Небо над Віднем

Остання справа комісара Вістовича

О пів на восьму ранку несподівано задзвонив телефон. У майже порожній напівтемній кімнаті голос апарату звучав особливо паскудно і різав слух крізь залишки ранкової дрімоти.

Вістович вирішив дочекатися, доки дзвінок стихне. Чоловік сподівався, що на іншому кінці дроту в когось вистачить совісті не набирати його номер вдруге о такій порі. Проте він помилявся. За хвилину бісів телефон залунав знову.

— Am Apparat, — буркнув у слухавку Вістович, діставшись нарешті до столу.

— Комісаре Вістовичу? — уточнив на тому боці трохи знервований баритон.

— Так, це я.

— Вам негайно треба прибути на Ландштрассе.

— Що сталося?

— Про все дізнаєтесь на місці.

Сказавши це, баритон урвав зв'язок, і Вістович сердито кинув слухавку. Повернувшись, поліцейський уздрів своє відображення в продовгуватому дзеркалі на протилежній стіні. На нього звідти дивився підозрілий тип у зім'ятому костюмі з давно неголеною мармизою. Вістович заледве впізнав сам себе. Він вже не пригадував, чому ліг спати одягнений, але не голився через те, що мусив берегти мило. В усьому Відні було лиш декілька крамниць, де за високими цінами можна було придбати «die Siefe»[12] та інші речі, яких ніколи не бракувало до війни ані у Відні, ані в його рідному Лемберзі...

«Поголитись таки доведеться», — подумав комісар і рушив до ванної кімнати. Так називалася вузька комірчина, в яку дивом було втиснуто вмивальник, унітаз і чавунну балію. «Ванна кімната», зрештою, чудово пасувала цілому приміщенню, в якому жив комісар: невеликий, ледь помітний передпокій, а далі одні-єдині покої з облізлими стінами, що одночасно були вітальнею і спальнею. З меблів — до стіни притискалася стара шафа, а біля вікна тулився письмовий стіл. В столиці так жило більшість тих, хто переїхав сюди зі східних околиць колишньої монархії, яку зруйнувала поразка у великій війні.

Чотири роки тому Вістовича перевели з лемберзької поліції до військової жандармерії, де він і прослужив аж до Капоретто[13]. Після договору в Комп'єнському лісі[14] виявилося, що Львів фактично не належить більше Австрії, а отже повертатися Вістовичу вже нікуди. Він залишився у Відні, де йому знайшлося місце комісара в тутешній поліції. В неспокійній, голодній, збідованій столиці роботи поліцейським вистачало.

За чверть години Вістович у новому гарнітурі вже був на вулиці. Дійти від помешкання до трамвайної зупинки займало якихось десять хвилин.

Часу, втім, достатньо, аби надихатись свіжим січневим повітрям і трохи прийти до тями після пекучої нездорової ночі.

Здоров'я, особливо після війни, добряче підводило вже немолодого комісара. І, як завжди буває в таких випадках, найперше це впливало на сон.

Зима 1919 року у Відні видалася теплою. Морозів майже не було, хіба що на ніч, дрібні калюжі, які наповнював талий сніг, замерзали до крихких люстерок, що вранці хрускотіли під ногами перехожих. Віденці виглядали понуро і непривітно. Здебільшого йшли, зсутулившись і низько опустивши голову, мовби тягар недавньої поразки імперії ліг особисто кожному на плечі. Вістович звик до цього, і йому було байдуже. Зрештою, сам він виглядав не краще і навіть перейняв звичку не дивитися перехожим у вічі.

Діставшись трамваєм до Ландштрассе, поліцейський зупинився і зміряв поглядом будівлю Дирекції поліції, мовби бачив її вперше. «Якого дідька їм від мене потрібно? — вкотре подумав Вістович. — І чому так терміново?». Вирішивши, зрештою, що іншого способу про це дізнатись, окрім як зайти досередини, наразі немає, комісар подався до входу.

Черговий одразу ж провів його до кабінету директора, де, окрім самого очільника віденської поліції, на комісара чекало ще двоє чоловіків. Обидва були одягнені в цивільне.

— Заходьте, пане Вістовичу, — привітно мовив йому директор, — сідайте.

В кабінеті приємно пахло щойно розпаленим каміном і кавою. Було досить затишно. Могло навіть здатися, що тут зібралися давні друзі, аби згадати добрі часи. Якби ж тільки обличчя невідомих не були такими відчуженими, а година не такою ранньою. Вістович сів на стілець, очікуючи початку розмови.

— Панове, це саме той славетний львівський комісар, про якого я вам розповідав, — сказав незнайомцям директор, — до війни Адам Вістович був навіть заступником директора поліції.

На присутніх, проте, це не справило жодного враження. Вони дочекалися, доки стихне бій годинника, що долинав з вулиці, а тоді хтось із них спокійно промовив:

— Ми раді зустрічі з вами, пане Вістовичу.

— Комісаре, це панове Рімль і Гольденберг. Вони з Рейхсрату[15]...

Вістович стрепенувся. Директор міг далі не продовжувати. Окрім того, що зустріч з урядовцями не віщувала в такі часи нічого доброго, то ще й ці двоє не потребували у Відні особливої рекомендації. Про них тут чув кожен. Лишень за кілька місяців ці двоє дістали в столиці прізвиська Деймос і Фобос[16]. Це були розумні та жорстокі натхненники гаймверу[17] і неофіційні керівники державної поліції та контррозвідки. В Австрії, та й, либонь, в усій вмираючій імперії, де щойно закінчилась війна, такий статус означав необмежену владу. Навіть попри ганебні контрибуції і присутність у Відні солдатів Антанти.

Секретарка внесла до кабінету тацю з чаєм. За кілька хвилин кожен тримав у руці гаряче горнятко і директор продовжив:

— Так-от, комісаре, панове з Рейхсрату мають до вас термінову справу. Справу державної ваги...

Тут він замовк, мовби для того, щоб дати можливість поліцейському усвідомити всю пропащість свого становища. Вістович кивнув і підніс до губ свою чашку. Таким чином сховавши очі, він зробив обережний ковток. Нехай думають, що він зараз незворушний... Чай виявися запашний і солодкий. Цукру, комісар, як і більшість мешканців Відня, не дозволяв собі вже давно. Цей продукт коштував дорого, а знайти його було ще важче, аніж мило.

— Державної ваги, — повторив директор, відшукавши все-таки поглядом очі Вістовича.

Комісару понад усе хотілося кинути їдке зауваження, що слух у нього досі непоганий і сказане він почув з першого разу, втім поліцейський стримався.

— Дозвольте мені, — промовив Рімль, встаючи зі свого стільця, — я все поясню.

Він був широкоплечий і лисий, мов коліно. Під гострими вилицями прогиналися впалі щоки, а під ними тяжіла чимала щелепа. Здавалось, такою щелепою Рімль завиграшки може перекусити сталевий дріт, якби це йому коли-небудь знадобилось.

Підвівшись з місця, урядовець, однак, відвернувся до вікна, змусивши Вістовича споглядати його спину і чекати пояснень з-за масивної шиї. Втім, слова не забарились:

— Чи згадуєте ви, пане Вістовичу, свою малу батьківщину, Галіцію? Чи знаєте, що там коїться зараз? — запитав він.

— Так, я читаю газети.

— Між поляками і українцями, які ще вчора пліч-о-пліч боролися в імперській армії зі спільним ворогом, розгорілася війна. Вже зрозуміло, що Пшемисль залишиться польським, а щодо Лемберга, то все вирішиться в найближчі місяць-два, — продовжив Рімль, — найгірше те, що насправді це австрійські території, але Відень втратив там будь-який вплив.

Рімль відвернувся від вікна і втюпився холодним поглядом у Вістовича, мовби для того, аби переконатися, що комісар і справді в курсі останніх подій на сході. Поліцейський зробив ще один ковток і тільки тоді відповів поглядом на погляд.

— А тепер найголовніше, — мовив урядовець, — нещодавно в тому проклятущому Лемберзі ми втратили зв'язок, либонь, з останнім вірним слугою Австрії і водночас діловим партнером Рейхсрату. Цього чоловіка звати Леон Гофман. Разом з ним зникла низка надважливих державних паперів...

Рімль знову замовк, але при цьому не зводив з поліцейського очей.

— По щирості, нам важливіші папери, — втрутився нарешті Гольденберг, — проте їх не знайти, не відшукавши Гофмана.

Другий урядовець мав глибокий майже приємний голос. Говорив сидячи, недбало заклавши ногу на ногу. За інших обставин його можна було б назвати навіть приємним співрозмовником. Тим більше що, на відміну від лисого, Гольденберг посміхався.

— Словом, як ви зрозуміли, комісаре, ми хочемо доручити вам відправитися до рідного Лемберга і знайти там ці документи, — знову заговорив Рімль, — ви згодні?

— Якщо це наказ, то вибору я не маю, — сказав Вістович.

— Вибір служити Австрії або ні є завжди, — холодно зауважив лисий, — інша річ, що далі, за цим вибором.

— Та облиште, комісаре, — махнув рукою Гольденберг, — хіба вам не хочеться знову до Львова? Всі витрати ми беремо на себе. Їй-богу, ніхто краще за вас не впорається з таким завданням. Поєднайте приємну подорож з роботою. Тільки будьте обачним, бо в Лемберзі стріляють.

Чи хотілося Вістовичу назад до Львова? Ще й як! Попри те що після італійського фронту праглося спокою. І попри те що в його львівському будинку найпевніше вже поселився хтось інший. Можливість була дійсно чудовою. Однак в жодному разі він не хотів зараз виказати своїх справжніх почуттів.

— Панове, я матиму за честь послужити Австрії, — сказав комісар.

— Прекрасна відповідь, — похвалив Рімль, — всю необхідну інформацію, а також кошти вам передасть директор поліції.

Господар кабінету кивнув і виструнчився.

— Чудовою вдалася розмова, — сказав Гольденберг, посміхаючись ще ширше, мовби для того, щоб похвалитися рівними білими зубами, — з нетерпінням чекатимемо на ваші рапорти.

Сказавши це, представники Рейхсрату вийшли. Тільки коли двері за ними зачинилися, директор поліції сів і, як звично, розвалився у своєму кріслі.

— Ви могли б бути трохи поштивішим, Вістовичу, — зауважив він.

— Даруйте, пане директоре.

— Хоч мені, щиро кажучи, байдуже...

Директор відкрив шухляду і дістав звідти папку та запечатаний конверт.

— Ось вам інформація про цього типа і гроші. Раджу бути ощадливим. Більше не дадуть. Хіба що в крайньому випадку...

Вістович заховав до кишені конверт, а потім узяв папку.

— Я можу йти, пане директоре? — запитав він.

Йому хотілося якнайшвидше опинитися на свіжому повітрі, щоб усе обміркувати як слід.

— Звісно, комісаре, — в голосі директора поліції справді з'явилася байдужість.

Вістович не забарився. Підвівшись, він промовив коротке прощання і рушив до дверей. Залагодивши всі документи, які потрібні були йому для тривалого відрядження, комісар вийшов на вулицю. Тепер слід було швидко зробити дві справи: зібратися в дорогу і взяти квиток до Львова.

До вечора було зроблено і перше, і друге. А вранці, о десятій годині, Вістович вже сидів у своєму купе. Навпроти нього недбало розсівся кругленький чоловічок невизначеного віку, з невеликим саквояжем на колінах і валізою, котру поставив праворуч від себе біля вікна, мовби навмисне для того, щоб зручно спертися на неї ліктем. Він спочатку уважно зміряв комісара поглядом, а потім приязно йому усміхнувся.

— Моє шанування, — промовив чоловічок.

— Вітаю, — відповів комісар.

— Пан до Лемберга?

Вістович кивнув.

— Я також...

Здавалось, на цьому розмова могла б і урватись, проте чоловічок продовжив свої теревені:

— Здається, прибуваємо серед ночі... Якщо пощастить..

— Що пан має на увазі? — не зрозумів комісар.

— А ви хіба не чули? В Лемберзі русини і поляки зачали справжню війну між собою. Австрія за цим лише спостерігає... Хтозна, можливо тамтешній двірець вже підірвали.

— Гадаю, ні, — посміхнувся Вістович, — ані перші, ані другі не є ідіотами, щоб нищити своє місто.

— Гм, гм... — сумнівно промуркав його співрозмовник і визирнув у вікно.

За останні декілька хвилин краєвид там зовсім не змінився, оскільки потяг мав рушити лише за чверть години.

— Мене звати Густав Шодель, — знову повернувшись до комісара, представився він.

— Адам Вістович, маю приємність...

В цей час до купе зайшла жінка доволі приємної зовнішності, принісши з собою ледь чутний запах парфумів. Чоловіки урвали розмову і гречно схопилися з місця.

— Доброго ранку, панове, — першою привіталась вона і сіла навпроти Вістовича.

Обличчя Шоделя розпливлося в широкій усмішці, і він кинув на комісара переможний погляд.

Жінка мала на вигляд не більше тридцяти. Була одягнена скромно, проте зі смаком. З прикрас виднілося тільки найнеобхідніше. Точніше те, без чого навряд чи хтось міг уявити вродливу пасажирку другого класу віденського потягу: акуратні сережки, скромне намисто з недорогого каменю і перстень на місці обручки. Можна було припустити, що десь ховався і невеличкий дамський годинник.

Кондуктор заніс у купе її валізу та запитав, чи не бажає чогось пані й решта пасажирів. Віденська залізниця диспонувала кавою та деякими міцними напоями. Присутні подякували та відмовились.

Те, що жінка сіла поруч з Шоделем, вочевидь, дало підстави тому вважати, що він мав би відрекомендуватись їй перший, а далі й потягнутися своїми пухлими губками до її руки. Після того як Вістович також представився, пасажирка назвала своє ім'я: її звали Ріта Фрюліх. Вона була австріячкою і їхала до свого чоловіка-поляка до Лемберга. Почувши про мужа, Шодель, який сам був, судячи з усього, ще кавалером, добряче скис і потюпив погляд у вікно. Його емоції були настільки виразними, що комісар не стримав посмішки і також заховав очі.

Йому, зрештою, хотілося ще раз обдумати все те, що знав тепер про зниклого Леона Гофмана. В документах з папки, що передав йому вчора директор поліції, була записана остання адреса, за якою той винаймав житло: вулиця Виспянського, 4. Вістович добре знав цю вулицю. Там знаходились переважно нові будинки, збудовані для найбагатших львів'ян. Вона тягнулася паралельно до шумної та метушливої Личаківської, а проте досить далеко від неї, щоб мешканці будинків почувалися затишно. Недалеко починався Кайзервальд, чи не найкраще у Львові місце для літніх прогулянок та посиденьок на природі: Словом, мешкати там було за щастя.

Втім, зазначалися й інші адреси, за якими до того проживав Гофман. Чоловікові чомусь доводилось частенько переїжджати.

Займався цей чоловік підприємництвом. Як свідчили документи, постачав тютюн для австро-угорської армії. Найпевніше, це була не вся правда про його діяльність у Львові, інакше б у Відні просто махнули б рукою на його зникнення.

