Непосидючі покійнички

Прищепка на хвості

Від автора:

…так ото ж я й кажу: стоїмо ми з Олексою Сиротою на розі Андріївського узвозу і вулиці Ладо Кецховелі, якраз на самому початку Гончарівки. І спостерігаємо показовий урок єврейської педагогіки, описаний у передмові. Вікно у дореволюційному клопівнику розчинене настіж, тому добре видно, як за столом зібралися всі чотири покоління чималенької родини — від неслухняного Ізі, котрий не миє руки після туалету, і до пронафталіненої прабабусі, котра ні сіло ні впало пригадує, як вона в Одесі бачила живого Мишка Япончика, слухала Шаляпіна і танцювала на першому балу з маркізом де Рибасом.

— Чистісінький тобі Шолом Алейхем, — зітхнув Олекса.

— Не кажи, — підтримав я. — До речі, зверни увагу, євреї, а чай п’ють із російського самовара.

— Ти, шовініст недороблений, — остудив мій патріотизм Олекса. — Самовар, між іншим, не росіяни вигадали, а китайці.

— Зате заварка справжня єврейська. «Пісі сирітки Хасі».

Тим часом сімейство закінчило виховувати несвідомого Ізю і перейшло до популярної теми: їхати чи не їхати?

— Куди ми поїдемо? Там же ці араби, вони стріляють! Треба зачекати, хай усе втихомириться.

— Кому ми там будемо потрібні, як усе втихомириться?

— Давно треба було їхати, — втрутилася прабабуся. — Ще тоді, коли броненосець «Потьомкін» у дев’ятсот п’ятому році стріляв по Одесі.

Ми вже збиралися йти, аж тут з середини кімнати на підвіконня стрибнув величезний розгодований котяра з мордою, ширшою від дупи. Він презирливо зміряв нас з Олексою поглядом, мовляв, а що ці два гої роблять на нашому кутку, а потім демонстративно всівся спиною до нас, звісивши на вулицю розкішного пухнастого хвоста.

Такої зневаги не стерпів би навіть найполум’яніший інтернаціоналіст. Олекса покрутив головою і миттю збагнув, чим саме допомогти героїчному палестинському народу в його боротьбі з міжнародним сіонізмом. За крок від нас на мотузці досихала чиясь білизна. Сирота відчепив найбільшу прищепку і блискавично защемив нею кінчик хвоста єврейському котові.

Навіть якби скотинка тільки заверещала, то й цього було б досить, аби обірвати найзатятішу політичну дискусію. Але ж воно ще й стрибнуло! І то так, що спочатку протаранило старожитню люстру, позбивало з неї залишки скляних висульок, а потім гепнулося в самий центр столу, примудрившись втрапити всіма чотирма лапами в чотири чашки з гарячим чаєм! За мить по столу з диким нявом пронісся маленький тайфун, який змів на підлогу посуд і кондитерські вироби. Останнім — на коліна господарю — гепнувся і перевернувся самовар. Від дикого реву потерпілого пішла луна аж на Трухановому острові.

— Це Маєвські! — осінило когось із сімейства. — Це вони, жидівські морди. Їхня прищепка, дивіться, підписана!

І всі, хто сидів за столом, викотилися слідом за котярою бити пики Маєвським. Де жили Маєвські, ми зрозуміли за хвилину, коли з сусідньої квартири почулися глухі удари, жіночий вереск, соковиті російські та єврейські матюки, а потім на вулицю крізь зачинені вікна почали випадати меблі і самі Маєвські.

Ми відбігли на протилежний бік вулиці, забувши, куди ми спочатку йшли. Такий театр, та ще й на халяву! Проте коли до напівзруйнованого вже будинку почали підкочуватися з усіх боків таксі та приватні машини, з яких вискакувало підкріплення для обох сторін і тут-таки на проїжджій частині сходилося в рукопашному бої, нам стало не до сміху.

— Робимо ноги! — скомандував Олекса. — Бо здається, в цьому хамішуцері тільки ми з тобою православні. Тікаймо, бо зараз із нас національну меншину зроблять!

На підтвердження цієї слушної думки над нашою головою розчинилося вікно і чийсь сонний голос із характерними інтонаціями поцікавився:

— Ш-шо таке — погром?

Хтось невидимий із темного підворіття відгукнувся:

— Гірше! Громадянська війна! Ціперовичі Маєвських б’ють.

— Е зухен вей! — вжахнувся той, що над нами. А Олекса гукнув:

— Чого рота роззявив? Бігом звідси!

На Андріївському узвозі вже чулося бухання чобіт і міліцейські свистки. А десь від Нижнього валу пробувала голос сирена ментівського «газика». Тому ми помчали дворами до дерев’яних сходів, котрі останні тисячу років з’єднували Гончарівку з Княжою горою, і швиденько збігли ними до історичного музею. Судячи з какофонії, що долинала знизу, побоїще набирало масштабності. Кілька разів глухо бахнула мисливська рушниця.

— Шістнадцятий калібр, — професійно відзначив Олекса. — Будемо сподіватися, що це попереджувальні вгору.

Через кілька днів ми — виключно з цікавості — зазирнули на поле бою. Замість клопівника стирчали самі руїни. Сусіднім будинкам теж перепало, щоправда, не так масштабно — жодного цілого скла.

— Ну, тепер у Ціперовичів не залишилося жодного сумніву — їхати чи не їхати, — підвів рису Олекса.

— З Ціперовичами все зрозуміло. А от навіщо ти кота мучив — скажи, будь ласка?

— Грішний, каюсь. Ти знаєш, свого часу отак уся наша Управа ганяла, мов той нещасний кіт — з прищемленим хвостом і диким нявом. І що характерно — ті, хто нам цю прищепку вчепив, розчинилися в мороці невідомості, як ми з тобою того вечора.

— Або ти, Олексо, негайно розповідаєш мені, як це було, або я напишу анонімку Маєвським.

— Шантажист! Ну, слухай…

Олекса Сирота:

Весна того року була дуже тепла, проте ми ходили мокрі зовсім з іншої причини. От уяви собі: кінець квітня, природа буяє, солов’ї голос пробують, граки вже на яйцях сидять. На Хрещатику військовий оркестр, вирячивши очі, дме в свої труби і гатить в барабани, аж асфальт тріскається. Репетиція військового параду! Природно, що на тротуарах натовпи цікавих, бо де ж іще нормальна людина може все це живцем побачити? На сам парад дідька лисого без перепустки потрапиш, а хто її простому киянину дасть?

Метрів за чотириста на тихій безлюдній вуличці допрацьовує останні хвилини робочого дня ощадкаса. Народу ані під вікнами, ані надворі не видно, всі на Хрещатику. Аж тут заходять двоє, у вилинялих брезентових штормівках, беретиках, зі спортивними сумками через плече, а головне — при бородах. Одне слово — суцільна Олександра Пахмутова, слова Гребенникова і Добронравова, «Тримайсь, геолог, кріпись, геолог…» Посмішка «смерть дівкам», а в голосі — сама ввічливість:

— Дорогенькі і кохані, ми щойно з експедиції, а тут сюрприз — телефон відключають, якщо сьогодні не заплатимо. Тож виручайте!

Дівчатка, хоч і кінець зміни, але змилостивилися:

— Ну, якщо з експедиції, то зробимо виняток. Ви тільки двері за собою зачиніть, аби якийсь ветеран не приповз права качати.

А комсомольці-добровольці їм у відповідь:

— Ми вже й так зачинили.

— От і добре. Діставайте квитанції, хлопчики.

