Найкращий намет

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

- Оце я розумію, - каже. - На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

- А ти збираєшся взяти участь?

- Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.

- Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

- Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

- Тоді звичайно. Але…

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

- Коли ви вже слухатись будете! - каже. - Всі вже їдять давно.

- А вудочки де брать? - ми в неї питаємо.

- Та у Сергія Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив - посмутнішав трохи:

- Вам що?

- Нам вудочки.

- Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:

- Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди.

- Ти про що це?

- Про вудочки. Ви вже взяли…

- І ти теж ловитимеш?

- А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

- Ой, держіть мене втрьох! - Митько сміється. - Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй - зразу вся риба догори животами спливе.

- От я скажу, які ви… - запхикав Славко й пішов геть. Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок - хоч акул лови.

- Довго ти її вибирав, таку? - питаю.

- Ні, - відповідає, - в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилася.

- Зрозуміло, - Митько докидає. - Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

- Ну чого ви до хлопця причепились? - тут Наталка підбігає. - Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.

- Звичайно, од заздрощів, - Митько їй. - Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

- Я, - каже, - тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви. Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:

- Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!

- Цікаво!

- Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь - і звідки я такий розумний?

- Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

- Слухай, - повторив Митько. - Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

- Ух ти! - кажу. - От молодець!

- А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.

- Це, - каже, - приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

- За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен - ми більше за всіх наловимо!

- Ти бач! - здивувався Митько. - Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

- Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумати?

- Ти ж чув…

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! - у воду. І якась тінь над річкою.

- Ну й ну! - дивуюсь. - Іще хтось приманку кидає.

- Бачу! - Митько у відповідь. - Ну й народ! Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрітися.

- І ці туди ж! - друг мій каже. - Сорому в людей немає. А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую - Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці - і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:

- І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

- Що ж то завтра буде, Митю? - я шепчу. - Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

- Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра по сніданку вишикуватись ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

- Ти навіщо акордеон тягнеш? - його питаю.

- А це тільки футляр!

- Він у футляр рибу складатиме, - Вітька сміється. - Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед - займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побилися.

- Це, - обоє кричать, - моє місце!

- Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, - хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

- На землі, - каже, - сидіти - застудитися можна. А на футлярі - ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

- Ач, як вам нетерпеливиться, - каже. - Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! - він подивився на годинник. - Почали!

- Ну, тримайсь! - поплював на гачок Митько і закинув вудку. - Тепер тільки встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

- Що ж це таке? - занепокоївся зрештою Митько. - Нічого не розумію!

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:

- Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:

- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

- Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, - порадив Митькові Сергій Анатолійович. - А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:

- Ну як, клює? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.

- Ех ти ж, розтелепа! - розсердився я. - Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:

- Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас - ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.

Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:

- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:

- Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.

- А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?

- А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.

- Що не встиг?

- Ну, здохнути…

- Знаєш що, Митю, - сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. - Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

- Ну?

- А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

- А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…

І тут Славко як закричить:

- Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось - лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.

- Оце здорово! - Вітька гукає, - Глядіть, як він його спіймав! Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.

- Це він, коли закидав, - Сергій Анатолійович пояснює,- риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець - Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили - поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону - переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк - кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:

- Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!