Непосидючі покійнички

Кава по-диявольськи

— Олексо, а ти не теє… стосовно чорного перцю?

— Присягаюсь! На власні очі бачив. Ти Олену Коваленко, дикторшу з радіо, знаєш?

— Ту, котра всі урядові концерти з-за куліс веде? Дочку письменника Косарика? Прекрасно знаю, разом працюємо.

— А її чоловіка?

— Не був представлений особисто, але чув, що він щось робить в Оперному театрі.

— Ну, так от уяви собі: урядовий концерт в Опері. Рівень — сам розумієш, бо після урочистого засідання. Політбюро у восьмому ряду, ми з хлопцями за кулісами — про всяк випадок. І от, — наступний номер програми, Коваленко оголошує: Чайковський, «Лебедине озеро», солісти — такі-то. Ну, і все, що належить. Оркестр нарізає, лебеді пішли, рівненько, як на військовому параді, розворот-дистанція-голівка з поворотом. Кожна лебідь бачить груди четвертої колеги, точніше — те місце, де вони мають бути. Бо ж у них…

— Знаю, знаю, знаю! Олексо, не тягни лебедя за хвіст. Ближче до справи.

— Зараз буде. Викочується вся ця пташина вервечка майже стройовим кроком з лівої куліси в праву, коло неї починають розвертатися, щоб пройти ще раз, тільки вже спинками до глядачів. І тут у залі регіт, та ще й який! Ми саме відволіклися, бо пожежники нам анекдоти розповідали, і дивилися зовсім в інший бік. Природно, коли почули в залі невмотивовані веселощі, глипнули на сцену — і у нас в очах потемніло.

— Що, на сцені світло вимкнули?

— Гірше! Останнім у лебединій шерензі тим самим кроком під музику йде мужик — у костюмі, при галстуку, штиблети начищені, шкарпетки в тон, руками робить хвилі, як і всі. Як він повз нас проскочив — загадка природи. Але дійшов під регіт до правої куліси, розвертається — і до нас витанцьовує. На цей момент уже в оркестрі збагнули, що щось тут негаразд. Головами крутять на всі боки. Диригент — молодець. Удвічі швидше паличкою замахав, оркестр з полонезу перейшов на краков’як, лебеді зі стройового — на біг. Мужик у костюмі, природно, за ними, в нашу кулісу. А отут ми на нього, лебедика, вже і чекали.

— Олексо, до чого тут Лєнка Коваленко і кава по-диявольськи?

— Зараз буде! Відтягаємо ми горе-танцюриста вглиб куліс, а він — нуль по фазі. Впився, як каже Андрій Дмитрук, до стану мореного валуна в льодовику. Як він у такій кондиції на повороті в оркестрову яму не загудів — ще одна таємниця Всесвіту. Ми його трусимо — анічичирк! Медсестра прибігла, по півпакета вати з нашатирем йому в кожну ніздрю — жодного результату. Чхнув, щоправда, так, аж кордебалет на сцені зайвий раз підскочив. І все.

— Си-ро-та! Або ти нарешті кажеш, до чого тут кава, або я з тобою більше не дружу. Будеш свої історії підозрюваним розповідати, аби швидше кололися і повинну писали.

— Переходжу безпосередньо до теми. Отже, ми в розпачі, мужик на нас повис, як ганчірка на плоті, коли раптом знайомий з радіопередач голос: «Тягніть мого лебедика у буфет, я його там сама відкачаю!» Дивлюсь — розлючена Олена Коваленко. Ми його на руки, швиденько винесли у вказаному напрямі, посадили на стілець. Чую, Олена ще з дверей буфетниці кричить: «Бігом каву по-диявольськи і все в подвійній пропорції!» Буфетниця, правда, так іронічно: а поможе? Ти, каже Коваленко, вари, а то вже моя справа. І на наших очах хапає перечницю, розкручує і мало не половину вмісту витрушує в каву! Розколочує все, затискає своєму, як з’ясувалося, законному чоловіку носа і в роззявлений рот акуратно заливає всю порцію цієї вибухівки.

— З нього дим не пішов?

— Ні! Через пару хвилин розплющив очі, уважно обдивився все навкруги, встав, поправив галстук, приклався дружині до ручки і абсолютно тверезим голосом запитав: «Жабуню, тебе після концерту додому відвезти чи ти на банкет залишаєшся?» А ти кажеш — не може бути.

Від автора:

Я вже не пам’ятаю, чого раптом ми заговорили про каву по-диявольськи і коли саме це було. Якщо мені не зраджує пам’ять, то історію, яку ви зараз прочитаєте, Олекса взагалі розповів мені за два чи за три прийоми, бо невідкладні справи не дали можливості знайти достатньо часу, щоб викласти все за один раз. Слідчу справу, котру вів Сирота, було звелено залишити без розголосу. Навіть для службового використання. Чутки Києвом, звичайно, ходили, бо який же то Київ семидесятих без чуток. Вранці очі продереш, вмикаєш радіо — виступ Брежнєва. Увімкнеш телевізор — Леонід Ілліч на трибуні. Спустився вниз по газети — з першої до останньої сторінки текст доповіді Генерального Секретаря КПРС на черговому пленумі ЦК. На роботу прийшов — уже висить оголошення про відкриті партійні збори. Тема: «Виступ Л. І. Брежнєва на…» Тому природно, що успішну конкуренцію офіційним агентствам ТАРС, РАТАУ і АПН складала ніде не зареєстрована, воістину народна агенція ОБС, тобто, «одна баба сказала».

Пам’ятаю тільки, що коли ми тільки відсміялися з пригод п’яного лебедя, Олекса раптом сказав:

— Знаєш, бувають такі злочини, що мимоволі хочеться випити чашку отої кави з перцем, аби негайно прийти до тями і переконатися, що ти не п’яний, світ не збожеволів і його кінець (світу, маю на увазі) настане ще не скоро.

Отоді він і почав розповідати мені про один такий злочин.

Олекса Сирота:

Той день розпочався так гарно, що мимоволі закрадалася підозра — добром це не закінчиться. Ну дивись: я нарешті виспався і йду на роботу через дві кав’ярні. У першій збив оскому, в другій зловив задоволення. Зерна майже не пересмажені, не перележали на вологому складі, кавомолка працює, як швейна машинка «Зінгер». Цигарка в зубах, нові туфлі не тиснуть, міхур порожній, голова теж. Старі справи закриті, нові ще тільки передбачаються. Що ще треба для щастя простій радянській людині, яких, кажуть, двісті двадцять мільйонів? Пройти на роботу дворами, бо о цій порі Генерал завжди до міністерства на нараду їздить і «Волгу» йому подають до парадного входу.

Прямую через ворота, там робота кипить — пожежники депо розбудовують. З вікна телефоністка-єфрейтор мені бісики пускає. Я роблю вигляд, що страшенно заклопотаний, кидаю недопалок у калюжу, дістаю з кишені коробку, встромляю свіжу цигарку в зуби, знову ж таки, не поспішаючи, дістаю запальничку, прикурюю, розкурюю, роблю глибоку затяжку, блаженно примружую очі, пускаю дим носом… Якийсь незвичний шум примушує мене розплющити очі, і весь дим від другої затяжки йде, м’яко кажучи, не туди. Бо прямо переді мною всі три до болю рідні фізіономії… Старий, Полкан і сам товариш Генерал, начальник Київської міліцейської Управи. І написано на цих фізіономіях таке, що баришням, навіть у єфрейторському званні, читати не положено.

Я, мов останній салага першого дня служби, забувши, що одягнений у цивільне, з переляку прикладаю руку до порожньої голови і кричу:

— Товаришу генерал!..

А він мені теж кричить:

— В машину!

І що найстрашніше — без мату.

Наш черговий «газик» уже копитом б’є, Полкан, мене випередивши, перед начальством дверцята розчиняє, ми всі, мов підстрелені зайці, падаємо на сидіння, і водій водночас врубає сирену і повний газ. Я прикушую язика, Полковник лупить ногами в дах кабіни, а головою в живіт Старого, ну, а Генерала заклинює між важелем коробки передач і гальмом.

Десь за кілька хвилин, коли ми нарешті розповзлись по місцях, я тихо запитав Старого:

— Що сталося? Німці Фастів узяли?

— Гірше. «Стоп-сигнал» з балкону викинувся.

Я більше нічого не питав, бо мову одібрало.

«Стоп-сигналом» — за колір волосся — ми дражнили колегу-інспектора з нашого ж таки відділу розшуку. Хороший хлопець, нічого такого занепадницького за ним не помічалось. І пив не більше, ніж усі, і дружина його не кидала, бо, як і я, неодружений. І на тобі — самогубство! Це навіть не аморалка з підозрою у скоєнні важкого злочину. Це вже катастрофа з наступними оргвисновками.

Розумієш, нормальні менти не завжди своєю смертю вмирають. Хоча в їхньому житті бандитські кулі чи ножі трапляються набагато рідше, ніж у кіно. Після війни, кажуть, було — вибивали нашого брата, як городошні рюхи битою. Тільки тріски летіли. А після того, як ввели «вишку» навіть за поранення міліціонера, то життя для нас стало якщо не веселіше, то принаймні легше. Інша справа, що доганяли в розквіті сил виразки шлунку та інсульти всякі — теж на службовому грунті. Але то вже таке — видатки виробництва.

Але самогубство міліціонера — то суцільний жах для всіх без винятку. Бо тут дві основні причини: або сплутався з кримінальним елементом і дійшов разом з ним до ручки, або перепрацював і психіка зробила «тю-тю». І перший, і другий варіанти для нашої організації вельми небажані. Одразу починають сипатися листи у партійні та державні органи зі стандартним змістом: довели, досмикали, запхнули хорошу людину у зашморг.

А керівництво теж гади підколодні — не вберегли чесного і принципового. Ну, а на кожний такий лист одразу перевірка вчиняється, комісії під нашими дверима в черзі стоять. Дурня повна, прости мене, Господи! Тому, як ти розумієш, дізнавшись про трагічний факт самогубства, Генерал не те що в службовому «газику» — верхи на паличці помчав би на місце інциденту, якби довелося.

Прибули швидко. По дорозі придушили всього одну псяру і перелякали кількох пенсіонерів, які вперто дибали на червоне світло. У дворі дому, де жив наш колега, звичний антураж. Покійник нашвидкуруч прикритий якимсь шматтям, з-під якого повільно і недобре повзе по брудному асфальту темно-червоний струмочок. Дільничний інспектор цікавих ганяє, під стіною машина «швидкої допомоги» стоїть, а коло неї двоє в білих халатах перекурюють. Експертів наших ще не видно. Напевне, їдуть…

Генерал з Полковником бігцем у під’їзд і до ліфта, я за інерцією слідом за ними, але Старий мене за рукав притримав:

— Не біжи, синку, встигнеш. Постій краще отут. Пороздивляйся навколо.

— Хто повідомив?

— Якась знайома подзвонила.

— Здогадуюсь, хто.

— Випадковий зв’язок?

— Та ні, майже узаконений. А чого це наше начальство так швидко побігло?

— Ну, ти, Сирота, наче перший день служиш. А посмертну записку вилучити, доки її ще ніхто не бачив. Щоб зайвих розмов не було.

