Не дратуйте ґрифонів

Розділ 20

Скіфи несподівано знялися, й ольбіополіти, й досі не вірячи своєму щастю, допомагали їм переправлятися через Лиман усіма своїми ладдями. Нарешті потепліло, віяв лагідний Евр, і над тихим плесом шарувався пахучий гіркуватий димок. Елліни приносили кумирам щедру жертву за порятунок від певної загибелі.

Осмогруд пішов із першими тисячами на всхід, лишивши сіверського князя Любицю доглянути за переправою решти раті. Осмогруд від учорашнього вечора ні з ким не розмовляв, і ніхто не наважувався підступити до нього. Греки, приперті до стіни, розповіли йому всю правду про Великого князя, й се знав тепер кожен князь та болярин і кожен підлий косак.

Ратники відали, що попереду на них чигають неабиякі злигодні, і їхали мовчки. Іншим разом, вирушаючи у витягу, вони співали про діву, яка виряджає косака в дальню путь, про чорного степового орла, що з-під хмар стереже, чи не настав час виклювати косакові очі; співали про матір і стару хату десь на березі Ужа, Десни чи Росі й про запеклі січі. Але тепер валка точилась у їдкій куряві, довга й похмура, тільки жеребці іржали до кобилиць, та лунко гупали втоптаною дорогою копита. Вої приглядалися й прислухались до кожної прикмети, шукаючи в кряканні ворона, в ширянні сокола-крагуя й навіть і дзявкоті лисиці бодай якогось віщого знаку й полічби, бо так із людиною розмовляли й кумири, й степові русалки, й духи чисті та нечисті, а людська ж доля таки була в їхніх руках, і лише вони знали, що принесе й захід сонця, й схід, і день узавтрашній.

І кожен, відомо, тулився вухом до волфів, які то там то сям їхали серед високого й підлого косацтва, по-жоночому перекинувши ноги на один бік сідла. Поряд із Осмогрудом тримався старий волох Душан. Він вряди-годи заглядав у вічі молодому князеві, якому се було неприємно. Князь не хотів ні з ким розмовляти, а дідо ввесь час пантрував сказати йому щось.

Учора в грецькому торжищі Осмогруд зібрав усіх тамтешніх старійшин, і вони довго тирлувалися на своєму капищі, й довго мулялись, і хитро викручували мову кудись убік. Найдужче старався молодий між у червленому корзні. То був, як сказали князеві, афінець Протаґор, і всі дивилися йому в рот і тремно слухали.

Їхня плутанина врешті таки заспокоїла Осмогруда. Брат його й справді жив у сьому грецькому торжиці, мав навіть свою теремницю, щоправда, її спалило перуном. Більше нічого він тут осудного не чинив, а тоді знявся й поїхав, і ніхто з-поміж ольбійців не питав його, куди він іде й чи швидко загостює знову.

— А кумирам вашим требу чинив? — хтозна й укотре допитувавсь Осмогруд.

Афінянин же щоразу кивав головою, що по-грецькому означало «ні». Се саме стверджували й їхні старійшини, й Осмогруд урешті відітхнув. Любиця, як завше, передав куті меду, й зробив се зумисне, бо лякався великокняжого суду.

Молодий князь вирішив дати грекам супокій і зніматися з-під мурів, але тут прийшов старий волф Душан відкликав його вбік:

— Їден їхній має хіть перемовитися з тобою, княже.

— Хто?

— Речу ж: їхній. Імена його не відаю. По-нашому добре вміє…

Осмогруд сердито блимнув на старого волфа в довгій конопляній сорочці та хустці на голові, проте сказав:

— Нехай іде сюди.

— А він не є тутки, — заперечив Душан.

— Де ж є?!

— Там, — старий махнув кудись угору позад себе.

Осмогруд відвернувся. Він уже не мав бажання говорити про свого старійшого брата будь з ким, і невдовзі полишив грецьке торжище й пішов до стану. Та біля полотки на нього вже чекав цілий гурт, і серед них, звичайно ж, сіверський князь Любиця Пугачич.

