Небо над Віднем

Розділ I

Невисокий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у легкий білий костюм без краватки, знервовано міряв кроками простору кімнату з чудовим інтер'єром у бідермаєрському стилі. Час від часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, які сповзали зі спітнілого носа. Після цього він погладжував бороду, а потім опускав руку до шиї, де рвучко смикав комір доброї бавовняної сорочки, намагаючись розстебнути його ще більше.

Стояла серпнева духотінь... Чоловік у кімнаті вже либонь разів п'ятдесят повторив свій потрійний ритуал, коли на зграбному секретері задзвонив телефон. Востаннє особливо сильно шарпнувши нещасний комір, від чого сорочка позбулася другого за ліком гудзика, він кинувся до апарату.

— Слухаю, — випалив чоловік хриплуватим голосом.

Після численних клацань, посвистувань та інших звуків, схожих на ті, що лунають, коли хтось намагається виплюнути риб'ячу кістку, в слухавці почувся далекий жіночий голос:

— Докторе Шоймане?

Так, я слухаю, — повторив він.

— Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдія..: На жаль, в мене погані новини: жодного квитка до Відня немає і найближчим часом не буде. Пояснюють, що залізниця повністю зайнята військовими поставками...

— Гівняна залізниця! — не витримав доктор.

В слухавці знову почулися свист і плювання.

— Пробачте, пане докторе, не почула... Повторіть, будь ласка... — попрохала Клавдія, коли сторонні звуки стихли.

Однак її співрозмовник вирішив себе опанувати і вдруге не називати імперську залізницю гівняною. Чоловік глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокійнішим голосом:

— А диліжанси, Клавдіє? Ви дізнавались про диліжанси?

— Більшість візників мобілізували до війська, — відповіла секретар, — а нові не знають дороги... Диліжанси також не ходять.

Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдії і спокійно покласти слухавку. В ту мить він чітко зрозумів дві речі: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливості дістатись до Відня в нього справді немає, і те, що через свою жадібність він застрягне в цьому проклятущому Львові надовго.

Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижні тому друзі переконували його завершити всі свої справи в Лемберзі і чимшвидше повертатись до столиці. Російські війська тоді ще стояли на кордоні, але газети, переважно віденські, переконували, що війна неминуча. Однак Шойман не поспішав. На Площі Ринок і далі продавали його улюблені медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дітьми, а театри сповіщали про нові прем'єри. Все було як завжди, і, здавалося, нічого не зміниться найближчі сто років. А тут ще й трапився багатий пацієнт з дерматозом, і доктор Шойман остаточно вирішив зачекати.

Тепер, коли царські війська стояли десь під Олеськом, він знесилено гепнувся в крісло, подумки проклинаючи все на світі: війну, росіян, дерматоз, літню спеку та себе самого...

Згадавши про свого пацієнта, доктор Шойман інстинктивно глянув на годинник. Був рівно полудень, а хворий чекав його о пів на першу. Залишалося півгодини, і, попри те що йти не хотілося, лікар почав збиратися. «Зрештою, — подумав він, — нічого не зміниться, якщо я втрачу пацієнта. Росіяни не відступлять, квитки до Відня не з'являться... Гірше буде тільки мені».

Доктор налив у склянку води і випив її одним ковтком. Рідина одразу ж проступила бридким надокучливим потом під сорочкою і на чолі.

— Гівняна спека, — процідив Шойман вже біля дверей, трохи затримавшись на виході, щоб насолодитися свіжим протягом.

Вийшовши з кам'яниці, лікар неохоче подався вздовж розпеченої вулиці, намагаючись триматися скупої тіні, яку відкидали будинки з лівого боку хідника. А що більшість перехожих робили так само, то йому час від часу доводилося виставляти свою лисувату голову під палюче сонячне проміння, щоб з ними не зіткнутись. В такі моменти чоловік почувався особливо нещасним.

Доктор Пауль Шойман прибув до Галіції рівно два роки тому, влітку 1912-го, на запрошення тутешньої курортної спілки, яка не так давно почала досліджувати цілющі властивості сірчаних вод у Трускавці. Він, добре знаний на той час фахівець зі шкірних захворювань, погодився очолити тамтешню лічницю на досить вигідних для себе умовах. Та невдовзі слава про віденського доктора поширилася далеко за межі Трускавця, і Шойман вирішив переїхати до Львова, доручивши керувати лічницею своєму заступнику. В Лемберзі йому не бракувало багатих пацієнтів, окрім того він раз в тиждень навідувався до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливіших хворих. Таким чином, галицькі сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякі статки. Звісно, доктору не хотілося покидати Галичину саме тоді, коли справи йшли вгору. Навіть не зважаючи на чутки про близьку війну з росіянами. Тепер би він цю Галичину покинув з превеликою радістю, але вже Галіція не хотіла його відпускати.

Шойман перетнув Єврейську вулицю і вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинів. Тут він завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливіше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лікар вийшов до Глинянської Вежі, за якою знову почалося міське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личаківській, а там ще один тінистий провулок, де в чималій кам'яниці жив банкір Ляховський, котрому вже другий тиждень допікав дерматоз.

Двері, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокій, за яким були двері до кабінету господаря. На відміну від сверблячок, які з'являлися у людей як в мирні дні, так і в часи війни, гроші любили виключно спокій. Тому останніми днями, незважаючи на свою недугу, банкір мусив працювати значно більше, аби втримати вклади громадян у своєму банку. І навіть лікаря Ляховський приймав у робочому кабінеті.

Служниця попросила зачекати, і Шойман сів на стілець, вдячно прийнявши з її рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловічі голоси, одним з яких був голос його пацієнта. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього різким тоном, а його співрозмовник — спокійно і трохи улесливо — щось тому пропонував. Незважаючи на зачинені двері, доктору вдавалося розчути окремі слова. Як виявилось, чоловіки розмовляли німецькою, що добряче підігріло його інтерес, і Шойман щосили напружив слух. Коли зміст розмови почав до нього доходити, доктор підскочив на стільці так, мовби його вдарило струмом. Вставши з місця, Шойман зробив кілька швидких, але обережних кроків убік голосів і, попри свої бездоганні віденські манери, жадібно прихилився вухом до дверей.

— Це не пропозиція, це здирство! — вкотре вигукнув банкір. — За такі гроші я краще залишуся тут.

— Шкода, — відповів його співрозмовник, — за кілька днів тут будуть росіяни і ви тоді втратите значно більше.

— Не пригадую, щоб я викликав провидця, — єхидно сказав Ляховський, — до вашого відома, війна часом і збагачує. Тож про своє майбутнє я потурбуюся сам.

— Як бажаєте, пане Ляховський, — так само спокійно відповів йому невідомий, — але подумайте, всього за одну ніч ви опинитесь у безпечному Відні. Звісно, тут залишиться ваша нерухомість і справи доведеться передати комусь іншому, але з собою ви зможете взяти стільки грошей і коштовностей, скільки поміститься у дорожні валізи. Звісно, втрати будуть. Але тоді не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись — збагатитись»... І найголовніше, пане Ляховський, — ви збережете своє життя та життя близьких. Ми — такий собі Ноїв Ковчег для тих, хто рятується від російського потопу.

— Що ж, — після короткої мовчанки промовив банкір, — я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар...

Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.

— Докторе Шоймане, — озвався до нього банкір, — вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.

— Свербить немилосердно, пане докторе, — пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, — хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла... Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му...

Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.

Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.

— Пане Цахере! — вигукнув лікар.

Чоловік озирнувся.

— Пробачте, я не... не... впевнений чи правильно вимовив... ва-а-аше прізвище, — Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, — адже я чув його крізь двері...

— Саме так, — відповів той, — мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?

— Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?

Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.

— Вірно, — врешті відповів Цахер.

— І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? — радісно запитав лікар.

— Саме так.

— Я готовий вирушити замість нього, якщо є така можливість!

Цахер підійшов трохи ближче до співрозмовника, мовби намагаючись його заспокоїти, щоб той припинив волати на всю вулицю і говорив тихіше.

— Це дорого коштує, пане...

— Шойман... Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.

— Дві тисячі крон і приходьте завтра о десятій вечора за цією адресою.

Цахер тицьнув йому візитку.

Від його слів у Шоймана перехопило подих.

— Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такі гроші? — здавлено промовив лікар.

— Я нічого не вигадав, — сказав Цахер, — я просто продаю послугу і маю з того відсоток. Вигадав дехто інший...

— Так, але дві тисячі...

— Послухайте, — нервово перебив його той, — це не я за вами побіг, а ви за мною. Ніхто вас ні до чого не змушує. Забудьте все, що я вам сказав.

З цими словами він вихопив назад візитку і ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.

— Стривайте, — Шойман вхопив того за рукав, — я згоден.

Розділ II

— Вам неабияк пасувала б ця коштовність, моя люба...

Емма озирнулась. Невисокий чоловік у бездоганному редінготі дивився на неї приязно і хтиво одночасно. Жінка видавила з себе посмішку і знову перевела погляд на діамант.

— Шкода, що я не імператриця, — промовила вона.

— Як на мене, ви краща, ніж наша імператриця, — не вгавав той.

Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.

— Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? — несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.

— Йому більше, ніж сто років, — впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, — це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.

— Он як. А звідки ви про це знаєте? — поцікавилась Емма.

— Все дуже просто, — посміхнувся той, — я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.

— Ви праві, — погодилась вона, — а чи довго пробуде тут діамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.

— Виставка благодійна. Його імператорська величність розпорядився, щоб гроші, отримані за квитки, були передані армії. Тож коштовність залишиться тут, у Львові доти, доки ми не зберемо більш-менш пристойної суми, — пояснив наглядач, — і, до речі, мене звати Фелікс Проймай.

— Емма Штайнер, — відповіла жінка, — отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?

— Скажу більше, — наглядач зняв окуляри і пильно вдивився у свою співрозмовницю, — цей діамант буде з нетерпінням чекати вашого наступного візиту, адже йому так хочеться розповісти вам одну свою грандіозну таємницю.

— Он як? — Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. — А чи можу я дізнатися цю таємницю зараз?

— Всьому свій час, — загадково відповів той, — до того ж, якщо все дізнаєтеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу...

Наглядач галантно їй вклонився і, промовивши з особливим теплом: «Моє шанування», рушив до іншого кінця зали. Там він зник за чималими обтягнутими шкірою дверима.

Емма крадькома провела його поглядом і, ще кілька хвилин помилувашись діамантом Габсбургів, також вийшла з виставкової зали.

Думка про секрет цієї коштовності не давав їй спокою увесь день. Звісно, це міг бути не більше, аніж спосіб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову її побачити. Цілком можливо, що підходящу таємницю Проймай вигадує якраз у цю мить. Хоча, з іншого боку, чому б не повірити йому?..

Врешті-решт жіноча цікавість узяла гору, і вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелікс Проймай, здавалось, чекав на неї, стоячи посеред зали, і широко їй усміхався. Була досить рання година, і жоден відвідувач, окрім самої Емми, ще не з'явився.

— Я знав, що ви прийдете, моя люба, — замість привітання сказав той.

Її трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирішила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогодні вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню і намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби підсвідомо намагалася вразити його ще більше.

— І що ж, пане Проймане, — кокетливо сказала вона, підходячи до скляної вітрини, де містилася коштовність — тепер ви, сподіваюсь, розповісте мені в чому ж полягає таємниця імператорського діаманту? Тільки не розчаруйте, бо поліцейські біля входу й так зіпсували мені настрій своєю надмірною пильністю.

— Це тільки зайвий раз доводить, що ця річ має не лише чималу ювелірну цінність, — лагідно пояснив наглядач, — не сердьтеся на них, моя люба.

Емма вирішила пробачити і цього разу.

Між тим, Проймай підійшов до дверей, за якими зник вчора і, відімкнувши їх, жестом запросив Емму досередини.

Жінка звела на нього здивований погляд.

— Ви остерігаєтесь, що тут нас можуть підслухати? — запитала вона.

— Ні, — відповів наглядач, — просто таємниця насправді не тут. Вона окремо.

— Окремо від діаманту? — ще більше здивувалась Емма.

— Певним чином так... Прошу вас, не бійтеся. Зараз ви все зрозумієте.

Трохи подумавши, вона несміливо рушила до відчинених дверей.

— Ну ж бо, сміливіше, — підбадьорив її Проймай, — обіцяю, ви не пошкодуєте.

За дверима виявилась невелика кімнатка, або ж радше комірчина без вікон, проте затишна і чиста. Це приміщення було б дещо просторішим, якби не сотні книг, що дивом тут вміщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, місце для письмового столу, м'якої софи і невеликої шафи, поміж якими тіснився прямокутничок вільної підлоги. Наглядач увімкнув електричне світло.

— От бачите, — сказав Проймай, — ваш страх був даремний. Тут усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.

— Річ не в тому, — відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, — порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.

— Ви щойно зробили мене щасливим, — радісно промовив наглядач, — мені вже за п'ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!

— Припиніть, — засміялася Емма, — звісно, можете...

Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.

— То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? — поспіхом запитала вона.

— Аякже, — сказав Проймай, — але для початку... Ви маєте годинника?

— Так, — відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, — зараз рівно десята.

— Чудовий час, — мовив наглядач, — в цю пору нам ніхто не завадить.

З цими словами Проймай дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.

За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.

— Правда як в казці? — запитав він.

Емма кивнула.

— Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, — він вказав на зачинені двері, — насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках...

Сказавши це, Проймай відкрив перед нею скриньку.

— Ну як? Ви не розчаровані? — запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.

— Ні, зовсім, — посміхнулась жінка, — я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.

— Саме так, — підтвердив наглядач, — але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.

— Сміливіше, — підбадьорив її Проймай, помітивши, що Емма вагається.

Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.

Раптом, опам'ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.

— Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? — несподівано запитав Проймай.

— Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, — зніяковіла Емма.

— Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.

— Думаю, не менше п'яти хвилин, — відповіла вона.

— Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?

Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не перечити.

Та наскільки більшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблаті все ще була десята година. Стрілки не зрушили ані на хвилину!

— Здається, мій годинник зламався, — з жалем сказала Емма.

— Не турбуйтеся, він справний, — заспокоїв її Проймай, — тут справа в іншому...

— В чому ж?

— Якраз в другій таємниці діаманту. Камінь має властивість зупиняти час, коли хтось біля нього почувається щасливим.

Жінка недовірливо посміхнулась, а потім знову глянула на циферблат і посмішка зникла з її обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятій.

— Чому тоді знову пішов час? — запитала вона.

— Тому, що ви повернули мені діамант і більше не почуваєтесь такою щасливою, — пояснив Проймай.

Раптом Емма розсміялась голосно та дзвінко.

— Чудовий фокус! — сказала вона. — Ваша правда, я зовсім не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.

— Це був не фокус, пані Штайнер, — наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, — я не торкався вашого годинника і не впливав на нього в жодний інший спосіб. Все це було насправді, і ви тепер знаєте чудовий секрет імператорського каменю.

— Цікаво, а цей діамант може повернути час назад? Чи тільки затримати? — Емма вирішила погодитись на цю гру.

— Цього я не знаю, — відповів наглядач, — хоч переконаний, що дуже щасливі миті можуть повторюватись. Так чи інакше, ми це можемо перевірити.

— Як? — запитала жінка.

— Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?

— Звісно.

— Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?

— Гадаю, так...

— От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника,— нагадав він.

Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.

— Скажіть мені одну річ, пане Проймане... — сказала вона.

— Так, моя люба.

Жінка постановила пробачити йому це звертання.

— Чи не буду я винною... Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?

— Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, — відповів наглядач.

— Що це означає? — перепитала Емма.

Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.

— Поясніть, пане Проймане.

— Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, — трохи схвильовано сказав він, — приміряли в мене на очах і... щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі...

Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.

Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.

Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з'являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.

Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула...

— Доброго ранку, пані Штайнер, — першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.

— Мене звати Адам Вістович, — представився він, коли господиня привіталась у відповідь, — я заступник директора поліції.

— Он як, — жінка не приховала здивувавання, — чим завдячую такій честі?

— Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? — замість відповіді запитав поліцейський. — Ця, схоже, не надто старанна.

— Стефа невід'ємна частина цього дому, — стримуючи роздратування, пояснила Емма, — вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов'язаний залишити її в себе на службі. Я не виняток... То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому...

— Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? — перебив її поліцейський.

Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.

— Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.

— Його знайшли мертвим сьогодні вранці, — сказав Вістович, — крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?

— Ні, — твердо відповіла Емма.

— Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.

— Хіба цей діамант не було виставлено в залі?

— Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Проймай та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.

Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.

— То що сталося з наглядачем? — врешті запитала вона.

— Хтось вистрілив йому в лоба, — сказав поліцейський, — однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.

— Бідолашний чоловік, — промовила Емма, — як шкода...

— Дуже шкода, — сказав Вістович, — хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.

— То чим я можу бути корисною поліції? — запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.

— За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрічались з Пройманом і спілкувались близько півгодини в його кабінеті.

— Так, — підтвердила Емма, — але ж після нашої зустрічі він залишився живий і здоровий.

— Безперечно, — посміхнувся Вістович, — мене цікавить, про що була ваша розмова?

— Саме про імператорський діамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюємо підробку.

— Ви не знаєте, з ким іще він мав зустрітися вчора? — знову запитав поліцейський.

— Мені це невідомо, пане Вістовичу.

— Що ж, — поліцейський рушив до дверей, — не смію більше забирати ваш час. На все добре.

Емма спробувала посміхнутись йому на прощання, але посмішки не вийшло. Цей короткий допит віщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспіхом заходилася збирати речі.

Розділ III

З тераси виднілася набережна Дунаю і будайські пагорби. Цей чудовий краєвид ніжно пестило призахідне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих літніх міських вечорів.

Двоє чоловіків ліниво палили сигари, сидячи за столиком біля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортіла. Йшлося про маніяка, що, як стверджували «Вісті з-над Дунаю», оселився на острові Маргіт. Достеменно було відомо про дві його жертви, через що кількість річкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителів Середмістя потроху зароджувались панічні настрої.

— Не читаю цього лайна, — відмахнувся старший на вигляд співрозмовник, міцний бородань зі шрамом на правій руці, висловивши в такий спосіб своє ставлення до згаданої газети, — як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, приміром, хіба вам, Лайоше, не захотілось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю і придбати собі гарненький револьвер? Якщо досі не маєте, звісно.

— Ні, я кепсько стріляю, — відповів той.

— Що ж, принаймі, ви неодмінно купите наступний номер «Вістів з-над Дунаю». Чи не так?

Лайош кивнув.

— Ну от, — вдоволено посміхнувся бородань, — хоч, по щирості, покупців у зброярських крамницях тепер і так не бракує. Кажуть, росіяни вже вдерлись до Галіції.

— Про це також пишуть «Вісті з-над Дунаю», — іронічно зауважив Лайош.

Бородань хмикнув і, втягнувши дим своїми дужими легенями, видихнув його кудись убік набережної та неоготичного парламенту. На цьому розмова їхня урвалася, і чоловіки знову зосередились на курінні.

Лайош виглядав на років тридцять-тридцять п'ять, був не такий кремезний, як його співрозмовник, втім також здавася фізично міцним. Якщо бородань, найпевніше, був у минулому військовим, то в ньому вгадувався теперішній лікар або науковець.

Чоловіки трохи пожвавішали, щойно до них попрямував усміхнений кельнер, несучи на таці дві тарілки з гуляшем, який тут готували найкраще в місті. Після вечері вони знову закурили, втім цього разу перебували в значно кращому гуморі. Кельнер, прибравши тарілки, без жодних запитань за кілька хвилин виніс пляшку доброго коньяку і шахову дошку з розставленими фігурами. Щовечора ці двоє збиралися тут для улюбленої справи.

Відкоркувавши пляшку, шахісти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потім узялися до гри. Лайош традиційно вибрав чорні і, вдавшись до сициліанського захисту, невдовзі отримав перевагу в центрі. Проте вже після десятого ходу опонент відновив рівновагу, а згодом і перехопив ініціативу. Партія ставала дедалі напруженішою, тому гравці лиш краєм ока помітили, як за сусіднім столиком вмостився худорлявий чоловік середніх літ у сіруватому костюмі. До нового клієнта поспішив кельнер, і той тріскучим голосом замовив гуляш. Шахісти мимоволі подивились на нього, мовчки схваливши вибір, і одразу ж повернулись до гри.

Страву принесли за півгодини, але виявилось, що за цей час новий клієнт кудись відійшов, лишивши на своєму стільці капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрім гуляшу, як виявилось, той замовив ще свіжу випічку. Кельнер, потупцювавши на місці, врешті поставив усе на столик і повернувся назад.

Клієнт повернувся за хвилину. Чоловік неквапно йшов до свого місця, милуючись краєвидом і час від часу підносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на півдорозі, а його обличчя перекосило від жаху. На гуляш і випічку, які призначались йому на вечерю, невідомо звідки накинулись голуби. Їх була ціла зграя, жадібних та нахабних, і за якусь мить від їжі не залишилось навіть крихти. Офіціант, що першим кинувся до них, плескаючи в долоні, мов цирковий ведмідь, зрештою тільки безпомічно розвів руками. Птахи з'їли все, на додачу спаскудивши відбитками лап скатертину.

Обидва шахісти, замість поспівчувати, тільки марно намагалися стримати сміх. Той душив їх дедалі нестерпніше, аж доки не перейшов у безсоромний регіт. Розгублені кельнер і клієнт виглядали настільки кумедно, що стриматись було годі.

Нарешті офіціант поспіхом змінив скатертину і запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловік, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку і всівся за іншим столиком. Звідти він докірливо дивився на Лайоша і бороданя, які без успіху намагалися повернутись до гри. Врешті, здавалось, не витримав і підійшов до них.

— Що ж, панове, радію, що мимоволі зумів потішити вас, — сказав він з сильним слов'янським акцентом.

— Даруйте, — знітився Лайош, — ми сміялися радше з обставин...

— Нічого, — примирливо відповів той, — мені самому ця ситуація тепер видається кумедною.

— Мене звати Габор Чемері, — першим представився бородань.

— Іван Дмітров, — відповів той.

На обличчі Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрі Будапешта він зустрів не росіянина, а щонайменше індіанця з племені майя.

— Я Лайош Вешелені, — другий шахіст обірвав незручну паузу.

У відповідь Дмітров потис йому руку.

— Не бажаєте коньяку? — Габор спробував дещо виправити своє становище.

— Залюбки, — погодився той.

Лайош зробив знак офіціантові, і той миттю приніс третю склянку. Випивши, чоловіки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмітров запитав:

— Чи знаєте ви, панове, що наш посол у Будапешті, Ніколаєв, так само, як і ви, палкий шанувальник гри в шахи?

