Не дратуйте ґрифонів

Розділ 18

Тисяча сіверського князя Любиці Пугачича, що покинула Соболя, знайшла Осмогруда дуже швидко. Він, власне, лишався в тому самому таборі, й дорогу вказував старший Любичич, Стоїл. Свого молодшого сина Милана рудовусий князь лишив з десятком комонців у рідких перелісках неподалік Ольбії, на правому березі Лиману. Княжич мав стежити за тим, що відбуватиметься в Ольбії після відходу раті й що чинитиме Великий князь Соболь.

Осмогрудова рать частково пасла коней та споживну худобу, частково стерегла свій табір, а решта, розподілившись навпіл, гарцювала в недалекому вибалку, й Любиця зрозумів, що старі досвідчені вої навчають ратитися молодих комонників. У сьому маленькому таборі без діла ніхто не сидів, і се дуже втішило рудовусого князя. Роз'їзди верхівців зустріли Любичину рать за десять гін[62] від осередку й, викликавши до себе перемовців та зрозумівши, хто йде й задля чого, привели гостей аж до полотки Осмогруда.

Молодий князь був схвильований з'явою Любичиних косаків, але намагався се приховати від северина.

— Пощо-с прийшов, Любице? — спитав він, не дивлячись на рудовусого князя, його старшого сина Стоїла та двох боляр.

Любиця відповів, торкнувшись пальцями витолоченої трави:

— Чолом прийшли смо бити тобі, Осмогруде!

Осмогрудові тьохнуло в серці. Так споконвіку вітали тільки найстаршого володаря, й хоч Любиця не назвав його Великим князем, а звернувся на ймення, та Осмогруд зрозумів і настрій Любиці, й подуми його, й настовбурчився, вирішивши не розкисати й не погоджуватись ні з чим, до чого підбиватиме його старий володар Сіверської україни. Колись Любиця мав звичку дуже пишатися перед Осмогрудовим вітцем Велеславом і своїм давнім родом Пугачичів, і могуттю Севери, й отець недолюблював його, Опіїного стрия. Тепер Осмогруд намагався збагнути, чого прагне Любиця.

— Я відаю все, що ти лаштуєшся мені сказати, — так само похмуро мовив син Велеславів. — Розводите смуту й котору межи князями та болярами, а від сього тилько радість ворогам україн. Пощо прийшов-с удруге, княже? Все, що маєш казати, мені вже повідав твій син. Чого знову хочеш для себе?

І Любицю образили такі підозри, він аж займався знітом:

— Неправедні річі твої, Осмогруде-княже! Не тилько про себе дбаю, а й про сіверян, і про твоє плем'я древлянське, що дає нам тепер Великих князів, і про Руську вкраїну, й про туричів-солян, і про саків-бродників, про всю сколотську вкраїну нашу. Неправедно речеш, княже! Коли б я-м не привів осюди сю тисячу, — Любиця, не дивлячись, махнув рукою позад себе, де розсідлувала коней його рать, — то лише невблаганна Доля відає, що б сталося.

— А що? — Голос Осмогруда вже не був такий ущипливий, як допіру. За сі дні, відколи в нього побував Стоїл Любичич, він багато передумав, душа йому млоїлась у напуванні якогось великого неминучого лиха, й хоч він і намагавсь одігнати від себе ті думки, але так досі й не прийшов до жодного висновку. — Покладімося, княже, на Соварога та всіх наших кумирів.

Таке можна було сказати, аби не казати нічого, й Любиця Пугачич не міг такого знести.

— Кумири самі нічого не чинять, Осмогруде! — сердито сказав він. — Я-м старіший од тебе втричі й добре-м се затямив. Кумири вказують лише путь, а все чинять люди. Коли би-м я не привів сюди рать свою, вона самочинно подалася б до стану. А тоді…

Осмогруд знову хотів закликати на поміч і древлянського Соварога, й сіверського Бога, й Юра, та се знову була б утеча, й Любиця попередив його, закінчивши свою думку:

— А тоді вже б ніякі кумири не порятували ні твого брата, ні тебе, ні нас усіх.

Осмогруд кволо посміхнувся:

— То ти й за брата мого дбаєш?

— За всі україни наші дбаю, княже! — в розпачі від його небажання вилізти зі своєї равликової черепашки вигукнув Любиця Пугачич і натяг шапку, бо досі розмовляв з Осмогрудом простоволосий, наче перед Великим князем. — Та не думай, що лише сам ти вмієш дбати про всіх, яко твій отець Велеслав Боримислович. Я-м також не з вулиці взятий. Мій отець Лют Пугачич разом з своїм дідом Боримислом Дарія розтрощили.

