Не судилось (Панське болото)

Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.

В И Х I Д I

Михайло сам.

М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, — аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо — може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi… Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть… (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся — насолода, захоплення.) i втiхою… Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї… Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, — ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги… Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то — дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити… так не до книжок тепер… пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi… I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, — так нi! Правда, їй поки працювати треба… От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!

В И Х I Д II

Михайло i Павло.

П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?

М и х а й л о (схоплюється). Павло? — Тут, тут!

Па в л о (виходить). Здоров, друже!

М и х а й л о (кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то… (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас…

П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо…

М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш?

П а в л о. Кажу ж — i хвилини нема… До вельми тяжкого слабого хапаюсь… (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла).

П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, — певно, їх повно на серцi?

М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю… тобi зрадiв.

П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).

П а в л о (б'є його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути!

М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково…

П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоїть на перепонi?

М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, — та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiї…

П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужої душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо!

М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька.

П а в л о. I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся…* (*Валасатися — блукати, волочитися.) (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, — скажеш правду? Не збрешеш?

М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я — не брехун.

П а в л о. Не те… можна iнодi в таке влiзти… Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?

М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв?

П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!* (*Скутки — наслiдки (з польськ.).)

М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!

П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!

М и х а й л о. Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються…

П а в л о. Щоб не вразити дворянської совiстi?

М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєї честi, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!

П а в л о. Я не чiпаю твоєї честi, а волаю до неї.

М и х а й л о. У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись!

П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу — байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєї святинi? А в їй уже полощеться цiле село!

М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!

П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.

М и х а й л о. Я зацiплю їм писка усiм, урiжу кожному язика!

П а в л о. Єсть на те один тiльки спосiб.

М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посмiх? Не буде цього!

П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж… ти закiнчив… по-панськи… а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєї культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, — то такi ж жироїди у грунтi!

М и х а й л о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, — i назову, i повiнчаюсь!

П а в л о. Гаразд. А коли це буде?

М и х а й л о. Коли? Та незабаром… Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись… Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?

П а в л о. Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєї бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, — i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, — так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiї, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя її: тут виходить — "котовi смiшки, а мишцi слiзки", та ще якi? — не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога — в ополонку!

М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було!

П а в л о. Iначе — було б шельмовство! I без того у нашої селянської дiвчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатнi однiмеш! Тодi її вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?

М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате!

П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга!* (*Перга — квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, — це раз…

М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi.

П а в л о. Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своїми?

М и х а й л о. Атож!

П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!

М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?

П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?

П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки!

М и х а й л о. А далi що?

П а в л о. Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя.

М и х а й л о. Трудне щастя…

П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!

М и х а й л о. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв…

П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа!

М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай!

П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?* (*Придоба — зручнiсть.)

М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але…

П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька?

П а в л о. Так-так, правда… дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце!

М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам?

П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!

М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю…

П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.

М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi — до вас.

П а в л о. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть.

М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день.

П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!

Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.

А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло — друга рiч, а для мене самого…

М и х а й л о. Поки самого, а — усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться…

П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi… Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).

Михайло проводжа.

В И Х I Д III

Михайло сам; вертається з рушницею.

М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба! (Замислившись, iде).

Декорацiя хутко мiняється.

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч — тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.

В И Х I Д I

Дзвонариха стара i Катря.

Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.

К а т р я. Я така рада, така рада!

Д з в о н а р и х а. I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..

К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.

Д з в о н а р и х а. Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!

К а т р я. Молитвою хiба однiєю.

Д з в о н а р и х а. Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?

К а т р я. У якого, мамо?

Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.

К а т р я. Як? З простою?

Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.

К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?

Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапляється.

К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!

К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобi що?

К а т р я. Так… (Зiтхає). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нiчого… Чула, — гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…

К а т р я. Так-так, — одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякi пригоди.

Д з в о н а р и х а (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…

К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…

К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…

В И Х I Д II

Тi ж i Дмитро.

Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

К а т р я. Здрастуй!

Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.

Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.

Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.

Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.

Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.

Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, — бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!

Д м и т р о. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…

Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…

Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, — так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…

К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.

Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.

Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!

К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!

Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.

К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.

Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.

Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки…

К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).

Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.

Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?

Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.

Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?

Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Д м и т р о. Себто вас жалував так?

Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Д м и т р о (зiтхнувши). Може.

К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.

Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.

К а т р я. Та я й сама зберу — не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).

Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…

К а т р я. Об чiм? (Потупилась).

Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!

Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Д м и т р о. Зараз, мамо!

Пiшли.

В И Х I Д III

Катря сама.

К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась — i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi… Може, не вiльно… Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала… любить… а я… Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, — грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде… хоч би од цього хранив господь!

С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'їж!

К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?

В И Х I Д IV

Степанида i Катря.

С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти — по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну — випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш?

К а т р я. Тiтко, кого це ви так лаєте?

С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

К а т р я. Охота вам, тiтко.

С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила…

К а т р я. Та бачу, бачу.

С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на заробленi…

К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.

С т е п а н и д а. Розкажи своєму батьковi, голубко моя… Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує).

К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися..

С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує).

А в перепiлки та головка болить;

Тут була, тут, перепiлочка,

Тут була, тут, сизопiрочкаї!

Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п'єш!

К а т р я. Недоставало!

С т е п а н и д а. Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…

К а т р я. Що ви кажете?

С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!

К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?

С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує).

К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять… наступає вже…

С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала).

(Iде, спiваючи).

В И Х I Д V

Катря сама.

К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

В И Х I Д VI

Катря i Дмитро.

Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре!

К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi?

К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?

К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi… замiж я не пiду.

Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро!

К а т р я. Не знаю… Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить!

Д м и т р о. Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись… Запропастила ти мою голову!

К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода… Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?

Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!

К а т р я. Не муч мене!

Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!

К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Д м и т р о. Вiн, вiн — i не кажи! Не обманюй мене!!

К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати… Що ж? Я люблю Михайла… тiльки не вiн… сама винна…

Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду… i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла… а тепер уже край!

К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила… так судилося!

Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!

К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!

Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!

К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?

Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…

К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!

Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…

К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя…

Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж — радощiв не зазнали, з лихом — приятелi… горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене — легше було б!

Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Д м и т р о. I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!

К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Д м й т р о. Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).

К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!

Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).

Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.

В И Х I Д VII

Катря i Михайло.

М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!

К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.

М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.

К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!

М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує).

К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?

М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…

К а т р я. Господи, що то буде?

М и х а й л о. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…

К а т р я (зiтха). Ох! Не випада… i не випаде!

М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…

К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з'їдять мене!

М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!

М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!

Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.

М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.

К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись…

М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?

К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється… плеще на мене…

М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!

К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.

М и х а й л о. Ти жалкуєш?

К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).

М и х а й л о (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?

К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).

М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?

К а т р я. Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..

М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти менi вкинеш приску за пазуху.

К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…

М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…

К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…

М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.

М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?

К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде — не переживуть вони!

М и х а й л о. Правда, за матiр — погано.

К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?

М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?

К а т р я. Як, щоб я маму кинула?

М и х а й л о. Ну, то вдвох?

К а т р я. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка — сором, ганьба.)

М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…

К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…

М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нiчка — наша!

К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине…

Катря безнадiйно сплеснула руками.

Завiса тихо спада