Непосидючі покійнички

Непосидючі покійнички

— Олексо, у тебе є «ідея-фікс»?

— Десь я вже чув це запитання. Здається, в якійсь оперетці.

— Не ухиляйся.

— Добре! У мене аж два «фікси». Перший — випити справжньої кави зі збитими вершками.

— Так у чому проблема? Я розумію, Любка-бардачка у своїй кав’ярні на Львівській з такими аристократичними витребеньками марудитися не буде, але ти ж можеш купити вершки, збити їх міксером і здійснити ідею номер раз.

— Пробував. Нічого не виходить. Не збиваються. Спочатку грішив на продавців, а потім мене просвітили хлопці-обехаесесники. Виявляється, вершки розводять ще на молокозаводі.

— А чому обов’язково зі збитими вершками, а не, скажімо, кава-фліп? Кажуть, теж смачно.

— А це професійне. Річ у тім, що цей рецепт вигадали італійські шинкарі, аби з допомогою збитих вершків приховати недовкладення кави у кавоварку. Кримінальна кава, одне слово.

— Спасибі, Олексо, просвітив. А як щодо «фіксу» номер два?

— Та я тобі про нього сто разів казав. Звичайно ж — ідеальний злочин. І то такий, аби всі були в лайні — і прокуратура, і Контора, і навіть наші, міністерські! Аж тут виходить такий собі інспектор Сирота в бездоганно білому смокінгу…

— Де взяв?

— У Дмитрука позичив. Не перебивай!.. Так от, виходить, запалює сигарету, робить пару затяжок, потім отак акуратненько струшує попіл на офіційну версію і каже: «Колеги, так це ж елементарно!»

— Ну добре, щодо кави з вершками, так тут завинила молочна промисловість. А хто щодо ідеального злочину в борщ плюнув?

— От так тобі, задрипаному філологу, все одразу й розкажи. А філософські узагальнення?

— Що, не можна без них?

— Не можна.

— Ну, тоді давай. З узагальненнями. Я потерплю.

Від автора:

Ця розмова відбувалася за майже ідеальних обставин. Я «закосив» під лікарняний, а Олекса Сирота нарешті вибрався у відпустку, і тому навіть не підходив до телефону. Замість нього трубку брала мама і пояснювала, що синок кудись поїхав відпочивати, а куди саме — так і не сказав. Мовляв, приїде, то листівочку пришле. Звичайно, Олекса нікуди не збирався їхати, оскільки відпустка вийшла незапланована. Під час розслідування чергового злочину він, за власним, виразом, знову наступив на гніздо шершнів і начальство терміново спровадило його подалі від Управи, доки все заспокоїться. Що поробиш, таке було життя у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Олекси Сироти.

Олекса Сирота:

Тобі ніколи не доводилося читати таку геніальну дитячу лічилочку: «От дуба до дуба, от сруба до сруба, от палки до палки скачи по считалке…»? Була у мене одна справа з абсолютно аналогічним сюжетом. Тільки скакав я не від дуба до дуба і не від зрубу до зрубу, а від одного небіжчика до наступного. І що характерно — причини смерті, даруй за каламбур, були нехарактерні. Хоча ні, брешу. Перша смерть, з якої все почалося, була стовідсотково типова, можна сказати, навіть взірцево-показова загибель радянського мента, який завжди чітко дотримувався законів, інструкцій і розпоряджень. І саме через цю свою рису характеру пропав ні за цапову душу.

Того дня ми чергували по місту. Субота, як зараз пам’ятаю. А напередодні, в п’ятницю, на одній «оборонці» виплатили премію за впровадження нової техніки. Це ми вже потім дізналися, бо спочатку нам подзвонили і заверещали як недорізані:

— Тривога по місту! Стрілянина на Печерську! Всіх сюди!..

Відчуваємо, що то не жарти. Бо дзвінок не з автомату, а по службовій лінії. Мчимо, як голодні хорти за зайцем. Ще не доїхали, а постріли вже чутно. З мисливської рушниці хтось вправляється. Залітаємо на місце — по двору рикошетом картеч свище. Ні-і-ічого собі, Бородіно!

Виявляється, один із премійованих «впроваджувачів» увесь вечір і всю ніч пропивав несподівані гроші. І допропивався. Вранці взяв рушницю, виповз на балкон і відкрив прицільний вогонь по всьому, що рухалося у дворі. А були там переважно старі люди, терміново виписані з села задля зайвих семи з половиною квадратних метрів жилої площі, отакі собі дідусі з бабусями та їхні малолітні онуки, змайстровані свого часу з цією ж метою. Покоління батьків, на їхнє щастя, ще вилежувалося в ліжках з нагоди вихідного.

Хлопці з райвідділу встигли раніше нас, одразу ж після перших пострілів. Але нічого вдіяти не змогли, бо те п’яне стерво поставило перед собою двох маленьких дочок і стріляло з-за їхніх спин. Як потім з’ясувалося, дружина і теща спливали кров’ю у коридорчику. Він з них почав, бо намагалися відібрати чи то третю, чи то четверту пляшку.

У мертвій зоні, куди не долітала картеч — за смітником, — уже крутився наш прокурорський куратор, зодягнений по всій формі. Він і накинувся на нас так, наче це ми влаштували тут оце «Мамаєве побоїще».

— Чого стоїте? Негайно доповідайте свої наступні дії! Бо я мушу інформувати моє керівництво максимум через десять хвилин.

Я не стримався і ляпнув таке:

— Доповідаю план наших наступних дій. Зараз ми перескочимо в гастроном по пляшку, потім підійдемо до цього ворошилівського стрільця, покажемо випивку і гукнемо: «Злазь, краще вип’ємо!» Він злізе, ми вип’ємо, а потім оформимо явку з повинною.

Кажуть, кого Бог хоче покарати, позбавляє почуття гумору. Наш прокурор був класичною ілюстрацією до цієї тези:

— Ну, щодо пляшки, то це, як я здогадався, товариш Сирота знову знущається з системи державного нагляду. А от щодо явки з повинною — слушна думка. Ви, до речі, знаєте особу правопорушника?

Мене аж заціпило від такої манірності. Двір заляпано кров’ю, за рогом машини «швидкої допомоги» в чергу шикуються, а це мурло з петличками делікатність виявляє: «правопорушник»! Бо злочинцем, бачите, можна називати лише після вироку суду, навіть якщо він до того половину Києва переб’є. А цей, начитаний, триндить далі:

— Передовий виробничник, потомственний робітник, майстер «Золоті руки». Має урядові нагороди. А головне — він в одній парторганізації з самим Володимиром Васильовичем… А чого це ви, Сирота, кривитеся?

— Бо настрій у мене зранку такий — паскудний. До речі, рушницю йому хто вручав? Чи не Леонід Ілліч?

— На жаль, не він. Дмитро Федорович Устинов нагородив — за кращі досягнення в оборонній галузі.

Від автора:

Устинов Дмитро Федорович (1908–1984 pp.) з кінця тридцятих років керував радянською «оборонкою». Двічі Герой Соцпраці, Герой Радянського Союзу, лауреат Ленінської, Сталінської і Державної премій.

У 1976 році Д. Ф. Устинов, стовідсотково цивільна людина, був несподівано для всіх призначений міністром оборони СРСР. На перших же військових навчаннях при спробі хвацько перестрибнути через окопчик, впав у нього сторч головою. Перелякані ад’ютанти витягли свіжоспеченого маршала за ноги.

Пережив Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Андропова. Був останнім радянським міністром оборони, котрий помер «при виконанні». Наступників Устинова — маршалів Соколова і Язова виперли з армїі з ганьбою.

Олекса Сирота:

Я хотів сказати прокурорському придурку кілька щирих слів, але вирішив не розмінюватися. Натомість наказав:

— Зробимо так — нехай хлопці з райвідділу відволікають його увагу перебіжками, а наша група обійде будинок, виб’є двері квартири і спробує скрутити цього ударника комуністичної праці. У крайньому випадку будемо стріляти на ураження.

Прокурор замахав руками:

— Тільки в крайньому випадку! І згідно з інструкцією: попередження голосом, постріл вгору, а вже потім на ураження. Бо я вас…

Що саме «він нас…» ми не почули, бо вже бігли до будинку. Нам акомпанували нові постріли, зойки поранених і плач дівчаток, якими прикривався вбивця.

Пощастило — доки бігли до під’їзду, не зачепило нікого. Ми вже налаштовувалися вибивати двері, коли ззаду раптом залунав знайомий голос:

— Хвилиночку! Мушу вас поінформувати: справа вже на особистому контролі товариша Щербицького. Ви можете трохи зачекати? Бо зараз під’їде ваш міністр і заступник генпрокурора.

— А чому не сам генеральний?

— Відпочиває у Трускавці. Але його вже повідомили.

— Ну і ікс з ними, з начальниками! Хлопці — вперед!

Ми з колегою так вдарили в стандартні двері квартири, що рознесли їх вщент. Як на біду, я перечепився за трупи у передпокої, а от мій товариш перескочив через них і першим вбіг у кімнату. Зі сходів, заховавшись за одвірок, прокурор репетував своє — щодо попередження голосом. І мій колега його послухав.

Ні на які попередження і упередження вже не було часу. Звірюга стояв посеред кімнати, навівши на нас стволи «тулки», але мій товариш, чесний служака, крикнув: «Кидай зброю!», а сам механічно підняв свій пістолет догори. Вбивця всадив йому заряд картечі в живіт, а другим пострілом зніс голову.

Я не став принижуватися до церемоній. Випустив у виродка всю обойму. Потім жбурнув свій пістолет у голову прокурору, який намагався щось там говорити, і закричав:

— Заберіть це лайно звідси, бо я його зараз придушу!

Як не дивно, мені все це обійшлося. Кількість трупів і поранених переважила заслуги вбивці перед Соціалістичною Батьківщиною. Мене навіть не примусили писати пояснення.

А колегу поховали у закритій труні. Прийшли всі з Управи, хто був вільний від служби, і навіть наш міністр. Над могилою говорив замполіт, як завжди довго, не до ладу і по-дурному. Щоб відволіктись, я відійшов на кілька кроків і почав розглядати мальовничі околиці старого Києва, серед яких розташувалося таке ж старе кладовище. І тут хтось смиконув мене за рукав. Я озирнувся: переді мною стояла віддалена подоба людини. Судячи зі стійкого запаху — всю кров в її організмі давно замінив алкоголь. На соціальний статус істоти вказувала лопата, котра водночас правила за ціпок. Картину доповнювало старе пальто, що правило, вочевидь, і за ковдру, і за скатертину — залежно від ситуації. Одно слово — типовий київський гробокопач. Ще троє таких самих, як він, у брудних комбінезонах, пошитих із латок, переминалися з ноги на ногу трохи віддалік.

Той, що з лопатою, вимовив через силу:

— Чуєш, ти! Хто у вас за головного? Справа є.

— Які такі з вами можуть бути справи?

— Додати треба. Так положено. Бо хлопці можуть зі слабкого здоров’я труну ненароком упустити. Сам знаєш…

— Скільки додати?

— По «лисому» на брата, — пояснив посол недоброї волі. Я одразу збагнув, що «лисий» — це Ленін на червінці. На щастя, крім мене ніхто не звернув увагу на домагання цвинтарних п’янюг.

Тому я сказав тихенько:

— Домовились. Але відійдемо.

Я відгорнув увесь квартет за високу гранітну плиту, яка стирчала над старою могилою. На камені була викарбувана кокетлива епітафія: «Софія заспокоїлась». Поряд на когось чекала свіжа яма. Напевне, хтось із нащадків цієї Софії зібрався нарешті розділити її спокій. Я без коментарів щосили врізав нахабі під дих. Він квакнув і зігнувся навпіл.

— Один «лисий», — прокоментував я. Потім ударом коліна в щелепу повернув цвинтарного здирника до вертикальної позиції. Щось посипалося на землю. Здається, зуби.

— Другий «лисий», — пояснив я. І знову затопив кулака межи полами бруднющого пальта.

— А це третій! І четвертий! Розрахунок закінчено! — і зламав об хребет мародера держак лопати. Потім скинув його у свіжу яму зі словами: «Полеж!»

Решта троє, виявляється, за ці кільканадцять секунд повністю витверезіли. Це ж треба!

— Поховаєте мого друга як належить! Інакше я вас усіх отут живцем закопаю. Як собак!

Після похорону високе начальство обачливо залишило нас самих в орендованій їдальні. Ми впилися мовчки і страшно.

А ще через кілька днів мені знову довелося оглядати вищезгадані мальовничі околиці старого Київського цвинтаря, на якому упокоївся наш нещасний колега. Щоправда, цього разу мене привів сюди виключно службовий обов’язок. Бо біля контори терпляче тупцявся місцевий дільничний, котрий викликав нашу групу на два трупи поки що невстановлених осіб.

— Ну, показуйте, де і кого тут Господь прибрав?

— А це, товаришу капітан, пройти треба, бо туди навіть катафалки не доїжджають. Домовини на руках носять. Ходімте, покажу.

— Далеко це?

— Аж під самим проспектом — з того боку цвинтаря.

— Тю! Ти нас туди не міг викликати? Ми б як люди під’їхали. А так, відчуваю, через кущі доведеться дертися.

— Вибачайте, товариші, але трохи теє… перенервував. Не кожен день таке навіть на цвинтарі побачиш.

— Глянемо! Ну, веди і розказуй по дорозі — що й до чого.

— Отам у нас, де старі ділянки закінчуються, є такий глухий байрак. А між байраком і проспектом кілька мазанок притулилося. Там кладовищенські пенсіонери живуть, колишні сторожі. І от один з них тримає кіз. Штук десять. Такий собі додаточок до пенсії — молоко сухотникам у диспансер носить. І оцей козопас пришкандибав зранку до цвинтарної контори і каже: «Викликайте міліцію, бо з ночі у байраці щось сильно горіло і сморід недобрий». Ну, в конторі від нього спочатку відмахнулися, мовляв, не мороч, діду, голову зайнятим людям, але тут я зайшов.

— В гості чи по службі?

— Та по службі, звичайно. Сигнали були від родичів похованих. То квіти зникають — не встигнеш покласти, то по надгробкам хтось топчеться, то взагалі, як стемніє, якісь тіні кущами лазять.

— І що ж там лазить?

— Не встиг встановити, бо пішов за тим козопасом до байраку. А там і справді таке робиться, що я бігом назад, в контору, аби вас викликати.

Коли ми спустилися на дно байрака, то спочатку побачили якусь темну масу, що відгонила бензином, горілою фарбою і ще одним специфічним запахом, який нам теж не сподобався. При безпосередньому наближенні темна маса виявилася спаленим легковим автомобілем «Москвич», в якому перебували обвуглені останки двох людей. Потім встановили, що це чоловік і жінка.

Місце було ідеальним. Від мальовничої галявинки, посеред якої стояв «Москвич», по дну урвища йшла добре втрамбована колія — аж до самого проспекту. Судячи із рештків старих кострищ та битого скла, не одна втаємничена компанія смажила тут шашлики, відзначала малі та великі дати. В’їзд з боку проспекту маскували великі кущі шипшини — затишно, зручно, на краю урвища хрести похилилися. В самий раз посидіти, випити, про скороминущість життя поміркувати. І — вйо додому! А от ці двоє, що в «Москвичі», додому втраплять у закритих домовинах. Та й то ненадовго.

Разом з експертами під’їхав на наш виклик і Старий. Уважно оглянув людські та автомобільні останки і задумливо сказав:

— Розповідала мені мама, що колись, ще до революції, серед київської молоді мода така була — на цьому цвинтарі на себе руки накладати. Але царя давно немає і тої моди теж. Потім, коли я в госпіталі на обстеженні лежав, мені випадково журнальчик втрапив із фотографіями — в’єтнамські монахи самі себе спалюють. Але у нас не В’єтнам. Ні, Олексо, б’юсь об заклад на доплату за звання, що тут самогубством і не пахне.

— А чому, товаришу підполковник? На мою думку, кожне самогубство — то результат шизофренії, а психи такого напридумують, що нормальному повік в голову не стрельне.

— Бачиш, Сирота, радянський шизофреник справді може покінчити з собою в будь-який спосіб. Але щоб при цьому ще й власну машину спалити?.. Ні, не такий він вже й божевільний. Дуже тяжко людям оті «колеса» дістаються, аби їх з димом пускати. Ні, порушуй справу про вбивство.

— А може, нещасний випадок?

— А може, їх метеоритом?.. Сирота, я тобі сказав: порушуй справу, а версії залиш для розпрацювання.

— То може, спочатку встановимо, кому машина належала?

— Ну от експерти додряпаються до номерів — і будемо знати. Хоча — таке у мене враження, що заяви про зникнення оцих обох уже чекають на нас в Управі.

— Звідки така впевненість, товаришу підполковник?

— Інтуїція…

— Хто б сперечався. Я не буду.

Я й справді не збирався дискутувати зі Старим, бо не раз був свідком, як інтуїція рятувала не тільки самого Старого, а й всю нашу Управу.

Трупи запакували у целофанові мішки і повезли в морг на Оранжерейну, а технарі почали бідкатися, що доведеться вирубувати кущі і спилювати кільканадцять дерев. Бо легкова машина ще просковзне крізь зарості, а от автокран і машина з платформою, на якій належало вивезти рештки «Москвича», сюди, звичайно, не продеруться. А потім ще землю доведеться перетрушувати. Якщо, звичайно, необхідність така буде.

По дорозі в Управу я за звичкою розмірковував, кого ж це така страшна смерть забрала. Якщо машина приватна, то це люди серйозні, не пацанва. А якщо службова, то теж можуть бути варіанти. Версія третя — машину могли вкрасти. Одне слово — роботи вистачить.

Не встигли ми розійтися по кабінетам, як подзвонили експерти. Вони, виявляється, не тільки реєстраційні номери відчистили, а й заводські на двигуні.

Старий одразу поцікавився:

— Можете сказати, скільки часу приблизно машина горіла? Що я маю на увазі? Чи був у неї бензобак повний, чи ні. Кажете, повний? Спасибі.

І вже до мене:

— Сирота, зранку, тільки-но ви поїхали на виклик, черговому одна жіночка подзвонила. У неї вчора ввечері чоловік поїхав на заправку приватним «Москвичем» і зник. Таке враження, що то ми його знайшли. Залишається докопатися — хто йому склав компанію.

— Ну, якщо благовірна нам дзвонила, то це не вона. Залишається коханка.

— Уже тепло. Мужчина вирішив заразом і машину, і коханку підзаправити. Як звали його і машину, ми вже фактично знаємо. Залишається встановити — як звали його подругу. І одразу перевірити алібі зрадженого чоловіка.

— І як ви все це собі уявляєте, товаришу підполковник? Ніч, байрак, мертва тиша. Зраджений чоловік, чіпляючись рогами за густу рослинність, підповзає до машини, де розважаються двоє закоханих. Відкриває бензобак, але вони нічого не чують і не бачать… далі що? Далі він робить смолоскип із підручних матеріалів, підпалює його сірничком чи запальничкою, встромляє у бензобак. А він, до речі, повний! Вибух, багаття, сморід… а зловмисник — неушкоджений, не подряпаний і навіть не підсмалений — біжить додому робити собі алібі. Щось вона купи не держиться, ваша версія.

— По-перше, це твоя версія. А по-друге, ти ще скажи, що він їх підірвав.

— І скажу!

— Прикуси язика, Сирота. Забув, що після вибухів у московському метро вся піротехніка проходить через кадебе? Давно з Конторою справи не мав?

— Так нечесно, товаришу підполковник. То мене за політ фантазії лаєте, то самі київських закоханих до московського метро приліпили. Нічого ж спільного!

— Це з твоєї точки зору нічого спільного, а конторські так тобі горбатого до стіни приліплять, що й комар не пролетить.

Від автора:

Вибухи в московському метро в ті роки добряче струсонули не лише правоохоронні органи, а й всю радянську громадськість. Спадкоємці «залізного Фелікса» вимушені були дозволити оприлюднити певну частину інформації у пресі.

Звичайно, до історії на старому київському цвинтарі московські підривники не мали ніякого відношення.

Виявилося, що саморобні бомби великої потужності і досить дотепної конструкції виготовили і встановили вірменські націоналісти-підпільники. За їхнім твердженням, в такий жорстокий спосіб вони намагалися привернути увагу світу до проблеми Нагірного Карабаху (нагадаю, це було задовго до збройного конфлікту на цих теренах), а також до необхідності повернути вірменам священну гору Арарат. Матеріали судового процесу над терористами так ніколи і не були опубліковані, а їх самих поспіхом розстріляли.

Олекса Сирота:

Я розумів, що версія про вибух світить мені як мінімум погіршенням і без того паскудних стосунків з конторськими. Проте, я не поспішав від неї відмовлятися. Саме це я і сказав Старому, додавши, що радянська людина найталановитіша у світі, і як їй підіпре, то вона таку бомбу винайде, що ніяке цееру не зрівняється.

— Ти з радянського народу не глузуй, Сирота, — пригасив мій ентузіазм Старий. — Він у нас, звичайно, талановитий. Особливо на предмет щось вкрасти. Але поки що прості радянські люди у місті Києві намагалися підірвати лише одну людину — директора гастроному. Та й то з особистих порахунків. Той же самий піротехнік у провінції свою тещу в повітря висадив. На тому й погорів. І ніяких особливих відкриттів у його бомбах не було. Найпростіший механізм — вибухівка у посилці. Розкрив, пружина розпрямилася, вирвала запобіжник — і «фізкульт-привіт!» До речі, замість директора гастроному на той світ відправилися п’яні вантажники. Вирішили потай глянути, що такого цікавого їхній начальник одержав. Глянули.

— Добре, домовилися. Наш народ дурний, тупий і безталанний. Я подумаю.

— От і думай. А я піду до себе. До речі, нещасна ти людина, Сирота, якщо не можеш розслабитися. Звідки ти взяв, що до закоханої парочки не можна непомітно підкрастися? В твоєму віці брав я одну банду на Трухановому острові. Вони вистежували тих, хто там любощами займався, підкрадалися і крали їхні речі, аж до білизни включно. І ніхто з потерпілих цього не помітив! Не до того було. Так це на природі діялося. А до машини підповзти — раз плюнути. Особливо, якщо пічка шумить.

— Яка пічка, товаришу підполковник? Що у нас надворі?

— Надворі у нас травень, а щодо пічки… мені доповідали, що ти колись одну баришню в січні місяці на лавці у Піонерському парку петрушив. В заметіль, між іншим. Так не всі ж у нас такі гарячі. Мені, наприклад, щоб захотіли, вже потрібні тепличні умови. А потім, ночі цього року і в травні холодні.

— По-перше, товаришу підполковник, баришню петрушив не я. По-друге, то було не в січні і не в заметіль. А по-третє, я точно пам’ятаю, що поблизу нікого не було. А щодо пічки… то є хороший анекдот на цю тему. Про повію, яка кричить грубнику в борделі: «Ти як топиш, швицер?..»

— Знаю-знаю. Мені його ще до війни у першому класі розказали. Клієнт на ній посковзнувся і щось там зламав. І взагалі, Сирота, раз ти починаєш мені розповідати старі дурні анекдоти, тобі більше нема чого сказати. Візьми краще подзвони експертам і поцікався, чи може автомобільна пічка у «Москвичі» так закоротити, щоб сталася пожежа з вибухом.

У цей час мене врятував телефон, бо задзвонив. Трубку взяв Старий:

— Так, це я, тут, у Сироти… Кажіть, я передам… Ну, спасибі, порадували… Несіть просто до мене в кабінет, я там скоро буду.

Не встиг Старий покласти трубку на важелі, як телефон задзвонив знову.

— Так, це я, ви не переплутали. Зайшов на пару хвилин до Сироти… Знаю, мене вже поінформували… Обов’язково попереджу… Зараз буду у себе.

За мить ситуація повторилася. Але з цим співрозмовником Старий розмовляв уже не так ввічливо:

— Так, це я, ти не переплутав номер… Що я роблю у Сироти? Підбираю ім’я для його новонародженої дитини. Якої дитини? Звичайно, позашлюбної. Бо законних дітей мати не з його роботою і не з його щастям… Так, я вже знаю, а ти не мороч людині голову.

Як тільки Старий шпурнув телефонну трубку, різко розчинилися двері і на порозі в усій красі виріс замполіт. Щоправда, вищезгадана краса одразу зблідла, як тільки наше ляпало узріло Старого.

Той теж не був у захваті, бо начхавши на субординацію, ревонув:

— От якого!.. Своєї роботи немає, що моїх людей відволікаєте?

— Та я, товаришу підполковник, хотів, так би мовити, поінформувати… у світлі останніх даних щодо особистості. Так би мовити, потерпілого…

— Я вже поінформував. Ще будуть питання? Як ні, товаришу полковник, то можете бути вільні.

На моє здивування, замполіт не те що вийшов — вилетів у коридор. А наш Підполковник тільки чмихнув. Потім споважнів, повернувся до мене і сказав:

— На замовлення їх для тебе вбивають, чи що? Експерти вже встановили, чия машина. Приватна, власник працює у Раді Міністрів. Поздоровляю.

— Так от чому вони всі забігали, товаришу підполковник.

— Не тримай зла на колег, Сирота. Може, вони тобі поспівчувати вирішили… Але жарти жартами, а небіжчик нам трапився номенклатурний. Тож добра не жди. Єдине сподівання, що дама у нього з безпородних. Бо то вже перебор — примусять і Генерала по стелі бігати.

Хто склав компанію номенклатурному покійнику, ми дізналися наступного ранку. Наш комісар паніки, як завжди, здійняв тривогу надаремне. Бо хоча власник спаленого автомобіля і працював у відомому всім киянам та гостям столиці сірому будинку на вулиці Кірова, проте пост займав незначний, бо навіть не мав окремого кабінету. Щодо дами — то заяву про її зникнення приніс чоловік аж через півтори доби після її офіційної загибелі. Його одразу спровадили до мене.

— Чому, питаєте, так пізно повідомив? Ну, бачите, тут усе так зібралося, стільки обставин, що не знаю, з чого почати.

— Я вам допоможу. Коли ви бачили свою дружину востаннє?

— Бачив — дві доби тому, позавчора вранці, коли йшов на роботу. У нас, загалом, зміна починається водночас, але я вирішив раніше, тому що такі обставини…

— Про обставини, з вашого дозволу, трохи пізніше. Отже, востаннє ви бачили її позавчора; десь біля восьмої ранку. Так?

— Саме так. Бачив. А чув пізніше. Позавчора ввечері по телефону.

— А хто дзвонив: ви чи вона?

— Вона подзвонила. Хіба я вам не казав — дружина після роботи збиралася зайти до подруги. Якісь там їхні спільні справи. Ну, і засиділась. Власне, це вже не вечір був, а ніч. Я, щоправда, так втомився, що навіть не звернув уваги на час.

— Про що вона вам говорила?

