Навіщо Україні НАТО

2.1. Чому Україна не Швейцарія? (Або проблематичність нейтралітету в українських умовах)

Вади нейтралітету для конкретних українських умов є очевидні.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами — Росією і Туреччиною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.

Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.

У розташуванні таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія, існує ще одна дуже суттєва відмінність від геополітичного становища України. Україна є геостратегічно важливою державою, яка забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни.

Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не надає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовою організацією, конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. Крім того, позаблоковість цих країн є значною мірою умовною. Особливо сумнівним є нейтралітет Швеції, після того, як у 1990-х рр. було оприлюднено текст секретної угоди, укладеної зі США ще 1949 р., відповідно до якої у випадку війни Швеція ставала на бік США і НАТО. У Міністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни до НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.

Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росією та вихід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру між цією країною і Росією у вигляді Фінляндії).

Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такий член НАТО, як Люксембург, має 1 батальйон армії, з якого дві роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП. Однак, ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.

Для порівняння, із країн Договору про колективну безпеку Вірменія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні не контролює значні території на Північному Кавказі.

Геополітичне розташування України є більш подібним до ситуацій, у яких перебувають не європейські, а низка азійських держав. Такі країни є сусідами великих держав, мають проблеми з недоторканністю кордонів та перебувають поблизу зон нестабільності.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни, які при цьому мають потужних сусідів:

Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив у 2004 р. 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія і Ірак,— з 2003 р.— війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет — 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП).

Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток від їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Показовим для України є приклад Туркменистану, нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила про свій постійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменистану з часу оголошення нейтралітету становили: 1996 р.— 2,0% ВВП; 1997 р — 4,0% ВВП; 1998 р — 3,1% ВВП; 1999 р.— 3,4% ВВП; 2000 — 2005 рр. 4—4,5% ВВП. Для порівняння, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП.

Тому з точки зору ефективності вкладення коштів НАТО явно виграє у порівнянні і з нейтралітетом, і з оборонними структурами Євразії.

Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими центрами — НАТО і Росією, створює зону «вакууму безпеки», «вакууму відповідальності» на території Східної Європи, що викликає спокусу силовим чином, за допомогою воєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація є загрозливою для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні стабільного й незалежного розвитку країни в інтересах українського суспільства, а не зовнішніх силових центрів.

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтеграції України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні переваги. Безпека й економічне процвітання прямо пов'язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід'ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс — за питання безпеки.

Власне кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО надає гарантію того, щоб цими прибутками не скористався хтось інший.

2.2. Варіанти гарантування безпеки України

Для України є три теоретичні шляхи гарантування безпеки.

Перша — це орієнтація на тісну інтеграцію з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України та Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна від одної. Однак на практиці економіки України і Росії вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту до держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії, як вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики Російської Федерації «СНД: початок чи кінець історії?» (1997) зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі»[20]. Представники політичного істеблішменту РФ, наближені до влади, постійно проголошували, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мігранян, О. Дутін), і обгрунтовували її геополітичну декомпозицію (розчленування), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та з нинішнім статусом „суверенної держави“ є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію».

У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти без'ядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Тузли міністр оборони Росії С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу, «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії». Під час конфлікту навколо острова Коса Тузла Росія звинувачувала Україну в тому, що контроль України над цим островом та над Керченською протокою обмежує Росію в доступові до життєво важливих регіонів.

До 2003 р. О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую „великий договір“ між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке послаблення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.

З другої половини 1990-х рр. через корупцію та слабкість українського керівництва відбувався перехід ключових підприємств України, прямо зв'язаних з інтересами національної безпеки, зокрема з інтересами у сфері енергопостачання, у власність Росії. Як відзначав російський дослідник Андрій Окара, у Росії «акцент з геополітики переноситься на геоекономіку — російській державі явно не вистачає енергії, ресурсів і можливостей, щоб утримати пострадянські країни у сфері свого впливу. Вплив на Україну, Казахстан та інші держави СНД здійснюється у формі економічної експансії». За словами голови енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Анатолія Чубайса, слід «давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той же самий Крим. І тоді на класичне запитання: „чи буде Крим нашим?“» — з'явиться виразна технологічна відповідь: «Так».

Російські інвестиції в економіку України, більша частина яких є непрозорими та тіньовими, сприяють створенню недемократичного та неринкового середовища в економіці України, що здійснює відповідну проекцію на політичні процеси в Україні. Демократизація політичного режиму України, яка є однією з першорядних потреб українського суспільства, не має позитивного значення для Росії. Росія не висуває жодних вимог до України у сфері демократизації політичного режиму в Україні як умови більш тісної інтеграції. Навпаки, Москва на виборах Президента України у 2006 р. підтримала перемогу однієї сторони, яка була визнана українським судом сфальсифікованою. Російські політики висловлюються за федералізацію, запровадження виборності глав регіонів України. Така позиція пояснюється не потребою демократизації, а насамперед бажанням послабити центральну владу в Україні та сприяти розпаду країни.

Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», до якої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактично затвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Адже ці держави є відсталими і представляють політично та економічно неефективну модель суспільного розвитку. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого процесу ізоляцію цього простору від загальноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо. Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема Сергій Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» нездатні самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо України. Росія завдяки організації різноманітних інтеграційних ініціатив (ЄЕП, Російсько-білоруський союз, ДКБ) намагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянському просторі, і їй дуже важливо втягнути в це Україну, яка грає в цьому проекті функцію критичної маси. Україна — найбільша територіально держава Європи (не рахуючи європейської частини Росії), має ключове стратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), населення України усього лише втричі менше від російського. А крім того, саме Україна визначає ідентичність самої Росії, про що писав Збігнев Бжезінський (без України Росія перестає бути євразійською імперією).

Ідея співпраці з євроатлантичними структурами, як запорука дотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому, що країни НАТО демонструють значні політичні, економічні та військовр-технічні успіхи.

Активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цих регіонах.

Для України виявляється привабливою демократичність вирішення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах етики відносин, властивої суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО. Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де враховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а подекуди й тотожними інтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.

Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України через статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковості у 1991—2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав і міжнародних організацій; непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору.

2.3. Москва чи Європа: хто неньці-Україні більше цінний?

Базуючись на державних документах та практичній політиці, можна окреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвідношення з національними інтересами України. Це дасть змогу оцінити з точки зору України дві альтернативи — орієнтацію на євроатлантичну і на євразійську інтеграцію (див. табл. 2).

Як бачимо, спільних інтересів України і країн Заходу у галузі безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомість суперечливих інтересів України і Заходу значно менше, ніж України і Росії.

Євразія нині розділена внутрішніми лініями напруженості між сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини (тобто країнами ЄС і НАТО), і сферою, яка характеризується беззаконням, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо.

Таблиця 2

Порівняння національних інтересів у сфері безпеки України з національними інтересами у сфері безпеки Росії і країн Заходу.

Жирним шрифтом у таблиці наведено інтереси, які співпадають або близькі до інтересів України; перекреслені ті з них, які суперечать інтересам України.

Основні геополітичні пріоритети країн НАТО:

• збереження лідерства західної цивілізації, посилення євроатлантичної інтеграції;

• встановлення і зміцнення демократії і прав людини, «відкрити політичні системи і суспільства для демократичної практики, верховенства закону, хорошого управління і поваги до прав людини» [21] ;

• «розширити експорт, відкрити ринки, забезпечити глобальне зростання і стабільність та сприяти економічному розвитку»;

• вести боротьбу з міжнародним тероризмом;

• протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе країнам Заходу;

• обмеження впливу й експансії «країн-ізгоїв», упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;

• збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

• поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

• розбудова й поширення впливу міжнародних інституцій, які призначені поширювати вплив держав Заходу, забезпечення інтеграції інших країн у ці інститути;

• економічна і соціокультурна експансія в інші країни;

• підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу, і, зокрема, України, що глибоко впливає на стан Європи в наступні десятиліття. Стабілізація України як міцної незалежної держави Центральної Європи, з ринковою економікою, демократичними інституціями і тісними зв'язками з євроатлантичними організаціями [22] ;

• еволюція України в напрямі створення демократичної ринкової економіки, інтегрованої до світового співтовариства [23] ;

• диверсифікація джерел постачання енергоносіїв до Європи за рахунок енергоносіїв з регіону Південного Кавказу та Центральної Азії;

• «подальший розвиток відносин Росія-НАТО та особливого партнерства Україна-НАТО». Підтримка економічної і політичної консолідації України;

• контроль за поширенням зброї та небезпечних технологій[24].

Основні геополітичні пріоритети РФ:

• повернення статусу наддержави, створення полюсу на противагу однополярності США і НАТО;

• інтеграція держав навколо. РФ; «простір СНД є сферою стратегічних інтересів Росії»[25]: формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР;

• зміна стратегічного силового балансу між НАТО і Росією, орієнтація на Формування нової стратегічної біполярності чи багатополярності;

• формування нових стратегічних відносин у Євразії: Москва-Тегеран, Москва-Пекін, Москва-Берлін-Париж тощо;

• боротьба з сепаратизмом;

• збереження і посилення впливу на Україну, країни Південного Кавказу і Центральної Азії, зміцнення залежності цих країн від Росії;

• недопущення виникнення і розвитку альтернативних шляхів транспортування енергоносіїв з країн Південного Кавказу і Центральної Азії в обхід території Росії:

• забезпечення економічного і політичного домінування в державах СНД.

Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:

• виживання України як суверенної незалежної держави, збереження територіальної цілісності;

• зміцнення держави, забезпечення необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта, постійного зростання усіх складових могутності країни — політичної, економічної, військової, наукової тощо, та забезпечення користування результатами досягнень держави українським суспільством;

• отримання максимально високих гарантій зовнішньої безпеки;

• посилення економічного й політичного потенціалу і «дієспроможності» України;

• зміцнення стратегічного партнерства з ЄС, Росією і США відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;

• підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

• сприяння формуванню «поясу стабільності» та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

• максимальне використання транспортних можливостей України, активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів, використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

• курс на альтернативне лідерство на території СНД і насамперед у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні рівноправного партнера;

• протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню, всебічний захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;

• блокування спроб односторонньої чи багатосторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування над Україною.