В цей час нас погукали згори. Полковник стояв на балконі і жестами наказував піднятися. Ми так і зробили. Нареченої тепер уже покійного колеги я не побачив. Здається, плакала десь на кухні. Ми зі Старим синхронно глянули на Полковника. Той мовчки розвів руками, мовляв, сам нічого не розумію. Генерал тримав обома руками долоню мами покійного і говорив, як на громадянській панахиді:

— Від імені особового складу і керівництва… глибоке співчуття… поділяємо ваше горе…

Стандартний набір дурниць, але на власному досвіді знаю, що в такі моменти нічого розумного в голову не приходить.

— Докладемо всіх зусиль… слідство доручимо найкращим співробітникам…

Старий із-за спини Генерала пальцем намалював у повітрі перехрещений прямокутник. Листа, мовляв, знайшли? Полкан зрозумів одразу і заперечливо похитав головою.

— Капітан Сирота, — о, це вже Генерал до мене, — про результати розслідування будете доповідати безпосередньо мені.

— Єсть доповідати, товаришу генерал!

Доповідати доведеться, і таки безпосередньо.

Принаймні, доки не знайдемо розумного пояснення такого божевільного вчинку, як самогубство.

— Ще раз співчуваємо… зараз прибудуть наші експерти, а нам пора, вибачайте, служба. Товаришу підполковник, товаришу капітан, вас я попрошу побути тут, прослідкувати, щоб усе було гаразд.

Хлопці з НТО, як завжди, заповнили собою всю квартиру і заходилися ляскати затворами фотокамер, присвічувати ліхтариками відбитки пальців та посипати їх отим своїм порошком. Аби не заважати, ми зі Старим вийшли на балкон. Тіло колеги вже забрали і відвезли, двірничка, голосно лаючи несвідомих дітлахів, тягла через двір гумовий шланг, пенсіонери юрмилися навколо лавочки, жваво обговорюючи подію. З вулиці забігали якісь особливо цікаві… одне слово, суєта суєт.

Я стояв, вчепившись у поручні, дивився на вологу пляму там, внизу, і думав: що ж примушує молоду людину ставити посеред життя отаку червону крапку?

Встромились експерти, сказали, що у них уже все зроблено. Можна й нам понишпорити. Ми відібрали альбом з фотографіями, кілька записників, переважно з телефонами та адресами, товстий загальний зошит, помережаний виписками з якихось книг… Старий пошукав очима, у що б усе це запакувати. Я знайшов на кухні модний кульок з розпелеханою Аллою Пугачовою, запитав у господині, чи можна взяти. Вона махнула рукою, навіть не поглянувши у мій бік: беріть, що треба. Ще розігналися було поговорити з подругою покійного, заплаканою, але гарною білявкою, та вона мовчки зайшла до кімнати, сіла поруч із матір’ю, обняла її і обидві жінки закам’яніли у спільному горі. Ми незграбно відкланялись і пішли.

Складалося враження, що Старий забув про існування ліфта. Він рушив донизу сходами і десь між третім і другим поверхом нарешті видав:

— Сирота, от ти людина грамотна, з вищою освітою. Скажи, буває таке, щоб доросла твереза людина випадково випала з огородженого балкону?

Питання було, звичайно, риторичним, бо Старий на своєму віку й не такого надивився. Але я підтримав хід його думки:

— І не таке буває, товаришу підполковник. Ну, от вам для прикладу ситуація: на трупі дві вогнепальні рани. Обидві впритул. Перша в області серця, друга — в скроні. Яка причина смерті?

— Звісно, вбивство. Пальнули спочатку в серце, а потім для надійності ще й у голову.

— А от і ні! Стовідсотково самогубство.

— Як це? Для такого висновку навіть наші судмедексперти стільки не вип’ють.

— Якби це не було при свідках, ніхто б, звісно, не повірив. Але покійний у стані афекту спочатку пальнув у серце, але воно у нього було з рідкісним дефектом — трошки відхилене. Куля пройшла навиліт, і він навіть не втратив свідомості. Тоді самогубця приставляє пістолет до скроні — отут уже напевне.

— Сам вигадав, щоб мене заспокоїти, чи хтось розказав?

— Класичний приклад з підручника судово-медичної експертизи. Згадується на всіх лекціях.

— Підручники писати і лекції читати кожен зможе. А от в нашу шкіру їх би, всіх цих викладачів чужого досвіду…

Отак у жвавій теоретичній дискусії ми дісталися назад до Управи і за традицією зайшли спочатку до моєї «шпаківні».

— Говорили-балакали, Сирота. Тепер давай думати. Кажи, що знаєш.

— Те, що й усі. Не факти, а суцільна службова характеристика на представлення до чергового звання: сумлінно виконував, працював над собою, користувався авторитетом… Не ображався, коли його Стоп-сигналом обзивали.

— А з клієнтурою у нього які стосунки були?

— Кажу ж, як у всіх. Мав, звичайно, своїх інформаторів серед цієї публіки, але все легально, згідно з інструкціями.

— Може, погрожував йому хто?

— Та ні, не чути було такого. І потім, одна справа дурницю ляпнути під час затримання, а інша — лягавого до самогубства довести.

— А може, у нього зі здоров’ям щось було?

— Розтин покаже… Ще версії будуть?

— А версії — це вже твоя справа, Сирота. А моя — доводити їх до рівня, доступного вищому керівництву.

— Спасибі, товаришу підполковник.

— За що?

— За те, що не спитали, як би я вчинив на місці Стоп-сигнала.

— Ну, я ж не замполіт якийсь.

— Я б застрелився, товаришу підполковник, у серце, як Маяковський. Бо вниз головою, з балкону — то не естетично. Треба ж думати не тільки про себе, а й про тих, хто буде справу розслідувати.

— Тьху на тебе, йолопе! Дивись, накаркаєш!

Старий пішов до себе, а я взявся переглядати вміст кулька. Ніяких зашифрованих прізвищ та адрес у записниках не виявилося. Щоправда, не скрізь стояли повні дані. Часом самі лиш імена чи ім’я та по-батькові, але багато хто так робить. Не було там нічого й близько схожого на злодійські «кликухи» чи агентурні псевдоніми. В загальному зошиті — виписки з книг по судовій психіатрії перебивалися цитатами з трактату, який я особисто ніколи не бачив, але зустрічав посилання на нього у Івана Єфремова. Називалася ця праця «Молот відьом» і вивчав її покійний колега в читальному залі «Академки». Абонент до цієї серйозної бібліотеки лежав у шухляді його робочого столу.

Подзвонив Старий і поскаржився:

— Зовсім ти, Олексо, мене затуркав зі своїми підручниками. Я ж тобі головного не сказав: батько покійного працював у нас в Управі. Ти з ним на кілька років розминувся. А старі кадри його добре знали.

— І що з ним?..

— На пенсію пішов за пораненням, а помер від інсульту. Лікарі кажуть — одне з іншим пов’язане.

— Таке буває, товаришу підполковник. Ніколи не знаєш, де і що тебе дістане. От є такий народний артист Дальський у театрі Франка…

— Знаю добре. І з кіно, і в театрі бачив. То що?

— А те, що все життя на здоров’я не скаржився, а якось затягли його нарешті в поліклініку, кардіограму зняти. Бо інакше путівку до чекістського санаторію не виписували. Ну, він лежить на кушетці, з лікаркою жартує. А та на кардіограму глянула — і волосся дибки. Бо у артиста, виявляється, глибокий інфаркт пішов. І ото вже рік минув, а він ще досі не видряпався — доліковується. А якби його на вулиці хапонуло?

Старий погодився зі мною і поклав трубку.

Насамкінець дня надійшли експерти. Теж нічого втішного не повідомили. Сторонніх відбитків пальців у квартирі ніхто не залишив. З балкону він теж випав сам, без чиєїсь допомоги. Хлопці з моргу на Оранжерейній теж не зволікали, але й їхня попередня інформація мою роботу не полегшувала. Слідів алкоголю ані в крові, ані в шлунку не виявлено. Щоправда, покійний перед смертю випив чашку кави, але то, як відомо, не причина. Я втішив себе думкою, що зопалу народжуються тільки діти, а не слідчі версії, і вирішив трішки зачекати, принаймні доки покійник спочине вічним сном на Берківцях поряд зі своїм батьком.

Медексперти дозволили поховати тіло несподівано швидко. Оскільки слідство було ще не закінчене, то провели ми колегу в останню путь стримано, але по-сімейному. За поминальним столом, як водиться, про небіжчика говорили тільки добре, проте кілька дрібничок за мою пам’ять зачепилося. Мама скаржилася, що в останні місяці син надзвичайно втомлювався, точнісінько як його батько перед смертю. Тільки той спінінги майстрував для розрядки, а цей прийде, ляже і лежить. Навіть до подруги своєї став рідше ходити. Дещо додала і сама подруга у відповідь на мої співчуття стосовно шлюбу, який не відбувся:

— Спасибі, Олексо, на доброму слові, але мені це не загрожувало.

— Що саме?

— Ну, загс, розпис, штампи, букети, марш Мендельсона… І не тому, що він зволікав, а я була проти.

— Можна подумати, що ти взагалі не збиралася за нього заміж.

— Чому ж — збиралась. Але за однієї умови: якби він пішов з цієї вашої клятої роботи. Бо я для нього, особливо останнім часом, була пікантною коханкою для розрядки. А законною дружиною — ота ваша клята служба, котра «и опасна, и трудна».

— Ну, я розумію, кіно — то одне, а життя — то інше. Знаменський зі своїми Томіним і Кібріт в нашій Управі ходили б у доганах, як сільський пес у реп’яхах.

— От бачиш, Олексо, той, хто «кое-где у нас порой честно жить не хочет», лазить собі по світу здоровісінький. І голова у нього не болить. А мій чесний вже на тому світі.

Я зрозумів, що далі продовжувати розмову — то надто жорстоко. Вибачився, пообіцяв, як щось дізнаюсь, то звичайно ж, негайно повідомлю. На превелике моє здивування, це сталося мало не наступного дня після поминок. Медексперти таки дошукалися причин смерті колеги. Виявляється, його молоде життя обірвалося в результаті не самогубства, а нещасного випадку. І отой випадок виглядав приблизно так (якщо перекласти на людську мову п’ять сторінок суцільних медичних термінів) — у колеги закрутилася голова, він, нічого не підозрюючи, вийшов на балкон вдихнути свіжого повітря, сперся на поручні і зненацька втратив свідомість. Верхня половина тулубу різко пішла вниз, потягла за собою нижню — і все. А ота сама втрата свідомості, виявляється, пояснювалася якимсь рідкісним спазмом коронарних судин головного мозку.

Пам’ятаю, прочитав я всю цю, як каже Старий, «галіматню» і запитав у наших мудрагелів з вулиці Оранжерейної:

— Стосовно спазму коронарних судин людського мозку, та ще в рідкісних формах, я, звичайно, не фахівець. Але пару разів по довбешнику добряче одержував так, що вирубався. Але при цьому у мене спочатку підгиналися ноги і я падав на п’яту точку, а не фізією вперед, мов підтятий.

— Бачите, шановна жертво хуліганського елементу, — заспокоїли мене медики, — коли ви втрачали свідомість, то стояли в ерекційній позиції, або, кажучи по-простому, вертикально. А покійний колега, ймовірно, на той момент перехилився через поручні. Ну, побачив щось або гукнув його хто знизу.

