Не дратуйте ґрифонів

Розділ 1

У десятий день місяця таргеліона[1] передостаннього літа 82 олімпіади,[2] коли сонце ще й не вставало з-за Лиману й над тихим плесом квилила перша чайка, з Наріжної вежі бевкнуло в щит. Чайка злякано зойкнула й піднялась угору, а мідному дзвонові негайно відповів інший дзвін — з вежі коло пристані. Між визубнями бійниць вишилилася скуйовджена голова без шолома й неспокійно роззирнулась на всі боки. Далеко низом Лиману вимальовувалася невиразна червонувата пляма. Тиха вода біля неї брижилась, обабіч мирно здіймалися й опускались три ряди весел, і з кожним помахом їх ставало видніше й видніше. Незабаром за першою плямою виринула друга, потім — третя й четверта. До Ольбії наближалася низка суден, і вартовий хрипким спросоння голосом відповів тому, що подав сигнал з Наріжної вежі:

— Бачу-у!.. Пильнуй-й-й!..

Той помахав довгим списом і заходився вдивлятись у далечінь.

За чверть години валку кораблів було вже видно зовсім добре, а коли сплинуло ще стільки часу, до білокам'яних стін Ольбії наблизились чотири бойових трієри. Прокинувся легенький світанковий нот-низорик і напнув вітрила суден. Три задніх кораблі, маленькі, низькобортні й просмолені, не справили б на ольбіополітів особливого враження, але перший викликав підсвідоме занепокоєння. Й не своїми розмірами — таких трієр тут бачено й перебачено, вони мали по три ряди довгих весел і при потребі могли взяти на борт вісімдесят або й сто воїв, — а своїм кольором. І високі борти, й щогла, й весла, й корма, усі палубні надбудови, й навіть величезне полотнище вітрила були пофарбовані яскравим суриком.

Порівнявшись із Наріжною вежею, червона трієра висушила весла й тепер ішла проти слабкої течії Лиману на самому вітрилі.

— Що за дивина?

Це буркнув десятник сторожі, якого викликали вартові.

— Персіяни?

— Певно…

Але в сю мить над плавнями за Лиманом зійшло сонце, й усі побачили на червоному полотні вітрила змієволосу Ґорґону — знак Афіни Паллади.

— А-а!..

Й знову трієра викликала загальне здивування, й не тому, що виявилась афінською, а що була згори до низу вся червона. Казали, буцім у давнину лиш «Арго» Ясона мав у сурик пофарбовані борти, але те все діялося хтозна й коли, та й не відомо, чи взагалі діялось, а тут яскраво-червона трієра підпливала до широкої брами й вимагала пропустити її в бухту пристані.

— Ланцюг? — запитав у десятника воїн, що стояв найближче до сходинок.

Але старшина не поспішав оддавати наказу, щоб опустили важезний бронзовий ланцюг, який замикав ухід до міста з боку Лиману.

— Ніктепарха![3] — сказав він. І воїн залопотів сандаліями вниз.

Незабаром на вежу прибіг схвильований ніктепарх і наказав негайно спускати ланцюг. Десь там глибоко в нутрощах брами зарипіли котки й шестерні, й важкий зеленавий ланцюг почав спроквола опускатись у воду. В сей час червона трієра, піднявши всі свої сто сімдесят четверо весел у повітря, підпливла до стін і засковзала між високими вежами брами до міської пристані. Решта суден на нижніх веслах правувала вслід за червоним кораблем.

Уже на причалах, коли матроси скинули товсті линви й два пристайних роби старанно прикрутили їх до колод приколу, з корабля звісили ребристу дошку, і вниз неквапом зійшов молодий чорнобородий чоловік у такому ж суриковому гіматії, як і вітрило корабля.

— Хто волею безсмертних є нашим гостем? — спитав у нього ніктепарх, відповівши на вітання прибулого помахом руки.