Інтенсифікуючи відносини з НАТО, Україна утвердила своє значення як суб'єкта геополітики, який має власні інтереси й політичну волю їх відстоювати. Кроки України щодо розвитку контактів з НАТО дозволили Україні посилити увагу до себе з боку НАТО та його членів, а також почати активне залучення НАТО до вирішення політичних питань, ключових для національної безпеки України, таких як гарантування незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, а також до технічних питань зі зміцнення обороноздатності України та її спроможності реагувати на кризові явища в галузі безпеки.

2.4. У чому полягає інтерес України у відносинах з НАТО?

Основний інтерес будь-якого суспільства та живої істоти полягає в тому, щоб мати належний рівень безпеки. Можна мати багатство, однак лише надійна безпека гарантує можливість ним скористуватися. Без належного рівня безпеки багатство і добробут, як правило, становлять загрозу для того, хто ними володіє, провокуючи заздрісних до легкої здобичі.

Національна безпека означає захищеність як від зовнішніх, так і від внутрішніх загроз. Останні іноді бувають не менш важливі, ніж зовнішні. Розпад СРСР відбувся насамперед через внутрішні причини (зокрема, через перегини економічного та соціального розвитку).

Українські вчені дають таке визначення безпеки: «політична безпека — це стан захищеності політичних інтересів держави, особи, соціальних груп від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності»[26]; «захищеність життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави, міжнародної системи від внутрішніх та зовнішніх загроз»[27] тощо.

Під нормальним політичним функціонуванням суспільства тут розуміються забезпечення та підтримка протягом тривалого часу цілісності, стабільності та динамічного розвитку суспільства. Чинний з липня 2003 р. Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає національну безпеку як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам»[28].

На початку XXI століття зовнішня загроза національній безпеці без'ядерних держав, що не належать до військово-політичних блоків, в умовах ослаблення значення норм міжнародного права, може бути реалізована вкрай швидко і з катастрофічними для цих держав наслідками, як це мало місце в Іраку в 2003 р. Між тим, державні документи України не містять адекватного розуміння цієї ситуації. У них існують значні проблеми з ієрархією національних інтересів. Ієрархія пріоритетів національної безпеки має випливати з усвідомлення України як самостійного і самоцінного суб'єкта міжнародних відносин, а не як придатка до якогось зовнішнього центру — чи то Росії, чи то Заходу. Виділення пріоритетів необхідне для того, щоб мати можливість, маневруючи обмеженими ресурсами держави, зберегти високу ефективність державної політики.

Брак реалістичної ієрархії стосується Воєнної доктрини України від 1993 р. та Воєнної доктрини 2004 р., які майже виключили можливість великомасштабного конфлікту в регіоні Центральної та Східної Європи. Разом із тим, відповідні документи і Росії, і США не виключали і не виключають такої можливості, попри те, що констатують зниження ймовірності її реалізації.

Основні засади (напрямки) зовнішньої політики України від 1993 року дещо більш адекватно вибудували ієрархію головних завдань зовнішньої політики України. Такими завданнями, зокрема, визнано:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів тощо[29].

У Законі «Про основи національної безпеки України» пріоритетами національних інтересів України проголошено:

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України[30].

Слід чітко відрізняти ті загрози, які мають руйнівний потенціал, достатній для завдання непоправної шкоди державі і суспільству. Така шкода може мати форму як фізичних дій щодо членів суспільства, так і дій, спрямованих на знищення суспільства і держави як цілого, або підпорядкування його стороннім іноземним силам. Саме загрози такого рівня мають привертати головну увагу держави та її громадян.

Тож суть національних інтересів України слід визначати як необхідність забезпечення необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта, постійного зростання усіх складових могутності країни — політичної, економічної, військової, наукової тощо, та забезпечення користування цими результатами українському суспільству.

2.5. Що дає Україні співпраця з НАТО?

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розташуванням, цінними територією, ресурсами та значними розмірами, може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомогою могутнього самостійного потенціалу стримування або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках.

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без'ядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Між тим жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудня 1991 року, стверджується, «що сторони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на час підписання Договору». Проте реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992—1993 рр. близько 20% території Азербайджану перебувають під фактичним контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року — Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південноосетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з її ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити, що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав — офіційних власників ядерної зброї — є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право «вето».

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони... поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів... будують відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права».

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р., за півтора місяця до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руху України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР, має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад із Польщею від 1932 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1934 р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1931 р. (порушений 1979 р.).

Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, що кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова Коса Тузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправедливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918—1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО і, як очікується, стане членом ЄС в 2007 р. Членство в цих організаціях обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальних претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки без'ядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.

Фінансування Збройних сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: у 1992 р.— 2,4%; у 1993 р.— 1,57%; у 1994 р.— 1,46%; у 1995 р.— 1,8%; у 1996 р.— 1,9%; у 1997 р.— 1,35%; у 1998 р.— 1,35%; у 1999 р.— 1,4%, у 2000—2005 рр.— близько 1,4% ВВП, у 2006 р.— 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина — 4,5% ВВП, Румунія — 2,5% ВВП, Угорщина — 1,8% ВВП; Росія — 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярдів. Між тим, лише за офіційними даними Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сил можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально-технічне забезпечення — 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%. В Україні відсутнє навіть наближення до цієї пропорції.

Збройні сили України радикально скорочуються починаючи з 1992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація — понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні сили України налічують лише 245 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині — 0,65 мільйона, у Польщі — 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президентства Кучми знизило обороноздатність держави через неефективне управління та зменшення конкурентноздатності економіки.

Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин із стороною, яка має сили і засоби, адекватні загрозам. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов'язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна-НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України Україна вже майже впродовж десяти років має можливість скликати Комісію Україна-НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас НАТО зобов'язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Україна утрималася від задіяння цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чекаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України.

Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розташування та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважне становище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р., укладеного за півтора місяця до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отримати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.

Налагодження відносин України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичною елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону.

Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО»[31].

Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км, з Польщею 526 км, з Румунією 169 км на півдні і 362 км на заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.

В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога Західному Берлінові 1948—49, 1961—62 рр., Південній Кореї 1950—53 рр.). Ця допомога полягала в постачанні озброєнь, амуніції, харчів, товарів цивільного призначення тощо.

Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським збройним силам відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалістичної стратегії стримування на основних напрямах.

Головна проблема у справі приєднання України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн з Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ до НАТО дозволив цим країнам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 1990-х рр. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після Помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державу і суспільства держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можливість великих воєн на континенті.

Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічне значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднання до НАТО таких країн, як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.

Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території. Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин з сусідніми країнами стратегічна глибина оборони України ще більш подовжується.

Українська оборонна організація разом із недоліками має й свої переваги. Загрожена ситуація в галузі безпеки України виробила звичку в українського суспільства та частини політичного і військового керівництва покладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їх розв'язувати.

Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойне місце в системі загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.

Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою» розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євроатлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого грунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав.

Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем країн-членів НАТО.

Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світової війни.

США, як провідний за військовими і політичними ресурсами член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії та заявляють про тверду підтримку суверенітету та територіальної цілісності України.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів 1999 р., у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її без'ядерний статус, які НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпеки в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом».

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтеграції України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України, за умови існування адекватної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.

2.6. Початок співробітництва України з НАТО: як це було

Відносини України з НАТО є найбільш результативні з тих, що їх має Україна з іншими міжнародними організаціями світу. Співпраця між Україною і НАТО поступово збільшувалася, розвиваючись від поодиноких контактів на початку 90-х рр. до широкої співпраці з цілого спектру проблем. Ключові досягнення співпраці у сфері безпеки між Україною і НАТО було зроблено у 1997 р. (створення кризового консультативного механізму Україна-НАТО), у 2002 р. (проголошення Україною наміру приєднатися до НАТО та підписанні нею Плану дій Україна-НАТО) та у 2005 р. (початок Інтенсивного діалогу з НАТО у питаннях членства).

Контакти між Україною та НАТО започатковано восени 1991 р. Період поступового налагодження зв'язків, без залучення механізмів взаємних зобов'язань, тривав до 1994 р. Того року НАТО ухвалив попереднє рішення про початок розширення Альянсу на окремі країни Центральної Європи. Лише тоді країни Заходу нарешті усвідомили, що Україна — це всерйоз і надовго, та зрозуміли шанси для безпеки в Європі, які надає співпраця з Україною.

Розвиток відносин Україна-НАТО започаткувався створенням низки структур та механізмів для спільного співробітництва.

8 лютого 1994 р. Україна першою з країн СНД підписала Рамковий документ програми НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ), спрямованої на співробітництво з НАТО країн, які не є або поки не є членами НАТО. Членами Програми ПЗМ є майже півсотні держав Європи, Азії та Північної Америки. Співробітництво в рамках Програми «Партнерство заради миру» передбачало створення умов для приєднання до НАТО тих країн, які цього прагнуть. Вже на цьому етапі НАТО підтвердив визнання територіальної цілісності та недоторканності кордонів України та підтримку демократичного шляху розвитку України.

Параграфом 8 Рамкового документа ПЗМ визначено механізм консультацій між країною-учасницею і НАТО, в якому зазначається, що НАТО консультуватиметься з будь-яким активним учасником Програми, якщо цей партнер відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці та звернеться до Брюсселя з відповідним проханням. Одного разу Україна скористалася цим механізмом. 1996 року, після того, як Державна Дума Російської Федерації поставила під сумнів належність Україні міста Севастополь, Рада північноатлантичного партнерства і співробітництва — консультативна організація країн НАТО та держав євроатлантичного регіону — наголосила на приналежності Севастополя Україні.

У 1995 р. було відкрито українські офіси зв'язку у штаб-квартирі НАТО та Координаційного центру партнерства НАТО.

З 1995 р. почалося укладання щорічних Індивідуальних програм партнерства між Україною і НАТО, спрямованих на нарощування можливостей координації між збройними силами України і НАТО. Як правило, в межах Індивідуальних програм партнерства щороку планувалося близько двох-чотирьох сотень заходів (навчання, візити, курси тощо).

