Нарис загальної історії

Наша мета — сформулювати більш-менш переконливе пояснення вторгнення в біографію людського роду модерної епохи як непередбачуваного повороту. Потрібно стерегтися спокуси, яка завжди переслідує історіографію, і уникати твердження, що розказана історія мусила завершитися саме цим результатом і що зроблені реконструкції доводять цю потребу. Історія Франція повинна була привести до Французької революції, а історія Німеччини — до нацизму: ці детерміністські твердження усувають випадковість і, ігноруючи випадки й непередбачене, перетворюють історію людства на заздалегідь записані програми, а людських дієвців на маріонеток. Ми уникаємо еволюційної пастки і залишаємо максимально широке місце випадковостям, визначаючи кінцевий пункт як умову можливості ймовірних процесів. Ми прямуємо до багатоступеневого пояснення, в якому підтримується достатній зазор між ними, щоб дати змогу проявитися всім випадкам і при цьому щоб загальна побудова мала пристойну пізнаваність.

Ми маємо зосередити наші зусилля на головній аномалії європейської історії, на тому, що вона ніколи не призводила до повної, вдалої й тривалої імперіалізації. Як і чому Європа уникла імперіалізації — ось поставлене питання. Воно має ту додаткову перевагу, що уможливлює постійне порівняння з трьома іншими імперськими історіями: китайською, індійською та азійською. Цей величезний історичний матеріал, накопичений від початку неолітизації до вирішального повороту ХІV-ХV ст., тобто протягом восьми тисячоліть, стихійно ділиться на п’ять основоположних етапів: індоєвропейська фаза виявляється не китайською; грецька фаза рішуче не індійська; римська фаза залишається не азійською; каролінгська фаза демонструє невдалу спробу нормалізації; феодальна фаза дає змогу аномалії утвердитися остаточно.

Еволюційна затримка

Еволюційну затримку Європи можна оцінювати як у порівнянні з «нормальною» еволюцією від племені до імперії впродовж неолітизації, так і в порівнянні з історією Китаю. Затримка є емпіричною даною в тому сенсі, що Передню Азію у 539 р. до н.е. імперіалізує Кір Ахеменід, Індію — Ашока в середині ІІІ ст. до н.е., а Китай — Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е. Якби цей процес був нормою, то Європа мала б бути імперіалізована в другій половині І тисячоліття до н.е. У всіх наведених прикладах диференціація культурного ареалу сягає давніх-давен. В Європі вона вже помітна від часів мад-ленського періоду і навіть набагато раніше, практично з археологічною появою Sapiens sapiens. Затримка Європи пов’язана не з культурною диференціацією, а з самою імперіа-лізацією. І справді, що можна бачити? Близько 500-х рр. до н.е. племена й громади поширюються всюди, крім середземноморської смуги, де були створені малесенькі поліси, цілковито орієнтовані на Середземне море та на Передню Азію. Це становище свідчить про тисячолітнє відставання — у морфологічному й політичному плані — відносно Передньої Азії, де князівства, царства і навіть регіональні імперії звично існують уже три тисячі років; стосовно Китаю, де князівства і царства існують не менше п’яти тисяч років, зокрема й династія Цинь, яка існує як окреме царство вже добрих п’ять століть; стосовно навіть Індії, де нормальна еволюція повернула в незвичайний бік кількома століттями раніше. Перестрибнемо через п’ятсот років і розмістимо наш спостережний пункт у 9 році н.е. Римляни знаходяться на шляху до завоювання всієї Європи й уже займають її південну та західну половини. Відставання не тільки надолужене, а й взагалі, здається, що його ніколи й не було, бо що таке два чи три століття в тисячолітній еволюції?

Насправді ж становище на 9 р. н.е. — це оптична ілюзія. Того ж таки року три римські легіони під командуванням Вара розбиті в Тевтобурзькому лісі германським вождем, який мало не залишився невідомим, — Германном, чи Армінієм.

Важлива не стільки ця поразка, адже її можна було б віднести на складнощі імперської експансії, а висновок, який з неї зробили Август і його наступники, встановивши остаточний кордон імперії в Європі по рейнсько-дунайських межах. Воєнна катастрофа в Центральній Європі є аналогом поразки, якої зазнали в 53 р. до н.е. інші римські легіони під командуванням Красса під Карром (Месопотамія) від парфян. Обидві вони показують межі, за якими завойовницькі походи Рима видихаються й від яких він мусить відмовлятися. В Європі римські війська перетнули Ельбу та вийшли на Одер, але цей прорив мав дещо таке саме штучне, як і взяття Москви Наполеоном 12 вересня 1812 р. або наближення частин вермахту до Москви 6 грудня 1941р. Штучний характер просування римських військ пов’язаний головно зі здатністю до опору германської Європи, але також уже й Європи скандинавської, балтійської та слов’янської, яка перебувала ще на стадії племені й громади, а не на стадії князівства і тим більше на стадії царства. Надзвичайна гнучкість цих народів набагато ускладнює можливість завоювати й контролювати їх. Припинення просування Риму викликане не стільки його слабкістю, скільки пружністю варварів, а вона коріниться не так у моральній силі, як в архаїчній морфологічній структурі.

Еволюційне відставання Європи є реальним, і чинники, які могли йому сприяти, мають різний характер. Одні з них — структурні й ендогенні. До таких не належить клімат, оскільки його можна вважати кон’юнктурним чинником, зважаючи на те, що післяльодовиковий перехідний період не однаковий за хронологією в різних регіонах. Щодо помірного клімату, який урешті-решт встановлюється разом з усіма його океанічними й континентальними нюансами та варіаціями від середземноморського до субполярного, він залишається поза межами впливу, оскільки плавність і гнучкість переходів надають йому об’єднувальні якості, що суперечать будь-якому еволюційному відставанню. Не можна брати до уваги й рельєф, бо він ніде не створює перешкод, які могли б спричинитися до тривалого розгороджування. Велика альпійська дуга, що тягнеться від Лігурії до Чорного моря, сприяє підсиленню середземноморської відокремленості, але вона знаходиться на периферії Європи й не може вважатися неприступною. А головно, на відміну від того, що спостерігалося в Передній Азії та Китаї, гори не використовували як місце схованки непокірних племен чи розбійників, якщо не рахувати Піренеїв, де переховувалися кантабрійці, та Балкан, де ховалися клефти[15]. Гірські народи — баски, ге-львети, тирольці — спромоглися розвинути самобутні риси, гостре почуття своєї ідентичності та стійку волю до самостійності, але ці риси ніколи не штовхали їх до вічної незгоди за азійською моделлю.

За певних умов відцентрові наслідки можуть бути створені двома географічними чинниками. Морське узбережжя Європи сильно порізане, що створює дуже високе відношення «узбережжя/континентальна маса» — найвище на планеті. Широта та Гольфстрим забезпечують постійне судноплавство на морях. Гостині береги всюди надають безпечний притулок. Урешті-решт, узбережжя має чітко периферичні контури, у тому сенсі, що море не врізається аж до центру материка. До настання змін модерних часів морські перевезення були завжди дешевші за наземні. З цього випливає яскраво виражена кореляція між водою та динамікою еволюції. Це — загальна умова. Щодо Європи, то взаємодія цієї умови зі згаданими вище фізичними умовами сприяє тому, що динаміка процесу концентрується на периферії культурного ареалу — від Чорного моря до Балтики, враховуючи також Середземне море, Атлантику, Ла-Манш і Північне море. Внутрішні простори континенту зазнають відносного відставання. Цей контраст спричиняється до певного розриву між центром і периферією, а цей розрив своєю чергою утруднює й робить дорожчим завоювання та об’єднання середньої частини континенту периферійною та зміщеною щодо центру силою. І навпаки, еволюційна затримка середини континенту дала їй змогу довше зберігати племінну будову та вищу здатність опору завойовникам.

Дію цих тонких нерівних процесів можна спостерігати на прикладі римських завоювань. Кельти вже були на стадії виходу з племінної будови, тоді як германці ще жили в ній. У першому випадку «центром ваги ворога», за термінологією Клаузевіца, тобто таким центром, взяття якого обеззброює ворога і примушує його до здачі, для римлян були війська та владні позиції, починаючи з Верцингеторикса. Стратегічне становище галлів є симптомом переходу від кельтської будови громади до князівства й царства. У германському й племінному світі, навпаки, центром ваги є чи сама будова, чи все населення, і це ускладнює його завоювання або ж вимагає, щоб завоювання розтяглося на тривалий період, як про це набагато пізніше свідчитиме «Дранг нах Остен» німців[16], спрямований проти пруссаків, балтійців і слов’ян.

І ще один географічний чинник — це гідрографія та гідрологія. Найбільші європейські ріки судноплавні завдяки помірному клімату, а їхні русла зумовлені розташуванням альпійських водних джерел і периферійним положенням морів і океанів. Вартість перевезень дає змогу долинам сконцентрувати в них також культурну динаміку. Наведене обмеження за транспортом і фізичними умовами пояснює периферійне розташування зон інновації, а в кожній із таких зон — інноваційних районів і тих, що відстають від них. Ясна річ, людські справи надто складні та важкі, щоб їх можна було завжди пояснювати аж так просто й однозначно. «Земля і вода» не єдиний, а один із ключів європейської історії. Але, попри все це, загальна фізична картина сприяє зв’язку між річками й морями, а гідрографічні умови сприяють відцентровому тискові узбереж і підсилюють його.

Ці два чинники повинні мати певний зв’язок із тим фактом, що основні фази культурного розвитку Європи від початку неолітизації характеризуються чіткою тенденцією до зародження на периферії та до поширення від зовнішніх границь усередину. Розглянемо такі приклади: мегаліти, які з IV по ІІ тисячоліття вишикуються вздовж Атлантичного узбережжя від Португалії та до Норвегії і на середземноморських островах від Мальти до Балеарів; грецька й римська фази, які розквітають у Середземномор’ї з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.; середньовічний розквіт у Центральній та Північній Італії, у Фландрії, на Рейні, в Англії, на берегах Балтійського моря; серце сучасної Європи, яке розташоване між Сеною та Рейном. Екзогенні чинники, які точно виміряти неможливо, діють проти політичного об’єднання всього континенту та культурного ареалу в імперію. І навпаки, завдяки зниженню вартості транспортування морями й річками вони сприяють сполученню та зв’язкам між європейськими політіями, які утворюють об’єднану трансполітію.

Інші чинники, протилежні імперіалізації, також структурні, але вони ендогенні в тому сенсі, що утворюють культурний ареал і постійно діють у відцентровому напрямку. Важливим чинником має бути індоєвропейська соціальна структура, характерна для степових скотарських суспільств. Пригадаймо їхні основні риси. Для цієї структури притаманний чіткий поділ на еліту, народ і рабів. Еліта складається з аристократії, родів і родин, які посідають владні позиції, володіють власним, а не делегованим політичним центром, багатством і авторитетом. Вони володіють стадами та землями, за якими доглядають раби та орендарі. їхнє життя складається з дозвілля, яке оживляють війни та різноманітні розваги. Вони очолюють великі «доми», де зібрані їхня сім’я, родичі, слуги, клієнтура. Ця група зазнає постійних змін, до яких спричиняються біологічні чинники, економічні перипетії, особисті здібності та амбіції. Склад її плинний в стабільній структурі. Народ складають селяни. Вони вільні, об’єднуються в сім’ї, не мають родових зв’язків або ж мають слабкі зв’язки. Вони володіють господарствами як власники чи орендарі, самі порядкують ними й ведуть на них змішане господарство, поєднуючи рільництво з тваринництвом. Мешкають вони об’єднаними сільськими громадами, самостійними та самоврядними, де керують ради глав сімей. Вони належать до клієнтури аристократів. У воєнний час вони стають пішим військом у кінних аристократів, які приводять із собою своїх людей. Раби — це люди, які загрузли в боргах або полонені, і вони мають ту майже унікальну в історії особливість, що зайняті не тільки хатньою роботою, а ще й виконують важливу економічну функцію як рільники. Ця особливість пояснюється, очевидно, індивідуальною структурою володінь і господарств, яка знижує вартість нагляду та збільшує рентабельність рабської праці.

З цієї соціальної структури можна вивести наслідок, який безпосередньо впливає на механізми політичного об’єднання. Племінна будова залишилася вже давно позаду й розвинулася в громади та в мережі громад. Соціальна структура надає цим мережам громад особливу організацію та динаміку. Їхня структура виглядає як нагромадження пірамід, кожна з яких складається з аристократів, селян і рабів. Суспільство розбите на частки й досягає єдності, коли піраміди погоджуються увійти разом до складу суспільства. Розбита на частки пірамідальна структура краще проглядає в контрасті з іншою структурою, яка може існувати в мережах громад. Вона зустрічається в світі набагато частіше: в Полінезії та субсахарській Африці її можна було спостерігати ще зовсім недавно, у Китаї вона була поширена дуже давно — в II тисячолітті до н.е. за династії Хань і західних Чжоу. Ця структура компактніша, упорядкованіша та ієрархізованіша в тому сенсі, що всі керівні позиції зайняті родинами, які походять із царського клану. Суспільство складається не з аналогічних автономних сегментів, а з двох основних шарів — одного, зайнятого царським кланом, і другого, який складається з народу хліборобів, безперечно, офіційно вільних, але становище яких тяжке, а часом їх ще й гнобить панівна верства. Цей підпорядкований народ підтримує дуже сильні родові зв’язки. Якщо тут є раби, як, наприклад, в Африці, то їхня економічна роль не помітна. Цей народ обробляє землі, привласнені елітою рантьє.

В обох структур докорінно протилежна динаміка. Унітарна ієрархічна структура сприятлива для концентрації влади в центрі та на верхівці, якщо вони здатні мобілізувати достатні ресурси та потугу. Навпаки, подрібнена пірамідальна структура прагне нескінченного існування та до блокування політичного об’єднання та концентрації. Кожна піраміда характеризується сильною єдністю, оскільки аристократичні роди та селянські сім’ї зв’язані міцними узами вірності. Вона ґрунтується не тільки на обміні взаємними послугами, на договорі, що забезпечує зацікавленим сторонам рівні та взаємодоповнювальні переваги, які звільняють їх від будь-якого іншого зобов’язання, крім тих, що ясно передбачені договором. Вірність є також іще більшою мірою зобов’язанням на життя й смерть у взаємній службі між вищими й нижчими. Нижчі віддають усі свої можливості й самих себе справам вищих, а ті віддячують не менш цілковитою відданістю захистові та добробуту нижчих. З огляду на це, піраміди забезпечують майже нульову вартість об’єднання, що надає їм дуже великий ступінь єдності та відповідно дуже велику здатність до прагнення автономії, яке йде аж до незалежності. Об’єднання між пірамідами можливі через аристократів, але такі коаліції вирізняються характерним договірним характером. Для коаліції потрібна згода всіх сторін, і вони завжди можуть розриватися та перебудовуватися на інших засадах. Кожна локальна піраміда надто слабка, щоб чинити опір коаліції пірамід. Тож, кожна зацікавлена в тому, щоб увійти до складу регіональної коаліції навколо міцнішого роду, але такого, який не був би таким сильним, щоб нав’язати членам коаліції особисту владу та ліквідувати їхню автономію з її перевагами. З цих вимушених розрахунків випливає спонтанне виникнення всередині аристократичного шару внутрішнього розподілу на вищу та нижчу аристократію. Між цими двома прошарками можуть виникати стосунки вірності, але вони не такі щільні, як ті узи, що пов’язують кожного аристократа з його людьми. Так, дрібні аристократи мають удосталь ресурсів і можуть досить легко домовлятися між собою, щоб протистояти владі великого аристократа та контролювати її. Великий аристократ посідає місце не хазяїна, а рівного, трішки рівнішого за інших: primus inter pares.

Ця структура має щось невмируще, навіть якщо вона розвиватиметься максимально довгий час, у масштабі тисячоліть. Великі аристократи не залишаються бездіяльними, а весь час конкурують між собою — то, щоб підвищити свій стан, а то, щоб не дати його понизити. Щоб виграти чи не програти в цій грі, з якої жоден не може вийти під страхом опинитися в соціальному небутті, кожному конче потрібна підтримка дрібних аристократів, а ті, своєю чергою, не можуть утримуватися від створення коаліцій для збереження своєї автономії та свого соціального існування. З усіх цих умов виникають коаліції, які змінюються на всіх рівнях так, що неможливо, аби колись з’явився верховний вождь. Ця схема постійно зазнає перебудови на рівні своїх складових, проте сама вона залишається сталою через непереборне й непереможне прагнення до рівноваги. Така еволюційна стабільність повторюється в усіх просторових варіантах, від регіонального чи провінційного ареалу аж до всього культурного ареалу. «Великі» й «дрібні» аристократи можуть мати найконтрастніший конкретний вигляд, від князька й феодала до царя. Стабільність системи гри на всіх щаблях означає, що в ній завжди поєднується контрольоване об’єднання діючих коаліцій і відсутність навіть контрольованого об’єднання самої системи під єдиною політичною владою. У масштабах Європи це обмеження означає, що найвищим можливим ступенем політичної інтеграції був ступінь незалежних політій у єдиній трансполітії. Подрібнена пірамідальна структура унеможливлювала остаточну імперіалізацію, так само як і будь-яку абсолютизацію політичної влади. Така неможливість була притаманна всім епохам і всім масштабам політичних об’єднань у Європі від середини III тисячоліття і аж до індоєвропеїзації.

Проте нам можуть зауважити, що ці якості політичної поміркованості, вироблені індоєвропейською соціальною структурою, не зустрічаються ні в Центральній Азії, ні в Анатолії, ні в Месопотамії, ні в Ірані, ні в Індії, хоча індоєвропейці розселювалися й тут. Це зауваження можна спростувати, якщо ввести додаткове міркування, що саме з огляду на еволюційне відставання Європи індоєвропейська структура й динаміка не мали жодних причин мінятися. Вони стихійно й без зусиль увійшли до племінної європейської структури, яка була ще близькою до неоліту, тоді як у всіх інших місцях індоєвропейці зіштовхнулися з зовсім іншими ситуаціями, до яких їм довелося пристосовуватися та які привели їх до зовсім нових для них кінцевих розв’язань. У Греції вони вочевидь знайшли вже наявну будову полісів і вписалися в неї, тоді як в Анатолії, Месопотамії та Ірані вони завойовували князівства, царства та імперії в стадії зародження, вскочили в потяг історії на ходу й не змінювали напрямок його руху. З іншого боку, індоєвропейську модель у Європі міг би знищити ззовні якийсь загарбник. Сталося, однак, так, що така катастрофа ніколи не відбулася. Араби, монголи, турки, росіяни мало не спровокували її, але урешті-решт їм у цьому не поталанило.

Другий ендогенний структурний чинник — як вінець попереднього — виміряти буде складніше. Назвімо його чинником культурного видоутворення. Морфологічна й соціальна структура ґрунтується на міцності локальних — аристократичний рід і його вірні селяни — і регіональних — домінантний аристократичний рід і об’єднані з ним аристократичні роди — пірамід. Зверху коаліції або не існують, або створюються за обставинами, тож, реалії влади, багатства й авторитету знаходяться в основі структури. Міцне місцеве коріння, поєднане з цілковито осілим способом життя, надає особливого значення культурним ареалам малого розміру, що дедалі слабше інтегруються в ареали зростаючого розміру. Найщіль-нішою і найінтенсивнішою культурною реалією є «край» — цілісність із радіусом двадцять п’ять — тридцять кілометрів. На протилежному боці найкрихкіша й найменш помітна реалія — це сама Європа, яка більше скидається на спільний осередок можливих тем, причому і сам цей осередок уявний. Між цими двома крайностями лежать більш змінні реалії, залежно від узятих критеріїв. Так, наприклад, мовний критерій дає великий розподіл на еллінів, італійців, іллірійців, кельтів, германців, скандинавів, балтійців, слов’ян.

Місцезнаходження та регіоналізація, які увічнюються з покоління в покоління, сприяють вираженому виокремленню ідентичностей, що не заохочує до імперського об’єднання. Очевидно, цей висновок можна було б краще оцінити, якби — у разі створення європейської імперії — пощастило виявити ті засоби, які вона б мобілізувала, аби контролювати відцентрові можливості дуже сильно виражених культурних ідентичностей. Нинішнє становище Європи, політичному об’єднанню якої перешкоджає пережита гострота окремих ідентичностей європейців, дає змогу, можливо, виміряти здатність культурної диференціації безкінечно блокувати імперіалізацію. Хай там як, але індоєвропейська Європа протягом понад трьох тисяч років, починаючи з середини III тисячоліття, постає як хвиляста мозаїка народів, згуртованість і здатність до мобілізації яких то більше, що вони менші й локальніші, і навпаки. Це обмеження грає на користь інтроверсії і на шкоду екстраверсії, через що індоєвропейські воїни в Європі стають скоріше грабіжниками, ніж завойовниками, бо їм не вистачає можливостей, аби контролювати завоювання великих розмірів.

Увагу привертають також кон’юнктурні чинники. Розгляньмо два з них. Останнє заледеніння закінчується приблизно дванадцять тисяч років тому. Льодовики відступають поступово, і поступово ж таки поліпшуються кліматичні умови з точки зору переходу від полювання до виробництва харчів. Ця обставина пояснює той факт, що просування здійснюється залежно від широти, а неолітизація розтягується на чоти-ри-п’ять тисячоліть між Середземномор’ям, яке вступило в цей процес з середини VII тисячоліття, і Скандинавією, де найдавніша з відомих на цей день пам’ятка рільництва датується серединою III тисячоліття в Західній Зеландії в Данії. Таке хронологічне розсіяння має сприяти розбіжності долі народів і перешкоджати тому, аби шлях усіх народів став спільним. З іншого боку, густі ліси, які збереглися на міжріччях через поступовий характер викорчування та переважне використання долин, серйозна перешкода для сполучення суходолом взагалі й для пересування кавалерії зокрема, а це не сприяє великим завойовницьким справам.

Другим кон’юнктурний чинник — культурний. Ареал Передньої Азії розпочинає свою стадію неолітизації набагато раніше, з IX тисячоліття, з тих самих кліматичних причин, але в цьому випадку з огляду на віддаленість льодовиків вони виражаються в зростаючому розмаїтті харчових ресурсів у дедалі меншому радіусі й спонукають мисливців до осілого способу життя. Це випередження дозволяє Передній Азії зберігати постійну перевагу в часі над Європою в плані еволюції, морфології, політики, економіки, демографії, релігії. А перевага в часі, своєю чергою, сприяє тому, що на південному сході Європи відбуваються цікаві речі, наслідком чого стає загальне перенесення культурного градієнта та центру ваги до Східного Середземномор’я.

Як структурні, так і кон’юнктурні чинники підсилюють один одного в напрямку, протилежному тому, якого вимагало б імперське об’єднання. Географічні відцентрові сили використовуються регіоналізацією та перенесенням центру ваги. У перенесенні мобілізована соціальна енергія орієнтується на Східне Середземномор’я; при цьому енергія розсіюється за межі Європи чи принаймні не шукає собі цілей усередині континенту. Середземноморський напрямок ігнорує південний захід континенту, де вода дозволила б знизити вартість сполучення і могла б сприяти утворенню центру ущільнення. Як наслідок, у другій половині I тисячоліття до н.е. не існує якоїсь європейської історії, а є велика кількість історій примітивного типу, погано документованих і без видимих основних напрямків. Маємо повний контраст зі становищем і еволюцією Китаю. Тут хода до імперії має в собі щось природне й фатальне; в Європі вона аж ніяк не стоїть на порядку денному.

Винятковий приклад Греції

Чому греки не стали для Європи тим, чим арійці стали для Індії? Слушності цьому запитанню надає неминуче порівняння, адже Александр (356-323 до н.е.) і Ашока (роки правління: 268-232 до н.е.) майже сучасники, а греки таки завоювали імперію, хоча й у Передній Азії, а не в Європі. З іншого боку, історія Греції має реальне та подекуди вирішальне значення для історії Європи, а не для історії Азії. Грецька «пригода» — одна з європейських перипетій загальної історії. Подвійний характер становища Греції створює певний парадокс. З одного боку, Греція є межею азійського ареалу. Від неї залежить уся дипломатично-політична ситуація, а отже, і всі трансполітійні процеси. Доводиться визнати, що Греція — частина азійської історії. З іншого боку, вона культурно не інтегрована до цього ареалу. Вона залишається для нього чимось стороннім, хоча й багато отримує від нього. Це не якесь оригінальне лице Передньої Азії на кшталт фінікійського, а оригінальний перетворювач даних Сходу. Відповідно не можна не зробити висновок, що Греція не є частиною азійської історії.

Цей парадокс проявляється ще краще, якщо уявити два можливі варіанти розвитку. Греція могла відвернутися від Передньої Азії, щоб зосередитися на самій собі та на своєму племінному житті. Такий вибір зробили для себе македонські греки. Цей уявний вибір не виключав Філіпа та Александра, які могли б захопити Перську імперію, якби не необхідність пройти через Грецію полісів. Отже, сталося б завоювання імперії племенами варварів, на кшталт того, як периферійні племена завойовували кілька разів Китайську імперію. Грецію могла б також повністю поглинути Передня Азія, якби перси доклали трішки більше енергійності та рішучості в греко-перських війнах. Вони могли б здобути остаточну перемогу та, поза сумнівом, позбавити Грецію будь-якої значимості для європейської історії, а можливо, і для історії Азії.

Оригінальність парадоксу підкреслює порівняння з двома аналогічними прикладами. Японія — активний елемент китайського культурного ареалу, в який вона повністю інтегрована. Але розташування архіпелагу дозволило їй зберегти політичну незалежність. Завоювання вести важко чи навіть неможливо в тому і в зворотному напрямках, і вони зовсім не стоять на порядку денному, оскільки вся спільнота мало схожа на активну трансполітію. Можна констатувати культурну інтеграцію та трансполітійну незалежність. Англія — активний елемент європейського культурного ареалу і водночас постійний дієвець європейської трансполітії, тож, вона знаходиться в стані культурної й трансполітійної інтеграції. Греція відрізняється від Японії тим, що знаходиться набагато далі від Передньої Азії в культурному відношенні й набагато ближче до неї в трансполітійному, а від Англії — тим, що в культурному і трансполітійному плані вона знаходиться набагато чіткіше за межами і європейського, і азійського ареалів.

Можна розв’язати парадокс, якщо розглянути грецький етап європейської історії під двома кутами зору: азійської орієнтації та культурного винятку. Азійська орієнтація, очевидно, первинна дана. Елліни є відгалуженням тих індоєвропейців, які оселяються в усій Європі в III тисячолітті. Вони належать до анатолійської гілки експансії, яку слід розглядати не як єдине й масове переміщення, а як низку проникнень, навал, походів уздовж узбережжя та від одного острова до іншого, за якими йшла поступова окупація внутрішніх земель. Прихід до Греції в археологічному сенсі пояснюється різким розривом, про який свідчать пожежі, спустошення, втеча на більш-менш тривалий час із поселень і різкі зміни в гончарній справі. Розрив найяскравіше проглядає близько 2000 р. до н.е., що вказує на більш масований наплив.

Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштовуються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це робили індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі. У такому разі їхнє майбутнє стає рішуче й остаточно європейським, і тоді є всі підстави вважати, що в європейській історії ніколи б не було грецького етапу. Або ж вони використовують своє морське положення, щоб здійснювати походи, гуляти морем і перетворитися на піратів. Цей вибір неминуче повертає їх обличчям до Східного Середземномор’я та Передньої Азії, бо щось узяти можна саме тут. Цей вихід є провісником варіанта, на який за три тисячі років пристануть вікінги, коли вони підуть зі своїх місць грабувати узбережжя та річкові долини Європи, тому що можуть туди дістатися і там є чим поживитися.

Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнтацію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі — в Епірі, Македонії та в Фессалії — існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоплює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони — в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все — воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка-ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще невідомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відповідальність за катастрофу лягає на нових прибульців — дорійців, археологія не підтверджує. За цим настають чотири «темні століття», позначені демографічним спадом і звуженням зайнятих територій, щодо яких археологія залишається майже німою.

Пробудження Греції відбувається в архаїчну епоху — з VIII по VI ст. Воно виражається в активній колонізації, виключно через заселення. Демографічний вибух зменшує кількість вільних земель. Право старшинства змушує молодших дітей шукати собі долі в інших місцях. Загроза потрапити в рабство за борги спонукає до втечі. Правопорушники і злочинці можуть почати життя з початку. Кандидатів на розсіяння не бракує. Вони діють за загальною схемою. Якась група мешканців вирішує виїхати. Вона звертається до дельфійського оракула, призначає собі вождя — «ойкіста» і бере з собою частку священного вогню. Після цього вони вирушають на пошуки гідного місця. Коли місце знайдене, там зводять укріплення, землі ділять між собою і створюють політичні органи. Переважними напрямками міграції є північні береги Середземного моря з більш вираженою концентрацією на Понті Евксинському й у Південній Італії, включно з Сицилією. Південні й західні береги вже зайняли фінікійці та карфагеняни. Слід зазначити також і деякі винятки: греки осідають в Наукратісі в Єгипті й головно в Кірені. На Сицилії вони мешкають поруч із карфагенянами, що призводить до конфліктів.

Грецький світ — це Греція в центрі, але тільки її найпівденніша частина, Іонія на сході та Велика Греція на заході. Загалом — щось зовсім малесеньке й виключно середземноморське, зорієнтоване на ареал Передньої Азії. У класичну епоху — з VI по IV ст. — контактів з Європою майже немає, за винятком хіба що скіфів, але вони ледь торкаються Європи. Активні й постійні культурні контакти підтримуються з Азією, до якої входить і Єгипет. Головні політичні контакти зав’язуються з Перською імперією хоча б тому, що до неї приєднані поліси Іонії. Вони погано інтегровані в імперію і погано в ній почуваються, а це спричиняє заворушення та заходи з їхнього придушення з боку влади Ахеменідів. Один із таких заходів на початку V ст. призводить до мобілізації полісів Греції й далі до двох воєн у 490-м та в 480-479 рр. до н.е., в яких перемогу здобули греки не стільки завдяки реальній військовій перевазі, скільки через певну байдужу недбалість персів.

Європейська історія Греції (її візантійська історія стосується Передньої Азії) завершується македонською експансією між 357-м і 323 р. до н.е. Македонія входить до складу племінної Греції півночі, яка протягом цих півтори тисячі років залишалася майже повністю в тіні та невідомості. Це — край порослих лісами гір і невеличких родючих низин, відрізаних від моря ланцюжком афінських колоній на узбережжі. Македонська еліта і, зокрема, царський рід Аргеадів еллінізована в тому сенсі, що вона має доступ до культури, створеної Грецією полісів, хоча сама Греція тримає їх за варварів, які цілком випадково говорять грецькою. Невідомо, коли Македонія спромоглася вийти з племінної будови й перетворитися на об’єднане царство. Можливо, цю зміну здійснив сам Філіп ІІ. Ще в юному віці його вивезли як заручника до Фів, де він здобув повне грецьке виховання й освіту. Коли він прийшов до влади в об’єднаній Македонії, уже здатній мобілізувати всі свої ресурси, він, як видається, замислив план, що складався з чітких етапів: еллінізувати Македонію та зробити з неї міцну базу; нав’язати верховенство Македонії балканським народам; завоювати Грецію полісів і ввести її до складу царства; організувати вирішальний похід проти персів у Азії. Його вбили в 336 р. до н.е. невдовзі по завершенні третього етапу вирішальною перемогою при Хероні над полісами в 338 р. до н.е., коли в розпалі була підготовка до четвертого етапу. За якихось дванадцять років, з 336-го по 322 р. до н.е., четвертий етап довів до кінця його син Александр. Передчасна смерть завадила йому перейти до п’ятого етапу — завоювання західної частини Середземномор’я.

Імперія Александра — це типовий приклад завоювання вже створеної імперії зовнішньою силою, яка спромоглася знищити центр ваги ворога, у цьому випадку перського війська: їй залишається тільки зайняти імперський центр, який став вільним. Зміна династії привела, незважаючи на розпад імперії одразу по смерті Александра, до активної еллінізації азійського ареалу через заснування поселень і масової міграції греків на Схід на кшталт того, як свого часу іспанці вирушать із метою розбагатіти до Америки. Сама Греція, яка втрачає своє населення через міграцію, занепадає і стає жертвою міжусобних воєн. Включена до царства, яке буде утворене з Македонії, вона стане врешті-решт римською провінцією Ахайєю в 146 р. до н.е.

Загалом, історія Греції виключно середземноморська й азійська і дуже мало чи зовсім не європейська, навіть не бал-канська й не степова.

І проте в жодному з визначних моментів і в жодному відношенні Греція не азійська країна, хоча вона й підтримувала постійні контакти з Азією і не припиняла переймати культурні цінності з Азії. Цей контраст підкреслює відмінний характер історії Греції в тому, що вона була високо ефективним і самобутнім «культурним перетворювачем». Знову ж таки повчальними стають паралелі з Англією та Японією. Ці країни цілком інтегровані в свої культурні ареали й при цьому розвивають свої самобутні риси, більш виражені в Японії, ніж у Англії. Вони теж дієві перетворювачі, хоча й мало оригінальні в тому сенсі, що всі теми, які розвиваються в Англії, чітко та ясно є варіаціями на європейські теми. В Японії акліматизація та трансформування китайського видаються посиленішими й відбивають помітнішу самобутність. Якщо спробувати, наскільки це можливо, пояснити винятковий приклад Греції, не можна виходити з результату та з культурного вираження — філософії, трагедії, ораторського мистецтва, раціональної історіографії, геометрії тощо, оскільки вони є частиною визначення об’єкта, слушного пояснення якого ми шукаємо. Потрібно придивитися до перетворювача та розібратися, в якому напрямку він перетворює і чому.

Аналізу можна піддати три вірогідних напрямки, у тому числі морфологію. Типова будова Греції, з якою слід рахуватися, — це поліс (у розумінні місто-держава або поселен-ня-держава). В ньому немає нічого оригінального, оскільки сільські поліси зустрічаються на всіх континентах. Але типова індоєвропейська будова — плем’я, а не поліс. Типова племінна структура збереглася в Епірі, Македонії, Фракії та в деяких віддалених районах Пелопоннесу. Не можна твердити, що елліни були винятком серед своїх двоюрідних родичів і родичів-предків. Чому історична Греція мешкала в містах-державах? Гіпотеза про те, що поліси можна було винайти в Греції, ґрунтується на концептуальному плутанні морфології, політії та політичного режиму і дає зрозуміти, що йдеться про подвиг, на який був здатний тільки грецький народ, тоді як поліс — найпоширеніша й найбанальніша річ у світі, як обличчя племені та громади. Простіша і слушніша гіпотеза полягає в тому, що цьому регіонові поліс був знайомий ще з неоліту, а грецькі племена, які з’явилися тут близько 2000-х рр. до н.е., прийняли тубільну будову, захопивши сільські поліси, можливо, тому, що прибували вони розсіяними масами і негайно осіли. Цю гіпотезу не можна довести напряму за відсутності документальних свідчень. Однак, якщо розшифрувати археологічні та епіграфічні пам’ятки в світлі цієї гіпотези, легко переконатися, що мікенці жили в полісах уже з XVI ст. до н.е. Отже, не має значення, що ми не в змозі довести це щодо кількох попередніх століть. Поліс — це грецька константа, від Мікен і аж до Візантії, коли на перехресті V і VI ст. гору бере азійська будова міст-князівств.

Місто-держава мало найглибші та найрізноманітніші наслідки, не в тому сенсі, що воно викликало їх, як причина продукує свій наслідок, а в тому, що воно відіграло в низці грецьких феноменів роль чинника і змінило перебіг окремих процесів у оригінальному напрямку. Міста-держави стихійно утворюють олігополярну трансполітію, бо вони полягають переважно в «політизації» племінної структури, сегменти якої стають суверенними на потрібному рівні сегментації. Олігополярна трансполітія міст-держав опирається так само, як і плем’я, ендогенному політичному об’єднанню. Потрібно було дочекатися македонців і Філіпа, щоб силою включити поліси до царства. Тривале існування трансполітії закладає підвалини двох вирішальних структурних рис для культурних процесів. Це, з одного боку, найсприятливіша умова для культурної діалектики тем і варіацій. А з іншого — воно стихійно створює федеральну структуру, яку ніхто не може контролювати.

Другий наслідок можна вивести з тісного ототожнення поліса й політії. У племені роз’єднання між цими двома реаліями повне. А тут поліс — це політія, що чималою мірою сприяло змішуванню цих двох формувань, яке ще більше полегшувалося близькістю понять «місто» і «місто-держава». Ототожнення морфології та політії в конкурентній трансполітії має доводити дух незалежності аж до найбільш вразливої осібності. Такі настрої мають полегшувати концентрацію соціальної енергії на прагненні незалежності та здатності до неї, про що свідчать греко-перські війни, політичні промови Демосфена чи той факт, що для греків «свобода» ототожнюється з «незалежністю від політії». Вони стимулюють також змагання, які можна бачити в чистому вигляді в різних загальногрецьких іграх.

Можливо також, що ці маленькі світи зі своїми центрами, де розподіл земель між громадянами — основоположна й ритуальна операція і де землі привласнюють приватним шляхом, сприяли в дуже тонкий спосіб зародженню виключно грецької дисципліни — геометрії, тоді як математика повсюдно представлена арифметикою. Точніше можна стверджувати, що політичний режим у всіх містах-державах на всіх стадіях розвитку є або прагне бути олігархічним: громадські справи народ віддає в порядкування еліті, але під власним контролем і під страхом бунтів у разі поганого керування. Коли елітою, як у цьому випадку, є аристократія, то наслідки цього мають прямий сенс для визначення гарного життя, яке може бути однаковим тільки там, де еліта складається з купців, підприємців, освічених людей і чиновників. Це також режими з демократичними нахилами й імовірністю, що провіщає домінування політичного життя через протистояння між олігархами й демократами. Політичне життя стає від цього активним, жвавим, різноманітним, що повинно було сприяти розвиткові ораторського мистецтва.

Зрештою, режим зобов’язує, як і всюди, до чіткого і необхідного поділу на публічне й приватне, на те, що належить до колективного блага і спільного керування, і те, що входить до приватних інтересів і нікого більше не обходить.

Ще один наслідок видається не менш вирішальним. У містах-державах релігія зведена до статусу громадянського культу та ідеологічного ритуалу на службі духу єднання. Духовенство відсутнє, і його замінюють магістрати, призначення яких може відбуватися за різноманітними процедурами, але суто релігійний образ яких завжди дуже незначний: це — служителі громадянського культу, так само, як інші займаються військовими справами чи народними святами. З цього становища випливають два наслідки. З одного боку, автентична релігійність відкидається в приватну і в позагрома-дянську сфери і проявляється або в локальних культах, або в культах із містеріями. З іншого боку, інтелектуалами, як у Китаї, є не ті чиновники, які існують в Індії та Передній Азії. Цей світський статус, встановлений у Греції та в Китаї дуже в різний спосіб, значною мірою сприяє світському характерові думки.

Другий шлях, який може привести до пояснення культурного грецького перетворювача, пролягає через соціальний склад. Він типово індоєвропейський від початку й до кінця та включає аристократів, вільний народ і рабів.

Родова племінна структура розчиняється та втрачає будь-яку політичну вагомість. Еліта складається з глав дому, а вже не з глав родів. Цим полегшується соціальна мобільність, а разом із нею і віднесення до еліти тих, хто обіймає фактично, а не за правом владні, майнові та авторитетні позиції. Поняття народу диверсифікується і включає пастухів, селян, ремісників, рибалок, торговців. Це розмаїття, що ґрунтується на економічній множинності занять, відповідає постулатові соціальної й громадянської однорідності членів суспільства, яких цементує поліс. Усі є однаково членами полісу й повинні брати хоча б пасивну участь в керування громадськими справами й активну участь у війні, роль якої найзначуща від початку і до кінця грецької історії. З огляду на постійні війни, рабів стає більше. За ними легше наглядати в маленьких і незалежних утвореннях. Вартість рабської праці знижується настільки, що вона стає рентабельною, і це винятковий приклад в історії людства. Звідси випливає вирішальний наслідок: ідеалом для народу стає життя в неробстві, забезпечуване працею рабів. Цей висновок по-особливому кидає світло на політичні конфлікти архаїчної та класичної епох. їх слід розглядати не як плебеїза-цію еліти, а як аристокритизацію народу.

Цивілізаційні наслідки соціального складу та його аристократичного нахилу виглядають поважними й вирішальними, коли поєднуються з такими найважливішими культурними ознаками, як етика й релігія. Релігія поділяється на три види діяльності. Публічна сфера релігії опікується багатоликими богами та їхнім культом. Вона забезпечує політичні та ідеологічні функції зі слабкою емоційною інтенсивністю, і ця її діяльність виразно контрастує з цими самими функціями, коли їх виконують ієрократи в царствах та імперіях. Релігійні пам’ятники, звичайно, існують, але вони не відбивають тієї спрямованості та неодмінності, як в Індії, у Передній Азії та, зокрема, в Єгипті. Аналогічно відсутні палаци, і їх заміняють приватні будинки та публічні приміщення. Інші види релігійної діяльності приватні й відбивають справжню та реальну релігійність, тобто релігійність меншості: оскільки ці види релігійної діяльності мобілізують тільки частку населення, вони справляють незначний вплив на культурний процес. До третього класу належить народна релігійна діяльність — та, яка виражається у всіляких містичних дійствах для запобігання та виправлення величезної кількості людських вад і нещасть. Культурні наслідки цього виду релігійних проявів досить обмежені. Можна зробити висновок, що ця цивілізація мало позначена релігією та релігійністю і ще менше переймається ними. Такий стан повинен мати наслідки на пропозицію й попит і уможливлювати перехід до радикальної демістифікації, зміни mythos на logos, виникнення грецької філософії, започаткованої іонійцями в VI ст. до н.е.

Етика як «добре життя», те, що заслуговує бути прожитим, ще вирішальніший чинник. Зрозумілим ідеалом є аристократичне бездіяльне життя, присвячене тому, на що його варто витрачати людям, гідним цього звання: участь у політичному житті, у війні й у безлічі задоволень, таких як свята, бенкети, дозвілля з флейтистками та хлопчиками, мистецтво, спорт і знання. Формулюється певний попит із дуже оригінальними рисами. Він типовий у тому сенсі, що вимагає благ і послуг з чітко окресленими напрямками використання. Він також масовий з огляду на аристократизацію народу. Він освічений з тієї ж самої причини: рідні міста переможців за-гальногрецьких ігор замовляють епінікії (урочисті хори) Піндару. Він має нульову або незначну вартість об’єднання — завдяки будові, яка надає споживачам право переважного голосу. Пропозиція відповідає попитові та підпорядковується йому. Оскільки попит дуже сильно заохочується, а загальній структурі притаманний федеральний тип, усі таланти виявляються і виводяться на такі позиції, де вони можуть проявити себе щонайбільше. Не існує жодної монопольної позиції, а ідеологічний контроль слабкий — незважаючи на справу Сократа, яку слід розглядати в контексті розлюченості принизливою поразкою Афін у Пелопоннеській війні та політичних потрясінь, до яких вона призвела, — і це має сприяти змагальності та інтенсифікувати діалектику тем і варіацій. Винагорода, яку обіцяють найкращим, — це не влада, оскільки політичний режим не має потреби в придворних чи в радниках монарха, і не багатство, оскільки ресурси обмежені, і демократія підтримує заздрість і прагнення рівності або принаймні непомітної нерівності, а авторитет. Він більше сприяє творчості, ніж амбіціям чи жадобі, оскільки ґрунтується на логіці захоплення, зосередженій на певній меті, на здатності деяких ближче підійти до неї та на готовності решти задовольнитися цим посередництвом. Такий підхід має створювати потужний тиск поклонників на тих, ким вони захоплюються, і підштовхувати чи тягнути їх вище самих себе.