Звісна річ, Вістовича дратували такі прогалини у фактах. Деймос і Фобос, тобто Рімль і Гольденберг, наймаючи його для такої справи, мали б розуміти, що успіх напряму залежатиме від кількості його знань.

Однак у Відні, затаївши ділову частину справи, несподівано розлого описали безпосередньо самого Гофмана. Як виявилось, йому було близько сорока років, він мав середній зріст, рівну поставу і майже повністю збережене волосся на голові. Завдяки цьому виглядав молодшим та легко здобував жіночу прихильність.

Підприємець Гофман полюбляв бокс, поезію та азартні ігри. Час від часу через рулетку і карти він отримував чималі борги, які, втім, завжди справно платив, тому жодних проблем через це своє захоплення він не мав...

Роздуми комісара увірвав Шодель.

— Ви граєте в шахи, пане Вістовичу? — запитав той, дістаючи із саквояжу невеличку складену книжкою дерев'яну шахівницю, — може партію?

Поліцейський кивнув. Зайнятись було справді нічим, тому пропозиція зіграти видалась йому чудовою.

— Я, знаєте, насправді, не блискучий шахіст, — продовжив говорити чоловічок, виставляючи на дошці фігури,— але гра мені дуже подобається. Останні кілька місяців я посилено вивчав теорію, то ж спробую видатись за цікавого суперника... Шахи добре впливають на нерви. Діють заспокійливо, як трав'яний чай. Ви не проти, якщо я візьму білі фігури?..

Комісар приязно відповів, що йому однаково, якими гратиме Шодель. Щойно фігури було розставлено, чоловіки взялися до гри. Вістович з цікавістю спостерігав за діями свого суперника. А той, пітніючи, затято будував стратегії, обмінював фігури, готував пастки і, врешті, завдяки своїм зусиллям таки здобув певну перевагу.

Окрім гри, комісар, заради розваги, додав собі ще одне завдання. Він дивився на Шоделя і намагався визначити, ким є цей чоловік, оскільки, познайомившись, вони не встигли розповісти один одному більше про себе. Звісно, його шаховий суперник ніколи не обтяжував себе фізичною працею. На життя він собі заробляв іншим. Жив скромно, проте й не бідував. Сорочка була щойно з пральні, чистою, але комір добряче затертий. Піджак також акуратно вичищений і вже не новий, але, судячи з усього, колись був пошитий на замовлення. І послуги пральні, і замовлення у кравця в Австрії міг дозволити собі лише представник середнього класу. Руки він мав доглянуті й на диво вправні. Білий пішак, якого Шодель виграв після хитрої комбінації, якимось дивакуватим чином помандрував між його пальцями, наче карта в фокусника, і опинився на столі поруч шахівниці. В цей час на манжеті його сорочки Вістович помітив залишки плями від чорнила, яку, вочевидь, намагалися вивести і, зрештою, цілі було майже досягнуто, оскільки пляма змінила свій колір, ставши світло-цитринового кольору. Сорочку можна було б вважати зіпсованою, проте за неї боролись. Вочевидь, такі плями траплялися часто, стали для цього чоловіка буденністю, а кожного разу купувати нову сорочку було б для нього розкішшю.

Хто ж він тоді? Клерк? Для звичайного віденського клерка мандрувати другим класом до Лемберга занадто дорого. Адвокат? Можливо. Хоча, для цієї професії у нього занадто простакуватий вигляд.

Раптом потяг різко струсонуло, і Шодель подався вперед, накривши своїми грудьми шахівницю.

— От паскудство, — розчаровано промовив він, побачивши, що відновити положення фігур на дошці вже не вдасться, — я б виграв цю партію!

— Без сумніву, — заспокоїв його Вістович, — уявімо, що я здався.

— Не втішайте мене, — махнув рукою той, — краще почнімо ще одну партію, якщо ви не проти.

Зненацька в розмову втрутилась Ріта Фрюліх:

— Зауважу, з дозволу панства, що все це дуже подібно до теперішньої ситуації в світі. Маю на увазі вашу незакінчену гру, — сказала вона.

— Що пані має на увазі? — з цікавістю перепитав Шодель.

В його очах знову спалахнув інтерес до цієї жінки.

— Судіть самі, п'ять років тому світ виглядав, як шахова дошка. Чорні й білі змагалися між собою за певними правилами. З честю й не втрачаючи гідності перемагали або програвали, — промовила Ріта, — аж тут розпочалася війна. Це, наче струс, який змішав усі фігури і стер усі правила на шахівниці...

Пані Фрюліх, видно, також намагалася вбити час, тому й промовила цю сентенцію.

— Але ж є переможці й переможені, — заперечив Шодель.

— З такою кількістю втрат і руйнацій програли всі, — похитала головою жінка, — для Антанти це піррова перемога.

— Якби в нас був інший кайзер, ми б не програли, — не погоджувався чоловік.

— Коли трясе шахівницю, то вже байдуже, які на ній королі. Все одно, жоден не встоїть, — сказала Ріта.

— Ви прирівнюєте війну до стихійного лиха, — розпалився її співрозмовник, — а між тим наша поразка — це всього лише наслідок стратегічних прорахунків...

— Зараз буде тунель, — перебив комісар, — хоч можете продовжувати суперечку в темряві.

Дискутанти стримано посміхнулись, і кожен вигідніше вмостився на своєму місці.

Після тунелю Вістович і Шодель розпочали нову партію, яка тривала аж до Праги. Шодель переміг і тепер задоволено поглядав на своїх сусідів по купе. Знову зазирнув кондуктор і вдруге запропонував напої, проте йому повторно відмовили.

— Хоча ви праві, пані Фрюліх, — раптом повернувся до вже призабутої дискусії шаховий переможець, — до війни я добре знав, що маю робити в цьому світі, чим займатись і як заробляти на життя. Я був адвокатом і не найгіршим, скажу вам...

Комісар з подивом звів на нього погляд. Отже, простакуватий вигляд все-таки не заважав цій професії.

— Але що тепер? — продовжив той. — Нагло змінився світ, і старі закони вже не діють. А отже, кому потрібні люди, які знали їх, мов «Отче наш»?

— Чим же ви займаєтесь? — поцікавився Вістович, відчуваючи, як втішилося зараз все його поліцейське єство. Адже здогад був правильний. Крім того, лише зараз він побачив на його рукавах запонки із зображенням Феміди.

— Чим доведеться, — скрушно мовив Шодель, — найчастіше віденські торгові компанії доручають мені вести перемовини на окраїнах. Налагоджувати або відновлювати після війни свої втрачені зв'язки чи поновлювати угоди...

Тепер комісар, що не зводив очей з цього чоловіка, помітив, якесь дивне хвилювання на його обличчі. Хтозна, з якими компаніями йому доводиться мати справу. Зрештою, ця війна справді перевернула світ на голову.

— А ви, пане Вістовичу? — несподівано запитала Ріта. — Хто ви?

Комісар вже відкрив був рота, щоб також назвати свою професію, проте передумав.

— До війни займався торгівлею вином, — збрехав він, — а тепер вино потрібне не більше, аніж закони.

— Хочете сказати, що війна породила тверезість і тепер менше п'ють? — посміхнувся Шодель.

— Аж ніяк, — впевнено відповів комісар, — війна породила дешеву самогонку, конкурента не лише економічного, але й ментального.

— Чому ментального? — перепитала Ріта.

— Бо, як відомо, вино сприяє роздумам і пошуку відповідей, а самогон просто вбиває питання, — пояснив Вістович.

Компанія посміялась, після чого запала коротка мовчанка, і всі дружньо визирнули у вікно. В ньому, як у гарній ілюстрованій книжці, перелистувалися зимові чеські пейзажі. Тут зима була сніжною, і посріблені снігом лісисті пагорби приємно милували око після голих віденських вулиць.

Під вечір потяг опинився в Польщі, а вночі знову різко зупинився десь біля Перемишля. До Львова було зовсім близько, тому стомлених пасажирів це неабияк рознервувало.

— Що там в дідька таке? — пробурчав Шодель і припав обличчям до темної шибки, проте звідти на нього зиркнуло хіба що його власне відображення.

— Гадаю, нічого серйозного, — якомога спокійніше мовив комісар, помітивши, що роздратований Шодель вже не виглядав так простакувато, як вранці. Мовби час і нудна дорога проявляли його справжній характер, як фотоплівку.

— І все-таки я піду до кондуктора й дізнаюсь, — сказав він, попрямувавши до купейних дверей.

— Я з вами, — Вістович подався слідом.

Коли вони опинились в коридорі, там вже був з десяток таких самих зацікавлених і роздратованих пасажирів, як вони.

— Українці влаштували диверсію, — розпачливо пояснював усім підряд кондуктор. — Ди-вер-сі-ю... Що я можу вдіяти?..

— Поясніть докладніше, — гукнув комісар, — що саме вони зробили?

— Пустили назустріч порожній локомотив, що врізався у польський військовий потяг. Цей потяг ішов перед нами, от ми й стоїмо тепер разом з ним... — відповів той.

— Ви тішитесь, Вістовичу? — жовчно запитав Шодель.

Від несподіванки комісару перехопило подих. Тепер він бачив перед собою зовсім іншу людину. Очі Шоделя горіли, а на кутиках губ запеклася піна. Від доброго товстуна, з яким він кілька годин тому грав у шахи, не залишилося і сліду. З такими сильними метаморфозами навіть йому доводилось зустрічатися нечасто.

— Чому я маю тішитись? — перепитав комісар.

— Ви ж русин, українець, як зараз кажуть, чи не так? На це вказує ваше прізвище. Хіба не радієте з успіху земляків?

— Як бачите, пане Шоделю, я в цьому вагоні разом із вами, то ж тішитись причин у мене небагато.

— І все ж таки...

— Не хочете вийти в тамбур? — перебив його Вістович.

— Навіщо?

— Викуримо по цигарці. Я пригощаю.

— Курити можна й тут.

— Пішов у тамбур, сучий сину, — нахилившись до вуха свого співрозмовника, чітко промовив комісар.

Він зрозумів, що настав час для його метаморфоз, і перевтілення Вістовича справило на Шоделя не менше враження, ніж його власне на комісара. Поліцейський відгородив його від решти пасажирів і дивився так грізно, що товстун мав за краще не опиратись і йти туди, куди йому наказали.

В тамбурі він вже не так єхидно і впевнено перепитав:

— То ви їхній спільник? — Шодель, вочевидь, мав на увазі повстанців ЗУНР.

— Ні, — буркнув Вістович.

— Але ж ви не торговець вином, правда?

— Як і ви не той, ким себе назвали.

— Що ж, ми квити.

— Не зовсім.

— Чому?

— Бо я служу у віденській поліції, а ви перемитник, злодій і пройдисвіт, хоч колись і справді були адвокатом.

— Що ви в біса собі дозволяєте?

— Стули пельку. Що у твоїй валізі?

— Особисті речі.

— Брешеш. Коли затрусило поїзд, ти першим ділом вхопився за неї. Навіть саквояж на колінах був не такий важливий для тебе.

— Там цінні особисті речі.

— Тоді б ти не спирався на валізу ліктем.

— Дурниці, пане Вістовичу, — впевнено сказав Шодель, але ця впевненість, видно, коштувала йому титанічних зусиль.

— А це також дурниці? — раптом промовив комісар і встромив руку в його кишеню.

Шодель спробував удати обурення, проте в руках Вістовича вже був невеличкий гарно оздоблений жіночий годинник.

— Гадаю, саме зараз пані Фрюліх його шукає, щоб дізнатись котра година, — тепер комісар відверто з нього знущався, — як адвокат став перемитником, я ще можу збагнути. Але як зробився звичайним кишеньковим злодієм, мені відверто невтямки.

Шодель побілів, як стіна.

— Часи такі, — здавлено мовив він.

— Аякже.

— Не виказуйте мене, пане Вістовичу.

— Чого б? Я ж служу в поліції.

— В австрійській поліції, а ми в Галичині, яка вже Австрії не належить.

Подумки комісар визнав, що цей пройдисвіт має рацію.

— Що все-таки у вашій валізі? — запитав він.

— Цукор, — видихнув той.

— Цукор? — Вістович ледве втримався, щоб не розреготатись.

— Не смійтесь. Львівські казино, кнайпи й ресторани воліють мати справу з перемитниками, аніж платити справжню ціну. От я і дістаю їм те, що просять...

Вістович був здивований. Про таку контрабанду він чув уперше і ледве вірив своїм вухам. Хвилину він міркував, що йому робити з цим Шоделем.

— Гаразд, — врешті промовив комісар, — зараз повернемось в купе, і ви з такою ж спритністю покладете годинника його власниці назад до кишені.

— Згоден, — тихо й радісно сказав той, — тільки от що...

— Щось не влаштовує? — з подивом перепитав поліцейський.

— Ні, ці, я про інше... Ви б придивилися уважніше до цієї Ріти Фрюліх, пане Вістовичу. Мені здається, вона також приховує якусь таємницю.

— Чому ви так вирішили?

— Багато ви знаєте жінок, які носять в кишені жакету зброю?

— Ні, небагато.

— Я також. А при ній акуратний дамський револьвер, схожий на іграшку.

— Нічого дивного. Жінка подорожує сама.

— Нехай так. Але все одно придивіться до неї.

— Мені вистачило вас.

— Гаразд, як скажете.

Вони повернулись до купе, де Ріта найперше запитала, чи вдалося їм дізнатись причину зупинки. Схоже, зникнення годинника вона ще не зауважила. Обоє чоловіків знизали плечима.

— Різне буває. Що завгодно могло трапитись, — філософськи промовив згодом Шодель.

Невдовзі відчувся рух потяга назад. Схоже, його відтягували від місця зіткнення локомотива і польського військового ешелону, щоб перемістити на іншу колію. Було вже далеко за північ, коли пасажири полегшено зітхнули: віденський експрес вирушив до своєї кінцевої зупинки — станції Лемберг.

Перш ніж попрощатися з Шоделем, Вістович записав його львівську адресу і попередив, щоб той бува не збрехав і назвав її правильно. Інакше наступного разу так легко віденського комісара він вже не збудеться. Товстун присягнув, що у Львові справді мешкає в будинку на вулиці Бернштайна, де покійна тітка заповіла йому тісну комірчину.

На пероні пасажирів зустрічали польські солдати. Офіцери ввічливо, але настирливо просили кожного показати документи і повідомити мету візиту до Львова. Вістович вирішив повторити свою байку про торгівлю вином і навіть для певності назвав кілька марок доброго рислінгу з Нижньої Австрії, які в майбутньому планувала постачати сюди його уявна виноробна компанія. Офіцер, прицмокнувши язиком, схвалив такі починання і побажав йому успіху та всіляких гараздів. Безперечно, якби Вістович зізнався, що насправді працює в австрійській поліції, розмова з ним видалася б геть інакшою.

До світанку залишалося не більше години, і комісар, узявши свою єдину валізу, подався в місто пішки.

Той факт, що в його місті точиться війна між українцями і поляками, виказували тільки перекопані дороги й поодинокі барикади. Будинки поруч були цілими: Можливо тому, що насправді тут відбувалось протистояння між колишніми військовими побратимами, однокурсниками, учорашніми колегами і дуже часто між сусідами, які після боїв поверталися на одну вулицю.