1995 р. було започатковано проведення регулярних військових навчань країн НАТО на території України та військових навчань за межами України, в яких брали участь українські підрозділи. З 2000 р. Яворівський полігон Збройних сил України на Львівщині став офіційним навчальним центром Програми «Партнерство заради миру», що означає регулярне використання цього полігону під час проведення навчань.

6 травня 1996 р. в рамках ПЗМ було підписано угоди, якими регулюється статус військовослужбовців Збройних сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах на території держав-членів НАТО або країн-партнерів та військовослужбовців інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України, ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 р.

Головною подією відносин між Україною і НАТО в 1990-х рр. стало підписання в Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами держав-членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

Згідно з Хартією, держави-члени НАТО морально підтримали гарантії безпеки, які отримала Україна від усіх п'ятьох ядерних держав — учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, як без'ядерна держава — учасниця цього Договору. У Хартії зазначено, що «союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому».

Головним досягненням Хартії стало створення механізму консультацій, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Скликання Комісії Україна-НАТО на рівні Північноатлантичної Ради має відбуватися не менше двох разів на рік. Комісія Україна-НАТО може збиратися на рівні: послів (Україну представляє Глава Місії України при НАТО); міністрів закордонних справ; міністрів оборони, що підтримувало високий рівень діалогу.

Починаючи з 1998 р. Президент України своїм Указом регулярно затверджував урядову програму дій у галузі співпраці між Україною і НАТО.

Продовженням цього курсу стало ухвалення 23 травня 2002 р. Радою національної безпеки і оборони України Стратегії євроатлантичної інтеграції України, остаточною метою якої був проголошений повноправний вступ до НАТО.

На етапі 2002—2004 рр. для України певним замінником Плану дій з отримання членства та «Інтенсивного діалогу»(документів, які визначають завдання та кроки держав-претендентів на членство в НАТО в політичній, військовій, економічній галузях тощо) став План дій Україна-НАТО. Причинами ухвалення саме такого формату документа на самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 р. були підозри щодо можливого продажу українських озброєнь Іраку. План дій визначав основні принципи, на яких має базуватися політика України в конкретних галузях, та цілі, що мають бути досягнуті з метою наближення до стандартів країн-членів Альянсу.

У рамках Плану дій щороку готуються Цільові плани, які містять перелік конкретних заходів як внутрішнього характеру, так і спільних заходів Україна-НАТО, спрямованих на досягнення визначених у Плані дій цілей. Тривалий час за правління Президента Леоніда Кучми Україна виконувала більшість пунктів співпраці, що стосувалися Збройних сил та створення спеціальних державних органів, однак не виконувала зобов'язання, взяті на себе щодо утвердження демократії, свободи слова та прав людини.

Ситуація зі зміною Воєнної доктрини в червні — липні 2004 р., коли її спочатку було затверджено з положенням про вступ до НАТО і ЄС як ключову ціль політики держави, а потім Указом Президента ці положення було знято, ілюструвало хитання в зовнішній політиці України. Під час візиту до Грузії в грудні 2002 р. Президент України А. Кучма, коментуючи заяву Президента Грузії про те, що Україна має стати членом НАТО у наступній хвилі розширення НАТО, заявив, що «найголовніше, щоб третя хвиля розширення НАТО не перетворилася на шторм і не змила когось».

Зміну влади України в результаті президентських виборів 2004 р. та Помаранчевої революції листопада — грудня 2004 р. НАТО розцінив як крок у напрямку демократизації країни. Завдяки цьому відносини України з НАТО позбулися основної перешкоди. Після перемоги на президентських виборах Президента Віктора Ющенка приєднання до НАТО названо стратегічним завданням України.

У ході засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ у Вільнюсі 21 квітня 2005 р. було започатковано Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства. Такий діалог є передумовою вступу до НАТО, відповідно до рішення Мадридського самміту НАТО від 1997 року. В межах Інтенсифікованого діалогу сторони консультуються та вживають заходів щодо політичних, військових, фінансових та безпекових питань, пов'язаних з питаннями членства. Водночас НАТО на цій стадії ще не бере на себе прямого зобов'язання обов'язково прийняти Україну до НАТО, на відміну від Плану отримання членства (ПОЧ). НАТО на цій стадії насамперед спостерігає за виконанням тих зобов'язань, які країна-претендент добровільно бере на себе. Водночас, досі всі країни, які брали участь в Інтенсифікованому діалозі, в остаточному рахунку вступали до НАТО.

Україна може очікувати запрошення приєднатися до Плану отримання членства в НАТО, який, за внутрішніми правилами НАТО, безпосередньо передує вступу до Альянсу.

Ще одним з механізмів співпраці між Україною і НАТО, насамперед у галузі консультацій з питань безпеки, є Рада Євроатлантичного Партнерства (РЄАП) (до травня 1997 року — Рада Північноатлантичного Співробітництва — РПАС, утворена 1991 р.), членом якої Україна є з 1992 р. РЄАП налічує 46 членів, усі члени РЄАП є членами Програми «Партнерство заради миру». Засідання РЄАП проходять двічі на рік на рівні як міністрів закордонних справ, так і міністрів оборони, також можливі засідання на рівні глав держав та урядів.

18 червня 2004 р. Верховна Рада України ратифікувала меморандум «Про взаєморозуміння між НАТО і Україною щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку приймаючої держави». Цей меморандум забезпечує збройним силам і військовій техніці НАТО право швидкого доступу на територію країни з дозволу Президента і Ради національної безпеки і оборони України.

Паралельно з консультативним механізмом співробітництва у вигляді Комісії Україна-НАТО діють спільні робочі групи з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки і захисту довкілля, а також регулярні засідання Україна-НАТО на рівні політичного, політико-військового керівного, військового, економічного та спеціального комітетів.

Одним із елементів співпраці у військовій сфері є Спільна робоча група з питань військової реформи, яка діє під егідою Політико-військового керівного комітету НАТО. Ця група виконує завдання підвищення оперативної сумісності української армії зі збройними силами країн НАТО.

Спеціалізованим органом консультаційного механізму співпраці з НАТО є спільна група з питань планування використання цивільних служб у надзвичайних ситуаціях. Меморандум про Порозуміння у галузі цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, підписаний у грудні 1997 р., спрямований на співробітництво у галузі готовності до катастроф та інших надзвичайних ситуацій цивільного характеру. Цей меморандум було застосовано на практиці в Україні під час природних та техногенних катастроф у Карпатах та Харкові, під час катастрофи українського літака в Греції у 1997 р. тощо.

З літа 2000 р. діє Українсько-польський миротворчий батальйон у Косові. Цей батальйон пройшов повну сертифікацію за стандартами НАТО. За участю України та п'ятьох інших держав Чорноморського регіону (з них три члени НАТО, а також Росія і Грузія) створено спільне військово-морське з'єднання «БЛЕКСІ-ФОР», діяльність якого спрямована на попередження криз та зміцнення довіри в регіоні.

Серед внутрішніх українських структур співпраці між Україною і НАТО виокремлюються наступні.

В органах виконавчої влади України (у ключових міністерствах і державних комітетах) з 1999 р. запроваджено посади національних координаторів відносин з НАТО, на які призначалися чиновники, відповідальні за напрям співпраці з НАТО. Крім того, у ключових міністерствах та відомствах (МЗС, Міноборони) були створені спеціальні відділи, покликані здійснювати керівництво співпрацею між Україною і НАТО у їхніх відповідних галузях.

У лютому 2003 р. було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, який розробляє проекти у галузі стратегічного планування політики євроатлантичної інтеграції, а також координує роботу національних координаторів відносин з НАТО.

При НАТО з 1996 р. діє Місія України, як самостійна закордонна установа України зі статусом представництва при міжнародній організації.

Одним з актуальних напрямків розвитку відносин з Альянсом є співробітництво між Верховною Радою України і Парламентською Асамблеєю НАТО. В Україні було оновлено законодавчу базу у сфері безпеки. 19 червня 2003 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Закон «Про засади національної безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна мета держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору». Отже, інтеграція до НАТО набула законодавчої підтримки.

Серед установ НАТО в Україні, крім посольств країн-членів НАТО, діють Центр інформації та документації НАТО в Україні, який сприяє розповсюдженню інформації про НАТО, а також Офіс Зв'язку НАТО в Києві, створений для полегшення контактів між НАТО та українськими цивільними і військовими установами.

2.7. Вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито

Щодо питання вартості вступу України до НАТО циркулюють маса міфів. Називаються суми — починаючи від 92 мільярдів доларів. Виникає питання — чому не 92 трильйони? Насправді усі ці астрономічні цифри розраховані на ті групи населення, для яких проблематично порахувати відмінність між кількістю нулів у мільярді і трильйоні.

Між тим, досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчить про те, що цей процес може бути дуже дешевим.

Витрати на вступ до НАТО мінімізуються за рахунок уникнення необхідності розміщення на території України значних військових баз та недоцільності масштабного переозброєння української армії.

Якщо діяти за логікою «холодної війни» і супроводжувати вступ до НАТО розміщенням на своїй території великих іноземних військових баз, то тоді вступ до НАТО справді мав би потягнути на значні кошти. Однак, для України вигідний «чисто-паперовий» варіант вступу до НАТО. Жодної потреби розміщення на території України іноземних військових баз не існує. Окремі держави Східної Європи (зокрема Румунія та Болгарія) надали дозволи на розміщення на своїй території американських баз. Однак, це відбувається на двосторонній основі, тобто поза рішеннями НАТО. Водночас Україна має достатній військовий, людський і технологічний потенціал, щоб гарантувати свою безпеку, використовуючи лише політичний «дах» НАТО та маючи за спиною лише теоретичну можливість підтримки з боку 26 держав-членів НАТО у військовий час.

Такий «паперовий» варіант розширення НАТО був застосований до всіх 10 нових членів Альянсу. Лише на території Литви з'явився невеликий підрозділ НАТО у складі 100 авіаторів і 4 літаків, для забезпечення натівських стандартів охорони повітряного простору трьох країн Балтії, які навіть не мають такого мізерного числа військових літаків.

Україні така «охорона», слава Богу, не потрібна. Вітчизняна військова авіація все ще, попри всі скорочення, є однією з найчисельніших у Європі.