— Хай мені небіжчик простить, але ваше щастя, що він на голову впав. Бо якби, скажімо, ногами вниз летів, то де б ви той спазм шукали?

— Сирота, ви цинік! — сумно констатували медики. Але на моє запитання так і не відповіли.

Може, я й справді цинік, але у цій ситуації версія з нещасним випадком задовольняла практично всіх. Начальству не довелося писати численних пояснень, мамі виправдовуватися перед сусідами, колегам терзатися провиною, що, може, чогось недогледіли. Ну і звичайно, за такої ситуації оформляється нормальна пенсія матері. Ну, а красива, з ногами від кульчиків подруга знайде собі такого, що не буде розриватися між нею і службою.

Не встигли закрити цю справу і перевести подих, як накотилася нова. І то така, що поставила весь наш розшук у не зовсім зручну для основної діяльності позу. Один стовідсотково порядний громадянин вивів прогуляти жінчиного пекінеса у напівдикий гайок поблизу одного з київських узвозів. Коли він не повернувся ані через обіцяні півгодинки, ані навіть через дві з половиною, дружина стривожилася не стільки відсутністю благовірного, скільки долею свого кудлатого улюбленця. І рушила на пошуки. Пропажа віднайшлася досить швидко: чоловік лежав у кущах долілиць, вбитий пострілом у голову. Переляканого цуцика принесли надвечір сусідські дітлахи. Він безперервно тремтів і раз-по-раз пудив під себе.

Забігаючи наперед, зазначу, що у дружини вбитого було стовідсоткове алібі. Бо весь час відсутності чоловіка вона безперервно проговорила по телефону з… дружиною нашого Генерала. У тієї, виявляється, теж був пекінес на ім’я Ася, паскудне створіння сучої статі. От мадами і ділилися інформацією про братів своїх менших.

Експерти швидко встановили, що бідолаху застрелили зі спортивного малокаліберного пістолета. Куля влучила в око з невеликої відстані, майже впритул, смерть настала одразу. Ці м’які свинцеві кульки з малокаліберки мають невелику швидкість, а тому, втрапивши в мозок, одразу починають там крутитися. Що з цього виходить — уяви собі сам.

Свідків, звичайно, не виявилося. По-перше, все відбулося в густих заростях, по-друге, автомобільний рух по узвозу був досить жвавий, а постріл зі зброї цього калібру і за нормальних умов чути недалеко. Місце, де стояв убивця, відшукали швидко. Більше того, одразу виникла версія, яка потім підтвердилася. Нещасний собачник став випадковою жертвою, тобто, налетів не на свою кулю. Картина вимальовувалася приблизно така: вбивця стояв за бетонним стовпом електроопори на весь зріст і через прогалину в кущах вицілював когось, хто мав іти по тротуару вздовж узвозу. Тут за його спиною або тріснула гілка, або за дзявкав собака, або цей дурень ляпнув: а що ви тут робите? Вбивця рвучко повернувся і рефлекторно натис на спуск. Після чого швиденько вшився звідти подалі.

Від автора:

Коли я став пригадувати і записувати цю історію, то зловив себе на тому, що автоматично вживаю слово «кілер». І тільки тут до мене дійшло, що цього терміну в часи мого друга Олекси Сироти взагалі не було. Говорили і писали: вбивця. У кращому разі — випадковий убивця. А про найманих убивць навіть не заїкалися, хоча траплялися вони й тоді, але масовою професією це не вважалося.

Олекса Сирота:

Відбитків пальців на стовпі невідомий нам злочинець не залишив. Чомусь. Не було їх і на стріляній гільзі, а це вже скидалося на професійний почерк. З іншого боку — справжні злочинці такий тип зброї не застосовували. Калібр не той. Ну, хіба що впритул, в око, але це ж велика морока. Або випадковість. З іншого боку, когось же він там чекав, у тих кущах…

Далі події розгорталися за звичним для мене сюжетом:

— Оскільки, товаришу капітан, ви у нас не дуже завантажені, то обійдіть усі установи, де зареєстровані спортивні малокаліберні пістолети, і перевірте…

— Єсть перевірити, товаришу генерал!

— Не чую ентузіазму в голосі, товаришу капітан. У чому справа? Ви ж, кажуть, любите в робочий час гуляти вулицями. Замполіт доповідав…

— Якщо врахувати, товаришу генерал, що ці хлопавки є практично в кожній школі і на спортивних кафедрах усіх вузів плюс військові кабінети технікумів і ПТУ, то нагуляюсь я на все життя, що залишилося.

— А ви залучайте громадський транспорт. Для чого у вас безплатний проїзний на всі види? Йдіть працюйте.

Я зайшов до свого кабінету, відкрив телефонний довідник на розділі «Вищі учбові та інші навчальні заклади» і засумував. Їх було достобіса. Самих середніх шкіл понад сотню. Куди дінешся — столиця! На щастя, майже водночас зі станом глибокої туги мене осінило: а для чого існує телефон? Я зняв трубку і став для початку обдзвонювати директорів.

З’ясувалося, що малокаліберні гвинтівки (слава Богу, що цей бандит стріляв не з такої!) справді є практично скрізь. А от пістолет — то зброя рідкісніша, бо використовується не для початкової військової підготовки, а в тренуваннях спортсменів-розрядників. А цим займаються переважно в районних клубах ДТСААФу. Вже легше! Якийсь десяток з копійками клубів плюс півтори копи спорткафедр, кілька технікумів… жити можна!

Щоправда, з перших же відвідин мій ентузіазм дещо пригас. Річ у тім, що малокаліберні пістолети чомусь полюбила номенклатура середньої ланки на рівні райкомів партії та райвиконкомів. І, можна сказати, їх усуспільнила. Горобців вони стріляли на своїх дачах чи жаб у ставку — я не знаю. Але довелося-таки попобігати і попобігати, і вислухати чимало образливих реплік стосовно деяких несвідомих інспекторів з їхніми необґрунтованими підозрами.

Генерал, треба віддати йому належне, мені допоміг. Бо організував через відповідні інстанції суворий наказ щодо перереєстрації спортивної зброї і посилення правил її збереження та видачі. Але допомогло мені не це. І навіть не те, що частина пістолетів, як з’ясувалося, була вже давно і надійно вкрадена. Як це часто буває в роботі міліцейського нишпорки, шукаєш одне, а знаходиш те, що тобі насправді потрібне.

Одного дня я зазирнув до «тераріуму» — єдиного місця, де можна було не тільки випити кави сидячи, а й офіційно при цьому перекурити. І першим, кого я там побачив, був мій знайомий, викладач фізкультури однієї козирної десятирічки. Познайомилися ми з ним за досить кумедних обставин. Він зі своєю подругою стояв під рестораном «Динамо» і розмовляв про щось своє. В цей час у двір викотилася мала купа з кулаків, закривавлених морд, криків, лементу, матюків і столових приборів. Хтось із забіяк абсолютно випадково на льоту встромив у спину фізруку нікельовану виделку. Заслужений майстер спорту, колишній член збірної Союзу з класичної боротьби у важкій вазі незворушно висмикнув виделку, двома пальцями зав’язав її у вузол і галантно вручив своїй супутниці. Потім миттю розкрутив пожежний шланг, що висів тут-таки, на стінці біля входу, потужним струменем води охолодив пристрасті, далі загнав усю компанію в глухий кут двору і заходився вимочувати її там за рецептом підготовки оселедців під форшмак. Треба відзначити, що і наша чергова бригада, викликана переляканою адміністрацією, теж з півгодини робила вигляд, що боїться підійти до цього Геракла.

Фізрук зазирнув до кав’ярні з тим самим наміром, що і я: перевести подих, одійти на кілька хвилин від справ, а також хоч якусь, але каву випити. Головне, що сидячи, а не навстояка, як у «Дієті» чи в переході. Вчитель обережно тримав своєю величезною лапою чашку, зосередившись переважно на тому, щоб випадково її не роздушити. Проте мене помітив і запросив до свого столика. Після традиційних «що, де, коли» і «як здоров’я», запитав:

— А цей ваш інспектор, як його, рудий такий, ще працює?

Я зробив стійку на вухах, але суто внутрішньо. Бо відповів без емоцій:

— Загалом у даний час фактично вже не працює. А що?

Велетень виразно засмутився:

— Шкода… Бо я хотів би знати, чи закінчилася та історія з аварією.

— Якою аварією?

— У фізика нашого колишнього дружина загинула, а сам він досі на милицях ходить. Хіба не чули?

— Чоловіче добрий, хоча й кажуть, що Київ — то велике село, але в ньому щодня відбувається стільки аварій, не кажу вже про розбій, крадіжки, згвалтування і таке всяке, що про все навіть мій начальник не пам’ятає. Ви краще розкажіть із самого початку, може, я щось і пригадаю.

— Цей хлопець, котрий фізик, у нас у школі три роки відпрацював і сказав: «Все, досить, бо вдавлюсь!» Ну, правильно, молодий спеціаліст, ставка маленька, живе з тестем і тещею, та ще й у комуналці. Підробити до зарплати наші старі козли-макаренківці не дають. Інший би відпрацював диплом — і гайда! А цей принциповий виявився.

— Що, завуча побив чи парторга послав до першоджерела? Маю на увазі «Капітал» товариша Маркса…

— От щодо капіталу, то тут ви майже вгадали. Я вже не знаю, як це йому вдалось, але він завербувався в Африку. І то не до цього дурного Єгипту чи Алжиру, а в ту, як її, де справжній капіталізм будують. Ну їхній вождь колись до Хрущова в гості приїхав, роздивився, що у нас робиться, і вирішив: а ну його, цей соціалізм, подалі. Бачите — хоч і чорний, а тямить.

Я хмикнув:

— Ця країна Кенією називається. І прізвище у їхнього вождя майже таке ж саме: Кеніато. Джомо Кеніато.

— От бачите, ви все пам’ятаєте, а в мене голова дірява. Ані прізвища, ані географія довго не тримаються. Не те, що у нашого фізика. Він англійську як свою рідну знав. Це ж треба! Мене у фізкультурному п’ять років вчили десяти французьким командам, що судді на міжнародних змаганнях віддають. Та й то я плутав… А він англійською шпрехав!

Я завернув свого співрозмовника в потрібному мені напрямі:

— Ви про Африку щось там почали…

— Ну! Коли він туди їхав, то що зробив? Напозичав грошей, сказав, що віддасть, як тільки вернеться, і вніс за кооператив. Ну, народ давав, бо хто ж не дасть під загранку. Потім накрив поляну в школі, сказав нашим козлам, що він про них думає, так, що вони всі одразу витверезіли — і поїхав!

— Гроші повернув?

— Ще в першу відпустку. А через три роки, як контракт закінчився, приїхав на «Волзі», привіз контейнер барахла і на додачу — кооператив підоспів. Бач, і в ньому якийсь блат був, бо дуже швидко побудували. Але й це не все. Він там у Африці потоваришував з якимсь посольським, і так вони сім’ями зійшлися, що нерозлийвода! Ну, і цей дипломат разом із ним повернувся до Києва, тільки він — на Орджонікідзе, в ЦК, а наш фізик поряд — на Карла Маркса, одинадцять, у Міністерство освіти.

— Не май сто колег, а май одного друга.