Чоловіки заперечливо хитнули головами.

— Звідки ж нам знати? — додав Габор. — Ми не мали приємності спілкуватись з паном Ніколаєвим.

— Ваша правда, — згодився Дмітров, — угорці не ходять в російське посольство.

— А ви там служите? — запитав Лайош.

— Вже ні, — з гіркотою в голосі відповів росіянин, — кілька днів тому ми отримали ноту з вимогою залишити межі монархії. Простіше кажучи, забратися під три чорти з Будапешту... Я прожив тут десять років. Як бачите, навіть вивчив мадярську мову, хоч легше, їй-богу, мені далася китайська. А тут таке...

Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:

— Отже, про пана Ніколаєва...

— Так, так, — з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.

— Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, — продовжив росіянин, — тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції — шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти...

— Самудрагупти, — виправив його Лайош.

— Так, так, — посміхнувся росіянин, — отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.

Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.

— А чому не можете вивезти шахи в Росію? — запитав Габор.

— Ви все зрозумієте, коли їх побачите, — відповів Дмітров.

В чоловіків перехопило подих.

— Ми їх побачимо? — з недовірою промовив Лайош.

Росіянин кивнув.

— Скажу більше, — додав він, — якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.

Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.

— Ви жартуєте, пане Дмітров? — прийшов до тями Габор.

— Аж ніяк, — запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. — Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.

— Що потрібно від нас? — запитав Лайош.

— Нічого, — посміхнувся Дмітров, — просто заберіть їх сьогодні ввечері.

— Звідки?

— З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?

— Звісно, — відповів Габор.

— От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти — занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки...

— Безперечно, — погодились ті.

Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.

— Самудрагупти, — вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.

Кілька хвилин чоловіки мовчали.

— Що ви про це думаєте? — врешті запитав Габор.

— Не хотілося б зв'язуватись з росіянами, — відповів Лайош.

— Так, але вони справді поспіхом тікають з усієї імперії, — мовив той, — якщо ця історія про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?

— Ми ще маємо час подумати, — обірвав Лайош і зосередився на їхній забутій грі, заново вивчаючи положення фігур на дошці.

— Нічого тут думати, — гаряче заперечив бородань, — я поїду на цю зустріч.

— А я не впевнений...

— Щоб переконати вас, мій друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.

— Але ж цей Дмітров попередив, що ми мусимо бути вдвох, — нагадав Лайош.

— Думаю, він змириться.

— Гаразд. Хто третій?

— Мій револьвер.

Чоловіки реготнули, але одразу ж спохопились і глянули в бік росіянина. Проте, Дмітров зосереджено поглинав свою вечерю і більше не звертав на них жодної уваги. Якби не порожня пляшка з-під коньяку і зайва склянка поруч шахової дошки, то можна було б подумати, що він сидів там увесь цей час.

О пів на десяту вечора Лайош і Габор зустрілися біля покинутого причалу неподалік Непсігету. На воді плескався одинокий човен, і, підійшовши до нього, чоловіки відімкнули замок на ланцюзі, що приковував човна до берега. Запаливши ліхтар на кормі, вони взялися за весла.

— Ви справді прихопили револьвера, Габоре? — перепитав Лайош.

Бородань засміявся, видихаючи в його бік дим від цигарки.

— У вас із собою сьогоднішні «Вісті з-над Дунаю»? Там знову написали про маніяка?

— Дуже смішно, чорт забирай, — образився Лайош.

— Зброя в мене в кишені, — заспокоїв бородань.

До самого острова Маргіт вони більше не промовили ані слова. Вечірній Будапешт потроху засинав і мерехтів рясними вогнями, від яких по темній воді тягнулися довгі переписки. Здавалося, що темний небесний купол, всіяний коштовними угорськими зорями, — це всього лишень віддзеркалення набережної Дунаю. Звісно, значно приємніше було споглядати цю післязахідну красу, аніж обговорювати річкового маніяка...

Приставши до берега, чоловіки прив'язали човен і погасили ліхтар на кормі. Була вже майже десята, отже вони мусили поспішати. Габор дістав з кишені електричний ліхтар і, освітлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспіхом рушив за ним, намагаючись не відставати. За чверть години чоловіки були на місці. Якраз вчасно, бо ліхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.

Дмітров чекав їх, сидячи на уламках старої монастирської стіни. Втім росіянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двоє невідомих типів. Прибулі зупинились, і Габор першим ділом намацав у своїй кишені револьвер та зняв його з запобіжника.

— Сміливіше, — стиха підбадьорив він Лайоша, — ви ж знаєте, я відмінно стріляю.

Помітивши їх, Дмітров звівся на рівні ноги.

— Радий, що ви прийшли, — сказав він, — не лякайтеся! Це мої сербські друзі. Вони нас будуть охороняти...

Двоє типів кивнули і відступили на кілька кроків.

— Ви принесли шахи? — перечекавши паузу, запитав Лайош.

Росіянин похитав головою.

— Ні, я з собою їх не маю.

Габор повільно витягнув з кишені револьвер.

— Вам видно, що в мене в руці, пане Дмітров? — запитав він.

— Ні, але смію припустити, що зброя, — відповів той, — сховайте її назад. Повірте, я не маю наміру вас одурити. Як і всім нечисленним росіянам в Будапешті, мені зараз найменше хочеться конфлікту з угорцями. І тут ви мені точно повірите...

Габор опустив револьера. Між тим до них підійшов ще один чоловік у короткому плащі. Серпневий вечір справді вдався прохолодним.

— Шахи я не приніс тому, що вони мені не належать, — пояснив Дмітров, — ця реліквія — власність пана Ніколаєва...

— Ця реліквія вже ваша, панове, — втрутився чоловік у плащі.

Очевидно, перед ними був російський посол. Чоловік простягнув їм невелику валізу.

— А це те, що я не можу, на жаль, відправити в Росію, оскільки всі мої відправлення ретельно перевіряє поліція, — додав він, — про аукціон, як говорив, мабуть, пан Дмітров, також не може бути й мови...

— Ви могли б відвезти ці шахи особисто, — зауважив Лайош.

Чоловіки все ще не наважувались прийняти подарунок.

— Річ у тім, що я не збираюся повертатись до Петербурга, — відповів посол, — я хотів би залишитися в Європі як приватна особа. Хоч в Будапешті мені тепер також не місце. Переїду де-інде... То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолітню дрібничку? Бо якщо ні, то я...

— Звісно заберемо, — палко промовив Габор, проте так і залишився стояти на місці. Йому хотілося розгледіти сербів, але ті зовсім розчинились в темряві.

— Давайте я запропоную вам партію, — несподівано сказав посол, — зізнаюсь, я ще ніколи не грав цими фігурами.

Дмітров дістав звідкілясь олійну лампу і, запаливши, присвітив нею своєму шефові. Той обережно розстебнув валізу. Звідти він дістав два плоскі футляри. В одному виявилась шахівниця, а в іншому — акуратно складені фігури, кожна в своїй спеціальній ніші.

— Реставрація дошки та фігур мені обійшлася дорожче, аніж самі шахи, — посміхнувся Ніколаєв, — а коли майстер знімав мірки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрілити його за кожен непевний рух.

Навіть при тьмяному світлі було видно, що кожна фігура виконана по-особливому. У двох вершників були різні коні: в одного баский, нетерплячий, а в іншого сумирний і слухняний. Пішаки всі стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помітив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусіда, ніби на дошці раптом вишикувались два ряди справжньої піхоти. Королі та королеви, одягнені в багатий індійський одяг, плели інтриги та керували військом, слухаючи поради своїх офіцерів та полководців. На шахівниці несподівано виник цілий давній світ, який манив до себе з неймовірною силою.

— Кого я матиму честь запросити до гри? — запитав посол, щойно всі фігури були розставлені.

Чоловіки перезирнулися.

— Грайте з ним ви,— пошепки сказав Габор,— а я триматиму зброю напоготові.

Лайош сів навпроти росіянина за чорними фігурами.

— Розпочнемо? — сказав посол, одночасно роблячи хід пішаком.

Опонент мовчки зробив хід у відповідь. Білі пішли у наступ і невдовзі їм дістався чорний слон та кінь. Здавалось, партія мала б бути виграшною для росіянина, але за наступним ходом він несподівано втратив свою королеву.

— Блискуче, — сказав Ніколаєв і театрально поаплодував супернику.

— Це називається «Будапештський гамбіт», — вдоволено посміхнувся Лайош, — я не дарма обрав такий дебют.

— Гадаю, в цій партії в мене більше немає шансів, — продовжив посол, — недарма ж в імператорському шаховому клубі про вас відгукувались як про найкращих гравців у столиці.

— Це там ви про нас дізнались? — поцікавився Габор, який також був гордий за свого колегу-співвітчизника.

— Не я, а пан Дмітров, — уточнив той, — мені лишень залежало на тому, щоб віддати цей скарб у руки справжніх майстрів. Тепер я бачу, що мій помічник не помилився...

— Можемо розпочати ще одну партію, — сказав Лайош.

Посол відповів посмішкою.

— Я маю іншу пропозицію для вас, пане Вешелені, — сказав він, — дослідіть гарненько білі фігури, які вам дістались під час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два мої пішаки і королева. Почніть з нижчого рангу.

Здивований Лайош взяв до рук першого пішака і підніс його ближче до світла. Втім, нічого, окрім тонкої ювелірної роботи, він не побачив. На обличчі полоненого піхотинця відображалась рішучість і зневага до ворога. В правій руці він міцно затиснув довгого списа, а лівою тримав щита.

— Мабуть, щось усередині, — тихо підказав Габор.

— Саме так! — підтвердив Ніколаєв, який серед усіх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, — ці шахові солдати порожні всередині.

Лайош легенько натиснув на округлий постамент фігури, і той несподівано піддався, відкрутившись, мов кришечка від пляшки з мікстурою. Всередині пішака виявився маленький смарагд.

— Це за те, щоб ніхто не дізнався про нашу зустріч, — сказав росіянин, уважно глянувши на співрозмовників.

— Як скажете, — спантеличено промовив Лайош.

Він і його товариш все ще не розуміли, за що їм стільки задарма дістається. Нарешті, Ніколаєв потроху почав відкривати карти:

— Такий самий камінчик заховано і в іншому пішакові. Це щоб ви назавжди зберегли таємницю про шахову партію на острові Маргіт, — сказав він, — можете переконатися...

Щойно вони дістали ще два смарагди, посол продовжив:

— Тепер подивіться, що всередині ферзя.

Лайош тремтячими руками так само відкрив фігуру королеви. Всередині знову виявився смарагд, але значно більших розмірів. В шахістів перехопило подих.

— Це найбільший коштовний камінь, який досі було знайдено в мене на батьківщині, — сказав Ніколаєв, і голос його раптом став сухим і непривітним, — він зробить вас багатими до кінця віку... Але від вас я потребую однієї послуги.

Габор щосили стиснув руків'я револьвера і перемістив палець на спусковий гачок. І він, і Лайош відчували, що встряли в якусь дивну історію, і жоден з них не міг бути впевненим, що все для них скінчиться добре. Та Ніколаєв раптом знову посміхнувся:

— Насправді, для вас це буде дрібницею, — сказав він невимушено і майже весело, — адже мені просто потрібні добрі провідники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих місць.

Запанувала мовчанка.

— Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуєте таку щедру винагороду? Хіба мало людей, які знають ті місця? — запитав Габор.

— Дозвольте, я поясню все по порядку...

Ніколаєв чиркнув сірником і запалив цигарку.

Полум'я на мить освітило його худорляве обличчя, гострі вилиці і коротку борідку.

— Справа полягає в тому, — продовжив посол, — щоб вивезти групу з чотирьох чоловік, це я, пан Дмітров і мої сербські друзі, з Будапешту, а потім провести до певного місця неподалік Унгвару. Серби звідти відправляться до східного кордону імперії, я на захід, а Дмітров повернеться з вами назад. Чому я звернувся саме до вас? Тому що ви, пане Чемере, колишній військовий радист, а ви, пане Вешелені, вчений геодезист. Координати місця, куди нас потрібно доставити, ви отримаєте радіограмою. Причому подбаєте, щоб її не перехопила контррозвідка. До того ж, мушу попередити, за мною пильно стежить поліція. От чому, панове, я пропоную вам такий шалений статок. Гра мусить бути вартою свічок.

Чоловіки перезирнулися в темряві.

— Це все, що буде потрібно від нас? — запитав Габор.

— Даю слово, угода залишиться незмінною.

— Ми мусимо подумати.

— На жаль, панове, час для роздумів — це занадто велика розкіш в моєму становищі, — сказав Ніколаєв, — приймайте рішення тут і зараз.

Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.

— Гаразд, ми згодні, — видихнув він.

В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.

— Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, — мовив посол, — чи має панство до мене питання?

— Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, — сказав Габор, — це правда чи лише чутки?

— Не читайте будапештських газет, — відповів Ніколаєв, — мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

— Так я й думав. На все добре, — попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

Розділ IV

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лічниця. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», — промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди... За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

— Verdammt noch mall[1] — від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

— Vepriss dich!..[2]

— Докторе Шоймане? — раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

— Ви спізнюєтесь, докторе, — знервовано промовив той, — швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м'язи сердито сіпалися.

— Ми домовились на десяту, пане докторе, — нагадав Цахер, — а зараз майже пів на одинадцяту.

— Пробачте, я...

«Сумнівався до останньої миті», — хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

— Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, — промовив натомість він.

— Ви хіба не львів'янин, чорт забирай?

— Ні.

— Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важкезні двері і пропустив його в темний коридор.

— Мені дивно, чесно кажучи... — промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

— Що саме вам дивно? — запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

— Що саме вас дивує? — повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

— Чому ви запросили мене в... «дурку»?..

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

— Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

— Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! — лікаря почала розбирати лють. — Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

— Не турбуйтесь, докторе, — спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, — я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?

— Приніс, — обережно сказав Шойман.

— Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

— Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, — промовило воно, — ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

— Чому... ми... йдемо... цим... підземеллям? — долаючи важке дихання, запитав доктор.

— Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, — пояснив Цахер.

— По дорозі... куди?..

— Я ж вам говорив.

— Та срати я хотів на ваш втрачений рай, — закричав Шойман, — поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

— Ми прийшли, — сказав Цахер, — найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд...

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

— Слава Богу, — зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

— Зачекайте, — промовив той, роззираючись довкола, — часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Шойман.

— Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

— Йдемо туди, — наказав Цахер.

— Геніально, — не втримався Шойман, — звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

— Потяг не до Відня, — коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

— А куди ж?

— До Станіслава. Все поясню потім...

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

— Ласкаво просимо, докторе Шоймане, — сказав він, пропускаючи того вперед, — ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.

— Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, — сказав юнак, — ресторан укінці вагону.

— Я вирішу пізніше, — відповів лікар, пригладжуючи бороду.

— Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години...

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

— Прошу сказати, а той пан, що був зі мною... Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

— В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

— Ні-ні! В жодному разі. Тобто... нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

— Scheiβe, scheiβe, scheiβe...[3] — не вгаваючи, промовляв про себе доктор.

Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:

— Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони — мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.

— Halt dein verdammtes Maul![4] — відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.

— Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, — сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.

— Du, verfluchter Schweinehund![5],— не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.

— Ви мене ображаєте, — зауважив Цахер.

— Blödes Arschloch! Drecksker...[6]

— Пробачте, але я змушений це зробити, — тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, — ви не залишили мені вибору, докторе...

З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.

Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з'ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім'яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, — подумалось йому, — і було б непогано випити коньяку...».

Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.

Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.

— А ось і останній! — почувся далі піднесений голос.

Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.

— Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, — сказав він тим самим радісним голосом.

— Ми знайомі? — здивувався лікар.

— Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.

— Радий знайомству, — спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, — ви щойно мене зазнимкували?

— Так, пане докторе, ви тепер в історії, — Заклетський вказав на свій фотоапарат, — гарної ночі, призволяйтесь.

Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.

— Пані дозволить сісти навпроти? — гречно запитав він.

Однак, та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:

— Чи не бажає пані запалити?

— Чого без краватки, сучий сину? — стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. — Знову цілу ніч тягався з курвами?

Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.

— Вдалося трохи відпочити, пане докторе? — приязно посміхаючись, запитав він.

Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.

— Вдалося...

— От і чудово, — сказав той, сідаючи поряд з нерухомою примарою, — до речі, ви познайомилися з пані Танатович?

Цахер кивнув у бік старої.

— Так, ми трохи поспілкувались... — відповів доктор.

— Ніхто не знає, скільки їй років, але всі припускають, що не менше ста, — продовжив той, анітрохи не переймаючись її присутністю.

Шойман покосився на пані Танатович, але та й далі дивилася перед собою і ніяк не реагувала на сказане.

— Вона подорожує сама? — поцікавився лікар.

— Ні, за столиком праворуч від мене її прапраправнучка... Шльондра, яку світ не бачив. Все не дочекається, коли стара віддасть Богові душу, бо спадок залишиться чималий і практично весь дістанеться їй.

Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нічого не почула, перевів погляд на спадкоємицю. Дівчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильні класичні риси обличчя і сліпучо-біла посмішка, яку вона час від часу дарувала своєму співрозмовнику.

— Чому ви її так назвали? — запитав доктор.

— Можете викликати мене на поєдинок, — іронічно відповів той.

Шойман байдуже махнув рукою.

— Шльондра то шльондра...

— Її грав кожен, в кого стоїть і є гроші!

— Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жінку!

Обличчя віденця почервоніло від обурення.

— Гаразд.

Співрозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком і випив його одним вправним рухом.

— Наполеон нас порятує, — вдруге озвалася пані Танатович, — Наполеон шляхетний лицар і не дасть Польщі загинути.

— Наполеон давно помер, люба пані, — буркнув Цахер, — навіть для вас і для Польщі...

— Чому ми прямуємо до Станіслава? — запитав доктор, щойно пані Танатович від них відвернулася. — І як ми звідти потрапимо до Відня? Ви обіцяли все пояснити.

— Звісно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили свої гроші недарма. До речі, ось розписка, що я їх отримав, а отже й свідомий своїх зобов'язань.

Чоловік сягнув рукою до внутрішньої кишені і дістав звідти складений удвоє папір.

— Прошу.

Лікар пробігся поглядом по рівних рядках.

— З цим зрозуміло, — кивнув Шойман і заховав документ.

— Тоді перейдемо до основного. За дві години ми будемо в Станіславі, де ви та інші пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брістоль». На відпочинок матимете рівно добу, до наступної ночі. Тоді вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрітися з самим графом фон Шуленбургом...

— Гадки не маю хто це, — перебив доктор.

— Граф фон Шуленбург — це той, хто вигадав спосіб врятувати вас від російського потопу. Зберегти ваші вуха для високої музики, очі для розкішних палаців, а всі ваші чуття для епохи, яка невдовзі загине тут, але, маю надію, збережеться в Австрії. До Відня ви, пане докторе, та всі, хто зараз в цьому потязі, вирушите на дирижаблі. Одна ніч польоту, і ви у столиці.

Очі доктора округлилися.

— На дирижаблі? Ви жартуєте? — запитав він.

— Аж ніяк. На землі починається війна, отже треба пересуватися над землею.

Шойман не міг повірити. Так, він чув про ці літаючі кулі та літаючі сигари, але ніколи їх не бачив, не те що не літав.

— А це безпечно? — стривожився доктор.

— Абсолютно, — запевнив Цахер, — «Саубха», так називається дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долає таку відстань. Щоразу вночі і щоразу успішно.

— Чому вночі? — запитав лікар.

— Вдень дирижабль можуть помітити військові або поліція, — пояснив той, — тоді це буде його останній політ.

Доктор облизав пересохлі губи.

— Що ж, — промовив він хриплуватим голосом, — летіти — значить летіти.

— «Саубха» — надзвичайно комфортне судно, — запевнив Цахер, підводячись з-за столу, — ви й не помітите ночі, пане Шоймане. А вранці наступного дня вже питимете ароматну віденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите...

Лікар хотів заперечити і сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за інший, столик, і доктору не спало на думку нічого іншого, як замовити ще коньяку.

— Йди до своїх курвів! — несподівано крикнула пані Танатович.

Цього разу вона привернула загальну увагу, і в якусь мить Шойман зловив на собі зо два десятка зацікавлених поглядів.

— Стара порхавка, — тихо промовив він і, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.

За дві години оголосили, що потяг прибув до Станіслава. Пасажири зійшли на віддалений перон, поруч з яким в темряві на них чекало декілька автомобілів. Невдовзі вони рушили нічним містом і зупинилися біля входу до готелю «Брістоль». Прибулих радісно привітав консьєрж і, не гаючи ані хвилини, вручив кожному гостю ключ від його апартаментів. Таким чином, вже за декілька хвилин доктор Шойман простягся на зручному ліжку чималого «напівлюкса». Його потурбував тільки портьє, що приніс багаж. Лікар неохоче поплентався до дверей і, тицьнувши тому чайові, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таємного потягу з насолодою дав хропака.

Вранці доктор Шойман прокинувся у доброму гуморі. Відчинивши вікно, він побачив, що на вулиці починався дощ. Після декількох днів пекельної львівської спеки йому хотілося стрибати від радощів.

Швидко одягнувшись, він спустився вниз на сніданок, а тоді попросив у консьєржа парасолю і подався гуляти містом. Дощовий Станіслав нагадав доктору дощовий Відень, і якоїсь миті Шойман заплющив очі, уявивши, що насправді він десь на Рінгштрассе. Втім, коли й розплющив, то анітрохи не засмутився, бо в цьому місті йому також виявилось добре. Хіба що євреїв-торговців на центральній площі Станіслава було більше. Проте менше, ніж у Львові. І, як здалося Шойману, ціни тутешні гендлярі не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зі сходу.

Торговців у всіх галіційських містах поліція зазвичай проганяла з центральних площ і вулиць, але тепер, коли імперія почала війну, поліціянтам було не до них. Міщани скуповували все, що могли, а поліція та жандарми займалися, здебільшого, мобілізацією населення.

Доктор Шойман з приємністю розумів, що йому байдуже, скільки коштують сіль та борошно, адже завтра він буде у Відні, а там і поготів можна не перейматися такими дурницями. В своєму будинку на Картнерштрассе, подалі від цього провінційного божевілля, найперше, він доручить служниці приготувати для нього ароматичну ванну, а потім подати до кабінету справжній віденський сніданок. Вдень він провідає друзів і розповість їм за чаркою шнабсу про свої пригоди, а ввечері подасться в оперу.

Такі думки примушували його посміхатись. І схоже, він був єдиним, хто посміхався в цей дощовий день, мабуть, в цілому Станіславі. Хоча, ні... Решта втікачів зі Львова також могли б зараз посміхатись.