До речі, і українська Конституція прямо забороняє розміщення на території України іноземних військових баз, роблячи виключення для Чорноморського флоту Росії тільки до 2017 року.

Такий український підхід до вступу до НАТО міг би цілком зняти претензії з боку Москви. Якби не одне «але». Москва насправді ніколи й не боялася військових можливостей розширеного НАТО. А лише вдавала, що боялася. Для ядерної Росії вступ до НАТО країн Східної Європи не становить жодної військової загрози, і про це чудово знають у Москві. Тим більше, якщо цей вступ є «паперовим», без утворення нових великих військових баз біля кордонів Росії.

Всі протести Росії з приводу НАТО насправді зумовлені тим, що, вступаючи до НАТО, країни — нові члени виходять з зони геополітичного впливу Москви. От і все, не більше і не менше.

Слід наголосити, що українські озброєння радянського виробництва не є проблемою при вступі до НАТО. НАТО не вимагає масового переозброєння східноєвропейських армій.

Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина, продовжує використовувати колишні радянські озброєння. Німеччина ефективно інкорпорувала до своїх збройних сил зразки найбільш якісного радянського озброєння, зокрема літаки МіГ-29, які були на озброєнні армії НДР.

Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто близько 40—50 мільйонів доларів США на рік.

А крім того, НАТО дає й пряму економічну вигоду, дозволяючи гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти для тих держав, які ніколи б не мали такого рівня безпеки, як у НАТО, навіть якби витрачали на оборону весь свій бюджет.

Перебування України поза зоною надійних гарантій безпеки у так званій «сірій зоні» прямо шкодить економіці України. В економіку України з 1992 року надійшло лише трохи більше 15 мільярдів доларів США, що є незначною сумою у порівнянні з іншими державами Центрально-Східної Європи, економіки яких відчували різке збільшення інвестицій після оголошення про їхнє запрошення до НАТО.

Слід також наголосити, що інвестиції з країн НАТО до України, на відміну від інвестицій Росії, є легальними.

Згідно з дослідженням організації «Транспаренсі Інтернешнл», серед 20 найменш корумпованих держав світу 10 є державами-членами НАТО. Росія й Україна в цьому списку замикають першу сотню.

Конкурентною перевагою України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс України, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння.

Й досі не девальвовані успіхи України — у таких важливих галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, а також ракетобудування та системи протиповітряної та протиракетної оборони. Скажімо, така розвинена країна, як Німеччина, а також Польща й Іспанія, здійснювали перевезення своїх військових контингентів до Афганістану та Косова з використанням українських літаків АН-124-100. Цей літак — єдиний у світі, який здатен транспортувати вантажі вагою до 120 тонн. У 2004 році НАТО ухвалив рішення взяти в оренду до створення європейського військово-транспортного літака А-400М, 6 цих військово-транспортних літаків українського виробництва. У 2006 році було підписано відповідний контракт — але не тільки з українським конструкторським бюро Антонова — виробником літаків, але й з російською компанією «Волга-Дніпро». Так сталося з вини українських депутатів, які перед парламентськими виборами 2006 р. не змогли ратифікувати Меморандум з НАТО щодо стратегічних перевезень, чим завдали країні значних збитків. Нині у Великої Британії є лише 4 військово-транспортних літаки далекого радіусу дії, у решти європейських членів НАТО — 9, у США — 250.

Водночас відбувається втрата вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією. Однак, це має місце з 1991 року і прямо не зумовлено вступом України до НАТО. Така логіка поведінки великої держави — Росія поступово налагоджує «замкнені цикли» з виробництва озброєнь на своїй території, і така тенденція має дуже мале відношення до українського курсу на НАТО. Крім того, Росія сама почала застосовувати натівські стандарти, підписавши Угоду про приєднання до системи кодифікації НАТО. Співпраця з Росією на ринках третіх країн є малоперспективною, оскільки може бути масштабною лише щодо ринку модернізації бронетехніки радянського виробництва для країн «третього світу». Цей ринок характерний тим, що постійно зменшується внаслідок природного виходу з ладу такого роду продукції.

Тому ці зв'язки можуть бути компенсовані налагодженням співпраці з країнами НАТО. Україна має досвід успішних відносин у військово-технологічній сфері з НАТО, зокрема у сфері створення суден на повітряній подушці для Греції, співпраця в галузі артилерійських систем із Чехією.

Крім того, співпраця з НАТО вже дозволила зберегти у використанні української армії найбільший у Європі полігон «Яворів», на обслуговуванні якого задіяні тисячі громадян.

Досвід інтеграції до НАТО країн-сусідів України свідчить про мінімізацію витрат на розширення НАТО, без шкоди для розвитку економіки. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали контракт на закупівлю 48 військових літаків F-16 на суму в 3,5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Це найкрупніший військовий контракт, укладений країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року.

Крім того, вступ до НАТО пов'язаний з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й з покращенням міжнародного інвестиційного іміджу України. Безпека й інвестиційна привабливість прямо пов'язані між собою. Скажімо, у Польщі, Чехії та Угорщині з 1997 (року ухвалення рішення по НАТО) і 1999 р. (вступ до НАТО) обсяги річних інвестицій збільшилися в 2,5—3,5 рази (у Польщі в 1997 р. вкладено в економіку 2, 7 млрд. доларів, у 1999 р.— вже 8 млрд., у Чехії — відповідно 4 і 12,8 млрд. дол., в Угорщині — 6,2 і 14,5 млрд.). У рік вступу Румунії до НАТО (2004) інвестиції в економіку цієї країни зросли на 141%.

Україна цілком може очікувати після вступу до НАТО аналогічного ефекту — різкого зростання іноземних інвестицій у свою економіку. Тому позитивний ефект від вступу до НАТО для економіки України значно перевищує можливі економічні проблеми.

Вступ до НАТО також неминуче вплине на розвиток військово-промислового комплексу України, який становить вагому та одну з найбільш технологічних частин економіки України. Українські науково-дослідні інститути мали відношення до 17 з 21 «критичної технології», що розроблялися в СРСР, серед них радіолокаційні станції, електроніка тощо.

Український ВПК у його сучасному вигляді утворився на базі частини колишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопераційних зв'язків та технологічних циклів у межах держав СНД. Водночас євроатлантична інтеграція є процесом інтеграції України з одними з найбільш передових в економічному сенсі держав світу. Потужності України у галузі ВПК можуть бути використані цими країнами. Насамперед це стосується держав Європи, які потребують оновлення свого оборонного потенціалу та на початку 2000-х рр. почали реалізовувати Європейську політику безпеки і оборони.

Однак, країни НАТО досить обережно ставляться до співпраці в цій сфері, і насамперед з не-членами НАТО. Україна має перспективу щодо розробки і реалізації наступних проектів з НАТО: спільні дослідження і розробка зразків сучасного озброєння і військової техніки, модернізація та ремонт техніки і озброєння радянського виробництва для армій нових членів НАТО. Від вступу до НАТО виграв оборонний комплекс тих країн Східної і Центральної Європи, який мав конкурентоздатні сучасні виробництва (насамперед Польщі і Чехії). Водночас тим країнам, які не мали конкурентноздатних оборонних технологій, вступ до НАТО не допоміг, і їхні оборонні виробництва, які почали занепадати одразу після розвалу Варшавського договору 1990 р., не були реанімовані. Це стосується насамперед такої країни, як Словаччина, військово-промислові підприємства якої орієнтувалися на випуск мільйонних кількостей невисоко-технологічних зразків стрілецької зброї, випуск значної кількості бронетехніки тощо.

Перевагами України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс України, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння. Країни НАТО дедалі більше усвідомлюють недоцільність орієнтації на національне виробництво повного переліку основних озброєнь, і змушені створювати загальноєвропейські структури ВПК.

Слід наголосити, що військово-технічна співпраця з іншими країнами, зокрема з Росією, не є перешкодою євроатлантичній інтеграції України. Співпраця у цій сфері існує між Росією і такими членами НАТО, як Італія, Німеччина тощо.

Однак, внаслідок об'єктивних обставин, серед яких насамперед прагнення Росії як великої держави одержати «замкнені цикли» виробництва озброєнь на своїй території, відбувається втрата вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією. Ці зв'язки можуть бути значною мірою компенсовані поступовим налагодженням співпраці з країнами НАТО. Варто наголосити, що 6 із 8 держав «великої вісімки» є членами НАТО.

Отже, вступ України до НАТО, найімовірніше, збільшить привабливість українських оборонних підприємств для країн Заходу, підтвердить надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною та знизить фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисловості України, що, вочевидь, позитивно позначилося б на обсягах інвестицій до ВПК України.

Пряма вартість вступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якби у підходах до євроатлантичної інтеграції України було застосовано модель, коли НАТО вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, то вартість вступу України до НАТО могла б бути досить значною і вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Однак досі НАТО при розширенні вимагав від претендентів на членство лише обмежених оборонних зусиль, які передбачали незначне (на кілька відсотків) збільшення оборонних витрат. У справі України ще більш імовірно, аніж у випадку інтеграції до Альянсу інших держав ЦСЄ, що НАТО не вимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки наявні оборонні можливості України вже є значно більшими, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО у 1999—2004 рр. Крім того, стратегічна важливість України для європейської безпеки та зменшення ризиків воєнного характеру в Європі роблять інтеграцію України до НАТО насамперед політичним кроком, і лише в другу чергу — військовим.

2.8. Чому Москва проти розширення НАТО?

Реакція Росії на розширення НАТО є одним з важливих міжнародних наслідків вступу до НАТО нових членів. Як наголошувалося у відкритому листі колишніх державних діячів США до президента США у 1997 році, напередодні раунду розширення НАТО, це розширення мало спричинити наступні наслідки:

• підштовхне до влади в Росії радикальну опозицію, «спричинить „веймаризацію“ Росії»[32];

• створить нові лінії розподілу в Європі між тими, хто перебуває в НАТО, і тими, хто перебуває поза ним;

• в самому НАТО розширення Альянсу означатиме неодмінну деградацію головної місії НАТО у зв'язку з тим, що нових союзників буде важко захищати в разі загрози їхній безпеці;

• втягне НАТО в зв'язок із новими країнами, які мають проблеми зі своїми етнічними меншинами, прикордонні проблеми та недорозвинені системи демократичного управління тощо;

• розширення стимулюватиме реваншистські настрої в Росії, зашкодить ратифікації договорів про скорочення стратегічних озброєнь, а також зашкодить можливостям США використати Росію як противагу Китаю;

• в еру після «холодної війни» забезпечення європейської стабільності має здійснюватися політичними інституціями, такими, як ЄС чи ОБСЄ. ЄС може краще, ніж НАТО, забезпечити розвиток демократії та економіки країн Центральної та Східної Європи тощо.

Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чому офіційно наголошує сама Росія, а натомість бажання Москви запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до якої Росія навіть не належить. Тобто, по суті, Росія боїться не військових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу.

Крім того, аргумент, що розширення НАТО могло зруйнувати реформи в Росії, є перебільшенням. Важкий і сповнений криз політичний процес у Росії занадто складний, він перебуває під впливом інших, більш глибинних чинників у самій Росії.

Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Центральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих державах через здійснення економічної експансії та вирішення на свою користь прикордонних питань. У Росії зусилля держави сконцентровані на задачі відновлення її політичної і військової могутності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат на оборону упродовж 2000—2005 рр. Водночас зміщення акцентів зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в регіоні.

Чимало експертів розраховували на серйозний спротив Росії розширенню НАТО, оскільки це розширення створило серйозний бар'єр для відновлення домінування Росії.

Однак, реальність виявилась іншою. Коли стало очевидно, що хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписання Основоположного Акту Росія-НАТО в травні 1997 р., незадовго до Мадридського самміту НАТО, на якому до НАТО було запрошено Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді була підписана Угода про створення Постійної Ради Росія-НАТО, у рамках якої Росія отримала право на рівних з членами НАТО консультуватися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з тероризмом, захист від надзвичайних ситуацій тощо.

Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія-НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югославії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при НАТО значно численніша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн Балтії до НАТО вирішене, Москва припинила свою тактику економічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покращенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії змирилося з розширенням НАТО, сподіваючись, що в майбутньому ця організація перетвориться на переважно політичну, а не військово-політичну структуру, та розраховуючи, що чим більшим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше на неї впливати Росії.

Водночас, справді, прагнення країн Центральної і Східної Європи приєднатися до НАТО стимулювалося уявленнями політичних еліт та суспільств цих країн, що потужна ядерна Росія, яка має історичний досвід силового домінування у регіоні, може становити загрозу для безпеки цих держав. Нові члени НАТО мають досить складний досвід відносин з Росією та СРСР і більше схиляються до політики максимальної підтримки євроатлантичної солідарності, вважаючи, що тільки це гарантує їм надійну безпеку на тривалий час.

На противагу популярним твердженням середини 1990-х, у результаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Європі. До російської зони впливу належить виключно Білорусь, як це було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Натомість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геополітичні можливості, як-от Україні, яка в травні 2002 р. оголосила про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його в 2005 і 2006 рр.

Прихильники розширення НАТО аргументували свою позицію наступним чином:

• Європа є місцем розташування багатьох впливових демократичних країн світу. Розширення НАТО забезпечить стабільність у Європі через гарантування безпечного оточення нових членів НАТО і допоможе їм у справі консолідації демократії і ринкових механізмів. Розширення поступово ліквідує розмежувальні лінії у Східній Європі[33] і приведе нових членів до євроатлантичної спільноти;

• колективна оборона залишається основою політики НАТО. Розширення її на нових членів стримуватиме прояви агресії в нестабільному регіоні ЦСЄ;

• розширення НАТО зміцнить трансатлантичний зв'язок, який багато європейських країн вважають цінним;

• НАТО є оборонним альянсом. НАТО розвиватиме відносини з Росією, а розширення не загрожуватиме їй. Альянс не має планів розташовувати значні контингенти звичайних збройних сил чи ядерну зброю на території нових членів;

• відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним Актом Росія-НАТО та завдяки механізмові Ради Росія-НАТО, забезпечує Росії право голосу, але не вето, у справах консультації по ключових проблемах безпеки, які не стосуються території відповідальності Альянсу. Розширення НАТО забезпечить для Альянсу значну присутність у стратегічно важливому регіоні, обмежуючи зону монопольного впливу Росії;

• розширення НАТО запобігатиме «ренаціоналізації» оборони в Центральній Європі. Кожен новий член НАТО матиме можливість розвивати тільки ту частину своїх збройних сил, яка слугуватиме цілям усього Альянсу, і отримуватиме переваги від військової інфраструктури НАТО, що зв'язує країни зі спільною обороною.

• витрати на розширення НАТО будуть незначними, зокрема через низький рівень загроз. Однак нездатність розширити НАТО залишить країни Східної Європи сконцентрованими на проблемах із сусідами у питаннях кордонів, етнічних меншин, і підтримає їхні високі оборонні витрати та потреби у багатофункціональних збройних силах, здатних протистояти різним супротивникам з різних напрямів їхніх кордонів.

Прихильники розширення Альянсу виявилися більш наближеними до істини, аніж супротивники. Перспектива розширення НАТО запобігла кільком досить небезпечним рецидивам протистояння у Європі. Так, під час операції НАТО в Косові Румунія і Болгарія відмовили вимозі Росії надати повітряний коридор для транспортування її військових підрозділів до Косова. У результаті Росія змушена була перекинути свій обмежений контингент із Боснії на аеродром столиці Косова Приштини. Ця дія, через обмеженість російських військових ресурсів у регіоні та неможливість їх зміцнення без згоди країн-претендентів на вступ до НАТО — Румунії і Болгарії — стала лише політичною демонстрацією і вже не мала тих руйнівних наслідків, які могли б виникнути в результаті конфлікту між Росією і НАТО в разі перекидання до Косова більшого російського контингенту.

Крім того, перспектива залучення до конфлікту НАТО запобігла небезпечній ескалації конфліктних ситуацій між країнами Балтії і Росією, а також між Росією і Польщею, коли в 2001 р. Росія погрожувала розмістити ядерну зброю в Калінінградській області.

Не виправдалися прогнози щодо того, що Росія нібито зможе застосувати якісь серйозні санкції проти нових членів НАТО. Пік тиску на деякі країни-кандидати на членство припав на весну 1998 р. Цей тиск стосувався насамперед найбільш вразливої з цих країн — Латвії, яка має численну російську меншину та залежить від російських транспортних потоків. Однак, після ухвалення рішення про розширення НАТО тиск на держави Балтії та інші країни, що оголосили про намір вступити до НАТО, суттєво зменшився.

Так, під час візиту до Болгарії в березні 2003 р. російський президент В. Путін заявляв, що його країна розраховує, що при вступі Болгарії до НАТО і ЄС «будуть враховані і відповідні процеси входження Росії до європейських міжнародних справ, в тому числі якісні зміни відносин Росії з Північноатлантичним Альянсом».

Про економічний тиск з боку Росії на країни-претенденти на членство в НАТО, крім Латвії і Естонії, а останнім часом і України, мова не йшла. Росія сама занадто зацікавлена в торговельних відносинах із Європою, щоб створювати у цій сфері штучні перешкоди.

Так само не виправдалися й прогнози про військовий тиск на нових членів чи на НАТО в цілому, зокрема прогнози про те, що Росія зможе розташувати ядерну зброю в Калінінградській області або на території своїх союзників, зокрема в Білорусі. Цей крок не відбувся через недоцільність для Росії ескалації з огляду на серйозні ядерні можливості НАТО.

У результаті вступу до НАТО сусідів Росії має місце ідеологічний вплив на саму Росію, яка втратила можливість повернення контролю над цим регіоном. Геополітична «однорідність», створена НАТО на західних кордонах Росії, рано чи пізно може зумовити демократизацію самої Росії. Розширення НАТО на Схід може ініціювати процес раціонального самообмеження Росією своїх геополітичних інтересів, оскільки конфлікт із НАТО був би згубним для Росії, а тиск на Росію з боку Китаю та ісламського світу може в майбутньому змусити її шукати союзників на Заході. Водночас Росія цілком може обрати для себе союз із Китаєм та спільно протистояти США і Європі. Однак, такий розвиток подій у віддаленій історичній перспективі може загрожувати проблемами з втратою значних російських територій у Сибіру й на Далекому Сході.

Поширення НАТО на країни Східної Європи робить для Росії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часу було в СРСР.

Отож, реакція Росії на включення до НАТО країн ЦСЄ могла лишатися небезпечно гострою лише обмежений час, як це й мало місце в реальності.

Водночас розширення НАТО вже послабило можливості геополітичного тиску з боку Росії на країни колишнього СРСР. Розширення НАТО на Схід викликало тенденцію до падіння впливу Росії на всьому просторі СНД, що позначилося в проголошенні курсу на європейську інтеграцію послідовно в Україні, Грузії, Молдові та Азербайджані. Перед розширенням НАТО в Україні звучала думка, що Росія спробує отримати компенсацію за розширення НАТО в посиленні свого геополітичного впливу на окремі держави СНД. Однак, на практиці поширення НАТО, навпаки, зміцнило незалежність країн СНД.

Приєднання країн Центральної і Східної Європи до євроатлантичних структур затвердило ідею, згідно з якою ці країни мають право самостійно обирати пріоритети своєї політики у галузі безпеки. Цим була підтверджена суверенність цих держав. У 1996—1997 рр. у Росії виникла концепція, згідно з якою в Європі існує так звана «червона лінія», за котру НАТО не повинен розширюватися і яка має відокремлювати територію виключного геополітичного впливу Росії. Ця «червона лінія» була окреслена по периметру кордонів колишнього СРСР, включно із зовнішніми кордонами колишніх Прибалтійських республік СРСР. Однак розширення НАТО на країни Балтії, а також зміцнення присутності США в Грузії і Центральній Азії зруйнувало цю політичну конструкцію. Таким чином, було суттєво зменшено конфліктний потенціал регіону, що міг бути реалізований у разі, якби НАТО визнав особливі права Росії.