— Ні про що особливе. Вибачилася, що затрималась, що не подзвонила раніше. Сказала, як тільки зловить таксі, то приїде. А якщо не вдасться, то доведеться ночувати у подруги. Там, правда, мала дитина… А я їй сказав, щоб не хвилювалась і якщо треба, то нехай ночує. Мені ж спокійніше. Бо знаєте, хоча і таксі, але в таку пізню пору їхати через все місто… Попросив тільки, щоб вона мені вранці передзвонила, і заснув.

— Пробачте, а ви не звернули увагу, коли саме вона вам зателефонувала? Бо це дуже важливо.

— Ви знаєте, я так втомився за ці дні, що навіть не зафіксував. Але можна вирахувати. Вона сказала: транспорт уже не ходить, доведеться ловити таксі. Виходить, десь близько першої ночі.

— Забалакались жіночки, нічого не скажеш.

— Так, звичайно, давно ж не бачились. У подруги маленька дитина, я вам уже казав, вони навіть не з квартири, а з автомату дзвонили.

— А що, подруга дружини теж з вами розмовляла?

— Звичайно, вона, до речі, першою говорила. Теж вибачилася, сказала, щоб я не хвилювався, що місця в квартирі вистачить — є де покласти гостю. А потім уже трубку дружині передала.

— Спасибі за уточнення. Підемо далі: вчора вранці ваша дружина дзвонила, як обіцяла?

— Власне, ні, але я ще не хвилювався. Бо знову на годину раніше побіг. Ми, знаєте, дуже важливе замовлення вчора здавали. Так наче все гаразд, сто разів перевірили, але береженого Бог береже… Так ото ж, здали замовлення, трохи навіть відзначили, але так — без зайвого. У нас робота серйозна, режимна. І тільки надвечір я почав хвилюватися — чому дружина досі не подзвонила. Приїхав додому — її немає. Почекав годинку, потім ще годину, подзвонив подрузі. Тільки не тій, у якої вона ночувала, бо та зараз у декреті, а іншій, з котрою разом працюють. А мені вона у відповідь: добре, що ви обізвалися, бо ми вже непокоїмося, що з вашою дружиною сталося? На роботу не вийшла, не подзвонила, вдома на дзвінки ніхто не відповідав. Що там у вас?

— Співчуваю. Новина не з приємних. І які були ваші подальші дії?

— Звичайно, зв’язався з тою подругою, що в декреті. А вона мені, мовляв, зловили ми тоді таксі майже одразу, розпрощались — і все! Тут я і почав обдзвонювати спочатку лікарні та морги, а потім до вас зателефонував, у міліцію. З моїх слів усе записали і порадили прийти вранці з заявою. От і все.

Виглядав мужчина інтелігентно, за цигарки не хапався, зайвих запитань не ставив. А мені чомусь не хотілося прискорювати виконання неприємного обов’язку і ще неприємнішої процедури опізнання останків. Бо все могло бути на цьому світі і в цьому місті, але переконання, що переді мною сидить законний чоловік невезучої коханки, мене не полишало від першого моменту розмови.

— Ви не пам’ятаєте, яку сумку ваша дружина взяла з собою того дня?

— На жаль, я того не бачив, бо я ж пішов раніше. Пам’ятаю тільки, що одягла синій костюм. Новий, кримпленовий. Звичайно, щоб похвалитися подрузі.

Щодо костюму, то це ще одне підтвердження моєї здогадки. Напіврозплавлений шматок синьої синтетики, що дивом вцілів у полум’ї, то було все, що залишилося від одягу небіжчиці.

— А якісь прикраси вона зазвичай носила?

— Фактично ні, хоча я їй дарував. Казала, незручно перед колежанками, бо не в усіх чоловіки заробляють стільки, скільки я.

— А ви, пробачте… тут в заяві тільки місце роботи.

— Я провідний конструктор спеціалізованого КБ. Я вам казав, у нас режимна установа. Дисципліна, все таке. Але платять нормально. І премії одержуємо регулярно.

Я глянув на заяву. «Завод металовиробів». Цікаво, як далеко летять металовироби його конструкції — до Західної Європи чи аж по той бік Атлантики? Звичайно, про це я не запитав. Натомість ляпнув несподівано для себе:

— То кажете, замовлення у вас прийняли нормально?

— Саме так. Я ще так зрадів, бо премію пообіцяли не просто хорошу, а дуже хорошу. А тут така несподіванка…

Є таке дурне ментівське правило: коли зникає жінка, а особливо — молода жінка, та ще й красива на додачу, то її благовірний автоматично втрапляє у підозрювані. Я ще раз зиркнув на приколоту до заяви стандартну фотокартку «три на чотири». Либонь, з паспорта. Як мінімум, симпатична. Точніше, приваблива. Що там у нас з анкетними даними? Так, звичайно, йому сорок, їй двадцять вісім.

— Дітей у вас, пробачте, немає?

— Ні, знаєте, якось так склалося, що немає.

— Близькі родичі дружини де проживають?

— Батьки померли. А рідня десь на Донеччині. Я їх тільки на весіллі бачив. Ну, типові шахтарі, гвардія труда — що з них візьмеш?

— Це я до того, що вона могла до них терміново виїхати.

— Та ні, про що ви? Вони нам за ці роки жодного разу навіть не подзвонили, та й ми не особливо прагнули… То що, товаришу капітан, у мене є якась надія?..

— На жаль, порадувати вас не можу, хоча потрібно уточнити ще цілий ряд деталей. Наприклад, просив би вас вказати прізвище та адресу тої подруги, яка останньою бачила вашу дружину.

— Будь ласка. Я здогадувався, що це потрібно, тому спеціально виписав із жінчиного записника. Бо це, власне, її знайома, а не моя.

— Ну, принаймні, ви хоча б знаєте її, цю жінку, бодай один раз бачилися?

— Десь із рік тому. Я ж кажу, то її знайомство. Здається, на курсах крою і шиття зійшлись.

Він став диктувати мені адресу, і я ледь стримав свою реакцію. Бо саме у цій квартирі проживав громадянин, який увечері поїхав заправити свого «Москвича», а на ранок від нього і машини залишилися обвуглені останки у глухому байраку на краю цвинтаря.

— Є обґрунтована підозра, що ваша дружина стала жертвою нещасного випадку.

— Таксі?

Я ухилився від прямої відповіді. Лише ще раз послався на певні обставини, які потребують уточнення:

— У цієї знайомої, котра в декреті, є автомобіль?

— Так, є, але, на жаль, того дня чоловік відігнав машину на профілактику, а інакше б підвіз. Я його, щоправда, ніколи не бачив, але дружина казала, що він не із жлобів.

— А у вас, часом, немає машини?

— Я, бачите, тільки збирався. Мені раніше не раз пропонували, але доки я був один, то не відчував потреби. На роботу чи з роботи мене возить службова, а у відпустку?.. Я, знаєте, люблю десь у тихому місці коло води з журналом у руках полежати. Мандрів за місцем роботи вистачає.

— Що, відрядження?

— Не без того. Щодо машини — то мені обіцяли як премію за оте замовлення, котре ми вчора здавали. Я дружині нічого не говорив, боявся наврочити. А це мої московські начальники самі сказали: здавай швидше на права, досить тобі казенний бензин палити… Так ви кажете — нещасний випадок? То в якій же лікарні вона лежить? Я ж усі обдзвонив…

Я знову ухилився від прямої відповіді:

— Бачите, є певні проблеми з опізнанням.

Він, здається, здогадався:

— Автокатастрофа? Оте саме таксі?

— Скажімо, так. Але там ще була пожежа. Тому треба зачекати якийсь час результатів експертизи. Група крові, антропометрія і все таке інше.

— Пожежа? Так-так, розумію. Був би зобов’язаний, якби весь цей офіціоз провели якомога швидше. Бо якщо ви не помиляєтеся, то мені треба буде її поховати. Я мушу повідомити у себе на роботі, бо така у нас організація. Напевне, до вас звернуться офіційно. З нашої системи…

— Розумію. Режим, специфіка, союзне підпорядкування. Ми зробимо все, аби максимально скоротити всі неприємні процедури. А сьогодні ви вже нікому нічого доповідати не будете. Бо пізно. Ідіть додому і спробуйте відпочити. Якщо це можливо. Зустрінемося завтра.

Він не заламував руки, не розмазував сліз по щоках, не кричав: не вірю! Але в його реакції не було нічого підозрілого. Напевне, в організації, де премії виплачують автомобілями, підбирають у штат людей з міцними нервами. А може, просто у нього характер такий — все спалювати в собі. Знаю я цей тип психіки. Мовчки дивиться, зрідка головою кивне, часом навіть легенько посміхається в скрутних ситуаціях. А одного дня приходить додому, розігріває вечерю, дивиться по телевізору свою програму «Время», закурює, падає на підлогу і помирає від інфаркту. Або від інсульту. У сорок з копійками років. Перегорає.

Я провів згорьованого вдівця до самого виходу з Управи, повернувся до свого кабінетику і спробував систематизувати всю інформацію для завтрашнього рапорту начальству.

Отже, що ми маємо? Молода дружина провідного радянського конструктора з якоїсь засекреченої «оборонки» ввечері після роботи відвідує свою подругу. Забалакується там до ночі. Потім разом з подругою виходить на вулицю, на пару з нею ж дзвонить додому своєму чоловікові, вішає трубку, ловить таксі, мило прощається… Далі настає смуга суцільної таємничої невідомості. Бо замість того, щоб приїхати в цьому таксі додому, вона опиняється в автомобілі законного чоловіка своєї подруги, їде з ним на автозаправку… До речі, експерти не лише встановили власника автомобіля, а й довели, що бак машини був наповнений вщерть. Так от, після заправки наша пара їде в глухий байрак поблизу цвинтаря, де зупиняється, але не приглушує двигун. Кінець першої серії.

Серія друга — дверцята машини заблоковано зсередини, передні сидіння опущені. Тихо бурмоче двигун, автомобільна пічка піддає жару, ритмічно порипують пружини… Старий має рацію: за таких умов до машини можна непомітно не те що підповзти — підійти стройовим кроком. Ідеальні умови для помсти з боку зрадженого рогоносця. Стоп! У конструктора алібі! Причому, надійне. Ота сама молода матір, котра говорила з ним по телефону перед тим, як посадити приятельку до таксі. Добре, це відкладаємо на потім, зараз — епілог. Вибух, полум’я, їдучий дим, «любва» закінчилася. Розпочалося слідство, де головним буде запитання: хто?

Чесно кажучи, я такого авангардизму не розумів. Вночі, в машині, на розкладених сидіннях… ану, як хто випадково натисне ногою на клаксон? Це ж увесь кайф — і к чортовій матері! А потім, чого це їх так прикрутило? Дня не могли дочекатися, чи що? Ах так, трудова дисципліна, трудова дисципліна… Але ж цей, як його, котрий конструктор? Він же сам скаржився на часті відрядження. А потім, я взагалі не уявляю, які виправдання вони придумували для своїх благовірних? Ну, наприклад, що б вони сказали, якби повернулися з того цвинтаря живими й здоровими? «Ти уявляєш, коханий, таксі зламалося по дорозі, довелося чекати, доки водій полагодив… Не йти ж мені пішки вночі через місто». Або його версія: «Знову жодна заправка приватників не обслуговувала. Змушений був аж у Бровари мотатися».

Від автора:

А було ж, панове і товариші, було!

Моталися! І в Бровари, і на Червоний Хутір, і в Бориспіль! І вистоювали годинами в кілометрових чергах, ковтаючи відверте хамство обслуги і глузування безколісних співвітчизників. Я вже згадував раніше, що всесильний Be-Be був маніакальним ворогом будь-якої особистості власності. Для цього фанатика чистоти комуністичної ідеї особистий автомобіль, наприклад, означав буржуазне переродження. Звідси й ставлення в тогочасному суспільстві Радянської України і до тих, у кого була своя машина, і, не дай Боже, власна хата. Куркуль, злодюга, чесна людина на це ніколи не заробить…

Олекса Сирота:

Я посидів, подумав і дійшов висновку, що нема сенсу мені гнати коней. Бідолашний конструктор завтра може і не з’являтися до мене на розмову, бо здається, все потрібне ми вже з’ясували. Залишилася формальність — перевірити його алібі.

Якби не синці під очима, то «алібі» конструктора виглядало б дуже навіть непогано. Що поробиш, малі діти — то не завжди малий клопіт, як стверджує приказка. Молода вдова працівника Ради Міністрів поводилася, як сказав би наш Старий, мужньо. Більше того — на моє обережно висловлене припущення, що свого чоловіка вона як іще раз побачить, то виключно в закритій труні, прореагувала більш ніж стримано:

— Я знала, що цим закінчиться. Оці всі його поїздки на заправку, черги на автообслуговуванні, перескладання іспитів на нові права в автоінспекції — все це казочки для дурної дружини, котра за пелюшками більш нічого не бачить. А спробуй йому натякнути, що крім автомобіля у нього ще є дружина і дитина, то такого наслухаєшся! «Ти ж у відпустці, це я працюю цілий день!»

— Коли від вас пішла ваша подруга?

— А до чого тут вона? Ви що, мене підозрюєте? Вона, до речі, підтвердить, що затрималася у мене і через те, що чоловік пообіцяв підкинути її додому, а сам до першої години і не з’явився. Довелося ловити таксі.

— А якби не впіймали?

— Цей варіант ми враховували. Навіть подзвонили про всяк випадок чоловіку.

— А чоловік подруги не запідозрив, що ви, скажімо, якісь її амурні справи покриваєте?

— Та де там! Я, щоправда, його лише раз у житті бачила — випадково на вулиці зіткнулися. Але на Отелло він аж ніяк не тягнув. Знаєте, пізній шлюб, молода дружина, а раптом на ревнощі образиться і кине? А чого це ви раптом про нього розпитуєте? Він що, має якесь відношення до нещасного випадку з моїм чоловіком?

— Я навіть не можу стовідсотково стверджувати, що нещасний випадок трапився саме з вашим чоловіком, тож заспокойтеся. Поки що ми встановили тільки приналежність машини — згідно з реєстраційними та заводськими номерами. А щодо того, хто був у машині — то медицина свого останнього слова ще не сказала. Все може бути. Наприклад, «Москвича» у вашого чоловіка елементарно поцупили, доки він у підпільному притоні в карти на гроші грав. От він і соромиться повертатися додому — без грошей і без коліс.

— Спасибі, заспокоїли. Ви ще скажіть, замість «грав у карти на гроші» — вилежувався в ліжку у коханки… Дурня собача всі ці ваші, як ви їх там називаєте… гіпотези, чи що?

— Версії.

— Хай буде версії. Ви мого автолюбителя зовсім не знаєте. Ні, він, звичайно, міг і в гречку залягти, і в карти програтись, але щоб запізнитися на роботу, а тим більше прогуляти!.. Ні, це не в його стилі. Ну, нічого! Не треба мені ваших співчуттів. Шкода, думала ще трохи посидіти у відпустці, а тепер бачу — доведеться дитину бабусі, а самій на службу. Коли розкопаєте, подзвоніть. Лебединої вірності покійнику не обіцяю, але скандали мені теж не потрібні.

Чужі скандали не потрібні були і мені. А в таких ситуаціях вони неминучі. Це діє на нерви навіть професійному сискарю і взагалі, філософськи узагальнюючи, підточує віру в чистоту подружніх стосунків. Тому я з’явився в кабінет до Полковника і відрапортував мало не з порогу:

— Особи вбитих… перепрошую, жертв нещасного випадку, практично встановлено. Але… оскільки маємо справу з позашлюбними інтимними стосунками одружених людей і тим фактом, що мадам виявилася дружиною провідного конструктора закритого КБ, а джентльмен — не менш відповідальним працівником Ради Міністрів, то нам треба бути дуже делікатними. Тому пропоную поки що особливо не займатися оперативною розробкою найближчого середовища загиблих, а дочекатись остаточних висновків експертизи.

— І що воно тобі дасть, Сирота, якщо експертиза, приміром, встановить наявність алкоголю в крові чи його відсутність, або те, що вони спочатку вчаділи, а потім згоріли. І так два покійники, і так — два покійники, як не крути.

— Не кажіть, товаришу полковник. Ану раптом машину у них вкрала якась зголодніла парочка, котрій ніде було…

— А де ж тоді вони, котрі з Ради Міністрів, і… де вона там працює, ця конструкторша?

— Конструкторша — бібліотекаршею. В якомусь там НДІ. Довжелезна така назва, щось на взірець «Автомотовелофотобричкотракторний завод».

— Ну, так де ж вони, ці бричкотракторні, якщо машину просто вкрали?

— А я знаю? Раптом їм остобісили умовності, вони все кинули і дременули в Сухумі. Сидять там зараз під пальмами і каву п’ють. Життя, товаришу полковник, така цікава штука, що ніякий Шейнін цікавіше не придумає. То чого ж нам бігти поперед паровоза?

— Сирота, я тобою милуюсь. Ти почав виправлятися. Хоча, може це якась нова, добре замаскована свиня у твоєму стилі, якої я поки що не прорахував. Кажи чесно!

— Присягаюсь! Дію виключно з притаманного мені почуття делікатності і любові до ближніх. Особливо, якщо вони зміцнюють обороноздатність нашої Батьківщини чи працюють в урядових структурах.

— Тоді роби, як знаєш.

А що я знав? На той момент — анічогісінько. Крім того, що мене нудило від самої перспективи мати справу з так званою радянською номенклатурою. Слово честі, з немитою гуртожитківською лімітою я почувався вільніше.

Жарти жартами, але ще раз з’їздити на цвинтар, так би мовити, на свіжу голову, треба було. Я вже намірявся це зробити, аж тут, як на зло, прителіпався колега з ОБХСС і почав довгу і трудну, як «Слово про Ігорів похід» оповість про якихось ондатр і нутрій, що їх йому накинули, а я маю допомогти, бо так Генерал звелів.

Я не дослухав, побіг до Генерала, влетів до його кабінету, здається, навіть не постукавши, і з порогу видав, що ніякий я не спеціаліст по живності. Вдома не тримаю жодної фауни, окрім кота Бегемота. Що таке нутрії, взагалі забув, а про ондатр знаю лише те, що вони схожі на їжаків, а хвіст у них голий, як у пацюка.

— І взагалі, товаришу генерал, дозвольте запитати: що сталося? Хтось вирішив, що збирати овочі у підшефному колгоспі — то для карного розшуку замало? Треба ще й оце от водяне паскудство розводити? А хто ж буде зі злочинністю боротися?

Відповідь Генерала була стандартною:

— Товаришу капітан і отой мудрак, що в двері зазирає! Струнко! Кру-гом! Кроком руш! І щоб я вас обох більше не бачив. Спочатку розберіться між собою, а потім будете влітати… як щось, не скажу, куди.

Притиснутий до стінки обехаесесник з переляку заговорив більш-менш чітко і виразно. І навіть не без елементів логічного мислення. Виявляється, міліція не буде розмножувати ані ондатр, ані нутрій. Навпаки, є така думка, аби саме ми максимально обмежили зріст поголів’я цієї маленької, голохвостої, пухнастенької худоби. Бо з одного боку тут суцільна антисанітарія, з іншого — хазяї згодовують тваринкам дефіцитні продукти, яких і так не вистачає радянським людям, зокрема м’ясо і рибу. І взагалі, нічого потурати приватновласницьким інстинктам.

Я погодився з колегою, бо нарешті зрозумів, куди вітер дме і звідкіля ноги ростуть.

— Стосовно інстинктів, то ти правий. Навіщо ми ще в сімнадцятому році прогнали мільйонера Рябушинського і шмаляли з гармат по Ермітажу? Напевне, не для того, щоб сьогодні хтось заробляв на цих водяних пацюках мільйони.

— Отож, Сирота, а ще антисанітарія і дефіцит.

— Не мороч голову. Антисанітарія — то не наша справа, а санепідстанції. А щодо того дефіциту м’яса, котре начебто все нутрії з’їли, то це теж сон рябої кобили. М’ясо з Києва вивозять «туристські поїзди» з Росії, для яких у Дарниці біля метро навіть спеціальний вокзальчик збудували.

Від автора:

«Туристські поїзди» — то ще один єзуїтський винахід соціалістичної системи. Крім обов'язкових державних поставок продовольства з України до Росії, так би мовити, де-юре, Київ де-факто ще й годував мало не все російське нечорнозем’я. Щосуботи з цього вічноголодного краю патологічних ледарів і п’яниць прибували поїзди, пасажирів яких сором’язливо обзивали туристами. Ця публіка, звичайно, не цікавилася ані музеями, ані пам’ятками архітектури. Вона з самого ранку, мов та сарана, брала в облогу київські гастрономи і продмаги, набиваючи торби м’ясом, ковбасою та консервами. Ця навала, на додачу, здійснювалася під акомпанемент патентованого «рассейскаво» хамства. Чи треба дивуватися, що на виборах до Верховної Ради УРСР 1990-го року абсолютна більшість киян проголосувала за кандидатів від НРУ з їх антимоскальською програмою. Доїздилися!

Олекса Сирота:

Мій колега швидко скис і став пояснювати, що туристи — туристами, але є ще один підозрілий факт. У природі м’ясо буває трьох сортів, а в магазинах на вітрині виставляється лише перший. От його начальство і дійшло висновку, що дешевший продукт скуповується для ондатр і нутрій і тому треба перекрити цей канал. Отут уже я не витримав:

— Ви там усі зі своїм начальством дурні! І діти у вас дурнями повиростають. Їх навіть у середню школу міліції не візьмуть! М’яса другого сорту немає, бо його продають як перший. Різницю продавці кладуть собі в кишеню. А м’ясо третього сорту розмітають пенсіонери — для себе. Ти біля Сінного базару давно був? Там є такий кіоск — ліворуч від входу — з дешевою ковбасою для собак. П’ятдесят копійок кіло. І знаєш, які там «собачники» зранку в черзі стоять? Поїдь, подивись. Ці бідолахи не те що собаку утримувати, на мишеня грошей не мають, а ти кажеш — ондатри!

— А чому ж тоді їх так багато?

— Кого? Ветеранів з маленькою пенсією?

— Та ні, ондатр. Якщо їх нема чим годувати, то чому вони плодяться? Що вони їдять?

— Тиць-Гриць! Ти ж мого сусіда дядю Васю на допит не тягнеш, чого це він розмножається, коли у нього грошей не вистачає навіть на випивку. Сам думай. Може, якісь махінації на м’ясокомбінаті чи ще десь. Краще скажи мені: яка падла мене вам на підсилення рекомендувала?

— Не падла, а наш начальник відділу. Пригадав, як ти здорово колись ковбасну фабрику розкрутив.

— Це ту, де замість харчових добавок туалетний папір клали, а зекономлений продукт перекидали через паркан своїм людям? Згадала баба, як дівкою була. Я ж тоді з нашою бригадою по комбінату не шастав. Ми тих, що на підхваті у злодюг були, брали. Тож не мороч мені голову, чоловіче добрий! Крути сам своїми звивинами, а на мене покійники чекають. Все! Привіт начальнику!

На жаль, типова історія. Наші генерали часто забувають, що ми — розшук. Їх сіятельство еліта правоохоронних органів. З нас треба пилинки струшувати і дефіцитом з рук годувати, щоб ми нюх не втратили. А вони нас то на патрульну службу кидають, то в ревізори переводять. Тепер от в санепід встромили. Хоча хтось мені казав, що зараз в медичних інститутах найбільший конкурс саме на санітарно-гігієнічний факультет. І найдорожчі наречені для м’ясників і кондитерів теж звідти виходять.

Ні, к бісу, і к бісу, і к бісу. На цвинтар! До небіжчиків! З ними спокійніше. Вони вже упокоїлися і тому не закликають боротися з рецидивами приватновласницької психології.

Погода була чудова, і я не став пересідати на дев’ятий трамвай, аби під’їхати до кладовища впритул. А просто від Володимирського базару почимчикував через Боженка і Ямську до місця останнього спочинку людей порядних і не дуже, уславлених і зовсім невідомих. Віднедавна там на центральній алеї встановили міліцейський пост. Бо київська громадськість, м’яко кажучи, неоднозначно поставилася до нової моди високої номенклатури: ховати серед могил уславлених письменників, художників і акторів своїх дружин, а особливо тещ. І справді — маєте свою ліву сторону алеї — от своїх там і ховайте, аж до котів і канарок включно. Так ні ж! Пхаються посеред справді заслужених. От народ і реагує — то слівце якесь на п’єдесталі зубилом виб’ють так, що доводиться постамент міняти, а то й по мармуровій фізії ломом пройдуться. Колишнього Голову Київської міськради, на чиїй совісті Куренівський потоп, теж не наважилися посеред своїх класти. Приткнули поряд з діячами культури. Ну, наскільки вже міцний надгробок зварганили, а кажуть, мало не тричі довелося повністю міняти. Сила у нашого народу ще є.

Звичайно, мене менш за все турбувала проблема збереження номенклатурних могил. Насправді я мав свій професійний інтерес до міліціонерів, що патрулювали вночі цю саму алею. Хоча звідси й далеченько до байраку, а раптом щось та й побачили? Заграву, наприклад. Це допомогло б, як мінімум, уточнити час пожежі, бо той козопас крім «горіло і смерділо» нічого не пам’ятав.

Ті самі міліціонери, що чергували тої самої ночі, сьогодні несли службу вдень. З цим мені пощастило. Аби не наражати молоденьких сержантів на неприємності, я розмовляв з ними на ходу, вимірюючи ногами алею від воріт і аж до останнього почесного покійника. Хлопці виявилися кмітливими і спостережливими:

— Вдень, товаришу капітан, тут ще нічого. Люди ходять, катафалки до ритуального залу під’їжджають, діти бігають. Життя, одне слово. А от вночі — страшнувато. Ні, звичайно, знаєш, що все це дурниці, що привидів не існує, а мертвяки лежать собі тихенько і глибоченько… Але коли десь гілка трісне чи собака завиє, відразу хапаєшся за кобуру.

— Звідки тут собаки? З приватного сектору забігають, чи що?

— Своїх повно. І всі дикі. Живуть у старих склепах, отам, біля закинутої каплиці. Що їдять — невідомо. Напевне, з могил підбирають, що старці не встигли. Вдень їх особливо не видно, тільки часом якийсь в кущах майне. А от вночі як розійдуться — аж мороз по спині!

— Співчуваю. А тої ночі, що мене цікавить, ви крім собак нічого незвичайного не засікли? Маю на увазі — автомобілі, вогні, пожежі, особливо он у тому напрямі — трохи праворуч від крематорію.

Сержанти замислилися. Потім почали розмірковувати вголос. Я не перебивав, бо знав, що такий от потік підсвідомості щось та виносить.

— Катафалки перестають їздити після п’ятої. Відвідувачі приходять до темряви. Хто з трамваю, хто на таксі чи на своїй… А як вже добре темно, то ніхто не рипається.

— Ну чого ж ніхто? Пам’ятаєш, кілька разів було. Рівно опівночі під’їжджали, під шостий сигнал.

— Ну, так це, напевне, хтось об заклад побився.