Третій напрямок полягає в тому, щоб звернутися до всього того, що показують перші два, аби вийти на тісне порівняння з Передньою Азією. Винятковість Греції проглядає з нього ще більш виразно. Найпростіше й найефективніше подивитися на політичний і трансполітійний режими. Режими в Греції еволюціонували від найпомірнішої ієрократії — яку Гомер описав у феаків — до демократії, призначеної для обраної меншості громадян. Ми бачимо тут різкий контраст з ієрократичними режимами з сильною тенденцією до абсолютизму в Азії. Глибока й непереможна відраза греків до азійських політичних звичок стає при цьому зрозумілою: азійська система означає для них підкорення. Морфологія та політичний режим виводять нас на паралель «грецьке/азійське», в якій абсолютні ієрократичні режими, контрольовані коаліцією палацу, храму й ринку, протистоять малесеньким політіям, якими керують аристократи й олігархи, живуть дражливими, сварливими, войовничими вузько місцевими інтересами й дуже мало здатні до послідовної зовнішньої експансії.

Щодо трансполітійного режиму, то він проявляється в Греції механізмами змінних коаліцій і постійних перестановок, здатними зберегти незалежність кожного полісу. Таке становище визначає культурний простір федерального та ієрократичного типу, позбавленого, проте, будь-якого центру чи верхівки, яка могла б контролювати все ціле. Азійську модель можна визначити як таку, що «роздувається в замкненому універсумі», адже в ній фази жорсткої імперіалізації та експансії на великі відстані чергуються з періодами хаотичного розсіяння та стискання.

Напрошується певний висновок. Так само як для римлян Александрія була не в Єгипті, а біля Єгипту, так і Греція ніколи не була в Азії, вона завжди була поруч із нею: біля Азії, але не в Азії. Цим оригінальним і, можливо, унікальним в анналах людства становищем пояснюється те, що Греція, попри свою домінантну географічну орієнтацію, залишалася готовою для можливого внеску в європейську історію. Сама ідея Європи, а про слово годі й казати, є грецькою. І для апологетів цього слова та ідеї Європа саме й була «не-азійсь-ким» грецьким світом. Європейська історія є історією поступового — впродовж понад дві тисячі років — розширення ідеї Європи так, аби збіглися уявлення та реальність уявленого культурного ареалу. Повільне й хаотичне наближення цього збігу конкретизувалося не стільки через розширення, скільки через гігантський поступовий рух центру ваги ареалу з південного сходу на північний захід. Вирішальним чинником, який сприяв цьому перенесенню центру ваги стала римська фаза європейської історії.

Роль Риму

Різні аспекти Риму як імперії були розглянуті вище. З них випливає, що римська імперія є нетиповою, оскільки вона імперіалізує не культурний ареал, а фрагменти трьох ареалів — європейського, азійського та північноафрикансько-го. Так само, як і історія Європи, історія Риму анормальна, але ця анормальність в обох випадках має різні причини: Європа не створює очікуваної імперії, а Рим формує недоречну імперію! Тож, виходьмо з римської аномалії, щоб спробувати виділити та пояснити основні приклади внеску Риму у виникнення європейської історії.

Політичне об’єднання Середземномор’я Римом становить загадку, яку належить розгадати, адже це об’єднання мало дуже малі шанси на здійснення. Незважаючи на видимість, Середземне море не є центром ваги й природним ядром згуртування для різних частин історії людства. Звичайно, це — внутрішнє море, але не озеро. Шторми тут непередбачувані й потужні, вони спонукають радше до прибережного плавання, ніж до виходу у відкрите море. Його периметр характеризується дуже посіченим гірським рельєфом, замкненими прибережними басейнами та ізольованими й несудноплавними гирлами. Такий рельєф змушує до відносної ізольованості та вираженого розсіяння. Кліматичні умови сприяли поширенню спільної сільськогосподарської моделі з УІІ—УІ тисячоліть. Ця модель прийшла з Близького Сходу і поєднує рільництво, яке базується на вирощуванні зернових, виноградниках і оливкових деревах, з вівчарством і козівництвом. Однорідність моделі забезпечує майже повну самодостатність кожного регіону. Жодна стихійна потреба взаємодоповнюваності не примушує ізольовані й розсіяні одиниці відкриватися одній назустріч іншій. Загалом, Середземномор’я радше зона розсіяння: імперіалізація через нього аж ніяк не є сама собою зрозумілою.

Щоб зрозуміти й пояснити, що ж таки відбулося насправді, треба поглянути за межі Середземномор’я та вдатися до образу синапсу. Середземномор’я — це зона контактів між трьома культурними ареалами. Це — емпірична дана, і вона веде нас до слушного запитання. Об’єднання, що сталося в другій половині І тисячоліття до н.е. — політичний феномен: тож, якою було політичне становище трьох ареалів у цей час? Азійський ареал об’єднав Кір у 539 р. до н.е., а потім цю естафету підхопив Александр. Проте по його смерті в 323 р. до н.е. починається розпад, унаслідок якого виникають три елліністичні царства на заході ареалу: Македонія, Сирія та Єгипет. Європейський ареал перебуває в стані племінного розпорошення, і з нього виходять тільки два осередки можливого згуртування: Італія навколо Риму та македонська Греція після битви при Хероні в 338 р. до н.е. Але силою тисячолітньої традиції ця Греція повернена в бік азійського ареалу. Північноафриканський ареал, попри атрофію, спричинену тисячолітнім розширенням Сахари, переживає щось на кшталт імперіалізації завдяки зусиллям Карфагена — торгового міста, заснованого близько 800 р. до н.е. фінікійцями як однієї з чинників, розміщених ними на узбережжі Північної Африки, Іспанії та Сицилії.

Наведена загальна ситуація не передвіщає неминучого об’єднання. У масштабі тисячоліть ми змушені констатувати повну відсутність процесів у цьому напрямку. Фінікійська колонізація має торгову мету, а грецька — відбувається з демографічних причин. Жодна з них не має політичних цілей, які полягали б у закладенні підвалин майбутнього середземноморського цілісного утворення. Не можна навіть стверджувати, що хоча намірів таких, поза сумнівом, не було, колонії ставали принаймні якимись віхами чи орієнтирами для майбутніх амбіцій. Цього не можна стверджувати, тому що греки почали засновувати свої колонії ще в мікенський період і продовжували цей процес іще протягом тисячі років і при цьому він жодного разу не перетворювався на спробу імперіалізації, до якої можна було б віднести хіба що приклад Делоського союзу, заснованого й керованого Афінами після греко-перських воєн, який протримався аж до Пелопоннеської війни, тобто протягом трьох поколінь у V ст., коли союзники тільки й встигли, що труснути капшуком задля спорудження розкішного Акрополя.

Якщо звузити масштаб часу з тисячоліття до століття, то можна помітити, що історична ситуація в трьох ареалах позначена нахилом центру ваги до Середземномор’я. Північно-африканський ареал майже повністю відрізаний від чорної Африки Сахарою. Якщо там і виникають політичні амбіції на кшталт Карфагена чи когось із його представників, вони можуть спрямовуватися тільки в бік Середземного моря. Можливості європейського ареалу щодо мобілізації сили та виходу назовні обмежуються тільки італійською та грецькою периферією. Азійський ареал характеризується складнішою ситуацією. Він може виявляти зовнішню політичну активність тільки в бік Заходу й Середземномор’я, адже на Сході перед ним знаходяться лише гори та племена, які важ-ко підкорити й контролювати. А далі він межує з індійським ареалом. Він не піддається асиміляції, хоча його можна завоювати вторгненням через Гіндукуш. Завоювання означає, що індійські імперські позиції переходять до рук сил, які прийшли з Передньої Азії, а не те, що індійський ареал був поглинений азійським. Хай там як, але в VIII—IV ст. до н.е. Індія перебуває в розпалі імперіалізації. Воєначальники Александра змусили його відмовитися від походу в долини Гангу, можливо, більше з міркувань здорового глузду, ніж через бажання повернутися назад та скористатися з результатів уже здійснених завоювань. По смерті Александра і розпаду його імперії західна частина Азії, Анатолія, «Родючий Півмісяць» і Єгипет еллінізуються через міста й еліту та майже втрачають інтерес до східної частини, яку невдовзі залишають персам Аршакідам. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. Західна Азія спрямовує свої погляди тільки на Середземномор’я.

Середземноморська орієнтація трьох ареалів за цих обставин веде до кількох можливих сценаріїв. Найімовірнішим є завоювання та об’єднання зі сходу азійським ареалом. Перська навала на Єгипет наприкінці VI ст. до н.е. і на Грецію на початку V ст. до н.е. могла бути передвісником цього процесу, який швидко обірвався через греко-перські війни. Александр замислив цей план, але йому не судилося здійснитися через його смерть і чвари діадохів[17]. Не відбулося найімовірніше, яке могло б провіщати арабську навалу в VII-VIII ст. і турецьку в XV-XVI ст. Могли здійснитися й багатополюсні сценарії, але не здійснилися, як не встановилася й олігополярна система. Щоправда, ці сценарії були безкінечно неймовірними з огляду на реалії трьох ареалів. Найслушніший сценарій передбачав зіткнення двох або трьох, не більше, політій, здатних відігравати свою роль на середземноморській трансполітійній арені. Фактично, ІІІ ст. до н.е. позначено двобоєм між Римом і Карфагеном, перша половина ІІ ст. до н.е. — боротьбою Риму й Македонії паралельно з суперництвом Риму й Сирії. Єгипет впав у 30 р. до н.е. Галли завойовані наприкінці першої половини Іст. до н.е. Трансполітійні ігри з двома, трьома або чотирма дієвцями непереборно ведуть до однополярної системи. Четвертий сценарій, який не був необхідним, але який історія запровадила в очевидний спосіб, пояснює політичне об’єднання Середземномор’я, проте він не дає змоги пророкувати навіть у ретроспективі, що останнім переможцем у цих турнірах мав бути Рим.

Якщо взятися за ущипливе питання історичної долі Риму, то можна полегшити собі справу, поділивши його на «як» і «чому». Питання «як» стосується піднесення Риму як середземноморської сили, здатної об’єднати весь басейн у стабільній імперії. Можна знайти слушні відповіді на це запитання, якщо знову ж таки сформулювати його в термінах транс-політійних систем. Якщо не брати до уваги початкову фазу його історії, то протягом царського періоду з 759-го до 509 р. до н.е. Рим завжди був утягнутий у двополярну гру, нестабільну за своєю сутністю та підпорядковану обмеженню на кшталт «усе або нічого». Упродовж століть він вів смертельні війни, з яких завжди виходив живим. Чергування двополярних ігор виражається в розширенні римської потуги послідовними колами мірою того, як попередня перемога приводить його до зіткнення з новим, більш далеким викликом. Цей процес був надзвичайно довгим і повільним, оскільки підкорення Італії зайняло близько п’яти віків до завоювання грецької Південної Італії в 274 р. до н.е. На об’єднання Лаціуму пішла половина цього часу. Тільки в 509 р. до н.е. Рим стає на чолі латинської конфедерації з трьох десятків полісів. Річ у тім, що політичному об’єднанню довелося долати олігополярну гру сільських полісів і відбуватися зсередини, що майже неможливо. У подальшому процес зовсім не прискорюється, але його результати стають уже помітнішими. У 509-343 рр. до н.е. Рим веде і виграє війни проти етрусків, вольсків, еквів, галлів з долини річки По. Три війни ведуться в 343-280 рр. до н.е. в Абруцці проти самнітів: кінцева перемога приносить Римові панування над Середньою Італією. Війна проти епірського царя Пірра в 280-274 рр. до н.е. завершується приєднанням Південної Італії, висадкою на Сицилії та зіткненням з карфагенською Сицилією, що призводить до першої Пунічної війни в 264-241 рр. до н.е. Діставши контроль над Італією, Рим завойовує спершу Західне Середземномор’я в боротьбі проти Карфагену, згодом відвойовує Східне Середземномор’я в трьох елліністичних царств, перш ніж заходитися завойовувати Європу, хоча він майже одразу зупинився, обмежившись Рейном і Дунаєм.

Якщо запитання «як» виглядає загадкою, яку можна сподіватися розгадати, то запитання «чому» — це таємниця, в яку важко проникнути ще з часів античності. Таємниця ще більше густішає через те, що вона подвійна. Як пояснити таку надзвичайну постійність успіхів протягом тисячі років? Логіка, що діє в запитанні «як», дозволяє зрозуміти об’єднання Італії та й усього Середземномор’я, але не дає жодного пояснення тому дивному фактові, що на кожному етапі факел тримала одна й та сама рука, хоча його передача з одних рук до інших була слушнішою, як про це свідчить, зокрема, китайська історія. І цією рукою є рука полісу — чинника, найменше здатного на таку звитягу. Поліс має три вочевидь невиправні вади, щоб проводити амбітну імперську політику. За своєю природою він малий за розміром, що обмежує силу, яку можна мобілізувати, і робить її незначною за межами купки полісів, у середині якої вона може діяти. Поліс непереборно прагне до олігархічного режиму, а він є ефективним гальмом для справжньої мобілізації сили, бо олігархи контролюють один одного і бояться понад усе, щоб хтось із них не став паном над іншими. Урешті-решт, поліс матеріалізує собою центр ваги, який можна завоювати цілком і навіть фізично знищити. Найкращим прикладом цих вад слугує сам Карфаген, який через них програв двобій з Римом, зокрема під час другої Пунічної війни (218-202 рр. до н.е.), хоча легко уявити, що він міг би вийти з неї переможцем і цим остаточно б поставив хрест на майбутньому Риму.

Таємницю Риму доводить до апогею той факт, що завоювання імперії полісом абсолютно унікальна річ. Завоювання Флоренцією її «контадо»[18] і завоювання Венецією «Твердої землі»[19] не витримують порівняння в жодному сенсі. Пояснення, яке дає Полібій на початку VI книги «Римської історії» й досі залишається найкращим. Рим зобов’язаний своїм успіхом змішаному політичному режимові, визначною рисою якого була ідеальна пристосованість цього змішаного характеру до вимог військової ефективності. Олігархічний елемент, представлений патриціями Сенату, забезпечує наступність і стабільність. Демократичний елемент в особі плебсу й народу обіцяє народну підтримку, яка спирається також і на фактичну участь у поділі вигод від завоювань. Формула «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ» («Сенат і римський народ») — не просто формула, це — реальність. Монархічний елемент, утілений двома консулами, яких обирають на один рік, а по завершенні стають проконсулами, тобто головнокомандувачами військ, що ведуть кампанію, забезпечує мобілізацію й концентрацію сили, не підвищуючи при цьому ризики тиранії, не викликаючи паралізуючих превентивних заходів Сенату та не відриваючи народ від Сенату на користь демагогів. Саме так урешті-решт усе й буде відбуватися, але це станеться не раніше першої половини І ст. до н.е., коли головне вже буде зроблене. Полібій слушно увінчував чесноти політичного режиму «чеснотою» римського народу, яка складалася з енергійності, терпіння, упертості, гордині, жадібності, віри в долю Риму, який водночас сприймався як окрема цілісність людей, що його складають, і ототожнювався з формулою «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ». Загалом ми маємо справу з історичною унікальністю, яка, подібно до будь-якої іншої унікальності, залишається непояснюваною за певними межами.

Основний внесок Риму до європейської історії — це не політичне об’єднання Середземномор’я в імперію, а розчленування цієї ж таки імперії. Ця подія, яка лежить у найвіддаленіших витоках сучасності, була, безперечно, найвирішальнішою для Європи і через модерність для виду як такого. Падіння Риму стало топосом історіографії, який зазвичай змішують з топосом занепаду. Якщо спробувати окреслити причини та сенс цієї події, то краще відділити ці дві теми одна від одної і при цьому не звертати уваги на занепад. Висувають численні причини падіння Риму за двома головними напрямками: або вважається, що Рим помер від внутрішнього виснаження з економічних, демографічних, духовних, релігійних причин; або ж твердять, що його погубили зовнішні напади варварів. Ми можемо подолати ці штучні протиставлення та долучити всі слушні причини до пояснення, переносячи наголос, як це нам пропонує аналіз імперій. Такий аналіз веде до двох принципових тверджень:

— «кожна імперія рано чи пізно розпадається, бо вона живе не по кишені та зазнає тиску ззовні»;

— «кожна імперія рано чи пізно відбудовується, бо одні й ті самі причини призводять до одних і тих самих наслідків».

Якщо застосувати ці два твердження до Риму, то ми дійдемо трьох висновків. Перший полягає в поступовому виходу на поверхню, починаючи з другої половини III ст., двох римських імперій — грецької й латинської. Другий полягає в тому, що розчленування торкається виключно латинської імперії, тоді як грецька імперія дуже добре відбудовується в VI ст. і досить успішно опирається нападам мусульман після важкого початкового періоду й загине тільки в 1453 р. Третій висновок вирішальний: латинська імперія ніколи не відродилася, незважаючи на те, що імперська ідея жила довго. Кожний із наведених висновків має просте пояснення. Чому обидві частини імперії дрейфували аж до затвердження цього руху, коли в 330 р. Константинополь не став її другою столицею? Тому що Римська імперія була випадковим, штучним і крихким зібранням трьох культурних ареалів. Чому доля обох її частин виявилася різною? Тому що в грецькій частині абсолютна ієрократія, яка спиралася на дієвий адміністративний, військовий і релігійний апарат, віднаходить і продовжує тисячолітню азійську модель: Візантія — це історичне вираження Передньої Азії, а не Європи. У латинській частині аристократи реагують на абсолютизацію пізньої Римської імперії, замикаючись у своїх володіннях, підриваючи цим самим соціальні, економічні, фінансові, фіскальні, адміністративні та, можливо, навіть емоційні підвалини імперії. Цей підривний процес дає варварам змогу проникати, облашто-вуватися й урешті-решт завоювати й поділити між собою імперію. Чому латинська імперія ніколи не відродилася? Тому що протягом п’ятнадцяти століть цьому заважала низка зрозумілих випадковостей: поразка Каролінгів, феодалізм, олігополярна згода європейських націй. Завершенням процесу, який розпочався наприкінці V ст., могли б стати такі собі Сполучені Штати Європи.

Сенс події міняється залежно від елементів, які беруться до уваги. Середземномор’я перестає бути в центрі ваги і стає кордоном. Історики ще сперечаються про те, чи цей розрив стався вже при Меровінгах, чи його причиною були мусульманські завоювання при Каролінгах. Фактом є те, що, ставши кордоном, Середземне море збігається з фізичними даними, які перетворюють його радше на зону розпорошення, і з даними історичними, які роблять з нього зону зближення між культурними ареалами. Його подальша доля більше відповідає цим напрямкам, ніж це було будь-коли за Римської імперії. З початку XII ст. хрестові походи відновлюють шляхи сполучення, які ніколи не були повністю перервані, і започатковують віки обмінів і конфліктів. З XVI ст. воно стає глухим кутом унаслідок відкриття морських шляхів до Азії й Америки і головно унаслідок переміщення європейського центру ваги на північний захід. У ХІХ-ХХ ст. аж до Другої світової війни Середземне море слугує економічним і воєнним чинником для зовнішньої політики Європи. Три ареали відриваються один від одного, принаймні азійський і європейський, оскільки північноафриканському ареалові надто не вистачає глибини, аби мати змогу існувати тривалий час у незалежному стані. І хоча все, принаймні в західній частині, від Триполітанії до Атлантики, свідчило за можливе її долучення до латинського та європейського ареалу, мусульманське завоювання надовго прив’язує його до Азії, за винятком хіба що Іспанії, яка повертається до Європи в XI-XV ст.

Передня Азія зазнає нового зміщення свого центру ваги, але цього разу в східному напрямку — до Месопотамії та Ірану. Вона віддаляється від Середземномор’я, замикається на самій собі, підтверджуючи вікову закритість щодо зовнішнього світу. Це зміщення та його наслідки конкретизувалися протягом понад півтисячоліття, з V—VI ст. і до монгольської навали XIII ст., пройшовши при цьому кілька етапів. До мусульманського вторгнення Візантія силкується відновити цілісність імперії, зокрема при Юстиніані (527-565 рр.). Виснаження Візантії, поглиблене, поза сумнівом, першими епідеміями чуми, сприяє завоюванням арабів, які користуються також і тодішньою кризою Персії Сасанідів. Результатом стає певне об’єднання Передньої Азії Аббасидами протягом одного чи двох славних віків з 750 р., ще до того, як розпорошення й занепад ударять по монголах і призведуть до їхнього падіння. Від самого початку XVI ст. Османи починають переформування величезної азійської імперії, але Іран залишиться незалежним від неї.

Для Європи вирішальна подія — відкриття сполучення між римською та германською її частинами, що стало водночас наслідком і причиною розчленування. Цей вихід спричиняється до переміщення центру ваги на північний захід. Ці дві частини Європи стали дуже різними після п’ятисот років роз’єднання і попри всі контакти та численні проникнення. Проте їм вдається створити на диво ефективний казан. Він починає діяти з V ст. навіть іще до розпаду імперії. У VI—VПI ст. він стає активнішим. Від цього часу Європа ідентифікує себе з латинським християнством і відвертається від візантійського грецького християнства.

У цілях нашого дослідження ми маємо розглядати римську спадщину не як усе те, що в пізнішій Європі можна буде прямо чи непрямо віднести до Риму, а як те, що могло сприяти виникненню модерності через певні прояви посередництва, з якими доведеться розбиратися. Цей дуже обмежувальний критерій дозволяє взяти до розгляду три вирішальних види спадку. Перший — це великий поділ між романізованими і нероманізованими європейцями. Він виражається у численних розривах між латиномовними та германомовними чи слов’янськомовними країнами, між країнами римського та звичаєвого права, між країнами міського і сільського спрямування, між «красномовними» і «мовчазними» народами. Цей принциповий розрив проявився в грандіозному вимірі в XVI ст., призвівши в загальному плані до поділу на католицькі й протестантські країни. Поділ цілком реальний, але нам слід стерегтися перетворювати його на поляризацію. Ідеться радше про нюанси тонів і смаків. Писане й звичаєве право не мають між собою абсолютної різниці, адже римське право вийшло з судової практики, а звичаєве було закріплене феодалами й монархами. Середньовічні міста прищепили міський спосіб життя в германських краях. І протестанти, і католики — християни. Отже, треба бути обережним, адже якщо розглядати поділ як абсолютну реальність в окремих питаннях, то ми наражаємося на ризик віднести на них усі пояснення як на причини наслідків, які ми хочемо пояснити. Ми, отже, наражаємося на логічну помилку.

Другий спадок — це селянство й аристократія. Римський внесок негативний і через це помітніший. Римська імперіалізація не призвела до ліквідації індоєвропейського соціального укладу, хоча й мала б, як це сталося в Індії та Ірані. Ця винятковість Риму потребує пояснень. Для цього слід виходити з того, що поліс Рим, що був того часу республіканським і доімперським, ще більше зміцнив аристократичні й селянські коріння й підвалини свого соціального укладу завдяки своїй будові, своєму змішаному політичному режимові та своїй ідеології. Імператори епохи Юлія та Клавдія розпочали фізичне знищення римської аристократії, але це принесло їм славу мерзенних тиранів. Антоніанці відмовилися від цього замислу, і це піднесло їх на небосхил монархів-філософів. Глибинна причина збереження аристократії лежить, однак, не в повазі до минулого й у прагненні гарної репутації. Будова Римської імперії базувалася на мережі самокерованих і самофінансованих полісів. Там, де аристократія в Європі існувала, — а її не було в Азії, в Грецькій імперії та у Візантії, — вона виконувала життєво важливу морфологічну функцію, стихійно займаючи всі позиції, які надавала морфологія. Апаратові імперської влади була потрібна аристократія, щоб зменшити вартість керування та контролю імперії.

Найважче було вижити селянству, але воно вижило. Великі господарства з рабами — це економічний глухий кут, і вони зникли разом із кінцем завоювань у два перші століття імперії. їх заступила система колонату. Володіння діляться на дві частки: одна з них приносить прямий доход і обробляють її селяни, які самі живуть з тих ділянок, що становлять другу частку. Розмір частки прямого господарювання може мінятися залежно від економічних обставин аж до повного зникнення, коли колони перетворюються на орендарів. Важливим моментом є те, що колони — це завжди сім’ї, яким передають у керування господарство, хоч яким малим воно буде. Цей підхід зберігає та увічнює їхній первісний індоєвропейський статус самостійних керівників підприємства й запобігає зведенню їх до статусу батраків, які перебувають під владою іншого. Починаючи з ІІІ—IV ст. домінантним режимом, принаймні в латинській частині, бо грецька в елліністичних царствах повернулася до хліборобської системи Передньої Азії, стає система майже автаркійних латифундій, яка інституціоналізує поєднання великого володіння з малими господарствами, які ведуть сім’ї. Ця система переходить без змін Меровінгам і Каролінгам. Вона зберігається й поширюється феодалізмом, який перетворює колонів на кріпаків, які, проте, не стають батраками. З XIV ст. частка феодала, яку обробляють кріпаки на пряму вигоду власника, зникає, грамотами про волю поступово ліквідується кріпацтво і сім’ї починають уперто і невпинно боротися за те, аби отримати власність на землю. Вони рано чи пізно досягають цієї мети в той чи той спосіб, і європейське селянство після двох тисячоліть терпіння примх долі повертається до свого первісного стану — дрібних сільськогосподарських підприємців, господарів своєї господарської долі.

Третім і останнім спадком Римської імперії є церква як інституція й організація, а не християнство як загальна релігія. Християнству, безперечно, була потрібна імперія, щоб розпочати ходу до своєї універсалізації, але така імперія не конче мала бути Римською. В уяві можна легко побачити християнство релігією Передньої Азії, радше ніж Європи. Тим, що історія вирішила інакше на два тисячоліття, ми почасти завдячуємо Римові в тому, що імперія стала носієм для поширення християнства й принесла його до Європи. Але ця визначна спадщина не є внеском Риму в появу модерності. І навпаки, церква є таким внеском — церква як організація спільноти вірних. Це — вельми самобутнє і навіть унікальне створіння, в якому Рим відіграв хоча й дуже непряму, але вирішальну роль.

У Писанні немає практично жодної вказівки щодо організації спільноти. Довелося все винаходити за допомогою імпровізації, поступового створення своїх способів з урахуванням умов і обмежень. Основними винайденими способами стали: вибір навернення в християнство невірних проти замкненого сектантського підходу в євреїв; поширення християнства з полісів і міст, а не через заснування монастирських громад, які почали з’являтися тільки в IV ст.; таємне прийняття християнства та переслідування, які протягом трьох століть і аж до Костянтина не давали змоги запровадити це-заро-папістську систему. Принцип апостольської спадщини, закріплення кожного єпископа за певним апостолом, спадкоємцем якого він стає, виражається на Заході в тому, що єдиним апостольським престолом є римський престол, заснованим апостолами Петром і Павлом. Відокремлення Римської імперії мало механічним результатом те, що римський єпископ стає єдиним проводирем латинської церкви, тоді як Грецька імперія отримала декілька апостольських престолів. Суперечки з гностиками та єретиками всіх мастей виявили важливість проблем учення та ортодоксального тлумачення, що підсилило роль єпископів. Виникли ієрархічні й пірамідальні інституційні структури, які без зусиль вписувалися в римську адміністративну структуру. Така конвергенція призвела до того, що в IV ст. Костянтин і Феодосій запровадили найкласичнішу для імперії систему: залучення релігійного одкровення на ідеологічну службу ієрократії та включення духовенства до її владного апарату. Але Римська імперія розпалася і вже більше ніколи не була відновлена. Цей нещасний випадок унеможливив, з огляду на відсутність цезаря, цезаро-папістський варіант, який переміг у Візантії. Церква стала незалежною трансполітійною організацією, унікальною характерною рисою якої є пряме вираження європейської аномалії.

Поразка Каролінгів

По завершенні римського епізоду Європа має незвичайну конфігурацію. Вона відповідає латинській імперії без Північної Африки, а невдовзі й без чотири п’ятих Іспанії, але з прирощенням на германську Центральну Європу, а з ІХ-Хст. і скандинавських країн, тоді як слов’ян і балтів приєднають до неї силою тільки з ХІІст. Уся Північно-Східна Європа, Балкани і навіть Південна Італія знаходяться у Візантійській імперії або в сфері її культурного впливу. Південна Італія та Сицилія увійдуть до латинського лона тільки наприкінці ХІ ст. завдяки сміливій вилазці норманських шукачів пригод. Далі на схід деякі краї стануть ціллю монгольських нападів у ХІІІ ст., а решта — предметом експансії та окупації османами з початку XIV ст., причому найпершим напрямком цієї експансії була не Азія, а Європа. Османська імперія врешті-решт ототожнилася з Азією майже випадково на початку ХVI ст. після легкої перемоги над єгипетськими мамлюками та легкого завоювання західної частини азійського ареалу. Історичний дебют османів, навпаки, вказував на їхнє призначення замінити собою Візантію з помітним орієнтуванням на її європейський вимір.

Події каролінгського періоду стали завершенням глибоких змін, які проходили в постримській Європі впродовж трьох віків у VI-VПIст. Цим змінам була притаманна рідкісна незвичайність, оскільки вони полягали в дивовиж-йому синтезі римських і варварських елементів. Залежно від ваги, яку мали ті чи ті з них, можна намалювати дві цілком різні картини. Тривалий час домінантною картиною була картина падіння, варварства, повного розриву з римським минулим. У пізніший період наступність узяла гору над розривом, і це сприяло зниженню напруги радше, ніж обриванню мережі. Можна також віддати перевагу картинам визрівання чи творчого руйнування, адже завдячуючи римським та індоєвропейським чинникам період продукує й нове, яке не можна прямо віднести до жодного з двох варіантів минулого і яке, якщо його сприймати під кутом зору майбутніх процесів, має бути включеним до нового історичного періоду.

Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведена вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як майже дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чинник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та не як виконання певного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. Поступовий характер процесу дав змогу і час географічним обмеженням, доримській спадщині та римському адміністративному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й романізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новоприбулим. Варвари — це таланисті завойовники, метою яких було не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.

Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіляються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена — уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом — фракійцями, вестґотами, остґота-ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистрибнула зі своїх прадавніх лісів. Деякі здобували римську освіту, хоча, звичайно, не всі. Проте для всіх Рим уособлює політичну модель, усі вони визначають систему титулів, яка поєднує їх із Римом і надає їм легітимність. Реставрація імперії залишається на порядку денному. Латинська еліта не зникла, попри те що її нищили. Вона постачає новим князям радників, а їхні поради можуть рухатися тільки в напрямку наступності. Дуже помітна присутність церкви, яка виставляє себе за провідника й за верховну контрольну владу. Варвари — це не грабіжники, які залишають по собі тільки руїни й горе, вони виявляють раннє прагнення створювати цілісні політії, в яких інституйована політична влада мала б забезпечувати мир, правосуддя, процвітання. Римське розуміння держави та спільного блага не знищене й сяк-так знаходить політичні рамки, в яких воно може здійснюватися.

Наведені міркування надто нечіткі й непевні, щоб дати задовільну відповідь на запитання, яке не можна обминути: як ці варварські племена спромоглися закласти міцні підвалини європейської політичної карти та зробити намітки майбутніх королівств? Це ж саме запитання поставлять інші варвари, які нахлинуть із 793 р., — вікінґи. Вочевидь анархічні грабіжники виявляться здатними організувати в розпалі феодального розкладу Нормандське герцогство, звідки вони вирушать до Англії, щоб завоювати її та утворити унітарне королівство. Інші попрямували до Ісландії, де вже в Х ст. побудували струнку політію, яка змогла пережити не одне століття. Безстрашний норманський рід Отвілів заходився в ХІ ст. відвоювати Сицилію в арабів та Південну Італію у візантійців і спромігся утворити там структуровану й дієву монархію. Наявність успадкованих політичних кадрів недостатня для потрібної відповіді. Її слід доповнити політичним режимом, який практикували варвари. Від самого початку він відповідає ексклюзивному типові — помірній ієрократії. Вона може зазнавати змін, порушень, уточнень, але ніколи не вийде за межі гри, яку запровадила.

Ієрократична схема відома здавна, і в ній немає будь-чого особливо оригінального. Спадкові правителі переймають — разом із освіченими людьми як помічниками — формулу, винайдену Римською імперією, яка стала християнською. Ідеологічне формулювання дав Євсевій Кесарійський на початку IV ст., а на повну інституцілізацію знадобилося майже століття. Цю формулу можна резюмувати одним реченням: династія й монарх — це намісники Бога, яким він доручив встановити мир і справедливість на землі, аби забезпечити умови спасіння всіх. Спільне благо отримує визначення з подвійним сенсом, де мир через справедливість — головна й одвічна мета політичного чинника — сприймається як спосіб блаженства — мета релігійного чинника. Таке намісництво ієрократії згори не передбачає, хоча й сприяє, концентрації влади в центрі та на верхівці. Цілком можна стверджувати, що намісництво Бога здійснюється на всіх щаблях політичної організації, від села-парафії до королівства чи імперії.

Варто звернути особливу увагу на ознаку «помірна». Вона має на увазі, що другий установчий договір ієрократії — першим суверен зв’язується з Богом, — а саме договір між династією та підданими набирає ваги й змістовності. Намісництво короля конкретизується в згоді підданих визнати його легітимність. Ця згода ґрунтується, кінець кінцем, не на ідеології, а на розумінні того, що, обмінюючи покірність на мир, справедливість і процвітання, люди діють не за поганим розрахунком. Король у такій ситуації не може робити будь-що, він обмежений у своїй свободі дій, з одного боку, божественними приписами, а з іншого — свободами своїх підданих. При цьому слід мати на увазі — і це надзвичайно важлива обставина, — що свободи захищає соціальна еліта, яка зацікавлена в їхньому захисті та має всі можливості для їхнього успішного захисту. Еліту представляють аристократи, які посідають стратегічне положення, а їхня домінантна стратегія орієнтується на помірність і навіть на скромність королівської влади. Посідаючи владні позиції, маючи авторитет, багатство, що не залежать від монархії, аристократи зацікавлені в тому, щоб ці їхні можливості зберігалися вічно, а цього вони можуть здобути, тільки утворюючи між собою досить сильні коаліції, щоб зірвати будь-яку спробу короля ослабити або знищити їх. Зазначимо, що вартість об’єднання невелика з огляду на їхню малу кількість і незліченні узи, які їх з’єднують.

Проте для їхнього становища може виникати загроза з двох боків. Щоб утримати короля в його заспокійливому стані першого серед рівних, потрібно, аби аристократи домовилися між собою. Глибокі незгоди та розрив зв’язків можуть розвалити коаліції та надати змогу комусь із могутніх нацькувати одних на інших на свою користь. З іншого боку, сеньйори застраховані від народного бунту, тільки якщо можуть розраховувати на підмогу від влади, яка опікується миром і безпекою. Домінантна стратегія аристократів стає прозорою. Вони зацікавлені в підтримці династії, яка гарантує їм їхній стан і свободи. Але така гарантія передбачає відповідну вихідну систему орієнтирів, якою визначаються гравці, що гратимуть, та яка дає їм змогу зобов’язати дотримуватися правил гри. Мовою фахівців така система зветься політією, а в історичних і морфологічних термінах — королівством або царством. Зазначені вимоги домінантної стратегії аристократів виглядають як глибинна та тривала основа успіху варварів у їхній справі з використання вказівок історії та географії для розбудови міцних політичних меж. Ясна річ, побудови виникають поступово, навпомацки та завдяки воєнній удачі.

Забезпечена помірність європейських ієрократій має два наслідки, мало помітні в період свого зародження, але вирішальні для майбутнього. Від самого початку виникає стан напруженості між стихійно доцентровими і абсолютистськими тенденціями королівської влади та стихійно відцентровими та помірними тенденціями соціальної еліти. Також від самого початку визнається, хай навіть і нечітко, поділ на публічну сферу, керування якою покладається на короля з його вельможами, і на сферу приватну, якою кожний порядкує на власний розсуд. Точніше кажучи, еліта вважає, що має невід’ємне право брати участь у керуванні спільним благом у згоді з королем і під його проводом, а король не має жодного права втручатися в особисті справи аристократів, у розпорядження їхнім майном і в стосунки з їхніми людьми, навіть у публічні позиції, які вони обіймають на регіональному і місцевому рівні.

Внесок варварів у помірність європейських ієрократій, очевидно, першорядний, адже режими з аристократичною домінантою — з королем чи без нього — стають притаманними індоєвропейським суспільствам від самого початку. Привласнивши собі рештки латинського Риму, новоприбулі вибрали в римській спадщині все, що дозволяло інституцілізувати та «модернізувати» їхні політичні традиції, Костянтина як модель християнського суверена, титульну систему пізньої імперії, адміністративні округи. Вони досягли в цьому тим більших успіхів, що їх у цьому напрямку підтримувала церква, зробивши з Костянтина наступника Давида й Соломона та вписавши власну організацію в римську адміністративну структуру. З іншого боку, дуже сильно виражені в IV ст. абсолютистські тенденції в християнській імперії відкидають, і в цьому проявляється цілковита відмінність від Візантії, яка за браком аристократії збереже й підсилить абсолютизм своєї ієрократії в повній відповідності до азійських традицій.

Якщо внесок варварів виявився вирішальним, внесок Риму також значний, оскільки в латинській частині він не знищив аристократію, а використовував її, щоб поповнювати правлячу еліту й керувати полісами, на мережу яких імперія спиралася так само, як і на свою будову. Ці римські аристократи, що самі вийшли з аристократії італійської, іберійської, романізованої кельтської, після розпаду імперії опинилися колишніми римлянами, але виявилися соціально живими та міцними. Аристократія варварів не заступила романізовану аристократію: вони злилися, укріпилися та ще більше зміцнили свої позиції. Злиття — яке не виключає ускладнень і зведення рахунків на місцевому рівні — забезпечило соціальній структурі та її політичним наслідкам загальну наступність, сумісну з виникненням і підйомом нових родів, занепадом і зникненням родів старих.

Щодо іншої складової європейської соціальної структури — селянства, то його розпад імперії та германське нашестя зовсім не зачепили. Від латинської латифундії до вілли епохи Меровінгів і Каролінгів спостерігається повна наступність як з економічної, так і з соціальної точки зору.

Які повчальні висновки можна зробити з подій навколо цієї імперії? Найперші висновки стосуються неактуальності імперії Каролінгів. Карла Великого коронували в 800 р., помер він 814 р., а імперія завдячує тим, що проіснувала до 843 р., тільки випадкові, що зробив з Людовиіка Благочестивого його єдиного наступника, який вижив. Хай там як, але імперія надто велика й надто мало заселена, щоб нею можна було керувати з єдиного центру. Усі ознаки вказують на одне: спроба імперіалізації не передвіщає майбутнє, вона живиться й керується ностальгією за римським минулим. У цьому сенсі цікава й симптоматична новація — саме коронування імператора в Римі. Він проголошує й затверджує остаточний розрив грецької та латинської імперій. Цей симптом виражає певну дану, а саме те, що ці два світи сприймають відтепер один одного як окремі, і так воно є насправді, тож, не слід і намагатися возз’єднати їх. Він є також і ознакою архаїзму, оскільки ця подія має сенс тільки стосовно минулого і веде до свого логічного завершення поділ і розходження між Заходом і римським Сходом, розпочатий Діоклетіаном і закреслений заснуванням Константинополя.

Цей архаїзм водночас і ознака визначної новини, а саме входження до історичної самосвідомості нової Європи — латинського християнства. У релігійному плані після навернення та організації сільського населення, християнізація стає вже абсолютною. За римської доби християнство було майже виключно міським явищем, як про це свідчить те, що латиною «язичник» і «селянин» мають однаковий корінь — «paga-пиБ»: селянин як протиставлення міщанинові. Село було «охрещене» в епоху Меровінгів, і тоді ж запроваджена система парафії, якій судилося протриматися аж до наших днів, і тепер вона починає зникати. Ця система ґрунтується на ідеї максимально можливої відповідності, яку слід встановити між церковною організацією та світськими угрупованнями, щоб життєві громади могли перетворюватися на громади вірців і спасенних. Цим постулатом завершується надання церкві територіальної структури, а структуру цю ототожнюють із політичними та адміністративними територіями. У той самий період зазначена орієнтація, якою проголошується прагнення добитися злиття людського суспільства з християнською спільнотою, підсилюється інновацією, яка йде в радикально протилежному напрямку. У VI ст. св.Бенедикт приносить на Захід чернецтво, що зародилося в грецькому християнстві. Самітницьке та монастирське чернецтво виражає, навпаки, необхідність виходу зі світу та створення окремих громад для тих, хто претендує на справжнє християнське життя.

Наслідки загального прийняття християнства мають вирішальне значення для цивілізації, оскільки великими культурними спрямуваннями керують найвищі цілі. Упродовж понад тисячу років діяльність у Європі буде весь час більш-менш глибоко позначена християнством. Це твердження стосується не стільки самої діяльності, скільки практичних методів роботи та пізнання. Майже для всіх видів матерії, що обробляються, будуть знайдені форми, навіяні християнством, і навпаки, формам будуть знаходити християнізовану матерію. Процеси пізнання просякнуті проблематикою, засновками, упередженнями в християнському дусі. Оскільки вся ця діяльність наддетермінована цілями, на службу яким вона мобілізується, то зачіпаються всі стани за двома головними осями. Усе, що йде в напрямку логіки укладу, отримує християнське тлумачення: політика, економіка, етика, педагогіка, ігри... Коли ж логіка укладу вступає в суперечність з християнським ученням, наприклад, лихварство або також війна чи політична хитрість, вибухають конфлікти й потрібно шукати компроміси.

Результатом стала цивілізація, в якій неможливо знайти хоча б одну рису чи один аспект, який не мав би жодного зв’язку чи жодного разу не пов’язувався б з християнством. Цей результат нормальний і банальний у тому сенсі, що всі великі цивілізації були так само визначені та просякнуті великою релігійною традицією. Нормальність цього факту наводить на думку про неймовірність того, що ненормальність виникнення модерності можна було б приписати християнству як одному з її органічних процесів. І навпаки, якщо мо-дерність — це нова матриця можливих культурних варіантів, її виникнення в особливому контексті християнської цивілізації неминуче повинне було набути антихристиянсь-ких рис. Ці риси — зовсім не показники будь-якої несумісності між християнством і модерністю, а з простішого та менш драматичного погляду це показники одвічного зародження нового через чорнозем, просякнутий християнством, найперше і найвище призначення якого полягає не в тому, щоб ідентифікуватися з тим чи тим культурним ареалом. Європа стала християнською за доби Каролінгів, але християнство не вимагало за своєю природою Європи для самовираження, так само як і Європа не вимагала християнства, щоб жити своєю долею максимального культурного ареалу.

Отже, середовище було наскрізь просякнуте християнством, а християнство своєю чергою перебрало від нього деякі риси. Вони не такі славетні й яскраві, як собори та схоластика, але вони змогли зробити неабиякий внесок якщо не у виникнення модерної доби, то принаймні в умови її можливості. Серед них виділяються дві риси, що стосуються організації та життя церкви. У стратифікованому й територіалізованому суспільстві церковна організація, яка вирішила якнайтісніше увійти в це суспільство, а не виходити з нього, не може уникнути зараження стратифікацією й територіальністю. Тери-торіальність наражає церкву на ризик розколу на стільки церков, скільки є організованих політій і політичних сил, зацікавлених у тому, аби поставити ці церкви собі на службу. Зазначений ризик пов’язаний із тим, що церква як церковна організація має організаційну спорідненість з імперією. За відсутності імперії та за існування великої кількості суверенних політій церква стикається з вибором між розпадом і зникненням на користь національних церков або утворенням духовного й нетериторіального контрсуспільства. Випадковості історії дозволяють перевірити ці твердження. Православне грецьке християнство процвітало в тіні Візантійської імперії. Коли імперія зникла, воно розпалося на етнічні й національні церкви, тісно підпорядковані певним інтересам, які, можливо, були законними, але, безперечно, не релігійними. Латинське християнство абсолютно не мало імперії, з якою воно могло б зв’язати своє існування. Частина цього християнства зазнає в період Реформації тієї ж самої долі, що й грецьке християнство, ідентифікувавшись із національними політичними церквами. Друга частина — католицька — вочевидь обрала шлях, указаний модерною добою, шлях трансполітійної та екстратериторіальної організації.