Хлопчики і дістали. Аж дві. Одна калібру дев’ять міліметрів, системи «парабелум», а друга — шістнадцятий калібр, обріз мисливської рушниці. Страшна штука, впритул бегемота розносить.

— Вигрібайте, дівчатка, здачу ось у ці сумочки. І щоб до копієчки.

Старша касирка першою оговталася. Доки, не поспішаючи, сумку пачками асигнацій завантажувала, непомітно сигнал тривоги натисла. Потім одну пачку, наче ненароком, на підлогу впустила і доки піднімала, ще раз просигналила. Бородані спокійненько чекають, тільки на двері раз-по-раз озираються.

Наш «газик» підлетів не скажу, щоб вчасно, але й не запізно. Грабіжники саме сумки через плече перекинули, касиркам подякували і попрямували до дверей. Аж тут сирена! І гальма заверещали… Зараз! Розігналися! Наші ще не встигли з машини випасти, як по них з темного підворіття дуплетом з обрізу вовчою картеччю вліпили — аж капот задерся. Ті двоє, бородаті, назовні вискочили і свою баночку на дьоготь додали — точнісінько в бензобак. А далі — вже не за правилами — замість давати драла, пішки чи машиною, нападники до палаючого «газика» підскочили, очманілих міліціонерів висмикнули і відтягли якомога далі. Щоправда, в розплату за такий лицарський вчинок конфіскували у наших придурків пістолети. Ті, в свою чергу, були настільки вражені цією гуманністю, що навіть не зафіксували ані зовнішності нападників, ані в який спосіб вони зникли. Природно, разом з грішми. Добре ще, хоч старша касирка виявилася не в тім’я битою — накидала повні сумки, але дрібних купюр, переважно троячок і п’ятірок. Однак, і цього вистачило для дуже великого скандалу.

Спочатку влиндили нашому керівництву, а потім воно відігралося на нас. Старий після розбору польотів тільки покрутив головою і сказав у курилці:

— Щось я нічого подібного не пам’ятаю з тих часів, як ми разом з армією «Чорну кішку» Києвом ганяли. Але коли це було! Ще до війни в Кореї.

— Суцільне тобі Чикаго! — підтакнув хтось із молодих. А я не втримався від уточнення:

— Не Чикаго, а Сицилія, салага! Книжки читати треба.

— А до чого тут книжки?

— Бо в Чикаго стріляють з автоматів. Кіно «В джазі тільки дівчата» дивився? А щоб з обрізу картеччю — то це почерк сіцилійської мафії.

Тут уже наш Старий не витримав:

— Ти ще, Сирота, скажи, що сіцілійська мафія до нас на гастролі приїхала. В порядку культурного обміну. От замполіт зрадіє!

На щастя, замполіту було не до мене. Він теж заробив на горіхи по своїй, партійній лінії. За недопрацювання. Звичайно, не з бандитами, а з особовим складом. Мовляв, як це він допустив, щоб такий серйозний злочин відбувся саме напередодні важливого державного свята. Можна подумати, що бандити колись узгоджували графік своєї роботи з міліцією.

Від автора:

Військовий парад, під час репетиції якого трапилася ота халепа, був чи не останнім Першотравневим військовим парадом. Невдовзі демонстрацію сили і могутності Радянської Армії залишили тільки на сьоме листопада. Звичайно, бравурний збройний наліт на ощадкасу жодної ролі в цій заміні не відіграв, спрацювали інші чинники. І не в Києві, а в Москві.

Олекса Сирота:

Після цієї короткої термінологічної дискусії Старий покликав мене до свого кабінету і вимовив традиційне:

— Що думаєш?

— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…

— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.

— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.

— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.

— Дрібничка є одна, нехарактерна. Старі бандити ментів жаліли?

— Зараз! Любили! Як вовк кобилу… Особливо, коли після війни розстріл відмінили. Підстрелювали нашого брата, мов тих зайців.

— Ну, а ці бородатенькі міліцейську групу, вважайте, від смерті врятували. З полум’я витягли, та ще й повкладали зручніше. Чого це раптом?

— Ще не знаю, Олексо. Але що з цього випливає? Не з того, що я не знаю, а з цієї, як ти кажеш, нехарактерності.

— А те, товаришу підполковник, що нинішні нальотчики на дно не заляжуть. Доки двадцять два начальники ганятимуть міліцію за принципом «біжи сюди, стій там», вони нам ще один бенефіс влаштують. З феєрверком.

— Коли?

— А хоч би й завтра. Мама казала, що цього року пенсію вирішили перед Першим травня дати, аби старе покоління раділо. Ну, а те, що знає моя мама, вважайте, знає весь Київ. Включно з нальотчиками.

— Як ти собі це уявляєш? Що, я зараз піду до Генерала, доповім твоє припущення і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?

— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…

Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:

— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?

На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:

— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!

Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.

По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.

За загальним вереском: «Вас тут не стояло, куди преш, козел?» бороданів спочатку навіть не почули. І тільки після залпу вовчої картечі в стелю настала тиша. От тоді пропозиція нападників усім лягти і не рипатися була не тільки почута, а й дістала загальне схвалення. Всі лягли і затихли. За винятком одного-єдиного ветерана, котрого зачепило рикошетом у дупу. Цей лежав і стогнав.

Касири, що характерно, про вранішню інструкцію стосовно того, де їм тримати руки, забули ще тоді, коли орда пенсіонерів пішла на штурм віконечка. Тому нападникам довелося взяти все на себе. Вони не тільки особисто вигребли всю готівку у велику брудну сумку з-під інструментів, а й подали сигнал тривоги. Та ще й зачекали біля входу, доки мобільна міліцейська група з’явиться на захист соціалістичної законності. Група з’явилася — не забарилася. І одержала гостинну зустріч. Щоправда, не картеч у радіатор, а димову шашку в «газик», як тільки двері відчинилися. Хто кидав, звичайно, не помітили. Викотилися на асфальт, кашляючи, чхаючи і озираючись, зайняли кругову оборону і почали стріляти навмання. Бандити відкрили вогонь у відповідь: дуплет по радіатору, дуплет по шибам і пару прицільних з пістолету в бензобак. Потому зникли. А міліція почала, як у Михайла Юрійовича Лєрмонтова, рахувати рани і товаришів. Плюс фінансові збитки. Оскільки до викраденої пенсії довелося додати ще й розбиту вітрину в гастрономі навпроти. На превелике щастя для нашої Управи, в цьому закладі торгівлі для нормального святкування дня народження директора оголосили позачерговий санітарний день. Тому крім подряпаного пенсіонера і очманілих ментів, інших людських жертв не виявилося.

Кому весілля, а курці смерть, як любила говорити моя покійна бабуся Наталя Артемівна. Нашому начальству навіть не дали виїхати на місце пригоди — потягли спочатку на Богомольця, а потім на Орджонікідзе, у відділ адмінорганів ЦК. Що там було — можна собі уявити з такої подробиці: у нашого Генерала не дрижать руки навіть після літри випитого, а тут він по поверненню з Великої хати довго не міг втрапити ключем у замок свого кабінету.

Управа завмерла в очікуванні навіть не розносу і не роздовбону, а повного погрому з наступним «викинштейном» без вихідної допомоги. Проте, на наше здивування, Генерал розпочав оперативну нараду зі звернення, запозиченого у товариша Сталіна (сорок перший рік):

— Друзі мої!

Тут уже наш Старий не витримав, що з ним буває в надзвичайно виняткових ситуаціях, і наважився перебити старшого за посадою та званням:

— Товаришу генерал, вибачайте, але я розумію, що наші справи кепські, тому можете звертатися до нас не так офіційно. Наприклад: товариші офіцери.

Цей невибагливий жарт допоміг Генералові взяти себе в руки.

