Найкращий намет

Несподівана пропозиція

Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр Миколайович оголошує:

- Четвертому загонові затриматися на п’ять хвилин. - І коли ми затримались, сказав: - Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувано. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно забуті, випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори дригом, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.

Здогадуючися, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.

У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо, хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але зрештою його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того - зміна за чотири дні кінчалася,

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей - закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.

- Геть міжтабірні перегородки! - рішуче почав він і підскочив на місці. - Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! - Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. - І тому, - Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, - наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий - проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:

- Отже, якщо ви згодні - скажіть, а не згодні - не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже - програли.

- Річка? Човни? - першою подала голос Ірина Василівна. - Та вони ж усі перетонуть! - І поглянула на начальника табору.

- Що ми, маленькі? - закричали ми. - Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович усміхнувся:

- Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.

- Я пропоную от що, - знову заговорив Микита. - Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки - її видно здалеку, - а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.

- Що ми зараз побачимо? - спитав Юрко, наш голова загону. - Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.

- От і добре, - кивнув Микита. - Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони - зеленого кольору, ваші - синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках - і по руках! - Він підсунув Юркові два аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.

- От і чудово! - зрадів Микита. - Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.

- Щось він мудрує, - сказав Митько. - Якось воно дуже швидко. Сюди - туди, ви тут - ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

- От завтра й подивитесь, - Ірина Василівна нам, - а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки…

- Ось, я ж казав! - Митько кричить. - Дивіться! Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

- Я ж казав, - Митько гарячкує. - Недаремно він свою угоду підписати спішив.

- Еге, - Юрко почухав потилицю. - У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут - вузенька смужка. І сховатися ніде.

- Так і їм же нема де! - Генка на це.

- А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося - одразу видно.

- О-о, то бита голова! - посупився Митько. - Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.

- Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, - сказав Юрко. - Справжній ліс за лугом починається, а попервах - оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

- Треба їх перехитрити! - запропонував Генка.

- Відкрив Америку! - Юрко йому. - А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки - кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.

- Ми вже зголодніли, - подав нарешті голос Генка. - Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

- Знаєте що, - запропонував надвечір Митько. - Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

- І я з вами, - спохопився Славко.

- А ти сьогодні грав на акордеоні? - запитав я.

- Ще ні, - зітхнув Славко.

- Ну, так не можна, не можна! - підхопив і Митько. - Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.

- Ану вас! - одмахнувся Славко.

- Отож! - докинув я, і ми втрьох гайнули з намету. Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо - за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

- Цікаво! - каже Генка. - Хто б це міг бути? Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.

- Це ти! - Митько кричить. - Шпигувати, значить?

- Я! Я! - єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

- То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!

- Приїздив-приїздив, - він нам так нахабно. - Умовами не заборонено. Е-е-е! - і язика показує.

- Бачили ви таке? - обурився Митько. - «Не заборонено!» Ач! «Ви, - каже, - окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо… Ану, стривай-стривай… Зараз, зараз… - стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

- Придумав? - з надією запитав я.

- Придумав, - полегшено зітхнув мій друг. - Після вечері все обговоримо.

- Завтра, - почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, - всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, шо ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

- Гм, по-моєму, теж, - тільки й мовив Юрко (а шо він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

- Але водночас, - продовжував Митько, - наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

- Гм, скидається на те, - погодився Юрко.

- Але ж треба ще й нападати, - вів далі мій друг, - і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

- Правильно! - кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

- Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?

- Я вважаю, - заговорив Вітька, - що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своему шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор - і назад. Це єдино правильне рішення.

- Це ще треба знайти їхній прапор, - озвалась Люська.

- А в цей час, - докинув і я, - їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

- Тоді, - Вітька каже, - едино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе - одразу хапай їх.

- Можна, - Наталка на це, - але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

- Правильно, - погодився Митько. - Оце і є єдино правильне рішення.

- А я хитрість придумав, - каже Генка.

- Ану-ну, - зацікавились ми.

- Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег - і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.

- Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? - запитав Юрко.

- Як тридцять три богатирі! - докинув Вітька. - Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються

- А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, - Генка знову, - і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

- А назад же як? - Митько питає. - Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

- А це кабани… ну, переселенці, - не здавався Генка.

- Ну й ідеї ж у тебе! - захихотів Вовка.

- А в тебе взагалі ніяких, - Генка йому. - Не хочете - як хочете.

- Тепер ось послухайте мене! - заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

- Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

- А-ах! - вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

- Проаналізувавши цей факт, - і вухом не повів Митько, - ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…

- Так ось чого вас у таборі не видно! - почувся ззаду голос Ірини Василівни. - Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.

- Ось що я пропоную, - повів далі Митько. - Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше, річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь - мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій - у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

- Ага, в копицю, - протягнув Генка. - А якщо вони її підпалять?

- Та ти що, здурів? - не втримався я. - Хто ж це буде палити?

- А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-мосму, на все здатний.

- Ну тоді я залізу, - запропонував я.

- Та хай уже я, - погодився Генка. - Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. - Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.

- Ну от і все, - закінчив Митько. - Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде - не знаю.

- Здається, непогано придумано, - відповів за всіх Юрко. - Навіть здорово!

- Ти кажеш, ваш намет, - схопилася Наталка. - А як же Славко?

- Це вже занадто, - Митько зітхнув. - Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, - засміявся, - хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють - от ми з них погони і позриваємо.

- Ги-ги, - засміявсь я.

- І зовсім не смішно, - Наталка підскочила. - Ви обоє думаєте… думаєте… Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

- Славко?

- Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! - повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.

- О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз, - це вона вже до Митька, - ти йому просто заздриш.

- Я-а?

- Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

- Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, - вже не на жарт розсердився Митько.

- А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, - кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

- А ти чого стоїш? - вигукнув Митько. - Біжи доганяй!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

- Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, - крикнув раптом Генка. - Молоток, Славко! - і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.

- Та чого там…

- А й справді, хлопці, - мовила Ірина Василівна. - Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

- Гаразд, - охолов Митько. - Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.

- От і добре, - зраділа вожата. - А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.

- Нас о четвертій розбудіть, - попросив Митько, і наш загін розійшовся.

- Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, - шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», - хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, риболовля… І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім…» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.