планів і мінімізувати вартість збереження влади.

Абсолютний ієрократичний режим найбільше пасує імперії, і саме до цього режиму стихійно прагне імперія, якщо він ще не встановлений внаслідок політичних процесів, які передували імперіалізації. Цей режим, звичайно, не демократичний, але він і не автократичний. Якщо автократію можна вважати протилежним полюсом демократії, то ієрок-ратія не є протилежним полюсом жодного політичного режиму. Абсолютний характер ієрократії схиляє її до автократії, але її священний характер має стримувати її від надто сильного нахилу в цей бік, оскільки жодним священним принципом не можна обґрунтувати опору влади на насильство та страх.

Священний характер влади

Принцип священного характеру влади міститься в самих владних стосунках, де вирізняються три основних начала: трансцендентний принцип, який є вмістилищем і онтологічним джерелом влади і якому належить коритися; намісник або носій принципу в політії, якому довірено здійснювати владу; народ, що кориться тому й тому з огляду на їхню трансцендентність і на їхнє намісництво. Стосунки ґрунтуються на подвійному договорі. Договір між творцем та його намісником передбачає, що перший делегує владу другому, а той повертає йому всі обов’язки, пов’язані з трансцендентністю. Намісник здійснює владу від його імені і повинен звітувати тільки перед ним, відповідальний за належну підтримку його трансцендентності. За договором між намісником і народом, народ зобов’язується підкорятися без бунтів, виконувати свої обов’язки, сплачувати податки, за потреби служити на війні. Намісник отримує право здійснювати політику, забезпечувати мир і справедливість, а з цього випливає процвітання.

Друга частина договору не становить особливих проблем тлумачення для самих зацікавлених осіб. Це раціональний наслідок і наслідок виходу з демократії, який позбавляє громадян їхнього права делегувати владу, і наслідок неприйняття автократії, який вимагає, щоб влада здійснювалася на користь підданих і слугувала політичним цілям. Усе в цих різновидах ставлення має раціональний вигляд. Громадян об’єктивно позбавили їхнього права делегувати владу фахівцям. З їхньої точки зору, тут наявний примус, до якого слід якнайкраще пристосуватися. Якнайкраще і максимально цілковито, оскільки вони покладають завдання реалізації цілей політики на когось, кого вони не обирали, але залишають собі право на бунт у разі, якщо цей хтось зазнає надто явного провалу. Право на бунт не включено прямим текстом у договір. На погляд того, хто посідає владу — позаяк він фактично сильніший, — це була б надто велика поступка. Але, зважаючи на те, що люди вільні від природи, вони завжди мають змогу збунтуватися, якщо готові вмерти в боротьбі. Від здатності до права бунтувати лише один крок, який мовчазно долається в ієрократії. Від права до обов’язку бунтувати стрибок, який сигналізує про перехід від ієрократії до демократії. Для пересічних людей, які не настільки придивляються до цих проблем і заглиблені в свої особисті турботи, вихід з демократії має пройти майже непоміченим, бо де лежить відчутна різниця між тимчасовим, обмеженим і зворотним делегуванням влади та пасивним прийняттям нав’язаної влади з правом збунтуватися, якщо вона виявиться некомпетентною та несправедливою?

Своєю чергою монарх теж може вважати, що він усе раціонально розраховує. В його інтересах оперти свою владу після того, як він її завоює силою чи хитрістю, на згоді народу, навіть пасивній. Імператор — засновник імперії чи засновник нової династії — може навіть бути щирим у своїй обіцянці народові здійснювати справедливу політику. Суб’єктивно він може бути щирим, оскільки неправда, що люди порочні від природи: вони природно схиляються до потреб людини, але оскільки вони майже завжди зазнають поразки, то можуть легко піддаватися розбещенню, задовольняючись своїми поразками або проголошуючи їх успіхами. Імператор не має жодних причин бажати лиха своїм народам, бо приємніше відчувати себе добрим, а щасливі народи живуть спокійно. Об’єктивно імператор може дотриматися своєї обіцянки. Він і справді встановлює мир у імперії після тривалого періоду найзапекліших воєн. Створення уніформованої й упорядкованої адміністрації, усунення чи підкорення сильних, конфіскація найбільш помітних і скандальних статків, переслідування найвідоміших злочинців, очищення сільської місцевості від банд, заходи, що мають на меті дати змогу народові стати до роботи й сподіватися, що він працюватиме на себе, — усі ці й багато інших заходів, якими позначається встановлення імперії чи династії, напевне, забезпечать встановлення якщо не справедливості в усіх її вимірах, то принаймні стану закону та права, набагато вищого за все те, що пропонувалося на кінцевій фазі імперіалізації чи занепаду попередньої династії.

Від сполучення реального миру з більш поважаною справедливістю стихійно народжується пристойний рівень процвітання. Задоволення та визнання з боку народу можуть бути реальними й щирими. Слава Августа та його тривалий авторитет були не лише результатом правильно побудованої пропаганди, вони базуються на фактичних звершеннях. Раціональний характер договору та зв’язків зберігається в разі погіршання ситуації. Коли процвітання поступається місцем злидням, коли справедливість скандально зневажує владний апарат, а мир порушують напади ззовні та внутрішні заворушення, народ більше не матиме підстав для пасивної покори. Перед ним постає дилема: або збунтуватися одразу, якщо ризики досить невеликі, або ж дочекатися слушнішого моменту. Це — розрахунок шансів на безкарність чи ризиків покарання. Зі свого боку, суверен під тиском бунтів може розраховувати тільки на силу, щоб утриматися при владі. Влада приводиться до свого першого джерела — сили, коли насилля і страх роблять свої розрахунки.

Раціональний за будь-яких обставин характер стосунків між сувереном і народом позбавляє їх необхідності вдаватися до ідеології. Інша річ, коли йдеться про договір і стосунки між творцем і намісником. Тут виникають три проблеми, розв’язаннями яких можуть бути тільки переконання. Використання ідеології, з огляду на це, в ієрократії неминучим. Перше запитання стосується визначення джерела влади: хто є творцем? Можливі будь-які відповіді на це запитання, якщо вони підкреслюють його надлюдський статус. Це може бути міфічний або міфологізований пращур роду, міфічний герой, пов’язаний з божествами, той чи той бог з пантеону, Бог, абстрактне начало, яке дає лад усьому. Вимогу про надлюдський статус можна задовольнити тільки за допомогою релігійного, у релігії взагалі і релігії зокрема. Цей шлях неминучий, адже це єдиний спосіб визначити політичний режим, спираючи його на авторитет.

Друге запитання стосується онтологічного статусу намісника. Якою харизмою він користується, хто засвідчує його намісництво? І тут можливі будь-які відповіді: від повного божественного ототожнення — Інка є сином Сонця; Фараон, очевидно, входить до пантеону, хоча спеціалісти й сперечаються про це, — і аж до виключно людської природи. Проте ця людська природа завжди має священний вимір, оскільки ієрократія обов’язково створює культ ієрократа. Навіть у ісламі — релігії, яка найменше схильна до культу людини, оскільки в ній настійливо підкреслюється відстань між Творцем і його творіннями, халіф стоїть на дещо вищій щабель сходів, які ведуть до трансцендентності. Усі відповіді можливі в плані владних стосунків, але вибір відповіді залежить від системи уявлень, які прийняла відповідна політія. Юдаїзм, християнство та іслам виключають божественність суверена, але юдаїзм і християнство миряться з його входженням до священства через спеціальне помазання. Політеїзм полегшує інтегрування суверена безпосередньо в пантеон або його входження до нижчого щабля обожування. Римський імператор був не богом, а «божественним», тобто визначним, вищим, відмінним від усієї решти людей.

Третє й останнє запитання стосується того, як влада була делегована Творцем. Вона могла існувати всю вічність і з незапам’ятних часів у роді. Цей час може бути міфічним часом початку, коли влада була надана міфічному пращурові за також міфічних обставин, які легко набувають вигляду надзвичайної події. Або ж, якщо триматися ближче до історичної реальності, здобуття влади історично датується війною чи державним переворотом, успішне завершення якого достатнє для того, аби проголосити переможця «обранцем» Творця. Іншою проблемою є проблема спадкоємства в родині, що тримає владу. Кому має перейти влада, коли смерть відкриває шлях до успадкування? Існують кілька технічних способів розв’язання проблеми, жоден з яких не є обов’язковим, навіть право первородства, яке, за статистикою, діє рідко. Жоден із можливих способів не є обов’язковим, оскільки виникають декілька суперечливих міркувань: автоматичний порядок, щоб уникнути суперечок; обрання най-здатнішого для виконання ієрократичних договорів; виборчі симпатії; розрахунки партій у владному апараті. Всі ці непевності роблять проблеми спадкоємства майже неминучими і є чинником ослаблення влади.

На ідеологічній сцені імперії теж з’явилися запізно. У цьому їх випередили тисячоліття розвитку, які за браком документів майже неможливо дослідити. Імперській добі залишалося запроваджувати щось нове тільки для пристосування під свої ідеологічні потреби світові релігії, ідея яких не мала нічого спільного з цими політичними питаннями. Китай та Індія успадкували від двох дуже різних традицій, але які саме щодо царської та імперської ідеології зближувалися в напрямку до спільної концепції. Її можна висловити чотирма реченнями. Природним і людським речам притаманний певний уклад. Політична влада, яку здійснює одна людина над іншими, — частка цього укладу, як його частками є й інші ієрархічні відносини, які структурують людські суспільства: учитель/учень, старший/молодший, батько/син, чоловік/ дружина. Здійснюючи свої державні обов’язки, суверен, який посідає чільне місце в порядку речей, забезпечує перехід порядку на речі. Суверен — це той, кому його якості допомогли перемогти суперників і кому підкоряються його піддані. Це становище прикметне своєю здатністю пристосуватися до різних пізнавальних контекстів. Усе обертається навколо поняття, яке створює собі ідеологія про дієвість якостей ієрократа.

Це поняття можна повернути в суто релігійному напрямку, якщо для забезпечення порядку речей мобілізується Абсолют, від якого все й походить. Так певний розвиток у цьому напрямку дала ведична релігія жертвоприношення. Конкретно кажучи, порядок речей зберігається та за потреби відновлюється через жертви, які приносять люди, а здійснюють зі знанням справи та за правилами жерці. Той, хто приносить жертву, робить це для себе, але вигода від жертви, принесеної згідно з правилами, іде до його сім’ї, до кола, до якого він належить, до роду, який він представляє. Ці блага жертвоприношення можна перенести на рівень верховної влади й найбільшої з можливих політій — імперії. Таке розширення радіусу дії жертвоприношення, що зберігає порядок, супроводжувало політичне злиття і пояснювалося в брахманській теорії «чаквартина» («чаккаватена» мовою палі), суверена «при колесі», того, хто править за допомогою Порядку, а не батогом і силою. У цій релігійній концепції жертвоприношення відіграє чільну роль. Першим засобом ідеологічно правильної політики є жертвоприношення. Запозичення з релігії тут очевидне. Проте не виключається, що ієрократія робить більше, ніж віддає свої борги, коли об’єднує частіші, важливіші, впорядкованіші і грандіозніші засоби жертвоприношення. Жертвоприношення (не плутати з Подякою, яку приносять Абсолютові за його благодіяння, наприклад, даруванням перших плодів) — це не релігійна практика, опанована найархаїчнішими представниками людства. Наскільки можна судити про це з індійських пам’яток, жертвоприношення більше пов’язане з суспільствами, що вже твердо стали на шлях політизації та інституцілізації політичної влади.

До однозначно не релігійного тлумачення дійшов Китай. З певною натяжкою можна виділити, фактично, два тлумачення. Одне з них дуже давнє, оскільки документальні свідчення, залишені на бронзовому посуді та панцирах черепах, що дозволяють вийти за II тисячоліття до н.е., псевдорелігійні й інспіровані магією. Воно базується на гіпотезі тісної відповідності між космосом і суспільством і їхнього взаємного впливу. Космос істотно впливає на людські справи, хоча б через кліматичні умови. Вплив здійснюється також і в зворотному напрямку: дії людей мають наслідки для космосу. У певному сенсі вся китайська філософія протягом тисячоліть намагалася довести цей постулат. Головна думка полягає в тому, що відповідність дій людини укладові, до якого вони належать, відповідно впливає на порядок речей. Імператор, який посідає чільне місце в людській схемі, завдяки досконалості виконання своєї ролі може забезпечити досконалість суспільного і космічного порядку, і навпаки. Коли все гаразд, то все стихійно впорядковується, і для цього не потрібно і навіть недоцільно втручатися. Ось чому хороший імператор не робить нічого: його досконалість забезпечує те, що йому більше нема чого робити. Таке магічне тлумачення можна було перенести в раціональний світський підхід. Ми знаходимо його в конфуціанстві певної філософської школи та офіційному ідеологічному конфуціанстві імперії починаючи з династії Хань. Суть доктрини коротко й легко резюмується в її сповненій здорового глузду правильності. Людське суспільство — це об’єднання певної кількості верств, сприяння яких необхідне для його нормального функціонування. Кожній верстві відповідають обов’язки, і кожний обов’язок вимагає певних якостей, аби його можна було виконувати. Коли кожен розвиває якості обов’язків своєї верстви, суспільний уклад забезпечений, і він може повернути всі благословення на кожного й усіх. Це — етичне тлумачення та використання етики на ідеологічній службі ієрократії.

З появою й поширенням буддизму в Азії постали нові проблеми й відкрилися небачені ідеологічні перспективи. Аполітичний за своєю природою, як і будь-яка світова релігія, буддизм відкривав, попри все, декілька можливостей. Основним підходом у буддійських князівствах і царствах було чисте й просте перенесення на свої терени індійської та брахманської традиції «чаквартина», потрібного для порядку речей. Власне буддійський підхід, що, як видається, більше гармоніює з духом буддизму, полягає в згуртуванні громади правовірних навколо громади монахів з наданням взаємних послуг: правовірні утримують монахів, а вони своєю чергою домагаються благословення для перших і надають їм нагоди для здійснення богоугодних і похвальних справ. Звідси досить перейти до ототожнення громади правовірних з політією та її одиницями — від села до царства й імперії. Цей підхід аналогічний тому, що перебрало християнство: політичне присутнє (взамін на своє узаконення) як знаряддя релігійного поза межами своїх суто політичних цілей. Третій підхід, можливо, більш тонкий з точки зору буддизму, але слушний і використовуваний ще від часів Ашоки, а згодом на Цейлоні, у Бірмі, Камбоджі, Лаосі, Таїланді, полягає у включенні володаря політичної влади до циклу реінкарнації та до етапів звільнення. За скромною версією вважається, що цар посідає своє місце тому, що він накопичив заслуги в своїх попередніх життях і може нагромадити нові своїми добрими вчинками в цьому житті. Згідно з типовішою версією, суверен подається як бодхисаттва, істота, яка дійшла до межі звільнення і тимчасово відмовляється переходити її, щоб мати змогу слугувати іншим, у цьому разі своїм підданим.

Передня Азія обрала набагато простіший підхід, за яким першоначало визначалося як трансцендентний бог і формулювалися підстави делегування ним влади намісникові, який приходив до влади силою своєї переможної зброї. Бог, що обирався як головна опора, був богом міста, де знаходиться центр відповідної політичної влади. З огляду на крайню рухливість цього центру, обумовлену дієвістю відцентрових сил на цьому ареалі, гарантами слугували численні боги, по черзі або одночасно. Політеїзм має радше видимий, ніж реальний характер. Сильно проявляється тенденція до генотеїзму. Така сама ситуація спостерігається в Єгипті, й аналогічна оцінка придатна, очевидно, для всіх проявів політеїзму. Фактично існує тільки один Абсолют, або єдина божественна субстанція, але вони можуть індивідуалізуватися нескінченно, щоб забезпечувати виконання тієї чи тієї функції, керувати тим чи тим місцем, слугувати тій чи тій владі і т.д. Замість великої кількості богів правовірні мають одне могутнє божество, яке щоразу й за кожних конкретних обставин постає в індивідуалізованому вигляді. У всіх випадках політична влада отримує від цього божественного помазання вагоме освячення, яке не слід плутати з обожнюванням. Обожнювання правдоподібно проявляється в Єгипті, але відсутнє у Месопотамії чи принаймні там вимагається, щоб воно було визначене. Цар Ізраїлю, який подається як помазаник Господа, відповідає месопотамській нормі.

Іслам запропонував дві слушні ідеологічні вихідні точки. Можна було виходити від пророка, природного вождя Спільноти («умма»[8]), оскільки він посланець Бога. Звідси можна було стверджувати право на владу для будь-якого біологічного нащадка Пророка (фактичного або фіктивного) за спеціально складеним родоводом. Цей підхід мав той основний недолік, що він не пропонував жодного розв’язання проблеми стосунків між «умма» і політією. Другий підхід був зручнішим і мав шанси взяти гору. Він базується на поняття намісництва чи «халіфату» та на ідеї заступника Аллаха на землі. За суто ієрократичним підходом, слід було б вигадати пряме делегування влади від Аллаха халіфу, але в Корані неможливо знайти будь-яку вказівку на це. Непряме розв’язання цієї проблеми можна оперти на деякі сури (зокрема, ІІ, 30), де ясно говориться про намісництво, передане Аллахом людству. Логічним висновком із цього мала б бути демократія. Але можна ще вдати, що намісники Бога вирішили делегувати своє намісництво халіфові. Саме цю фікцію встановили дуже скоро й постійно підтримували. Її перетворили на ритуал у формі обряду — «мубайа’а», включеного до церемонії вступу «на посаду» нового халіфа, коли укладався символічний договір між ним і «представниками» спільноти — власне, кількома улемами (мусульманськими богослова-ми-правниками), призначеними для цієї нагоди. Щодо славетної сури IV, 59: «О! Ви, хто вірите! Коріться Богові! Коріться Пророкові та тим із вас, хто має владу», то вона не затверджує жодного режиму, зокрема, і її використовували віками на користь ієрократії тільки завдяки ідеологічному перекручуванню.

Рим зіштовхнувся з величезними труднощами в пошуках прийнятної імперської ідеології та витратив три століття, аби дійти до найменш очікуваного розв’язання. Головою імперії стає аристократичне місто, традиційна релігія якого, за модою, що панує в містах, дуже ритуалізована і заідеологізована. Як і в Греції, поліадна релігія має домінантний громадянський зміст, де релігійна струна бринить майже так само сильно, як під час святкування у Франції 14 липня чи 11 листопада[9], що спонукає громадян, які мають реальні та нагальні релігійні потреби, звертатися до культів із таїнствами — більш-менш офіційно визнаних у Греції та підпільних у Римі. З таким спадком виявилося неможливим акліматизувати «східну» концепцію, тим більше що найвідомішою була єгипетська концепція, де наголос робиться на обожнюванні та яка була скомпрометована як занепадом Птолемеїв, так і Марком Антонієм. Східна ідеологія була глибоко неприйнятною для римської традиції та дуже важко закріплювалася б в еллінізованій і раціоналістичній еліті. Август обрав найпростіше вирішення, за яким імператори уводилися в дуже ойкуменістичний пантеон і «обожнювалися» над пересічним людом. Цей вибір виявився дуже незадовільним. Він викликав іронію в елітах, включно з імператором Клавдієм. З нього не сміялися всі ті, хто належав до новопоширених у імперії релігій, починаючи з євреїв і християн. їхня категорична відмова приносити жертви імператорові була для влади ознакою бунту та зради, адже інакше чому треба було опиратися церемонії, яка накладала на вас, з релігійної точки зору, не більше зобов’язань, ніж вітання національного прапора в сучасній Європі? Звідси криваві переслідування з політичних, а не релігійних і навіть не соціальних причин. Зрештою, ця система стала прийнятнішою через збільшення кількості державних переворотів і випадків узурпації влади.