Перш ніж взятися до справи, Вістовичу належало знайти В цьому місті його спогадів свою власну адресу. Він був переконаний, що в його будинку давно поселився хтось інший. Таке часто трапляється під час і після війни. Зазвичай, коли повертаються законні господарі, їм важко будь-що довести новим власникам. За час їхньої відстуності змінюються закони, знищуються документи і навіть стирається частина пам'яті.

Двері його будинку на вулиці Вірменській були замкнені. Вістович дістав з кишені ключа, і той несподівано підійшов. «Можливо, нові господарі вирішили не змінювати замка», — подумалось йому. Він піднявся сходами нагору, де були ще одні двері, котрі вели до передпокою. Ключ до них також підійшов, хоча замок добряче заіржавів і довелося повозитися, щоб їх відчинити.

Повітря всередині було густе й застояне. Чувся запах плісняви, а довкола виднівся добрячий шар пилу. Проте все це вказувало тільки на те, що іншого господаря, окрім Вістовича, тут не було. Все в помешканні лишилося так, як чотири роки тому, коли він поспіхом зібрався і виїхав разом з корпусом військових жандармів, котрих терміново перекидали обороняти Перемишлянську фортецю.

Комісар перейшов через передпокій і відчинив вікно. Зимове львівське повітря увірвалось досередини і зашурхотіло якимись давніми вицвілими паперами на письмовому столі. Разом з повітрям і холодом до кімнати проникли снопи ранішнього світла і десь іздалеку почулися перші постріли. Львів прокидався.

О десятій комісар попрямував на вулицю Виспянського, де проживав колись Гофман. Проте ледве перейшовши Валову, він мусив зупинитись. Поруч, на Митній площі, якраз точилася перестрілка між польським та українським загонами. Комісар вже вирішив обійти це місце, як раптом з боку Руської виїхав трамвай і попрямував просто туди, де йшов бій. Вістович вже подумав, що водій трамваю п'яний або несповна розуму чи просто не зауважив, що діється попереду, аж раптом з обох боків, польського та українського, залунали команди припинити вогонь. Солдати перестали стріляти, чекаючи доки трамвай виїде далі на Личаківську і, щойно той опинився на безпечній відстані від куль, бій поновився.

Словом, замість іти пішки, краще було повернутися на Руську і дочекатися наступного трамваю, щоб дістатись на Верхню Личаківську, а звідти вже провулками на Виспянського.

На щастя для Вістовича, після зникнення Гофмана в будинку під номером чотири не було інших постояльців. Господиня, літня миловидна пані, так і не знайшла за два місяці (а Гофман зник в листопаді 1918 року) іншого достойного орендаря і воліла, щоб помешкання краще залишалось порожнім, аніж там жив будь-хто за будь-яку плату.

Вістович зізнався, що він комісар віденської поліції, проте це її зовсім не схвилювало. По-перше, вочевидь, тому, що Відень був далеко і тамтешні функціонарії вже не мали в Лемберзі жодних повноважень, а по-друге, на візит поліції господиня сподівалась...

Леон Гофман був увічливим, але дивним постояльцем. Часто зникав на декілька днів, а потім повертався втомлений і в брудному одязі. Тоді закривався у кімнаті й просив не турбувати його доти, доки не вийде сам.

— А чи приходив хтось до нього? — запитав Вістович, спостерігаючи, як господиня наливає йому чай.

— Лише одного разу. Високий поштивий пан з продовгуватим шрамом під лівим оком. Зараз багато таких пошрамованих, знаєте... — відповіла вона, — хоч, зрештою, відвідувати мого постояльця могли й тоді, коли я не була вдома. Вам додати трохи цукру в чай, пане Вістовичу?

Таке, здавалося б, звичне світське питання спантеличило поліцейського. Після знайомства з Шоделем він готовий був з підозрою дивитися на кожного, хто згадує про це «біле золото». Не дочекавшись відповіді, господиня здивовано глянула на гостя і повторила питання:

— Вам чай з цукром, пане комісаре?

— Так, якщо маєте, — відповів той.

Маю, — відповіла вона, — добродій Гофман завжди міг добути для мене солодинку за низькою ціною.

— А не знаєте часом звідки? — з прихованою іронією перепитав поліцейський.

Господиня знизала плечима.

— Мені, прошу пана, однаково. Часи зараз такі, — підсумувала вона і зовсім гірко посміхнулася.

Після чаю Вістович попросив дозволу оглянути кімнату, в якій жив раніше Гофман. Жінка кивнула і запросила комісара нагору.

Попри всі очікування чоловік не знайшов там нічого, що могло б допомогти йому в пошуках зниклого постояльця. Також господиня гадки не мала, де він тримав свої папери. Втім, навряд чи він обрав би за сховок орендоване помешкання. Надто ненадійним це здавалось.

Попрощавшись з господинею, комісар вийшов на вулицю, де знову вирішив піти на трамвай. По дорозі раптом сталося те, що геть збило Вістовича з пантелику. Невідомо звідки до нього кинулась молода дівчина з чорним розпатланим волоссям і, вхопивши того за руку, благально мовила:

— Прошу тебе, врятуй! Я не маю чим заплатити... Хіба що візьми мене саму, я ще незаймана...

Очі її були широко відкриті і затуманені. В них читалося таке глибоке пекельне страждання, що попри всю дивакуватість ситуації, Вістович проникся до неї співчуттям.

— Що тобі потрібно? — запитав він. — Чим я можу допомогти?

— Ти знаєш, що мені потрібно, — випалила незнайомка, — те, що завжди.

— Я не знаю, що завжди, ти мене з кимось переп...

— Я тиждень чекала тебе під дверима, як пес! — розпачливо закричала дівчина, вказавши на будинок, з якого щойно вийшов Вістович, — невже ти зовсім не маєш жалю до мене?

Комісар ще раз заглянув їй у вічі. Крізь пелену сліз і якогось невідомого дурману вона сприйняла Вістовича за когось іншого, в чиїх руках був її порятунок.

— Я можу допомогти тобі грішми, — сказав він, простягаючи бідоласі кілька банкнот.

У відповідь вона з несподіваною злістю вдарила Вістовича по руці.

— Ти чудово знаєш, Гофмане, що гроші мені не допоможуть! Я не зможу купити цього ніде! Тобі подобається знущатися наді мною, сучий ти сину? — закричала вона, — це я віддала тобі все, що в мене було! А тепер ти смієш тицяти мені гроші? Мої гроші?

Тепер комісар відчував несамовиту радість. Ця дівчина сплутала його з тим, кого він шукає, а отже йому випала чудова нагода отримати підказку для цієї задачі.

— Пробач, я не маю цього при собі, — сказав він їй.

— То повернись до будинку і принеси, — відповіла та.

— В будинку також немає...

— Заради Бога, Гофмане, а де ж є?

— Там, де завжди.

— В аптеці? Ти маєш рецепт? Ти добудеш мені?..

Бідолаха вже не дивилась на Вістовича, а тільки тримала того за руку, звівши мутні очі кудись до неба.

— Добуду, — пообіцяв комісар.

Тепер він зрозумів, що йшлося про морфій.

— Коли? — не вгавала та.

— Увечері.

— Гаразд. Я чекатиму на тебе тут. Тільки не одури мене.

— Хіба таке траплялося колись?

— Сам знаєш, що траплялось! — сердито сказала морфіністка.

Комісар збагнув, що вибрав хибний шлях.

— Все буде добре. Я принесу, — поспіхом додав він, — чекай на мене.

Вона відпустила його, сівши просто на холодну бруківку, і Вістович розумів, що марно просити її підвестись. Треба було якнайшвидше дістати їй морфію, тоді, можливо, вона хоч чимось допоможе йому в цій справі. Проте одне вже було очевидним: Гофман добряче нечистий на руку.

Діставшись трамваєм до вулиці Баторія, комісар подався до Академічної, де зупинився перед будинком Дирекції львівської поліції. Якихось чотири роки тому він впевнено зайшов би досередини, але тепер нерішуче стояв біля дверей.

За спиною почулися чиїсь кроки, і Вістович озирнувся. До нього прямував високий сутулий чоловік в сірому пальто і капелюсі, під яким стриміла пара окулярів. Комісару довелося добряче напружити зір, щоб упізнати в цьому суб'єктові Самковського. Між тим його колишній підлеглий впізнав його одразу.

— Пане Вістовичу, — чи то радісно, чи то злякано вигукнув він, — це ж треба...

— Вітаю пана, Самковський, — стримано відповів комісар.

— Чому ж не заходите?

— Бо прийшов до вас, а ви тут.

— Що ж, тепер можемо піднятися.

— Я б радо вибрав інше місце, аніж колишній кабінет, — зауважив комісар, — кав'ярня Шнайдера ще існує? Хотів би спокійно поговорити.

— Існує, — кивнув Самковський, — гарна ідея, ходімо...

Чоловіки мовчки перейшли вулицю і так само, не промовивши ані слова, дістались до улюбленого колись закладу. Тільки сівши за вільний столик, вони обережно розпочали розмову.

— Яку вас справи, Самковський? — першим озвався комісар.

Він, поміж тим, роззирнувся довкола, оглядаючи залу, проте кав'ярня Шнайдера анітрохи не змінилася. Тільки на шинквасі з'явилося кілька зім'ятих трофейних російських касок.

— Як і у всіх, — відповів колишній підлеглий, — доки вся ця чортівня не закінчиться, навряд в когось справи йтимуть добре.

— Це ви про війну у Львові?

Самковський кивнув. Тільки зараз обидва зауважили, що вони, русин і поляк, мали б належати до ворожих таборів.

— Про війну, — мовив той.

Вістович дивився на співрозмовника, прагнучи відшукати на його обличчі сліди змін, проте все ховали за собою окуляри. Самковський тепер носив більші і масивніші, аніж чотири роки тому.

З початком війни їх разом відправили до Перемишля, але потім їхні дороги розійшлися. Вістович опинився на італійському фронті, а Самковський всю війну прослужив у військовій канцелярії в Кракові.

Підійшов кельнер і без особливої радості в голосі запитав, чого вони бажають. Вибір, щоправда, був невеликий: канапки з сиром, кнедлі або в'ялена риба. З алкоголю тільки горілка. Пива у Львові вже кілька років не варили. Чоловіки вибрали канапки і замовили кожен по сто грамів.

— То пан пвертається до Львова? — обережно запитав Самковський, коли кельнер пішов.

— Ні, наразі залишаюсь у Відні. Принаймі до емеритури. А там побачимо... Я тут у справі; — відповів Вістович.

Самковський зробив короткий жест, який мав би означати щось на зразок: «Так і думав, що потрібна моя допомога. Інакше би ви мене не шукали».

Проте Вістович вдав, що не помітив цього, і продовжив:

— Маю одне питання до вас, Самковський, як до функціонарія поліції.

— Прошу. Яке?

— Чи траплявся вам останнім часом такий собі Леон Гофман? Знаю, пам'ять у вас добра, а він особистість непересічна.

— Постачальник тютюну армії? — перепитав той.

— Здається, так.

— Кілька місяців тому ми перевірили всіх тутешніх підприємців, які співпрацювали раніше з Віднем. Гофман не викликав підозр. А що з ним не так?

«Погано перевірили», — ледь не вирвалось у комісара, але він спохопився. Перед очима постала дівчина, яка благала його про морфій.

— Чоловік цей зник. У Відні вимагають його знайти.

— Готовий допомогти пану, — без надмірного завзяття сказав львівський поліцейський.

— Дякую, Самковський. Проте однієї речі я потребую просто зараз.

— Якої?

— Мені треба знати, де я зможу купити трохи морфію.

Навіть окуляри не приховали те, як очі Самковського полізли з орбіт.

— Можна запитати навіщо? — промовив він.

— Пізніше. Зараз не можу сказати.

Поліцейський похитав головою.

— З цим дуже важко. Аптекарі майже не мають. Мене часто просять дістати морфій для поранених польських солдатів, але навіть поліція тут безсила... Якось навіть наші офіцери мусили позичити трохи в українців.

Вістович посміхнувся. Мабуть, ніде більше в світі дві ворогуючі армії не виручали одна одну медикаментами. Як, зрештою, більше ніде не припиняли вогонь, щоб пропустити трамвай.

— І все ж таки, — промовив він, пильно глянувши на Самковського.

Вістович надто добре його знав, щоб розмова на цьому завершилася. Поліцейський зняв окуляри і ретельно протер хустинкою скельця, а тоді знову одягнув і роззирнувся довкола. Втім окрім них в кав'ярні не було більше нікого.

— Іноді, коли дуже потрібно, я звертаюся до однієї особи, — стишеним голосом сказав Самковський, — звісно, при цьому не кажучи, що служу в поліції. Вона, щоправда, бере втричі більше, ніж будь-який аптекар.

— А не цікавились, звідки в неї морфій? — запитав комісар.

— Поцікавлюсь після війни, — обрубав його співрозмовник і гнівно глянув на Вістовича.

— Даруйте, стара звичка, — поспішив вибачитись той.

— Життя солдатів важливіше, ніж закон, — мовив Самковський і знову мусив протерти свої окуляри.

— Звісно, — погодився Вістович.

— Так-от, — продовжив той, — якщо потрібно, я влаштую зустріч з цією особою.

— Може бути сьогодні? — запитав комісар.

— Думаю, так. Як вас знайти?

— За старою адресою, на Вірменській.

— Гаразд. Я дам знати.

За півгодини чоловіки попрощались, і Вістович неквапно рушив убік площі Ринок. Здалеку долинули постріли і навіть звук артилерії. Котрась із армій, вочевидь, розпочала наступ. Декілька солдатів, чи то польських, чи то українських, пробігли перед ним і зникли за рогом. Ніхто з перехожих особливої уваги на них не звернув. В таких умовах Львів жив давно.

З площі Ринок комісар подався на Ягеллонську і далі прямо. Найпевніше, таким самим шляхом частенько ходив зниклий Гофман. За декілька кроків Вістович побачив вивіску «Казино».

Звісна річ, в цю пору там було зачинено, але Вістович впевнено натиснув на кнопку дзвінка. Як і слід було очікувати, ніхто не поспішав відчиняти двері. Трохи почекавши, комісар повторив спробу, але в інакший спосіб: спочатку тричі настиснув коротко, а потім надовго затримав свого масивного пальця на делікатному апаратику. До війни це був знак, що по зовнішній бік дверей постійний клієнт, своя людина, котрій мали б відчинити за будь-яких обставин. Залишалось тільки сподіватись, що з іншого боку про значення такої комбінації дзвінків не забули й дотепер.

На щастя, зсередини хтось таки заходився відмикати численні замки й засуви. Невдовзі прочинились і двері. На порозі постав лисуватий чоловік у білій брудній сорочці. Дивлячись, він добряче щурився, мовби провів у підземеллі щонайменше пів свого життя.

— Слухаю пана, — промовив він.

— Здоров, Нахмане, — впевнено привітався Вістович.

Зачувши своє ім'я, той стрепенувся і спробував широко розкрити очі.

— A-а, пане комісаре... Скільки ж років минуло, — чоловік відступив, запрошуючи гостя досередини.