— Знову ти?! — в нестямі вигукнув Осмогруд.

Але Любиця, мовби й не чувши тих слів, показав на вже немолодого грека:

— Сей хче, аби-с ти його вислухав. Зветься… — Любиця запнувся, тоді таки вимовив незвичне ймено: — Зветься Гіпербол.

Осмогруд слухав Гіпербола, стоячи до нього боком. Усі слова гречина видавалися йому гадючим сичанням, і він не вірив жодному слову. Тоді Гіпербол підвів ще двох. Се були вже відомі йому наварх Аріон у чорному короткому корзні та з чорною гривою на шоломі й чільник нічної сторожі ніктепарх Періандр…

Тепер, дивлячись на старого волфа, який по-собачому заглядав йому в вічі, Осмогруд знав, що несправедливий до діда, але дідо нагадував йому вчорашнє, й молодий князь не міг із собою нічого вдіяти.

Слободан, який їхав оправуруч від Осмогруда, був урочистий, трохи переляканий і мовчазний, і та німота йому зовсім не личила. Іншим разом він добрав би способу розважити й себе, й усіх довкола, та день був неспосібний, усі мовчали, й він теж мовчав.

До Данапра підійшли в другій половині дня, й Осмогруд навіть не заперечував Любиці, коли той сказав:

— Розіб'ємося тут?

Осмогрудові стало геть байдуже, де ставати станом і що робитиме військо. Він, либонь, не відав, що робитиме й сам. Так зайшло сонце й знову зійшло по тій бік Лівого гирла, й Осмогруд мовчав, і всі теж мовчали. Він лише наказав не копати ровів навколо стану, навіть не заґороджуватися возами, й пролежав у наметі й сей день і ще один і третій, А четвертого раптом гукнув Слободана й повелів сідлати коні.

Слободан глянув на нього широко розплющеними очима й промовив:

— Скажу болярам…

Але князь перебив Слободана:

— Сідлай тилько свого та мого.

Юнак іще дужче вирячився, та князь не любив повторювати сказаного. Й невдовзі вони вдвох під поглядами князів, боляр і косаків завели коней у воду й спрямували їх на той бік, тримаючись шуйцями за ремінь сідла. Обидва були по-легкому — без різниць, без лат і навіть щитів, лише короткі мечі бовтались у воді. Так наказав Осмогруд, і Слободан безумовно виконав його повелю.

На лівому березі Данапра довелося дати коням перепочинок. Вони стриножили їх і пустили в луг, і лише по обіді під'їхали до Лівого гирла. Осмогруд уже знав, що робитиме й що скаже братові старійшому. Те, що зробив брат, — страшне й огидне. Й Соварог, і Лада, й Перун-Дідьдух і Полель, і сестра його Леля, на яку русичі мовлять Дана, й Побідник Юр не подарують Соболеві довіку своєї ганьби. Та чи ліпше буде ввергати землю вітчу в братогубну прю? Закоториться й україна Древлянська, й Сіверська, й Руська полянська, й саки-бродники в Дикому Полі, й туровичі-соляни, й усі племена та язики, що платять їм щоосени дань, відпадуть і підугь оружно й на Древлянщину, й на Стан косацький, і западеться в пекло все те, чого так довго прагли діди й прадіди їхні й чому віддали животи свої. То який же гріх є страшніший і перед Соварогом, і перед Лелею, й Полем, і Дідьдухом, і Юром Побідником?

Осмогруд ще не знав того й не тямив одповісти собі на се питання. Він лише відав, що підійде до брата старшого і скаже йому, як казав колись у дитинстві, коли вони були ще рівними:

— Соболю, за який гріх страшніша кара?

Вони скличуть усіх боляр, що лишилися в Стані, й князів, і воєвод, і тисячників, і скажугь відунам волошити, і як вони наволошать, так і буде. А половину гріха він, Осмогруд, візьме на себе, бо ж один отець породив їх, а брат за брата й мсту правити, і душу закласти має право, аби лише Мати-Земля не печалилася. Так велить покон дідній і прадідній, і так зробить Осмогруд.