Династія Антонінів у II ст. орієнтувалася, як видається, на «китайський» варіант, використовуючи стоїцизм і подаючи імператора як необхідну деталь у «космічній» схемі за умови, що її власник буде доброчесно вірний своїм державним обов’язкам. Цей підхід здається в ретроспективному погляді найвідповіднішим контекстові й таким, що мав найбільше шансів утвердитися. Але династію зганьбив недостойний син Марка Аврелія, і її замінила династія Северів, прихильна до орієнталізму та екзотичних культів. Після цього починаючи з 235 р. і майже на півстоліття імперія зазнає тяжкої кризи. Після «проміжного» правління Діоклетіана, який головно створював у імперії стабільну інституційну структуру, рішення нарешті знайде Костянтин і його наступники з IV ст. і аж до Феодосія: це буде християнська імперія. Для цієї псевдо християнської ідеології началом є Бог, а імператор посідає точнісінько становище Давида й Соломона, він — обранець і помазаник Бога, священна, але не божественна особа, якому доручається забезпечувати світські умови перемоги Бога та спасіння його правовірних. Імператор стоїть на службі церкви та її місії спасіння. Вона, зі свого боку, забезпечує йому покірність підданих. Це — «цезаро-папістський» варіант, який з огляду на зникнення Римської імперії та на остаточну неімперіалізацію Європи продовжить і вдосконалить Візантія.

Фактичне здійснення влади

Реальний хронологічний період починається з перевороту, продовжується ідеологічним узаконенням і приходить до більш-менш покірного прийняття народом. Це, зрештою, звичайний погляд. Завдання ідеології — не замаскувати первісний переворот (це значило б надто вимагати від довірливості людей), а узаконити його. Хто узаконює? Священний принцип делегування. Фактично, це робить народ, як свідчить обернення хронологічного періоду. Коли народ бунтує, суверен негайно втрачає легітимність, влада стає вакантною. З цього випливає змагання між сильними світу цього, а з нього народжується новий можновладець, який користується ідеологічним схваленням і покірним утихомиренням народу.

Такий цикл політичної дійсності в абсолютній ієрократії був з точністю взятий китайською доктриною «мандату Неба», яка визнавала легітимною будь-яку династію, що вийшла з битви між претендентами, і нелегітимною будь-яку династію, проти якої повставали народні маси, адже народ повстає, тільки коли має для цього слушні причини. Китайський підхід знову виявляється найбільш «нормальним». У Передній Азії дійсність така ж сама, але звернення до трансцендентного бога для узаконення влади утруднює позбавлення її легітимності через повстання народу, яке зручніше подавати як бунт не проти царя, а проти самого бога. Ось чому фактичне наслідування відсутнє в ідеологічних уявленнях, а з’являється лише в ідеологічній версії: негідного суверена карає бог, скидаючи його. В Індії фактичне наслідування теж не цілком зберігається. Увага повністю зосереджується на моменті змагання між сильними, з якого виходить переможець. Сильні змагаються між собою за владу, адже це їхня пристрасть та їхня насолода («кама»), їхній інтерес («артха») і навіть їхній обов’язок («дхарма»). Народ у цій грі не бере жодної участі, що загалом відповідає індійській дійсності. Європи ця гра не стосується, бо там режими — це ієрократії, пом’якшувані аристократами, міщанами та селянами.

Спосіб здійснення влади в імперії — це сила, де все базується на могутності (сполученні насилля та хитрості) та страхові. Але реальне застосування сили коштує дорого з точки зору ресурсів. Економніше й раціональніше задовольнятися загрозою використання сили. Страх — це спосіб домогтися слухняності. Влада лякає не для того, щоб лякати; це був би садизм, який придатний для тирана, але тиранія чужа політичній нормальності. Влада по краплі вливає страх, щоб запобігти повстанням. Витрати на це зводяться до мінімуму, якщо бунт утруднити високою вартістю об’єднання, оскільки досить лише підготуватися до дій у рідкісних і надзвичайних ситуаціях. У більшості випадків навіть за великого невдоволення народ не повстає чи бунтує поодинці. Стратегічне становище влади стосовно бунтівників обертається навпаки стосовно племен. Племена захищаються, а імперія нападає, а в тому разі захищається імперія, а нападають бунтівники. Теорема Клаузевіца, за якою оборона має структурну перевагу перед нападом, підтверджується в цілком повчальний спосіб. Необхідним наслідком є те, що імперія ніколи не може впасти під ударами бунтівників. Незалежно від розмаху та сили повстань, імперська машина завжди кінець кінцем подавляє їх за умови, що буде згуртованою й рішучою. Історично гору бере наслідок наслідку: революції в ієрократії та в автократії завершуються успіхом або поразкою залежно від того, залишається правляча еліта згуртованою чи розколюється.

Ці прості й вимушені розрахунки ведуть імперську владу до домінантної стратегії, згідно з якою слід прагнути розпорошувати народ, аби зробити вартість об’єднання немислимою для нього, а його бунти відчайдушними через розвіювання шансів на успіх. У сільськогосподарській економіці ця мета досягається легко, бо селяни розкидані величезною територією. Об’єднання можливі лише на рівні села чи низки сіл. Щоб запобігти будь-якій небезпеці поширення зарази, досить розташувати в підходящих місцях помітні для всіх гарнізони. Як додатковий захід перестороги, ці гарнізони огороджують досить міцними мурами, щоб витримувати напади й облоги повстанців, доки їхні невеликі запаси не вичерпаються. Китайська імперія спирала свій спокій на добре сплановану мережу міст-гарнізонів, оточених фортечними мурами. Разом із тим є два види населення, для яких об’єднання коштує недорого і які заслуговують через це на увагу. Міські мешканці можуть піддаватися рухові натовпу або ж впливові заводіїв. На цей випадок шпигуни повинні їх виявляти, а гарнізони — придушувати бунти. Але й у цьому разі економіка надає стихійну перевагу владі. Через переважаючу сільськогосподарську економіку міські мешканці становлять лише незначну частку загального населення. Така статистична малість дає змогу запобігати бунтам, залучаючи міську еліту до користування вигодами імперії та передбачаючи надання допомоги народові, а надто в разі загального лиха. Частина міщан складається з ремісників, клієнтами яких є члени владного апарату. Коротко кажучи, зручніше і дешевше залучати міщан до керування імперією. Пальма першості в цій царині має належати Передній Азії, соціальне єднання якої протягом тисячоліть базувалося на альянсі між палацом, храмом і ринком, щоб панувати над селом і ймовірною імперією. Щодо Римської імперії, то модель, розвинену полісами, вона довела в своїй столиці до карикатурного вигляду.

Інша небезпечна група населення складається з племінних елементів, і небезпека їхня то більша, що вони можуть користуватися сприятливішими притулками. У імперської влади є тільки один спосіб мінімізувати цю небезпеку. Вона не може піти на ліквідацію племен, бо це неможливо, не може й стримувати їх, бо це коштує дорого і не розв’язує проблеми. Найпростіше й найвигідніше використовувати їх у військовому апараті та прилучати до користування вигодами імперії.

Домінантна стратегія розпорошення народу очевидна й легка в застосуванні. Вона була винайдена і запроваджувалася всюди як сама собою зрозуміла. Її послідовне застосування зменшує можливість бунтів і полегшує їхнє придушення, але не усуває їх остаточно. Бунт може завжди погано скінчитися, бо його здатність завдати шкоди залежить не стільки від нього самого, скільки від владної машини — не дуже надійного знаряддя. Краще за все було б, якби бунтів не було зовсім. З іншого боку, немає причин, щоб «ієро»-вимір імперської влади не був щирим і щоб суверен не був переконаний, що в нього є обов’язки стосовно народу та стосовно надлюдського начала. Для влади водночас вигідно й почесно сприяти процвітанню народу через створення інфраструктури, через накопичення державних запасів для згладжування коливань урожаїв, через надання допомоги в разі лиха. Влада також зацікавлена й у максимально ефективному правосудді, й у найвищій безпеці та захисті, наприклад від розбійників і бандитів. Вона, урешті-решт, може зовсім не чіпати народ, дозволяючи йому займатися власними справами на рівні сім’ї, родини, села, групи сіл і здобувати з цього політичну вигоду. Самоврядування вигідне для влади з усіх точок зору, коли воно не становить для неї загрози через полегшення умов для створення коаліцій.

Домінантна стратегія здійснення влади потребує легкого, дієвого, надійного апарату, здатного запобігати радше, ніж лікувати, і усувати те, чому він не зміг запобігти оперативними й короткими втручаннями. Ідеальним апаратом для імперії, що досягла досконалості, може бути «мінімальна держава». Цей ідеал збігається з китайською ідеологією влади, яка стає непотрібною через свою досконалість. Апарат імперської влади має також виконувати три інших обов’язкових завдання: протистояти й стримувати зовнішніх ворогів; запобігати й придушувати відцентрові сили, що загрожують життю імперії; підтримувати священний характер влади. Апаратові потрібно забезпечувати чотири функції: воєнну, ідеологічну, адміністративну та фіскальну для оплати трьох перших. Органи, що виконують ці функції, можуть бути різними залежно від історичного середовища, як може бути різною й їхня вага з точки зору влади, багатства і головно авторитету. Під еволюційним кутом зору слід підкреслити поступову й більш-менш виражену диференціацію функцій і органів. Хоч якими можуть бути варіації, залишаються загальні риси, а саме те, що апарат є знаряддям на службі влади. У цій загальновідомій істині криється основоположна проблема імперії як «кратії». Для ефективного виконання своїх функцій апаратові делегується імперська влада, влада, що ґрунтується на силі й стверджується авторитетом. Делегування влади має суто технічне підґрунтя. Оскільки імператор не може все робити сам, він має обирати компетентні інструменти згідно з критеріями функцій, які треба виконувати. Але інструмент цей людський і, отже, вільний. Вільний інструмент, який здобуває для здійснення своїх повноважень делеговані йому силу й авторитет, може повернутися проти влади. Такий поворот і перебирання влади ставить перед імперією проблему, яку легко сформулювати і майже неможливо розв’язати: як контролювати апарат імперської влади?

Контроль апарату влади

Щоб добре зрозуміти характер і розмах проблеми, варто подивитися на неї під двома кутами зору. Як контролювати апарат? Чи може бути розв’язання проблеми сумісним із функціями апарату? Відповідь на перше запитання виводиться сама собою, принаймні на загальному рівні, адже застосування принципу історичними дієвцями може бути більш тонким в особливих конкретних умовах. Щоб контролювати апарат влади, необхідно й достатньо дотримуватися двох основних і одного допоміжного правил. За першим із них потрібно, щоб усі посади, на які делегується влада, дієвці посідали не на постійних засадах і щоб делегування залежало виключно від доброї волі монарха. Друге правило вимагає, щоб посадовці не могли створювати між собою коаліції, збільшуючи кількість центрів влади та викликаючи змагання між ними. Третє правило говорить, що два перші треба застосовувати тим суворіше, чим більше влади делегується посадовцям. Цей принциповий підхід забороняє вводити до апарату, а надто коли йдеться про вищі посади, таких дієвців, які посідали б самостійне становище стосовно влади. За своєю природою та за визначенням таке самостійне становище відображає владу, авторитет, багатство і дозволяє тим, хто його обіймає, заповнювати собою прошарок соціальної еліти. Отже, влада забороняє собі вдаватися до послуг еліти суспільства, що населяє політію. Адже зазначену еліту не можна контролювати, і вона ненадійна, бо має соціальні ресурси, які можна мобілізувати, та здатність створювати коаліції. їхній соціальний стан є постійним викликом стосовно двох перших правил. Третє правило показує, що цей виклик можна терпіти то менше, що ближче ми наближаємося до нервових центрів влади.

Якщо це відомо суверенові, його оточенню та його радникам, то й соціальна еліта дуже добре в цьому обізнана. Вона повинна очікувати, що матиме в особі влади пильного хазяїна і ворога. Таке очікування має спонукати її вживати протидійних заходів, які підсумовуються єдиним контрправилом: зберігати й розвивати досить потужні місцеві й регіональні позиції, щоб давати відсіч трьом правилам центральної влади. Ці позиції можуть бути спадщиною племінного світу: або певною родовою системою, або аристократичними родами. У першому випадку ми маємо справу з племінною будовою, де сегментація, що призводить до нескінченних злиттів чи роз’єднань, нескінченно збільшує контрвладу. Якийсь окремий політичний центр може взяти гору, тільки якщо він зможе зламати сегментацію та змішати сегменти за потреби через монополію жінок, «відповідних для одруження». Ця робота в еволюційній лінії, що веде від племені до імперії, лягає на плечі царства, яке виникає з громади. Коли імперія з’являється на горизонті й утверджується, ця робота вже давно виконана.

Імперії може бути потрібно розбиратися з дуже живучими аристократичними родами. Вони й справді можуть безкінечно виживати в границях королівств і поміркованих ієрократій. Такі ієрократії стають поміркованими саме завдяки контрвладі, які здійснюють аристократи, та їхній самостійній позиції з точки зору влади, багатства та авторитету. Аристократія — прямий продукт соціальної стратифікації, якої зазнає племінна будова, оскільки вона представляє роди, які володіють більшою часткою в трьох рідкісних благах. Проте не будь-яка соціальна стратифікація продукує аристократію. Найпоширеніший результат — це монополія на домінантні позиції з боку одного роду чи єдиного клану, тоді як аристократія завжди множинна: численні роди посідають домінантні позиції і кожен утримує монополію в тому сегменті, де він домінує. Найпростішою й найправильнішою картиною буде та, коли плем’я з домінантним кланом виглядає як єдина піраміда, де різні роди розподілені по накладених один на одного рівнях піраміди, а плем’я з аристократичними родами виглядає як суміжне розташування окремих пірамід, кожна з яких має власну стратифікацію.

Можна встановити емпіричний взаємозв’язок між, з одного боку, економікою з аграрною домінантою і структурою з єдиною пірамідою та, з другого боку, випасною економікою і структурою з багатьох пірамід. Єдиним слушним поясненням взаємозв’язку має бути те, що випасна економіка сприяє розпорошенню сегментів через зменшення густоти населення та розкидання його по більших просторах, що утруднює нав’язування єдиного домінантного роду для всіх. Така економіка головно стратифікує більше, ніж рільництво. Бідний урожай майже завжди спричиняється поганими погодними умовами, які навалюються в якійсь зоні на всіх одночасно: аграрна економіка сама по собі стратифікує незначною мірою, оскільки всі процвітають чи бідніють одночасно і однаковими темпами. Ідеальною ілюстрацією може бути егалітарне суспільство давніх фризів[10]. У них стратифікація відбувається через володіння землею та владою, яка полегшує доступ до неї. Щодо стад, то вони чутливі радше до хвороб, аніж до негоди. Проте епізоотія неоднаково вражає всі стада, а ті, що нею вражені, можна знищити. Отже, пастуші суспільства складаються зазвичай із меншості власників стад і земель для них і більшості не-власників, змушених працювати на перших або ж обробляти землю, щоб якось існувати.

Аристократичні суспільства — це явище пустельних і надто степових зон. Найбільша зона степів тягнеться від Південної Русі до Тихого океану. У ІІІ тисячолітті до н.е. спостерігаються дві великі системи: тюрко-монгольська сім’я на сході та індоєвропейська сім’я на заході. У першої, як видається, аристократичні риси виражені менше, але вони були досить сильними, оскільки залишили міцний відбиток у Кореї та ще більший у Японії, населення яких походить з цієї сім’ї. Щодо Китаю, то там або племінні завоювання були поверхневими, або, і це вірогідніше, племінні елементи розчинилися та загубилися в китайській структурі — моделі з єдиною пірамідою, з єдиним царським повсюдним кланом (який створив передумови для винаходу «імперії» вже з часів династій Ся та Чжоу і з початку II тисячоліття до н.е.), суто аграрною економікою та цілковитою відсутністю будь-яких елементів аристократії.

На протилежному краю ми бачимо європейський ареал, індоєвропеїзація якого з середини III тисячоліття привела до моделі аристократичного суспільства. Цей успіх зовсім не можна пояснювати тільки переміщеннями народів, а самі переміщення — розрідженим розселенням корінних народів через затримку в розвиткові внаслідок льодовикового періоду та танення льодів. У всій Європі — від Скандинавії до Пелопоннесу та від ЩландИ до Прип’яті — зустрічаються суто аристократичні суспільства з типовою стратифікацією: аристократи, вершники, воєначальники та глашатаї на зібраннях, власники отар і полів, позначені найвищим авторитетом; селяни, солдати-піхотинці, власники якогось господарства та худоби, які беруть участь у зібраннях; раби — слуги або сільськогосподарські робітники на землях аристократів. Найточніший опис цього суспільства знаходимо в гомерівських поемах. I справді, ці індоєвропейці та їхня типова соціальна структура змогли пристосуватися до найрізноманітніших морфологічних ситуацій: вихідці з племен, вони сформувалися в сільських містах Греції та Гталії; вони вижили в громадах, а згодом в королівствах і царствах, досягнувши компромісу між збереженням своїх позицій і службою primus inter pares, щоб, з одного боку, сприяти рівновазі між аристократичним родами і уникати того, щоб конфлікти доходили до крайнощів, а з іншого — працювати на спільне благо за допомогою аристократів. Цей компроміс є поміркованою ієро-кратією, політичним режимом, притаманним Європі після падіння Римської імперії.

В !ндію та в Передню Азію індоєвропейці принесли з собою також і свою аристократію: хетів, мітаннійців, гурритів, іранців, аріїв тощо. Усі вони зникли в остаточних битвах за імперіалізацію або в перші періоди імперії. Імперія, яка позбавилася своїх аристократів, не розв’язала цим усіх своїх проблем. Якщо апарат не набиратиме собі працівників з самостійної еліти суспільства, то його працівники прагнуть до самостійності та аристократизації, шукаючи для себе місця, які можуть стати самостійними. Імперська влада має всіма засобами протистояти цій стратегії апарату, суворо застосовуючи до нього три правила влади. Проте така суворість підриває технічну компетентність апарату й дає негативну відповідь на запитання, поставлене на початку. Так, військова, релігійна, адміністративна, фіскальна кваліфікації спираються на накопичення скарбниці випробуваних рецептів. Цю скарбницю потрібно зберігати, примножувати, доповнювати, передавати, і всі ці процеси мають бути безперервними. Потрібно також перепрограмовувати кваліфікацію з покоління в покоління, а це завдання легше виконувати шляхом виховання та навчання якщо не в межах однієї й тієї самої сім’ї, то принаймні в одному й тому самому соціальному середовищі. Тут так само вимагаються постійність і наступність. Кваліфікація гарантуватиметься тим більше, що її забезпечує стабільна соціальна еліта, впевнена у володінні своєю часткою влади, багатства й авторитету. Імперія веде до нездоланної суперечності через те, що стратегія контролю апарату несумісна з його компетентним функціонуванням, оскільки контроль потребує нестійкої еліти, а компетентність — стабільної.