Просування НАТО на Схід прискорить реалізацію двох можливих сценаріїв розвитку Росії. З одного боку, наслідком розширення НАТО може стати прискорення перетворення Росії на державу, інтегровану в міжнародну систему безпеки. У разі реалізації іншого сценарію приєднання країн Східної Європи до НАТО дасть можливість Європі виступати у відносинах з Росією як більш сильна одиниця.

2.9. НАТО подобається демократія в Україні. Чому?

Заяви щодо необхідності дотримання демократичних норм регулярно лунали з боку інституцій НАТО, особливо до зміни Президента в Україні в результаті президентських виборів 2004 р., які НАТО розцінив як крок до демократизації. На самміті НАТО в Стамбулі в червні 2004 р. глави держав та урядів країн НАТО зробили наголос на тому, що «українське керівництво має забезпечити зміцнення демократії, верховенства права та свободи слова і ЗМІ».

Президент Парламентської Асамблеї НАТО Даг Беройтер заявив, що «жодне питання не матиме більшої важливості для майбутніх відносин (України) із Заходом, аніж зміцнення демократії». Керівництво провідних країн НАТО систематично наголошує на необхідності дотримання демократії, принципів ринкової економіки та свободи людини. Колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль заявив: «якщо поглянути на історію розширення НАТО, політичні питання виявлялися найбільш фундаментальним фактором для визначення, чи певна країна здатна здобути членство. Так було з Іспанією — це залежало від здатності Іспанії подолати спадщину фашизму. Так було з Грецією і Туреччиною й важливістю досягнення ними політичного порозуміння. Так було з Польщею, особливо в сенсі зайняття нею безкомпромісної позиції проти антисемітизму. Так є і тепер з країнами, запрошеними в Празі — вони постали перед нелегкими питаннями, а саме: як вони обходяться з правами меншин, як дають раду корупції, чи дотримуються режиму нерозповсюдження. Так буде і з Україною... Членство в НАТО означає, що кожен член організації бере відповідальність за дотримання норм демократії. Це включає свободу слова, верховенство права, насправді вільний і прозорий виборчий процес, дотримання міжнародних стандартів режиму нерозповсюдження».

Крім загальних документів на підтримку демократичного політичного режиму, які стосуються всіх діючих чи майбутніх членів Альянсу (як от Вашингтонський договір, План отримання членства), діє низка документів у цій сфері між Україною і НАТО. Згідно з Планом дій Україна-НАТО, Україна у сфері політики і безпеки для наближення до стандартів НАТО зобов'язалася досягти цілей: «зміцнення демократичних і виборчих інституцій; зміцнення повноважень та незалежності судової влади; сприяння постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, верховенству права, захисту основних прав людини і громадянських свобод; забезпечення свободи віросповідання».

НАТО є насамперед воєнним союзом та організацією колективної безпеки. Однак, Організація Північноатлантичного договору заснована не лише на спільних інтересах країн євроатлантичного простору, але й на спільних цінностях та здобутках цивілізації, зокрема у сфері внутрішньої політики. Проблеми демократії в країнах-членах розглядаються в НАТО, по-перше, з точки зору необхідності забезпечення надійності союзника; по-друге, з позиції дотримання необхідного рівня солідарності, який легше досягається між країнами зі схожими політичними режимами.

Цей принцип повною мірою застосовується НАТО та його членами у справах з Україною.

2.10. Ставлення громадян до НАТО: чи закінчилася «холодна війна»?

Парадокс: НАТО стимулює розвиток демократії в Україні, однак за умов демократичного суспільного вибору щодо приєднання до Альянсу рішення українського суспільства може виявитися не на користь інтеграції.

Результатом політики ліквідації української ідентичності, яка тривала понад 300 років, для частини населення України виявилося занадто складно і незвично розглядати Україну як унікальну і самодостатню країну. В Україні існує чисельний прошарок людей, які не мають вираженої української національної ідентичності і керуються у своєму ставленні до НАТО насамперед звичкою, культурною чи мовною дистанцією, бажанням досягти певного рівня добробуту або ситуативним впливом — «як карта ляже», а не українськими національними інтересами.

Між тим об'єднання Європи, з одного боку, та, з іншого боку, спроби утримання впливу Росії на території низки пострадянських країн, поставило питання геополітичного вибору країни і суспільства між двома альтернативами.

З початку 1990-х років у громадській думці України стала досить популярною ідея інтеграції України з Європою. Як відзначають соціологи, це зумовлено насамперед привабливою якістю життя в країнах Європи. Переоцінювати цей вибір не варто. Своїм масовим «європейським вибором» українське суспільство усього лише демонструє симпатію до європейського способу і рівня життя, європейської культури та до окремих європейських країн. Водночас така палітра малозначущих для населення мотивацій не може створити стійку проєвропейську більшість в Україні. Така більшість може бути сформована лише в разі усвідомлення населенням суті реалізації «європейського вибору» України і українських інтересів у цьому процесі.

У сприйнятті НАТО важливу роль відіграють російські засоби масової інформації, вплив яких на українське суспільство зберігся й після здобуття Україною незалежності. Крім того, в Україні існують скоординовані дії політиків, спрямовані проти НАТО, продиктовані конкретними економічними зв'язками з російським капіталом.

За даними опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи», найбільше підтримує вступ до НАТО молодь віком до 30 років, найбільше противників вступу до НАТО серед людей віком понад 55 років. У майбутньому така структура уподобань може зумовити зміну геополітичних орієнтацій населення.

Поширення антинатівських настроїв у суспільстві значно залежить від ситуативних чинників. Згідно з даними соціологічного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», після конфлікту між Україною і Росією навколо о. Тузли восени 2003 р. 10% громадян змінили своє ставлення до вступу до НАТО, при цьому 60% з них — у позитивний бік. Водночас військова кампанія НАТО в Косові, операція США і Великої Британії в Іраку серйозно погіршили ставлення до НАТО в українському суспільстві.

Тому інтеграція до НАТО й має проблему сприйняття суспільною свідомістю.

Головна проблема — елементарна непоінформованість. Так, скажімо, згідно з даними соціологічних опитувань, в Україні вступати до Організації Північноатлантичного договору бажають на 10% більше населення, ніж до НАТО. Хоча це одна й та ж організація. Слід відзначити, що більшість населення України негативно ставиться й до ідеї вступу України до Договору про колективну безпеку СНД (колишнього Ташкентського договору). Такий результат пояснюється тим, що частина суспільства усвідомлює вагу військово-політичних наслідків перебування України у межах об'єднання з Росією, яка веде війну на Кавказі; по-друге, назва організації не є привабливою для українських громадян.

Назагал, ставлення населення України до НАТО має наступні властивості:

• існує брак превалюючої тенденції та, як наслідок, наявні значні можливості для стороннього впливу з боку держави чи інших центрів впливу на геополітичний вибір населення. Значна частина населення України байдуже ставиться до проблеми. Слід відзначити, що за соціологічними даними в Польщі у 1991 р. за вступ до НАТО висловлювалися менше 25% населення, в 1992 р.— 35%, у 1993 р.— 57%, у 1995 р.— 73%. В Угорщині вдалося збільшити кількість прихильників членства в НАТО з 40 до 80%, в Чехії — з 30% у 1995 р. до 70% у 1999 р.;

• ставлення до НАТО надзвичайно залежить від ситуативних змін у політиці та дій ЗМІ;

• збережено значний вплив російських ЗМІ на пріоритети населення України в даному питанні;

• в Україні поширено існування взаємовиключних геополітичних орієнтацій (тобто можливість існування суперечливих ідей одночасно в світогляді одних і тих же громадян);

• населення за принципом ставлення до НАТО розділене на три групи: дві групи консервативні у своїх протилежних геополітичних орієнтаціях, і третя байдуже ставиться до даної проблеми; більша частина населення не є жорстким прихильником якоїсь однієї орієнтації;

• населення знає недостатньо про справжній зміст НАТО. Проста зміна термінології (наприклад, вживання «Організація Північноатлантичного договору» замість НАТО) може покращувати ставлення населення до НАТО;

• найбільш позитивно до НАТО ставляться ті, хто більше про нього знає.

2.11. Чорноморський флот Росії не заважає Україні вступати до НАТО

Існує декілька міжнародних документів, які створили проблеми для національної безпеки України. Це, насамперед, домовленості 1997 р. по Чорноморському флоту, згідно з якими в місті Севастополі розташовано військову базу Росії, а на узбережжі Криму існують інші військові об'єкти — власність Російської Федерації. Це викликало низку проблем для національної безпеки України: складність контролю за дотриманням якісних та кількісних параметрів ЧФ на території України та його застосування; загроза бойового застосування з'єднань ЧФ проти інших держав; загроза мобілізаційного розгортання сил ЧФ на території України; небезпека впливу командування ЧФ на місцеві адміністрації (особливо у Севастополі), а також лобіювання останніми інтересів ЧФ; залучення українських громадян до перебування ЧФ на території України тощо. Також з лютого 1995 року Україна є членом об'єднаної системи Протиповітряної оборони СНД. Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Росії про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору від 28 лютого 1997 р., Росія має можливість користуватися українськими об'єктами раннього попередження про ракетний напад, що діють поблизу міст Севастополь та Мукачеве. Участь України в об'єднаній системі ППО СНД, як також присутність на території України бази ЧФ РФ, становлять серйозну загрозу національній безпеці України, оскільки несуть небезпеку безпосереднього втягування України в конфлікт між Росією та третьою стороною.

Водночас, як неодноразово заявляли вищі представники НАТО, а також країн-членів Альянсу, зокрема США, НАТО не розглядає базування Чорноморського флоту Росії в Криму як перешкоду на шляху до вступу України до НАТО. Тим більше це стосується об'єктів протиповітряної оборони в Мукачевому і Севастополі.

2.12. У Конституції і Законах України немає (і ніколи не було) положення про позаблоковий статус

19 червня 2003 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Закон «Про засади національної безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна мета держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору»: «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». У постанові Верховної Ради України від 21 листопада 2002 року підтримано «курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття повноправного членства в НАТО».

У Постанові сказано: «Євроатлантична інтеграція України є суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Геостратегічне і геополітичне становище України як складника єдиного європейського простору визначає її місце в європейських справах, зумовлює вагому роль Української держави у створенні нової архітектури загальноконтинентальної безпеки, серцевиною якої покликана стати Організація Північноатлантичного договору. Євроатлантична інтеграція України має на меті гарантувати її незалежність, територіальну цілісність, суспільний прогрес, запобігати виникненню нових загроз стабільності і безпеці на європейському континенті».