Молодий чорнявець відповів різким, але добре поставленим голосом:

— Протаґор з Абдери. Афінський громадянин і новий елленотамій.[4]

Ім'я гостя ні про що не свідчило, але оте довге слово «елленотамій» справило на ніктепарха неабияке враження, він високо підніс руку вгору й гучніше, ніж завжди, вимовив:

— Хайре,[5] елленотамію! Я негайно скажу про тебе архонтові-басилею.

— Басилеєві? — перепитав Протаґор. — Ліпше, мабуть, епонімові.

— Добре, кіріє.[6]

Доки посланий ніктепархом воїн бігав повідомляти архонта-епоніма про червоний корабель і високого гостя, всі судна стали коло зручних ольбійських причалів. На берег повиходили важко озброєні великими круглими щитами та списами, кожен з коротким мечем при боці, афінські гопліти в святкових, за коліна, хламидах із голубої вовняної тиснини, схоплених на правому плечі великою бронзовою пряжкою в вигляді голови Горгони. Їх було сотні півтори, й між ними вешталися десятники в зелених хламидах. Деякі гопліти попідіймали гривасті шоломи на чоло, інші тримали їх у руках. 3-од міста надходили ольбіополіти в білих, рудих та барвистих гіматіях, по низькому подолі та вгорі оторочених яскравою мережкою. Лунали вітальні вигуки, двоє ранніх пекарів пропонували гостям гарячі пиріжки, солодкі чи з рибою, й гопліти підходили й тут таки починали жувати, віддавши за штуку по срібному оболу.

Та незабаром на білих широких сходах, що вели з верхнього міста вниз до пристані, з'явився гурт чоловіків. Попереду, спираючись на патерицю, виступав поважний сивань у дорогому білому гіматії. Патериця в нього була блискуча й оздоблена вузькою срібною спіраллю. Всі голови заоберталися в той бік, і хтось вигукнув:

— Архонт-епонім Іфікрат!

Шістдесятип'ятирічний архонт зупинився кроків за чотири від молодого чоловіка в яскраво-червоному гіматії й підніс руку:

— Хайре, елленотамію!

— Хайре! — відповів Протаґор.

— Як плавалося в нашому Понті?[7] Чи прихильні були кумири до наших друзів-афінян?

— Мій друг мандрівник і лоґоґраф[8] Геродот з Галікарнаса нарік сьогодні Понт Евксінським,[9] — сказав Протаґор і кивнув на кремезного чолов'ягу в рудому грубому гіматії. Той, кого назвали Геродотом, ступив крок уперед і підтвердив:

— Евксінським назвав це море ще Гекатей. Але я зроду не бачив такого чудового моря, архонте. Щасливі мусять бути люди, як живуть на його берегах! І ваше місто хвалить кумирів за се.[10]

— Море наше гостинне для друзів, — навернув на стару думку архонт-епонім, і всі зрозуміли, на що натякає він. Ті, що прийшли з ним, поважно закивали бородами, а Протаґор ледь помітно всміхнувся й зручніше закинув край гіматія за ліве плече.

— Привіт тобі від стратеґа нашого Перікла, — мовив він. — І вам усім привіт, шановні бористеніти.[11] Від Перікла й від Фукідіда.

— Вони й досі змагаються між собою? — спитав архонт-епонім.

Протаґор відповів:

— У тім і демократія.

І знову поправив гіматій на лівому плечі, мовби підкреслюючи, що про такі речі не слід говорити отут, на пристані, де так багато люду.

Архонт-епонім зрозумів натяк і схилив срібноковану патерицю в бік міста. Протаґор з п'ятьма своїми пішов услід. Архонт-епонім, лунко стукаючи патерицею по брукованому березі пристані, повів усіх широкими сходами до Верхнього міста. Приступкам, здавалося, не буде кінця, й старі архонти, стратеґи й судді, що прийшли вітати афінського урядовця, раз по раз відпочивали, дивлячись назад, униз. Тепер під ними, здіймаючись одна над одною, тулилися терасами хати й теремниці, й часто дах однієї оселі правив за дворик для іншої, розташованої над нею.