— Не обов’язково об заклад. Якось саме о цю пору жінка з дитиною на таксі примчала, попросила таксиста зачекати…

— …ага, він ще вагався, то вона йому свій паспорт залишила. Бігом до могилки, десь поряд з Лесею Українкою. Квіти поклали — і назад. Проїздом у Києві були, мали якусь годину до поїзда.

— Я ще пам’ятаю — жінка коло машини раптом зупинилася, озирнулась і так голосно каже: «Ой, лишенько, це ж виходить, я опівночі на цвинтарі була — кому сказати, не повірять!»

— А ви знаєте, товаришу капітан, що цікаво: коли від трамваю їхати, то тільки напряму, за крематорієм тупик. А так — праворуч найкоротша дорога до клініки Амосова. А ліворуч — до Центрального автовокзалу на Деміївці. Так от, вдень туди-сюди машини часто проскакують. А як стемніє, переважно в об’їзд ідуть. Бояться, чи що?

— Все може бути, хлопці. Але вернемося до тої ночі. Заграву вам звідси видно було? Бо ми тоді вас розпитати не встигли, ви вже зміну здали.

— Спочатку щось голосно бабахнуло. А потім справді відблиски полум’я замерехтіли. Ми навіть на хвилинку пост залишили. Вийшли за ворота і піднялись аж до контори. Щось там таки добряче горіло. Але ближче ми вже не ризикнули. Якби, не дай Боже, перевіряючі підскочили на той час, то мали б ми!

— А до того якісь «досвітні вогні» на кладовищі спостерігалися?

Сержанти перезирнулися:

— Хіба що старці чи бомжі багаття палять зі старих вінків. Це буває. Але полум’я не таке сильне. Майже не видно. Ви попитайте тих, що у крематорії працюють. По-перше, то до них ближче, а по-друге, саме там усякий темний люд крутиться.

— І що то за темний люд, товариші сержанти? Конкретніше можна?

— Та бомжі вокзальні, ми ж казали. Як тільки їх транспортна міліція кишне, вони одразу сюди. А що? Народ зараз на цвинтар з випивкою-закуссю приходить — рідних поминати. І від усього цього добрішає, не жлобиться, що не доїдять — з собою не забирають, що не доп’ють — теж залишать коло могилки. Ну, а як багатий похорон, то це вважайте все одно, що роздача трудоднів у колгоспі-мільйонері.

— Ви хоча б цих бомжів знаєте, маю на увазі — особисто? Хто тут постійно шастає?

— Та ні, бо то ж не наш маршрут. Вони зараз переважно коло крематорію туляться. Ну, ще біля цього ритуального залу, як покійника сюди привозять. Але від нас вони поза спинами ховаються.

— Ну, а інші патрулі, окрім вас, в цій окрузі є?

— Та ні, хіба часом горішньою дорогою спецгрупа проскочить на «газику» або даішники навпрошки — і все. А ми тут. Наше діло — пам’ятник тещі номер один охороняти, а не з бомжами спілкуватися. Начальство каже, для цього дільничний є. А у того дільничного, крім нашого цвинтаря ще вся Деміївка, аж до Корчуватого. А потім, отой куток, де горіло…

— Ну, колись, чого замовк? Не з’їм же.

— Там, товаришу капітан, нова ділянка; щодня по кілька чоловік закопують. Ну і ночами над могилами чи то привиди, чи то не привиди. Кажуть, фосфор виділяється, і коли ніч тиха, то здаля наче мерці стоять.

— Що, самі бачили?

— Ні, гробокопачі розказували. Вони якось перепили і там поснули. Як стемніло, від холоду попрокидалися, а коло них стоїть такий, прозорий увесь, та ще й світиться. Вони одразу витверезіли і більше на природі не п’ють.

— А де п’ють? Чи, не дай Боже, зав’язали зовсім?

— Ці зав’яжуть. Щось на вузлик. У своїй сторожці причащаються. Он там, біля старої контори. Як хочете їх розпитати, то поспішайте, бо через півгодини буде повний відпад. Сьогодні якогось щедрого жмурика спроваджували, бо верталися хлопці, як ті партизани, тільки з кожної кишені замість гранати шийка пляшки стирчала.

На жаль, як з’ясувалося, сержанти переоцінили рівень професійної витривалості копачів. Вони вже лежали покотом на якомусь ганчір’ї і хропли в унісон, аж деренчала напіводірвана бляха на даху їхньої хижки. Та якби вони навіть і не спали, все одно свідченням їхнім була б гріш ціна в базарний день. Адже до вечора вони напиваються так, що замість одного багаття побачать, як мінімум, три. Нічого не поробиш — треба йти до начальства, в нову контору.

Кілька випещених дам-розпорядниць, звичайно ж, нічого не знали і нічого не бачили.

— У нас, товаришу інспектор, робочий день до сімнадцятої. За переробіток ніхто не платить, тому ніхто і не затримується. На ніч залишається тільки сторож, але він спить у конторі. І ваша міліція на центральній алеї. Ну, ще гробокопачі в сторожці ночують, як нема сили додому дістатися. Але ви цю публіку самі не раз бачили. Робота у них специфічна…

Я вирішив обірвати потік інформації, що вже давно був мені відомий.

— Вибачайте, знаю я добре і цю специфіку, і цю публіку. Мені їхніх свідчень і даром не треба.

— А ви самі спробуйте, товаришу інспектор, у січні в огорожі площею з оцей стіл викопати стандартну могилу. Тоді будете знати, що вам даром треба, а що недаром.

Я хотів сказати, що у мене теж своя специфіка роботи. І вона, як не парадоксально, перетинається з їхньою, цвинтарною. От тільки кладовища, на які я спроваджую своїх клієнтів, відрізняються від цього, як замурзаний, п’яний гробокопач від того, кого він має закопати на центральній алеї — чистенького, тверезого і всього у квіточках. На тому кладовищі одна могилка на всіх, замість хреста чи пірамідки — кілок з інвентарним номером, а другий такий саме номер до ноги у небіжчика прив’язаний. І родичі над ним не ридають. Бо навіть не здогадуються, де їхнього коханого-єдиного-неповторного прикопали… Після виконання вироку суду.

Але я не став втаємничувати розпорядниць у специфічні тонкощі моєї роботи. Натомість пригадав, що адміністрація кладовища — це, врешті-решт, звичайна установа і шастати по ній без дозволу керівництва неетично.

Директор цвинтаря був живим втіленням ввічливості. І ще — елегантності. Я навіть не стримався і зауважив, що він, попри мої сподівання, гарно виглядає.

— Мерсі за компліман, капітане, як казала незабутня Проня Прокопівна. А як би ви на моєму місці виглядали, маючи таку клієнтуру на центральній алеї?

— Та я не підлизуюсь, товаришу директоре, я вас морально підтримую. Все ж таки, марудна робота.

— Не скажіть! He кожному дано керівників партії та Уряду виключно в труні бачити. Хтось поспівчуває, а хтось і позаздрить.

— Що поробиш — немає у світі досконалості, як говорив Лис в одній хорошій книжці, котру я любив читати на ніч в юності.

— А що зараз від безсоння вживаєте? Біле міцне чи «три сімки»? Бо мене особисто від горілки тягне говорити правду, а від коньяку — на подвиги.

— Та ні, я на ніч приймаю кільканадцять сторінок Кримінального кодексу УРСР або ж аналогічну порцію Кримінально-процесуального…

— Кожному своє, капітане, кожному своє. Добре, кажіть, що вас сюди принесло? Ви ж не з райвідділу, а з головного управління.

— Так от — днями у вас тут щось бабахнуло, а потім згоріло. І маю я в наявності лише трьох свідків — старого козопаса і двох молодих ментів. Та й вони практично нічого не бачили, а тільки чули. От і шукаю, так би мовити, достовірніше джерело інформації.

— Із цим складно, капітане. Дуже складно. Кажуть, до революції, коли цвинтар був у чотири рази менший, тут працювало десять сторожів. І вони не спали в конторі, а обходили всі ділянки з ліхтарем і калаталкою. А сьогодні? Мені скорочують все — штати, витрати, інвентар. Зате спускають плани по похованням! Уявляєте, що це таке?

— Уявляю. Якщо в місті епідемія, або, не дай Боже, в Жулянах літак розбився, то ви одержите премію. А якщо лікарі і цивільна авіація на висоті — вас б’ють по гаманцю.

— Це ще півбіди. Хай вони мені будуть живі-здорові, а без премії я якось проживу. Але ж ці ідіоти з управління комунгоспу встановлюють плани від досягнутого. А у мене ж не завод «Транс-сигнал». Премію за перевиконання мені дадуть, але наступного місяця включать зайвих покійників у планову норму! А де я їх їм візьму?

— Є варіант… Залягти за огорожу і відстрілювати перехожих.

— Смієтесь? А ви знаєте, що було з моїм попередником?

— Для виконання плану сам помер?

— Ціную гумор. Але це б ситуацію не врятувало. Тому він просто збожеволів.

— Привида комунізму здибав?

— Майже. Йому наказали взяти підвищені соціалістичні зобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

Від автора:

Факт підвищених соцзобов’язань трудівників цвинтарної справи до сторіччя від народження В. І. Леніна не вигаданий. Я бачив цей «апокриф» на власні очі! Першим пунктом стояло: «Достроково освоїти нові виробничі площі». Перекладаю: швиденько заповнити свіжими могилами нову ділянку. Воістину жарт мого друга Олекси Сироти щодо відстрілу перехожих задля виконання плану поховань був недалеким від суворої дійсності.

Олекса Сирота:

Директор знову почав плакатися, що від нього вимагають похорону по першому розряду, а кошти виділяють максимум на третій — це коли покійник сам поганяє коней.

— Перепрошую, які коні в наш час?

— Ну, сидить за кермом катафалку.

— Повертаючись до наших небіжчиків, товаришу директор, нагадаю, що пару днів тому один ваш клієнт так і зробив. Прибув до місця майбутнього поховання за кермом власної машини, та ще й, за старовинним дохристиянським обрядом, коханку з собою прихопив. Будь моя воля, я їх отак удвох разом з машиною в одній ямі б і закопав. І курган насипав, у повній відповідності… Але вибачайте, то лірика. А мене цікавлять голі факти. Хто міг бути свідком?

— То добре, що ви до мене зайшли. Бо єдиний реальний свідок — то хтось із нічної зміни крематорію. А цей об’єкт у нас режимний. Прізвища працівників розголошувати заборонено, будь-які контакти тільки з мого дозволу. Я зателефоную, або навіть проведу вас, якщо хочете. Робота у них, як ви розумієте, гаряча, і вони час від часу виходять на поверхню — перекурити. А це неподалік байраку. А раптом пощастить?

— А що, крематорій і вночі працює?

Сам того не підозрюючи, я наступив директору на болюче, бо він підскочив і, махаючи руками, забігав по кабінету. А в голосі його забриніла не тільки образа, а й сльоза:

— Вони тільки вночі і працюють! Вдень складають покійників, а працюють уночі. Це неподобство! Марнотратство! За часів Сталіна це вважалося саботажем. У нас найкраще в Союзі імпортне обладнання. Але для того, щоб воно окупилося, треба працювати цілодобово. А ці моралісти з міськради ледь не зомліли, коли я їм про це сказав. Такий гвалт зняли: ви що нам пропонуєте! Дим з крематорію вдень викличе небажані асоціації. Які асоціації? Про що вони? Наш дим чистіший від будь-якої жеківської кочегарки. А одна дама, котра за культуру, медицину і цвинтарі відповідає, взагалі запитала: «А чи не можна так, щоб без диму?» А я їй у відповідь: «Складно, але можна. Замість печей треба поставити ванни з кислотою, розчиняти в них небіжчиків, а потім вночі виливати в річку Либідь». Уявляєте її реакцію?

— Уявляю. Із задоволенням продовжив би наш колоквіум щодо ефективності різних методів ліквідації бренних останків радянської людини, але розумієте, кличе священний обов’язок. В дорогу, до роботи… А щодо мадамів із міськради, то знаю я цих баб! Вони, напевне, і на відомому предметі у своїх мужиків сидять, як за столом президії.

Директор був виразно зворушений.

— Якщо з вами щось трапиться, то прошу одразу до мене. Все організуємо, без зайвої бюрократії. Більшість вибирає підпоховання, але я рекомендую кремацію. Древній, благородний обряд. І для рідних не такий вразливий… Не треба стояти і дивитися півгодини, як чотири п’яні голодранці засипають вашу труну землею.

Я теж був розчулений увагою і навіть пообіцяв скористатися запрошенням. Як щось трапиться. Від почесного супроводу відмовився, попросивши обмежитися дзвінком.

Обслуга крематорію, на моє здивування, виявилася акуратно зодягненою, чистісінько виголеною і абсолютно тверезою. Я навіть перепитав:

— Це крематорій чи Інститут фольклору, етнографії і мистецтвознавства імені Максима Тадейовича Рильського?

— Крематорій, шановний, крематорій. Просто наші люди ще не доросли до належного рівня культури, аби уявити собі тверезого поховальника. От ви, скажімо, п’яному копачу і гроші дасте, і пляшку. Вам буде гидко, але традиції ви не порушите. А от обслугу крематорію ви і в очі не бачите, і бажання у вас такого не виникає — познайомитися. А даремно! Хоча б задля того, аби переконатися, що ви одержите на виході дорогоцінний прах коханої тещі, а не попіл ветерана русько-турецької війни Мойсея Дормидонтовича Розворотирило.

— А що, таке буває?

— У нас все буває. От днями опустили нам труну, нагорі гімн грають, ми внизу своє робимо. Коли раптом на нас і на домовину починають падати сторонні предмети у вигляді розлючених родичів, бо на наше горе люк ще не закрили.

— Що таке? Вирішили розділити до кінця долю навіки спочилого чи цікавість гору взяла? Мовляв, глянемо, що з ним далі буде? Стоп! Не відповідайте! Вантаж був жіночої статі?

— Точно.

— Немолодого віку?

— Два-нуль!

— Тоді зять і родичі з його боку не змогли відмовити собі у задоволенні подивитися, як теща з димом через комин вилетить.

— А отут і не вгадали! Приземляються ці десантники нам на голови, труна летить на підлогу, розбивається, покійниця без сторонньої допомоги котиться під саму піч, мені дають під дих, помічника хапають за петельки і кричать: «Піднімай назад! Це наша бабуся! Її в морзі по п’янці переплутали, а ці сліпі кроти недодивилися!» І все це під мат-перемат і державний гімн!

— Що, ніхто не здогадався вимкнути?

— Не до того було. Вони там нагорі один одному вінки на голову одягали.

— Веселенький у вас контингент. А до речі, в який учбовий заклад вас не прийняли? Естрадно-циркове училище, група розмовного жанру?

— Ні, в Київський державний університет на філософський.

— Тоді — «два-два». На вашу користь. І так буває.

— Спасибі. Але директор казав, що ви у службовій справі. Що вас цікавить?

— Отой байрак, в якому днями хтось влаштував конкуренцію вашому крематорію. А якщо ширше — то чим ця місцевість характерна вночі? Бо вдень тут випасають кіз, смажать шашлики і п’ють алкоголь. А як стемніє?

«Крематорець» відповів не одразу. Спочатку зиркнув у бік акуратної шафи-холодильника, де сумирно чекала ночі «група товаришів», потім дістав цигарку, сірники, закурив і лише після цього зауважив:

— Пішли нагору, я не тільки розкажу, а й покажу.

З тильного боку крематорію стояла зручна лавочка, з якої відкривався краєвид Деміївки, Совок і Жулян. Ми з оператором вмостилися зручніше і я налаштувався слухати.

— Як бачите, з боку ритуального залу нас не видно. Перекриває спеціальний насип. Все продумано, аби надаремне людям нерви не шарпати. Вдень тут, як ви знаєте, людно, а от вночі — нікого. Тільки он там, на проспекті, машини шумлять, та ще літаки на Жуляни вирулюють. Тепер щодо байраку і галявини. Про неї всі знають, крім міліції. Ми там з хлопцями не раз сиділи, але вдень. Тут стежка є. Коли сухо, то дуже навіть зручно до нашої «кочегарки» підніматися. Ну, а тепер про головне, товаришу капітан. Не щодня, не часто, але вночі у цей байрак машини заїжджають. Я бачив. Власне, не самі автомобілі, а світло фар — знизу. Бо там вночі навпомацки не проїдеш — це не проспект. Запитання: якого біса там вночі робити, та ще й з машиною?

— «Декамерон» інсценізувати. День третій, новела десята.

— Це про пустельника і дівицю Алібек. Пам’ятаю. Читав колись. Добре, будемо вважати, що там справді граються в любов. Тоді давайте рахувати: заїхали, зупинилися, вимкнули фари, примостилися, погоцалися, віддихалися, привели до ладу одяг спідній і верхній, увімкнули двигун і фари і — гиля, гуси, додому! Скільки на все це потрібно часу? З комфортом — годину. В темпі — тридцять хвилин. А ці машини, про які я вам кажу, стояли там хвилин п’ять, ну десять. І головне — не вимикали фар.

— А може, просто заскочили по малій потребі?

— Можливо, можливо. Але навіщо продиратися через кущі аж в самий центр байраку, ризикуючи подряпати фарбу, а то й наїхати колесом на розбиту пляшку? Для туалетних проблем достатньо п’ять метрів від траси від’їхати. Але не всі сто п’ятдесят. Тож думайте, капітане, думайте.

— А щодо тої ночі, коли там автомобіль згорів?

— На жаль, нічого сказати не можу. Роботи багато було. Вибачайте, і у нас існує штурмівщина. В Гостомелі туристичний автобус зі самоскидом поцілувалися. Треба було швидко кремувати, то ми всю ніч від печей не відходили. Навіть перекурювали там-таки, хоча я цього не люблю. Мертві не менш від живих поваги вимагають… Хочете мою точку зору, товаришу капітан?

— Давайте.

— Я так думаю, що машина ця не сама загорілася. Тих двох хтось прибрав. А от чому? Раптом вони в байраці ще щось таке побачили, крім кущів і дерев?.. І не дивіться на мене іронічно. У мене все. А у вашому протоколі напишіть: стосовно подій такої-то ночі свідок нічого конкретного показати не може, оскільки протягом усієї зміни не виходив назовні з приміщення крематорію.

— Чого так скромно?

— Та розумієте, шановний інспекторе Сирота, якось не світить мені передчасно отут-от клієнтом ставати. Навіть те, що хлопці спалять мене за європейськими нормативами, а не по скороченій програмі, чомусь не гріє. І не заохочує до відвертості. Бувайте здорові.

— Навзаєм. До речі, ви не пам’ятаєте, хто вам про пожежу в байраці розповів?

— Не пам’ятаю. Я, знаєте, як той Саїд з «Білого сонці пустелі» — стріляли, та й край. А хто, де, в кого — поняття не маю.

— І вибуху не чули?

— А ви, товаришу капітан, якось задля цікавості зазирніть до нас уночі. Послухаєте, як печі гудуть під повним завантаженням — і не будете наївні питання ставити.

Я пообіцяв зазирнути, розпрощався, перейшов через галявину і зупинився понад байраком. Унизу крізь обрубані пожежниками гілки було добре видно чорну пляму обвугленої землі. Свіжих слідів автомобільних шин на ній я не помітив. Напевне, історія з двома спаленими коханцями відстрахала завсідників і вони не наважували з’являтися сюди навіть удень.

Цікаво, що я доповім начальству? Один свідок, котрий відмовився говорити під протокол, кілька разів бачив на дні байраку світло, ймовірно, від автомобільних фар. Мене запитають, що це за свідок. Механік крематорію? Спочатку Полкана і Генерала пересмикне, бо вони уявлять себе в цій вогненній геєнні. Потім поцікавляться, скільки горілки випиває за зміну персонал цього закладу. Дізнавшись, що свідок не п’є взагалі, дійдуть висновку: перегрівся на роботі. Залізобетонна логіка! Нарешті, запитають, що я пропоную? Ах, виставляти там на ніч засідку? А навіщо? Полохати нещасних закоханих? А раптом хтось із них з переляку помре, то хто відповідатиме? Ви знаєте, що з нами тоді зробить відділ адмінорганів? Тож краще порекомендуйте дільничному поставити там шлагбаум. І то негайно! І рівчака хай викопають впоперек в’їзду в байрак. Глибоченького, з окоп повного профілю! Аби не кортіло туди шастати не те що вночі, а й серед білого дня.

Я прогнав у своїй уяві цей діалог з начальством і вирішив, що ще не пора… Не пора взагалі з’являтися в Управлінні. Краще кудись зашитися, в якесь затишне місце, де тихо, прохолодно, ніхто не чіпляється з дурними запитаннями, не вимагає звіту про плани і перспективи на майбутнє. Морг на Оранжерейній був саме таким місцем. Щоправда, пахло там не фіалками, але, як зазначав уже згаданий Лис, у цьому світі годі шукати досконалості.

Судмедексперти від мене відмахнулися. Мовляв, у них запарка. Моя черга ще не надійшла. І взагалі, я зі своїми покійниками тут не стояв. Я спробував погаласувати, але мені делікатно натякнули, що так можна і зіпсувати чистоту експертизи.

— А це як? — здивувався я.

— А так, що будь-який тиск на експерта може вплинути на результат. І будеш ти ламати голову, звідки у цього дядька шестимісячна вагітність. Тож не підштовхуй нас, не допоможе.

— А якщо рейки змастити?

Мого натяку чомусь не зрозуміли. Натомість вдалися до філософії, що під цими склепіннями — дивовижа:

— Усі ми люди, в усіх діти, дружини, тещі і нерви. Раніше, ніж через тиждень, не потикайся.

Через тиждень, так через тиждень. Така наша сищицька доля. Біжи туди, але стій тут і чекай, доки тебе помітять. Може, у пожежників більше пощастить?

На майданчику, де технарі вилизували обсмалені рештки «Москвича», на мене чекав сюрприз. Мій знайомий капітан довго розминав сигарету, точнісінько, як це робить мій Старий, коли хвилюється, аж доки весь тютюн не висипався на землю. Потім стрельнув цигарку у мене і проробив з нею ту ж саму процедуру. Я терпляче чекав, бо знав, що капітан у своїй справі — чемпіон світу серед професіоналів. Колись у дощенту спаленому пасажирському вагоні, котрий на додачу ще й злетів з високого насипу, він знайшов причину пожежі — залишки розплавленої несправної електробритви. Капітан спробував розкурити порожню гільзу, папір пихнув і згас, він сплюнув, матюкнувся і нарешті сказав:

— Такі справи, Сирота. Якщо я доповім моєму начальству найімовірнішу причину вибуху бензобаку, то мене попруть з роботи. Це в кращому випадку. Бо можуть і в психушку загнати.

— Не набивай собі ціну. Ти не дисидент, а капітан технічної служби МВС УРСР. Яка там причина?

— Вибух.

— Не врубався. Що ж виходить: причина вибуху — вибух? Нормально! Розтин показав, що покійний помер від розтину. І що там гахнуло? Ліве заднє колесо чи надутий презерватив?

— Про презерватив тобі хто сказав?

— Ніхто, то я так, навмання ляпнув. А що?

— Знайшли ми розплавлені рештки цього запобіжного заходу. Під заднім сидінням. Але вибухнув, звичайно, не він. Розумієш, бензобак підірвали зсередини! Є лише два варіанти. Перший: хтось відкрутив пробку і встромив туди смолоскип. Але так не буває, бо першою жертвою стане підпалювач. Варіант другий: в бензин встромляють кінець бікфордового шнура чи ще якогось ґнота, підпалюють і дають драла. Але все одно, перед цим треба відкрутити пробку. А її ніхто не відкручував. Її зірвало з різьби. А це означає, що в бензобак попередньо було вміщено якийсь спеціальний запалювальний пристрій з дистанційним управлінням. Радіозапал, розумієш?

— А може, то був шматочок пластикової вибухівки з хімічним підривачем? Мене недавно в Будинок кіно провели на американський фільм, закритий перегляд. Так отам саме так бензосклад підривали.

— Не вмер Гаврило, так галушкою вдавило. Ти хоч уявляєш, Сирота, у кого на озброєнні пластикова вибухівка? І у нас, і у них, до речі. Тільки в диверсійних спецпідрозділах. І то — кожен грам на обліку. Ти ще скажи, що тут агенти армії ймовірного противника попрацювали.

— Уявляю, що б тут було, якби я сказав.

— Я теж. Але на моє щастя, хімією та пластиком тут і не пахне. Аналіз показав тільки бензин. Щоправда, трошки розведений, але теж бензином — нижчого гатунку за ту ж ціну. Але такий коктейль сам по собі не вибухає.

— Точно?

— А щоб ти не мав сумнівів. Я аналізи в інституті органічної хімії по блату зробив. А там такі спеціалісти — куди твоєму Лівші. На кожній молекулі пробу ставлять.

— І що ж ти, врешті-решт, напишеш?

— Вже написав. Ймовірна причина пожежі — коротке замикання, викликане, виходячи з непрямих даних, несправністю опалювальної пічки. Точніший висновок заважає зробити високий процент фізичного знищення автомобіля і вплив термічного фактора на стан залишків людських тіл… Тебе це влаштовує?

— Мене — ні.

— Мою совість — теж. Але моє начальство буде задоволене. І я піду у відставку як мінімум майором. Сирота, ти сам не раз казав, що Феміда — то сліпа курва. Якщо я покладу на її терези самі свої здогадки, вони навіть не здригнуться.

— І що, ніяких шансів?

— Якби був бодай шматик того гіпотетичного радіозапалу, тоді інша справа. А так… скажу по секрету: московська Контора тому так швидко виловила тих вірмен з їхніми бомбами, що одна з них не встигла вибухнути. Ну, а далі, маючи в руках вибухівку, підривач, металеву оболонку і навіть господарську сумку, в яку все це було запаковане, вирахувати винахідників було — що дурному з гори побігти. Та що там сумка! Пам’ятаєш того вовкулаку, котрий маленьких дівчаток вбивав? Що там було? Кілька молекул металу у ножовій рані? А докопалися. А тут і про це подбали. Пристрій був не простий, а з секретом. У момент вибуху повністю самоліквідувався. Навіть натяку на спектрограмі не було. Самий бензин.

— Було, та й загуло, кажеш?

— Ви-па-ру-ва-лось! Цікаво, що то за люди?

— Кого маєш на увазі? Тих, що згоріли, чи тих, які палили? Жертви — такі собі, не бідні і не багаті. Не пролетарі і не колгоспники. Але й на інтелігенцію не тягнуть. Службовці, як пишуть в анкетах. А щодо геніальних винахідників… слухай, а якщо чесно, то який шанс, що вони справді від зіпсованої пічки загорілися?

— У даному випадку — нуль цілих, ікс десятих.

— І ти все одно напишеш, що завинила пічка?

— Сирота, я не прогодую сім’ю на капітанську пенсію.

— А якщо начальство зрозуміє, що ти його дуриш?