Вода сього літа стояла висока, й вони насилу прибилися до берега, та й то біля самого Данапрового лиману, звідки виднів великокняжий знак на червоній мережаній полотці. Потомлені змаганням із хвилею, коні довго стріпувалися й форкали, та князь махнув Слободанові йти вгору, хоч і сам ледве тримався на ногах.

Його трохи дивувало, чому на високій сосні біля великокняжої полотки немає сторожі, та він лише зцідив зі свити воду й потяг коня за повід. Оддалік шастало зо два десятки чи то воїв, чи робів, які ховалися й визирали з-поза вільшини. Осмогруд зітхнув, тоді розперезав опояс із мечем і звелів Слободанові:

— Кинь і свого долу!

Юнак підкорився й узяв повід княжого коня. Осмогруд поправив на собі мокрий одяг і рушив до братової полотки. Перед самим носом у нього хтось югнув з дверей і залопотів не знати куди. Молодий князь одхилив завісу й увійшов:

— Слава тобі, Великий княже!

Йому ніхто не відповів. Знадвору в полотці видавалося темно, мов у ямі, аж Осмогрудові по спині сипонуло морозом. Якийсь час він стояв нерухомо, й коли вічі нарешті звикли з посмерками, побачив, що там нікого нема. Раптовий здогад обпалив його зсередини, й тепер Осмогрудові стало парко, хоча допіру тремтів усім тілом — од збудження й од холодної води священної річки. Він вихопився надвір, мало не збив Слободана, який підвів коней до самої полотки.

— Де він є?!

Слободан перепитав:

— Ти про кого?

Але князь, не пояснюючи, побіг туди, де щойно поміж деревами мигтіли постаті. Та там уже нікого не було, й він повернувся назад до полотки:

— Хоч хтось тута є?!

Слободан кинув повіддя додолу й пішов сам у тому напрямку, звідки щойно з'явивсь Осмогруд. Він длявся довго, нарешті привів двох украй розгублених воїв.

— Речуть, ніби Великий князь… — Отрок безпорадно закліпав, не знаючи, як вимовити лихе слово.

— Що речуть про Великого князя? — гримнув на нього Осмогруд, по тому звернувся до тих двох ратників: — Де є мій старший брат, Великий князь?

— Тю-тю! — відповів молодший ратник, а його товариш на потверждення тільки рукою махнув у бік Данапра.

Молодий князь од напору крови став з виду буряковим. Ухопивши того косака, що тютюкав, узабарки, хоча той був на півголови за нього вищий, він підняв його вгору, й затряс ним:

— Що мовиш про свого Великого князя, худобино!

Косак виснув у повітрі й реготав, наче з лоскоту, й сей його регіт, який мав би звести на шали Осмогруда, нараз одібрав йому й силу, й лють, князь важко гепнув косаком об землю й ніби змалів. Одійшовши до кручі, він сів на пожухлу траву й узявся руками за бриту голову. Шапка ділася невідь де, й він термосив собі розкудлану, ще й досі мокру косу й не міг зібратися бодай на одну порядну думку.

Слободан певний час дивився, тоді скочив у своє кумедне сідло й погнав коня в глиб Стану. Й коли повернувся назад, устигли об'їхати мало не все табурище, Осмогруд так само сидів, обіруч обхопивши голову. Отрок сів поряд, і князь байдуже глянув на нього й знов одвернувся видом до берега, Слободан же збуджено розповідав те, що йому пощастило виїздити. Але в голосі його вже не було допірішнього страху та знічення, й від сього княже серце повивалося холодом.