Стратифікація справила свою дію в більш прямий спосіб із наслідками, очевидно, несприятливими для християнства і, поза сумнівом, сприятливими для розвитку Європи. Вище духовенство, як біле, так і чорне, отримало до свого складу паростки аристократії, бо та мала кого влаштовувати, а місця виглядали спокусливо. Такий дещо викривлений добір кадрів не був поганий сам по собі, але, як і всякий інший спосіб добору, він віддалявся від принципу компетентності, збільшував небезпеку некомпетентності стосовно суто релігійних критеріїв, церковних звичок, які мало відповідали настановам учення і дисципліни. Сприятливим наслідком є участь вищого духовенства в політичних змаганнях аристократії з метою встановлення стрункого політичного укладу, який зміг би підтримувати мир, та режиму, орієнтованого на помірність. Цезаро-папістські нахили, які церковні достойники могли витягти з пам’яті про добу Костянтина, отже, нейтралізувалися. Альянс трону з вівтарем набував такого ж самого значення, що й союз династії зі своїм дворянством: договір на обопільну користь сторін, а не зведення однієї до стану служниці другої.

Щодо нижчого духовенства, то воно походить із селянського світу, а згодом, коли з X ст. відроджуються міста в Італії, а з XI ст. і в інших місцях, і з міст. Ототожнення парафії з сільською громадою веде до злиття їхньої долі, а кюре, вікарій чи священик може стати чільним органом у громаді. Як клерк, інтегрований в організацію, що поширюється на весь ареал, він входить у контакт з вищими рівнями культурної дійсності й може поширювати на своєму скромному рівні її ослаблений відгук. Саме він забезпечує значною мірою культурну гомогенізацію Європи в її соціальних глибинах, як це роблять «джаті» брахманів у Індії, а роди освічених у Китаї. З огляду на свою належність до церковної організації, кюре парафії має також доступ і до аристократії — або опосередковано, через вище духовенство, або більш прямо, через сеньйорію та належність до неї парафії. У разі конфлікту між сеньйором і селянами кюре стихійно відіграє певну роль, оскільки завдяки своїм обов’язкам і своїм зв’язкам він посідає місце передавача інформації в обох напрямках. Ця позиція надає йому вирішального значення в двох видах різноспрямованих стратегічних ігор: або він сприяє союзові села й феодала проти підсилення королівської влади; або він підтримує союз народу й центральної влади проти аристократії. Перша стратегія сприяє помірності влади, тоді як друга може сприяти поступові до абсолютизму.

Історичний епізод Каролінгів веде також до важливих негативних висновків. Згідно з одним із них, в Європі не існує — на даний час або потенційно — жодної політії, здатної розвинути таку силу, яка дозволила б їй завоювати чи стабільно контролювати інші політії, їхні еліти та народи. Досвід Каролінгів показовий не стільки сам по собі, скільки тим, що його повторив Оттон з 962 р. Оттонівська династія виявилася неспроможною поширити свою реальну владу на всю Європу та блокувати дедалі помітнішу різницю між спадщиною Карла II Лисого та Людовіка І Німецького: так, у XI ст. вже можна вирізняти Францію й Німеччину. Неімперіалізація Європи відбивається в позитивних прикладах, у незалежних політіях і в стрункій трансполітійній карті. Другий негативний урок показує, що альянс між імперією та папством за моделлю Костянтина та Візантії, який був стихійним ще між Карлом Великим і Леоном III, зникає при Оттонідах. Конфлікт 1077 р. між Григорієм VII і Генрихом IV не був викликаний цими обставинами, хоча він і вибухнув з приводу контролю за призначеннями духовенства. Це питання посідає чільне місце, коли доводиться вирішувати, чим має бути церква: організацією, вільною від будь-якого політичного підпорядкування, або ж одним із департаментів імперських справ. Перемога папи над імператором провіщає не ілюзії папського верховенства, які плекатиме століттям пізніше !нокентій III, а виникнення нової ситуації: спільнота вірних, організована для самої себе, незалежна від будь-якої політичної організації та відкрита для всього людства.

Цей історичний епізод показав також, що владний апарат у Європі може складатися тільки з аристократів — світських або духовних, — оскільки вони єдино компетентні, якщо влада хоче бути ефективною, або ж досить сильні, щоб успішно протистояти всіляким спробам зламати їх. Виходячи з цього — і вже на віки, — ієрократія зможе пом’якшуватися тільки більшою або меншою мірою аристократами. Християнізація сприяє тому, що аристократи отримують монополію на політичні позиції. Будь-яка влада, що прямує до абсолютизму, прагне ставити на такі позиції людей, які не мають соціальної основи, незалежної від влади, — рабів, вільновідпу-щених, євнухів, іноземців, представників меншин... В Європі немає жодної визначеної в такий спосіб групи населення. Повна християнізація залишила меншиною тільки євреїв, але їхня репутація боговбивць в очах християнства не дозволяє ставити їх на політичні позиції. Робити євнухів — значить накликати на себе анафему, раби дуже нечисленні й уже фактично зникають. Щоб знайти вихід Оттоніди вирішили ввести до свого апарату єпископів і абатів, оскільки в них не було законних дітей. Проте в них були родичі й близькі люди в середовищі аристократів, тож, ефективність цього заходу, мабуть, була сумнівною, навіть якщо не брати до уваги конфлікт, який неминуче виникав би з цього в питаннях призначення церковних достойників. Хай там як, але впродовж кількох століть, аж доки середньовічні університети не почали випускати правників, політична влада на всіх рівнях могла набирати собі на службу тільки тих людей, які були зацікавлені в контролі її поширення. Королівський апарат отримає певну свободу дій, тільки коли зможе залучати на свою службу легістів — чиновників, які мали правову освіту.

Останній висновок менш притаманний, але його важливість через це не знижується. Якщо імперію неможливо заснувати завдяки процесові, який йшов би з середини Європи, то її так само неможливо створити й завоюванням ззовні з тих самих причин. Немає жодного центру ваги, знищення чи завоювання якого забезпечило би переможцеві панування над усією Європою. Якщо припустити, що таке панування встановили, йому довелося б зіткнутися з безліччю соціальних пірамід при низькій вартості мобілізації кожної піраміди проти кожної зовнішньої загрози та помірній вартості об’єднання пірамід між собою. Розпорошення і опір пояснюють те, що впродовж понад два віки, з VIII по X ст., сарацини, нормани, угорці могли безперервно нападати, грабувати, розоряти, руйнувати й не змогли нічого завоювати. Нормани й угорці оселилися в Європі в Х ст. і остаточно перейняли європейські звичаї. Сарацинів урешті-решт вигнали завдяки зміні співвідношення сил, яка рано чи пізно мала статися. За певною іронією долі саме нормани допомогли вибити їх з Південної Італії та з Сицилії в ХІ ст.

Після та внаслідок невдачі Каролінгів і повторної невдачі Оттонідів і Священної Римської Імперії залишається, утім, певна проблема. Якщо Європа непридатна для остаточної імперіалізації, то який же відомий чи новий тип структури повинна вона взяти їй на заміну? Відповідь на це запитання дадуть складні процеси, які розтягнулися щонайменше на п’ять віків: структурною альтернативою стане олігополярна трансполітія. Перехід від одної альтернативи до іншої вкорінюється в феодалізмі, роль якого неможливо перебільшити, щоб зрозуміти остаточне виникнення Європи, здатної пережити прихід модерної доби.

Доба феодалізму

Цей період триває від розпаду імперії Каролінгів із 843 р. до зламу ХІV-ХV ст., коли виникає нова Європа — Європа королівств, націй, монархій, європейського балансу та Європа, з якої вирине своєю чергою модерна доба в наступні віки. Ці п’ять або шість століть європейського розвитку можна сприймати в значному ідеологічному забарвленні, але єдина резонна точка зору — це підхід Монтеск’є, коли він висунув гіпотезу, що феодалізм можна було б уважати колискою або однією з колисок політичної модерності в Європі, і спробував це довести. Ми дійшли до тієї ж самої точки зору, поділивши її на дві частини. Феодальна епоха створила умови для процесів, з яких складається доба модерна. Деякі з цих процесів мали результатом модерність, визначену як нове поле можливостей. Епоху феодалізму слід розглядати в цій чіткій перспективі створення умов можливості.

Щоб краще зрозуміти оригінальність феодального суспільства, потрібно подивитися, яким воно було в Х-ХІ ст., коли воно виглядає найпоказовіше. Його оригінальність ґрунтується на поєднанні трьох елементів: васальної залежності, сеньйорії та королівства, кожен з яких більш-менш звичний і банальний, але поєднання яких настільки неймовірне, що єдиною досить переконливою історичною паралеллю є досвід Японії в ХІІ-ХVІ ст.

Васалітет — це договір між двома членами соціальної еліти, тобто між аристократами-воїнами. Договірні сторони рівні за суттю, оскільки обидві представлені вільними людьми, які належать до одного й того самого світу, але вони нерівні за своєю владою, авторитетом і багатством. Договір фіксує обмін цими двома видами рівності: захист з одного боку і військова підтримка — з іншого. Учасники обміну нерівні й вільні, а складові обміну рівні. Васальний договір чітко поважає умови договірної справедливості. Вищий, або «сеньйор», — пізніше «сюзерен», що значить, точніше, сеньйор сеньйора, — має певні ресурси, які можна мобілізувати в політичних цілях. Нижчий, або «васал», — одне з не багатьох галльських слів, які збереглися у французькій мові, — або, простіше, «чиясь людина», передає свої військові здібності на службу вищому, щоб зміцнити потугу того цілого, яке сеньйор утворює зі своїми васалами, з метою захисту та/або нападів.

Договір вирізняється певними характерними рисами. Він перетворює васала на професійного солдата на службі сеньйора. Сеньйор повинен утримувати васала, якщо хоче мати його біля себе. Оскільки економіці того часу практично невідомі гроші, утримання може відбуватися тільки в двох формах: або сеньйор тримає своїх васалів у власному домі, де вони користуються продуктами його земель і майстерень, або ж він надає їм доходи з тієї чи тієї зі своїх земель. Перший варіант надто складний для здійснення, і може застосовуватися для кола, яке не перевищує невеликий рівень. Отже, мав би взяти гору другий варіант. Доходи, що віддаються з землі, звуть леном, або ф’єфом, а ленне дарування має нестійкий характер, принаймні в тому сенсі, що васалові передають не саму землю і не тих, хто на ній працюють. З технічної точки зору сеньйор залишається власником виробничих чинників і передає тільки продукти. Проте дуже швидко доходами почали вважати землю, а передання лену стало довічним, а згодом і спадковим. Договір укладали довічно — звідси й довічне володіння леном, — і його не можна було розірвати ні за спільною згодою, ні за рішенням однієї зі сторін, за винятком серйозного порушення умов і духу договору. Він і сам теж дуже швидко стає спадковим. Договір має виключний характер стосовно васала: якщо в сеньйора є кілька васалів, то у васала може бути тільки один сеньйор. Це правило поставлять під сумнів у XII ст., але це — ознака еволюції феодалізму в напрямку виходу за власні межі.

Договір обставляється ритуалом. Васал складає руки й вкладає їх у руки сеньйора, інколи стаючи при цьому на коліна; сеньйор промовляє кілька слів; це — символ покори. Потім вони цілуються на знак згоди та дружби. Після цього відбувається ще один ритуал, який з’явився пізніше, але твердо відомий з епохи Каролінгів як суто релігійний і християнський обряд: поклавши руку на Євангеліє чи на якісь реліквії, васал присягає на вірність, це — його «слово». Перший ритуал має більше значення, ніж другий, адже, хоча віра й дуже поширена, честь віддається цим особливим васальним узам. Фізична присутність обох осіб необхідна. Ця вимога буде знята в пізній період занепаду феодалізму.

Зазначені васальні узи можуть легко і без викривлень перетворюватися на ланку васального ланцюга. Досить, аби васал став сеньйором або сеньйор васалом, якщо тільки з кожним із них не станеться цього перетворення, щоб стихійно утворювалися феодальні мережі, які набувають пірамідальної структури з огляду на нерівність сторін у договорі. У цій структурі учасники угоди діляться на два типові шари: вища аристократія, яка дістає цей статус завдяки своїй позиції «зверху», своїй силі, багатству й авторитетові, і нижча аристократія.

Сеньйорія — це зовсім інше й незалежне від першого явище. Її можна охарактеризувати трьома основними рисами. Це, по-перше, економічна одиниця, маєток з ознаками натурального господарства. У цій одиниці згруповані сільськогосподарські землі — одну частину, заповідні землі сеньйора — кріпаки обробляють безпосередньо на нього, а решта поділена на дрібні ділянки, які роздають сім’ям кріпаків для їхнього власного вжитку, — та майстерні, де виробляють усі необхідні предмети чи кріпаки-ремісники, або сільськогосподарськими кріпаками в міжсезоння. Зовнішні обміни обмежуються деякими предметами розкошу, шовковими тканинами, прикрасами або домашніми рабами, переважно слов’янського походження, чим і пояснюється сама їхня назва (раб французькою — «esclave»). Така схема економічної одиниці характерна для північних країв, тоді як на півдні, зокрема в Італії, замість маєтків існують подрібнені великі володіння, а обробка заповідних земель сеньйора замінена феодальними повинностями. Ці варіації мають суто технічне значення і не справляють жодних економічних наслідків.

Сеньйорія — це також і соціальна одиниця. До її складу входять сеньйор і його сім’я, в принципі, аристократи, які ще тримаються родових уз, тож сім’ю слід розглядати радше не як домашнє господарство, а як розширену родину. До сеньй-орії входять також хлібороби, фахові ремісники, слуги се-ньйорського дому. Ці кріпаки мають проміжний статус між свободою та кріпацтвом, який більшою чи меншою мірою коливається в один або інший бік. Вони прикріплені до землі, оскільки людей і робочої сили не вистачає після демографічного спаду в попередні століття. Вони виконують феодальні повинності та ходять на панщину, але самі обробляють власні господарства.

Це, зрештою, майже політична одиниця. Розвал центральної політичної влади внаслідок розпаду імперії Каролінгів виявився в запаморочливій децентралізації та в розосередженні публічної сфери й у перманентній війні між одиницями, яким цей стихійний процес пішов на користь. Цими одиницями є сеньйорії, які перетворюються на одиниці безпеки й захисту від ворожого зовнішнього середовища. У такій ситуації сеньйор здійснює або ж узурпує повноваження органу правосуддя, законодавства і оподаткування, які умовно звуться «королівськими прерогативами» і які в звичайний час закріплюються за центром, за королем і його владним апаратом. Чинним режимом є дуже абсолютна ієрократія, оскільки не існує противаги владі сеньйора. З цього випливає змішання публічного й приватного, одним із наслідком якого є те, що сеньйор прагне привласнити собі всі землі, які входять до сеньйорії. Ця тенденція ніколи не доходила до свого завершення та до ліквідації власності: деякі позасеньйоріальні володіння, привласнені приватними особами, змогли зберегтися й пережити феодальну добу. Під цим кутом зору сеньйо-рія справді виглядає як квазіполітія, адже в ній зберігаються більшість інституцій і публічних функцій, але на місцевому рівні.

Сеньйорія сполучається з васалітетом через ленне володіння. На початку і за своєю концепцією лен — це заробітна плата в натуральній формі, яку видають напряму за столом у сеньйора чи опосередковано в формі доходів від землі. Із запровадженням спадковості на лен і його ототожненням із землею він стає частиною володіння васала. Достатньо, щоб це володіння перетворилося на сеньйорію, аби лен і сеньйорія означали одне й те саме, а отже, одне й те саме означають сеньйорія та васалітет.

Королівство — менш помітний елемент феодалізму. Князі, королі й навіть імператор не зникли разом із імперією Каролінгів. Ці законні володарі влади в границях політій не вимерли. Проте, з одного боку, політії стали рухливими під дією воєн, битв, через виявлення васалами своїх вірних почуттів, унаслідок поділу володінь між спадкоємцями на уділи, хоча в загальному плані вся картина залишається стабільнішою, ніж здавалося б. З іншого боку, реальна влада володарів прямо пропорційна кількості та якості васалів, яких вони можуть мобілізувати, і ленів-сеньйорій, який вони можуть подарувати. Реальна сила престижного титулу може бути дуже слабкою: так, перші королі з династії Капетингів не простягали своєї влади далі «краю», яким є Франція на північ від Парижа. Але королі й князі посідають особливе місце. їх не можна викинути з гри, попри їхнє безсилля та всі мінливості війни, бо вони — священні особи, династичні спадкоємці законної влади, яка сягає ще римського імператора.

Загалом феодалізм демонструє картину надзвичайного розсіяння політичної влади, яка може спускатися аж до рівня місцевої округи, підпорядкованої сеньйору, але це розпорошення не погрузає в повну анархію, оскільки суспільство структуроване сеньйоріями та васальними мережами у межах можливих королівств. Феодалізм — це певна будова, принцип зв’язності та єдності людського суспільства. Його витоки можна простежити без надто великих зусиль.

Феодальні королівства варто розглядати в двох аспектах. Ідея королівства та імперії завжди була присутня в умах політичних та ідеологічних чинників — майже виключно освічених людей у тому, що стосується ідеології, — і завжди свідомо прив’язувалася до Риму. Важливий момент, який можна аналізувати тільки на основі достеменних документальних даних, торкається матеріального розмежування політій. Це — повільний, складний і мало досліджений процес. Його вивчення слід було б вести, виходячи з гіпотези, що політична карта в тому вигляді, в якому вона постає наприкінці феодальної доби, після Столітньої війни, визначена географічними вказівками, накопиченим спадком, різноманітними стратегіями, війнами, непередбаченими випадками тощо. Внесок феодальної доби спирається на давні та подекуди дуже давні дані. її власним вкладом може бути просіювання та добір кадрів, якнайкраще підходять одиницям, що їх затримало решето. Розвал центральної влади та підйом квазіполітійних одиниць, якими є сеньйорії, мали завершитися позначенням тих цеглин європейського дому, якими стали «краї», ті маленькі області, згруповані в радіусі близько двадцяти п’яти кілометрів. Ці цеглини-краї можна вкладати за різними схемами, причому такі схеми не довільні, а враховують усю історичну спадщину. Виходячи з цього, можна висунути гіпотезу, доки не буде документальних підтверджень, що феодалізм, стираючи або накреслюючи пунктиром усі наявні будівельні креслення, зобов’язав до загального перегляду всіх отриманих варіантів, організував між ними загальну й відкриту конкуренцію та привів до обрання найменш довільного варіанта, того, який би найкраще відповідав географічним ознакам і найвирішальнішій історичній спадщині.

Верденський договір 843 р. можна розглядати як старт процесу, немовби троє синів Людовіка Благочестивого запропонували в загальних рисах кінцевий результат і поклали на добу феодалізму завдання перевірити його слушність і підправити його деталі. Адже якщо взяти правильну перспективу, яку можна застосовувати до максимального культурного ареалу, принаймні в розрізі п’яти тисяч років, і якщо припустити, що цей ареал слід розподілити на політії, здатні врівноважувати одна одну, то ми, звичайно, отримаємо не ту детальну політичну мапу Європи, яку ми знаємо, а визначення багатьох субкомплексів, що можуть утворювати з себе політії: італійський «чобіток», Іберійській півострів, Британські острови, Скандинавія, Рейнський басейн, альпійська зона, Північноєвропейська рівнина тощо. У такому контексті запитання стає точнішим, а відповіді суттєвішими: які чинники та які обставини сприяли або завадили тому, аби різні субкомплекси утворили нинішні політії? Цей шлях одразу приведе до виявлення основної вади сучасної європейської схеми: відсутність німецької політії, утвореної в самому центрі геополітичної ваги Європи.

Витоки сеньйорій не мають нічого таємничого. Ми вже визначили великі помістя чи володіння аристократів як економічні одиниці, де працювали раби чи орендарі на всіх етапах розбудови європейської історії, починаючи від індоєвропейців середньої бронзової доби. Пізніше вілли епохи Ме-ровінгів і Каролінгів стають прямими спадкоємцями римських латифундій у тому вигляді, в якому вони визначалися з ІІІ ст., і адаптуються до нових політичних, фіскальних, економічних і, можливо, демографічних умов. Як квазіполітійні одиниці, сеньйорії є прямими продуктами розвалу державних структур Каролінгів. Оборона, правосуддя, процвітання забезпечуються в дуже вузьких межах можливого, в найґрунтовніших границях — помістях, які перетворюються на сеньйорії. Ця система набуває загального поширення через перетворення на сеньйорії всього, що має якусь сталість, і може слугувати місцевою точкою єднання: єпархія, монастир, давній адміністративний округ або просто місцевий можновладець чи авторитетна особа. Сеньйорія як явище зовсім не притаманне європейському феодалізмові. Воно завжди супроводжує розпад центральної влади. Проблема полягає не в політизації периферії через утворення сеньйорій, а в падінні центру. Щодо імперії Каролінгів, причинами розпаду стали нестача людських і економічних ресурсів у період нападів сарацинів, норманів і угорців. Слабкість ресурсів перевищує за вагою напади, адже сильніша Європа могла б стримувати і припинити напади. Оттонові довелося мобілізувати майже всі наявні феодальні сили, щоб вибити сарацинів з їхньої фортеці в Ля Гард-Френе!

Витоки васалітету відомі. Особисті узи між чоловіками — це кельтська інституція, взята Цезарем, германська, описана Тацитом, і, дуже вірогідно, індоєвропейська. Цими узами зв’язуються воєначальник або ватажок розбійницького набігу та його соратники чи спільники, які всі є аристократами, що відрізняє їх від уз клієнтарності, якими можуть зв’язуватися аристократ і пересічний люд. Каролінги свідомо й систематично використовували цю інституцію як фіктивний замінник для імперського владного апарату. Не маючи змоги наймати й утримувати адміністративну, військову, фіскальну, ідеологічну бюрократію та здійснювати за її допомогою контроль, а згодом і ліквідацію аристократів, імперська влада змушена була перетворювати їх на вірних собі людей, винагороджуючи їх політичними посадами та ленними дару-ваннями. Цей підхід був безнадійний і підкреслює, якщо в цьому є потреба, несвоєчасність такої спроби. Падіння імперії та поглиблення її розпаду приводять до перемоги відцентрові сили й стихійно делегують королівські прерогативи дедалі нижче, у подрібнену структуру, аж до рівня місцевої сеньйорії та найменшого васала. Результатом стає поширений на загал стан небезпеки. Щоб знайти хоч трішки безпеки, потрібно згрупувати найслабших навколо сильніших і утворювати стихійні коаліції. Такі квазіполітійні коаліції завжди супроводжують фази розпаду імперій. Оригінальність Європи — і Японії — полягає в тому, що узи клієнтарності замінили договори, які об’єднують рівних за суттю та нерівних за силою. У цьому процесі немає нічого наперед замисленого, і вислів «феодальний лад» дуже мало відповідає йому. Перед історичними дієвцями поставала велика проблема: падіння імперії та напади з усіх боків. Вони знайшли елегантний і ефективний вихід, зібравши докупи елементи своєї культурної спадщини та пристосувавши їх до нових умов. При цьому, самі не знаючи й навмисно не бажаючи того, вони винайшли небачену будову сегментарного типу, таку як плем’я та касти, оскільки вона базується на гнучкому й змінному поєднанні самодостатніх низових одиниць, у цьому випадку сеньйорій-помість.

Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у ХІ-ХІІІ ст., вийшовши у новий світ у ХІV-ХV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а друга — від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр-ності.

На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже — тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс-політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє дотримання, як про це свідчать неодноразові спроби встановити «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й переможені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти багато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного виходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з розпаду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.

Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нормандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка-ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо-лярної структури та до блокування на невідомо який час ходи до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних катастроф, від першої — Тридцятилітньої війни (1618-1648) — до другої (1914-1945).

Реставрація монархії відбувається в самих межах феодалізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на принципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.

Цей основоположний процес започатковує й інші — похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерогатив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйори — це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засоби для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні — залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і може призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде перехід до нової конституційної монархії, яку можна демократизувати.

Інший наслідок — це перетворення аристократії на дворянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріплена верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Аристократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація настільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Сильний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це — пращур Капе-тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за королівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого — через певний час — аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає нестабільною через балансування між самостійною аристократією та дворянством як інструментом королівської влади.

Звернімося ще до одного наслідку процесу — переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На початку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки відновлюються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком феодальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. Наслідки цього періоду стають вирішальними для сільської сеньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Сеньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримувати робочу силу вигідними умовами: головні з них — звільнення з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на маленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетворюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підвищення продуктивності праці.

У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої господарства у великих землевласників — сільських аристократів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або половинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони самостійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням — стати власниками свого господарства та розширити його. Мешкають вони скупчено в комуні, парафії чи в селі — поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристократичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.

Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; самостійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й народ утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти домінують і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й випадковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.

Найвизначнішим результатом еволюції в межах феодалізму й поза ними та результатом, що мав найбільші наслідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела систему гри не до її логічного завершення — імперської монополії, а до олігополярної конфігурації. У всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впродовж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жахливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.

Чому сталося саме так? Це — не чистий випадок, адже неімперіалізація Європи є даною старою, яку нові обставини реактивували з доби в добу. Новизною модерності з другої половини XV ст. стала олігополярність трансполітії, яка складалася з королівств-політій, дедалі краще окреслюваних чимраз жорсткішими кордонами. Цю новизну можна чітко розгледіти в ретроспективі. З іншого боку, те, що кількість політій-дієвців постійно перебувала в потрібних межах, і те, що ніколи не виринула жодна гегемонічна політія, яка була б потужнішою за коаліцію слабших, слід уважати цілковитою випадковістю. Ці факти не були потрібними, передбачуваними й неминучими: вони суто історична випадковість.

Аномалія неімперіалізації та олігополярності — особливість Європи, якщо порівняти її з досконалістю Китайської імперії, політичною неспроможністю Індії, яку компенсував кастовий режим, і хаотичною розсіяністю азійського ареалу. Як перейти від цієї надзвичайної, але надто загальної особливості до особливостей конкретніших, визначених у такий спосіб, аби можна було показати, що вони водночас наслідки аномалії та уможливлення виникнення загальних явищ? Найпростішим і найнадійнішим було б аналізувати імперії в зворотному напрямку, постулюючи «не-імперію» та зважуючи наслідки, які така ситуація мусила мати для політії та трансполітії, політичного режиму, морфології та цивілізації. Наклавши на Європу таку сітку прочитання та інтерпретації, ми виділимо чотири європейські особливості: королівства, монархії, нації, цивілізацію, яка ґрунтується на діалектиці тем і варіацій.

Королівства

Якщо взяти неімперіалізацію та олігополярність як обмеження, то яких наслідків потрібно очікувати для політій і їхніх історичних здобутків? Які факти можна констатувати? Важливу дію могли б справити три наслідки, які ми в змозі виокремити.

Логіка олігополярної гри визначається тим, що зсередини не може виринути жодна гегемонна політія, яка могла б узяти гору над коаліцією невеликим коштом. Ця логіка зобов’язує раціональних гравців удаватися до оборонної стратегії, де головна мета — не виграти, оскільки це неможливо, а не програти. З цього можна зробити два висновки. Щоб не програти, треба битися, бо ніхто цього за вас не робитиме.

Політія не може задовольнитися тільки тим, що вона існує, вона має бути постійно активним дієвцем на трансполітійній сцені. Цей висновок виглядає невинним, але він веде до виявлення трьох обмежень і їхнього менш очевидного та менш невинного впливу. Перше й дуже сильне обмеження полягає в потребі будь-якою ціною зробити з політії колективного дієвця. За своєю природою, дієвець здатний мобілізувати енергію на службу волі, просвітленої розумом. Щоб стати ефективним дієвцем, колективний дієвець має трансформувати велику кількість енергій, воль і розумів у одне ціле. Таке трансформування ґрунтується на організації та інституціях. Його ніколи не можна здобути остаточно, це — нескінченний процес. Наведене обмеження сильне, і воно може не справити свою дію тільки за надто особливих обставин, оскільки воно визначається змаганням між політіями, а в цьому змаганні йдеться про життя чи смерть політії. Гра, в якій ставкою є життя чи смерть, справляє потужний вплив на гравців, змушуючи їх робити все, щоб життя перемогло смерть. Такий вплив має прямі й конкретні наслідки для політичного режиму та соціальної єдності.

Друге обмеження тонкіше, хоча й не менш сильне. Оборонна стратегія радить не програвати, але не програвати що? Те, що ризикує втратити колективний трансполітійний дієвець, це — свобода в грецькому розумінні слова, незалежність, яка ототожнюється з самим статусом політії та з її виразнішою характеристикою — правом війни й миру. Це обмеження має втілюватися в чіткі тенденції для того, щоб досягти тотожності між уявленнями історичних дієвців про політію та її концептуальним визначенням. За своєю концепцією, політія втілюється й матеріалізується в людях і групах, об’єднаних в якусь цілісність. Із самої цієї концепції не випливає, що політія має займати якусь визначену й окреслену територію. З концептуальної точки зору можливо, щоб елементи цілого були розсіяні в просторі та зв’язувалися один з одним та з цілим через об’єднані мережі. Така схема базується на технічних — ефективні й надійні мережі та зв’язки — і на економічних умовах — низька, якщо не нульова, вартість. Оскільки ці дві умови не були виконані до перетворення модерних часів, то виникає непереборне й несвідоме прагнення спроектувати соціальний простір на певний фізичний простір і ототожнити політію з територією. Зважаючи на те, що будь-яка політія не поодинока, і кожна має своїм головним завданням вижити як політія, то кожна з них спонукається до точного позначення території, з якою вона має ототожнитися, та відмежування її стосовно інших. Кордони між політіями відіграють дедалі більшу роль, отримують чимраз точніші, абстрактні та уявні означення й дедалі більше вважаються непорушними. З цього випливає нове джерело ймовірних конфліктів і воєн, пов’язаних із встановлення кордонів і їхнього порушення.

Третє обмеження змушує дієвців дотримуватися трьох виключних стратегічних напрямків. За одним із них, кожна політія повинна зав’язувати з іншими гнучкі й перемінливі союзи, аби ніколи не опинитися в становищі того, хто програв. Союзи мусять здійснювати раціональний розрахунок співвідношення сил і ставити собі виключною задачею досягнення рівноваги цією спільнотою. Взаємні симпатії, культурна близькість, схожість релігійних чи ідеологічних уподобань, навіть узи спорідненості треба виключати з такого розрахунку — не тому, що їх не можна дотримуватися, а через свою трансполітійну неістотність. Другий стратегічний напрямок вимагає від кожної політії означування себе для самої себе, щоб максимально збільшити можливості захисту. Означення може набувати найрізноманітніших аспектів. Це може бути ототожнення з територією, яку легко обороняти, або на яку важко нападати та яку ще важче окупувати та контролювати. Турбота про захист може також виражатися в досить урізноманітненій економіці, щоб унеможливити загрозу блокади. Якщо територія — це архіпелаг чи острів, принципом означення політії може бути зосередження на пануванні над морями, щоб запобігти вторгненню чи облозі, маючи при цьому незначну економічну перевагу в тому, що є можливість відстежувати порівняльні витрати та зосереджуватися на найвигіднішій економічній діяльності. Останній із зазначених стратегічних напрямків полягає в тому, щоб намагатися гарантувати здобутки за допомогою договорів, які сторони мають визнати та дотримуватися. Ця стратегія відображає раціональність олігополярної гри, заснованої на рівновазі та врівноваженні залежно від співвідношення сил, яке невідоме нікому та проявляється тільки через їхнє зіткнення. Кожна політія, основне завданням якої — не програти, справедливо вважає, що баланс, досягнутий у результаті конфронтації, найкращий або найменш поганий для неї. Кожна зацікавлена у визнанні результату рештою і може розраховувати на низьку вартість коаліцій, аби запобігти махінаціям чи покарати тих, хто до них вдається. Звичайно, баланс із часом змінюється, тож, здобуте періодично ставлять під сумнів і в той чи той спосіб переглядають. Із укладанням договорів ми спостерігаємо стихійне вироблення трансполітійного права — дедалі жорсткішого комплексу норм, призначених для мирного розв’язання максимальної кількості конфліктів і для максимального спирання такого розв’язання на справедливість і на те, що вже належить кожній політії.

Вирішивши перетворити на свою пошукову лабораторію європейську історію періоду між кінцем Столітньої війни в другій половині XV ст. і Першою світовою війною, історик має вдосталь експериментального матеріалу, щоб перевірити слушність висновків. Так, наприклад, упродовж цього періоду європейська політична мапа постійно змінювалася й уточнювалася. Створення такої мапи підкріплювалося дедалі глибшим і поширеним переконанням, що політія ототожнюється з територією, яка (бажано) утворює єдине ціле. Це переконання, з огляду на європейську експансію в світі та на її позицію проводиря світової думки, стало своєрідним загальнолюдським чинником. Воно ще легше сприймається саме так тому, що існує природна тенденція плутати політичну територіальність із тваринною. У тварин є власна територія, яку вони захищають: так само діють і політії. Власне, територія виду — це планета, а територія його представників — кімната, будинок, поле, гуртожиток тощо.

Єдиний приклад європейської політії, що зникала фізично, — Польща, яку наприкінці XVIII ст. тричі ділили між собою Пруссія, Росія та Австрія. Цей виняток пояснюється очевидною нездатністю Польщі після середньовіччя діяти як колективний дієвець, а нездатність ця своєю чергою пояснюється тим, що політичні інституції були сформовані в такий спосіб, що утруднювали мобілізацію індивідуальної енергії, волі та розуму, у цьому випадку — аристократичних родів, на службу колективній енергії, волі й розумові.

Один із імовірних експериментів мав би торкнутися місця французького королівства в Європі. Завойоване й зібране докупи впродовж п’яти століть упертою й удачливою династією, воно стало гегемонною політією, або політією з геге-моністськими можливостями. Цьому своєму становищу воно завдячує витісненню Англії з континенту та її замкненню на своєму острові, одвічному паралічу Німеччини в олігополяр-ному становищі, яке зашкоджувало створенню німецьких політії та королівства, і тому, що за своїм розміром, населенням і ресурсами зібрана в політію територія потенційно найпотужніша. Гегемонна позиція Франції домінує в усій модерній і новітній історії європейських трансполітій в її чотирьох взаємозв’язаних фазах. На першій стадії, у XIV і в першій половині XVII ст., вона викликає захисну реакцію під проводом Габсбургів і створення коаліції, що напирає на королівство з усіх боків. Результатом стає — за Франциска І — встановлення зв’язків з Османською імперією та її введення в європейську гру, щоб урівноважити потужність коаліції, а за Ришельє та Людовіка XIV — безперервні зусилля задля того, щоб розірвати оточення чи зробити його нестрашним, убезпечивши Париж від вторгнення. На третій стадії, за часів Революції та Імперії, потенціал потуги переживає під впливом ідеології свій момент пароксизму й стає жертвою ще дужчої коаліції, підсиленої включенням Росії в європейську гру. Два єдині епізоди імперіалізації Європи стали наслідком ідеологічних відхилень, далеких від раціональності, яка в олігополярній грі не радить удаватися до імперських авантюр, позаяк вони не можуть завершитися успішно й повинні так чи так погано скінчитися. Четверта й остання фаза французької гегемонії характеризується її відходом у тінь через кілька зривів у ХІХ ст. і XX ст. з огляду на запізніле виправлення німецької аномалії та передчасний демографічний спад і певну стриманість щодо входження до процесу модернізації.

Європейська аномалія позначається також і на відносинах війни і миру. Вони перетворюються на дві протилежні ситуації: політії перебувають в одному з двох можливих станів одні до одних — без переходів або проміжних позицій. Такий різкий перехід від миру до війни і від війни до миру, немовби під дією перемикача, не є само собою зрозумілим. Він притаманний олігополярній грі, заснованій на захисній теорії встановлення та відновлення балансу. Коли дієвців дуже багато, війна стає вічною. За наявності двох дієвців мир буде войовничим, адже кожна політія остерігається другої та чекає на першу-ліпшу нагоду, щоб позбутися її, і в той же час кожна намагається здобувати собі переваги всіма невоєнними засобами та підривати переваги іншої. У цих двох транс-політійних ситуаціях війна — домінантний полюс, а мир — або нестійке призупинення війни, або ж якийсь замінник, що користується менш прямими засобами. Імперія створює зворотну ситуацію, коли мир стає домінантним полюсом: війна відкидається на периферію, де стає епізодичною, якщо тільки не виникне в центрі у формі громадянської війни з усією її природною дикістю.

Історію воєн в Європі слід поділити на три великі фази, які одразу стають чітко видимими в межах запропонованого концептуального підходу. Перша — це феодалізм. Позначений надзвичайною політичною фрагментацією, цей період стихійно створює гру з численними дієвцями. Війна в ньому вічна й повинна вважатися дикою. «Дикою» означає не те, що в ній необмежено проявляється людська дикість, а те, що війна може спалахнути будь-де і будь-коли, що вона може йти найменш передбачуваним чином, не підпорядковується жодному визначеному правилу та може набувати будь-яких форм. Через таку свою пластичність вона може бути схожою на дуель чи турнір, а може набрати різні форми. Цю другу крайність ілюструє Хрестовий похід проти альбігойців, а також битви між претендентами на вищі позиції ілюструють першу. Така, наприклад, вирішальна битва, як битва при Бувіні[20], якою завершилася фаза виникнення французького королівства та розпочалася фаза його експансії, призвела лише до мізерних людських утрат. Справа не в тому, що тоді були м’які й співчутливі звичаї, а в тому, що битва розглядалася як суд Божий, і остаточним її розв’язанням мала бути смерть, взяття у полон чи втеча вожака одного з двох таборів.

Друга фаза веде нас від дикої феодальної війни до модерної внутрішньої війни. Європейський баланс ґрунтується на точному означенні політій і на сприятливому співвідношенні сил між ними. Цій фазі притаманні війни, головним предметом і результатом яких є створення та встановлення меж політій і означення їхньої ваги на трансполітійній арені. їхній предмет і результат — політичне життя або політична смерть колективних дієвців, здатних мобілізувати силу. Цієї обставини достатньо, щоб пояснити сплески войовничого насилля та людської дикості, що затьмарювали Європу в ХV-ХVІІ ст. Це — точна аналогія того, що пережив Китай у так званий період «войовничих царств» між 481-м і 221 р. до н.е. І там, і тут війна відповідає логіці, окресленій Клаузевіцем, і сягає крайнощів смертельної борні. Ніколи перше європейці не опинялися в глибшій прірві насилля та жорстокості, ніж під час війни Білої та Червоної Троянд у Англії, придушення руху гуситів у Богемії, Селянської війни в Німеччині, Релігійних воєн у Франції або Тридцятилітньої війни в Німеччині. Такі вибухи руйнівніші тому, що процеси, які відбувалися з європейським матеріалом, стосувалися побудови політій і означення політичних режимів, що змішує межі війни й громадянської війни та вимагає звернення до ідеології, щоб обґрунтувати справу, яку кожний обрав для себе й захищає. У цю епоху ідеологію нав’язує релігія. Війни XVI — першої половини XVII ст. — це війни між політіями, громадянські війни між окремими угрупуваннями та ідеологічні війни.

Друга фаза закінчується в 1648 р., коли у Вестфалії виринає європейський баланс, який згодом буде затверджений в Утрехті 1713 р. На наступній фазі війна не зникає, а підпадає під контроль з огляду на обмежені цілі. Формула Клаузевіца про війну як продовження політики іншими засобами, концептуально слушна, має загальне значення та знаходить собі підтвердження в ситуації, яка складалася в Європі в XVIII-XIX ст. Контроль за війною дає змогу зробити її помірнішою. Пом’якшення війни здійснюється не в формі певного насильницького засобу. Дії з пом’якшення мають, якщо можна так висловитися, концептуальний характер: їх зовсім не видно на полі битви. Технічне вдосконалення вогнепальної зброї, більш глибока мобілізація чимраз більшої кількості ресурсів, організаційні зміни регулярних військ призводять до того, що зростають і їхня кількість, і кількість утрат. З іншого боку, межі війни окреслюються краще, а її наслідки краще контролюються, адже нею займається державна бюрократія, яка привласнює і монополію на війну. Дедалі менше потерпає цивільне населення, бо військо не повинне більше жити з того, що збере собі в краї: цим займається інтендантська служба. Війна стає професією для фахівців, вона віддаляється від звичайного досвіду цивільних, причому цей процес відчувається тим більше, що, оскільки війна і мир чітко і ясно розділені, війна сприймається тими, хто не воює, як епізодичне й віддалене переривання миру. Стабільне олігополярне становище, досягнуте в Європі впродовж двох століть, дозволило їй контролювати війну заради політичних цілей, але не допомогло уникнути катастроф. І справді, за логікою досягнення крайнощів, над війною завжди висить загроза, що вона погано закінчиться та перетвориться на смертельну боротьбу. Зрив може статися внаслідок вторгнення такого руйнівного чинника, як, скажімо, французька революційна ідеологія 1792-1815 рр., або через утрату контролю над своїми засобами з боку політичного і воєнного керівництва, як це сталося в 1914 р. після поразки німецького наступу на заході й аж до 1918 р.

Війна завжди йшла в Європі, навіть у період рівноваги. Брак імперського миру ніколи не дозволяв нехтувати й применшувати війну та солдата, як це було в Китаї. Війна перебуває в центрі європейської схеми, і на це вказують численні чинники. У пізнавальному плані, мислителі констатували, що у політичного чинника, за визначенням, є два виміри: один спрямований у середину політій, а другий — між політіями, і цим живилися їхні роздуми. Від Мак’явеллі до Клаузевіца політична філософія отримувала стимули, які піднесли її набагато вище рівня, досягнутого Сунь Цзи в Китаї або Артхашатрою в Індії. Іще одним вираженням поданої вище тези є доконечність для кожної політії бути активною, щоб не програти. Змагання, яке базується на доконечності не дати обігнати себе, надає розвиткові військової техніки й технології чільну роль, яка відбивається і на чиннику техніки взагалі. Оскільки технічний чинник за своєю природою стосується ефективності, а ефективність може слугувати будь-якій меті, то будь-яка ефективна техніка може знайти застосування як у мирній, так і у воєнній сферах: адже молотком можна забити цвях, а можна й розтрощити череп.

Чільна роль війни заохочувала до зосередження соціальної енергії та авторитету на військовій діяльності. Європа повторила досвід Греції, де війна з тих самих причин стала панівним, шанованим й авторитетним способом життя, який доходив іноді аж до зациклення на ньому, як, приміром, у Спарті. В обох випадках війна може сприйматися як спосіб життя, а цей спосіб підноситися до статусу «правильного життя» — життя, яке гідне того, щоб ним жити, і яке надає сенс існуванню. Ця етична версія війни збігається, своєю чергою, з племінною війною знову ж таки з тих самих причин: трансполітійна гра не дозволяє перетворювати війну на інструмент імперських планів, і це залишає за нею можливість стати ціллю за неможливості віднесення її до статусу засобу. Ці племінні, грецькі та європейські, а також і японські процеси переходу війни до ігрового й етичного сприйняття краще відбиваються на тлі порівняння з Китаєм, Індією, Передньою Азією і навіть із Римом, де, незважаючи на тисячолітній воєнний досвід, спортивний вимір війни підкреслений менше, ніж імперська місія Риму й внесок окремих особистостей у цю місію. Цією різницею пояснюється те, що по заснуванню імперії римляни поринули в насолоди від миру та полишили суворе військове життя найман-цям-варварам.