— Начальство напевне зрозуміє, що я написав дурню. Проте накладе резолюцію: «Взяти до уваги». І звелить тобі закрити справу за відсутністю доказів. Якщо тільки судмедексперти не встановлять, наприклад, що ці бідолахи були мертвими ще до вибуху. Отоді всі забігають. Але у мене рученятка — ось вони! — вже чистенькі.

Судмедексперти не знайшли нічого такого, що свідчило б про смерть коханців до вибуху і пожежі. Я, щоправда, і тут відзначився, бо почав вимагати вказати в протоколі: віднайдений презерватив був використаний чи ні. У відповідь мене послали… Я туди не пішов. Як не пішов я і на жоден з двох похоронів, хоча начальство і натякнуло. Щоправда, делікатно.

Полковник навіть розчулився, що було для нього нехарактерно:

— Воно, звичайно, шкода людей. І машини теж. Але куди подінешся? Таке у нас життя. Горимо, як не на роботі, то у власному автотранспорті. І ніхто тебе не воскресить, і машини не поверне. Біда, біда… Але з іншого боку — ми особисто що могли, те й зробили.

Старий теж не особливо проймався відвертим відмазуванням од пошуків справжньої причини смерті нещасних закоханих. Можливо, тому що ніхто з рідні загиблих не здійняв шуму, а їхнє керівництво навіть висловило подяку за швидке і оперативне розслідування причин «нещасного випадку». Що ще треба нормальному менту? А, так, щоб до нього не лізли з усякими там нутріями та ондатрами.

На жаль, не знаю, з чиєї подачі, але мене в Управі почали вважати спецом по цвинтарним справам. І тому не встиг я спровадити справу про вибух у байраці до архіву, як з того ж самого кладовища виринула нова халепа на мою голову. Десь днів за кілька прийшов до мене Старий, а це означало, що знову є якась дурна робота. Так і сталося.

— Сирота, якщо чесно, то мені кортить зараз взяти тебе за руку, вивести у двір, посадити в машину, гайнути разом з тобою на сотий кілометр і тільки там розповісти тобі, у чому справа.

— А що, якась нова придибенція спеціально для людей з вищою філософською освітою?

— Та яка вона в чорта спеціальна? Паскудна, то так. Головне — як спливе, то матимемо величезні неприємності по лінії підриву авторитету радянської торгівлі зокрема і радянської влади загалом. І все тому, що наші хлопці стали як баби. Ляпають язиками, де треба і де не треба. Є сигнали з Контори, що в отій новій кондитерській на Постишева за кавою можна підслухати найсвіжіші подробиці найсерйозніших слідчих справ.

— Я на Постишева не рипаюсь. Там кава ще гірша, ніж у Любки-бардачки. І гарячої води немає — чашки холодною полощуть. А помада і чужі бацили залишаються.

— От я й кажу, Сирота, ти у нас хоч і зараза, але язика за зубами тримаєш. Тому крім тебе цю справу більше нікому доручити не можна. На, читай, вивчай і думай — як зробити, аби людина забрала свою заяву назад і щоб по Києву чутки не розійшлися. Бо буде нам непереливки.

— От усе ви, товаришу підполковник, натякаєте, натякаєте… нема щоб прийти і сказати прямо і відверто: Сирота, зводи мене туди, де найкраще варять каву. Я б одразу повів, нас би поза чергою обслужили, ми би в куточку сіли і ви мені тихенько, як блудному синові, суть виклали б…

— Слухай, ти, позашлюбний син Тараса Бульби… колись я тебе таки точно — чим породив, тим і вб’ю. А щодо суті справи, то не хотів би тобі нав’язувати готового рішення, але по-моєму — заявниця не сповна розуму. Проте, прошу поставитися з усією серйозністю, бо у людини велике горе. Працюй!

Заінтригований натяками Старого, я взяв до рук заяву, написану на подвійному аркуші із зошита в клітинку, і заглибився в читання. За кілька хвилин я зрозумів, що баранію. Бо історіями, схожими на цю, нас лякали старшокласники у піонерському таборі. Щось на взірець весільного плаття, в якому померли десять наречених. От послухай.

У однієї громадянки після важкої тривалої хвороби померла єдина молода ще дочка. Бідолаха розуміла, що її чекає, тому попросила матір поховати її в улюбленій сукні з матерії з червоної шотландки. Коли надійшла сумна хвилина, ця воля покійниці була виконана. Довга хвороба дочки і видатки на похорон змусили громадянку зробити те, на що б вона за інших обставин не наважилася: віднести до комісійного магазину деякі речі покійної. І тут на неї чекав удар, бо серед одягу, виставленого на продаж, заявниця побачила сукню, як дві краплі води схожу на доччину. Це її дуже вразило, бо сукня була не купована, а пошита обома жінками з відрізу імпортної шотландки, купленої, знову ж таки, у комісійному. Не вірячи своїм очам, нещасна матір відгорнула поділ сукні і побачила невелику пропалину від праски, зроблену нею, коли вона загладжувала низ.

Я прочитав усе це кілька разів, зібрався з думками і пішов до Старого:

— Товаришу підполковник, я, звичайно, не кравець, але знаю, що дві однакові сукні можуть бути, навіть якщо їх шили нарізно і вдома. Бо є ж усякі там фасони, викройки, схожі фігури і так далі. Але підпалина від праски — то вже щось на взірець особистого клейма. А це означає, що наші покійнички у спаленому автомобілі — то ще квіточки. А ягідки сумирно гойдалися на плечиках у комісійному магазині. Бо одяг з покійника можна зняти в один-єдиний спосіб, особливо, якщо його вже закопали. В який саме — не буду говорити вголос, але ви це прекрасно знаєте.

— Тепер ти бачиш, Сирота, чим це пахне? Що буде з комісійною торгівлею, якщо люди про це дізнаються?

— Справді, кому охота купувати ексгумоване шмаття. Згоден з вами, ситуація не просто дурна, вона безвихідна. Бо тут без санкції прокурора не обійдешся, але коли я уявлю собі, що доки ми доїдемо до цвинтаря, прокурорська секретарка обдзвонить пів-Києва… Як ви думаєте, товаришу підполковник, скільки глядачів чекатиме нас біля могил?

— Більше, ніж на похоронах члена Політбюро.

— То що будемо робити? Можна, звичайно, і вночі. Навіть краще, але знову ж, без санкції не обійдешся. Слухайте, товаришу підполковник, у мене є ідея!

— Не тягни кота за хвіст, кажи.

— По цьому цвинтарю ще один сигнал був, ми його через ту пожежу так і не перевірили. А з нього все, власне, і почалося. Дільничний розповідав: якісь типи влаштували собі з кладовища літні дачі. Квіти з могил крадуть, порядних людей лякають, у професійних жебраків хліб відбивають… і по лінії антисанітарії теж. Уявляєте, товаришу підполковник, які неподобства творяться безпосередньо неподалік центральної алеї, де поховані відомо хто.

— Сирота, натяк зрозумів. І навіть прийняв. Але людей на облаву я тобі все одно не дам. Сам знаєш, яке у нас навантаження. По-перше, горимо на роботі, як твій «Москвич» у байраці, а по-друге, немає гарантії, що хлопці триматимуть язики за зубами.

— Щодо кадрів, то ви не хвилюйтеся. Я в комсомольському оперативному загоні візьму. Ці не розляпають. Більше того — вантажівку прихопимо по лінії автодружини. А решта — то вже справа техніки.

Від автора:

Комсомольські оперативні загони яскраво промайнули на київському небосхилі саме у першій половині семидесятих років. В історії їхнього виникнення, розквіту і миттєвого зникнення залишилося чимало таємниць. Бо, фактично, їм дозволялося набагато більше, ніж не те що традиційним «народним дружинникам», а й штатним працівникам міліції. Ймовірно, йшлося про спробу створити щось на взірець «юних друзів чекістів», себто суто компартійну воєнізовану структуру.

За достовірною версією, комсомольські оперативні загони було ліквідовано після одного драматичного інциденту. Троє оперативників, до речі, студентів юридичного факультету Університету, побили неповнолітнього хлопця так, що зламали йому ребра. Скандал зам’яти не вдалось, оперативників вигнали з Університету і навіть дали строк за злісне хуліганство. З часом ця історія забулася, ініціатор побиття навіть поновився в Університеті, щоправда, без права роботи у слідчих структурах. Але він непогано почувався адвокатом, а після 1991-го року перекинувся на велику політику і досяг там значних успіхів. Подальшу долю потерпілого хлопця встановити не вдалося. Спроба одного ну дуже допитливого публіциста розкрутити цю давню історію закінчилася для нього судовою справою.

Олекса Сирота:

Поспішати було, з одного боку, наче й нікуди. А з іншого — згорьована матір могла виплеснути свої підозри першому-ліпшому. І тоді можна чекати чого завгодно, аж до погромів комісійних магазинів. А крайнім знову виявиться старший інспектор Сирота. Виключно через своє добре серце і хирлявий гуманізм. Бо тут не та історія, що з нещасними коханцями в «Москвичі». На стриманість родичів годі й сподіватися.

Мої комсомольці прибули вчасно — на додачу з вантажівкою та кількома власними автомобілями. Весь потрібний нам інвентар лежав у кузові. Старий зі свого боку виділив нам пару радіостанцій типу «Тюльпан» для зв’язку між собою і патрулем на центральній алеї.

Коли ми дісталися цвинтаря, було вже темно. Гробокопачі, як з’ясувалося, знову ховали якогось щедрого клієнта, бо допилися до анабіозу. Лежали собі у хижці і свистіли у вісім дірок. Я збирався забити цвяхами двері халабуди, але патрульні відрадили, мовляв, не сьогодні-завтра хтось із цієї банди чотирьох самозапалиться від надміру перепитого і забере з собою на той світ решту команди. І хто їх тоді буде закопувати? А потім, молоденьким сержантам-патрульним світитиме велика неприємність, бо їх поставили сюди охороняти старих мерців, а не плодити нових. Тому ми зайвий раз нагадали їм, аби вони не ловили гав і за необхідності вживали заходів, а самі вибралися на нову ділянку. Там спочатку виставили охорону за всіма правилами патрульно-постової служби, потім розклали біля свіжої могили брезент, на який мали скидати землю, акуратно відклали присохлі вінки і квіти і заходилися розкопувати поховання.

Коли заглибилися до пояса, стали працювати по двоє. Робота просувалася повільно, бо копачі з моїх комсомольців були не дуже, а крім того, увесь час доводилося прислухатися, чи не суне до нас якась незапланована примара. Було так тихо, що навіть шарудіння грудочок землі, які осипалися з брезенту назад до ями, видавалося мало не гуркотом. Ми всі швидко змокли — і то не від фізичних зусиль.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Хлопці нерішуче зупинились і почали переминатися з ноги на ногу. Я вигнав їх з ями, заліз туди сам і завів мотузки під краї домовини. Коли ми смиконули вгору останню домівку нещасної дівчини, яка любила плаття з шотландки, — я відчув, що щось тут негаразд. Підозра перетворилася в упевненість, коли ми на руках віднесли домовину вбік і поставили її посеред доріжки. Мої добряче втомлені і перелякані помічники все відтягали останнє дійство. Довелося мені самому підважувати цвяхи і знімати кришку.

І тут мої оперативники ледь не повпускали ліхтарі. Труна виявилася порожньою. Я лише спромігся наказати:

— Ну, як тепер хтось сюди рипнеться — давати без коментарів в лоб і скидати в яму! Я зараз повернуся. Хлопці, не мандражуйте! В нашому житті і не таке буває.

І пішов дзвонити Старому. Власне, з цим можна було б зачекати до ранку, але гостра потреба на комусь відігратися переважила почуття субординації.

Підполковник сказав, що він слухає. І потихеньку почав прокидатися. Я не поспішав, бо все ж таки третя ночі — то навіть не шоста ранку. Тому почав здалеку:

— Ви знаєте такий анекдот: зустрічаються два євреї, один каже: «Між іншим, Рабинович помер.» А другий йому: «Та ви що? То ж то я думаю, його вчора ховали!»

Старий вочевидь прочумався, бо відповів:

— Сирота, у тебе все? Можна сміятися?

— Ні, не все. Як ви думаєте, її поховали?

— Кого?

— Дочку заявниці. Ну, у котрої було улюблене плаття з червоної шотландки.

Старий голосно зітхнув:

— Олексо, ти звідки дзвониш?

— З цвинтаря.

— О! Виходить, не до кінця здурів. Там якась вільна яма є?

— Щойно викопали.

— Стань над нею і застрелься! Бо коли я приїду…

— Труна порожня.

Старий спочатку загорлав: «Що-о-о?!» Потім сказав комусь вбік: це я не тобі, спи. І знову звернувся до мене:

— Сирота, повтори, що там у тебе порожнє крім голови?

— Труна, в якій мала б лежати покійниця без плаття. Але там ані плаття, ані її.

— Зачекай стрілитися! Зараз я приїду і складу тобі компанію. Тільки подзвоню прокурору. Хай і він не спить, як вже я в дурні пошився.

Прокурор приїхав, підтягнув холоші формених брюк, зазирнув до ями, підійшов до труни і довго роздивлявся обшивку з дешевенької білої матерії. Потім з благальними нотками запитав у Старого:

— А може, її під труною потім закопали? Пам’ятаєте, п’ять років тому подвійне поховання на Берківцях?

— А це Сирота в першу чергу перевірив. Не той випадок.

— Ну, тоді цю ексгумацію я вам оформлюю.

Старий коротко подякував, а я не стримався:

— Ексгумація — це коли викопують похований труп. А тут небіжчиці немає. Отже, це не ексгумація, а звичайні земляні роботи. Вашої санкції не потрібно. Як ваша ласка, можете закрити наряд. Дванадцять п’ятдесят, згідно з кошторисом. Можна натурою — по півлітри на копача. Згідно з традицією.

Мій жарт чомусь не сподобався прокурору, бо він процідив крізь зуби:

— Якщо вас, Сирота, доведеться колись викопувати, то я санкції не видам. Нехай навіть увесь карний розшук на коліна стане. І взагалі, товаришу підполковник, ви особисто впевнені, що її поховали? Не розумію, чого ви регочете? Що я такого смішного сказав?.. Ну добре, ви тут смійтесь, а я поїду досплю і на свіжу голову доповім керівництву. А ви подасте рапорти за всією формою. І до речі, закопайте або заховайте все оце… бо ще розмови небажані підуть.

Коли машина з прокурором викотилася за ворота, а всі сліди земляних робіт було акуратно замасковано, Старий попросив:

— Олексо, пробач, твоя мама не буде лаятися, якщо ми зараз заїдемо до тебе і тихенько посидимо на кухні за кавою чи ще чимось? Бо моя благовірна забрала у мене ключі і звеліла, щоб я йшов досипати в собачий розплідник. Бо, мовляв, совісті у мене вже немає…

Він уже не вперше звертався до мене з такою пропозицією, і я традиційно заспокоїв його:

— Мама не буде лаятися, навіть якщо ми тихенько поспіваємо.

— От бачиш, Сирота, мама є мама. Для неї головне — що дитина вдома.

І ми поїхали пити каву і ще щось міцніше. І Старий, як завжди, ні сіло ні впало, вдарився у спогади:

— У нас в Управлінні майор був, якому гроші знадобилися, і то великі. Так він підрядився смертні вироки виконувати. А оскільки це діло нервове, то там для розрядки горілку дають. Ну і звісно, вся процедура вночі відбувається. Гроші грішми, але почала його дружина діставати: що це за робота, з якої вранці п’яним прилазять? Либонь, десь бабу собі завів. Майор туди-сюди, та ні, каже, робота важлива, секретна. А вона йому: ти ще збреши, що ночами бандитів у в’язниці розстрілюєш!

— І чим це закінчилося? — поцікавився я, наливаючи чергову склянку.

— Чим і мало закінчитися. Якось вранці майор виконав черговий вирок, повернувся додому і пустив собі кулю в скроню. Але перед цим застрелив жінку. Акуратно так застрелив — з одного пострілу в потилицю.

— Що то тренування.

— Не кажи, Сирота!

Ми випили, потім допили. Я постелив Старому на балконі, бо знав його звичку курити в ліжку.

Вранці вмилися, поголилися, відкоригували самопочуття і пішли до Генерала. Шеф вислухав нас і пояснив:

— Згоден з вами. Лише за крадіжку речей з покійників нам усім світять великі неприємності. А за крадіжку самих покійників заповідається такий зорепад, що вночі можна буде читати без окулярів. У вас є версії, кому це знадобилося з нашого цвинтаря Бухенвальд влаштовувати?

Генерал свого часу їздив до НДР і дуже любив принагідно про це згадувати. Я наважився виявити ерудицію:

— Двісті років тому свіжі трупи з кладовищ для анатомок крали. Але тепер у цьому проблеми немає. Я тут що подумав, товаришу генерал — може, лікарів потрусимо? Дивіться: дівчина довго хворіла, лежала в лікарнях. А раптом її не так лікували? Або елементарно отруїли — може, навіть випадково… Десь інформація в медичному середовищі випливла, наприклад, хтось із кимось порахунки зводив… От винуватці і вирішили викрасти і заховати головний речовий доказ. Бо мало що… Накапає хтось по інстанції, мовляв, залікували до смерті. Розпочнеться слідство, ексгумують останки на законній підставі, кому це треба? Медиків маю на увазі.

— А що? Розумна версія, товаришу капітан. Головне, без цих ваших узагальнень. Мудрішаєте, Сирота, мудрішаєте.

— Старішаю, товаришу генерал.

— Ну, це ви даремно, Сирота, даремно. Ідіть, працюйте — і вас помітять. І дякуйте Богу, що покійниця не у Феофанії померла, а у звичайній районній лікарні.

Ми з Підполковником пішли працювати. Але не дійшли, бо в нас з розгону в’їхав отой чмур з ОБХСС. Виглядав він страшенно заклопотаним, а дивився так жалібно, що лаяти його одразу розхотілося. Слово честі, він ледь не плакав.

— Вони плодяться!..

— Хто?

— Ондатри, товаришу підполковник! Ми вже всі джерела поставки м’яса перекрили. Комбінат обклали, як рейхстаг у сорок п’ятому. Під кожним магазином народний контроль з дільничними! А вони плодяться!

— Тьху на тебе, притирений! Нам би твої проблеми. Он у Сироти покійників крадуть, а ти зі своїми пацюками. Киш, бо хвоста вріжу!

Старий сердито закрокував коридором, а я залишився. Ні, не для того, щоб принизитися до невластивого мені колежанського співчуття. Просто треба було скинути на когось зайвий негатив. І переполоханий чмур годився тут ідеально.

Я розпочав майже лагідно:

— Послухай мене, юний натураліст! Я особисто вважаю, що міліціонера-невдаху слід негайно пристрілювати. І не задля того, щоб він довго не мучився. А щоб через нього не потерпали нормальні люди. І нормальні міліціонери теж. Ні, звичайно, перші пару років нам би ставили клістири за перевитрату патронів. Але згодом селекція далась би взнаки.

— Тобі смішки, Сирота, а я скоро і без твоєї селекції сам застрелюсь, бо вони плодяться.

— Слухай, а ти перевіряв — ціни на них зросли?

— В тому то й справа, що ні. Їх більшає, а ціни не зростають.

— Закони ринку. Перший курс політекономії капіталізму. А твої приватники продають живих ондатр, чи тільки шкірки?

— Переважно шкірки.

— Тоді ясно як божий день! Шкірки, кажеш, продають. А м’ясо?

— А кому воно треба? Не голодний же рік. В магазинах і яловичина, і свинина, і кури. Індиків завезли. Моя такого птеродактиля притягла на тещині іменини… тільки чомусь рибою смердить.

— Ти мені індиками голову не забивай. Звивинами крути. Раніше м’ясо нутрій викидали, бо на нього не було попиту. Ну, зрозуміло, це ж не борсучий жир. А тепер, коли ти м’ясникам облогу влаштував, молодих нутрій стали годувати м’ясом старших, з яких вже шкіру здерли. Безвідходне виробництво, ідеальна модель! Зрозумів?

— Зрозумів. А чого вони плодяться?

— Не знаю, я не Мічурін. Дурні, між іншим, теж плодяться. Але від цього у начальства чомусь голова не болить. А знаєш, чому?

— Звідки? Я ж не начальство…

— І ніколи ним не станеш. Ти, до речі, чого в міську Управу приперся? У себе в районі був хоч якимсь, але цабе. А тут об тебе всі, кому не ліньки, ноги витирають.

— Та жінка примусила, щоб їй… І теща додала. У мене на території нічого такого, крім кондитерської фабрики. Ну, ще універмаг, але там знаєш хто пасеться? Не з нашим щастям і не з нашими погонами. От жінка мене і дістала: в інших районах, каже, нормальні чоловіки, котрі в міліції, своїх дружин у дефіциті виводять. А ти все шоколадні цукерки тягаєш. Нас із мамою од них вже нудить.

— Нудить, кажеш. Десь я читав, здається у Торвальда, що коли до шоколаду додати миш’яку, то смак отрути абсолютно не відчувається. Перевірено практикою! Ти подумай…

— Це ти серйозно?

— Ага. Мені ж цю справу накинуть, так щоб я зайве не морочився. І не треба дякувати, як кажуть в Грузії, — від нашого столу вашому столу.

На жаль, мій співрозмовник і не думав дякувати. Його погляд із жалібного став злючим, він навіть буркнув якусь погрозу на мою адресу, щоправда, нерозбірливо. А потім побіг коридором, ледь не викрешуючи іскри підборами. Я ж зробив кілька кроків до свого кабінетику і зупинився, вражений. Двері моєї келії були розчинені і у фрамузі, як у рамі від портрета, стояв Старий, котрий явно чув мою душевну розмову з колегою.

— Вважаєте, товаришу підполковник, що я його занадто?.. так то ж навмисне. Його пожалій — він зовсім розкисне і наробить дурниць врешті-решт. А так хоч на зло мені, а щось і зметикує.

— Сирота, нічого він метикувати не буде, окрім як побігти в партком і на тебе накапати. А наш придурок замполіт знову бігатиме, як курка з яйцем, кабінетами і кудкудакатиме, що у карному розшуку ідейно недопрацьовують.

— Що поробиш, товаришу підполковник, доброта нас згубить.

— Особливо тебе. Як маєш зайвий час, то займись чимось корисним.

— Чим конкретно?

— Та хоча б своїми небіжчиками.

— Котрих крадуть?

— Котрих спалюють. А потім звалюють усе на дурнувату автомобільну пічку.

— Так справу ж закрито. За відсутністю складу злочину.

— Сирота, ти наче не в міліції служиш. Забув, що деякі закриті справи відкриваються «за обставин, котрі розкрилися останнім часом»? Тож подумай, кому було вигідно пару голубочків спровадити до янголів, та ще й так жорстоко? Бо то не ревнощі, то холодна помста. Знати б іще, як той невідомий примудрився повний бензобак підірвати, якщо машина спокійненько на місці стояла, а не летіла в урвище, перекидаючись двадцять разів догори колесами.

— Так Генерал же сказав — медиків розпрацьовувати.

— А ти що — і справді збираєшся цим зайнятися? А я думав — то чергова порція локшини на вуха начальству. Послухай мене, старого. Не лізь. У медицини і без тебе проблем… тільки твоїх підозр не вистачає. Ну, що ти там накопаєш? Недодачу якихось дефіцитних ліків чи знеболюючого? Прикриються недосконалим обліком, недосвідченістю персоналу, дефіцитом препаратів. Повір мені, як там щось і було, то вже точно не таке, щоб трупи з могил красти.

— Зрозумів. Медицину чіпати не буду. Але запит про людське око пошлю. Мовляв, є заява про службову халатність.

— Отож. Іди краще попий своєї кави і подумай.

Чесно кажучи, я вже все придумав. Але мені не хотілося, аби начальство вважало, що я цікаві версії складаю, як дитинка піраміду з кубиків. Ще поважати перестануть. Ні, я вже краще поімітую титанічну роботу думки, а потім вповзу до начальницького кабінету мокрий, захеканий, неголений, невиспаний і перед тим, як втратити свідомість від максимальної самовіддачі, щасливо прохриплю: «Знайшов!» І покладу тремтячою рукою на стіл Генерала листок з планом чергової супероперації — зі стріляниною, криками, матюками, димом і собачим гавкотом… Хоча можна й без диму. І без собак. Але обов’язково з урочистим в’їздом у фіналі на поле бою самого начальника Управління — верхи на службовому «газику». Він це любить. І десь навіть обожнює. От як його в начальницьких коридорах не дресирували, а справжній хлопчик у ньому час від часу таки проривається. В дитинстві в Чапаєва грався, а зараз у грозу бандитів.

Все було так. Точніше — майже так. Ну, не зовсім так, але було. Для початку я про всяк випадок вирішив перевірити свою задумку на Старому, використавши його як собачку Павлова. Бо наш партизан в найгіршому випадку посилає «по старій трасі». А Генерал може і бюстик Дзержинського в голову пожбурити. Щоправда, досі він жодного разу не влучив, але не варто випробовувати долю.

Коли я виклав Старому свій план, він, не приховуючи здивування, розвів руками і видав резюме:

— Ну і ну! Штучки, звичайно, інтелігентські, філософським факультетом смердить за кілометр, але логіка є. Будемо ризикувати. Тільки тихо. Головне — щоб прокурор не пронюхав. Слухай, давай я з тобою на пару піду! Молодість згадаю, і Генералу не треба зайвої інформації зливати. Згоден?

— А куди я дінусь?

Того ж дня ми зі Старим на службовій «Волзі» прикотили до директора кладовища і виклали йому наше прохання. Спочатку він отетерів:

— Коли я побачив вас у вікно, то подумав, що ви приїхали як нормальні люди. Ну, там, поховати, перепоховати, підпоховати когось… Чи кремацію поза чергою. А ви таке просите…

— Можна подумати, що це складніше, ніж підвищені соцзобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

— Товаришу підполковник, він у вас завжди такий жвавий чи тільки на цвинтарі?

— Ну, навіщо ж так, товаришу директор? Можна подумати, що наше прохання — підкреслюю, прохання — то для вас проблема.

— Ні, ви на них подивіться! Прохання! Молода гарна покійниця їм треба! Заміжня! І згорьований чоловік на додачу! А свекрухи, страшної, як атомна війна, ви не хочете? Або зятя, що навколо тещиної труни від радості скаче? Це вас не влаштовує? Я розумію, таємниця слідства! І все ж таки, як ви це собі уявляєте? У мене цвинтар, а не концерт по заявках радіослухачів. Я ховаю не тих, кого вибираю, а тих, кого мені приносять.

Старий іронічно усміхнувся:

— Ну, так уже й не вибираєте! Розкажіть ви мені, як розквітли всі квіти… Ми ж не вимагаємо, щоб ви особисто підстрелили потрібний нам екземпляр. Чи машиною переїхали…

— Лексикончик же у вас, у ментурі. А до речі, стосовно підстрелити клієнта, то таку пропозицію мені вже робили. Один, до речі, ваш співробітник. Дуже схожий на капітана Сироту.