— Точно сказано! Ми ж нічого не знали, нічого не чули, коли раптом одного дня без попередження, як сніг на голову, міністерська комісія падає. По коридору йдуть, як у себе вдома, штук п’ятнадцять їх, плюс перелякані баби з міськвно, а попереду наш фізик! Весь в імпорті! Начальник!.. Ну, і почалося! Тиждень під нашою школою «швидка» чергувала. Щодня когось із тих козлів на казенну койку відвозили. Все хлопець розкопав: і липові атестати, і куплені медалі, і хабарі за характеристики, і навіть фарцовку на перервах. Один я відбувся легким переляком. Він так і сказав своїм міністерським: оце єдина чесна людина у цьому гадючнику. Може, тому що спортсмен, а може тому що просто дурний. Але чесний. Хай, каже, живе на радість своїм учням. Оце він правду сказав, бо я по школі два кроки спокійно ступити не можу. На мені діти виснуть, як цукерки на ялинці.

Я уявив собі цю ялинку і ці цукерки, тому й не зміг втриматися від сміху. А потім знову вивів чесного фізрука на задану тему:

— Ну, все це смішно і цікаво, але як щодо аварії?

— Зараз! Щоб ви знали, я теж у тому кооперативі живу. Батьки з грішми помогли, ну і я своїх премій за медалі додав. І от якось каже мені цей висуванець: слухай, Ігорю, таке враження, що хтось мені наврочив. В Африці на їхньому кліматі здоров’я не підводило, а тут почало голову хапати, аж в очах темніє. Я ще засміявся, питаю: може, там тобі вітром надуло якусь місцеву болячку? А він: розумній голові вітер не завада. Навпаки, більше кисню! Oт із цією головою він ледь не пропав. Я не бачив, але казали, що вони з жінкою кудись їхали і йому недобре стало. Ну, він дружину попросив сісти замість нього за кермо і через п’ять хвилин машина вписалась у самосвал так, що аж передні дверцята вирвало і її з машини викинуло. А його так пом’яло, що і досі ледве дибає.

— Трагічна історія, — погодився я. — Але до чого тут мій рудий колега? Всі ж аварії автоінспекція розкручує.

— Ну, я ваших танців не знаю. Але він у мене цілий день у спортзалі просидів, все розпитував про фізика. Що та як, а головне — чи були у нього вороги.

— А до речі, стосовно ворогів. Були?

— Як ви думаєте? Після тої перевірки у нього в школі тільки двоє друзів і залишилось: я та тьотя Франя, вахтер наш, колишня партизанка.

Я пообіцяв добродушному вчителю, що про все дізнаюсь і обов’язково йому розповім, а сам залишився у стані дуже глибоких роздумів. Бо всі автокатастрофи спочатку брала на себе автоінспекція. Якщо при розслідуванні спливав кримінал, підключали райвідділи. Але для того, щоб задіяти людей з міської Управи, та ще й із карного розшуку, потрібна була неабияка причина. І я би про неї знав. Тим більше, що аварія з колишнім фізиком трапилася порівняно недавно. Ніяких неприємностей особисто у мене за цей час не було, від роботи мене не відсторонювали, тому я мусив би щось та почути. Проте не почув. Висновок: покійний колега заліз не в свою парафію і вирішив влаштувати у державному карному розшуку ще й свій маленький приватний. Випадкові співпадіння виключалися, бо в усій нашій великій Управі був лише один рудий інспектор, нині покійний.

Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.

Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:

— Сідай і слухай.

А послухати було що.

— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?

— До жирафи, товаришу підполковник.

— А на чотирнадцятий?

— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.

— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш замполіт свою версію пропонують. Я їм: до нашого берега що тільки не приб’ється — як не версія, то ще щось. А цей гиндик почервонів і бовкнув, що я, мовляв, не розумію політичного підтексту злочину.

— Вибачайте, товаришу підполковник, що я вас перебив, але, здається, здогадався, в чому справа. Дозвольте?

— Ну, вгадуй.

— По цьому узвозу, крім звичайного транспорту двічі на день, вранці і ввечері одна відома всім машина катається. На Орджонікідзе і звідти. Причому, у весняно-осінній період. Бо взимку цей товариш живе на Десятинній.

— Вгадав, Олексо, вгадав. Уявляєш, що було далі, чи мені розказати?

— Не позбавлю вас задоволення.

— Я цю маячню вислухав і спокійно кажу: версія відпадає, бо собачника вбили з «мєлкашки». А по тій машині, на яку ви натякаєте, треба лупити з гармати. А ляпало мені: нічого не відпадає, злочинець міг там рекогносцировку робити. І нахапався ж словечок, він хоч сам коли-небудь бачив, що це таке?

— Звідки, товаришу підполковник? Просто у нього часу вільного багато, от він і читає книжечки про майора Проніна та про розвідника Кузнєцова. А сам, між іншим, в останній доповіді авангард з ар’єргардом переплутав. І вийшла повна крамола, що наша партія не попереду йде, а пасе задніх.

— З нього станеться. Проте я його не цим додавив. Коли він зрозумів, що стосовно рекогносцировки щось не те ляпнув, то почав на ходу нову версію висувати, мовляв, злочинець стояв там із гранатометом, а пістолет мав для самооборони. Ну, я його і дістав. Кажу: згідно з експертизою і показаннями свідків вбивство сталося десь близько дванадцятої години дня. На цей час згаданий вами товариш не катається в спецмашині узвозом, а давно сидить на своєму робочому місці і керує республікою. А от вас, товаришу замполіт, я вже кілька днів на вашому робочому місці застати не можу. Ані о пів на десяту, ані о дванадцятій.

— Знову перепрошую, товаришу підполковник, але одне лише запитання: наш комісар мовчки з кабінету вискочив чи послався на справи?

— Не вискочив — катапультувався! Аж задиміло. Але я тебе не для того затримав, щоб байками тішити. Ти сам якусь нормальну версію маєш? Мовчиш? Так ото ж… Хлопці, здається, всі ми дурню робимо. Бо вхопилися за отой пістолет, як дитина за цяцьку. Слава Богу, що ще не почали розробляти оточення отого собачника. Бо він — стовідсотково випадкова жертва. Що скажеш?

— Подякую за будь-яку слушну пропозицію.

— Я так вважаю: доки ми не встановимо, що той ворошилівський стрілець у кущах робив зі зброєю напоготові, то будемо тупцювати на одному місці, мов та кімнатна собачка, коли їй надвір прикрутить.

— Спасибі, товаришу підполковник. Будемо працювати.

— Іди працюй. Тільки от іще — щоб не забути: дзвонила мама нашого рудого бідолахи, запрошувала на сорок днів. Ми там якісь речі у нього брали, вони, здається, у тебе.

— Лежать у сейфі. Сам збирався завезти.

— От і добре. Заразом і віддамо. Теж пам’ять про сина…

З власного досвіду я знав, що ніколи не треба відкладати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Найкраще зайнятися цим сьогодні, інакше вилетить з голови. Я повернувся до кабінетику, поскладав на підвіконня всі папки з паперами по невловимому пістолету і дістав із сейфу речі рудого колеги. Не розумію, чому, але вирішив іще раз усе перегорнути.

В записних книжках не знайшов нічого нового. Єдине, на що зараз звернув увагу — дуже мало номерів домашніх телефонів. Самі службові. Нікуди не дінешся, така в нас робота, що на дружбу і навіть нормальні знайомства хронічно не вистачає часу.

Я відклав записники вбік і почав гортати загальний зошит. Тільки зараз звернув увагу, що на самому початку, на першій сторінці, написане одне слово — як заголовок: «Чортівня». Вочевидь, коли передивлявся цей конспект вперше, сторінка злиплася з обкладинкою. Таке буває.

У виписках з підручника судової психіатрії йшлося про можливість використання гіпнозу в злочинних цілях. Цікава тема. Проте високоповажні світила психіатрії вважають, що це неможливо. Є гіпноз і є кримінал. Людська підсвідомість, виявляється, ставить якісь інтуїтивні заслони. І як ти не навіюй людині, але вона не те що нікого не вб’є, а навіть штани перед загалом не зніме.

Виписок із «Молоту відьом» я, чесно кажучи, не зрозумів. Бо, по-перше, йшлося про якусь стовідсоткову чортівню, а саме — способи, якими відьми, начебто, порядних людей з пантелику збивали. До того ж ці сторінки колега писав поспіхом і з численними, лише йому зрозумілими скороченнями, тому я так і не збагнув, що таке «відвар для принади» і чим він відрізняється від «напою для привороту». Ну, а якісь там «загов. предмети» і «чарів, наговори» були для мене стовідсотковою китайською грамотою.

І раптом, раптом, раптом… Після всієї цієї справді чортівні йшло кілька чистих сторінок, а далі — записи, яких я не помітив першого разу. Ні про яких відьом і гіпноз тут не йшлося. Це була класична ментівська література. А саме — виписки із слідчих справ. Конкретно — обставини автокатастроф. І першим ішов опис аварії, про яку мені вже розповів фізрук з елітної школи: зіткнення приватної «Волги» із самосвалом, загибель жінки, яка сиділа за кермом, важкі травми мужчини, котрий займав переднє сидіння, характеристика технічного стану обох автомобілів і підкреслений абзац: алкоголю в крові не виявлено, обидві машини перебували в хорошому технічному стані, дорожнє покриття — в рамках нормативів, погода сонячна, видимість добра. Обидва водії мають великий досвід, порушень правил дорожнього руху теж не встановлено.

Нічого собі — «ніяких порушень»! Травичка зеленіє, сонечко блищить, ластівка з весною кудись там летить… а машина з досвідченим водієм за кермом на хорошій дорозі вилітає раптом на зустрічну смугу. Справді чортівня якась. Хоча, здається, запис на першій сторінці зошита не мав жодного відношення до цієї частини конспекту.

Наступні виписки були майже ідентичні. Відрізнялися хіба що прізвищами та марками автомобілів:

— «Москвич», замість піти на поворот, чомусь врізається у стовп. Удар, пожежа, вибух;

— «Жигулі» несподівано виносить на зустрічно смугу, та ще й розвертає впоперек. Удар, пожежа, вибух.

Спільний знаменник акуратно підкреслено: машини в нормальному технічному стані, видимість добра, покриття хороше, водії досвідчені, алкоголю в крові не виявлено. Правила дорожнього руху не порушувалися. Далі колега виписує і обводить рамочкою ідентичні висновки медичної експертизи:

— аварії сталися в результаті миттєвої неуваги загиблих водіїв, викликаної, ймовірно, станом фізичної чи емоційної втоми або різким спазмом коронарних судин головного мозку. Кінець цитати.

Я теж десь уже читав про ці спазми і про ці судини. І про смерть, яка сталася в результаті нещасного випадку, викликаного миттєвою втратою свідомості на грунті отого спазму. Вони що там, у експертизі, зациклилися на одному і тому ж діагнозі? Інших термінів не знають? Хоча — чого я до них чіпляюся? Пригадай некрологи в газетах: «Після важкої тривалої хвороби пішов з життя…» Уявляєш, який підтекст вимальовується: у нас просто так з життя не йдуть, а тільки тоді, коли радянська медицина після тяжкої і тривалої боротьби з твоєю хворобою дозволить тобі нарешті піти з життя.