Порівняльний аналіз європейського культурного ареалу можна було б розпочати виходячи з центрального місця війни та наслідків, які з цього випливають, щоб поставити принципове запитання. Завдяки цілковитій випадковості релігією цього ареалу стало християнство. І ця релігія є релігією миру, милосердя та любові. Як і буддизм, християнство краще пристосовується до імперського миру й ще краще до людства, яке б перейшло за межі розсіяння в численних політіях. Тож, як європейцям поталанило примирити свою віру з потягом до війни? Вони, вочевидь, винайшли інші вирішення та інші компроміси, ніж японські самураї, які залучали на допомогу конфуціанство, щоб обґрунтувати той чи той стан, означити його обов’язки та дотримуватися відповідних чеснот. Достатньо було припудрити цю концепцію даосистськими міркуваннями в їхній версії чань і дзен, щоб досягти бусидо та задовільного з усіх поглядів вирішення. Складніше буде узгодити образ воїна з постаттю Христа.

На протилежному полюсі війни гра передбачає мир. Це — справжній мир, аж до наступної війни, а не перемир’я, коли готуються до війни й прагнуть зірвати підготовку ворога всіма невоєнними способами. З цього можна вивести певний наслідок щодо військової сфери. Військову компетентність, яка стає дедалі менш технічною та яку можна передавати за допомогою відповідного навчання мірою того, як людина просувається ієрархічними сходинками аж до головнокомандувача, можна оцінити тільки під час війни. Підвищення на посадах в мирний час мають, отже, ґрунтуватися на інших критеріях, тобто вже не на здатності вигравати чи не програвати битви й війни, а на соціальних зв’язках, успішному складанні іспитів, старшинстві, інтригах тощо. Доки триває мир, люди, яким належить вести наступну війну, наражаються на чимраз більший ризик утрати своєї військової компетентності, а через це смертельний ризик нависає над політією. Мир сприяє розвиткові міжнародного права, яке створюється шляхом неперервних переговорів між політіями, приреченими на те, щоб вічно тертися одна об одну та вступати в конфлікти, які виникають від цього тертя. Оскільки війна — це дорогий засіб, який усе одно має привести до столу переговорів, найпростіше починати саме з них, а оголошувати війну, тільки якщо переговори проваляться або для того, щоб прискорити їхнє завершення. Фактично, мир є первинним, попри всіляку видимість. Мир — це замирення законом і правом. Найнадійнішим способом мир можна досягати в політії. У стосунках між суверенними політіями миру досягти складніше, оскільки він передбачає, що ніхто не зацікавлений у шахрайстві, і не допускає принципових змін співвідношення сил. Та попри все це, у стабільній олігопо-лярній системі політії не перебувають одна щодо одної в природному стані та в стані дикої війни. «Згода політій» стає квазіполітією, яка спонтанно виробляє законодавство і право. У таких межах уможливлюються трансполітійні інституції, тобто колективні органи, які не належать до жодної окремої політії та виходять за межі їх усіх. Визначний приклад такої ситуації — католицька церква. Ще зрозумілішим і неминучішим є спонтанне виникнення мереж, які зв’язують проміжні точки та забезпечують обіг інформації, незважаючи на політичні розбіжності. Культурний ареал може стати інтегрованою мережею та отримувати від політичної фрагментації неоціненні переваги для індивідуальної та колективної творчості.

Важче буде оцінити психічний наслідок. Перемикання в тому чи тому напрямку від війни до миру зобов’язує до особливої психічної економії дружби й неприязні. Треба ставати здатним убити у воєнний час ворога, з яким, можливо, доведеться підтримувати дружні стосунки, коли мир повернеться. Це — тяжка психічна гімнастика. Професійним арміям громадян чи найманців займатися нею легше, ніж армії, яку набирають за загальним військовим обов’язком. Проте саме такі армії піднеслися на гребінь популярності після того, як французи довели ефективність масового набору рекрутів, а їхні суперники наважилися на те ж саме. Націоналістична ідеологія теж ставала в пригоді, щоб пом’якшити психічний дискомфорт народу, переконуючи його, що ворог у воєнний час не перестає бути ним і в час мирний. Але надмірно вдаючись до цієї ідеологічної настанови, громадяни політій-націй наражали олігополярну схему на небезпеку застопорення чи «сходження з рейок».

Контакти, які культурний ареал встановлює з зовнішнім світом, мають надзвичайні особливості. Імперія схильна до замикання після завоювання максимального ареалу. Замикання зводить до мінімуму ризики та вартість імперського контролю, і це надає йому політичного обґрунтування. Існує також і культурне обґрунтування, оцінити яке не надто й легко. Якщо цивілізація, коли брати це слово в певному точному значенні, — це найменш конкретний спосіб бути людиною, не переходячи до потенційної загальності, то еліти, у принципі, мають задовольнятися способом, який їх творить, уважаючи його за пристойний людський спосіб, від якого всі решта віддаляються, потопаючи в нелюдському й утрачаючи будь-яку привабливість. Європейці не уникли цього «спуску», адже вважати власні культурні особистості природними — це всезагальна людська властивість. Але те, що Європа не стала імперією, уберіг її від замикання з політичних причин. Не існувало жодної влади, яка могла б нав’язати таку замкненість. Вона могла бути тільки суб’єктивною та ґрунтуватися на зневажливому небажанні вважати гідними розгляду та інтересу інші тлумачення людського. За браком політичної замкненості на кшталт китайської чи японської європейці могли б вдатися до культурного замикання індійського чи мусульманського штибу. Цьому перешкоджала чи принаймні утруднювала вічна множинність політій. Стихійне ототожнення людьми своєї культури з природністю вело в Європі до змішування природності з англійською, французькою, італійською, іспанською та іншими культурами. Більшість таки пішла цим напрямком, але не зайшла ним надто далеко, бо попри те, що англійцям манери французів здаються дивними, приголомшливими чи смішними, а французи так само дивляться на англійців, і для одних, і для інших важко поставити під сумнів їхню спільну належність до людського роду.

Так само, як у Греції, та з тих же причин олігополярності та суверенітету політій, становище Європи вимагало спонтанного «етнографічного» сприйняття культурних реалій. Існує багато способів бути людиною, і кожен із них легітимний у своїй особливості та зрозумілий для того, хто хоче його зрозуміти. Такий підхід може призвести до ідеологічних викривлень, коли починають переконувати себе, або що людської природи не існує, або що якась інша культура є вищою. І так само цей підхід може укріпити здоровий глузд і зміцнити його впевненість у тому, що єдність людської природи не підривається множинністю та розмаїття її проявів і що не варто намагатися вийти з культури, в якій ви випадково народилися, щоб пристати до якоїсь екзотичної культури. «Подорожі», які нащадки англійських аристократів починають здійснювати на континент з XVII ст. і які стануть обов’язковим ритуалом для кожної молодої людини шляхетного походження, вписуються в цю спонтанну «етнографічну» перспективу.

3 цього не випливає, що така точка зору повинна торкатися всієї цивілізації та спонукати кидати цікаві й сповнені симпатії погляди на інші цивілізації. Стрибок може бути не спонтанним, але його полегшує те, що переходом слугують граничні поля культурного ареалу. їх можна вважати такими, що включені в законне розмаїття власної цивілізації, хоча вони при цьому виявляють достатньою мірою яскраву екзотичність, щоб слугувати містком до справжнього чужого. Для греків македонці могли бути культурними посередниками щодо скіфів, а жителі Криту — щодо єгиптян, континентальна частина Анатолії могла слугувати посередником щодо персів. Європейці могли здійснити цей досвід переходу в Іспанії і на Сицилії та познайомитися з мусульманською культурою. На південному сході континенту вони були в контакті з Візантією, яку поступово в 1300-1453 рр. заміняють османи. На сході культурні кордони Європи нечіткі й надають доступ до сибірських і степових племінних культур. Саме в контексті чутливості до іншого слід намагатися сприйняти шок від контакту з культурами американських індіанців. Зневага, пиха, жорстокість, байдужість, експлуатація — усі ці вияви контакту, дуже реальні й багато разів засуджені, не повинні змушувати нас забувати, що це — «нормальні» вияви зіткнення між різнорідними культурами, а також приховувати той надзвичайний і суто європейський факт реального й бувалого інтересу деяких європейців до американських індіанців. З цієї цікавості, яку важко було б знайти щодо інших культурних ареалів, в XVI ст. народилася етнографія, хоча, як свідчить Геродот, уперше вона з’явилася колись у Греції.

Справжнього чужинця можна побачити в чужинських землях, і його можуть навіть запросити до участі в союзі націй. Так, Османську Туреччину вводить в олігополярну гру король Франції Франциск I у 1536 р., щоб обійти оточення з боку Габсбургів, а Росія від часів Петра Великого — внаслідок суміжного розташування. Культурна відмінність Османської імперії цілковита. Відмінність росіян краще порівнювати з Візантією. Важливою є сама можливість запросити їх до олігополярної гри, за логікою якої учасники не повинні бути настільки сильними, щоб зламати рівновагу, й не мають бути культурно однорідними. Цю умову проти волі задовольнила Османська імперія, яка досягла своєї кульмінаційної точки й перейшла за неї в XVI ст., після чого починається її повільний занепад. Щодо Росії — дивного й унікального прикладу імперської політії, створеної з різних клаптиків у пустелі абсолютною ієрократією за моделлю Передньої Азії, то вона постійно й не бажаючи того погоджувалася з цією умовою, увесь час відстаючи від Європи, уперто прагнучи надолужити відставання та постійно зазнаючи в цьому поразки. Хай там як, а культурна відмінність зовсім не викликала ворожнечі та намірів відкидання, а дозволила поширитися «турецькому», а захопленню російськими речами дала змогу проявлятися аж поза межами розумного, починаючи з Вольтера та його захвату від «просвітленої» політики Катерини II. У моді були й інші культурні екзоти: сіамці за Людовіка XIV, перси — періодами, що повторювалися, з виявом жвавішого інтересу, коли османська загроза радила об’єднуватися з Сефевідами чи їхніми наступниками, китайці — з чергуванням сплесків і падіння інтересу до них, японці — після їхнього відкриття до світу та Мейцзи.

Інший вид контактів європейців зі справжнім чужим менш миролюбний, але він мав вирішальні наслідки для людства. Трансполітійне становище унеможливлює авантюру зі створенням імперії, і, що набагато важливіше, політичні дієвці переконані в цьому. З огляду на це, в яких же явищах мав би відобразитися й виразитися підйом «соціальної енергії» в Європі? Поняття це нечітке, і ним важко оперувати, але можна триматися емпіричного констатування, що традиційні суспільства переживають злети й падіння в своїх колективних діях, підйоми й розквіт або ж занепад і декаданс. За ці процеси, що відбуваються в історичному матеріалі, відповідають політичні чинники, якщо шукати їхнє пояснення досить далеко, але оскільки вони проявляються, зокрема, через демографію та економіку, то важко визначити внесок кожної зі сфер. У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживає період вибухового підйому в усіх станах — демографічному, економічному, релігійному, технічному тощо. Згодом, у ХІV-ХV ст., настає період епідемічних і демографічних катастроф у їхніх найжахливіших проявах. Помітне пожвавлення, яке починається з другої половини XV ст. і в XVI ст., переривається серйозним спадом у XVII ст., що триватиме аж до 1730 р., коли доводиться з великими зусиллями боротися з наслідками похолодання клімату, воєн, епідемій, заворушень, меркантилізму та фіскальної системи. З 1730 р. демографічне пожвавлення, подібне до вибуху за середніх віків, хіба що за винятком Франції, і техніко-економічні зміни знову надають Європі колективного тонусу.

Проте великі поштовхи соціальної енергії не привели, як це ставалося в інших місцях, до конвекційних процесів культурного ареалу, які виражалися б у політичних діях з імперського об’єднання, а давали імпульс до дій за межами Європи. Традиційна історія зафіксувала три визначні спалахи: хрестові походи ХІІ-ХІІІ ст., великі відкриття XVI ст. і колоніальний імперіалізм ХІХ ст. Якщо подивитися на них під кутом зору історії людства, то ці три поштовхи в підсумку зв’язали між собою всі традиційні історії, які відбувалися впродовж попередніх тисячоліть, і змусили до культурного стрибка ті природні історії, що затрималися. Вони об’єднали історії людства в єдину історію, що стала на шлях актуалізації. Перед кінцем XX ст. це вже не була єдина історія, а сполучення з європейцями та через європейців усіх історій. Хрестові походи відновили зв’язок з Передньою Азією. Великі відкриття встановили зв’язок з Америкою, Індією — якої грецькі мандрівники ледь торкнулися за часів царства Ма-ур’я наприкінці IV ст., слідуючи за Александром, — та Китаєм. Імперіалізм завершив вихід планети зі стану окремих анклавів, а далі, перетворивши на якийсь час зв’язки на узи підпорядкованості, призвів до руйнування традиційних суспільств, до бунтів у колоніях і нав’язав усім становище, коли за неможливості повернутися назад єдиний вихід — це втеча вперед і наосліп на новому етапі людської пригоди.

Монархії

Специфічний політичний режим європейських королівств — це поміркована ієрократія, поширена в доімперсько-му світі, тоді як на трьох інших ареалах — імперіалізованих або у вічному процесі імперіалізації, — усі ієрократії мають тенденцію до Абсолюту. Європейський виняток не можна приписувати еволюційній затримці та пережиткам первісних часів. Пояснення цьому слід шукати в неімперіалізації. Чим неімперіалізація та олігополярність Європи сприяли у вирішальний, якщо не у винятковий, спосіб створенню або збереженню трьох підвалин ієрократичної поміркованості, як от легітимності, законності та контролю влади короля?

Легітимність ієрократії характеризується трьома формами, які не властиві їй, але які вона визначає по-своєму. Ідеологічна легітимність ґрунтується на уявленнях, які подаються людям для обґрунтування не ролі, а її виконавця. Особа та династія, що претендують на владу, повинні переконати підданих не в тому, що королівству потрібен король, який би ним опікувався — можна постулювати, що це питання було вже давно вирішене, і всі або ті, з ким слід рахуватися, упевнені, що політії потрібен король, як сім’ї — батько, а стаду — пастух, — а в тому, що ця особа і ця династія мають легітимне право на здійснення цієї функції. Християнська історія завжди звертається до Біблії, і цей бік прив’язує її до азійської традиції суверена та династії, обраних якимось божеством або Богом. Ця традиція не йде аж до обожнення царя, за винятком Єгипту. Римський приклад реалістичніший. Незчисленні воєнні перевороти, які позначили собою історію імперії, підсилювали думку, що божим обранцем є той, хто переміг у битві за владу. Обидві концепції можна, на перший погляд, легко узгодити між собою. Досить постулювати, що шлях божого обрання проходить через змагання кількох кандидатів. У первісному світі такий підхід практикували часто. Проте цей аргумент не діє або діє погано проти божественної трансцендентності, про яку твердить Біблія, і ще гірше — проти євангельської проповіді любові. Приклад варварів спрямований у зовсім інший бік. У ньому наголошується на договорі між найпершим та рівними йому, і договір цей укладається на вигоду обом сторонам. Хто буде найпершим? Той, кого призначають рівні йому з огляду на його явні переваги, або той, хто сам пропонує себе і чия кандидатура затверджується рівними? Можливі всілякі варіанти, від невідпорної дії особистої харизми аж до демократичного чи квазідемократичного делегування влади.

Ці три схеми, так-сяк сполучені, аргументовані в більш-менш переконливий спосіб і акцентовані в той чи в той бік, привели до середньовічної концепції двох влад — влади папи та влади імператора, співпраця яких сприяє спільному благу та спасінню. Що має статися за відсутності імператора, бо відсутня й сама імперія? Одним із наслідків, цілком чужим ідеології, є те, що з огляду на неімперіалізацію, князі й королі вже не змагаються між собою за виняткове становище. Відсутність змагання дає кожному шанси довше втриматися на своєму місці. Ці шанси перетворюються на гарантії, коли за середніх віків стихійно помінялася концепція легітимності на користь князів при владі. Зазначена зміна відбулася стихійно, адже ієрократичному режимові потрібне ідеологічне узаконення, а наявна ідеологія настільки добре підходить для цієї мети, що немає сенсу шукати іншу. Вона тим краще влаштовує можновладців, що в ній поєднуються три різні традиції і завжди залишається можливість підкреслювати важливість однієї з них порівняно з іншими.

Отже, політії стають дедалі стабільнішими в своїх межах, а відповідно князі міцно тримаються на своїх місцях. Усередині кожної політії зміцнення королівств призводить до ліквідації всіх конкурентів на користь лише одного. Переможцеві, коли він позбувся внутрішніх конкурентів, немає підстав боятися конкуренції ззовні. Олігополярна гра закликає до оборонної стратегії та сприяє стабільності. Небезпека того, що зникне політія, а разом з нею і правляча династія, дуже мала, якщо вона взагалі існує. Залишається визначити, хто фактично посідає місце. Відповідь лежить у самому запитанні: місце посідають ті, хто його вже обіймав під час консолідації королівств, виринувши переможцями з феодального змагання. Згідно з промовистою формулою Франції, король — це імператор у своєму королівстві. Кожний король є імператором у кожному королівстві й кожен завдячує цією неприступною ідеологічною позицією олігополярності та ліквідації позиції християнського імператора в можливій європейській імперії.

Легітимність монарха має також афективну підвалину. Еліта й народ прив’язуються до наявної династії та платять їй твердою вірністю, не тільки заснованою на ідеологічних аргументах, а й такою, що мобілізує пристрасті, емоції, почуття. Як пояснити ці емоційні узи з огляду на те, що вони є емпіричною даністю? Слушне пояснення виходить безпосередньо з олігополярності та прив’язує афективність до війни. Рух до олігополярності та її утвердження через зміни балансу між олігополюсами призводили — на цілковиту відміну від імперського миру — до частих воєн, перетворивши війну на постійну турботу й основну діяльність. Аристократична еліта дістає свою легітимність і своє виправдання у військовій професії, якщо вона слугує колективному благу. З відновленням і зміцненням королівств спільне благо стає благом політії, до якої належить еліта. Найперший розрахунок цієї військової еліти веде її до думки про об’єднання з легітимним князем цієї політії з тієї очевидної причини, що й він теж опікується спільним благом. З цієї точки зору, на короля дивляться як на командувача військом.

Щодо народу та різночинної еліти, для яких війна не є їхнім призначенням і які ризикують зазвичай постраждати від її негативних проявів, то вони, як і всі люди, прагнуть миру. Вони можуть розраховувати чи сподіватися жити максимально убезпеченими від війни та її наслідків тільки тоді, коли король зберігатиме цілісність політії й уберігатиме її від нападів. Війна та її постійна загроза постають як потужний стимул убачати в суверені захисника й оплот, згуртовуватися навколо нього, щоб максимізувати безпеку. Безпека має глибокий психічний резонанс, адже найперший досвід — це крихкість живого, а другим — неподоланність людських негод. Аналогія з батьком тут виглядає цілком переконливою за умови, що її не вестимуть за межі припущення, що всі вожді в усіх позиціях можуть навіювати відчуття безпеки та діставати з нього міцну емоційну легітимність.

Легітимність короля має також і політичний аспект у тому сенсі, що вона вкорінюється в мету політики, прагнучи означеного цією метою спільного блага. Війна постійно стоїть на порядку денному і мобілізує головні зусилля апарату влади. Але домінантною стратегією є оборона, і це віддаляє війну від боротьби на життя чи на смерть, наближаючи її до ролі знаряддя втримання здобутого. В олігополярному контексті війна стає засобом миру — у сенсі, відмінному від того, який вона здобуває в контексті імперії. У контексті імперії війна веде до результату, коли мир забезпечується внаслідок зникнення воювальників. В олігополярному контексті війна повинна підтримувати маневри, які ведуть до тимчасового балансу, коли воювальники вважають, що в них є гарні підстави більше не воювати... тимчасово. Піддані мають сприймати королівську владу як владу, яка стоїть на службі зовнішньої безпеки й миру.

Існує ще один, більш тонкий, але не менш вагомий аргумент. Війна — це силовий конфлікт між політіями. Коли війна відбувається постійно між стабільними і чітко окресленими політіями, народжується виразна тенденція до зосередження насильства на цьому політичному рівні. Насильство, яке може вибухнути всередині політії між її складовими частинами, здатне підірвати військову ефективність цілого, живлячи міжусобні конфлікти. Звідси починається невтримний підйом до позиції, з якої оголошується нелегітимним всяке насильство, здійснюване нелегітимною політичною владою. Внутрішній політичний простір розглядається як простір для замирення, який виводиться з-під насильства. Війна та її виключне ведення князем відповідають дедалі адекватніше вираженню політики та її мети, як от контроль насильства, його усунення зі стосунків між членами однієї політії, його застосування до злочинців і його перенесення на стосунки між політіями. Цей аспект політики входить до самої її суті як мирне розв’язання конфліктів. Те, що король отримує монополію на їхнє ведення, надає йому беззаперечну легітимність. Її можна заперечувати, тільки якщо скористатися ідеологією, згідно з якою, як твердять прихильники монархії, вона єдина може ефективно виконувати цю справу. Така претензія ідеологічна, бо вона неправильна: природний режим політичного краще вписується в демократію, ніж навіть у помірковану ієрократію. Венеція, Сполучені Провінції, Швейцарія контролювали насильство ще краще, ніж Англія, Франція, Іспанія чи Пруссія.

Одна з найвизначніших особливостей політичного укладу в традиційній Європі — це важливість права та реальність механізмів і процедур, які дозволяють забезпечити його дотримання, у тому числі й проти князів. Генеалогію цього явища можна простежити двома шляхами: один із них сягає писаного римського права — продукту полісу з аристократично-олігархічним режимом, санкціонованого імператором, у цьому випадку Юстиніаном, — а другий веде до звичаєвого германського права — виробленого в племенах і в аристократичних громадах. Прямуючи цими шляхами, можна відтворити історію права в Європі й зрозуміти справжнє питання: чому римське та звичаєве право були збережені й розвинені сучасними монархіями так, що вони навіть отримали заслужену назву «правових держав»? Відповідь нам дають феодалізм і олігополярність.

Феодалізм і право тісно пов’язані між собою. Васальні зв’язки явно і за своєю суттю договірні та чітко визначають взаємні права й обов’язки васала і сеньйора. Своєю чергою та всупереч очевидності кріпацтво теж базується на договорі. Це — соціальний стан або становище, визначене юридично, де також визначаються права й обов’язки. Кріпак — це не раб, для якого, принаймні в римській, а надто в грецькій практиці, було притаманно перебувати «поза законом». Статус визначає поліс і ще те, що стан людини майже ототожнюється з громадянством і належністю до полісу. Якогось метека[21], вільну людину, яка мешкає в полісі, не будучи його громадянином, сприймають не як людину в загальнішому плані через те, що він не вписується в індивідуальні особливості полісу, а як жертву обмеження істоти, оскільки він не має доступу до політичної діяльності, яка означує людину. Але цей метек є зазвичай громадянином іншого полісу, з якого він виїхав, і з огляду на це він усе ж таки належить до людського роду навіть зі зменшеним статусом. Раб, навпаки, уже не громадянин жодного полісу й ніколи ним більше не стане, бо це — пляма, яку неможливо стерти. Це соціальне прокляття без можливого покутування пояснюється, можливо, обґрунтуванням, запропонованим Гегелем: грецький раб — це грецький військовополонений, тобто громадянин, який віддав перевагу нелюдському життю перед славною смертю. Європейський феодальний кріпак у жодному разі не раб, це — юридична особа. «Друге кріпацтво», яке розвивається у Східній Європі, а надто в Росії з XVI ст. у великих помістях-господарствах аристократії та апарату царської влади, неправильно дістало назву «кріпацтво», оскільки воно визначає статус кріпака, який вочевидь наближається більше до статусу раба, ніж кріпака в Західній і Центральній Європі шістьма віками раніше.

Вихід із феодалізму і сам цей процес зовсім не ліквідують стійкість впливу права, а навпаки, продовжують і розвивають її. Вихід із кріпосницького ладу відбувається під тиском нових економічних можливостей, скористатися з яких зацікавлені всі дієвці. Проте він відбувається не безладно, а з дотриманням норм права. Такий уклад народжує комунальні свободи сіл і міст, причому ці свободи викладаються і затверджуються в ретельних правових документах. Завдяки ним села стали своєрідними маленькими республіками, де селяни могли впродовж віків опановувати керування спільними справами. Завдяки цим свободам міста (паралельно з розпадом центральної королівської влади) змогли стати полісами й відтворити для себе найплідніший і найславетніший досвід античності. З іншого боку, власність на землю, яку ніколи не скасовували й не віддавали в сеньйорію, постає в своїй концептуальній чистоті як «те, що притаманне приватному дієвцеві» і виражається в угодах, засвідчених нотаріусом — чиї книги є унікальною документацією для істориків, унікальною тому, що в усіх інших місцях власності важко вийти на свою концептуальну чистоту і їй не потрібні нотаріуси, — про купівлю, продаж або передавання в оренду. Думка, що король міг би бути власником королівства, така звична і банальна для інших культурних ареалів, цілком чужа для європейських монархій. Надзвичайним і повчальним свідченням цього є те, що король також власник, але в приватному порядку, як представник певного роду.

Вихід зі стану феодальної сеньйорії відбувається під тиском війни. Урешті-решт, вона визначає останніх переможців — князів при владі в означених політіях — і створює їм легітимне становище. Вона також спонукає сеньйорів приєднатися до переможців, щоб скористатися вигодами перемоги. Отже, монархічна «реконкіста», за деякими винятками, — це не завоювання, яке остаточно ліквідує переможених і залишає життя тільки переможцям. Ідеться радше про суто політичне просіювання, за допомогою якого розподіляють права й обов’язки для кожного. У результаті такого сортування за королем закріплюються права війни і миру, правосуддя, законодавства, оподаткування, тобто права, які виражають сутність громадської сфери. Панівне місце посідає концепція, за якою спільне благо й громадська сфера підпадають під опіку короля. Вже з самої причини згаданого «просіювання» ця концепція виходить за межі ідеологічного статусу та спрямовується на повсякденні реалії. Проте, оскільки громадська сфера означена, визнана і довірена кому слід, то все, що не громадське, виходить із-під влади цієї особи й належить до приватної сфери. Те, що належить кожному — окремій особі чи групі, — належить йому юридично та залишається його власністю. Приватна сфера в монархічній Європі — це не те, чим громадська сфера нехтує або технічно нездатна контролювати й порядкувати, це — законна царина соціальної діяльності, неодмінне доповнення якої — громадська сфера. Найуражаючим свідченням цього поділу на громадське й приватне є система оподаткування й те, що князі не можуть стягувати податки на власний розсуд, а повинні отримати згоду платників. Такий механізм адекватно відбиває відмінність і взаємодоповнюваність громадського й приватного: спільне благо може фінансуватися тільки за рахунок стягнень із власності приватних осіб за їхньою згодою.

З іншого боку, відновлення монархій уникає імперіалізації та примушує переможців до олігополярної гри. Ця гра обмежує здійснення влади між монархами, адже кожен може здійснювати її тільки за умови балансу всього цілого. Крім того, щоб підтримувати олігополярну гру, кожний монарх потребує активної підтримки вірних йому людей і народів. Для досягнення цього результату він має переконати їх, що здійснює владу на користь спільному благу. Загалом ми маємо усвідомити, що впродовж близько півтисячоліття справлявся невідпорний тиск на користь делегування влади знизу і блокування процесу делегування на певному рівні, на рівні королів, бо олігополярність зупинила просування до імперського возз’єднання. Якби таке возз’єднання було досягнуте, то воно спровокувало б неподоланне обернення делегування влади вже не знизу вгору, а згори вниз. Така інверсія означає перехід від ієрократії помірності до абсолютизму.

Олігополярність має прямий зв’язок з правом. Оборонна стратегія та довготривалий баланс, який вона нав’язує, створюють квазіполітійний простір. Він характеризується дво-чи багатосторонніми переговорами та їхніми накопиченими результатами. Результати набувають юридичної форми, яку вихід із феодалізму й усюдисущий вплив права роблять природною та спонтанною, так само як вони спонукають дієвців приймати їх і погоджуватися бути зв’язаними ними.

Але ієрократія — це не демократія. Її природна схильність — досягти абсолюту та звільнити політичну владу від усіх пут, що утримують її в помірності. В Європі помірність не була обрана монархіями, її нав’язали їм конкретні умови та історична спадщина. Ідеологічне висловлення стриманості щодо відмови від абсолютизму можна знайти в доктринах «державних інтересів», які розквітають із XVII ст. Думка, що вищі інтереси держави можуть виправдовувати порушення права й закону, як усередині країни, так і за її межами, має сенс тільки для влади, занепокоєної тим, щоб надати собі хороші приводи для того, аби позбутися контрвлади, яка їй заважає. Щоб досягти успіху в цьому ідеологічному самозванстві, треба було трансформувати державу (за межами її статусу громадської сфери, що опікується спільним благом) в абстрактну одиницю, яка слугує певному загальному інтересові, відмінному від приватних і спільних інтересів, а згодом прийняти як само собою зрозуміле, що питання цієї одиниці та загального інтересу слід покласти на самопризначе-них компетентних осіб. Ця доктрина, прямо протилежна цілям політики і духу помірних монархій, які вийшли з феодалізму, спокушала інтелектуалів і слугувала їм ідеологічним випробувальним полігоном під час підготовки смер-тельніших рецептів.

Позитивний внесок олігополярності в контроль за королівською владою можна визначити трьома основними аспектами. В олігополярній грі кожна політія має брати активну участь, а щоб ця участь була активною й ефективною, вона потребує активної підтримки з боку народу й головно з боку еліти. Монарх, якому спаде на думку посваритися зі своїм дворянством, опиниться в слабшій позиції, порівняно зі своїми розумнішими конкурентами, а якщо він наважиться знищити його, то втратить життєву опору. З іншого боку, аристократія, яка пишається своєю самостійністю та впевнено вважає, що королівський рід є лише першим, легко стає на диби і виражає непокору. Непокора може йти аж до альянсів із ворогами короля, як це деякі французькі аристократи без вагань робили ще за часів фронди. Таку їхню поведінку, яка сприйматиметься як зрада тільки після міцного утвердження королівств і монархій, не можна було терпіти, адже політія через це ставала набагато слабшою перед зовнішнім оточенням. Раціональним виходом було здобути підтримку більшості та сурово карати тих, хто не усвідомив зміну правил гри. Але якщо король спирається на дворянство, він надає йому також змогу відібрати цю підтримку, а це рівнозначно згоді на певний ступінь контролю за його політичними ініціативами.

Другий аспект внеску олігополярності в контроль за владою короля пов’язаний із потребами, що випливають із логіки війни. За умов олігополярності війна завжди стоїть на порядку денному. А оскільки вона підпорядкована логіці крайнощів, то кожний зацікавлений перевершити іншого. Оборонна стратегія рівноваги дещо змінює цей висновок і змушує кожного не перевершувати іншого, а бути таким самим, як найкращий з усіх. Зважаючи на те, що технічні інновації неминучі й ніхто не в змозі запобігти їхньому поширенню чи контролювати його, система гри нестримно штовхає кожного гравця до раціоналізації апарату та ведення війни. Військова справа зазнає в ХІV-ХV ст. глибоких змін з використанням вогнепальної зброї, розвиток якої не припинятиметься аж до кінця XX ст., коли, не виключено, відбулася нова зміна і з’явилася «розумна» зброя. Вогонь дозволяє піхоті бити кавалерію, і роль піхоти обумовлює зміни стратегії й тактики.

Згадане перетворення сприяло політичній розважливості.

Вона переносить акцент на якість армій як колективного дієвця, здатного виявляти волю, розумність і енергію. Перебудову можна провести більш-менш вдало за трьома організаційними схемами. Згідно з механічною схемою, кожна особа розглядається як спеціалізована деталь у машині, розробленій інженером. В органічній схемі індивіди згруповуються в функціональні органи саморегульованого організму. Схема третього порядку визначає їх як проміжні ланки — «реле» — в інтегрованих мережах, здатні опрацьовувати інформацію, необхідну для дії. Насправді людська організація ніколи не може зупинитися на якійсь виключній схемі. Реалістичнішим виглядає тривимірний простір, де в кожній організації комбінуються три схеми з більшою або меншою вагою кожної з них. Організація досягає дедалі вищих можливостей обернення індивідуального на колективне, віддаючи перевагу третій схемі, оскільки реле й мережі взаємно збуджуються, щоб примусити індивіда слугувати групі, а групу — індивідові. Що більш мережевий характер має організація, то більше вона спирається на автономність індивідів-реле. Це судження веде нас до формулювання у вигляді теореми: ефективність організацій є функцією свободи дієвців, які її складають, їхньої здатності обирати правильні розв’язання після обмірковування. Динамічне й активне громадянське суспільство краще відповідає цій умові. Воєнні потреби показували європейським монархіям, що в їхніх інтересах — аби рівнятися на кращих, — набирати в офіцери аристократів, самостійних і завжди готових обстоювати свою самостійність, а в унтер-офіцери — людей з народу, звиклих вести власні справи. Армія, яка складається з вільних людей, ефективніша за армію рабів. Генерал, який командує вільними людьми, зацікавлений у тому, щоб вони залишалися вільними, і зробить собі погану послугу, якщо прагнутиме закріпачити їх.

Ще один менш тонкий і менш славний внесок олігополяр-ності в контроль за королівською владою може бути пов’язаний із системою оподаткування. Війна коштує дуже дорого, і вартість її не піддається контролю, оскільки вона задається системою гри. Для фінансування війни королі повинні зміцнювати податкову систему. Це — потужний стимул для просування лінією адміністративної монархії за ЛюдовікаХІV. Але економіка має невисоку продуктивність, і податкові надходження швидко досягають своєї межі. Таке становище може сприяти контролю за королівською владою двома шляхами. Згода на сплату податку є обмеженням, успадкованим при виході з феодалізму. Завжди бідні королівські бюджети, для яких увесь час доводиться шукати нові види надходжень, примножують нагоди, аби зажадати від підданих згоди на податок, і перешкоджають тому, щоб цей звичай забували. З іншого боку, податковий тиск призводить до народних повстань, які цілком можуть знайти підтримку в аристократів. Крім того, що монархічна влада підриває їхню самостійність, вони живуть за рахунок орендної плати чи ренти, яка надходить з того самого джерела, що й королівські податки. Королівська податкова система та її неминучі перегини змушують еліту й народ утворювати альянси проти королівського апарату. Контроль над цим апаратом підноситься на більш високий щабель пильності та ефективності.

Найвищими результатами всіх цих одвічних процесів є адміністративні монархії в тому вигляді, в якому вони народжуються після Тридцятилітньої війни в усій Європі, хіба що за винятком Сполучених Провінцій та Швейцарії. Еліта й народ надають цей статус династіям, що міцно укріпилися в стабільних і визнаних політіях, в яких вони займалися державними справами та якнайменше втручалися в справи громадянського суспільства.

Цивілізація

Яку форму неімперіалізація та олігополярність надали європейським культурним потокам? Відповідь на це запитання можна розділити на дві частини, а саме — виявлення форми та наслідки форми щодо матеріалу.

Олігополярність виражається у великій кількості панівних проміжних етапів, по одному на сталу політію, включену в трансполітійну гру. Ними є монархії, які опікуються державою та спільним благом. Панівні проміжні етапи посідають місце, яке дає їм змогу контролювати більшою чи меншою мірою, прямо чи опосередковано культурні потоки в обмежених границями даної політії. Проте жодна політія чи монархія не може контролювати потоки поза межами своєї влади, хіба що всі вони домовляться про таке між собою. Може статися також, що якась політія посідає гегемонне положення. Воно може бути тільки тимчасовим і перехідним, оскільки олігополярні механізми перебалансування спрямовані на підрив гегемонних позицій, а про те, що час завжди веде до змін у основах гегемонії, годі й казати. Попри все це, протягом того часу, що триває гегемонія, контрольовані цією монархією потоки можуть наповнювати проміжні пункти далеко за її межами.

Потрібно також ураховувати характер політичних режимів. Це — помірковані ієрократії. Як ієрократії, монархії потребують ідеологічного союзу з релігійними органами. Проте їхня поміркованість обумовлюється самоорганізованим громадянським суспільством і ефективною контрвладою. З одного боку, держава не в змозі через це нав’язувати суспільству абищо: центральне керування інформаційними потоками можна успішно здійснювати, тільки якщо громадянське суспільство погоджується з їхнім змістом, а це рівнозначно наданню йому контролю та права нагляду за цими потоками. З іншого, вирішальнішого, боку, громадянське суспільство теж неабияк здатне виробляти інформацію та поширювати її в недержавних мережах. Політична та ідеологічна влада стає звичайним передавачем і приймачем інформації.

З урахуванням усіх обмежень, які тяжіють над європейською моделлю, її можна зобразити таким чином. Її загальна структура — федеративна та складається з чотирьох рівнів. Нижній рівень посідає народ. Він отримує інформацію від верхніх рівнів, пристосовує її до власних потреб і вводить у незапам’ятний культурний скарб, де знаходяться також його творіння. Наступний рівень посідає провінційна еліта, яка перебуває в прямому контакті з основною елітою Двору та Міста, а ця, своєю чергою, зважає на культурне вогнище, домінантне на цей момент у тому чи тому класі інформації — релігійної, ідеологічної, музичної, живописної, архітектурної тощо. Наведена федеративна структура вирізняється трьома характерними рисами. Вона — багатоголова, оскільки панівних вогнищ стільки, скільки є активних мереж, а їхній ступінь злиття в єдине вогнище може змінюватися до нескінченості. В одному центрі, скажімо, процвітає теологія та поширює свій вплив на всі інші, там розвинені дослідження санскриту, тут — живопис і т.д., а один великий центр може фізично об’єднувати всі такі вогнища. Між повним географічним розсіянням центрів і їхнім зосередженням в єдиному місці можливі будь-які проміжні ступені, і це ніяк не позначиться на багатоголовій структурі.

Структура також поліморфна, оскільки тільки загальний результант штовхає європейську мережу до багатостороннього, федеративного, плюралістичного полюсу, тоді як кожна складова може знаходитися в будь-якій точці континууму й самостійно долучитися до унітарного полюсу. Який-небудь «мандарин» у тій чи тій науці може спромогтися контролювати її парадигми та проблематику, ставши офіційним ученим, але він може цього досягти тільки в межах політії, бо поза її межами він більше не в змозі діяти на політичну владу.

Зрештою, ця структура максимізаційна з двох причин. З одного боку, зростає аж до майже цілковитої впевненості ймовірність того, що таланти будуть виявлені й спрямовані до тих рівнів структури, де вони зможуть якнайкраще проявити себе. З іншого боку, нова інформація може виникнути в будь-якій точці структури чи увійти до неї та використати три вирішальні переваги для вираження свого потенціалу: вона може рухатися по горизонталі й по вертикалі всією структурою та досягати зацікавлених реципієнтів у всій Європі; у неї багато шансів цілковито продемонструвати свій потенціал під впливом змагання між проміжними пунктами; її не можна довічно ігнорувати й відкидати, адже в структурі немає жодної непереможної монопольної позиції.

Головний наслідок для самої європейської цивілізації — це діалектика тем і варіацій, спільна для всіх цивілізацій, але дуже чиста в цьому випадку та з певними характерними рисами. Діалектика притаманна цивілізаціям і випливає з самої їхньої природи. Це, власне, потоки культурної актуалізації, які можна віднести до якогось поля: поле дає теми, а їхня актуалізація подібна до варіацій. Зауважимо також, що розглядувані цивілізації тягнуться на тисячоліття та на мільйони квадратних кілометрів, а це означає варіації в просторі й у часі на спільні теми, бо інакше цивілізація не мала б жодної реальності. Слід виявити те, що вирізняє європейську діалектику й що можна віднести до мережевої структури. Найпомітнішою рисою є те, що не існує власне європейської актуалізації, а відбуваються різні процеси актуалізації в Європі. Ця особливість пояснюється безпосередньо відсутністю імперії, єдиної столиці, двору. У цьому контексті теми залишаються потенційними і можна виявити тільки індуктивним способом, виходячи з різноманітних варіацій. Неможливо вказати на романські, готичні чи барокові архетипові церкви, імітацією чи похідною яких були б різні провінції: існують тільки провінції. Так само ніде ми не знайдемо романтизму, висловленого в його визнаній автентичності: ми знаходимо тільки національні — англійські, німецькі, французькі... його вираження. Ці реалії краще помітні на тлі порівняння з відмінною ситуацією. Говорити про єгипетські храми буде точніше, ніж про храми в Єгипті, оскільки класичною була визнана якась одна модель, яку потім копіювали. Можна було б побудувати єгипетський храм, який би чітко впізнавали будь-де в світі, і в той же час жоден архітектор не зміг би побудувати ніде романську церкву: він мав би спроектувати її південно-французькою, пізанською, овернською тощо, якщо не вигадати якусь нову варіацію або не скотитися до якогось комбінованого проекту. Ця ситуація залишає творцям більшу свободу творчості, оскільки вони не прикуті до вираження, що сприймається як класичне, і не повинні його імітувати. Вони можуть більше зосередитися на розробці можливостей, які містяться в темі, користуючись більш широкою свободою маневру. Отож, знімається зауваження, яким заперечувався б той очевидний факт, що потрібна була таки вихідна точка і якийсь первісний вияв: романський стиль у якомусь місці, готика в Сен-Дені та бароко церкви Ісуса в Римі. Це все правильно, але Сен-Дені та церква Ісуса — це прориви, котрі успіх негайно перетворює на варіації: готичні споруди в Іль-де-Франс і римське бароко.

Згадана основоположна особливість розвивається в інший рисі. За браком актуалізованих тем варіації постають не стільки як розвиток у часі однієї теми, скільки як сучасні варіації на спільні теми. Культурне виробництво набуває через це вигляду констеляцій, які йдуть одна за одною. Вони дуже помітні в історії живопису. Китайський живопис від часів Сонг (важко дійти далі через малу кількість творів, які збереглися, але ті, що були збережені, репродуковані чи описані, наводять на думку, що наше твердження стосується всього живопису, пейзажного зокрема, від його витоків у міждинастійну епоху, що тягнеться від кінця династії Хань на початку ІІІ ст. і до приходу династії Тан на початку VII ст.) до його нинішнього ренесансу викликає в профана відчуття екстраординарної єдності, в яке аматор і фахівець легко можуть увести варіації залежно від епохи та митця. Ці варіації виглядають радше як відхилення від заданих моделей, відхилення, які то уповільнюються аж до академізму імітації, то прискорюються з нагоди зміни династії чи появи впливового новатора. Цей повільний, обережний ритм розробки можливих варіацій різко контрастує з європейським ритмом. Живопис у Європі після його відділення від візантійського стилю в другій половині XIII ст. і до його нинішнього стану позначений двома головними рисами. Одна настільки сильно штовхає його до розробки відкритих тем, що потрібні надзвичайні зусилля, щоб упевнитися, що Джотто і Мане, Пуссен і Сезанн, Рюйсдал і Моне... належать до однієї і тієї самої традиції. Друга ділить розробку тем на періоди, школи, рухи, кожний з яких можна ясно вирізнити навіть за умови, що ми бачимо витвори через окуляри, побудовані історією мистецтва. Історія мистецтва повинна підкорятися вимогам педагогіки й композиції, акцентуючи контрасти, пом’якшуючи переходи та маскуючи розмаїття, наявне в один і той самий період.