Старий чи то не зрозумів слова «лексикон», чи то вирішив відмовчатись. А наш співрозмовник вів далі:

— Ви мені скажіть, товариші міліціонери, хто тут директор цвинтаря? Та жінка, котра вам потрібна, між іншим, сама кохала, її кохали, вона у мужчин захват викликала, а ви на неї — «екземпляр»! Ніякої делікатності!

— Що поробиш, яка служба, така й делікатність. То ви вже згляньтеся на нас, неотесаних, подзвоніть при нагоді. І нехай ваша дама, котра на похороні розпоряджається, прикине, бодай приблизно, скільки людей збереться.

— Поіменного списочка не треба?

— Не треба. Це ж не урядовий концерт в Опері. А от об’єктивку на покійницю ви нам заздалегідь підкиньте. Ну, знаєте, таку, що по ній ваші розпорядниці потім над труною говорять: невблаганна смерть забрала покійницю, залишивши невтішного чоловіка Марика Гицелевича і коханих діточок Сайру і Мойву…

— Нічого святого! Але зроблю все, що від мене вимагається! — зітхнув директор і без усякого переходу запитав: — Що пити будете? Бо я мушу…

Він подзвонив через кілька днів, наприкінці свого робочого дня і в самому розпалі нашого:

— Є те, що ви просили. Двадцять п’ять років, слов’янка, двоє дітей, коханий чоловік, поважана родина, для поминок зняли ресторан Будинку кіно. Планували підпоховати до якихось родичів, але я організував хороше індивідуальне місце з директорського резерву.

— Розумію. Сподіваюсь, не свою віддали? Коли відправа?

— Відправа, юначе, то в церкві. А у нас громадянський ритуал прощання, затверджений комісією по нових радянських обрядах при Верховній Раді. От для голови цієї комісії я справді не пошкодую власної могильної ділянки.

— І коли ж ритуал?

— Завтра опівдні. До речі, я не помилився? Ви хочете, щоб я послав туди отих задрипанців, котрим ви колись зуби й ребра порахували?

— Вони ще й ябеди… Саме їх!

— Дивний у вас смак, товаришу капітан. На них порядна людина гляне — і новий похорон! Але як треба — то треба.

— І подбайте, щоб вони того дня не пили.

— Оце вже складно. Хіба що тимчасово замурувати їх у якомусь старому склепі, так все одно ж підкоп зроблять. Максимум, що я можу — так це примусити їх поголитися і зодягти нові комбінезони.

— І на тім спасибі. Ну ви хоча б дозу обмежте. Бодай до півлітри на хрюльник.

На сам похорон ми зі Старим, звичайно, не пішли: а раптом в оточенні покійниці трапиться хтось із знайомих і виникнуть зайві асоціації і запитання. Замість нас пішли оперативники. Ритуал так їх зворушив, що вони ледь не прогавили потрібний нам момент. Потім розповідали:

— Лежала в труні, як жива. А чоловік так тяжко ридав, що ми самі мало не розплакалися. Але тут ці копачі почали пхатися вперед, отой беззубий наступив мені на ногу і я все пригадав: сказав вголос усе, що потрібно.

— Повтори дослівно!

— Кажу: «А Володя, бідолаха, зовсім розум від горя втратив. Мало того, що з покійниці шлюбної обручки не зняв, так ще й свою в труну кинув. А обручки, між іншим, не якийсь там ширпотреб з ювелірторгу, а справжній дореволюційний товар з діамантовими хрестиками».

— Клюнуло?

— Аякже! Не витримав, озирнувся і пащу свою беззубу роззявив. Тут і я своє додав: «Любив покійну дуже, тут не те що обручку в труну, тут сам у могилу кинешся». І до дурного б дійшло.

Давно я не чекав вечора з таким нетерпінням. Напевне, ще з часів танців по суботах у школі. Директор цвинтаря, хоча в органах не служив (а може й служив, хто його знає!), добре втямив, що саме нам потрібно. У тому кварталі, де поховали молоду покійницю, можна було спокійно замаскувати якщо не батальйон, то принаймні роту солдат, підкріплену парою бронемашин. І не просто заховати, а з усіма можливими вигодами.

Ми вляглися разом зі Старим на прихопленій мною з дому ковдрі і стали терпляче чекати. Було тихо, як буває тільки на цвинтарях посеред гамірливого міста. Десь прогула електричка. Потім в районі вокзалу голосно звереснула якась дама — аж виляски пішли поміж надгробками. Старий щось тихо пробурчав, але я не розібрав. Здається: «Знайшли, де лапатися!» На сусідній старій ділянці, за кільканадцять метрів від нас час від часу щось тихо порипувало, зітхало і дихало. Але то були виключно слухові галюцинації. Зате характерний звук від удару металу об камінь був грубою реальністю — хтось ненароком зачепив лопатою гранітний надгробок. До того ж, за нашими плечима. От цього ми не передбачили. Бо замість крокувати по основній алеї, ті, на кого ми зробили засідку, поперлися до могили вузесенькою стежкою, обкладеною замаскованими оперативниками.

— Ну, зараз наступлять комусь на дупу — і кінець іграм, — подумав я. Але мадам Фортуна сьогодні була на боці сищиків. Бо чотири темні фігури з невластивою для них грацією прямували рівнесенько по стежці. Я перевів подих і, здається, зробив це заголосно, бо Старий стусонув мене кулаком під ребро.

Тим часом фігури з лопатами обступили свіжу могилу і довго озиралися та прислухалися. Переконавшись у власній безпеці, швиденько взялися до справи. Повідкладали вбік численні вінки і квіти, висмикнули з землі табличку і портрет у рамці. А потім ритмічно і чітко, зовсім не так, як вони це роблять вдень, стали розкопувати могилу. Через певні проміжки часу одна пара змінювала іншу. Коли фігури тих, хто копав, заглибилися нижче поля зору, Старий торкнув мене за плече. Я тихо прошепотів йому у саме вухо:

— Ще рано. Скажуть потім, що вони черв’яків на рибалку копали чи казенну лопату випадково присипали, то оце витягали… І є дурні, які в це повірять. Особливо в прокуратурі. Ні, нехай вже труну дістануть.

Старий заспокійливо поплескав мене по руці, мовляв: зрозумів, згоден, зачекаємо.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Ті, що нагорі, заворушилися. Кинули вниз мотузки. Потім допомогли своїм товаришам видряпатися з розкопаної могили. Далі хтось, передражнюючи Гагаріна, сказав: «Ну, поїхали!» Домовину вони витягли досить швидко і вправно відтягли її вбік. На весь цвинтар, як мені здалося, залунав різкий скрегіт цвяхів, які витягали з сирого дерева. Моє серце калатало так, що, напевне, і Старий це почув. Що було далі — ми переважно здогадувалися, бо труну вони поставили за насипом і, на додачу, не присвічували собі ліхтарями.

Ось, здається, зняли віко… тепер вовтузяться, щось витягають, знову вовтузяться… Так, ліхтарик увімкнули… Це вони обручки шукають. Беріть, хлопці, беріть, бо це ви зараз собі строк із домовини тягнете… дерево об дерево стукнуло… це вони віко на місце ставлять. Так, тепер молотком по цвяхах… а чому ж двічі, а не чотири рази? А, я ж забув, що зараз домовину тільки в головах забивають, а в ногах закривають на спеціальну скобу. Зручно… Особливо, для п’яних гробарів. От нахаби — домовину вниз пожбурили без усяких мотузків, аж загуло! Чекайте, а чому загуло? Так, наче порожня… А таки ж порожня, як і та, яку ми з комсомольцями-добровольцями викопали! От тепер дізнаємося, нащо їм тіло здалося.

А тим часом мародери в чотири лопати швиденько яму землею закидають. Ти диви, наче й не стомилися. Он уже й надгробок готовий. Лопатами поплескали, вінки з квіточками і табличку з портретом назад прилаштували, ще хвилинку терпіння — зараз вони труп роздягнуть і можна буде брати на гарячому! Гоп-стоп, Зоя!

Я вже тихенько випростав руку з ракетницею, щоб зробити тут видно, як вдень, аж тут мій палець застиг на спусковому гачку. Бо вони, ці гади, загорнули тіло у якесь шмаття — і на плечі його завдають. Ну-ну, як вже гратися, то до кінця.

Тільки б мої хлопці, тридцять скорохватів, краса, гордість і остання надія радянської міліції, ініціативу не виявили. Я думаю! Полежати мордою вниз дві години на холодній землі — можна й без нащадків залишитися. Ні, слава Богу, дресировані на совість, ніхто не поворухнувся. А ці, котрі у нових комбінезонах, мало не бігцем рушили… а куди вони рушили?.. Господи, там же урвище! Оте саме, де «Москвич» горів!

Підриваємося на ноги разом з Шефом і кидаємося назирці за чорними тінями. Стримане хекання і сопіння за моїми плечима показує, що і хлопці не відстають. Аби тільки хтось не перечепився за надгробок і не бабахнувся з відповідними текстами. Ні, знову щастя на нашому боці. Тут між кущами темно, хоч в око стрель, але біжимо! Ні за що не зачіпаємося. Аж тут якийсь недорізаний соловей над моєю головою звереснув так, що я аж підскочив. Похопилася птаха! Нормальні солов’їхи вже яйця довисиджують, а цей лише зараз свій шлюбний сезон відкрив.

Точно, до урвища йдуть. Була у мене спочатку версія, що трупи таки не на місці роздягають, а затягають у якийсь старий склеп і там-таки потім прикопують. Аж вони всі склепи десятою дорогою обійшли. От і крематорій в стороні лишився. То добре. Бо я грішним ділом на якусь мить подумав про спільників з гарячого цеху. Та досить з нас і цих чотирьох, нічого статистику роздувати, та ще й на такій паскудній справі. Тепер головне — аби вони від нас не втекли. Бо гавкнеться моя кар’єра в самому розквіті. Ледь подумав — і на тобі! Зникли! І не видно, і головне, не чутно.

Отут Старий пішов усупереч логіці оперативної майстерності. Він видряпався на крутосхил одного з валів, наступаючи ногами на мініатюрні надгробки колумбарію, з таким гуркотом, наче пара добре підкованих коней гарцює по халтурно викладеній бруківці. Було таке враження, що Шефа чути аж на Подолі, та він цим не проймався. Якусь мить постояв нагорі, покрутив головою, а потім гукнув мені:

— В байраці світло! Здається, автомобільні фари. Бігом туди!

І з таким самим гуркотом скотився вниз, на ходу командуючи по рації, позиченій у даішників:

— Другій і третій групі оточити байрак і перекрити все, щоб і миша не проскочила.

Ми добігли вчасно. І я зрозумів майже одразу те, чого не міг збагнути механік крематорію. Він не помилився в головному — за таке видовище справді можна було втратити життя. На дні урвища стояли «Жигулі-пікап». Мої знайомі гробокопачі похапцем заштовхували в задні двері вже роздягнений жіночий труп. Якийсь мужчина, напевне, водій, стояв з брезентом у руках напоготові, аби прикрити. Я нарешті вистрелив з ракетниці, але не вгору, а згори вниз. Згусток вогню втрапив у дах машини. То був ще той феєрверк! Іскри ще не впали на землю, як ми вже котилися по схилу, ламаючи поодинокі кущики і дрібні деревця. За пару хвилин уся компанія любителів оголеної мертвої натури лежала на землі, пов’язана за нестачею наручників мотузками в характерний спосіб, відомий серед міліцейського люду, як «з далекого краю лелеки летіли». Це коли права рука затриманого за спиною прив’язується до стопи лівої ноги.

Вельми естетично! А що поробиш? Не дротом же їх в’язати. Ми ж не німці якісь, хвалити Бога.

Я відчув, що у мене тремтять ноги, присів перекурити на якусь колоду, та коли ця колода жалібно чхнула, я підскочив. Виявляється, це був мій «хрещеник», котрий набивався на зайвого «лисого». Пов’язаний, як і решта компаньйонів, він лежав трохи осторонь і, на відміну від них, не мовчав, продовжуючи вголос розпочату не відсьогодні гірку думу:

— І отак завжди! Іван, викопай — Іван, закопай. Іван, принеси — Іван, пішов на… А як Івану зайву копійку треба, так Івану в зуби!..

Я не витримав і поцікавився, з максимальною за таких умов делікатністю:

— А як щодо «Івану — по яйцях»? Щоб Іван не розмножувався?

— Вже заробив, — гірко зітхнув Іван. І помовчавши, уточнив: — Аж два рази. Сьогодні, від ваших…

Тим часом Старий уважно обійшов поле бою, відкрив «бардачок» у машині, дістав документи, погортав їх при світлі фар і підбив перший підсумок:

— Ну, з цією бандою чотирьох усе ясно. Пройшли Крим, Рим і мідні труби. А оцей, чия машина, із фраєрів. Тобто, не професіонал.

— Що, товаришу підполковник, ані фізія, ані прізвище не здибалися? Ніколи раніше не бачили?

— А тут нема чого й дивитися. Краще принюхайся. Ці лежать тихенько, а він в штани з переляку напустив. Як той пацан на Петрівці, що дублянки здирав. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. То що будемо робити із затриманими? В капезе до ранку?

— В Управу, по кабінетах і негайно ліпити, доки теплі. Ти візьмеш на себе оцього, щербатенького, а я за водія візьмусь. Он уже автозак їде, готуйтеся, хлопці, вантажити дрова!

Хтось із молодих запитав:

— А покійницю куди?

Ми перезирнулися. Справді, ледь не забули про головну фігурантку нашої нічної пригоди. Старий мене виручив:

— Викликай труповозку і вези на Оранжерейну, до експертизи.

— Вези то й вези, мені що? — молодий вже кляв себе за проявлену ініціативу. — Ви поїдете, я тут поряд з нею відпочину в очікуванні машини. Вважай, до ранку — доки здаси, доки всі папери оформиш. А до речі, яке у неї прізвище?

— А навіщо тобі прізвище? Вона в даній ситуації — всього лише речовий доказ по кримінальній справі.

— Вибачайте, товаришу підполковник, але директор цвинтаря був правий. Зашкарубли ми на цій роботі. То ця нещасна жінка для нас — екземпляр, то речовий доказ… Ви б ще сказали, що вона у нас замість живця на мародерів… Тьху!

— Чого плюєшся, Сирота? Комар до рота залетів?

— Та ні, зрозумів, яку я дурницю ляпнув. Мертвий у ролі живця — це ж треба!

— Ото нащо тобі було в Університеті вчитися? Закінчив би, як усі, Вищу школу міліції — і горя не знав би. Ну то що? Як ти там, Олексо, за випивкою кажеш? «Вйо, бо дощ і коні мокнуть»? Так ото ж… Дощу нема, а всі ми мокрі, як ті коні. Он, чуєш, зубами вибивають.

Не все так швидко робиться, як хочеться. Доки завантажили затриманих в автозак, доки заїхали у цвинтарну контору, щоб викликати труповозку, доки прикотили на Богдана Хмельницького в Управу, то вже й ранок настав. Розв’язали ми наших лебедиків у дворі, загнали їх бігом добрячими штурханами в наш коридор і поставили попід стінкою в основну сексуальну позу: ноги на ширину плечей, руки вгору і лобом в стінку.

Старий тим часом пообіцяв дещо відкрутити черговим, якщо вони до дев’ятої ранку повідомлять начальству про результати нашої акції. Після дев’ятої — хоч Генеральному Секретарю Політбюро ЦК КПРС, а до того — ані пари з уст! Потім Підполковник потихеньку попередив мене:

— Слухай, Олексо, я тут твого беззубенького при світлі уважніше роздивився — він не такий простий, як ти мені розповідав. Дивись, не обламайся.

— Що, залишки інтелігентності крізь шар бруду проступають?

— Схоже на те. А в основному, я по штанам визначив. Ти ж казав, їм усім нові комбінезони водночас видали, так у нього найчистіший.

Зі своїм клієнтом, отим хазяїном машини, для якого копачі старалися, Старий вчинив дещо інакше. Звелів відвести його до туалету, щоб той привів себе до ладу, а потім посадити на табуретку в кабінеті — і нехай там годинку в чеканні допиту помаринується.

Ну, а я завів власника найчистіших штанів до своєї хатки, запропонував йому стілець зі спинкою і навіть пригостив сигаретою. І от коли цвинтарний інтелігент з полегкістю зробив першу затяжку, я коротким ударом кулака загнав йому цю цигарку в горлянку. Потім сів за стіл і став спостерігати, як він повзає по підлозі, випльовуючи мішанку з тютюну, слини і крові. Ніякого жалю до цієї подоби «гомо сапієнс», а тим більше докорів совісті, я не відчував. Вони залишилися десь у холодильнику Інституту судово-медичної експертизи поряд з оскверненими останками молодої жінки, котра не зазнала спокою навіть після смерті. Тому це нещастя хай поповзає. Треба буде — ще раз заробить…

«Нещастя» нарешті налапало перекинутого стільця, звелося на рівні ноги, витерло брудним рукавом носа і прошепелявило:

— Зі знайомством, начальничку! Не боїшся, що прокурору на тебе накапаю щодо незаконних методів ведення слідства? У нас, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік.

— Ти диви, знову «образованний» трапився! І де ви беретеся на мою голову? А щодо тридцять сьомого року — то мені дещо наші ментівські пенсіонери розповідали. Тоді таким, як ти, в оцих кабінетах заганяли в очко порожню пляшку до половини і відбивали денце — щоб не кортіло витягти. А прокурором ти мене не лякай. Я його не боюсь.

— А я скаргу напишу! От просто зараз — вимагаю папір і ручку! І більше нічого не скажу, доки сюди прокурор не прийде.

— Канцелярське приладдя одержиш. Писати можеш, твоє право. Хоч зараз шкрябай маляву «сичу». Тільки знаєш — доки вона прокурору дійде, доки він її прочитає, машину з гаража викличе, сюди під’їде, ти, голубе сивенький, в моїх руках будеш. А що звідси випливає? В момент затримання ти виявив активний опір силам правопорядку. І це вже зафіксовано у нашому рапорті начальству. Тож до тих пошкоджень, які ти зараз маєш, додамо: три-чотири вибитих зуби, пару поламаних ребер, ну, можна і по «болту» пару разів каблуком пройтись. Та не це важливо, а те, що головний прокурор на твоєму цвинтарі сімейну ділянку має. І у нього дуже багата уява. Втямив?

Заарештований свій фасон дещо втратив і головою кивнув. А я його далі дотискую:

— То як будемо розмовляти? Душевно чи одразу ногою в штуцер?

Гробокопач перевірив язиком наявність і стан решток зубів і відповів:

— Начальству видніше. Але дозвольте одне запитання для прояснення ситуації. Нас пов’язали на гарячому, визнаю. Всі докази — і живі, і мертві у вас у руках. Ані я, ані хлопці рогом впиратися не будемо, навіть якби хотіли, бо розклад не той. Тож навіщо одразу в зуби, а тим більше — по штуцеру? Може, я помиляюсь, але здається мені, громадянин начальник, що ви ще щось для нас маєте. То кажіть одразу, бо я за сьогодні вже стільки разів в казан одержав, що він у мене не дуже варить.

— Люблю тямущих! І не люблю битися. Хіба що задля користі справи. Так от, шановний товаришу пролетар, ви улюблену пісню Леніна знаєте?

— Це котра «Апасіоната»?

— Вражений вашою ерудицією. Ви майже вгадали, бо «Апасіоната» — вона без слів. А пісня — це зі словами. І то якими словами! Кожен гробокопач Радянського Союзу повинен знати їх напам’ять незалежно від кількості випитого. «Самі ми копали могилу собі. Глибока була та могила.» Ось які там слова, пришелепуватий ви наш. Могилу самі собі копали, ясно? Глибока була та могила. Одному не видряпатися.

— А скажіть, будьте ласкаві, громадянине начальнику, у генерала Федорчука, котрий старший у кадебе, своя сімейна ділянка на нашому цвинтарі є?

— Не хвилюйтеся, є. Через алейку від прокурорської. Вам легше?

— Мені тяжче, але ви не звертайте уваги, кажіть. То по якій статті ми собі могилу викопали? Бо я щось давненько кримінальний кодекс не перечитував. Я взагалі останнім часом крім «Вечірки» нічого друкованого в руки не беру.

— І то виключно з професійного інтересу. Ви там некрологи і співчуття родичам шукаєте. Вгадав? Ясне діло, коли про покійника в газеті пишуть, то його не голим ховають. Непогана наводка.

— Хочеш жити — крутись. Щиросердно визнаю. Все визнаю, все покажу — і які могили розкурочили, і куди одяг здавали, і куди гроші пішли…

— А покійники куди пішли? Голісінькі такі, наче щойно на світ народилися?

— А їх отой брав, котрий на машині. А що він з ними далі робив — то не нашого розуму справа.

— От тільки не робіть, юначе, із себе пришелепуватого дурника. Раз ви і про «Апасіонату» знаєте, і про прокурорський нагляд, то либонь і про це здогадалися…

— Скажімо так: він натякав. Дзвонив час від часу і казав: «У мене харч закінчився, то ви подумайте».

— Він що — людожер по-вашому?

— А це ви самі у нього запитайте, якщо він досі з переляку не вмер. Він замовляв, а ми робили, от і вся любов.

— А оцей, як ви кажете, харч, ви йому в одному і тому ж місці завжди передавали? Чи в різних?

— А нащо нам різні? Там і передавали. Зручно, знаєте, нести. І нас не видно, і його машини. Дуже зручно.

— А оту парочку в «Москвичі» ви теж для зручності вбили, чи як? А потім ще й спалили задля певності. Місце там справді зручне, нічого не скажеш. От тільки чому ви їх не закопали для остаточної певності? Що, ліньки було? Чи мертвяків боїтесь? Хоча я, здається, розумію, бо трупи роздягати — то одне, а живих мочити, та ще в складі організованої групи, то зовсім інше. Маю на увазі — інша стаття, по якій «вишка» світить.

Копач мовчав, тільки розбиті губи все облизував, а я його дотискав:

— Тепер дивись: подвійне зумисне вбивство — це вже вища міра покарання без усяких розмов. Знищення трупів для ускладнення слідства — це вже обтяжуюча обставина. Баєчкам твоїм, що ви нічого не знаєте, машина сама загорілася, ніхто не повірить. Експертиза вже встановила, що її підпалили з назовні. Тільки не кажи, що то хтось із вас «беника» кинув. Бо жоден нормальний водій з відкритим бензобаком не катається. Отже, підведемо підсумки: замість дурниць прокурору ви зараз напишете мені два документи: явку з повинною по вбивству водія «Москвича» і його пасажирки і щиросердне визнання з цього приводу. Підказую напрям — не всі хором ту нещасну машину палили. Хтось міг і осторонь стояти.

— Соломинку потопаючому кидаєте?

— Не з твоїм щастям рятівного кола дожидатися. Бери, що дають.

— Спасибі, начальнику, але не візьму. Давайте краще поговоримо як професіонали. Хай вам хтось інший горбатого до стінки ліпить, а я не буду.

— Ну, як не будеш, то зостануться після тебе тільки бульки на воді.

— А це навряд. Бо що ми робили? Розкопували поховання. Чим це пахне? Тьху! За осквернення могил відбудемося переляком. От якби ми надгробок розбомбили, так можна було б впаяти цивільний позов щодо компенсації. За попісяти в урну на Хрещатику при свідках набагато більше відпишуть! Що ще? Роздягали покійників? Немає такої статті. Мародерства не припишете, бо то інший склад злочину, а головне — ця стаття діє тільки під час війни або надзвичайного стану. А у нас зараз що? Мир і дружба між народами. Товариш Брежнєв Хельсінкську угоду підписали стосовно непорушності кордонів і всього такого якого. Ну, то що ви на це скажете?

— А якщо некрофілію, начитаний ви мій?

— Ну, якби ви нам це довели, тоді ой! І строк чималий, і в психушці відбувати. Але цього ви нам не приліпите. Може, отой, котрий голі трупи у нас купував, справді збоченець, а ми що? Максимум, на що ви натягнете, так це на хуліганство. Від цього відхрещуватися не будемо — цинічні дії, аморалка вищої проби. Від року до п’яти. Реально дадуть чотири роки «хімії», через два будемо вдома. Як не крутіть, громадянин начальник, а не було у нас анінайменшої потреби мочити ту пару, що в «Москвичі».

— А звідки ти знаєш, що їх було двоє і що вони були в «Москвичі»?

— Так ви ж самі сказали…

— А раптом я тебе на понт брав, а насправді їх було четверо і в «Жигулях»?

— А ми, до речі, тої ночі вдома спали. Не наша зміна була взагалі. Вранці вийшли, саме коли ваші по байраку повзали і все вимірювали та знімали.

— Є кому алібі підтвердити?

— Не щастить вам сьогодні, громадянине начальнику. Я з вечора з сусідом побився. По п’янці, звичайно. Він міліцію викликав, мене хлопці з Московського райвідділу скрутили, пару разів до кулака притулили — і в своє капезе. А о шостій ранку, як тільки радіо гімн прокукурікало, вони мене за шкірки — і ногою під п’яту точку, аж зуби клацнули. Киш, кажуть, алкаш, додому! Ну, я і пішов.

— Ти правий, алібі залізне.

— А я про що кажу, начальнику? Не мучайтеся ви з нами! Осквернення могил визнаємо, покаємося. Адвокати психіатрів видеруть, експертизи зажадають. Якось перезимуємо. А мокрушників деінде шукайте. На вбивство коли наважуються? Або з переляку, або щоб інші, теж розстрільні справи прикрити. А у нас таких резонів не було.

Я ледь не сказав уголос улюблену фразу Старого стосовно «дубль пусто», яке ми витягли. Але з іншого боку, ментівський гонор не дозволяв мені піднімати руки перед затриманим. Той, хто кримінальний кодекс писав, вочевидь був зависокої думки про рівень духовності радянської людини. Або вважав осквернення могил і грабунок трупів екзотичною забавкою канібалів Нової Гвінеї. А у нас такого немає, як і безробіття, наркоманії, проституції, організованої злочинності… Не життя, а рай. От тільки я чомусь цього не відчуваю.

— Який у кого резон, то суддя вирішить. А ти мені краще скажи, звідки така грамотність?

— Два курси юридичного факультету. Я ж не завжди таке чмо болотне був, як зараз. Грав за одну футбольну команду, правда, в дублі. Заочно в університеті вчився. Як Ленін, між іншим. А потім підвела мене клята — запив. І то так, що в Глевасі опинився. А після неї одна дорога — копачем на цвинтар. П’ю, щоправда, менше, але п’ю… Слухайте, чого ми тягнемо? Давайте я зараз все напишу, ви мене скоріше оформите, я навіть психекспертизи не проситиму. Піду собі в зону, може, хоч там від алкоголізму вилікують.