На сороковинах було сумно і щемно. І брав жаль, що ми перетворюємося в нормальних людей лише після третьої поминальної чарки. Зошит, фотографії і записники я віддав, переписавши про всяк випадок усе про дивні автокатастрофи.

Коли прикрутило перекурити, я вийшов на балкон і на своє здивування побачив там двох хлопців-даішників. Зопалу навіть ляпнув:

— О, а що ви тут робите?

— Матері допомогли стіл накрити. А наші жінки на кухні пораються.

Я знітився і почав виправдовуватися:

— Та я не про те, просто не знав, що ви були друзями.

— А ми в останній рік якось зійшлися. Хороший був хлопець — допомагав, радив. Про роботу нашу розпитував. Носа не дер, не те що дехто…

— Ну, раз ви дружили, тоді я розумію, звідки він про нетипові аварії дізнавався.

— Еге ж! Віктор казав, що це з нас замість гонорару за його допомогу. Він нам підказував дещо по наших розслідуваннях. Інтуїція у нього була сильна. Часом машина так розбивається — здається, ніяка експертиза не розбере, що там і до чого. А Вітя гляне, пару запитань поставить — і все розвиднілось.

Ну от, хтось його Вітею звав. А ми все — Стоп-сигнал та Стоп-сигнал… Цікаво, чим його оті аварії привернули? Своєї роботи вистачало, а він втягнувся в чужу. Навіть кохану занедбав.

— А от цікаво, колеги, чи багато у нас у Києві нетипових катастроф трапляється?

— Раніше, вважайте, взагалі не було. Як машина розбилася — так і знай: або грубе порушення правил, або водій випив, або дорога підкачала. Ну, природно, технічний стан авто. І все. А от коли «Жигулі» в серію пішли, легкових побільшало, тоді й почалось. І люди стали їздити абияк, і наше начальство на дисципліну теж почало крізь пальці дивитися. Для нас, кажуть, головне — аби «святу трійцю» не проворонити і вчасно рух перекрити, а решта — то вже дрібниці.

Від автора:

«Святою трійцею» київські даішники іменували перших людей республіки: першого секретаря ЦК, голову Ради Міністрів і голову Верховної Ради. Відповідно, у кодах для службових переговорів регулювальників з центральним пультом управління свого відомства вживалися номери: «перший пройшов» або «третій виїжджає в бік Борисполя»… І ніяких прізвищ! Ворог, він, знаєте, не дрімає.

Олекса Сирота:

Стоїмо і далі на балконі, розмови ведемо. Я ще толком не знаю, навіщо, але передчуваю, що треба. А може, просто до кімнати йти не хочеться. Не на весілля ж зібралися.

— А досвідчені водії чому розбиваються? Маю на увазі, коли і дорога хороша, і машина справна, і не пила людина ані грама.

— На новачків і плями на сонці впливають. А на досвідчених… хіба що погано за кермом стане — серце чи ще щось там. Та й то не завжди. От, може, чули, недавно народний артист помер, котрий в кіно маршала Рибалка грав. Його в машині на Брест-Литовському проспекті серце прихопило. Інфаркт! Але він встиг загальмувати, під’їхати до бровки, вимкнути двигун, покласти голову на кермо… і тільки після цього помер. А якби він запанікував? Уявляєте, що було б? Та таких водіїв не в закритих автобусах, а на руках на цвинтар треба нести — від самого дому.

— А буває так, що на перший погляд аварія, а насправді самогубство?

— Це ви старе кіно «Секретна місія» пригадали? Ну, ми малими ще були, бо його десь після війни показували. Але то кіно, а в житті все навпаки. Може, в Америці таке трапляється, бо там машини дешеві, а у нас — сам повіситься, а тачку цілою залишить. А потім — ненадійний спосіб, щоб ви знали. Раптом не розіб’єшся, а тільки хребта зламаєш? І що? Лежатимеш сто років горілиць, у стелю впірившись.

Я подякував хлопцям і ми повернулися до кімнати. Погомоніли ще трохи і розпрощалися.

А наступного ранку відловив мене у коридорі Старий. На лобі моєму, чи що, написано, але як тільки задумаю нову каверзу, він одразу вираховує і вчиняє партизанський допит.

— Кажи, що вже придумав?

— Нічого такого. Все в рамках розробки слідчої справи.

— Знаю я твої рамки розробки. Після них або ліві трупи з-під землі виринають, або «конторські» прибігають, усі в милі. А то й по «сотці» тривогу б’ють: що там собі ваш Сирота дозволяє?

— Товаришу підполковник, де Крим, де Рим, а де попова груша. Де я, а де ті «конторські» чи котрі на «сотці»! Скажете таке…

— Як треба, то й не таке скажу. Я за себе не боюсь, однією доганою більше, однією менше — переживу. Я про тебе турбуюсь.

— Та я ж не маленький.

— От в тому-то й біда, що не маленький. Маленьких часом жаліють. А дорослим виписують по повній програмі. Що у тебе з пістолетом?

— Доведеться знову сьогодні побігати, по другому колу.

— Чого по другому? Ми й так з графіку вибиваємося. Не сьогодні-завтра прокуратура наїде за зрив строків попереднього розслідування. А там замполіт свою баночку на дьоготь притягне.

— Та розумієте — одне мурло з ДТСААФу мало мені ще на тому тижні список дати, хто у них в районі пістолети брав. А сам замість цього у відпустку дременув і ключа від сейфу випадково потяг.

— Ключа від сейфу, кажеш, потяг? А може це ти, Сирота, знову кота за хвіст тягнеш? Я поки що не розумію, чому саме. Але як тільки зрозумію — заробиш! Щоб потім не скаржився. Чеши!..

Оскільки Старий не сказав, куди саме я маю чесати, то я почувався морально виправданим за те, що намірявся зараз зробити. Поясню конкретно. У нас, звичайно, не Америка, а я не приватний детектив, а державний службовець. І згідно з законом та інструкціями брехати радянським людям я не маю права. Ну, хіба що задля інтересів слідства. І наш народ це розуміє. А що робити, коли слідство вже закрите? Збрехати, що це не так. Задля користі справи.

Хоча, хоча, хоча… Може статися, що і пошлють, і прізвище з посвідчення перепишуть, і начальству подзвонять, аби переконатися, що ти справді брешеш. Люди — вони різні бувають.

Кажуть, якби знав, де впадеш… Знав би я, що мене тягне на неприємності, було б мені легше на них наражатися. Ні, уникати їх я б не став, бо не той характер.

Зі списку нетипових катастроф я без особливих хитрощів вибрав ті, що йшли першими. Після чого пішов розказувати людям міліцейську казочку про білого бичка:

— Здрастуйте. Я з міліції. Ось моє посвідчення, — тут головне махнути ним так, щоб не встигли прочитати прізвище. — Вибачайте, що ятрю старі рани, але така у нас робота. Я стосовно катастрофи, у якій загинув ваш син. Справа в тому, що розкрилися нові обставини. Цілком можливо, що у загибелі винен автозавод. Не буду пояснювати вам усіх технічних подробиць…

І так далі, і так далі, і тому подібне.

Якби я знав, які саме нові обставини чи технічні подробиці насправді спричинили біду, то не став би роздряпувати людям ще не до кінця загоєні рани. Але вже перша співрозмовниця — симпатична така жіночка, схожа на директора моєї школи — делікатно обірвала натхненний монолог на півслові:

— Спасибі, можете не продовжувати, я знаю. Йдеться про повторне розслідування. Мені про це ваш колега вже говорив.

— Який?

— Котрий Віктор. У нього ще таке смішне руде волосся. То це повторне розслідування чи вже третє?

Так тобі, дурню, і треба. Міг би й здогадатися, що колега одними виписками з протоколів не обмежиться, а сам піде по другому колу. Але викрутився я швидко:

— Віктора на іншу справу терміново перекинули, а цю мені передали. Вибачте, але я не встиг навіть до пуття його розпитати, що він уже зробив, а що ні.

— Тоді я вам зараз усе поясню. Спочатку він поцікавився, чи не був мій син хворим того дня. Я відповіла, що він взагалі не хворів з піонерського віку. І не був втомлений, бо напередодні нормально виспався. Далі… що ще вашого Віктора цікавило?.. Чи не пив син чогось спиртного? Ні, не пив, ані того ранку, ані за день до того. Експертиза, до речі, це підтвердила. Звички ганяти на машині у нього не було, водив акуратно. Тремтів над своїм «Москвичем», як над малою дитиною. Він взагалі не по роках серйозним був. Нас із чоловіком розумів і поважав… Як подумаю, що ми своїми руками йому смерть подарували…

Жінка замовкла. І я не підганяв. Лише десь за хвилину уточнив:

— На день народження подарували?

— Ні, на захист дисертації. Коли із ВАКу підтвердження прийшло. Ми такі раді були, ви навіть не уявляєте.

— Розумний у вас син. Кандидат наук у двадцять шість років…

— Не кандидат, а доктор. Розумієте, у них, у математиків, таке часто буває, що рано захищаються. Але щоб одразу докторська… його сам академік Боголюбов телеграмою поздоровив.

Нічого собі! Я особисто не мав щастя спілкуватися з товаришем Боголюбовим, але по тому, як вимовляли його прізвище мої університетські приятелі з мехмату, було зрозуміло, що це справжнє світило науки. І тому його поздоровлення — вважай, визнання.

— От ми йому і купили цю машину, аби він дорогоцінний час на дорогу до інституту не витрачав. Його ж у штат негайно взяли, ще навіть до затвердження захисту. Куди ми поспішали? Син все одно мав невдовзі на рік до Англії їхати, на стажування у Кембридж. Директор інституту нам на поминках признався, що хотів після того стажування зробити нашого сина своїм першим заступником. А тут ця катастрофа — і все! Тож премію йому вже посмертно дали. Спасибі директору — наполіг. Та ще й усі гроші нам віддав: і синову, і свою частку.

— Яку премію?

— Державну. Директор його дисертацію в книгу переробив. Її одразу на премію — і дали. Але хіба ті гроші нам сина замінять?

Останні слова вона вимовляла вже крізь сльози. А у мене аж у голові замакітрилося: докторська, державна премія, монографія, Кембридж — і все це в неповних двадцять сім років! Я собі уявляю, що робилося з його колегами — свідками такої блискавичної кар’єри.

— Вороги у сина були?

— А в кого їх немає? Звичайно, були. Дехто мені на похороні руку тис, а у самого очі від радості аж світяться. Таке життя. Розумних у нас не люблять, а талановитих — і поготів.

— Останнє запитання, пробачте, не по темі. Ви в школі ніколи не працювали?

— Працювала. Директором. Тільки не в нормальній, а тій, що в жіночій колонії. І чоловік у мене — полковник внутрішньої служби. На Богомольця служить. Тож, товаришу старший інспектор Сирота, стосовно заводського дефекту машини ви мені, як казали мої учениці, горбатого ліпите.

— Є гріх.

— То нічого. Забули. Бажаю успіхів. Хоча — шансів у вас, боюсь, немає зовсім. Як ви розумієте, під час слідства чоловік теж не сидів склавши руки. Там такі експерти працювали, котрі разом не кожну п’ятирічку збираються. Та й то руками розвели: все чисто, зачепитися нема за що, але людини теж уже немає. Наче хто наврочив.