Вістович ступив у темний коридор, що тягнувся до ледь освітленого ігрового залу.

— Прошу проходити, — мовив Нахман, зачиняючи вхідні двері на ті самі численні замки й засуви.

Комісар обережно подався вперед, і підлога, на щастя, виявилась рівною. Як добре, що Нахман, цей багаторічний управитель в казино, його впізнав. Вони добре знались, коли Вістович служив у львівській поліції, але ж час і війни стирають людську пам'ять.

— Чим завдячую візиту? — приязно запитав той комісара.

Вони сіли один навпроти одного за округлий столик, і управитель засвітив між ними електричний торшер.

— Як поживаєш, Нахмане?— замість відповіді поцікавився комісар.

— Важкі часи, — промовив той, скрушно цмокаючи язиком, — під час війни ледь не закрились. Та й зараз ледве зводимо кінці з кінцями.

— Невже поміж вибухами та пострілами сюди приходили розважатись? — не повірив Вістович.

— Азарт сильніший, аніж страх, — посміхнувся Нахман, — з військовими тільки була біда. Особливо з москалями. Вони, коли програвали, хапалися за револьвер або шаблю. Доводилося скаржитись командуванню. Але москалі, на щастя, пішли, і маю надію, що вже не повернуться... А ви, комісаре, як ся маєте?

— Непогано, Нахмане, дякую. Як бачиш, повернувся до рідного Лемберга.

— Надовго?

— Буде видно... Дещо маю знати про одного клієнта.

— А пан хіба досі служить у львівській поліції? — несподівано перепитав управитель з деякою нахабністю.

— Ні, — спокійно відповів той, — але ти все одно мені скажеш...

Вони зустрілися поглядами, і Нахман перший потупив очі. З Вістовичем таки краще було не заїдатися, навіть якщо він вже не львівський функціонарій.

— Про кого пан хоче знати? — запитав він.

— Про чоловіка на ім'я Леон Гофман. Тільки не морщи чоло, Нахмане. Я знаю, в тебе чудова пам'ять.

Той кивнув.

— Знаю. Завжди поштивий і платить справно борги, якщо програє.

— Коли ти бачив його востаннє?

— Давненько. Зо два місяці тому. Йому не щастило, і він програв чималі гроші.

— Борг повернув?

— Так. Я ж кажу, він мене жодного разу не підвів...

Комісар відчув, що розмова заходить в глухий кут.

— Часом не помітив, щоб у Гофмана були вороги? — запитав він після паузи.

Чоловік знизав плечима.

— За весь час він ні про кого й слова лихого не сказав, — відповів Нахман, — важко уявити, щоб хтось мав на нього зуб.

— Гаразд, — Вістович неохоче підвівся, — якщо з'явиться, дай мені знати. Я живу там само, на Вірменській.

— Неодмінно, — охоче пообіцяв той.

До управителя повернулася звична запопадливість.

— В цьому закладі досі подають солодку каву по-віденськи? — запитав, вже ідучи до виходу, комісар.

— Так, прошу мені пробачити! Я не запропонував... — заламав руки Нахман.

— У Відні цукру не знайти.

— У Львові також коштує дуже дорого.

— Але ж ти знаєш, де взяти дешевше.

Управитель насторожився.

— Чому пан так каже?

— В дорозі познайомився з твоїм постачальником, добродієм Густавом Шоделем, — сказав Вістович, прочиняючи двері, — передавай вітання. Auf Wiedersehen!

Комісар швидким кроком подався вниз по Ягеллонській, а звідти на Карла Людвіга. Хотілося обдумати все почуте, тим більш, що портрет цього бісового Гофмана виходить суперечливий. Один і той же чоловік діставав морфій для божевільної дівчини, забираючи в неї останнє, і був зразковим постояльцем. Мав шалений азарт і не здобув собі ворогів. Навіть більше, за весь час, який той провів у казино, жодного разу ні з ким не посварився. Хто-хто, а Нахман би помітив недобре.

Він зупинився, щоб запалити цигарку, а коли знову звів очі й подивився перед собою, уздрів двох типів, які загородили йому дорогу.

Вістович, найперше, приязно посміхнувся і спробував їх обійти, але ті не поступались.

— Добридень, друзяко. Куди спєшиш? — хрипло з російським акцентом проказав один з них.

Комісар озирнувся. Ясна річ, поліції ніде не було. В наступну мить, його міцно вхопили за праве зап'ястя. Таким чином, дістати зброю він вже не міг.

— Нащо тобі Гофман? — запитала неголена фізіономія, що опинилась просто перед ним.

Цей другий говорив вже без акценту.

— Маю до нього справу, — стримано відповів Вістович, відчуваючи, що опонент набагато сильніший фізично.

— Яку справу? — допитувався той, підсуваючи фізіономію ще ближче, мовби збирався вкусити.

— Скажу тільки йому, — ризиковано відповів комісар, — ви знаєте, де він?

— Самим інтересна, де він, — зауважив тип з акцентом.

— Працюєш на уряд? — єхидно запитав неголений, майже торкнувшись носом його обличчя.

— Ні, на сестер милосердя, — сказав Вістович і одразу ж пошкодував.

Хтось із них вдарив його в обличчя з такою силою, що немалий за розміром комісар повалився з ніг.

Його розібрала лють, і він вже ладен був схопитися на ноги, щоб як слід відповісти, але відчув, що не має сил. Удар був напрочуд вмілий. Окрім того, зрадницьки заболіло серце. Вістович спробував дотягнутися до пістолета, але хтось із тих двох наступив йому просто на долоню. Ще років десять тому він переламав би їм кістки, але тепер мусив терпіти своє становище. Суча старість...

— Як знайдеш цього скурвисина, то передай, що йому срака, — почув над собою комісар.

— Сра-ка... — повторив інший тип по складах, хоча Вістович добре все зрозумів і з першого разу.

Кілька хвилин він залишався в такому ж положенні, щоб прийти до тями, а потім зробив спробу підвестись. Зрештою, він з подивом відчув, що хтось намагається йому допомогти. Опинившись на ногах, Вістович порівнявся з цим невідомим. Незнайомець був приблизно однакового з ним зросту і віку. Щоправда, був худорлявий, а під лівим оком у нього звивався продовгуватий синій шрам.

— У цих добродіїв ані крихти совісті, — осудливо сказав незнайомець, — певно обібрали пана як липку?

Голос у нього був м'який і співчутливий, як у місіонера.

— Та ні, не взяли нічого, — відповів комісар.

— Я їх знаю. Прийшли сюди разом з росіянами і залишились.

— Хто вони?

— Бандюгани. Називають себе Bruderferajn.... Мені від них також дісталось.

— А вам за що?

— Підозрюю, за те саме, що і вам.

Вістович з подивом глянув на свого співрозмовника і навіть забув, як жахливо боліло під вилицею.

— Що ви маєте на увазі?— запитав він.

— Довго розповідати. Може зайдемо кудись. Готовий битися об заклад, що ви не проти випити, — сказав незнайомець.

Комісар згодився, і обидва подалися до «Віденської кав'ярні», що виявилась найближчою. Всередині пили каву кілька українських офіцерів. Один з них поцікавився, чи добре Вістович почувається і чи не потрібна бува допомога.

Комісар віджартувався, розповівши байку про те, як спіткнувся, позираючи на молодицю, і ті повернулись до своєї розмови.

— То ви русин? — запитав незнайомець, почувши як Вістович говорить українською.

— Чи не занадто питати когось про народовість, якщо пан навіть не назвав свого імені? — мовив комісар.

Наблизився кельнер, одразу принісши мидницю з холодною водою і рушничок для прикладань. В ці неспокійні часи поява в кав'ярні когось побитого чи навіть пораненого нікого не дивувала. Тут могли надати просту медичну допомогу, і неважливо, хто це був, українець, поляк, жид, австріяк чи будь-хто інший.

— Мене звати Казимир Ляшевський, — представився нарешті незнайомець, і Вістовичу здалося, що ім'я це він щойно вигадав.

— Гаразд, пане Ляшевський, — промовив натомість комісар, з насолодою прикладаючи до обличчя мокрого рушника, — тепер, гадаю, можете сказати, чому мені допомогли.

— Бо ті двоє — справжні мерзотники.

— Погоджуюсь. Але, як на мене, цього недостатньо. Пан зазначив, що мав з ними справу раніше...

— Так, через того ж таки Гофмана, — відповів він, — адже пан його шукає, правда?

— Звідки ви, в біса, про це знаєте? — запитав комісар, відриваючи від обличчя рятівну прохолоду.

— Чув, як вони з вами говорили.

— У вас відмінний слух.

— Так, до війни був оперним співаком...

— Отже... — Вістович пригадав розповідь господині з помешкання на Виспянського, — ви той самий чоловік зі шрамом, який навідував Гофмана?

— Вочевидь.

— То де зараз цей сучий син?

— Ви про Леона?

— А про кого ж іще?

— Він помер, шановний пане...

Знадвору прогримів вибух, аж посуд в кав'ярні дрібно задзеленчав. Військові, покинувши каву, вибігли на вулицю, і двоє співрозмовників залишились самі. Слідом за вибухом пролунав шерег пострілів та кілька військових команд чи то польською, чи то українською, і невдовзі все знову стихло. За вікном, кудись убік Сикстуської ліниво проповз трамвай.

— Як так помер? — мовив комісар.

Ця звістка неабияк ускладнювала справу, і йому не хотілося в неї вірити.

— Наклав на себе руки, — з глибоким смутком сказав Казимир, — через особисте... Його наречена, Марта, стала морфіністкою. Він рятував її скільки міг, добуваючи для неї цю проклятущу речовину. Заліз у страшенні борги... Якоїсь миті він зрозумів, що прийде до нареченої з порожніми руками і побачить її муки. Цього бідолаха Леон стерпіти не міг. Ніхто краще за мене його не розумів. Так було ще зі студентської лави.

— Саме тому ці типи його шукають? — перепитав комісар.

— Гадаю, так.

Вістович хвилину помовчав і знову приклав до обличчя вологий рушник.

— Мені ця дівчина говорила, що Гофман брав з неї гроші за морфій, — промовив він згодом.

Ляшевський стрепенувся.

— О, то ви з нею знайомі? — сказав він. — Безсоромна дівиця. Вона сама все йому віддала, щоб мати більше тієї отрути.

— Гаразд, — комісар поклав рушника назад у мидницю, — то як саме Гофман пішов на той світ?

— Застрілився.

— Де?

— В своєму будинку в Перемишлянах.

— Коли?

— Тиждень тому.

— Ви бачили тіло?

— Я перший його знайшов.

— І повідомили поліцію?

— Звісно, повідомив. Але повітовій перемишлянській поліції було не до того.

— Тобто у Львові про самогубство ще не знають?

— Найпевніше, ні. Кажу ж, поліціянти зайняті іншим... Ви мені не вірите?

— Ще не знаю, пане Ляшевський. Ви, приміром, досі не поцікавились, хто я. Як мене звати і на біса мені цей ваш Гофман.

— Ви працюєте на уряд, бо з урядом в Леона також були справи. А знати ім'я людини, пов'язаної з Рейхсратом в наш час може дорого коштувати...

— Які саме справи він мав з урядом? — не вгавав комісар.

— Здається, постачав тютюн армії, — невпевнено відповів той.

Кельнер з запізненням приніс карафку горілки, дві чарки, а за мить і два горнятка з кавою.

— Негарно з вашого боку так допитувати того, хто сьогодні вам допоміг, — плаксиво зауважив Ляшевський.

І хоч допомога була радше моральною, Вістович все ж пробурмотів якісь вибачення і наповнив дві чарки. Горілка трохи повернула обом добрий гумор.

— А де Гофман тримав свої документи? — ніби між іншим запитав комісар, підносячи до рота гарячу каву.

Ляшевський стенув плечима.

— Він не розповідав про них нікому. Навіть мені. Гаразд, я маю йти.

Ляшевський підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що за каву і горілку заплатить Вістович.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав комісар.

— Даруйте, маю справи...

Він вийшов з кав'ярні, і Вістович бачив, як той перейшов вулицю, попрямувавши кудись на Сикстуську.

Комісар, зрештою, також надовго не затримався. Розплатившись, він подався додому. Хотілося трохи перепочити й привести себе до ладу. До того ж, вдома його мав знайти Самковський.

Опинившись у своєму будинку, Вістович відчув значне полегшення. Тут було приємно і затишно, незважаючи на те, що довкола панував безлад. «Треба найняти домогосподарку», — вкотре подумав він, вмощуючись на стільцеві навпроти вікна, звідки виднівся окраєць Домініканського собору з великим написом «Soli Deo Honor et Gloria».

Комісар потягнувся до телефонного апарату. Слід було повідомити директора поліції у Відні про смерть Гофмана. Комутація тривала добрих десять хвилин, і врешті виявилось, що директора немає на місці. Вістович продиктував повідомлення його секретарці й поклав слухавку. Після цього відчув деяке полегшення, мовби частину тягаря вдалося перекласти на інші плечі. А й справді, нехай там вирішують, чи варта Ця гра свічок. Шукати йому й далі ці проклятущі документи чи покинути все й повертатись до Відня.

Самковський прийшов під вечір. Знадвору темніло, і комісар не помітив, як задрімав. Крізь дрімоту він почув обережний стукіт у двері й одразу ж схопився на ноги.

— Що у вас з обличчям? — першим ділом запитав Самковський, проходячи досередини.

— Слово Bruderferajn пану про щось говорить? — вирішив не приховувати комісар.

— Аякже. Мафія з Вільна. Нещодавно тут з'явилась, — відповів той.

— Наші шляхи перетнулись, — криво усміхнувся Вістович, — вони також шукають Гофмана.

— Вже не знайдуть, — урочисто зауважив Самковський.

— Знаю, цей скурвисин застрілився.

— Отож.

— А як щодо морфію, Самковський?

— Все домовлено, нас чекають, — відповів поліцейський.

Комісар накинув пальто, і вони, не гаючи часу, вийшли з будинку. Погода тим часом змінилась. На місто ліг густющий туман, що обіймав перехожих вологою і холодною пеленою. Вістович з приємністю відчув цю прохолоду на своєму обличчі й з насолодою вдихнув. Було годі уявити погоди кращої, аніж ця.

Чоловіки минули будинок пожежної команди, що стримів гострими шпилями з туману, мов середньовічний замок, і повернули на Замарстинівську. Тут, обійшовши чергові барикади, вони зайшли в двір облущеної кам'яниці, відтак Самковський далі впевнено рушив металевими сходами нагору і врешті кілька разів постукав у двері на другому поверсі. Йому невдовзі відчинили, і на порозі Постала молода жінка, щільно закутана в густу селянську хустку.

— А, то пан, — мовила вона Самковському, — заходьте, я вас чекаю.

— Зі мною ще колега, — поспішив зазначити той.

— Про колегу пан змовчав, коли ми домовлялися...

— Це своя людина, — заспокоїв він жінку, — новий клієнт.

— Що ж, прошу заходити, — врешті згодилася та, — обережно, поріг...