Я посадив його за свій стіл — писати щиросердне визнання, а сам пішов шукати відро і швабру, аби власноручно замити сліди нашої душевної розмови з підлоги. Бо цей раунд я програв. Хоча, треба сказати, з великим шумом і навіть феєрверком. Але з іншого боку — усякі там цвинтарні алкаші не діждуться з цього тішитися. У мене є ще дещо в загашнику. Останній аргумент. Копач дописав своє визнання, я швиденько оформив усі необхідні документи і спровадив його до нашої камери у підвал. Хай там перепочине, доки його в Лук’янівський слідчий ізолятор спровадять. А я до Старого зазирну, як там його клієнт дозріває.

«Замовник» непорушно сидів на табуретці, склавши руки на животі. На мою появу він навіть не ворухнувся, дивився прямо перед собою і, здається, навіть не моргав. Я став перед ним і сказав: «Агов!» Ніякої реакції. Я помахав перед його очима розчепіреною долонею, як це роблять психіатри, аби визначити, чи хворий ще при своєму глузді, — у дядька на обличчі жоден м’яз не здригнувся. Він так і сидів, схрестивши пальці на животі і впірившись у якусь точку на стінці. Я звернувся до сержанта, котрий охороняв затриманого:

— Він хоч щось говорив? Питав, скаржився?..

— Та ні. Оце як відмили, завели і посадили, так і мовчить.

— І що, навіть не писнув?

— Два рази чхнув і один раз… ну, вроді теж чхнув, тільки не тим боком.

— Все ясно, сержант! Або різьба стерлась, або під дурку косить. Шеф далеко?

— Хвилину тому зазирав. Сказав — поголиться і прийде.

— Ну, то я до нього.

Місцеперебування Старого видавали голосні матюки і зле шипіння. Я зайшов до умивальника — мій Шеф стояв перед дзеркалом і знущався над своєю фізіономією за допомогою вітчизняного леза «Нева». Зобачивши моє відображення в дзеркалі, він запитав, кривлячись:

— Олексо, ти не знаєш, з чого їх роблять, ці леза?

— Знаю, товаришу підполковник, з бортової броні крейсера «Аврора». У них у Ленінграді з металом перебої, от вони по шматочку і відколупують. Як не вірите, то подивіться на етикетку. Чого ж там «Аврору» намалювали?

Старий хотів щось сказати, але вкотре порізався і простогнав:

— Сирота, дінься, бо я за себе не відповідаю. Хоча ні, стій! Тільки мовчи! До мого кабінету зазирав?

Я кивнув головою.

— Як там той зусранець?

Я торкнув себе за носа і скривився.

— Сирота, я не зрозумів, кого заціпило: його чи тебе?

— Ви ж самі сказали: мовчи!

— Відставити! Доповідай, що робить затриманий.

— Зображає пана Єнома з моєї улюбленої книжки про Швейка.

— Книжку пам’ятаю, а такого пана — ні. Що він там наробив?

— Перднув так, що у вас на стіні годинник зупинився.

— І все?

— А ви що хотіли: щоб у вас вікна повилітали?

— Сирота, я тобі сто разів казав: якщо зранку смієшся, то ввечері будеш плакати.

— Я вже зараз ридаю, товаришу підполковник. Галасу ми з вами наробили добряче, переполохали живих і мертвих, а практичних результатів, як ви кажете, нуль цілих, ікс десятих.

— Пояснюй, доки я вмиваюсь.

— Од того нашого київського Єнома найближчим часом інших звуків не дочекаєтесь. У нього одна мета — аби його до Кирилівки забрали з вашого кабінету, а не з Лук’янівського СІЗО.

— Звідки такий поспіх?

— Бо він напевне знає, що в слідчому ізоляторі йому своєю смертю померти не дадуть. Точніше, оформлять смерть від нещасного випадку або самогубства так, що жодна експертиза не підкопається.

— Сирота, а раптом він і справді цей, як його? Котрий з мертвими…

— Некрофіл? А ви давно, товаришу підполковник, такого у нас в Києві здибували? Бо я тільки в підручниках з судової психіатрії читав.

— Та було щось на початку шестидесятих. Але так до пуття і не докопалися, коли та жінка в Піонерському парку насправді померла: чи до того діла, чи під час того діла, чи опісля оного, коли підозрюваного міліція з неї зняла.

— Як він так боїться СІЗО, то потримаємо три доби у нас, в Управі. Закон дозволяє. А будуть проблеми — випросимо у прокуратури йому одиночну камеру в ізоляторі. Аби тільки не мовчав. А твої ганцихристи, котрі копачі, що? Теж годинники зупиняють?

— Та ні, щиросердну пишуть, аж гай шумить.

— Молодим щастить, Сирота. І в чому ж вони каються?

— В тому то й справа, товаришу підполковник. Що не каються, а лівою різьбою викручуються, і то досить успішно. Мовляв, ми покійницю витягли, одяг привласнили, останки якомусь фраєру здали на його прохання. І не наше собаче діло, що він з ними збирався робити. Готові підписатися на статтю про злісне хуліганство і чесним трудом в зоні спокутувати свою провину перед рештою будівників комунізму.

— Ну, нічого. В середньому у нас з тобою непогано виходить. Якщо один мовчить, а інший кається, то в сумі слідство просувається задовільно. До чогось та доберемось. Як не стройовим кроком, то бодай рачки, Сирота. Ну, поговорили — і розбіглися. Принесеш мені покаянні листи. До речі, якась версія крім збочення стосовно мого клієнта у тебе є?

— Є, товаришу підполковник. Але я з нею не згоден.

— Що, знову політика?

— Ні, економіка. Але наша, радянська. Планова. Соціалістична.

— Олексо, скажи, будь ласка, старому сискарю: є на цьому світі хоч щось, що ти не перекрутиш на політику?

— Немає, товаришу підполковник, але то не я винен. То у нас світ такий.

— Добалакався! Кру-гом! Кроком руш!

Я чітко виконав команду і повернувся до своєї шпаківні. Копач уже закінчив писати «щиросерде» і терпляче чекав, що я зроблю з ним далі. Я уважно перечитав цей апокриф, відзначив, що в ньому набагато менше помилок, аніж можна було очікувати і пригостив затриманого цигаркою. Більше того, цього разу навіть дав докурити до кінця. І от в момент, коли клієнт остаточно розслабився, я наче між іншим поцікавився:

— Кажеш, з хуліганських міркувань труп викопали?

— Воістину так, громадянин начальник. Виключно з хуліганських.

— І взагалі, якщо серйозно розібратися, то ви у цій справі до одного місця дверці, а головний хуліган — той, що в «Жигулях»?

— Саме так!

— А що він, до речі, з тим голим трупом робити збирався? Поставити на городі замість опудала? Аби малолітні правопорушники першу редиску не крали?

— Ні, громадянине начальнику. Він збирався його на сусідський город вночі підкинути, а вранці, доки ще всі сплять, викликати міліцію. Щось вони там між собою не поділили, ці дядьки, от він і надумав йому замість свині покійницю підкласти.

— Жартики ж нині у колгоспного селянства, скажу тобі, друже — від двох до п’яти. І то без амністії, бо вона по цій статті буває тільки під круглі дати. Чого ж ти мені одразу не сказав?

— А якби вас, громадянин начальник, спочатку по зубах, потім мордою об «Жигуль», каблуком по шиї, а потім отут, у кабінеті — знову в зуби? Ви б либонь, не те що такі дрібниці, ви б дату свого народження забули.

— Відновилася, кажеш, пам’ять? То добре. Ну, то що ж виходить? Тому, хто цей жарт придумав — по максимуму, а вам, як виконавцям, — по мінімуму. Непогано, непогано. Одного ти тільки не врахував. Такого собі платтячка.

— Якого платтячка?

— З червоної шотландки. Яке ти зі своїми друзями з іншої покійниці зняв і загнав у комісійний. А цю бідолаху куди діли? Теж на чийсь город підкинули?

— Не було нічого такого.

— А чого ж уся порожня труна у твоїх пальчиках?

— Ну, так ми ж її теє… і забивали, і опускали…

— От бачиш — правду лікарі пишуть, що алкоголь згубно впливає на інтелект. Сам же щойно визнав, що плаття тобі знайоме і що ти це поховання здійснював разом зі своєю групою товаришів. А щодо відбитків — так вони не тільки зовні, а і всередині. І то в таких місцях, де їх можна понаставляти лише за однієї умови. І ти знаєш, за якої.

— По цьому факту давати свідчення відмовляюсь. То все наклеп. Хай директор відбувається. У нього, бачите, покійники пропадають, а він на нас котить, на робітничий клас.

— Ти знаєш, ще п’ять хвилин — і я візьму в руки червоний прапор і піду разом з тобою виганяти з контори буржуя-директора, котрий знущається з пролетарів. Хоча ні. Я піду туди, куди мені захочеться. Наприклад, пити каву з коньяком. А от ти підеш звідси на той світ. Щоправда, з короткою пересадкою у діда Лук’яна.

— А чого це раптом на той світ?

— А того, що з тобою в СІЗО нещасний випадок трапиться. Так мені здається. Який саме — чітко не бачу. Може, впадеш з горішньої койки і скрутиш в’язи. Або невдало перечепишся на сходах, коли вестимуть на прогулянку. Ти знаєш, що у Лук’янівці майданчик для прогулянок не у дворі, а на даху? І не дізнаєшся, бо не дійдеш.

— Ну, ви прямо як якийсь Вольф Мессінг!

Від автора:

Вольф Мессінг — одна з найтаємничишіх особистостей двадцятого століття. Йому приписують унікальний талант не тільки фокусника, але й гіпнотизера, провидця і телепата. Документально підтверджено, що після арешту в окупованій фашистами Варшаві у 1939 році він навіяв наглядачам і охороні, аби ті випустили його з камери і вивели з гестапівської в’язниці на вулицю. Не маючи жодних документів, Мессінг спокійно доїхав у поїзді до тодішнього кордону з Радянським Союзом і змусив німецьких та радянських митників та прикордонників пропустити його без жодного запитання. Помер у середині семидесятих, залишивши про себе короткі мемуари, надруковані в журналі «Наука и религия». Ніяких секретів він, звичайно, не відкрив, забравши їх з собою в могилу.

Олекса Сирота:

Старий, як завжди, виявився правий. З моїм недовченим юристом-футболістом я мав усі шанси наплакатися. Класична ілюстрація до старовинної філософської тези, що зовнішність часто буває оманлива. Ну, нічого, голубчику. Я тебе на найвищих досягненнях науково-технічного прогресу візьму. Глянемо, з ким ти тоді мене порівняєш. Із самим Ейнштейном чи тільки з професором Капицею, котрий академічну науку перетлумачує по телевізору для дебілів?

— Мессінг — не Мессінг, можу й помилятися. Може, й не впадеш ти з горішньої койки і на сходах не перечепишся, а чекає тебе зовсім інша несподіванка. Ну, наприклад, блатні на етапі подушкою придавлять. Чи в параші втоплять. Є у них такий невибагливий жартик над ссученими.

— А чого це я раптом ссучений, коли я навіть блатним не був? Глеваха — то ж не зона, а лікувальний профілакторій.

— А того, недовчений ти мій, що ота покійниця, з якою ти так непоштиво повівся, — то дочка одного дуже великого злодійського авторитета-законника. Ти ще на «воронку» до СІЗО не доїдеш, а туди вже «малява» прийде. І тут остання «шістка» за честь вважатиме перед злодійським королем вислужитися.

Копач мовчав. Тільки змок увесь і підборіддя затремтіло. Ти диви, ще не всю свою образну уяву пропив.

— Що я тобі скажу? Шкода мені тебе, дурня. Не знаю, який з тебе футболіст був би, але адвокат вийшов би непоганий. Проте, знаєш приказку про гайку на кожен хитрий болт?

— А як правду скажу, то що ви зробите?

— Ти спочатку правду скажи, точніше — запиши. А потім, коли ти її прокурору підтвердиш і на суді показань не мінятимеш, то можна буде подумати, як тебе з цієї халепи витягти. Переграємо статтю, якщо коротко… Так для чого фраєру труп потрібен був? І куди ви ту бідолаху діли, чиє плаття в «коміс» здали? І скількох іще ви небіжчиків потривожили? Бо у мене є графік чергувань твоєї бригади і дозвіл на ексгумацію, якщо треба буде, то і всіх могил на цвинтарі, починаючи з дня твого народження.

— Не обдурите, громадянин начальник? Чи як вас там за званням, бо я з переляку забув?..

— Раз сказав, значить, сказав. Іншої роботи у мене немає, крім таких, як ти, придурків обманювати. Він що, цей фраєр, потім трупи родичам за викуп віддавав?

— Та ви що! Такі жахи тільки в казках братів Грімм можна здибати. Не з його розумом.

— То може, помста? То штука страшна. Роками може в людині сидіти, а потім в один момент як довбоне!..

— Яка там помста? Це якби в Сицилії десь чи у нас на Кавказі… А цей йолоп максимум до чого допетрає — так це кривднику хату спалити. І то — як жінка з тещею накрутять. Нє-є-є, помста — то зависока для нього матерія.

— Ну не в ліжко ж він їх до себе клав!

Копач тяжко зітхнув, засопів, відвів очі і нарешті наважився:

— Розумієте, зараз менти обклали всі м’ясні магазини, ані грама дешевого м’яса наліво не піде. От він і мусив викручуватися.

— То що ти хочеш сказати — він їх їв?

— Тю на вас, вибачайте. Таке придумаєте! Ця морда куркульська їх ондатрам згодовувала.

Господи, а мама збиралася мені на базарі хорошу хутряну шапку купити! Ні, краще вже до пенсії у кролику добігаю. Вони вже точно вегетаріанці.

Я одібрав у затриманого цвинтарника нове вичерпне пояснення, порвав і викинув старе і відправив автора в капезе. На порозі він затримався і жалібно сказав:

— А що ви мені пришиєте, щоб я хоч до суду дожив?

— Від мертвого віслюка вуха.

— Не зрозумів…

— Ільфа і Петрова читати треба, а не «Вечірку». Ті дві обручки, що у тебе вилучили при обшуку, пам’ятаєш?

— Та то покійних батьків, царство їм небесне. Остання, можна сказати, пам’ять… Як мені кепсько було, а не пропив!

— Покійних, кажеш? Ну, то виходить, що батьки у тебе — японці. І загинули вони у Хіросімі.

— А це ще чому?

— А тому що обручки ці, ти мені вже вибач, я власноручно в домовину поклав — перед похороном. Тобі, для принади. І не підскакуй, не підскакуй… з письмового дозволу родичів покійної. Золото, щоправда, циганське, але хто його в темряві, при ліхтарику розбере? Та не це головне. А те, що мій друг-експерт попередньо відніс ці мідяки в інститут ядерної фізики і там їх кудись встромив, мало не в реактор. Вони тепер радіоактивні. До речі, якби ти їх пару днів у кишені поносив — був би гаплик твоїм дітородним функціям. Хоча — нащо вони тобі в зоні?

— Начальник, так за жартики з золотом ви ж самі знаєте, скільки ліплять!

— Скільки не дадуть — всі твої. Зате живий будеш.

На моє здивування, нутрієвода-раціоналізатора в кабінеті Старого вже не було. А Підполковник, оточивши себе хмарою смердючого цигаркового диму, дочитував якісь папери.

— А де затриманий, товаришу підполковник?

— Відправив у капезе. Бо толку ніякого. Мовчить і тільки повітря псує.

— То добре, що ви його відправили. Ціліший буде. У мене ось для вас подаруночок. Почитайте, що тут підсобник виспівав.

Старий прочитав.

Потім він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і визирнув, наче приміряючись: якщо з такої висоти, скажімо, когось викинути, то що з нього залишиться? Потім акуратно зачинив віконниці, повернувся і сказав:

— Знаєш, Сирота, такого навіть фашисти не робили. Вони трупи спалювали, що було, то було. Але щоб скотині згодовувати…

Від автора:

Ані Олекса, ані навіть Старий у ті часи не знали про матеріали, які мав у своєму розпорядженні шведський «Червоний хрест». Справа в тому, що до 1941-го року в деяких тюрмах НКВС ув’язнених «ворогів народу» годували… людським м’ясом. Тобто, бренними останками їхніх же товаришів по нещастю, розстріляних за вироками «надзвичайних трійок». Зокрема, це пророблялося у Львові, Дрогобичі, Станіславі… Правда виплила лише насамкінець короткої Горбачовської епохи.

Олекса Сирота:

Старий ще покрутив мовчки головою, розколупав чергову пачку «Біломору» і поцікавився:

— Що наміряєшся робити, Олексо?

— Зображати півня зі старого дитячого анекдоту. Це коли знесла курочка яєчко, велике-превелике. Дід з бабою дивувалися-дивувалися, та й так і не здогадалися, що за дивина. А півень підійшов, глянув і каже: «Ви тут посидьте, а я пішов сусідському індику дзьоба чистити!»

— А хто у нас сьогодні за індика, Сирота?

— Та отой чмур з обехаесес, котрий із розбазарюванням м’ясопродуктів боровся… Я б його, будь моя воля, забив би цвяхами в труні, прикопав — і хай би він чекав, доки його той ондатровод викопає.

— Гуманіст ти у нас, Сирота. Тільки всіх закопати, хто цю дурницю впоров, — ніякої братської могили не вистачить. Здогадуєшся, звідки ініціатива пішла?

— Либонь, із самої гори?

— А щоб ти і не мав сумнівів. Якесь падло через вікно своєї «Чайки» роздивилося, що люди краще одягатися стали — і ґвалт межи своїх зняло. Жаба задавила! Ну, а оскільки напряму не накажеш з людей хутряні шапки здирати, то й вигадали баєчку про нецільове використання дешевого м’яса. Господи, цю б енергію — та в мирних цілях! Не треба було б у Чорнобилі атомної станції будувати.

— Це вже точно, товаришу підполковник. Але я думаю, що нашого дурня провчити треба.

— Олексо, скільки разів тобі казати: не чіпай г…, то не буде смердіти.

На тому й розійшлись.

Обіцянку свою я виконав. Копачі одержали строк за нахабну крадіжку ювелірних виробів з домовини під час похорону. Про розкопування могил і «нецільове використання» людських останків у судовій справі, звичайно, не було і згадки. Директор цвинтаря виставив нам зі Старим, як належить, і в своїх тостах неодноразово обізвав нас благодійниками. Щодо нутрієвода — то його так і не вдалося допитати. Бо доки ми зі Старим радилися стосовно концептуальної завершеності головної слідчої версії, він у нашому капезе покінчив з собою. Причому, в досить оригінальний спосіб: хтось забув у камері порожній целофановий кульок, і він натяг його собі на голову. А руки зв’язав сам собі за спиною своїми ж шкарпетками. Щоб не закортіло кульок зірвати. Так і задихнувся. Чергового по капезе, щоправда, відправили на пенсію — за недогляд, — але він і сам давно просився.

Я так і не дізнався, чому нещасна мати отієї покійниці, зодягненої у червону шотландку, мовчки забрала свою заяву. Сподіваюся, що на неї не тисли. А може, навіть щось і пообіцяли. Чи багато треба старій, згорьованій людині для маленького щастя? Часто-густо буває досить звичайної однокімнатної квартири у новому будинку.

Потім накотили нові справи, а за ними ще новіші, і ще, і ще… Приємно урізноманітнила моє сіре буття кляуза колеги-обехаесесника на мене в партком. Що я, мовляв, підбурював його вбити жінку з тещею. Замполіт, як завжди, з готовністю кинувся відбирати пояснення, але не на такого напав. Я подивився на комісара точнісінько такими ж наївними очима, які бувають у мого приятеля — кота Бегемота після чергового нальоту на мій холодильник.

— Товаришу полковник, тут, як казали древні, стовідсоткове «кві про кво». Або, кажучи по-нашому, чистісіньке непорозуміння.

— Яке непорозуміння, Сирота? Ви що, заперечуєте факт підбурювання?

— Боже борони, товаришу полковник! Факту не заперечую.

— Тоді до чого тут непорозуміння і оце, як його? — котре «кво»? Вимагаю пояснень. Я тут особа офіційна.

— Зараз все буде, не хвилюйтеся. Але спочатку скажіть: ви свою дружину вдома як називаєте?

— До чого тут моя дружина?

— Для прикладу, товаришу полковник. З наступним розтлумаченням. І десь навіть організаційними висновками на основі принципу паралельної асоціативності.

— Ну, якщо для прикладу, Сирота, то при сторонніх — по імені і по-батькові. А так, приватно — Сизик. Вона ж у мене — Сигизмундівна. Та ще й Кристина, бо полька. Я її колись Крисею назвав — мало місця…

— Тоді ви все зрозумієте, товаришу полковник, як справжній мужчина і люблячий чоловік. У цього скаржника і жінка, і теща — Лариси. Ще та парочка! Він перед ними хвостом крутить: «Мої Ларисюсеньки!», а позаочі вони у нього «крисюки».

— Поки що не врубаюсь, товаришу Сирота. Говоріть конкретніше, без оцих ваших паралелей.

— Конкретно: сиджу по вуха у звіті, паралельно закриваю чотири справи, по трьом порушую клопотання стосовно продовження строків розслідування, телефон розривається… а оцей от підкаблучник впирається до мене в кабінет і починає нидіти, що його «криси» остаточно знахабніли і не сьогодні-завтра повідгризають йому все, що можна відгризти. Ну, а як він розмовляє, товаришу полковник, ви самі знаєте. То не українська мова і не російська, а так — «малопоруський» діалект. Я й вирішив, що він мені — про пацюків, котрі з хвостами і все їдять. А тому й кажу: «Відчепись, чоловіче добрий зі своєю домашньою фауною. Як вони тобі дошкуляють, то притруї їх чимось — і край!» А він мені — як це, притруїти? Я технологію й пояснив. Візьми, мовляв, цукерки, котрі шоколадні, нафаршируй миш’яком і підсунь.

— А чому шоколадні?

— Я так і знав, товаришу полковник, що вас зацікавить саме цей аспект справи. Бо як свідчить практика світової криміналістики, саме шоколад перебиває специфічний смак миш’яку. От і все! А він на мене вирячився і каже: ти б іще пристрелить їх порадив! А я кажу: звичайно, можна і пристрелити, але не з твоїм щастям. Ти на останній перевірці всі лампочки в тирі перебив, а мішень цілісінька залишилася.

— І це все?

— А що ж іще, товаришу полковник? Вискочив, навіть не попрощався, навіть спасибі не сказав. Я ще зрадів, що так швидко цього дурня здихався. А він, виявляється…

— От що буває, Сирота, коли свої особисті проблеми приносять на роботу і ще вплутують їх у службову обстановку! — з інтонаціями римського сенатора на Форумі не сказав — продекламував замполіт і гордо виніс себе з мого кабінетику.

Я вже зрадів, що так легко відбувся, але друга серія моїх неприємностей майже одразу потому ввірвалася в мої двері у вигляді отого триклятого сучого стукача. Він влетів і загорлав так, наче нічого не сталося:

— Сирота, кидай свою трахомудь! Генерал наказав, щоб ти допоміг мені закрити справу по ондатрам!

Отут мене і зашкалило! Для початку я приліпив колегу до стіни так, що портрет Брежнєва увірвався з гачка і бабахнув його по голові. Потім я повторив цю ж процедуру ще кілька разів, промовляючи в такт ударам:

— Я тобі зараз закрию! Я тобі зараз так закрию, що тебе ніяким ключем назад не відімкнуть!

Після чого шпурнув його в куток, а сам навис над ним, як Камінний господар:

— Ти що, придурку, досі не збагнув, що наробив? Це ж через твою боротьбу з ондатрами почали на цвинтарі мертвих красти! Ще б пак! Ти й справді перекрив усі магазини і склади. Це ти вмієш. Ти ж не за соцзаконність воюєш! У таких, як ти, поперек горла стоїть, коли хтось хоч на копійку краще тебе живе, хай навіть і заробляє цю копійку кривавими мозолями! Ти хоч знаєш, що таке нутрію чи ондатру до справжньої кондиції довести? Це ж тобі не рибки в акваріумі: сипонув дафній — і гуляй! Признавайся: ніяке начальство тобі вказівок не давало. Сам придумав. Хоча ні — «что-то слышится родное в дикой песне ямщика…» Вважав: як перекриєш приватникам кисень, то вони до тебе не з коробкою цукерок, а з ондатровою шубою для твоєї «криси» прибіжать?

— Нічого я не думав, одчепись!

— Хто від кого «відчепись»? Здається, це ж ти до мене приперся? Давай-давай… ти мені ще товариша Щербицького процитуй стосовно боротьби із залишками приватно-власницьких інстинктів. І ще пару доносів комісару накатай! Хоча — чому так скромно? На мене давно вже пора стукати у вищі інстанції. Бо я ще ображусь, що ти мене так дешево поціновуєш.

Те, що він виповз за двері рачки, не означало, що він так ходитиме до кінця своїх днів. Більше того, я не мав сумнівів, що він і справді здасть мене, як мінімум — Генералові. І тому вирішив випередити події. Доки жертва мого благородного гніву приводила себе до ладу в туалеті, я вже стукав у генеральські двері.

— Треба порадитися.

— Сирота, коли моє начальство каже мені, що треба порадитися, я спеціально залишаю свій пістолет у сейфі, аби не виникло спокуси…

— Як ви вгадали? Я теж залишив.

— Між іншим, перебивати старших за званням, товаришу капітан, не ввічливо. Ну добре, горбатого могила виправить. Кажи, що там у тебе.

— А я якраз, товаришу генерал, щодо горбатих і щодо могил — у прямому розумінні цього слова. Ви нам не казали, але я уявляю, що вам коштувало закрити оту справу з ондатрами-людожерами.

— Правильно розумієш, Сирота. Не те, що деякі… бігають отут, як курка з яйцем. А потім ще й капають по партійній лінії.

— Отож і кажу, товаришу генерал. А знаєте, що найгірше? Вони ще й узагальнюють…

— Хто?

— А про кого ми з вами говоримо? Я так здогадуюсь, що про одну і ту саму людину. Котра нас усіх ледь не закопала разом з краденими покійниками. Ну, ідіот оцей з обехаесес, товаришу генерал!

— Що він цього разу учворив?

— Ви ж самі мене весь час застерігали, попереджали, навіть наказували: не робити з поодиноких випадків загальну тенденцію. А оце одоробло, як я зрозумів, збирається влаштувати всім ондатроводам зразково-показовий процес. А оскільки головний обвинувачуваний вже апостолу Петру свідчення дає, то він вирішив все це повісити на живих, мовляв, не один-єдиний виродок цим займався, а ціла організована група. Уявляєте, які розмови підуть по Києву? Та де по Києву — по всій Україні. І до Москви дійдуть, щоб ви не мали сумнівів!

Генерал не поспішав з висновками. Хоча, коли треба, то він реагував, як мангуст на кобру. Проте, цього разу спершу подумки прорахував усі варіанти, а вже потім зауважив:

— Що поробиш, Сирота, коли у нас за ідіотизм не судять і навіть не виганяють з роботи. Бо немає такої статті. Ти мені краще скажи: що ти з ним зробив? Тільки обматюкав, чи як завжди?.. Бо у мене вже сили не вистачає наслідки твоїх Макаренківських методів прикривати.