— Речуть, утік ще звечора, — мовив Слободан. — Зуперша гасав по всьому Стані, а по тому взяв комоней і втік. А з ним ще й тоті Сур і Малко, та зо два десятки їхніх лакиз, та комоней прихопили товар везти, та ще комоней завідних, та й…

Слободан усіх називав на ймено, і лише про Великого князя казав, ніби про підлого косака, «він», та се вже не чіпало Осмогруда. Виявилося, ратники й учора, й повчора, й третього дні поодинці й гуртками втікали зі Стану на правий берег Данапра, й князь Любиця, певно ж, усе те знав і нічого не казав йому.

— Тутки вже й раті немає, — підсумував Слободан. — Хіба якась тисяча нашкребеться: хто кривий, хто сліпий, хто так недолугий та несвідомий. Тиняються Станом й одне одному на вічі показуватися бояться.

Слободан замовк, але сидів і підкахикував, і князь Осмогруд уже добре вивчив той знак. Отрок мав сказати йому ще щось, та Осмогрудові було тепер байдуже до всього.

— Речуть, нібито він утік до туричів, у Турицьку вкраїну за Дунай.

Осмогруд понуро дивився поперед себе. Так само про брата його старшого казали й греки в торжищі на Бозькому лимані. Але Слободан і після сього не припиняв кахикати й соватись на піскуватому зривищі.

— Я-м послав ідного з тутешніх косаків на той бік, до князя Любиці..

Се, певно, було те, що змушувало Слободана ввесь час кахикати, й Осмогруд ошелешено глипнув на товариша, проте невідома досі млість оповила князя з ніг до голови, й він не владен був поворушитися.

Того-таки дня Великий князь Соболь укупі з веліїм болярином Суром та новим жупаном Малком, і турицьким ізгоєм Валдиславом, і двадесятьма воями, тримаючись берега Данапрового лиману, їхали на захід і на захід, а коли сонце, розжарене довгими гонами спекоти, схилилось перед сном до води, аби втамувати спрагу, перед ними прослався зелений клин мису Гіпполая, де греки віддавен мали капище Деметри з оракулом. Соболеві дуже кортіло звернути в той бік, але боляри їхали поряд потомлені й вовкодухі, й він не зважився. Валдислав, певно, здогадувавсь про потаємні думки Великого князя, бо теж презирливо мружив очі, й з ним треба було рахуватися в сей день страхів та випробувань. А піфія могла б сказати все що чекає на них попереду

На душі в Соболя було похмуро й холодно Від якогось часу все завертілось хурделицею, й він не відав, що пантрує на нього взавтра й чого слід сподіватися в прийдешні дні. Великий князь тупо дивився на воду, до самого небосхилу встелену золотою рядниною, й боявся навіть подумати, куди вона його приведе. Вої, нужденні два десятки комонників, які лишились йому вірні й згодилися супроводжувати свого володаря в часину скрути й розпачу, безмовно лежали на потоптаній траві, геть виморені безперервною їздою. В їхньому мовчанні теж було щось двозначне, й Соболь багато дав би, аби дізнатися, чи тільки втома позамикала їм роти.

— Тут і перебудемося? — спитав турицький князь, і Соболеві стало приємно навіть од такого вияву чемности.

Він кволо всміхнувся до Валдислава:

— Можна й тут…

Сонячна чаша вже зачерпнула вінцями широкої, наче море, води Лиману, й із-поза спини тягло прохолодою. Від низької неоковирної брамки грецького капища на гурт скіфських вершників дивилося двоє жерців, уже добре підтоптаних, і їхній убогий вигляд, і груба вдяганка до литок, і довгі клинцюваті бороди, які в променях призахідного сонця здавалися геть червленими й несправжніми, навіювали в душу князя ще більше суму. Щось уламалося в його житті й, певно, назавжди, та він боявся навіть шукати причину й межі всього того.

Новий жупан Малко, взявши в підпоміжники одного воїна й одного роба, подався до капища й незабаром повернувсь назад. Воїн із робом несли на карку, тримаючи за ноги, по овечці.