— Дякую, товаришу підполковник. Так от, ситуація, товариші офіцери, така, як у Криму: коли все в диму і ні чорта не видно. Словесні портрети бандитів лайна вартують, бо наступного разу вони свої бороди поголять… Хто сказав: відклеять? Сирота, ви? Дякую за підказку, але надалі перебивати мене не раджу. Зрештою, речових доказів у нас — як кіт наплакав. Є гільзи від колишніх службових пістолетів і саморобна картеч. От і все. Питання є?

— А рушниця, з якої зробили обріз? — це замполіт продемонстрував імітацію кипучої діяльності.

— Ви собі, товаришу полковник, хоч уявляєте, скільки у нас в одному тільки Києві зареєстрованої мисливської зброї? Нам треба робити щось одне: або ловити бандитів, або шукати обріз. Це за умови, що вищезгадану двостволку не купили або не вкрали десь в Улан-уде чи Петропавловську-Камчатському. Прошу реальні пропозиції. Сирота, чого ви на мене дивитеся, як сирітка на батюшку? Кажіть, не соромтеся. Виганяти всіх разом будуть. Незважаючи на звання і вислугу.

— Я так думаю, товаришу генерал, що охорону на ощадкаси можна і не ставити. Ця публіка туди більше не встромиться. Вони перечекають свята і придумають щось інше.

— Коли придумають, Сирота, не уточните?

— Гадаю, невдовзі. Але придумають.

Начальство замислилося над проблемою: послати мене культурно чи фольклорно. І тут встав Старий, мов той Олександр Матросов.

— А Сирота має рацію, товариші. Жадібність губить фраєрів. А ця публіка — люди серйозні. Знають, чим ризикують, і все прораховують. В ощадкасу вони точно більше не рипнуться. У мене взагалі таке враження, що у цих бандитів, як і у нас, все ще попереду.

Генерал аж застогнав. І скривився:

— Спасибі. Втішили, товаришу підполковник. То що тепер накажете робити? Роздати всьому керівному складу пістолети з одним патроном? А решті співробітників намилені мотузки? Ви знаєте, що нашого міністра відвезли до Феофанії?

— Не знав, товаришу генерал, але тепер у курсі. Бо я особисто до нашої міліцейської поліклініки прикріплений, що на Артема.

— Домовилися! Товариші офіцери, колгоспу більше не буде. До мене в кабінет зайдете ви, товаришу полковник, ви, товаришу підполковник… ну, і капітан Сирота.

На «нараді в верхах» Генерал остаточно прийшов до тями і повністю відновив бойову форму:

— Охорону в ощадкасах ми, звичайно, поставимо. За стандартною схемою: один у формі ховається в підсобці, другий в цивільному сидить в кутку залу і робить вигляд, що перевіряє лотерейні квитки. Все нормально і ніякої паніки. Стосовно рушниць, то потрібних нам ми, звичайно, не знайдемо. Але перевірку мисливської зброї влаштувати не завадить. Бо у райвідділах у деяких начальників уже павутина на вухах від нічогонеробства. Нехай попобігають. Їм корисно і нам спокійніше. Мовляв, ніхто не сидить склавши руки. Але то таке. Серйозні пропозиції будуть? Почнемо з молодшого за званням.

Оскільки молодшим був я, а коло співрозмовників — обмеженим, то відсидітися в кутку не вдалося.

— Пропозиція одна: перебуваючи у стані постійної бойової готовності, дочекатися третього епізоду. А тоді вже діяти. Бо зараз, товаришу генерал, як ви самі сказали, інформації кіт наплакав. Не знаємо навіть, який у них колір волосся. І скільки їх насправді було. Два нальотчики, третій, котрий назовні, і четвертий — водій? А може, п’ять.

— Раніше ощадкаси як грабували? — підключився Полкан. — Одержували наводку, коли туди велику суму привезуть, перед самою перервою на обід заскакували з криком і матом, але, зверніть увагу, без стрілянини. Один блокував двері, двоє кидалися за перегородку, аби касирки не подали сигналу. Хапали, що ближче лежить, — і ходу! Максимум, що ми знаходили, так це перуки і темні окуляри у найближчій урні. А тут якийсь парад влаштовують. Так, наче це не бандитський наліт, а кінозйомка.

— Посиділи, поговорили, розійшлися! — підвів рису Генерал. — Поки що не ми володіємо ситуацією, а навпаки. І це сумно. Бо є дві речі, які я особисто найменше люблю: доганяти і чекати.

Чекати довелося недовго. Ледь відшуміли свята і надійшла пора одержувати зарплату, як наші романтики з великої дороги знову нагадали про себе. Навідалися, звичайно ж, не в ощадкасу, а в районне відділення Держбанку. Якраз четвертого числа, коли під філією стояла черга машин з установ та підприємств.

Сценарій — веселіший за попередні. Жінка-касир якогось там заводу виходить з дверей і йде до «рафіка». В руках у неї величезна господарська торба з грішми, а за нею чимчикує літній охоронець, озброєний револьвером системи «наган» випуску одна тисяча дев’ятсот тринадцятого року. Зброя, природно, в кобурі, кобура, згідно з інструкцією, застібнута на ґудзик. Саме на ґудзик, бо кнопки винайшли набагато пізніше, аніж пошили оту кобуру.

Охоронець пропускає жінку вперед, вона сідає, прилаштовує сумку на підлозі між ногами, а водій заводить двигун. Охоронець, не озираючись (ідіот!!!), ставить ногу на приступку і нагинається, аби залізти в салон. І в цей час невідомо звідки в машину, під ноги касирці, падає невеличкий предмет. Що саме — роздивитися не встигли. Бо лунає оглушливий вибух, жінка летить в куток салону, охоронець випадає на вулицю, накрившись ногами, переляканий водій ховається під кермо. Кінець першої серії.

Серія друга: дим розвіюється, відлуння вибуху стихає і з’ясовується, що всі цілі, тільки у вухах дзвенить і на потилиці в охоронця величезна гуля — від зіткнення з асфальтом. Зате немає сумки з грішми. Свідки, щоправда, запам’ятали таксі салатового кольору, що стояло перед «рафіком», а одразу після вибуху рвонуло з місця і зникло за рогом. Там його і знайшли — за рогом. І водія — у багажнику. Живого, але міцно спеленутого. Експерти потім встановили, що вузли на мотузці специфічні — альпіністські. Але цієї публіки в Києві ще більше, ніж мисливців. Куди поїхали далі дотепні нападники і на якому транспорті — ніхто не помітив. Крім того, з’ясувалося, що вибуховий пристрій не саморобний, а фабричний. Армійський. Як і та димова шашка, котрою зустріли мобільну групу біля ощадкаси в Дарниці.

Цього разу Генерал навіть не став скликати оперативку і виголошувати довгі промови з цитатами з вождів. Він зібрав нормальну нараду в кабінеті начальника розшуку. І без передмов запитав:

— Так що ми маємо, крім світлої перспективи?

— Дещо є, — втішив його Полковник. — Думаю, що пограбування ощадкас і наліт на касира — справа рук однієї і тієї ж злочинної групи.

— Вже легше, — зрадів Генерал. — Одна банда — не дві. Не знаю, як нам, а статистиці зручніше. І звідки вони взялися на нашу голову? Свої чи гастролери?

— Думаю, що свої, товаришу Генерал, — відгукнувся Старий. — Іногородні відпадають, бо за останні роки по всьому союзу не зафіксовано жодного аналогічного епізоду. І це плюс. А мінус — це те, що вони невідомо звідки взялися. Почерк у них, звичайно, є. Але не злодійський, не блатний.

— Поясніть.