Й він пішов, а його сини Стоїл та боляри Дорогомир і Людота ніяково подалися назирці.

А ввечері обидві раті — Любичина й Осмогрудова — зійшлися докупи й не розходились, і то тут, то там побіля вогнищ лунали притамовані голоси, й уранці сам Осмогруд увійшов до полотки Любиці й похмуро заявив:

— Твої можі намовляють моїх, княже…

Рудовусий северин хотів був сказати, що він до того непричетний, але син Великого князя Велеслава докинув:

— Я не вірю в усе те, про що ви тут… Але мушу звидітися з братом своїм. — Тоді докинув: — 3 Великим князем. — І раптом очі його зайнялися похмурим вогнем: — Але відай собі, княже, коли все то є лжа, волфи вкажуть чорну смерть тому, хто ту лжу сіє!

Й вийшов, сердитий і нестримний, нагадавши Любиці покійного Велеслава.

Полки з веселим гамором знялися й рушили на полудень понад усхідним берегом Інгула. Попереду йшли череди худоби, далі тяглися, кожен сам по собі, обози волячих двоколів і чотириколів з доброю сторожею, а по них ішли вої двома вервечками — Осмогрудові й Любичині.

Осмогруд усю дорогу їхав мовчки, коли ж і перекидався двома словами, то лише з веліїм болярином Дорогомиром про місце нічного стану чи про ще щось таке. Любиця теж не намагався вступити з Осмогрудом у перемови. Тоді вони наговорили один одному чимало прикростей, які не личить дарувати, але попереду була Ольбія, й вона мала вирішити, хто з них правий, а хто кривий.

До торжища підійшли пізнього вечора, по заході сонця, з боку Полунічних воріт, і розташувались одразу ж за некрополем: Любиця в своєму старому стані, Осмогруд же — на півгін лівіше, над невеликим вибалком. Любичин табір був оточений докруж ровом у півтора списи завширшки та добрим насипом ізсередини рову. Князь Осмогруд же тільки скотив докупи вози й позчіплював їх, і досі не вірячи в підступи лякливих і покірних гречинів, а ще менше — в братів гріх.

Коли по третій нічній сторожі розвиднилось, Осмогруда неприємно вразило, що Полунічні ворота торжища так і лишаються зачинені, а на стінах рябіє від синіх, зелених та чорних корзен, стирчать списи й мають на вітрі гривасті грецькі шоломи. Він послав десятника до Західних воріт, але й там і вежі, й мур були зайняті ольбійцями.

Збентежений Осмогруд пішов знову до Любиці, й сіверський князь, і досі тамуючи образу, похмуро сказав:

— Греки зачинились.

Осмогруд і сам усе бачив, хоч і не міг зрозуміти, чого брами на засувах. Та Любиця глухим голосом додав:

— А мого малого ніде нема, й ніхто не може й досі знайти його.

Він казав про молодшого сина Милана, якого лишав тут разом із десятком воїв у засідці, й се, певно, зараз найдужче непокоїло Любицю. Осмогруд уперше глянув йому в вічі, але мовив про інше:

— Пошли когось кликнути брата мого… Великого князя.

Любиця вийшов з полотки й наказав крикунові йти до брами торжища. Та крикун повернувся дуже швидко й повідомив:

— Речуть греки, що не є в городі.

— А де ж є? — гримнув Осмогруд. Крикун повторив те саме:

— Речуть, не є там…

Осмогруд сів на коня й погнав до свого стану, захищеного возами. Перший, хто трапився йому на вічі, був Слободан, і князь повелів йому:

— Жени до їхнього торжища й речи: князь Осмогруд, син Велеславів, має хіть ізвидітися із своїм братом старійшим Соболем, Великим князем.

Слободан, який мав при собі лише меч, оперезався ще й тулою з луком та стрілами й незабаром кумедно загупав у своєму сідлі, повпихавши носики черевій у ремінні петлі. Та по якомусь часі й він повернувсь із тією самою звісткою:

— Не є там брат твій, княже!

Осмогруд, піднявши по собі зо три десятки можів та боляр, погнав сам до Полунічної брами, тоді, напинивши коня, роздумав, понад водоймищем під стіною звернув на полудень і став біля іншої брами, Західної.

— Кричи, — наказав він Слободанові. Отрок, набравши духу, заґорлав по-грецькому:

— Молодший син Велеславів, якого ви звете Аріантом, Осмогруд, якого ви звете по-грецькому Октамасадом, хіть має звидітися з братом своїм старійшим Великим князем Соболем, якого ви звете по-своєму скіфським басилевсом Скілом!