— Осе, що смо знайшли, — кивнув Малко в бік присадкуватої кам'яної хижі. Вівці були білі з чорними мордами, певно, жертовні, та Соболеві тепер усе видавалося бридким і непотрібним, і він одвернувсь.

Одначе, коли роби зібрали в балці невелике багаття й звідти потягло лоскітливими пахощами смаженого м'яса, в нього раптом заграли ніздрі. Соболь із самого ранку не мав у роті й рісочки. Й, коли рудочубий огнищанин Лиско підніс йому прикіптюжений димом шмат задньої овечої ноги, він із такою жадобою вп'явся зубами в гаряче м'ясо, що всі дотеперішні страхи видалися йому дрібними й нікчемними.

І вже коли лежав, розкинувшись на притолоченій траві, почув тихий улесливий голос:

— Кіріє…

Соболь підвівся на лікті. За ним сутуливсь один з тих двох жерців, що перед заходом сонця стояли там, біля капища. Й Валдислав, і боляри, й решта вже давно хропли за обрідними кущиками глоду. Соболь подививсь у той бік, тоді на коней, які паслись гуртиком, обфоркуючи з трави росу та комашню, й спитав у жерця по-грецькому:

— Старий, повідай волю кумирів — куди маю правувати коней?..

Довгобородий грецький волф сперся на сукуватий посох обіруч і зітхнув:

— Була в нас добра піфія. Сьогодні Аїд забрав її до царства тіней.

Соболь не відгукнувсь. Усе складалося дивно й зловісно, й він тільки поглянув на почорнілі від туриці ноги жерця.

— Ми думали піднести Аїдові жертву за нашу піфію Нікандру, але тепер…

— Що сталося?

— Твої люди, кіріє, забрали в нас жертовних овець.

Великий князь ушилив руку за пазуху, дістав звідти добрий скіряний мішечок і мовчки простяг старому. Жрець узяв і здивовано потряс капшуком. Почулося приглушене скірою дзенькотіння срібла. Борода в старого дрібно засіпалася, й він хрипким од хвилювання голосом поспитав:

— Кому дякувати за се, кіріє? Хто ти і яке твоє ймено?

Соболь тихо проказав:

— Не відаю, діду… Йди… й помолися Деметрі за мене.

Молитися жрець не знав за кого, та на продиво щедрий мандрівник не казав більше ні слова. Старий, упхнувши гамана за пазуху, мовчки поцюкав ціпком геть. Але незабаром він прийшов знову й поклав коло Соболя довгасту амфору:

— Се тобі дарує Деметра.

Й тепер уже зовсім щез.

Соболь підкотив амфору ближче. Шийка в неї була запаяна, й він почав одколупувати мечем. В'язуча смола хапала лезо й не давалася. Тоді він замахнувсь, ударив золотим руків'ям по шийці й відбив її. У ніздрі вдарило терпким духом старого червленого вина. Соболь приклався вустами до щербатої шийки й пив доти, поки в грудях забракло повітря…

Вранці голова йому була важка, мов довбня, й він навіть не спромігся сховати посудину з вином. Коли підійшов Сур, Соболь довго й тупо дивився на нього, намагаючись уторопати, чому так зневажливо посміхається велій болярин.

— То куди повелиш сього дні, Великий княже?

Сур дивився то на Соболя, то на гостродонний грецький глек із відбитою шийкою. Він торкнув його носаком чобота. Вино з амфори потекло в траву тоненькою цівочкою кривавиці, земля всотувала її в себе й ставала чорна.

Підкотився й Малко. Вид його з незручного спання був спухлий і брезклий.

— А троє косаків — тю-тю! — хрипко мовив він.

Та Соболь не відповів і Малкові. Вночі все здавалося простішим і легшим, він був твердо вирішив їхати в материне село, де народився й зріс і де, мабуть, єдино його чекали. Та ніч промайнула, коротка літня ніч, а з нею й хміль, і те рішення видавалося тепер так само неможливим, як і всі допірішні.

— Не відаю, — відповів Соболь на запитання Сура.