— Я не пам’ятаю за свої тридцять років служби, аби бандити самі викликали міліцію тільки для того, щоб постріляти по машині. Щось тут купи не тримається. Друге: нахабство. Всі, хто міг би робити саме ось так, або сидять, або давно вже на цвинтарі. На тому, де замість хрестів кілочки з номерами судових справ… новачки, одне слово.

— Надивилися імпортних фільмів, — відгукнувся замполіт, якому цього разу вдалося просочитися на нараду.

Тут уже я не витримав. І нагадав нахабі, що імпортні фільми відповідної тематики можна подивитися виключно на закритих переглядах: або в Будинку кіно, або в Клубі ЦК. Тут уже у замполіта руки затрусилися і він заткнувся до кінця наради. Генерал мене перебивати не став, тільки зиркнув вдячним поглядом. А потім запитав усе ж таки:

— У молодшого покоління є що-небудь, окрім підколок?

— Тільки те, товаришу генерал, що я вже казав. Таких злочинців можна лише вирахувати.

— А за якою формулою, дозвольте поцікавитися?

— В тому то й справа, що вони діють не за звичними схемами. Подивіться: таке враження, що їм байдуже, скільки грошей узяти, аби галасу було більше. У тій, першій, ощадкасі коту повернутися ніде. І грошей відповідно — на дві з половиною операції за день. Та ще й під самим носом у міліції і держбезпеки. Друга ощадкаса — теж не Ельдорадо. Ну, взяли пенсію, але загальна сума яка? Не варто було і димові шашки витрачати. Нарешті — зарплата, яку вони вихопили з-під самого носа у охорони. Там-таки поряд із тим «рафіком» стояли машини таких підприємств, що однією господарською сумкою зарплату не винесеш. Тисячі робітників, сотні тисяч карбованців! Бери — на вибір. А вони хапають… Ну, не артіль інвалідів, звичайно, але й не завод «Більшовик».

— І що з цього випливає, Сирота?

— Те, що це лише тренування. Як кажуть в армії, учбові навчання, в обстановці, максимально наближеній до бойової. Справжніх грошей вони ще не брали. Зате деяких правоохоронців, вибачайте за грубощі, взяли на понт. Пригадайте епізод у Дарниці. Що мобільна група робила? Заховалася під машину і давай стріляти на всі боки, як пацани з пукавок. То ще диво, що нікого зі сторонніх не зачепило.

— Хотів би вам заперечити, Сирота, — зітхнув Генерал, — але нічим.

— Спасибі на доброму слові, товаришу генерал.

— Нема за що. Коли надумаєте, де нам цих ганцихристів наступного разу чекати, знайдіть мене в будь-який час дня чи ночі.

Дивна річ — хоча всі наради у кабінетах начальників відбуваються у вузькому колі і зміст їх розголошенню не підлягає, однак чомусь все, про що там йшлося, негайно стає відомим всім у нашій Управі, включно з затриманими в капезе. Вже наступного дня я помітив, що колеги у коридорах та буфеті якось дивно позирають на мене. Така, бач, суміш цікавості і співчуття.

Романтично налаштовані бандити таки десь зачаїлися. Але Генерал мав рацію в головному — чекання рідко надає хорошого настрою. За якийсь час загалом привітне київське небо стало видаватися мені кепсько випраною ганчіркою, сигаретний дим тхнув прілим сіном, кава мала виразний присмак цвілі, а всі дівчата та молоді жінки, які траплялися мені на вулицях, були чомусь кривоногими і з сідницями до колін. От тоді нелюдським вольовим зусиллям я дійшов правильного висновку: допрацювався! І одразу стало легше. Все набуло реальних кольорів і обрисів — від неба до дівочих фігур.

Щось таке, або приблизно таке, переживали, напевне, всі київські сищики — від Полкана зі Старим до зеленого практиканта з вищої школи міліції. В ощадкасах і надалі слухняно парилася охорона в цивільному та формі, касири підприємств та організацій під’їжджали по зарплату під таким озброєним прикриттям, що вистачило б не на один острів Даманський, але наші гади-бандити таки й справді зачаїлися.

Першим не витримав Генерал. Воно й зрозуміло: саме його найбільше діставали ті, на Печерських пагорбах. Він викликав мене разом зі Старим і рубонув:

— Кажіть, що на черзі? Може, Держбанк на Жовтневій? Бо від цих інтелігентів усього можна чекати.

Прошу занести до протоколів та мемуарів — першим вжив термін «інтелігенти» не я, не Старий і навіть не Полкан, а сам начальник Управи. Важко сказати, що це було — озаріння, котре іноді навідує навіть найзабацаніших, чи специфічна лайка, але наш Шеф саме так і сказав.

— Ні, товаришу генерал, Держбанк вони брати не будуть. Хоча, напевне б, і змогли, якби не одна характерна особливість цієї установи.

— Що, надійна охорона?

— Та де вона там надійна! Нормальна колгоспна комора охороняється краще. Просто в банку фіксують номери переважної більшість грошей. Куди з ними подінешся? Ти ще по півлітру не встигнеш зганяти, як у касира гастроному будуть списки всіх вкрадених купюр. Тож грабувати банк — це все одно, що котів стригти. Шерсті мало, зате гвалту!

Генерал погодився і навіть посміявся, уявивши собі процес стрижки. А потім споважнів і скомандував:

— Відставити жарти, ближче до справи. Якщо не банк, то що?

— Розповідала бабуся, що за старих часів злодії любили карнавку з пожертвами з церкви красти.

— Сирота, якщо ти зараз не стулиш писок, то завтра сам будеш з карнавкою на паперті стоять. І жебрати. І не в порядку оперативного прикриття, а на прожиття.

— Вибачайте, товаришу генерал, але найближче до життя виявився наш замполіт. Пам’ятаєте, він про кіно триндів, іноземне, як про джерело натхнення для наших грабіжників?

— Ну то й що? Хрущов теж триндів про комунізм, який настане на початку восьмидесятих. І де той Хрущов? І де той комунізм? Так, останню фразу я не казав, а ти не чув. Ти щось там про кіно…

— Саме так. Був такий фільм — гангстери і філантропи. Років… зараз скажу… ну, з десять, як мінімум, тому. Ще при Микиті Сергійовичу.

— Сирота, ти геній.

— Компліментів не треба, краще грішми.

— В порядку атестації. Точно, я ж цей фільм добре пам’ятаю. Там грабували касу універмагу. Центрального. Причому, по дорозі до банку.

— Ідеальний варіант, товаришу генерал. По-перше, велика сума. Особливо, наприкінці місяця, а ще краще — кварталу. А найкраще, коли дефіцит викинуть у масовій кількості для перевиконання плану під перехідний червоний прапор міністерства і профспілок. Тут вам не пенсія і не зарплата. Тут парою спортивних сумок не обійдешся. Там мішки з грішми.

— Господи, Олексо, але ж наш універмаг під самим носом у банку. П’ять хвилин рачки. Два кроки від ЦК. Через стінку — Рада Міністрів. Через город навприсядки Верховна Рада. Це ж не Варшава, як у тому кіно, а Київ. Вийди на Хрещатик, плюнь — в приятеля влучиш.

— Правда ваша, товаришу генерал. Але, між іншим, ту першу ощадкасу, котру вони бомбонули, з вікон ЦК теж видно.

— Будемо вважати, що так, — погодився Генерал і тут-таки зіграв усім оперативникам «готовність номер один».

Від автора:

Не пам’ятаю, чи згадував я раніше про «Гангстерів і філантропів». Цю надзвичайно дотепну кінокомедію відзняли на початку шестидесятих років минулого століття два випускники Всесоюзного інституту кінематографи поляки Гофман і Скужевський.