Тоді сходи кінчились, але вулиця йшла й ішла вгору, вимощена голяками та череп'ям. Нарешті архонт-епонім вивів усіх на ширший брук і звернув управуруч. З обох боків тепер тяглись оточені мурами оселі з брамами та хвіртками. Туди й сюди їхали вози й двоколи, запряжені кіньми та волами, й доводилося притискатись до чужих мурів, аби дати їм дорогу. Кроків за двісті попереду, за великим перехрестям здіймалась урочиста колонада, але місто вже прокинулося, й іти доводилось у тисняві. Нарешті проминули перехрестя й ступили на білі плити колонади. По той бік починалась аґора, священна площа Ольбії, де збиралося й торжище. Тут творилося щось невірогідне: галасували безарювальники, мукала й іржала худоба, та попереду всіх ішов роб-крикун і закликав селян та ольбіополітів:

— Дайте дорогу… Дорогу афінським булевтам! Дорогу!..

Греки, й скіфи, й калліпіди, й алазони, й тракійці, й перси, й фінікіяни, які зібралися на аґорі, неохоче поступались крикунові, займаючись своїми справами. На протилежному кінці майдану височіли стрункі колони з фронтонами храмів Зевса Вседержателя, Зевса Фратрія, Афіни, Аполлона та інших великих і менших кумирів. Перед кожним храмом стояли кам'яні вівтарі й триноги для треб і узливань, й архонт-епонім спинився біля Зевсового, який мав форму покладеного на землю важкого хреста. Йому подали дві амфори: одну, з вином, він простяг афінському гостеві, другу лишив собі. З прибудови за храмом двоє робів привели офірованого бичка, й усі налаштувалися принести жертву Зевсові та хлюпнути оливи й вина покровителям Ольбії, й Афін, і всім іншим кумирам, яким належало робити се в такий час і які заступалися за еллінів.

По обіді, коли скінчились усі демосійні учти та врочисті прийоми, архонт-епонім повів афінця до себе.

— Поки тобі влаштують достойне твого сану житло, будеш моїм гостем, Протаґоре.

Він мешкав у великому будинку неподалік аґори, до якого з Борейського дромосу[12] вела вузенька брукована вуличка. Дворище було з усіх боків оточене мурами. З вулички всередину вела брама з чотирьох колон, критих двосхилим фронтоном. З маленького віконця виглянула стрижена сива голова приворітного роба, й архонт мовчки зиркнув на нього. Роб вибіг з комірчини й подався в двір попередити про гостя. Господар із Протаґором затрималися в брамі, бо не личить сторонній людині, чужому чоловікові, отако ґвалтом уходити до чиєїсь хати: на подвір'ї можуть бути жінки, і їм треба дати час поховатись у ґінекеї.[13]

Та роб незабаром повернувся й мовчки схилив голову перед господарем. На подвір'ї не чути стало жодного голосу.

— Будь гостем, — повторив архонт-епонім, і вони ввійшли на подвір'я, мощене великими й не дуже рівними вапняковими плитами. Правильний видовжений чотирикутник двору був з усіх боків оточений колонадою й навісами — перістилем. Попід сим перістилем блимали маленькі віконця, й кілька дверей вело в світлиці, та кліті, та комірчини. Головні двері були навпроти брами, й перед ними височів кам'яний жертовник Зевсові Геркійському, покровителеві домашнього вогнища.

— Узлиймо, Протаґоре, — сказав архонт-епонім, і роб, який уже стояв напоготові, подав амфору господареві.

Обоє линули потроху оливи в круглий виямок, де горів широкий гніт, віддавши мовчазну шану доброму Зевсові-огнищанину, й архонт повів гостя стрімкими сходами просто на галерею другого поверху. Полудневе сонце вже сховалося за причілком, тут гуляв легенький вітерець, і старий припросив чорнобородого афінця:

— Приляжмо, Протаґоре. Зараз роб нам чогось принесе.