За відсутності моделі, нав’язаної панівним центром, варіації можуть розвиватися з більшою свободою. Вона робить варіації чутливішими до чинників, які не мають органічного зв’язку з цією культурною продукцією. І знову типовим виступає живопис. Інтелектуальний ренесанс відриває його від візантійської ікони. Реформа церкви кладе край школам і пошукам, що ведуться в країнах, які перейшли в протестантство. Секуляризація прирікає релігійний живопис за браком замовлень. Незалежність, політична свобода, певна уніфікація умов, протестантство, економічний добробут і законна гордість за ці успіхи накладають свій відбиток на голландський живопис у XVII ст. у напрямку, який чудово висловив Гегель, говорячи про «свято мистецтва». Свобода у варіаціях збільшує також вірогідність того, що одна з них розвинеться в зміну й у докорінну інновацію. Стає неможливим писати так, неначе Караваджо ніколи не писав. Хоча він не був прибульцем і виразно вписувався в класичну і маньєристську лінію, але він вніс нове стосовно неї та проти неї. Обидва наслідки свободи змушують діалектику тем і варіацій рухатися нерівнішим і хаотичнішим шляхом і позбавляють її видимості органічного розвитку в часі. Європейська культурна історія — це історія в суттєвому сенсі слова водночас випадкова й збагненна. Вона ділиться на великі фази, щодо яких неможливо передбачити навіть у ретроспективному плані послідовні стани детерміністської системи. Але коли історія вже стала минулим, завжди з’являється можливість знайти слушні пояснення. Стверджуючи, що Чи-мабує повинен був привести до Кандинського і Мондріана, не можна переконати, що будь-яке фігуративне мистецтво має кінець кінцем стати чистим і вичерпати себе в абстракції. Легше переконатися, що абстракція може бути спокусою та виходом для митців, зваблених спекуляцією про мистецтво як абсолют або як шлях до Абсолюту в середовищі, просякнутому ідеологією генія та нав’язливо переслідуваному думкою, що його ключовою ознакою є оригінальність.

Виникнення й утвердження монархій у стабільних політіях штовхають у діаметрально протилежний напрямок, сприяючи або навіть нав’язуючи унітарну, ієрархічну, однобічну структуру. У кожному політичному контексті здійснюється тиск у напрямку класицизму, який потрібно імітувати і яким потрібно захоплюватися як таким, що його не можна обійти. Французька трагедія, досягши свого ідеального вираження в другій половині XVII ст., прийшла до стану, коли протягом століття тисячі авторів писали тисячі класичних трагедій, і всі вони зазнали колективної катастрофи, за винятком хіба що Вольтерового «Заїра». З цього перевертання культурної європейської моделі народжуються потужні регіональні традиції, які більше схожі на органічний розвиток у часі актуалізованих тем. Філософська, історіографічна, соціологічна творчість характеризується вираженою різницею стилю в англійській, французькій і німецькій традиціях. Англійський стиль проявляється в індуктивному підході, лаконічності, фактичності, заклику до здорового глузду, граціозності та манері торкатися чогось, не зачіпаючи його, яка може бути досконалою тільки в адекватному вхоплені предмета. Німецький стиль тримається за цю останню рису й прагне пояснювати її в максимально вичерпний спосіб: усе в ньому викладається та розбирається виходячи з самих основ. Французький стиль використовує дедукцію й частіше вдається до фігур риторики для продукування творів, які вирізняються зв’язністю й елегантністю творчого процесу. Це — стилі й варіації, які позначаються на формі, не торкаючись суті, ба більше, правдивості чи неправдивості того, що викладається. Можна в усіх трьох стилях побачити безглуздості й глибокі істини. Регіональні традиції, хоч якими б однобічними вони були, не мають змоги замкнутися на самих собі. Вони змушені відкриватися назовні та підкорятися інноваціям і змінам. Перетинання двох моделей: однієї, що домінує на європейському рівні, та іншої, більш впливової на рівні політій, надає варіаціям значного регіонального забарвлення, і при цьому не розкривається та не приховується той факт, що вони завжди прив’язані до суто європейських течій, народжених, своєю чергою, у тій чи тій політії.

Зупинимося ще на одній характерній рисі діалектики. Європейська модель з огляду на її чутливість до змін, що відбуваються в культурному ареалі, не є ні застиглою, ні жорсткою. Вона народжується поступово й розвивається протягом близько тисячі років — з XI ст. Її гнучкість дає змогу вирізнити окремі етапи й фази. Один зі способів розглянути їх та описати полягає в тому, щоб включити в гру дві полярні моделі та комбінувати їх у різних пропорціях. За такого підходу увагу привертають три послідовні стадії. На «середньовічній стадії», яка тягнеться від XI до XIII ст., феодалізм штовхає в бік багатостороннього, феодального, множинного полюсу, тоді як церква прагне досягти протилежного полюсу. Від цієї колізії виникають найсміливіші пошуки, розкидані по всіх напрямках, спрямовані й оздоблені єдністю не стільки експресії, скільки смаку й стилю. «Стадія відродження», ХІV-ХVІст., позначена і проходить під впливом політичної та монархічної реставрації, яка приводить у дію та прагне нав’язати унітарну й ієрархічну модель. Цей рух проявляється в краще вираженій і помітнішій регіональній диференціації. Проте, крім того, що рух усе ще гальмується невиразністю національних ідентичностей, з трансполітійної мапи Європи ще не зникли поліси з аристократично-олігархічним режимом. Міста-держави Північної й Центральної Гталії, Нідерландів і рейнських країн збільшують шанси того чи того з них стати вогнищем творчості та культурного впливу. Їхня кількість і надзвичайна гнучкість їхніх позицій сприяють тому, що багатостороння модель усе ще має широку перевагу. Урешті-решт, у «модерну стадію», яка триває від XVII до XIX ст., до Першої світової війни, модель досягає майже сталої рівноваги між двома тенденціями й переживає свій класичний розквіт. Усі великі рухи культурного пошуку одночасно європейські, оскільки їхні головні теми поширюються й приймаються всюди, і національними, оскільки ті, хто їх поширює і приймає, пристосовують спільні теми до регіонального клімату.

Другим наслідком може бути стихійний перехід від цивілізаційного до загальнолюдського. Ця гіпотеза народжується з того, що європейська цивілізація вирізняється відсутністю модерного вираження гуманізації, яке було б суто європейським. Може виникнути спокуса взяти християнство за європейське вираження як таке й ототожнити європейський ареал із християнством. Проте слід опиратися цій спокусі, адже або християнство спрямоване на всіх людей як представників виду, що і є його визнаним призначенням, і тоді тенденційне накладання Європи й християнства одне на одного в християнській вірі — цілковита історична випадковість, можливо, перехідна, або ж, оскільки воно розмістилося в Європі, то й саме відчуває на собі дію структурної моделі: важко було б виявити європейське християнство, нам зустрічаються тільки італійське, іспанське, французьке, німецьке християнство та ін., виходячи з яких, мабуть, можна було б вивести певну європейську манеру сповідувати християнство, але й не можна виділити в європейській реальності як окремий об’єкт. Цю парадоксальну ситуацію легше осягнути, якщо зіставити її з грецьким християнством: візантійське християнство впродовж майже тисячоліття мало окрему реальність, бо існувала Візантійська імперія.

Чи не могло б статися так, що якась варіація на певну європейську тему виявилася б зміною, яка виводить на все-загальну людину? Цей вихід може розвиватися двома різними напрямками залежно від того, сприятиме він пізнанню чи дії. Діяльність тут не зачіпається, оскільки, бувши замкненою в своїй особливості, вона не може досягти всезагальності: немає сенсу говорити про політичну, економічну, релігійну діяльність та інше взагалі. Реальний і справжній доступ до загальнолюдського може бути тільки пізнавальним і навіть, точніше кажучи, раціонально пізнавальним. Раціональність надає доступ до загальнолюдського, оскільки будь-яка істина однакова для будь-якого представника виду, якщо він користується своїми природними знаннями, щоб пройти своєю чергою шлях, який веде до неї. Усезагальна дійсність емпіричної раціональності менш чітка, ніж дійсність наукової та рефлексивної раціональності. Так, емпіризм, який за своєю природою діє індукцією, виходячи від екземплярів, які надає досвід і спостереження, залежить від окремого зразка. Якщо та чи та культура встановить лікувальні властивості тієї чи тієї трави, то висновок буде дійсним, безперечно, для всього виду — будь-яка людина, вражена цією хворобою, вилікується чи дістане полегшення від такого лікування, — але ця властивість настільки вписана в окремість, що існує найбільша ймовірність того, що вона не буде поширена й залишиться всезагальною тільки потенційно. Наука, навпаки, дозволяє пояснити, чому та чи та молекула має такі й такі лікувальні якості, що забезпечує їй найбільші шанси використовуватися всюди, якщо вона зіткнеться з надто численними економічними перешкодами чи не буде контролюватися групами тиску. Аналогічно філософська істина — статус якої важче зафіксувати з огляду на те, що рефлексивний розум спрямований на основи, — наприклад, твердження, що випадковість передбачає абсолютне, але природа абсолютного нерозв’язна, слушна для всього виду й для всіх його представників, які погодилися вчитися, щоб доступитися до неї.

Виходячи з цих передумов, можна уявити, що певна когнітивна варіація на когнітивні теми в Європі привела до перетворення, яке виявляється в ретроспективному плані дійсним не на рівні цивілізації — це було б звичайне пізнання на кшталт європейського, як у інших місцях ми стикаємося з пізнанням по-китайському чи по-індійському, — а на загальнолюдському рівні. Цей доступ до загального через випадковість може бути полегшений потенційним статусом цивілізаційного чинника в Європі. Дієвці, які включилися в процес пізнання, можуть покласти на себе зобов’язання аскетизму в напрямку до загального, прагнучи позбавитися своєї культурної індивідуалізації. Хоч як це парадоксально, але в європейському контексті аскетизму дотримуватися легше. Так, деякі вихідці з Мілета, Ефеса, Галікарнаса та інших полісів Іонії можуть пересвідчитися, що способи мислення, здобуті в їхніх рідних осередках, занадто обмежені, вони можуть зажадати піднятися на ширшу точку зору, досягти іонійського способу мислення, дійти до виділення грецької манери й, отже, вийти на суто людський рефлексивний принцип у тому сенсі, що, коли його виділити й систематизувати, його зможе перебрати будь-яка людина, без жодного особливого окультурення, якщо вона має потрібні природні здібності та навчилася їх використовувати. Потенційність культурного рівня реальності цивілізації полегшує доступ до також потенційного загальнолюдського рівня, оскільки обидва вони мають будуватися на основі одної актуалізації: якщо пощастить ухопити один, то з’явиться можливість ухопити й другий. І навпаки, коли рівень, що знаходиться по цей бік загального, актуалізується в реальній цивілізації, то, з одного боку, немає потреби будувати його абстрагуванням від окреміших актуалізацій, а з іншого — дієвці стихійно змішують цей рівень із людським і це перешкоджає будь-яким зусиллям у просуванні до просто людського. Нинішня можливість «культурно акліматизуватися» до китайської чи індійської цивілізації та взяти в них усі необхідні знання, щоб приблизно розбиратися в людських загадках, запобігає будь-яким зусиллям заглибитися чи поглянути вище в сенсі абсолютно людського.

Дія уможливлює зовсім інший спосіб узагальнення. Щоправда, ідеться не про власне узагальнення, а про зіставлення індивідуалізацій аж до можливого включення їх усіх. Цей спосіб народжується з того, що дія не має доступу до загального: вона, за своєю природою, особлива, а отже, культурно детермінована. Не можна побудувати святилище взагалі, воно обов’язково буде південнофранцузьким-романсько-хрис-тиянським або китайським-корейським-буддійським. Відсутність імперії та єдиного й одноманітного релігійного й ідеологічного апарату змогла запобігти нав’язуванню якоїсь моделі та сприяє дослідженню поля можливих форм. Рефлексивне знання можливих форм святилищ змогло вийти в Європі за межі поля, позначеного віхами протягом двох-трьох століть по наверненню Костянтина, щоб доступитися до практично незміренного поля можливостей, означуючи як святилище будь-який простір чи об’єм, відмежований у такий спосіб, що він дає змогу отримати нинішній досвід відокремленості священного від мирського. Але нескінчене розширення поля можливостей, доступного для дії, не робить його через це загальним у тому сенсі, в якому загальним є наукове чи рефлексивне раціональне твердження. Будь-яке нинішнє сприйняття певних можливостей через якусь діяльність роблення, що полягає в наданні форми матерії чи матеріалізації форми, обов’язково матиме результатом культурно окремий продукт.

Гіпотеза має бути точною, щоб стосуватися можливого виходу за межі традиційних європейських речей у модерній добі. Конкретно це означає, що коли ми припустимо легітимність усіх видів гуманізації, які можна виявити, то потрібно інтегрувати позаєвропейські теми в європейські й теж піддати їх варіаціям. Отже, уможливлюється відкриття назустріч усім культурним вираженням людського, актуалізованим від появи виду і доступних через документальні свідчення. Тут ми повертаємося до європейського ставлення до фактичного чужинця. Неімперіалізація не лише сприяла пізнавальному інтересові до чужоземних речей і етнографічному ставленню до них із симпатією, вона дозволила також інтегрувати в європейські речі безліч чужоземних. Грецький досвід наштовхнув нас на образ культурного «перетворювача». Його можна поширити на весь цивілізаційний європейський досвід. Європейській цивілізації притаманне те, що вона спирається не стільки на власний матеріал, скільки на механізм, що дозволяє їй європеїзувати будь-який матеріал. Механізмом тут є мережева структура. Матеріал, який обробляє цей механізм, надходить звідусіль.

І знову ж таки ці особливості краще сприймаються в порівнянні з дуже відмінною ситуацією. Якщо простежити розбудову китайської цивілізації впродовж кількох тисячоліть, то вражає не стільки механізм побудови, скільки матеріал, який будується. Виникає відчуття, що тут відбувається органічний розвиток суто китайських тем від самих витоків, де, звичайно, можна виявити певні запозичення, але вони зазнають настільки помітної обробки китаїзацією, що їх уже не поталанить розпізнати. Наприклад, таке колосальне запозичення, як буддизм, якщо він таки був запозиченням, зазнає такого китайського й даосистського впливу, що сприймається і китайцями, і чужоземними спостерігачами як майже суто китайський продукт. Китайську та індійську цивілізації можна сприймати як субстанції, здатні без кінця-краю виробляти нові випадковості, тоді як європейська цивілізація виглядає більше як механізм, здатний перетворити будь-яку випадковість у субстанцію. На побудову цього механізму пішло чотири тисячі років, і повністю утвореним і дієвим він уважається лише з XI ст. Якщо взяти це століття за пункт відліку й прослідкувати назад до середини бронзової доби, тобто до середини III тисячоліття до н.е., хоча, звичайно, не забороняється піти й ще далі, то неможливо винести звідси таке відчуття, яке нам навіює китайська історія. Європу 1000 р. і наступних століть не можна в жодному відношенні сприймати як органічний розвиток субстанції, яку можна виявити в III тисячолітті навіть у зачатковому стані. Уже давно цей висновок звично формулюють так: Європа — це результат поєднання грецької філософії, римського права та християнства. Це формулювання гарне тим, що воно підкреслює різнорідність матеріалів, з яких складається ця цивілізація, а до його недоліку можна віднести те, що воно не наголошує на основному, а саме на механізмі, який дає змогу перетворити різнорідне в однорідне й увесь час повторювати цей процес.

Європейська цивілізація є не більш загальною, ніж усі решта, але в неї є така визначна особливість, що вона розвивається з тенденцією до асимілювання всього. Здатність до асиміляції може обмежуватися тільки спадщиною, накопиченою після неолітичного перетворення в усьому світі. Саме в цьому сенсі може йтися про культурне узагальнення. Європейська цивілізація здатна відкриватися до всіх культурних досвідів, накопичених на планеті за тисячоліття, і ця здатність відкриватися та асимілювати стає дедалі очевиднішою й дієвою на трьох великих етапах — хрестових походів, Великих географічних відкриттів та імперіалізму. Цей спосіб узагальнення через поглинання всіх наявних проявів індивідуалізації наклався на спосіб власне узагальнення через доступ до людського. Обидва ці способи самостійні й не викликають неминуче один одного. їхня зустріч стала випадковою. Але вона привела до виникнення переворотного процесу — модерної доби як поля культурних можливостей, поля, народженого в Європі європейських особливостей, але відкритого відтепер для всіх людей, оскільки всі історії людства кінець кінцем злилися за посередництва європейців у єдину спільну історію. У плані цивілізації узагальнення через відкритість і асиміляцію означає прийняття та врахування всіх первісних і традиційних спадщин, і може привести до двох полярних підходів. Один — це еклектика, яка полягає в побудові такого собі культурного гіперринку всіх спадщин, де кожен може вільно робити покупки на власний смак. Еклектика завжди стерильна, але за нею легше прямувати, бо вона не потребує жодних творчих зусиль. Оскільки кількість можливих комбінацій висока, то можна прогнозувати ефекти моди, бо зусилля стає ще меншим, якщо ходити на гіперри-нок із готовим списком закупів. Згідно з іншим підходом, потрібно спертися на всі види спадщини, щоб розпочати розвідку модерного поля та вдатися до актуалізації захованих у ньому можливостей.

Нації

Нація — це морфологія, принцип соціальної зв’язності та єдності, притаманний європейським суспільствам. Її слід віднести до того самого класу історичних об’єктів, що й стадо, поліс, плем’я, каста, феод тощо. Вона змогла стати продуктом експорту, щоправда, без особливого успіху, хіба що в європейських паростках, але вона є європейською особливістю.

Що таке нація? Як вихідне можна взяти таке означення: спільнота, кожний елемент якої прагне ототожнювати свою долю з долею всіх, і яка означується стосовно інших спільнот із таким самим означенням. Нація — це в першу чергу спільнота, яку дозволяють точно зрозуміти категорії соціальної єдності з її ступенями. Нація не ототожнюється з максимальним ареалом, вона — його перший ступінь диференціації. Не існує європейської нації, а існують європейські нації, де головне множина, а не означення. Спільність цивілізації, приміром належність до християнства, може бути дуже реальною та відчуватися дуже сильно стосовно неєвропейців, але вона не суттєва для нації. З іншого боку, дедалі більші прояви індивідуалізації також можуть бути джерелом значущого й глибинного досвіду, але нація прагне їх ігнорувати, і вони залишаються несуттєвими щодо неї. Слова: «француз», «італієць», «англієць», «іспанець», «поляк», «чех»... означають індивіда в групі індивідів, акульту-рованих на рівні реальності, не європейському, з одного боку, і не овернському чи ельзаському для французького населення, не баварському чи прусському для німецького. Проте ці обмеження не слід брати у негативному сенсі: вимога бути французом чи німцем не потребує не бути європейцем або ельзасцем чи пруссаком. Нація задовольняється вибором якогось рівня реальності, не ліквідуючи й навіть не заперечуючи інші. Але вона може їх заперечувати й прагнути ліквідувати, що передбачає свідоме розв’язання та ідеологічне псування нації з переходом до націоналізму. Що саме дозволяє тому чи тому елементові увійти до означеної в такий спосіб групи? Відповідь нам дає означення. Якщо нація — це певний рівень культурної реальності, то належність до нації є культурною і випливає з акультурації, яка починається зазвичай із народження, але може бути пройдена пізніше, у процесі розвитку індивіда.

Спільнота членів нації здатна приймати всі ступені змістовності. Вона перетворюється на публіку, коли кожен елемент стає приймачем повідомлень, які передає єдиний спільний передавач. Публіка передбачає свідомішу злагодженість, ніж спільнота. Публіка стає аудиторією, коли кожен елемент здатний спілкуватися з іншими на зібраннях, які зближують їх фізично та дають їм змогу відчувати й почувати себе елементами цілого, до якого, як вони це знають, вони належать і до якого хочуть увійти. Аудиторія вимагає більш ніж вистави, вона спирається на обряди й ритуали. Прогрес у техніці зв’язку може розширити фізичне зближення далеко за межі просторового контакту. Урешті-решт, аудиторія може стати групою, тобто колективною одиницею діяльності, здатною трансформувати енергію, волю та розум членів нації в енергію, волю та розум нації.

На цьому ступені злагодженості нація є політією. Проте збіг цих двох концептів не обов’язково відбувається. Тут можливі три ситуації. Відповідність між політією й нацією може бути якщо не ідеальною, то принаймні майже задовільною. Націю можна розбити на кілька політій. Нація може бути частиною багатокультурної політії. Ці три види ситуації зустрічаються в Європі: Франція та Англія (причому Англія менш чистий приклад: Велика Британія включає також шотландців, валлійців й ірландців, але Англія домінує у Великій Британії) досить добре відповідають першій ситуації. Італія та Німеччина — другій. Швейцарія та імперія Габсбургів — третій.

Як спільнота, чиста нація була б культурно однорідною політією. Членам нації потрібні якісь ознаки, щоб упізнавати один одного. Одна з головних ознак — це вочевидь мова, адже вона водночас культурна й розрізнювальна. Оскільки мову людина набуває після народження, то можна взяти за ознаку й походження, яке визначається за народженням. Проте вибір тієї чи тієї з них може вести до неоднакового ідеологічного розвитку, адже мова розвивається в націоналістичну культуралістичну ідеологію, а походження — в расистську націоналістичну ідеологію.

Нація як морфологія існує в розмаїтті: в Європі є нації, проте немає якоїсь європейської нації. Спільнота націй — це максимальний культурний ареал. Але сам ареал, той, що означує якусь групу населення, ареал усіх тих, хто здобули від нього своє означення людини і можуть стати публікою та аудиторією, не повинен бути якоюсь групою, тобто якоюсь політією й відповідно імперією. Якби ареал утворив політію, то ми мали б китайську ситуацію, де важливий рівень реальності найменш уособлений, той, який робить кожного китайця китайцем, а не поділяє їх на пекінців, кантонців, шан-хайців чи сичуаньців. Ці провінційні рівні реальності могли б стати націями, якби Китай розвивався шляхом Європи. Говорити про «китайську націю» некоректно, якщо цей вислів уживати в контексті, де фігурують також англійська, французька, італійська чи інші нації. Цей вислів виправдовує себе тільки в римському та середньовічному вжитку, коли нація означає тих, хто «народилися разом», а це «разом» може бути малесеньким кантоном або максимальним культурним ареалом. У цьому розпливчастому сенсі термін «нація» застосовується до будь-якого культурного рівня реальності понад сім’єю та сусідською громадою. У технічному й морфологічному сенсі нація відповідає виключному й точному рівню. Можна шкодувати, що одне й те саме слово вживається й у розпливчастому, й у точному сенсі, але морфологічний ужиток вийшов із розпливчатого, коли європейській історії знадобилося виділити якийсь один рівень реальності з-поміж інших. Для того щоб уможливити виняток, потрібен був не-випадковий збіг між політією та культурою або принаймні щоб намір забезпечити їхній збіг зовсім не видавався безглуздим. Ця умова вимагає часу й стабільності не тільки для культурного поділу, а й для політій. Відсутності імперіалі-зації не досить, потрібна також олігополярність. Створюється, отож, дуже оригінальна й майже неймовірна ситуація, коли цивілізація ніколи не актуалізується на своєму рівні, а завжди на певному вищому рівні індивідуалізації. Цивілізація — це вогнище, де культури, політії, нації — причому всі ці три чинники прагнуть накладатися — запалюють світочі всієї цивілізації.

З яких елементів складається національна спільнота. Апріорно можуть існувати два варіанти. Або елементи є самі більш вузькими спільнотами: сім’ї, родини, роди, політичні угруповання місцевого чи регіонального розмаху, як от села, міста, князівства. Такі підспільноти можуть бути деталями й фрагментами будь-якого виду, об’єднаними в єдину політію, або ж деталями, включеними в структуру федеративного типу. Або ж такими елементами є окремі люди — індивіди. Вимога, яку висуває нація, цілком однозначна. Нація визнає й хоче визнавати тільки індивідів. Чому? Це суто випадковий збіг чи структурна вимога? Відповідь буде не менш прямою. Ідеться про структурну неодмінність, помітну в означенні й у природі нації. Оскільки нація прагне бути культурно однорідною спільнотою, то вона може складатися тільки з індивідів, ідентичних за обраними культурними критеріями, наприклад мовою. Усі інші кола, в яких людські індивіди акультурюються, — конкуренти національного кола і можуть порушити існування однорідності. Якби нація мала б складатися з цих кіл акультурації, їй загрожувало б витіснення ними та потрапляння в ситуацію європейської цивілізації: спільне культурне вогнище, реальне, але не здатне утворити з себе політію. Нація складається зі своїх членів, індивідів, які дістають від неї свою культурно актуалізовану людську субстанцію. З цієї причини всі інші види культурної актуалізації будуть підпорядкованими й другорядними. Цю ситуацію можна розглядати під двома дуже різними кутами зору. За природним способом, індивідів слід сприймати як реальні вмістилища кількох культурних рівнів реальності й уважати їх усіх легітимними в їхніх власних обрамленнях, зокрема й в обрамленні нації-політії. За ідеологічним способом, не-легітимними стають усі інші рівні, крім національного, а від нього вимагається, щоб він затьмарював усі інші.

Ідентифікація індивідів із нацією вимагає від них співпраці як обов’язку свого стану. Група — це колективний дієвець, що живиться енергією, волею й розумом індивідів, які її складають. У цьому разі такою групою є нація, що утворила або прагне утворити політію. У цій точці можна вирізнити два способи ідентифікації. Або всі зобов’язання індивіда мають договірний характер, включно з тими, що укладені з нацією й політією. Це — такі самі зобов’язання, як і інші, важливість і вимоги яких змінюються залежно від обставин. У воєнний час політія набуває вирішального значення та має право вимагати від індивідів як громадян жертвувати своїм життям заради групи: жертву можна полегшити дією на почуття належності до однієї нації. Або ж договірними є всі зобов’язання, окрім нації. Тоді всі групи стають для індивіда товариствами з обмеженою відповідальністю, яким він себе позичає; тільки нація є спільнотою, якій він себе віддає.

Нація, урешті-решт, — спільнота долі. Цю долю можна точно визначити за допомогою зручної та реалістичної тристоронньої формули, запропонованої Ернестом Ренаном. Члени нації мають спільне минуле, яке складається з перенесених випробувань і здійснених разом подвигів. Вони мають спільне теперішнє в тому сенсі, що доля кожного залежить від стану нації в кожну мить. Вони хочуть, нарешті, спільного майбутнього, продовжувати довічно переносити випробування, здійснювати разом подвиги, жити однією долею. Минуле минуло й було прожите іншими індивідами. Для того щоб нинішні живі могли привласнити його, треба, щоб його їм показали. Теперішнє базується на інтересах. Майбутнє буде вироблене діями, підкріпленими пристрастями. Уявлення, інтереси, пристрасті — це три основоположні компоненти національного цементу, який утримує членів нації в політії-нації проти інших політій-націй. Компоненти природні для неї в тому сенсі, що вони відповідають її природі та дозволяють нації виражати її. Але вони можуть бути й підготовлені таким чином, що псують чи викривляють націю в націоналізм. Націоналізм — це ідеологія, яка паразитує на нації як морфології, ставлячи її на службу політичним справам, які можуть бути гегемоністськими, реакційними або ще ідентифікаційними. Націоналізм, як і нація, — це європейський продукт. Саме націоналізм став у XIX ст., а надто в XX ст. продуктом експорту по всьому світу, а не нація-мор-фологія, поширення й акліматизація якої вимагають надто конкретних умов, щоб їх можна було легко створити за межами Європи.

Нація прямо чи непрямо є результатом трьох інших європейських особливостей в історичному середовищі, змушеному через неспроможність вдаватися до відомих морфологічних вирішень змайструвати якесь нове за допомогою підручних засобів.

Найочевиднішу та найбезпосереднішу кореляцію можна встановити між нацією й королівством. Поділ європейців на стабільні й конкурентні політії стихійно виробляє більшість характерних рис нації. Розмаїття політій гарантує розмаїття націй. Власне, розмаїття націй у неморфологічному розумінні набагато передує розмаїттю політій, тож, їх слід розглядати радше як сховища вікових і тисячолітніх етнічних відмінностей. Кожна нація прагне як до ідеалу до ототожнення з політією. Такі ідеальні межі надає королівство. Реальність більшою чи меншою мірою віддаляється від ідеалу, оскільки політична мапа визначається радше транс-політійним суперництвом, ніж національними прагненнями. Часто, як от у Франції, об’єднання з політійних і транс-політійних причин різних середньовічних націй надавало їм можливість установити новий рівень реальності, рівень ко-ролівства-нації. Обидві реальності були не інертними предметами, а живими цільностями, які складалися з людей і означували й конкретизували себе одна стосовно іншої. Національна амальгамація в королівстві функціонувала більш-менш добре: у Франції краще, ніж в Іспанії, у Німеччині краще, ніж в Італії, під дією чинників і обставин, які можна виділяти й розглядати тільки через докладні національні історії. Кожна політія-нація народилася з довгої та складної історії, прожитої разом так само, як і інші довгі й складні історії. Члени нації створили разом спільне минуле, яке, аби його могли сприймати нащадки, повинне бути представлене в образах і уявленнях. Ідеологія легко викривляє ці образи — досить підкреслити риси, які прямують у потрібному напрямку, та ігнорувати протилежні їм — і робить це неминуче, оскільки національна історіографія, навіть найсерйозніша і найщиріша, обов’язково стає на якусь окрему точку зору.

Королівства, які виринули з феодалізму, люди легко сприймали як угруповання за інтересами. Таке сприйняття саме собою зрозуміле й має навіть у собі дещо тавтологічне для зовнішньої безпеки: безпека кожного визначається і забезпечується в обрамленні королівства. В економічній сфері, якщо взяти слово «інтереси» у більш вузькому сенсі, королівство може розглядатися як колективний дієвець, який грає разом з іншими колективними дієвцями в гру з нульовим результатом. Вираженням цього стихійного сприйняття з раціональними претензіями був меркантилізм. Таке сприйняття базується на ідеї, що національне багатство — це нерухомий скарб, вартість якого зростає або зменшується залежно від додатного чи від’ємного балансу зовнішньої торгівлі. Тож, найбагатшим королівством має бути те, яке продаватиме найбільше за кордон, нічого там не купуючи. Меркан-тилістський підхід природний і випливає з проекції індивідуальних бюджетів, що ведуть до розорення людей, які витрачають більше, ніж заробляють, на товарообмін між суб’єктами господарювання взагалі та між економічними комплексами зокрема, де гра може стати грою з додатним результатом. Проте меркантилізм дістав ідеологічне вираження тільки в Європі. Потребу цього можна прив’язати до сполучення застійних економік протягом XVIIст. і аж до 1730-хрр. з трансполітійною структурою, яка в розмаїтті політій виводить на передній план зовнішню торгівлю. Імперія живе за рахунок власних ресурсів і має незначні стосунки з товарообміну з зовнішнім світом: тут немає потреби розвивати мер-кантилістську ідеологію. Питання про вільну торгівлю та протекціонізм ставить саме товарообмін, а обмін прямо залежить від трансполітійної структури. Суб’єктивним результатом для спільнот, які перетворюються на нації, є можливість живити чуття спільності інтересів у теперішньому. Зрештою, ці королівства-політії повинні бути активними на транс-політійній арені, побоюючись зникнення, а їхня активність має на меті увічнення в бутті. У цьому європейському ансамблі націй виключна амбіція кожної з них — за винятком випадків ідеологічного божевілля — зробити цей ансамбль довготривалим і увічнити свою участь у ньому. Через самий цей факт члени нації мають спільне майбутнє й відчувають це.

Між нацією та монархією зв’язки тонкіші, але не менш реальні. Повернення монархії після феодалізму привело до поступового виникнення громадської сфери, яка розуміється як «держава». Громадська сфера, залишаючись вірною своєму концептуальному призначенню, опікується спільним благом. Громадське та його мета не є чимось європейським. Це — політичні універсалі!, що визначаються природним політичним режимом, який відповідає меті політичного — мирові через справедливість. І навпаки, держава — це європейський винахід і майже європейський ексклюзив, оскільки єдиною ймовірною паралеллю є Римська республіка, де ми знаходимо аналог такої «конкретної абстракції», як держава. І справді, держава є нематеріальною як громадська сфера, означена як сукупність ролей і функцій, і водночас утіленою в персонажах, які грають ролі та здійснюють функції. У пост-феодальних монархіях держава знайшла своє втілення в королі та в королівському апараті. Коли Людовік XIV проголошував: «Держава — це я», він не думав, що постає тираном, а вважав, що виражає реальність і легітимність політичного становища. Піддані, зі свого боку, казали або відчували, що «Держава — це він», уважаючи це визнання не за згоду на закріпачення, а за законний поділ завдань: король опікується спільним благом, а ми займаємося нашими приватними справами. Проте, з точки зору підданих, залишається можливою така еволюція, яка приведе їх від формули «Держава — це він» до формули «Держава — це ми», оскільки в обох цих формулах один елемент залишається непорушним: спільне благо й нематеріальний аспект держави. Перехід від одного тлумачення до іншого не може, ясна річ, бути незначним. З одного боку, він вказує на зміну режиму та перехід від ієрократії до демократії, з іншого — довершує усвідомлення нації її членами, замінюючи нею Бога, короля і народ як законне джерело будь-якої влади та будь-якого її делегування.

Європейські монархії однаково помірковані. Держава водночас підтримується і тримається в громадянському суспільстві, яке складається з ефективної контрвлади, що запобігає розпорошенню народу на маленькі частинки. Контр-владу уособлюють усілякі групи й асоціації, об’єднані в більш або менш широкі мережі з низькою вартістю об’єднання. Така ситуація має два серйозні наслідки для особи. Найважливішим і найкардинальнішим є те, що особа прагне стати носієм розмаїтості договірних зв’язків, а вже більше не бути вираженням істотного соціального зв’язку. Другий наслідок проявляється, тільки якщо визнати, що існує «потреба в спільноті» і що людина — це стадна тварина, а її стадність вимагає спільнотних уз, що мобілізують афек-тивність. Коли кожне угруповання отримує статус суспільства і коли кожне зобов’язання стає договірним, політія-нація стає найвдалішою кандидатурою для задоволення цієї потреби. А звідси має випливати національна пристрасть.

Між нацією й культурою зв’язок можна встановити за простою лінією аргументації. З огляду на неімперіалізацію, не існує європейських культурних актуалізацій як таких. Ми ніколи не зустрічаємо субєвропейських варіацій на європейські теми. В Європі цивілізація є потенційним вогнищем, і все, що виходить із нього, переписується в регіональному аспекті. Зважаючи на олігополярність, субєвропейські варіації стихійно прагнуть актуалізуватися на рівні політій-націй. Посередником спонтанності тут виступає культурний попит. У політіях, якими керують монархії, поміркованість яких забезпечують аристократії, саме аристократії виробляють панівний попит. Але ж монархія й аристократія збігаються в єдиному центрі — дворі, бо він є соціальним простором, неодмінним для ієрократії, щоб вражати уяву та контролювати апарат влади, а аристократії — щоб брати участь у владі та діставати з цього вигоду. Політичний режим створює двір, а він стає панівним проводирем думки в культурних питаннях. Цей авторитетний голос лунає на рівні політії й нації. Завдяки цьому регіональні й локальні варіації на варіації, визначені на рівні політій-націй, або знецінюються до розряду народної культури та провінціалізму, або підхоплюються й асимілюються на національному рівні й утрачають свій народний присмак і провінційний наліт. Вирішальний культурний рівень реальності для кожного з них має тенденцію бути національним політичним рівнем. Для того щоб ідентифікуватися з субнаціональним рівнем, треба або жити в ізоляції та в закритому просторі, позбавленим усяких шансів на мобільність та соціальне сходження, або ж наважатися на це з ідеологічних причин і відмовитися від будь-якої національної кар’єри. Щоб піднятися на європейський рівень реальності, потрібне різке і малоймовірне зусилля, за допомогою якого можна було б створити європейські теми з їхніх національних варіацій. Простим вирішенням було б узяти й триматися за якусь субєвропейську варіацію — італійську, іспанську, французьку, німецьку, англійську тощо, а всі решта ігнорувати.

Нація не була морфологією, наданою в морфологічному готовому вбранні. Усі відомі морфології не були придатні до вжитку. Стадо і плем’я залишилися далеко позаду. Феодалізм був морфологією, з якої саме виходили та яка характеризувалася тим, що спонтанно й невідворотно вела за межі самої себе. Імперія була неможливою, і в будь-якому разі вона не є сама по собі морфологією. Шанси були в поліса. Його традиція давня, і середньовічна Європа повернулася до неї — не з бажання копіювати, а тому, що історичні умови сприяли незалежному повторному винаходу поліса. Економічний розвал, що супроводжував занепад і розпад Латинської імперії та продовжувався, ще більше поглиблюючись у наступні віки через демографічну кризу та розрив торгівлі з середземноморським басейном — цю одвічну кризу латинської християнської Європи, — спричинився до зникнення міст. Вижив лише Рим — з кількістю населенням, мабуть, у двадцять тисяч осіб у X ст., коли на імперських форумах паслися стада баранів, — містечка-центри єпархій і кілька населених пунктів, схожих на міста в Італії. Ситуація різко змінюється в XI ст., причому інтенсивність цієї зміни пропорційна глибині прірви, в яку провалилася була Європа. Результатом стає загальне відродження міст, але в феодальному контексті. Унаслідок подрібнення політичної влади та розкладу політій міста дістають або стихійно і без надмірних зусиль беруть — деяким довелося битися проти своїх світських чи церковних сеньйорів, щоб отримати вільні грамоти, — свободу і конституюються в політії. Місто-політія — це поліс. Жива й активна Європа, та, що несе в собі відродження та дає йому сили, в ХІ-ХІІІ ст. вкривається містами.

Монархічне відродження та реставрація королівств стали фатальними для них усіх без винятку — фатальними як для полісів, а не як для міст. Останніми впали Венеція (1797 р.) і Франкфурт (1848 р.). Французьке королівство зробило цей процес зразковим, перетворюючі поліси, які потрапили під його владу, на «хороші міста» майже завжди за згодою міщан, союзників короля проти феодального дворянства, які діставали у винагороду привілеї, звільнення від податків, «свободи». Королі й королівства вирішили, що поліс — незручний для втілення морфологічний варіант, попри переконливий прецедент Римської імперії. Така думка виникла в них через потребу знову завойовувати владу та королівські права проти феодалів. На їхній погляд, поліси належали до середньовічного минулого й були серед узурпаторів політичної влади. Можливо також, що певну роль зіграв культурний аспект — той факт, що аристократичні еліти протягом тисячоліття глибоко вкоренилися в сільське життя та зберігали свої сільські корені й узи ще довго після відродження міст і кінця феодалізму. Дворянин — це землевласник, який мешкає в своєму сільському замку більшу частину року. Далеко позаду лишився античний світ, коли єдине життя, варте цього слова, то було життя в місті.

Отже, не існувало жодного випробуваного морфологічного розв’язання. Але людському суспільству потрібен принцип зв’язності й єднання, йому потрібно будувати ціле за допомогою елементів, які складаються з окремих людей, груп і мереж. За таких обставин єдиним вихід — це створити нову морфологію, як це зробили індійці з кастовим режимом, а європейці та японці з феодалізмом. Морфологічні імпровізації виконуються шляхом спроб і помилок, майструванням з наявних елементів. Нація стала результатом майстрування королівств, монархій, субєвропейських культур. Її вироблення починається одразу по виході з феодалізму в ХІV-ХV ст., продовжується та зміцнюється в ХVІ-ХVІІІ ст. і завершується в XIX ст.

Модерну добу, перші прояви якої можна помітити вже з XIV ст. в італійському Відродженні та яка з’являється на світ на зламі XVI-XVII ст., щоб розквітнути з XVIII ст., часто й справедливо позначають п’ятьма визначальними явищами: демократизацією, диференціацією станів, капіталізмом, науковою раціоналізацією, індивідуацією. Жодне з них не є, власно кажучи, якимось модерним ексклюзивом, навіть наука, яка зародилася ще в елліністичну епоху, ба більше, демократія, яку ми зустрічаємо ще за часів палеоліту. Але Європа, з одного боку, забезпечила їхнє з’єднання та сприяла їхньому одночасному приведенню в рух, а з іншого — довела кожне з них до меж, які ще ніколи й ніде не досягалися. Модерна доба народилася в Європі, і ніхто цього не заперечує. Слід починати з того, що розглядати її як особливий культурний продукт європейського ареалу. Отже, перший розгляд має насамперед показати, як кожний процес прямо або, що вірогідніше, через складні посередництва стає результатом європейського шляху до своєї самобутності, а згодом визначати в європейському історичному матеріалі сліди, залишені цими процесами, — як позитивні, так і негативні.

Демократизація

Порівняльне дослідження демократичних досвідів показує, що прояви демократії потребують певних умов уможливлення. Найзагальніших із них, завжди потрібних, якщо не достатніх, на всіх стадіях людської подорожі, налічують чотири:

— стабільність політій або морфологічних обрамлень, адже демократизація за традиційних неолітичних умов вимагає часу, тоді як нестабільність сприяє іншим режимам;

— олігополярна трансполітія або її морфологічний еквівалент у первісному світі, бо інакше рух до політичного об’єднання та до імперіалізації через війну стає нестримним, а це несумісне з демократичними процесами;

— самостійні центри прийняття рішень, оскільки будь-яка влада прагне до абсолюту й не може сама собі створювати противладу, яка має бути реальною поза межами влади;

— чесноти або не-пороки, адже будь-яка мета визначає певні стани, а стани потребують чеснот або відсутності пороків: мир через справедливість вимагає, щоб політики й громадяни мали певні чесноти або принаймні утримувалися від окремих пороків.

Внесок європейської самобутності в створення трьох перших умов надто очевидний, щоб треба було на цьому наголошувати. Стабільність королівств стала обов’язковою через обмеження олігополярної гри та помірність ієрократій, отриману завдяки опорові аристократії, міщанства та селянства. Цікавіше було б подивитися на наслідки недотримання цієї умови на європейському ґрунті. Нестабільність політій може ще радикальніше виражатися в неіснуванні політії, яка мала б існувати. Післяфеодальна реставрація та встановлення монархій мали б привести до стабілізації певного німецького королівства і ще якогось королівства в Італії. Історія вирішила інакше на кілька століть, аж до ХІХ ст., заблокувавши чистим збігом обставин ці два регіональні політичні простори в олігополярному стані. Це блокування надало навколишнім силам усілякі приводи й усілякі нагоди для втручання, що сприяло довготривалому продовженню роздробленості. Позбавлення політичної єдності як таке не підривало демократичні процеси. Навпаки, тривале роз’єднання між політією та нацією могло сприйматися та переживатися з дискомфортом, тільки якщо націю відвертав від її морфологічної спрямованості ідеологічний націоналізм. Самої цієї обставини замало, щоб пояснити фашистські й нацистські викривлення в Італії та в Німеччині, але вона, поза сумнівом, їм сприяла. Ще одна зона високої нестабільності політій знаходиться на Балканах. Політична мапа тут непевна, оскільки це — зона контактів і взаємних вторгнень між європейським і азійським ареалами. Політії тут не зазнали розширення (акреції) за європейським зразком. Упродовж двох тисячоліть їх визначали імперські й антиімперські міркування — римські, згодом візантійські, а далі османські та габсбурзькі.