Фільм мав шалений успіх і на батьківщині авторів, і в Радянському Союзі. Не дивно, адже головна думка картини — організована злочинність за соціалізму неможлива, бо найгеніальніший гангстер не в змозі передбачити всі вибрики великого соціалістичного бардака — була зрозуміла і доступна мільйонам розконвойованих зеків у соціалістичному таборі.

Скужевський невдовзі після блискучого дебюту емігрував до Америки і десь там зник. А Єжи Гофман, тихий польський єврей з генетично сумним поглядом, своїм життям підтвердив приказку: де родився, там і згодився. Та ще й як згодився! Він екранізував славетну трилогію Г. Сенкевича «Потоп», «Пан Володиєвський» та «Огнем і мечем», котра для кожного поляка те ж саме, що для українця «Кобзар». Але жодної комедії Гофман більше не знімав.

Олекса Сирота:

Розпорядження Генерала, виголошене перед нами, відзначалося лаконізмом і конкретикою:

— Бігом додому! Взяти розкладушки, запасну білизну, щітку-пасту-бритву. І щоб через три години всі були в Управі. Про нормальний сон, відпочинок, вихідні, відпустки, родинний затишок та інтим забути, доки я не побачу оцих бородатеньких на нарах у нашому капезе. Всі вільні. А Сирота залишиться.

Коли, народ розбігся, Шеф пригостив мене сигаретою і продовжив перервану розмову:

— Кажеш, універмаг?

— Є такий варіант. А що? Злочинці, як самі бачите, народ молодий, тренований, холоднокровний. Не здивуюсь, якщо виявиться, що вони план своїх операцій проганяють через електронно-обчислювальну машину.

— Все може бути, Сирота. Ця публіка пожежним ломом сейфи в колгоспній кооперації розколупувати не буде. Вони нас, ментів, за дурнів не тримають. Навпаки, виходять з того, що народ в Управі не в тім’я битий, а тому його треба переграти. Це як у нинішньому футболі. Не здивуюсь, якщо у їхнього ватажка виявиться вища освіта, і то не інститут культури, а щось набагато серйозніше.

— Поки що ця злодійська команда, товаришу генерал, переграє нас з рахунком «три-нуль».

— Не нагадуй! Нашому міністру вже генерал Федорчук дзвонив. Лагідний, як рідна мама. Пропонував допомогу Контори.

— То вони не нас люблять, то їх оті пістолети з обрізом вусмерть перелякали. А раптом замість міліцейського «газика» наступного разу та по лобовому склу «Чайки» пальнуть!

Побоювання генерала Федорчука, звичайно, не виправдалися. Бо що-що, а короткий курс історії ВКП(б) наші нальотчики, вочевидь, вчили, а відтак затямили на все життя мудру думку вождя, що терор — то не той шлях, яким треба йти, а от експропріація експропріаторів, це, батечку, знаєте, набагато цікавіше…

В тривожному очікуванні минув травень. Ми днювали і ночували на службі, але зухвалі грабіжники не подавали про себе знати. Начальство вже готувалося зіграти відбій, коли надійшла інформація від оперативників, що якісь цивільні почали цікавитися маршрутом інкасаторської машини, котра щодня возить виручку Центрального універмагу з Хрещатика на Жовтневу до Центрального банку. Спостереження велося професійно, але його врешті-решт засікли.

Потім інкасатори, котрі охороняли дорогоцінний вантаж, помітили, як щоразу до їхнього «рафіка» чіпляється таксі і супроводжує його аж до самих банківських воріт. Тут воно пригальмовує, а потім рушає далі. Після того, як пильні інкасатори зафіксували, про всяк випадок, номер таксі, наші підозри перетворилися на впевненість. Водій на допиті показав, що якихось двоє молодиків узяли машину на площі Калініна до старої Дарниці, але через Центральний універмаг, де, начебто, мали забрати колегу. На розі Леніна і Хрещатику таксі зупинилося, один з молодиків вийшов і прибіг через кілька хвилин зі словами: «Відкрутитися не вдалося, його послали у банк гроші здавати. Поїхали за ним, заберемо коло банку. Шеф, не загуби отой „рафік“, він там». Звичайно, з банку ніякий колега не вийшов, пасажири трохи побідкалися, мовляв, така компанія розпалася — і поїхали далі самі. Біля станції метро «Дарниця» розплатилися і змішалися з натовпом.

Полковник радісно потер руки і не без єхидства підколов Старого:

— Це ви казали, що жадібність губить фраєрів? От і маєте: ваші, начебто, розумні грабіжники самі голови у зашморг встромляють. Не вистачає тільки заявки від них на ім’я начальника Управи — на пограбування інкасаторської машини о такий-то порі і в такому-то місці.

І тут я прийшов на виручку Старому:

— А хто вам сказав, товаришу полковник, що ці хлопчики збираються пограбувати саме Центральний універмаг?

Полкана аж заціпило від такого нахабства, а потім він вибухнув:

— А хто це нам перший про універмаг ляпнув? І хто нам тут про кіно розповідав — я, чи що?

— Ну, я.

— То може ви, Сирота, ще скажете, що ніхто за інкасаторською машиною спостереження не веде?

— Чому ж не ведуть? Ведуть.

— Ну, слава Богу! Бо я вже думав — ви будете нас переконувати, що наші злочинці насправді — така собі добровільна народна охорона інкасаторських «рафіків» у вільний від роботи час.

— Не буду переконувати. Бо все значно простіше. Вони не слідкують за цією машиною. Вони насправді нам, лягавим, зону видимої бандитської тиші влаштовують.

Не знаю, як щодо видимої бандитської, але тиша в кабінеті у Генерала запанувала всерйоз і надовго. Першим її порушив, як годиться, Шеф:

— І що ж вони будуть брати, товаришу капітан? Меблеві склади чекістського розподільника? Туди якраз, за чутками, фінські стінки завезли.

— Навіщо їм стінки? У нас що, у Києві один тільки Центральний універмаг? А «Україна»? Там же виручка як мінімум удвічі більша.

— Приїхали, — сказав Генерал. — Треба перекрити всю площу Перемоги оперативним спостереженням.

Полковник цього разу вирішив не бути найдурнішим і наважився на порушення службової етики:

— Пізно, товаришу генерал, пить боржомі. Якщо Сирота правий, то ці розумники вже давно своє оперативне спостереження встановили, провели, зняли, а тепер чекають, коли в «Україні» найбільший виторг буде.

Генерал вирішив не вступати в дискусію з підлеглими:

— Ну, щодо найбільшого виторгу, то це не секрет. Зараз я уточню у начальника управління торгівлі, коли вони там перевиконання плану влаштовувати збираються.

Перевиконання за традицією було заплановане на останню суботу місяця. І судячи з чуток, що активно поширювалися серед навколоунівермагового люду, йшлося як мінімум про перше місце по Республіці. А може, і по Союзу — недаремно ж в глибинах російського нечорнозем’я казали, що у хохлів у Києві є універмаг, в який можна зайти — і вийти з нього у всьому імпортному. Так це про «Україну».

За пару днів поділилася цінною інформацією Контора. Дві інтуристівські повії, які працювали під прикриттям цієї організації у готелі «Дніпро», повідомили, що за тимчасовою відсутністю імпортних клієнтів дозволили себе зняти двом співвітчизникам. Хлопці виявилися не жлобами, бо і пригостили, як належить, і заплатили наперед. Однак, наприкінці влаштували баришням дотепний жарт: показали їм по пачці сторублівок, потім запхнули їх кожній за резинку трусиків і сказали: якщо дами дістануть гроші зубами, без допомоги рук, то заберуть собі. Трудівниці сексуального фронту згиналися-вигиналися до повного знесилення, проте нічого у них не вийшло. Мужчини нареготалися до сліз, забрали гроші і пояснили:

— Дурненькі ви наші! Ми ж не сказали, що кожна свою пачку мусить витягати. Хіба важко здогадатися? Ви б ще спробували власного ліктя вкусити — той самий результат.