Варто відзначити, що самі по собі ці документи, і особливо Закон про основи національної безпеки, створює в Україні необхідну правову базу для вступу до НАТО. Саме цей Закон є основоположним для визначення напрямів політики України у галузі безпеки.

Слід наголосити, що жодні державні документи України ніколи не проголошували Україну позаблоковою державою. Лише Декларація про державний суверенітет, прийнята ще за радянських часів, декларувала намір стати в майбутньому позаблоковою державою. Однак і ця декларація містила лише заявлення наміру, а не проголошення факту.

Більш ранні документи прямо не артикулювали мету приєднання до НАТО. В «Основних напрямах зовнішньої політики України» від 1993 року зафіксовано, що «проголошений... свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптованим до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабній участі в загальноєвропейських структурах безпеки», які мають бути створені на базі існуючих міжнародних інституцій, зокрема й НАТО, оскільки існує важливість «безпосереднього та повного членства України в такій структурі, що створює необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки».

Тому для вступу України в НАТО вже існують всі необхідні правові передумови. По суті, для вступу необхідно лише голосування у Верховній Раді щодо ратифікації Північноатлантичного договору.

2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО — без референдумів

Поширена думка, що нібито всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання.

Однак це повна неправда — або незнання предмету, або свідома маніпуляція.

Насправді з 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу — Угорщина, Словенія та Іспанія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НАТО вистачило простого рішення парламентів.

Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєдіяльності країн, як правило, не виносяться на референдуми.

Серед таких, питань, безумовно, питання безпеки.

З певного часу українські політики почали говорити про необхідність проведення референдуму, як про обов'язкову передумову вступу України до НАТО.

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від загальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з локальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільства не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії, ефективні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були по суті кампаніями демонстрації європейської солідарності із заздалегідь відомим результатом.

Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйозність намірів будувати «спільну Європу» та пояснити співгромадянам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконували.

Водночас питання безпеки значно серйозніші. У будь-якої держави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь-яка держава у воєнний час запровадила референдум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до підбиття його підсумків.

Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну.

Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зобов'язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за «волю народу» — аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний «народ», а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями.

До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були б нездатні виконувати свої основні функції.

Між тим, на самміті держав Центральної і Східної Європи у Вільнюсі Президент Ющенко відзначився максимально чіткими зовнішньополітичними меседжами: «Україна не може надалі залишатися там, де вона перебуває зараз — у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. Вже у найближчому майбутньому ми розраховуємо на схвалення Плану дій щодо членства в НАТО. Це дозволить Україні вийти на завершальну стадію інтеграційного процесу». По суті, це означає довершення визначеності держави в питаннях інтеграції до НАТО. Відносини з НАТО — один з головних успіхів України. Внаслідок курсу України до НАТО та його, як тепер уже зрозуміло, достатньо одностайної підтримки у європейських та американських столицях, у всіх виникає розуміння, що Україна — це всерйоз і надовго.

Слід наголосити, що для інтеграції України до НАТО є майже всі формальні підстави.

Питання політики щодо НАТО по суті урегульоване законом про основи національної безпеки, де у статті 8 написано: «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Відповідно до нової редакції Конституції, чинної з 1 січня 2006 року, президент має право: «представляти державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні договори України».

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парламенту, і політична воля Президента, як керівника зовнішньої політики держави. Прем'єр-міністр у даному питанні грає другорядну роль. Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НАТО парламентом.

Слід наголосити, що громадська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов'язані із членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз'яснювальній політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% підтримки вступу до НАТО. Однак, не важко передбачити, який галас підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. Тому позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999—2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування — як правило, шлях до поляризації суспільства.

Тож усі розмови про обов'язковість референдуму щодо вступу до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням. Влада зобов'язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може розродитися катастрофою для держави, ще масштабнішою, ніж попередні трагедії.

Вступ до НАТО гарантуватиме безпеку від воєн, дасть змогу державі й суспільству стати на ноги, визріти й реабілітуватися за попередні часи підневільного існування, отримати можливість повноцінно реалізуватися, увійти у процеси глобалізації з власним індивідуальним обличчям, а не з колоніальною маскою.

Станом на середину 2006 року вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 17 до 32% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.

2.14. Чи може двосторонній союз із США гарантувати безпеку Україні?

Сполучені Штати Америки є країною євроатлантичного простору, що має найбільші технічні можливості для дії поза своїми кордонами.

До 1996 р. США сприймали військово-політичну співпрацю з Україною насамперед у контексті ядерного роззброєння України. Однак згодом США усвідомили ті можливості, які надає європейській безпеці незалежна Україна.

Річ у тім, що США розуміють свою безпеку невіддільною від безпеки євроатлантичного регіону. У США після здобуття Україною незалежності поступово зростало усвідомлення значення України для безпеки держав цього регіону. Починаючи із середини 1990-х рр. США дедалі більше уваги приділяють можливостям України як гравця європейської безпеки. З середини 1990-х рр. і до «касетного скандалу» Україна була отримувачем третьої за розміром щорічної американської допомоги після Ізраїлю і Єгипту.

Інтерес США до України пояснюється тим, що Україна є ключовою геополітичною ланкою регіону, що забезпечує доступ до Балкан, Кавказу і вихід на регіон Центрально-Східної Європи. Поступово на Заході поширилася точка зору, вербалізована Збігневом Бжезинським, що без України Росія не в змозі відновити імперський статус і, таким чином, загрожувати Заходу.

Інтересам національної безпеки України в цілому відповідає реалізація мети США щодо підключення держав Центрально-Східної Європи, в тому числі й України, до євроатлантичної інтеграції. В американській урядовій «Стратегії національної безпеки на нове століття» наголошується, що незалежність, суверенітет і територіальна цілісність 12 нових незалежних держав СНД, в тому числі й України, є особливо важливими для інтересів США.

Нині в Сполучених Штатах у середовищі політичної еліти сформувалася достатньо однорідна позиція щодо підтримки незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, а також її демократичного розвитку. Для інтересів національної безпеки України важливим є те, що США готові будувати свої відносини з Україною автономно від інших держав, таким чином, стверджуючи зовнішньополітичну самостійність України. Водночас держави ЄС не завжди здатні провадити таку політику, оскільки залежать від російських енергоносіїв та не мають достатньої мотивації та сил для її здійснення.

США демонстрували готовність підтримувати Україну в складних міжнародних ситуаціях. У Палату Представників Конгресу США під час загострення ситуації навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р. було внесено проект резолюції, у якому наголошувалося, що уряд Росії має утримуватися від будь-яких дій, що можуть порушити територіальну цілісність України. Аналогічно США підтримали Україну під час вимог Росії переглянути український статус м. Севастополя.

Показники політичної, військової та економічної потужності США свідчать на користь того, що збіг стратегічних інтересів безпеки двох країн має значний потенціал для розвитку. ВВП США становить близько 31% від ВВП світу. США є головним інвестором в українську економіку, а також мають реальні важелі впливу на міжнародні фінансові інституції. США мають 17,3% голосів у керівних органах Міжнародного валютного фонду і 16,49% — у Світовому Банку. Фактично жодне рішення в цих двох інституціях не приймається всупереч позиції США. Також США мають вагомий голос у Світовій організації торгівлі, приєднання до якої тривалий час домагалася Україна.

Існують значні можливості для взаємовигідної співпраці США і України в галузі транспортування енергоносіїв з Каспійського регіону до Європи, оскільки нафтові компанії США контролюють значний сегмент видобутку нафти з цього регіону, а Україна має розвинуту мережу транспортування енергоносіїв, зокрема через збудований 2002 р. нафтопровід «Одеса-Броди».

США мають вплив як на НАТО, в якому вони є ключовим членом з точки зору військових можливостей, так і на Європейський союз. Сполучені Штати, завдяки власному політичному та економічному впливові, а також особливим союзницьким відносинам з низкою держав-членів ЄС, мають можливості впливати на прийняття значної частини рішень Європейського союзу. Ухвалена в грудні 1999 р. Спільна Стратегія ЄС щодо України зафіксувала, що ЄС на той час не був готовий на радикальні кроки щодо європейської інтеграції України. Тож, коли на самміті Європейського союзу в Гельсінкі в грудні 1999 р. Україна запропонувала підписати угоду з ЄС, подібну до Хартії про особливе партнерство з НАТО, а ЄС відмовився, США сприяли тому, що країни Євросоюзу ухвалили Спільну Стратегію ЄС щодо України, у якій стверджувалося, що двері Євросоюзу для України «не є зачиненими»[34]. США також можуть підтримувати сприятливі умови діяльності регіональних організацій, у яких Україні відводиться одна з перших ролей (як це є у випадку ГУАМ та СДВ — Співтовариства демократичного вибору).

Серед двосторонніх програм військового співробітництва України співпраця із США є найбільш розвиненою. За обсягами фінансування й кількістю проведених заходів програма військового співробітництва України із США прирівнюється до програм співпраці України з усіма іншими державами, узятих разом.

Європейські країни НАТО витрачають на оборону близько двох третин тієї суми, яку витрачають на оборону США, однак не мають у своєму розпорядженні навіть половини того військового потенціалу, який мають США. Тому військова потужність самих Сполучених Штатів може бути достатнім фактором гарантування безпеки України, навіть у випадку тимчасового перебування нашої держави поза межами НАТО.

Збройні сили європейських країн мають обмежені можливості надавати військову допомогу за умов віддалених театрів воєнних дій і за складних умов. Хоча європейські члени НАТО мають у своєму розпорядженні більше військ, ніж США, на час проведення кампанії в Косові європейським країнам вдалося набрати лише половину необхідного числа військових. Армії більшості європейських країн мають загалом невисокий рівень мобільності, тобто здатності швидко пересуватися та тривалий час вести бойові дії далеко від початкових місць свого базування. Таким чином, чисто військова цінність союзницьких відносин з державами Європи для України є не надто значною, з огляду на невелику здатність більшості держав Європи виконувати свої союзницькі зобов'язання за межами своїх територій.