На вежах заворушились, але нічого не відповіли, й Осмогруд наказав:

— Речи їм, ліпше, по-нашому!

Слободан повторив усе сказане спершу по-древлянському, тоді й руським наріччям, але греки знову не відповідали нічого.

Осмогруд збліднув од злости й наказав супровідцям:

— Стріль!

Два десятки дзвінких жалючих очеретин полетіло між визубні надбрамних веж, і звідти долинув чийсь болісний зойк, а по тому роздратований голос вигукнув:

— Забирайтеся відси, варвари! Від вас і від вашого басилевса тхне кінським потом! Нема його! Шукайте вітра в полі!..

Й важка балістична стріла розпорола Осмогрудову холошу на литці й уп'ялась коневі в черево. Князь видер її й зострожив коня, й ошалілий жеребець, іржнувши, поніс його між надгробками грецького кладовища, яке з полунічного та західного боку облягало город. У стані, геть нестямний од люті, він почав підіймати можів і коли сонце підбилося вгору на дві сулиці, обліг Ольбію з полунічного та західного боку.

Бачивши се, Любиця хотів був спинити князя Осмогруда, але, повагавшись, приєднав і своїх ратників. Мури тепер наїжачилися сотнями й сотнями списів та сулиць, таку залогу неможливо було здолати двома тисячами воїв, але Любиця почував себе трохи винним і не хотів заперечувати Осмогрудові.

Можі рубали дерева в некрополі та збивали з них важкі й довгі лізниці, готуючись до приступу. З боку водосховища про се не могло бути й мови, й Осмогруд перевів усіх ратників ліворуч од Полунічних воріт, де мур, заввишки в десять ліктів, трохи завертаючи, сходив до Лиману. Греки швидко вгадали його замір і незабаром перевели всіх своїх воїв на сей мур. Під муром тут води не було, зате земля западалася широким вибалком, утруднюючи підхід.

Приступ розпочався перед обідом і тривав до полудня. За балкою стояли густою лавою ратники й закидали стіни стрілами, а в сей час інші підставляли лізниці й дерлись угору. Звідти на голови їм сипали каміння, лили окріп і гарячу олію, а ті дерлись і дерлись. Одні падали, роздираючи повітря болісними криками, та на їхнє місце, прикриваючи себе щитами, лізли інші. Декому нарешті пощастило видертися на мур, і там спалахнула гаряча сутичка. Зате лучники не могли знизу підмогти своїх товаришів, і греки нарешті вибили всіх тих і потурляли додолу. Знизу, з глибокого вибалку під мурами, що був грекам за природний рів, уже лежало багато вбитих і покалічених, деякі лізниці грекам пощастило витягти гаками вгору або спалити, й Любиця бачив, що приступ захлинається.

— Мало нас є, княже, для сього, — сказав він урешті Осмогрудові, й той розгублено подивився на сіверянина. Злість уже давно вивітрилася з Осмогрудового серця й лишався тільки біль.

— Грай до відходу, — погодивсь і він, і незабаром мідна сурма передолала шалений лемент бою, й ратники почали стрибати в вибалок і відбігати далі, куди не сягали грецькі стріли. З мурів пролунав короткий крик перемоги й полегшення й тут таки ввірвався. Греки відбили приступ, але вони не дуже втішали себе, бо мали справу з незначним полком скіфів. Тоді з-від Полунічної брами тричі вдарило в щит, і вої внизу втихли. То був знак до перемови, й незабаром над визубнями замахали гриватим шоломом і знову почулись удари в щит.

Любиця вислав уперед свого велійого болярина Дорогомира, а князь Осмогруд — Слободана. Ті швидко повернулися.

— Речуть, аби ми смо відвели рать за кладовище. Мають хіть одчинити ворота, але бояться.

Чільники наказали своїм воям відійти потойбіч надгробків, і ворота й справді з рипом розчинилися, й звідти вийшов якийсь між у короткому чорному корзні й із чорною гривою на мідному шоломі. За ним оддалік виступало ще двоє, й Осмогруд пішов їм назустріч, узявши також двох: Слободана та Любичиного болярина Дорогомира.

— Я, — сказав ольбієць грецькою мовою, — наварх усіх ольбійських кораблів Аріон, хочу сказати, що нам немає задля чого битись. А хто стоїть переді мною?