А потім споважніли, вибачились і так, наче між іншим, зауважили:

— Хіба це гроші! Ми за них все літо в експедиції горбатилися, а в якій-небудь забігайлівці така ж сума в касі за годину набігає. А якщо, наприклад, Центральний універмаг потрусити? Ніяких трусиків не вистачить.

Наше начальство зробило із цього епізоду правильні висновки.

— Одне з двох: або вони настільки дурні, що не знають, куди «стукають» усі інтуристівські курви, або вони настільки розумні, що вирішили збити нас з пантелику. Судячи з минулих епізодів, дурними їх не назвеш. Отже — знову влаштовують димову завісу. Ну що ж — будемо брати. Як кажуть — ласкаво просимо.

Пообіцяти легко — зробити важче. Від «України» до центрального банку все ж таки далеченько. Крім того, згідно з інструкцією, інкасаторська машина весь час міняє маршрути: то їде по бульвару Шевченка і через Бесарабку по Круглоуніверситетській, то проскакує через вулицю Чкалова на Леніна, а звідти через Хрещатик до Жовтневої, то обминає цирк і мчить по Воровського повз Сінний базар на Велику Житомирську і вже звідти навпрошки до банку. Складність полягала в тому, що маршрут обирався в останню секунду, перед відправкою машини з універмагу. І порушити це правило банківські відмовилися навідріз.

— Якщо треба, будете перекривати не чотири-п’ять вулиць, а всі, — огризнувся начальник інкасаторської служби. — А звідки ви візьмете для цього людей — то не мій клопіт. Я відповідаю за збереження грошей власною головою, а не дупою, як дехто з тут присутніх.

Довелося, як це було в незабутній операції по вилову малолітніх грабіжників, залучати допоміжні сили в особі райвідділів та автоінспекції. Природно, що і наша головна Управа, за винятком директора буфету і оперативних чергових, обвішалася зброєю і зайняла визначені місця на горищах, по дворах та інших криміногенних територіях. Природно, аби не викликати підозри, всі були у цивільному.

До речі, перед самим початком операції Генерал влаштував у внутрішньому дворі Управи щось на взірець стройового огляду. Обдивившись наше хоробре воїнство, він важко зітхнув і процитував героя старого напівзабутого фільму:

— Хіба це євреї? Чистісінькі тобі махновці.

Генерал і сам рвався до бою і до останньої хвилини наполягав, аби йому дозволили особисто сісти до салону інкасаторської машини, щоб у разі чого дати відсіч знахабнілим бандитам. Однак, міністр не оцінив такої відданості, зауваживши, що кожен начальник повинен знати своє місце. А як щось незрозуміло, то повинен дзвонити вищому керівництву, бо для цього, власне, і існують телефони. Генерал ходив по Управі і повторював, як заклинання:

— Кожний начальник повинен дзвонити… повинен дзвонити… дзвонити… Тьху!

Напередодні великого розпродажу в місті було викрадено одразу кілька легкових автомобілів. Генерал радісно потирав руки:

— Вони теж знають про зміни маршруту! Тому про всяк випадок готові перекрити всі ймовірні траси. Прекрасно! Я б сказав — навіть чудово.

З чийогось недогляду на закриту оперативку знову прошмигнув непоміченим замполіт. І не втримався:

— Товариші, якщо крадені машини будуть задіяні бандитами, то ми можемо переловити їх перед початком операції! Адже ми знаємо не тільки марки, а й номери.

Наш головний автоінспектор ледве стримався від інфернальної лексики, пояснюючи, що на краденому транспорті номери вже давно поміняли. Проте, наше ляпало не вгавало:

— Як то — поміняли? Вони їх що — штампують, оті номери? Це ж не так просто.

Тут уже Генерал мусив пояснювати, що на крадені машини, як правило, чіпляють крадені ж з інших машин номери. Наприклад, знімають їх потай на платних автостоянках. Замполіт вжахнувся:

— Так це ж і з моєї «Волги» можуть відкрутити!

Генерал не втримався:

— А це вже як двічі по два, товаришу полковник. І вам доведеться переконувати слідство, що ці номери у вас справді вкрали, а не позичили з вашої згоди. Тож цілком можете піти, як співучасник.

Насолодившись переляком замполіта, Шеф подобрішав і пообіцяв:

— Та ви не проймайтеся! В разі чого колектив візьме вас на поруки.

Тим часом радянська торгівля жила своїм життям, а радянська міліція своїм. І наші орбіти перетиналися виключно на ґрунті криміналу. Коли він був, продавці та їхні начальники ставали шовкові і ладні були бігти поперед паровоза. Зате коли існували лише припущення та підозри, нехай навіть обґрунтовані, бісові крамарі зображали з себе незайманих черниць із глухого монастиря. І робили вигляд, що не розуміють навіть елементарних речей.

— Як то — перенести початок робочого дня на одну годину? — жахався і заламував руки директор універмагу. — Та ви що! У нас і так скорочений день, бо перед вихідним. Ні в якому разі! Нам треба все узгодити і в профспілці, і в міністерстві. Хто нам оплатить недопрацьовану годину?

Ледь-ледь умовили, настрахавши позачерговою ревізією по лінії ОБХСС. Наступний скандал викликало абсолютно безневинне прохання виділити під штаб майбутньої міліцейської акції службові приміщення та лінії зв’язку.

— Про що ви говорите! У нас же завтра дефіцит! Ви це розумієте? Нам не вистачить навіть тої площі, що ми займаємо. Ні, ні і ще раз ні! Нехай ваш міністр виходить на нашого міністра, і то обов’язково через галузевого заступника Голови Ради Міністрів.

Цей раптовий напад посадової лихоманки вдалося приборкати обіцянкою, що наш міністр таки подзвонить тому заступнику голови уряду, який відповідає за торгівлю. Проте виключно для того, щоб поінформувати, як директор універмагу зірвав важливу міліцейську операцію, в результаті якої держава зазнала збитків на суму…

— До речі, товаришу директор, яку суму виторгу ви запланували на завтра? Так от, всі ці гроші, до копійки, ви і ваші придурки-підлеглі будете повертати з власної кишені. Навіть якщо для цього вам доведеться просидіти в таборах не п’ятнадцять років, а всі сто п’ятдесят. І то тільки тому, що пожлобилися позичити міліції пару кабінетів і кілька нещасних телефонів.

Перспектива довічної каторги подіяла. Переляканий начальник виділив нам власні службові апартаменти, включно з залом засідань.

— Єдине, про що я вас дуже прошу, — благав він зі сльозою в голосі, — не ходити надаремне у формі по відділах, аби продавці не психували. У нас, знаєте, колектив переважно жіночий, можуть трапитися випадкові обрахунки клієнтів.

Директора заспокоїли, розтлумачивши, що такого типу операції проводяться виключно у цивільному, з максимальним дотриманням секретності.

Взагалі, розпочати роботу універмагу на годину пізніше нас змусила сувора необхідність. Славетний торгівельний заклад, як відомо, вибудуваний на місці колишнього Євбазу, себто, єврейського базару. А це мало не найнижча у Києві (стосовно рівня моря) точка, не рахуючи Подолу. Тому наші слабенькі службові рації з цієї ями просто не дотягали до Управи. А прокладання додаткових телефонних ліній вимагало певного часу.

Природно, що напад на інкасаторську машину мав би відбутися вже надвечір, коли вся виручка перерахована, запакована і здана під розписку і охорону працівникам банку. Проте наших людей на бойові позиції було вирішено виводити не в останню хвилину, а мало не на світанку. Існувала недобра підозра, що спостережливі бандити можуть помітити підозрілу метушню і зайвих людей. Тому вчинили за принципом: краще «пере-», ніж «недо-».

Нарешті все було готове до зустрічі незваних гостей. На столі перед Генералом вишикувалася ціла батарея прямих телефонів з усіма потрібними, а також непотрібними службами. Коли ми рано-вранці займали заздалегідь визначені позиції в самому універмазі і навколо нього, то одразу побачили, що нас випередили. Ні, не грабіжники, а прості радянські спекулянти, котрим ліку нема. Щонайменше кількасот характерних осіб чатували під входами ще з ночі. Річ у тім, що задля вищезгаданого перевиконання плану дирекція випросила у міністерства не просто дефіцит, а супердефіцит — килими! Якщо враховувати, що до того цей товар розподілявся виключно через установи і організації з розрахунку «один килим на тисячу працюючих», то можна собі уявити, який ажіотаж знявся ще задовго до дня «ікс». Першим подзвонив до штабу начальник автоінспекції:

— За станом на восьму нуль-нуль жодної з украдених напередодні машин ще не виявлено.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Генерал. — Це означає, що злочинці виведуть їх зі схованок безпосередньо перед початком акції. Звичайно ж, зі зміненими номерами. А до речі, щодо номерів. Ви вже перевірили платні автостоянки?

— Завершуємо. Але тут така ситуація…

— Кажіть, не мніться. Ви ж не сватаєтесь, а доповідаєте.

— На даний момент виявлено стільки вкрадених номерів, що вистачить для автомобільного батальйону за штатним розкладом воєнного часу.

— Про це поговоримо завтра. А зараз працюйте згідно з планом перехоплення.

Ледь владнали цю проблему, об’явився начальник охорони універмагу.

— Товаришу генерал, доки те та се, можна на годинку пару наших міліціонерів узяти?

— Та хоч усіх беріть, все одно вони нам до вечора не потрібні.

— Спасибі велике. Бо тут прийшов товариш із відділу килимів, начальство здогадалося чеки на дефіцит заздалегідь у дворі виписувати. А то потім ці цигани з молдаванами нам тут смертовбивство влаштують. І ще, чого доброго, вітрини повиносять. А так ми поставимо наших хлопців, аби ніхто не пхався поза чергою…

— Чоловіче добрий! — не витримав Генерал. — Можеш сам там ставати чи лягати, тільки не мороч нам голову зі своїми проблемами. Знайшов — де й знайшов — коли. У тебе пару мільйонів можуть з-під носа вкрасти, а ти тут із своїми килимками. От уже точно хтось сказав: застав дурня Богу молитися, так він усім лоби порозбиває.

Начальник охорони натяк зрозумів, бо зник тої ж миті і пару годин нас не тривожив. Ми, в свою чергу, влаштувалися, якомога зручніше і приготувалися до довгого чекання. Рівно о десятій від торгівельних залів почулися дикі звуки, так наче зграя вовків переслідує чималий табун коней, на додачу в умовах гірської місцевості. Насправді ж це радянський народ, задерши штани, мчав до прилавків з омріяним дефіцитом. Полковник глянув на Генерала:

— Боюсь, що однієї інкасаторської машини на сьогоднішній виторг не вистачить. Доведеться викликати щонайменше дві. У нас прорахований цей варіант?

— Дозволю собі нагадати, товаришу полковник, що у нас прораховані всі варіанти. Навіть якщо ці гади вкрадуть у Жулянах пасажирський літак і сядуть на площі Перемоги.

Від автора:

Пригадується, ми з Олексою весело посміялися тоді, уявивши, як аерофлотівський «кукурузник» підрулює до універмагу, а тролейбуси й легкові сахаються від нього на всі боки. Проте коли наприкінці восьмидесятих німецький шмаркач Матіус Руст посадив свою авієточку на Красній площі в Москві, ця картина чомусь не видалася смішною.

Олекса Сирота:

Не сказав би, що нас так уже сильно відволікали. Особливо зранку. Народ курив, розповідав анекдоти, хтось навіть наважився перекуняти. Я віднайшов директорські запаси розчинної кави і нахабно скористався. Сам напивсь і бажаючих пригостив. Хтось навіть порадив понишпорити в пошуках коньяку, але Генерал одразу обірвав усю цю партизанщину:

— Не лізьте поперед батька в пекло, товариші офіцери, якщо все пройде як слід, директор універмагу ящиком коньяку не обійдеться. Я сам прослідкую, щоб він не жлобився. І щодо випивки, і щодо закусі. Головне для нас — зараз гав не ловити.

Невдовзі після десятої знову приплентався начальник охорони універмагу — сумний-невеселий, мов той конотопський сотник Забрьоха.

— Доки тут дехто готується ловити бандитів, які ще невідомо де і невідомо, чи взагалі… Одне слово — натягли всіх, як дембелі вокзальних курв. А головне, без єдиного пострілу. І що характерно — люди не просто віддали їм гроші, а ще й просили взяти!

— А можна конкретніше?

— Куди вже конкретніше, товаришу генерал. Пам’ятаєте, я пару годин тому запитував стосовно двох міліціонерів, аби навести порядок в черзі за чеками на килими…

— Пам’ятаю. Але до чого тут дембелі з курвами?

— А до того, що я думав — це все наше начальство розпоряджається. А з’ясувалося — аферисти! Дев’яносто дев’ятої проби. Заїхали перед восьмою у двір на мікроавтобусі з бази, котра нас обслуговує. Водій, двоє хлопців у наших халатах і, відповідно, баришня, зодягнена як продавщиця. Винесли стола, стільця, касу, щоправда, не електричну, а ручну. Але на кожному чеку, як годиться, крім суми, вибито «Україна» і «спасибі за покупку». Потім повісили на борту машини два килими, один менший, за сто п’ятдесят, а другий більший — за триста. І почали виписувати чеки та приймати гроші. Мовляв, аби потім не було штовханини у відділі.

— Ну то й що? Нормально придумали. Ти ж сам казав, що оті твої цигани з молдаванами — то дике плем’я, котрому вітрини повибивати — раз плюнути.

— Так у тому то й справа, товаришу генерал, що все це липа. Точніше, не все. Машина наша, каса наша, печатка теж. Плюс чеки. От тільки люди не наші. Півтори години продавали, виходить, самі папірці замість килимів. Грошей, кажуть, накидали цілий ящик з-під телевізора. Потім сказали, що все, кінець фільму, товар закінчився. Завантажили своє хазяйство в «рафік» і здиміли. Публіка о десятій бігом до відділу. А там замість килимів — дуля з маком. Які, питають, чеки? Звідки ви їх узяли? І хто вам сказав, що це наші продавці, коли ми такого ніколи не робимо.

— Тепер зрозуміло, хто тут за дембелів, а хто за курв, — втішився Генерал. — Співчуваю, але нічого зробити не можу. Дзвони в ОБХСС. То по їхній лінії.

— Уже дзвонив. Нікого немає. Жоден телефон не відповідає.

— Подзвони оперативному черговому.

— Дзвонив. Каже, що всі на боротьбі з бандитами. Сидять у засідках до вечора.

— Ну, це оперативне ляпало пролетить у мене сьогодні, як фанера над Парижем, щоб службових таємниць не вибовкував. А ти завтра подзвониш. Поки що свідків перепиши, як нема чого робити.

— Нема кому переписувати.

— Як то — нема? А люди твої де? Я ж сам сказав, що вони мені до вечора не потрібні.

— Так тут така справа, товаришу генерал, що вони директора універмагу рятують.

— Від чого, від інфаркту?

— Від циганів. Ті його спочатку ганяли по всіх поверхах, щоб гроші віддав, а потім він забіг у морозильник і зачинився зсередини. От вони тепер двері ламають, охорона їх намагається відтягти, а директор там замерзає. Може, товаришу генерал, дасте трохи своїх людей. Доки ті ваші бандити ще не приїхали? Бо моїх не вистачає… Уявляєте — скільки ті гади за півтори години порожніх чеків продали?

— Людей не дам. Нехай твій директор трохи померзне. Йому корисно. Щоб не влаштовував цих, як їх?.. ажіотажів.

— Так хіба він їх влаштовує, товаришу генерал. Наче самі не знаєте. Якби у нас людина могла б купити все, що їй треба, саме тоді, коли їй це треба і без усяких там черг та записів, то не сиділи б ви тут у засідці, а я би у себе волосся на дупі не обривав. А так…

Що саме «так» начальник охорони не доказав. Бо на той момент задзвонив прямий від самого міністра. Наш найбільший шеф повідомив, що особисто зустрічатиме інкасаторську машину біля воріт Центрального банку. І ще сказав, що з Москви вже двічі дзвонили. І з ЦК теж цікавилися.

Надвечір, як і прогнозував Полковник, однієї машини не вистачило. Довелося терміново викликати одразу дві бригади інкасаторів. Завантаження планової і понадпланової виручки пройшло без жодного інциденту. Цигани охололи, директор трохи перемерз, але відбувся нежитем. Усі наші служби спрацювали бездоганно. Ніхто в засідках не видав себе не те що випадковим пострілом, а навіть чханням. Обидві машини без найменших перешкод та інцидентів домчали до банку, і гроші помандрували саме туди, куди й належало — в скарбницю держави. Ніхто не те що не спробував напасти на конвой — навіть зиркнути в його бік не наважився. Таємничі нападники цього разу не виправдали наших надій, вони просто зникли — так само раптово, як свого часу і з’явилися.

Вкрадені машини віднайшлися наступного ранку там, звідки їх узяли. Жодних сторонніх відбитків пальців, природно, не виявили… І ніхто більше не нападав на ощадкаси, не стріляв вовчою картеччю по міліцейських машинах і не жбурляв вибухові пристрої під ноги заводським касирам. Комедія закінчилася. Саме комедія, бо наш Генерал, охоловши, сказав воістину золоті слова:

— А я ще збирався в інкасаторській формі сісти в оту машину… Ким би я виглядав перед міністром? Стовідсотковим блазнем. Єдине, що нам залишається, так це переконати партійних товаришів, що ми не обісралися по саму ріпицю, а упередили особливо небезпечний злочин. Але то нехай уже замполіт у пози стає. Йому за це гроші платять.

Слідство у справі нахабної афери з продажем чеків під універмагом «Україна» теж завершилося нічим. Власне, держава на цьому абсолютно не потерпіла. Спритники повернули викрадену напередодні машину разом зі столом, стільцем, касою, печаткою і недовикористаними порожніми чеками. Водій «рафіка» показав, що напередодні його пригостили пивом якісь симпатичні бородаті хлопці, вони ж відпровадили його додому, де він і проспав до одинадцятої години ранку наступного дня. З кишень нічого не зникло, машина стояла у нього під вікнами… єдине — хтось її старанно помив.

Коли всі три справи по збройному пограбуванню закрили за відсутністю доказів, ми зі Старим спокійненько посиділи на моїй кухні, обмірковуючи ймовірні версії.

— Якби я не був атеїстом, — пожартував Старий, — то я би подумав, що це воскресла з мертвих банда «Чорна кішка» і вирішила позбиткуватися над ментами, аби їм служба медом не здавалася.

— Жарти жартами, товаришу підполковник, а раптом?.. Раптом хтось із ветеранів бандитизму на старості років свій безцінний досвід молодому поколінню передає?

— Ну, це вже ближче до життя, як каже наш комісар. Але є одне «але». Професійні бандюги — чи вони молоді, чи старі — але один раз розпочавши, вже не зупиняються. Доки їх не пов’яжуть чи не приб’ють. А наші невидимки мовчать. Хоча згідно з законами їхнього світу, давно б уже пора про себе нагадати. Як не в Києві, то де?

— В Улан-Уде.

— А хоча б і там. Країна у нас велика, одна шоста земної кулі. Це тобі не у Фастові кальсони з мотузок красти.

— Ну, а якщо це не старі нальотчики і не молоді вундеркінди, тоді що залишається, товаришу підполковник?

— А те, що Генерал сказав і одразу забув. Залишається наша славна радянська інтелігенція, котра за свої сто двадцять ніколи не купить собі машину, не кажу вже про кооперативну квартиру, і навіть не відпочине по-людськи де-небудь у Криму чи на Кавказі. Не положено… А думка — вона працює. От і знайшли вихід зі становища. Скільки вони там узяли за ті порожні чеки?

— Хлопці з ОБХСС казали, що вистачить не тільки на чотири кооперативні квартири, а й на білі «Волги», білі дачі і білого пуделя. Але ми про них не дізнаємося. Бо якщо це справжні інтелігенти, вони свій спектакль один раз відіграли — і більше не будуть.

Найдивовижніше, що наші прогнози поки що підтверджуються: ані в Києві, ані в Україні, ані в усьому Радянському Союзі аналогічні злочини справді не повторювалися.

Є, щоправда, ще одна версія, але я її не видав навіть Старому. Саме на той час хтось на самій «горі» вирішив не відпускати наших євреїв на історичну батьківщину, доки вони не заплатять за свої дипломи про вищу та спеціальну середню освіту. Розцінки були встановлені такі, що або продавай усе до останніх шкарпеток, або… щось придумуй. А що таке «єврейська голова» — не мені тобі розповідати.

На щастя, цю підлянку зі сплатою за дипломи досить швидко відмінили. Інакше, боюсь, ганяла б уся радянська міліція, мов той бідний кіт з прищепкою на хвості, за невловимими нальотчиками і аферистами.

Одне слово, хоча великий син єврейського народу Мишко Япончик і помер, але справа його живе. У разі необхідності…

Від автора:

Руйнування Гончарівки, започатковане славетною битвою між кланами Маєвських і Ціперовичів, набрало незворотного характеру. Єврейські родини, котрі жили в цьому урочищі мало не з часів Володимира Мономаха, поступово вибиралися на ПМЖ до Хайфи, Тель-Авіву чи на Брайтон-біч. Полишені без господарів халупи розсипалися самі собою. В останні роки радянської влади в чиїйсь чиновницькій голові виник грандіозний план грунтовної перебудови історичної території, оспіваної в українській та єврейській класиці.

Метода реконструкції була перевірена ще у 1917-му році: «до основанья, а затем…» Першу частину програми виконали блискавично. Євреїв на Гончарівці вже майже не залишилося. А православний елемент порозселяли на оболонські і троєщинські виселки. А от щодо «затем…» вийшло, як із тим паровозом, котрий не доїхав до комуни, вся пара в свисток пішла.

Щодо «однієї шостої земної кулі», то вона розсипалася, мов та Гончарівка, на самому початку дев'яностих. Дехто й досі бідкається: який гігант загинув! Звинувачують демократів, наїжджають на Горбачова. І ніхто не замислюється, що гинути гігант почав набагато раніше — в отих самих чергах за дефіцитом.