Поміркована ієрократія пропонує елегантне розв’язання, яке базується на згоді між династією та елітою щодо поділу влади та її вигод. Крім того, що ця згода зазнає конфліктів, унаслідок яких у масштабі століть або влада бере гору в абсолютному сенсі, або ж контрвлада тягне її в демократичному напрямку, елегантне розв’язання не ліквідує ризиків розпаду імперії як політії. Одна з умов його прийняття — стабільність самої політії. Її легше забезпечує громада, князівство, королівство, ніж імперія. Серед імперій тільки Китай створив стабільну політію, завдяки домінуванню доцентрових сил.

Існує безліч історичних явищ, які відповідають цій стратегії та контрстратегії. Самостійна еліта була остаточно ліквідована в Індії в УІІІ—ІУ ст., а також і в усіх місцях укорінення індоєвропейців у Передній Азії, за винятком Персії, але коли Ахеменіди створили імперію, то вони політично оскопили аристократію. У Римі патриціїв винищили Юлії-Клавдії, але аристократія збереглася в європейських провінціях імперії, беручи активну участь в керуванні. Останній антиаристократичний епізод стався недавно, у другій половині XVI ст., коли Іван Грозний висилав бояр, нащадків слов’янської аристократії Київської Русі та руських князівств, на північ. У ІІІ-УІ ст. Китай пережив майже чотири століття політичного розпорошення. Воно сприяло стихійному виникненню потужних місцевих і регіональних родів, явної ознаки аристократизації. Проте вона буде заблокована, ліквідована, відвернута династією Тан, щойно вона стане на престолі. Нав’язана еліті незахищеність сягає карикатурності, якщо поглянути на долю особливо успішних на війні генералів — Корбулона при Нероні чи Белізера при Юс-тиніані або на долю османських перших міністрів і візирів. Постійніше та непомітніше апарат максимально заповнювався людьми, які не мали соціальних чи родинних зв’язків: рабами і звільненими рабами в Римі, осілими чужоземцями, як-от греками-фанаріотами в Стамбулі, чи ще християнами, євреями, тими, хто зрікся своєї віри, у мусульманських імперіях, іноземцями в арміях, наприклад, германцями в римському війську і турками у війську Аббасидів, євнухами в центральній китайській адміністрації або з тих же самих причин відсутності потомства церковниками в адміністрації Оттонідів, що призвело до знаменитого конфлікту з папством щодо контролю за призначенням єпископів. Того, що імператор програв і був змушений принизитися перед папою в Каноссі в 1074 р., достатньо було б, щоб помітити ненормальність ситуації в Європі з огляду на імперську нормальність, якої дотримувалися у Візантії.

І навпаки, всюди спостерігається зміцнення еліт, бо вони завжди мають більш високі соціальні шанси, щоб накопичувати землю, владні позиції та престижні посади, і можуть передавати ці шанси наступному поколінню. Така передача тим більш надійна, що частину нагромадженого «соціального капіталу» виділяють на вкладення в «людський капітал». Нащадки еліти в середньому набували й розвивали більше вміння, яке вони могли подати політичній владі, ніж вихідці з народу, за винятком випадків, коли ці останні набагато перевищували перших здібностями або перші вирізнялися надто помітною нікчемністю. Такі реальні знання й уміння дають змогу періодично досягати великих імперських посад і відновлювати авторитет великих родин. Урешті-решт, може встановитися компроміс, вигідний для обох сторін, якщо стабільність політії надасть досить часу, щоб посмакувати цими вигодами. Гарним прикладом може слугувати Росія XIX ст. у період між наполеонівськими війнами та революцією 1917 р.

Описуваний компроміс увінчався найповнішим і найпо-стійнішим успіхом у Китаї. Рух до компромісу та основоположні причини його успіху можна простежити з задовільною точністю й упевненістю. Тисячолітня хода до імперії здійснювалася від систем з громадами та царськими кланами. Політичне об’єднання, яке стає дуже вираженим від початку VIII ст. і посилюється мірою того, як рух прискорюється в бік свого логічного завершення — у 221 р. до н.е., — зводить до політичної та суспільної бездіяльності соціальну еліту в дедалі більшій кількості. Династія Хань у 206 р. до н.е. — до 220 р. н.е. вирішує перетворити цю гулящу і потенційно небезпечну еліту на вмістилище знань і відбирати необхідних фахівців за допомогою проведення спеціальних іспитів і конкурсів. Мандаринська система як така буде вироблена у міждинастичний період, прийнята за династії Суй (581-617), систематизована династією Тан (617-908) і перетворена на класичну систему династією Сун (976-1260). Вона полягає в ретельній організації конкурсів на багатьох рівнях як на цивільні, так і на військові посади, та у допуску до цих конкурсів усіх. Але їхня підготовка вимагає десятиліть великих вкладень у здібних і перспективних кандидатів. Тільки еліта має на це кошти, і вона створює свої приватні сімейні школи. Проте, зважаючи на високу віддачу від дипломів, здобутих декількома з вихованців цих розплідників чиновників, еліта зацікавлена приймати у свої приватні школи найздібніших дітей своїх клієнтів з народу. У такий спосіб розширюється набір, який сприяє виявленню потенційних фахівців, а система робиться ще стабільнішою, оскільки цей компроміс відкритий навіть для народу. Нам бракує статистичних даних, щоб оцінити шанси, що надавалися народові. Головно — для стабільності імперії — було, щоб народ знав, що і в нього є певні шанси. У цьому плані китайський компроміс розумніший і більш дієвий, ніж європейський, де аристократія погано сприймає конкуренцію недворянської еліти й де монархія зацікавлена зіштовхувати їх обох між собою. Отож, створюється джерело політичної нестабільності.

Імперський двір

Двір — це соціальний простір, де навколо суверена зібрані соціальні дієвці, визначені своїм станом в ієрократичному режимі. Двір не імперський феномен як такий, а ієрократич-ний феномен, який досягає в імперії свого найповнішого розквіту через поєднання трьох рис імперської ієрократії: сак-ральності, сили та абсолютизму. Двір як продукт історії ставить дві низки запитань. Одні з них стосуються функцій двору та цілей, засобом яких є цей особливий соціум. Інші торкаються його функціонування, характеру суспільних відносин, які в ньому зав’язуються, та їхніх наслідків. Ми залишимо ці питання осторонь, адже вони більше пов’язані з цивілізацією та звичаями й становлять інтерес тільки своїми окремими аспектами, притаманний тому чи тому двору. Утім, таке дослідження було б важко провести через брак документів. Документальні свідчення стають багатими й точними стосовно неімперського періоду, а саме періоду Версаля за Людовіка XIV. Це, звичайно, двір, який прагне досконалості, але цей режим не абсолютна ієрократія, попри погану звичку називати французьку монархію абсолютною. Вона так само поміркована, як і інші монархії Європи, і так само, як і вони, потерпає від конфліктів між центральною владою та периферійною контрвладою, між державою та громадянським суспільством. Така поміркованість режиму не дозволяє просто так поширювати на двори абсолютних режимів те, що спостерігається при дворі Франції та в його імітаціях у Європі. Ще складніше було б виходити з прикладу італійських дворів епохи Відродження, поміркованість яких була б іще помітнішою, якби тамтешні звичаї були настільки відшліфовані, як двома-трьома століттями пізніше.

Священний характер режиму сприяє феноменові двору через необхідність підтримувати імперську харизму. Це слово означає постульовану, неясну, загальну, таємничу, таку, що не піддається визначенню, вищість. Харизма монарха спрямована на сприйняття не розумом, а почуттями. Це — той аспект політичного режиму, який найтісніше споріднює його з релігійними феноменами. Усе ґрунтується на оберненні чутливості та на долученні всього єства до чогось, у що воно вірить, — не згідно з певним дискурсивним віруванням, а як у якусь обов’язкову очевидність. Харизма, опромінена людською вищістю, може мати в тих, хто чутливий до неї, безліч нюансів — від непомітної поваги й аж до священного страху. Найсильніші нюанси краще показують дві основні складові почуття: порив і страх. Харизма притягує, бо вона є тим, до чого прагне підданий і що він цінує як гідне такого ставлення. Харизма також відштовхує, бо підданий відчуває себе нижчим і недостойним.

Засновник династії — це зазвичай харизматична особистість, справжні переваги якої викликають змішані почуття притягання й страху в тих, хто з нею стикається. Але його наступники за випадковими винятками такі самі люди, як і інші, і нинішній представник династії може бути цілковито пересічним. Ба більше, така можливість дуже ймовірна, оскільки виховання принців неминуче нестерпне, навіть попри те, що вони можуть дістати чудову освіту. Через це перед священним характером режиму постає проблема: як оточити ореолом харизми людину, яка не має в собі таких якостей? Розв’язання дуже просте, легко реалізується та завжди успішне: потрібно й достатньо вразити уяву так, аби люди відчули острах і зачарування, почали говорити про справжню наявність харизми та приписали її цьому принцові. Такого результату можна напевно досягти за допомогою трьох методик. їх винайшли й виробили задовго до побудови імперій, ще за часів «божественної влади», яка виникла в деяких племенах. За першою з методик, належить ізолювати суверена від його підданих і звести до мінімуму його появи на людях: ідеалом було б, якби він став невидимим і при цьому його присутність ніколи не ставилася б під сумнів. Сутність другої методики полягає в тому, щоб спосіб життя суверена послідовно відрізнявся від життя пересічних людей так, щоб, зважаючи на цю різницю, піддані доходили думки й про різницю між собою й ним по суті. За логікою, що більше онтологічна природа ієрарха наближує його до божественного, то більше його життя має бути незвичайним. Власне, саме в племінному світі та в громадах спостерігаються крайні форми відмінності, якими наділяють особу, що символізує суспільство, це — форми, кодовані у вигляді табу. Третя методика спирається на розкіш і на пишність, які оточують особу. Вони мають бути реальними, щоб уразити уяву людей і щоб вони почали возвеличувати ці прояви набагато більше, ніж ті є в реальності, роблячи їх казковими та легендарними.

Чинник сили надає дворові зовсім інші функції, які випливають з логіки здійснення влади. Ця логіка, якщо взяти її в стані схеми загальної дії, є вінцем двох видів проблематики: дії взагалі та політичної дії зокрема. Перша з них — це розв’язання проблеми, тобто обрання певного заходу з кількох можливих. Щоб прийняти раціональне вирішення, ієрократ повинен зібрати всю потрібну для цього інформацію, яку слід опрацювати, зважити, відсортувати. Можливі варіанти треба виявити та порівняти один з одним. Потрібно також розглянути й оцінити стратегію і тактику під кутом зору їхніх відповідних шансів на успіх чи поразку. Урешті-решт, треба наважитися та прийняти рішення, оскільки, зважаючи на те, що дії, які стосуються майбутнього та непевного й торують собі шлях крізь завжди особливі та квазібезкінечні умови, вирішення в дії не можна ототожнити з судженням у знанні або з прикидкою на око чи з оцінкою в ході справи, попри навіть те, що ці три операції мають спільний психічний вимір: чуттєві імпульси та воля, щоб сказати: «Досить!». З цієї проблематики породжується «рада монарха», а двір визначається місцем ради. Особиста участь монарха на різних етапах прийняття рішення й у прийнятті остаточного рішення може бути дуже різною. Так, приміром, японський «імператор» (лапки тут обов’язкові через те, що традиційна Японія — не імперія, а королівство з самобутніми рисами) ніколи не приймав жодного рішення. Це — майже чистий приклад божественної монархії з виключно символічною та ідеологічною функцією, коли монарх (який вочевидь уважав свою роль такою нудною, що вже від епохи Хейян з’явилася звичка добровільно зрікатися трону через кілька років) ніколи й нічого не вирішував, а затверджував своїм сакральним статусом рішення, прийняті іншими. Інша крайність — це римський імператор, який зазвичай особисто відповідав за рішення та його підготовку, оскільки періодичні державні перевороти та крихкість імперії не давали ні часу, ні можливості доручати цю турботу й справу іншим.

Другою проблематикою є проблематика керування. Потрібно, щоб рішення виконували, а також потрібно стежити за їхнім виконанням. Потрібно контролювати виконавців і тих, хто контролює. Потрібно забезпечити єднання та зобов’язати до слухняності. Потрібно здійснювати правосуддя. Потрібно керувати відносинами між центром і провінціями. Потрібно вести трансполітійні стосунки, лаштувати експедиції, організовувати оборону, розв’язувати проблеми матеріально-технічного постачання. Починаючи з певного рівня складності, обумовленого чинниками простору й кількості, тільки одна або декілька бюрократичних структур дозволяють впоратися з проблемами керування. Таке технічне обмеження перетворює двір на центральну, адміністративну, військову, ідеологічну, фіскальну бюрократичну структуру. Ідеологічна бюрократія може збігатися з контролем церковної організації, якщо така існує. Такі приклади нам дає християнство. Імперська цезаро-папістська система прагне перетворити церкву як організацію на орган релігійних справ на службі в імперії. Чистим прикладом реалізації такої системи є Візантія. Щодо Китаю, то ідеологічні потреби, які не можна було жодним чином скоротити, змусили вигадати «культ Конфуція», який дуже б здивував його самого, перетворити його на своєрідну офіційну «релігію» та доручити керування цим культом центральному органові.

І зрештою, абсолютний вимір режиму перетворює двір на в’язницю. Для контролю небезпечної еліти пропонують два види ефективної стратегії. Зібравши найнебезпечніших людей в єдиному тісному колі, можна вбити одним пострілом чотирьох зайців! Маючи всіх під рукою, легше суворіше стежити за ними. Легше також примножувати поділ на групи та сприяти інтригам так, аби вони стежили самі за собою більш прискіпливо, оскільки йдеться про інтереси кожного з них. З’являється більше можливостей змушувати їх змагатися між собою, щоб більше ніхто не міг довіряти нікому, щоб коаліції руйнувалися підозрами, а суверен залишався єдиним хазяїном гри, її правил і гравців. Таке середовище зручніше для сприяння чи руйнування кар’єри в свавільний спосіб і для підтримання постійного відчуття непевності в усіх, хто перебуває на стратегічних посадах. У брутальніший спосіб двір дозволяє також владі вимагати від впливових осіб, яких вона не може не посилати в провінцію чи на кордони, залишати за себе заручників. Цей спосіб контролю може набувати відкритої й цинічної форми через обов’язок знаходитися при дворі для членів знатних сімей або ж прихованої й лицемірної форми через звичай надавати дітям освіту за межами їхніх сімей.

Загалом двір — це такий собі ілюзіон, рада, робочий кабінет і золота клітка. Це також і місце для ігор, бо треба ж десь розважатися. Ця остання функція похідна від попередніх: не розрядка створює двір, але дворові вона потрібна. Вона може мати важливі наслідки для культурного виробництва, адже двір потребує такої продукції, має високу платоспроможність і часто буває дуже освіченим і дуже вишуканим у своїх запитах.

Видатки імперії

Бюджет імперії можна уявити за умови, якщо розглядати тільки основні обсяги його коштів і не вимагати цифр. Ми доходимо висновку, що він зазвичай повинен мати дефіцит. За загальним правилом, державним бюджетом не можна керувати як приватним бюджетом. Приватна особа не може жити інакше, як тільки за рахунок тих коштів, які вона має, і це змушує її пристосовувати витрати до ресурсів, бо інакше вона розориться. У державі, навпаки, перше місце посідають витрати, оскільки в їхньому ідеальному визначенні вони означають ресурси, потрібні для спільного блага. Оскільки це спільне благо є умовою можливості всіх індивідуальних благ, громадяни зацікавлені надавати ресурси, які вимагає ця умова. Навіть у змодельованому прикладі державні витрати важко утримувати на заздалегідь визначеному рівні, бо не існує апріорного визначення колективного блага та способів його досягнення, а це унеможливлює розрахунок його вартості в ресурсах. Державні витрати завжди прагнуть досягти максимально високого рівня. Ця можливість залежить від двох основних параметрів. Один із них — це абсолютний обсяг ресурсів, які виробляє політія. Витрати не можуть, ясна річ, перевищувати цей обсяг, вони навіть далеко не досягають його, адже потрібно, щоб платник податків залишався з достатньою часткою того, що він продукує. Другим параметром є політичний режим і засоби, які має влада, щоб примусити громадян сплачувати податки. Таких засобів найбільше в демократії, бо політики можуть легше переконувати своїх виборців, що передбачені видатки спрямовані на колективне благо, і знаходити собі політичну підтримку, купуючи її, обіцяючи субсидії, звільнюючи від податків, надаючи захисту. Демократія — це зазвичай податковий прес, але від банкрутства її рятує більш висока економічна ефективність і наявність у громадян законних способів протестувати.

Абсолютна ієрократія взагалі й імперська зокрема перебувають у делікатнішому становищі щодо податків. Видатки в них не піддаються контролю не лише в загальному розумінні, коли державні витрати за своєю природою вирізняються невизначеністю, але й у конкретнішому розумінні, коли витрати стають результатом змагань і конкуренції, контроль за якими виходить з-під рук імперської влади. Так, приміром, військові витрати залежать від ворогів, яких потрібно стримувати, відкидати чи розбивати. Навіть якщо не враховувати труднощі з оцінкою реального рівня загрози та зацікавленості декого в її перебільшенні, константою є те, що саме ворог визначає небезпеку й виклики, які треба приймати, адже нападає ворог, а імперія захищається. Саме ворог фактично визначає рівень військових витрат, включно з тими, які походять від непевної оцінки загрози та від шахрайства. Велика китайська стіна, воєнне й стратегічне значення якої завжди було нульовим, вочевидь результат нерозумних розрахунків і чималого розкрадання ресурсів на користь людей, які обіймали високі посади. Хоча треба було, щоб реальні племена становили реальну загрозу для Китайської імперії!