Вони перемовлялися через гатку, що вела між балкою та водосховищем до Полунічних воріт. Слободан переклав його слова й сказав, хто з ним говорить. Аріон відповів:

— Твого брата тут немає. Він поїхав туди. — Наварх показав рукою понад берегом на захід. — Мабугь, у Тракію. Тут уже його нема.

Він почекав, доки Слободан перекладе, й спробував усміхнутись:

— А ми хочемо з вами, скіфами, жити в мирі.

Він підняв руку, й усі троє попростували до розчинених воріт, супроводжувані тисячами поглядів і з муру, й з-за некрополя.

Осмогрудові не знати чому полегшало. Коли б його брат виявився в торжищі, се б мало значити саме те, про що казав Любиця. Але Великого князя тут не виявилось, і незважаючи на зовсім дурне бойовисько, яке нічого нікому не дало, крім кількох десятків забитих та двохсот покалічених, Осмогрудові попустило. Він не вірив у те, що його брат подався до туричів за Дунай — йому там нічого було робити, бо Воїжир Турицький доводився рідним вуєм йому, Осмогрудові, а не Соболеві. Й тепер Осмогруд не знав, як повестися з Любицею, й глухе роздратування до сіверського князя почало знову полонити його.

Та коли він у супроводі Слободана й Дорогомира проминув останні надгробки грецького кладовища, його зустрів сам Любиця. Вид у нього був скам'янілий і геть блідий, і він сказав:

— Твій брат забив мого Милана.

— Хто?!

Осмогруд від несподіванки вирячився на нього, та Любиця пішов геть. Слободан із Дорогомиром поскочили за ним, і невдовзі Слободан розповів Осмогрудові про те, що сталось:

— Є такий воїн Вовко… Він лише й урятувався. Всіх Соболь перебив. Оті погналися за ним, а він поставив засідку й виклав до ноги.

— Сам?!

— Ні, не сам, — відповів Слободан.

А в сей час Великий князь Соболь під'їздив до Головного гирла Данапра. Слідом за ним їхало зо два десятки робів та найнятих в Ольбії греків, а поряд, відставши на півконя, тримався турицький жупан Валдислав. Досі він жив у верхів'ях Інгула — після тієї пригоди йому пощастило перепросити свого небожа Осмогруда. Та коли Любиця передав Осмогрудові своїми синами несподівану звістку про Соболя, який нібито вирішив перекинутися на грека, Валдислав не став чекати ні дня й, узявши з випасу двох коней, подався до Ольбії. Там він робив усе так, щоб його перший побачив Соболь, не певний, як поведеться Великий князь. Та вулицями саме прокотилася новина, нібито «скіфи» знялися й зникли в невідомому напрямку, й Соболь просто зрадів зустрічі з Валдиславом.

Лишатись і далі в Ольбії Соболь не міг — він був захопився й тепер мусив негайно щось робити. Його тисяча, яку він узяв собі для охорони й ваговитости, зникла, тож вертатися в Стан запізно: воїнство, певно, вже все знає. Але ж куди?

Першою думкою було — за Дунай, до Валдиславового брата Воїжира. Але Валдиславові шлях додому не провіщав нічого доброго, та й не для того він утік нишком од Осмогруда, щоб бути прихвоснем Соболя. Й Валдислав заходися переконувати його, що Воїжир не прийме в свій дім ворога свого небожа.

— Я добріше знаю його, Великий княже.

— Що порадиш учинити?

Та сього й Валдислав не відав. Але, взявши по собі трьох найдужчих Соболевих робів, турицький утікач кудись майнув, а за півдня приїхав.

— Сідлай коня, — тільки й сказав він Соболеві, але в очах йому горіла надія. Се чуття передалось і Великому князеві, й він уже спокійніше спитав:

— То куди ж їдемо?

— До Стану! — відповів турич. — Твій Любиця погнав рать свою туди-о!

Він махнув рукою в бік полуночі, не назвавши Осмогруда на ім'я, та Соболь і сам зрозумів і заходився квапитись.

— Отак і їхати-ймеш? — майже тицьнув йому пучкою в геть заросле підборіддя Валдислав. — Там грека не приймуть!

Він злорадно реготнув уперше відчувши повну владу над сим розгубленим і зів'ялим князем.

Найнявши за срібло Великого князя дванадцятьох ольбіополітів та озброївши його молодих робів, турицький князь посадовив усіх на трієру, й вони переправилися через Лиман. Але надвечір того-таки дня хтось помітив, що за ними на поважній відстані женеться кільканадесятеро верхи. Турич, якого тут слухалися краще, ніж самого Великого князя, наказав усім поховатись у кущах і чинити те, що чинитиме він.