Голос цієї пані видався Вістовичу знайомий і, піднімаючись слідом за Самковським, він все намагався згадати, де міг чути його раніше. Врешті, опинившись в задушливому передпокої, де палахкотіло кілька гасових лампадок, він побачив її обличчя і не стримав посмішки. Жінка натомість завмерла від здивування.

— Доброго вечора, пані Фрюліх, — перший привітався комісар, — як ся маєте?

— Доброго вечора, пане...

— Вістович, — нагадав їй своє прізвище комісар.

— ...пане Вістовичу, — повторила вона, — дякую, незле... А ви?

— Здається, до вас рідко приходять ті, в кого все гаразд. Чи не так?

— Як сказати...

Від нього не приховався гнівний погляд, який вона кинула убік Самковського. Проте той виглядав не менш розгубленим, аніж сама Ріта Фрюліх. Між тим комісар швидко роззирнувся довкола. Під лампадкою невеликий письмовий стіл, на якому були акуратно складені папери, а поруч них лежало дві печатки і промокальний папір. В іншому куті стояв туалетний столик, над яким кріпилося на стіні чимале дзеркало.

— Як ваші підприємницькі справи, пане Вістовичу? — знову заговорила Ріта. — Вдалося у Львові знайти покупців вина?

— Якщо відверто, моя дорога пані Фрюліх, то зовсім я не займаюся вином, — відповів той.

— Он як? То ви мені збрехали? Хто ж ви насправді?

— Комісар віденської поліції.

Ріта зблідла, як смерть і, відступивши на два кроки, потягнулась до кишені.

— Я знаю, що для таких випадків у вас там лежить дамський револьверчик, — сказав Вістович, — але буде краще, якщо він там і залишиться.

— Що в дідька ви робите, Вістовичу? — прохрипів спантеличений Самковський.

— Вашу роботу, — відповів той, — розповісти вам, яким чином ця чарівна пані добуває морфій? Гадаю, я помилюся тільки в деталях.

— Що ж, розкажіть, — раптом посміливішала Ріта, — мені також цікаво.

— Я не помилюся, якщо скажу, що ви актриса за фахом, правда ж, пані Фрюліх? Моя дружина була актрисою, і я добре знаю ці акторські манери. Завжди можна впізнати театральну діву з того, як вона поправляє капелюшок, заглядає на себе в люстерко, говорить або реагує на слова співрозмовника. Це я зрозумів ще у віденському потязі.

— Припустімо, так. Ви вгадали, — мовила Ріта, — і що з того?

— А те, що й морфій ви добуваєте в акторський спосіб.

— Як цікаво, пане Вістовичу. Поясните, як саме?

— Охоче. Отам на столі, серед решти паперів у вас лежать чисті бланки лікарських рецептів, чи не так? Колір паперу і шрифт дуже характерні. Їх важко підробити. А зважаючи на теперішні часи, взагалі неможливо. Та навіть якщо вдасться підробити бланк, то де взяти лікарську печатку? А без рецепту і печатки морфій не продадуть в жодній аптеці.

— Що ж, по-вашому, я пограбувала лікарський кабінет? — нервово засміялась Ріта.

— Не зовсім, я не дарма згадав, що ви актриса, — мовив комісар, — зайшовши в лікарський кабінет зі своїм спільником, для вас дуже просто вдати непритомність. Ви падаєте, спільник вас підхоплює і просить лікаря, наприклад, принести води. Той вибігає з кабінету, а ви за цей час хапаєте печатку і бланки... Виставу цю ви можете грати інакше, але зміст її залишається той самий. Потім все складається якнайкраще: ви пишите десяток рецептів, ставите на них печатки і скупляєте в аптеках увесь їхній запас морфію... Згодом продаєте, скажімо, втричі дорожче польській чи українській армії. Або ж звичайним морфіністам...

На мить запала мовчанка. Самковський вже не спопеляв Вістовича поглядом, а спокійно позирав на Ріту.

— Де ваш спільник? — запитав врешті комісар.

— Позаду тебе, скурвисину, — почулося за спиною.

Вістович повільно озирнувся. В дверях стояв кремезний бугай і цілився в нього з карабіну.

— Руки вгору, — додав він.

— Гадаєш, ми прийшли сюди самі? — втрутився Самковський, — довкола будинку купа філерів.

— Не бреши, — гаркнув той, — я щойно звідти і нікого не бачив.

— На те вони й філери, щоб ти їх не бачив...

Бугай, здавалося, втратив терпець. Прицілившись точніше у комісара, він ворухнув указівним пальцем, натискаючи на гачок.

Наступної миті і справді гримнув постріл, проте не з його карабіну, а хтось вистрілив на вулиці. Потім пролунало ще декілька, і так цілий десяток... На Замарстинівській розпочався черговий бій цієї вуличної україно-польської війни.

Бугай відволікся на якусь секунду, проте цього вистачило Вістовичу, щоб опинитись поруч і зацідити йому з лівої. Чоловік позадкував. Він, можливо, б і втримався на ногах, а тоді таки б вистрілив зі свого карабіну, однак позаду нього виявився старий парапет. Крихка перешкода не втримала ваги його чималого тіла, і воно полетіло донизу. Почувся глухий звук падіння, а за ним розлючений і водночас болісний крик. Вістович обережно глянув униз. Чоловік лежав на спині, все ще стискаючи свою зброю, але був непритомний.

— А як бути з нею? — запитав Самковський, кивнувши убік переляканої до краю Ріти.

— Ви львівський функціонарій, ви й вирішуйте, — мовив комісар, — гадаю, однак, буде справедливо, якщо вона, найперше, віддасть нам весь морфій, який є у цьому домі. Б'юсь об заклад, в цю мить він вже потрібен кому-небудь знадвору.

З вулиці вкотре почулися часті постріли, а далі й декілька вибухів.

Бій закінчився за годину. Хтось, не надто було зрозуміло хто, відступив, а хтось просунувся ще на кількадесят метрів убік Підзамчого. Щойно постріли затихли, Самковський зміг викликати лікаря і поліцейських. Йому все ще не хотілося розмовляти з Вістовичем, і він усіляко уникав його погляду.

Врешті вони стримано попрощалися, і комісар подався до колишнього будинку Гофмана. Марта вже чекала під дверима і, заввидівши його, кинулась назустріч.

— Ти приніс? — благально мовила вона, вчепившись йому в рукав.

— Звісно. Я ж пообіцяв, — сказав Вістович.

— То дай мені цього.

— Як ти збираєшся це вжити? — з цікавістю запитав комісар, згадавши, що не подбав про ін'єкційну голку для неї.

— Як завжди, додам кілька крапель собі у воду, — відповіла дівчина.

Вістович розгледівся довкола. Проте, важко було уявити, де вона збиралася це зробити.

— Ходімо до мене. Я живу недалеко звідси, — запропонував він.

— Хіба не тут твій дім, Гофмане? — перепитала вона.

— Ні, не тут. Я винайняв нове помешкання.

— Я не мо-о-ожу-у-у чека-а-ати-и-и!!!

Марту раптом почало трясти, як у пропасниці. Тоді Вістович підхопив її на руки і поніс. Вона була худющою й легкою, наче висушена квітка, і він майже не відчував своєї ноші. Дівчина репетувала, доки могла, потім називала Вістовича-Гофмана останніми словами і врешті, коли вони переходили Підвалє, заспокоїлась.

В своєму будинку чоловік поклав її на софу, а сам, подався готувати чай. Повернувшись, він застав Марту у якомусь напівсні. Дівчина тримала себе за волосся і, перекочуючись з боку на бік, лепетала незрозумілі слова. Виглядало все це доволі моторошно.

— Марто, — покликав він її.

Дівчина не озвалася, і Вістович вирішив почекати. За півгодини вона таки прийшла до тями й одразу запитала про морфій. Комісар поставив перед нею захололий чай, а потім простягнув їй ампулу. Вона жадібним рухом розламала її, виливши цілий вміст собі в чашку.

— Не забагато? — промовив комісар.

Марта, не почувши його запитання, припала до свого питва. За хвилину дівчина полегшено зітхнула і вже спокійно простягнулась на софі. В її затуманених очах прочиталось блаженство і спокій. Вістович більше її не чіпав. Він сів за стіл і, за старою звичкою, дістав з кишені свій записник і олівець. Слід було звести докупи всі факти, зібрані за останні два дні. На жаль, їх виявилось небагато. Точніше, зовсім мало того, що допомогло б йому знайти такі потрібні віденському гаймверу документи. Отож він записав:

«Слід було б допитати цю Ріту Фрюліх, — подумав комісар, — найпевніше, Гофман, як і Самковський, також був серед її клієнтів. Адже дістати морфій у Львові надзвичайно складно».

І все одно, лишалось незрозуміло, як знайти папери, котрі зникли разом із ним. Логічним видавалось вирушити в Перемишляни, де Гофман вистрілив собі в голову. Можливо, там, на місці його смерті, вдасться знайти бодай якусь зачіпку.

Зрештою, Вістовича розморив сон, і, відклавши записника, він подався до свого колись улюбленого крісла-гойдалки, в якому востаннє сидів ще до війни. Закривши очі, чоловік незчувся, як одразу заснув.

Його вдруге за останній час розбудив телефон. Здавалось, ці апарати навмисне вигадали для того, щоб укорочувати йому сон. В кімнаті було темно, і тільки світло вуличного ліхтаря давало сякий-такий шанс дійти до секретеру і відповісти на цей дзвінок.

— Слухаю, — врешті буркнув він у слухавку.

— Ви тільки другу добу в Лемберзі, а вже відповідаєте мені русинською, Вістовичу? — почулось у відповідь.

Комісар не одразу впізнав голос Рімеля.

— Зараз ніч, — перейшов на німецьку комісар, — до того ж я не знав, що дзвінок з Відня.

Йому зовсім не хотілося вибачатися.

— У вас не може бути ночі або дня, якщо завдання Рейхсрату не виконано, комісаре, — тон його став загрозливо-повчальний.

Стримавшись, щоб не послати співрозмовника під три чорти, Вістович змовчав і дочекався продовження розмови. Втім, Рімеля його мовчанка розізлила.

— Що за гівняну телефонограму ви передали вчора директору поліції? — запитав він.

— Те, що вдалося дізнатись, — відповів комісар, — Леон Гофман вчинив самогубство.

— Тоді якого хріна ваш мертвяк годину тому зв'язався з нами і почав вимагати двісті тисяч крон за документи, які є в нього? — заверещав представник Рейхсрату. — По-вашому він дзвонив з того світу? Аж ніяк! З Лемберга, курва! З вашого сраного Лемберга!..

Вістович знову замовк, але цього разу від здивування.

— Мовчите? — гаркнули з Відня.

— Пане Рімль, за офіційними даними поліції в Лемберзі, Леон Гофман помер, — якомога чіткіше промовив комісар.

— А я вам... курва... що дзвонив..., ...істі ...исяч крон, — нічний зв'язок з колишньою столицею перебивався, — ...не пудріть мізки... Чуєте?

— Чую, пане Рімль.

— ...знайдіть або...

Зв'язок врешті увірвався, мовби дроти не витримали такої емоційної напруга, і комісар не почув, що з ним буде, якщо не доведе цю справу до кінця. Втім, можна було здогадатись, що сказав йому очільник віденського гаймверу.

Щоб заспокоїтись, комісар закурив. З темряви чулося сонне дихання Марти. Спокійне, рівне і безтурботне. Її не розбудив навіть дзвінок телефонного апарату і голос Вістовича. Здавалось, вона вже давно так не спала. Ніби той всемогутній бог сну направду голубив зараз її в своїх обіймах.

Комісару подумалось про Ляшевського, який одурив і його, і поліцію. Хотілося задушити сучого сина... Цікаво, що в тих документах, якщо він наважився на таку небезпечну гру з австрійським урядом? Без сумніву, щось надважливе, якщо Гофман вимагає від Рейхсрату такі великі гроші. І як, чорт забирай, могли у Відні так помилитись, вибравши його для таємної роботи? Адже тепер точно зрозуміло, що він займався не лише постачанням тютюну для армії.

І чим, цікаво, Гофман так насолив цим Bruderferajn, що й вони на нього полюють? Зрештою, можливо, цей пройдисвіт навмисне розіграв самогубство, щоб позбутися їхнього переслідування, а заодно й не платити борг у казино?

— Скурвисин, — тихо промовив комісар і видихнув черговий струмінь диму.

Гофман, безперечно, відчайдух. І, схоже, ця відчайдушність в нього поєднується з неабияким розумом. Таких ловити найважче. До того ж в місті, де він більше не має комісарських повноважень.

За кілька годин до світанку Вістовичу вдалося знову задрімати, але на ранок він почувався препаскудно. Сонливість не проганяла навіть міцна кава і крижане повітря з вікна, яке він час від часу прочиняв, щоб збадьоритись.

Марта все ще спала. Складалося враження, що вона прокинеться лише тоді, коли її тіло знову запрагне морфію.

Перед полуднем знову несподівано прийшов Самковський. Він дещо знічено запитав дозволу зайти досередини, а потім не одразу наважився розпочати розмову. Власне; таким Вістович його пам'ятав завжди. Теперішня нахабність раніше ховалася в нього десь глибоко всередині.

— Маю передати подяку від військових, — сказав він, — ви їм дуже допомогли з тим морфієм, пане Вістовичу.

Комісар кивнув.

— Я радий, що вдалося, Самковський.

— Також наші офіцери запевнили, що при потребі теж стануть пану в пригоді, незважаючи на те...

Тут він запнувся.

— ...що я русин? — посміхнувшись, доповнив комісар.

— Ми, зрештою, всі львів'яни, — поспішив сказати той, — просто, часи, курва, такі.

— В такі часи я відчуваю себе радше віденцем.

Самковський знизав плечима:

— Вони минуть, пане Вістовичу. Щоправда, Лемберг вже не буде таким, як раніше... Я, зрештою, прийшов не лише тому. Вночі сталося вбивство, і я впевнений, що вас воно зацікавить.

— Он як? Кого ж убито?

— Людину, що мала певне відношення до Леона Гофмана.

— Тоді ви, безперечно, маєте рацію. І хто ж це?

— Його ім'я Казимир Ляшевський.

— От шляк! — вигукнув комісар.

Самковський здивовано глянув на колишнього шефа.

— Ви знали цього чоловіка? — запитав він.

— Вчора з ним познайомився. Саме Ляшевський розповів мені про самогубство Гофмана.

Вістович вирішив змовчати про нічний дзвінок з Відня.

З сусідньої кімнати долинув тихий спів. Вочевидь, Марта нарешті прокинулася.

— Якщо пан бажає, можемо вирушити на місце злочину, — ховаючи усмішку, запропонував Самковський.

— Авжеж, — кивнув комісар, невідомо чого почервонівши, ніби в його домі не могло бути з якихось причин жінки, — хвилинку, я зберуся...

Він зайшов до кімнати, де була Марта, і побачив, що та стоїть навпроти вікна, виконуючи якісь балетні, напрочуд зграбні рухи. Зачувши його кроки, вона озирнулась.

— Доброго ранку, любий Гофмане... — привіталася дівчина. — Яке в тебе гарне нове помешкання. А можна подивитися інші кімнати?