Розгортання Національної системи протиракетної оборони США, яке почалося в 2004 р., ймовірно, зміцнить автономність США в оборонній сфері та їхню здатність протистояти політичному тискові з боку ядерних держав. Вочевидь, у разі успіху такої системи зросте здатність США діяти автономно у сфері безпеки, незважаючи на позицію інших країн, зокрема у питаннях створення регіональних військових союзів. До створення Національної американської системи протиракетної оборони підключається не весь Північноатлантичний Альянс, а лише деякі члени НАТО, які діють на власний розсуд, зокрема Велика Британія і Данія та, можливо, в перспективі Польща.

Слід наголосити, що ЄС, який об'єднує більшість членів НАТО, є утворенням, істотно залежним від Росії у сфері енергетики. Трохи менше 40% нафти і газу, що споживаються в Європі, надходять з Росії. Крім того, Європа залежить від Росії у спробах грати більш самостійну від США геополітичну роль. У цьому зв'язку існує небезпека, що країни Європи не будуть готові до залучення України до європейських структур, оскільки Росія критично ставиться до такого вибору України. Чимало європейських політиків вважають, що інтеграція України у європейські структури є процесом, який «неможливо розглядати у відриві від розвитку зв'язків ЄС з Росією», та вважають, що ЄС необхідна Росія, її «континентальний вимір», щоб зберегти можливість участі у «глобальній грі».

Таке розуміння співпраці України з Європою може поставити європейську та євроатлантичну інтеграцію України в залежність від позиції Росії, що є шкідливим для інтересів національної безпеки, зокрема, для права вільного вибору пріоритетів зовнішньої політики України. США здатні вплинути на держави Європи у напрямі прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції України.

За винятком Великої Британії та Франції, інші члени Альянсу не несуть зобов'язань у сфері колективної оборони поза межами територій країн, що входять до НАТО. У Європі після Другої світової війни відбулася значною мірою атрофія геополітичного мислення урядів європейських держав. Це сталося під впливом «тепличного» геополітичного клімату, створеного завдяки існуванню НАТО й залученню США до проблем безпеки в Європі в часи «холодної війни».

Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів, було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО (у ході внутрішньоєвропейського обговорення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3-7 країн). Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стали у 2004 р. його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр.

Ще однією проблемою співпраці у сфері безпеки України з європейськими членами НАТО та ЄС є проблема поліцентричності Європи. Найбільша держава ЄС і європейська країна НАТО — Німеччина — має лише 86 млн. населення з майже 450 млн. населення всього ЄС. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних. Історично успадковані суперечності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної політики. Це тим більше стосується єдиної активної геополітичної стратегії, необхідної для залучення України до співробітництва в галузі безпеки. Тому Європа без участі США є політичним організмом із послабленою здатністю до дії «назовні», на периферії чи поза межами континенту, тобто сама по собі Європа має низьку здатність до інкорпорації до свого складу України. Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть статусу асоційованого члена ЄС, а найбільш прихильні до України політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій організації не може відбутися раніше 2015 р., свідчить на підтримку тези щодо нездатності Європейського союзу самостійно, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи.

Сполучені Штати після Другої світової війни стали центром, навколо якого європейці формували свою політику безпеки, і таки отримали кілька десятиліть без воєн.

Об'єктивна поліцентричність Європи, відсутність у ній наддержав, зумовлює брак у Європі центру політики, здатного діяти категоріями масштабу, достатнього для залучення до політичної Європи України, попри спротив третіх сил. Значні європейські держави — насамперед Німеччина — мають свої певні інтереси в Україні, проте вони далеко не такого масштабу, щоб у боротьбі за них виступити гарантами зовнішньої безпеки України, взяти і, головне, бути фізично здатними нести відповідні ризики.

Водночас у США є приклади ефективної дії дво- та тристоронніх угод про гарантування безпеки. Таких договорів станом на 2006 р. існує чотири: АНЗЮС — Договір про безпеку від 1 вересня 1951 р., за участі США, Австралії та Нової Зеландії; Договір про спільну оборону між США і Філіппінами від 30 серпня 1951 р.; Договір про взаємне співробітництво і безпеку між Японією і США від 19 січня 1960 р., за яким «кожна із сторін визнає збройний напад проти іншої Сторони в межах території адміністративного управління Японії як загрозу власній безпеці і проголошує готовність протистояти спільній загрозі»; та Договір про спільну оборону з Кореєю від 1 жовтня 1953 р. Усі ці держави, крім Філіппін, належать до найбільш розвинених. Ці країни, з часу укладання договорів із США, не мали значних конфліктів у сфері зовнішньої безпеки.

Також певні воєнні гарантії існують у межах Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом США та Урядом Ізраїлю зі стратегічного співробітництва, що передбачає «надання один одному необхідної воєнної допомоги для проведення операцій у регіоні»[35]. Крім того, ознаки воєнного союзу мають відносини США із Тайванем, хоча ця країна, зважаючи на позицію Китаю, не визнається офіційно Сполученими Штатами незалежною державою.

Серед нових тенденцій розвитку двостороннього співробітництва в галузі безпеки є розвиток відносин США з Грузією та країнами Центральної Азії, де військові підрозділи США з'явилися в 2001 р. Особливою подією у відносинах стало прибуття в жовтні 2001 р. американських військових радників до Грузії, у розпал чергового конфлікту між Грузією та Росією у зв'язку з перебуванням на території Грузії чеченських загонів. Офіційною метою прибуття незначної кількості військових США була підготовка і навчання збройних сил Грузії. Однак ця передислокація так само засвідчила, що США не стоятимуть осторонь в разі можливого воєнного нападу Росії на Грузію. Сам факт перебування військ США на території Грузії керівництво цієї країни розглядало як певні гарантії безпеки. У квітні 2003 р. уряди США та Грузії уклади Угоду про співробітництво в галузі оборони, яке передбачає безвізовий в'їзд на територію країни американських військових та їх вільне пересування, розміщення на території Грузії американської військової техніки, озброєнь. А ще раніше, 2 жовтня 2002 р., міністерства оборони Грузії і США підписали Угоду «Про закупівлю і обслуговування», відповідно до якої США беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення матеріально-технічною базою під час спільних грузино-американських навчань, спеціальних операцій або під час надзвичайних ситуацій. Таким чином, Грузія значною мірою вирішила для себе питання браку коштів для накопичення необхідних озброєнь на випадок непередбачених ситуацій. Водночас, паралельно з розвитком відносин Грузії і США в оборонній сфері, Грузія проводила роботу з планування вступу до НАТО.

Слід зауважити, що співпраця на двосторонній основі у галузі безпеки є вигідною для низки країн. Так, зокрема, вагомі преференції у торгівлі зі США має Ізраїль, а з 2002 р.— Афганістан. Враховуючи розміри внутрішнього ринку США, вплив цієї країни на економічну політику інших країн та міжнародних економічних організацій, ця співпраця може приносити відчутні економічні переваги країнам, які мають «особливі» відносини зі США.

Співпраця безпосередньо із США може бути перспективною в справі заснування регіональних інтеграційних об'єднань, покликаних прискорити інтеграцію своїх членів до НАТО. У 1998 р. США підписали з трьома країнами Балтії так звану Балтійську хартію, яка зафіксувала початок активної участі США в питаннях безпеки цих країн та підтримала їхні зусилля щодо вступу до НАТО. У 2003 р. США та Албанія, Хорватія і Македонія підписали Адріатичну хартію з аналогічною метою. Цей шлях може бути задіяний у процесі євроатлантичної інтеграції України. Початком спроб на цьому напрямі можна вважати створення ГУАМ — інтеграційного об'єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови, а також створення «Співдружності демократичного вибору». Однак, слід враховувати, що Україна може бути більш прийнятним потенційним членом для НАТО, ніж, скажімо, Грузія, яка має проблеми із сепаратизмом у двох своїх регіонах. Тому участь України в таких регіональних інтеграційних об'єднаннях не повинна обмежувати її шансів самостійно від партнерів рухатися до НАТО.

У 2006 р. адміністрація США почала зменшення своєї військової присутності в Західній Європі і збільшення присутності в Східній (зокрема у Румунії і Болгарії). Це пов'язано із зменшенням військової загрози в Європі та прагненням США створити ефективну мережу опорних пунктів для перекидання військ в інші регіони, близькі до конфліктних зон.

Водночас у варіанті двостороннього договору про гарантії безпеки Україні з боку США є певні складності. Річ у тім, що через двосторонній союз із США у сфері безпеки Україна певною мірою втратила б свою міжнародну суб'єктність.

Двосторонній союз між наддержавою та іншою країною становить проблему для суверенітету не-наддержави. Двостороннє союзництво із США означало б входження політики України у сфері безпеки у фарватер політики США. На тривалу перспективу такий стан речей може бути прийнятним тільки для незначних держав. Для такої великої і потенційно вагомої держави, як Україна, це можливо лише на обмежений термін і у виняткових випадках.

Тому для держави зі значним розміром і потенціалом, якою є Україна, оптимальний самостійний, суб'єктний захист власних інтересів та укладання союзів з іншими країнами виключно заради реалізації цих інтересів.

Варіант можливого американо-українського союзу у галузі безпеки може бути доцільним лише як тимчасовий замінник членства України в НАТО. Його можна розглядати в якості механізму швидкого реагування на можливі несприятливі для національної безпеки України зміни в регіоні. Вступ України до НАТО передбачає низку формальностей. Саме у площині більшої оперативності реагування на виклики безпеці полягає головна перевага союзницьких відносин із США у сфері безпеки. Тому можливі взаємні союзницькі зобов'язання США і України мають розглядатися як підготовчий етап до повномасштабної інтеграції України до НАТО.

Інтереси національної безпеки України можуть бути реалізовані в межах поліцентричної євроатлантичної спільноти більшою мірою, аніж у випадку двосторонніх відносин з наддержавою. Тривалість двостороннього союзу зі США придатна для невеликих країн або держав, які добровільно чи в силу обставин обмежують свою міжнародну суб'єктність. У випадку України такий союз загрожував би міжнародно-політичною маргіналізацією України в Європі та втратою значної частини її зовнішньополітичної суб'єктності.