Найкращий намет

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, шо вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?

- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

- А я звідки знаю? - здвигнув плечима водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

- Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

- Знати нічого не знаю, - каже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

- Ну от… - чую за спиною чийсь голос. - Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь - хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

- Ти нащо, - питаю, - валізу на колінах тримаєш?

- Це не валіза, - він мені. - Це футляр для акордеона.

- А де акордеон?

- Та всередині ж.

- Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

- А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

- Не зна-аю… Я на акордеоні граю.

- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

- Нічого я не відламував би, - почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

- І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! - дядечко у майці водієві кричить.

- А мені що, - водій каже. - Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

- Привезли-таки! Я ж попереджав… А потім як закричить:

- Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

- Здрастуйте, орли! - каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

- Хіба так, - каже, - молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

- Здрастуйте! - вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

- Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

- Здра-астуйте! - криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

- Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

- Ага, пощастило! - позаду цей акордеоніст шепоче. - Навіть приймати дітей не хочуть.

- Та мовчи ти! - я йому. - Дай послухать.

- Табір наш, - продовжував Сергій Анатолійович, - тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

- Ну от, - знову заскиглив акордеоніст. - Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

- А ще пощастило тому, шо попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

- А це що, обов’язково - дзю-до? - запитав акордеоніст.

- Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

- …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.

- Слухай! Ти замовкнеш нарешті? - не стерпів Митько. - Навіщо тоді було сюди їхати?

- А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, - каже, - Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

- То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? - підступив до нього Митько.

- Та ні… - закліпав той очима.

- А з ним тобі погано? - тицьнув Митько пальцем у мене.

- Я не зна… До-обре…

- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

- Та я ж нічого… Я задоволений… - мовив несміливо Славусик і замовк.

- А тепер, - сказав Сергій Анатолійович. - я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. - До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

- Здрастуйте! - посміхнулась вожата.

- Здрастуйте!!! - заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

- Це що за дикунство? - сказала вона. - Хто вас учив так вітатися із старшими?

- Ну, я пішов, - бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. - А ви тут познайомтеся поки… - І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

- Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. - І він повів нас показувати табір.

Виявилося, шо старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, - так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, - дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями - на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім - я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, шо ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказати, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

- Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну - ви візьмете дошку, бібікну вдруге - опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ше дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

- Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу - акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

- Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

- Ти краще не чіпай, - остеріг я його. Але він не послухався.

- Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку - будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича - він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався - ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав;

- Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

- Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

- Мої діти!

Прибіг і шофер.

- Гнати, - кричить, - таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

- Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:

- От іменно! - каже. - От іменно!

- Зараз же їх назад у місто відвезете! - начальник табору докидає. - Поки вони все тут не потрощили.

- Щоб я їх до себе в машину посадив? - шофер йому. - Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

- І дзвонив же я у місто! - начальник табору бідкається. - Та на тобі - привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

- Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї - я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

- Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

- От вам і грузовик! - гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, шо ми так хутко впоралися.

- Оце молодці! - мовив він. - Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:

- Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

- А можна, - Митько питає, - ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

- Звичайно! Звичайно! - зрадів начальник табору. - Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

- Я ж казав: усюди має бути організація! - хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр… Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!