Не судилось (Панське болото)

Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч — якась пустка, руїна; за нею — темний лiс. Просто — крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.

В И Х I Д I

Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.

Д i в ч а т а (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).

П а р а с к а. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!

2-а д i в ч и н а. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.

1-а д i в ч и н а. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то — як одрiзав.

П р i с ь к а. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, — i днює й ночує.

П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?

П р i с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.

Усi смiються.

Не дивно, якби парубок ходив, ну — сватати дума; а паничевi — звiсно чого…

П а р а с к а. Чого ж?

П р i с ь к а. Тю на тебе! Та вона — навiки дурна!

Смiх.

П а ш к а (сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?

П р i с ь к а. Аннушка казала.

П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?

П р i с ь к а. Та ти не дуже-то!

П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!

П а р а с к а. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

П р i с ь к а. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).

Д е я к i. Та годi вам сваритись!

1-а д i в ч и н а. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?

П а ш к а. Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а д i в ч и н а. Грiха не мають!

П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.

1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде.

П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний!

П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося — то й ковтай тiльки нишком сльози!

В И Х I Д II

Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.

П а р у б к и. Здоровi!

Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно?

Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?

П а р у б к и. Атож!

Д е я к i п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi!

Є в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч!

П а н а с. Дешевий!

Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi!

Смiх.

Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.

В И Х I Д III

Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.

Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi — лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю — то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско!

П а ш к а (вiтається). Здрастуй!

Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар?

П а ш к а. Нi, не було. А що?

Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось i нема.

П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.

Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi?

П а ш к а. Бачила.

Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi?

П а ш к а. Казала, може, й вийде.

Д м й т р о. А не було ще?

П а ш к а. Нi.

Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

П а ш к а. Може, коло матерi…

Д м и т р о. Хiба погiршало?

П а ш к а. Боронь боже!

Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…

П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi?

Д м и т р о. Атож!

П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…

Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!

П а ш к а. Як ти її любиш!

Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, — здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?

Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!

1-а д i в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Є в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема.

1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували… (Щось шепоче).

Є в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель…

Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Є в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?

Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Є в с т р а т. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?

П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?

Д м и т р о. Хоч i не заручена — дарма! Вона — сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов).

Є в с т р а т. Чи вiн не сказився?

П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!

Iдуть назад.

П а ш к а (стояла замислена). Як вiн її любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла).

В И Х I Д IV

Тi ж та Аннушка й панi.

А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).

А н н у ш к а. Не знаю, што воно бiлб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась…

А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют?

А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.

А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…

А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).

А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають).

А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Встає i прислухає).

Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде?

П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!

А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, — кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо — может, i вонi.

А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу.

Iдуть направо.

В И Х I Д V

Катря i Пашка.

П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

К а т р я. Ох менi лихо, чого?

П а ш к а. Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.

К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!

П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?

К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.

П а ш к а. Та що це з тобою сталося?

К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!

П а ш к а. Що ж то, Катрусю?

К а т р я. Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?

П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi).

К а т р я (похнюпилась). Так собi… про всiх, що були.

П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!

П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

П а ш к а. Я? Чим?

К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.

П а ш к а. Ну?

К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, — спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серцi — тiльки ворог мiй, а у мене в думках — одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?

П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?

К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?

П а ш к а. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!

К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…

П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!

П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.

К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?

П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його — до загину, до пропаду…

К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!

П а ш к а. Ет!

К а т р я. А мати? А батько? А люде?

П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, — принаймнi знала б хоч за що?!

К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!

П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!

К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже — не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно — тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, — i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!

П а ш к а. Крий боже, що вигадала!

К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…

П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…

К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!

П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

К а т р я. В гуртi ще гiрше.

П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!

Виходять.

В И Х I Д VI

Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.

П а н i. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.

П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.

П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…

П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?

П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!

П а в л о. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!

П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.

П а в л о (набiк). От тобi й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.

П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається — i село, i мужики… iдеальними, а сядьте на… собственнiм хозяйствi, — не те заспiваєте!

П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого.

П а н i. Ви дуже… упрямi: я це по ваших чорних очах бачу… i ще… озлобленi; я понiмаю вас… я вас довго iз… iз… ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi?

П а в л о. Цiкаво?

П а н i. От сядьмо тут на травi.

П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!

П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си… як другу казатиму.

П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку).

П а н i. Ви тим так, так… мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю?

П а в л о. Байдуже паски, аби порося!

П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче… страстно? Щоб аж дух захвативало?

П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До неї). А вам навiщо?

П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого… Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось… разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать… в томлении…

П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.

П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.

П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє! (Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи?

П а в л о. Правда… Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручує).

П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая… щиро, откровенно поговорить… розкрить душу… Ви, вiроятно, догадались, що я…

П а в л о. Нi, не догадався.