Протаґор не встиг і спертися ліктем на м'яку подушку, як з'явився роб із мідним лутерієм, помив гостеві й господареві ноги. Гість не без задоволення випростався на лівий лікоть. І коли інший роб, у чистій білій хламиді через одне плече, приніс по хітрі міттлотосу та м'якого пшенишного хліба, він заходився без зайвих умовлянь їсти з дитинства звичну й улюблену страву, що смачно пахла перетертим сиром, часником та медом. І коли перший голод було вгамовано, Протаґор одсунув хітру на край столичка й облизав повбирані в міттлотос пальці.

Архонт-епонім, що лише для гостинности вмочав шкуринку в страву, посміхнувсь. Афінський урядовець, певно, й не підозрював, як то не виховано — обсмоктувати собі пучки. Так він довгим поглядом подивився на господаря, й старий споважнів. Щось мав на думці афінянин, се видно було з самого ранку, але що? Й коли гість нарешті обізвався, архонта здивували його слова:

— Як ся має… Аріапіт?

— Аріапіт?..

— Басилевс, — уточнив Протаґор, бо розгубленість архонта втішила його. — Ніяких вістей немає?

— Вістей? Од Аріапіта? Які ж вісті? Вісті добрі. Басилевс Скіфії в доброму здоров'ї. Оце привів собі нову жону. Може, з рік тому, може, більше.

— Хто ж є жона його?

— Донька Рудана.

— Скіфа?

— Рудан — сановитий скіф, Протаґоре.

Й нове запитання ще дужче здивувало архонта-епоніма:

— А що чути від… Спарґапіта?

— Басилевса аґафірсів?

Протаґор усміхнувся. Він не знав, ще не вирішив, чи говорити ольбійському архонтові все відверто, чи ні, тому простяг руку до смаженої стерлядини на столику біля ложа. Риба так смачно пахла й так незбагненно швидко танула в роті, аж Протаґор підсунув горнятко ближче. В афінського посланця була дуже складна місія. Коли вирушав на тому тижні сюди, всесильний стратеґ Фукідід наказав йому діяти рішуче. Його ж супротивник, стратеґ Перікл, радив діяти обережно й при нагоді навіть розладнати те, що так старанно готував і підстроював Фукідід. І хоч Перікл був Протаґорові другом і щирим приятелем, але Фукідідова сміливість у сьому випадку брала гору над почуттями та обов'язками дружби. Протаґор сказав архонтові, коли роб-частувальник приніс розведеного водою вина й мовчки вийшов за ширму:

— Привіт тобі від Фукідіда.

— Я чув се зранку, елленотамію. Може, він хоче зменшити нашу частку форосу?

— Ні, Ольбія повинна відвезти в афіни своїх двадцять п'ять талантів[14] срібла.

— Не знаю, як подивляться стратеґи. Та й дикастерії. Й демос…

— Ольбійський демос на боці Афін.

— То так, але ж двадесять і п'ять талантів…

— Ольбія дала їх торік повністю.

— Тепер дехто говорить, що ми вже не союзники, а підданці Афін.

— А то тобі не до смаку, архонте? — весело зареготав афінянин. Та старий не відповів, і Протаґор поквапився його заспокоїти: — Ні, Ольбія — союзниця Афінам. Ще трошки, архонте, ось тільки доб'ємо Персію…

— Знову війна?

— Збираємось. А для великого навтікону[15] потрібне срібло. Та мова не про се. Я приїхав сюди не тільки по ваші таланти, а й…

Архонт нашорошивсь, аж піднявся на лікті й роззявив беззубого старечого рота. Протаґор же не квапився. Фукідід наказав діяти рішуче, але розумно, й сього наказу треба було дотримати. Як зрадіє стратеґ, коли червона трієра повернеться до Афін і Протаґор зможе сказати йому: «Фукідіде, все зроблено, як ти й хотів, Афіни — наймогутніше в світі місто, й усі міста вклоняються йому!» Певно, радітиме й Перікл, і Аспасія, й усе їхнє коло, хоч Перікл і застерігав не робити сього кроку.