Трансполітійна умова демократизації допомагає зрозуміти тональність зовнішньої політики Сполучених Штатів. З чотирьох умов, яких вимагає демократія, Сполучені Штати досить адекватно забезпечили три, і це дало нагоду Токвілю вивести з цього унікального прикладу зразкові аспекти, які придатні для сучасної демократії як такої. Там ніколи не була забезпечена тільки умова олігополярності. Її відсутність досі не порушувала демократію, оскільки Сполучені Штати змогли розвивати свій політичний досвід протягом понад ста п’ятдесяти років, абстрагуючись практично від будь-якої трансполітійної гри та чіпляючись за свій первісний ідеал острова-континенту, якого не торкнулися жахи війни в Європі. Цей ідеал зберігається в масі населення у вигляді запеклої байдужості до навколишнього світу та періодично виринає на поверхню в ізоляціоністських ідеологічних закликах. Американська політія знала до сьогодні тільки одно— або двополярне становище. Щодо Америки, Сполучені Штати завжди займали фактичну гегемонну позицію й відкрито заявили про це в 1823 р. у доктрині Монро. Позиція дає змогу тому, хто її займає, діяти з урахуванням лише власних інтересів і подальшого їхнього тлумачення ним самим. Інших ігнорують, використовують або примушують — залежно від обставин. У нинішньому світі американська позиція також фактично гегемонна, але розрив у силах не такий різкий між США і рештою планети, яким він був між ними й Латинською Америкою. Вони не можуть ставитися до європейців, індійців, росіян і китайців так, як вони ставляться до гаїтян, гватемальців чи колумбійців. Гегемонія реальна, але нею не можна користуватися з повним цинізмом, ба більше, вона не може вилитися в імперіалізацію традиційного типу.

Незручність ситуації для справжньої демократії може пояснити непевне й мінливе балансування між грубістю на службі американських інтересів у світі та утопією планети, де трансполітійні стосунки зникнуть на користь світового ринку та гарних почуттів. Під час «холодної війни» Сполучені Штати вступили в двополярну гру «все або нічого», з якої вони вийшли переможцями в 1991р., оскільки спромоглися компенсувати недоліки власної демократичності в зовнішній політиці проти ідеократії завдяки набагато вищій економічній та технічній ефективності тієї ж самої демократії. Вони дуже добре зіграли двополярну роль, і це при тому, що не мали жодного історичного досвіду олігополярної гри. Ця повна недосвідченість може пояснити незнання мистецтва компромісу, виявлене в Ірані, Іраку, Сомалі, Сербії, або ж небажання підкорятися квазіполітійним правилам гри, як-от заборона використання мін або створення міжнародного суду, який міг би судити й американських громадян.

Наслідки відсутності самостійних центрів можна спостерігати на периферії Європи — в Росії. Перша Русь — Київська Русь ХІІ-ХІІІ ст. — вписувалася в європейську модель аристократичного та селянського суспільства й могла б або повинна була б мати суто європейську історію. Вона зникла під ударами монголів, зазнала сильного територіального переміщення й знайшла притулок на галявинах тайги. На московських галявинах під автократичною хваткою династії народилася друга Русь. Уже тоді мало придатна до інтегрування в європейську історію з огляду на свій політичний режим та на жорстко імперській спосіб будівництва політії, вона пішла необоротно іншим шляхом у другій половині ХVІ ст., коли Іван ІУ Грозний фізично знищив аристократію бояр і вкинув у рабство селян. Відтоді еліта ідентифікувалася з апаратом влади, а народ загубився у кріпацтві. Тільки в ХІХ ст. під впливом інтеграції Російської імперії в європейську трансполітію еліта почала аристокра-тизацію, а народ почав знову виходити на поверхню — після скасування кріпацтва в 1861 р. і завдяки політиці Столипіна, спрямованій на створення селянства в європейському сенсі слова. Обидва ці процеси, причому другий ледь-ледь розпочався, були різко припинені та замінені революційною інволюцією, яка знову знищила паростки аристократії та буржуазії, знову перевела народ у рабство й завадила виникненню середніх класів, які зазвичай супроводжують економічну модернізацію.

Росія знаходиться поза межами Європи майже з усіх точок зору, але певна частина Європи схиляється впродовж століть до еволюції за російською моделлю. Ця модель — крайній прояв цих процесів зі змінними акцентами мірою того, як віддалятися в Європі з заходу на схід, найвражаючим прикладом яких із найтяжчими наслідками щодо демократизації було друге закріпачення після XVI ст., переведення селянства в рабство, здійснене в Центральній і Східній Європі аристократією, тоді як у Росії це все зробив апарат царської влади. Можна було б також простежити наслідки браку автономних центрів у Латинській Америці. Якщо не рахувати певних винятків, наприклад Чилі та Коста-Рику, тамтешнім суспільствам притаманна наявність латифундистської аристократії та майже повна відсутність селян, яких замінили раби чи батраки. Політичним утіленням цього соціального становища став успішний постколоніальний перехід у XIX ст. до ліберальних режимів, а в XX ст. — поразка розширення олігархії на демократію та її виродження в популізм і в каудилізм. Аналогічне соціальне становище й аналогічні політичні прояви можна знайти в самій Європі, у тих регіонах, де, з огляду на обставини, латифундії й батраки зберігалися аж до XX ст., як от у Південній Італії та на Си-цилії, в Андалузії й Алентехо: тут стосунки клієнтели, бандитизм, анархізм, мафіозність, фашизм, комунізм розквітали стихійніше, ніж демократія.

Чесноти і не-пороки важче оцінювати, оскільки вони торкаються людської душі та формування людської природи через обмеження, які накладаються на неї в межах культурних кіл, зокрема через європейські особливості. Можна приблизно окреслити проблематику цих питань, почавши з виведення політичних чеснот, яких вимагає демократія, і спроби з’ясувати їхній можливий вплив на різні відомі приклади демократії. Отже, можна виділити три основних класи потрібних якостей: самовладання, стриманість, відданість. Інтуїтивно ці три класи виводять, виходячи з концепції свободи та трьох її вимірів: вибору, самостійного прийняття рішень і правоти, — та простежуючи зв’язок з психічним настроєм — сприятливим або несприятливим для забезпечення свободи. Припустимо, що хід наших міркувань справедливий, і спробуємо виявити в Європі результати зазначених психічних настроїв і їхнє перетворення на політичні якості. Норберт Еліас займався питанням самовладання, вивчаючи контроль імпульсів під дією інтенсифікації та ущільнення соціальних стосунків. В іншій тезі розглядається диференціація наказів та індивідуація. Індивід, який стає дедалі відповідальнішим за свою долю та мусить виконувати не одну роль, повинен розв’язувати проблему керування своєю душевною енергією. Керування оптимізується контролем енергії. Оскільки помилки в керуванні стають для індивіда тяжкими провалами, він відчуває, як на нього потужно тисне потреба досягати оптимізації та контролю. Категорію стриманості пояснити легше, якщо взяти за основу індивідуацію та сперти її на самостійність центрів прийняття рішень. З цього можна вивести, що індивідів сильно спонукають до того, аби вони самі займалися власними справами і не надто розраховували на те, що хтось це робитиме за них.

Найважче пояснити найделікатніше запитання: як могла народитися відданість щодо спільного блага або відчуття громадського? Ця проблема стоїть неоднаково перед політиками і громадянами. Для політиків проблема полягає в тому, щоб поставити ті пристрасті, які штовхають їх займатися політикою (амбіції, жадоба, скупість, марнославство, пихатість), на службу спільному благу, а не навпаки: прагнути зайняти політичну позицію, щоб обслуговувати свої пристрасті. Другий порив природніший і стихійніший, ніж перший, який передбачає певний примус або навчання. Для громадян проблема полягає в тому, щоб спромогтися переконати себе, що політика спрямована на загальні інтереси. Це переконання не є само собою зрозумілим, адже за винятком дрібних груп, де спільність деяких інтересів помітна одразу, громадянин може піддатися двом природнішим спокусам. Одна з них примушує його вважати, що політика — це справа політиків, незалежно від того, іде це на добро — «цим займаються керівники» — чи на зло — «усі вони злодії». Друга спокуса змушує його входити до складу клієнтели патрона — політика і злодія — і мати з цього зиск. Варіантом для демократичної політичної еліти було наслідувати приклад політичної еліти, яка виринула з реставрації монархій і виникнення держави: служба державі була визнаним обов’язком князів, можновладців, аристократів, чиновників тощо. Щодо громадян, то їх виховував у дусі розуміння поняття спільного блага одвічний досвід на місцевому рівні, у сільських і міських комунах, якими керували селяни й міщани, а також у незліченних цехах і об’єднаннях, якими також керували самі їхні члени. Крім того, їм прищепили переконання, що «Держава — це ми», за допомогою нації як морфології.

Оригінальність ситуації та слушність наведених пояснень краще помітні при порівняння з іншими прикладами. Китайському народові, який ніколи не мав жодного досвіду самостійного керування спільними інтересами, навіть на най-локальнішому рівні, варто було б вийти за сімейне коло, їм було б надзвичайно важко не використовувати політичні позиції, утворені демократичними процедурами, задля отримання з них приватних вигод. З протилежних причин, але з однаковими результатами племена банту, які не мають жодного досвіду центральних політичних органів, не зможуть уникнути, якщо такі органи будуть штучно нав’язані їм ззовні, відвертання їх від їхньої законної цілі на користь родових і етнічних інтересів.

Ми візьмемо революції як показовий вираз демократизації. Слово «революція», як і слово «демократія», надто навантажене історією та змістом, щоб можна було уникнути потреби уточнити, що саме воно означає. За застарілим уже значенням ідеться про перехід від «кругового руху» до «розриву». Щоб уникнути плутанини та змішування, краще вживати термін «перетворення» для позначення різких і глибинних змін, а термін «революція» залишити для поняття «політичне перетворення». Політична ексклюзивність терміна приводить або до широкого вжитку на позначення будь-якої незаконної передачі політичної влади, незалежно від напрямку та способу передання — державний переворот, палацова революція, громадянська війна тощо — або до вжитку вузького й зарезервованого за політичними перетвореннями широкого розмаху з огляду на їхній спосіб актуалізації та/або їхній сенс. Вузький ужиток потребує критеріїв поняття «широкий розмах» та означення напрямку процесу. Розмах може мати дуже широку градацію: від м’якої зміни політичного режиму — англійська революція 1688 р. або датська революція 1848 р. — до найжорстокішої громадянської війни — російська революція 1917-1921 рр., — не забуваючи про тривалі «проміжні періоди», заповнені різними подіями, які можна віднести до політичного перетворення — китайська революція з 1911р. або навіть з 1848 р. до 1949 р.

Важливо з’ясувати напрямок, але для цього потрібна Архімедова точка опори. Вона може бути ідеологічною і визначати дві полярно протилежні можливості: бувши в одному сенсі «прогресивною» революція йде в напрямку історії й модернізації; бувши в певному сенсі «реакційною», вона реставрує немодерну ситуацію, яка може бути домодерною або антимодерною. Нейтральну Архімедову точку можна знайти в революції, яку можна розуміти як входження в традиційний історичний матеріал модерної демократії. У цьому вузькому та нейтральному сенсі революція так само типово європейське явищем, як і нація, з тією різницею, що її можна імітувати за межами Європи. Така ймовірність слугує основою для гіпотези про створення чи не створення за межами Європи умов, що уможливлюють демократію. Там, де такі умови створені, відбувається демократична революція європейського типу. Коли ж таких умов немає, можна стверджувати, що гору візьмуть або прогресивні, або реакційні ідеологічні версії, пропонуючи викривлені версії революції.

Якщо зупинитися на вузькому й нейтральному сенсі, постають два окремих запитання. З одного боку, революція є певним моментом розвитку — моментом перетворення одного політичного режиму на інший. З іншого боку, це процес і сукупність подій, які виражають перетворення. Процес викликає додаткове запитання: чи є вияви перетворення суто випадковими або ж вони йдуть за певним сценарієм?

Революція як момент виводить на складну проблематику. Природою моменту є саме перетворення помірної ієрок-ратії до демократії й навіть, точніше кажучи, перенесення частки «кратія» від «ієро» до «демо»: суверенітет уже базується на владі, народженій силовим переворотом і узаконеній ідеологією; відтепер він спирається на тих, хто слухаються і делегують свою владу. Лишається з’ясувати, хто саме належить до кола осіб, які делегують владу, та уникнути лінгвістичної пастки, яку ставить частка «демо» в слові «демократія». «Народ» можна розуміти або як абстрактний колектив — у модерному контексті неможливо не плутати його з нацією, — або як спільнот одиниць діяльності — у цьому контексті ототожнення з індивідом неминуче. Законно тільки друге тлумачення, оскільки демократія ґрунтується на керуванні та на делегуванні влади вільними дієвцями іншим вільним дієвцям, які вважаються компетентними для ведення колективних справ. Змішування конкретних «людей» з абстрактним «народом» є точною ознакою ідеологічного викривлення, оскільки воно веде, з огляду на мовчазність цієї абстракції, прямо до призначення речників і представників народу, які якнайшвидше подбають про те, аби відокремити себе від людей, яких вони тиранізують іменем народу-

Відповідна ієрократія помірна завдяки контрвладі, найефективнішими представниками якої виступають аристократи та міщани — соціальні еліти, які утворюють із себе приватні центри прийняття рішень. З огляду на цю обставину демократія має всі шанси виникнути спершу в своєму аристократично-олігархічному варіанті. Демократизація в сенсі розширення суверенітету — помпезне й неоднозначне слово, яким позначається гарантована дієвцям свобода слухатися тільки за своєю згодою — для людей із народу настає, вірогідніше, на другому етапі. І справді, розширення суверенітету — це лише інституційний аспект демократизації. Так само, як мир — це нескінченно повторювані процеси умиротворення, так і демократія — це демократизація, яка ніколи не завершується.

Навіщо потрібен цей момент? Хіба не можна було б перейти від одного режиму до іншого без виразного розриву? Цього моменту неможливо уникнути, оскільки кожен із двох режимів має власну логіку, яку не примирити з логікою іншого. Перехід від одного до іншого є зміною логіки, а це передбачає розрив. У помірній ієрократії помірний елемент випадковий і випливає з фактичної наявності контрвлади. Елемент «ієро» — структурний, але він має ідеологічну функцію узаконення. Вирішальний елемент — це «кратія», який, якщо забрати з нього керування — контрвлада містить його фактично, але не делегує, — і владу — якщо віднята легітимуюча ідеологія, — ототожнюється з силою. Логіка режиму змушує його еволюціонувати до свого абсолютного варіанта. Цей останній підпорядкований автократичній логіці апарату влади, який контролюється владою і контролює подрібнений народ. За цією логікою влада делегується згори, і всі делеговані повноваження знаходяться на службі влади. І навпаки, у демократії влада делегується знизу компетентним чинникам, а ті, кому вона делегована, знаходяться на службі народу. Перетворення й розрив полягають у переданні влади та в зміні напрямку делегування.

Момент залишається потенційним, доки він не буде актуалізований у розрив. Перехід від потенційності до актуальності відбувається не стихійно. Для того щоб стався розрив у історичній матерії, потрібно, щоб обидві логічні схеми розвивалися одночасно і увійшли в конфлікт одна з одною, аж доки друга не візьме гору над першою. Оскільки обидві схеми мають своєю вихідною точкою один і той самий феодальний контекст, то можна простежити шлях їхньої конфронтації від часу, коли феодальне роздроблення почало перетворюватися на відновлення монархії. Найвиразніші сліди абсолютистської схеми постають у вигляді етапів і обставин виникнення та утвердження адміністративних монархій, зразком яких стає правління Людовіка XIV, якого імітували впродовж усього XVIII ст. численними прикладами «освіченого деспотизму». Логіка цієї схеми ясніше проглядає в податковій системі, адміністрації, бюрократизації, армії, ідеологічному, а також — рикошетом — і в релігійному контролі. Демократична схема залишає свої основні сліди під час опору абсолютистській схемі, в усьому, що стосується податкової системи, захисту позицій аристократії проти заповнення королівського апарату різночинцями, у збереженні та підсиленні свобод і привілеїв проти королівської влади, у претензіях парламентів на контроль над королівською владою тощо. Зовсім інші сліди можна виявити в знаннях, поставлених на службу схемі, у політичній філософії, що розвивається і систематизується з другої половини XVI ст. до XVIII ст.

Куди веде розрив? Можливі три варіанти його дії. Найсприятливіший — це міцне встановлення нової логічної схеми. Цим варіантом передбачається, що всі умови уможливлення демократії були створені в належний спосіб. Він виражається зазвичай у конституційній монархії, зі значною присутністю аристократично-олігархічних елементів, зразок якої дає Англія. Цей варіант може в подальшому розвинутися у власно демократичний режим. Способи його встановлення можуть бути різними, вони підлеглі всіляким перипетіям і можуть діяти більш-менш тривалий час. Нещасливим варіантом є поразка встановлення режиму. Вона стає результатом відсутності однієї або декількох умов уможливлення. Оскільки такі умови в Європі зазвичай створені, хоча й з низхідним градієнтом по лінії, яка приблизно тягнеться з північного заходу на південний схід континенту, цей варіант більше стосується імітацій Європи за її межами, починаючи з Росії та продовжуючи колишніми колоніями. У сучасних умовах поразка веде або до авторитарних, або до ідеокра-тичних режимів. Останнім варіантом є встановлення режиму з наступним його провалом. Нова логічна схема встановилася спокійно, але вихід з аристократично-олігархічної фази для початку демократизації веде до авторитарного викривлення. Це відхилення може бути пов’язане з відсутністю селянства, яке утворює народ в автономних центрах прийняття рішень, здатних нести демократичні засади.

Революцію як процес можна розглядати під різними кутами зору. Найвиправданіша точка зору історика, в очах якого існують тільки одиничності, які неможливо порівнювати між собою. У крайньому разі революція взагалі — це пусте слово, адже бувають тільки конкретні революції, а одна революція, будучи з’єднанням окремих переплетених подій, є й справді одиничністю. Ця точка зору обґрунтовується тим, що, оскільки розрив може актуалізуватися тільки в конкретному збігові двох логічних схем, між якими утворився конфлікт, то обставини і способи можуть мінятися до нескінченності. Але ця позиція виправдана не повністю, оскільки її можна застосувати до всієї історичної матерії, яка складається лише з одиничностей. Якщо дотримуватися постулату про не-зводимість одиничності до особливості й до загальності, то ми знищуємо будь-яку можливість раціонального пізнання історій людства. Раціональним і здоровоглуздим підходом було б визнати, що кожний історичний об’єкт містить усі рівні реальності, і залежно від об’єктів і поставлених запитань повчальніше буде розглядати той, а не інший рівень. Можна стверджувати, що революція повчальніша на рівні одиничності, якщо розв’язати проблему її загального концептуального означення як політичного перетворення та політичного моменту. Найменш виправдана точка зору полягає в тому, щоб гіпостазувати революцію як окремий і дискретний об’єкт, анатомію й фізіологію якого можна описати та проаналізувати. Вона придатна тільки для деяких революцій, які виглядають схожими між собою на певному рівні частковості. Якщо рівень обирається за критерієм прогресу, то вибирають революції — в Англії з 1640 р., у Франції з 1789 р. та в Росії з лютого 1917р., — які справді проходять дуже грубо схожими послідовними етапами. Якщо критерієм брати момент, не уточнюючи, момент чого саме, то вибирають революції — у Франції, в Росії, в Китаї, — такі різні, що отримуємо в підсумку накладання монографій. Зрештою, існує високий ризик того, що клас революцій, до яких застосовується модель, слугуватиме критерієм для відділення «справжніх» революцій від інших.

Попри все це, не марно підкреслити рівень частковості та виявити основні типи процесів, що їх можна помітити в європейських революціях, якими були позначені в усіх політіях без винятку моменти встановлення демократії. З цієї обмеженої та скромної точки зору, явними видаються чотири основних типи процесів. Негайна і ненасильницька зміна логічної схеми, від абсолютної монархії до конституційної, відбувається за слушної нагоди. Крайня форма мирного перетворення зустрічається в Данії в 1848 р., більш напружена форма — в Англії в 1688 р., коли сталася зміна династії, тоді як у Копенгагені знатні громадяни просто заявили королю про зміну правил гри. Війна за незалежність — це другий тип, де проблематикою є проблематика війни, різкий конфлікт між політіями. Тут та чи та політія потенційна і хоче досягти актуальності в боротьбі з іншою, щоб жити в демократії або в її аристократично-олігархічному варіанті. Розмах і драматизм подій визначаються діалектикою між доведенням до крайнощів і стриманістю. Народження Сполучених Провінцій відбувається вкрай боляче і тягнеться з 1564-го до 1609 р. і навіть до 1648 р., тоді як народження Сполучених Штатів у період з 1776-го по 1777-й або 1787 р. проходить менш драматично. Третій тип визначається вільним місцем влади. Розрив, яким виражається перехід від однієї логічної схеми до іншої і який у першому типі можна звести до якоїсь миті чи формальності, стає нескінченно продовжуваним часовим простором, протягом якого влада стає метою змагання. Існує майже безмірна ймовірність того, що це змагання підпаде під владу логіки громадянської війни. Її визначною рисою є те, що перехід до крайнощів має великі шанси уникнути стриманості, оскільки в ситуації відсутні будь-які точки сталої рівноваги, а залякування ворогом і його ідеологізація відбуваються спонтанно.

Останнім типом є складний процес — не суміш, а нестримний перехід до дискретної серії подій: перехід від однієї схеми до іншої відбувається за кілька неоднорідних епізодів. Німеччина дає приклад крайнього випадку, коли переходові передує етап створення політії між 1806-м і 1871рр. Після поразки 1848 р., владного компромісу Бісмарка, слабкості Веймарської республіки, ідеократичного нацистського збочення, радянської окупації він завершується у 1989 р.! Щоб пояснити цей дивний шлях, треба повернутися до виходу з феодалізму та до блокування політичного возз’єднання в XV ст. Менш екстремальний приклад дає Італія, де перехід був порушений проблемою неодмінності уніфікації та інтеграції держави, яку зробила вельми неоднорідною дуже стара й дуже складна політична історія. Історія створила три ба навіть чотири політичні Італії: північна частина мешкала під помірною ієрократією за поширеною європейською моделлю; у центральній частині розквітали поліси; у південній частині існувала більш-менш помірна ієрократія без селянства; папство та папські держави становили додаткове обмеження. У Франції перехідний період зазнав таких драматичних подій у 1789-1799 рр. або в 1815 р., що він перетворився на послідовні епізоди, які тривають і донині. Побічним продуктом цієї одиничності є те, що у Франції революція так часто повторювалася, що стала типово французьким явищем як у справах, так і ще більше в ідеологічних мріях.

Як можна скористатися з такої типології, якщо припустити, що вона справедлива? Для Європи можна було б узяти найекономніший тип як еталон того, що мало б, у принципі, статися, і скористатися ним як точкою опори для дослідження відхилень і чинників, які їх пояснюють. Щодо Французької революції, то можна поставити таке запитання: чому події 1789 р. пішли не за зразком 1688 р., а за моделлю 1640 р. в Англії? Порівняльний спосіб використання цього типу можна вивести з констатації того факту, що один і той самий тип спільний для політичних процесів із докорінно різними напрямками руху. Негайний перехід відбивається у військових державних переворотах ХІХ ст., зокрема в Латинській Америці, або в ХХ ст. у колишніх європейських колоніях, зокрема в Африці, причому перевороти призводили не до демократії, а до більш-менш жорстких і корумпованих авторитарних режимів. Війна за незалежність характерна для деяких болісних прикладів деколонізації: в Індокитаї, Алжирі, Кенії, Північній Родезії. Відсутність влади та її виродження в громадянську війну позначили російську революцію 1917 р. і Китай в 1911-1949 рр. Складним був процес у Китаї, якщо розширити часову перспективу, починаючи з «втрати Небесного мандату» маньчжурською династією в першій половині XIX ст., і протягнути її до вторгнення Заходу й Росії. Куди помістити Японію від початку епохи Мейцзи в 1867 р. у цій порівняльній типології? Можливо, нікуди, бо можна стверджувати, що в Японії ніколи не було революції чи зміни логічної схеми розвитку, а відбувалося увічнення «елітарної авторитарної консенсусної ієрократії» зі змінними параметрами залежно від обставин і контексту, здатної як на найвдаліші адаптації, так і на найтяжчі катастрофи — маються на увазі вимушене відкриття країни у 1854 р. і розгром у 1945 р.

Диференціація укладів

Уклад — це царина людської діяльності, яка визначається певною метою та режимом або режимами, який може бути політичним, релігійним, економічним, технічним, морфологічним, етичним тощо. Диференціація укладів — це прагнення кожного укладів роз’яснити свою мету, зосередитися на ній і відрізняти її від інших цілей: кожен прагне прив’язатися до своєї внутрішньої логіки та досягти найбільшого привласнення укладу й мети. Ніхто не заперечує модерну диференціацію укладів, навіть якщо доведеться визначати уклади інакше та тлумачити їхню диференціацію в іншому напрямку. З цього не слід робити висновок, що модерні часи — це завершення всіх людських проблем. Адже цілі мають статус ідеалу, мети, якої потрібно і можна прагнути, але до якої люди тільки більш-менш наближаються. З іншого боку, природа завжди знаходиться під загрозою псування, тож що природнішим є режим, то прямішою стає загроза й тяжкіши-ми стають прояви викривлення природи. За рахунок диференціації уклади прагнуть досягти самостійності, а не незалежності. Вони продовжують залишатися відкритими один щодо одного та взаємно обумовлювати себе.

Як прив’язати виникнення диференціації до особливостей європейської історії — прямо або непрямо — через іншу характерну рису модерної доби? Зведена до своєї суті відповідь полягає в тому, що диференціація — це вияв демократизації, а перетворення від недиференційованості до диференціації залежить від особливостей відповідної історії.

Кореляцію з демократією можна вивести з теорії укладів. Вони водночас автономні і відкриті один щодо одного. Не всі вони справляють на інших однаково вагомий вплив. У системі людства політичний чинник посідає чільне місце. Диференціація цілком може мати відношення до політичних процесів і так само може впливати на них. Найпростішу й най-прямішу кореляцію можна побачити в здатності політичного чинника призупинити певним чином свою центральність, оголосивши, що за умови дотримання деяких політичних правил уклади зможуть здійснювати будь-які неполітичні прояви, що належать до їхньої компетенції. Ця позиція відповідає розрізнянню громадського й приватного, коли громадське визначає спільне благо і порядкує ним, а приватне постає як сфера, де розгортаються всі види неполітичної діяльності індивідуальних і колективних дієвців. Політичний чинник означає водночас уклад, який опікується конкретною метою — миром через справедливість, до чого можна звести спільне благо, і ситуацію, коли уклади діляться на два класи: один, громадський, зайнятий політичним укладом, другий, приватний, — усією рештою. Цю складність можна одразу розв’язати, якщо ввести концепцію політичного режиму. Розрізнювання громадського та приватного посідає чільне місце в демократичному режимі.

Якими можуть бути наслідки чистої й досконалої демократії щодо різних укладів? Одним із них є те, що приватні уклади будуть полишені на самих себе, і їх візьмуть під свою опіку приватні дієвці, зацікавлені — з причин, які ще належить з’ясувати, — у кінці укладу, якому вони віддають свої сили. Мало зацікавлені або байдужі дієвці відвертаються від цих укладів і займаються іншими справами. Порядкування долею кожного укладу приватними дієвцями повинне мати хаотичні висліди, оскільки будь-хто може ними порядкувати будь-як, але шляхом постійного відбору логіка чи раціональність укладів має виринути з хаосу. Ця процедура, що веде від хаосу до укладу через спроби, невдачі та відбір, має перебувати під гарантією закону та права. Своєю чергою, сукупність укладів буде піддана тій самій дослідницькій процедурі й теж поміщена під егіду закону та права. Аби діяти в такій організаційній моделі, індивідуальні дієвці повинні мати підвищену здатність до осмислення, яка дозволила б їм розібратися в ситуації, і душевну стійкість, аби в усьому відповідати прямій лінії. Через брак і недосконалість осмислення та душевної стійкості, демократичний і диференційований світ має зазнавати незчисленних невдач, які призво-дитимуть до критичних виступів і до пропозицій з реформування чи закликів до революції, а це завжди зменшує чи ліквідує диференціацію й демократію.

Демократія вочевидь виглядає основним, якщо не виключним, рушієм диференціації укладів і вирішальною умовою її можливості й здійсненності. Щодо європейських особливостей, то вони сприяли переходові від недиференціації до диференціації позитивним шляхом, тому що вони нав’язали його, і водночас негативним, бо гальмували його, розтягуючи в часі болючі наслідки та сприяючи адаптації дієвців. Найважливіший позитивний внесок слід віднести на рахунок олігополярної трансполітії. Диференціація збільшує ефективність укладів, концентруючи зусилля на їхній власній логіці, а демократія гарантує кожному свободу не входити в той чи той уклад або виходити з нього. Цю ситуацію слід сприймати як вигідну з усіх боків усім тим, кого приваблює мета і хто зберігає тверезість погляду. Так, наприклад, набожна людина має радіти, що шлях, який веде до блаженства, звільнений від усіх релігійних паразитів, які його захаращували й відхиляли від мети. Усі ті, хто прагнуть процвітання через збільшення ресурсів, а не через контроль потреб, повинні радіти економічному розвиткові, уможливленому завдяки спрямованій ліквідації всіх контролів і гальм, які впливають на економічний чинник. Ті, кого не цікавить та чи та мета, можуть полишити її й займатися чимось іншим. Розчищення шляху до блаженства мало б призвести також до покидання святилищ, а економічний розвиток — до схильності збільшувати дозвілля та користатися гарним життям.

Змагання між політіями змушує кожну з них рівнятися на найефективнішу зі страху зірвати своє виживання. Ця вимога діє в усіх трансполітійних іграх, але всі вони призводять до імперського результату, а він знімає цю вимогу, і не підпадає під це правило лише олігополярна гра, де змагання вічно й без кінця-краю починається знову. Внесок трансполітії має бути помітнішим і сильнішим тому, що змагання стосується продуктів, життєво важливіших для політій. Життєво найважливіше воєнне мистецтво: трансполітійне змагання зобов’язує до професіоналізації війни й до використання у воєнних цілях усіх інновацій і реформ, придатних для цього. Ресурси, які можна мобілізувати, визначають потенційну потугу політій: жодна з них не може безкарно відвертатися від інновацій, уможливлених завдяки дедалі вищій ефективності економічних методів. Будь-який прогрес спрямований на ефективність, повинен невідворотно поширюватися по олігополярній трансполітії.

Негативний вплив на перехід до диференціації слід більше пояснювати трьома іншими особливостями. Результатом територіального утвердження та міцної стабілізації королівств і політій став трансполітійний простір, достатньо сегментований, щоб розривні наслідки диференціації не були негайними або надто швидкими. Різні політії могли відігравати одна щодо одної роль захисних мембран. З одного боку, у кожній політії окремим інтересам загрожує диференціація, клерки налякані дехристиянізацією або традиційні економічні позиції ліквідуються внаслідок розвитку капіталізму. Окремі інтереси, коли об’єднаються, можуть обкласти політичну владу й домогтися тимчасового припинення змін. Та це блокування не може бути остаточним, бо тиск трансполітії невблаганний. Якщо вільний рух зерна вигідний з точки зору ресурсів, то рано чи пізно він утвердиться в королівстві. Негативний вплив монархій слід пов’язувати з їхньою поміркованістю. Присутність самостійних соціальних сил гарантує їхню здатність тиснути й штовхати як у напрямку диференціації, так і для її уповільнення та стримування. Політичні режими, створені європейськими монархіями, уможливлювали без жодних обмежень виникнення консервативних і прогресивних коаліцій і робили вигідною для всіх ту роль противаги, яку вони відігравали стосовно одна одної. Урешті-решт, нації спираються на виражене підкреслення певного культурного рівня реальності й залюбки надають йому ідеологічного присмаку. Ситуація дає змогу консерваторам, які опираються інноваціям, що постійно вип-лескуються з диференціації, відчути їх і оголосити культурними особливостями чужого, потенційного ворога, замість сприймати їх у їхній природності як вирази загальнолюдського. Конституційна монархія, яка може демократизуватися, дискваліфікується як «англійська», гідний зневаги капіталізм — як «голландський», незнайома критична філософія — як «німецька», рівність умов — як «американська»... І навпаки, національна гордість може активізувати освоєння інновації, народженої диференціацією, на яку політія натрапила першою або щодо якої вона найкраще озброєна. Державні послуги вирізняли Францію, рівність — скандинавські політії, релігійна терпимість — Сполучені Провінції, живопис як спеціалізований і професіоналізований вид діяльності — Італію та Нідерланди.

Щоб виявити типові явища диференціації, слід зосередити увагу на двох напрямках. Один із них простежує наголос, який диференціація робить на внутрішній раціональності кожного укладу і на наслідках цього акценту для діяльності, роботи і головно пізнання. Це останнє зазнає примноження, поглиблення та систематизації міркувань, що стосуються укладів. Політичне викликає інтерес, який веде до Мак’я-веллі і продовжується подальшим розвитком політичної філософії. Економічне веде до процесів усвідомлення, які складають первісну історію політичної економії до Адама Сміта. Педагогічне стає нагодою для розробок, позначених конкретно оформленими внесками Еразма і Руссо. Етичне в своєму складному просуванні до диференціації було позначене думкою Монтеня. Ці когнітивні феномени можна було б прив’язати до диференціації з переконливішою очевидністю, якби паралельно не народилися й не розвивалися природничі науки. Вони просуваються в тому ж самому напрямку з іще невідпорнішою силою. Важко чи навіть неможливо розподілити симптоми залежно від того, що належить віддати одній та іншим. Питання, утім, ані цікаві, ані важливі, за винятком одного моменту, хоча й суттєвого: диференціація та раціональне пізнання — це два незалежних процеси в тому сенсі, що перша не викликала другого і стихійно не перетворювалася на нього, тоді як науковий підхід обов’язково позначається на раціоналізації, яку вводить диференціація. Це суттєвий момент, оскільки він наперед дискваліфікує будь-яку спробу пояснення народження науки, що базується на ідеї стихійного та ендогенного розвитку від диференціації. Диференціація потужно стимулює емпіричне раціональне пізнання, але від неї до науки відбувається не органічний розвиток, а перетворення.

Зазначений перший напрямок дослідження обіцяє багатий урожай, тільки якщо його застосувати до пізнання. За врожай правитимуть результати історіографії ідей, які можна віднести до диференціації укладів. Якщо ж застосувати його до діяльності й роблення, то він більше виправдовує себе в дослідженні феноменів, викривлених ідеологією. Другий напрямок видається перспективнішим, бо прямує за вказівками диференціації щодо відмінностей між укладами. Кожний уклад потребує виявлення типових явищ і подій. Можна взяти, наприклад, спорт і види спорту як явища, що супроводжують диференціацію ігрового, або ж можна прив’язати до диференціації педагогічного школу й освіту або ще вирізнити дитину й підлітка як етапи життя. Зупинимося на двох особливо вражаючих виявах диференціації: на капіталізмі та секуляризації.

Капіталізм характеризують чотири основні риси: закріплення прав власності на всі чинники виробництва; розподіл чинників між виробниками, а продуктів — між споживачами за допомогою ринкових механізмів; віддання ініціативи підприємцям; економіка, що розвивається, тобто така, що перебуває в стані зростання та трансформації дуже довгий термін. Перші три риси дають змогу виявити капіталістичні епізоди в різних проявах традиційної історії — в Китаї, Японії, Індії, Азії, а надто в середньовічних полісах Європи, де можна спостерігати й аналізувати вже добре сформований капіталізм. Четверта риса надає йому зовсім незвичайної ознаки. З другої половини XVI ст. розвивається докорінно новий і небачений процес, який набирає чіткіших рис у XVII ст., рішуче виривається на поверхню з другої половини XVIII ст. і вибухає приблизно з 1850 р., а ще потужніше — у другій половині XX ст. Цей процес не змінює природи капіталізму як такої, але приводить до безпрецедентних його проявів. У цьому процесі можна вирізнити два взаємозв’язані феномени. З одного боку, спостерігається збільшення, примноження й урізноманітнення ресурсів, які отримують індивідуальні та колективні, державні й приватні дієвці. Таке довгострокове зростання базується, урешті-решт, на постійному підвищенні продуктивності праці й на поглибленні принципу економіки: більше — меншими силами. З іншого боку, спостерігається цілеспрямоване руйнування архітектоніки цілей на користь економічного в колективних турботах і виникнення цивілізації створення багатств. З порівняльної точки зору вирішальною видається саме ця — п’ята — характерна риса капіталізму. Економічні турботи стали долею людства та його представників од часів неолітичного перетворення з огляду на те, що для всіх або майже для всіх настали часи нестачі — для більшості через брак ресурсів, а для декого через неконтрольоване розширення потреб, але модерна доба виявилася першим періодом, коли насмілилися зробити неможливе: перетворити потреби на цілі.

Питання полягає в тому, щоб з’ясувати, чому це нечуване економічне перетворення сталося саме в Європі в ті часи, а не десь в іншому місці й в інший період. Можна запропонувати побіжну відповідь на нього, поділивши її на дві частини. Три перші риси капіталізму можуть дістати політичне пояснення. Права власності відбивають статус змістів приватної сфери, коли він гарантується громадським як гарантом закону й права. Ініціатива — це свобода громадянина, в якій поєднуються політична легітимність усіх окремих інтересів і право кожного висувати свою кандидатуру на відповідальну позицію, у цьому випадку на позицію, в якій на благо або в послугу комбінуються рідкісні чинники, а також право стверджувати, що він зможе знайти платоспроможний попит. Ринок — це економічне застосування способу регулювання окремих приватних інтересів і добору переможних кандидатів. Капіталізм у деяких зі своїх рис постає як економічне перенесення принципів, які також знаходять політичне перенесення в демократії. Друга частина відповіді спирається на припущення, що політичне переважає над економічним, щоб визначити напрямок впливу. На користь цього варіанта виступають центральність політичного в схемі людства та проста хронологія. Так, політичні процеси в Європі справляли свій економічний вплив двома способами. Усередині помірність ієрократичного режиму, а за нею демократизація уможливили розвиток капіталізму. Ззовні олігополярна неімперіалізація нав’язала капіталізм під тиском конкуренції та через відсутність європейського політичного ринку: жодна центральна політична влада на європейському рівні не змогла заклинити ринки, приборкати ініціативи та порушити права власності.

Залишається пояснити четверту рису. Економічні наслідки політичних процесів проявилися в два різні періоди. Перший визначається домодерним пізнавальним і технічним озброєнням Європи. У ньому немає нічого надзвичайного. Європа плентається позаду Китаю, тоді як Індія майже зруйнована режимом Моголів, а Азія — монголами і наступними режимами. У цих межах спостерігається активніше випробування можливостей нажитися та підвищення середнього рівня життя населення там, де політичні умови сприятливіші. Архетиповим прикладом слугує Голландія в XVII ст. — як федеративна, капіталістична й квітуча республіка. Але в цей період не відбувається радикального перевороту в економічному: четвертої ознаки ще немає. Вона з’являється в другому періоді, коли зустрічаються капіталізм і природничі науки — приблизно з середини XIX ст. їхня конвергенція та співпраця вприскують в економічне інновації, що йдуть одна за одною, які докорінним чином міняють способи та умови життя. Найтиповіший приклад дають Сполучені Штати в XX ст. Англія грала цю роль у XVIII ст., а надто в XIX ст., послуживши перехідним містком між Голландією та Сполученими Штатами.

Секуляризація — це явище, що зачіпає релігійний уклад у його християнському варіанті, оскільки ми розглядаємо Європу, але ця ситуація випадкова, оскільки диференціація укладів могла б секуляризувати будь-яку релігію. Потрібно чітко вирізняти три принципово зовсім відмінні процеси, хоча між ними можуть існувати зв’язки, а дієвці часто схильні змішувати їх між собою. Секуляризація означає саме відкидання та утримання релігійного укладу в приватній сфері. Громадське не займається ним жодною мірою, за винятком гарантування свободи совісті та віросповідання. Розвінчання містичності складається з двох окремих процесів. Приватизація релігійного може привести до усвідомлення того, що це лише суспільний ритуал, без якого цілком можна обходитися. За цим іде більш-менш активна відмова від відвідування місць культу, у цьому випадку християнських: це — дехристиянізація в точному сенсі цього слова. Другий процес базується на послідовному відкиданні пізнавального й практичного паразитування релігійного на користь науки та техніки. Це — раціоналізація у вузькому сенсі. Ці принципові відмінності ведуть до максимально дієвого означення дехристиянізації. Вона може означати відмову від певного суспільного ритуалу всіма тими, хто не мають чи мають замало релігійних потреб, — величезною більшістю. Вона може також означати ліквідацію чи зникнення культурних ознак, навіяних християнством, і відбивати цивілізаційне перетворення. Вона може, зрештою, відображати релігійну плюралізацію, де релігійний і парарелігійний попит стикається з урізноманітненою пропозицією, в якій християнство фігурує поруч із буддизмом, індуїзмом, ісламом, юдаїзмом, різноманітними сектами.

Диференціація укладів може бути пов’язана з усіма процесами, але найбезпосереднішим, найбільш явним і найочевиднішим є секуляризація. Політична модернізація полягала в переході від ієрократичного режиму, легітимуюча ідеологія якого ґрунтувалася на давньоєврейських і християнських постулатах, до режиму демократичного, чиї принципи обходяться без будь-яких ідеологічних посилань, і для якого релігійні зобов’язання суто приватна справа. Вони можуть не цікавити нікого або майже нікого, меншість, більшість, усіх або майже всіх — ці міркування не мають жодного істотного значення для політичного режиму в його принциповій основі. Ця основоположна теза історично виражається у відділені трону від вівтаря або держави від церкви. Конкретні історичні обставини відділення залежать від політичних і релігійних ресурсів, які мобілізуються троном і вівтарем. Обставини зробили так, що перехід був дуже надзвичайним у Франції — католицькій країні, де у духовенства не було труднощів зі створенням коаліцій і для нього перехід від одного режиму до іншого відбувався болісно і тяжко. Політичний поділ еліти призвів до сильної ідеологічної поляризації між клерикальною та світської партіями на понад сто п’ятдесят років. І навпаки, протестантські країни пережили спокійніший і поступовіший перехід до секуляризації, як це було в Нідерландах — хоча в XVII ст. виникали подекуди криваві конфлікти між ремонтрантами й гомаристами[22] — або в Скандинавії. Велика Британія стоїть окремо, оскільки вона офіційно ще залишається ієрократією, хоча й позбавленою будь-якої субстанції: суверен є керівником покинутої всіма церкви.

Після забезпеченої й прийнятої суспільством секуляризації релігійна складова в політичному не обов’язково зникає, але вона набуває два різних сенси. Наївний сенс базується на ідеї, що громадяни демократії повинні бути доброчесними і вони можуть бути такими, тільки якщо вони релігійні. В ідеологічному сенсі релігія може перетворитися або на антимодерний і реакційний релігійний інтегризм, або ж, у поміркованішому напрямку, в ідентифікуючий допоміжний чинник, як, приміром, це було в анексованому Другим райхом Ельзасі, у Польщі, в Ірландії та Квебеку.

Деградація може виникнути в кожному з укладів раціоналізації, якою супроводжується диференціація. В ігровому сенсі вона виражається, окрім іншого, в автономізації, інституцілізації та організації видів спорту. Проявом цих процесів за сто п’ятдесят останніх років стала організація змагань, що сприймаються одночасно як окремі й ефективні події для поліпшення результатів. Перетворення подій на видовище неминуче, і це вводить певну маловідчутну деградацію. Якщо спортивні видовища й справді належать до ігрового укладу, власною метою якого є розрядка, то ті, хто організують і беруть участь у цих видовищах, займаються прибутковою справою та вже більше не прагнуть розрядки. Вони спонтанно переходять з ігрового в економічне. Розрядки прагнуть глядачі, а зовсім не спортсмени. Вони стали таким самим економічним «чинником», як і решта, економічна цінність якого визначається його досягненнями в межах вимог глядачів щодо різних видів досягнень. Це — активне спонукання до монополії, тобто до рекордів і перемог. Ідеться вже не про те, щоб просто «брати участь», а про швидше, дужче, вище. З цього випливає поділ спортсменів, адже їх уважають чинниками зі своєю ціною, на жменьку індивідів, які збирають урожай популярності й багатства, і масу, яка знаходиться в тіні. Такий розподіл призводить до майже непереборного прагнення вдаватися до обману не стільки під час самих змагань, де цілком зрозумілий інтерес дієвців спонукає до пильності, скільки під час підготовки спортсменів, а також до застосування будь-якого доступного ефективного допінгу.

Релігійна деградація може бути породжена диференціацією та концентрацією релігійного на його найвищій і найхарактернішій основі: одкровенні Абсолюту для випадкових істот щодо переходу з випадковості до Абсолюту. Одкровення має нераціональний характер: воно не є раціональним, оскільки довести його неможливо, і не є ірраціональним, бо в ньому немає нічого абсурдного. Такий стан нераціональної слушності відкриває шлях до двох протилежних видів деградації. Один із них стає результатом переведення нераціонального в раціональне. Деїзм, або природна релігія, або розумний екуменізм базуються на двох помилках: логічно суперечно й абсурдно твердити, що випадкова істота може адекватно виражати абсолютне; психічно сумнівним є твердження, що раціональне зведення релігій до їхнього найменшого спільного знаменника та до здорового глузду може задовольнити психічний уклад, позначений настільки гострим чуттям випадковості, що йому потрібно вірити в конкретно означене абсолютне. Зворотна деградація випливає з переведення нераціонального в ірраціональне. Щодо усталених релігій, то деградація виражається в тій чи тій формі фідеїзму, якою постулюється радикальне розділення між обома сферами розуму й віри. Одкровення є об’єктом лише для віри, а те, що належить до розуму, — дуже незначне. Якщо існує суперечність між ними обома, то віра перемагає, а будь-яке долучання до розуму — ознака злоякісності. Ірраціональне стає чистим у щирих послідовників спіритизму, «New Age» або сцієнтології.

Політичне становить особливий випадок, цікавий своєю центральністю. У чистому природному режимі ситуація мала б такий вигляд: політичне займається виключно та якнайкраще власними справами, тобто законами і правом; дієвця-ми виступають законодавці, судді й політики, які виражають законні ідеології; інші уклади живуть собі самі й не звертаються до політичного з жодними приватними проханнями, крім випадків, коли порушуються закони та їхні права. Утім, багато рахунків і спорів мають внутрішній характер і врегульовуються між собою під гарантією політичних закону й права. У такій чистій ситуації дієвці проводять своє життя та зосереджують свої інтереси в обраних ними укладах. Вони не цікавляться політикою, оскільки найкращі їхні представники вважають її нудною та дріб’язковою, і зосереджуються на внутрішньому житті, а більшість піддається ілюзії, яку наводить здоров’я як мовчання органів: ми не думаємо про те, що забезпечує їхнє безпроблемне функціонування. То де ж тут деградація чи навіть викривлення? Деградація таки є, оскільки треба утримувати те, що працює саме по собі, аби воно продовжувало працювати й надалі. Ентропія завжди у виграші, якщо нічого не робити, щоб стримувати та уповільнювати її. Без пильних і відданих громадян перемогу здобуває політичний ринок, і громадську сцену цілковито займають посередні й нечесні особистості. Це — нездорова ситуація, про яку зовсім нерозумно думати, що вона може тривати нескінченно без прикрих наслідків. Поруч із цим утилітарним аргументом, дещо дріб’язковим, як і всі утилітарні доводи, існує ще й аргумент етичний. Режим визначає стан політиків і громадян, яке зобов’язує дієвців виконувати певні обов’язки та дотримуватися певних чеснот: не виконувати й не дотримуватися їх — значить, деградувати, бути корумпованим, з усіма відповідними наслідками.

Архітектоніка укладів деградує чи викривляється, якщо якийсь проміжний уклад захопить найвище місце. Кількість придатних до узурпації кандидатів слід звести до двох. Метою технічного є ефективність. Підвищення ефективності засобів, мобілізованих на службу цілям, і прагнення дедалі вищої ефективності можуть знайти слушне обґрунтування в бажанні людини бути діяльною й у задоволенні, яке дає чимраз детальніше освоєння поля можливостей, відкритих видові. Великі технічні звершення викликають захоплення й ентузіазм. Та попри все, важко приховати той факт, що технічне є в повному сенсі обслуговувальним укладом. Більшість людей, які не є технологами за покликанням чи за професією, хотіли б знати, з якою метою потрібно прагнути дедалі більшої ефективності. Який уклад має скористатися з технічного прогресу? Можна було б відповісти, що це — політичний уклад у його військовому аспекті. Це, звичайно, дуже потужний рушій, можливо, навіть найпотужніший в історіях людства, але важко виробити ідеологію, яка обрала б війну як найвищу мету. Навіть дарвіністська ідеологія війни як чинника, який виявляє перевагу, обмежує її роллю послуги, проте до послуг належить військова техніка, бо шпага може виявити перевагу так само добре й навіть краще, як атомна бомба. Укладом, якому технічний прогрес іде на користь, цілком може бути економічне, адже воно теж вирішальне для кожного укладу і слугує дуже ординарним пристрастям. Підрив архітектоніки укладів мав би слугувати економічному та його методиці й вести модерні часи до економізму.

Дія підважувальних сил у модерних суспільствах — це емпірична даність, яку важко заперечувати та яку ще менше заперечують. Індивідуальне й колективне нав’язливе прагнення багатства не нове. Це — постнеолітична константа, адже ресурсів мало й вони погано розподілені: їх ніколи не буває досить чи забагато й можна завжди пристосовуватися до більшої кількості. Ці банальні положення пояснюють не модерний економізм, а ту легкість, з якою люди, що ввійшли в модерні часи, масово долучаються до економізму. Якщо намагатися знайти пояснення в «американізації» та в її поширенні, ми все одно не матимемо ключа. Або економізм — це американська особливість, і вона не пояснює легкість і швидкість його поширення та долучення до нього. Або ж це модерна ознака, яка знайшла в Сполучених Штатах ще в ХІХ ст. найсприятливіші для себе умови й скористалася для свого поширення гегемонною позицією цієї країни в світі після Другої світової війни. Друга гілка цієї альтернативи, ясна річ, правильніша, але вона не відповідає на поставлене запитання. Пояснення через демократію наближається до правди, але не досягає її. Капіталізм, означений як економічне втілення принципів, політична матеріалізація яких зветься демократією, може пояснити економічне процвітання на кшталт голландського в XVII ст., задоволення зацікавлених людей від цього та заздрість сусідів, але він не розв’язує проблеми, поставленої чинником нав’язливості, а надто чинником колективної нав’язливої ідеї, притаманної останнім десятиліттям.

Диференціація укладів дає задовільне пояснення. Цілеспрямована поміркованість політичного дає змогу кожному укладові раціоналізуватися. Економічна раціоналізація може напрочуд широко використати науковий прогрес, прямо через прикладні засоби й непрямо за допомогою технологій, які збільшують продуктивність. Такий ланцюжок характеризує капіталізм як безкрайній процес, який живиться постійними вприскуваннями інновацій. Естафету підхоплює другий ланцюжок і веде капіталізм до економізму. Ресурси, які мають дієвці, збільшуються, а часто й поліпшується їхня якість, причому вони постійно зазнають струсів у своєму означенні й складі. Потреби, які стихійно рівняються на дефіцитні ресурси, більше не здатні на це, оскільки ресурси нестійкі, міняються та зростають. Потреби вивільняють і ставлять залежно від безмежних потреб і під тиском порівняння й змагання. Ті, кому цей процес вигідний, задоволені й дають підхопити себе потокові без опору. Ті, хто опинився в програшу, незадоволені й стурбовані, але їхнє незадоволення та їхні турботи мають економічний характер. Політичний ринок, який задіюють для подальшого збільшення прибутків тих, хто виграють, і для обмеження втрат тих, хто програють, ставить економічні проблеми в центр обговорення та актуальних питань.

Економістська інверсія рівноцінна тому, що видові та його представникам приписують скупість і здирництво як найвищу ціль. Якщо висновок і ситуація сприймаються як абсурдні, то чого слід очікувати? Раціональне розв’язання лежить у етичній площині й полягає в тому, щоб триматися правильної позиції — гарне життя має визначати і обмежувати потреби, які слід прагнути покривати ресурсами такого ж самого обсягу, — завдяки свідомому особистому вибору. Інакше розв’язання потребуватиме використання ідеології та викриття капіталізму. Оскільки капіталізм складається з трьох окремих шарів детермінантів, ідеологія може піднятися на три ступеня різкості. Перший таврує капіталізм, заснований на власності, як крадіжку, капіталізм, заснований на ринку, як сліпу й ірраціональну долю, а капіталізм, заснований на ініціативі, як хижацтво. Другий ступінь змішує його з багном як жахливий прояв науки, наслідки якого не піддаються контролю, і техніки — такої, що закріпачує й отупляє. Останній ступінь ненавидить його як антицивілізацію та руйнівника звичаїв. Усі ці ступені смертельні для демократії, якщо до влади приходять ідеологи, що в демократії малоймовірно.

Наукова раціоналізація

Доречно було б провести лінію розмежування між наукою як способом пізнання та науками, які виникають від застосування цього способу до галузей реального. Наук існує багато, тому що реальне має вигляд нашарування рівнів дійсності, і науки змінюються, оскільки сприйняття цього нашарування змінюється мірою прогресу наук. Неможливо виключати, що якась єдина наука дасть змогу пізнати все реальне: у такому разі наука буде і способом, і його застосуванням. А поки що потрібно погодитися з розподілом реального на три головні царини: фізичний світ, живий світ і світ людей. Кожну з цих царин досліджує незмірна й перемінлива кількість наук залежно від того, може та чи та проблематика вирізнити частину або аспект світу і знайти в ньому його власну раціональність. Хоча наука народилася в Європі, вона має загальну цінність. Походить вона від культури, але після створення її можуть прийняти будь-де. Питання ставиться про її зародження в Європі та про можливість прив’язати її до європейських особливостей.

Наука відсутня в усіх культурних ареалах, за винятком одного — європейського, де вона актуалізувалася вперше за елліністичної доби з III ст. до н.е., зникла близько II ст. н.е. за Римської імперії та актуалізувалося вдруге — здається, вже по-справжньому — в Європі в першій третині XVII ст. Проте вона не зазнає якогось перетворення в пізнавальних можливостях людини. Вона мобілізує ті ж самі здібності, що й інші способи пізнання, але використовує їх інакше. Вона була готова до вжитку від самого початку, хоча більшість людей ніколи до неї не вдавалися й навіть ніколи не підозрювали про її існування. З цього парадоксального її становища можна зробити три корисних висновки. Людство може обійтися без науки й наук, щоб вижити і знайти собі якесь призначення. Наука — це вельми неймовірна пізнавальна розкіш, умови уможливлення якої настільки конкретні, буцімто не було б безглуздо думати, що вони могли б ніколи й не виникнути. Зародження науки не могло бути стихійним і нормальним розвитком одного, кількох або всіх інших способів пізнання, бо інакше наука мала б народитися всюди.

У разі означення умов уможливлення допомагає порівняння з іншими культурними ареалами, оскільки в цьому процесі одразу дискваліфікуються гіпотези здорового глузду. Старі численні інтелектуальні еліти, віртуози умоглядності, очевидно, потрібні нам для цього, але певно, що недостатні, адже брахмани й освічені не залишалися в боргу. Накопичене й систематизоване впродовж віків і тисячоліть знання теж, безперечно, корисне, але китайці тут набагато перевищили європейців завдяки краще організованому переданню культури від покоління до покоління. Поняття «закону» в сенсі закономірності, яка може бути виявлена, очевидно, загальнолюдське, адже не можна вижити в хаосі й не можна призвичаїтися до ідеї хаосу. Та й, все одно, це — загальноприйняте поняття в Індії, Китаї, Передній Азії. Слід також відкинути гіпотезу, попри її переконливіший вигляд, за якою для свого народження наука потребувала середовища, зацікавленого в її можливих способах застосування, оскільки цей інтерес міг виявлятися в дослідах. Але річ у тім, що науки та прикладні методи дуже довго існували, не знаючи одні про одних, принаймні до ХІХст. Урешті-решт, донаукові китайські техніка і навіть технологія набагато перевищують європейські. І так далі.

Урок, який можна вивести з цих порівнянь, полягає в тому, що треба знайти таку гіпотезу, яка не піддається вбивчому зауваженню про те, що ця сама умова існувала там, де наука не народилася. Усі пізнавальні способи наявні всюди, окрім науки, особливість якої ґрунтується не на незнанні інших способів і не на використанні докорінно нових операцій, а на особливій манері їхнього використання, які можна резюмувати як контрольовану фактами дедукцію для виходу на істинні судження. При цьому на думку одразу спадає образ перетворення. Народження науки має всі зовнішні ознаки перетворення, локальної зміни загалом, яка змінює ціле. Розглянемо цей образ серйозно: він пропонує нам шукати особливість і навіть європейську унікальність, яка могла б спровокувати або стати нагодою для пізнавального перетворення. З іншого боку, загальність пізнавальних способів не виключає відмінностей у їхньому застосуванні. Колективна нав’язлива пізнавальна ідея, центральний топос для цивілізації міг би сприяти або відвернути, з точки зору ймовірності, перетворення в напрямку до наукового способу пізнання. Зрештою, потрібно рахуватися і з елліністичним попередником. Наука народилася тоді вперше, але її плідність в плані породження наук була слабкою і ледь помітною за одне чи два століття, доки вона повністю не згинула після правління Антонінів. Цей прецедент учить, що самого лише перетворення не достатньо, треба, щоб воно зберігалося, розвивалося й тривало в часі. Розумно було б відрізняти умови уможливлення, притаманні проривові, й умови, неодмінні для його продовження в часі.

Для з’ясування умов прориву очевидно й настійливо постає певна лінія аргументації. Кожен із трьох світів, між якими розподіляється реальне, написаний окремою мовою. Сьогодні ми з розумною певністю знаємо, що фізичний світ написаний математичною мовою. Щодо живого світу, то тут можливі деякі вагання, оскільки мова його виглядає інформаційною на молекулярному рівні та системною на рівні органічному. Людський же світ може складатися стратегічною мовою, основоположними членами якої є біном пробле-ма/вирішення. Нам слід розглянути фізичний світ і математику, оскільки саме цей світ став нагодою для кардинального перетворення, що відбулася наприкінці XVI — початку XVII ст. Чи можна виявити в європейському ареалі одну чи кілька особливостей, які стосувалися б або декодування математичної мови, або її застосування для декодування природи, або того й другого разом? Оскільки виявляти ці особливості доводиться на рівні історичних самобутностей, а на цьому рівні між культурними ареалами все різне, то можлива кількість особливостей стає практично нескінченою. Не можна навіть виключати, з огляду на те, що йдеться про перетворення, яке доведеться приписати якомусь ідіосинкратично єдиному індивідові, в якого народилася ця хороша думка. Щоб закрити глухий кут нескінченості, варто уточнити місцезнаходження прориву й пошукати пов’язані з ним особливості.

Наведений аргумент веде до результату, який є таким, яким він є, а єдине його достоїнство — те, що він веде за межі простого опису відкриттів і процесів. Фізичний світ написаний математичною мовою. Ця мова сама записана в четвертому світі — світі чисел, визначною особливістю якого є потенційний статус і актуалізація в декодуванні та через нього. Математична мова була декодована в Китаї, а надто в Індії і, як здається, в Передній Азії, принаймні певною мірою. Європа в цьому відношенні залишалася позаду, і їй довелося вчитися в інших ареалів за допомогою свого грецького авангарду. Треба зазначити, що від самого початку опанування греками математики вони виявили виняткову річ, яку передали європейському ареалові: геометрію. Геометрії немає в інших ареалах. Її відсутності там достатньо, щоб дискваліфікувати іншу підказку здорового глузду, яка схиляє до ув’язки відкриття геометрії з практикою межування землі. З питань оподаткування королівства й імперії набагато прискіпливіші землеміри, ніж будь-коли такими могли бути греки. Частота появи геометрії має більше шансів залежати від морфологічних чинників — поліс і можливість сприймати його як центр і периферію — та чинників політичних — просторове розміщення громадського в центрі, а приватного — навколо нього. Сприйняття природи як такої, що складається з геометричних фігур, могло бути спонтаннішим і безпосереднішим, ніж думка, яка складається з чисел і рівнянь. Геометричне сприйняття видається природнішим, адже бачення є само по собі сприйняттям і побудовою простору за допомогою форм. У будь-якому разі геометрія уможливила донаукове бачення світу, розвинуте Платоном у його «Тимеї». Воно лише донаукове, оскільки не базується на жодній гіпотетично-дедуктивній теорії, яка може вести до дослідів. Це — потужна й глибока метафора, пов’язана з символьним способом пізнання. Але вже стає мислимим стрибок — через перетворення — від цього символьного способу до способу наукового та до вирішальної інтуїтивної здогадки Галілея, для якого природа є геометричною онтологічно, і це можна довести, а вже не є метафоричною й поетичною.

Але при цьому ще треба було думати про застосування декодованої геометрії — відкритої наново в XVI ст. після перевидання праць Евкліда й Архімеда — до фізичної природи. Свого часу ще александрійський прорив ґрунтувався в Архімеда на цьому поєднанні. Його можна було б зв’язати з певною релігійною особливістю. Обидві можливі концепції Абсолюту — іманентного і трансцендентного — осіли одна на схід, а інша на захід від Інду. Дуалізм панує в азійському ареалі, який передав його європейському за допомогою грецької філософії, а згодом християнства. Іонійці зробили дуалізм світським і не знищили його, навпаки: уся грецька та європейська філософія ґрунтується на суперечливих полярностях у яскраво вираженому й дивовижному контрасті з індійською, а надто з китайською філософією. Можна стверджувати з помірним і скромним переконанням, що дуалізм придатний більше, ніж монізм, для застосування геометрії до фізичної природи, оскільки він уможливлює й полегшує її сприйняття як неживого об’єкта, яким керують внутрішні правила функціонування.

Основоположний постулат китайської філософії менше придатний для цього, оскільки він базується на відповідностях між людським і фізичним світами й шукає способи, які дали б змогу маніпулювати чинниками впливу між цими двома світами. Такий постулат має мало шансів привести до бачення природи, висловленого Лукрецієм, неживий характер якої в нього такий самий абсолютний, як і в сучасній науці. Зрештою, саме це й надає творові «Про природу речей» його таких сучасних акцентів, хоча в ньому й не міститься жодного судження, що вказувало б на науковий спосіб пізнання.

Зіставлення дуалізму та застосування геометрії до природи залишається надто розпливчастим, щоб привести до точного місця прориву. Це місце відоме, воно — принцип інерції, який відкрив Галілей, але так ніколи чітко й не роз’яснив ним. Вийдемо з засновку, що прорив був здійснений саме в цьому місці. Він стосується поступового руху, до якого можна долучити й мінливий рух. Проблема руху — справжня нав’язлива ідея європейської філософії від часів греків. Її настирливість можна пояснити тим, що для філософії буття становлення — це скандал, питання, що потребує відповіді під страхом пізнавального краху. І навпаки, індійська, а надто китайська філософія йдуть за вказівками здорового глузду й, можливо, правильного глузду, поміщаючи становлення першим і на місце витоку: це не скандал і не термінове питання. Проте становлення — це також неминуче нав’язлива думка для теології Творення та для Одкровення, яке подає себе як Історію. Вони не можуть уникнути того, щоб не поставити становлення та рух на друге місце й не ставити собі запитання про причини, які змогли змусити нерухоме і непорушне Єство створити рухливе й таке, що може бути порушене, становлення. Зустріч грецької філософії з християнською теологію, можливо, була випадковою в римських школах риторики й у колах освіченої еліти імперії, але, попри все це, вони поділяли одну й ту саму настирливу думку пізнання. Проблема руху пристрасно й ретельно дискутується пізньою схоластикою XIV-XV ст., зокрема в Соборнні. Чому сталося таке посилення інтересу? Не буде безглуздим пов’язати його з прийняттям і поширенням канону, який цілковито перевертає воєнне мистецтво. Засвідчено, що роздуми торкалися руху гарматних ядер, так само як Аристотель думав свого часу про рух стріли, випущеної з лука, а згодом створив свою винахідливу теорію.

Астрономія сприяла проривові радше непрямо, ніж якимсь прямим впливом. Геліоцентричну гіпотезу запропонував і обстоював Аристархом ще в ІІІ ст. до н.е. Її відкину-ли, а її натхненника засудили за святотатство. Це — шокувальна ідея, яка може бути прийнята тільки в середовищі, де вона такою не буде, або яке буде готове сприймати шокувальні ідеї. Оскільки геліоцентризм був тимчасово остаточно відкинутий, то грецька астрономія трималася геоцентризму, а він — разом із геометрією для опису спостережень — привів до Птолемея та до теорії епіциклів. У 1543 р. Копернік знову вводить геліоцентризм майже підпільно, адже ідея досі шокує, але вона пробиває достатні проломи у «ворожому стані», щоб мати змогу просуватися далі. Які ж то були проломи? Певну роль мало відіграти Відродження, Реформа, зі свого боку, і релігійні війни, але найвірогідніше прийняття геліоцентризму окремими особами є симптомом невірування. Так само, як геоцентризм у поєднанні з геометрією привів до Птолемея, геліоцентризм, який спирається на геометрію, породжує Кеплера. А закони Кеплера діють, оскільки ці прості геометричні закони й справді добре описують траєкторії планет.

Кеплер і Галілей здійснюють реальний пізнавальний прорив, перетворення в прямому сенсі слова: якась дрібниця змінює все. Усе міняється, адже прорив за своєю природою розширюється. Він виводить на механіку, а вона — на гармонійне бачення: природа — це машина, що діє за жорсткими законами, які дає змогу виявити математика. Неважко зрозуміти вибуховий характер перетворення: усе сталося впродовж життя лишень одного покоління: у 1600-1630 рр. Можна бачити також і її переважно «історичний» характер. Вона випадкова: об’єктом перетворення міг би бути радше будь-який інший об’єкт, ніж проблема руху, і водночас збагненна: будь-яка дороговказна нитка давала змогу розмотати клубок, зважаючи на те, що він був прив’язаний до правильної ідеї, а саме: що природа насправді написана мовою математики. Можна спертися на випадковість об’єкта та замислитися над можливістю того, що прорив стався б не в фізичному світі, а в живому або в людському світі. Можливі дві гіпотези, які підтримують високу ймовірність хронологічного пріоритету фізичного світу. За однією з них, прорив здійснити важче й він не очевидний у двох інших світах, мови яких менш доступні напряму. Ця гіпотеза видається слушною для живого світу, але не може стосуватися людського світу, стратегічна мова якого є безпосередньою даною людським дієвцям. Звичайно, від безпосередньої даної до раціонального пізнавального використання існує певна відстань для стрибка, але вдалі спроби здійснити його були зроблені до стрибка математики й механіки. Ще у Фукідида на початку Пелопоннеської війни спостерігається суто науковий підхід — водночас гіпотетично-дедуктивний і експериментальний. Гіпотеза має три частини: політія прагне спроектувати назовні всю потугу, на яку вона здатна; проектування цієї потуги визначає стратегію об’єднання в союзи інших політій; коли співвідношення мобілізованих сил приблизно рівне, війна стає тривалою й може піти за логікою крайностей. Експериментом є розповідь і аналіз Пелопоннеської війни між Афінсь-ким союзом і лакедемонянами. Науковий пізнавальний прорив фактично відбувся, але він не мав тих самих наслідків, які мав принцип інерційності.

Корисною в цьому плані може бути друга гіпотеза. У людському світі жоден прорив на жодному об’єкті не може призвести до вибуху, що розширюється, оскільки історична матерія настільки складна, що поширення вдалого прориву з одного об’єкта на інші дуже проблематичне і навіть неможливе. Ось чому наукові прориви, такі переконливі й незаперечні, як прориви Фукідида, які можна знайти в Мак’я-веллі — наприклад, гіпотеза про різну здатність до завоювання ззовні імперії з абсолютним ієрократичним режимом і королівств з ієрократичним режимом, обмежуваним аристократами, і її випробування на Османській імперії та Європі, — або в Гішардена — наприклад, про стійку рівновагу олігопо-лярної системи та її розбалансування внаслідок втручання зовнішніх чинників і випробування на Італії 1494 р., про невмілі амбіції Людовіка Сфорца та італійські війни, які мали точитися через це впродовж чотирьох десятиліть, — передували проривові механіки, хоча й не призвели до аналогічних наслідків.

Гіпотеза різних мов після її перевірки геометрією та фізичною природою сама по собі веде до епохального пізнавального перевороту, тобто до використання дедукції й переведення спостереження та індукції на другорядну роль. Ми знаємо мову й знаємо, що реальне написане цією мовою. Але текст надто довгий і надто складний, щоб його можна було читати й декодувати безпосередньо. Текст потрібно ділити на фрагменти, які піддаються розшифруванню. Щоб поділити текст, потрібні критерії. Щоб мати критерії, потрібно поставити запитання до реального. Щоб поставити запитання йому, потрібно поставити запитання собі. Щоб розпочати процес, потрібно дати відповіді на ці запитання, тобто запропонувати гіпотези. Цей методологічний і пізнавальний переворот на користь дедукції — фактично переведення в природний підход, притаманний діяльності людини, яка полягає в тому, щоб означувати для себе проблеми, які ставить життя, і знаходити для них правильні вирішення, але це переведення має бути раціоналізованим, свідомим і формалізованим, тобто відірваним від будь-якого конкретного контексту.

Умови збереження науки в часі означити легше — за допомогою симуляції та її спрямованості на дослідження. Ця третя операція наукового розуму насамперед колективна. Наука й науки можуть тривати, тільки якщо їх візьмуть під свою опіку спільноти достойників, щоб їх упорядковувати, поповнювати, передавати. Перша операція — гіпотетично-дедуктивна теоретизація — може бути тільки індивідуальною: скажімо, у того чи того індивіда виникає ідея і причини цього будуть то більш таємничими, що глибшою й пліднішою виявляється ця ідея. Експеримент може бути індивідуальним або колективним, оскільки ця обставина не торкається його природи. Щодо пояснення, то воно виходить за межі всіх соціологічних та історичних даних, оскільки воно є одкровенням реального собі самому та його прозорістю в свідомості людського виду. Тільки дослідження підтримує історичне й соціологічне запитання: на яких умовах, зовнішніх для самого пізнання, воно максимізується й увічнюється?

Перша умова означає, що потрібно розвідати чи вивчити щось за допомогою випробувань, невдач і впорядкування. Потрібно, щоб індивіди теоретизували і щоб індивіди — ті ж самі або інші — чи групи експериментували. Предметів для вивчення стає то більше, що краще виявляються таланти, здатні на це, і чим краще вони можуть показати себе. Мережева й ієрархізована структура спільноти достойників може найкращим чином задовольнити цю умову. Ціла група населення і навіть усі сучасні люди можуть бути охоплені ланками мереж, так щоб уникнути ризику пропустити потенційний талант. Недостатньо бути талановитим, потрібно ще могти й хотіти розвинути свій талант. Щоб могти, науковцям може бути потрібне певне приладдя. Таке приладдя споживає ресурси, яких може бракувати науковцям з огляду на їхнє соціальне походження. Потрібно, щоб ненауковці забезпечували їх ресурсами, а це передбачає, що вони отримуватимуть взамін принаймні стільки або й набагато більше, якщо це гра з додатним результатом. Розрахунок може базуватися на двох дуже різних ситуаціях. В одній із них пізнавальні відкриття вчених ведуть до прикладного застосування, яке несе вигоду ненауковцям. Цей розрахунок змушує науки — а не просто науку — рано чи пізно зав’язувати тісні стосунки з капіталізмом, не тому, що вони нестримно притягуються одні до одного через вибіркову приязнь, а більш прозаїчно — тому, що вони потрібні одні одному.

Зрештою, вигода не обов’язково ділиться порівну. Капіталізм прагне ефективності й прибутку. Точне пояснення реального його не бентежить. Він може фінансувати й заохочувати науки й теорії, які обіцяють економічну вигоду й мало плідні з точки зору пізнавального прогресу. Ризики є цілком реальні, і капіталісти можуть їх приймати, але капіталізм повинен їх уникати. І справді, ідеї таємничим способом виникають в індивідах і тримають у секреті процеси, які в них містяться: тільки в кінці ми дізнаємося, що ховала в собі та чи та теорія. Вузький капіталістичний розрахунок торкається тільки короткострокової перспективи і того, що вже відоме. Ретельний розрахунок стосується плідних проривів. Оскільки передбачити їх неможливо в жодному плані, то раціональна стратегія полягає в тому, щоб призначити якомога менше ресурсів, які виділяють на дослідження, і поставити на ймовірність прориву. У тривалій перспективі ринок винагороджує ретельний розрахунок і карає розрахунок вузький. Рано чи пізно перший візьме гору над другим, якщо тільки ринок не буде порушений зовнішнім втручанням. Іншою сприятливою для фінансування наукових досліджень ситуацією є змагання між політіями або з метою отримати якесь військове спорядження, або з метою здобути більше авторитету.

Але й при цьому треба, щоб таланти хотіли виявити весь свій потенціал. Найсприятливішою є ієрархізована структура, оскільки у талантів тут буде більше шансів, що їх підштовхуватимуть і тягнутимуть до їхнього найвищого рівня кваліфікації через змагання й винагороди, які розподіляють відповідно до пристрастей дослідників: відкриття — зацікавленість, авторитет усередині й, можливо, назовні мережі — за честолюбство й марнославство.

Друга умова максимізації й увічнення вимагає, щоб усі гіпотези, усі експерименти, усі пояснення були просіяні крізь сито критики компетентних осіб. Не можна розраховувати на самих виробників, оскільки психічно та гносеологічно неможливо критикувати самого себе в момент роботи. Для того щоб можна було покладатися на критиків, потрібно насамперед, щоб вони були зацікавлені в критиці, а це передбачає, що критика є рушієм змагання та просування в ієрархії. Потрібно також, щоб вони нічим або мало чим ризикували й не ставали жертвами сили, яка знаходиться ззовні або всередині співтовариства достойників. Ця умова вимагає, щоб наукову діяльність уважали законною приватною діяльністю і щоб ніхто не міг заборонити компетентним особам входити до спільноти, контролювати формулювання гіпотез, повторювати експерименти, а це значить, що співтовариством достойників керує не влада й не сила.

Третя умова більш тонка. Реальне складається з багатьох рівнів реальності й може розкладатися на різні сегменти. Доки науки не приведуть до єдиної науки, здатної пояснити все, що можна пояснити — якщо припустити, що така вища конвергенція можлива, — кожне співтовариство достойників відповідає тільки за один сегмент і за один рівень реальності. Розвиток наук і дослідження реального мають, в принципі, збільшувати кількість наук і посилювати їхню подальшу спеціалізацію, хоча б з огляду на накопичення відібраного знання та все більше виявлення складності реального. Цей процес збільшує дедалі вужчі співтовариства достойників, які чимраз більше спеціалізуються. Так само як надмірна біологічна спеціалізація підриває можливість виживання якогось окремого виду, так і надмірна спеціалізація підриває наукові дослідження, зменшуючи ймовірність плідних знахідок, і позбавляє їх цільового призначення, знищуючи будь-яку можливість намалювати зв’язну картину реального. Це обмеження змушує кожне співтовариство покладатися на інші співтовариства, щоб просуватися вперед у власних дослідженнях. Якими ж можуть бути ці окремі співтовариства достойників?

Важко визначити це заздалегідь, оскільки просвітлення й допомога можуть надійти з будь-якої ділянки. Кожне співтовариство знаходиться в центрі концентричної мережі, коли інші співтовариства розміщені на колах, що віддаляються від нього. Згідно з імовірністю кожне співтовариство повинно розраховувати насамперед на ті, що розташовані на найближчих колах, але, зважаючи на таємничий і капризний характер наукової інтуїції, не можна виключати, що астрофізикові стануть у пригоді роботи археолога, і навпаки. Проте достойники, компетентні в якійсь конкретній проблематиці, некомпетентні в усіх інших — більше або менше залежно від відстані, яка їх розділяє. Некомпетентність будь-якого співтовариства достойників за межами власного кола та потреба для всіх них використовувати інформацію, яка надходить з-поза цих меж, змушує кожне співтовариство довіряти решті. У стосунках між ними та за браком компетентності може важити тільки авторитет. Але для того, щоб авторитет був обґрунтований, а довіра — виправдана, потрібно, щоб кожне з них могло впевнитися, що інформація надходить від співтовариства компетентних осіб, де панує тільки врядування, а влада, а надто сила там не діють. Потрібно, щоб усередині кожного наукового співтовариства постійно існувала взаємна критика, а між співтовариствами панувала довіра.

Зображена модель наукової організації з перспективою успіху та довготривалості приблизно відповідає фактичному стану речей у Європі. Олігополярна трансполітія перешкоджає будь-якому політичному чи ідеологічному контролю, здатному утримуватися в часі, і постійно відновлює воєнне, економічне та честолюбне змагання між політіями. Зростаючий розрив між державним і приватним сприяє приватизації, а також зменшенню таємничості та деідеологізації пізнавальної діяльності. Приватизація збільшує кількість центрів і зменшує ризики внутрішнього контролю, оскільки, якщо вхід закритий, то можна створити поруч інший центр, і це веде до мережевої структури. Урешті-решт, може розвиватися ієрархічна структура, оскільки ієрархічному змаганню сприяють три попередні переваги, причому вона може розвинутися не в якусь єдину ієрархію, де могли б лютувати авторитет і сила, а в нескінчену кількість ієрархізованих співтовариств достойників, які стихійно розміщуються так, що кожне стає центром відкритої концентричної структури, а весь комплекс можна бачити ззовні як мережу, поширену на весь культурний ареал і — потенційно — на людство й усю планету. Така ієрархічна мережева структура є давньою даністю в Європі. Вона не сягає грецьких полісів і елліністичного періоду, ліквідованого з приходом Римської імперії, а нормально функціонує з XI ст. і принесла користь теології, філософії, містиці, архітектурі, живопису, літературі — усім галузям європейської цивілізації. Наука й науки стихійно розмістилися в структурі, додаючи їй нову галузь і по-своєму дотримуючись діалектики тем і варіацій, яка випливає з неімперіалізації та з олігополярності.

Типові події наукової раціоналізації є пізнавальними, з одного боку, оскільки наука — це спосіб пізнання, спосіб, який дозволяє пояснити, чому те, що існує, є таким, як воно є. Вони стосуються, з іншого боку, виконання, оскільки наукові галузі — як застосування науки до ділянок реальності — стирають протистояння між природою та штучністю так, що процес пояснення дає змогу не лише пізнавати, а й робити, виконувати. Пізнавальні події можна поділити на кілька класів. Одні з них внутрішні для самих наук. У наук своя історія, оскільки вони є дослідженням, розпочатим у часі. Ця історія позначена кунівським темпом, в якому чергуються теоретичні прориви як результат інтуїції, багатої на гіпотези та плідної на дедукцію, і пояснення такого прориву співтовариствами достойників. Це — справжня історія, водночас випадкова й збагненна, суміш хаосу й космосу, де зрозумілий уклад виринає поступово з безладних процесів. Історію й темп розвитку можна виявляти на всіх рівнях реальності наукового дослідження, від рівнів великої загальності, світів, до найспеціалізованіших галузей науки.

Інші події відбуваються через те, що наукові прориви набувають форми парадигм, які — після того, як їх пояснять, — можуть прийматися будь-ким і застосовуватися до всіх способів пізнання. З цього народжуються спонтанні й несвідомі сприйняття та передсуди на кшталт різних «ізмів», чиї шкідливі якості можуть поширюватися на всі сфери. Як приклад можна навести цілий перелік таких видів сприйняття:

— механіцизм: усе складається з елементів, на які діють перемінливі сили, з чого виникають збагненні конфігурації;

— сцієнтизм: усе, що існує, має свої причини, аби бути доступним для наукового розуму — єдиного законного способу знання;

— релятивізм: усе є питанням точки зору, і при цьому жодної абсолютної точки зору не існує;

— еволюціонізм: усе, що існує, пережило добір, вписується з цієї причини у висхідну лінію від меншого до більшого та захоплюється ендогенним процесом;

— генетизм: усе, що існує, є виразом десь закодованої програми;

— історицизм: реальність складається з окремостей, що випливають з безлічі перемінливих чинників так, що неможливо вивести хоч якийсь урок з нічого;

— економізм, демографізм, лінгвістицизм (і його структуралістське відхилення: кожний елемент має цінність не сам по собі, а згідно зі своїм місцем в системі елементів): кожна реальна людська наука своїм застосуванням до певного укладу чи його сегмента породжує спокусу «останньої інстанції», яка все пояснює, оскільки уклади взаємозалежні й, виходячи з якогось одного, зрештою доводиться згадувати їх усі, а отже, ілюзія стає непереборною, якщо забути, що уклади теж автономні один щодо одного.

Усі ці пізнавальні «ізми» мають, з одного боку, законне коріння в науковій парадигмі, на якій вони паразитують, а з іншого — можливість ідеологічного застосування, коли їх використовують у політичних цілях. Паразитування на одній і тій самій парадигмі може бути вигідним діаметрально протилежним ідеологіям. Так, еволюціонізм може слугувати псевдонауковою основою як для лівої ідеократії — в ім’я прогресу та стадій, через які він невблаганно проходить, — так і для правої ідеократії — в ім’я боротьби за життя та добору най-пристосованіших. Аналогічно у традиційному християнському контексті християнська релігія слугувала для узаконення будь-якої влади, стверджуючи, що «цього хоче Бог». Самої цієї ознаки досить, щоб виправдати як релігію, так і науку в злочинах, які чинилися їхнім іменем: саме пристрасті та ідеологія відвертають їх убік викривлених і згубних методів, а не вони самі здіймають пристрасті й розвиваються в ту чи ту ідеологію.

Третій і останній клас типових пізнавальних подій — це клас когнітивного впливу науки, проблематика якого виглядає складніше. Вона може спиратися на дві тези: усі способи пізнання природні й законні; науковий світ випадково зреалізувався у визначеному культурному й пізнавальному контексті. Звідси можна вивести два наслідки. Неминучим видається певний науковий імперіалізм в ім’я чудодійної ефективності та сили цього способу. Суттєвими виглядають два прояви такого імперіалізму. Одним із них є сцієнтизм, про який уже згадувалося в зв’язку з його невченими прихильниками, хоча його можуть обстоювати також і необачні науковці. Другий — це редукціонізм, не в сенсі зведення всього до якоїсь останньої інстанції, а в сенсі зведення всіх реалій до стану, в якому їх може опрацьовувати наука взагалі та якась одна наукова галузь, а всі інші способи дискваліфікуються. Завдяки такій редукції містика стає неврозом, материнська любов — хімічною речовиною, думка — секрецією мозку. Редукції цього штибу надто дитячі, щоб спричинитися до серйозних когнітивних потрясінь поза межами кола дурнів. Існують тонкіші й спокусливіші види редукції. Так, економіст може впевнити себе, що наука вирізняється кван-тифікацією та використанням математики. Оскільки предмет економічної науки насправді можна частково виразити числами, особливо ціни та фізичні кількості, то виникає непереборна спокуса розглядати тільки те, що може виражатися в числовій формі, та ігнорувати решту. Отже, економіст може дійти до ігнорування науки та політики як економічних чинників! Демографія, яка має справу з кількістю населення, наражається на таку ж саму небезпеку математичного ре-дукціонізму.

Систематизований аналіз внеску наук у процес діяння вимагав би розгляду укладів і сприяння їм з боку науки та наук, вирізняючи при цьому дві категорії сприяння. Одна з них випливає з застосування науки до способів, мобілізованих укладом. У цьому напрямку можна було б побачити, як виникають типові явища на кшталт політичних інституцій, що виводяться з політичної науки, аспектів підприємства, які можна приписати науці про організацію, методів навчання, вигаданих наукою про освіту. Інші типи сприяння є наслідками наукових досліджень у тому чи тому укладу, як, приміром, керування ядерними ризиками й політика, або місце наукових дисциплін в навчальних програмах. Розгляд стосунків між науками та економічними продуктами, товарами й послугами, які мають задовольняти потреби, мав би поєднувати обидва підходи, але такий розгляд веде до банальних речей. Якби довелося переписати всі товари, які стали результатом використання наукових досліджень, то вочевидь цей перепис торкнувся б великої частини, якщо не всієї, сучасної економіки, яка ґрунтує свої цінності на використанні фізики матеріалів, хімії, атома, біології, інформатики тощо.

Цікавіше буде підкреслити повну зміну ролей між примітивною й традиційною економікою попиту, де економіка має на меті задовольняти потреби, які вже переважно існують, та економікою пропозиції, де ресурси передують потребам і викликають їх. Ми бачимо в цьому різні означення капіталізму, які постають у дещо новому світлі. Перше означення виділяє режим економічного, заснований на правах власності, на ринковому регулюванні та на індивідуальній підприємницькій ініціативі й позначений потужним розривом між виробництвом і споживанням. Означений у такий спосіб капіталізм можна спостерігати в багатьох періодах життя традиційного світу в чотирьох великих культурних ареалах: це — природний режим економічного на певному рівні складності суспільства. Друге означення додає до першого економіку пропозиції, яка значною мірою залежить від наук і характеризується перманентним, якщо не постійним, розширенням. Цей капіталізм перебуває на стадії невизначе-ної тривалості історії людства, але вона повинна стихійно й невідворотно привести до стаціонарного стану — не нерухомого, а такого, що знаходиться в постійному коливанні навколо приблизної рівноваги. Третє означення капіталізму доповнює два перші наукою про створення багатства, щоб викликати колективну нав’язливу ідею та відчуття абсурдності піднесенням цілі економічного в ранг найвищої мети.

Наука призвела до певних викривлень, які проявляються в інших галузях діяльності людини. Оскільки наука — це спосіб пізнання, то можна припустити, що викривлення проявляються через пізнавальне викривлення. Така гіпотеза дає змогу вивести дві можливості. За однією з них, науковий спосіб падає під тиском гібридизації й викликає реакцію ірраціоналізму, так що певне псування веде до викривлення. За іншою можливістю, знання та виконання, яке залежить від знання та прямує за ним, претендують на те, щоб замінити дію, з якої випливає ідеологія: викривлення стає результатом змішання понять.

Ірраціоналізм — протилежний близнюк раціоналізму, чий «ізм» стверджує, що все залежить і не залежить тільки від розуму. Ірраціоналізм стверджує, що розум не контролює нічого або що те, що належить до розуму, неістотне. Після означення місця нераціонального, тобто того, що не є ані раціональним, ані ірраціональним — природа Абсолюту, основа основ, спорідненість душ тощо, як додаткової гарантії та запобіжного заходу проти раціоналізму, ірраціоналізм може характеризуватися трьома ступенями дедалі більшої сили. На першому ступені стверджується, що реальне розподіляється на дві спільноти: одна, яка підпорядковується розумові та науці, і друга, яка належить до інших способів пізнання. Помилка полягає не в тому, що обмежуються відмінність між способами пізнання їхніми процедурами, а в тому що вона поширюється на предмети, щодо яких ці способи застосовують. На другому ступені науковий спосіб стає таким самим способом, як і решта, і не має жодної зверхності над ними ні за якими критеріями. На третьому ступені науковий спосіб є не способом пізнання, а культурним артефактом — чи нейтральним, чи показником декадансу. Хоч як це парадоксально, але виникнення й утвердження науки сприяють ірраціоналізмові в його трьох ступенях, порівняно з ситуацією, коли наука не існує.

Розглянемо перший ступінь. У донауковому стані нераціональному сприяє збільшення слушних пояснень, принаймні стосовно культури, яка їх продукує. Одні й ті самі реалії можна сприймати, з одного боку, раціонально, через спостереження, індукцію та висновки, а з іншого — нераціонально, через етіологічну міфологію або встановлення відповідностей між різними укладами реальності. У цьому контексті, ірраціональне майже зовсім не проявляється, хіба що на індивідуальному та ідіосинкратичному рівні. З виходом на арену науки змінюється все. Вона змушує до загальної дискваліфікації нераціонального, чи напряму, показуючи його беззмістовність, або непрямо показуючи, що нераціональне — це продукт культурного відокремлення. Наука виражається в науках, а останні входять у час. Раціональне охоплює тільки частину реального й охоплює її не цілковито — а доти, доки науки лишаються незавершеними. Тоді й з огляду на незворотну дискваліфікацію нераціонального величезні прогалини раціонального стають сприятливими місцями для виникнення ірраціонального. З іншого боку, науковці легко піддаються позитивізмові, для якого дійсні тільки наукові судження і навіть тільки судження найбільш математизованих і найжорсткіших наук, а також сцієнтизмові, переконаному, що наука покликана дискваліфікувати та замінити всі інші способи пізнання. Обидва ці відхилення неправильні, оскільки навіть найформалізованіші й найжорсткіші наукові судження можуть бути істинними тільки тимчасово, а всі способи пізнання мають власну легітимність. Оскільки позитивізм і сцієнтизм неслушні, люди знаходять для себе добрі причини для того, аби кидатися в антинауковий ірраціоналізм.

На другому ступені донауковий стан стихійно розподіляє різні аспекти реального між відповідними способами пізнання. Фермер іде за досвідом і емпіричним розумом, щоб обробляти свої лани. Він вдаватиметься до молебнів чи до відповідних обрядів стосовно тих обставин, якими він не в змозі керувати, наприклад погоди. Якщо йому цікаво «дізнатися про причину речей», він звертатиметься до відповідних прадавніх міфів або до здатності хліба проростати. Науковий стан ліквідує цю стихійність. Наука займається всім реальним, усіма його аспектами й навіть іншими способами пізнання, які беруться як предмети наукового розслідування. Законний розмах законних пізнавальних амбіцій викликає потужні імперіалістичні спокуси, які повинні наштовхуватися на антисцієнтичну реакцію рівної сили. Згадаймо про наукове вивчення релігій, про редукцію, якій учені піддають їх майже безапеляційно, та про ірраціональну реакцію обурення боговірних, уражених в їхній вірі — законній в очах розуму, ані позитивістського, ані сцієнтистського. З іншого боку, наука — це спосіб пізнання, метою якого є пояснення. Воно дається наприкінці. А тим часом некомпетентні можуть вивести з цього, що наука ефективна не більше за інші способи. Проте некомпетентні всі, зокрема й науковці, варто їм вийти за вузькі межі своєї компетенції. Треба нарешті враховувати й можливі технічніші відхилення. Зразковою наукою досі була фізика. З цього можна зробити висновок, що будь-яка наука має прагнути рівня фізики. Якщо якась наука не спромагається на це, значить, або відповідні науковці — нездари, або ж предмети цієї науки не піддаються науковим підходам, які діють у фізиці. Звідси легко перескочити до ірраціональних висновків і переконати себе, що до цих предметів слід застосовувати інші пізнавальні підходи. Отже, ми доходимо думки, що наука стосується тільки фізичної природи й, можливо, живого світу, але людські справи їй зовсім непідвладні.

Донауковий стан не дозволяє досягти третього ступеня. Цей рівень ірраціональності є суто сучасним здобутком, і цілком імовірно, він має ідеологічне підґрунтя. У нього може бути два ідеологічні джерела. Радикальна антимодерна реакція вважає все сучасне викривленим і ознакою занепаду, зокрема науку. Така ідеологічна позиція — антагоністичний близнюк ідеології прогресу й щастя через науку. Іншим ідеологічним джерелом є антинаукова реакція, що спирається на наслідки, які вважають неприємними, або на можливі ризики застосування науки. Оскільки з розвитком науки збільшується й обсяг її застосувань, випадки реакції та ірраціональної паніки частішають у тому ж самому темпі та можуть призводити декого до радикального ірраціоналізму.

Виродження науки в ідеологію — це сучасний аналог виродження релігії в традиційному світі. Ідеологія дотична до політичних уявлень. Деякі уявлення раціональні й стосуються логіки того чи того режиму та способів його вдалого існування. Інші — нераціональні або ірраціональні. Нераціональні уявлення — це довільна інформація для політичних дій. В ієрократичних режимах інформація стосується правомірності чинної династії як намісника. У демократичних режимах вона дає змогу робити нерозв’язний вибір на засадах раціональних принципів демократії. Це — легітимні ідеології легітимації. Ірраціональні уявлення є результатом викривлень. Це може бути перехід від паразитування релігії на службі політичній владі до її викривлення на користь якійсь політичній справі, до якої релігія не має відношення: «священна» війна, громадянська війна, хіліазм. Перехід з викривленням може торкнутися також науки, переводячи її зі служби засобам політики до політики як науки. Останнім ядром модерної ірраціональної ідеології, уведеної не наукою, а за допомогою використання науки — попервах ідуть ідеологічний порив і устремління: викорінити на цьому світі всі людські напасті, а розумування стоять на другому місці, — є редукція діяння в роблення та/або в пізнання.

Через редукцію в пізнання ідеологія стверджує, що істинне знання дозволяє напевно розв’язати всі проблеми. Досить знати, щоб змогти. А наука обов’язково знає. Отже, треба звернутися до правильної науки, щоб точно забезпечити щастя всіх. Ті, хто пов’язані з правильною наукою, мають законне право обіймати владу, щоб отримати способи вмикання когнітивного перемикача спасіння від напастей. Редукція в роблення виходить з науки. Досить знати будову машини, хоч якою б складною вона була, щоб змусити її працювати якнайкраще та запобігати чи усувати всі її несправності. Досить знати, щоб вміти робити, а коли вмієш робити, то все чудово влаштовується. Отже, ті, хто вміють робити, повинні отримувати машину, щоб керувати нею. Перша редукція серйозніша й смертельніша за другу, оскільки другу можна звести до стану підважування легітимної позиції — каме-ралізму. Цей стан полягає в тому, щоб використовувати знання тараціональне вміння, аби знижувати ризики провалу діяння. Підважену версію камералізму можна умовно назвати «технократією».

Ідеологія має полемічний характер, оскільки вона мобілізує або нераціональні, або ірраціональні уявлення на службу політичного діяння. Викривлення ідеологією наукового знання в наукове діяння призвело до суперечної ідеологічної позиції — антимодернізму. Цілями й улюбленими приводами цього викривлення є саме ті риси, які визначають модерну добу: демократія, диференціація укладів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Індивідуація

Наявні лексичні засоби дозволяють увести потрібні означення та дотримуватися їх:

— індивід — це спосіб існування живого виду; або — окрема істота, яка представляє певний живий вид; або — функціональна генетична одиниця, водночас як вираз, носій, передання та місце мутацій генома певного виду;

— індивідуальність означає риси індивіда, узяті в його окремості;

— індивідуалізм — ідеологія, яка розглядає індивіда як виключну міру всіх речей;

— індивідуація — становище індивіда в середовищі, яке прагне покласти на нього нинішню відповідальність за всі цілі людини.

Термін «індивід» уживають для всіх видів живого й навіть для всього реального, яке завжди складається тільки з екзи-стенційних окремостей, проте зазвичай його використовують для живого світу. Термін «індивідуальність» зовсім не застосовують для видів, індивідів яких ми не можемо розрізняти, як, приміром, сардини чи мурахи; цей термін уживають для індивідів, які мають, у нашому баченні, такі риси, які дозволяють відрізняти їх від їм подібних, наприклад, собака, кіт, кінь, можливо, дерево з помітними особливостями. Терміни «індивідуалізм» і «індивідуація» вживають тільки для людського виду. Перший означає ідеологію та відповідно другорядне явище стосовно індивідуації.

Індивідуація, поза сумнівом, — ознака модерних часів. Пошук її умов уможливлення веде двома шляхами. Один із них указує на те, що в європейських процесах могло сприяти виникненню, поширенню та тріумфу індивідуації. Інший, менш очевидний шлях — це шлях пошуку умов, за яких індивідуація повинна мати радше позитивні, ніж негативні наслідки. Обидва шляхи стикаються, якщо виявити такі процеси, в яких індивідуація як результат певних чинників знаходить у цих самих чинниках або в їхніх паралельних продуктах умови, які дають їй змогу позитивно впливати на діяльність людини, залишаючись при цьому самою собою. Але процеси, які найкраще відповідають цій гіпотезі, — це саме європейські особливості, яки ми розглядаємо. Отже, ми приходимо до пе-реформулювання загальної тези: індивідуація є спільним продуктом усіх досліджуваних процесів; індивідуалізований індивід знаходить у цих самих процесах стільки ж схем обернення індивідуального на колективне; індивідуація позитивно сприяє цим процесам. Урешті-решт, індивідуація постає дуже важливим феноменом модерної доби.

Неважко показати, як багато з розглянутих явищ сприяли індивідуації. Демократія все перекладає на громадян: як у приватній, так і в громадській сфері, хоча, як відомо, на попередніх фазах існування людства ми знаходимо численні приклади демократій, які керувалися не індивідуалізованими, а комуналізованими індивідами. Капіталізм базується на власності, ринку, ініціативі, вплив яких на ефективне керування ресурсами тим вищий, що агентами є індивідуалізовані особини, які індивідуально користуються результатами підвищення ефективності. Можна, звичайно, зауважити, що це — недостатня причина, щоб індивідуація взяла гору над комуналізацією, адже, в принципі, дієвці могли б задовольнитися менш високою ефективністю. Потрібно ввести обмеження, а саме трансполітійний ринок, який не підпадає під жодний контроль, а регулюється квазіполітійною структурою. Нація знає і визнає тільки індивідів. Індивідуація й націоналізація взаємно зв’язані в тому, що, хоч вони й залежать від різних процесів, проте підсилюють одна одну після виникнення. Ця взаємна дія, однак, асиметрична, оскільки нація й індивід можуть дійти до точки, за якою індивід захоче вивільнитися з-під влади нації, а з боку нації таке неможливе. Нація як будова спирається на індивідів, які можуть засновувати інші будови.

Пізнання взагалі й наука зокрема мають потужні здатності до індивідуації, оскільки мислить індивід і він же мобілізує здібності виду. Від часів греків європейська цивілізація сильно схилялася до пізнання, можливо, більше, ніж інші цивілізації, і певно те, що вона створила науку. Поза сумнівом, схильність і створення торкаються лише дуже незначної частини обізнаних. Але навіть якщо припустити, що вони посідають вирішальне стратегічне положення, загальне поширення індивідуації на все європейське населення повинне мати інші причини. Такою сполучною ланкою та способом поширення може бути освіта, оскільки вона була відкритою й навіть стала обов’язковою для всіх. Своєю чергою, загальне поширення освіти може бути зв’язане з цивілізаційним відхиленням у бік знання, але також із демократією, яка вимагає знання, і з капіталізмом, якому воно потрібне. Модерна ідеологія як спільний продукт демократії та науки індивіду-аційна, тому що звернена до індивідів, а індивіди можуть мати в ній потребу. Релігія взагалі й християнська релігія, зокрема, мають індивідуаційні якості, адже шляхи блаженства відкриті для підготовлених індивідів, які згодні пройти крізь їхні труднощі. Ці якості діють тільки щодо проявів справжнього релігійного покликання: вони зустрічаються рідко, але всюди. Інколи таким якостям вдається розширити своє коло впливу, включаючи до нього навіть скромні й невиразні прояви спрямованості на релігію. Це уможливилося тільки за модерних часів.

Усі ці чинники реальні, але вони потрібні одні одним і їм потрібна власне модерна доба, тому аналіз наражається на серйозний ризик укусити себе за власний хвіст і породити підозру в логічній помилці. Ризик цей зникає, якщо звернутися до вирішальнішого чинника — диференціації укладів. Збільшуючи та виокремлюючи ролі в суспільстві, вона перешкоджає індивідам злитися з певною фігурою. Нав’язуючи логіку кожного укладу дієвцям, які в ньому діють, диференціація ускладнює рутину й вимагає від індивідів більшого. Перетворюючи будь-яку спільноту на суспільство, вона не дає індивідам розчинитися в спільноті, якщо це не нація, яка може стати притулком для індивідів, що сильно потребують спільноти, і яка приймає тільки індивідів. Діючи на всі інші згадані чинники та мобілізуючи їх собі на службу, вона змушує їх сприяти її власному сприянню індивідуації.

Усі консервативні ідеологи поділяють один і той самий страх. Якщо все має спиратися на індивідів, то все обрушиться й порине в занепад і хаос, адже полишені на самих себе індивіди скидають будь-який примус і підривають будь-яку колективну справу. Маємо визнати, що нічого такого досі не траплялося і ніщо не передвіщає, що таке може трапитися в подальшому. Чому? Загальна відповідь полягає в тому, що чинники, що сприяють індивідуації, надають їй також засоби для активної й позитивної праці на користь модернізації. Індивідуація зовсім не псує механізми й не гальмує процедури, а сприяє їхній роботі. Вона є перевагою в демократизації, у науковій раціоналізації й у диференціації укладів. Ця остання веде нас у саме серце проблеми та виявляє глибинні причини наперед установленої гармонії. Якщо звернутися до одного з висловів Норберта Еліаса та змістити центр ваги його тези, можна стверджувати, що диференціація укладів запроваджує «цивілізацію звичаїв», примушуючи індивідів стримувати стихійні прояви тілесності, емоційності й чутливості, ставлячи ці якості на службу зростаючій мозковій діяльності. І справді, що більше прогресує індивідуація, то більше витрат і вигод усіх видів діяльності суспільства переносяться безпосередньо на самих індивідів. Що більше таке перенесення індивідуальне, то частіше перед індивідами постає альтернатива між оптимізацією витрат і вигод і безповоротною поразкою. Оптимізація потребує усвідомлення своєї відповідальності, яке базується на володінні собою, самовдосконаленні й увазі до іншого.

Усвідомлення відповідальності виражається та здійснюється насамперед у договірний спосіб. Індивід укладає з іншими індивідами договори з колективними цілями. Договірна група стає домінантним способом об’єднання та кооперації, що запроваджується демократизацією й диференціацією укладів. Диференціація укладів відбивається також у мережевій структурі та в інтеграції індивіда в мережі, сполучною ланкою якої він стає. Отже, запроваджується спосіб суспільного життя там, де приватне полишається політичним на його законну спонтанність і самоорганізацію в мережі, сприятливі для обміну, для поділу та для взаємного пізнання індивідами один одного, і там, де олігополярна трансполітія стихійно веде до федеративної, багатоцентрової та ієрархізованої структури мереж. Урешті-решт, нація пропонує індивідам спільноту, оскільки ймовірно, що людська чутливість потребує спільноти. У європейській фазі виникнення модерної доби цю роль відіграла «злагода націй», і вона відігравала її то краще, що індивіди більше потребували її. Індивід і суспільство не суперечні полярності, це — взаємодоповні, ба навіть автока-талітичні полярності в модерному контексті. Існує наперед створена гармонія між індивідуацією й механізмами, які дають змогу використовувати її на користь індивіда і суспільства. Проте не слід ніколи забувати про людський огріх і про ентропію, яка вражає все суще. У цьому механізмі обов’язково криються недоліки.

Типові події індивідуації незчисленні в прямому сенсі слова. Оскільки вона стосується самих виробників подій, то її виникнення та поширення неминуче торкаються всіх способів вироблення в усіх укладах. Можна висунути постулат, що жоден модерний феномен не зміг уникнути її влади. Можливі дослідження теж незчисленні, і їх можна вести двома паралельними шляхами. На одному з них виявляють усе, що йде в напрямку, очікуваному теорією, а саме, що в кожному укладі фактичний дієвець має тенденцію бути індивідом, а вже не групою. Економічний агент стає підприємцем, найманим працівником, споживачем. У політиці встановлюється правило: «одна людина — один голос». Шлюб ґрунтується на взаємній згоді двох індивідів. Індивіди прагнуть обирати самі свій стан у житті й у суспільстві. І так далі. На другому шляху пересвідчуються, що соціальний зв’язок спирається чимраз більше на договірні стосунки і на мережеву систему, а вони об’єднують і зв’язують переважно індивідів. Підприємство прагне стати вузлом договорів між індивідами. Шлюб є договором між двома індивідами, в якому не беруть участі родини. І так далі. Заглиблюватися в незчисленне не має сенсу, а результатом такого заглиблення можуть бути тільки набридлі компіляції. Досить взяти з цього методологічний урок, а саме, що будь-яке наукове дослідження певного аспекту модерних суспільств слід прив’язувати до гіпотези індивідуальності, договорів і мережевої структури та триматися її, якщо таке дослідження прагне справді виявити реалії та знайти пояснення.

Результативнішим і пліднішим було б спробувати знайти той прихід модерного, який одночасно відбиває перемикання колективного на індивідуальне й торкається безпосередньо індивіда. Модерна диференціація етики надає таку нагоду в проблематиці особи. Етика — це порядок призначення душі, цілі цілей, тієї цілі, за межами якої неможливо діяти. В історіях людства вирізняються три фундаментальних режими етики. У духовному режимі вона розчиняється в звичаях: гуманізація не відрізняється від акультурації, яка діє в колах, де бувають індивіди. У релігійному режимі зміст етиці надається релігійним шляхом. Точніше кажучи, хорошим життям є життя, визначене отриманим Одкровенням, а правильне життя від цього не змінюється, хіба що стани, обов’язки та чесноти отримують священне схвалення і в їхньому числі проявляються суто релігійні, наприклад, чесноти віри, надії та доброчинності, яких вимагає християнство. Диференційований режим зворотний попередньому. Правильне життя більше не приводиться до Абсолюту як його гаранта, а спирається на те об’єктивне й фактичне підґрунтя, що вільний вид обов’язково має ціль, а цілі обов’язково спираються на стани, обов’язки та чесноти. Хороше життя може отримувати об’єктивні означення, незалежні від будь-якого постульованого та/або такого Абсолюту, в який вірять. Ці три режими не можна плутати з трьома стадіями, які досі позначали біографію людства. Духовний режим бере гору в трьох світах, оскільки він найбезпосередніше доступний. Релігійний режим базується на появі релігій загального спрямування, стосується всіх, хто має виражені релігійні нахили й відповідають цьому призначенню, і він може глибоко позначити собою звичаї. Через це релігійний режим може коливатися в одному напрямку — аж до злиття з духовним режимом і в іншому — до точки, в якій можна відчути наближення диференційованого режиму.

Диференційований режим ґрунтується, з одного боку, на секуляризації та розвінчанні міфів, а з другого — на індивідуації. Уважне дослідження етнографічної документації дозволило б, можливо, знайти ідіосинкратичні зразки індивідуації в первісному світі. Відповідні процеси зустрічаються в традиційних дозвільних класах. їх часто позначають як «філософії», надаючи цьому слову сенс «школи життя», а не «пізнання основ». Диференційований режим не стосується правильного життя, оскільки воно — з огляду на його об’єктивне вкорінення в ціль людства — має однаковий зміст у трьох режимах. Він стосується хорошого життя, завдаючи йому двох істотних змін. З одного боку, воно стає приватною справою, яка стосується тільки індивіда. Ця зміна робить з нього типовий, якщо не виключно модерний предмет, оскільки вона пов’язана безпосередньо з демократизацією, диференціацією та індивідуацією. Друга зміна не така явна. Коли індивід свідомо чи під примусом переходить від модер-ності до диференційованого режиму, він може обирати тільки з трьох можливостей. Він може свідомо навернутися в mos maiorum[23], тобто в духовний режим, але це навернення стає складним і непевним у світі, який змінюється в масштабі людського життя. Він може піти релігійним шляхом, але вірі не накажеш: треба вміти відповісти на заклик, який може не пролунати. Він може знайти найвище призначення у внутрішньосвітовому. Проте призначень може бути декілька, а вибір неможливо обґрунтувати раціональним вирішенням. У такій ситуації єдиним виходом для індивіда буде знайти такі призначення, які найбільше йому підходять: отже, вирішальним моментом стає знання самого себе.

Ці засновки ведуть до, можливо, найважливішого запитання модерної доби: як уявити індивіда, здатного прийняти виклик диференціації етики? Відповідь полягає в тому, що його слід означувати як особу. Вона ставить нове запитання: чи сприяє модерна доба персоналізації індивіда? Свобода виду має для індивіда три істотних наслідки. Вона означує людську природу як сукупність програм, притаманних видові, які мають бути відкритими й розвинутими. Ці програми вміщують у себе перемінливі культурні означення. Ступені свободи, відкриті специфічною потенційністю та культурною актуалізацією, настільки високі, що кожний представник виду визначається ідіосинкратичними рисами, які роблять його відмінним від усіх інших. Кожний людський індивід складається з трьох основоположних рівнів реальності. Специфічний рівень означує його як живого, тваринного, хребетного, ссавця, людину, вид живого з його відмінними рисами: свободою, фінальністю, раціональністю, погрішністю. Культурний рівень надає йому акультурацію, засвоювану в соціальних колах — від сім’ї до цивілізації. Ідіосинкратичний рівень є неодмінно характерною та особистою манерою індивіда бути гуманізованим. Знову вступає в дію свобода й дозволяє мати певний люфт у підгонці цих трьох рівнів. Зі ще не з’ясованих причин наголос можна робити в односторонній спосіб на одному з трьох рівнів, який уможливлює втілення індивіда в трьох фігурах. Але може статися також і таке, що три рівні будуть підігнані бездоганно і кожний буде на своєму місці: тоді індивід утілюється в одній особі. Потрібна досконалість підгонки надає особі статус ідеалу, до якого завжди закликають, а досягти його ніколи не можна. Кожний індивід має обов’язком свого стану індивіда стати якомога більше особою: його гуманізація зливається з його персоналізацією. Але кожний зазнає більшої або меншої поразки, тому людські особи завжди більшою чи меншою мірою зводяться до статусу фігури.

Проблематика веде до запитання, сформульованого так, що на нього не можна знайти відповіді. Індивідуація полягає в тому, щоб покласти на індивідів турботу й відповідальність за всі цілі в усіх укладах. Така довіра вимагає, щоб індивідуалізовані індивіди спромоглися стати особами, радше ніж фігурами. Індивідуацію здійснює модерність. Вона вимагає, отже, осіб — під страхом зриву. Якою мірою модерна доба сприяє або не сприяє персоналізації? Ця проблематика змушує позначити два класи подій і симптомів, одні з яких продукує сама диференціація етики й персоналізація, якої вона вимагає, а інші виражають успіхи й поразки цієї останньої. Щодо першого класу симптомів дослідження, в принципі, можливе. Щодо другого, то історик лише має змогу висувати слушні судження.

Найпомітніші вираження диференціації стосуються виникнення диференційованого режиму поза межами духовного та релігійного режимів, успадкованих від традиційної фази. Відірваність від духовного режиму потребує усвідомлення з двох точок зору. Дієвці мають переконатися, що звичаї відносні, змінні й залежать від особливих чинників: це — точка зору Монтеня, Паскаля і Декарта, хоча Декарт не виключає можливості науки звичаїв, яка звела б їх у ранг причини. Дієвцям слід також усвідомити, що відносність звичаїв не має відношення до відмінності між злом і добром: це — позиція Канта. Таке усвідомлення має привести до переконання, що правильне життя має своє означення та загальний, такий, який можна виявити й передати, зміст. Вінцем є «республіканська», «буржуазна» і «вікторіанська» мораль, яка домінує в XIXст. аж до 1950-хрр. Вона легко піддається докорам у лицемірстві, а їх можна підтримувати ідеологічними аргументами, які вводять два відгалуження.

На думку одних, правильне життя викривлене цивілізацією і зводиться до примітивної невинності. Цей фантазм є, очевидно, загальнолюдським, «ностальгією за палеолітом». Її можна помічати в стані більш-менш систематичних слідів і мрій на різних ареалах. Вона посилюється під тиском модернізації, відбивається в краще побудованих проявах, як, наприклад, у Жан-Жака Руссо, і головно завойовує прихильників серед населення взагалі. Перші прояви цього відгалуження зустрічаються в романтизмі, відтворюються в русі юних мандрівників у Німеччині та набувають крайнього вираження у гіппі. За іншим відгалуженням, уважається, що правильне життя спотворене зсередини структурним недоліком «суспільства» і «системи». Починати слід зі зміни системи: «революція» приведе до правильного означення й до правильного змісту. Це — яскравий приклад ^легітимістської ідеології. Досить, щоб владу захопили її прихильники, і тоді всі відчують на собі ідеократію та наслідки більшовицької або нацистської моралі.

Відхилення більш-менш ясно і прозоро ставлять етичну проблему хорошого життя поза духовним режимом. Ті, що відчувають ностальгію, пропонують спосіб життя, який відповідав би природному, і ці їхні заклики можуть набувати найрізноманітніших форм — від піших прогулянок лісом аж до усамітнення на пустих просторах Нью-Мексико чи Авей-рону. Ідеологи обіцяють ідилічне життя, хоча й ніколи точно не описують його: а поки воно настане, треба терпіти жорсткі умови, нав’язані тими, хто знають, або ж відмовитися, тобто усунутися. Невикривленій модерній моралі майже цілковито невідоме хороше життя. У стані незнання вважається, що хороше життя і життя правильне збігаються: присвячуючи себе обов’язкам свого стану, ми ведемо щасливе життя. Це, можливо, правильно, але тут можна знайти слушний аргумент для звинувачення в лицемірстві. Пояснення імпліцит-ного може й справді привести до такої формули: усі будуть задоволені, якщо кожний знаходитиметься на своєму місці. Це — ідеальна конфуціанська консервативна формула, яка обґрунтовує панівний порядок речей.

Віддалення від релігійного режиму делікатніше й вимогливіше і проявляється у різноманітніших і більш виражених симптомах. Воно спирається на три окремі прояви усвідомлення. Одні з них пов’язані з диференціацією самого релігійного як самостійного укладу. Диференціація викликає політичний процес секуляризації і пізнавальний процес розвінчання міфів. Інші переконують, що відмінність між добром і злом і їхній зміст не залежать від віри в якийсь Абсолют. Такі прояви свідомості повинні привести до точки, в якій з’являються такі два однаково безглузді твердження: «Не можна робити абищо, тому що так велить Бог, а Він карає грішників» і «Бога немає, а отже, можна робити що завгодно». Останні прояви усвідомлення змушують визнавати, що шлях до Абсолюту є певним хорошим життям серед кількох можливих. Це визнання проявляється, з одного боку, у відкиданні думки, що безбожний гуманізм веде індивіда до відчаю, а суспільство до катастрофи, а з іншого — не тільки в політичній, а й у етичній легітимності звернення до релігії. Ця точка зору дає дієвий підхід для того, щоб зрозуміти й пояснити статус християнства в Європі з XVI-XVII ст. Вона дозволяє розподілити події по політичних, пізнавальних, етичних рубриках і прив’язати до кожної рубрики ту проблематику, яка їй підходить. Після виділення етичної проблематики згідно з запропонованою лінією стає можливим упорядкувати величезний історичний матеріал, витягши на поверхню його сенс, тобто хаотичне й конфліктне дослідження правильної позиції. Вона спирається на два кінцеві судження: правильне життя отримує своє означення й об’єктивний зміст у призначені людини; хороше життя може отримати кілька означень і змістів, між якими неможливо зробити раціонального вибору: в індивідуалізованому світі кожному належить знайти свій шлях і йти ним. На цю гігантську трансформацію, яка вивела за межі духовного і релігійного режимів у диференційований режим, знадобилося майже чотири століття. У 1960-ті рр. завдяки найрізноманітнішим — позитивним і негативним — вибухам відбулося якщо не завершення трансформації, то принаймні її перехід у статус очевидного.

Проблематику особи й персоналізації виявити складніше. У цьому плані можна виділити два слушні судження. З XVI ст. спостерігається збільшення всіляких виховних трактатів. їхнє продукування відтоді не припинялося й триває дотепер. Цей жанр спирається на два постулати. Один із них стверджує, що людська істота не стає людиною спонтанно: вона повинна пройти навчання, а це означає, що людство — це продукт гуманізації. Другий твердить, що можна знати механізми та способи, які оптимізують навчання людства, і що, знаючи їх, ми здобудемо вміння: виховання можна звести до освіти. Щоб включитися в наявну проблематику, потрібно було б перевірити, якою мірою ця література висуває, вхоплює, мислить, розвиває, формулює — або ні — думку, що метою виховання має бути особа, означена як людська особа, покликана стати сама собою в окремому середовищі.

Виразнішим виявом згадуваного явища виглядає інший літературний жанр — роман. Сам цей жанр є виразом індивідуації — як у тому сенсі, що роман, розповідаючи окремі історії життя, індивідуалізує героїв, так і в тому, що читачі повинні, зі свого боку, зазнати індивідуації, щоб зацікавитися цим. Крім того, героям важко не зображати людських типів, хоча й ідіосинкратизованих у певному середовищі, щоб виглядати живими й достовірними. Чи означає це, що герої романів подаються як особи? Навпаки. Герої — це персонажі, фігури, майже завжди негативні з XIX ст. і дедалі більше в XX. Оскільки літературна творчість не полягає в тому, щоб передавати результати соціологічних обстежень, то немає жодних шансів, що негативні персонажі виражають діагноз сучасного людства. Процес тут зовсім зворотний. Романіст наперед складає свою думку про стан людства, а потім створює переконливих персонажів. Чому ця думка систематично негативна? Можна було б запропонувати таку слушну гіпотезу, що ця думка відображає виникнення етичної проблематики й спільне, стихійне та/або ідеологічне почуття, буцімто псування природи бере гору над природою. У романічного жанру є свої види спеціалізації, наприклад повчальний роман. Це більш пряме й точне вираження усвідомлення того, що індивідуація не стихійне виконання якоїсь програми, а процес, який може завершитися добре або погано. Задум Монтеня — особистий щоденник, автобіографія — просуваються ще далі в напрямку виникнення в свідомості індивідуації, персоналізації та персоніфікації. Проблематика диференціації етики дає змогу принаймні зібрати всі ці історичні продукти в одному спільному класі та зрозуміти їхню збагненність.

Тема модерності особи ставить проблему документів, на які можна спертися, щоб досліджувати її в позитивний спосіб, порівнюючи гіпотези й факти. Таких документів бракує, принаймні нині. Проте вже й зараз можна збирати певні ознаки даних про реальність у непрямий спосіб. Якби модерні індивіди не були точно особами, а досі були персонажами, катастрофи були б неминучими. Але ми не бачимо цих катастроф, отже, індивіди спромагаються більш-менш добре, але не надто погано виконувати умову персоналізації. Катастрофи є виявом спотворення природи. Відсутність катастроф пояснюється тим, що ці вияви, хоча й дуже реальні й дуже прикрі, недостатньо поширені назагал і не мають досить вираженої тенденції до поширення, щоб модерні суспільства вибухали. Які чинники можна було б уявити й виявити, щоб спробувати пояснити це обмеження? Можна уявити природні даності та соціальні обмеження, які мали б такі ж самі наслідки, що й на чесноти: чесноти рідкісні, але й виражені пороки теж. Найімовірнішим є не-порок, оскільки він споживає менше психічної енергії та дозволяє викручуватися в житті.

Правдоподібне еволюційне судження може привести до виявлення біологічних природних даностей. Людство — це живий вид, просіяний крізь генетичне сито природного добору. Воно зазнало перетворень, які дають змогу краще розв’язувати проблеми, що постають перед представниками виду в цьому середовищі. Добраний у такий спосіб людський вид має три згадані ознаки: свободу, фінальність і раціональність, які передбачають четверту: погрішність. Перші три риси матеріалізують людські індивіди, які означуються трьома рівнями реальності. Таке розмаїття має адаптивний характер. Кожний індивід отримує в генетичний спадок «посаг» виду, хоча генетичні чи вроджені ушкодження можуть обмежити або зірвати гуманізацію. Індивіди піддаються аку-льтурації, хоча недоліки виховання й освіти можуть послабити їхню людську природу. Вони дуже відрізняються один від одного, а однорідна однаковість може зірвати культурні пошуки й приректи вид на потенційність. Надмірний розрив між трьома рівнями може зруйнувати механізм і зіпсувати адаптацію. Природний добір повинен був скористатися таким біологічним і генетичним механізмом, який мінімізує ризики. Найімовірніші й найпростіші, коли йдеться про незчисленні зв’язки, статистичний механізм і гаусівський розподіл на нормальну більшість, дефективну меншість і меншість виняткову. Остання меншість робить честь людству. Вона постачає кандидатів на перетворення природи. Більшість постачає нормальний людський матеріал, достатній, щоб продовжувати біографію людства. Це судження задовольняє вимоги здорового глузду. Розшифрування людського генома повинне просунутися набагато вперед, щоб надати йому повного наукового статусу. Поки що ми маємо справу з евристичною гіпотезою.

Урахування соціальних обмежень і використання стратегічних міркувань виходять за межі цього періоду. Жити — значить, діяти, і діяти в даному середовищі, успішно або не надто неуспішно розв’язуючи проблеми, які ставить це середовище. Модерна доба — це нове загальне поле культурних можливостей, відкритих людству як суб’єктові об’єднаної історії. Це — середовище, в якому індивіди змушені жити. Воно потребує їхнього специфічного рівня, оскільки поле загальне, а суб’єктом є людство: це — значне обмеження, яке слід розглядати поза межами його окремого культурного кола, навіть якби воно було так само наближене до загального, як наближена до нього та чи та цивілізація. Мобілізується їхній культурний рівень, оскільки змістом поля є культурні можливості, а вид має тільки культурну реальність: це — значне обмеження, що спонукає знайти або вигадати небачену акультурацію. Зрештою, пробуджується ідіосинкратичний рівень індивідів, оскільки поле нове, а рівні культури знаходяться у потенційному стані: це — непереборне обмеження, спрямоване на найобдарованіших, аби вони довели свою самобутність і виробляли щось небачене, а також на більшість пересічно і звичайно обдарованих, аби вони орієнтувалися в світі, який зазнає перетворень, маючи єдиним своїм компасом смаки, нахили, улюблені речі або, ще простіше, відразу, огиду чи ненависть.

У цій точці можна вводити природні даності. Виняткова меншість знаходить це модерне середовище, що збуджує своєю новизною та непередбачуваністю, дістає від нього задоволення й має всі можливості адаптуватися до нього, щоб щасливо діяти в ньому. Більшість підштовхують до пристосування в ньому, щоб вона не зазнала надто великої поразки й мала можливості діяти в ньому більш-менш успішно. Дефективна меншість зазнає більшої чи меншої поразки, як це з нею трапляється в будь-якому середовищі. Оскільки розподіл є статистичним, то він не жорсткий, так само як не жорсткі й межі між трьома зазначеними групами. Існує, отже, деяка непевність щодо цих меж і можливість появи історичних обставин, які сприяють певному розширенню тієї чи тієї групи.

В основі всіх цих гіпотез лежить одна й та сама загальна думка. Людський вид і його представники оснащені нормально, щоб нормально жити в усіх середовищах, нормально створюваних ними, незалежно від розглядуваної стадії еволюції людства. Ця гіпотеза виглядає розумною. Її підтверджують явні факти з первісного і традиційного світів. Не виявлено жодного факту, який би заперечував її стосовно модерного світу.

Індивідуація може призводити до незадовільного тлумачення та до неприємних наслідків. Характерна риса індивідуації — пробудження в індивіда почуття відповідальності. Тільки індивід може вирішувати на свій страх і ризик, в яких видах людської діяльності він братиме участь. Це — вияв свободи виду в його представниках. Так само як свобода виду поєднує незапрограмованість, раціональність і фіналь-ність, так само її втілення і вияв у індивідуальній свободі означають нинішню здатність робити свідомий прямий вибір — політичний, економічний, релігійний, етичний, технічний, морфологічний тощо під страхом невдачі. Така слушна позиція створює чимало джерел для спотворень і викривлень. Дехто може чіплятися за абсурдну думку, що цілі людини і задачі, в яких вони втілюються, індивіди можуть реалізовувати самостійно, тоді як діяльність людства вочевидь вимагає груп, мереж і морфологій. Точне тлумачення вимагає, щоб вони охоплювали тільки тих індивідів, які просять про це, які були прийняті й зберігають право виходу, а також щоб організації та інституції завжди поважали свободу індивідів і максимально зверталися до їхньої відповідальності. Можуть з’явитися нові види денатурації, якщо групи заперечуватимуть свободу індивідів або якщо індивіди ігнорують неодмінність і логіку груп. Інші ідеї виглядають щонайменше так само неправомірними. Відповідальний індивід не може мати тільки права. Він обов’язково має зобов’язання, що визначаються станом, якій він обіймає, починаючи зі стану людської істоти. Механізм людства не можна звести до обслуговування індивіда. Останній має обов’язок гуманізації й виконує його, обслуговуючи механізм людства і живлячись від нього. Абсурдність можна довести до твердження, що індивід є мірою всіх речей. Цей абсурд одразу стає кримінальним, якщо його застосувати до етики як правильного життя.

Усі ці викривлення та спотворення виражаються в термінах «я-его». Це — вираження індивідуалізму як незаконної ідеології, оскільки легітимна версія відбиває вимогу індивідуальної відповідальності в усіх видах діяльності людини в контексті, який її заперечує чи обмежує. Як завжди, у царині ідеології, питання стоїть про те, щоб вирішити, чи індивідуалізм замикається в своєму пізнавальному статусі й може торкатися, псувати та зводити тільки інтелектуалів, що не матиме наслідків, хіба що в формі когнітивної шкоди, чи він може мати справжні наслідки для достатньої кількості видів індивідуальної поведінки, щоб — через агрегування — модерна історична матерія була цим виразно позначена. Можна спокійно давати загальну відповідь. Обмеження надто значні, щоб індивіди могли дозволяти собі фантазії такого штибу. Якщо вони наважаться на це, то санкції будуть миттєвими й коштуватимуть дорого. Так, приміром, переконати себе, що підприємство знаходиться на службі тих, хто на ньому працює, і діяти відповідно — не слушний спосіб досягти успіху на підприємстві та забезпечити успіх підприємства в конкуренції з рештою. Такі розрахунки, за які доводиться дорого платити, ґрунтуються на бракові раціональності. Ті, хто потерпають від нього, становлять дуже меншісну групу, яка поповнюється генетичним, психічним, соціальним шляхом. Такі індивіди можуть переживати трагедії чи завдавати локальної шкоди, але небезпека того, що вони можуть довести модерну добу до її загибелі, нульова. Між веселими ідеологічними витівками люмпен-інтелігенції та маргінальністю інвалідів слід бачити можливість виникнення феноменів, які займатимуть проміжне положення: вони досить загальні й поширені, щоб бути помітними і змістовними, надто мало вирішальні, щоб сколихнути підвалини модерних суспільств. Уяву про них може дати розумовий експеримент.

Припустимо, що деякі товари подають як «твори мистецтва». Припустимо також, що витвори мистецтва відірвані від будь-якої мети й замість створюватися для політичних, релігійних чи ігрових цілей вони стають для самих себе власними цілями. Причини цієї дивини й навіть цієї абсурдності — виробництво без мети не має для людини жодного сенсу — лежать на поверхні. Це — ті ж самі процеси модерної доби: демократизація знищила політичні та ідеологічні замовлення ієрократій; розвінчання міфів і дехристиянізація звели майже нанівець релігійне замовлення; капіталізм перетворює всі звичні цінності на торгові цінності та сприяє професіоналізації кваліфікації; плебеїзація на шкоду аристократи-зації придушує смак і підриває передання культури в розумінні культурної людини; ідеологізація може зваблювати митців і трансформувати їх у інтелектуалів, які зневажають буржуа та готові знайти для мистецтва альтернативні цілі: присвячення себе якійсь справі, навіть нігілістській, або відкриття нових істин. Припустимо, кінець кінцем, що єдиними усталеними критеріями оцінки творів є оригінальність, суб’єктивність чинника і чутливість аматора з огляду, з одного боку, на індивідуацію, а з другого — на логічне обмеження: відірвана від цілей продукція вже не корисною, а це дискваліфікує критерії ефективності й адекватності для оцінки і залишається тільки критерій приємності та чутливості. Першим і останнім критерієм для оцінки витвору мистецтва стає чутливість, схвильована красивим, високим, жахливим, потворним, фантастичним, цікавим, інтригуючим, новим, дивовижним... Зважаючи на те, що чутливість може бути більш-менш сприйнятливою та добре натренованою, смак може стати професією.

Розумовий експеримент полягає в спробі відповісти на запитання: якщо припустити, що всі ці умови виконані, то чого слід очікувати в плані мистецького виробництва, наприклад живописного й скульптурного? Відповідь сама собою зрозуміла, і її легко перевірити реальністю: прискорене освоєння всіх імовірних видів формалізації та матеріалізації з результатами в усьому і в абичому; збиті з пантелику, зацікавлені, приголомшені, обурені й, урешті-решт, байдужі аматори; поява ринку мистецтва у вузько економічному розумінні; люди зі смаком, перетворені на економічні чинники, що продають свої знання спекулянтам і збагатілим плебеям; формування груп тиску в середовищі торговців мистецтвом, щоб отримувати на політичному ринку фінансування їхньої діяльності та їхньої продукції за рахунок державних коштів; занепокоєність можновладців і салонних завсідників тим, аби не пропустити останній авангард чи не помітити прихід наступного. Уявімо найгірше: що ці надмірності призводять до абсолютного зникнення живопису й скульптури. Це неймовірно, але припустимо таке. Що має статися? Те ж саме, що сталося з меланезійським мистецтвом «кула»: не буде ні «кула», ні скульптури, ні живопису! Уже майже остаточно встановлено, що людство не може обійтися без зображень у двох або трьох вимірах, але воно може вижити без наскель-ного мистецтва, без єгипетської скульптури... і без станкового живопису. Хтось десь колись може винайти щось таке, що стане новою вихідною точкою для нових процесів.

Ця картина є нарисом, але в ньому зібрані основні риси модерних суспільств за чотири століття, риси, які можна було ледь-ледь помітити в ХVІ-ХVІІ ст., які ставали чимраз виразнішими з XVIII і аж до середини ХХ ст. і які стали сліпучими починаючи з 1960-х рр. цього бурхливого століття. Можна стверджувати, але не можна довести, що ці шістдесяті роки стали кульмінаційною точкою переходу і що вже протягом приблизно одного покоління модерність почала закріплюватися в існуванні та в часі. Цей діагноз стосується європейського та західного ареалу. Інші культурні ареали ще більше або менше перебувають в стані переходу, якого виявилося неможливо уникнути. Цей висновок веде до дилеми: чим є модерність — європейською примхою, яка поширюється на весь світ або ж випадковим виникненням чогось небаченого й нечуваного, що стосується всього виду? Друге запитання видається переконливішим і пліднішим.