Так уже вийшло, що друга потрібна мені адреса була неподалік. Господар «Жигулів», що вилетіли на зустрічну смугу, жив — і теж разом з батьками — у затишному двоповерховому котеджі повоєнної будови на схилах Дніпра неподалік Лаври. І ще один збіг — машину він теж отримав у нагороду за успішне навчання — тільки не на мехматі, а в тому вузі, де готують військових дипломатів. Щойно «червоний» диплом вручили.

Як тільки я побачив батька, одразу зрозумів, що і цю людину не варто дурити баєчками стосовно заводського дефекту. Він не уточнив, у яких саме військах дослужився до відставки, але зрозуміло було, що не в інтендантській роті. Тому я чесно зізнався, що під час чергової перевірки вже закритих справ виникла думка розпочати по деяких з них повторне розслідування. Що ця думка виникла виключно в моїй голові і рішення я теж приймав самотужки, не варто було уточнювати. Тим більше, що такими подробицями суворий відставник не цікавився.

Він відповідав чітко і вичерпно на всі мої запитання:

— Машина була не просто справна. У мене сорок років стажу. Я її власноручно перебрав до гвинтика. Замінив усе, що викликало бодай найменшу підозру. Стосовно алкоголю — то коли я вам скажу, куди мій син одержав призначення, ви одразу зрозумієте, що ні про яку випивку інакше як у присутності безпосереднього начальства не могло бути й мови.

— І все ж — людина істота слабка, а він молодий…

— За такі слабкості, юначе, у нас не тільки з помічників військових аташе виганяють, а й з космонавтів.

— Стосовно космонавтів — це ви образно чи був факт?

— Був! І не з одним. Одразу з трьома. Але хто, що, де, коли — вибачайте, про це не говорять. Ну, може коли-небудь Голованов напише, якщо дозволять.

Від автора:

Надзвичайно популярному в ті роки журналісту «Комсомолки» Ярославу Голованову дозволили написати про це лише через двадцять з гаком років. Та й то не всю правду. Про те, що космонавт, котрий мав летіти третім, — Нелюбов — не втрапив під поїзд п’яним, а покінчив з собою від розпачу, ми дізналися лише у 2002-му році. Єдиною провиною Нелюбова стало те, що він, як нормальна жива людина, не вкладався у відлакований ідеологічний образ радянського космонавта. Чи не звідти глуха легенда про те, що Юрій Гагарін у 1968 році не загинув в авіакатастрофі, а покінчив з собою, зацькований ревнителями чистоти образу першопрохідця космосу.

Олекса Сирота:

Ситуація повторювалася, не вистачало тільки фрази «наче хто наврочив». Залишалося розібратися з гіпотетичними ворогами молодого дипломата.

— Недоброзичливці, кажете? У мого сина? Раджу вам провести такий експеримент: розкажіть усім на роботі, що ви начебто одержали у спадок від діда-академіка, лауреата Сталінських премій, двоповерхову дачу в Кончі Озерній, а на додачу — машину з гаражем. Ладен закластися на свою місячну пенсію, що перша анонімка на вас надійде вже через тиждень. Через місяць вам приклеять кличку «куркуль». А через півроку за якусь дрібницю виженуть з роботи. І наступного ж дня до вас заявиться дільничний і скаже, що йому просигналили, буцімто ви ніде не працюєте, отже — дармоїд. І за вами плаче «хімія».

— Спасибі, можна не продовжувати, у мене багата уява і достатній життєвий досвід.

— От і добре. Мені теж не треба пояснювати, звідки у вас виникла підозра, що машину мого сина кинула під вантажівку чиясь зла воля, а не дивний збіг обставин. Якщо вам пощастить знайти того, хто це зробив, до суду йому не дожити. Зекономимо державі трохи коштів. Тільки не треба мене переконувати, що помста — то голі емоції, а закон — то все! Я не буду сам бруднити руки.

— Я розумію. Світ не без добрих людей, не без однокласників, однокурсників чи однополчан.

Відставник запропонував перекурити на лавочці і вже більше нічого не казав і не питав. Тільки зітхнув насамкінець:

— Отаке життя, юначе. Ростив хлопця, ростив! Все зробив, навіть оте місце роботи, можна сказати, власним тілом зігрів. І на тобі! Як хто наврочив.

Таки дочекався! Я не тяг за язика ані його, ані маму математика, ані смішного фізрука. Всі вони, не змовляючись, сказали одне і те саме.

Я йшов вузенькою вуличкою вниз на Старонаводницьку до трамвая і думав: що, крім незрозумілої, безпричинної смерті, об’єднує всі три жертви? В конспекті рудого Віктора було ще кілька описів. Але я вирішив, що для початку досить і трьох епізодів. Можливо, потім, коли я не знайду спільних знайомих чи взагалі спільних ниточок. Тоді, звичайно, можна буде розширити коло. Але доведеться йти на уклін до Старого, бо я зі своєю самодіяльністю тут не впораюсь. А Старий, як завжди, не стане мене слухати і запитає, чи знайшов я нарешті той клятий пістолет, бо якщо я завтра не покладу цю пукавку йому на стіл, то він знайде її особисто і встромить по руків’я одному зарозумілому старшому інспектору у те місце, котрим нормальні люди сідають на стілець, а деякі філософи — думають.

— Сирота, ти знайшов нарешті той клятий пістолет? — кричав Старий у трубку так, що у мене мембрану вигинало. Потягло ж мене подзвонити в Управу з телефону-автомату на зупинці. Знайшов час виявляти службове завзяття! А Старий розвивав тему так голосно, що почали озиратися люди, котрі трамвая чекали.

— Даю тобі добу, ти чув? Якщо ти не покладеш мені його на стіл завтра, то я розкопаю цю плювачку сам, але тоді… ти мене чуєш, Сирота? Тоді я згодую тобі всі патрони і посаджу на гарячу електроплитку. Нехай я і сам при цьому оглухну, але декому буде наука.

Що ж, його реакцію я більш-менш передбачив. Окрім фіналу. Слід було пам’ятати, що наш Старий у своїх обіцянках двічі не повторюється. Доведеться завтра побігати, а поки що мотнутися в Управу і нарешті привести до пуття оті трикляті виписки: хто і коли у ці дні бавився казенним малокаліберним пістолетом.

Я доїхав трамваєм до Будинку офіцерів, аби звідти за звичкою форсованим кроком пройтися через Хрещатик до Управи з короткою зупинкою в кав’ярні. Мій марш-кидок ледь не обірвався рівно за два квартали.

Я мусив зупинитися на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Загалом це тиха вуличка, котра імені Карла, але сьогодні машини вилітали — як з гнізда. І всім було ніколи. Я стояв на самому краю тротуару і гортав записник зі своїми нотатками, коли раптом хтось сильно пхнув мене в плечі — прямо на проїжджу частину. У мене вистачило хисту негайно випустити блокнот і у відчайдушному кидку через голову викотитися з-під коліс «Волги». Проте, радіти було завчасно, бо ледь я зірвався на ноги, як зрозумів, що від «Жигулів» з другого ряду вже не відкрутитися. Якимсь чудом я підстрибнув з місця вгору, гепнувся на капот, прилип до лобового скла — на щастя, не розбив! — потім сковзнув таки по даху і майже красиво завершив політ на дорогу позаду машини.

Я навіть не образився, коли обидва водії дружно плюнули в моє службове посвідчення, котре я, лежачи, розгорнув перед ними тремтячими руками. Потім вони допомогли мені підвестись, а мені не хотілося вставати. Асфальт був такий м’який, теплий і навіть лагідний. Водій «Жигулів», молодий хлопець, намагався встромити цигарку в зуби, але це у нього не виходило. Шофер з «Волги», десь удвічі старший за мене, відвів мене на тротуар і лише там ввічливо поцікавився:

— Вам що… гнота в очко встромили?

— Що ви бачили?

— Як ви пролетіли перед моїм бампером, наче вас хтось у спину пхав.

— А крім цього?

— Хіба мало? Їду, нікого не чіпаю, не порушую, бачу краєм ока — наче інтелігентна людина стоїть на тротуарі і щось читає. Думаю — він же під колеса не полізе, дочекається зеленого…

— І що?

— Ще мало? Я через ваш політ буду сьогодні до ранку кричати уві сні так, що сусіди стукатимуть у стінку.

Тим часом водій «Москвича» впорався нарешті з цигаркою і підійшов ближче. Я з надією глянув на нього:

— А ви щось помітили? Крім мене…

— Може, щось там і було, крім вас. Але ви ж своїм багажником мені весь пейзаж перекрили. Давайте я вас краще підвезу до роботи, бо ви щось сьогодні задуже розліталися.

— Погода льотна… а взагалі — спасибі. І вибачайте. Робота у нас така. Але я краще пішечки. Заспокоює.

І я пішов, чесно кажучи — на автопілоті. Бо був зовсім дезорієнтований. Я навіть не одразу збагнув, що йду зовсім не на Хрещатик, а в бік Бесарабки. Кажуть, дикі слони, підсвідомо відчуваючи смерть, ідуть отак на свій слонячий цвинтар. Теж на автопілоті.

Природно, що мене вивело на запах кави. Я зрозумів це, ледь не впершись лобом у двері того самого «гадючника», він же — «Чай. Кава», де я кілька днів тому зустрів фізрука і одержав чергового їжачка під череп. Коло замкнулося. Логіки в цьому не було. Сама чортівня.

Я заповз у куток. Переді мною, нічого не питаючи, поставили повний латунний кавничок на чотири порції, а після того, як я показав розчепірені п’ять пальців, принесли ще й п’ять мініатюрних чарочок коньяку по сорок грамів кожна. Я вихилив їх усі на одному подиху. Думки почали повільно шикуватися в одному напрямі:

— мене хотіли вбити. Я й досі відчуваю цей поштовх. То не зачепили в натовпі, бо натовпу там не було, а свідомо пхнули — обома руками;

— а якщо це так, то за що? Моє прізвище Сирота, Олексій Михайлович, а не Романов Олександр Миколайович. Я старший інспектор карного розшуку, а не самодержець всеросійський. І надворі не 1875-й рік, а 1975-й. Жартики народовольців давно закінчилися. З 1917-го року ми йдемо іншим шляхом;

— а якщо це не революціонери-терористи, то хто? Щось не пригадую, аби я за нинішню п’ятирічку наставив комусь роги так фундаментально, що змити цю прикрасу з лоба можна тільки кров’ю «цього негідника». Як хто не зрозумів, то негідник — це я;

— залишається запідозрити кримінальний елемент. Ці можуть! І вже пробували. Мою шкіру дірявили ножем і заточеною викруткою, на моїй голові випробовували міцність склотари, вітчизняної цегли і газової труби. Пару разів навіть стріляли — на щастя, схибили. Щоправда, динамітом ніякий блатний Халтурін мене у повітря не висаджував, як вищезгаданого царя.

Щось я відволікся. Треба дати спокій царям, бо отак починається манія величі. Розглянемо версію полювання на одного конкретного мента.