Так само не піддаються контролю й ідеологічні витрати. Абсолют і пошук благодаті потребують, зрештою, тільки внутрішнього відчуження, а воно вимагає усамітнення — в окремому приміщенні, в пустелі, в горах або в лісі. Майже всі релігійні атрибути та відповідні витрати слід відносити на рахунок різноманітних видів паразитизму, предметом якого є релігійний чинник. Головний вид паразитизму — це паразитизм політичний. Ми не бачимо способів довести, що Бог, чи Аллах, чи Вішну хоча б якоюсь мірою були зацікавлені в розкоші собору, мечеті чи храму, а зацікавленість у цьому короля, султана чи магараджі очевидна. Тут проявляється їхній інтерес до марнославства, пихи, харизми, яку треба підтримувати, суперництва з іншими монархами, і цей інтерес легко зрозуміти з політичної точки зору, хоча він матиме неоднозначні наслідки: ніщо не може бути занадто красиве для богів, а треба мати щось красивіше, ніж у сусіди чи в попередника. Хоч як це парадоксально, але народ зазвичай схвалює такі витрати на вихваляння та на підвищення авторитету, бо вони дають йому змогу мріяти та бути символічно причетним до цієї розкоші. Це народне схвалення завжди має під собою раціональне підґрунтя, як завжди, коли якесь людське явище загальне, якщо не інваріантне. Якщо, коли слухатися Шекспіра і здорового глузду, людство визначається також і розкішшю, то розумний розрахунок має привести до висновку, що зважаючи на наявні ресурси на душу населення в середньому, кожен має кошти на таку нікудишню розкіш, яка навряд чи буде розкішшю, але якщо кожен покладе в спільну шапку свою нікчемну частку розкоші, то всі зможуть побачити прекрасний феєрверк, сліпучий палац, вражаючий храм... Людська уява дозволяє навіть знаходити реальне задоволення в упевненості, що твій монарх живе в більшій розкоші, ніж сусідні, навіть якщо народ нічого такого не бачить. Ця ідеологічна логіка витрат мала найщасливіші наслідки для людства, але з економічної точки зору вона означає паралельне зменшення заощаджень та інвестицій, а також застій чи навіть регрес розвитку, якщо належно не забезпечується відшкодування. З точки зору бюджету витрати на ідеологічні потреби не підлягають жодному контролю.

Бюрократичні витрати можна, як видається, легше контролювати за допомогою реалістичнішої оцінки потреб. Здоровий глузд легко переконати, що можна встановлювати розумну кількість потрібних правителів за кількістю провінцій, передбачати необхідних кожному з правителів помічників і т.д. Здоровий глузд мав би вже давно тверезо ставитися до досвіду, відомого в усіх кутках світу, який всюди демонструє здатність бюрократії до розбухання та її схильність до марнотратства, коли в неї монопольне становище. Бюрократії завжди потрібно чимраз більше бюрократів, аби щільніше заповнювати дедалі численніші департаменти й кабінети. Цей закон безкінечного розширення обумовлений не законом найменших зусиль, який, як уважається, встановлюється рівнянням кожного бюрократа на найменш активного на кшталт того, як виробнича лінія має орієнтуватися на най-повільнішого працівника, а стратегією, яку проводять дієвці бюрократії, щоб долати її сходинки чи не бути скинутим з них. Кожен зацікавлений у тому, щоб збільшувати сили для своєї підтримки та примножувати свідчення своєї активності та активності свого підрозділу, збільшуючи в цьому русі кількість кабінетів і бюрократів. Таке поширення бюрократичної субстанції не має жодного внутрішнього автоматичного запобіжника. Його можна контролювати тільки об’єктивною нестачею ресурсів і конкуренцією. У державної монополії конкурентів немає. Експансію державної бюрократії контролювати неможливо.

Але буває й гірше. Завдяки тому, що бюрократія державна, вона забезпечує якщо не всіх своїх членів, то принаймні найкраще влаштованих стратегічними позиціями, які дають їм змогу розбазарювати державні кошти, грабувати державну скарбницю, красти державні гроші. Чиновникам легше за будь-кого чинити такі порушення та приховувати їх. їм також легше й зазіхати на приватні кошти, адже вони мають майже безмежні можливості надавати привілеї за хабарі, контракти й дозволи за частку в прибутках, безкарно грабувати, виступаючи водночас суддею й стороною в суді. Звісна річ, політичній владі відомо про всі ці види корупції, і вона знає, що вони її підривають, але вдіяти нічого не може. Най-свідоміший своїх обов’язків суверен, оточений найчеснішими радниками й міністрами, не може піти далі, ніж більш або менш свавільно покарати за найскандальніші зловживання. Він не може зробити нічого кращого, адже йому потрібна ця бюрократія, щоб керувати імперією, а ця державна бюрократія має виняткову монополію в абсолютній ієрократії.

Урешті-решт, витрати двору теж вислизають із-під будь-якого контролю. Розкіш і пишнота не знають жодного внутрішнього обмеження. Вільність тут іще більша, ніж в ієрократичних витратах, оскільки до помпезності й суперництва додаються ще й пересиченість і нудьга, від яких можна втекти тільки в напрямку до «ще більшого»: більш красивого, великого, рідкісного, дорогого, вишуканого... У більш тонкому сенсі двір — це соціальна оаза і зачарований острів. Ізоляція сприяє втраті відчуття реалій і здійсненню екстравагантних заходів щодо ощадливого порядкування невеликими ресурсами. Кажучи цинічніше, корупція — це також спосіб контролю апарату. Винагорода може бути жестом подяки за надані послуги, але зазвичай це спосіб купувати людей, за якими треба стежити та яких треба зіштовхувати один з одним, дозуючи винагороду та розподіляючи її навмисно в довільний спосіб.

З огляду на неконтрольовувані й і контрольовувані видатки, доходи виявляються ще обмеженішими. Вони такі об’єктивно й остаточно, зважаючи на технологію, яка використовується в економіці. Вона змушує до низького виробництва і не дозволяє запобігати сильним коливанням. Невідпорним наслідком цього є те, що наявний надлишок невеликий і змінюється після вирахування потрібних ресурсів для утримання та відтворення чинників виробництва, зокрема праці. Це обмеження, пов’язане з низькою продуктивністю, до початку сучасної науково-технічної революції, постійне для всіх традиційних суспільств, які вийшли з неолітичної переміни. Кожен виробляє мало, а споживає багато з того, що виробляє. З огляду на неможливість збільшити надлишок через підвищення продуктивності, єдиний вихід — це примноження її абсолютних результатів через збільшення кількості виробників. Через неможливість інтенсивного приросту доводиться вдаватися до екстенсивного. У цьому полягає глибинна причина витрат на інфраструктуру, які здійснювали імперії для посилення виробництва. Ці витрати полягали переважно в розширенні сільськогосподарських угідь, у збільшенні кількості населення та в інвестиціях в облаштування земель. Найвизначнішими з таких інвестицій були іригаційні роботи, здійснені імперіями. Вони стали приводом до безглуздих тверджень, що, мовляв, люди свідомо підкорялися східному деспотизмові, щоб отримати вигоду з розвитку водного господарства. Реальність насправді простіша й банальніша, оскільки інвестиції у водне господарство — це дієвий спосіб примножити розширювану податкову базу. Ця реальність залишила нам найдовершеніший приклад водного суспільства з найменш деспотичним режимом — Голландію! І знову ж таки саме Китай досягав найбільш постійно приросту в екстенсивному розвиткові, який завжди оплачувався збільшенням кількості населення та погіршенням довкілля.

Друге обмеження пов’язане з тим, що тільки частина цього надлишку доходить до імперських скринь. Відомі два джерела витоку. Виробникам вигідно якомога краще приховувати свій надлишок і перебільшувати свої злидні. Між виробниками та імперськими скринями не оминути можливостей відбирання посередниками, і ці можливості надто спокусливі, щоб ними не скористатися. Згадуване обмеження тим більш жорстке, що обидва з названих джерел обернено пропорційні. Що пильніше стежити за виробниками, то менше вони зможуть приховати й більше буде посередників, які заробляють на вилучених ресурсах, і навпаки: що менше буде накладених одне на одного кіл стягання, то більше народ зможе приховувати. Хоч яким буде проміжне рішення, у програші завжди лишатимуться імперські скрині.

Досить порівняти доходи з витратами, щоб побачити, що імперію нестримно підштовхують до того, щоб вона жила невідповідно до своїх достатків. Але ж дефіцит ставить проблему життя й смерті, адже на імперію діють відцентрові сили. Потрібно знаходити вихід із бюджетного глухого кута, але й цей вихід може бути тільки тимчасовим паліативом, адже проблему породили не некомпетентність чи недбалість, а об’єктивні умови. Хитрощі можуть мати серйозні економічні наслідки. Такі хитрощі можна поділити на чотири класи. Можна з легкістю примножити стягання з усього, що в обігу, збільшуючи кількість внутрішніх митниць, видів дорожнього, міського ввізного мита, мита за місце на ринку, але за це доводиться платити зменшенням торгівлі або в той чи той спосіб скороченням виробництва та інвестицій. Можна вдатися до грошових махінацій, щоб розорити кредиторів і обікрасти постачальників, але це призводить до інфляції та до зникнення твердої валюти й обов’язково негативно позначиться на господарській діяльності. Податкова система може бути винахідливою та надокучливою і тим самим сприяти ухилянню від сплати податків, зменшенню інвестицій та ініціативності. Зрештою, можна встановити державну монополію на всі товари, які можуть бути монополізовані, починаючи з солі, місця добування якої завжди достатньо сконцентровані, щоб підлягати ефективному контролю. Але оскільки монополія і, більш загально, усе непряме оподаткування утруднюють споживання, то зростають ціни та заохочується контрабанда.

Зазначені хитрощі завжди мають негативні, а інколи тяжкі мікро- та макроекономічні наслідки. Загальний висновок полягає в тому, що імперія завжди не така квітуча, як це може бути технічно й економічно можливим: вона утримує населення в субоптимальному стані. Спостерігачі не переставали захоплюватися процвітанням імперій тільки через оптичну ілюзію. Вони затримували погляд на витратах на розкіш і відвертали його від етапів глибокого занепаду, спричиненого розбалансуванням і вивертами. Зазначена субопти-мальність імперій — це наслідок політичного режиму, а не технічного й наукового рівня. Маючи однакові домодерні можливості в цьому плані, ліберальніший, поміркованіший або суто демократичний режим завжди досягав кращих результатів, і свідчення тому — середньовічні міста Італії, Нідерландів, Ганзеї, Сполучених Провінцій та Англії в XVII ст. Але, маючи сучасне оснащення, навіть Російська імперія могла досягати кращих результатів ніж домодерна економіка, хоча чинний у ній режим прирікав її на вічне наздоганяння європейських політій і здійснювання марних спроб зрівнятися з ними.

Варто дослідити субоптимальність імперій на конкретних прикладах. З такого аналізу вийшло б, що Китай мав би отримати пальму першості за найнижчу субоптимальність через надзвичайну легкість апарату влади. Розглянемо лише один приклад: основну частку коштів, що виділялися за династій Мін і Цин для розширення та навіть інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, перехоплювали місцеві достойники та об’єднання землевласників. Диплом за найбільшу субоптимальність мав би бути присуджений Моголам, які розорили Індію, а їхнім шляхом згодом пішли мусульманські імперії, що спромоглися висмоктати Передню Азію ще приблизно з X ст. Римська імперія в ІІІ—V ст. до н.е. потрапила в кліщі через термінові військові витрати та через здирницьку податкову систему. Одним зі згубних наслідків стала втеча римської еліти з міст до своїх сільських володінь. Ця втеча перемістила центр ваги суспільства та імперії, що, імовірно, і стало глибинною причиною падіння Римської імперії.

Потрібно розуміти «суспільство» в сенсі соціального інстинкту, принципів єдності та зв’язності, які утримують разом індивідів, групи, населення, мережі, з яких складається суспільство. Ми назвали «морфологією» різні форми соціалізації і зустріли на нашому шляху декілька їхніх видів: стадо, плем’я, поліс, громада. Ми побачили, що «нормальний» розвиток у масштабі тисячоліть вів людство від стада до племені, згодом до громади, далі до царства чи королівства і нарешті до імперії. Якою є будова імперії? Ось у чому питання, хіба що формулювати його треба в інший спосіб: що таке імперія, коли розглядати її як будову?

Проблема

Оскільки імперія еволюційно заступає царство (за прикметного винятку Римської імперії, яка була створена містом), то, можливо, ми знайдемо підказки, виходячи з тієї гіпотези, що імперія — це суперцарство. Царство своєю чергою це — супергромада, яка спромоглася оволодіти громадами, перетворити їх на адміністративні одиниці та стерти родову сегментацію як принцип соціальної єдності. Це — політія, яка прагне до соціальної однорідності: у ній усюди можна бачити майже однакові основні інгредієнти, що майже однаково комбінуються між собою. Така однорідність є спадщиною від минулого громад, які ділили між собою один і той самий культурний ареал і дотримувалися однакової моделі будови. Політією-царством керує династія, яку легітимізує інспірована релігією ідеологія і яку контролюють незалежні суспільні сили. Її політичний уклад — поміркована ієрократія. Проте поміркованість нестримно схиляється до абсолютизму й досягає його усуненням або принаймні прирученням суспільних сил. Цими силами є роди. На стадії громади всі групи населення, за винятком рабів, розподілені на роди, один з яких постачає вождів. За цією переважно родовою структурою, громада мала б прив’язуватися до племені, якщо б вона не відрізнялася від нього чіткішим визначенням політії. У царстві роди народу або були зруйновні, або ж мають тільки приватне чи локальне значення. Соціальна еліта, навпаки, за загальним правилом, зберігає свою родову організацію, що зменшує її вартість об’єднання і підвищує її здатність контролювати царську (королівську) владу. Але наступність цієї можливості контролю забезпечується тільки там, де роди посідають незалежні від центру позиції щодо влади, авторитету та багатства. Визначені в такий спосіб роди утворюють аристократію. Ієрократія царства може бути поміркованою тривалий час, тільки якщо її підтримує й контролює аристократія. І навпаки, соціальна еліта, єдиним козирем якої є те, що вона поділена на роди, наражається на величезну небезпеку бути розтоптаною під час абсолютизації. Коли почали приходити європейські колонізатори, Африка вже продукувала царства з абсолютною ієрократією — Дагомея[11] та Уганда або ж Нґуні в Наталі з його вождем Шакою[12], яке тоді вже вийшло на останню фазу утворення. У зовсім іншому контексті в тайських краях можна було спостерігати всі стадії — від громади до царства, які зберігалися одночасно в різних зонах регіону, і зробити з цього висновок, що доімперський Китай вочевидь був близький до цієї моделі. Можна стверджувати, що зв’язність і єдність царства базуються на культурній однорідності, на ідеології, на визнанні влади, яка вважається легітимною, на узах солідарності, що з’єднують, з одного боку, верстви соціальної еліти між собою, а з другого — її різні складові з групами народу зв’язками клієнтарності та вірності.

Царство (королівство) є також політією, зв’язність і єдність якої підсилює цей статус. Царство ніколи не буває ізольованим, воно завжди існує на тлі активної трансполітії, де стикається з іншими царствами чи колективними дієвцями ще на стадії племені чи громади. Така трансполітійна діяльність перешкоджає царству стати кінцевою стадією. Кожного підхоплює рух, де одиниці часу вже рахуються не тисячоліттями, а століттями і логічним завершенням якого є імперія. Тим часом трансполітія перетворює політію на колективного дієвця, супроти якого стоять інші колективні дієвці, і це має підсилити чуття ідентичності кожного й почуття однакової долі для кожної спільноти царетворців.

Імперію не можна визначати як суперцарство і виводити з цього ототожнення зв’язність і єдність, аналогічні тим, що наявні в царстві. Як політія, імперія більше не перебуває в трансполітії — досить активній і загрозливій, щоб прищеплювати потужне почуття спільної долі. Вона є результатом завоювань, які ведуться до межі можливого, і включає строкаті групи населення, кожна з яких має довге минуле, прожите за межами імперії. Племінні елементи непримиримі. Відцентрові сили погано контролюються ненадійними інструментами та завжди недостатніми силами. Політичний режим імперії менш сприятливий для єдності, ніж режим царства. Священний чинник присутній, але сам по собі він байдужий до цієї організації. Навпаки, можна стверджувати, що цей чинник почувається зручніше й у своїй стихії в більш вузьких межах. Найчистіші приклади божественної монархії зустрічаються в племенах і громадах. Чинник сили спирається на стратегію атомізації народу. Завершена атомізація, тобто розщеплення народу на відокремлених один від одного індивідів, об’єднуваних тільки волею влади для виконання колективних робіт (трудовий або концентраційний табір — майже ідеальна модель вдалого розщеплення), було б надто дорогим у здійсненні й у керуванні. Імперія має задовольнятися стихійним розсіянням сільського населення величезною територією та утримувати народ в межах місцевої солідарності. Але вже те, що така місцева солідарність існує і функціонує — це знак того, що вона може обійтися без імперії та розквітати не гірше, ба навіть краще, у більш вузьких границях.

Можливості соціальної солідарності імперії найбільше підриває абсолютизм, і саме він дискваліфікує імперію як будову. Імперський ідеал — апарат влади, заповнений виключно його креатурами, які можна скільки завгодно замінювати. Ідеал, якщо його досягти, перериває всі органічні зв’яз-ки між соціальною елітою та народом. Розрив мусить підсилити місцеву солідарність між елементами народу, позбав-ляючи їх будь-яких імовірних зв’язків поза суто місцевим рівнем. Такий стан має контрастувати з суспільствами, де зв’язки між елітою й народом органічні, а люди існують на місцевому рівні й пов’язані з вищими рівнями інтеграції. Коли такі органічні зв’язки відсутні або ослаблені, інтеграція не може здійснюватися поза межами дуже вузького соціального відтинку. Соціальна дезінтеграція посилюється, і імперія успішно проводить свою панівну стратегію щодо апарату влади, віднімаючи в нього будь-яку можливість для об’єднання. Уявімо імперію, яка ідеально відповідає своїй моделі та своїй політичній логіці. Вона утворювала б політію з мільйонами окремих атомів, об’єднаних у функціональні спільноти, що були б самі теж розпорошені й збиралися б докупи рішеннями ззовні. У такого суспільства єднальне начало було б тільки в силі й у волі того чи тих, хто їм керує. Унаслідок технічних і економічних обмежень історичні імперії дуже далекі від їхнього ідеалу. Але саме до цього ідеалу вони прагнуть під дією власної внутрішньої логіки. Цей ідеал не дає імперії жодного начала соціальної солідарності й прирікає її покладатися тільки на силу, щоб забезпечити соціальну єдність.

Щоб добре зрозуміти дилему, можна протиставити два крайні приклади можливих зв’язків між народом і елітою. В індоєвропейських суспільствах ці зв’язки тісні й спираються на взаємні інтереси. Кожний аристократичний рід має у царині свого впливу цілий народ селян хліборобів і тваринників. Цей народ, за загальним правилом, не має родової структури й складається з сімей і родин невеликої генеалогічної глибини. Між тими й тими існують зв’язки клієнтар-ності та вірності. Якщо народ не володіє своїми господарствами або якщо вони охоплюють небагато земель, то він орендує землі аристократів. Аристократи захищають своїх людей від зовнішньої загрози і роблять це, спираючись на тих, кого захищають. Вони користуються також цією опорою, щоб зберегти або підсилити свої позиції стосовно своїх супер-ників-аристократів, і платять за це привілеями, якими аристократам забезпечує їхнє становище. На війні кожен аристократ очолює своїх людей, споряджених його коштом; він веде їх у бій, керує їхніми спільними походами, дозволяє їм брати трофеї з переможених. Отже, зав’язуються тисячі взаємних уз, які не лише не потребують жодного центрального органу, але й мають ставитися до нього з підозрою.