— Облиш, ти знаєш, що я не Гофман, — розізлився Вістович, — вдаєш із себе пришелепкувату морфіністку, бо так тобі зручніше.

— Що ти таке кажеш? — засміялась вона.

— Послухай, Марто. Мені потрібно вийти з дому.

— Куди? — запитала дівчина, озираючись знову до вікна.

— Це моя справа. Вчора я привів тебе сюди, щоб ти не замерзла на вулиці, але сьогодні...

Далі комісар замовк. Він мав додати: «Сьогодні ти мусиш піти», проте не зміг.

— Тобі є куди подітись? — натомість запитав він.

— Немає...

— Гаразд, зоставайся тут. Нічого іншого, як тобі повірити, мені не лишається...

Він вийшов з кімнати, а коли з Самковським вони опинились на вулиці, замкнув двері і поклав до кишені ключа.

Казимира Ляшевського було вбито в його помешканні на вулиці Джерельній. Він жив на другому поверсі кам'яного будинку, а під ним містилася майстерня кравця. Вбивця, як вважав Самковський, видерся по дощовій трубі й проліз через вікно. Зробивши свою справу (вдаривши Ляшевського ножем), тим самим шляхом зник. Майстри, що працювали в майстерні за дня, вже на той час пішли додому. Найближчі сусіди жили надто далеко, вулиця освітлювалась кепсько, тому жодних свідків не знайшлося. Про те що господар не відчиняє, вранці повідомив поліцію пекар, якому Ляшевський заборгував за тиждень. Чоловікові здалося, що той від нього просто ховається і він попрямував одразу до найближчого постерунку. Поліціянти довго стукали, а потім, після вмолянь пекаря, підважили і зняли двері. На щастя, будівельники колись їх поставили абияк. Всередині на ліжку лежав труп господаря.

— Бездоганна робота, — промовив Самковський, коли вони прибули на місце. Він підійшов до тіла й зняв з нього простирадло. — Вбивця завдав усього одного удару, але точно в шию. Цей невдаха навіть не встиг прокинутись...

Вістович, тим часом, оглядав вікно.

— Схоже, воно не зачинялося, — промовив він, — защіпка зсередини давно відірвана. Ляшевському достатньо було того, що віконна рама щільно прилягала до варцабу. Тож вберегтися він міг від холоду, проте не від грабіжників та вбивць. Оце й коштувало йому життя.

Оглянувши ретельно все приміщення, комісар вийшов на вулицю. Вікно кімнати виходило в сад. Недоглянутий і занедбаний ще, мабуть, з позаминулого року. Самковський, безперечно, був правий: вбивця дістався другого поверху, вилізши по стічній трубі. Місцями було видно, як він облущив стару фарбу, оголивши свіжі клапті іржі.

Погода сьогодні видалася морозяною, проте вчора була відлига. А тому комісар почав ретельно обстежувати грунт. Поміж клаптями снігу і шматками мертвої трави він врешті знайшов те, що шукав — достатньо виразний свіжий слід, який відбився неподалік стіни. Схоже, як не обережно діяв убивця, але не втрапити ногою в пухку садову землю йому не вдалося. Мороз зробив з цього сліду чудовий зліпок для криміналіста.

Комісар дістав з кишені блокнот і олівець. Знайшовши чисту сторінку серед своїх записів, він зробив ретельну замальовку і повернувся в будинок.

— Що скажете? — запитав його Самковський, ніби вони знову працювали разом.

Як і в старі часи, в цьому погляді світилася надія і дещиця заздрощів. Колишній шеф, безперечно, вже знав чимало.

— Це вбивство — справжній черяк на дупі для львівської поліції, правда ж? — мовив Вістович.

Самковський кивнув. В нього справді й без мертвого Ляшевського вистачало клопотів.

— Скажу вам, що тут більше відомого, аніж невідомого, — посміхнувся раптом комісар, — такий собі ключ до моєї загадки, який нарешті трапився. Треба тільки обережно й терпляче відмикати...

Вістовичу таки довелося зайти в Дирекцію поліції. Точніше, він сам запропонував Самковському податися на Академічну, з надією, що в колишньому кабінеті збереглися його власні документи. Проте, як з'ясувалось, надія була марною. Російські жандарми, котрі господарювали тут всього рік, шукали в архіві поліції справи москвофілів. Втім вирізнити потрібні папери, які були написані переважно німецькою, серед решти кримінальних справ, їм виявилось не під силу. Зрештою, росіяни вирішили просто розрубати цей гордіїв вузол і знищили ледь не увесь архів лемберзької поліції. Як не смішно, але чимало справ москвофілів таки залишились, а от робочі нотатки всіх львівських комісарів пропали в полум'ї.

— От паскудство, — вилаявся Вістович.

Самковський гірко посміхнувся.

— Зникло все, — сказав він, — каталоги з відбитками пальців, світлини, описи, вироки... Маємо тільки документи від 1916 року. Знаючи це, на Баторія ледь не кожен злочинець, який потрапив туди до війни, волає, що не винен, і вимагає перегляду своєї справи. Звісна річ, переглядати нічого.

— Свого часу я зібрав рисунки всіх слідів, які могла залишити людська нога на теренах імперії, — промовив Вістович, оглядаючи кабінет, в якому за цей час багато змінилось. Від розміщення меблів до шпалер на стінах.

— Таким чином, побачивши слід, мені неважко було відповісти, де купили взуття: в Галіції, Богемії чи десь, у Верхній Австрії, — додав він, — цього шкода найбільше.

Комісар закурив і неквапно підійшов до вікна. Краєвид звідти був до болю знайомий. Академічна тягнулася далі до широкої площі, на якій височів пам'ятник Фредрові, а звідти розходилася п'ятьма вулицями. За пам'ятником виднівся костел святого Миколая з порослими довкола нього могутніми липами. Тепер, посеред зими, вони стриміли чорно й непривітно, але під час літньої спеки попід ними завжди рясніли столики, де львів'яни відпочивали в затінку, попиваючи холодний лимонад з найближчих кнайп.

Посеред площі двірник у лискучих армійських чоботях згрібав дерев'яною лопатою якісь жалюгідні залишки снігу. Вістович подумав, що це, найпевніше, колишній солдат, який повернувся з війська і не знайшов іншої роботи. Втім звичка начищати чоботи в нього не зникла. Тим часом до кабінету зайшов черговий і про щось відрапортував Самковському. Комісар помітив, що цей також був в армійських чоботях, щоправда не в таких доглянутих.

— Де ви служили, добродію? — раптом запитав у нього Вістович.

— Я, мельдую покорнє... я... — запнувся той від несподіванки.

— Та відповідай, коли питають, — гримнув на нього Самковський.

— В десятому піхотному полку, пане... — тут він знову розгубився, не знаючи як звернутися до Вістовича.

— Але чоботи маєш трофейні? — перепитав той.

— Мельдую покорнє, зняв з московського офіціра, — з гордістю проказав той.

Вістович знову відійшов до вікна. Двірник на площі вже смалив цигарку, спершись на свою лопату. Через цю безсніжну зиму поспішати йому справді було нікуди.

Самковський відпустив чергового.

— Чим вас зацікавило його взуття? — запитав він, коли той вийшов за двері.

— Бачте, Самковський, я, звісна річ, не пам'ятаю всіх візерунків на підошвах імперських чобіт і черевиків, але знаю, що в нас робили взуття здебільшого на високих підборах, а слід у саду плаский... Ваш черговий, приміром, залишив би там точнісінько такий самий слід.

— Отже, вбивця мав нетутешнє взуття?

— Однозначно. Більш того, гадаю, він і сам нетутешній. І навіть родом не з імперії.

— З чого такий висновок? Адже ми маємо тільки слід.

— Не тільки. Ви уважно обстежили підвіконня, Самковський?

— Більш-менш.

— В тому то й річ, що «більш-менш». А слід було, як в давні часи, — ретельно, до болю в карку. Тоді б ви знайшли, приміром, те саме, що і я.

Самковський замовк. Вістович раптом почав говорити чи то насмішливо, чи то знервовано, і це йому не подобалось. Здавалось, насправді комісар хотів сказати: «Я тут лише декілька днів, а вже викрив перекупників морфію і от-от знайду вбивцю Ляшевського. Це ж більше, ніж ви б зробили за місяць. Чи не так?..»

Врешті, незручну мовчанку порушив сам Вістович:

— Коли вбивця перелазив через вікно, то зачепився кишенею за гачок для защіпки. Гачок був надщерблений і гострий, оскільки, як ви пригадуєте, самої защіпки там не було.

Самковський кивнув.

— На це я, звісно, звернув увагу.

— Так-от, кишеня, мабуть, дещо надірвалась, але найголовніше те, що з неї висипалось трохи махорки.

Комісар дістав з кишені складений конвертиком листок паперу і простягнув його Самковському. Той обережно його розгорнув.

— Таку я бачив тільки в полонених російських солдатів. Наші курять дещо кращий тютюн, — мовив Вістович.

— Отже, Ляшевського вбив росіянин? — запитав Самковський.

— Безперечно. До того ж росіянин, який раніше вже бував у нього вдома. Інакше, звідки він знав, що вікно зсередини не зачиняється? Ляшевський був знайомий зі своїм убивцею, — відповів комісар, — іще — з цього моменту ми робимо з вами одну справу... Як на мене, зовсім не випадковість те, що цей чоловік загинув сам, одразу після того, як повідомив про самогубство Гофмана... До речі, це брехня. Гофман живий.

Самковський, схоже, вже не дивувався нічому. Він тільки важко зітхнув і потер чоло.

— То що робимо далі, пане Вістовичу?

— Ще цієї ночі Гофман був у Львові. І навіть уночі телефонував до Відня, — промовив той. — Кому належить головний міський комутатор? Українцям чи полякам?

— Полякам, — відповів Самковський.

— Чудово, отже вам нескладно буде знайти львівський номер, з якого дзвонили сьогодні до Відня орієнтовно о другій ночі, а відтак і адресу будинку, в якому знаходиться телефонний апарат. Адже телефоністки сумлінно реєструють усі дзвінки, — сказав комісар.

— Звісно, — мовив той.

— Чудово, тоді побачимось за дві години, скажімо, в «Атлясі»[18] і пообідаємо. Думаю, на той час в нас обох будуть які-небудь новини.

Самковський погодився, і вони розійшлися. За дві години, як і було домовлено, чоловіки зустрілися у вказаному місці. Обидва виглядали задоволені, мов картярі, в яких на руках добрі карти, і вони не поспішали їх відкривати. Сівши за столик, чоловіки спочатку зробили замовлення, а потім перейшли до справи.

— Ваше доручення я виконав, — першим розпочав Самковський, — і смію сказати, досить успішно... Так-от, за минулу ніч, до Відня дзвонили всього п'ять разів, але тільки один дзвінок був о другій ночі.

Номер зареєстровано на Клепарові, на вулиці Бернштайна... Віденську адресуй з якою з'єднували, я також записав.

— Чудово, — не приховав радості Вістович, — інші дзвінки з цього номеру ви також перевірили?

Вдоволена гримаса миттю зникла з обличчя Самковського.

— Ні, — буркнув він і сердито закусив губу.

— Значить, доведеться туди повернутись.

Принесли гарячий імпортний портер, і чоловіки з приємністю перервали розмову.

— А як ваші успіхи? — запитав згодом Самковський, втираючи серветкою пивні губи.

— Не гірше, — похвалився Вістович, — коли ми попрощалися, я подався до свого давнього знайомого, власника взуттєвої крамниці. Ціль була одна: доказати йому слід від підошви, який я знайшов у тому саду біля будинку Ляшевського. Якщо хтось в цілому Львові й міг би визначити, в що був узутий вбивця, то це він.

Самковський з цікавістю вгледівся у співрозмовника.

— І що? — перепитав він.

— Це досить рідкісне взуття, яке шиють лише у Вільні. Сюди воно вкрай рідко доходить... В чобіт і черевиків невеликі підбори і досить своєрідний візерунок на підошві.

— У Вільні? — перепитав Самковський.

— Атож.

— Отже, вбивство — справа рук Bruderferajn?

— Цілком можливо, — погодився комісар, — щоправда, не зовсім розумію, за що вони вбили цього Ляшевського, якщо шукали, як і я, Гофмана.

— А як на мене, все зрозуміло, — раптом мовив Самковський, — адже Ляшевський збрехав про самогубство друга не лише поліції, але й мафії. От йому й відомстили. Тільки-от навіщо Гофману вся ця комедія з власного смертю?

— Можливо все тому, що він мав чималі борги в казино і бездоганну репутацію чесного гравця, який завжди їх сплачує, — сказав Вістович, — вмерти — це чудовий спосіб не заплатити і водночас не заплямити ім'я. А уявно вмерти — ще краще...

— Отже, маємо нарешті версію? — запитав Самковський, з жадібністю поглядаючи на сусідній столик, де двоє чоловіків завзято сьорбали якусь гарячу зупу.

Самі вони отримали, наразі, тільки пиво, але, звісна річ, голод воно не вгамовувало.

— Радше здогад, — Вістович також зиркнув убік їдців, — знати б ще, який стосунок мав Гофман до мафії.

— В наш час якщо хтось займається підприємництвом, то без згоди мафії або повоєнних урядів йому не обійтися, — проговорив Самковський.

— З ким же тоді важливіше підтримувати добрі стосунки? — запитав комісар, відірвавши погляд від сусіднього столика.

Голод ставав просто нестерпним.

— Більшість намагаються догодити і тим, і тим...

— То, можливо, наш дорогий Гофман також намагався «догодити і тим, і тим»? — сказав Вістович.

— Тобто мав зв'язок і з австрійським урядом, і з Bruder-ferajn? — перепитав Самковський.

— Чому б і ні? Ви самі зазначили, що більшість намагаються балансувати між чорним і білим. І от, коли цей баланс з якоїсь причини порушився, у Гофмана почалися проблеми... — промовив комісар.

— А тут ще й борг в казино, — підтримав його співрозмовник.

Вістович раптом замовк. Несподівана думка шалено запульсувала в його скронях.

— Не було ніякого боргу в казино, — промовив він за хвилину.

Самковський, що вкотре підносив до рота склянку з портером, поставив її назад на стіл.

— Тобто як? — здивовано запитав він.

— Нас одурили, Самковський, а я повівся, як школяр!..

Вістович ляснув себе по лобі, аж їдці за сусіднім столиком озирнулися.

— Річ у тому, що в казино, де часто бував Гофман, я пішов найперше. Розпитав про все управителя, а потім, коли вийшов на вулицю, на мене напали ті виродки з Bruderferajn, — сказав комісар, — після них до мене одразу ж підійшов Ляшевський і розповів, що Гофмана шукати вже марно... Так-от, звідки, в біса, вони всі так швидко дізналися про мене і моє завдання тут?

— Дуже просто. За вами стежили, пане Вістовичу. Причому, як на мене, ще з віденського потягу, якщо не з самого Відня, — сказав Самковський.

— Може й так, — відповів комісар, — я, вочевидь, зробив дурість, признавшись сусідові по купе, що служу в поліції. На те, зрештою, були окремі підстави... Але як мене одразу знайшов Ляшевський?

— Що ж, пояснення тільки одне...