За годину переслідувачі наскочили на засідку, зусібіч сипонули стріли, більше половини лягло тут-таки, декого добили мечами, лиш одному пощастило вислизнути з пастки. То був добре знаний у війську шрамовитий воїн Вовко, який і повідомив Любицю про смерть його молодшого сина та всіх посланих у вивід косаків.

Коней, які гасали лісом без вершників, турицький жупан наказав половити, й тепер усі гнали до Стану, раз у раз пересідаючи на завідного коня, бо в Ольбії зайвих коней не змогли купити, не мали часу.

Соболь довго стояв на мокрій смужці піску — не наважувавсь улазити в холодну воду, хоча всі вже давно пороздягались і повпихали свій одяг та взуття в скіряні мішки. Перший повів своїх коней Валдислав, за ним поточилися роби, а найманці-греки щулились і стрибали на одній нозі, ступивши в хлюпінь непривітного Данапра. Нарешті, коли всі вже попливли, тримаючись однією рукою за конячу холку, Соболь і собі побрів у воду, присоромлений і трохи злий. Іншим разом він би дочекався, поки прислали б якусь ладдю, та сьогодні за се годі було й думати, й він плив, тримаючись лівою рукою за чорну холку білого жеребця, а правою підгрібаючи собі. Що далі до середини, то вода ставала холоднішою, течія зносила їх униз і вниз, тіло клякло й дубіло й груди так тисло водою, що Соболь ледве дихав, уголос хекаючи, мов у знесиленому бігові під палючим сонцем.

Решту дня й ніч перебули на Нижнім острові, бо Великий князь і справді знесилів і перемерз. У грудях йому ще довго хрипіло, мов хто пороздирав там усе на світі старим серпом, а на ранок у березі знайшли ладдю, видерли пакіл, до якого вона була прикута, й Соболь із Валдиславом тепер сиділи на носі, а двоє робів гребли веслами. Коні та решта людей лишилися на тому боці, й Валдислав, дивлячись, як вони меншають і мовби спливають разом з берегом та шелюгами вгору проти течії, поцікавивсь:

— У грудях і досі хрипить, Великий княже?

Той неохоче відповів:

— Та хрипить…

Валдислав сухо реготнув, і Соболь здивовано поглянув у його бік.

— А то є добрий знак!

Соболь хотів був перепитати, що він має на оці, та тільки зітхнув. Останній час промайнув, неначе легкий сон, а тепер доводилося прокидатись. Він лапнув себе за голене підборіддя, тоді провів долонею вище. Вуса були маленькі, без кінчиків. Соболеві подумалося, що певний час доведеться не скидати перед воями шапки, що коли він в останній ольбійський день побрив закучмлену голову, то коса виявилась не довшою за два пальці.

Але попереду ще було двоє гін Данапра, й Соболь боявся думати, що чекає його на тому березі. Рать, котра пішла шукати Осмогруда, рано чи пізно повернеться сюди, а за нею й Любиця, і може, й…

Соболь довірливо глянув у вічі Валдиславові:

— Що робити-ймемо, княже?

Турич був приємно здивований:

— Ти ще-с не звав мене князем. Те є вперше.

— Вперше, — не думаючи, відповів Соболь. — Речу, що робити-ймемо там?

Він кивнув назад себе, куди поавував ладдю третій роб-керманич

— Ти ж відаєш сам.

Великий князь удруге кивнув і в раптовому пориванні почав палко запевняти Валдислава:

— Як усе минеться… як минеться, княже, поведемо рать за Дунай! Поведемо! Се речу тобі я!

Валдислав зневажливо примружив очі й відвернувся, щоб ніхто не міг заглянути в його душу. Сей м'якотілий напівгрек ще багато слів скаже й даватиме обіцянки на кожному кроці, та всі вони не варті зламаної стріли, а вовк ногами ситий, і Валдислав давно вже затямив сю істину, не сподіваючись ні на кого й нікому не ймучи віри, крім самого себе. Проте він одповів Соболеві:

— Добре, Великий княже. Я тільки сим і живий єсмь. Людина ж і в повній безнадії на щось та сподівається.

У Стані були вельми здивовані, що Великий князь нарешті повернувся з мандрів, а ще дужче здивувалися, що прибув сам, без Любичиної тисячі, яку брав із собою. Соболь нікому нічого не казав, але Станом прокотилася чутка, що Любиця зрадив. Сю новину з благословіння Валдислава ширили Сур та Малко, а коли наступного дня Великому князеві раптом стало зле, всі повірили, бо ж Любиця клявся теплим духом великокняжого вогнища.