На протилежному краї подивімося на великі візантійські, османські чи іранські володіння. Це, з одного боку, фіскальні округи, що охоплюють сільськогосподарські угіддя та сільські громади, які їх обробляють. З іншого — платня членам апарату. В економіках із нерозвинутою грошовою системою, а надто там, де вартість угод завжди висока, політична влада вважає зручнішим, замість напряму стягати податки з сільськогосподарських угідь та використовувати їх для оплати своїх чиновників, надавати їм ті землі та керування ними з одержанням платні з того, що ці землі даватимуть. Але ця ж сама проблема постає й перед цими чиновниками, яким зручніше доручити вести справи управителеві та вимагати від нього сплати певної суми. Постійна стратегія імперської влади полягала в тому, щоб такі дарунки сільськогосподарських угідь не мали стійкого статусу для апарату, який, зрозуміла річ, завжди вперто намагався перетворити їх на свою остаточну власність. Цей підхід цілковито руйнує соціальну єдність. Хліборобів довільно передають воєначальникам або чиновникам, яких вони навряд чи й побачать за своє життя та які вбачають у них джерело своїх статків. Між елітою й народом не може бути жодних взаємних послуг, як не може бути між ними солідарності та вірності.

Висновок не викликає сумнівів. Для збереження єдності цілого імперія може запропонувати тільки силу. Але неможливо довго спирати людське суспільство на силу, бо така опора протиприродна. Якщо імперія не бажає розпастися одразу після народження, вона має знайти інші розв’язання. Кожна імперія повинна знайти власний підхід, компонуючи його з тих елементів, які вона розшукає у своїй історії. Немає жодних шансів, що різні імперії можуть знайти однакове розв’язання в одному й тому самому спадкові. Отже, слід проаналізувати рішення, знайдені в певних конкретних випадках. Почнімо з китайського підходу, який цілком може бути найкращим з огляду на досконалість Китайської імперії, яку ми вже розглядали в попередньому аналізі.

Китайський варіант

Історія Китаю не старіша за історію інших культурних ареалів. Усі вони виходять із кінця останнього льодовикового періоду та з початку неолітизації десять тисяч років тому. Але вона має ту особливість, що надає історикові більшу наступність у документах. Письмові пам’ятки охоплюють чотири останні тисячоліття; археологічні дані ведуть принаймні на такий самий період. Ця історія справляє враження великого безперервного процесу, який ішов потужною й спрямованою ходою. Глибинні причини його тепер мають бути очевидними. Історія Китаю утворює єдину глибу, але глиба ця складена з досить м’якої породи, бо зазнала в певному сенсі найхарактерніших подій, тому що це нормальна історія, найбільш нормальна з усіх за критеріями загальної історії. Усі частини неолітичного людства мали б прожити таку саму історію, але більшість із них більше або менше відхилилися від нормальності з причин, в яких географічні й політичні чинники вочевидь відіграли головну роль.

Документальних свідчень дуже мало, принаймні стосовно одного моменту: до початку VII ст. і династії Тан. Цей момент — морфологія. Так, починаючи зі стадії громад, наявність широкого царського клану, згодом політизація та ієрархізація соціальної стратифікації, зрештою, відбір однорідного в культурному сенсі апарату влади привели до утворення дуже характерного соціального диморфізму між елітою й народом. Давня й класична література не дають, сказати б, жодних відомостей про більшість населення, про хліборобів. Коли в класичних книжках ідеться про «народ», треба мати на увазі, що йдеться не про народ у звичному розумінні, а про спільноту домінантних родів, щодо яких нам дають зрозуміти, що власне народ живе в залежності від них. Ігнорування стану народу таке, що ми навіть не знаємо, де жив китайський народ до династії Тан: у сільській місцевості розкиданими осередками, чи в більш-менш великих селах, чи, може, у містах? Остання гіпотеза не безглузда ні з порівняльної точки зору (в Африці відомий принаймні один добре засвідчений приклад хліборобів, що постійно мешкають в укріплених містах, за будовою полісів, — це плем’я яко в Нігерії), ні власне для Китаю, якщо говорити про набагато раніший період, можливо, ще за дві тисячі років, за династії західних Чжоу (1111-771 до н.е.). З іншого боку, щодо такого важливого моменту, як довготривалість родової структури, існує розходження між класичними книжками, які дають ясно зрозуміти, що така довготривалість притаманна правлячій еліті, а народ подрібнений на сім’ї, зайняті обробкою мікроугідь на кшталт присадибних ділянок, і реальністю останніх століть, відображеною в надійніших місцевих і чужоземних документах, де родові зв’язки простежуються більш явно, але вже давно втратили будь-який племінний морфологічний вимір.

Зважаючи на таку ситуацію з документальними свідченнями, історик упокорюється і шукає вихід у наявних документах. Будову китайського суспільства можна описати за період династії Цинь (1644-1911). Якщо дотримуватися максимально ймовірного загального рівня, то схему Цинь можна цілком правдоподібно поширити й на період Мін (1367-1644). За цими межами — то вже справа оцінки й сміливості, хоча будова, яку ми коротко наведемо далі, сумісна з тим, що нам відомо, зокрема, про структуру аграрної власності та про способи рільництва приблизно з XI ст.

Осердя та вузол системи знаходяться в нашаруванні ринків у три рівні. На найнижчому рівні маємо місцеві ринки. Вони активно діють усюди, аби бути доступними будь-якій сільській виробничій одиниці, настільки ізольованій, наскільки це можна уявити. Вони дозволяють збувати все, що не споживається безпосередньо виробниками та їхнім найближчим оточенням, і це стосується як сільськогосподарської, так і ремісничої продукції. I навпаки, рільники знаходять там усі товари й послуги, які їм потрібні та які не виробляють ані вони самі, ані їхнє оточення. На нижчому рівні соціальної інтеграції досі знаходяться села, завжди дуже згруповані. На іншому краї бачимо центральні ринки. Усі вони виконують важливі функції гуртової торгівлі та розміщуються в стратегічних точках транспортної мережі. Між місцевими й центральними ринками розташовані проміжні ринки, які відповідають цій назві за всіма критеріями, які можна до них застосувати.

Низка критеріїв дає нам ознаки, що збігаються. Переходячи від місцевого до проміжного, а від цього до центрального ринку, статистик фіксує регулярне збільшення кількості сімей, що мешкають у центрі, та постійне зменшення частки населення, яке живе з сільського господарства. Аналогічний перехід від місцевого рівня до центрального дозволяє констатувати збільшення ймовірності того, що населений пункт огороджений захисним муром і сконцентрований навколо культу якогось божества чи духу, які вже не стосуються землі, як у кожному селі, а належать місту. Усі ці ознаки свідчать про зросталу урбанізацію. Найофіційнішою ознакою є захисний мур, оскільки в Китаї, як і в Європі, місто визначається як «населений пункт з кріпосним муром», незалежно від кількості населення. Призначення муру не однакове в Європі й у Китаї. В Європі мур слугує для захисту від імовірного ворога й має воєнне і трансполітійне призначення. У Китаї він має гарантувати безпеку апарату від народних бунтів і виступів: його призначення тут поліційне та політичне.

Яке місце посідають ці ринки як суто економічне явище стосовно адміністративних центрів як виключно політичних утворень? Адміністративні центри згадуються в письмових пам’ятках, принаймні від епохи західних Чжоу. У весь цей період місто не лише прикрите мурами, але є також місцем знаходження адміністрації. Те, що цей факт можна встановити щонайменше на стику II і І тисячоліть до н.е., є ознакою політичного злиття в Китаї. Стадія громад і супергромад уже подолана, і виникають князівства чи царства з політичними кордонами, урбанізовані, оснащені окремим апаратом влади й на шляху до абсолютизації. Архаїчна риса — наявність «імперської» династії, власне, роду, який дає правителів якщо не всім князівствам, то принаймні більшості з них. Цей архаїзм буде не усунений, а дискваліфікований за східних Чжоу, які, обмежившись суто «ієратичною» роллю, провіщають майбутній статус «імператора» в Японії, що дасть їм змогу вижити аж до заснування імперії у 221р. до н.е. Імперія — це також захоплення сакральності з боку сильної особи, останнього переможця у вічному змаганні, принца з династії Цинь, який зможе нав’язати від самого початку існування імперії дуже абсолютний варіант ієрократії. Цей варіант, навіяний ідеологічною школою легістів та її переконанням, що людина зла за своєю природою, і порядок може утворитися тільки за суворого й невблаганного дотримання закону, виявиться настільки кривавим і тиранічним, що вже наступного правління спалахне повстання, династію Цинь замінить династія Хань, яка пристане до менш жорсткої та більш відповідної ідеології — конфуціанства, виведеної з учення, яке приписують Конфуцію. Адміністративна структура залишалася незмінною аж до революції 1911р. Вона мала три рівні: «ксен», або район, «фу», або префектура, і «шен», або провінція, — за порядком зростання значення. Основним моментом є те, що місцеві ринки ніколи не збігалися з жодним із трьох адміністративних рівнів, що тільки менша частина проміжних ринків і більша частина центральних спромоглися досягти цього. Момент цей є дуже важливим, оскільки він вказує на те, що апарат влади стає видимим і фізично присутнім тільки на останніх рівнях інтеграції. Усі нижчі рівні спроможні досягти стихійної інтеграції, не маючи потреби звертатися з якихось питань до імперської влади.

Цю стихійну інтеграцію китайського суспільства можна подати у формі спіралі. Ця форма досить добре підтверджує давню гіпотезу Кристеллера про стихійно шестикутну структуру мереж проживання. Кожний місцевий ринок оточений першим колом із шести сіл, яке своєю чергою оточене другим колом із дванадцяти сіл. У кожного ринку близько вісімнадцяти сіл-сателітів. Села, що розташовані на межі між двома шестикутниками, підтримують стосунки тільки з одним ринком. Така односторонність відбиває те, що кожний шестикутник утворює дискретну одиницю, автаркія якої ламається тільки за допомогою її ринку. На вищому рівні відмічається, що кожний проміжний ринок оточений загалом шістьма місцевими ринками. Але кожний сателіт розташований на межі й підтримує стосунки з двома-трьома проміжними ринками, а не тільки з проміжним ринком свого шестикутника. Аналогічний багатосторонній характер спостерігається на рівні центральних ринків, де кожний проміжний ринок, який належить до системи центрального, теж пов’язаний з одним або двома іншими центральними ринками. Шестикутна геометрична структура важлива не так, як реальність, яку вона відбиває, а саме, що традиційне китайське суспільство організоване з великої кількості інтегрованих мереж і всі вони відкриті одна до одної. Ніщо не мало б перешкодити стихійному виникненню найвищої мережі, яка охоплювала б своєю інтегруючою мережею весь Китай. Досить було б мати єдину економічну столицю, що збігалася б або не збігалася з політичною столицею, таку економічну столицю, куди сходилися б усі продукти з Китаю та з інших місць, які можна було б вивозити за межі Китаю чи перерозподіляти в усьому Китаї. Такої столиці не було аж до початку XX ст. з тієї вирішальної причини, що економічні потоки були надто слабкі, щоб стати підставою для її існування. Можна також сказати, що відсутність такої столиці та згадана слабкість економічних потоків означають, що економічний Китай був радше сумою економічних вузлів, а не єдиним інтегрованим ринком.

Тепер спробуємо точніше окреслити базову одиницю цієї конструкції. Найвищою одиницею є не село, а кущ сіл, зосереджений навколо свого місцевого ринку. Саме ця спільнота утворює цеглину, з якої побудований дім китайського суспільства. У кожної цеглини однаковий паспорт: район десь у п’ятдесят квадратних кілометрів, тобто з радіусом чотири або п’ять кілометрів, вісім тисяч жителів, що мешкають у півтори тисячі хатинок, розподілених по вісімнадцяти селах. З одного боку, спільнота досить невелика, і її члени зустрічаються досить часто завдяки ринкові-центру, а отже, усі знають одне одного. З іншого боку, досягнуті цифри дискваліфікують її як тісну спільноту, згуртовану активними емоційними стосунками. Такі тісні й активні стосунки зустрічаються на рівні села. У ньому мешкають кілька сотень людей, усі мають між собою родинні зв’язки й походять з одного роду, який своєю чергою походить від близького батьківського роду. Вирішальним атомом є не окрема людина. Звичайно, з фізичної точки зору існують тільки індивіди, але вони мають соціальну істотність тільки як представники груп. Головною групою є моногамна сім’я, чоловік, жінка, їхні діти в своїй хаті, зі своїм городом, власниками якого вони рідко бувають. Кожна сім’я своєю чергою — це осередок у рідні, яка зберегла свою єдність і здатність до інтеграції та продовжує прадавній культ пращурів. Родова система живе, зберігаючи релігійні функції та забезпечуючи свою роль служби взаємодопомоги та рятівного канату, але вона втрачає будь-яку морфологічну слушність: племінна сегментація та її стихійні механізми злиття в пошуках рівноваги подолані ще кілька тисячоліть тому. Наслідком утримання родових зв’язків є те, що в нижній цеглині всі мешканці більш-менш споріднені між собою. Але базова одиниця — це не родина, усі члени якої стояли б на одній дошці. Стратифікація виявляється тут у вигляді одного чи декількох поколінь — локальних паростків більш широкого роду, які посідають місця достойників, що базуються на власності на землю, яку здають в оренду сім’ям і яку вони обробляють.

Базова одиниця виконує всі функції і має всі реалії майже автаркійного мікрокосму. У цих межах забезпечуються всі види послуг. Тут є повитуха, лихвар, кравець, найманий працівник, а ще сваха, бо це — одиниця ендогамна, де кожен повинен знайти собі подружжя. У мікрокосму є своя релігійна реальність. Його спільне святилище знаходиться в головному храмі місцевого центру. У цьому храмі, присвяченому предковічному божеству, порядкують благочестиві люди центру та набожні достойники сусідніх сіл: тут немає священиків і духовенства в будь-якій формі. Щороку спеціальний комітет, до якого входять основні торгівці та найвпли-вовіші представники місцевої еліти, влаштовує велике свято. Божество, на честь якого його влаштовують, «діє» на всій території одиниці й об’єднує навколо себе всіх мешканців. Щоб забезпечити порядок у такому стихійному скупченні кількох тисяч осіб, створюється поліція з добровольців цього маленького району. У цих межах створюють також професійні об’єднання та спілки, що опікуються місцевими інтересами: тваринники, теслярі, мулярі тощо; ведуть роботи з іригації: прокладають і утримують у належному стані канали, будують греблі, водогони. На цьому рівні, а не в селах, організуються колективні розваги: казкарі, мандрівні театральні трупи, азартні ігри, кулачні двобої, виступи фокусників. Урешті-решт, «соціальна цеглина» — також і фізична опора для культурних особливостей, релігійного фольклору, діалектів, системи мір і вагів.

Усе сприяє тому, щоб цю базову одиницю сприймати як інтегроване ціле. Вона є такою ще й тому, що в ній діє самоврядування. У села немає адміністрації як такої, оскільки воно ідентифікується як рід: спільні справи ведуть сімейні ради та старійшини. У місцевому центрі так само немає адміністрації. Щоб правильно зрозуміти, як ведуться місцеві справи, треба звернутися до стосунків між елітою й народом. Визначення та критерій належності до еліти дуже простий: потрібно бути землевласником, неробою (а це означає, що землі віддають народові в оренду чи в половинщину) і освіченим. У жодному селі немає представників еліти, але в кожному місцевому центрі є кілька таких сімей. Вони постачають місцевих достойників, які дбають про все. Вони тримають свій «двір» при чайному домі, який є фактично центром суспільного життя. Саме тут до достойників звертаються, щоб розв’язати суперечки між селами чи між власниками та їхніми орендарями. Вони отримують, фільтрують і адаптують накази від імперії. Вони користуються товарами й послугами, які надходять з інших місць, і водночас поширюють їх на більші кола. Вони є вмістилищем елементів великої культурної традиції та ідеології еліти, які просотуються, отож, аж до місцевого рівня. Вони відіграють основну роль у поширенні й збереженні спільної китайської цивілізації, маючи своє коріння в місцевому ґрунті й підтримуючи родові зв’язки з зовнішнім світом. Інші соціальні елементи також виконують аналогічну функцію посередників і буферів між місцевим суспільством і зовнішнім світом. Це становище між рільниками та великими купцями обіймають дрібні торгівці та їхні об’єднання. Щодо місцевої ложі таємних товариств, то вона стоїть між суспільством та імперською бюрократією. Ці таємні товариства дуже давня самобутня риса китайського суспільства. їх можна тлумачити як стихійні захисні засоби суспільства, що потерпає від свавілля бюрократії, над якою немає інституційного контролю, проте такі захисні засоби можуть обернутися на звичайну злочинність.

Наведена система відповідає оптимальному варіантові з імперської точки зору, і на це є декілька причин. Витрати імперії в такий спосіб надзвичайно скорочуються. Щоб міцно контролювати все, потрібно й достатньо тримати три вищі рівні адміністративних і міських центрів. Для цього достатньо оточити їх мурами і розмістити там гарнізони. Немає потреби, щоб вони були дуже високої якості. Вони майже так само непотрібні, як Велика китайська стіна, зведена проти зовнішніх племен. Доки імперія стверджується через добробут і авторитет центру, племена тримаються спокійно і рільники теж. Вторгнення загрожують, коли центр помітно слабшає. Аналогічно народний бунт може спалахнути на локальному рівні будь-де, через природне лихо чи кричущу несправедливість влади. Він урешті-решт припиняється сам собою, або його придушують без надто великих зусиль, поки він не вийшов за локальні межі. Ситуація ускладнюється, коли бунти й повстання поширюються і стають загальними.

Стихійна інтеграція суспільства в пов’язані одна з одною мережі сприяє такому поширенню, але несуть її не селяни, а достойники й таємні товариства. Для того щоб ці чинники почали протестувати, потрібно, щоб у них виникло відчуття, що центр переживає кризу і ця криза може мати неприємні наслідки щодо становища місцевої еліти. Це — визначення революційної ситуації в Китаї: пасивна, а згодом і активна зрада еліти, коли вона розрахує, що їй більше невигідно підтримувати правлячу династію. Якщо така ситуація настане і центр хитатиметься дедалі більше, укріплені міста вже не слугуватимуть для чогось серйозного, хіба що їх використовуватимуть як опорні бази «сеньйори війни», щоб грабувати навколишню місцевість або щоб воювати між собою та вирушити на завоювання влади.