Ввечері, о десятій годині, доктор Шойман одягнув свій найкращий костюм і спустився до бенкетної зали готелю. Біля входу його зустрів усміхнений кельнер і запропонував вина. З радістю взявши бокал, доктор глянув на присутніх, а ті, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибині зали щойно закінчив якийсь урочистий вальс і серед тиші почувся старечий голос:

— Ось знову той, що з курвами волочиться!..

Авжеж! Куди без пані Танатович! Вона сиділа на стільці досить далеченько від входу, і залишалося тільки заздрити, що в такому віці стару ще не підводив зір.

— Бабусю, заради Бога, припиніть! — почувся розпачливий голос її спадкоємиці.

На щастя, музиканти зрозуміли, що варто вступати знову і швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нічого іншого не залишалось, як відійти убік і пити своє вино.

Спадкоємиця пані Танатович з винуватим виглядом підійшла до нього.

— Пробачте, прошу вас, — сказала вона, — моя родичка вже в досить поважному віці і не завжди тямить, що говорить.

— Пусте, — усміхнувся той, — я добре розумію такі речі. Я лікар... Мене звати Пауль Шойман.

— Домініка Ліновська, — відповіла вона, — а пан справді лікар?

Спадкоємиця чомусь перепитала з такою цікавістю, мовби Шойман виявився факіром або ковтачем ножів.

Чоловік підтвердив.

— А чим саме займаєтесь? — вирішила уточнити Домініка.

— Лікую шкіру...

— Як цікаво, пане Шоймане!

Лікар по-дурному всміхнувся, гадки не маючи, що відповідати на такі слова. На щастя в залі несподівано залунали гучні оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечір.

Час від часу прибував хтось новий, так само зустрічався зніяковілим поглядом з присутніми, брав бокал з вином і відходив убік. Більшість насправді добре знали одне одного і за інших обставин, десь посеред міста чи в якому-небудь локалі, радо б теревенили про все на світі. Але зараз кожен волів мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цій залі ставало дедалі менше і вже відчувалась духота.

Так, мабуть, випадково зустрічаються знайомі в лихварському будинку чи в борделі. Залишається тільки змовницьки кивнути один одному або стримано посміхнутись, тим самим домовившись про взаємну мовчанку. Звісно, ці заможні постояльці люксового «Брістолю» більше раділи тим, кого бачили вперше.

Доктор Шойман упізнав президента Львова, Йосифа Нойманна, і директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сім'ями, а їхні дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалік від них стояв директор львівської поліції Вільгельм Шехтель. «Он які люди тікають, — подумалось доктору, — а Нойманна і Шехтеля навіть не зупиняє те, що у Відні їх обох, найпевніше, заарештують. Причому, директора поліції чекатиме трибунал. Отже, справи у Львові дуже кепські...». Серед інших були також два його колишні пацієнти, яких він колись рятував від псоріазу: банкір Давид Кац, віденець, як і Шойман, та ювелірний магнат Леон Шталь. Обидва, звісно ж, вдавали, що не бачать доктора. Віденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно підносив до світла склянку з вином. Що він там досліджував, було відомо тільки йому, бо зазвичай кольори вина вдається розгледіти одразу.

Видно було також вже знайомі постаті фотографа Заклетського та Генріха Цахера. Обидва з'являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутніми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.

Втім за них це поступового робив алкоголь. Після другої-третьої склянки львів'яни почали впізнавати один одного, а деякі навіть вирішили привітатись і розпочати розмову.

— Можна вас попросити дещо, пане лікарю? — озвалася Домініка, коли оплески затихли.

Шойман помітив, що на її обличчі з'явився сором'язливий рум'янець.

— Звичайно, я до ваших послуг, — відповів лікар.

— Я вже рік мордуюся бородавкою, все ніяк не можу позбутися. А вона велика й болюча... — промовила Ліновська, — чи не могли б ви якось поглянути?

Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприємно. Отже, на іншу зацікавленість своєю персоною він не заслуговує! Втім доктор запевнив, що спробує допомогти.

— Вона в дуже... особливому місці, — уточнила Домініка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що ніхто, крім Шоймана, її не почує.

— Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в різних і часто досить несподіваних місцях, — відповів лікар, втомлено посміхаючись, — скажіть мені на вушко, де вона у вас.

Домініка зашарілась до краю.

— Зрештою, — промовила вона, — лікар як священник, правда?..

Шойман ствердно кивнув. Тоді Ліновська наблизила вуста до його вуха і щось тихо прошепотіла. Від почутого в доктора пересохло в горлі. Хоч, здавалось, жодних несподіванок для нього бути не могло.

— То пан подивиться, — перепитала вона, не сміючи тепер звести на нього погляду.

— Обов'язково, — запевнив Шойман, — гадаю, найкраще це буде зробити в моєму віденському кабінеті.

Ліновська подякувала і повернулась до пані Танатович, бо та вже починала нову промову про те, що Наполеон врятує Річ Посполиту.

Зненацька з'явилася ще одна гостя. Це була молода чарівна брюнетка в елегантній дорожній сукні. З її появою більшість балачок нагло урвались, і присутні, як чоловіки, так і жінки, прикипіли до неї очима. Жінка, проте, не розгубилась і відповіла чарівною усмішкою. Нова гостя відмовилась від вина, і, оскільки була без кавалера, то одразу декілька чоловіків наввипередки рушили до неї пропонувати кавалерські послуги. Найпрудкішим виявився фотограф.

— Моє шанування, пані! Дозвольте відрекомендуватись. — трохи захекавшись, промовив він, — Алекс Заклетський...

— Емма Штайнер, — відповіла жінка.

Шойман був неподалік, тому розчув її ім'я.

— З дозволу пані, — галантно продовжив Заклетський, пропонуючи гості руку.

— Залюбки, — відповіла вона і рушила з ним у глибину зали.

Решта чоловіків, серед яких і доктор, спопеляли Заклецького заздрісними поглядами, але той нікого, окрім своєї чарівної супутниці, не помічав.

І нарешті, коли вже всі виснажились розмовами на штучні теми і було знищено більшу частину вина й закусок, до зали урочисто зайшли граф і графиня фон Шуленберг. Присутні радісно і з полегшенням зітхнули. Отже, їхнє чекання завершилось!

— Дорогі наші друзі, — сказав граф, — ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Річ у тім, що мені хотілося особисто перевірити готовність «Саубхи» до нашої нічної мандрівки. Графиня щоразу мене підганяла, нагадувала про вас...

— Але граф настільки ж відповідальний, наскільки і впертий, — підхопила дружина, — тому й не заспокоївся, доки не оглянув кожен гвинтик.

Вони з ніжністю подивилися одне на одного, і зал не втримався від оплесків. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня — вродлива жінка, граф — статечний чоловік, обоє були взірцем вишуканості та шляхетності.

— Однак тепер, — продовжив Шуленбург, — я особисто маю цілковиту певність, що нашу подорож не зіпсують технічні негаразди... Пані та панове, світ, до якого ми звикли, стрімко змінюється. Точніше, він тікає від нас, відходить щоразу далі на захід. Ми, на жаль, не можемо змінити обставини і зробити так, щоб старі цінності залишились в Галіції. Але ми можемо податися за ними слідом. Ми ті, хто залишався тут до останнього і тепер опинився в пастці військового стану. Порятунком з цієї пастки стане наша «Саубха»... Світ вже ніколи не буде таким, як раніше, але нам у ньому все ще знайдеться острівець старої Австрії.

Знадвору стоять ті самі автомобілі... Вони відвезуть нас цього разу до таємного доку з дирижаблем. Це наші останні години в новому світі.

Розділ V

6 серпня 1914 року, о дев'ятій годині вечора, заступник директора львівської поліції Адам Вістович вийшов з приміщення Промислового музею, де в тісному кабінеті поруч виставкової зали вранці було вбито наглядача імператорського діаманту Фелікса Проймана. Розслідування смерті цього бідолахи можна було б відкласти, з огляду на тривожні вісті зі сходу, але зник сам діамант і навіть його копія. Зникнення родинної реліквії Габсбургів у Відні не подарують, навіть якби насувався другий потоп... Адам Вістович почувався препаскудно, виглядав похмуро і смалив десяту цигарку за вечір. Він достеменно знав, що його шефові вже подзвонили з Міністерства поліції і наказали розплутати цю справу за лічені дні. Тобто знайти діамант і вбивцю наглядача. Директор поліції Вільгельм Шехтель найочевидніше не пішов сьогодні додому як зазвичай о шостій, а залишився, щоб дочекатися Вістовича. Йому потрібні новини, а новин у заступника не було...

Було відомо тільки, що вбивство сталося під ранок, можливо вночі. Діамант Габсбургів наглядач, швидше за все, віддав сам. Жодної свіжої подряпини на замках, яка би свідчила, що людина відмикає їх уперше, поліцейські не знайшли. Отже, це зробив Проймай. Провіреним рухом відімкнув і віддав комусь фамільний діамант імператорської родини. Після цього отримав кулю в потилицю... Поліцейські, що охороняли залу, стверджують, що до Проймана ніхто не заходив. Останнім візитером була пані Штайнер, але він проводжав її радісний та усміхнений. І що найдивніше, поліцейські не чули пострілу. При згадці про це Вістовича охопила злість. Як, чорт забирай, можна було не почути? Навіть якби охоронці були п'яні в дупу і спали, звук пострілу їх би розбудив. Але ті були тверезі і всі троє стверджували, що до ранку не стулили очей.

Та найгіршим було те, що всі нечисленні філери і комісари львівської поліції займалися тепер дизертирами, спекулянтами та москвофілами і доручити цю справу було нікому. Вістовичу доведеться розслідувати її самому і без помічника.

Заступник директора викинув недопалок і одразу ж запалив одинадцяту за вечір цигарку. «Це тебе вб'є, — пригадав він слова Бейли, — лікарі кажуть, що куріння дуже шкодить... Серце, врешті-решт, не витримає. Згадай випадок у Кракові». Вістович пам'ятав, як потьмяніло в очах і запекло в грудях під час сутички з цвітом краківського криміналітету на березі Вісли. Але це сталось більше десяти років тому, і з тих пір серце його майже не турбувало.

При згадці про Бейлу на душі в нього трохи потепліло. Скільки часу він її не бачив? Місяць? Два? Півроку?.. Востаннє бачились ще до того, як серби вбили ерцгерцога і всю імперську поліцію поставили на вуха. З тих пір Вістович не знає спокою, практично живе на службі, а Бейла ніколи не нагадує про себе першою. Треба навідатись до неї. Тим більше, що йому на стіл час від часу потрапляють доноси на москвофілів, які на своїх зборах закликають не лише допомогти російській армії звільнити Галіцію, але й гнати звідси жидів.

Вістович подумав, що йому нікуди поспішати, і сповільнив крок, заодно вибравши довший шлях. Замість пройти по бульвару і опинитись одразу на Академічній, де була Дирекція поліції, він повернув на Сикстуську. Минувши розкішний музичний магазин Гошелеса, поліцейський зайшов у тісний провулок, який виводив на вулицю Коперника.

Раптом все його єство пронизало тривожне відчуття, а в потилиці відчувся тупий ниючий біль. Роки служби загострили інтуїцію. Так буває тільки в одному випадку — коли за ним стежать... Головне зараз — не озиратись, а навпаки — підігрувати. Передуючи дихання і кроки, щоб вони не зливались в одне і не заважали дослухатись довкола, Вістович вийшов з безлюдного провулку на Коперніка.

Біля повороту на Оссолінських Вістович зупинився, вдаючи, що з цікавістю розглядає вітрину мисливської крамниці. Насправді йому було байдуже до опудал тварин і новеньких рушниць. Двері крамниці були відчинені, і в їхній скляній шибі, наче в дзеркалі, було видно вулицю. Таким чином, Вістович міг, не озираючись, бачити людей позаду себе. Проте нікого, хто б стояв осторонь і спостерігав за ним, поліцейський не помітив.

Вістович дістав хустинку і витер піт з чола. Можливо, це йому здалося і насправді ніхто за ним не стежить, а це тваринне чуття вперше в житті його підвело? Воно було б і не дивно, адже все місто охоплене параноєю. Чоловік заховав хустинку назад до кишені і рушив далі вздовж Оссолінських. Та щойно він пройшов не більше сотні кроків, як інтуїція озвалася знову. Цього разу Вістович вирішив діяти. Минувши Оссолінеум, поліцейський щодуху кинувся вбік, сховавшись за розкішним кущем акації, що ріс у кінці паркану. Тієї ж миті він вихопив з кишені свій браунінг і зняв його з запобіжника. Вгору від Оссолінеуму тягнулася стежка, яка впиралася в кам'яні сходи, що виводили до військових казарм. Якщо піднятися до них, то все внизу буде як на долоні, і рано чи пізно переслідувачі покажуться. Не роздумуючи більше ані хвилини, Вістович, як міг швидко, дістався сходів і піднявся ними на відкритий мощений майданчик, який прикрашала величезна кам'яна чаша посередині. Навряд чи хтось часто милувався цим творінням, проте за ним легко міг би сховатись дорослий чоловік. Вістович відчував, що мусить перевести подих, тому радо скористався цим сховком. Трохи віддихавшись, він перевірив зброю і обережно визирнув з-за камінної декорації. На стежці і на сходах все ще нікого не було. Ніхто не з'явився там ані за п'ять хвилин, ані за добрих чверть години. Вістович почувався ідіотом...

Вже коли поліцейський вирішив повертатись униз і приборкати там свою параною, на сходах почулися обережні кроки. Вістович знову виглянув зі свого сховку, і його охопила шалена радість. Нагору обережно підіймався чоловік у цивільному, тримаючи в руках парабелум. Скрадаючись сходами, він плавно наводив дуло пістолета на кожен кущ обабіч них і на кожен підозрілий пагорб, за яким міг би ховатись ворог. Одразу кидалося в очі, що рухи його були вправними і точними, як у майстерного розвідника.

Вістовичу було навіть байдуже, що це за тип і якого дідька йому треба. Поліцейський радів, що не підвело чуття... Він завмер, дослухаючись До кроків, які потроху наближались до чаші. Зараз найголовнішим буде вгадати, з якого боку той вирішить її обійти, справа чи зліва, а тоді зайти йому за спину, як у дитячій грі.

Нарешті чоловік з парабелумом опинився з іншого боку кам'яної декорації. Кроки на мить затихли, вочевидь, той зважував ситуацію. «Ну ж бо, сучий сину, — подумки звернувся до нього Вістович, — вирішуй...». Мовби почувши його, той почав обходити чашу. Рушив праворуч! Отже, поліцейському треба йти ліворуч від нього. Крок у крок, а потім трохи швидше... За кілька секунд Вістович побачив опонента перед собою. Той ледве встиг повернутись до нього обличчям і звести на поліцейського здивовані очі, як той щосили вперіщив його руків'ям браунінга по голові. Удар був страшної сили! Чоловік з парабелумом закотив очі і глухо впав на долівку.

— Алилуя... — полегшено видихнув Вістович.

— Ані руш! — ТІЄЇ ж миті почулося в нього за спиною.

Аякже, чорт забирай! Вістович не подумав, що його супротивник може бути не сам. Залишалося тільки звести руки догори і поволі повернутись. Перед ним стояло ще двоє типів, один з яких тривожно позирав на непритомного колегу з парабелумом, а інший чомусь привітно посміхався поліцейському. Обидва тримали в руках пістолети.

— Жорстоко ви повелися з нашим другом, пане Вістовичу, — констатував усміхнений тип, — сподіваюся, хоч не проламали йому череп.

Чоловік говорив польською з ледь чутним акцентом.

— Ваш друг повівся б зі мною так само, — відповів поліцейський, опускаючи руки, — якби міг...

— Безперечно, — погодився той, усміхаючись ще ширше, — що вдієш, такі часи.

Вістович змовчав, чекаючи подальшої розв'язки.

— У мене до вас дружня пропозиція, Адаме, — продовжив його співрозмовник, несподівано назвавши поліцейського на ім'я, мов давнього знайомого, — мій колега подбає про того, кого ви так блискуче спровадили в нокаут, а ми з вами прогуляємось до найближчої кнайпи. Як вам ідея?

— Ніколи не відмовлявся від такої пропозиції, — відповів Вістович.

— От і чудово, — сказав той, ховаючи зброю, — як бачите, я вам довіряю...

Поліцейський також поклав свого браунінга до кишені.

— Після вас, пане Вістовичу, — мовив тип, пропускаючи того вперед, — тільки ви знаєте, де тут пристойне місце з холодним пивом. Я ж, як неважко здогадатись, не львів'янин і тутешніх кнайп не знаю.

Поліцейський кивнув і пішов попереду. Відчувати, що озброєний ворог лишився за спиною, було неприємно, але якби його хотіли вбити, то вже б це зробили, а не пропонували перехилити по чарчині. Вони зійшли донизу і рушили до непримітної кнайпи навпроти Оссолінеуму.

Всередині було лиш декілька відвідувачів, які жадібно хлебтали пиво, вочевидь, зморені денною спекою. Вістович і його недавній опонент вмостилися за віддаленим столиком. Вони скидалися тепер на добрих знайомих, котрі вирішили зустрітися за чаркою після важкого дня. Ніхто б і не подумав, що якихось десять хвилин тому ці двоє тримали в руках зброю і ладні були пристрілити один одного.

— Що ж, до справи, пане Вістовичу, — сказав тип, щойно їм принесли два келихи пива.

— Пан знає моє ім'я, але сам не представився, — зауважив поліцейський.

— Даруйте, винен, — відповів той, — мене звати Ян Фірман.

— Радий познайомитись, пане Фірмане, — збрехав Вістович, будучи цілковито переконаним, що ім'я та прізвище вигадані, — отож, я слухаю, чим можу бути корисним.

— Гадаю, Адаме, ви знаєте про ситуацію на Східному фронті, — після короткої мовчанки продовжив Фірман, — і те, що складається вона не найкраще для армії Гінденбурга, також не таємниця. Будьмо відвертими, найближчим часом росіяни захоплять Лємберг, а потім і всю Галіцію. Це тільки питання часу.

Вістович мовчав, намагаючись зрозуміти, куди той хилить і що взагалі, потрібно від нього цьому типові.

— Та от, пане заступнику, коли ми... — тут він запнувся, але швидко виправився:

— Коли російська армія займе Львів, то, повірте, місто не стане трофеєм для генералів, а радше додатковим тягарем... Ви розумієте, про що я?

Фірман вдивився просто в очі співрозмовнику, але Вістович навмисне в цей час підніс до рота пиво і звів погляд кудись на бруднувату стелю. Він мовби остерігався, що той перетворить його на камінь, як Горгона Медуза, чи просто на купу лайна. Друге здавалось очевиднішим.

— Ви розумієте, що я маю на увазі? — повторив запитання Фірман, після того як поліцейський зробив добрячий ковток і поставив келих назад на стіл.

— Правду кажучи, ні.

Вістович знову збрехав. Насправді, він чудово розумів, що перед ним російський шпигун, який намагається його самого завербувати, але хотів потягнути час, щоб краще обміркувати своє становище і знайти вихід. Наступні слова Фірмана були цілком очікуваними:

— Що ж, я поясню доступніше, — сказав він, — Лемберг тільки видимо досі австрійський. Насправді ж місто майже повністю перейшло під нашу владу...

Шпигун більше не затинався і говорив прямо.

— Відданих нам людей можна зустріти в найнесподіваніших місцях. У Львові ми давно як удома, — чоловік не стримав задоволеної посмішки, — ще трохи, і ви все зрозумієте, пане Вістовичу. Своїх людей ми не маємо тільки в жандармерії і в тутешній поліції... Ось саме це ми зараз і вирішуємо з вами.

— Я не маю жодного стосунку до жандармів.

— Не клейте дурня. Зараз ідеться про поліцію, — Фірман трохи занервував, але одразу ж заспокоївся, — умови вам сподобаються, мій друже. До того ж ви... русин, чи не так?..

— Давайте детальніше про умови, — перебив його той.

— Оце вже краще.

Фірман і сам зробив ковток, а тоді продовжив:

— Я, либонь, не помилюся, якщо скажу, що в поліцейських зараз важкі часи. Правда, пане Вістовичу?

— Важкі часи зараз у всіх, пане Фірмане, — спокійно відповів його співрозмовник.

— Згоден, але поліцейським зараз особливо не позаздриш. До звичної роботи додалося багато іншої дурні. В місті побільшало спекулянтів і повій, з'явилися мародери, які тільки й чекають свого часу. Адже, не секрет, що багато львів'ян покинули місто, залишивши домівки порожніми. А що буде, коли сюди прийдуть росіяни?.. Я маю на увазі, що буде з тими, хто служив у поліції? Армія подбає про солдат і жандармів, а хто подбає про вас?

— Поліція дасть собі раду, — сухо відповів Вістович.

— Не смішіть, Адаме, — єхидно сказав шпигун, — армія відступає, а поліцію кидають напризволяще, зовсім не переймаючись долею тих, хто служив чесно багато років. Повірте мені, я вже не раз таке бачив. Чи ви хочете сказати, що маєте чіткі інструкції згори на випадок окупації?

— З міністерства поліції ми отримали всі необхідні вказівки.

Вістович збрехав утретє. Відень ними справді не цікавився.

— Гаразд. Тоді ви будете винятком, бо переважно в столицях рідко переймаються долями периферій. Принцип шахів, знаєте... Можна віддати пішака, щоб вигідніше розмістити дорожчі фігури.

— В ендшпілі пішаки відіграють головну роль, — чомусь вирвалось у Вістовича, — то в чому ж ваша пропозиція, пане Фірмане? І які ж умови? Ви чітко не озвучили ані першого, ані другого. Чи я прослухав?

— А я гадав, ви мене зрозуміли, — розчаровано сказав той.

— Даруйте, я виявився тупим.

— Судячи з ваших розслідувань, все якраз навпаки... Але гаразд, говоритиму ясніше: коли сюди прийдуть росіяни, ви і ваші люди збережете посади. Ви знали, що в Росії поліціянтам живеться значно краще? А Львів на той час буде російською територією. Зізнаюсь, кращої кандидатури на посаду директора поліції, ніж ви, в мене немає. І не буде ні в кого, запевняю. А щоб ви не сумнівались, то заробітню плату від уряду Росії можемо починати нараховувати вже сьогодні.

— А якщо все станеться не так? Якщо ваша армія так і не вступить до Львова? — поцікавився Вістович.

— Тоді просто залишитесь нашою людиною і будете отримувати ті самі гроші, які я обіцяв. Їх вам щомісячно платитиме, наприклад, наш консул.