Досі всі мої виробничі травми я одержував у момент затримання злочинців. Звичайно, під гарячу руку багато хто обіцяв мене порізати на шматочки, втопити у помийному відрі, закопати живцем або просто вколошкати. Але чого не наговориш, коли тебе жбурнуть на асфальт, попередньо перерахувавши всі ребра та інші деталі чоловічої анатомії і заламають руки за самі вуха, аби одягти наручники. Але після того, як слідство закінчувалось і справу передавали до суду, жоден з моїх хрещеників не казав про мене лихого слова. А тим більше не погрожував звести зі мною порахунки після відбуття строку. Бо з одного боку — я намагався ставитися до своїх «клієнтів» по можливості без хамства. Ні, часом доводили, як оті придурки-гробокопачі з Байкового кладовища. З іншого ж боку, що там не кажи, а свідомо спланований замах на правоохоронця — занадто дорога забавка. Від десяти до п’ятнадцяти років. А то й розстріл.

І все ж таки хтось наражає свою дурну голову на казенну кулю в потилицю. І за що? Розстрільних справ я останнім часом не вів… стоп! Я через цю чортівню зовсім забув, задля чого ми шукаємо той пістолет! З нього ж вбили хазяїна пекінеса! Ні, це ж треба так забамбулити собі голову! І що це означає в результаті?

Що це означає, я так і не встиг сформулювати. Бо раптом зловив себе на тому, що вже досить довго вдивляюся у дві світлі смуги, на яких досить фантазійно розкидані плями кольору підгнилої сливи. Причому, смуги не стояли на місці, а повільно рухалися, то наближаючись одна до одної, то перехрещуючись, то віддаляючись. Цей оптичний феномен я спочатку фіксував підсвідомо, паралельно з потоком думок, аж доки не вирішив зосередитися на чомусь одному.

Сфокусував зір і отетерів: смуги виявилися досить таки довгими жіночими ногами в синцях. Я потрусив головою, мов той кінь, і лише тоді зрозумів, що це не синці, а синьо-червоні метелики, вигаптувані на дуже модних у цьому сезоні імпортних колготках. І натягнуто цей дефіцит на кінцівки відомої київської повії Анаконди. Мадам трохи вже підтоптана, але, як та юна піонерка, завжди напоготові. Вона або не впізнала мене, або просто кепкувала, бо врешті-решт розвела коліна так широко, що я побачив головного метелика, вигаптуваного саме там, де треба.

Спересердя я ледь не плюнув — і почервонів. На моє щастя, біля шинквасу почувся якийсь гармидер. Я полегшено зітхнув, надав обличчю службового виразу і звівся на ноги. Так! Дійові особи та виконавці знайомі до болю. Професійний альфонс на довірі, кликуха по «зоні», перепрошую, Жопся. На відміну від своїх колег по кримінальному ремеслу, він обкрадав не жінок, а мужчин-гомосексуалістів. Може, через те, що ця категорія радянських громадян старанно приховувала свої сексуальні вподобання від широкої громадськості і міліції, потерпілі практично не скаржилися, що у свою чергу додавало Жопсі нахабства і самовпевненості.

Від автора:

Згідно з радянськими кримінальними кодексами, гомосексуалізм вважався злочином проти особистості. Карався ув’язненням на строк до п’яти років. Восени 1991-го року Верховна Рада вже Незалежної України під тиском «гомосексуального лобі» з країн Західної Європи відмінила цю статтю кримінального кодексу. Наразі любителі одностатевого кохання заполонили вітчизняний шоу-бізнес, за чутками, контролюють деякі недержавні телеканали і навіть — це вже офіційно — зареєстрували свою організацію, котра має навіть політичні амбіції. Не здивуюсь, якщо дізнаюся, що той самий Жопся буде висунутий ними на наступних парламентських виборах як людина, що потерпіла від радянської влади.

Олекса Сирота:

Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:

— Шеф, тільки не в хрюльник!

Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.

— Гаряча! — тільки й встигла вигукнути прибиральниця. Але вже було запізно. Вереск нещасного альфонса долинав десь від Центрального стадіону. Реактивний він, чи що?

Від автора:

Отут, пригадується, я перервав Олексину розповідь:

— Як писав Остап Вишня, злазьте, дядьку, з дуба, ваш кабан у Вербову балку побіг. Звідки на Хрещатику, де в кожному будинку вже давно парове опалення, може взятися кочерга, бодай навіть і холодна? Це ж тобі не вісімнадцятий рік і навіть не сорок п'ятий. І навіть не Караваївка шести-десятих. Народ уже забув, що тою коцюбою роблять.

— Пояснюю для особливо в’їдливих. Коли отой тераріум будували, то думали про що завгодно, тільки не про те, що в Києві на Хрещатику бувають морози. І просто холодні дні. Тому й з’ясувалося, що батареї в кав’ярні — придатні виключно для декорації. А поставити додаткові — потужність бойлерної не дозволяє. Ну, народ у нас винахідливий. Клієнти коньяком грілися. А персонал тишком-нишком прилаштували в підсобці титан зі списаного вагона. Компактно, тепло, а головне, титан — це тобі не старорежимна буржуйка. У нього стільки датчиків і клапанів, що жоден пожежник не чіплятиметься.

— Добре, відбрехався. Викрутився! Але скажи мені якщо твоя ласка, де вони брали вугілля? Крали на станції, як в громадянську?

— А навіщо вугілля? Навколо три продуктові магазини, один з них — овочевий. Тому поламаних ящиків було хоч завались. Двірники самі приносили — за дармову каву з коньячком. Ну що, звели кінці з кінцями? Можна далі розповідати?

— Шуруй!

Олекса Сирота:

Після екзекуції над хамом мене нарешті попустило. Хоча докори совісті одразу нагадали про себе. Попри те, що я пошкодив Жопсі його робочий орган, скаржитися на мене він не стане. У цих пасивних гомиків суто жіноча психіка: він швидше забіжить до когось із постійних клієнтів і виплачеться йому в жилетку, аніж напише скаргу нашому начальству на злого дядю міліціонера.

Я попросив у буфетниці води і краєм ока побачив, як Анаконда, обвівши мене зневажливим поглядом, гордо дибає на своїх височезних підборах до виходу. Я ще трошки посидів над порожньою чашкою, дійшов висновку, що штовхнув мене якийсь олігофрен, що втік з-під нагляду, або неповнолітній хуліган. І вирішив-таки нарешті повернутися до Управи, та дорогою згадав, що давно не зазирав на пошту. Справа в тому, що з певного часу якась босота почала підпалювати газети в поштових ящиках нашого під’їзду. Після кількох безрезультатних спроб зловити піроманів, я перевів усю свою передплату на «до запитання» у найближче від Управи поштове відділення.

На пошті я вистояв довгу чергу, одержав газети і журнали, що чекали на мене вже другий тиждень, і вивчаючи на ходу дванадцяту сторінку «Літературки», посунув до виходу.

Як казала одна моя хороша знайома, ніщо вас, чоловіків, не навчить. Якусь годину тому зачитався на перехресті — і що одержав? Не встиг отямитися — і знову встромився носом у друковане слово, нічого навколо не помічаючи. За мить я переконався, що життя надто допитливого мента — то не війна, де снаряди не влучають двічі в одну і ту саму воронку.

На порозі пошти вітер так шарпонув з моїх рук газету, що я її ледь не випустив. Доки я приборкував усі дванадцять аркушів літературного тижневика, над моїм вухом почулося розгніване: стоять тут всякі! Потім я аж хитнувся, відсунутий міцною рукою, і повз мене на вулицю навіть не вийшла, а вибігла якась дама. Напевне, вона поспішала до тролейбуса, що мав ось-ось відійти від кінцевої зупинки, але не встигла зробити і кількох кроків. Глухо гухнуло, і в обличчя мені бризнуло щось тепле. Я рефлекторно затулився газетою, а коли опустив її, то побачив мертву жінку на тротуарі, перекинуту господарську сумку і знаряддя вбивства — шмат старого карнизу. Підвів голову, автоматично прикинув: висота будинку, помножена на швидкість польоту уламка — ой-ой! Навіть не варто придивлятися до трупа.

Оперативна група довго вовтузилася і на даху, і на горищі, але так і не дійшла згоди, що ж то було — нещасний випадок чи замах. А я повернувся до Управи з чітким переконанням, що камінь летів саме в мою голову. То я мав би лежати впоперек тротуару, розкинувши мізки по асфальту. І з таким настроєм пішов до Старого і виклав йому всі події сьогоднішнього дня, за винятком історії з Жопсею.

Старий задумливо похитав головою і зітхнув:

— Ти не ображайся, що я на тебе по телефону накричав. Мене якраз начальство добряче прочистило за повну відсутність результатів по вбивству на узвозі.

— Якому вбивству?

— Ти що, з дуба впав, Сирота? А що ти робив усі ці дні? Шукав пістолет чи каву пив?

— А, он ви про що. Це вже ви мені вибачте, товаришу підполковник. Але коли тебе спочатку пхають під машину, а потім оббризкують чужими мізками, то знаєте… організм дає дивні реакції.

— Бери себе в руки і починай реагувати нормально. Які у тебе результати?

— Ми що, ще не закрили слідство за відсутністю доказів? Чи може, вдова собачника примудрилася вручити скаргу на нас особисто Л. І. Брежнєву?

— Гірше! Ця стара сучка породичалася з нашим Генералом!

— Ви кого маєте на увазі? Я так розумію, вдову собачника?

— Її, заразу кривоногу! Немає у світі справедливості, Сирота. От що заважало їй самій прогулятися з собакою до гайка? А дзуськи, чоловіка послала. А він, може, хорошою людиною був…

— Я в цьому навіть переконаний, товаришу підполковник! Але як розуміти — породичалася? Вона ж бездітна. Господи, невже вона у нашої Генеральші чоловіка відбила? Кінець світу!

— Кінець світу відкладається, Сирота. Так що давай цигарку. А тепер слухай: породичалися вони не самі, звичайно, а через оту клишоногу псину, як її там кличуть? Китаєць, чи що?

— Та ні, пекінес. Але як вони могли породичатися, коли у Генерала вівчарка? Ми ж йому подарували на день народження. Він ще пожартував: спасибі, хлопці, що не лягаву. Значить — поважаєте… Як же це можливо? Тому пекінесу треба табуретку підставляти, щоб до неї дістатися! Ха! Ну й любов!

— Сирота, тебе пора вже показувати по телевізору замість того, котрий з кулінарного технікуму. Ти забув, що у нашої Генеральші теж пекінчик, тільки сучка. Я ж тобі казав, що кожна людина підбирає собі собаку по своїй подобі. Товстий ніколи не заведе хорта, а лисий — пуделя. Кучеряві чомусь не люблять боксерів. І так далі. А тепер пригадай нашу Генеральшу. Зроби їй спільне фото з цією пекінкою — мама й доця!

Ми весело розреготалися, зиркнувши на стелю, бо генеральський кабінет був саме там, поверхом вище. Після чого Старий констатував:

— Так от, Сирота, кепські наші справи, бо у цих собачників і любов не така, як у людей. Звели, одне слово, генеральську сучечку з песиком тієї вдови через собачий клуб.

— Планова в’язка називається.

— Планова вона чи позапланова, то вже діло десяте. Головне, що ці старі с…, хазяйок маю на увазі, породичалися. Вдова нашій усе виляпала, а та в крик: бідний песик сиріткою залишився, а міліція спить! Вертається наш Генерал додому, втомлений як сто хортів, а тут йому з порогу замість вечері — засідання Політбюро! І так вона його з вечора накрутила, що вранці ми це добре відчули. Почалися ці, як ти кажеш, танці…

— Туземні народні танці в Київській губернії, товаришу підполковник.