За звичайних обставин народ організується стихійно, практично аж до того рівня, де починається адміністративна організація. Кожна базова одиниця самоорганізована і не потребує апарату влади ні для чого. Після базової одиниці самоорганізація здійснюється через інтегровані мережі ринків, через родові зв’язки достойників і через таємні товариства. Це — громадянське суспільство, яке функціонує саме собою та нічого не коштує політичній владі. Навіть більше, суспільство не задовольняється самоорганізацією, а ще й спромагається само себе контролювати. Контроль над народом, який живе в майже повній соціальній автаркії в своїй базовій одиниці, досягається стихійно, а це означає, що вартість об’єднання між одиницями для рільників дуже висока. А для достойників і таємних товариств вона дуже низька, але ні ті, ні ті зовсім не зацікавлені в тому, аби заперечувати владу. Фактично доля місцевої еліти пов’язана не з тією чи тією династією, а з абсолютизмом ієрократії, адже еліта входить — на цей час або потенційно, а також у культурному та ідеологічному плані — до апарату влади. Вона контролює народ, урегульовуючи проблеми і сприяючи спільному благу, вдаючись навіть до послуг зовнішньої сили, коли справи погіршуються, якщо тільки вона не готується до зміни володаря в крайніх випадках. Усі ці обов’язки достойники виконують безкоштовно. Вони нічого не одержують від адміністрації, окрім перспектив підвищення свого стану, і живуть з ренти за свої землі: їхні послуги не безкоштовні, їх оплачують селяни.

Доцентрові якості цієї системи помітні всюди й ґрунтуються на кількох видах розрахунку. Кожний базовий осередок здатний жити не в повній автаркії, а в об’єднанні з такими ж самими, як він, у набагато меншій політії і навіть, можливо, більш задовільно в скупченості громад, яка може перетворюватися чи ні на верховну супергромаду. Місцева самоорганізація може обійтися без імперії, це — факт, але так само правда й те, що ніщо не спонукає її обходитися без імперії. Інакше кажучи, базова клітина організму байдужа до його розмірів і структури. Ця початкова нейтральність ламається на користь доцентрового руху, оскільки мережі, які можуть включати базові клітини в ширші спільноти, стихійно визначаються на імперському рівні. Логічне завершення економічних мереж — інтеграція всього китайського ареалу в єдиний ринок, бо логіка економічних ринків ґрунтується на з’ясуванні порівняльних витрат. Найвищими границями такого аналізу є сама планета. Реальні границі обмежуються не економічними чинниками, а кінець кінцем політичними. Прагнучи увібрати в себе максимальний культурний ареал, імперія розширює кордони, наскільки це можливо в домодерному світі. Своєю чергою, природними межами культурних мереж є ареал, який охоплює певна цивілізація, тому що саме такі межі здатні визначати найглибші й найзмістовніші питання, бо вони найближчі до загальної людини, та примножувати найбільш блискучі та нюансовані варіації. Очевидним або уявним достоїнством імперії є те, що вона ототожнює себе з певною цивілізацією. Щодо політичних мереж і амбіцій, якими вони живляться, то вони теж прагнуть мати максимально широкі політичні межі. Саме тому імперії зрештою виринули з тисячоліть, саме тому амбіційні особистості зберігають вічну ностальгію за ними і саме тому націоналістичні ідеології вигадують для себе уявні імперські корені — «імперії» Гана, Малі, Сонгай[13]. Коли імперія існує з незапам’ятних часів, вона слугує природними границями політичних амбіцій.

Імперія має також і позитивні переваги, які повинні ще дужче посилювати доцентрові сили. Вона забезпечує мир усім. Для освічених людей вона відкриває можливість зробити дуже вигідну кар’єру в імперському апараті. Фактично робить собі кар’єру та дістає від своїх успіхів значні переваги не стільки окрема людина, скільки цілий рід. Поважні китайські родини, як і всюди, живуть не по кишені й урешті-решт розорюються. Єдиний спосіб увічнити свій рід полягає тут у тому, щоб час від часу один із його паростків успішно проходив мандаринський конкурс, а тоді вже його дипломи прислужаться всім родичам. Кожний рід зацікавлений у тому, щоб ретельно приглядатися до своїх нащадків чоловічої статі, виявляти найперспективніших і справляти на них сильний тиск, аби спонукати до плекання найвищих амбіцій. Для торговців вигода імперії в тому, що вона примножує їхні можливості одержувати зиск за рахунок самого лише розширення ринків у просторі та дії принципу порівняльних витрат. Таємні товариства стихійно рухаються в цьому руслі. Як опозиція — але опозиція не стільки політична, скільки трибунська, опозиція щодо бюрократії, — вони не мають іншого виходу як вписуватися в ті межі, де бюрократія демонструє свою шкоду. Як злочинці, вони діють на кшталт усіх злочинних товариств, ідучи твердим паралельним курсом щодо розширення економічних і соціальних границь імперії, адже в цих границях вони знаходять собі жертв і здобич.

Щоб довести картину реальності до межі ідеалу, слід зазначити, що ніщо не спонукає китайців піддаватися відцентровим силам. Культурне єднання здобуте ще кілька тисячоліть тому; його підтримує в неперервному стані місцева еліта, яка перебуває в контакті з основними культурними осередками; воно поглиблюється через повну відсутність будь-якої альтернативи. З цього випливають культурне просочування, яке межує з гомогенізацією, і за логічною допов-нюваністю реальність і свідомість максимальної неоднорідності щодо всього некитайського. Почуття китайської самобутності підноситься до найвищого рівня інтенсивності самим тим фактом, що її ознаки й зміст можна легко виразити, і цю можливість безкоштовно здобувають тривалі імперські єднання спільного культурного ареалу. У границях імперії люди поділяють культурні риси, які можна вирізнити й підсумувати, тоді як європейцеві важко було б пояснити, що саме визначає його як європейця, якщо довго й дуже серйозно не поміркувати над цим. Хай там як, але якби в когось у голові зароювалася дивна думка, яка сприймається як протиприродна в такому споконвічному й наповненому китайському світі, який автохтони мають ототожнювати з природою, про те, щоб повалити імперію й поділити її на незалежні політії, то йому важко було б точно сказати, на що можна було б оперти такий рух до незалежності. Історичних прикладів цьому небагато, оскільки політичне минуле було минулим громад і супергромад з непевним визначенням політій. Тільки на останній стадії Царств, що воюють (489-221 рр. до н.е.), окреслюються князівства, але вони не мають часу створити собі кожне окрему біографію. Розподілити китайський ареал на тривалу трансполітію можна було б за ознаками клімату, рельєфу та гідрографії та обмежити її приблизно вісімнадцятьма традиційними провінціями, але в них немає політичного минулого.

Підсумовуючи, можна зазначити, що імперія добре розмістилася в Китаї, їй мало хто загрожує ззовні, вона стихійно самоорганізується в цих межах, і її мало чи зовсім не заперечують як таку. Єдине слабке місцем — це сам центр, приречений рано чи пізно розкластися, позбавлений можливості реформуватися зсередини. Розклад стає неминучим через дурість правителів уже від третього покоління і через паралізуючі інтриги двору. Реформу проводити неможливо, бо довелося б починати з реформування самих реформаторів. Єдиним виходом є періодична зміна династії — кожні два чи три століття, згідно з емпіричними даними. Конфуціанська ідеологія точно відповідає фактичному становищу, і це допомагає розуміти силу її переконання і те, що вона протрималася (з урахуванням нетривалого буддійського впливу за династії Тан з початку VII ст. до 750 р.) упродовж двох з половиною тисяч років. Хороший імператор той, хто нічого не робить, бо старанно дотримуючись ритуалів, він забезпечує космічну й соціальну гармонію, з якої випливають мир, справедливість, процвітання, безпека. Відтак ані імператорові, ані апаратові не потрібно втручатися у справи людей. Вони йдуть своїм порядком, який, аби мати змогу стихійно встановлюватися, вимагає тільки того, щоб бути всередині загального укладу, забезпечуваного політикою, що відповідає власній раціональності. Мета політики полягає не стільки в тому, щоб робити, скільки в тому, щоб давати змогу робити.

Індійський варіант

Індійським морфологічним варіантом є система каст. Цей термін, прийнятий на Заході, має ту істотну ваду, що він відбиває дві реальності там, де в санскриті використовують два окремих терміни. Термін «варна», який можна перекласти як «колір» (без будь-якого расового забарвлення), для символічних цілей, щоб позначити певну класифікацію, означає чотири «стани» або «уклади», у тому розумінні, в якому у Франції колись говорили про стан дворян чи духовенства. «Брахмани» відповідають за священне. «Кшатрії» — фахівці з політичної влади та війни. «Вайшії» об’єднують хліборобів, тваринників, ремісників, торгівців. «Шудри» — це служники перших трьох станів. Наведена класифікація є індійською версією соціальної ієрархії, яка існує поруч із ієрократичними політичними режимами ще з племінної стадії і полягає в політико-ідеологічному обґрунтуванні соціальної стратифікації. Для ієрархії природно класифікувати за укладом достоїнства, і також нормально, що ідеологія походить від релігії, а паразитована релігія використовує спеціалістів священного, і ці знаходяться на верхніх щаблях наявних звань. Але в історії людства немає нічого однакового, і все по-своєму самобутнє. Особливістю індійської ієрархії є архаїчні риси, виражені в тому, з якою наполегливістю стани відокремлюються один від одного заборонами, що формулюються вказівками на чисте й нечисте і стосуються особливо всього, що належить до харчування. Така суворість трапляється в багатьох племінних суспільствах і громадах, де чітко ієрархізовані роди і підкреслюється ієратичний вимір влади. Цей стан зовсім не сумісний із системою, що прагне до абсолюту, де соціальна ієрархія повинна також бути функціональною і де ймовірна соціальна мобільність, оскільки апарат влади має забезпечувати низку функцій. Індійська архаїчність, ясна річ, не ознака культурної відсталості або, якщо можна так сказати, еволюційної некомпетентності, а вочевидь пов’язана зі становищем політики в традиційній Індії.

Другим санскритським словом є «джаті» Цаґі], що значить «вид, порода, ранг, шляхетство». Існує чотири «варни» і тисячі «джаті». «Джаті» — це морфологічна система, прийнята в Індії, єдине й ексклюзивне розв’язання, настільки самобутнє і незвичайне, що воно потребує уважного розгляду. Кожна людина входить до певної «джаті», за винятком невеличкої частини «відмовників», які наблизилися до найвищого звільнення — «мокши» [шокБа] і більше вже не відродяться — коренем є дієслово «народжуватися». «Джаті» визначається трьома основними рисами. Це — замкнена в усіх відношеннях група. У «джаті» народжуються, до неї не можна ввійти, і не можна з неї вийти: вона суто спадкова. Вона також суворо ендогамна: неможливо одружуватися за межами своєї «джаті»; не всі шлюби можливі в цих межах, адже вони регулюються, зокрема, правилами спорідненості між родами, які звуться «ґотра» ^оіга]. Замкненість доповнюється харчовими та іншими табу, які відділяють «джаті» одну від одної, забороняючи їхнім членам будь-які людські контакти, які не мають договірного чи офіційного характеру. Ще одна їхня риса виражена не так сильно. У принципі, кожна «джаті» спеціалізується на якомусь ремеслі. Але в аграрній економіці значна більшість людей обов’язково зайнята рільництвом. Професійної спеціалізації легше дотримуватися в ремісництві й у сфері послуг, зокрема, в послугах з «низьким» ритуальним значенням — перукар, праля, сміттяр, гробар...

І зрештою, «джаті» ієрархізовані. Усі вони розташовані одна стосовно іншої на шкалі, кожний щабель якої визначається критерієм чистоти й нечистоти. «Джаті» брахманів завжди знаходяться на вершині шкали, але можуть бути і є ієрархізованими між собою. Особливе становище брахманів у обох класифікаціях дозволяє провести сполучення між «джаті» і «варна» та створює ілюзію, буцімто вони з’єднані невідомим структурним зв’язком, тоді як вони — два незалежних явища, пов’язані суто історичною випадковістю. Ієрархія характеризується більш-менш суворим дотриманням табу та встановленням таких особливих правил, як шлюбний вік або можливість повторного одруження вдів, певної мірою близьких до брахманських правил. Вона виражається ступенем осквернення, який визначається в разі порушення табу: що вище знаходиться опоганений, то більше осквернення. Правила можуть бути ясними й точними, а їхнє застосування, як і в будь-якій іншій системі дії правил, делікатнішим. Воно може призводити до конфліктів із питань першості, які легко перероджуються в криваві сутички. Місце «джаті» на шкалі ніколи не встановлюється назавжди. Вони можуть спускатися, якщо доля змушує їх посісти місце, що вважається менш чистим. Вони можуть також підніматися, накопичуючи політичні та/або економічні переваги за необхідності впродовж кількох поколінь і підкоряючись тіснішим і суворішим прикметам вищих «джаті».

«Джаті» — це група, якщо брати це слово в прямому розумінні спільноти людей, здатної діяти як колективний дієвець. Аби домогтися такого обернення індивідуального на колективне, групі потрібна організація та інституції. У «джаті» є три органи. Загальні збори, в принципі, відкриті для всіх. Справи вирішуються щоденно так званим панчая-том [рапсауаЦ. За своєю етимологією це слово вказує на комітет із п’яти осіб, але цифра тут має радше символічне значення. У «джаті» є вождь — обраний або спадковий, який має почесний статус і є символом єдності. «Джаті» як група — це жива реальність. Її органи займаються всіма питаннями, що стосуються інтересів, репутації та прикмет «джаті». Вони накладають покарання на винних у порушенні правил у вигляді штрафів, очищувальних покаянь і тимчасового або остаточного виключення. Засудження громадською думкою та бойкот виглядають набагато дієвішими засобами тиску в тісному й замкненому середовищі, ніж ті, які можуть застосовувати спеціалізовані каральні органи.

Група організує індивідуальну енергію в колективному дієвці, щоб досягти мети через об’єднання засобів. Для досягнення якої мети утворюється «джаті»? Відповідь визначає характер проблем, якими мають перейматися її органи: метою «джаті» є «джаті» і система всіх «джаті», її мета морфологічна, а не політична, релігійна чи економічна. Однак після утворення групи для певної мети вона може змінити свою задачу відповідно до обставин і згідно з особистими розрахунками декотрих з її членів. «Джаті» може також повернутися обличчям до релігійних цілей, до політичних амбіцій або, як, приміром, за теперішніх часів, перетворитися на групу тиску на демократичному політичному ринку.

Оскільки вища мета «джаті» — її власне увічнення через збереження духу «джаті», ця система самоорганізована, са-мокоригована і самовідтворювана. Вона може функціонувати безкінечно без жодного зовнішнього втручання і незалежно від будь-якої політичної влади. Така здатність до повної морфологічної автономії не є привілеєм каст. Ми знаходимо її вже в племінній будові. «Джаті» і племена мають насправді спільні аспекти, але також і відрізняються в головному — ієрархізації. У племені теж вистачає стратифікації та ієрархізації, але вони торкаються і позначають сегменти в їхньому внутрішньому складі, а не стосовно їхніх взаємин один з одним. І навпаки, кожна «джаті» соціально однорідна і не санкціонує жодної нерівності, у неї є ідеал рівності, тоді як різні «джаті» суворо стратифіковані та ієрархізовані між собою. Така повна інверсія порівняно з ситуацією в племенах можлива тільки в єдиній політичній системі, здатній розташувати за рангом сегментовані групи населення в єдиній ієрархії. Отже, оригінальність прикладу Індії постає в усій своїй красі. Цей варіант передбачає наявність однорідного культурного ареалу та унітарної політичної системи, причому, спираючись на деякі культурні чинники з ідеологічною метою, він може цілковито обходитися без політичних границь. Просте й елегантне вирішення парадоксу та слушне розв’язання загадки про походження каст у Індії можуть полягати в тому, що ця система є імпровізованим морфологічним розв’язанням за допомогою різноманітних елементів проблеми тривалої нестійкості політій.

Досі ми розглядали «джаті» в статичному стані. Динамічна точка зору дає змогу просунутися в розумінні цих екзотичних реалій. «Джаті» зовсім не застиглі структури, а перебувають у вічному русі розщеплення та появи нового. Ця система може видаватися жорсткою й нерухомою, оскільки її структура та правила побудови відтворюються нескінченно через постійні зміни, які торкаються складу, рангу та занять «джаті». Розщеплення може відбуватися з різних причин. Найзвичніша — це міграція якоїсь частини на надто велику відстань, щоб можна було зберегти спільну організацію. Або ж якійсь частині економічно поталанило, і це підвищило її добробут. Значніші засоби використовуються, щоб піднятися в ієрархії, а це вимагає починати з того, щоб відрізнитися від тих, хто залишатиметься позаду. Розмноження діленням полегшується тим, що його здійснюють не окремі індивіди, а роди, і це надає йому від самого початку вираженого колективного характеру, попри те що, звичайно, ініціатива завжди й обов’язково індивідуальна. Можуть спостерігатися також відокремлення на релігійному ґрунті, які легко відбуваються в умовах індуїстського політеїзму, причому настільки легко, що будь-яка досить глибока незгода може знайти зручне ідеологічне вираження в різних позиціях. Деякі випадки відокремлення не просто відбивають незгоду, а вказують на невдоволення власне соціальним укладом. Навернення до ісламу, буддизму та християнства часто було наслідком протесту проти системи каст. Але ця система настільки міцна своєю морфологічною раціональністю, що такі спроби вийти з неї приводили зазвичай до створення нових «джаті», інтегрованих у систему! Ще одна, банальніша, причина розщеплення — нова професійна спеціалізація, набута якоюсь частиною. Може статися також, що потужну чи впливову особу в межах «джаті» піддають остракізмові. Таку особу зовсім не виштовхують в соціальне небуття, вона забирає з собою частину людей і утворює разом із ними нову «джаті». Нові «джаті» можуть виникати також не внаслідок розщеплення старих. До цього може вести тривале й добре життя в сусідстві. Або, скажімо, хтось авторитетний запроваджує нову звичку, яка здобуває достатньо прихильників, аби створити навколо цієї людини нову «джаті». У такий самий спосіб створюються секти.

Дві інші можливості мають відмінний характер і пов’язані зі здатністю асиміляції в систему. Зазвичай у цей спосіб індійська культура кінець кінцем поглинула загарбників: вони утворюють нові «джаті» й інтегруються в систему, яка терпить всі різноманітності, якщо вони відповідають основоположним правилам замкненості та ієрархізації. Племінні елементи, які постійно співіснували з мажоритарним індуїзмом на субконтиненті, можуть вирішити долучитися до панівної культури та перейти до індуїзму, при цьому вони трансформуються в «джаті». Тисячолітнє існування племен та їхня не менш постійна інтеграція в панівну культуру викликає думку й про рух у зворотному напрямку: перехід «джаті» або їхніх частин, які прагнуть вирватися з цієї системи, до племінної будови. Але таке скочування до варварства настільки огидне брахманам, що в пам’яті зберігається та фіксується тільки піднесення від племені до «джаті».