— Про яку суму йдеться?

Фірман дістав з кишені блокнот і жалюгідний недогризок олівця. Ледь відірвавши погляд від співрозмовника, він вивів на листку число з чотирма нулями. Помітивши, що справив на поліціянта неабияке враження, шпигун відкинуся на спинку стільця і знову ковтнув з келиха, мов святкуючи перемогу.

— То як, ви згодні, пане Вістовичу? — запитав він.

— Припустімо, що так, — трохи подумавши, сказав той, — в такому разі, яким би було моє перше завдання?

— Щось не надто важке і ризиковане, — відповів Фірман, — скажімо, ви знайдете собі двох-трьох надійних помічників і з їхньою допомогою передасте нам всю зброю з поліційного складу. Собі залишите тільки те, що при вас.

— Тобто ви хочете, щоб я фактично роззброїв львівську поліцію?

— Не зовсім. Я ж сказав, що при вас залишається деяка зброя.

Фірман, помітивши сумніви на обличчі поліцейського, мовби ненавмисне постукав пальцями по відкритому блокноті з виведеною на листку цифрою. Втім, Вістович мовчав, і він вирішив дістати наступного свого козиря:

— Як я сказав вище, пане Вістовичу, ми знаємо, що поліції зараз нелегко, — сказав Фірман, — а тут ще й ця бісова справа зі зникненням діаманта Габсбургів. Чи не так?

Йому знову вдалося вразити співрозмовника. Було видно, що Фірман почувається переможцем.

— Так от, пане заступнику, — продовжив той, не чекаючи відповіді, — як аванс можемо запропонувати розкриття цієї справи.

— Повернете діамант і вкажете на вбивцю Проймана? — не повірив Вістович.

— Приблизно так. А точніше, віддамо в ваші руки вбивцю і вкажемо, де діамант. Як бачите, співпрацюючи з нами, ви не псуєте відносини зі своїм керівництвом. Якраз навпаки.

Фірман відчув, Що влучив у ціль якнайкраще, тому більше не запитував про згоду, а одразу перейшов до справи:

— Завтра о десятій вечора чекатиму вас на Янівському цвинтарі. Завдання пам'ятаєте, потрібна зброя.

— Цвинтар великий, — мовив поліціянт, — де саме ви будете?

— Зі сторони жидівського кладовища, — уточнив той, — не запізнюйтесь.

З цими словами Фірман підвівся і, кивнувши на прощання, вийшов з кнайпи. Вістовичу не залишалося нічого іншого, як допити своє пиво і вчинити так само. Швидкими кроками він дістався до Дирекції поліції і найперше запитав у чергового.

— Пан директор ще тут?

Той заперечливо похитав головою.

— Не було від учора.

— Від учора? — здивувався Вістович.

— Так, бо вчора я також чергував і пана директора не бачив, — відповів він.

Вістович сердито вилаявся.

— А хто є?

— Тільки комісар Самковський.

— Ну хоч хтось, курва...

Він піднявся на другий поверх, де був їхній з Самковським кабінет. Той сидів за столом, на якому височіла гора паперів. Вістович пригадав, що сам звалив на нього справи усіх львівських москвофілів.

— І панові не спиться, шефе? — іронічно запитав комісар.

— Облиште все це гівно, Самковський, — заступник директора вказав нервовим жестом на папери.

Комісар з приємністю відірвався від роботи і навіть відсунувся на стільці подалі від столу. Ще з більшою приємністю він дістав з кишені портсигар і закурив. Робота остогидла йому настільки, що він навіть не запитував у шефа, чим спричинена така зміна його настрою. Адже ще вранці Вістович погрожував запхнути йому в дупу кожну не опрацьовану справу. Довелося сидіти допізна, щоб цих справ до наступного дня було якомога менше.

Вістович важко опустився на стілець і також закурив. Потроху кабінет наповнювався густим цигарковим димом, і невдовзі вони вже дивилися один на одного крізь синювату пелену.

— Завтра о десятій вечора будете мені потрібні, Самковський, — сказав шеф, — тому на роботу можете вийти пізніше. Маємо одну дещо... незвичайну справу.

— Nie ma sprawy, szefie[7], — як завжди в таких випадках відповів його колишній практикант.

Вістович вгледівся у його сутулувату худорляву постать. Самковський майже ніколи його не підводив. Але чи погодиться він на ризик тепер? Втім, такі часи, що вдієш... Люди не обирають епох. Епохи обирають людей.

— Мені потрібні особові справи всіх працівників Дирекції, — сказав Вістович, — від фельдфеблів до комісарів.

Самковський дістав з кишені ключа і поклав на стіл перед шефом. Комісар, до всього, відповідав і за поліційні кадри. Ключ від металевої шафи, в якій зберігались особові документи, він завжди носив при собі. В Дирекції цю шафу так і прозвали: «шафа Самковського».

— Скажіть черговому, щоб зварив мені кави, і можете йти додому, — наказав Вістович, запалюючи наступну цигарку.

Вони попрощались, і заступник залишився сам. Ночувати він збирався на роботі.

Наступного дня Вільгельм Шехтель, директор поліції, знову не з'явився. Стало також відомо про зникнення президента міста та ще декількох важливих осіб. Людей в поліції не вистачало, тож Вістович вирішив поки що цим не займатись. Хтозна, може найближчим часом президент та всі інші з'являться так само раптово, як і зникли.

О пів на дев'яту Вістович наказав двом комісарам, чиї особові справи він ретельно вивчав напередодні, якнайкраще озброїтись і вирушати з ним до Янівського цвинтаря. Ці двоє здавались йому надійними.

З боку жидівського цвинтаря на них вже чекав Самковський. Поруч з ним стояла продовгата чорна скриня, схожа на труну, на якій фарбою було написано «Отелло».

— Тут зброя? — запитав Вістович.

Самковський кивнув.

— А чому «Отелло»?

— Скриня з театру, — пояснив комісар, — в таких перевозять реквізит. Позичив, бо в поліції нічого підходящого не знайшов.

Заступник директора подивився на годинник.

— Година залишилась, — промовив він, — перевірте, чи ніхто за нами не стежить, і по місцях всі.

Всі, окрім Самковського, дисципліновано розійшлися. Вістович, мабуть, вперше спостерігав таку злагодженість дій своїх підлеглих. Куди й поділися зараз пропиті й ліниві поліціянти, яких не випхати було з кабінету. Невже тільки в таких справах львівська поліція може працювати як належить?

Заступник і комісар мовчки майже цілу годину смалили цигарки, сидячи на труні з написом «Отелло». Потроху спадали сутінки, але навіть о десятій, коли врешті з'явився Фірман з двома своїми помічниками, всі три постаті на тлі могил і надгробків було чудово видно.

Поліцейські підвелися і пожбурили недопалки за чиюсь родинну усипальню.

— Доброго вечора, панове, — привітався Фірман.

Шпигун знову приязно усміхався, і Вістовича вже починало нудити від його посмішки. Вони з Самковським буркнули щось у відповідь.

— Як справи? Як панство почувається? — лицемірно запитав Фірман.

Звісно, ніхто йому відповідати не збирався, та й він сам не чекав на відповідь. Діставши з кишені електричний ліхтар, Фірман утворив перед собою невелику світлову пляму і навів її на скриню. Навіть в темряві було помітно, як змінилася гримаса на його обличчі.

— Тваю мать! — вилаявся він замогильним голосом, — що це за жарти?

— Ніхто не жартує, пане Фірмане, — трохи здивовано сказав Вістович.

— Що це за напис на труні?

— Це не труна, а театральна скриня.

— А хто всередині?

Поліцейським почало здаватись, що російський шпигун трохи несповна розуму.

— Там нікого немає. В скрині лежить зброя, про яку ми домовлялись. Зрештою, зазирніть туди самі.

Фірман дістав пістолет і знаком наказав одному з підлеглих відкрити скриню. Той нахилився і підняв віко. Пляма світла ковзнула досередини, освітивши десяток старих гвинтівок.

Шпигун розсміявся.

— Даруйте мені, панове, — мовив Фірман, — часи зараз такі. Від будь-якої несподіванки чекаєш неприємностей. Але, бачу, ви людина слова, пане Вістовичу. Дозвольте запропонувати вам скромну оплату за сьогоднішній вчинок...

Фірман тицьнув йому декілька згорнутих банкнот.

— Цього вистачить хіба що моєму підлеглому, — відповів поліцейський, передаючи гроші Самковському.

— Он ви як, — здивувався Фірман, — скільки ж я буду винен вам?

— Мені потрібні не гроші, — Вістович намагався сказати це якомога твердіше, однак йому не вдалося, — під час вчорашньої розмови пан згадував про мою справу з діамантом Габсбургів...

— Ваша правда, — відповів той, — але, гадаю, буде справедливо, якщо сьогодні ми обмежимось тільки підказкою.

— Що ж, нехай буде так, — процідив крізь зуби Вістович.

— По-перше, цей діамант вже не у Львові...

Шпигун замовк на хвилину.

— Чудова новина. Оце і є ваша підказка? — скрививши усмішку, запитав поліцейський.

— Я сказав «по-перше», — нагадав той.

— А по-друге?

— А по друге, вбивця Проймана також за межами міста, — холоднокровно продовжив шпигун.

— Ви надзвичайно допомогли, пане Фірмане, — з їдкою іронією констатував поліцейський, — я, принісши вам усю зброю поліцейського управління, навряд чи заслуговую на таку щедру віддяку, чорт забирай.

— Для розумного детектива, пане Вістовичу, яким пан без сумніву є, це дуже важливі факти, — відповів Фірман..

Хвилину подумавши, той погодився.

— Так, це заощадить зусилля і час, — промовив поліцейський.

Фірману така відповідь, схоже, припала до душі.

— Отже, я в вас не помилився, — сказав він, — по щирості, ми також шукаємо цей діамант і вбивцю Проймана, але, на жаль, знаємо не все, хоч і багато. Проте, як бачите, готові з вами ділитися фактами, які нам відомі.

— І все ж, я волів би, щоб ці факти були більш значущими, — зауважив Вістович.

— Наступного разу так і буде, — пообіцяв шпигун, — якщо звісно виконаєте наступне завдання так само блискуче, як і це.

Фірман наблизився до нього і продовжив упівголоса:

— За чотири дні до Львова прибудуть двоє сербів і росіянин. Їхні псевдо я вам повідомлю, пізніше. Ви заарештуєте їх, вони не чинитимуть опору. Після арешту того самого дня зустрінетесь з нашою людиною. Чоловік назветься Отелло...

Вістович ледь стримався, щоб не розреготатись.

— Саме так, Отелло, — цілком серйозно сказав Фірман, помітивши його реакцію, — тепер вам зрозуміло, чому мене так настрожила ця бісова скриня? Бачити труну з чудовим агентом — це занадто.

— Пригадую, Отелло наклав на себе руки. То ж ви були недалеко від істини, пане Фірмане, — раптом сказав поліціянт.

— Про що це ви? — не зрозумів той.

— Сподіваюсь, у вас кращий псевдонім...

Фірман відчув, як в живіт йому вперлось дуло пістолета.

— Сучий ти сину, — прохрипів шпигун і смикнувся вбік, але було пізно.

Вістович натиснув на гачок.

Услід за цим, два постріли, один зліва, інший справа вклали на землю помічників Фірмана. Ті навіть не встигли вихопити зброю.

— Люблю Шекспіра, — холоднокровно сказав Самковський.

— Моя дружина колись грала в цій п'єсі, — тихо промовив Вістович і нахилився до вбитого Фірмана.

— Перевірте, чи ті двоє справді мертві, Самковський, — додав він уголос.

З-за надгробків до них вийшло двоє поліцейських з «манліхерами» в руках.

— Браво, панове, — комісар зустрів їх оплесками, — з такої відстані, в сутінках... Блискуче! Ви не залишили цим добродіям жодного шансу.

Ті щось коротко відповіли і запалили смердючі цигарки.

Вістович, між тим, підібрав ліхтар, який був у руках Фірмана, і обшукав кишені його плаща. Серед різноманітних дрібничок виявилось кілька документів.

— Схоже, Варшавське бюро Батюшина, — промовив він, розглядаючи криві кириличні літери, — яка честь...

— Яма для них готова? — сухо запитав Самковський у поліцейських.

Від цих слів Вістович здригнувся. Але що вдієш, іншого виходу в них немає.

— Може покладемо їх у цю скриню хоча би? — запитав котрийсь із них.

— Е ні, я взяв її в театрі під чесне слово і мушу віддати, — висловив протест комісар, — ховайте так...

— Обшукати перед тим як слід, — наказав Вістович, все ще вивчаючи знайдені папери.

За годину все було зроблено, і поліціянти повернулись на Академічну. Заступник директора відпустив усіх, а сам вмостився за столом і відкрив папку з проклятущою справою про імператорський діамант. Руки дрібно тремтіли, а спогади про пережите на цвинтарі не давали зосередитись. Врешті, Вістович не витримав і, підвівшись з-за столу, підійшов до шафи, де Самковський тримав різноманітний мотлох і якісь не надто важливі документи. Трохи там покопирсавшись, чоловік знайшов те, що шукав — пляшку «Baczewski», в якій ще лишалось трохи горілки. Без жодних докорів сумління заступник відшукав у кабінеті порожню склянку і вже збирався її наповнити, коли в двері постукали. Вістович злодійкувато поставив пляшку під стіл і сердито гукнув: «Прошу». В кабінет зайшов черговий і, виструнчившись, повідомив, що до пана заступника прийшли. Слідом за черговим зайшла Бейла. Жінка тримала в руках невеличкий пакунок і трохи винувато посміхалась.

— Пробач, що турбую так пізно, Адаме, — сказала вона, — вирішила тебе навідати.

— Щось трапилось? — запитав Вістович.

— Все гаразд, — поспішила заспокоїти його Бейла, — принесла тобі пиріжків. Ти, мабуть, давно не мав людської їжі.

Заступник директора зиркнув на чергового, який все ще з цікавістю тупцював при вході, і той миттю зник.

— Ти довгий час не заходив до мене. Вдома тебе також не було, от я і захвилювалася, — пояснювала далі вона.

— Це через цю проклятущу службу, — відповів поліціянт, — кудись пропав Шехтель, мушу бути за нього.

— Якщо я заважаю, то піду, — упівголоса сказала Бейла.

— Жартуєш?

Поліціянт загородив собою вихід, мовби боячись, що вона справді піде. Він забрав пакунок з їжею і провів її до старого широкого крісла, в якому любив відпочивати сам.

— Як ти дісталась сюди серед ночі? — запитав він.

— Домовилась з візником за півтори плати, — посміхнулась та, — кажуть, що єврейки діловиті й винахідливі. Як бачиш, так і є.

Вона замовкла й відвела очі. Вістович з приємністю вгледівся в її правильні риси обличчя і чудові лінії шиї та плечей. Бейла не старіла... Він знав її більше п'ятнадцяти років, і тепер його тягнуло до неї в п'ятнадцять разів дужче. В її темному волоссі, акуратно зібраному на потилиці, не було сивини, а кілька дрібних, ледь помітних зморшок біля глибоких чорних очей радше прикрашали цю жінку.

Вона була поруч з ним всі ці роки. Коли його ледь не виганяли з поліції і коли підвищували. Втішала і витягала з запоїв, коли того вчергове покидала дружина. Бейла ніколи не нав'язувалась, але завжди опинялась поруч в скрутні моменти.

Щось було не так цього разу. І не тому, що вона вперше прийшла до нього сюди, та ще й серед ночі. Раптом, придивившись уважніше, він помітив, що Бейла налякана. «Старий егоїст», — подумав про себе Вістович. Він пригадав, як нещодавно на будинках, в яких жили євреї, знову почали з'являтися образливі написи. Русини-москвофіли з войовничої гілки РНП[8], озлоблені польські робітники і ще чорт зна хто звинувачували їх у своїх численних бідах.

Поліціянт підійшов до неї, взяв за руку і м'яко потягнув до себе. Сховавшись у його широких обіймах, Бейла раптом здригнулася від плачу.

— Все буде добре, — шепотів їй Вістович, вперше чуючи, як вона плаче, — все буде добре...

Бейла вже нікуди не пішла і задрімала в тому ж кріслі. Вкривши її старим коцом, заступник директора знову взявся до роботи. До справи про викрадений діамант Габсбургів вдень були долучені світлини, і Вістович розклав їх на столі півколом. Поруч лежав його записник, відкритий на чистій сторінці, і гостро заточений олівець. Поліціянт, як завжди, збирався нотувати свої думки.

Найперше він пригледівся до положення тіла Проймана. Убитий лежав на спині, широко розкинувши руки. Ноги були зігнуті і дещо неприродньо відкинуті назад. Так ніби перед смертю Проймай просив у когось пробачення, стоячи на колінах. Може любовна помста? Зрештою, чому б і ні? Адже наглядач діаманту добре знав убивцю. Інакше як пояснити, що вони без жодного шуму опинилися вдвох у його кімнатці?

Якщо Проймай і справді був у чомусь винен перед тією жінкою, то, мабуть, довго виправдовувався, але стримано, щоб його не почув поліцейський в залі. Аби бути переконливішим, став на коліна, проте, замість пробачити його, зневажена коханка дістала зброю і вистрілила йому в голову. А потім зникла, мов розчинилась...

Так само в поліції не змогли достеменно визначити, з чого ж стріляла ця ображена ревнивиця (якщо вбивцею все-таки була жінка, як вважав Вістовий). Найімовірніше, це був маленький пістолет, який можна заховати в дамську сумочку. Скажімо, бельгійський «клеман» або «байард». Можливо навіть дивакуватий французький револьверчик «голюа» чи який-небудь «велодог»... І наступна загадка: чому поліцейський в залі не почув пострілу? Припустімо, жінка накрила зброю подушкою, але ж навряд чи Проймай спокійно спостерігав би за тим, як його збираються безшумно вбити. І нарешті, яким чином вбивця проникла в кабінет наглядача, а потім, бездоганно зробивши свою справу, зникла? Але навіщо їй діамант? Задля моральної компенсації? Чи, можливо, Проймай був винен їй цілком реальну суму грошей? Ревнощі, змішані з боргами, кого-завгодно доведуть до безумства. Проти цієї отрути, як показував досвід, ще ніхто не знайшов дієвого засобу.

Треба ще раз обстежити помешкання Проймана. Хтозна, можливо вдасться знайти яку-небудь деталь, яка розповість про його особисте життя і цим виведе, приміром, на його колишню коханку. Окрім того, Самковський вже безумовно поцікавився, чи були в нього борги. Вістович цього йому не доручав, але ж і добре знав свого підлеглого.

Для наступної версії заступник директора перегорнув нову сторінку. Він пригадав розстріляних сьогодні російських шпигунів і слова Фірмана про те, що діамант, як і викрадач, вже не у Львові. Цілком можливо, що все це було пустими балачками, щоб заохотити його до співпраці. Але якщо ні, то втрата фамільної коштовності Габсбургів, яку до того ж виставили з метою зібрати кошти для армії, страшний удар по авторитету монархії. Найвигідніше це, звісно, росіянам. Можливо й убивця — агент російської розвідки.

Що робити в такому випадку, Вістович наразі не знав, бо навряд чи поліція зуміє позмагатися з «охранкою». Рішення він прийняв вже на світанку.

Розділ VI

«Саубха» справді перевершив усі сподівання пасажирів. Це виявився відносно невеликий, але надзвичайно комфортний дирижабль з просторою білою палубою і затишними каютами. Капітан, привітний сивобородий чоловік, зустрівши пасажирів на борту, повідомив, що дирижабль почне підійматися в повітря через півтори години, то ж за цей час він просить їх розпакувати валізи і розкласти речі в спеціальні шухлядки, оскільки при підйомі судно може злегка гойдатись. Все, як на звичайному кораблі.

Опинившись у своїй каюті, Шойман відчув себе значно краще. Тепер він переконався, що його не обдурили і гроші він витратив недарма. Коли за півтори години доктор вийшов на палубу, то помітив, що настрій решти пасажирів також значно покращився. Той, хто понуро мовчав у «Брістолі», як, наприклад, його пацієнти, Давид Кац і Леон Шталь, тепер жваво про щось теревенили. Поряд з ними стояв чоловік років сорока, якого не було в Станіславі. Вочевидь, той приєднався до них вже перед самою посадкою на «Саубху». Президент Львова Йосиф Нойманн та директор опери Геллер також про щось розговорились. До них невдовзі долучився Шехтель, по-дружньому взявши обидвох за лікті, чим привернув їхню увагу. Складалося враження, що директор поліції збирався розповісти їм яку-небудь смішну бувальщину з поліційного життя. Судячи з того, як усі троє згодом гучно реготнули, так воно й було.

Шойман роззирнувся, шукаючи поглядом пані Танатович, аби триматися від неї подалі, проте стара вочевидь залишилась в каюті. Натомість, невдовзі на палубі з'явилась її спадкоємиця і з радісною посмішкою підійшла до нього. Цього разу доктор був радий її товариству і навіть уважно слухав різноманітні дурниці, якими вона щедро засипала свого мимовільного кавалера.

За хвилину пролунав дзвінок і прозвучала команда капітана скинути баласт. Пасажири кинулись до відчинених вікон, щоб побачити, як віддаляється від них земля, але звісно ж там, за винятком декількох ліхтарів, панувала цілковита темінь. Дирижабль легко хитнувся і поволі став підніматися догори. Від незвички в Шоймана стерпли ноги і трохи запаморочилось в голові. Домініка міцно стиснула його руку і ледь чутно пискнула.

— Як добре, що я з вами, докторе, — схвильовано промовила вона.

— Все гаразд, люба панянко, — відповів їй той, — зараз минеться...

Останнє він сказав радше собі, аніж їй. Проте за мить усе справді минуло. Дирижабль, схоже, набрав достатньої висоти і тепер легко плив у потрібному напрямку. Чути було, як запрацювали двигуни.

— Ну ось, я ж казав, — бадьоро промовив Шойман.

— Невже ми справді високо-високо над землею? — сказала Домініка, недовірливо заглядаючи у вікно.

Звідти повіяв свіжий, навіть дещо прохолодний вітерець.

— Правдоподібно, що так, панянко, — посміхнувся Шойман, — ми в прохолодному небі, а внизу залишились усі ці розпечені війною і спекою міста. Всі ці бісові росіяни, москвофіли, терористи, спекулянти та інша нечисть. Увесь цей світ, який, здається, остаточно з'їхав з глузду.

Доктор не встиг договорити, як палуба засяяла ще яскравіше. Почулися звуки рояля, а до пасажирів хутко підійшли декілька усміхнених кельнерів, пропонуючи дорогі закуски та напої. Шойман взяв два бокали рислінгу. Вино було неперевершене, і це, здавалось, остаточно зробило його щасливим. На палубі поступово з'являлися інші пасажири, і доктор усміхався кожному з них. В цю мить він був навіть готовий розцілувати пані Танатович, не боячись, що та розсипеться, мов єгипетська мумія, але вона, мов це перечуваючи, і далі залишалась у своїй каюті.

— А що, коли ми з вами потанцюємо, докторе? — сказала раптом Домініка.

Шойман здивовано глянув на свою співрозмовницю. Вона розчервонілась, проте очей не відвела.

— Знаю, не личить запрошувати кавалера, — продовжила дівчина, — тому...

— Гарна думка! — несподівано навіть для себе вигукнув доктор, відставляючи вбік їхні бокали.

Шойман підійшов до неї ближче і гречно вклонився. Домініка відповіла реверансом. За мить вони вже кружляли в легкому вальсі, і згодом до них приєдналися граф та графиня Щуленбург. Ще за хвилину з'явилася третя пара — Емма Штайнер та сьогоднішній незнайомець. Цю ідилію вальсу час від часу порушувало тільки коливання «Саубхи». Воно було хоч і не сильним, проте від того кавалери тупотіли, шаркали ногами і ледве втримувались, щоб не впасти на своїх партнерок.

Після танцю, коли доктор допивав рислінг, партнер Емми Штайнер підійшов до нього, щоб представитись:

— Ми здається єдині тут незнайомі між собою, — сказав незнайомець, — мене звати Ерік Міллер.

— Пауль Шойман, — відповів доктор, — я лікар, а ви?

Він здивувався своїй прямоті й розкутості, які невідомо звідки взялися. За інших обставин доктор би радше сам чекав такого питання від співрозмовника.

— Я підприємець, — відповів Міллер, — мені належить частка тютюнового виробництва в Винниках. Точніше, належала. Встиг продати свої акції. Вистачило акурат на цю мандрівку і на те, щоб почати якусь невелику справу в столиці.

— О, то ви знавець тютюну? — запитав доктор, подружньому вдаривши того по плечу.

— Виходить, що так.

— А я поціновувавач. Кілька років смалю ваші «Papierosy Lwowskie», — засміявся Шойман і, діставши з кишені портсигар, продемонстрував тому рівненький запашний ряд цигарок.

— Тут, на жаль, не можна, — трохи злякано нагадав Міллер.

— Звісно, я пам'ятаю, — сказав доктор, ховаючи портсигар до кишені, — над нами величезна газова куля. Одна іскорка, і нам усім кінець...

— Пропоную випити за гарне знайомство і цікаву бесіду, — мовив підприємець.

Чоловіки взяли нові повні бокали.

— Чи не пора знову до танцю? — запитав Шойман, почувши вступні акорди нового вальсу.

Міллер стенув плечима.

— Я не надто палкий танцюрист.

— Тоді, гадаю, ви не проти, щоб я запросив вашу чудову партнерку?

— Аж ніяк.

Доктор підморгнув співрозмовнику і рушив до Емми. Раптом він відчув, що ноги ледве слухаються, і довелося докласти чимало зусиль, щоб здійснити-таки свій задум. Після танцю стало зовсім зле. Шойман вже не міг стояти і тримався за стіну, щоб не розлягтися на долівці. Хтось підтримав його за лікоть.

— Здається, ви перебрали, пане докторе, — почувся збоку голос фотографа Заклетського.

— П-перебрав? — здивувався той, — та я т-тільки випив д-два бокали в-вина...

— Буває й таке, — відповів фотограф, — давайте я проведу вас до каюти. Пам'ятаєте, де вона?

— Звісно, я п-пам'ятаю де моя к-каюта! — розсердився Шойман і зробив спробу піти самостійно. Втім йому таки довелося скористатися підтримкою Флікса.

— Ось тут,— впевнено мовив доктор, зупинившись перед білими дверима з позолоченим номером «16», — д-далі я сам. Дякую!

Заклетський повернувся на палубу, а Шойман ввалився в каюту і одразу ж ліг на ліжко, вдихнувши приємний запах свіжої постільної білизни. Роздуми про те, як можна було сп'яніти від такої мізерної кількості рислінгу, доктор вирішив відкласти. Зрештою, мозок просто відмовлявся думати. Краще виспатись, як слід.

Шойман проспав, здавалось, не більш, як годину, коли відчув, що хтось тормосить його за плече. Доктор спробував відкрити очі, але це вдалося не одразу. Врешті, піднявши липкі повіки, він з жахом уздрів перед собою пані Танатович. Стрепенувшись, чоловік миттю відповз від неї якнайдалі, всівшись на подушку і підтягнувши під себе коліна.

— Чого вам? — запитав доктор, і голос його несподівано зірвався на фальцет.

Пані Танатович щось невиразно прошамкала і наблизилась до нього на крок. Шойман похолов від страху й огиди. Обличчя старої в світлі слабкого електричного ліхтарика, що висів у каюті, мало землянисто-зелений колір, як у мерця. На знекровлених вустах з'явилася піна, а очі хижо заблискотіли.

— Не наближайтесь! — панічно заволав доктор і виставив уперед обидві руки.

Раптом пані Танатович посміхнулась і почала знімати з себе свій старомодний жакет. Доктор вибалушив очі.

— Е ні, стара курво! Чого не буде, того не буде, — застеріг він.

Проте її жакет за хвилину впав на підлогу, а сухі скарючені пальці взялися розстібати гудзики на блузці. Цього вже Шойман витримати не міг. Він зіскочив з ліжка і спробував кинутись до виходу, проте ті ж самі пальці несподівано вчепилися йому в плечі. Стара спритно підскочила і всілася йому на шию. Очманілий Шойман метався по каюті, а пані Танатович хихотіла і викрикувала якісь дивні слова незрозумілою мовою.

Врешті, зрозумівши, що вона так заїздить його до смерті, чоловік з силою гримнув нею об стіну. Стара здавлено крикнула і сповзла по його спині на підлогу. Віддихавшись кілька хвилин, доктор схилився над її нерухомим тілом, намагаючись вловити в ньому ознаки життя. Проте дихання було відсутнє, пульс не відчувався, а колір обличчя пані Танатович став майже чорним.

Раптом Шойман зрозумів увесь жах свого становища. Всі бачили, як він добряче налиганий подався до своєї каюти. Тепер, коли тут знайдуть мертву стару, ніхто не повірить, що вона його домагалась, а доктор захищався. Швидше за все вирішать, що він помстився їй за образи в поїзді. Найгіршим було те, що доктор не встиг проспатися. Ноги все ще підгиналися, а в голові шуміло, і він ніяк не міг збагнути, що робити з тілом.

Нарешті в голові зародилася хоч якась думка. Шоймана спочатку кинуло від неї в холодний піт, але потім чоловік зрозумів, що нічого іншого не вигадає. Доведеться виконувати задумане...

Нахилившись над старою, доктор з відразою завдав тіло собі на плечі. Пані Танатович була легкою і кістястою, як висушена рибина, тому надмірних фізичних зусиль це йому не коштувало. Відчинивши двері каюти, чоловік вийшов у продовгатий коридор, що вів на палубу. В коридорі було одне-єдине вікно і, на щастя, ані душі довкола. Зібравшись духом, Шойман рушив до вікна і одним різким рухом його прочинив. З темної прірви за бортом на нього дихнув крижаний вітер і затріпотів спідницею пані Танатович. Доктор звівся навшпиньки і просунув тіло у вікно задницею вперед. Вітер вперто заштовхував стару назад на дирижабль, мовби відмовляючись допомагати злочинцеві. Після чималих зусиль Шойману врешті вдалося виштовхнути стару майже повністю, коли раптом сталося те, чого він аж ніяк не чекав. Руки пані Танатович ожили і міцно вхопили його за горлянку, а перед собою він побачив її перекошену від ненависті мармизу.

— Стара суко, ти жива! — закричав доктор, більше не дбаючи про те, що хтось їх помітить.

— Що ви там робите, чорт забирай?! — почувся голос капітана.

Він якраз обходив «Саубху», коли уздрів перед собою цю макабричну сцену. Шойман, відчуваючи, як очі вилазять йому на чоло, тепер вже робив тільки відчайдушні зусилля звільнитися. Він втягнув пані Танатович назад на судно і намагався відірвати від себе її несподівано сильні руки.

Що було далі, доктор не знав... Коли він вдруге розплющив очі, то помітив, що знову опинився у своїй каюті, на своєму ліжку. Над ним простягалася біло-блакитна стеля, а праворуч відчувалася чиясь присутність. Повернувши голову, доктор Шойман побачив Алекса Заклетського.

— Доброго ранку, докторе, — похмуро привітався той.

— Ранок? — здивовано перепитав Шойман.

З каютного вікна справді лилося сірувате світло.

— Ранок, — повторив фотограф.

— Отже, ми у Відні?

— Аж ніяк. Ми досі над Карпатами.

В голосі Заклетського відчувалась деяка ворожість.

— Чому ж ми досі над Карпатами? — обережно запитав Шойман.

— А ви хіба не знаєте? — криво усміхнувся фотограф, — через вас, докторе.

— Через мене?

— Спробуйте пригадати вчорашній вечір, а особливо ніч.

Спогади виринули з протверезілої пам'яті і змусили доктора застогнати, як від болю. Він згадав пані Танатович, згадав, як намагався викинути її мертве тіло за борт, і згадав, як вона раптом ожила, вп'явшись руками йому в горлянку. Але як це могло спричинити затримку дирижабля?

— Краще ви мені все розкажіть, — попросив доктор, сідаючи на ліжку.

— Спочатку попрошу принести нам чогось рятівного, — подобрішав Заклетський і, визирнувши за двері, замовив кельнеру дві філіжанки кави з коньяком.

— Як почувається пані Танатович? — з тривогою запитав Шойман.

— Жива, — коротко відповів фотограф.

Доктор зітхнув з полегшенням.

— Добре, що не доведеться відспівувати яку-небудь панночку, — тихо промовив він.

— Про що це ви? — не зрозумів Заклетський.

Шойман відмахнувся.

— Неважливо...

Щойно кельнер приніс каву і коньяк, Фелікс почав розповідь:

— Почнімо з того, що вчора, перебравши рислінгу, ви вдерлися до каюти пані Танатович, замість своєї...

— Не може бути!

— Може, — заперечив Заклетський, — ваша під номером 6, а вам запрагнулось відвідати каюту за номером 16. В ній якраз і подорожує наша пристаріла дама.

— Який жах... — доктор схопися за голову, — чому ж в каюті нікого не було?

— Бо в цей час пані Танатович вийшла за природньою потребою до вбиральні. А оскільки її мучать жорстокі закрепи, то вона просиділа там близько години, — пояснив фотограф.

Обидва відсьорбнули з філіжанок і трохи помовчали.

— Коли пасажирка повернулася, ви вже солодко спали в її ліжку, — продовжив Заклетський, — зір у неї поганенький, тому вона одразу вас не помітила. Пані Танатович почала роздягатися, щоб також вкластися спати, коли ж раптом...

— Годі, — перебив його Шойман, — далі я пам'ятаю.

Щоправда, він вирішив змовчати про те, як стара стрибнула йому на плечі і гарцювала на ньому, як молода вершниця на жеребцеві. Тепер це йому самому видавалося п'яною маячнею.

— Як скажете, — відповів фотограф, — то з якого моменту продовжити?

— З моменту біля вікна, — здавлено сказав доктор.

— Відтоді, як ви намагалися скинути пані Танатович з корабля?

— Так, відтоді.

— Що ж, стара опиралася, як могла, але ви б таки здійснили свій задум, якби не завадив капітан. Втім, навіть йому виявилося непросто вас приборкати. Ви кудись тікали, несучи стару перед собою, мов дитину, а вона зі страху тримала вас за шию. Довелося залучити решту команди та навіть деяких пасажирів. І навіть тоді впоратися з вами вдалося не одразу.

Нарешті, коли ви вгомонились, пані Танатович привели до тями, а команда повернулась на свої місця, виявилось, що ми безнадійно збилися з курсу. Доки вас втихомирювали, «Саубху» віднесло вітром на три десятки верст на північ. До Відня ми прибули б удень, а цього допустити не можна. Тому й зависли над Карпатами. На щастя, гори унизу безлюдні...

— А коли вирушимо далі? — запитав приголомшений доктор. — Що каже капітан?

— Вирушимо, як тільки настане ніч, — відповів йому Заклетський.

Шойман визирнув у вікно. Попри те, що почувався він жахливо, краєвид унизу вразив його своєю красою. Поміж гострими шпилями Карпатських Горган пропливали білосніжні хмари. Декотрі з них час від часу огортали «Саубху», і тоді краєвид зникав, змінюючись суцільною білою пеленою. Проте так тривало недовго. Вітер одразу ж їх розганяв, і знову перед очима мимовільного спостерігача з'являлось полотно хвойного оксамиту ялин та смерек і вишиті на ньому стрімкі сріблясті лінії безумних карпатських рік.

Як сильно захотілося доктору опинитися там, унизу. Одиноким мандрівцем, як колись замолоду, простувати гірською стежкою, вдихаючи лісове повітря і радіти всьому, що трапиться на шляху. Галявинам і полонинам, потічкам і водоспадам, загубленим колибам, де на цигарки у вівчарів можна виміняти смачну карпатську бринзу... Чому він не подався сюди, коли запрагнулось втекти з Лемберга? Тих грошей, що він заплатив Цахеру за місце на дирижаблі, вистачило б на чималий будинок зі слугами і кілька років безтурботного життя в цьому раю, що простягся під ними.

Здавалось, доктор зовсім забув, як ще вчора його тягнуло до рідного Відня. І що зі Львова він тікав від росіян... На щастя, ніхто тієї миті не нагадав Шойману, що життя у цих місцях украй важке. В будинках немає мармурових ванних кімнат, а по вулицях не їздять таксі й фіакри. Тут не влаштовують гучних прийомів у губернатора і затишних салонних посиденьок з фортеп'яно. Якби доктору про це нагадали, то він почувався б зовсім нещасним. Добре, що цього не сталося і приємні свіжі роздуми його дещо збадьорили.

— А як ви опинились в моїй каюті, пане Заклетський? — відірвавшись від споглядання краєвиду, запитав Шойман.

— Слід було наглянути за вами навіть після того, як ви заспокоїлись, докторе, — відповів той, — зголосився тільки я.

— Дякую, — мовив Шойман.

— Пусте.

— Як гадаєте, що мені робити далі? — після деякої паузи знову озвався доктор.

— Найперше, мабуть, вибачитись перед пані Танатович. Хоч, по-щирості, я впевнений, що вона про все забула, — сказав фотограф, — зрештою, стара навіть не усвідомлює, скільки втратила.

— Про що це ви? — не зрозумів доктор.

— Судіть самі, пане Шоймане, за місяць-два, може за рік вона й так помре. В найкращому випадку уві сні. На ранок її закоцюбілу дістануть з ліжка, обмиють, поплачуть і поховають. Як все тривіально! Не те що померти в польоті, як птаха, падаючи з вікна дирижаблю...

— Nicht lustig[9] — буркнув Шойман.

Проте Заклетський таки пирснув зі сміху, але одразу ж заспокоївся.

— Даруйте, — поспіхом перепросив він, зрозумівши, що перегнув палицю, — після пані Танатович, гадаю, слід вибачитись перед капітаном...

— Словом, я мушу вибачатись перед всіма, — перебив Шойман.

— Як на мене, всі сприймуть це з гумором, от побачите, — підбадьорив його фотограф, підводячись з місця, — одягайтесь, а я підготую публіку. Все буде гаразд.

Заклетський мав рацію. Ніхто нічим не дорікнув доктору, незважаючи на те, що його нічні екзерсиси з пані Танатович усі, вочевидь, подумки засуджували.

Його зустріли з посмішкою, а капітан першим запитав, як він почувається, назвавши доктора при цьому «бешкетником». Складалося враження, що вночі Шойман просто утнув якусь невинну п'яну витівку, а не спричинився до того, що дирижабль прибуде до Відня на цілу добу пізніше.

— З ким не буває, — підморгнув йому Міллер, — хоч, зізнатися, ви нас дещо налякали, пане докторе.

— Ви також мене заспокоювали вночі? — через силу пожартував Шойман.

— О, так, — засміявся підприємець, — і, чесно кажучи, це було нелегко. Ви справжній Геркулес, скажу я вам!

Найбільше доктор боявся зустрітися поглядом з Домінікою. Проте, коли таки зустрівся, вона несподівано також йому посміхнулась і, наблизившись, тихо промовила:

— Вирішили мене звільнити від мого тягаря, пане Шоймане?

— Я... ні, зовсім... я... пробачте... — пролепетав він.

— Шкода, що не звільнили. Наступного разу таки виштовхайте її до дідька за вікно, — сказала Домініка зовсім пошепки, наблизившись ще ближче до нього.

Шойман з насолодою вдихнув її парфуми. Йому подумалось, що вчорашній вечір міг би закінчитись інакше. Скажімо, після танцю він провів би Домініку до її каюти, а потім, хтозна, чи не опинився б там з нею. Доктор мотнув похмільною головою, проганяючи хтиві думки. Чомусь саме з похмілля йому шалено хотілося жінку.

Втім, Ліновська, схоже, все зрозуміла. Таємниче усміхнувшись, вона запитала:

— Ви пам'ятаєте про мою бородавку, докторе?

Шоймана кинуло в жар. Він інстинктивно роззирнувся довкола, проте ніхто, крім нього, не почув цього питання.

— Не турбуйтесь, тільки ви знаєте, де вона в мене, — заспокоїла його Домініка.

— Так, пам'ятаю, — хриплувато відповів доктор.

— Несила терпіти до Відня, мусите глянути сьогодні.

— Сьогодні?

— Так, в моїй каюті. Я подам знак, чекайте...

З цими словами вона відійшла, глянувши наостанок йому увічі так, що доктор ледь не зомлів від пристрасті. Між тим пасажири знову взялися до розваг. Піаніст розпочав мазурку, кельнери заснували по палубі між присутніми, чоловіки затіяли гру в карти, а жінки завели безкінечні розмови про шалики і капелюшки. Словом, складалося враження, що затримка дирижаблю виявилась для них цілковитою дурницею, яка ніяк не вплинула на загальний настрій львівських втікачів. Або ж вони просто не дозволяли його зіпсувати перед прибуттям до Відня жодним обставинам.

Ніхто, звісно ж, не помітив зникнення Домініки і Шоймана. Ліновська непомітно для інших поманила його і пішла до своєї каюти. За кілька хвилин слідом за нею рушив доктор. Шойману довелося при цьому пройти повз пані Танатович. В цю мить він понад усе боявся, що вона зведе на нього свій порожній погляд і запитає, приміром, як той почуваються після такої шаленої ночі. Втім, на щастя, стара, як завжди, мовчки дивилася перед собою і не цікавилась нічим довкола.

Домініка вже була в ліжку, вкрита ковдрою і, щойно доктор зачинив за собою двері, рвучко її з себе стягла. Шойману сперло дихання — Ліновська виявилась зовсім голою. Побачивши його реакцію, Домініка засміялась:

— Що трапилось, пане докторе? Ваші пацієнти ніколи не роздягаються?

— Роздягаються, — відповів той, — але жоден з них мене так не збуджував...

— Достойна відповідь, — промовила та і провела рукою по своїх чудових стегнах.

— Де докладно у вас бородавка? — запитав Шойман, сам дивуючись своїй сміливості.

— Отут, — сказала Домініка і розвела ноги.

Доктор кинувся до неї, мов голодний вепр, і вп'явся вустами в її гаряче лоно. Ліновська застогнала, стиснувши голову коханця стегнами. Той шалено працював язиком, губами і навіть зубами. Врешті, відірвавшись, голосно видихнув і промовив:

— Немає тут ніякої бородавки.

— Знаю, дурнику, — засміялась Домініка і потягла його на себе.

«Ось вона, справжня нагорода за всі поневіряння», — подумав Шойман, відчувши; як проник у вологу жіночу середину. Трохи заважало черевце, але загалом він почувався відмінно. Ліновська прошепотіла щось непристойне для заохочення, і доктор щосили подався стегнами вперед.

Коли все закінчилось, в нього були причини гордитись собою. Домініка лежала вдоволена і з легким посміхом гладила йому плечі.

— Ти сьогодні значно краще поводишся, аніж минулої ночі, — раптом промовила вона.

Шойман стрепенувся. Проте Домініка й далі спокійнісінько усміхалась. «Вочевидь, вона мала на увазі його вправу з пані Танатович в коридорі. Бо звідки ж їй знати, що відбувалось перед тим в каюті...», — подумав доктор і заспокоївся.

Коли вони повернулись до решти пасажирів, ті були знову зайняті розвагами і порожніми балачками. Власне тим, чим би займались, якби таки прибули до Відня. Тільки Міллер тримався дещо осторонь.

— Погляньте на них, — сказав той доктору, коли Шойман опинився поруч, — вони схожі на язичників, що галасом проганяють злих духів. Тільки для них — це духи нового руйнівного часу. Але хіба можна відігнати епоху, яка насувається?

Доктор з подивом подивився на нього. Той був чомусь блідий і нездоровий на вигляд. За інших обставин це б занепокоїло Шоймана, але тепер йому було байдуже. Спогад про Домініку потроху породжував нові хтиві бажання, і єдине, про що він зараз думав, це було її лоно.

Можливо, якби він, огорнутий пристрастю до жіночого тіла, не занедбав свій лікарський обов'язок, то зміг би якось вплинути на подальші події, що трапились на борту «Саубхи». Хоча навряд... В будь-якому разі вже за мить доктор Пауль Шойман забув про лоно своєї коханки, як і про всі інші лона світу.

Ерік Міллер вийшов на середину зали і, діставши з кишені пістолет, голосно промовив:

— Свято закінчилось, панове. Далі ми не летимо.

Пасажири сприйняли це як жарт, хоч і дещо грубуватий, а тому дружно зареготали. Перечекавши регіт, Міллер продовжив:

— Вирушаємо назад до Станіслава, капітане.

Регіт залунав знову. Тоді чоловік натис на гачок. Гримнув постріл, і віконне скло розлетілось на друзки. Після цього запанувала тиша, було чути тільки безпомічне тріпотіння осиротілої штори.

— Іменем імператора усіх заарештовано, як пасажирів нелегального летючого засобу, — промовив далі Міллер, — а декотрим з вас доведеться відповідати і за дизертирство.

Чоловік виразно глянув на Шехтеля.

— Хто... хто ви... такий? — затинаючись сказав той.

— Я з Evidenzbureau[10], — сухо відповів той, — цього з вас досить.

На присутніх це справило більше враження, ніж навіть постріл. Тепер усі боялись не тільки промовити бодай слово, але й зрушити з місця. Натомість Міллер спокійнісінько всівся за стіл і поставив перед собою пляшку «мартеля». Кельнер тієї ж миті запопадливо підніс йому склянку, і певний час усі спостерігали, як він наливає в неї коньяк. Невдовзі підійшов інший кельнер, несучи в руках бульотку з чорною кавою. Після цього агент Evidenzbureau відклав убік пістолет і, не зводячи погляду з застиглої публіки, підніс коньяк до губ, проте не випив, а тільки вдихнув його аромат. Так само він вчинив і з кавою. Кельнери стали по два боки від нього, готові далі обслуговувати. Між тим Міллер сховав руку до внутрішньої кишені і дістав звідти сигару. Між глядачами, які ловили кожен його рух, пронісся легенький зойк.

— О, прошу вибачення, — спохопився він, ховаючи сигару назад, — я забув про заборону.

— Думаю, вам можна, — несподівано озвалася Емма Штайнер.

Міллер, як і всі решта, глянули на неї.

— Hi, правила одні для всіх, — заперечив він і, надпивши коньяку, продовжив:

— Капітане, ви чули наказ? До Станіслава.

Та перш ніж той встиг щось відповісти, жінка озвалася знову:

— Пане Міллере, а чи не здається вам, що при такій кількості розумних людей ми змогли б успішно домовитись?

Досвідчені підприємці, Кац, Шталь і Шуленбург, які за своє життя провели не один десяток ділових переговорів, дещо злякано покосились у бік Емми. Проте жінка трималася впевнено, хоч може й дещо зухвало. Але як же, чорт забирай, їй пасувала ця зухвалість! Вона дивилася прямо на нього, дещо гордовито піднявши підборіддя, а на вустах її блукала затаєна посмішка.

Емма здавалась цілковито спокійною, тільки порухи грудей у занадто частому диханні виказували її хвилювання. Якщо Міллер і зауважив це, то тільки тому, що чоловічий погляд магнетично притягувало її декольте.

Він якомога спокійніше надпив кави і потягнувся за коньяком. В цей момент рука його зрадницьки затремтіла.

— Невже ваші манери настільки кепські, що розмовляючи з жінкою, яка стоїть, ви дозволяєте собі сидіти? — насмішкувато запитала Емма.

Міллер схопився на ноги.

— Жодних переговорів не буде, — різко відрубав він після цього.

Втім, сам того не знаючи, він вже потрапив у пастку, і становище його було безнадійним. Красуня вдала розчарування.

— Шкода, — промовила вона, — бо ви так і не дізнались, які в мене були аргументи.

— Що ж, — поспішив сказати той, — заради цікавості я їх вислухаю.

— На жаль, вони не для загалу.

— Он як?

— Проте я готова викласти їх вам наодинці.

На обличчі Міллера виступив піт. Він облизав губи і мовчки кивнув.

— Де вам буде зручно? — запитала жінка.

— В моїй каюті, — видихнув той.

Емма повернулась і рушила по коридору, а Міллер якось безпомічно подався слідом. Коли вони вийшли з зали, серед присутніх і далі панувала мовчанка.

— Вона нас просто рятує, — першим озвався граф фон Шуленбург.

— Цікаво, що за аргументи в пані Штайнер? — спробував пожартувати Кац, але присутні тільки презирливо на нього глянули.

— Якщо вона вмовить його забути про свій обов'язок і летіти з нами до Відня, ми матимемо величезний борг перед цією жінкою, — сказав Шталь, — клянуся, у Відні я не пошкодую жодних коштів, щоб їй віддячити.

— Невже на судні зброя тільки в цього чоловіка? — сердито буркнув Цахер.

— Та ви що? — гаряче вимовив Шуленбург, ступивши кілька кроків до нього. — Опиратись закону? Та ще й збройно? Ви при своєму глузді?

Цахер не відповів, а тільки зневажливо відвернувся до простріленого вікна.

Минуло півгодини, проте Емма та Міллер все ще не повернулися.

— Може навідатись до них? — промовив Шехтель.

— Не слід, ви можете все зіпсувати, — заперечив хтось.

— Чого ж вони так довго? — сказав Шталь.

— Ви, якби опинились наодинці з такою жінкою, також би не поспішали, mon ami, — реготнув Кац.

Цей чоловік єдиний знайшов собі заняття. Увесь цей час він цмулив відмінний іспанський херес і тепер хитався навіть коли сидів.

— Стуліть пельку! — не витримав Шталь.

Кац у відповідь спробував підвестись, але граф фон Шуленбург став поміж ними.

— Панове, прошу вас, — сказав він, — не час і не місце.

П'яний дотепник, буркнувши щось нерозбірливе, знову всівся на своє місце.

Раптом у коридорі залунали кроки, і всі затамували подих. До зали увійшла Емма. Міллера з нею не було.

— Все гаразд, — спокійним голосом промовила вона, — ми домовились...

— Наша спасителько! — вигукнув Шталь.

Він підбіг до неї і, ставши на коліна, поцілував їй руку. Інші також не стримувались, і невдовзі довкола Емми утворився натовп галасливих і вдячних мужчин. Жінки трималися на віддалі.

— Уявити лишень, якби не ви, нам довелося б повертатись до Станіслава, а відтак і до Львова! І знову переживати ці жахи військового стану! — вигукнув директор опери.

— Ми всі ваші довічні боржники! — виголосив Шталь.

— Стривайте!.. — заволав раптом Кац.

Він був єдиним чоловіком, який не опинився в цей час біля Емми. Випитий херес міцно тримав його на місці. Всі повернули голови, побачивши, що той відчайдушно намагається звестися на ноги.

— Стривайте... — повторив він, щойно вдалося зберегти рівновагу, тримаючись однією рукою за стіл, а іншою — за спинку стільця.

— А де Міллер? — видихнув п'яний підприємець.

— В каюті, — трохи помовчавши, відповіла жінка.

— Що він там робить? — перепитав Шехтель.

— Сходіть і погляньте, — сказала Емма.

— Гаразд.

Директор поліції поволі вийшов із зали, мовби кожної миті готовий був послати до дідька цього Міллера і свою надмірну цікавість. Проте минуло не більше п'яти хвилин, як той повернувся блідий, наче смерть.

— Що сталося? — перепитали в нього одразу декілька чоловік.

— Він мертвий, — відповів Шехтель, виразно глянувши на Емму.

— Мертвий? — вжахнувся Шуленбург, — Але як? Що з ним сталося?

— Йому прострілили голову, — сказав поліцейський, — посеред лоба характерна дірка... Зрештою, запитайте про це в пані Штайнер. Гадаю, вона достеменно знає, що там відбулося.

— Щоб я пропав, коли чув постріл! — мовив Шталь.

— Пострілу справді не було, — погодились всі решта.

Пасажири «Саубхи» з острахом глянули на Емму. Чоловіки почали потроху відходити від неї, і вже за мить кожен волів триматися на відстані. Ніхто й гадки не мав, що робити далі, і жоден не наважився поставити їй прямого запитання.

Між тим почало сутеніти і от-от мала настати ніч. Слід було вирушати далі.

— Ось що, першим озвався Шталь, — нікому не буде краще, якщо ми й цю ніч провисимо над Карпатами. Прикро, що так сталося, я маю на увазі... випадок з паном Міллером, але... часи зараз такі. Словом, давайте забудемо про все і продовжимо нашу мандрівку.

— А що накажете робити з трупом? — втрутився капітан, — у Відні ви всі розійдетесь, а пан Міллер залишиться зі мною. Я, знаєте, проти такої компанії.

— Доктор Шойман минулої ночі, сам того не знаючи, мимоволі показав нам рішення цієї проблеми, — сказав. Шталь якимось приглушеним диявольським голосом, — тепер ми знаємо, куди можуть подітися небажані тіла...

— Що ви маєте на увазі? — перепитав доктор.

— Викинемо за борт цього мерзортника, — пояснив той, — він заслужив.

Незважаючи на те, що добровольці для такої справи знайшлися далеко не одразу, все ж о півночі тіло Міллера було викинуто в темну прірву ним же простреленого вікна. Слід було думати, що за декілька хвилин після цього воно вже мирно спочивало десь посеред Карпат...

Гнітючу мовчанку перервав тільки голос капітана, який наказав рушати до Відня.

Розділ VII

Як і було домовлено, о півночі наступного дня Габор та Лайош прибули на острів Маргіт. Дмітров та консул також не запізнились. Щойно шахісти зійшли з човна на берег, як запримітили в темряві світло ліхтаря, а потім і дві сіруваті постаті. Вірні серби, вочевидь, також були десь неподалік і збиралися, як і минулого разу, пильно стежити за їхньою зустріччю.

Чоловіки наблизились один до одного і промовили навзаєм короткі привітання.

— Вдячний вам за пунктуальність, — сказав після цього Ніколаєв, — зізнатися, в нас небагато часу. До того ж поліція розпочала пошуки «острівного маніяка», про якого пишуть газети. Це завдає чималих клопотів. Шукатимуть довго, насамперед тому, що жодних маніяків тут немає.

В голосі консула відчувалося менше впевненості, аніж минулого разу. Угорці не відповіли, а тільки кивнули на знак згоди, що в цій історії головну роль зіграли журналісти з багатою уявою.

— Ось інструкції для прийому радіограми, — мовив Дмітров, простягаючи Габору запечатаний конверт, — сигнал надійде вранці о восьмій годині. Як ми говорили вчора, там будуть детальні координати місця посеред Карпат, під Унгваром. Щойно отримаєте їх, вирушаємо в дорогу. Зустрічаємось о десятій біля станції метро «Кодалі коронд».

— Як ви розумієте, панове, на той час ви вже повинні бути зібрані і готові вирушити в дорогу, — додав консул.

— В який спосіб ми дістанемось Унгвара? — запитав Габор.

— Поруч стоятимуть два автомобілі. Якщо захочете, можете кермувати тим, що поїде попереду, — відповів Ніколаєв, — за кермом другого буду я. Обожнюю цю справу.

Ще раз проговоривши план дій на ранок, чоловіки розійшлися.

О восьмій тридцять наступного дня Габор швидким кроком минув оперу і, перетнувши проспект Андраші, пройшов декілька провулків, опинившись на проспекті Ракоці, де зупинився біля телеграфного пункту. Телеграфіста на місці не було, і чоловік нервово постукав зігнутими пальцями по дерев'яному столі, за яким той мав би сидіти. Ніхто не озвався, тому Габор повторив свою дію. Нарешті з глибини кімнати виплив згорблений чоловічок.

— Телеграф з дев'ятої, — невдоволено сказав він.

— У вас відчинені двері, — різко відповів Габор.

— Це не означає, що в мене змінився графік.

— Мені терміново, — клієнт вимовив це якомога спокійніше.

— Що може бути термінового о пів на дев'яту? — єхидно запитав той.

«Не твоє псяче діло!» — ледь не вирвалось у Габора, проте, побачивши, що телеграфіст поволі всідається за свій стіл, вчасно стримався.

— Полковнику Альфреду Редлю, Лемберг, — сказав він натомість.

— Місто і прізвище... — буркнув телеграфіст, вочевидь вимагаючи повторити.

— Редль, Лемберг, — повільно, по складах продиктував Габор і поклав тому на стіл клаптик паперу зі змістом телеграми. При цьому клієнт інстинктивно озирнувся, хоч і був переконаний, що в таку ранню пору сюди ніхто, крім нього, не навідається.

Врешті, заплативши, він вирушив до свого будинку на вулиці святого Стефана. Прихопивши всі необхідні речі для тривалої подорожі, чоловік подався до найближчої станції метро. О десятій, як і було домовлено, Габор вийшов на «Кодалі коронд».

Два чорні «Адлери» неподалік він помітив одразу. За кілька кроків від них стояв Лайош, розгублено оглядаючи довкола. Габор підійшов ближче, і вони привітались.

— Де ж росіяни? — запитав науковець.

— Думаю, десь неподалік. Як і серби, — відповів той.

Лайош роззирнувся ще раз, проте знову нікого не побачив.

Несподівано до них підійшли двоє незнайомців.

— Доброго ранку, — привітався один з них, і шахісти впізнали голос російського консула.

Грим і костюм були бездоганні. Угорці аж роти повідкривали від подиву. Очевидно, іншим незнайомцем був перевдягнений Дмітров.

— Прошу вибачення за цей маскарад, — знову сказав Ніколаєв, — але в нас немає вибору. Поліція та інші контори пильно за мною стежать... Ви отримали координати, пане Чемере?

Габор кивнув.

— Тоді не гаймо часу. До настання ночі маємо бути на місці, щоб ви зорієнтувались як слід.

Росіяни підійшли до одного з «Адлерів». Габор та Лайош — до іншого.

— По дорозі, біля Варошлігету, підберемо наших сербських друзів, пане Чемере, — промовив консул, — спочатку я поїду попереду, щоб їх не прогавити, а потім ви.

Той знову кивнув і завів двигун.

Така дальня дорога минула, на диво, легко. Після всього декількох зупинок, які зробили подорожні, щоб перепочити і залити в баки пальне, вони дістались передмістя Унгвару. Втім вирушили не до самого міста, а повернули звідти на схід. За півтори години Габор зупинив свій автомобіль поруч живописних руїн якогось давнього замку і дістав карту, лінійку, компас та інші необхідні знаряддя. Кілька хвилин вони з Лайошем перевіряли своє місцеположення і, зрештою, переконались, що знаходяться саме там, де потрібно. Координати, які Габор отримав вранці, вказували саме на це місце.

Була дев'ята година вечора, і сутінки тільки ледь-ледь підступали. У Ніколаєва та інших залишалось щонайменше три години. Консул перебував у відмінному гуморі.

— Чи дозволите поцікавитись, на кого ми тут чекаємо? — користуючись можливістю, запитав у нього Габор.

— Не «на кого», пане Чемере, а «на що», — весело виправив його той.

— Он як? Тоді на що ми тут чекаємо? — в тон перепитав Габор.

Консул звів очі до неба, де багряніли продовгуваті стрімкі хмари в останніх променях вже зниклого за горизонтом сонця.

— На дирижабль, — промовив Ніколаєв, — координати, які ви вранці отримали радіограмою, передав капітан цього повітряного корабля. Я, на жаль, не зміг прибути до початкового пункту маршруту, тому попросив підібрати мене по дорозі. На думку капітана, саме тут найзручніше для цього місце. От і чекаємо...

Габор і Лайош здивовано глянули на консула, а той відповів, як їм здалося, дещо зверхньою посмішкою.

Невдовзі стемніло, і серби розвели під руїнами вогонь. Наближалась північ. Ніколаєв дістав з машини валізу і вдягнув рукавиці. Схоже, він був упевнений в пунктуальності капітана дирижабля, тому очікував появи корабля рівно о півночі, час від часу поглядаючи при цьому на годинник.

— Не забудьте про другу частину нашої угоди, пане Чемере, — нагадав він Габору, — мої сербські друзі повинні дістатись Лемберга.

Той відповів, що не забув. Консул знову звів очі до темно-зоряного неба, очікуючи, що от-от там з'являться вогні дирижабля. Втім, північ настала, а вогнів усе не було. Таким самим незворушним нічне карпатське небо залишалось і о першій годині, і о другій. Від доброго настрою росіянина не залишилось і сліду. Врешті, він понуро сів біля вогнища поруч із сербами. Надія на те, що дирижабль з'явиться цієї ночі потроху зникала, доки не зникла остаточно, щойно над Карпатами зійшло сонце.

— Якого дідька, якого дідька, — бурмотів Ніколаєв, — чому не з'явився дирижабль?..

— Можливо, їх щось затримало, — обережно припустив Лайош.

— Або ваш друг невірно визначив координати, — різко обрубав той.

— Пане Ніколаєв, що завгодно могло трапитись в дорозі... — розпачливо сказав науковець, — думаю, корабель затримався і з'явиться вдень.

— Цей дирижабль курсує тільки вночі, — з ненавистю сказав росіянин, — якщо він затримався, то мусимо чекати наступної ночі.

Сказавши це, він вклався спати на задньому сидінні «Адлера». Габор і Лайош спробували прогулятися поміж руїн, але одразу ж запримітили, що серби пильно за ними стежать. Довелося відмовитись від цієї думки, щоб не викликати зайву підозру.

— Треба тікати звідси, — тихо сказав Лайош, — і плювати я хотів на винагороду...

— Не поспішайте, — відповів йому Габор, — втеча може не вдатися, і ми тільки погіршимо своє становище. Ці серби затяті і не зупиняться навіть перед убивством.

— Господи, — проскиглив науковець, — я ж казав, що не варто було зв'язуватися з цим Дмітровим.

Габор промовчав. Вони повернулись до свого автомобіля, де в наплічнику зберігалась нехитра дорожня їжа. Попри не надто приємні обставини, їсти все ж хотілося.

— Як гадаєте, цей дирижабль з'явиться? — розжовуючи бутерброд, запитав Лайош.

— Думаю, з'явиться, — вирішив заспокоїти його Габор, — найпевніше, він затримався через вітер. Або ж виникли інші обставини... А оскільки пересуваються вони тільки вночі, то й зависли де-небудь, чекаючи сутінків, щоб вирушити знову.

— Добре, якщо так...

Вечір надходив повільно і нервово. Сонце ніяк не могло втиснутись за горизонт, і хотілось запхнути його туди силоміць. Коли врешті стемніло, консул знову витріщився в небо, як минулого разу. Збоку могло здатися, що він, пригадуючи гімназійну науку, намагається сполучити зорі уявними лініями, щоб вгадати серед них відомі сузір'я. Проте всі навколо знали, що Ніколаєв зараз плювати хотів на астрономію... Він все вдивлявся в темний небесний купол, очікуючи звідти спасіння від австро-угорських військових законів і опускав голову тільки тоді, коли стерпала шия.

Знову настала північ, і знову небо залишилось діамантово-порожнім, насмішкувато підморгуючи тим, хто внизу, крупними зірками. Ніколаєв багатозначно звів палець догори, вказавши ним на Велику Ведмедицю.

Габор затамував подих. Він приготувався доводити, що координати визначено правильно і якщо цей росіянин при своєму глузді, то його вдасться переконати, але раптом сталося дещо непередбачуване: Лайош зірвався з місця і кинувся навтьоки. Один із сербів, не вагаючись, вистрілив йому вслід, і бідолаха, вскинувши руки догори, впав на землю.

Габора охопила лють. Серби були просто перед ним. І коли він сам, вихопивши револьвера, двічі натиснув на гачок, обидва вони впали замертво так само, як і Лайош. Пам'ятаючи, що ліворуч від нього все ще залишались Ніколаєв та Дмітров, в яких, без сумніву, також була зброя, чоловік щодуху кинувся за «Адлер», яким керував позавчора. Як виявилось, досить вчасно: кілька куль просвистіли в нього над головою, а одна навіть обсмалила волосся. Все сталося зовсім не так, як він запланував, крім того, було до сліз шкода Лайоша, втім зараз лишалося тільки до крові кусати губи і відстрілюватись.

Росіяни ховались за іншим «Адлером». Чудові автомобілі за кілька хвилин вже були добряче понищені, однак з одного і з іншого боку продовжували безжально перезаряджати зброю.

Якоїсь миті все трохи стихло. Чому Ніколаєв і Дмітров перестали стріляти, Габор не знав, але сам вирішив ретельніше прицілитись. Видихнувши, угорець зробив постріл, і автомобіль навпроти спалахнув яскравим полум'ям. Куля пробила бак з пальним. Не тямлячись від радощів, Габор вийшов зі свого сховку і, все ще тримаючи зброю напоготові, підійшов ближче до вогненного «Адлера». Як виявилось, це було його помилкою...

Хтось ухопив його з-заду за шию і повалив на землю. Тільки тепер Габор звів очі догори, побачивши там освітленого ліхтарями дирижабля. По мотузковій драбині, що тягнулася з його борту, спритно ліз Ніколаєв, дочекавшись нарешті свого спасіння. Угорець зібрався з силами і востаннє вистрілив йому вслід. Звісно, з такого положення, влучити в консула він не зміг. Тільки корабель почав набирати висоту. Видно, капітан побоювався, що наступна куля може влучити в корпус. Втім, Габор більше не стріляв. Він сердито звільнився від рук Дмітрова, який тримав його вже не так сильно, відколи шеф опинився в небі, і звівся на ноги. Росіянин залишився на землі, не наважуючись встати. Габор звів на нього револьвер.

— Діамант, — проскиглив той, перехрестившись по-православному.

— Що «діамант»? — перепитав Габор.

— Нагорода, яку обіцяв консул. Камінь в мене в кишені, — розпачливо пояснив Дмітров.

— Падлюко, гадаєш, він замінить мені друга? — чоловік з болем глянув убік мертвого Лайоша.

— Ні, звісно, пробачте... Тоді я його викину...

— Я тобі «викину»! Давай сюди!

Росіянин дістав з кишені й обережно простягнув йому коштовність.

— Не збирався я тебе вбивати, — мовив Габор, — ти потрібен.

— Кому? — запитав той, зводячись, нарешті, на ноги.

— Побачиш.

— Ви з імперської контррозвідки?

— Ні, з товариства орнітологів, — єхидно відповів Габор.

Дмітров болісно взявся за голову. Це ж треба! Для такої справи найняти агента Evidenzbiiro.

— Дай сюди руки, — наказав Габор, дістаючи з-за поясу кайданки.

Росіянин слухняно простягнув йому обидві кисті. Втім той, подумавши, використав тільки одну, пристебнувши його до сидіння наскрізь прошитого кулями «Адлера», за яким ховався ще кілька хвилин тому.

Підібравши з землі його пістолет, Габор наблизився спершу до вбитого Лайоша, а потім до сербів. Найпевніше, тіла доведеться залишити тут, щоб уникнути клопотів... Слід тільки забрати усі документи.

Габор зметнув рукавом з сидіння осколки лобового скла і сів за кермо. Намацавши ключ запалювання, він обережно його повернув і затамував подих. «Адлер» заскреготів і одразу ж замовк, після чого залунала добірна угорська лайка. За хвилину Габор повторив спробу, але все закінчилось так само.

— Може пальне закінчилось? — припустив Дмітров.

Угорець презирливо хмикнув, але вирішив перевірити. Виявилось, що той був правий. Заливши бак, Габор повернувся за кермо, і знову спробував завести двигун. Цього разу йому вдалося.

Ввімкнувши фари, він розвернув авто і вивів його на широку дорогу, що вела до Унгвара. Неквапно подолавши досить незначну відстань, вони в'їхали до міста. Тут Габор орієнтувався значно краще. За чверть години він зупинив «Адлера» біля головного постерунку поліції. Заспаний черговий довго не міг збагнути, чого від нього хочуть, доки Габор не відвів його вбік і тихо, щоб не почув Дмітров, промовив кілька слів. Після цього той миттю збадьорився і побіг дзвонити шефові. Ще до настання світанку росіянин опинився в одиночній камері, без шнурівок, поясу і краватки, як того вимагав регулямін.

О сьомій годині його розбудив Габор. Чоловік був поголений і мав на собі нову сорочку.

— Як спалося, пане Дмітров? — лицемірно запитав він, знаючи вочевидь, що той не стулив повік.

— Чудово, — буркнув той.

— Як гадаєте, консул ще в небі чи вже приземлився?

— Думаю, ще в небі.

— А куди прямує той дирижабль? До Варшави?

Росіянин, змовчав.

— Хоча ні, стривайте, Ніколаєв говорив, що не хотів би повертатись в Росію. Отже... До Кракова? Ні, надто близько. До Берліна? Надто далеко... До Відня?

Знову була мовчанка.

— Я запитав, чорт забирай, до Відня чи ні? — гримнув угорець.

— До Відня, — підтвердив арештований і нервово захитався на стільці.

Габор посміхнувся і закурив.

— Продовжимо, — сказав він, видихаючи струмінь диму, — сербів ми повинні були спровадити до Лемберга. Для чого?

Росіянин до крові закусив губу і почав хитатися ще дужче.

— Я вам дещо поясню, пане Дмітров, — стишив голос угорець, але від того став ще зловісніший, — триває війна, і нам цінна кожна година, без перебільшення... Тому відповідайте, йоб вашу мать! Так ви, росіяни, говорите?!

З цими словами він загасив недопалок цигарки на його носі. Дмітров щосили закричав і раптом впав на підлогу, б'ючись в жахливих конвульсіях. Обличчя його налилося кров'ю, а на губах з'явилася бридка піна. Габор сердито сплюнув і кинувся йому на порятунок. «Це ж треба, — подумав він, — щоб єдиний свідок виявився епілептиком». Дмітрову одразу ж викликали лікаря.

Габор вийшов з кімнати і, запаливши нову цигарку, нервово вдихнув їдкий дим.

— Пильнуй його, — сказав він згодом черговому жандарму біля дверей, — я прогуляюсь...

Габор ледве дійшов до набережної, як отруйна міська спека погнала його назад до поліційного відділку. Щойно сховавшись від сонця, він витер чоло рукавом і найперше запитав, як справи в арештанта.

— Все гаразд, — запопадливо сказав жандарм, — спить.

Габор зазирнув до кімнати. Той справді лежав на тапчані обличчям до стіни.

— А лікар де?

— Пішов.

— Сказав щось наостанок?

— Ні, нічого. Мовчки вийшов.

— Ніколи йому спати, — сердито сказав Габор і, зайшовши до кімнати, рушив до сплячого, — підводьтеся, пане Дмітров!..

З цими словами, він потягнув його за плече. Чоловік перевернувся на спину обличчям догори. Тієї ж миті і Габора, і жандарма дрібно затрясло. Одного з люті, а іншого зі страху. Замість Дмітрова на тапчані лежав непритомний лікар в одязі росіянина. Бідолаха черговий вже був готовий до того, що його пристрелять на місці, як пса, проте Габор тільки брудно його обізвав.

— Треба негайно дати телеграму до Львова. Це ти зможеш? — запитав він у жандарма.

Той з готовністю кивнув. Тоді Габор дістав з кишені блокнот і, видерши звідти чистий листок, швидко написав щось на ньому олівцем.

— Полковнику Редлю, — додав він, простягнувши йому записку, — мерщій.

Розділ VIII

О п'ятій ранку в Лемберзі на вулиці 29 Листопада крім Вістовича не було ані душі. Поліціянт про всяк випадок роззирнувся довкола і зайшов у подвір'я старої вілли, що ледве виднілась за густим полотном покинутого дрімучого саду. Піднявшись сходами до кам'яного ганку, він став навпроти дверей. Перш ніж постукати, Вістович натиснув на чималу бронзову ручку, і, як не дивно, двері виявились незамкненими.

Всередині було темно, і поліціянту довелося запалити сірник, щоб побачити хоча б щось далі свого носа. Втім, як тільки дрібний вогник замиготів у його руці, з горлянки Вістовича вирвався хриплуватий крик. Попереду нього осяявся чийсь давно неголений писок. Сірник упав додолу і одразу ж загас, а поліцейський потягнувся за пістолетом. Втім довкола знову нависла темрява, тож куди стріляти, він і так би не знав, тому вирішив залишити «браунінг» в кишені. Окрім того, Вістович прийшов сюди з миролюбними намірами.

— Пане Редль? — обережно запитав у темряви гість. — Полковнику?

У відповідь, хтось соковито прочистив горло.

— Ні, не Редль, — пролунало згодом.

Раптом блиснуло світло електричного ліхтаря і змусило Вістовича зажмуритись.

— Курва! В очі нащо? — вигукнув він.

— Даруйте, — вибачились з темряви, і світло сповзло поліцейському на сорочку, — що вам потрібно від полковника?

— Мене звати Адам Вістович, я заступник директора поліції, — про всяк випадок вирішив представитись гість.

— Я знаю, хто ви, — відповів невідомий, — я запитав, на біса вам Редль.

— Якщо знаєте хто я, то розумієте, що справа таємна, — огризнувся поліцейський.

— А оце вже цікаво...

Чути було, як клацнув замок у дверях, і хтось увімкнув загальне світло. Перед Вістовичем постали троє. Один, той, що мав неголене обличчя, стояв зовсім близько до нього. Це був невисокий лисуватий ЧОЛОВІК з допитливими живими очима. Інші двоє трималися дещо позаду. Напевно, був ще хтось позаду, але поліціянт вирішив не озиратись.

— Не турбуйтесь, пане Вістовичу, — несподівано примирливо звернувся до нього неголений, — все, що ви мені розповісте, піде вам тільки на користь. Натомість мовчання точно зашкодить.

— Чи можу я хоч би дізнатися, з ким маю справу? — якомога спокійніше запитав той, хоч було видно, що нерви от-от його підведуть.

— Звісно, але тоді шляху назад не буде, — попередив співрозмовник.

— У мене й так його немає, — відповів поліціянт, озирнувшись на замкнені двері. Біля них справді стояв ще один учасник цієї сцени. Вістович цілковито був у їхніх руках.

— Мене звати Максиміліан Ронге, — представився нарешті неголений, — я полковник Генштабу. Віднедавна очолюю Галицьку контррозвідку.

— Стривайте, але ж контррозвідку очолює полковник Редль, — не стримався Вістович, хоча краще було б промовчати.

— О, то ви добре знайомі, — криво посміхнувся Ронге, — я замінив пана Редля на цій посаді, але полковник про це ще не знає... Місяць тому він переїхав з цього будинку в інший, а я, тим часом, замешкав тут.

Ронге вирішив запалити цигарку.

— А тепер кажіть ви, пане Вістовичу, що за справа у вас до полковника Редля? — запитав він.

— Віднедавна я розслідую викрадення фамільного діаманту Габсбургів...

— Знаю, з Промислового музею, — перебив полковник.

— Саме так. А також убивство наглядача, Фелікса Проймана. Все відбулося за досить дивних обставин...

— Редль допомагав у розслідуванні? — знову перебив Ронге.

— Ні, але я маю підозру, що вбивство і викрадення спланувала «охранка». Поліція не може протистояти російській розвідці, тому я прийшов до полковника за допомогою, — пояснив Вістович.

— Вам слід було добре подумати, перш ніж розстрілювати тих агентів, — помовчавши, сказав полковник.

Поліціянт сердито вилаявся.

— Курва, якщо ви все знаєте, то на біса цей допит? — сказав він.

— Хоч якби ви цього не зробили, то не вийшли б звідси живим, — продовжив Ронге, не звернувши уваги на його репліку, — бо я б достеменно не знав, на кого ви погодились працювати. А трупи — найкращий аргумент. Трупам важко не повірити... Гівняні часи, трясця його матері.

— Гівняні, — зітхнув поліцейський.

— Ось що ми зробимо, пане Вістовичу, — Ронге смачно зробив останню затяжку і випустив з рота локомотивний струмінь диму, — ви підете-таки до полковника Редля, він оселився тепер на Погулянці, і перекажете йому все, що розповіли нам. При цьому, звісно, ані слова про нашу зустріч і про нас самих. Гадаю, це зрозуміло.

Той кивнув на знак згоди.

— Після цього знову повернетесь сюди, — додав полковник.

— Послухайте, пане Ронге, — не витримав Вістович, — я вже не в тому віці, щоб бути на побігеньках. Тим більше міністерство поліції вимагає закрити справу з діамантом в найближчі дні. Мені є чим зайнятися.

— Міністерство поліції може поцілувати вас в сраку, пане Вістовичу, — відрубав полковник, — в країні військовий стан, і ми будемо вирішувати, чим вам займатись. Сьогодні вранці на ім'я Редля надійшло дві телеграми від нашого агента з Будапешту. Ми вчасно їх перехопили, бо наш полковник, як ви, мабуть, зрозуміли, виявився зрадником. Я, на жаль, не можу переказати зміст цих послань, скажу тільки, що ми всі тут сидимо на діжці з порохом. Тому робіть, що вам наказано... А щодо вашої справи, — Ронге трохи помовчав, — просто огляньте місце злочину як слід. Думаю, дещо залишилось поза вашою увагою.

— І ще одне, пане Вістовичу, — сказав полковник, коли вже той повернувся і зібрався йти, — те, що ви почули про колишнього начальника галицької контррозвідки... Про Редля, маю на увазі... Ми не можемо поки що відкрито назвати його зрадником, оскільки бракує доказів. Тому все, що я сказав про нього...

— Я не ідіот, пане Ронге, — відповів поліцейський і вийшов за двері.

Прохолодний ранок скрадався вулицею рештками нічного туману і першими, ще не палючими променями сонця. Вістович з приємністю вдихнув цю прохолоду і навіть вирішив не курити. Він знав, що протримається недовго, але поки що хотів удосталь надихатись свіжим повітрям.

Чоловік звернув на вулицю Потоцького і неквапно рушив убік костелу святої Магдалини. Прогулянка порожнім простором поміж двома рядами сонних львівських кам'яниць якнайкраще підходила для того, щоб зібрати докупи думки і зрозуміти, куди йти далі. Разом з тим, Вістовича не залишало відчуття, що сьогоднішній день буде вирішальним. В цій диявольській шаховій партії, де йому відвели роль пішака, наставав ендшпіль, і саме пішаки будуть вирішувати долю гри. Тільки треба зробити правильний хід...

Біля костелу думки вже було впорядковано і Вістович відчув, що тепер може запалити. Кілька хвилин повозившись з сірниками і цигаркою, він перетнув вулицю Сапєги і, пришвидшивши крок, подався Сикстуською вниз. За кілька хвилин поліцейський опинився біля Промислового музею.

Вістович вийшов звідти аж за три години, забувши всередині капелюх і тростину. Одяг його був помітно зім'ятий і брудний, як після добрячої бійки, проте поліцейський виглядав щасливим. Забувши про все на світі, він чимдуж кинувся до будинку Дирекції поліції і тільки тут себе опанував. Вмостившись за своїм столом, Вістович розстебнув кілька верхніх гудзиків мокрої від поту сорочки і трохи послабив підтяжки від штанів. Все, чого він зараз хотів, — це склянку холодної води і побачити Самковського.

За хвилину принесли воду, а ще за півгодини з'явився комісар. Самковський останніми словами лаяв спеку і, привітавшись з шефом, заходився хлебтати прямо з графину. Перечекавши цю мить, Вістович коротко запитав:

— Що нового?

— Щойно я підійшов до дверей того будинку на Оссолінських, як звідти винесли труну, — видихнув комісар.

— Емма Штайнер померла?

— Ні, померла її служниця, — відповів комісар, — пані Штайнер найпевніше кудись поспіхом виїхала. Коли всі подалися на цвинтар, я зайшов до її кімнати. Видно було, що речі постояльниця збирала поспіхом. Оскільки вона тільки винаймала це житло, то мала б забрати з собою все, натомість дещо залишила. Як на мене, якраз через поспіх...

— Що саме? — мовив Вістович.

— Переважно дріб'язок, але одна річ пана зацікавить, шефе.

Самковський дістав з кишені складений вчетверо листок паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед шефом. Це був рукописний документ з трьома підписами і печаткою унизу. На папері лишились вологі плями від поту Самковського, тому, попри цікавість, Вістович мусив долати в собі деяку огиду.

Документ засвідчував, що Емма Штайнер передає такому собі графові фон Шуленбургу через його довірену особу Генріха Цахера, в присутності нотаріуса з бюро «Блюмовський і Ко», грошову суму в розмірі дві тисячі крон, за що граф фон Шуленбург зобов'язується надати пані Штайнер транспортну послугу, а саме доставити її дирижаблем до Відня не пізніше 10 серпня 1914 року. Нижче зазначалось, що дата прибуття до столиці може бути скорегована з огляду на погодні умови або інші непередбачувані обставини. Документ підлягав обов'язковому знищенню, щойно сторони визнають задоволеними усі взаємні вимоги. Далі був підпис Емми Штайнер, Генріха Цахера і нотаріуса разом з печаткою бюро «Блюмовський і Ко».

— Чудово! — Вістович сяяв з радості, — як добре, що вона забула цей папірець і не встигла його знищити. Цікаво тільки, що змусило її так поспішати?

— Можливо, ваш візит до неї? — припустив комісар.

— Точно, — шеф ударив долонею по столі, — ви мене приємно вражаєте, Самковський!

— І все одно, я не розумію, як це нам може допомогти, — сказав той, без упину витираючи хустинкою чоло, — ця краля, найпевніше, вже не у Львові. І якщо не в Відні, то десь у повітрі... До того ж у нас жодних доказів того, що саме вона причетна до злочину. Після того як пані Штайнер вийшла з музею, Проймай був живий.

— Все так, Самковський, — кивнув Вістович, — але пригадуєте, Фірман, який намагався схилити мене до співпраці з «охранкою», обмовився, що діамант вже не в Лемберзі? Отже, хтось мусив вивезти його звідси. Яким чином це можна було зробити, якщо віднедавна виїхати з міста наземним транспортом стало неможливо? Звісно, можемо припустити, що в них є свої люди серед наших військових, але чи не занадто ризиковано доручати їм таку справу? Простіше витратити дві тисячі крон і довірити діамант своєму агентові.

— Отже, ця Емма працює на російську розвідку?

— Не виключено.

— Виходить, Проймана вбила також вона?

— Виходить так, комісаре.

— Але як вона це зробила?

Самковський забув про спеку і тепер просто витріщався на шефа, боячись пропустити бодай слово.

— Я достеменно не знаю, але...

Вістович підвівся з-за столу і зачинив вікно, від чого в кабінеті невдовзі утворилося справжнє пекло, проте обидва поліцейських на це не зважали.

— Сьогодні я три години провів у тому проклятущому музеї і таки недарма. Я обстежив кожен закуток, кожну шпарину в кімнаті Проймана, намагаючись помітити щось нове, чого ми не зауважили одразу. Врешті, хотів послати все до дідька, але раптом звернув увагу на шафу. Точніше, на її вміст.

Справа в тому, що всі речі там були просто ідеально складені. Проймай не справляв враження педанта і в своєму віці залишався холостяком. Книги, наприклад, були поскладені абияк, а в шафі чомусь зберігався ідеальний порядок. Все стало зрозумілим, коли я вигорнув із шафи увесь її вміст і уважно дослідив задню стінку...

Там виявився таємний хід, зроблений, вочевидь, недавно. Якраз перед тим, як було зорганізовано цю благодійну виставку. Директора музею навіть не поставили до відома, видно, побоюючись, що той комусь про нього розповість. Думаю, хід зробили в цілях безпеки, адже справді було б дурістю зберігати таку коштовність в замкнутій кімнатці з одним-єдиним виходом.

Гадаю, наш дорогий наглядач чесно беріг цю таємницю і не розповів її жодному чоловікові, але не встояв перед жінкою. Тим більш такою, як Емма. Ви б її бачили, Самковський... Я б їй сам розповів що завгодно, а йшлося, вочевидь, про побачення. Пані Штайнер цікавив діамант, і вона прийшла за ним саме цим таємним ходом, Проймана ж цікавило її розкішне тіло. Вочевидь, кожен отримав те, що хотів. Тільки після цього Емма, наче самка богомола, вбила свого коханця. Далі вийшла так само, як і зайшла, через таємний хід... І оскільки двері, що були майстерно вирізані в задній стіні шафи, прочинялися всередину ходу, пані Штайнер з усією жіночою акуратністю склала одяг, який їх маскував. Я, мабуть, ніколи б не здогадався про цю обставину, якби не той ідеальний порядок, що панував у шафі... Вхід з іншого боку був через міський колектор, тож заховали цей хід більш, ніж надійно. Ось моя гіпотеза, Самковський, і я майже переконаний, що саме так і було.

— Припустімо, ви справді не помилились, — обережно зазначив той після короткої мовчанки, — але в який спосіб пані Штайнер, якщо це справді вона, скоїла вбивство? Я маю на увазі, чому не було чутно пострілу?

— По-перше, допитайте ще раз поліцейських, які чергували там тієї ночі, — відповів Вістович, — раптом вони таки були п'яні.

Самковський кивнув.

— А по-друге, якщо Емма Штайнер справді працює на «охранку», то її навчили там таких речей, про які ми тут, в поліції, навіть уяви не маємо.

Шеф прочинив вікно, але прохолодніше в кабінеті не стало.

— В будь-якому випадку сьогодні ця справа проясниться до кінця. Гадаю, не пізніше вечора я знатиму все в подробицях, — додав Вістович.

— До речі, шефе, мої філери упіймали одного з москвофілів, що писали погрози на будинку пані Бейли, — згадав Самковський, — взяли якраз у той момент, коли він виводив фарбою напис «жидівська курва».

— Допитали?

— Аякже. Цей писака виявився ідейним ватажком цілої групи. Вимагає відпустити його. Мовляв, без доказів не маємо права тримати.

— Нехай ще посидить.

— Але він верещить, як вар'ят, і погрожує розбити собі голову, якщо не відпустимо.

— Значить, йому дуже потрібно вийти. Очевидно, якісь невідкладні справи, — промовив Вістович.

Самковський знизав плечима.

— Які невідкладні справи можуть бути в москвофіла і жидоненависника? — запитав шеф.

Комісар вже повільніше витер чоло, мовби боючись порушити порядок думок усередині.

— Беремо їх усіх? — обережно запитав він.

— Ні, в жодному разі, — наказав Вістович, — відпустіть його і накажіть філерам простежити, куди він так рветься. Як тільки дізнаєтесь, миттю дайте знати мені.

Телефон задзвонив, коли було вже за північ. Вістович, якому вдалося поспати якусь годину, миттю зірвав слухавку.

— Погулянка, дім сорок, — почув він голос Самковсього, — наш москвофіл щойно туди зайшов.

— Зараз буду! — відповів поліціянт і, перевіривши набої в своєму «браунінгу», кинувся з кімнати сходами у вітальню, а звідти вибіг на вулицю, де стояв поліційний «Roadster». Вскочивши в авто, він назвав поліцейському за кермом ту саму адресу, яку почув від Самковського, і водій миттю завів двигун.

Тільки коли вони рушили, Вістович згадав, що саме на Погулянку, 40 перебрався Редль, за словами полковника Ронге. Як несподівано замикалося це коло, і яка необачність з боку колишнього начальника галицької контррозвідки! Це ж треба призначити зустріч москвофілові у своєму будинку.

Вістович наказав зупинити авто біля брами Личаківського цвинтаря і далі вирушив пішки. Самковський чекав його в кінці вулиці Кохановського. Вілли Погулянки знаходились за кількасот метрів від них.

— Як наш москвофіл? — стишеним голосом запитав Вістович.

— Вже біля того будинку, — так само тихо відповів комісар, — але всередину не заходить. Видно, чекає на когось.

— Було б добре схопити їх на порозі. Якщо вони забарикадуються в тій віллі, ми до ранку їх не викуримо. Скільки тут наших філерів?

— Шестеро, — відповів Самковський.

— І нас двоє, разом восьмеро. Маємо впоратись.

Чоловіки обережно наблизились до будинку під номером сорок, і Вістович, щосили напруживши зір, розгледів у темряві одиноку постать за декілька кроків від вхідних дверей.

— Досі чекає, нам пощастило, — прошепотів комісар.

— Головне, щоб їх виявилось не більше, аніж нас, — відповів шеф.

Проте невдовзі з'явилася тільки ще одна тінь, яка стишено привіталась з москвофілом.

— Беремо засранців, — посміхнувшись, сказав Вістович.

За кілька хвилин обидва вже були в руках поліції. Самковський наблизився до «тіні».

— Доброго вечора, добродію, — іронічно привітався поліцейський, — дозвольте поцікавитись, хто ви є?

У відповідь той промовчав.

— Документи давай, курва, — розлютився комісар.

Упійманий стрепенувся від такого контрасту в спілкуванні і потягнувся рукою до кишені. Самковський схопив його за зап'ясток.

— Вашу зброю я дістану сам, — промовив він.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як дозволити витягнути зі своєї кишені «наган», а потім таки простягнути поліцейським паспорт. Розгорнувши складений вчетверо документ, Самковський одразу ж передав документ Вістовичу.

— Іван Дмітров, — поволі прочитав той, — ласкаво просимо до Лемберга. У вас була справа до полковника?

Росіянин вперто мовчав.

— Гаразд, запитаємо про це в самого пана Редля.

Дмітрова і вдруге спійманого москвофіла відтягли убік, а Вістович і комісар зайшли всередину вілли. Двері, на диво, виявились незачиненими, мовби хтось був навіть не проти їхнього візиту.

Полковник Редль сидів за столом у вітальні на другому поверсі. На столі перед ним лежав револьвер і диміла попільничка. Чоловік виглядав спокійним.

— Доброго вечора, панове, — першим привітався він.

— Доброго вечора, пане Отелло, — відповів Вістович.

Редль посміхнувся.

— Як багато ви знаєте, — промовив полковник.

— Навіть більше, ніж ви думаєте. Наприклад те, що ви чекали тут сьогодні ще двох поважних сербів. Не помилюся, якщо скажу, що це мали бути сербські терористи, так?

— Невпіймані залишки «Чорної руки», — кивнув Редль, — але їх убив агент Evidenzbiiro ще під Унгваром.