Від автора:

Популярний на ті роки вираз «Макаренківські методи» означав усього-на-всього мордобій. Пішло це з «Педагогічної поеми» — вищезгаданий прихильник гуманістичних методів виховання одного разу, коли прогресивні прийоми не спрацювали, відправив одного з особливо непоступливих колоністів у глибокий нокаут. На його здивування — подіяло!

До речі, свою педагогічну поему А. С. Макаренко завершив на високому посту одного із заступників начальника українського ГУЛАГу у званні полковника міліцїі. Після чого у 1936-му році повністю перейшов на письменницьку роботу.

Олекса Сирота:

Довелося покаятися перед Генералом і цього разу та чесно розповісти всі обставини відвертої розмови з ворогом приватної ініціативи. Генерал спохмурнів:

— Стосовно цитат із Щербицького, це ти йому даремно ляпнув. Воно ж дурне-дурне, та підле. Всіх вимаже. Ну добре, ти своє зробив, він своє заробив. І ще заробить. Але то вже не твого розуму і не твоїх рук справа. А от тобі варто кудись подітись — і то так, щоб тебе не змогли знайти.

— Взагалі-то у мене відгулів…

— Згоден, відпочити тобі треба. Для користі справи.

— Спасибі за турботу, товаришу генерал. Тільки хочу вам нагадати, що кожного разу, коли ви мене відправляєте на відпочинок, я вляпуюсь у чергову халепу.

— Знатьця, доля у тебе така, Сирота. Ну добре, відпочинеш на роботі. Як там співається у цьому… ну, по радіо недавно чув…

— Гімні Радянського Союзу? — підказав я.

— Майже! Марші комуністичних бригад.

— Це котрий: «Трудовые будни — праздники для нас…»?

— Саме це я й мав на увазі. Йди до Полковника, він тебе заховає так, що й з собаками не знайдуть. А головне — з користю для справи.

І я пішов. А вже за годину їхав на автовокзал «Південний». Справа в тому, що згідно з оперативною інформацією, в Києві чекали одного «гастролера», котрий завалив когось у Барнаулі, а в нашій республіці збирався відлежатися. Перехопити його десь на півдорозі між Алтаєм і Донбасом не вдалося. Тому покладалися на його тягу до рідні, котра жила в одному з райцентрів столичної області. Туди ходив лише рейсовий автобус, тому варіант затримання був, вважай, стовідсотковий. А оскільки бандюга мав при собі зброю, то засідку на автовокзалі ми підготували з усією серйозністю.

Для початку переставили газетний кіоск так, щоб з нього було добре видно потрібну нам касу. Потім позатуляли всі вітрини старими газетами та шматками картону, а в них пробили непомітні дірочки для спостереження. Наостанок — великий напис від руки «Переоблік» на віконечку гарантував, що туди не поткнеться якийсь сторонній любитель періодики.

— Головне, товариство, — пояснив я своїм напарникам, — аби щось було написано. Радянська людина, вона така: як нічого не написано, то буде ломитися і в зачинені двері. А почепи тут будь-яку дурню, скажімо, «Сексуальна година» — вважатиме, що так і треба, і обходитиме десятою дорогою.

Кіоск був стандартний, два на два метри, але ми примудрилися не тільки зручно влаштуватися там утрьох, але й навіть нормально перекуняли там уночі по черзі, слушно вважаючи, що бандит теж не дурний. І не полізе до порожньої зали чекання зображати вошу на барабані.

Через півтори доби нашу засідку зняли. Виявляється, барнаульський гість не ризикнув не те що сідати в рейсовий автобус, а й навіть наближатися до автовокзалу. Він спокійнесенько пішечки промарширував пару кілометрів на південь, а вже за КПП «голоснув» попутку. І все було б гарно і тихо, і ловила б облизня вже обласна міліція, якби не трагікомічний збіг обставин. За Білою Церквою машину, в якій їхав злочинець, зупинив автоінспектор. Зальотний алтаєць психонув: водій ще тільки почав гальмувати, а він вже вистрибнув на ходу і навмання, відстрілюючись, побіг до найближчого лісочка. Як з’ясувалося, прямісінько у розташування ракетної частини. Солдатики зачули канонаду, зробили «в ружжо!» і пов’язали злочинця з превеликою радістю. Самі розумієте, позачергова відпустка за такий подвиг вартувала ризику.

Найсмішніше, що автоінспектор і не збирався нікого затримувати. Просто у нього закінчилися цигарки і він вирішив стрельнути пару у першого-ліпшого водія. Перенервував він не менше, ніж «гастролер». Проте, залишився живим і неушкодженим, що характерно.

Якщо по справедливості, то я мусив би подякувати невідомому мені алтайському бандюзі. Бо якби не засідка, я не зробив би того вечора одну справу, яку давно відкладав. Уже давненько, ще до веремії з покійниками, я випадково порятував на вулиці самотнього перехожого. До нього десь уже після першої години ночі причепилися юні бовдури зі Сталінки. На подвиги потягло від надміру випитого. От вони і поперли. Я там теж випадково опинився — вертався з гостей. Пройтись вирішив пішки, розвіятися, поміркувати над суєтністю життя і своєю холостяцькою долею… Аж тут бачу — тічка шмаркачів атакує типового «гнилого інтелігента». Я навіть не підходив, тільки пальнув двічі зі свого «стєчкіна». Один раз вгору, а другий — по бруківці, щоб куля рикошетом засвистіла так, наче їх добрий десяток. Надзвичайно ефективно діє на п’яну психіку! Бовдури дременули по вулиці Китаївській — тільки п’яти замерехтіли.

А інтелігент виявився офіціантом з ресторану «Вітряк». З-поміж наших нечисленних місць масової розпусти «Вітряк» займав третє за популярністю місце після «Мисливського» і «Млина» у Гідропарку. Я там, щоправда, ні разу не був, але мені казали… Офіціант на радощах одразу заявив, що з нього належить за порятунок і запросив посидіти. Більш того, принаймні раз на тиждень дзвонив і нагадував.

І отут, нарешті, така нагода. Я, зголоднілий, втомлений, спраглий людського тепла, а до «Вітряка» — зовсім нічого, на кілька затяжок цигарки. Мій офіціант, на щастя, саме був на зміні, тому вже за хвилину я сидів за окремим столиком, звідки все було видно, а головне — відстань до оркестру дозволяла належно поцінувати смак страв.

Не знаю, як зараз, бо я туди більше не заходив, але тоді кухня у «Вітряку» була чудова, коньяк не розводили горілкою, а шампанське охолоджували не в морозилці, а у справжньому відерці з льодом. Офіціант швиденько зміну здав, курточку на цвяшок, піджак на плечі — і до мене за стіл, скласти компанію.

Попоїли ми добряче, ґрунтовно випили і в очікуванні шампанського з наступною кавою перекурюємо. Мій господар про щось із колегою домовляється, а я знічев’я чи за звичкою залу озираю. Про всяк випадок. Раптом хтось із знайомих «конторських» сьогодні тут на чергуванні. Ні, боронь Боже, я б його до свого столика не запрошував би і коньяк на його столик не посилав би. Не діждуться! Ну, хіба що співчуття виявлю, та й то з нагоди передчасної відставки.

І тут я раптом кажу собі: «Стоп, Олексо, оті двоє не з Контори, але я їх уже десь бачив!» Сидять собі через два столики і вигляд у них, як у закоханих студентів-першокурсників. Хоча за віком — точно не студенти. Щоправда, і на професорів ще не тягнуть. Типові доценти з фізмату, там рано захищаються… Матінко, Пресвята Богородице, так це ж свідки по моїй справі щодо пожежі за цвинтарем! Там були два обгорілі трупи у «Москвичі», а це їхні живі невтішні «супруги». Ото вдівець, а йому зараз руку вдова ніжно гладить. За цими клятими нутріями-ондатрами і колегами-придурками я вже зовсім про цю справу забув.

Придививсь уважніше і сказав сам собі: «Гвалт, бо тверезію!» На невтішних вони зовсім не схожі. Тішаться обоє — і то виразно. Їм добре, навіть дуже добре. Можна було б позаздрити, якби не маленька обставина, що від загибелі їхніх ріднесеньких-близесеньких і сорока днів не пройшло. Хоча, Олексо, не чіпляйся до людей. Оті іхні ріднесенькі-близесенькі згоріли не на роботі в трудах на благо нашої Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а десь так навпаки: в машині під час позашлюбного статевого контакту.

Тут моя підсвідомість остаточно витверезіла і почала підкидати мені цікаві запитаннячка:

— якщо цих двох зблизило спільне горе, то мир їм та любов;

— а якщо вони раніше один одного добре знали, то для чого було брехати на слідстві;

— чому чоловік загиблої запевняв, що сім’ю її коханця знає погано;

— чому дружина загиблого сказала, що бачила чоловіка своєї подруги один раз у житті і позитивного враження він на неї не справив;

— а насправді, на яких курсах ви, голуб’ята, познайомилися — крою та шиття? Чи може, в Планерському або на Піцунді?

Вдівець працює провідним конструктором якихось «металовиробів». Яких саме — я не знаю, але здогадуюсь. Бо моє начальство не рекомендувало пхатися до нього на роботу з метою перевірки версій. Ну, покійниця його була типовою квочкою — бібліотекарем в якомусь інституті. Здається, будівельному. Небіжчик-коханець хоч і з номенклатури, але невисокої. Бо на «Жигулі» не заробив, вдовольнився «Москвичем». А от вдовиця, вдовиця! Хто вона? Зараз у відпустці по догляду за дитиною. В «декретній», як кажуть у народі. А до цього чим вона займалася, де працювала? І взагалі, що я про неї знаю? Практично нічого. Так, товаришу Сирота, проколовся. Інформації, вважай, ніякої. Ото не начальство треба слухати, а доводити всі версії до кінця. Варто ще раз підняти справу. І то вже без жодної самодіяльності. Цілком офіційно. Але для початку треба уточнити у вдячного офіціанта одну маленьку подробицю.

— Глянь, будь ласка, тільки потихеньку, он на ту ліричну парочку через два столики. Випадкові клієнти чи постійні?

— Взагалі, це не мій ряд. Але я їх у нас бачу не вперше. Вони завжди цей столик замовляють у мого напарника.

— Можеш дізнатись, як часто вони це роблять і чи давно?

— Немає проблем. Я тобі поки що шампанське відкрию — поліруйся.

За пару хвилин він повернувся з вичерпною інформацією.

— Заходять практично щотижня. На пару годин. Уже десь із рік, якщо не більше. Якщо цього досить, тоді — ще раз твоє здоров’я!

Наступного ранку я розігнався до Старого і одержав від нього, умовно кажучи, відро холодної води на мою гарячу голову.

— Кажеш, треба відкривати закриту справу? На яких, дозволь поцікавитися, підставах?

— Я ж казав, товаришу підполковник, нові обставини, що суперечать попереднім показанням свідків і автоматично переводять їх у підозрюваних.

— Нормально, Сирота, нормально… Значить, свідків — у підозрювані, а нещасний випадок у що?.. Кажи, не соромся. Ти ж не дочку у мене сватаєш, а версію викладаєш.

— Ну, тоді, можливо, і у вбивство…

— Я не буду питати у тебе, Сирота, за які місця хапатиметься Полковник і куди нас з тобою пошле Генерал.

— Чому обов’язково пошле? Я ж сказав — відкрились обставини.

— Теж мені, обставини — побачив овдовілих свідків у ресторані. А до речі, якого біса ти там опинився?

— Гостював у знайомого офіціанта, товаришу підполковник.

— Звичайно ж, на халяву? Мовчи! Бо зараз запитаю, скільки ти випив — як завжди чи зверх того. Що пили? Ясне діло, не горілку, бо ж не за свої. І чим полірували коньяк? Напевне ж таки шампанським. Бо портвейн у «Вітряку» не подають. Не той розряд. Але й після коньяку з шампанським щось подібне може привидітися.

— Товаришу підполковник, ну їй-бо, не закосів. Втомився — то було. Але не сп’янів. Хочете — я вам приведу свідків, які підтвердять, що вони там уже рік ошиваються.

— Ті, кого ти бачив, Сирота, можливо, там рік і ошиваються. Дай їм, Боже, здоров’я і грошей на ресторан. Але ти впевнений, що це саме ті, котрі проходили по справі? Ти їх до дому довів, адресу зафіксував, особистості через двірників чи сусідів перевірив? Сирота, я тебе не пізнаю. Ти хто — старший інспектор карного розшуку чи салага першого місяця навчання середньої школи міліції?

Я мовчав, бо знову проколовся. Сам же не раз говорив своїм молодшим колегам, що людська пам’ять має здатність підводити, особливо на предмет опізнання підозрюваних. Але сумував я недовго. Бо потрібне рішення прийшло одразу.

Я попросив у Старого дозволу подзвонити з його телефону і набрав домашній номер офіціанта з «Вітряка».

— Що я тебе попрошу: по-перше, про мій інтерес до вчорашньої пари закоханих нікому ні слова. По-друге, як тільки вони ще раз з’являться, негайно клич мене.

Подякував, поклав трубку і заспокоїв начальство:

— Якщо хлопці казали правду, то за тиждень-півтора я не тільки проведу цю парочку до під’їзду, а й заспіваю їм: «Рученьки, ніженьки, лагідні очі…». А якщо треба — то можу й свічку потримати.

— Пити треба менше, Сирота. А головне — коли п’єш, не забивати голову роботою.

— Хіба я п’ю, товаришу підполковник? Ну, на день народження, на День міліції, бо то святе… І ще Восьмого березня, двадцять третього лютого, Першого травня і сьомого листопада. Плюс на Новий рік, якщо чергування не випаде.

— А також на день Паризької комуни, День залізничника, меліоратора, працівника торгівлі, піонерської організації, аванс, получка, іменини колег… Сирота, непитущий ти наш! Коли ти нарешті оженишся?

— Коли ви мені відгули повернете, хоча б за останні три роки. Бо на залицяння хронічно часу не вистачає.

Старий послав мене, але культурно. І ще раз порадив не плутати роботу і відпочинок. На моє щастя, чекати тижня не довелося. Знайомий офіціант подзвонив уже наступного дня і порадував:

— Я згадав! Ота пара завжди на машині приїжджає. Нові такі «Жигулі», кольору мокрого асфальту. Цікаво, де вони їх дістали? Бо то ж виключно під спецзамовлення. Але я не про те. Вони по черзі п’ють, бо сьогодні один з них за кермом, а наступного разу інший. Кіно і німці!

— За інформацію спасибі. А якщо хтось із твоїх німців номер машини запам’ятав, так наступного разу я виставляю. Можна навіть у твоєму ресторані.

— Що, так нагально треба? Добре, записуй. Дарую!

— Ну, ти як Остап Бендер. Він теж з дітей, міліціонерів і вагітних жінок нічого не брав. Дивуюсь тільки твоїй професійній пам’яті.

— А у нас без цього не можна. Інакше — як не клієнт надурить, то свої ж роздягнуть. Ну, якщо чесно, то у них номер дуже легко запам’ятовується. Цифри з номером мого паспорту співпадають, а літери і кожен дурень запам’ятає.

На радощах я пообіцяв посприяти, аби цей випадок з прізвищем офіціанта включно ввели в університетський курс теорії ймовірності. І одразу побіг в Управління автоінспекції. За півгодини мені продиктували знайому адресу власника «Жигулів» дефіцитного кольору. Щоправда, на момент нашої останньої розмови провідному конструктору лише обіцяли машину у вигляді премії за якесь там дуже важливе впровадження. Але це означало лише одне: у його відомстві слово з ділом не розходиться. Горе горем, а «Жигулі» — «Жигулями». Особливо, якщо є кого на них вигулювати. Скажімо, у ресторан «Вітряк».

Одразу вималювалася ще одна обставина — чому для своїх посиденьок закохані обрали, саме «Вітряк». Він був максимально далеко від місць їхнього проживання. Отже, мінімальний шанс здибати когось зі знайомих. До того ж, аби втрапити до «Вітряка» ввечері, найкраще мати там свою людину. Бо для тих, хто з вулиці, існує стандартна відповідь: місць немає. Цього разу Старий вислухав мене підкреслено серйозно. І не жартував.

— Мотив, нарешті, вимальовується. Це вже щось. Приймемо помсту як робочий варіант. Скажімо, хтось із них дізнався, що йому чи їй приробляють роги, в якийсь спосіб вийшов на другу рогату половинку, на цьому ґрунті зблизились і вирішили провчити своїх, зрадливих.

— Я забув сказати, товаришу підполковник, що їм і виходити один на одного не треба було. Вони в одній установі працюють.

— Чекай, ти ж казав — вона в декреті.

— Це вона останній рік у відпустці. А до того працювала разом із ним. На їхніх «Металовиробах». До речі, не здивуюсь, якщо з’ясується, що у неї дитина — від нього. От вам і додаткове підсилення мотиву.

— Логічно, Сирота, але якось не по-нашому. Розумієш, народ у нас, у масі своїй, простий і невибагливий. Скажімо, застукав жінку на гарячому з коханцем — їй в зуби, його у вікно! Оце нормально. Або: вона прилапала благовірного в чужій гречці. І оту розлучницю — за коси! І об стінку, чи об підлогу. Ну максимум — це вколошкати обох коханців з мисливської рушниці, викликати міліцію і до її приїзду ще й напитися до білої гарячки. А оце — з пожежею, та ще й вночі, на цвинтарі? Як вони їх вислідили? В багажник заховалися, чи що? Ні, то дурня якась. Був у нас випадок пару років тому: жінка засікла свого чоловіка в гаражі, в машині. Холодна пора була, так вони, природно, пічку ввімкнули і за її шумом нічого не чули. Жіночка тихесенько двері гаража на ключ, та ще й підперла чимось іззовні, а сама бігом по родичів і громадськість. Доки зібрала кворум, доки прийшли до гаража, відчинили — а вони вже мертві. Вчаділи. А якби двері не зачиняла, може б усе й обійшлося. Вліпили їй п’ять років за вбивство з необережності. А коханчин чоловік ще й пообіцяв прибити, як тільки вона на волю вийде.

— Прибив?

— Ні, кажуть, оженився вдруге і то дуже вдало. Так він з новою благовірною цій дурепі в «зону» ще й посилки відправляв — на знак вдячності.

— Дивний світ, товаришу підполковник!

— Світ дивний, Сирота, але я не про те. Зрозумій одне: в нашій справі є лише факти і докази. А решта — то художня література. От спробуй знайти, в який спосіб цю машину підпалили, тоді всі твої припущення обернуться на те, що треба. Бо з твоєю лірикою я до Генерала не піду.

— А те, що свідки по справі приховали факт свого давнього знайомства і спільної роботи, це що — лірика? А те, що їхні алібі засновані виключно на обопільних свідченнях? Він посилається на її дзвінок до нього додому, а вона?.. Подзвонила чоловікові подруги, посадила її в таксі і побігла додому, бо там маленька дитина спить. Хтось третій бачив, як вона проводжала подругу, як та сідала в таксі?.. До речі, таксиста ми не знайшли, бо й не шукали. Його, до речі, могло і не бути. Хтось бачив, як вони обидві з автомату дзвонили?

— То що, виходить, ніхто нікуди не їздив, а люди згоріли? Точніше: один поїхав на заправку, а опинився попід цвинтарем, друга сіла в державне таксі, а виринула в приватному «Москвичі»… Справді, не свідчення, а цирк з перекидушками. Де будеш шукати?

— Там, куди мав би від самого початку рипнутися — за місцем роботи. Спершу треба підтвердити факт їхнього постійного контакту протягом тривалого часу. Бо зі спільних службових інтересів не один раз любов виходила.

— Знаю я таких — зі спільними інтересами. Спочатку порятував дівчину від хуліганів чи крадене повернув, потім запросив її на танці, вона на знак подяки погодилася, а далі з тієї подяки і діти пішли.

— Ну от бачите, ви вже зі мною погоджуєтеся.

— Не забігай поперед паровоза. Ти мені краще скажи, як ти собі уявляєш ось таке: приходиш ти на, чесно кажучи, секретний об’єкт і там починаєш розпитувати, як давно у вас працюють такі-то і такі-то? Який характер їхніх особистих стосунків, оскільки, як я розумію, на режимному об’єкті не до інтиму, то виникають наступні запитання: куди вони виїздили разом? Добре, якщо на відомчу турбазу. А якщо на полігон, на випробування отих металовиробів? Ти здогадуєшся, Сирота, де ти опинишся після таких запитань?

— Здогадуюсь. Або в слідчому ізоляторі Контори, або в психушці. То що будемо робити? Писати рапорти по команді? Але ж я навіть не знаю, під яким вони міністерством ходять. Добре, якщо це відомство Устинова. А раптом на вивісці написано «Мінм’ясомолпром», а всередині кулемети клепають?

Від автора:

Офіційно в Радянському Союзі військові видатки складали невелику частину державного бюджету. А насправді ж витрати на оборону були замасковані в бюджетах цивільних міністерств. І якщо якийсь там «Мінсільгоспмашбуд» одержував свої десять мільярдів карбованців на рік, то це зовсім не означало, що на всі ці гроші випускалися молочні сепаратори. Дзуськи! На один сепаратор планувалося два автомати Калашникова. А танки, наприклад, випускали на заводах Міністерства середнього машинобудування. Як вам ця «золота серединка»?

Олекса Сирота:

Є у мене такий гріх: спочатку ляпнути, а потім думати. Чого я, наприклад, досягну своєю писаниною? Адже на всіх оцих режимних об’єктах якщо кому й правлять роги, то свої, відомчі рогоправи. А не запрошені зі сторони, чи тим більше, НЕ прошені. Старий зрозумів це не згірш за мене, бо одразу запитав:

— Олексо, у тебе є якісь свої ходи?

— Пригадав я тут один варіант.

— Так чого ти ще тут? Шуруй звідси!

Я викотився з Управи і побіг на тролейбусну зупинку. Щоправда, потрібний мені варіант, точніше, рятівне коло працювало на зовсім іншому заводі і, можливо, підлягало зовсім іншому міністерству. Але перебирати було нічим.

Його звали, як і мене — Олексієм, ми разом вчилися в Університеті, щоправда, на різних факультетах, він на радіофізичному. Але у нас був спільний інтерес — ми били клинці під красунь з філологічного. Мені це хобі якось обійшлось, а тезко влетів у законний шлюб, як Гастелло в німецьку автоколонну. Одружила його із собою пікантна, як сто чортиць, дівиця. На її звабливі форми задивлялися навіть суворі колишні підпільники, а нині доценти з кафедри історії КПРС. Ну, а далі сталося те, що відбувається з сотнями тисяч льотчиків-зальотчиків. Пікантність нареченої зникла, як тільки в Палаці одружень, що на Карла Лібкнехта, бабахнули спочатку печаткою по паспортам, а потім корками шампанського. А щодо звабливих округлостей… після двох термінових пологів (аби зміцнити молоду радянську родину) нашу філологиню рознесло у таке коровидло, що навіть друзі у вічі називали її мамунею.

Щоправда, цей мезальянс вийшов-таки на користь моєму приятелеві. Бо я ловив бандюг й одержував при цьому в морду та інші ерогенні зони. А тезко давав горобцям дулі з вікон дуже непоганого кабінету з написом на дверях «Секретар парткому». Тесть зі зрозумінням поставився до інтимних проблем зятя і компенсував їх стрімким службовим сходженням нагору. Подейкували, що хлопцю вже підбирають місце у промисловому відділі ЦК. У всякому разі, сам Ве-Ве вже двічі за останній рік приїжджав на партконференцію заводської організації. Придивлявся…

Сам завод за традицією зберіг свою історичну назву, однак секретність на ньому була не менша, аніж на всіляких там «поштових скриньках» чи «Металовиробах». Тому коли я нарешті опинився в його кабінеті — з великим столом для засідань парткому і окремим туалетом для секретаря — і виклав своє прохання, тезко розреготався. А потім, щоправда, опустився з режимних небес до мого ментівського рівня:

— Олексо, ти хоч петраєш, чого ти від мене вимагаєш? Ти з’являєшся до людини на один військовий об’єкт і запитуєш: ви не знаєте такого-то? Він, щоправда, працює не у вас, а на іншому секретному об’єкті, до речі, підкажіть, що там роблять — на тому іншому об’єкті? Сирота, може тобі ще й робочі креслення в повному обсязі? З дарчим написом генерала Каманіна?

— Це не того, що космонавтами командує? Чи може, однофамілець?

— Ой! Здасться, ляпнув зайвого. Будемо вважати, що навіть не однофамілець. В усякому разі, мою ситуацію ти зрозумів?

— Зрозумів. Але зрозумій і ти мою. Якби йшлося тільки про те, хто з ким живе і в який з дев’яноста восьми основних способів, то це одне. Але мова про двох загалом непоганих і безневинних людей, котрі згоріли живцем. Повторюю, спочатку і ми вважали, що це нещасний випадок. Хоча й тоді кінці не сходилися — з отою вирваною вибухом кришкою бензобаку. Єдина серйозна підозра — ще двоє людей, котрі проходять по справі як морально потерпілі, чомусь посилено роблять вигляд, що вони практично незнайомі. Але певні факти, про які я тобі розповів, говорять, що це не так. Ну то що — тобі втретє повторити, якого саме дідька мені від тебе треба?

— Не треба, ти не папуга, а я не жирафа. У нашому відомстві тих, до кого довго доходить, не тримають. І ніякий тесть не допоможе. Добре, роззявляй вуха, сирота ментівська, і слухай уважно. Хоча ці люди працюють і не в нас, але ходимо під однією союзною фірмою. Більше того, і його, і її я знаю особисто. Ну, може, не так добре, як наш генеральний конструктор, але трошки краще, ніж ти зі своїм розшуком. Що тебе цікавить?

— Вони коханці?

— Сплять разом — і то давно. Але не в Києві. В усякому разі, намагаються робити це не в Києві.

— А де, якщо не секрет?

— Великий секрет. Для всіх, крім базару. Ти хоч приблизно уявляєш, скільки у нас робітників, інженерів, конструкторів, начальників?

— Судячи з корпусів — тисячі дві-дві з половиною.

— Пальцем в небо. Разом з філіалами, котрі по райцентрах розкидані, — всі п’ять. Але це ще секретніша інформація.

— А до чого це ти?

— До того, що на заводі, де працюють твої… одне слово, закохані, народу не менше. І ця пара не за сусідніми столами сидить. А вниз по сходах у двір, праворуч-ліворуч, корпус Б обійти з тилу, ліфтом на п’ятий поверх і… здрастуй, кохана, я за тобою скучив!

— М-да… як же вони один одного знайшли?