В голові блиснула думка, вривок думки, що найліпше було б нікуди не їхати й лишатись у Стані, поклавши свою долю в руки кумирам. Але згадка про кумирів аж обпекла його, й він нестямно зашмарав долонями щоки. Яким кумирам? Грецьким чи таки сколотським? І котрі з них зараз важать у його житті більше?

Тут виходу теж не було, й Соболь облишив і сю думку. Валдислав розпоряджався косаками, які лінькувато потягались і неохоче виконували його накази. Нарешті четверо чи п'ятеро спроквола поплентали напувати коней, і Валдислав підступив до Великого князя. Він одразу помітив нащерблену амфору, підняв її з долу, напився й витер вуса, й тільки по тому сів біля Соболя навпочіпки:

— Поїдемо в Ольбію?

Соболь байдуже стенув плечем. Йому було й справді однаково, куди їхати й чи їхати взагалі. Він цілком покладався на Валдислава, бо з-поміж усіх його супутників лише турицький жупан не втратив ще здатности думати й щось робити. Та Сур заперечив:

— Паки до тієї Ольбії? Я туди не поїду!

Малко й собі запереступав з ноги на ногу, й Валдислав одповів, прискаливши око:

— Се діло на охочого. Коли не волієш — лишайся тут, болярине.

Сур схарапудився:

— Де се тут? Де тутки? Маєте хіть віддати мене до рук тому-го?

Він махнув рукою назад, у бік Данапра й Стану, де вже, певно, сиділи й Любиця, й Осмогруд. А Валдислав хижо вищерився:

— Коли той помилує, то рудовусий — ні!

Сур принишк і схилив очі, а Малко важко засопів:

— Теперки в усіх нас одна путь…

— Отож. Сідлайте коні.

Й Валдислав знову приклався до амфори.

— Вино принесли оті? — спитав він Соболя, кивнувши головою до грецького капища.

Соболь теж кивнув.

— То є добрий знак. Ольбія нам одчинить ворота.

В Ольбію вони прибули наступного дня — проти ночі не зважилися перепливати через широкий лиман. Греки дуже чемно розмовляли з ними, сидячи на високих мурах, але пілонів так і не відчинили, довідавшись, хто завітав у гості. Валдислав і лаявся, й пробував умовляти, та все намарне.

Попередньої ночі ще двоє косаків утекло, забравши по собі й двох вільних коней, і навіть Валдислав розгубився. П'ятнадцять воїв і три нікчеми над ними!

Він одвів усіх за далекі паґорби, звідки не видно було високих мурів Ольбії, та Сур сказав:

— Мислиш, греки не пошлють за нами вивідців?

Думка була слушна, й Валдислав нічого не міг заперечити Сурові. Лише просичав:

— Пощо гукаєш на ввесь степ?

І блимнув у бік воїв, які гуртувалися кроків за двадцять, жуючи в'ялену шинку з дорожнього припасу.

Ночували знову просто неба, та майже ніхто не спав. Боляри пантрували за косаками, косаки — за болярами. Соболь лежав оддалік і безтямно дивився на ясні зорі. Й десь по других або третіх півнях до нього підійшов турицький жупан і мовчки ліг поряд. По довгому часі він озвався:

— Не спиш, Великий княже?

Соболь не ворухнувся, та Валдислав був певен, що він не спить, і спитав:

— То куди ж ми тепер подамося?

Відповіді не було.

— Їдьмо в краї полунічні. Скрізь люди жиють, і ми жити-ймемо.

Та Соболь несподівано твердим голосом одказав:

— Ні.

Се було вперше, досі він тільки байдуже знизував плечима, й Валдислав здивувався:

— Мислиш усп'ять до брата свого? Він розтягне тебе на диких конях! А коли не він, то Любиця. — Валдислав підвівся й сів: — Пощо ж мовчиш? Намислив єси до брата?

Соболь відповів:

— До брата. Лише не до мого, а до твого, жупане.

Валдислав сторопіло заблимав у темряву.