— Саме так, — кивнув Вістович, — управитель казино Нахман, нині мертвяк Ляшевський і сам Гофман втрьох затіяли цю чортівню... Задум був такий: коли в Гофмана почалися негаразди в його балансуванні поміж мафією і урядом (а чому, гадаю, ми найближчим часом дізнаємось) він розігрує своє самогубство. Ніби застрілився десь на периферії, у своєму старому будинку. А для того, щоб була видима причина для суїциду, Нахман в Лемберзі дописує йому несплачені борги...

Повітовій поліції, як я вже казав, зараз не до самогубців. Цілком можливо, що в будинку й лежало чиєсь тіло з діркою в голові, проте за життя воно належало точно не Гофману. Так чи інак, але в поліції і в гміні Перемишля у це повірили...

Щодо Ляшевського, то його завданням було повідомити про смерть друга всюди, де слід, у Львові: львівській поліції — тобто вам, Самковський, — мафії та всім, хто його знав. Далі з'явився я, про що йому негайно повідомив Нахман. Перечекавши десь за рогом, доки мене віддухопелять ті виродки з Bruderferajn, Ляшевський вдав із себе доброго самарянина. Допоміг звестись на ноги і допровадив у найближчу кав'ярню... Там, про «самогубство» Гофмана від нього дізнався і я. А згодом — і австрійський уряд...

— Отже, таким чином, Гофман вирішив заховатися від усіх? — перепитав Самковський.

Услід за цим в його животі добряче забуркотіло.

— Де ж, курва, наше їдло? — сердито додав він.

— Саме так. Погодьтеся, непоганий спосіб зникнути, — сказав Вістович.

Щодо комісара, то він, схоже, зовсім забув про свій голод.

— Що ж тоді змусило Гофмана себе видати? Всіх одурив. Далі сидів би собі тихцем і втішався тим, що вийшов сухим з води.

— По-перше, він авантюрист. У Відні я отримав детальну характеристику його характеру. Такий не всидить на місці, — відповів Вістович.

— Цього недостатньо, як на мене.

— Ваша правда, Самковський. По-друге...

— Прошу пробачення, панські картопляні пляцки! — виріс збоку кельнер.

— Нарешті! — видихнув Самковський і одразу запхав одразу два собі в писок, як тільки той відійшов. — То що ж по-друге?

— По-друге, в такий час не надто можна десь пересидіти, не заробляючи ані крони. Не забувайте, Гофман звик геть до іншого життя.

— Згоден, — сказав Самковський, — але є ще й «по-третє», чи не так, пане комісаре?

— «По-третє» — це якраз те, що найважливіше.

Тут Вістович зробив паузу й собі приклався до їжі.

З хвилину вони мовчали і тільки працювали щелепами.

— То який третій аргумент? — першим озвався Самковський.

З усього було видно, що цікавість розпікає йому нутро.

Комісар зробив чималий ковток портеру і, ще трохи подумавши, відповів:

— В руках у Гофмана є один дуже сильний козир — це ділові документи, які найбільше потрібні Відню і, хто зна, може, й мафії... Ось це і змусило його вдатися до останньої авантюри: вимагати від Рейсхрату величезних грошей за ці папери. Тільки зробив він це, не подумавши. Про те, що Гофман живий, стало відомо мафії, і типи з Bruderferajn найперше відомстили Ляшевському за брехню.

— Цікаво, як мафія про це дізналась. Адже Гофман повідомив Відень телефоном...

— Не смішіть, Самковський, — відповів комісар, — є способи прослуховувати лінію. Це робить навіть австрійська поліція. До того ж, ви так і не перевірили, чи не дзвонив бува тієї ночі Гофман ще кудись...

Самковський опустив очі і запхав до рота ще один пляцок. Його колишній шеф, безперечно, був правий. Довелося змовчати, як у давні часи.

— То що робитимемо далі? — запитав він, щоб змінити тон розмови.

— Роботи чимало, — мовив комісар, запалюючи цигарку, — але найперше, якщо вас не обтяжить, зробіть одну річ, Самковський.

Вістович заговорив трохи притишено.

— Яку?

— Візьміть мій портсигар і гарненько протріть рукавом поверхню, а потім зробіть вигляд, що милуєтеся тисненням на кришці... До речі, справді зверніть увагу на орнамент. Чудова робота майстрів з Трієсту.

Ані біса не розуміючи, Самковський все ж виконав це дивне прохання.

— Так, гарне тиснення, — похвалив він.

— Частина кришки, яка вільна від орнаменту має гладеньку поверхню і може бути люстерком, чи не так? — перепитав Вістович.

— Може, — згодився той.

— Тоді зловіть відображення двох типів праворуч від нас, які щойно з апетитом жерли зупу, — Вістович заговорив ще тихіше, але тепер широко посміхався. Збоку можна було подумати, що він розповідає знайомому якусь сороміцьку таємницю.

Трохи повозившись, Самковський так і зробив.

— Вони вже десять хвилин нікуди не йдуть, хоч усе з'їли й розплатились, — продовжив комісар, — не відволікайтесь, розглядайте портсигар... Бачите там слід від італійської кулі? Зачепило в Альпах... Так-от, хто ці двоє по-вашому?

— Схожі на клерків. Тільки занадто кремезної постави.

— Облиште, Самковський. Ми в «Атлясі», клерки сюди не заходять.

— Тоді які-небудь писаки.

— Такими руками, як у них, хіба що розписувати фізіономії...

— Але ж вдягнуті пристойно.

— В того, хто ближче до мене, запонки на сорочці пристебнуті навпаки — замком назовні, а інший якогось дідька носить на шиї жіночий медальйон. Складається враження, що вони раніше не бачили таких речей. І у Львові, видно, не надто давно.

Самковський скривив усмішку.

— Говорять вони дуже тихо, — продовжив комісар, — вочевидь, щоб ніхто не зауважив...

— ...російської мови, — додав той.

— Перфектно, Самковський, — похвалив Вістович, — а що б розвіяти всі сумніви остаточно, скажу, що в одного з них на поясі російський «наган».

— Звідки ви знаєте?

— Зауважив кобуру, коли той діставав хустинку з кишені штанів.

— От трясця.

— Давайте спокійно закуримо й замовимо ще чогось.

— А потім?

— Почекаємо, доки один із них піде до вбиральні.

— А далі?

Вістович ще більше стишив голос і, забираючи назад свій портсигар, промовив йому кілька слів німецькою. Самковський вдав, що його це неабияк розсмішило і зайшовся гучним фальшивим реготом.

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили собі карафку горілки. З сусіднього столика на них люто зиркнули, і один з типів нарешті підвівся й посунув до вбиральні. Самковський і Вістович якраз випили по чарці, після чого комісар гучно повідомив, що йому також треба відійти. Проходячи повз шинквасу, він тихо звернувся до кельнера.

— Дайте ключа від кльозету.

— Там відчинено, прошу пана.

— Дайте ключа, чорт забирай.

Той здивовано витріщив на нього очі, але виконав це несподіване прохання. Опинившись біля оббитих сукном дверей вбиральні, які були такими, очевидно, щоб зсередини не долинало непристойних звуків, Вістович швидко вставив ключ у шпарку і одним вправним рухом надійно їх замкнув. Тепер той росіянин залишиться там надовше, ніж веліла йому його потреба.

Затамувавши подих, Вістович озирнувся. В цю коротку мить він думав, чи не підведе його Самковський, але той також зробив усе відмінно. Поліцейський, прихопивши з їхнього столика горілку, підійшов до типа, що зостався сидіти за столом, і завів з ним якусь приязну розмову. Тип сидів спиною до вбиральні, то ж не міг бачити, як його товариш потрапив у полон.

Вістовичу слід було зробити щось, доки полонений в кльозеті почне гримати в двері. Приставити тому першому, з яким розмовляв зараз Самковський, до шиї пістолет? Ні, цей гад просто так не здасться, і тоді доведеться стріляти... Комісар прийняв інше рішення: вхопивши в руки стільця, він швидко підійшов до них і з усієї сили вперіщив ним росіянина. Стілець розлетівся на друзки, навіть на дрібніші, ніж можна було сподіватись. Вістович навіть зауважив про себе, що тепер почали робити паскудні меблі, не те що колись. Проте росіянин, на щастя, захрипів і осунувся на підлогу.

В кав'ярні почулися зойки і крики, втім Самковський швидко всіх заспокоїв, пояснивши, що він функціонарій поліції, а поруч з ним його колега.

— За стілець попрошу панство заплатити, — незворушно мовив кельнер, який так і не відірвався від своєї роботи і досі протирав тарілки.

— Це російський шпиг, — буркнув Вістович.

— Тоді горілка за наш рахунок, — так само спокійно промовив той.

Тим часом у двері вбиральні вже грізно лупили ногами.

— Присуньте шафу, — голосно мовив Самковський, і чоловіки з іншого кутка зали виконали його прохання. Після цього вони вдоволено повернулися знову за свої столики. Викликали поліцію і змусили здатися того, що був замкнений у кльозеті, інший росіянин потроху почав приходити до тями.

— Ось як ми зробимо, Самковський, — втомлено сказав комісар, — гарненько допитайте цих двох, а потім довершіть свою справу у міському комутаторі і заарештуйте усіх, кого знайдете на Бернштайна, звідки останнього разу дзвонив Гофман. Сам він, безперечно, давно в іншому місці, бо не такий дурний, щоб попастися так просто. Перевірте також дзвінки з будинку на Виспянського, 4 — це його останнє львівське помешкання. Зробіть список усіх телефонних з'єднань, скажімо, за місяць.

Поліцейський кивнув.

— Коли зустрінемось? — запитав він.

— Гадаю, вже завтра. Приміром, о десятій ранку у вас на Академічній.

Домовившись з ним, комісар вийшов з кав'ярні. Він попрямував убік Ягеллонської, де, минувши будинок Сейму, вдруге опинився перед «Народним Казино». Двері було відчинено, і цього разу Вістович безперешкодно зайшов досередини. Нахман порався у напівтемній ігровій кімнаті. Комісар голосно привітався.

— А-а-а, пане Вістовичу! Радий бачити пана, — сказав управитель, проте в його голосі не чулося жодних радощів.

— Навзаєм, Нахмане, — відповів Вістович, — бачиш, не все розпитав минулого разу, тому й прийшов ще раз.

— Що пана цікавить?

Комісар роззирнувся, а потім поволі сів у крісло, з якого зазвичай спостерігали за грою.

— Я б не відмовився від кави, Нахмане, — мовив він.

— Ой, прошу вибачення, хвилинку...

Управитель гукнув кельнера, який вже був на зміні, й загадав тому зготувати для гостя каву.

— Скажи, Нахмане, чи розпитував тебе ще хтось про того Гофмана, окрім мене? — запитав комісар, коли кельнер вийшов.

Управитель напружив чоло.

— Ні, — зрештою відповів він.

— Брешеш, розпитували. Гадаю, це були росіяни, але наказали тобі мовчати... Правда ж?

Управитель змовчав і демонстративно взявся до попередньої роботи. Вістович посміхнувся і продовжив:

— А ще той самий Гофман, який, як виявилось, живий-живісінький, раптом звернувся до тебе з дивним проханням записати його в боргову книжку... Тобі ж було неважко, чи не так, Нахмане? Адже віддячити він умів.

Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.

— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...

Коли кельнер приніс каву, вони, знову мовчали. Поставивиши тацю перед Вістовичем, офіціант хутко вийшов із залу.

— Де тут цукор? — запитав раптом Вістович.

— Тепер важко дістати...

— Але Гофман завжди міг тобі допомогти з цим, чи не так? Бачиш, Нахмане, адреса, з якої той дзвонив до Відня, вимагаючи грошей, дивним чином збіглася з адресою одного цукрового перемитника, Густава Шоделя... То ж не клей дурня і додай мені цукру до кави.

— В мене є дещо інше, — промовив Нахман.

— Що ж?

Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.

— Що це? — запитав Вістович.

— Сахарина, — відповів той, — ложка цього порошку може замінити два-три фунти...

— Ось воно що, — комісар не стримав радощів, — уряд встановив монополію на виробництво цукру... Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників — тяжкий злочин?

Нахман кивнув.

— Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?

— Так.

— І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?

— Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.

— Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.

— Мабуть, так...

— Але ж цукром не обійшлося, правда?

— Ще був підробний алкоголь і сигари.

— І все?

— Про інше я не знаю.

— Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?

— Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.

Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.

— Де зараз може бути цей Гофман? — запитав комісар.

— Я не знаю, пане Вістовичу...

Нахман говорив щиро.

— Ось тобі моя порада, — комісар загасив недопалок і звівся на ноги, — знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.

— А потім?

— А потім тікай з міста. Якнайшвидше.

Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман — тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..

В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково... Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.

Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.

— Ти хочеш їсти? — запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.

— Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, — відповіла вона сухим голосом, — мені погано...

— Їсти ти також мусиш.

— Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.

— Гаразд. Я принесу.

Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.

— Ти дав мені менше, — ледь не плачучи, сказала вона.

— Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, — відповів комісар.

— Який ти жорстокий, Гофмане.

— Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! — гримнув комісар.

Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій...

— Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? — ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. — Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок... човен... Ти показав мені... Вода така тепла, як молоко... Ти там?..

— З мене досить! — не витримав Вістович, — Завтра ж забирайся з мого дому під три чорти!..

З цими словами він вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима. Після важкого дня ця морфіністка тепер його дратувала.

Цього разу Вістович передчував, що серед ночі або під ранок йому знову задзвонять з Відня. Комісар прокинувся о пів на четверту і вже не зміг заснути. «Телефонний апарат в кімнаті, де зараз Марта, — подумалось йому, — треба перейти туди...».

Звівшись з ліжка, він хутко одягнувся і, обережно ступаючи, перейшов у сусідні покої. Світло вуличного ліхтаря, як завжди, заливало стіл і підлогу, скрадаючись, мов злодій, до софи. Марта спала спокійно, як і минулої ночі... Вістович подумав, що дарма нагримав на неї. Як це не дивно, але в своєму рідному Лемберзі він був потрібен тільки їй. Ця дівчина з важкою морфійною залежністю була єдиною, хто чекав його ввечері. Хоч і можливо не зовсім, якщо кожного разу називала його чужим іменем.

Комісар підійшов до неї і, нахилившись, поцілував у чоло. Йому подумалось, що вони якось зовсім однаково самотні.

Задзвонив телефон. Вістович не помилився.

— Am Apparat, — зірвавши слухавку, мовив комісар.

Цього разу, на зв'язку виявився Гольденберг.

— Вітаю, пане комісаре! Як ся маєте?

Останнє він сказав українською.

— Могло б бути краще.

— Завжди могло б бути краще, пане Вістовичу.

— Чому ви завжди телефонуєте серед ночі? — не втримався, щоб не запитати комісар.

— Тому що в цей час більше шансів, що ви вдома, — відповів Гольденберг.

«Чорта з два! Тому що в цей час на людину легше вплинути, — ледь не вирвалось у Вістовича, — старий розвідницький прийом».

— Вам вистачає грошей, пане комісаре? — турботливо запитав урядовець.

Той відповів ствердно.