— Фукідід наказав покладатися на тебе, архонте. Він вірить тобі.

Серце в старого зайшлося, й він потер долонею кощаві груди з лівого боку. Така любов усемогутнього афінського стратеґа могла означати що завгодно й коштувати надто дорого.

— Перекажи Фукідідові, елленотамію, що Ольбія до кінця виконає свій обов'язок союзної держави, — спонукав себе архонт-епонім.

Протаґор і не сумнівавсь отримати подібну відповідь. Ще жодний поліс не наважувався підвести голову супроти Афін і їхнього Морського союзу.

— Афінам потрібне не тільки срібло й золото, архонте.

Се вже було щось нове, й архонт пильно подивився на молодого співрозмовника:

— А що їм треба ще?

— Що треба? — перепитав Протаґор, але не відповів. — Що треба? Скільки людей живе в Щасливому місті?

— Тисяч десять.

— А в Афінах і в усій Аттіці — близько двохсот п'ятдесяти тисяч. Розумієш?

Архонт-епонім тепер добре розумів, але ж оті звіряння про царів Скіфії й Аґафірсії ніяк не в'язались купи. Й раптом старий злякався:

— Що надумався Фукідід?

— Заспокойсь, архонте. Фукідід нічого своїми руками робити не збирається.

— А чиїми? Нашими? Нехай афінський стратеґ не забуває, що ми ходимо по вогні, й живемо на вогні… На вулкані. Й кожного ранку, прокидаючись, дякуємо кумирам еллінським, що не наслали на нас лиха й не роздратували ґрифонів.

— Заспокойсь, архонте, — знову сказав Протаґор. — Фукідід знає, що робить. І він не дурний лізти босими ногами в той вогонь. Що грекам треба, те зроблять інші.

— Хто ж?

— А самі ґрифони.

— Скі-іфи?..

Архонт пришелепувато реготнув, Протаґорів жарт видався йому справжнісіньким жартом, але тільки в першу мить, по тому старий сановник злякався й знову роззявив беззубого рота. Се вже насмішило Протаґора, й він і собі засміявся, вривчасто й лиховісно.

— Що там в Афінах надумали, елленотамію? Чого від нас домагається Фукідід?

Й оскільки афінський нарочитий сол не відповідав на його запитання, він почав перелічувати на пальцях усі свої беззастережні докази:

— Ви, афінці, хочете пересваритись із цілим світом. Чотири літа тому перси розтрощили весь ваш флот, попалили всі трієри, які ви мали за найкращі в усьому теплому морі. Де вони? Немає! Й наших п'ять суден пішло на дно коло гирла Нілу.

— Зараз наш навтікон іще більший. Ми тепер…

Але старий архонт-епонім не слухав Протаґора й, сівши на ложу, перелічував далі:

— Ще не знати, кому дасть попутнього вітру Посейдон і на чий бік схилиться войовничий кумир Арей.

— Усе то — кумири еллінські, й вони допомагатимуть еллінам.

— Се правда, що еллінські, але вони часто гніваються на нас.

— Афінський синодом дозволив Кімонові повернутися з вигнання. Тепер наш навтікон матиме найліпшого друнгарія.[16]

— Кімон такий самий смертний, як і ми з тобою, Протаґоре. Після Єгипту ви й скарбницю союзну забрали з острова Делоса.

— Забрали, аби бути певнішими.

— Поки вона була на острові, поти існував Делоський морський союз…

Се вже скидалося на поважний натяк, обоє сиділи й дивились один на одного.

— Афіни були гегемоном у всій Перській війні. Вже сорок літ…

— Се вірно, елленотамію, сорок літ Афіни стоять попереду.

Сими словами архонт хотів загладити необачно вибовкане допіру, але його немовби штрикало попід ребра, й він урешті не втримався й сказав усе, про що думав і що вони обидва дуже добре знали:

— По тому, як союзну скарбницю було перенесено з нічийного острова Делоса в Афіни, афінні розпоряджаються нею, як хочуть. Ми стали тепер вашими підданцями.