— Туземні вони чи не туземні, але завтра з Божою поміччю почнемо по новій. А сьогодні ти ще напишеш мені пояснення, за що Жопсю образив.

Я спочатку остовпів, а потім приречено вимовив:

— Вже!

— Що — вже?

— Вже накапали. Товаришу підполковник, хто? Якщо Жопся, то я втрачу віру у гомосексуалістів.

— Заспокойся! Анаконда тебе здала.

— Ну й темпи! Це ж я не встиг іще дійти до роботи, зазирнути на пошту, одержати пресу, стати свідком вбивства, викликати бригаду, а вона вже накапала!

— Ти на Анаконду, Сирота, не дуже наїжджай. У неї сьогодні день важкий був. Доки ти своїми справами займався, до речі, в робочий час, вона на шмат хліба заробляла. І ледь не погоріла. Її якийсь збоченець найняв. Пообіцяв подвійну оплату, але щоб це було на сходах. Завів на горішній поверх, прилаштував до поручнів, зробив своє, а потім замість розплатитися встромив, паскуда, дівчині голову між залізними прутами, щоб не вирвалася, і збирався тікати. На щастя, Анаконда — баба бита, не стала чекати, доки він ширіньку застібне, і хвицонула його підбором якраз у розпірку. Ну, потім, доки мужик від болю по сходах качався, вона пруття розігнула, вибралася і ще додала так, що шви накладали отому типу на всю фізіономію. Скажу тобі, Сирота, ці «шпильки» — страшна зброя.

— А я тут до чого?

— Ти загалом ні до чого. Просто, коли Анаконду замели наші, бо той бугай так верещав, що й на вулиці було чути, то вона образилась. Як мені, каже, порядній жінці, то вже не можна і за себе постояти в межах самооборони. А як ваш Сирота сьогодні Жопсі гарячою коцюбою станок спалив з кепського настрою, так йому нічого.

— Шльондра!

— Згоден. Але ти їй нічого не зробиш. Хіба що солі на хвіст насиплеш.

— А притягти?..

— За що? За проституцію? Такої статті немає.

— А за дармоїдство?

— Сирота, перехрестись, якщо в Бога віруєш. Яке дармоїдство? Вона з восьмої до п’ятої соками в овочевому магазині на Подолі торгує. Ударниця комуністичної праці, між іншим!

— То може, товаришу підполковник, ми вдвох їй рекомендації в партію напишемо? А там уже можна буде і по партійній лінії…

— Олексо, як каже моя онука, дивлюсь я і дивуюсь на тебе. То ти баришень у Піонерському парку на лавці взимку петрушиш, аж пара йде, а то раптом таким цнотливим зробився, аж страх!

— Скільки можна повторювати, що… не в Піонерському парку, а у власній квартирі і не взимку, а посеред літа, і не баришню, а законну дружину, і не я, а наш замполіт, і не петрушив, а читав їй чернетку своєї доповіді…

— Тю на тебе, Олексо! Збив з думки. Про що я?

— Про те, що Анаконда — не шльондра, а порядна радянська жінка.

— Саме так! З сусідами живе — душа в душу, водою їх не заливає, танців під баян о третій ночі не влаштовує. Спекуляцією не займається, клієнтів не обраховує — ні за основним місцем роботи, ні за сумісництвом. Притонів розпусти не утримує. Щоправда, після спілкування з нею деякі мужики на своїх коровидл дивитися не можуть, але то вже не нашого розуму справа. Так ото напиши пояснення, сходи додому, добряче виспись — і завтра зранку щоб стояв переді мною з готовим планом оперативно-розшукових заходів! Бо зроблю таке, що Жопсі позаздриш.

За всіма правилами детективного жанру цієї ночі мені мала снитися Анаконда, яка шпурляє мені в голову з даху шмат карнизу. Або Жопся за кермом трамваю, під який мене штовхає якась невидима сила. Проте я спав міцно, без сновидінь.

Вранці за першою кавою до мене остаточно повернувся спокій, а з ним і здатність мислити логічно. Поміркувавши, я відніс історію зі шматком карнизу до нещасного випадку плюс щасливого збігу обставин. Будинок, у якому містилася пошта, зводили мало не за часів Ярослава Мудрого і не ремонтували від возз’єднання України з Росією. То не диво, що з нього людям на голови шматки летять, диво, що він взагалі весь не розсипався, до фундаменту. Отже, під спробу вбивства пасує лише історія на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Я веду зараз дві справи — по собачнику офіційно і по дивним інтересам покійного Віктора — приватно. Але щодо мого неофіційного розслідування, то крім двох згорьованих батьків про це ніхто не знає. І навряд чи від них вийшла якась інформація, та ще й так швидко. Хіба що хтось зацікавлений сидів у сусідній кімнаті, але то нереально. Залишається друге — пістолет. Логічний висновок: серед усіх отих любителів постріляти я випадково зачепив справжнього вбивцю. Ура, Сирота, і хай живе! Це означає, що можна припиняти біганину по стрілецьких клубах і спорткафедрах і братися за те, що я насправді люблю: порпатися в документах, співставляти, вишукувати… нормально!

Щодо аварій — то нехай вони трішки зачекають. Батьки потерпілих мають рацію: дітей я їм не поверну. А ятрити свіжі рани — то таке… Доведеться на якийсь час перетворитися на слухняного лягавого, який працює виключно по команді начальника: «Сирота, фас!»

А от крутити головою на всі боки — і по куту, і по азимуту — відтепер доведеться постійно. Особливо, виходячи з під’їздів, а також переходячи вулицю, навіть на зелене світло. І взагалі, краще триматися подалі від проїжджої частини, але водночас не підходити занадто близько до будинків. Висновок один: доведеться обмежити вживання кави і цигарок, аби зекономити на таксі.

На роботі Старий із садистською посмішечкою на обличчі довго читав і перечитував моє пояснення щодо інциденту в кав’ярні. Навіть дещо попідкреслював олівцем і поставив на полях пару великих знаків запитання. Я переминався перед ним із ноги на ногу, як хронічний двієчник, котрий ще не зовсім втратив совість. Наш партизан нарешті зволив помітити мою присутність:

— Кажеш, Сирота, припікання сідниць розпеченою коцюбою — то є нова форма оперативно-профілактичного заходу з певним контингентом криміногенно налаштованих елементів? Зачекай, я перепишу собі в записник. Наступного разу, як у мене старі менти зберуться пулю розписати, я їм зачитаю замість анекдотів про вірменське радіо.

— Товаришу підполковник…

— Я вже десять років товариш підполковник. Добре, досить з тебе, Олексо. Рекомендую свій козацький запал перед повіями більше не демонструвати. Знайшов компанію!

— Не буду!

— Будеш, куди ти дінешся? Чи я тебе не знаю…

Він демонстративно склав моє пояснення удвоє, потім порвав його на дрібні шматочки, склав уривки у попільничку і підпалив. Попіл висипав у кошик для сміття і лише після цього підвів риску:

— Є скарга — є розслідування, немає скарги — є особисті проблеми потерпілого. Перейдемо до наших собачників. Викладай план.

— Я виходжу з того, що потерпілого вбили випадково.

— Знаменна думка! Як це ми всі раніше не здогадалися?

— Отже, вбивця чекав на когось іншого…

— Геніально! Товаришу капітан, хвилиночку! Сідайте, будь ласка, на моє місце. А я вас од дверей послухаю, навстоячки.

— Не варто, товаришу підполковник! Бо після того, що я зараз скажу, краще мені ближче до дверей стояти. Ми досі вважали, що вбивця чатував на когось, хто йшов згори донизу по узвозу.

— Звичайно. По тому узвозу пішки навіть вниз ходять собачники, закохані і скромні сексуальні збоченці, котрі за ними підглядають. Нормальна людина півтора кілометри ноги не збиватиме, а спокійненько сяде в тролейбус і через п’ять хвилин буде там, де їй треба.

— Так от, товаришу підполковник… тільки не беріть у руки нічого важкого… вбивця вистежував не людину, а машину. Але не ту, не ту… не ту, кажу! Я ж не замполіт. І ви ж самі казали, що по тій машині треба бити як мінімум з гранатомета. Плюс робити засідку до того, як вона проїде, а не через дві години опісля, як по ній і слід розтанув. А тепер слухайте спокійно: там скажене місце, на цьому узвозі. Крутий поворот, мало не в дев’яносто градусів. Мій знайомий якось не вписався — на велосипеді. Щоправда, гоночному. Так з нього потім цілий день у травматології спиці заднього колеса витягали.

Старий полегшено опустився на стілець і відклав у бік грубезну томину коментарів до кримінально-процесуального кодексу:

— Сирота, я й сам над цим думав. Для такої відстані, щоб вбити людину з малокаліберки, треба бути заслуженим майстром спорту, олімпійським чемпіоном плюс людиною, якій завжди і в усьому щастить. А машина, то, звичайно, трохи крупніша мішень. От тільки треба з даішниками порадитися — чи може така кулька зробити якусь реальну шкоду «Жигулям» чи навіть «Запорожцю»?

— Не знаю, товаришу підполковник, як щодо пробити колесо, а от по лобовому склу тріщини пустити — цілком реально. Швидкість машини плюс швидкість кульки. Думаю, достатньо: раптом на крутому повороті ні сіло ні впало — скло на павутину. Досить, щоб водій хоч на мить розгубився… Іди знай потім — чи воно розбилося під час аварії, чи за дві-три секунди до того.

— Добре! Беремо як робочу версію. Поставимо там чергувати наряд у приблизний час убивства і нехай тиждень фіксують номери всіх легкових автомобілів, що їдуть згори вниз. Раз вбивця там стояв, то був упевнений, що його жертва саме цією дорогою поїде. Отже, той, на кого чекали, проїздить узвозом регулярно. За тиждень відберемо таких пунктуальних — і попрацюємо по кожному окремо.

— А як бути з тими аваріями, котрими покійний Віктор займався? Я ж вам учора доповідав.

— Нас на що нацькували? На пістолет. Ми й так ліземо поперед батька в пекло, пропонуючи мотив. А ти ще хочеш підпрягти діла давно минулих днів. Аварії! Спасибі. Що не вбивство Столипіна! Там, до речі, теж впритул стріляли. І пістолет був малокаліберний, бо кулі навіть навиліт не пройшли. Ти не хочеш підключити й це до загальної версії? Генерал буде радий, що у нього такі розумні співробітники.

— Столипіна не хочу. А з пістолетом не так багато мороки буде, як вам здається. Особливо, якщо припустити, що мене під колеса не за старі гріхи пхнули, а за те, що я об цю зброю під час перевірки випадково обтерся. А у мене по половині Києва все переписано: хто коли брав, кому і на який час видавали, за ким постійно закріплений як за спортсменом-першорозрядником або за кандидатом у майстри.

— Багато там підозрілих набралося?

— Не так щоб. Але для масовості вистачить. Доведеться для перевірки алібі райвідділи підключати.

— А то вже не твій клопіт. Наш Генерал розмах любить і масовість теж. До настання комунізму шукати не будемо, це вже точно.

— Ну, а мені що робити? