Навіщо Україні НАТО

Сьогодні поряд з Україною існує кілька держав та їхніх об'єднань, більш потужних за Україну. Це Росія, європейські члени НАТО та Туреччина. Ці держави мають інтереси, відмінні від національних інтересів України. Економічні, політичні та військові проблеми Української держави поки не дозволяють Україні стати самостійним центром сили і в односторонньому порядку формулювати порядок денний для регіону. Ситуація ще більше ускладнюється зниженням впливу міжнародного права на міжнародну політику.

Водночас інтересам України відповідає, щоб держава виступала як активний суб'єкт, а не об'єкт впливів зовнішніх сил, знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток України. Міжнародні позиції, до яких має прагнули Україна, повинні відповідати потенціалові держави та природній для України ролі лідера в регіоні Центрально-Східної Європи.

1.1. Що таке НАТО?

НАТО (англійською — North Atlantic Treaty Organisation, або Організація Північноатлантичного договору) — це військово-політичний союз, створений для захисту країн євроатлантичного регіону (тобто Європи і Північної Америки), насамперед від зовнішніх загроз. Метою НАТО є колективний захист його країн-членів.

НАТО утворилася в результаті укладення Північноатлантичного договору, який було підписано урядами 12 країн Північної Америки та Західної Європи у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.

Заснували НАТО наступні держави — Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція. Держави взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення спільної оборони. Ще 13 європейських країн та Туреччина приєдналися до Альянсу в період між 1952 та 2004 роками в якості повністю рівноправних членів.

Сьогодні в країнах НАТО живе 850 мільйонів людей. 6 із 8 членів «великої вісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада, Франція, Велика Британія, Італія). В НАТО об'єднані найбагатші, найдемократичніші і, одночасно, найменш корумповані країни світу. Згідно з результатами дослідження «Transparency International» з 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З 10 найбільш конкурентноздатних економік за 2000—2005 роки, згідно з даними «World Economic Forum», 4 належать членам НАТО. З 10 найбільших економік світу 6 країн є членами НАТО.

НАТО є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Рішення НАТО ухвалюються виключно на основі консенсусу. Жодній державі НАТО не може бути нав'язано рішення, що суперечить її волі. Спрощений приклад: коли народи Угорщини і Чехословаччини у 1956 і 1968 рр. захотіли жити по-своєму, у них на вулицях з'явилися танки СРСР та інших держав Організації Варшавського договору. Натомість, коли в 2003 році Німчеччина та Франція засудили операцію США проти Іраку, жодних іноземних танків на вулицях цих країн не з'явилося.

Будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам.

Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23º07' північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

Згідно з Північноатлантичним (Вашингтонським) Договором, країни-члени беруть зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно здійснювати колективне воєнне планування.

Безпека НАТО будується на наступних «китах»: діалог і співпраця між собою та з не-членами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль кризових ситуацій, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо.

Ключовий орган НАТО з прийняття рішень — Північноатлантична рада, що складається з представників держав-членів у ранзі послів. Засідання Ради також проводяться на рівнях міністрів оборони, закордонних справ чи глав урядів. Незалежно від рівня проведення засідання, рішення Ради мають однакову юридичну силу і відображають позицію урядів держав-членів. Північноатлантична рада є основним і, по суті, єдиним органом ухвалення найважливіших рішень в Альянсі. Рішення в Північноатлантичній раді ухвалюються виключно консенсусом. Таким чином, для кожного важливого рішення необхідна згода всіх партнерів. Згода досягається спільними інтересами членів та спільним розумінням інтересів безпеки. Доки не досягнуто цієї згоди, тривають консультації між державами-членами.

Таким чином, членство в НАТО не обмежує національного суверенітету. Це вигідно виокремлює НАТО з-поміж інших міжнародних організацій, зокрема Європейського союзу, де є можливість ухвалювати рішення переважною більшістю голосів держав-членів ЄС, нехтуючи запереченнями одразу кількох держав-членів. Завдяки цьому не можна порівнювати НАТО з колишньою Організацію Варшавського договору та нинішній ЄЕП, де монопольно домінує Москва, здатна нав'язувати свої рішення іншим державам-членам.

Досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася в кількості членів.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. Під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повернення до участі в спільному військовому командуванні. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли від військ СРСР Францію відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу.

Рівень участі членів в оборонних структурах НАТО є індивідуальним для кожної країни і може перебувати під впливом національних законодавств. Так, національне законодавство Норвегії та Данії забороняє розміщення на територіях цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час[1].

Північноатлантична рада в технічній роботі спирається на Міжнародний секретаріат, який працює під керівництвом Генерального секретаря НАТО. При НАТО діють делегації кожної країни.

Генеральний секретар НАТО обирається державами-членами шляхом консенсусу з числа громадян європейських членів НАТО. Генсек НАТО виступає насамперед як головуючий на засіданнях Північноатлантичної Ради та інших ключових комітетів і рад НАТО, а також як керівник Міжнародного секретаріату, який забезпечує роботу представників держав-членів при органах НАТО. Також Генеральний секретар є головним речником НАТО. Однак він обмежений позицією держав-членів і не може одноосібно приймати рішення щодо політики Альянсу.

У складі НАТО діють комітети, підпорядковані Північноатлантичній раді, відповідальні за здійснення політичних консультацій, воєнного планування та військових операцій, співробітництва в галузі озброєнь, які надають рекомендації Північноатлантичній раді або Комітету оборонного планування НАТО.

Цей Комітет займається насамперед питаннями планування колективної оборони, інтегрованої військової структури НАТО, економічними питаннями стосовно оборонного бюджету та конверсії. Діяльність Комітету оборонного планування забезпечує низка підпорядкованих йому комітетів з окремими галузями відповідальності, в яких працюють представники всіх держав-членів (Політичний комітет, Комітет оборонного аналізу, Комітет з питань інфраструктури, Економічний комітет тощо).

Міністри оборони держав-членів, які беруть участь у діяльності Комітету оборонного планування, регулярно зустрічаються в Групі ядерного планування, де обговорюють питання, пов'язані з ядерною зброєю. Діяльність Групи ядерного планування забезпечує штабна група, до якої входять члени національних делегацій країн, що беруть участь у роботі Групи ядерного планування. Франція, яка не входить до інтегрованої військової структури НАТО, не бере участі в роботі Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування.

1.2. Військова структура НАТО

Загальне керівництво військовою структурою НАТО здійснює Військовий комітет, який є вищим військовим органом Альянсу і підпорядковується Північноатлантичній раді. Військовий комітет керує двома Стратегічними командуваннями НАТО. Верховне об'єднане командування в Європі і Верховне об'єднане командування в Атлантиці з 2003 року було перейменовано на, відповідно, Об'єднане командування операцій (Allied Command Operations), відповідальне за проведення операцій НАТО, і Об'єднане Командування трансформації (Allied Command Transformation (ACT), відповідальне за процеси трансформації і навчання.

Командир Об'єднаного командування операцій зберіг звання Верховного головнокомандуючого об'єднаними силами в Європі (SACEUR). Він одночасно обіймає посаду Командувача збройних сил США в Європі. Його місце розташування — поблизу бельгійського міста Монс, у Верховній штаб-квартирі об'єднаних сил у Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe (SHAPE). Головнокомандуючому об'єднаними силами в Європі підпорядковуються збройні сили, виділені державами-членами в розпорядження НАТО. Об'єднане командування трансформацій базується в штаб-квартирі колишнього Об'єднаного командування в Атлантиці, у місті Норфолку, в штаті Віргінія Сполучених Штатів Америки, і відповідає за трансформацію оборонних сил та ресурсів Альянсу.

НАТО має у своєму розпорядженні як національні збройні сили своїх членів, так і інтегровані збройні сили під прямим управлінням НАТО.

Держави НАТО визначають, які саме підрозділи національних збройних сил і за яких умов мають бути передані в розпорядження НАТО. Однак, ці формування постійно знаходяться під національним контролем аж до прийняття спеціального рішення.

Під прямим контролем НАТО перебуває порівняно дуже небагато військ, в основному це штаби (їх на сьогодні в Європі 8), а також радари. Крім того, під прямим контролем НАТО перебуває угруповання літаків «Авакс» (AWACS — Airborne Warning and Control System — система повітряного контролю і попередження) (17 літаків станом на 2006 рік), які забезпечують радарне стеження на всіх висотах. Основна база цих літаків знаходиться в Німеччині.

Також у Чехії розташовано новий, створений 2003 року батальйон НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Будь-яка країна НАТО в будь-який момент може попросити НАТО про надсилання літаків «Авакс» чи батальйону НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Крім того, під прямий контроль НАТО потрапляють сили швидкого реагування НАТО, перші частини яких приступили до виконання обов'язків 2003 року (у 2006 році в їхньому складі перебуває близько 24 тисяч військових та відповідна кількість військово-морських кораблів, авіації та бронетехніки).

Загальна кількість усіх сил членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових (незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість військ у європейських членів НАТО залишилася приблизно незмінною, у зв'язку із скороченням збройних сил старих членів Альянсу). Загалом на членів НАТО станом на 2006 р. припадає близько 60% всіх світових оборонних витрат. Станом на середину десятиліття 2000-х рр. у США було 1,38 млн. військових, у європейських союзників та Канади — 2,57 млн. військових.

У НАТО відсутня єдина військова форма. У командних центрах представники різних країн зберігають власні, національні типи військових форм.

Інтегрована структура дозволяє НАТО забезпечити високий рівень оперативної сумісності збройних сил, які оснащені і підготовлені таким чином, що здатні діяти спільно, відповідно до спільних стандартів і процедур.

Кількість штабів НАТО після закінчення «холодної війни» було скорочено з 32 до 9 (у часи розпалу «холодної війни» загальна кількість штабів і командних центрів НАТО доходила до 78).

На сьогодні діють два постійних командування об'єднаних сил — у Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія. Командуванню в Бранссумі підпорядковуються командування ВПС в Рамшайні, Німеччина; командування BMC в Нортвуді, Велика Британія; командування сухопутних військ в Гейдельберзі, Німеччина. Командуванню в Неаполі підпорядковуються командування ВПС в Ізмірі, Туреччина; командування BMC у Неаполі, командування сухопутних військ у Мадриді, Іспанія. Також у НАТО діють центри об'єднаних авіаційних операцій у Німеччині, Данії, Італії та Греції.

Відповідно до рішення міністрів оборони країн НАТО від 11 червня 2003 р. скорочено кількість баз НАТО на 40%.

З одного боку, у зв'язку із закінченням «холодної війни» безпека європейських членів НАТО зросла, що зменшило залежність цих держав від США у сфері безпеки. Радянські війська було виведено з території Східної і Центральної Європи ще на початку 1990-х рр., а приєднання нових членів відсунуло кордони НАТО далі на Схід і серйозно вплинуло на стан міжнародної безпеки в Західній Європі. Така ситуація дозволяє урядам західноєвропейських країн говорити про низьку ймовірність глобального конфлікту в Європі. Саме цим пояснюються тертя, спровоковані війною в Іраку, між США з одного боку, та Німеччиною і Францією з іншого. Німеччина і Франція в нових умовах можуть бути більш впевненими у власній безпеці, покладаючись на власні сили, і проводити більш незалежну політику у сфері безпеки.

НАТО після розпаду СРСР не вважає істотною можливість конфлікту з Росією. Між 1990 і 1997 роками відбулися дуже радикальні зміни у розмірах і рівні готовності збройних сил Альянсу:

• Сухопутні сили, доступні для НАТО, було скорочено на 35%. Лише 35% від тих сил, що залишилися, перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році таких сил було 90%.

• Військово-морські сили, доступні для НАТО, скорочені на 32%. Менше 60% перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році три чверті BMC перебували на рівні готовності у 2 і менше діб.

• Військово-повітряні сили, доступні для НАТО, скорочено на 41%. Тільки половина з них перебувала на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році близько 70% ВПС перебували на рівні готовності у 20 годин.

Скорочення продовжилися й далі. Конкурентоздатні держави Заходу використовують здобутки, отримані в результаті перемоги в «холодній війні». Сьогодні вони не потребують значних наступальних військових засобів для досягнення своїх політичних цілей у Європі.

1.3. Втілив НАТО на міжнародну безпеку

Демократичний лад сприяє зниженню зовнішнього авантюризму та агресивності (так, з 416 війн, що відбулися на Землі з 1816 по 1980 роки, лише 12 відбувалися між демократичними державами)[2]. Кількісне переважання демократичних держав у НАТО сприяє зменшенню конфліктності та збільшенню міжнародної солідарності між його членами.

У США відомий політолог Б. Рассет розробив теорію, відповідно до якої демократичні країни, уряди яких несуть відповідальність перед виборцями, як правило, першими не починають воєн, і за умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному вирішенню міжнародних проблем[3]. Останній досвід низки воєн, особливо війна США проти Іраку, дещо підважують ці висновки. Однак, прихильники теорії про зворотну кореляцію демократії і зовнішньої агресивності стверджують, що першопричиною воєн США в Афганістані та Іраку був напад терористів 11 вересня 2001 р., а США діяли у відповідь (в Афганістані) або превентивно (в Іраку).

Підтвердженням зв'язку між політичним ладом держав та міжнародними конфліктами є той факт, що найбільш конфліктна ситуація між країнами-членами НАТО спостерігається між Грецією і Туреччиною. Греція має значний історичний досвід існування в умовах диктатури в другій половині XX століття, а Туреччина регулярно звинувачувалася з боку ЄС та інших організацій Заходу за систематичні порушення прав людини та порушення принципів цивільного контролю над збройними силами.

Сама євроатлантична інтеграція дозволила вирішити чи тимчасово зняти значну кількість суперечностей між європейськими країнами. Так, зокрема, Сполучені Штати надали значну політичну підтримку процесові об'єднання Німеччини. У 1955 році Сполучені Штати виступили на підтримку включення Німеччини до НАТО, що сприймалося багатьма європейськими політиками на той час, через 10 років після завершення Другої світової війни, як вкрай радикальний крок.

У розпал «холодної війни» в Європі розташовувалося до 300 тисяч американських військових, після її закінчення кількість військ США у Європі стабілізувалася на рівні менше 100 тисяч. Нині у Європі перебувають наступні контингенти військ США: у Німеччині близько 60 тисяч військових США, у Великій Британії — 11,2 тисяч, в Італії — 11,2 тисяч, в Іспанії — 2,0 тисячі, у Туреччині — 2,0 тисячі, в Ісландії — 1,6 тисячі, Бельгії — 1,6 тисячі, у Португалії — 1,0 тисячі, у Греції — 0,7 тисяч.

Присутність США на континенті зняла проблему «страху перед Німеччиною», оскільки саме політична і військова присутність США у Європі через НАТО та військові бази (причому більша частина військ США у Європі була розташована на території ФРН) переконала уряди західноєвропейських країн, насамперед Великої Британії і Франції, погодитися на реінтеграцію Німеччини до демократичної спільноти держав Західної Європи. Європейська безпека є основою європейського примирення.

Без НАТО Франція не відчувала б себе в достатній безпеці, щоб об'єднуватися з Німеччиною, а Франція і Британія ще більш активно виступали проти возз'єднання Німеччини. НАТО допомогла заспокоїти постійні європейські страхи від потужної і потенційно домінуючої Німеччини. Включення Німеччини в якості повноправного члена до НАТО означало фактичний початок її реабілітації та повернення до спільноти європейських держав.

У 1950-х роках НАТО було названо організацією, яка існує задля того, щоб «тримати американців у Європі, росіян поза Європою, а німців підкореними». Однак сьогодні цей план змінено: тримати США втягнутими в європейську безпеку; забезпечити, щоб Європа була сильним, а не слабким партнером Росії; тримати Німеччину в якості інтегрованої частини Заходу, таким чином стримуючи партнерів Німеччини від будування коаліцій з метою створити їй противагу.

Підтримуючи післявоєнну «реабілітацію» Німеччини в межах НАТО, США діяли на підтримку своїх національних інтересів. США намагалися створити сильних у військовому плані союзників у Європі. Післявоєнна Західна Німеччина із понад 55 мільйонами кваліфікованого в економічному і військовому сенсі населення задовольняла цій вимозі США. У даному випадку довгострокові інтереси Європи і короткострокові інтереси США співпали.

Зрештою, саме політична реабілітація Німеччини привела до такого процесу, як глибока політична європейська інтеграція — утворення Європейського союзу з широкими повноваженнями. Саме Німеччина, разом із Францією, стали рушійними силами цього процесу. Співробітництво із НАТО та США дає змогу й таким країнам, як Польща, налагоджувати широкий спектр відносин з Німеччиною, не побоюючись її потенціалу та можливих претензій на колишні німецькі землі.

США, які починаючи з 1990-х рр. дедалі критичніше ставляться до політичної інтеграції європейських країн, до початку 1990-х рр. в цілому підтримували економічну інтеграцію Європи, вбачаючи у ній можливість для економічного посилення своїх європейських союзників через їхню участь у спільному ринку, що підсилює конкурентноздатність і збільшує можливості їхніх економік.

1.4. «Натівський яструб» чи «Голуб миру»?

НАТО довів свою досить високу ефективність у якості організації, здатної до примушування до миру, а також до активної миротворчості. Після закінчення «холодної війни» альянс був прямо задіяний у 4 конфліктах: у Боснії і Герцеговині, у Косові, у Македонії та в Афганістані, та непрямо — в Іраку.

Унаслідок громадянської війни у Боснії і Герцеговині протягом 1992—95 рр. загинули близько 280 тисяч чоловік із 4,3-мільйонного довоєнного населення республіки, більше 800 тисяч стали біженцями. Активне втручання НАТО і примушення сторін до миру за допомогою силового тиску спричинило підписання в грудні 1995 р. Дейтонської мирної угоди, яка стала компромісом між воюючими сторонами і поклала край війні. Згідно з результатами мирної угоди, 49% території Боснії і Герцеговини відійшло автономній Республіці Сербській, а 51% території разом із столицею Сараєво — автономній Мусульмано-Хорватській федерації. Відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН від 1996 року очолювані НАТО стабілізаційні сили (SFOR) були розташовані у Боснії і Герцеговині. Упродовж 1996—2004 рр. ситуація в Боснії і Герцеговині у сфері безпеки змінилася кардинальним чином, що дозволило скоротити кількість миротворців НАТО у цій країні більш ніж учетверо з початкових 60 тис. Європейський союз у 2004 р. під своє керівництво перебрав управління місією в Боснії і скоротив кількість військових до менше 7 тисяч. Міжетнічне насильство в країні фактично припинено, країну почали відвідувати туристи.

Унаслідок операції НАТО в Косові 1999 р. було зупинено операції військ Югославії проти албанських загонів та цивільних у цьому краї, в результаті яких у 1998—99 рр. загинули кілька тисяч албанців. Фактично, операція проти Югославії стала єдиною бойовою наступальною операцією НАТО за всю історію Альянсу. Війні проти Югославії передували півторарічні напружені переговори про врегулювання проблеми. Югославії пропонувалися різні форми вирішення конфлікту, які передбачали безумовне збереження територіальної цілісності країни. Жорсткі операції югославських військ проти албанських сепаратистів, які потягли численні жертви серед цивільних, викликали збурення громадської думки в Європі. Чимало діячів у країнах НАТО стверджували, що в результаті наступальних дій військ югославського президента Слободана Мілошевича в Косові для НАТО настав час «to shoot or to shut up», тобто «стріляти або заткнути пельку». НАТО журналісти на Заході почали називати «not action, talks only», тобто «пусті балачки», або «North Atlantic Tourist Organization» — «Північноатлантична туристична організація», за численні візити делегацій, які не виливалися у припинення кровопролиття під боком у зони відповідальності НАТО. За таких умов НАТО не міг не реагувати, оскільки інакше це означало б підрив довіри європейських союзників у дієздатність Альянсу. У результаті 78-денної повітряної кампанії НАТО війська Югославії були виведені з Косова. Унаслідок помилкових авіаударів НАТО загинуло близько тисячі цивільних сербів, албанців та близько п'ятисот арабських військових. Розміщення в Косові миротворчої місії під керівництвом НАТО, яка ввійшла туди після виведення сербських військ, відбулося у відповідності до резолюції Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 р. Станом на 2006 рік військові сили в Косові було скорочено з 46 тисяч до 16 154 чол., з яких 3738 становили представники держав-нечленів НАТО (зокрема таких, як Україна, Аргентина, Австрія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Марокко, Монголія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція).

Політичним результатом операції НАТО проти Югославії стало встановлення контролю адміністрації ООН у Косові і втрата Сербією фактичного контролю за цим регіоном. Значна частина сербів виїхала з Косова під тиском місцевих албанців. Водночас завдяки миротворцям НАТО масштаби міжетнічного насильства зменшилися у порівнянні з 1998—99 роками у десятки разів. Крім того, поліетнічний характер краю в цілому збережено. Сербська громада в Косові продовжила існування поряд з албанською та іншими громадами, контролюючи сербські анклави в краї.

Цікаво, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО (Словенія), або готуються приєднатися (Хорватія, Македонія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина). Більшість з цих країн не покладають вини за війну 1999 року на НАТО, а натомість на місцевих політиків, які своїми діями спровокували війну та здійснювали етнічні чистки.

У Македонії в 2001 р. внаслідок конфлікту між центральною владою і албанською меншиною загинуло близько 500 громадян цієї країни. НАТО стабілізував ситуацію, пославши до Македонії 3,5-тисячний військовий контингент у межах операції з вилучення зброї у населення і повстанців, яка звалася «Essential Harvest» — «Значний урожай». Альянс сприяв укладенню компромісної мирної угоди між сторонами, яка передбачила інтеграцію албанської меншини до політичної системи країни та задоволення її етнічних прав за умови збереження територіальної цілісності країни. У результаті операції НАТО військові дії було цілковито припинено, контингент скорочено до кількасот військових. У травні 2003 р., після завершення основної стабілізаційної фази операції, НАТО передав управління миротворчою місією в Македонії Європейському союзові. Загалом операція НАТО в Македонії була дуже успішною. Вона призвела до цілковитого замирення етнічних груп. Водночас дана операція не була надто складною, оскільки у країн НАТО після операції проти Югославії збереглися зв'язки як з македонським урядом, так і з албанськими повстанцями.

В Афганістані, де 25 років до того точилася громадянська війна, в серпні 2003 р. НАТО перебрав на себе командування 4,5-тисячним багатонаціональним контингентом, який допомагав у цій країні військам США боротися проти залишків терористичних угруповань та прихильників руху «Талібан». Згодом число військ НАТО в країні зросло до близько 9 тисяч військових, кількість військових США до 17 тисяч. Близько 300 військових надали нечлени НАТО. Місія в Афганістані називається ISAF — International Security Assistance Force — Міжнародні сили з підтримки безпеки. Станом на 2006 р. задача встановлення миру в Афганістані ще далека від завершення, хоча в країні відбулися загальнонаціональні вибори. Треба сказати, що в антитерористичній операції в Афганістані беруть участь і такі далекі від НАТО держави, як нейтральна Швеція та навіть Нова Зеландія.

У травні 2003 р. Рада НАТО вирішила надати допомогу Польщі у вигляді матеріально-тилової підтримки в облаштуванні польського сектору окупації в Іраку. Польща разом із США і Великою Британією брала участь в операції по стабілізації в Іраку, після захоплення США і Великою Британією території Іраку в 2003 р. Також з 2004 року НАТО запровадила в Іраку тренувальну місію для іракських сил безпеки.

З 2001 року, після терористичних нападів 11 вересня 2001 року, НАТО запровадив морську операцію «Active Endeavour» («активне зусилля»), з недопущення морського ввезення терористичних матеріалів у Європу через Середземне море. Кораблі НАТО зупиняють та перевіряють підозрілі кораблі.

Крім того, НАТО з 2004 року надає допомогу з повітряного перевезення гуманітарних вантажів та миротворців Африканського союзу до Дарфуру (Судан), де внаслідок громадянської війни склалася катастрофічна гуманітарна ситуація.

Загалом миротворча діяльність НАТО виявилася значно ефективнішою, ніж інших міжнародних організацій.

ООН і ОБСЄ роками не могли припинити брутальне кровопролиття на Балканах, на очах у шокованих Європи і світу відбувалося масове вбивство десятків тисяч цивільних. Мали місце випадки, коли миротворців ООН брали в полон або вони відмовлялися захищати цивільне населення, мотивуючи це тим, що в них немає мандату або засобів вступати в бойові дії. Світ був вражений масштабним геноцидом в африканській країні Руанді в 1994 році, коли представники етносу хутту вирізали від 800 тисяч до мільйона представників етносу тутсі. Однак, світ навіть не встиг відреагувати на ці жахливі події.

Миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо виявилася ефективною через те, що НАТО, на відміну від ООН, ОБСЄ та інших організацій, має реальні інструменти силового впливу та примушування до миру.

1.5. Ядерні гаранти НАТО

Значення ядерних гарантій, які надає НАТО своїм членам, є надзвичайно важливим для їхньої безпеки. Ядерна зброя має велетенський руйнівний потенціал. Особливо великою вага ядерної зброї була під час «холодної війни», коли конкуренція між державами і блоками зводилася до силового протистояння. Відповідно до Стратегії НАТО від 1967 року передбачалося так зване «гнучке реагування», через можливість як відсічі звичайними збройними силами, так і повномасштабного використання ядерної зброї в разі, якщо захист звичайними озброєннями виявиться неефективним. Однак, після початку виведення військ СРСР із країн Центральної та Східної Європи, яке значно зменшило загрозу для країн Західної Європи широкомасштабної війни з боку СРСР із застосуванням звичайних озброєнь, ядерна зброя як чинник гарантування спільної безпеки дещо зменшила своє значення.

Відповідно до ядерної доктрини Альянсу, ухваленої на самміті НАТО в Римі в листопаді 1991 року в межах тодішньої Стратегії Альянсу, ядерні сили НАТО (фактично — американські сили, передані в управління Альянсу) в Європі було скорочено з 6000 боєголовок до близько 150—200 боєголовок. Ці сили розташовано в сімох країнах НАТО — Бельгії, Великій Британії, Греції, Італії, Нідерландах, Німеччині та Туреччині. Деякі з цих ядерних озброєнь є доступними для авіації США, деякі — для авіації шістьох без'ядерних країн, але лише у випадку війни. У мирний час ці озброєння перебувають під американським контролем.

З 1991 року члени Альянсу здійснили низку кроків, які відповідали зміні ситуації в галузі безпеки після «холодної війни». До них належать: значне кількісне скорочення тактичних ядерних сил, а саме: ліквідація ядерної артилерії та ядерних ракет короткого радіусу дії наземного базування; значне пом'якшення режиму бойової готовності ядерних сил; припинення ядерних планів на випадок надзвичайних ситуацій за мирного часу. Однак НАТО заявляє про намір утримувати «на мінімальному рівні, що відповідає існуючому рівню безпеки», адекватні тактичні ядерні сили в Європі, які «забезпечуватимуть необхідний зв'язок зі стратегічними ядерними силами, посилюючи трансатлантичну ланку»[4]. У найближчі 10—15 років вони складатимуться з літаків, спроможних нести ядерні заряди, та невеликої кількості британських боєголовок «Трайдент». Однак тактичні ядерні озброєння за звичайних обставин не будуть розміщені на кораблях та ударних підводних човнах.

Блок НАТО має ядерні сили у розпорядженні трьох країн-членів — США, Великої Британії і Франції.

Держдепартамент США опублікував довідку про баланс стратегічних ядерних озброєнь між США і Росією. Згідно з цими даними станом на 1 січня 2006 року Росія володіла 4399 стратегічними ядерними боєголовками, США — 5966. США володіють 500 пусковими установками балістичних ракет наземного базування Minutemen-З (всього 1,2 тис. ракет) і 50 пусковими установками ракет Peacekeeper (всього 500 ракет). Підводні ракетоносці мають 432 пускові шахти для ракет Trident-1 і Trident-2 (всього 3168 боєголовок). У США розгорнуті 243 стратегічних бомбардувальники (81 літак В-1,20 — В-2 і 142 — В-52), що мають на озброєнні 1098 боєголовок. Росія має 663 пускових установок балістичних ракет наземного базування (СС-18, СС-19, СС-25, РС-12М), що оснащені 2183 боєголовками. Російські підводні човни мають 292 пускові шахти і 1592 боєголовки. Росія також тримає на своєму озброєнні 78 стратегічних бомбардувальників (14 літаків Ту-160 і 64 — Ту-95), що здатні нести 624 боєголовки. У Франції експерти станом на 2006 рік нарахували 384 стратегічні ядерні боєголовки і 64 засоби їх доставки (балістичні ракети морського базування); у Великої Британії — 185 стратегічних ядерних боєголовок і 48 засобів їх доставки (балістичні ракети морського базування), у Китаю — 20 стратегічних ядерних боєзарядів і 20 засобів їх доставки (міжконтинентальні балістичні ракети).

Отже, у військовому сенсі трансатлантичний союз НАТО є найбільш потужною організацією світу. Крім того, низка країн мають тактичні ядерні арсенали, а Росія і США — ще й запаси стратегічних ядерних арсеналів, які можна знову встановити у випадку зміни політичної ситуації. Кількість боєголовок тактичної ядерної зброї і «стратегічних запасів» оцінюється американськими експертами станом на 2006 р. на наступному рівні: США — 3300, Росія — 4000, Франція — 80, Велика Британія — 0, Китай — 390, Ізраїль — 200, Індія — 60, Пакистан — 30, Північна Корея — 2. Водночас, за деякими оцінками, кількість російських тактичних боєголовок сягає 15 тисяч одиниць, а американських — 7 тисяч.

У травні 2004 року вступив у дію Договір між США і Росією про скорочення стратегічних наступальних потенціалів. Відповідно до цього договору, до кінця 2012 року Росія і США зобов'язалися скоротити свої стратегічні ядерні сили до 1700—2200 одиниць. Водночас, згідно з цим договором, США зберегли за собою право «складувати» ядерні боєголовки, а не знищувати їх, з тим, щоб можна було відновити потенціал у випадку настання «непередбачених обставин». Для Росії цей договір вигідний тим, що без великих інвестицій ядерний потенціал Росії сам собою зменшиться нижче запланованого Договором рівня внаслідок природного старіння боєзарядів і засобів їх доставки.

США, Росія, Велика Британія і Франція поступово скорочують свої ядерні арсенали, однак жодна із сторін не відмовилася від нього і не збирається цього робити у видимому майбутньому.

ΗΑΤΟ і після завершення «холодної війни» продовжує розглядати ядерну складову НАТО як базис гарантій безпеки, які надає Альянс. Відповідно до Стратегічної концепції НАТО від 1999 року, ядерна зброя демонструє, що «будь-яка агресія не є раціональним способом дій. Головна гарантія безпеки союзників надається стратегічними ядерними силами Альянсу, особливо американськими; незалежні ядерні сили Великої Британії та Франції, які самостійно відіграють роль стримуючого фактора, сприяють зміцненню загальної безпеки членів організації». За словами колишнього Генерального секретаря НАТО Дж. Робертсона, «скільки існуватиме ядерна зброя у світі, стільки буде місце для ядерної позиції НАТО».

Потенційними загрозами для Європи в ядерній сфері нині найчастіше називаються ядерний тероризм, а також значні арсенали російської стратегічної і тактичної ядерної зброї. Арсенали російської тактичної ядерної зброї розташовані переважно у Західній частині Росії. Росія відмовляється вести переговори з приводу обмеження цих озброєнь до тих пір, доки НАТО не виведе свої ядерні сили з Європи та доки Росія не отримає прямих гарантій нерозміщення ядерної зброї на території нових членів НАТО. Досі НАТО підтвердив лише в Основоположному Акті Росія-НАТО, що «не має намірів, планів та причин розміщення ядерної зброї на території нових членів... як через створення нових місць розташування ядерної зброї, так і через пристосування старих»[5]. Однак, це твердження не виключає можливості, що такі плани можуть виникнути у зв'язку зі зміною стратегічної ситуації в Європі. США зацікавлені в обмеженні насамперед стратегічних арсеналів, здатних досягнути території США, тоді як арсенали тактичної ядерної зброї викликають менше занепокоєння у США і більш серйозне — у європейських членів НАТО. Збільшення терористичної загрози з використанням зброї масового знищення зміцнює солідарність європейців з Америкою, оскільки з членів НАТО лише США мають адекватні цим загрозам можливості.

1.6. Що таке євроатлантична інтеграція?

Під євроатлантичною інтеграцією розуміють розвиток зв'язків між державами Європи і Північної Америки у сфері безпеки, політики, економіки тощо.

Основним механізмом євроатлантичної інтеграції є Організація Північноатлантичного договору (НАТО, або англійською — North Atlantic Treaty Organisation), яка забезпечує спільну оборону та взаємодію у галузі безпеки, політики й економіки більшості країн Європи, США та Канади. НАТО є військово-політичним союзом. Його метою діяльності є насамперед протидія загрозам спільній безпеці і обороні держав-членів, взаємні зобов'язання сторін щодо протидії зовнішнім загрозам.

Ще одна організація, що об'єднує держави євроатлантичного регіону,— це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), створена під назвою Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) в 1975 році в результаті підписання державами Європи і Північної Америки Гельсінського заключного акту, який визначив принципи міжнародних відносин. Нині ОБСЄ об'єднує 55 держав Європи, Азії і Північної Америки. Цілями ОБСЄ є насамперед попередження конфліктів, управління кризами і постконфліктне відновлення, а також дотримання прав людини, біженців, контроль за озброєннями, економічний розвиток, політичні реформи і проблеми довкілля.

Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організацією ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі в 1990 році, який встановив кількісні обмеження для країн Європи на головні види звичайних озброєнь. ОБСЄ намагалася здійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД — у Придністров'ї, Абхазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, з огляду на обмежені засоби цієї організації, результати діяльності ОБСЄ є досить скромними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косові, де організація була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році.

На відміну від ОБСЄ, НАТО є міжнародним військово-політичним союзом, метою якого проголошено колективний захист його країн-членів.

Досить довгий час євроатлантична інтеграція перебувала поза фокусом уваги суспільств по обидва боки Атлантичного океану. До Першої світової війни та між світовими війнами Америка фактично самоізолювалася, дотримуючись відомої «доктрини Монро», відповідно до якої США мала не втручатися у справи Європи, а європейські держави — у справи Американського континенту.

Вчені і преса активно відреагували на євроатлантичну інтеграцію вже як на факт, тобто після виникнення американо-британського союзу в 1941 р. та утворення НАТО в 1949 р.

Важливим моментом у формуванні ідеологічних засад майбутньої євроатлантичної інтеграції стала так звана Атлантична Хартія від 12 серпня 1941 року, підписана керівниками США і Великої Британії. Ця хартія проголошувала принципи, які ці держави обіцяли застосовувати в майбутньому — відмову від територіальних претензій, повагу до права всіх народів обирати собі форму правління, рівний доступ країн до торгівлі і сировинних джерел, співробітництво між країнами в економічній сфері, проголошення наміру створити широку і всезагальну систему безпеки тощо[6]. Атлантична Хартія стосувалася загальних принципів політики всіх держав, а не лише держав Євроатлантичного регіону. Однак ця Декларація продемонструвала високий рівень солідарності між США і однією з європейських держав — Великою Британією. Подальша спільна участь у війні проти Німеччини та визволення держав Європи від домінування Німеччини посилили цю солідарність.

Свого піку євроатлантична солідарність досягла під час протистояння демократичних держав Західної Європи, США і Канади з СРСР та очолюваним ним блоком країн Варшавського договору.

Підходи до визначення природи євроатлантичної інтеграції можна розділити на два типи. Представники одного (ідеологічного або цивілізаційного) підходу наголошують на першочерговому значенні ідеологічної та цивілізаційної єдності для існування євроатлантичної єдності.

Ідеологічний підхід наголошує на ірраціональній природі євроатлантичних зв'язків, пов'язаній із спільною демократичною ідеологією, відданістю держав євроатлантичного простору ідеям прав людини, приватної власності та вільного підприємництва. Окремі прихильники цієї теорії іноді наголошують на спільному культурному корінні європейських та північноамериканських народів[7], а подекуди — й на спільному походженні чи подібності домінуючих расових ознак обох спільнот. Деякі російські дослідники характеризують НАТО як «військовий блок на базі англосаксонської і романо-германської культурно-цивілізаційної ідентичності». Під впливом цих теорій перебувають визначення трансатлантичного зв'язку як наслідка об'єднання «групи країн зі спільним розумінням цивілізації»[8].

Союз між Північною Америкою і Європою розглядається як засіб «захисту демократії, особистої свободи і верховенства закону»[9]. Колишній Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон заявив, що союз між Європою і США є «союзом націй, що мислять подібним чином»[10]. Міністерство закордонних справ Німеччини у своєму звіті стверджувало, що «Європа і Північна Америка об'єднані спільною культурною і інтелектуальною історією, об'єднані одним культурним простором. Вони мають аналогічне розуміння представницької демократії, прав людини, верховенства закону і ринкової економіки та мають громадянські суспільства зі схожою структурою»[11].

У Вашингтонському договорі від 4 квітня 1949 р. міститься твердження, що договірні сторони «рішучі у справі захисту свободи, спільного спадку і цивілізації своїх народів, заснованих на принципах демократії, індивідуальної свободи і верховенства закону»[12].

Визначний теоретик особливого ідеологічного, культурного та світоглядного зв'язку між Європою і Північною Америкою Самуель Хантінгтон у своїй праці «Зіткнення цивілізацій» стверджує, що світ розділено на 7—10 угруповань держав, об'єднаних спільною цивілізацією, тобто набором культурних і світоглядних імперативів. Згідно з Хантінгтоном, тертя, сутички між цими цивілізаціями є природними. В якості однієї з цивілізацій Хантінгтон виокремлює західну цивілізацію, яка охоплює більшість країн євроатлантичного простору, а також Австралію і Нову Зеландію. У Європі, з точки зору С. Хантінгтона, крім західної цивілізації, присутня ще слов'янсько-православна цивілізація. Україні концепція Хантінгтона відводить становище на межі західної і слов'янсько-православної цивілізації[13].

Слід наголосити, що розподіл на цивілізації, запропонований Хантінгтоном, не дає відповіді на важливі запитання щодо долі окремих слов'янських та православних країн. Насамперед це стосується того факту, що така православна країна, як Греція, є давнім членом західних інституцій — НАТО з 1952 р. і ЄЕС з 1981 р. Також членами НАТО з 2004 року є Болгарія і Румунія, де переважає православ'я. Ці країни також мають намір приєднатися до ЄС у 2007 р. Крім того, намір приєднатися до НАТО і ЄС оголосили Македонія і Грузія, де теж переважає православне населення.

З огляду на ці факти (занадто велику кількість «винятків») теорію Хантінгтона слід розцінювати всього лише як спробу західного професора систематизувати обмежене, доступне для нього коло даних, після того як попередні знання і уявлення американців та західних європейців про східну частину Європи виявилися неповними.

Представники функціонального або інструментального підходу наголошують на першорядному значенні спільності інтересів держав Європи і Північної Америки як базису євроатлантичної інтеграції. Євроатлантична єдність досягається через розподіл відповідальності і функцій у реалізації спільних інтересів.

Функціональний підхід до євроатлантичного зв'язку не заперечує існування особливих цивілізаційних, культурних та ідеологічних зв'язків між країнами Європи і Північної Америки, однак наголошує, що причини міцності трансатлантичного партнерства полягають у спільності інтересів сторін, тобто в обопільній вигоді євроатлантичних зв'язків для країн Європи та Північної Америки.

Російські дослідники, які визначають зміст євроатлантичної інтеграції з точки зору інструментального підходу, акцентують увагу саме на практичній вигідності НАТО. Найчастіше російські дослідники визначають НАТО як «механізм колективної безпеки», деякі — як «загороджувальний загін золотого мільярду», «трансатлантичну зовнішньополітичну оболонку США», «квінтесенцію геополітики „Великого моря“, спрямованої проти геополітики „Великого суходолу“» тощо.

Під час «холодної війни» головною метою співробітництва між США і країнами Західної Європи проголошувався захист країн Заходу від можливої агресії з боку СРСР та його сателітів. Принципами такого захисту для держав Заходу були:

• стратегія «стримування», зміст якої полягав у тому, щоб довести СРСР, що вартість можливої війни для СРСР значно перевищить можливі здобутки, які вдасться отримати в її результаті;

• оборона, зміст якої полягав у тому, щоб мати можливість перемогти у війні в разі, якщо вона усе ж відбудеться. Розташування збройних сил, озброєнь та командних пунктів було змодельовано під час «холодної війни» таким чином, щоб напад на одного з союзників не міг відбутися без нападу на всіх;

• солідарність, як розуміння сторонами союзу важливості вироблення спільної позиції у справі протидії СРСР та необхідності уникнення шкідливих міждержавних конфліктів всередині НАТО, що руйнували держави Європи в минулому;

• рівність у справі розподілу відповідальності та ризиків між членами Альянсу.

Сенс рівномірного розподілу ризиків і відповідальності між європейськими і північноамериканськими союзниками по НАТО полягав у тому, що Сполучені Штати в рамках договору НАТО надавали гарантії європейським членам НАТО згідно зі Статтею 5 Північноатлантичного договору. США забезпечували ці гарантії ядерним потенціалом, співмірним з ядерним потенціалом СРСР, розташуванням своїх збройних сил, у тому числі ядерних, на території своїх європейських союзників, наявністю потужних звичайних збройних сил у самих США та на воєнних базах в інших частинах світу, а також наявністю засобів їх доставки, що уможливлювало швидке транспортування американських військ до Європи в разі необхідності.

Для держав Європи такий розподіл означав зобов'язання робити посильний внесок у власну оборону, утримуючи значні збройні сили, призначені для оборони своєї території та допомоги союзникам, координувати свою оборонну політику з партнерами по НАТО, а також надавати свою територію для розміщення військових баз НАТО.

Згідно з точкою зору деяких американських дослідників, відносини між США і їхніми європейськими союзниками мають базуватися на чіткому розподілі функцій: США гарантують безпеку євроатлантичного регіону, а європейські члени НАТО мають за це платити. Політична практика засвідчує, що такий підхід частково вже реалізується. Так, зокрема, 85% коштів на відновлення Косова виділили європейські країни, у той час як проведення військової операції в Косові у 1999 р. більш ніж на 70% забезпечувалося силами США.

Водночас точка зору, відповідно до якої США встановлюють клімат безпеки, а Європа фінансує таке встановлення, зустрічає закономірну протидію з боку європейців, які заявляють, що ідея глобального розподілу праці, яка час від часу виникає у Вашингтоні — США воюють, ООН годує, ЄС платить — не відповідає європейським інтересам.

1.7. Коли розвалиться НАТО?

Діалог 26 країн з таких важливих питань, як безпека, дуже важко вести без конфліктів і суперечностей. У НАТО, як і в кожної організації, теж є свої проблеми.

Одна з них — нерівномірність оборонних зусиль та розподілу відповідальності між союзниками у сфері безпеки, яка дедалі зростає. На підтримку цієї позиції наводяться факти, що на початку XXI століття США забезпечують удвічі більше оборонних витрат, аніж усі європейські члени НАТО разом. Наводяться дані, згідно з якими між 1990 і 2005 роками частка оборонного бюджету європейських членів НАТО знизилася з 3 до 2,1% від ВВП, тоді як у США відповідні показники для цих років становили 5,3 і 3,6%. Нині оборонні витрати США становлять близько 40% від світових витрат, причому США витрачають на оборонні дослідження в середньому уп'ятеро більше, ніж європейські члени НАТО разом. Крім того, у структурах військових бюджетів європейських членів НАТО існують деформації в бік основного фінансування утримання персоналу, у той час як США більше інвестують в переозброєння. У західноєвропейських членів НАТО на початку XXI століття в середньому 68—70% витрат іде на утримання персоналу, і лише 5—20% на нове озброєння та устаткування (у США відповідно 38—40% і 25—26%). Вперше значний відрив Америки у військових технологіях було наявно засвідчено під час операції проти Югославії у 1999 р. Тоді 80% ударів високоточними боєприпасами, 85% нічних бойових вильотів літаків, 95% ударів крилатими ракетами було нанесено силами США, а європейські союзники заледве знайшли у своїх чисельних арміях 50 тисяч вояків, яких можна було направити для миротворчої місії. Усі європейські члени НАТО мають лише 10% від можливостей США у питаннях доставки і підтримання військ за межами зони відповідальності НАТО. Як наголошують деякі американські дослідники, європейські члени НАТО, скориставшись ядерними гарантіями США, мінімізували військове навантаження на свої бюджети, таким чином самоусунувшись від гарантування власної безпеки. Це, на думку цих вчених, дало можливість країнам Західної Європи досягнути відносного економічного процвітання, за умов менш конкурентоздатної економіки, аніж економіка США.

Річ у тім, що в Європі збережено армії часів «холодної війни», базовані на принципах територіальної оборони. З точки зору США ці армії застарілі і невиправдано дорогі через свою значну чисельність. Такі армії нездатні виконувати «нові місії» поза межами договірної зони відповідальності НАТО. Саме операції такого роду було проведено, починаючи з середини 1990-х рр., у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії, Афганістані та Іраку.

Дехто у зв'язку з цим починає стверджувати, що НАТО для США може втратити інтерес, а подальший розвиток процесу технологічного відриву США у сфері оборони може змусити Сполучені Штати переорієнтуватися на використання двосторонніх союзів, замість багатостороннього союзу НАТО.

Однак насправді все відбувається навпаки — США є одним з головних прихильників розширення і зміцнення НАТО.

У НАТО регулярно виникають суперечності й дискусії. Однак досі вони не мали рівня, здатного загрожувати дієздатності Альянсу. Найгостріший такий випадок трапився 2003 року. Під час опонування Франції і Німеччини війні США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. Франція виступила проти надання превентивної збройної допомоги НАТО Туреччині. Однак, рішення про таку допомогу НАТО провела в обхід Політичного комітету НАТО, через Військовий комітет, членом якого Франція не є.

Суперечності навколо Іраку, з одного боку, між США, Великою Британією і Польщею та провідними європейськими державами Німеччиною і Францією — з іншого, навіть запустили тему кризи трансатлантичних зв'язків.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. 1958 року він запропонував створення тристороннього Директорату НАТО за участі Франції, США і Великої Британії. Не добившись своєї цілі, яка, як заявляли США, могла розколоти інших європейських союзників, президент де Голль вивів французький Середземноморський флот з-під командування НАТО, заборонив розміщення іноземної ядерної зброї на території Франції, у результаті чого з країни було виведено 200 американських військових літаків, та 1960 року провів випробування французької ядерної бомби. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. 1967 року штаб-квартира НАТО була переведена з Парижа в Брюссель. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли її від військ СРСР відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу (тобто Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Слід наголосити, під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повертатися до участі в спільному військовому командуванні.

Для зміцнення НАТО є бажання обох сторін Атлантики — і Європи (особливо Центрально-Східної), і США. Тому сьогодні треба мати велику фантазію, щоб вгледіти перспективу розпаду НАТО хоча б у середньостроковій перспективі (10—15 років).

1.8. Наслідки розширення НАТО

Завдяки розширенню НАТО в Європі було ліквідовано лінії розподілу, які залишилися після «холодної війни», суттєво зменшено географічні розміри «сірої зони» — території, на яку не поширюються гарантії безпеки НАТО або Росії.

Процес розширення НАТО в 1999—2004 рр. забезпечив наступні наслідки для регіону: зменшення зони «вакууму безпеки»; зняття з порядку денного територіальних суперечностей між державами ЦСЄ; зменшення тиску з боку Росії на країни СНД; прискорення вступу нових членів НАТО до ЄС; прискорення економічних реформ у країнах ЦСЄ завдяки впливові політичної передбачуваності на інвестиційну привабливість цих країн, а також завдяки поширенню економічної культури, властивої для старих членів НАТО; закріплення демократичного політичного процесу в нових членах НАТО.

Жодна з нових держав-членів НАТО не в змозі самостійно гарантувати рівень безпеки, який дає співробітництво в межах НАТО. Вступ до НАТО справив позитивний вплив на інвестиційний клімат у нових членах, що прямо коригується із зміною рівня безпеки; позитивно вплинув на розмір прямих іноземних інвестицій в економіки нових членів; на збільшення інвестиційної привабливості ВПК окремих країн; на перехід країн-членів НАТО в очах інвесторів з категорії «постсоціалістичних» чи «пострадянських» держав до категорії держав євроатлантичної спільноти; вплинув на збільшення конкурентноздатності економік держав ЦСЄ через приєднання до нових коопераційних зв'язків та зменшення рівня корупції в державному апараті, зумовленого впливом зобов'язальних нормативів вступу до НАТО.

Перспектива майбутнього членства чинила конструктивний вплив на зменшення конфліктності між самими потенційними членами НАТО, а також між ними та іншими державами.

Офіційні вимоги Альянсу до країн-претендентів зафіксовані в Плані отримання членства в НАТО, затвердженому на Вашингтонському самміті в 1999 р.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема, будуть:

• вирішувати міжнародні суперечки за допомогою мирних засобів;

• ...вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

• ...утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• робити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин через посилення їхніх вільних інституцій та через підтримку стабільності і процвітання;

• продовжувати надавати повну підтримку і бути залученим до Ради Євроатлантичного партнерства та програми «Партнерство заради миру...»[14].

Важливим був вплив НАТО на політику нових членів щодо їхніх сусідів. Так, зокрема, НАТО домоглася зняттю суперечностей між Угорщиною і Румунією в результаті підписання міждержавного Договору від вересня 1996 р., який врегулював становище угорської національної меншини в Румунії та підтвердив визнання Угорщиною кордонів Румунії.

Одночасний вступ до НАТО в 1952 р. Греції і Туреччини ініціював початок послаблення напруженості між цими країнами, що мали досвід численних воєнних конфліктів з часу приходу тюрків до Малої Азії, і які досі суперечливо підходять до врегулювання ситуації на Кіпрі. У межах НАТО грецькі й турецькі збройні сили не лише повідомляють сторони про проведення військових навчань, але й здійснюють обмін студентами військових навчальних закладів, що в міжнародній практиці розглядається як ознака досить високої міри довіри між державами. НАТО надає підтримку насамперед мирному вирішенню міжнародних конфліктів за участю своїх потенційних членів, що позитивно впливає на міжнародну ситуацію.

Попереднє рішення у владних колах країн Заходу про необхідність якомога більшого нового раунду розширення НАТО було ухвалено в 1994 р., а наприкінці 1996 р. це рішення стало остаточним, хоча політична дискусія з цього приводу тривала ще значний час.

Важливий вплив мала перспектива приєднання Болгарії до НАТО, як також і до ЄС, у питанні відносин Болгарії з Македонією. Македонську мову в Болгарії вважають західноболгарським діалектом, а самих македонців часто називають західними болгарами. Отримання незалежності Македонії внаслідок розпаду Югославії створювало для Болгарії можливість впливати на цю невелику країну, що мала значні міжнародні проблеми (зокрема, Греція, ООН та країни НАТО, за винятком Туреччини, не визнають її конституційної назви Республіка Македонія та офіційно іменують Колишня Югославська Республіка Македонія). Однак, як відзначають західні дослідники, щодо Македонії «Болгарія не розігрувала жодної націоналістичної карти», а «міжетнічні відносини в самій Болгарії є, ймовірно, найбільш стабільними у регіоні»[15]. У Болгарії етнічні турки є найбільшою етнічно меншиною і становлять близько 11% населення. Відносини болгар і турків з часу появи останніх на Балканах у XIV столітті характеризувалися постійною ворожнечею і збройними конфліктами. У разі, якби Болгарія відновила практику порушення етнічних прав турків, як це мало місце в 1986 р., Туреччина змогла б створити перешкоди вступові Болгарії до НАТО. Повага до прав цієї етнічної меншини, зокрема включення її представників до урядів Болгарії починаючи з 1994 р., створила сприятливі умови для співпраці Туреччини з Болгарією з метою прискорити вступ останньої до НАТО.

Прагнення Латвії та Естонії приєднатися до НАТО змусило ці країни дотримуватися міжнародних норм у справі захисту прав негромадян. З початку 1990-х рр. і до вступу Латвії та Естонії до НАТО в цьому питанні було досягнуто прогресу, який полягав у наданні громадянства значній частині представників етнічних меншин у цих країнах та в наданні негромадянам основних прав для участі в суспільному та економічному житті, крім права обирати та бути обраним. Контроль за захистом прав негромадян та умовами натуралізації представників етнічних меншин в Латвії та Естонії здійснювали не лише європейські організації, відповідальні за права людини, але й НАТО. Врегулювання правового статусу представників етнічних меншин у цих країнах призвело до того, що з кінця 1990-х рр. еміграція з Латвії та Естонії представників російської етнічної меншини практично припинилася.

Таким чином, важлива цінність для НАТО 10 країн Центрально-Східної Європи, що вступили до Альянсу в 1999—2004 роках,— це їхнє розташування, яке дозволяє контролювати східну частину континенту, ключові порти та комунікації регіону.

Поширення гарантій НАТО на ці країни розширило зону геополітичної визначеності в Східній Європі і, навпаки, зменшило зону «вакууму безпеки» та ризик зіткнення між великими державами. Адже абсолютна більшість збройних конфліктів часів «холодної війни» відбувалася саме на території країн, що належали до «третього світу», тобто до тих країн, чия геополітична орієнтація, вибір між орієнтацією на Захід і на СРСР, був змінною величиною.

1.9. Що означає вступ до НАТО?

Вступ нових членів до Альянсу передбачає поширення на країну-члена Вашингтонського договору, зокрема 5-ї його статті, яка стверджує, що будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам. Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23°07' північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

Таким чином, вступ до НАТО надає новому членові однозначні гарантії безпеки з боку найпотужнішого військово-політичного альянсу.

Саме тому до НАТО вишикувалася черга з охочих вступити країн.

Водночас новий член бере на себе і зобов'язання, серед яких головні — надавати підтримку союзникам у разі нападу на них, а також вдосконалювати свій оборонний потенціал, забезпечувати можливості взаємодії з союзниками. Вступ до НАТО відбувається у відповідності із статтею 10 Вашингтонського договору від 1949 року, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яка здатна втілювати в життя принципи цього договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до договору: «Сторони можуть за одностайної згоди запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну розвивати принципи цього Договору і робити свій внесок в зміцнення безпеки Північноатлантичного регіону, приєднатись до цього Договору».

Вступові до НАТО, відповідно до рішення Вашингтонського самміту 1999 року, передує виконання державою-членом Плану отримання членства та Інтенсифікованого діалогу щодо членства. У межах даних планів сама держава-претендент обирає ті напрями у політиці, галузі безпеки та економіці, успіхів у яких має намір досягнути, аби довести, що її вступ до НАТО буде корисним для міжнародної безпеки. НАТО надає цьому консультативну підтримку та спостерігає за виконанням добровільно взятих зобов'язань. Із базових завдань Плану отримання членства близько 80% становлять завдання, пов'язані з демократією, розвитком ринкової економіки, забезпеченням прав меншин тощо, а суто військові питання перебувають у явній меншості.

Головною складовою процесу євроатлантичної інтеграції в 1990-х—2000-х рр. стало включення до НАТО колишніх держав Варшавського договору та республік СРСР. Цей факт докорінним чином змінив геополітичну карту Європи.

1.10. Скільки коштує розширення НАТО?

Напередодні прийняття рішення про вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини три авторитетні установи у США провели попередні оцінки загальної вартості цього процесу (див. табл. 1).

Лише реальність життя припинила жонглювання політиків та журналістів багатомільярдними сумами на розширення НАТО. У реальності процес приєднання до НАТО виявився значно дешевшим як для нових, так і для старих членів. Річ у тім, що дослідження проводилися для різних варіантів — рівнів загроз, із оцінюванням кроків, необхідних для адекватної військової відповіді на ці загрози. Відмінності між прогнозами пояснюються тим, як дослідники розуміли «адекватну» відповідь. Ці сценарії передбачали підготовку, оснащення і перекидання на територію нових членів НАТО значних військових контингентів. Однак насправді цього не відбулося.

Час довів хибність астрономічних оцінок вартості вступу до НАТО нових членів для бюджетів старих членів. На практиці прямі витрати на вступ до НАТО країн-членів не набагато відрізнялися від їхніх внесків до спільного бюджету Альянсу, який іде на утримання керівних органів НАТО. Так, приміром, така країна, як Польща, платить до спільного бюджету близько 40 мільйонів доларів на рік, а Латвія — лише близько 3 мільйонів доларів на рік.

Навіть можна сказати, що загальна вартість розширення становила близько нуля, оскільки так чи інакше, в межах НАТО чи поза ним держави змушені були б провадити модернізацію своїх збройних сил.

Нині держави Центральної і Східної Європи інтегруються до НАТО без жодної видимої шкоди для своїх економік.

Трансатлантичні зв'язки в галузі економіки мають значну самостійну цінність. США і Західна Європа є двома з трьох головних полюсів економічної могутності у світі (третім є Східна Азія). Тісна взаємодія між європейською та американською економіками підвищує їхню конкурентноздатність та ефективність через оптимальний розподіл праці та переміщення капіталів і ресурсів.

Рівень економічного співробітництва США і ЄС є безпрецедентним у порівнянні з рівнем співпраці з будь-яким іншим регіоном чи країною світу. Взаємна торгівля щороку перевищує суму в 2, 5 трильйони доларів. США є найбільшим інвестором для ЄС, а ЄС — для США. Американські інвестиції в економіку самих лише Нідерландів удвічі перевищують інвестиції США в економіку Мексики та в економіку Китаю. Інвестиції країн ЄС до одного лише штату Техас за обсягами перевищують усі інвестиції США до економіки Японії.

Тому розширення НАТО впливає на економічне становище держав-членів НАТО, які потрапили до ЄС завдяки цьому розширенню. Вільне переміщення в Євросоюзі товарів, послуг, капіталів та робочої сили, разом із стимулюючим ефектом для загальноєвропейської економіки єдиної валюти, оптимізують економічні зв'язки та розподіл праці в межах ЄС і таким чином підвищують конкурентноздатність економік нових членів НАТО.

Розширення НАТО, яке прискорило процес розширення ЄС на 10 нових членів у 2004 році, а також приєднання до ЄС ще двох країн (Румунії і Болгарії) у 2007 році, збільшує обсяг внутрішнього ринку ЄС. Крім того, нові держави-члени ЄС і НАТО отримали економічну вигоду в результаті програм фінансування розширення ЄС. Так, зокрема, ЄС здійснив фінансування на 40,5 млрд. євро на програми розширення на 10 нових членів з 2004 по 2006 рр. Крім того, ключові поставки військової техніки до нових членів НАТО здійснюються за пільговими цінами, а частину озброєнь країна отримує задарма. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали контракт на закупівлю Польщею 48 військових літаків F-16 на суму в 3, 5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Ця угода стала найкрупнішим військовим контрактом, укладеним країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року. Нові члени НАТО Польща і Чехія ухвалили закони, якими зобов'язали іноземні компанії, які продають цим країнам військову техніку та матеріали, здійснювати інвестиції в економіки цих держав на суму, в 3,5 рази більшу від вартості закупленого.

Негативний вплив розширення НАТО на економіки держав-претендентів на членство обмежувався певним зростанням їхніх оборонних бюджетів. Однак, суто економічні вигоди від розширення НАТО, насамперед у формі зростання фінансової стабільності та збільшенні прямих іноземних інвестицій, перевищили економічні витрати, пов'язані із розширенням.

Тому розширення НАТО, що відбувалося без передислокації значних сил на територію нових союзників, виявилося відносно маловитратним процесом.

1.11. Що означає Євроатлантична інтеграція для економіки?

Країна несе оборонні витрати незалежно від того, чи є вона членом НАТО, прагне ним стати, чи ні. Спільна оборона характерна тим, що країни-учасниці мають низку економічних переваг перед країнами, які забезпечують свою оборону самостійно:

• спільна оборона створює сприятливе середовище безпеки на кордонах з країнами-союзниками, що дозволяє заощаджувати кошти на відмові від принципу «кругової оборони». Навіть з теоретичного боку цілком очевидно, що одній державі набагато важче гарантувати свою безпеку, ніж перебуваючи в такому колективному органі, як НАТО;

• спільна оборона дозволяє заощаджувати, особливо невеликим країнам, на військовій спеціалізації, підтримуючи лише ті види озброєнь, які союзниками визнано доцільними виходячи із стратегії спільної оборони;

• спільна оборона дозволяє отримувати високий рівень безпеки за умов порівняно незначних витрат.

Приміром, Люксембург, країна з населенням у 460 тисяч чоловік, у разі самостійного забезпечення власної оборони ніколи б не досягла рівня безпеки, який вона має в НАТО. Це стосується навіть тієї гіпотетичної ситуації, якби ця країна витрачала на оборону весь свій бюджет. Люксембург витрачає на оборону лише 0,9% свого ВВП, маючи всі гарантії безпеки, які надає НАТО, включно з ядерними. Це стосується усіх членів НАТО, які отримують кращі гарантії безпеки, аніж ті, що вони могли б забезпечити самостійно.

Європейські члени НАТО в 1980—1984 рр. витрачали на оборону 3,5% ВВП, у 1985—89 — 3,2%, у 1990—1994 — 2,6%, у 1995— 1999 — 2,2%, у 2000—2006 рр.— 1,9%. Нейтральні країни Європи, такі як Швеція, Фінляндія, Швейцарія, витрачали в цей час на оборону приблизно таку ж частку свого ВВП. Що стосується позаблокових країн в менш безпечних регіонах, аніж Європа (зокрема, в Азії), то оборонні витрати в цих країнах значно перевищують аналогічні витрати членів НАТО.

Однак, нові члени НАТО мусять витрачати на пристосування збройних сил та воєнної інфраструктури нових членів до стандартів НАТО. Вартість витрат Угорщини на досягнення цілей НАТО та виконання Ініціативи з оборонних можливостей становила по 120 мільйонів доларів щорічно протягом шести років. Це досить значна сума, проте вона вкладалася в оборонний бюджет країни і становила лише близько його третини. За цю суму, тобто за вартість 4 військових літаків, Угорщина отримала надійні гарантії безпеки, підтримані усіма союзниками, які разом мають більше 4000 військових літаків.

Слід відзначити, що витрати на приєднання до НАТО не просто зміцнюють національну оборону, а, як правило, збільшують ВВП країни. Міністерство оборони Болгарії підрахувало, що збільшення в результаті євроатлантичної інтеграції в її країні інвестицій в оборону на 0,1% від ВВП має наслідком економічне зростання на 0,15—0,2%, внаслідок зміцнення оборонної індустрії країни. Такі вкладення підвищують інвестиційну привабливість підприємств оборонного комплексу і ставлять їх у кращі довгострокові конкурентні позиції на міжнародному ринку.

До недоліків колективної оборони належить зобов'язання виступати на підтримку союзників. Однак, коли оборонний союз є найпотужнішим у світі, як НАТО, необхідність для його членів виступати на підтримку союзників з'являється значно рідше, аніж необхідність виступати на захист власних інтересів у разі самостійного забезпечення оборони.

Як уже незаперечно доведено практикою, членство в НАТО серйозно впливає на поведінку іноземних інвесторів.

Річ у тім, що існує прямий зв'язок між станом зовнішньої безпеки і економікою. Той факт, що найвпливовіший Альянс світу стає гарантом непорушності кордонів, територіальної цілісності і суверенітету країни, прямо впливає на економічну стабільність та інвестиційну привабливість.

Особливо значне збільшення рівня прямих зовнішніх інвестицій відзначалося в економіку країн Східної Європи до НАТО (див. діаграму 1).

В економіку Польщі в 1997 році (час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладено $2,7 мільярдів прямих іноземних інвестицій, у 1998 — $5 млрд., у 1999 (рік вступу до НАТО) — вже $8 млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри — в Чехії в 1997 р.— $4 млрд., в 1998 — $9,8 млрд., у 1999 р.— $12,8 млрд.; в Угорщині — в 1997 р.— $6,2 млрд., у 1998 р.— $10,2, у 1999 р.— $14,5 млрд.

У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р. до 5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% у порівнянні з попереднім роком.

Союз підприємців Болгарії вирахував, що результатом вступу до НАТО для економіки країни стали «покращення динаміки в промисловості, зв'язаній з обороною та іншими витратами на інфраструктуру, оскільки національна система безпеки міцно зв'язана з цивільною інфраструктурою країни, такою як дороги, залізниці, комунікація, енергетика», що збільшило ВВП країни на 0,3—0,4 %. Вступ до НАТО позитивно вплинув на такі галузі болгарської економіки, як телекомунікація (у зв'язку з інвестиціями у зв'язок), туризм (у зв'язку з покращенням рівня безпеки країни та покращенням доріг і зв'язку). Водночас зростання прямих інвестицій в економіку країн залежить не тільки від вступу країни до НАТО, але від складнішого набору причин, серед яких початок переговорів з ЄС, масштабна реструктуризація економіки тощо.

Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентноздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку потерпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (деякі підприємства у Словаччині, Болгарії тощо). Проте підприємства у цих країнах вже ніколи не отримали б таких замовлень, як за часів «холодної війни», незалежно від того, вступали б ці країни до НАТО чи ні. Натомість від вступу до НАТО виграли високотехнологічні оборонні комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії), які досить швидко пристосовувалися до змін. Так, у 1997 році Польща продала зброї лише на $20 млн., а у 2001 — вже на $93 млн., Чехія у 1997 р. продала зброї на $28 млн., а у 2001 — на $95 млн.

Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни внаслідок вступу до НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та туристи на заході розглядають як «посткомуністичні», нестабільні. Зокрема Румунію і Болгарію традиційно відносили до регіону Балкан, що асоціюється з міжетнічними війнами, міждержавною напруженістю, тероризмом, криміналом, корупцією тощо. Приєднання до НАТО істотно вплинуло на зміну такого іміджу, внаслідок визначеності з цивілізаційною належністю країни, наданим НАТО рівнем безпеки та вимогами НАТО до внутрішньої політики нових країн-членів. Також чіткі правила ведення бізнесу, що існують у країнах Заходу, у результаті членства в НАТО швидше залучаються в практику ведення бізнесу в нових членах. Це передбачає, зокрема, більш надійні гарантії виконання договорів, передбачуваність законодавства у сфері економіки тощо.

У межах НАТО існує низка структур, відповідальних за розвиток економічного співробітництва між країнами: Економічний Комітет, Комітет з координації європейського авіапростору, Комітет з науки, Комітет з викликів сучасному суспільству, Комітет з інвестицій у програми безпеки, а також спеціальні програми з допомоги менш розвинутим членам НАТО, спрямованим на досягнення необхідного рівня. Усі ці структури допомагають співпраці членів НАТО у сфері оборони та в галузі економічного планування й співробітництва. Крім того, система базових угод НАТО про замовлення передбачає пріоритетні умови для укладання контрактів між країнами-членами НАТО.

Зв'язок у такій чутливій галузі, як національна безпека, сприяє зміцненню пріоритетної співпраці між членами НАТО. Членами НАТО є майже всі країни Західної і Центральної Європи, а також США і Канада (таким чином, в межах НАТО об'єднано шість з восьми країн «Великої вісімки»). Тому взаємодія в межах НАТО для його членів посилює зв'язок з основними економічними центрами світу.

Таким чином, членство в НАТО не є економічно обтяжливим для союзників. Воно забезпечує такий рівень безпеки, якого жодна з держав не могла б досягти самостійно, навіть якби значно більше витрачала на оборону.

1.12. Чому в країнах НАТО панує демократія?

Оборонні союзи демократичних країн істотно впливають на політичну ситуацію в державах-учасницях. Існування гарантій зовнішньої безпеки, як правило, впливає на політичний процес у державі в бік демократизації. І, навпаки, загрожена ситуація зовнішньої безпеки має наслідком згортання демократії в умовах організації протидії зовнішній загрозі. При загостренні зовнішньої загрози влада частіше вдається до надзвичайних заходів. Влада може іноді сама загострювати зовнішні конфлікти задля мобілізації суспільства на свою підтримку та послаблення критики.

Членство в НАТО значно зменшує можливості для таких дій. Держава, що є членом НАТО, надійно захищена. Увесь час перебувати в стані підвищеної готовності до зовнішньої загрози немає потреби. З іншого боку, норми НАТО змушують політичні еліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфлікти задля вирішення своїх внутрішньополітичних задач.

На політичну ситуацію в державах-членах та претендентах на членство впливають норми НАТО. Норми, яких мають дотримуватися члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Вашингтонського договору. Це «демократія, індивідуальні свободи і верховенство закону»[16]. Згідно зі статтею 10 договору цих же принципів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.

Бажання держав-претендентів на членство в НАТО гарантувати свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм. Держави, що конкурували між собою за право бути запрошеними до НАТО в 1997 і 2002 рр., намагалися максимально виконати необхідні нормативи, щоб уникнути можливості відмови.

Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членів Північноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемах безпеки, пояснюється просто.

По-перше, країни НАТО об'єдналися значною мірою на засадах підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам. Демократія стала однією з головних «візитних карток» держав Заходу. Після зменшення загрози війни в Європі питання демократії виходить на перший план у процесах євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загроза глобального протистояння, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НАТО розраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи інших країн.

Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як союзник, надійний так само, що й демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидко, як бажання осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав потерпіла б солідарність країн-членів та надійність НАТО.

Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентах на членство затверджені в Плані отримання членства в НАТО, прийнятому на Вашингтонському самміті НАТО в 1999 р.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема, будуть:

• «демонструвати відданість забезпеченню верховенства закону та людських прав;

• вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

• ...встановити відповідний демократичний і цивільний контроль за їхніми збройними силами;

• утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• ...демонструвати відданість забезпеченню стабільності і процвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність у справі охорони навколишнього середовища»[17].

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій оборонного характеру вимоги, як обов'язковість поваги до національної культурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні і забезпеченні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократичними країнами в традиційному європейському розумінні демократії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність ключових владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо.

Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні європейські інституції (зокрема ЄС та Рада Європи) подекуди фіксують порушення етнічних прав курдської меншини, деяких громадянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності. Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісламістських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Туреччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі свого складу після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції. Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив, тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного контролю над збройними силами. Кілька разів з часу вступу Туреччини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в результаті перевороту в 1960 р., призначення військового правління в 1978 р., також відставки уряду ісламістської Партії процвітання в 2001 р. Призначення нових урядів, як правило, відбувається за погодженням з військовою верхівкою країни. Такий стан речей є політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 р. навіть надавала військовим особливого статусу в державі, що уможливлювало запровадження військового або надзвичайного стану, створення тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три випадки перебування членів, у яких були проблеми з дотриманням демократичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосується також Греції періоду правління диктатури «чорних полковників» (з 1967 по 1974 рр.) та Португалії.

У Греції режим полковників Г. Пападопулоса, С. Макарезоса і Н. Паттакоса порушував права людини, і в час правління цього режиму Греція змушена була вийти з Ради Європи, не чекаючи позбавлення членства.

У Португалії з 1932 і до 1974 рр. існував авторитарний режим, заснований Антоніу ді Олівейра (Салазаром), який характеризувався порушенням політичних прав громадян. Остаточно демократичний режим у Португалії було встановлено в 1976 р.

Таким чином, з 1949 по 1952 рр., коли у світі кількісно переважали авторитарні та тоталітарні держави, усього одна країна з дванадцяти членів НАТО мала недемократичний політичний режим, з 1952 по 1955 — дві з чотирнадцяти, з 1955 по 1967 — дві з п'ятнадцяти, з 1967 по 1974 — три з п'ятнадцяти, з 1974 по 1982 — одна з п'ятнадцяти, з 1982 по 1999 — одна з шістнадцяти, з 1999 по 2004 — одна з дев'ятнадцяти, з 2004 р.— одна з двадцяти шести.

Причина виключень, якими є присутність в Альянсі Туреччини, та, на певних історичних етапах — Греції і Португалії, полягає в тому, що в часи «холодної війни» для НАТО питання геополітичної доцільності могли переважати значення дотримання спільних цінностей.

НАТО є насамперед структурою, відповідальною за міжнародну безпеку. Тому такі питання, як демократія і права людини, відсувалися на другий план у разі першочерговості стратегічних інтересів безпеки. Туреччина, як і Греція, в часи «холодної війни» мала унікальну важливість для НАТО в сенсі свого геополітичного розташування (контроль над виходом з Чорного моря в Середземне). Туреччина до сьогодні зберігає свою важливість для країн Заходу, в сенсі антитерористичної боротьби, що розпочата в Азії після подій 11 вересня 2001 р. Членство Туреччини в західних інституціях, зокрема в НАТО, розглядається державами-членами як спосіб допомогти збереженню світського режиму в Туреччині та запобігти приходу до влади в цій країні ісламістських сил.

Водночас усі три країни НАТО, які в різні часи не були повністю демократичними, насправді були значно ліберальнішими, ніж режими СРСР та держав-членів Варшавського договору. Громадянські свободи в цих країнах НАТО були забезпечені значно краще, ніж у країнах Варшавського договору. Це стосується, зокрема, права на життя, яке порушувалося в СРСР та країнах Варшавського договору неспівмірно більш масове.

Опосередковано на політичну ситуацію в країнах НАТО впливає й те, що країни НАТО є державами з ринковими економіками Як відомо, панування ринкової економіки сприяє демократії та формуванню її економічного базису — середнього класу.

Отже, упродовж свого існування НАТО в цілому сприяла утвердженню демократичних цінностей як у державах-членах, так і в тих державах, які прагнули приєднатися до Альянсу. Причиною особливого інтересу НАТО до проблем демократії є необхідність гарантування надійних і стабільних союзницьких відносин, а також забезпечення необхідного рівня солідарності держав-членів завдяки відданості спільним цінностям.

1.13. Навіщо НАТО європейським державам?

Попри критику НАТО, яка час від часу лунає, європейські союзники не готові до ліквідації цієї організації та позбавлення гарантій, які надає НАТО. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного партнерства досі жодна із сторін на офіційному рівні не заявляла про намір вийти з НАТО. Хоча Франція 1966 року через конфлікт зі США припинила участь у військовій структурі НАТО, водночас залишившись у політичній, а Португалія з 1977 по 1981 рр. не брала участі у військовій структурі НАТО через критику з боку НАТО політичного режиму в цій країні, за час існування Альянсу ані ці країни, ані будь-які інші не ініціювали вихід зі складу НАТО.

Натомість, за час існування НАТО відбулося шість хвиль розширення Альянсу — 1952 (Греція і Туреччина), 1955 (ФРН), 1981 (Іспанія), 1989 (Східна Німеччина), 1999 (Польща, Угорщина, Чехія), 2004 (Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія).

Європейські члени НАТО не готові позбавитися ядерних гарантій, які надають Сполучені Штати в межах союзницьких відносин в НАТО. Відповідно до Стратегій Альянсу 1991 і 1999 року ядерні сили НАТО в Європі мають наступні цілі: політична, як демонстрація можливостей відповісти на агресію; рівномірний розподіл ризиків, через розміщення ядерних сил НАТО в різних країнах Європи, що одночасно означає і певні гарантії безпеки цим країнам, і відповідні ризики для них; зміцнення солідарності, коли наявність ядерної зброї в Європі забезпечує «важливий політичний та військовий зв'язок між європейськими та північноамериканськими членами Альянсу»[18].

Таким чином, НАТО для країн Європи насамперед надає гарантії безпеки, в тому числі ядерної, якої ці держави не можуть досягти поодинці. Функція НАТО як механізму гарантій від агресії з використанням зброї масового знищення є актуальною насамперед для європейських членів НАТО, оскільки США здатні самостійно гарантувати свою безпеку в цій сфері.

НАТО впливає на гарантії безпеки, а також завдяки впливові на політичну та економічну ситуацію в державах, що беруть участь у цьому процесі. Детально ці теми аналізувалися в попередніх розділах.

1.14. Навіщо НАТО Америці?

Американські вчені та політики часто наголошують, що НАТО як військова організація дедалі більше втрачає значення для США у зв'язку зі зменшенням військових можливостей європейських членів НАТО, які переважно заощаджують на обороні. Водночас падіння інтересу США до воєнних можливостей європейських членів НАТО не означає, що воно закінчиться цілковитою втратою зацікавленості в НАТО. Американські чиновники зауважують, що миротворчі операції стали «однією із спеціальностей НАТО» після закінчення «холодної війни». Застосування потенціалу НАТО при врегулюванні криз у Боснії, Косові, Македонії та Афганістані виявилося достатньо ефективним. Під час введення військ до Боснії війська США становили лише 33% від 60-тисячного контингенту усіх військ, решту надали європейські країни. Згодом відсоток американських військ у складі Міжнародних стабілізаційних сил у Боснії знизився ще більш ніж удвічі, решту становили війська європейських країн, як членів НАТО, так і не членів, зокрема України; так само основу миротворчого контингенту в Косові становили підрозділи збройних сил європейських країн-членів НАТО.

Потенціал НАТО було задіяно і під час війни 2003 року США і Великої Британії проти Іраку: задля організації військової допомоги Туреччині напередодні війни та під час організації допомоги Польщі з боку НАТО в керівництві сектором відповідальності в Іраку, який Польща отримала у своє управління після встановлення військового контролю США і Великої Британії над територією Іраку.

Сполучені Штати у 2004 р. оголосили про намір скоротити кількість військових баз у Західній Європі, зокрема в Німеччині, де розташований найбільший контингент США у Європі, і натомість розгорнути нові мобільніші військові бази у Східній Європі та в Азії. Однак цей процес свідчить не про падіння значення для США всього НАТО, але про те, що території нових членів НАТО надають США кращі можливості у сфері пристосування їхніх збройних сил до нових умов, аніж території старих членів НАТО, тобто тут відбувається зміна пріоритетів у межах самого НАТО. Крім того, військові бази в Азії, які отримали США внаслідок війни в Іраку, не можуть розглядатися настільки ж надійні, як і бази в державах-членах з НАТО.

Одним з американських аргументів на підтримку НАТО є апелювання до зв'язку кількості і якості союзницьких відносин зі станом національної безпеки держави. Американські вчені найбільшою помилкою азійської політики Вашингтона з часу завершення Другої світової війни називають відсутність багатосторонньої системи безпеки, аналогічної НАТО. США спробували створити такий союз (Організація Південноазійського договору — СЕАТО) у 1954 році у складі США, Британії, Франції, Нової Зеландії, Пакистану, Філіппін і Таїланду. Згідно з протоколом до договору, Камбоджа, Лаос та Південний В'єтнам увійшли під захист СЕАТО. Однак, насамперед у зв'язку з війною у В'єтнамі, а також у зв'язку із сепаратними планами окремих членів організації, зокрема Пакистану, 1977 року СЕАТО остаточно розпався, і США змушені були перевести свої відносини у сфері безпеки з країнами Азії та з Австралією і Новою Зеландією на двосторонній чи тристоронній рівень.

Роль союзів для США особливо проявилася під час ведення антитерористичної кампанії, яку було розпочато в Афганістані восени 2001 року, коли ту чи іншу допомогу США надавали понад 60 країн, а 13 країн НАТО безпосередньо брали участь в операціях.

Деякі американські політологи відводять системі союзів особливу роль, розглядаючи її, крім іншого, і як інструмент стримування тих союзних країн, які, за інших обставин, могли б становити виклик лідерству США. Існування трансатлантичного зв'язку у сфері безпеки зменшує деструктивний потенціал природних конфліктних ситуацій між європейськими членами НАТО та США. Сполучені Штати не можуть ігнорувати політичний вплив своїх європейських союзників по НАТО, з яких двоє — Франція і Велика Британія — є членами Ради Безпеки ООН. Як стверджує політолог Збігнев Бжезинський, США «не потребують союзників, щоб досягнути військового успіху. Але без союзників, особливо без європейців, буде неможливо досягнути успіху в політичному сенсі». Політичні результати операції США в Іраку підтверджують цю точку зору. У США звикли розуміти нерозривно безпеку у Європі та безпеку самих Сполучених Штатів. Для США краще тримати в Європі кількадесят тисяч військ, аніж посилати туди мільйон, щоб припинити війну, яка може виникнути за американської відсутності.

Таким чином, для Сполучених Штатів НАТО все ще корисний. Основна його цінність для США полягає не у військових можливостях (цього досить і в самих США) і не у можливостях для розміщення військових баз (США роблять такі розміщення з найбільшим успіхом і масштабом в державах, що не є членами НАТО — Японії, Південній Кореї тощо). Натомість НАТО дає Сполученим Штатам потужну союзну зону у складі економічно найрозвиненіших країн, звідки не може надходити небезпека для Інтересів цієї наддержави. Крім того, і це дуже важливо, НАТО «окреслює» зону домінування демократичних цінностей та ринкової економіки, а поширення цих цінностей Сполучені Штати визначають як одну з головних своїх цілей. Така ціль підвищує міжнародну легітимність амбітних претензій Сполучених Штатів в очах інших держав, і, таким чином, зміцнює позиції Сполучених Штатів. Саме через перелічені переваги для США уряд цієї країни не виявляє жодного бажання відмовитися від НАТО, участі в наданні глобальних гарантій безпеки та ризиків, пов'язаних з цим.

1.15. Роль США в НАТО

В СРСР була поширена теорія, відповідно до якої НАТО є засобом просування виключно американських інтересів у світі, всупереч інтересам європейських держав.

Однак, ця теорія не могла пояснити, чому європейські держави так тримаються НАТО і не бажають залишати цей військовий союз. Навпаки, кількість членів НАТО послідовно зростала з 1953 року. Мета — забезпечення американського лідерства — не може бути аргументом для європейських держав на користь підтримання євроатлантичного зв'язку.

Між тим, роль Сполучених Штатів в НАТО справді значна. Хоча традиційно посаду генерального секретаря НАТО займає європеєць, американці очолюють два об'єднаних командування НАТО — Об'єднане командування операцій і Об'єднане командування трансформації. Існує вагоме представництво США в керівних структурах НАТО, зокрема завдяки традиції, коли Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі є одночасно командувачем збройних сил США у Європі. Крім того, США мають головний вплив у Групі ядерного планування. Створені Групою ядерного планування та їй підпорядковані Група високого рівня та Група вищого рівня з питань захисту озброєнь очолюються представниками США. Така роль США пояснюється основним внеском у спільну обороноздатність, який роблять Сполучені Штати. Таким чином, процес ухвалення рішень в НАТО базується на жорсткому принципі консенсусу, механізми НАТО передбачають певні організаційні преференції в керівництві структурами Альянсу тим країнам, які роблять більший внесок в обороноздатність НАТО. Водночас головою Генерального штабу Верховного командування НАТО в Європі є, як правило, європеєць. Крім того, більшість генералів у Верховному командуванні НАТО в Європі також є європейцями.

Вирішальне значення для ефективності НАТО має північноамериканська складова НАТО, що підтверджує зміст Альянсу саме як трансатлантичного союзу: військовий бюджет США станом на 2006 рік становив 490 мільярдів доларів США, військовий бюджет решти країн НАТО — близько 243 мільярди доларів США.

За американськими даними, друга за рівнем оборонних витрат у світі — Росія. Офіційний військовий бюджет Росії станом на 2005 рік становив близько 23 млрд. доларів США, однак разом із усіма супутніми витратами американський Пентагон нарахував, що витрати Росії на оборону перевищували 80 мільярдів доларів США.

1.16. Нові завдання НАТО

В НАТО останнім часом відбувається перегляд підходу до безпеки як насамперед військової проблеми, до більш широкого розуміння безпеки, яке передбачає протидію тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення тощо. НАТО нині працює за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища, хоча раніше концентрувалася майже виключно на проблемах оборони.

Важливою тенденцією в розвитку НАТО, яка особливо позначилася в останні роки, стала політизація НАТО, тобто ширше перебирання НАТО функцій, притаманних переважно системам безпеки, а не суто військовим союзам. Хоча НАТО завжди була військово-політичною організацією, у попередні десятиліття наголос робився саме на військовій складовій співробітництва. Відмінність системи колективної безпеки від військово-політичного союзу полягає в тому, що останній передбачає прямі гарантії безпеки. Ефективність системи колективної безпеки можлива лише в разі досягнення достатнього ступеню довіри і взаємозалежності між державами, що підтримують цю систему. У той же час у стосунках з силами, які мають антагоністичний набір інтересів, більш ефективним є військово-політичний союз. У самій Європі вже створено ґрунт для існування системи колективної безпеки, у той час як у відносинах європейських держав із зовнішніми центрами сили, насамперед з Росією, необхідного ступеню довіри і збігу інтересів ще не досягнуто.

Посилення політичної складової НАТО свідчить про тенденцію до перетворення цієї організації на всеєвропейську систему колективної безпеки. Акцент на політичному чинникові означає початок переосмислення Альянсом змісту нових загроз, коли на додаток до воєнної загрози не менш актуальними подекуди стають і загрози невоєнного характеру: тероризм, міжнародна злочинність, екологічні проблеми, наслідки техногенних катастроф тощо.

Одним з ранніх сигналів політизації НАТО став вихід Франції з воєнної організації НАТО в 1966 р.[19], із збереженням присутності в політичній структурі. Цей крок Франції був пов'язаний із суперечностями щодо розміщення ядерних озброєнь НАТО в Європі, незгодою Франції з кадровою політикою НАТО та спробою Франції посилити свій вплив на континенті.

Так само Греція з 1974 по 1980 рр. перебувала поза воєнною структурою НАТО, що було пов'язано з конфліктною ситуацією навколо Кіпру, яка виникла між Грецією та її з союзником по НАТО Туреччиною. Туреччину в діях щодо встановлення контролю над північною частиною Кіпру, населеною переважно турками, непрямо підтримали США.

З початку 1990-х років ситуація поступово змінюється в напрямі посилення політичної складової діяльності НАТО. Саме з цієї точки зору слід розцінювати той факт, що розширення НАТО відбулося без розміщення значних воєнних контингентів та ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Ефективне розширення НАТО на більшість європейських країн та досвід НАТО з врегулювання криз у Боснії, Косові, Македонії зробили НАТО головним претендентом на роль загальноєвропейської організації колективної безпеки і дали можливість випередити іншого претендента на цю роль — ОБСЄ.

Дедалі більше в НАТО схильні розглядати спільну оборону не лише у традиційному сенсі як територіальну оборону країн-членів, але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зони відповідальності.

Політики бачать вихід у проблемі підвищення дієздатності НАТО в подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість традиційного розвитку сил територіальної оборони, витрати значних коштів на широкий спектр базових озброєнь, країни, насамперед малі, спеціалізуються на розвиткові якихось окремих видів сил, що доповнюють оборонні зусилля союзників по НАТО. Така стратегія вже запроваджена на практиці для нових членів НАТО — невеликих держав, що раніше належали до Організації Варшавського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія пріоритетно розвиває свої можливості захисту від атаки зброєю масового знищення, Польща — виробництво гелікоптерів, Латвія — спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо. На самміті НАТО у Вашингтоні в квітні 1999 року було ухвалено рішення про запровадження Ініціативи з оборонних можливостей, згідно з якою союзникам, насамперед європейським, було рекомендовано покращити свої оборонні можливості у 58 сферах. Згідно зі Стратегічною Концепцією НАТО від 1999 року, зоною дій НАТО може стати будь-яка точка світу, звідки виходить небезпека для її членів. Реалізація цієї стратегії була продемонстрована в діях НАТО поза межами своєї договірної зони в Боснії і Герцеговині (з 1995 р.), в Косові (з 1999 р.), в Македонії (з 2001 по 2003 рр.), в Афганістані (з 2003 р.).

На самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було ухвалено Празьке зобов'язання щодо вдосконалення військових потенціалів, яке також має на меті зменшити розрив між США і їхніми європейськими союзниками в галузі оборонних можливостей, і заохочувати спеціалізацію в становленні збройних сил окремих членів НАТО. Згідно з цим зобов'язанням, окремі члени НАТО спрямовують свої зусилля на вдосконалення оборонного потенціалу в тих галузях, що мають ключове значення для проведення сучасних операцій, а саме: стратегічні повітряні й морські перевезення, спостереження з повітря, дозаправка літаків у повітрі тощо. Такий підхід розподілу відповідальності і спеціалізації може зменшити витрати при проведенні спільних операцій та підтримати більш високий рівень політичної довіри всередині Альянсу.

На самміті НАТО у Стамбулі в 2004 році міністри оборони держав-членів ухвалили рішення, щоб 40% сухопутних військ кожної держави були готові до розгортання, а 8% були готові до експедиційних місій НАТО в будь-який час.

Таким чином, з часу завершення «холодної війни» НАТО перебуває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що виникли у зв'язку з розпадом Варшавського договору і СРСР. З 1995 р. НАТО почав дії поза межами своєї договірної зони в Європі (у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії), а з 2003 р. НАТО почав здійснювати операції поза межами євроатлантичного регіону (в Афганістані). Пристосування НАТО до нових умов безпеки було прискорено після терористичних акцій, здійснених проти США 11 вересня 2001 р., що полягало насамперед у скороченні дорогих засобів ведення великої наземної війни та у створенні можливостей для мобільного реагування на загрози як у зоні відповідальності НАТО, так і в регіонах за її межами.

Головну роль тут відведено Силам реагування НАТО. Ідею їхнього створення було підтримано 2002 року. Ці сили мають загальну кількість близько 24 тисяч військових у складі сухопутних, військово-повітряних та морських підрозділів, а також військ спеціального призначення. Вони мають бути здатні розгортатися у потрібній точці впродовж п'яти діб після отримання наказу і утримуватися в умовах проведення операцій 30 діб або більше за умови поповнення запасів. Авіація цих сил повинна мати можливість робити 200 авіавильотів щодня. Ці сили можуть використовуватися як для надання гуманітарної допомоги чи миротворчості, так і для демонстрації рішучості Альянсу з метою відвернення криз або як передовий загін основних сил.

Але в цілому після «холодної війни» відбулося істотне скорочення структури НАТО. Так, кількість лише штаб-квартир скоротилася з 32 до 9.

1.17. НАТО і тероризм

У світі наростає загроза поширення зброї масового знищення. Ця тенденція зміцнює солідарність в межах НАТО. Адже жодна країна не може протистояти їй поодинці. Ядерна зброя стає привабливою для окремих режимів, які з її допомогою намагаються нейтралізувати свою військово-технологічну відсталість. Зміст проблеми полягає в тому, що військово-технічну перевагу можна порівняно легко нейтралізувати, погрожуючи застосувати ядерну чи іншу зброю масового знищення, можливо й досить примітивну, проти цивільних цілей, а також військ. Цей же фактор підвищує і ймовірність застосування цієї зброї, оскільки в разі, якщо якийсь із режимів має лише кілька десятків ядерних зарядів, виникає велика спокуса застосувати їх першим, сподіваючись завдати ядерним арсеналам противника найбільшої шкоди. Таким чином, для Європи небезпека бути підданим шантажеві з боку країн третього світу, ймовірно, в наступні десятиліття зростатиме. Як показав досвід антитерористичної боротьби США після подій 11 вересня 2001 року, навіть така потужна країна, як США, змушена була вдаватися до широкого механізму союзів і коаліцій для боротьби з тероризмом. За словами колишнього Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, «атаки на Нью-Йорк і Вашингтон тільки підсилили логіку розширення НАТО». Роль НАТО в антитерористичній боротьбі, як організації з високим рівнем взаємодії, у тому числі й у розвідувальній сфері, може стати однією з визначальних. Саме Європа є одним з основних економічних центрів світу і, таким чином, є особливо вразливою для загрози стати базою фінансування та проведення операцій терористів.

На Празькому самміті НАТО в 2002 році було узгоджено низку документів для боротьби з тероризмом, зокрема п'ять ініціатив щодо ядерного, біологічного і хімічного захисту: створення лабораторії, групи реагування, віртуальний зразковий центр оборони від ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, запас засобів біологічного і хімічного захисту та система контролю за захворюваннями. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання організації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної загрози. НАТО планує до 2010 року створити багаторівневу протиракетну оборону від ракет середнього та короткого радіуса дії та інших неочікуваних загроз. Також вивчається можливість створення протиракетної системи країн НАТО від будь-яких ракетних загроз. Ці заходи було посилено в 2004 році, коли окремі держави НАТО взялися боротися з певними видами тероризму (Франція відповідає за засоби із знезараження територій та удари по диверсантах високоточною зброєю; Болгарія готує засоби протидії на обстріли гелікоптерів реактивними гранатометами; Італія — засоби захисту гаваней і суден від надводних і підводних диверсантів тощо).

Проблемою союзницьких відносин з державами Заходу є небезпека бути підданою удару з боку антизахідних терористичних організацій чи угруповань. Така небезпека особливо вагома, якщо враховувати техногенне навантаження в Україні та кількість вразливих об'єктів. Однак, слід зазначити, що союзові країн Заходу вдавалося повністю уникати терористичних акцій на своїй території впродовж майже трьох років після 11 вересня 2001 р. (до терористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в липні 2005 р.). Крім того, країни НАТО (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом та віддалятися від практики тероризму. Так, зокрема, у квітні 2003 р., через тиждень після захоплення військами США Багдаду, Лівія визнала свою відповідальність за падіння цивільного літака над британським містом Локербі і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд. доларів. Перед тим упродовж 15 років Лівія не погоджувалася платити компенсацію за вибух літака.

Терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси проти своїх основних цілей у США, Великій Британії та в деяких інших державах Західної Європи, які вони розглядають як основу західного світу. Україну, як і решту держав Центрально-Східної Європи, терористи не розглядають у такій якості. У 10 державах НАТО в Центрально-Східній Європі станом на 2006 рік не було здійснено жодного терористичного акту.

1.18. НАТО і Європейський союз

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві складові частини європейської економіко-політичної системи, де ЄС відповідає за економічну інтеграцію, а НАТО — за питання безпеки, обопільно доповнюючи одне одного.

Відомий американський політолог Збігнев Бжезинський відзначив, що «американське зацікавлення у демократичній Європі є величезним. На відміну від американської присутності в Японії, НАТО підсилює американський політичний вплив і військову силу в серці Євразії. Оскільки союзні європейські нації все ще значною мірою залежать від захисту з боку США, будь-яке розширення європейського політичного впливу є розширенням американського впливу».

Як стверджує Збігнев Бжезинський, «більш широка Європа слугуватиме короткостроковим і довгостроковим інтересам США. Більш широка Європа одночасно поширить зону впливу США без одночасного створення Європи, політично інтегрованої настільки, щоб вона становила виклик США в сенсі геополітичного значення».

Унаслідок вступу до ЄС 10 нових членів у травні 2004 р. до ЄС приєдналася група центрально- та східноєвропейських країн, які виступають за непорушність зв'язку з НАТО у сфері безпеки та за те, щоб європейська оборонна складова розвивалася в межах НАТО. Американці кажуть, що країни Східної Європи були серед найбільш ентузіастичних претендентів на вступ до НАТО, оскільки вони «знають ціну свободі».

Існування НАТО суттєво полегшило відносни між членами ЄС, які в минулому мали складну і конфліктну історію відносин, зокрема Німеччини і Франції, Німеччини і Польщі, Німеччини і Чехії, Румунії і Угорщини.

Через військову слабкість Європи, наявність серйозних, історично вкорінених суперечностей між державами континенту, Європа без НАТО втрачає значну частину свого політичного потенціалу. Крім того, жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером, достатньо потужним для цієї ролі та водночас таким, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами Європи.

Великі геополітичні цілі, що вимагають значних зусиль, як-от розширення меж політичної Європи, не можуть бути вирішені на рівні національних урядів Європи. Вирішувати значні геополітичні завдання країни Європи можуть лише за допомогою наднаціонального об'єднання. Однак досі країни Європи спромоглися вирішити в межах ЄС такі завдання лише за умови, що їхня реалізація не викликала значного зовнішнього опору. ЄС довго перебував у стадії планування свого розширення і остаточно визначився з питання максимізації кількості нових членів у 2004 р. до 10 лише після того, як НАТО ухвалив рішення про чергове розширення на 7 держав у 2002 р.

Ймовірно, гіпотетична безпосередня загроза безпеці країн Європи могла б мобілізувати їх на адекватні політичні зусилля та зміцнити їхню солідарність без задіяння «зовнішнього чинника» в особі США. Однак, ослаблення військових і політичних ризиків у Європі у зв'язку з розпадом СРСР і Варшавського договору позбавило держави Європи одного з важливих рушійних імпульсів до проведення амбітної зовнішньої політики.

США виступали головним прихильником розширення НАТО, разом з країнами-членами НАТО, які були сусідами країн-претендентів. Так, зокрема, вступ Польщі до НАТО лобіювала Німеччина, вступ країн Балтії — насамперед Польща і Данія. «Старі» члени НАТО намагаються створити навколо себе безпечне геополітичне середовище. Але для того, щоб діяти у межах категорій боротьби за зони геополітичного впливу, у держав Європи бракує як можливостей, так і політичної волі. У Європі є три достатньо потужні у політичному, економічному і військовому сенсі країни (Німеччина, Велика Британія і Франція), але немає жодної великої держави, яка б могла за своїми силовими характеристиками наблизитися до США чи Росії. Брак великих країн передбачає й відсутність засобів і політичної волі реалізувати значні геополітичні цілі. Так, у Німеччині ситуація з вступом нових членів до НАТО характеризувалася браком інтересу та особливими відносинами з Росією, що було зумовлено залежністю Німеччини від зростаючих обсягів поставок енергоресурсів з Росії, бажанням гарантувати виплати по російських позиках Німеччині, наданим у 1990-х рр., та розумінням того, що східний кордон Німеччини є безпечним завдяки останньому розширенню НАТО, і що питання безпеки не залежать від вступу нових членів до НАТО. Тобто у питаннях розширення НАТО мотивація поведінки навіть такої провідної країни Європи, як Німеччина, не зумовлювалася питаннями, що мали місце за межами її кордонів або кордонів її сусідів. Тож НАТО зміцнює силову складову Європейського союзу, перетворюючи його фактично на нову велику державу, робить Європу невразливою для зовнішнього тиску та спроб розколоти через ворушіння старих проблем.

1.19. Конкурентів у НАТО немає. І не передбачається?

З середини 1990-х років у Європі почалися спроби організації самостійної від НАТО системи безпеки в Європі. Ця ідея особливо поширилася після зникнення радянської загрози для Європи внаслідок розпаду СРСР, що викликало дискусію щодо доцільності лідерства США у питаннях безпеки в Європі в нових геополітичних умовах.

Нездатність європейських країн без допомоги США врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створення самостійної військової структури або й самостійної системи безпеки.

У 1997 р. члени ЄС підписали Амстердамську угоду, у якій ЄС зобов'язувався визначити та імплементувати власну зовнішню політику та політику у сфері безпеки. У 1999 р. на самміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових, зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її межами впродовж 60 днів, та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. ЄС необхідно мати для виконання поставлених цілей контингент, втричі більший від заявленого, оскільки при розгортанні 60-тисячного контингенту потрібно мати стільки ж військових у режимі підготовки до виконання завдань і ротації, а у випадку довготривалої операції ще третина буде відновлювати боєздатність. Слід відзначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС — армії Великої Британії — знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент.

Розриву ЄС з НАТО не відбулося — на самміті ЄС у Ніці 7 грудня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль над військовим плануванням, у той час нові сили швидкого реагування ЄС — головний елемент Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) — будуть виконувати миротворчі місії на зразок тієї, що проводилися НАТО на Балканах. Водночас така держава, як Франція, послідовно виступає за те, щоб ці сили були незалежні від НАТО і не підпорядковувалися Альянсу. Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Головними проблемами створення автономної європейської системи безпеки є брак фінансування та зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО.

За підрахунками французьких військових фахівців, реалізація Спільної політики безпеки і оборони, зокрема створення Європейських сил швидкого реагування, потребуватиме суттєвого збільшення щорічних витрат ЄС на модернізацію і закупівлю нових озброєнь з 40 млрд. доларів США до 60 млрд. Водночас у ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їхнього падіння. Також не було досягнуто в повному обсязі й 150 цілей, затверджених членами ЄС для своїх збройних сил. Щоправда, було створено ряд виконавчих органів ЄС: Офіс високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб ЄС.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до створення спільної оборони ЄС. Водночас стимулами до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього є Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського союзу.

На самміті в Люксембурзі 28 квітня 2003 року керівники Німеччини, Франції, Бельгії і Люксембургу ухвалили рішення створити єдиний командний центр цих країн — Штаб багатонаціональних збройних сил у Європі, який, згідно з планом, мав би в майбутньому, після приєднання до нього інших країн Європейського союзу, стати основою зміцнення співробітництва країн ЄС в оборонній сфері. Щоправда, лідери цих країн ухвалили декларацію, в якій назвали НАТО основою європейської оборонної політики та заявили, що «трансатлантичне співробітництво залишається найважливішим пріоритетом для Європи». США, а також Велика Британія, Іспанія та Італія звинуватили авторів цієї ініціативи у спробі створення конкуренції НАТО в питаннях безпеки в Європі.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року — 10 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, 2 держави Західної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної — статус асоційованого члена. У статті 5 Договору про утворення ЗЄС наголошується на «колективній обороні» як принципі діяльності ЗЄС. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання — бути одночасно і «оборонною складовою» ЄС, і «європейською опорою» НАТО. Ці цілі, зокрема, було артикульовано на самміті ЄС в Маастрихті в 1991 р. та на засіданні Ради ЗЄС у Петерзберзі у 1992 р., у рамках так званих «петерзберзьких завдань». СС визначив типи операцій, які могли б проводитися під керівництвом ЗЄС: гуманітарні операції, операції з підтримання миру, рятувально-евакуаційні операції. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86-тисячний Євро-корпус. На Брюссельському самміті НАТО в січні 1994 р. було ухвалено рішення про створення Багатонаціональних оперативних сил подвійного підпорядкування, що, теоретично, давало змогу ЗЄС в майбутньому використовувати штаби й інфраструктуру НАТО. Однак досі практичний досвід ЗЄС зводився до проведення митно-поліцейської операції на Дунаї (у рамках режиму санкцій, введеного проти Югославії), незначних поліцейських місій у Мостарі (Боснія і Герцеговина) та Албанії.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чином було фактично ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого ЗЄС. Майбутні рішення покажуть, чи буде реанімовано цей союз, чи, більш імовірно, ЄС остаточно перебере на себе всі функції цієї тимчасово «законсервованої» організації.

У Європейському союзі вже досить тривалий час борються дві тенденції. Одна з них, підтримувана насамперед Францією, а з середини 1990-х рр.— і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокремитися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створити власну, європейську систему безпеки.

Однак, ці спроби формування політики у сфері оборони, автономної від трансатлантичного зв'язку у формі НАТО, досі реалізовувалися без вагомих результатів.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали й членами ЄС. За словами прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, «не може бути, щоб ці сили (автономні сили ЄС) були конкурентами НАТО або діяли за умов, відмінних від тих, коли НАТО обрав невтручання». Уряди держав Центральної і Східної Європи переважно скептично висловлюються про можливий оборонний потенціал Європи та побоюються, що співпраця по вісі Росія-Франція-Німеччина підважить їхню безпеку.

Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової в якості підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стали дві головні події: затвердження на Берлінському самміті міністрів оборони ЄС Європейської ідентичності безпеки і оборони, «здатної діяти автономно, але не відокремленої» від НАТО; а також підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики у галузі безпеки і оборони. Декларація підкріплює так звані механізми «Берлін плюс» (започатковані на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО у Берліні в 1996 році та остаточно затверджені в березні 2003 року), що складаються з чотирьох елементів:

• гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;

• передбачення можливості використання Європейським союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

• можливість застосування механізмів військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об'єднаних збройних сил НАТО у Європі;

• ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з її військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії В. Путін заявив, що «партнерство Російської Федерації і Європейського союзу має включати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах, без ізоляції США, але й без їхньої монополії на континенті». У разі витіснення впливу США Росія знову зможе грати роль великої держави щодо самих держав ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.

Між тим, при будівництві власної оборонної системи європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США значно більш розвинутого ядерного потенціалу стримування, але й той факт, що США тривалий час інвестували в безпеку свою і НАТО більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили відповідно: в 1980 р.— 143 і 112 мільярдів доларів США, у 1985 — 258 і 92 мільярди, у 1990 р.— 317 і 196 мільярдів, у 1995 р.— 279 і 186 мільярдів, у 1998 р.— 270 і 174 мільярди, у 2006 р.— 490 і 243 мільярди. За таких умов створення оборонних сил Європи означатиме консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Таким чином, намагання створити автономну від НАТО систему безпеки в Європі ще кількадесят років не матимуть успіху через брак коштів та зацікавлення у більшості членів ЄС. Хоча такі спроби тривають.

Тож розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки і оборони в середньостроковій перспективі, тобто в найближчі 10—15 років, є малоймовірним. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації для додаткового гарантування безпеки, в умовах успішного захисту в НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з НАТО. Ядерні сили держав ЄС, значно менші за ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути радикально підсилені кількісно і якісно.

Спроби реалізації Європейської політики безпеки та оборони в межах ЄС зумовлені насамперед зростанням політичних амбіцій таких держав Європи, як Франція та Німеччина. Однак, розширення ЄС за рахунок держав Центрально-Східної Європи, які наполягають на зміцненні партнерства зі США у сфері безпеки, послаблюють ідею створення європейської структури у сфері оборони, автономної від НАТО. Розширення ЄС у 2004 р. підвищило ймовірність розвитку оборонної складової ЄС саме як доповнення до НАТО.