Він чекав од афінянина вибуху, та Протаґор тихо лежав, спершись на лікоть, і дивився понад ширмою в двір. Там мовчки сновигали із світлиць у кліті й із клітей знову в світлиці молоді й старші роби в коротких небілених хітонах. Між ними вирізнявся довгий жовтий хітон із червоною мережкою подолу. То мала бути архонтова жона. Протаґор сказав:

— Я сам родом з Абдери.

— З Абдери? — господар здивувався, хоча гість казав це ще на пристані. — То ти не афінянин?

— Афінянин уже. Синодом надав мені афінське громадянство.

— Такому ще молодому? Скільки ж тобі?

— Тридесять.

Архонт повторив:

— Тридесять…

Нещодавно майнула чутка, нібито Перікл протяг через екклесію псефісму, за якою афінцем уважався лише той, хто мав і батька, й матір афінців. Але архонт не знав, що Фукідід із Періклом квапливо порозпихали по далеких колоніях своїх друзів, яким псефісма загрожувала вигнанням. Думки блукали десь далеко звідси. Його вразило те, що Протаґор, хоч і сам не афінець, але так палко переймається справами Афін. Та згодом страх знову заполонив архонта, й він уперто мовив:

— Афіни дбають лише за себе.

А Протаґор думав про інше. Коли він залишав Афіни, Фукідід наказував квапитись. Ота справа, про яку вони говорили перед від'їздом, повинна була розв’язатися вже бодай тиждень тому. Але гонець від царя аґафірсів і досі не з'являвся й ніхто не міг сказати, як усе розв'яжеться й що дасть Протаґорове сольство. Казати всього він архонтові не хотів і не мав права, та й лежати отак за ритоном вина теж не випадало…

Гонець, якого Протаґор так нетерпляче виглядав, прибув аж через декаду. Й перший, кого він здибав у вировиську великого поліса, був мандрівник і лоґоґраф Геродот, син Ліка з Галікарнаса.

Геродот був гостем іншого ольбійського сановника — архонта-басилея, який наглядав у полісі за релігійними відправами. Але ся суто мирна посада не заважала йому зажити серед співгромадян слави найвойовничішого урядовця. За обідом та вечерею він розмовляв з Геродотом про те саме, що й архонт-епонім із Протаґором, але завдання в них були цілком протилежні. Геродот гнув лінію Перікла, архонтові-басилею ж вона здавалася половинчастою й недостойною справжнього елліна. Геродот боявсь ображати привітного діда, але й погоджуватися з ним не хотів, тому раз по раз навертав розмову до своїх подорожей і до тих народів та племен, які мав можливість бачити.

— На східному березі Понта під горами Кавказькими живуть колхи, що про них сказано в наших піснях, — казав Геродот після ситного симпозію, сьорбаючи розведене вино з чорного череп'яного скіфоса.

— Я відаю про се, — відповів йому господар.

— А чи відаєш ти, що сі колхи — родичі єгиптянам?

— Єгиптянам? Не чув.

— Сі колхи теж смагляві й кучеряві.

— Того ще мало.

— Але ж вони чинять над собою обряд обрізання, як і єгиптяни.

— Хіба?

— Авжеж. І полотно так само тчуть. Обрізання ж знають лише єгиптяни й фінікійці.

— А сіріяни?

— Сіріяни теж, але віднедавна. Вони перейняли сей обряд у єгиптян. А колхи те роблять споконвіку, ще, може, від царівни Медеї та нашого Ясона, який украв у них золоте руно.

Басилей слухав неуважно, його мало обходили звичаї народів, що жили бозна-де, й він тільки перепитав:

— Од Ясона? Давно…

— Ще й мова в них однакова: що в єгиптян, що в колхів.

Архонт-басилей зробив з того свій висновок, який на перший погляд зовсім не в'язався розмови:

— Елліни повинні мати свої колонії по всім узбережжі Понту.