Визначення місцезнаходження «джаті» відкриває нові перспективи. В якому соціальному просторі вони не лише мисляться, а й проживаються? Просторове поширення може бути різним залежно від «варна» та місця певної «джаті» в ієрархії. «Джаті» брахманів переходять за межі царства, але жодна з них не має імперського поширення, щоб покривати весь ареал і ареали, які імперія може захопити. «Джаті» «кшатріїв» займають ареали, які входять до царств і громад. Усі інші «джаті» обмежені тісними межами громади з сотні сіл. Така обмеженість перспективи для величезної більшості населення, за винятком керівних «джаті», відбивається в дуже типовому способі суспільних відносин. Усі відносини, що зав’язуються всередині «джаті» і які стосуються шлюбів, звичаїв та організації, відбуваються переважно в межах громади. І навпаки, усі відносини між «джаті» встановлюються тільки в границях села і торкаються не цілих «джаті», а їхніх сегментів. Така оригінальна схема утворює місцеві стосунки — стосунки повсякденного життя та всього життя більшості — особливого типу. Кожний сегмент «джаті» має свою ідентичність і знаходить власну соціальну ідентичність за межами села. Кожний сегмент має лише периферійні та дотичні контакти з іншими сегментами, з якими він стикається щодня. З огляду на всі інші основні аграрні традиції, де село завжди становить сильну спільноту, результат приголомшує: в Індії немає сільської спільноти.

У границях села — уже сама схема якого, між іншим, відбиває відсутність спільноти через відсутність спільних будинків і через розташування окремими впорядкованими ділянками від центру, який обіймають панівні сегменти, до периферії, де знаходяться недоторкані, — стосунки між сегментами «джаті» регулюються системою «джаджмані» [^ш-апі]. Він прекрасно відображає дух усієї схеми й елегантно підкоряється всім її вимогам. Принцип базується на тому, що всі види робіт, потрібних для життя людини, що здійснюється у впорядкованому людському суспільстві, розподіляються між фахівцями, які втілюються через «джаті». Фахівці надають свої послуги сегментам «джаті» згідно зі спадковими стосунками. Кожна сім’я відповідно до своєї «джаті» має право на послуги сім’ї фахівців, яка належить до іншої «джаті», щодо всілякої спеціалізованої роботи. Послуги фахівців надають право на контрпослуги зазвичай у натуральному вигляді й не за кожний раз, а в певні періоди року — головно в сезон збирання врожаю — або в певних випадках — релігійне свято, весілля. Суми визначаються звичаєм, а не домовленістю на ринку, але звичай не може не відбивати більш-менш точно відносний дефіцит того чи того. Урешті-решт, товарообмін, що, як і будь-який обмін, стосується, в принципі, рівних речей, здійснюється між нерівними, оскільки вся система ієрархізована. У масштабі села ця нерівність виражається практично в розподілі населення на землевласників, які мають право на послуги, і фахівців, які обмінюють свої послуги на частку багатства, яке виробляють і контролюють перші.

Саме тут і проявляється жорстка стратифікація в своєму ідеологічному вбранні й у морфологічних схемах. Сільська еліта — це землевласники. Вони утворюють сегменти домінантних «джаті». Для них відношення між «джаті» та професійним фахом є чимось неясним або ненаявним. Усе населення поділено на залежні «джаті». Найчисленніші «джаті» ратаїв, які обробляють землю домінантних «джаті». Далі йдуть «джаті» власне професійних фахівців. Деякі з них почесні, починаючи з брахманів, які мають виключну монополію на відправу всіх релігійних обрядів. Жодна церемонія і жодний релігійний обряд не відбуваються на селі й для села як такого: вони торкаються тільки сімей і сегментів «джаті». Село в жодному разі не є аналогом європейської парафії. Інші професії — ганебні, бо позначені релігійною нечистотою. До цього класу належать розбирачі туш, кожум’яки, сміттярі, пралі, ті, хто займається кремацією мертвих. Усі професійні «джаті» — почесні чи ні — можуть також обробляти землю: або кожен неповний робочий день, або деякі на засадах повного робочого дня. Ця можливість лише відображає обмеження малопродуктивної аграрної економіки, де праця разом із землею — основний виробничий чинник.

Ми повернулися до загального потрійного поділу соціальної стратифікації на еліту, народ і набрід. Цей поділ виявився з такою очевидністю і з такою вагою, що він перевернув догори ногами соціальну ієрархію. Розподіл населення на чотири «варни» має, очевидно, історичне підтвердження, але головно книжну реальність. Так, брахманські трактати про «дхарму» ЩЬагта], про законний порядок речей, починаючи з найвідомішого — «Трактату про Ману», описують добре впорядковане суспільство. Реальність уже багато віків більше йде в бік стратифікації, вирізняючи три класи: брахманів, «шудрів» і недоторканих, яких уважають такими, що знаходяться ззовні системи та соціального укладу, що цілковито відповідає загальному визначенню наброду, так само як «шудри» завдяки розмаїттю їхніх занять відповідають народові. Брахмани — єдині, хто найкраще зберегли своє первісне визначення як фахівці священного. І хоча в них більше соціальних шансів, ніж у інших, посісти місце серед еліти, вони не мають монополії на елітне становище, відкрите для більш широкого соціального змагання.

Система «джаті» має відчутні наслідки для соціальної мобілізації, а вона виглядає такою ж самою самобутньою та особливою, як і сама система. Конфлікт може виникнути між двома «джаті», але не між двома сегментами «джаті», бо «джаті» має організацію, якої немає в сегмента. У результаті майже або зовсім не буває соціальних конфліктів на селі, і народ рільників можна гнобити майже або зовсім безкарно. Це гноблення може бути тим глибшим тому, що перша ланка ланцюга тих, хто живе з праці рільників, знаходиться в самому селі, — це домінантні сегменти землевласників. Оскільки вони мешкають на місці, то можуть жорстко контролювати працю, продукцію та частку, яка їм належить, на відміну від ситуації в Європі, де збирач податків знаходиться за межами сільської громади та може захищатися, приховуючи вироблене. Ця перша ланка ланцюга має й сама зобов’язання щодо вищої ланки, яка теж повинна ділитися частиною виручки, і т.д. Здійснюється каскад дільби, починаючи з села і закінчуючи імператором, якщо він є. Стрижка народу тотальна, але в Індії вона досягла крайньої радикальності через відсутність сільської спільноти та присутність стригалів на місці. Чорні злидні індійського народу — це його давній стан, нічим не пов’язаний з природою, людьми, з релігією, а тільки з морфологією. Конфлікти можуть також вибухати між громадами і між царствами, але їх провокують, проводять і здійснюють домінантними «джаті» кожної політії. Народу це майже або зовсім не стосується. Відсутність сільської спільноти виключає мобілізацію села і мобілізацію по спіралі інших сіл: історична хроніка не залишила жодної згадки про селянські війни. Народні шари сегментовано в «джаті», кожна з яких замкнена на самій собі. Індійське суспільство було найбільш чуже будь-якій «класовій свідомості» і ще більше далеке від будь-якої «класової боротьби». Домінантна «джаті» на селі й у громаді немає нічого спільного з укоріненою й міцною аристократією. Це група, яка об’єднала засоби для успішного завоювання тимчасової владної позиції та яка змінюється під час перерозподілу економічних і політичних можливостей. Її укорінення неглибоке, і це перешкоджає утворенню зв’язків клієнтарності й вірності між елітою й народом.

В Індії, як і всюди, почуття упослідження, сподівання, розчарування, протести обов’язково виникали з огляду на людську природу та умови людського існування, переведені в це культурне середовище. Як усе це могло виражатися? Очевидно, мали існувати два основних способи. Один із них був знайдений у релігійному укладі й виявлявся в нескінченному народженні незліченних сект. Другий проявлявся у брутальному й різкому спалахові між групами равноцінного значення, між «джаті» або групами «джаті». Цей спосіб відповідав розрядці соціальної енергії, яка могла сягати дуже великого насильства, але була мало здатна змінити будь-що, оскільки в учасників не було потрібних можливостей. Такі розрядки сприяли радше безкінечному відтворенню одного й того самого, даючи змогу людям висловлювати своє почуття упослідження. Історію на індійському субконтиненті творила не соціальна боротьба.

Індійський варіант указує на дуже визначний приклад докорінного роз’єднання між морфологією та політією. З одного боку, індійське суспільство здатне вічно відтворюватися, стихійно всотувати всі зміни, належним чином забезпечувати всі соціальні функції, безкінечно зберігати свою зв’язність і єдність, жодного разу не вдаючись до створення політії чи спеціалізованих політичних органів. З іншого боку, такі політії й органи таки існують, але перші з них весь час змінюються та підпадають під вплив конвективного руху з різною довжиною хвилі, а другі невпинно міняють своїх керівників з огляду на інвазії та ресурси, які можуть мобілізувати ті чи ті. Цей конвективний рух і чергування відбуваються в майже сталих межах, які вміщують у себе весь субконтинент як одиницю з чотирма рівнями. Найлока-льніший і найстабільніший за своїм визначенням рівень — це громада, яка виглядає цеглиною в індійському домі та середовищем, де функціонують більшість «джаті». Вище — менш стабільні князівства сперечаються між собою за контроль над громадами. Те чи те князівство завойовує та утворює на певний час царство. І нарешті, у рідкісних випадках певне царство чи завойовник домагається об’єднання всього ареалу в імперії. Історія донесла до нас чотири приклади імперіалізації — всі ефемерні — або п’ять, якщо включити англійську колонізацію.

Можна обстоювати тезу, яка виходить з неспроможності та плинності політій як з проблеми соціальної єдності, що постала перед індійським суспільством у те півтисячоліття, що тягнеться від розпаду імперії Маур’я наприкінці ІІІст. до н.е. і до імперії Гуптів у ІІІ ст. н.е. і яка вбачає в системі «джаті» елегантне й ефективне розв’язання, змайстроване з тубільних, інколи дуже давніх елементів. Наведена теза слушна, але залишається гіпотетичною через майже цілковиту відсутність історичних свідчень. Індія та брахмани створили свідомо антиісторичну цивілізацію, на відміну від Китаю з його освіченими людьми, які ставилися до історичних книг як до класичних засновників Традиції.

Римський варіант

Система, винайдена й прийнята Римською імперією, вводить нас у світ, в якому китайцям і індійцям було б так само важко орієнтуватися, як римлянам у Китаї чи в Індії. На стадії розвитку традиційної історії, коли вже утворилися максимальні культурні ареали і відбувається їхнє політичне об’єднання, культурне видоутворення природного людського виду досягло такого вираженого ступеня виділення, який уже не можна було перевищити. Людство мало дві чи три тисячі років, щоб дізнатися на власному яскравому досвіді про своє можливе розмаїття, перш ніж розпочати нині жити в стані можливої єдності в різноманітності. Але досвіду різноманітності сторони, так би мовити, не мали, якщо не рахувати греків, які підтримували реальні контакти з Передньою Азією та більш ніж епізодичні контакти з Індією. Різноманітність існує тільки для історика й соціолога, а вони можуть ухопити її в її об’єктивності тільки з точки зору людської єдності. Палеолітичне й неолітичне поле стають об’єктами сприйняття та вивчення тільки в сучасному полі.

Найкоротшим визначенням морфології, прийнятої Римською імперією, може бути таке: міські ігрові поліси. Поліс — базова функціональна одиниця, аналог китайського місцевого ринку з його двома десятками сіл та індійської громади, яка слугує границями для «джаті» й для сіл, де мешкають їхні сегменти. Поліси — це морфологічна схема, яка дуже далеко виходить за межі римського прикладу. Сільські поліси існують на всіх континентах і в усіх культурних контекстах. Поліс визначається ні міськими й ні сільськими рисами, а тим, що це — невелика і центрована спільнота. Центром у більшості випадків є село, а в деяких умовах — місто, але для центра більше важить його центральність, ніж матеріальний прояв. Місто-держава Спарта мала центр, але він складався з чотирьох селищ і святилища. Центр має психічну та ідеологічну реальність у тому сенсі, що члени поселення відчувають себе немовби злютованими в ядро потужною силою або немовби електронами, що скупчилися хмаркою навколо ядра і де вони можуть проводити міфічні та релігійні дійства, якими висловлюється й виражається це відчуття. Ці утворення невеликі: кількасот мешканців у сільському полісі та кілька тисяч у міському. Афіни з їхніми тридцятьма тисячами громадян і чотирмастами тисячами жителів уважалися величезними. Грецькі філософи висували оптимальну цифру в п’ять чи шість тисяч і мали рацію з морфологічного погляду на поліс, але вони помилково плутали поліс і політію. Цього було важко уникнути, адже ці центровані утворення є також і крім того політіями, причому такими, що саме й відповідають їхній концепції: утворення, придатні для прагнення миру й справедливості між їхніми членами та які функціонують як групи стосовно зовнішнього простору і на трансполітійних просторах, через що вони постійно наражалися на ризик війни. Коли Аристотель проголошував своє знамените: «Людина — це політична тварина», він, очевидно, мав на увазі, що людський рід природно живе «політією», але як грецькому громадянинові йому важко було усвідомити, що жити «політією» не одне й те саме, що жити «полісом».

Складові одиниці й дієвці маленького, центрованого і суверенного полісу — це не окремі люди й не роди, а «доми» — життєві одиниці, зосереджені навколо сім’ї та самоврядні, різних розмірів, глава яких бере участь у керуванні спільними справами. Розмір домів залежить від їхнього місця в соціальній стратифікації. Для народу розмір дому найчастіше зводиться до сім’ї. В елітних колах він включає родичів, слуг і клієнтуру і може стати дуже потужним і впливовим. Самоврядування дому й участь його глави у спільних справах дають підґрунтя і підтримують чітку, зрозумілу і практичну відмінність між приватним і публічним. Участь у спільних справах і керування публічною сферою залежать від критерію, за яким обирають відповідних глав домів. Якщо в деяких родах еліти критерієм є походження, то режим буде аристократичним. Якщо критерієм є багатство, режим буде олігархічним. У разі, коли усіх глав домів обирають, режим є демократичним. Але постає запитання: їх обирають як кого і для чого? За критеріями обирають громадян, тобто політичних дієвців як вмістилище і джерело всіх владних відносин і всіх рішень щодо покори. Коли їхня невелика кількість, яка ще зменшується, якщо за критеріями обирають тільки аристократів й багатіїв, надає технічну можливість громадянам особисто порядкувати публічними справами, виникає те, що зазвичай називають прямою демократією — на відміну або на противагу демократії представницькій. У представницькій демократії громадяни делегують компетентних осіб для керування публічними справами замість них і під їхнім контролем. У прямій демократії громадяни керують самі. Фактично пряма демократія в цьому розумінні існує лише в стадах і в найдавніших племенах. У полісах населення та кількість справ уже такі, що вони потребують делегування влади. Навіть у Афінах усі громадяни не належали разом до корпусу стратегів, не кожний із них міг стати стратегом: громадяни вважали розсудливішим обирати стратегів, здатних вигравати битви й війни!

Під кутом зору цих простих відмінностей і визначень повністю прояснюється історична реальність, в якій підкреслюються дві характерні риси полісів. Одна з них — однорідність політичного простору та неістотність відмінностей між центром і периферією. Оскільки центр має концептуальну реальність і втілюється в главах домів, він є всюди, де знаходяться глави домів. Немає жодного політичного значення, мешкають вони на селі, у місті чи в сільській місцевості, селяни вони чи міщани, проводять вони час в своїх сільських чи в міських садибах. Громадянин є громадянином, і якщо критерій відбору громадян загальний, то селянин такий самий громадянин, як і пастух, моряк, ремісник чи вчитель філософії. Друга риса — це непереборне прагнення до аристократичного, а надто до олігархічного режиму, з огляду на те, що аристократів небагато. Це олігархічний режим у класичному розумінні: глави багатих домів є центром влади і делеганта-ми. Він також олігархічний і в вузькішому розумінні, коли уповноважені, обрані делегантами, відбираються з одного й того самого розсадника, тобто з іще тіснішого розсадника. У полісах, де був відомий демократичніший критерій добору, часто помітно, що народні збори перестають відігравати активну роль, ба навіть зникають, хоча причина цього не узурпація влади багатими. Народ неначе втрачає інтерес до публічних справ і залюбки полишає їх на багатих, а їм уже належить правильно їх вести під страхом народних заворушень, якщо справи вестимуться погано. Для пояснення домінантної тенденції до олігархічного режиму в полісах можна припустити наявність стихійного розрахунку в народу й в еліти, коли народ уважає, що виконання публічних обов’язків має надмірну ціну для скромних статків, а еліта гадає, що їй така ціна під силу і що вона може бути вигідним вкладенням капіталу з точки зору влади, авторитету та багатства. Для народу ця угода не є обманом з тієї вирішальної причини, що в таких малесеньких спільнотах вартість об’єднання нульова і він може справляти постійний тиск на еліту, аби вона добре керувала державою. Загалом і як підсумок можна зазначити, що поліс — це маленька суверенна республіка, де вододіл між публічним і приватним ясний і поважаний і де публічні справи доручають переважно соціальній еліті.

У романському варіанті такими полісами є міста. Ототожнення міста з полісом було для римлян само собою зрозумілим, як і для більшості середземноморських країн. Точнісінько так само до цього ставилися фінікійці, греки, етруски, латиняни. Чому така очевидність? Найпростіше і найпереконливіше шукати її в Передній Азії, де місто — це звичайна модель життя людей у суспільстві, відома вже тисячоліття, і де дуже вірогідно урбанізація передувала рільництву. Середземноморські поліси оточені аграрними економіками, і це пропонує їм лише два виходи. Або вони стають торговими містами і включаються як проміжні пункти до мереж товарообміну: довершений приклад цього — фінікійці. Або ж вони стають містами-рантьє, соціальними просторами, де витрачаються доходи, отримані від володіння землею; у такому разі їх заселяє соціальна еліта та ті, хто їй слугують.

Грецький варіант полісу-міста-рантьє надає йому вираженого ігрового характеру. Гарне життя — це, коли мешкаєш у місті, і в цьому житті чергуються війна, керування спільними справами та розваги в широкому діапазоні. Це — типово аристократичне визначення гарного життя. Фактично, грецькі поселення завоювали й заселили в другій половині III тисячоліття індоєвропейці. Саме племінні групи, навернуті в спосіб життя поселенням, були носіями мікенської культури, а згодом — після століть кризи та недокументова-ного мороку в XII-VIII ст. до н.е. — культури грецької. Аристократичний дух просотав грецькі міста-держави до такого ступеня, що демократизацію давнього періоду — тобто поширення активного громадянства на народні доми — слід розглядати як аристократизацію народу, а не як плебеїзацію правлячої еліти на кшталт сучасної демократизації.

Визначений у такий спосіб поліс (місто-держава) став домінантною рисою грецької культури й ознакою еллінізації. Александр Великий і його наступники систематично поширювали цю модель в еллінському світі, тобто в західній половині ареалу Передньої Азії, де так чи так міста — це поліси, які є частинами соціального пейзажу. Цю модель перебирають собі також римляни і роблять це легко й спонтанно, оскільки Рим є справжнісіньким полісом в Палії, на Середземномор’ї, в еллінізованому ареалі. Його найпомітніша політична особливість полягає в тому, що він зберіг або розвинув демократичніший чинник, що може пояснити одну з римських рис — не плебейську, а селянську. Римські завоювання поширюють модель на ту половину європейського ареалу, яка входила до Римської імперії. На середземноморському та на частині африканського ареалу цю роботу вже виконали греки, а на половині азійського ареалу — Селевкіди та Лагіди[14]. Отже, будова Римської імперії — це щільний посів полісів. На цій сітці лежить зв’язність імперії, а на поліси спирається її соціальна єдність.