П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене краснiть… (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь — я люблю тебя!

П а в л о. Що-о?

П а н i. Люблю страстно, безумно!

П а в л о (пiднiмається). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?

П а н i (обнiма його). Я вся твоя!

П а в л о (одхиля її i встає). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiїхи далеко: не всi зуби в ротi!

П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!

П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.

П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

Аннушка вбiга.

Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!

П а в л о. Дуже радий.

А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд!

В И Х I Д VII

Павло сам.

П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг… а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться… Поїду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину…

В И Х I Д VIII

Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяїни.

Д м и т р о (тихо пiдкрадається). Павло Платонович! То ви?

П а в л о. Я.

Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазяїв, хочуть побалакати з вами.

П а в л о. Добре. Клич їх сюди!

Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть!

П а в л о (пiдходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.

Люде скидають шапки.

Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка.

Люде надiвають.

Ну, в чiм же, панове, рiч?

Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує — або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили.

1-й х а з я ї н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.

2-й х а з я ї н. Нема кому нас i обстоювати!

П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, — дiтей не посилаєте!

1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.

2-й х а з я ї н. Та й школи тi… вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить.

1-й х а з я ї н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество.

2-й х а з я ї н. У нас — сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!

П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi "Положенiє"?* (*)

2-й х а з я ї н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоїв та й викрав.

П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.

1-й х а з я ї н. Велике спасибi, якщо ласка.

П а в л о (розгорта "Положенiє"). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". — "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозумiли?

В с i. Зрозумiли, зрозумiли.

П а в л о. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.

1-й i 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону — як у мiшку.

Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й х а з я ї н. Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку пiдняли…

П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозумiли?

Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.

1-й i 2-й х а з я ї н и. Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.

П а в л о. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.

Д м и т р о. А так. Збирати сход.

1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться… i

П а в л о. Чого?

1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…

П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.

Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.

П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.

1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…

П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями — одберуть, а не будете — самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, — то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвiку була — помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?

Х а з я ї н и. Правда, правда…

Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.

В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!

П а в л о. Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.

В с i. Так, так…

П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…

В с i. Атож, атож!..

П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати — зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…

В с i. Знаємо, знаємо.

Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.

В с i. Та вичитаєте нам усi закони.

П а в л о. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.

В с i. Дай боже, дай боже!

П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, — як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…

Г о л о с и. Та хiба ми що… аби хто почав…

П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…

Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…

В с i. Правда, правда…

1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?

Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.

В с i. Ходiм! (Пiшли).

В И Х I Д IX

Михайло сам.

М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок — i я вже розкис… Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви — чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня… по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй… прийшлося б навiки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього — раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай!

Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.

К а т р я (за коном).

Тяжко, важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається!

М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!

В И Х I Д Х

Михайло й Катря.

К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розстається,

Ох, i муки-горя набереться!

М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!

М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!

К а т р я. Так собi… Чого ви довго не були?

М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?

К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…

М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку).

К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.

М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

К а т р я. Нi, не всякий.

М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?

К а т р я. Нi, нiчого.

Сiдають пiд млином.

А ви швидко звiдсiль поїдете?

М и х а й л о. Через мiсяць.

К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?

М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.

К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).

М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?

К а т р я. Хто вам казав?

М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.

К а т р я (палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду.

М и х а й л о. Чом?

К а т р я. За нелюба — зроду!

М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки — вiр менi!

К а т р я. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?

К а т р я. Хто його зна…

М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?

К а т р я. Що ви? Борони боже!

М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi — то вiд щирого серця, з душi! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти менi дорожча становишся…

К а т р я (спалахнула). Ви смiєтесь…

М и х а й л о. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати.

М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

К а т р я (схлипуючи). Ви такi… менi… я б не знаю що…

М и х а й л о (цiлує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй!

К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!

М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге).

Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом.

М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi… б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх!

Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко.

К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене?

К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

М и х а й л о. Як так?

К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!

М и х а й л о (цiлує її). Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!

К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!

М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрiї — i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом!

К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя… тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх?

К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були… я не знаю, як i шаную вас, i люблю… Господи, сказати не вмiю! (Припада).

М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, - то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю!

К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться… Страшно тiльки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi… Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…

М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що менi без тебе один шлях — отуди, пiд лотоки!

К а т р я. А менi хiба нi?

М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi!

М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

В И Х I Д XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.

П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, — гу!! Де ти заховалася?

М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора… Прийдеш?

К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!

Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло.

П а в л о. Так так же i робiть.

1-й i 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибi вам.

П а в л о. Прощавайте!

1-й i 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!

Павло iде в один бiк, люде — у другий.

П а ш к а (пiдбiгає). Катре! Ти осьде?

К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.

Завiса