— Звідки така щирість? — трохи здивовано перепитав Вістович.

— Ви оточили будинок озброєними філерами. Що мені ще залишається, як не бути щирим перед вами? — розвів руками полковник.

— Що ці серби мали зробити у Львові? — продовжив допит поліцейський.

— Очолити місцевих москвофілів і розпочати диверсію в, тилу імперської армії, — відповів Редль і, трохи помовчавши, додав:

— Це все, що я скажу вам, пане Вістовичу. Якщо хочете знати більше, то деякі питання буду задавати сам.

Поліцейський вдивився в його спокійне, але схудле і вимучене обличчя. Багато років полковник керував східним напрямом імперської контррозвідки, і не раз доля їх зіштовхувала разом. Не в одній справі поліція допомогла Evidenzbiiro і навпаки. Але, видно, «охранка» вправно зіграла на якихось таємних гріхах полковника, якщо зуміла завербувати таку крупну рибину, як Альфред Редль.

— Ви зрадник, полковнику, і зараз в руках поліції. Про що ви можете мене запитувати, окрім того, коли я передам вас в руки пана Ронге з усіма доказами, яких йому досі бракувало, щоб віддати вас під трибунал? — єхидно сказав Вістович.

— Наприклад, на яких умовах ви накажете філерам відійти від цього будинку? — мовив Редль.

— Вас рано чи пізно все одно розстріляють, навіть якщо ми вас відпустимо, полковнику, — нагадав поліцейський.

— Ви не розумієте, пане Вістовичу, — мовив той, — це принизливо, коли тебе ловить провінційна поліція, мов якогось волоцюгу. Я все-таки офіцер, який значну частину свого життя чесно служив Батьківщині.

Самковський невдоволено хмикнув.

— Ну, знаєте, шановний пане, ловили ми і не таких, — буркнув він.

— Є одна річ, варта того, щоб вас упіймала не львівська поліція, — сказав Вістович.

Редль вколов його уважним поглядом.

— Коли вас розстріляють, полковнику, або ви самі пустите собі кулю в лоба, вся нагорода дістанеться контррозвідці, — почав Вістович, — натомість, за поліцією так і залишиться нерозкрита справа з імператорським діамантом. Найпевніше, всю Дирекцію мобілізують і миттю відправлять на фронт, за особистим клопотанням імператора... В мене немає жодних сумнівів, що вбивство Проймана і пограбування — справа рук «охранки». Бракує тільки деяких деталей, щоб скласти всі мої здогади докупи. І, звісно, найважливіше: ви розповісте нам, де цей клятий камінь. Ось це і буде ціною вашої свободи, полковнику, хай навіть тимчасової.

— Я не маю наміру приховувати від вас будь-що з цієї справи, — відповів Редль, — «охранка» свого досягла: авторитету імператора завдано сильного удару. Все решта для них — майже дурниці. То ж запитуйте, а я буду доповнювати ваші здогади.

— Гаразд, тоді почнемо, — мовив Вістович, — красуня Емма Штайнер, будучи вашою агенткою, познайомилася з Пройманом на виставці імператорського діаманту і так йому сподобалась, що чоловік необережно виказав їй величезну таємницю: в залі виставлено копію каменю, а оригінал заховано в його кабінеті. Проймай запросив її на побачення, розповівши також про таємний хід, пообіцявши, що вона потримає в руках справжню коштовність Габсбургів. Під час побачення Емма безшумно вбиває наглядача і через той самий хід зникає з місця злочину, прихопивши, зрозуміло, діамант. Потім купує квиток на дирижабль і спокійнісінько тікає до Відня. Так все було, полковнику?

— Не зовсім, — сказав Редль, — почнемо з того, що пані Штайнер не працювала на російську розвідку. Бачте, в покійного добродія Проймана була одна слабкість: він обожнював жінок. І, слід визнати, добре на них знався. Вмів бути гречним, цікавим, уважним, таким собі галантним лицарем з дамських романів. А найчарівнішим дамам він без жодного страху відкривав найсокровенніше: таємницю імператорського каменю. Навіть більше, Проймай дозволяв їм приміряти цю коштовність. Щоправда, за однієї дещо делікатної умови: його обраниця мусила бути при цьому зовсім гола, тобто на її тілі мусив бути лише діамант.

Вочевидь, пані Штайнер на це погодилась, оскільки того ж дня вирушила таємним ходом на побачення до старого пройдисвіта. Але чи то Проймай не розраховував на таку швидку її згоду, чи камінь, як подейкують, переплутує час, але в ту мить у наглядача ще залишалась попередня коханка. От вона, пане Вістовичу, якраз і була російською агенткою.

— Як же звали цю особу? — запитав поліцейський.

— Домініка Ліновська, — відповів полковник,— можливо, ви навіть чули це ім'я. Вона спадкоємиця багатої, проте невмирущої родички... Отож, як я сказав, коли Емма дісталася таємним ходом до кабінету Проймана, там ще тривало побачення, і пані Штайнер стала мимовільним свідком усього, що там відбувалось.

Ліновська якраз була роздягненою і мала на собі діамант Габсбургів... Мені розповідати далі?

Редль несподівано виглядав спантеличеним.

— Аякже, — в один голос промовили Самковський і його шеф.

— Забув сказати, окрім діаманту, Ліновська мала ще перстень на правій руці, — продовжив полковник, — він здавався трохи завеликий, а проте був зграбний і дуже гарний. Ніхто б не засумнівався у його призначенні, втім саме цей перстень і був зброєю агентки... У ньому встроєний крихітний пусковий механізм і каморка на один невеликий патрон. Фактично, перстень-револьвер. Вистрілити можна було раз, однак майже безшумно. І звісно ж, відстань до цілі мала б бути мінімальною, а краще стріляти і зовсім упритул. Власне так і вчинила Домініка Ліновська.

Коли Пройману захотілося близкості, вона сіла на стіл і розвела ноги.. Він підійшов, проте агентка наказала йому стати на коліна і... пестити її язиком...

Редль кілька разів кашлянув, оскільки голос у нього почав хрипнути.

— Як тільки голова наглядача опинилась між її стегнами, Ліновська вистрілила, — після короткої паузи мовив полковник, — саме в цю мить і зайшла Емма. Ситуація, як ви розумієте, виявилась більш ніж пікантною. Стріляти Ліновська більше не могла, була зовсім голою, а між ногами в неї валявся мертвий Проймай. Лишалося тільки домовлятись... На щастя, пані Штайнер повідомила, що нічого не потребує, тільки попрощатись з Ліновською і побажати їй всього найкращого. Та ж, про всяк випадок, пригрозила їй, щоб мовчала. Річ у тім, що Емма планувала чимшвидше покинути Лемберг і вже мала заброньоване місце на дирижаблі, а допити в поліції затримали б її надовго.

Проте яким же, мабуть, було її здивування, коли на тому дирижаблі вона знову зустрілася з Ліновською. Щоправда, Домініка вже була одягненою, то ж можна припустити, що Емма її не впізнала.

— Коли вирушив той дирижабль і звідки? — не зауваживши жарту, запитав Вістович.

— Позавчора зі Станіслава, — відповів Редль.

— Пошліть когось дати негайну телеграму до Відня, — наказав він Самковському, — дирижабль — не голка. Знайдуть.

Той кивнув і вийшов з вітальні.

— Що Ліновська зробить з діамантом? — запитав Вістович.

— На борту буде один дуже поважний пасажир: колишній консул Росії в Будапешті. Йому вона й передасть ту коштовність, — відповів полковник. А він учинить з тим каменем так, як накажуть йому з Петербургу. Точніше, з Варшави...

Чоловіки на хвилину замовкли. Вістович сів навпроти Редля і підсунув до себе його попільничку. Неквапними рухами, в яких відчувались одночасно втома і задоволення, поліцейський запалив цигарку.

— Що ж, я дотримаю слова, — сказав він, — можете йти, полковнику. Цю партію вже зіграно...

Розділ IX

— Послухайте, пане Заклетський, історія цікава, але, боюся, надто неймовірна, — кумедний на вигляд редактор віденської газети «Erstaunliche Nachrichten»[11] відкинувся на спинку стільця і насмішкувато подивився на фотографа маленькими поросячими оченятами.

— Але ж ви навіть не дослухали, — запротестував той.

— Мені не треба чути все, щоб зрозуміти, що це якась нісенітниця. В кращому випадку — фантастика...

Через кожні два-три слова чоловічок навпроти зверхньо підхіхікував, і за це Алексу хотілося вперіщити йому добрячого ляпаса, проте він стримувався. Вкрай була потрібна робота.

— Але фантастичні новини — це якраз ваш профіль! — сказав він натомість якомога привітніше.

— Безперечно, — погодився редактор, — але, дорогенький мій, щойно закінчилася війна. Віденці втомлені та злі. В країні чорт зна що робиться... Тому наше видання публікує виключно легкі цікаві історії, переважно з гумористичним сюжетом. А ви мені про вбивство... Та ще й тіло пасажири викинули з висоти! Кошмар якийсь.

— Гаразд, про це можемо не писати, — погодився Алекс, — просто я намагався подати історію правдиво.

— Щодо правдивості в мене також є сумніви, — не вгавав редактор, — я справді пригадую, що на початку війни, а це було понад чотири роки тому, віденська поліція отримала дивну телеграму з Лемберга. Мовляв, до столиці наближається невеликий дирижабль. Слід перевірити усіх пасажирів... Ми про це написали наступного дня. Але дирижабль так і не прибув, наскільки мені відомо.

— Прибув, — коротко відповів фотограф.

Редактор витріщився на Заклетського.

— Хе-хе... — вирвався в нього той самий смішок, але цього разу він означав глибоке здивування.

— І якщо ви дослухаєте до кінця, я розповім в деталях, як це відбулось, — додав Алекс.

— Ну що ж, хе-хе... тоді з моменту, як пан Міллер вилетів у вікно... — погодився редактор і вмостився зручніше на своєму стільці.

— Щойно Міллер, який вимагав, щоб дирижабль повернувся назад до Станіслава, зник у темряві за бортом, — продовжив Алекс, — всі пасажири повернулись на палубу і добрих півгодини мовчали. Не те щоб хтось жалів за ним, але настрій у кожного був пригніченим. Першим озвався граф фон Шуленбург:

«— Панове, — сказав він, — звісно, ця неприємна обставина з появою тайняка серед нас дещо зіпсувала мандрівку. Але ж усе закінчилось! Нехай закінчилось у ненайкращий спосіб, але ж цього шпига більше тут немає. Отже більше немає причин для смутку!.. Згадайте, що з кожною миттю ми все ближче і ближче до Відня».

— Звідки ви знаєте, пане графе, що серед нас більше немає шпигів? — перепитав хтось із пасажирів. — Адже Міллер також здавався порядною людиною?

— Облиште, — весело заперечив той, — якби тут був його колега, то навряд чи допомагав би нам відправити Міллера в такий чудовий політ на землю. Адже ми це робили гуртом!

Попри нагадування про злочин, який разом вчинили всі пасажири «Саубхи», настрій у більшості з них все ж покращився. Потроху відновились розмови, взявся до роботи піаніст, і вже за годину нічого, крім простріленого вікна, не нагадувало про недавній інцидент.

Раптом дирижабль зупинився, а за кілька хвилин ще й трохи знизився. Чутливість пасажирів до всіляких несподіванок віднедавна різко зросла, тому всі, як по сигналу, замовкли, чекаючи на пояснення капітана.

— Погляньте, — вигукнув пан Геллер з притаманним йому театральним драматизмом у голосі, — внизу щось горить.

Він прилипнув обличчям до вікна, приставивши долоні до скронь, щоб не заважало світло з палуби. Решта миттю взяли з нього приклад і вчинили так само.

— Здається, це автомобіль, — сказав Кац.

— Саме так, — підтвердив ще хтось.

До всього, в темряві під кораблем почулося декілька пострілів. Втім вони затихли і більше не повторювались, а «Саубха» почав знову набирати висоту. Всі зітхнули з полегшенням.

Та яким же було наше здивування, коли за декілька хвилин на палубу зайшов капітан в супроводі якогось невідомого чоловіка.

— Панове, — тим самим веселим голосом знову озвався граф, — дозвольте вам представити ще одного пасажира, який не зміг почати мандрівку разом з нами в Станіславі, тому приєднується тільки зараз. Ласкаво просимо до гурту, пане Ніколаєв.

— Ніколаєв? — замість прийнятих формальностей буркнув Шталь, — пане графе, хочу вам нагадати, що ми воюємо з Росією... Чи наш новий друг не росіянин, а має тільки російське прізвище?

Прибулий несподівано люб'язно посміхнувся і відповів сам:

— Ви у всьому праві, шановний пане, даруйте, не знаю ані вашого імені, ані титулу, моє прізвище Ніколаєв, я справді росіянин, і віднедавна наші держави знаходяться в стані війни. Проте це не заважає мені приязно ставитись до вас і розраховувати на взаємність. Я зовсім не підтримую політику царя, саме тому відмовився від досить високої посади в консульстві... Надалі я планую переїхати на захід і залишитись там назавжди. То ж запевняю вас, що моє прізвище і мій акцент — це дві єдині провини, за які одразу прошу пробачення...

— Гм, справді, друзі, — втрутився Кац, — не можна погано думати про людину тільки через її походження. Тим більше, нам залишилось усього півночі.

Зрештою всі його підтримали і подалися знайомитись з новим пасажиром, перезиркуючись один з одним, аби хтось не розповів гостю історію про Міллера.

Мені вже здавалось, що спокій на кораблі не порушить нічого аж до посадки, але раптом до мене підійшов директор львівської поліції пан Вільгельм Шехтель.

— Пане Заклетський, якщо не помиляюсь? — сказав він.

Я підтвердив.

Переконавшись, що нас ніхто сторонній не почує, Шехтель продовжив:

— Мені потрібен порядний свідок в одній важливій розмові. Не все зрозуміло, що відбувається на цьому дирижаблі, то ж хочу дещо прояснити для себе прямо зараз. Ви не проти?

Щиро кажучи, я був здивований, та все ж погодився. Ми відійшли в куток до вікна, біля якого, поодаль від усіх, стояла Емма Штайнер. Шехтель та я привітались і, ледве почувши відповідь, поліцейський розпочав розмову:

— Чи зможе пані приділити трохи часу двом самотнім кавалерам? — Шехтель почав чомусь із такого жарту.

— Залюбки, — відповіла Емма.

— Бачте, пані Штайнер, у Львові нещодавно сталося одне незвичайне вбивство. Ви ж знаєте, що я директор тамтешньої поліції?.. — сказав він.

— Припускаю, що пан радше був директором поліції, — відповіла Емма, — адже ви зараз тут, як і ми всі.

Шехтель закусив губу.

— Так, звісно... Річ не про те. Вбивство, про яке я згадав, відбулося за дуже дивних обставин. Наприклад, ніхто не чув пострілу. До того ж, зникла одна дуже коштовна річ.

— Так, я чула про це, пане директоре, — відповіла жінка.

— Чудово, це значно полегшує справу.

— Не зрозуміло тільки, до чого тут я?

— Зараз усе поясню, — Шехтель відвів очі вбік і продовжив розмову, дивлячись у темне вікно, наче співрозмовницю міг бачити своїм вухом, — Міллеру куля влучила в те саме місце посеред лоба, що й наглядачу діаманту в Лемберзі. І пострілу також ніхто не почув... Пригадую, мій заступник згадував ваше ім'я, проводячи розслідування у Львові. Я вже не казатиму про те, що Міллер усамітнився з вами в каюті, а потім ми знайшли його труп.

Поліцейський замовк і знову перевів погляд на Емму.

— Тоді поясніть, як я його вбила? — посміхнулась жінка.

— Не знаю, — щиро зізнався Шехтель, — і якщо відверто, мене це мало цікавить. Важливіше знати інше.

— Що ж саме?

— Де діамант? Адже, вбивши наглядача у Львові, ви викрали цю коштовність і, безперечно, прихопили її з собою.

— Ось що, пане директоре, — мовила Емма, ані на мить не втрачаючи спокій, — вас це, мабуть, здивує, але не я вбила Фелікса Проймана. І не я викрала імператорську коштовність з його кабінету. Тому, де цей камінь, не знаю. Можу лишень здогадуватись.

— Що ж, поділіться своїми здогадами, — єхидно сказав Шехтель.

— Мені здається, камінь тут, на дирижаблі, — мовила Емма.

— В одного з пасажирів? — перепитав поліцейський.

— Припустімо, що так.

— Що ж, пані Штайнер, насправді це не так важко перевірити, — сказав Шехтель, — можна ж просто обшукати каюти. І почнемо ми з вашої, якщо не заперечуєте.

Емма відповіла спокійною вбивчою посмішкою. Після цього поліцейський повернувся на палубу і, привернувши загальну увагу кількома гучними репліками, повідомив, що дружнє товариство пасажирів «Саубхи», на жаль, вдруге змушене доводити свою цілковиту порядність. Факт цей не підлягає сумніву, але після випадку з паном Міллером (тут Шехтель спохопився, бо згадав, що всі домовились мовчати про цю подію, проте було пізно) краще зайвий раз в цьому переконатись, вживаючи необхідних заходів.

— Річ у тому, — говорив далі директор поліції, — що серед нас є, даруйте на слові, злодій...

Пасажири відповіли обуреним шумом.

— Цілком можливо, що це марна підозра, я сам би хотів, щоб це виявилось так. І якщо я справді помиляюсь, то даю слово пригощати всіх шампанським до самого Відня, — пообіцяв Шехтель, — але спочатку попрошу капітана і команду виконати одну вкрай неприємну, але необхідну процедуру. А саме, провести детальний обшук усіх кают пасажирів. Що саме ми шукаємо, скажу тільки капітану і його помічникам.

— Мене ви також підозрюєте, пане директоре? — запитав Ніколаєв.

— Ні, ви, ясна річ, поза підозрою, — відповів той, — як і граф та графиня фон Шуленбург. Ми точно знаємо, що злочинець — львів'янин.

Було вже близько третьої ночі, багатьом хотілося б просто піти спати, але всі мусили залишитись на палубі. Капітан, частина команди і Шехтель взялись до роботи.

Десь за годину, коли за вікнами почало світати, чоловіки повернулись. Вигляд вони мали тріумфальний. Ті, що встигли задрімати, прокинулись і з тривогою глянули на них.

— На жаль, шановне панство, я був правий, — задоволено і без жодного жалю сказав директор поліції, — ми знайшли те, що шукали.

— Що саме? Де? В кого? — насторожено загуділи присутні.

— Ось цей чудовий діамант, який насправді є власністю дому імператора, — сказав той, діставши з кишені справді чудової роботи камінь, — його підступно викрали у Львові, вбивши при цьому наглядача...

— Не тягніть, чорт забирай! — вигукнув Кац, — в чиїй каюті ви це знайшли?

— Діамант було ретельно заховано в каюті пані Домініки Ліновської, — відповів поліцейський і вже тихіше додав: — Прошу у вас пробачення, дорога Еммо...

Всі озирнулися в пошуках Домініки, проте її все ніяк не вдавалось знайти. Врешті, трапилась пані Танатович, і хтось почав у неї випитувати, де її спадкоємиця. Раптом доктор Шойман попросив усіх змовкнути. Придивившись уважно до обличчя старої, він помітив поміж древніх зморшок сльози.

— Чому ви плачете? — запитав він у неї.

Жінка відчайдушно намагалася щось сказати. Прислухавшись, пасажири почули слова, яким ніхто не повірив одразу:

«— Домініка — це я...».

— Хе-хе... — озвався редактор.

Весь цей час він уважно слухав, і це неабияк тішило Заклетського.

— А що зі справжньою пані Танатович?

— Справжня пані Танатович стала молодшою, — відповів Алекс, — отримала вік Ліновської.

— Як таке може бути?

— Думаю, витівки каменю. Ця річ іноді несподівано впливає на перебіг часу.

— Що сталося далі?

— Далі капітан оголосив про таку довгождану посадку, адже ми опинилися в небі на Віднем. Пасажири забули про камінь, Домініку і пані Танатович.

Та раптом знявся сильний вітер і нас почало гойдати, як паперового змія. Пасажири падали, лаялись, дехто ледь не скрутив собі в'язи. Капітан чомусь ніяк не міг знайти віденський док свого корабля і вирішили сідати в полі далеко за містом. Ми залишили «Саубху» і подалися до міста пішки...

— А що сталося з каменем? — нетерпляче перепитав редактор.

— Пан Шехтель стверджував, що загубив його, коли «Саубху» почало кидати, — мовив Заклетський.

— Може, він бреше? — чоловічок облизав губи.

— Можливо. То як, ви берете цей матеріал для статті?

— Стривайте, а що було далі?

— Коли я повернувся додому, то знайшов у своїй кімнаті військову шинель, — сказав Заклетський, — виявляється я служив в армії і воював на східному фронті. Мені не відомо, коли і як це сталося... На календарі був листопад, 1918 року, а я пам'ятав тільки «Саубху».

— Тобто... хе-хе... ви хочете сказати, що прибули до Відня близько тижня тому? — поросячі оченята редактора стали раптом великими.

— Кажу ж, мені невідомо, як це сталося...

— А інші?

— Інші, гадаю, також не уникли свого часу... Точно знаю, що Кац виявився банкрутом, а Шталь навпаки, за цей час розбагатів. Шехтель одразу відправився до суду. Там вже рік розглядали його справу.

На столі в редактора задзеленчав телефон. Чоловік узяв трубку.

— Так... доброго дня, комісаре Вістовичу... Гаразд... За пів години вас влаштує? Тоді до зустрічі...

— Пробачте, в мене зустріч, — мовив той, відклавши слухавку, — мій знайомий з поліції, колишній львів'янин, до речі... Розслідує нову справу і пропонує обмінятися матеріалом. Так, час від часу ми стаємо корисними один одному.

Чоловічок одягнув плаща і, не зважаючи на Заклетського, попрямував до дверей.

— Зачекайте, — гукнув той, — як щодо мого матеріалу.

— Якось надто неймовірно все... хе-хе... поговоримо пізніше. Завтра, скажімо...

Редактор вийшов за двері, і Заклетський також не затримався в його кабінеті. На вулиці він хвилину роздумував, куди йому йти, і врешті повільним кроком подався прямо. «Треба знайти роботу, — майнула в нього думка, — бо інакше доведеться його продати...».

Фотограф обережно опустив руку в кишеню і торкнувся пальцями прохолодної поверхні коштовності.

— І не забувати дивитися на календар, — промовив він уголос, — бо немає в світі нічого відноснішого, ніж час...

Львів—Трускавець,

січень, 2015 року.