Геродот нерозуміюче глянув на старого, й той пояснив:

— Коли ж елліни чотири літа тому не змогли захопити Нілову дельту в єгиптян, то мусять забрати землю в їхніх, як ти кажеш, родичів-колхів. Через гори Кавказькі персам не легко буде воювати з нами.

— Ксеркс — могутній цар.

— Ти сам народивсь у Галікарнасі? — Геродот кивнув. — То ми з тобою майже земляки. Ольбіополіти перед стома літами прийшли сюди з Мілета.

— Відаю, архонте.

— Відаєш, але мілетці ніколи не були такими боягузами, як ви, каріяни.

Се вже скидалось на образу, й Геродот не знав, що йому відповісти.

— Тепер що Галікарнас, що Мілет — усі визнають зверхність перського царя Ксеркса.

Розмова зайшла в глухий кут і вони, вже добре підпивши, не тямили, як з нього вибратися, щоб не порушити й законів гостинності, але й не поступитися власними поглядами. Геродот вирішив розповісти архонтові про те, що він бачив у найбільшому місті світу — Вавілоні, та в сю мить увійшов роб-воротар і звернувся до Геродота:

— Кіріє, тебе питає якийсь варвар…

— Мене?

— Тебе, кіріє. Він назвався Спарадоком, фракійським воїном.

Геродот блимнув на господаря, але той теж нічого не міг пояснити. Роб вів далі:

— Він каже, ніби приніс дуже важливу новину й хоче бачити тебе… Будь-кого з Афін, — уточнив роб.

Геродотові раптом стало задушно. Схопившись із ложа, він одтрутив роба й швидким кроком подався вздовж галереї до сходин.

Той, кого назвали Спарадоком, сидів біля хвіртки просто на плитах. Він мав украй стомлений вигляд, наче людина, яка кілька день не спала, ноги, обличчя й усе тіло в нього були вкриті сірою степовою пилюкою, й лише вічі блищали, мов у лихоманці.

— Се ти той варвар, що питав Геродота?

— Я не питай ніякий Геродот, — ламаною грецькою мовою відповів прибулець. — Я маю щось передавай афінському начальникові. Ти — афінянин?

Геродот кивнув.

— Тоді на!

Й подав йому маленького шкіряного гаманця.

— Що в ньому? — Геродот тремтячими пальцями розсупонив очкурець, і на долоню йому випав дебелий золотий перстень у вигляді смугастої гадюки. — Чий се перстень?

— Його давай мені цар аґафірсів Витислав, на якого ви, греки, речете Спарґапіт.

Сумнівів уже не було, Геродот повільно вкинув золотий перстень назад до гамана й засупонив. Той самий умовний знак, якого Протаґор чекав із нетерпінням уже декаду й про який говорив Геродотові Перікл, виряджаючи в далеку путь до земель скіфських.

Геродот лишив прибулого, який так і не встав з прохолодної бруківки, й кволо пошкрьобав сандаліями наґору, де лишався господар дому. Сказавши кілька незначущих слів на виправдання, Геродот пішов шукати Протаґора.

Мало статися щось незвичайне, й знак тому — важкий перстень у вигляді смугастої гадюки.

Коли Геродот, здибавши Протаґора на аґорі, дав йому калитку з перснем, молодий афінянин раптом зблід і безпорадно заозирався.

— Де він? — нарешті спитав Протаґор.

— Варвар?.. Я лишив його в домі архонта-басилея.

— Ходім до нього.

Цілу дорогу вони не сказали собі й слова, й Геродотові було аж трохи шкода свого молодшого товариша, та вже коло басилейової хвіртки крок Протаґора набув колишньої твердости, й він узяв Геродота за плечі:

— Поговоримо з ним разом.

Але Геродот лишився на місці.

— Я не хочу бути причетним до сього, — сказав він, обернувся й потяг ноги туди, де крізь широко розчинену браму Західного пілону видніли надгробки некрополя. Коли ж поглянув по десяти кроках назад, Протаґора вже не було на вулиці.