Імперія, яка спирається на поліси, позбавляє їх головного аспекту їхнього буття: вони перестали бути політіями. Ця втрата виду буття зводить їх до статусу міст, але міст, які зберегли всі інші риси колишніх полісів-політій-міст. У них, як і раніше, мешкає соціальна еліта, вона ж ними править і робить це в сенсі продовження споконвічної концепції гарного життя, в якому зникла войовнича складова, а політична втратила свій ореол і привабливість. Війна й політика можуть продовжувати вабити еліту, але вже в масштабах імперії та в її владному апараті. Залишається суто ігровий чинник — вироблення та керування матеріальними умовами гарного життя: цирки, театри, терми, гімнастичні зали. Земельна рента, яку отримує соціальна еліта, а також зиск від влади та трофеї переможених, доки тривають завоювання, допомагали еліті забезпечувати мешканцям гарне життя, яке гідне так зватися. Авторитет, марнославство, повага людей, самозадоволення, громадське визнання — усе це не менш потужні стимули, ніж прагнення багатства та влади. Енергійність за античних часів має не більшу таємницю, ніж її сучасні аналоги, як-от приватні американські фонди, які фінансуються пожертвами приватних осіб.

Еліта складається з більш-менш родовитих аристократів, принаймні в латинській частині Римської імперії, уже давно заселеній і колонізованій індоєвропейцями. У грецькій частині діє азійська модель, дуже відмінна за своїм складом, а надто за своїм духом. Економічними підвалинами латинської аристократії є сільські володіння, де працюють раби, доки завоювання дають змогу купувати їх за низькою ціною, а згодом там працюють орендарі. Ці володіння слугують також додатковими резиденціями, оскільки в аристократів іще недалеке сільське минуле, а пасторальна й буколічна мода панує дуже давно. Вона була ще більше підсилена імперією вже від часів Августа і замовлених ним з цією метою «Георгік», щоб зміцнити аграрні економічні підвалини імперії та відновити давні селянські якості Риму. Еліта одностайно залучена до грецької культури в її релігійних, інтелектуальних, естетичних аспектах. У містах живуть також ремісники, торгівці та численна челядь, яка веде на своєму рівні такий самий спосіб життя, що вважається ідеалом. З іншого боку, і це інший наслідок утрати статусу політії, селяни, які становлять більшість населення, як у будь-якій аграрній економіці, майже виключені з цього життя, бо вони вже не громадяни в міських поселеннях. У 212 р. імператор Каракала спромігся запровадити загальне римське громадянство, але воно не має нічого спільного з колишнім активним громадянством, коли селяни могли брати участь у житті міського поселення. Віднині вони залишаються в своїх селах або в тих великих господарствах, чию землю вони обробляють. Селіни відрізані від цивілізації та ідеалу гарного життя і надають міщанам можливості для такого життя.

Римський варіант переплетіння ігрових міст-рантьє з погляду імперії має свої сильні й слабкі сторони. До сильних сторін належить те, що імперія самоврядовується і само-фінансується на місцевому й регіональному рівнях. Як і в Китаї, але завдяки дуже відмінним способам, перевага полягає в зменшенні вартості керування імперією. Для імперії, яка, на відміну від Китаю, потерпає від нападів ворогів і дії відцентрових сил, така адміністративна економія дає змогу збільшувати ресурси, призначені для війни, навіть попри те, як це підтвердять події, що вони виявляються недостатніми. Іншою сильною стороною є забезпечення дуже високого рівня культурної однорідності еліти та через неї міського народу. Проте при порівнянні слабких сторін виявляється більше. Виражений і дедалі більший диморфізм між містами й селом віддаляє від моделі міста-держави і наближає до моделі Передньої Азії з тим наслідком, що еллінізація й романізація мають поверхневий характер. Досить зникнути містам, щоб цивілізація розвалилася або щоб її замінила інша. Місцеве і регіональне керування віддане регіональній і місцевій еліті. Такий стан справ змушує імперську бюрократію домовлятися з цією елітою, зменшуючи, отже, свій реальний вплив на країну. У цієї еліти є володіння й помістя в сільській місцевості. Вона з них живе і наїздить туди в ту чи ту пору року. Вона може й остаточно оселитися тут, якщо вважатиме, що витрати в місті стають надмірними. Втеча еліти на село може зруйнувати самі підвалини цієї системи та підірвати зв’язність і єдність імперії. А така втеча може статися миттєво й у будь-який час. Урешті-решт, з економічної точки зору міста живуть як рантьє й паразити. Таке становище робить їх слабкими й чутливими до коливань та економічних і демографічних криз. Модель потребує квітучого села. Вона набагато менш міцна, ніж китайська модель, яка спирається безпосередньо на село, а не на міста, що його експлуатують.

Азійський варіант

Схема, прийнята в Передній Азії, найстаріша за часом, оскільки вона має сягати щонайменше шумерів на перехресті IV і III тисячоліть, а контури її окреслилися набагато раніше, ще з початком самої неолітизації. Схема ця також і найтриваліша, адже вона зберігається й донині, попри всі політичні, економічні, релігійні, культурні потрясіння. Щоб роздивитися її характер і дух за десять тисячоліть, потрібно спробувати зробити таке узагальнення, щоб його результат міг накладатися на всі епохи, не ототожнюючись при цьому з жодною. Потрібно знайти алгебраїчну формулу цього варіанта, конкретні значення якої вписуються різними епохами.

Будова ґрунтується на базовій одиниці, яку не можна визначити краще, ніж місто, але місто, що не є полісом. Це — беззаперечне місто. Воно є містом у фактичному сенсі, має вигляд щільного скупчення жителів, зазвичай обмежене захисним муром. Оселя за своїм принципом — це певна кількість житлових приміщень, розташованих навколо порожнього простору, а назовні вона виходить глухою стіною. Порожній простір — це внутрішній двір, розміри якого можна міняти і де можна здійснювати будь-які облаштування. Зовнішній простір — це вулиця у формі простого ходу сполучення. Така міська схема різко контрастує з іншим можливим варіантом, коли оселя будується навколо чимось зайнятого місця, виходить і відкривається назовні, а її центральне місце — публічна площа, оточена громадськими цивільними й релігійними будівлями. Це теж місто в соціальному розумінні, тому що воно населене не хліборобами або принаймні рільництво не основне заняття більшості мешканців. Така схема не придатна для дуже ранніх епох, коли населені пункти, які мають уже міський вигляд, займали рільники. У соціальному плані місто — це насамперед місце перебування соціальної еліти, усіх тих, хто посідають політичні, релігійні та економічні посади. Ця перевага діє в обох напрямках: місто приймає до себе еліту, а еліта мешкає в місті. Такий тісний союз відбивається в трьох головних пам’ятках міста: палаці, храмі й ринку, які фактично наявні та виконують соціальні функції. Міський народ складається з ремісників, дрібних торгівців, слуг, охоронців, усіх тих, хто прямо чи непрямо забезпечує функціонування трьох головних інституцій.

Урешті-решт, це також і місто в економічному розумінні, принаймні в домодерному економічному сенсі слова. Місто є місцем проживання феодалів, які не живуть при своїх землях, а також і місцем, де вони витрачають ренту, одержувану від землі. Власне, земля належить не тим, хто її обробляє, а політичній владі, духовенству та купцям. Хлібороби є орендарями, але їм залишається не половина їхнього продукту, а лише п’ята частина. Орендарі, які постійно перебувають на межі виживання, нездатні заощаджувати кошти, вкладати їх та впроваджувати які-небудь новації. Таке хліборобство може прогресувати технічно й економічно тільки за рахунок інвестицій із боку тих, хто володіють достатніми капіталами. Оскільки, з огляду на кліматичні умови, найвигідніше вкладати кошти в збирання, подачу, розподіл води, у дренаж, а ці гідротехнічні роботи потребують значних коштів, капітал, у принципі, може надходити тільки від політичної влади. Цей спосіб створення гідротехнічної інфраструктури за ініціативою та за фінансування державними органами різко контрастує з китайською системою, де цим опікуються еліта та місцеві об’єднання. Землевласники не живуть на селі, а задовольняються одержанням орендної плати. Це — суто рантьє й у жодному разі не сільськогосподарські підприємці. Така поведінка має своє правове й економічне обґрунтування. Земля — це власність, а права власності можна передавати та ділити. З часом це призводить до надзвичайного розпорошення власності. Коли таке розпорошення досягнуте, воно прагне увічнитися, бо це — певна перешкода будь-яким конфіскаціям, адже довелося б експропріювати надто багато людей, кожен з яких володіє надто малою площею. Економічний результат при цьому такий, що землевласники теж не мають змоги інвестувати та й не зацікавлені в цьому.

Така структурна неспроможність інвестувати в сільське господарство ще раз підкреслює роль політичної влади в цій царині. Месопотамія не була місцем, в якому виринули неолітичні зміни. Вони відбувалися протягом тисячоліть на рельєфах периферії. Долини та міжріччя Тигру, Євфрату та їхніх приток завойовувалися і трансформувалися набагато пізніше, майже за тих самих часів, коли з’являються перші документальні свідчення про Шумер, Аккад і Вавілонію. Географічні умови — надмірна посушливість, екстремальний і руйнівний водний режим річок, болотисті землі — настільки несприятливі, що їх можна перебороти тільки значними й дорогими роботами зі створення інфраструктури. Потрібно було, щоб економічні, морфологічні та політичні процеси дійшли аж до князівства й царства, аби можновладці змогли зібрати потрібні кошти.

Місто, про яке йдеться, з усіх точок зору глибоко відірване від сільської місцевості, яка його оточує, є також і ринком, але ринком дуже особливого типу. Місто не є, як в Європі, ринком для села, соціальним простором, де хлібороби продають свої надлишки від рільництва та продукти своєї праці в міжсезоння. Це насамперед ринок для міщан, не тільки для мешканців цього міста, а й для міщан узагалі, тобто для верств соціальної еліти всюди, де її можна досягти. Призначення міського ринку полягає в тому, щоб бути проміжним пунктом у набагато ширшій торговій мережі. Залежно від свого розташування та величини, місто входить у мережу торгівлі на більшу або меншу відстань. Цей статус відбиває і підкреслює характер міста як оази, але оази караванної. У місті стан і значення великих купців прямо залежить від становища та важливості міста, до якого вони належать. А оскільки ієрархія міст своєю чергою також залежить від майже виключно політичних чинників, таких як сфера впливу палацу (правителя) та економічний потенціал його ареалу домінування, то висновок цілком очевидний: торгова діяльність прямо залежить від успіху зброї та від поширення політичної могутності. Вінець цього висновку — запопадливість ринку перед палацом.

Місто Передньої Азії — це не поселення-держава під жодним кутом зору. Різниця між ними починається вже з розміру. Поселення може бути малесеньким і ніколи не буває величезним, тоді як місто може стати гігантським і вражати домодерну уяву. Вавілон, Дамаск, Багдад, Стамбул викликали захоплення століттями й тисячоліттями. Ясна річ, більшість міст маленькі ба навіть малесенькі, але ця малість — результат і фактичний стан, а не структурна вимога, як у випадку з полісами. Поліс прагне до однорідності та стирання границь між міщанами й селянами: ці відмінності, які мають свої слушні соціальні й культурні підстави, не мають жодного морфологічного і політичного обґрунтування. Тут же, навпаки, селян зневажають і експлуатують міщани; ті й ті мешкають у двох різних світах. Важливішим з морфологічної точки зору є контраст між політичним суверенітетом полісу і міста, яке може бути столицею політії, але може так само бути й частиною політії, столиця якої знаходиться в іншому місці. Місто не має політичного статусу як таке, він визначається для нього можновладцями ззовні. І навпаки, будь-яке місто може отримати політичний статус столиці від якоїсь сили. Оскільки владі притаманно мати багато ступенів, а кожному ступеневі відповідає політія певних розмірів, то можна припустити, що кожне місто Передньої Азії є фактичною або ймовірною столицею громади, князівства, царства чи імперії.

Поліс сприяє в односторонньому порядку демократичному режимові в його аристократичному, а надто олігархічному варіанті. Для міста притаманний — від тих часів, які нам дозволяють осягнути документальні свідчення, тобто аж до шумерів, — ієрократичний режим як абсолютний варіант. Під цим кутом зору фінікійські та іонійські поліси зовсім не вписуються в Передню Азію. Режим виражає і пояснює багато характерних рис політичного життя. Влада завойовується силою і належить найсильнішому; ніхто цьому не суперечить і не ображається на це. Але будь-яка влада після свого зміцнення й утвердження має бути узаконена. Для цього існує храм, який забезпечує ідеологічне узаконення та підтримує легітимність, постійно нагадуючи про правління, яке хазяїн палацу здійснює іменем вищого начала. До виникнення релігій загального значення, таких як зороаст-ризм-маздеїзм, християнство та іслам, цим началом був бог міста, де знаходиться палац і де в бога є свій храм. Бога вихваляють і підносять вище всіх інших, але ця монополія поширюється в просторі й у часі цілком паралельно політичній силі. Ідеологічне паразитування релігійного й релігії настільки цілісне й постійне, що викликає в суто релігійних душах потребу автентичності, яку можна задовольнити тільки за межами офіційної релігії та в більш-менш сильно виражених підпільних умовах стосовно політичної влади. Передня Азія — рай для сект, таємничих культів, магів, монахів, суфіїв і колиска всіх тлумачень і одкровень Абсолюту в його трансцендентній версії.

За такого абсолютного ієрократичного режиму міст міщани не є громадянами. Деякі — члени військового, адміністративного та ідеологічного апарату. Простий люд політично нічого не важить. Залишається ринок. А він залежить від палацу навіть у самому своєму існуванні. Поза цим їхні стосунки базуються на обміні. Палацові потрібен ринок для військового оснащення та для свого комфорту, щоб отримувати гроші через податки, надзвичайні мита та позики, щоб мати звідки набирати собі цивільних і судових чиновників, а ще поетів і артистів для двору. Зі свого боку ринок відчуває потребу в палаці, щоб забезпечувати постачання харчами та матеріалами, підтримувати порядок у місті, домагатися дотримання правил, забезпечувати гігієну та послуги загального призначення, гарантувати безпеку торгових шляхів, підтримувати стосунки з іншими правителями в торгових цілях. Зв’язок між палацом і ринком такий самий тісний, як і з храмом. Ці три функції й ці три міські групи діють спільно, а їхні узи настільки органічні й тісні, що й не видно можливості їх будь-коли розірвати. Нарешті, відсутні міські органи, хоча є інституції в місті для тієї чи тієї групи населення, приміром, для молоді. Отже, інституцій немає, але існує культурна, моральна і навіть духовна єдність, яку підсилює зацікавленість трьох сторін у добрих стосунках між собою, щоб контролювати сільську місцевість і поширити якомога далі панування міста.

Місто не політія, але воно може бути столицею. Столиця може існувати у два способи. Або вона очолює територію, що утворює політію, де вона виконує функції контролю та координації. Спершу утворюється політія, яка вже згодом обирає собі столицю. Або ж попервах утворюється місто, яке потім поширює свою владу назовні й завойовує собі політію. У Передній Азії переважає другий спосіб існування столиці. Політії тут мають форму променів, які слабшають із відстанню та через природні й людські перешкоди. Така динамічна картина дає змогу вирізняти три типи регіонів і форм домінування. На відкритих рівнинах і в річкових долинах вирощують рис, пшеницю, ростуть фінікові пальми... і розташовані плодові сади, городи й квітники. Вони перебувають під прямим контролем монарха й міської еліти. Постійні гарнізони та регулярні експедиції дозволяють запобігати появі локальних вождів. З села витискають останні соки податками, якими обкладається або земля, або врожай, а також орендною платою. До другої зони входять гори, степи, оази, які відрізняються своєю близькістю до центру, величиною надлишків, які тут утворюються, або своїм розташуванням на великих торгових шляхах. Контроль не обов’язково здійснюється безпосередньо, а ведеться через місцевих начальників, які отримують посаду в обмін на щорічну чи періодичну сплату данини. Начальників тримають у покорі загрозою каральних експедицій чи передачі місця іншому: палац править поділом. І зрештою, зона, що складається з віддаленіших і, отже, важчих для контролю гір, степів, пустель. Тут палац має задовольнятися підтриманням торгових шляхів відкритими та запобіганням заворушенням. Вождів племен контролюють погано чи й зовсім не контролюють, хіба що зіштовхують їх один з одним та грають на їхній потребі в міських продуктах. Між другим і третім типом межі непевні й несталі, адже вони змінюються залежно від сили палацу й міста та від співвідношення між рільництвом і тваринництвом, на що знову ж таки впливає ступінь посушливості клімату та зрошення.

Наведена система Передньої Азії робить неминучою перемогу відцентрових сил. У принципі, можливі дві теоретичні моделі організації, щоб охопити весь культурний ареал міською моделлю. Політична модель базується на завоюванні ареалу, виходячи з потужного ядра, і на контролі завойованого за допомогою ієрархії міст, які контролює ядро, розташоване в столиці. Друга модель полягає в тому, щоб покрити ареал інтегрованою мережею проміжних міст, відносна вага яких може коливатися в часі. Усе говорить на користь другої моделі, і її вперто нав’язували. Клімат спричиняється до нерівномірності у використанні та занятті простору. Ресурси, яких потребує політична модель, перевищують об’єктивні економічні можливості ареалу. Її складові — міста, гори, оази, кочівники, племена — не тільки добре здатні жити й виживати поза межами політичної моделі, але вони також і стихійно прагнуть до неї. Кожне місто може зазнавати нападів із боку якогось угрупування, очевидно, племінного, досить сміливого й потужного, щоб захопити владу, адже метою є палац: достатньо взяти місто і знищити династію, аби зайняти її місце. Крім цього, влада не може розраховувати на вірність чи відданість, адже вона ґрунтується на силі та договорі між групами еліти, але цей договір включає в себе палац як такий, а не того, хто його займає. За таких обставин контролювати відцентрові сили неможливо, принаймні постійно.

Найважливішим наслідком є те, що всі політичні конструкції тут ефемерні й штучні. Політії не можуть стати стабільними і чітко обмеженими. Вони передають свою нестабільність будь-якій можливій трансполітії. За таких умов завжди десь знайдеться хтось, щоб спробувати скористатися з цієї нестабільності та плинності на власну користь, адже політична авантюра є джерелом влади, авторитету, багатства. Такі авантюри полегшуються і перетворюються через уже згадуване стратегічне обмеження: несуцільність заселення сприяє здійсненню блискавичних набігів на дуже великі відстані, вражаючий приклад яких — похід Александра й арабські завоювання. Але з огляду на наявність міст і їхнього безперервного існування, політична нестабільність у Передній Азії зовсім не схожа на нестабільність в Індії. Тут вона схожа на конвекційний рух у в’язкій рідині. Там вона більше скидається на гру «Конструктор», де деталі незмінні, але їх можна складати різно, причому жодна з них не має більшого значення, ніж решта.