— Олексо, зараз я матиму вигляд повного ідіота. Але це не тому, що я такий насправді, а тому, що мені доведеться зробити неможливе: видати тобі секретну інформацію, не порушивши жодного секрету. Так от, він і вона самостійно працюють над різними компонентами одного виробу. І в принципі в стінах заводу майже не спілкуються. Але є ще третя точка, далеко-далеко звідси. Туди привозиться те, що роблять у різних корпусах і цехах, складається докупи, як у дитячому конструкторі і ви-про-бо-ву-ється. І от там, далеко-далеко, вони і знюхалися.

— Зрозумів. Нові пейзажі, нова обстановка, степові простори…

— Хто тобі сказав, що степові? Я тобі такого не казав.

— Ну, нехай буде Тихоокеанське узбережжя або тайга. Суть не в цьому, а у відсутності зайвих свідків. Я вгадав?

— Вгадав.

— Спасибі. От тепер я розумію, чому це їх раптом на підривні роботи потягло. Вона у декрет пішла, відрядження закінчилися. Нема де сексуальну оскому збивати. Бо ж Київ — то велике село. Залізеш під ліжко, даси сам собі дулю — за півгодини і на Борщагівці знатимуть. Мене тільки цікавить, як на цю аморалку їхнє начальство дивиться.

— Якщо провідні конструктори сплять разом і це йде на користь виробництву, то дивляться крізь пальці. Інша справа, якщо якийсь нещасний інженер притисне у кутку лаборантку — нехай навіть із серйозними намірами. Отут вони і одержать по повній програмі. За грубе порушення морального кодексу будівників комунізму.

— Або інший варіант: коли провідні конструктори починають амурні ігри з кимсь стороннім, не посвяченим, хто підписку про нерозголошення не давав.

— О, тоді, Олексо, наше заводське чека налітає ще до того, як він зніме штани, а вона колготки. Ну добре, твою інтимну цікавість я вдовольнив. Що тобі ще від мене треба? Аби я тобі сказав, що вони конкретно конструюють? Не діждешся. Скажу лише, що не унітази для підводних човнів.

— І все ж таки, хоча б на рівні для дебілів…

— Згорю я з тобою, Сирота, як ті двоє. Це точно… Ну добре, «вшистко єдно война». Він робить одну надзвичайно тонку конструкцію. Там пайка навіть не срібна, а золота. Дійшло? Наша фірма в порівнянні з їхньою — то циганська кузня. Бо ми лише забезпечуємо, аби ота золота пайка благополучно долетіла до заздалегідь визначеного району — без запізнень і відхилень.

— А вона чим займається? У вашому возику колеса змащує?

— Ні, для цього ще одна фірма є. Але до твоєї справи вона жодного відношення не має. Ця дама робить ще одну ну дуже делікатну штуку, завдяки якій наш, як ти кажеш, возик з його цяцькою не тільки прибуває в заданий район глобуса, а й весело каже: «Доброго ранку, товариші! За московським часом — шість годин десять хвилин. Починаємо ранкову гімнастику!»

— Урок проводить заступник міністра оборони СРСР, головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення…

Переляканий тезко підскочив і затулив мені рота в прямому розумінні цього слова:

— Цить, падло, бо вб’ю, а потім сам у вікно викинусь! Тепер ти хоч розумієш, у що встромили тебе і нас ці два сексуально збентежені генії?

— Якщо ти виявиш партійну принциповість і пошлеш нагору сигнал стосовно неприпустимості позашлюбних інтимних зв’язків провідних конструкторів радянської секретної військової техніки, бо це призводить… а до речі, до чого це призводить?

— До того, що на другу літеру!

— Не гарячкуй… Призводить до можливості шантажу з боку зацікавлених, недоброзичливо налаштованих елементів… Так от, якщо ти напишеш так чи приблизно так, то я тебе ні в що не встромив. Навпаки, коли все це розкрутиться, тебе відзначать за пильність. Розхльобувати цей борщ будуть інші. Але для цього мені потрібна незалежна технічна експертиза з боку професіоналів твоєї фірми.

— Нічого не обіцяю, але тягни матеріали, які в тебе є.

— Вже притяг. Вони зі мною. Тільки ти, будь ласка, врахуй одну суттєву обставину. Все це зробив, нашу експертизу маю на увазі, мій друг — капітан з науково-технічного відділу. А йому обов’язково треба дослужитися до майора.

— А тобі, Сирота, не треба?

— У мене ще капітанські погони свіженькі. І потім, я з тих капітанів, яким дуже важко стати майорами. Не тому, що дурний, а тому, що не вмію вчасно прикинутися дурником.

За кілька днів по тому мене викликав Полкан. В його кабінеті сидів охайненький старший лейтенант з емблемами юстиції на армійських погонах і в петлицях. Полковник, що характерно, нас не представив і одразу «навантажив»:

— У наших колег з прокуратури округу виникли певні проблеми. Просять нашої консультації. Це по тій, старій справі з прапорщиком, якого спустили в унітаз. Я особливо не розбирався, але Генерал в курсі і дав добро. Поїдете з товаришем старшим лейтенантом, там на п’ять хвилин всього клопоту, я думаю. Виконуйте!

Наказ є наказ. Я сказав: єсть! А потім глянув на старлея. Він подякував Полкану і рушив до дверей. Я поплентався за ним.

Замість сподіваного «газика» внизу на нас чекала чорна «Волга» з прапорщиком за кермом. Старлей мовчки вказав мені на задні двері, а сам сів поряд з водієм. Отак, не спілкуючись, ми за кілька хвилин доїхали до вулиці, котру я добре знав. Багато разів проходив повз цей будинок із завжди опущеними шторами і не раз розмірковував, що ж тут за установа. Оскільки вивіски не було, то я про дещо здогадувався. Нарешті у мене буде можливість перевірити свої давні підозри.

«Волга» заїхала у двір, ми вийшли… Старший лейтенант ввічливо пропустив мене вперед і показав рукою на потрібні двері. За ними у затишному фойє з-за столу чергового підвівся майор. Хоча, за логікою, досить було б і прапорщика.

— До Миколи Орестовича, — пояснив мій супроводжуючий, і майор кивнув на знак згоди.

Отут моя міліцейська логіка забуксувала: як я досі знав, у військовій прокуратурі, як і в будь-якій військовій частині, старших командирів на ім’я та по батькові не називають. Це прийнято в Конторі. Але чекісти армійську форму не натягають. Вони як правило ходять у цивільному або у своїй власній, з синіми кантами та петлицями.

Ще більше здивував мене сам Микола Орестович, бо він був зодягнений в мундир полковника-артилериста. Перша фраза теж додала мені відповідного настрою:

— Сідайте, Олексію Михайловичу. Почувати себе як вдома не пропоную. Не та ситуація і не та організація.

Я дійшов висновку, що краще поки що пограти в мовчанку. Кивнув і сів. Микола Орестович теж вмостився у своєму кріслі і з дружньою посмішкою розглядав мене кільканадцять секунд. Досі я здибав лише двох людей, котрі посміхалися так, що їхні очі при цьому залишалися холодними. Нічого доброго ці обидва мені не зробили. Швидше навпаки…

— Кави, чаю чи одразу до справи, а вже потім — як складеться?

— Сказав би: одразу до справи, Миколо Оpecтовичу, але раптом «потім» якраз і не складеться? Тому — кави, прошу.

— То залежить, — відгукнувся Микола Орестович, але не став уточнювати, а віддав коротке розпорядження по внутрішньому телефону. Каву приніс той самий старший лейтенант, тільки цього разу він уже зняв кітель і на погонах на сорочці, я побачив емблему залізничних військ. М-да, люблять тут бал-маскарад влаштовувати.

— А скажіть-но мені, Олексію Михайловичу, у який момент ви зрозуміли, що у вбивстві закоханих ініціатива належала не конструктору, а його колежанці?

Я подумав: в який спосіб у цій організації вибивають щиросердне визнання? Напевне ж, і тут є якісь свої професійні секрети. Тому вирішив не викручуватися:

— Коли? Між походом на тричі орденоносний імені класика марксизму завод і вашим запрошенням. Конкретно — протягом останніх двох тижнів. Бо спочатку і справді грішив на мужика.

— Дозвольте поцікавитися, чому?

— А він, Миколо Орестовичу, являє собою дуже характерний тип класичного російського інтелігента: не лається, не посміхається, до чортиків не напивається, секретарок не лапає, а потім бере — майструє бомбу і кидає її в царя.

— Вичерпна характеристика, спасибі. А що ж примусило вас змінити думку?

— Спочатку логіка, а потім результати оперативного зовнішнього спостереження Кажучи простіше — подивився, як вона машину свого коханця водить. Професійно! Вона техніку кожною жилочкою відчуває. У таких, як вона, пічка в чоловіковому «Москвичі» ніколи не закоротить.

— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.

— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.

— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.

— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.

— Правду кажуть, товаришу полковник.

— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.

Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.

— Оце і є те, що зробило «На добраніч, діти»? Щось таке я собі і уявляв.

— Я думаю, немає потреби, Олексію Михайловичу, зайве нагадувати вам: ви маєте забути і те, що ви уявляли, і те, що побачили, тільки-но вийдете з цього будинку…

— Чого ж ви не продовжуєте, Миколо Орестовичу: «Якщо, звичайно, вийдете…»

— Бо ви розумна людина і вам не треба все розжовувати, як дурнуватому прапорщику, котрий замість знищити застарілу секретну документацію, віддав її тещі на кульки для насіння.

— А що, було?

— Не пам’ятаю, хто це сказав, Олексію Михайловичу, але ще не було такого, з чим би ми не здибалися у нашій організації. А щодо того, хто куди піде після нашої розмови, то я особисто не бачу тут приводу для жартів. Справа набагато серйозніша, ніж вам здається. Бо підривати за допомогою оцього шедевру зрадливу дружину з її коханцем — то все одно, що латати Джокондою дірку в курнику.

— Якби ми знайшли цю штуку, не довелося б, образно кажучи, їхати з Києва у Фастів через Конотоп. Як це вам вдалося?

— Рученятами, Олексію Михайловичу, рученятами. Спочатку перебрали пальцями кожну грудочку і в байраці, і навколо нього. Потім спини заболіли, випросталися, зробили потягусі, глянули на небо, на дерева… А воно, виявляється, за гіллячку зачепилося!

— Зрозумів. Ми теж спочатку носами землю рили. Але вгору подивитися розуму не вистачило. Як кажуть, народжений повзати…

— За самокритику хвалю. Ще запитання будуть?

— Будуть, Миколо Орестовичу. Хто на мене настукав? Колеги з НТО? Чи тезко з тричі орденоносного?

— В нашій організації, шановний, прийнято казати не «настукав», а «поінформував».

— Добре, хто поінформував? Товариш парторг?

— Навіщо вам про це знати? Світ не без добрих людей, а тим більше, не без послужливих інформаторів.

— Згоден! Ну їх, інформаторів, до їхньої інформаторської мами. Мені все зрозуміло, тож можете запитувати далі.

— Справу, як ви здогадуєтесь, у вас уже забрали. До речі, технічна сторона експертизи була виконана бездоганно. І не хвилюйтеся, ми не завадимо вашому другу капітану стати майором. Навпаки, порекомендуємо керівництву, аби це відбулося якомога швидше. Щоправда, свою експертизу ми проведемо теж. Спеціалізовану…

— Хто замовляє музику, Миколо Орестовичу, той її і слухає. Вас, напевне, цікавитиме, що буде, якщо оцю коробочку втопити в бензобаку не «Москвича», а «ролс-ройса», «мерседеса» чи, не дай Боже, «3IЛ-111»?

Микола Орестович знову кільканадцять секунд мовчки роздивлявся мене, потім кілька разів струсонув кистю правої руки так, наче вона затерпла.

— Ви завжди, капітане, такий розумний чи тільки у спілкуванні з полковниками?

— То залежить від інтелектуального рівня полковника.

— От щодо цього, то в нашій організації інтелекту вистачає. Часом навіть ділимося. Ще кави вип’єте? Бо я віддам перевагу чаю. Кажуть, ви полюбляєте коньяк, але на нього поки що не заробили. То як щодо кави?

Я нахабно подивився йому у вічі і сказав: так! Полковник знизав плечима, знову подзвонив старлею і завдав йому клопоту на предмет чаю. Старлей обернувся досить швидко. Кабінет наповнився приємними пахощами виразно імпортного походження.

— Я сподіваюсь, Олексію Михайловичу, ви здогадалися, куди втрапили.

— Давайте з трьох разів. Це не військова прокуратура. І фарширований прапорщик ніякого відношення до вас не має. Але ви про нього знаєте.

— Тепло.

— Тоді поїхали, як говорив покійний Юрій Гагарін. Це, напевне ж, не особливий відділ військового округу. Або, як кажуть в народі, армійське чека.

— Ще тепліше. До речі, як вгадали?

— А я своїх особістів ще з армії добре пам’ятаю. Вони ані кави, ані коньяку не пропонують. У кращому випадку — горілки наллють. Та й то — опісля. Щоб отямився.

— Точне спостереження. Давайте третю спробу.

— Оскільки ані кава, ані коньяк, ані справжній цейлонський чай для вас не проблема, і мундирчик у старлея не зі складу, а з військового ательє, то я… втрапив до інтендантської служби! І ваше прізвище Шевченко, і ви насправді генерал, а полковницький мундир одягли, аби збити мене з пантелику. І взагалі, вас насправді цікавлять не підривні пристрої, а куди подівся кілометр шинельного сукна, виділений російській драмі для постановки чергового спектаклю до Дня Радянської Арміі.

У полковника спочатку відвалилася щелепа. Потім він побачив веселі бісики в моїх очах і сам розреготався.

Від автора:

На той час заступником командуючого КВО справді був генерал Шевченко. Історія з кілометром шинельного сукна, виділеного театру російської драми для пошиття костюмів до ювілейного спектаклю, ймовірно, належить до театральних анекдотів. Генерал Шевченко надзвичайно любив театр і цим безсоромно користувалися при нагоді і самі служителі Мельпомени, і театральні дирекції. Але кілометр сукна на п’ять шинелей… ні, то вже явне перебільшення. Ну, максимум сто метрів виділили, це вже ближче до істини.

Олекса Сирота:

Полковник досміявся, а потім споважнів:

— Отак надалі і відповідайте на запитання, де ви були. Шукали разом з інтендантами заникане театральними кравцями казенне сукно.

— Це означає, Миколо Орестовичу, що я не тільки вийду звідси без конвою, а й, можливо, мене відвезуть назад в Управу вашою «Волгою».

— У нашій організації намагаються не відповідати «так» або «ні». Особисто мені більше подобається слово «можливо». Але то вже філологія, а ви, здається, філософ.

— Дипломований.

— То добре — мати справу з професіоналом. І все ж таки, якби я дав вам четверту спробу, гадаєте, ви влучили б?

— Як кажуть у ваших стінах? «Можливо»? Але після того, як я колись наосліп бабахнув у повітря, а вцілив чомусь у бензобак якоїсь «Волги», то навмання вже не стріляю.

— Розумне рішення. Змінимо тему. Єдине, що скажу — нашу людину у тій військовій частині, де ви прокантувалися два роки, ми вже вигнали з роботи. За те, що вона проґавила таку кандидатуру для нашої організації.

— А може, не треба було?

— Треба. Сам винен. Кожного, хто приходить до нашої організації, попереджають, що тут беруть рубель за вхід і два за вихід. Вас повинні були відфільтрувати для роботи в цих стінах, а не в міліції. Шкода, звичайно, — що ми втратили вас, але нічого не поробиш — запізно! Здогадуєтеся, чому собаки живуть менше, ніж люди?

— Знаю. У них життя інтенсивніше, тому вони швидше згорають.

— Саме, Олексію Михайловичу, саме так. До речі, своє життя за роки служби в лягавці ви вже спалили, як мінімум, наполовину, якщо не більше. Але повернемося до наших покійничків. Ви кажете, вдівців запідозрили не одразу?

— Не одразу, але ще коли їх разом побачив. Коли зрозумів, що їхні алібі базуються на свідченнях один одного. Дещо, звичайно, непокоїло і раніше, як ота вирвана вибухом кришка бензобаку. До речі, ви їх уже пов’язали чи це теж таємниця державної ваги?

— Будемо вважати, що вони ізольовані від зайвих контактів і розмов.

— І судитимуть, звичайно, за зачиненими дверима…

— Вони у юрисдикції військового трибуналу, якщо вас це тривожить. А там свої правила.

— Дозвольте запитання, Миколо Орестовичу. Ваших слідчих, вочевидь, крім отої маленької штукенції, яку ви мені показували, решта не дуже обходить?

— Ні, чому ж. То цікаво. Тобто, це навіть необхідно для того, щоб зрозуміти, так би мовити, першопричину злочину.

— Тоді ще одне, сподіваюсь, останнє запитання. А якби оті згорілі бідолахи залишилися живими? Скажімо, встигли з машини вискочити або взагалі на момент вибуху їх там не було — в машині? Наприклад, вийшли повітрям подихати. Що тоді світило б винахідникам?

Полковник відповів не одразу. Знову струсонув кистю правої руки, потім постукав пальцями по столу, допив свій уже захололий чай, нарешті глянув мені у вічі — холодно і відсторонено, без усякої люб’язності чи навіть зверхності.

— Навіть якби так сталось і все відбулося б салютом над цвинтарем і спаленою машиною, то все одно спочатку про цих кулібіних казали б: щось я таких не пригадую, а потім: ми впевнені, що таких працівників у нас ніколи не було. Ви щось наплутали.

— А дитина?

— Яка дитина? Ах, цієї… ну, на щастя, вона ще маленька, нічого не розуміє. Ви здогадуєтесь, які черги у райвиконкомах на усиновлення? От і у нашій організації є чимало порядних працівників, котрі мріють про щастя батьківства.

— Я зворушений, Миколо Орестовичу. А Фелікс Едмундович — той взагалі вам аплодує з того світу.

— До чого тут ваш Дзержинський? Він з нашою структурою не мав нічого спільного. Але ви задалеко відійшли від основної теми, товаришу старший інспектор міліції. Захопилися за звичкою. Що у вас там ще стосовно особистісних характеристик і підозрюваних, і потерпілих? Розказуйте, не соромтесь.

— Та так, товаришу полковник, дрібнички. Особливо щодо потерпілих. Справа в тому, що вони ніколи не були коханцями. Більше того — навіть не знали одне одного.

Ефект перевершив мої сподівання. У полковника в прямому розумінні цього слова одібрало мову. Він тримав паузу так довго, що навіть всесвітньо уславлені актори вдавилися б від заздрощів.

Я вирішив пожаліти його і продовжив свої викриття:

— Звідки ми знаємо, що обидві сім’ї бодай один раз побували в спільній компанії? Нізвідки. Я не знайшов жодного стороннього свідка, котрий би це підтвердив.

— Тоді якого… біса, Сирота, знадобилися всі ці підривні роботи? Не могли розвестись, як усі люди?

— Не кажіть! Я, щоправда, як людина неодружена, через цю процедуру не проходив, але як працівник міліції і член КПРС дещо можу сказати. Подивіться: керівництва обох підозрюваних дивилися крізь пальці на їхні любовні ігри, доки все це не виходило поза межі режимних об’єктів. Мовляв, маленька людська слабкість, яку не треба підшивати до особових справ. А розлучення в особову справу йде. І принагідно може добре зашкодити. Наприклад, якщо тебе представляють на державну премію або ще на якусь високу відзнаку.

— Їхня остання розробка, Олексію Михайловичу, тягла на Ленінську. Вони йшли другим і третьою в списку. А якби ви дізналися, хто йшов під першим номером… «Жигулі» — то йому Устинов подарував у порядку заохочення. Головні нагороди були попереду. Тепер не будуть.

— От бачите, я не помилявся. І їй теж, як не крути, розлучення найближчим часом не світило. Щоправда, не тільки через Ленінську премію. Чоловік у неї, хоч і невелике цабе, але в Раді Міністрів працював. Там теж не дуже люблять, коли радянські сім’ї руйнуються. Ні, що не кажіть, але статус нещасної вдови або згорьованого вдівця в усіх відношеннях набагато кращий. Пожаліють, підтримають, відзначать поза чергою — щоб рани загоїти. Народ у нас загалом добрий.

— Народ у нас, капітане Сирота, загалом дурний. І тупий, як сибірський валянок. Бо сьогодні на очах у батальйону «секретчиків» і «режимщиків» парочка закоханих ідіотів майструє — з казенних матеріалів! і на секретному виробництві!! — радіокерований фугас!!! І спокійнісінько виносить його за ворота… А завтра ще якась пара збоченців зляпає атомну бомбу для тещі, яка обіцяла подарувати на весілля «Волгу», а потім роздумала і забрала її назад. У що ми перетворимо країну, я вас запитую, Олексію Михайловичу?

Я вирішив перечекати, поки благородний гнів Миколи Орестовича вщухне сам собою, тому промовчав. Лише похитав головою, а це можна було витлумачити, як вам завгодно. Нарешті Микола Орестович з вершин турботи за Державу опустився на грішну землю:

— Почекайте, Сирота, якщо обидві сім’ї не були знайомі, а відтак, потерпілі не були коханцями, то як вони опинилися в цьому занюханому «Москвичі» біля цвинтаря?

— Елементарно, товаришу полковник, настільки елементарно, що аж сумно. Злочинці наче відчували, що міліцію влаштує версія щодо нещасного випадку. І що медична експертиза в кращому разі буде шукати на обгорілих трупах наявність або відсутність прижиттєвих ушкоджень. А до аналізу крові на снодійне, наприклад, руки не дійдуть. Отак воно і сталось, як вбивцям гадалось. Далі розповідати?

— Спасибі, не треба. Тепер і я все це добре собі уявляю. Він приспав свою, вона подбала про свого, далі непритомних завантажили на заднє сидіння, мовляв, сплять бідолахи. За кермо, напевне, сіла вона, бо у неї є і права, і довіреність від чоловіка на управління машиною. Він асистував, сидів поряд. А далі — як у Пушкіна… чи у Гоголя? Тиха українська ніч, тихі безлюдні вулиці, байрак за цвинтарем, всі сплять, крім злочинців. Цяцьку в бензобак, відійшли на безпечну відстань, натисли кнопочку і — «Тяжелым басом взревел фугас, ударил фонтан огня…»

Я дещо перефразував подальші слова відомої пісні з «Останнього дюйма»:

— «А после оба пустились в пляс: какое нам дело до всех до вас…»

Полковник хитнув головою на знак згоди і лише додав:

— І що характерно: якби вони задля скромного підробітку посадили пару лівих пасажирів, то їх би «даішники» зупиняли на кожному перехресті. А тут — до ранку і собака не загавкав. Чудеса!.. До речі, якби ми не знайшли оцієї, як ви кажете, цяцьки, чим ви їх збиралися до стінки притиснути?

— Будете сміятися, Миколо Орестовичу, але такою дурничкою, що ви навіть не повірите. Отим презервативом, що в спаленій машині знайшли. По-перше, за такої температури він не повинен був уціліти. А так — лежить, ледь-ледь підплавлений. Але і це не головне.

— А що ж тоді?

— Та так, одна новітня штучка. Може, не така геніальна, як отой радіофугас, але її винахідникам мільйони людей спасибі скажуть. Науковою мовою називається «внутрішньоматочна спіраль». І не простенька, яку в аптеці продають, а вічна — платинова, та ще й імпортна! Дефіцит страшний, тільки в ліксанупрі, та й то по блату. Але та бібліотекарша через свої зв’язки якось собі влаштувала. Бо їй, крім усього іншого, аборти були протипоказані. Ну, а якщо є спіраль, то на якого біса витрачатися на презервативи?

Втретє за короткий час я вразив свого співрозмовника. І це вже ставало небезпечним.

— І що, Сирота, чоловік про цю спіраль нічого не знав?

— А вона вирішила спочатку перевірити, чи все гаразд, а потім його порадувати. Не встигла.

— Спасибі за інформацію, Олексію Михайловичу, просвітили мене, старого, нічого не скажеш. Дозвольте і вам люб’язністю за люб’язність відповісти. Радив би вам подати рапорт про госпіталізацію з метою поглибленого диспансерного обстеження загального стану здоров’я. Не маю сумнівів, що ваша міліцейська медицина знайде достатньо підстав, аби рекомендувати вам піти у відставку. Враховуючи ваші безсумнівні заслуги у боротьбі зa збереження правопорядку, вам спочатку присвоять майора, а потім поклопочуться про персональну пенсію. Якби ви дуже захотіли, то зі свого боку ми би подбали про нормальну окрему квартиру — з перспективою на зміну вашого сімейного статусу. Двокімнатна у відомчому будинку вас влаштує? Пора ж вам нарешті пожити у власне задоволення.

— А якщо, Миколо Орестовичу, я такий тупий, що не розумію натяків?

Полковник, здається, був готовий і до такої моєї відповіді, бо відреагував одразу:

— Ну, в такому разі у вас є всі шанси невдовзі одержати невеличку, але довічну ізольовану площу з-поміж ваших непосидючих покійників. Я достатньо зрозуміло висловився, товаришу капітан?

Я відповів, що так. І попросив дозволу піти. Мене відпустили і навіть не пропонували покласти, де взяли.

Я йшов вгору вулицею до університетського ботанічного саду і в голову лізли усілякі дурниці. Наприклад, чи не піти мені справді у відставку за умови, якщо мене візьмуть на роботу у відділ режиму заводу металовиробів. Бо, як я здогадуюсь, там уже почалися величезні кадрові зміни. Потім дійшов висновку, що можна було б влаштуватися на той-таки цвинтар — розпорядником на похороні. А що? Робота як робота, з одинадцятої до сімнадцятої, сценарії затверджені, тексти завізовані — тільки підставляй потрібні імена та кількість дітей і онуків твоєї мовчазної клієнтури. А вечорами можна було би проводити філософські диспути з оператором крематорію.

Мої фантазії почали набирати обертів і вже в затишній тіні паркових алей я дійшов висновку, що непогано було б у такому випадку купити собі хатку на Деміївці, завести кіз і щоранку вигулювати їх поміж могил на старих ділянках. Молодого цапика можна було б назвати Замполітом, а старого — Миколою Орестовичем. Я розреготався так голосно, що якась бабуся ледь не впустила на землю онука, потім плюнула і сказала: «Тю, ненормальний!» І вона була недалека від істини.

Від автора:

Минули роки, а за ними скінчилося двадцяте століття. Ритуальний зал на старому цвинтарі знову переробили в церкву, до крематорію щодня, як і тоді, стоїть черга автобусів, а внизу в печах весело гуде вогонь. Підпоховання в труні фактично вийшло з моди — марудно, враховуючи велику захаращеність кладовища могилами, та й дорого.

Там, де були старі ділянки і спуск до урвища, тепер амфітеатром розташувалися тераси колумбарію. Мало хто знає, що колись це латинське слово означало зовсім не «місце організованого поховання урн з прахом», а всього лиш… голубник.

От тільки надаремне ви будете шукати в огорожах могил табличку з прізвищем мого друга. Так склалося, що підпоховали його без будь-яких урочистостей і навіть розголосу. Якщо вже бути точним, то закопали, розійшлись — і одразу забули. Та про це — якось іншим разом.