— Гаразд, тоді розкажіть про свої успіхи:

— Мені наразі не вдалося знайти Гофмана, але я на вірному шляху, — промовив Вістович.

— Он як? Звідки впевненість?

— Мені... чимало про нього відомо.

— Що, наприклад?

Схоже, що на тому боці насторожилися.

— Відомо про його амурні справи, — збрехав комісар.

— Що ж гаразд, пане Вістовичу. Амурні, то амурні... Я, власне, хотів нагадати, що в нас залишилось максимум два дні. А також те, що особа Гофмана цікавить нас менше. Значно більше документи; які є в нього. Якщо ви їх не знайдете до післязавтра, нам доведеться заплатити цьому сучому синові ту суму, яку він вимагає. А це, як ви розумієте, пане Вістовичу, провал справи...

— Розумію, пане Гольденбергу.

— Чудово, комісаре. Тоді гарного дня. Він вже майже почався...

— Вам також.

У Відні поклали слухавку. Вістович зробив те саме. Спати вже не хотілося, залишалось тільки смалити цигарки одну за іншою аж до світанку.

Втім, коли в місті згасли ліхтарні вогні і почали сіріти вранішні сутінки, комісар з деяким подивом зрозумів, що не відчуває втоми. Ледве дочекавшись восьмої ранку, він поспіхом вийшов з дому і попрямував на Академічну. В Дирекції Поліції, як завжди о такій годині, починалось життя. Між поверхами снували поліцейські клерки і прохачі. Звідусіль чулися голосні розмови, суперечки і подекуди щира брутальна лайка.

Вістовича пропустили одразу, мовби він і досі був їхнім комісаром. Збігши звичними сходами на другий поверх, чоловік увірвався в кабінет Самковського.

— Ви підготували все, що я просив? — замість привітання запитав він у того.

Решта присутніх, здивовано перезирнулися. Проте, Самковський ствердно кивнув.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Вістовичу.

— Гаразд.

Самковський взяв папку з паперами і рушив до дверей. Вістович подався слідом.

— От чортівня, — промовив перший у коридорі, — в таку пору тут ніде не вдасться поговорити віч-на-віч.

— Тоді ходімо на вулицю.

— Там холодно. Хіба що ви, пане Вістовичу, не відмовитесь пригостити кавою колишнього підлеглого, — поклянчив Самковський, — бо в мене вітер в кишенях.

— Гаразд, ходімо до Шнайдера.

В кав'ярні було тепло й приємно пахло випічкою. Чоловіки ковтнули слину і вмостились за столик. Самковський відкрив свою папку.

— Перше — це протокол допиту Ріти Фрюліх. Тієї, що торгувала морфієм. Як виявилось, Гофман був її покупцем. Для нього вона надавала чималу знижку.

— Це я знаю.

— В будинку на Бернштайна, звідки був дзвінок до Відня, ми вчора заарештували такого собі Густава Шоделя, який...

— ...зберігав у себе сахарину. Мій знайомий з віденського потягу, як і Ріта. Схоже, Гофман використовував його як кур'єра, — перебив Вістович, — а заодно й жив у нього певний час, коли покинув своє житло на Виспянського.

Самковський ображено замовк..

«Якщо ви все знаєте, то на біса вам я?» — читалося на його обличчі.

— Далі, Самковський, далі, — нетерпляче мовив комісар.

— Я не знав, що Гофман займався контрабандою, — зауважив він.

— Тепер знаєте. Ця рибина буде ваша, Самковський, як і Ріта Фрюліх, — пообіцяв комісар, — адже досі ви не пошкодували, що зв'язалися зі мною?

— Ні, — зізнався той.

— Тоді продовжуйте. Що там у вас іще?

— Я з'ясував, що позаминулої ночі Гофман телефонував не лише до Відня.

— Куди ще?

— Через дві години після тієї розмови у нього була розмова з Вільном.

— А оце вже цікаво, — сказав комісар.

— Ну, нарешті, — хмикнув Самковський.

— Розумієте, що це означає? — запитав Вістович.

— Щиро кажучи, тільки здогадуюсь.

— Те, що наш дорогий Гофман насправді затіяв подвійну гру, — пояснив комісар, — мені здається, він намагається продати свої папери як Відню, так і мафії. При цьому просто чекає, хто більше заплатить.

— А чи не надто ризиковано? — запитав Самковський. — Адже так можна позбавитись і життя, і паперів.

— Як на мене, папери давно не у Львові, — мовив комісар, — то ж, просто вбивши Гофмана, будь хто мало що дізнається.

Все одно в нього має бути надійний сховок. Ви не хотіли б, скажімо, перевірити це помешкання на Бернштайна, звідки він телефонував? Або врешті той будинок в Перемишлянах?

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Але чому?

— Бо саме цього він і домагається. Щоб ми тряслися цими проклятими галицькими дорогами, перевіряли квартири, де його давно немає, і, зрештою, просто втратили купу часу, — пояснив Вістович.

— Але як знайти його чи ті документи інакше?

— Зробити так, щоб Гофман прийшов до нас сам...

Самковський знизав плечима і дістав ще один рясно списаний листок паперу.

— Це список усіх телефонних дзвінків з Виспянського, 4. Тобто, з його останнього помешкання, — сказав він.

Комісар узяв листок і пробігся по списку поглядом.

— Чудова робота, Самковський, — похвалив він.

Той вдоволено посміхнувся. Допивши каву, чоловіки розійшлися, і тільки після полудня в кабінеті Самковського задзвонив телефон. Поліцейський зняв слухавку.

— Це Вістович, — долинуло звідти,— здається, я знаю де документи і цей покидьок.

Самковському перехопило подих.

— Де ми можемо зустрітись? — запитав він.

— Їдьте на головний двірець, до відділення залізничної пошти, — мовив комісар, — прихопіть з собою ще двох-трьох чоловік.

— На двірець? — здивовано перепитав той.

— Так, ви добре почули..

— Гаразд. Будемо там за півгодини.

— Тільки не викажіть себе. Ніякої форми.

— Звісна річ!

— Тоді до зустрічі.

На двірцевій площі Самковського і двох поліцейських зупинили польські солдати, проте одразу ж пропустили. Біля відділення залізничної пошти на них справді вже чекав Вістович.

— Послухайте, пане комісаре, мене просто тіпає від нетерплячки, — вимовив Самковський.

— Тихше, — мовив той, — давайте зайдемо всередину. Там я все розповім.

Чоловіки зайшли за двері, опинившись поміж велетенських дерев'яних ящиків і металевих коробок.

— Лишіть поліцейських тут, а ми піднімемось нагору, — наказав комісар.

— Гаразд.

Самковський віддав команди.

Нагорі Вістович провів його в невеликий кабінет, де стояв телеграфний апарат, кривобокий стіл і шафа, завалена паперами, папірцями і різноманітними бланками.

— Це приміщення з радістю надали мені на кілька годин, коли я сказав, що служу в австрійській поліції, — мовив комісар, — на моє щастя, поштовий урядовець затятий імперіаліст.

Самковський скривив усмішку.

— Що нам слід робити? — запитав він.

— Вдавати із себе поштових службовців.

— Але навіщо?

— Зараз поясню все по порядку,— сказав комісар, сідаючи за стіл, — пригадуєте список телефонних з'єднань з колишнього помешкання Гофмана, який ви передали мені вранці?

— Звісно. Він коштував мені найбільше мороки.

— Так-от, я спробував побачити в них якусь закономірність. Спочатку це видавалося вар'ятським задумом, але врешті мені вдалося, — мовив Вістович, — впродовж останніх двох місяців три телефонні дзвінки повторилися тричі: до Дирекції залізничної пошти в Данцігу, у Відні і тут, у Лемберзі. Між дзвінками в середньому минало десять днів. Якраз стільки, скільки йде залізнична пошта. Виходить, Гофман відстежував прибуття якоїсь посилки.

— Хочете сказати... — почав здогадуватись Самковський.

— Що таким чином цей пройдисвіт «заховав» документи, на які полює гаймвер, мафія і ми з вами, — доповнив комісар, — щойно вони потрапляли в одне місто, як їх спільники Гофмана одразу відправляли в інше. У Львові, звісно, він робив це сам. І так по колу. Іронія в тому, Самковський, що вже тричі за весь час ці папери були у Відні, під самим носом в уряду.

— Гаразд, то де ці папери зараз?

— Вчора, як виявилось, їх спровадили вчетверте до Відня. Годину тому якийсь чоловік дзвонив сюди і перевіряв, чи вони відправились успішно. Мені здається, це був сам Гофман. На щастя, я вже був тут.

— Ви говорили з ним?

— Ні, але перед тим попросив службовця сказати, що на складі сьогодні сталася пожежа. Мовляв, дещо вдалося врятувати, а дещо ні... Тому відправнику слід негайно прибути сюди.

— Уявляю, як він сполошився.

— Не те слово, — мовив комісар, — сказав, що прибуде якнайшвидше. Принагідно, тут є декілька обгорілих ящиків. Накажіть своїм людям поставити їх під двері і полийте водою...

Самковський кинувся вниз виконувати наказ. За кілька хвилин усе було зроблено. Тепер поштове відділення справді виглядало, як після от-от приборканої пожежі. Для остаточної певності поліцейським було також наказано вичорнити руки й одяг в сажі. Далі було найважче — чекати.

Вістовичу чомусь подумалось, що це могла б бути його остання справа. І якщо все закінчиться сьогодні успішно, то й не найгірша. Це нервове напруження всередині, коли чекаєш розв'язки, ставало дедалі важче витримувати. Особливо після війни... Відчуття таке, ніби хтось підсмажує на сковорідці твій шлунок, а тобі самому лишається тільки чекати.

Йому раптом пригадалися вчорашні слова Марти, які та промовляла у своєму морфійному забутті. Вона говорила щось про замок, човен, гори і ще там про щось... Мабуть, в цей час вона бачила перед собою розкішні образи. І хтозна, може, вони існують не лише в її наркотичних видіннях. Доживати б там решту віку, десь у цих місцях з її марень. В спокої...

Знизу почувся чийсь сторонній голос. Вістович не розчув слів, але добре зрозумів, що у відділення зайшов хтось сторонній. Далі заговорив Самковський, який порадив тому піднятися нагору.

Комісар дістав портсигара, швидко запалив цигарку і задумливо розвалився в кріслі.

На порозі постав чоловік в сірому пальто, товстому шарфі і з зимовим капелюхом в руках. Вигляд він мав украй стурбований.

— Пане уряднику, — звернувся він до Вістовича, — це обурливо!

— Що саме обурливо, добродію? — відповів той втомленим голосом і підніс брудними від сажі руками до рота цигарку.

— Що ви допустили пожежу, чорт забирай!

— Війна у Львові — от що обурливо, — відповів псевдоурядник, — не було б війни, не сталося б пожежі.

— А що, коли згоріла моя посилка?! — з жахом промовив чоловік.

— Так і буде, добродію. Часи зараз такі...

— Але ж мені сказали приїхати.

— Можете перевірити, чи є вона он серед тих ящиків.

— Ні-ні, я надсилав до Відня документи. Це була папка звичайних розмірів, загорнена в поштовий папір.

Вістович зрозумів, що тепер не може бути жодних сумнівів. Перед ним Гофман.

— Тоді вам пощастило, шановний пане, — сказав він, підводячись з місця, — пересилки такого штибу ми зберігаємо окремо. Он у шухлядці того столу... Можете перевірити, чи є там ваша.

Гофман нервово зняв рукавицю і, підійшовши до вказаного столу, потягнув шухлядку до себе. Тоді встромив туди руку і справді намацав усередині паперові пакунки. Втім витягнути він їх не встиг. Вістович різким рухом притиснув шухлядою його кисть і миттю надягнув на неї кайданки. Позаду вже стояв Самковський зі зброєю напоготові.

— Ані руш, — промовив комісар і тієї ж миті відчув неабияке полегшення.

Гофмана допровадили на Академічну і тепер залишалося тільки повідомити Відень. Комісар попросив дати телефонограму віденській поліції, що дзвонитиме о пів на четверту ранку. Нехай відчують власні методи на собі.

В якийсь момент Самковський промовив:

— Пригадує пан тих двох шпигів, що ми пов'язали в «Атлясі», пане Вістовичу? — голос його був стурбований.

Вістович кивнув.

— Ми їх допитали, як слід... Bruderferajn всерйоз за вами полює, — продовжив він, — і не заспокояться, доїси до вас не доберуться.

Вістович розвів руками.

— Слід було цього чекати.

— Як на мене, вам слід повернутись до Відня, пане комісаре. Хоча б на певний час. А ми тут дамо собі з ними раду. Допоможе армія. І польська й українська...

— Гаразд. Але найперше я таки висплюсь, — відповів той.

Вони потисли один одному руки і попрощались. Вістович вийшов на вулицю і з подивом помітив, що знову настав вечір. Важкий шалений день напрочуд швидко закінчився. Слід було йти додому, де Марті, вочевидь, знову потрібна її денна порція морфію.

Цього разу він змусив її поїсти, а потім знову спостерігав за її мареннями. До пів на четверту він так і не стулив очей.

Задзвонив телефон. Нарешті можна було сподіватися, що це останній нічний дзвінок.

— Am Apparat.

— Рімль на зв'язку.

— Ми впіймали Гофмана, — видихнув комісар.

— Робіть із ним, що хочете. Найкраще посадіть до в'язниці якнайдовше. Гадаю, є за що.

— Безперечно.

— Де документи, комісаре?

— Прямують до Відня.

— Тобто як?

— Прямують до Відня залізничною поштою. Будуть там за декілька днів — повторив той, — номер персилки 674L. Накажіть затримати.

— Гаразд. Дякуємо за службу, пане надкомісаре. Чекаємо тут.

Вістович поклав слухавку. Йому страшенно осточортів цей голос. І навіть попри звістку про підвищення.

Зненацька шибка у вікні розлетілася на друзки і в кімнату залетів якийсь невидимий у темряві предмет. Потім ще один, і після цього пролунав вибух.

Коли Вістович отямився, кімната була затягнута димом. Хтось грюкав у двері і чулися вигуки на вулиці. Комісар спробував звестись на ноги, і десь під ребрами шалено запекло. Попри біль, він кинувся до Марти.

— Адаме, — зашепотіла дівчина, вперше назвавши його на ім'я.

Біля її шиї відчувалося щось липке й гаряче.

— Мовчи, — попросив він її.

— Ні, я мушу сказати... Знаєш, а я не спала, коли ти... поцілував...

Двері вилетіли з петель. В будинку зачулися звуки чиїхось кроків. Комісар сягнув по револьвер, проте його в кишені не виявилось.

На щастя, це була поліція.

— Це падлюки з Bruderferajn, — проговорив хтось голосом, схожим на голос Самковського, — я ж попереджав... курва... щоб їхав до Відня...

Свідомість потроху знову залишала Вістовича. В цю мить йому чомусь найбільше в світі захотілося пригорнути до себе Марту. І він потягнувся до неї. Такої ж самотньої, як і він сам.

— ...курва, як можна так ризикувати... Негайно на пошуки... Сучі діти... Виродки... Де лікар? Треба лікаря комісару!... Що за срані часи! Срані часи! — чулося вже крізь туман.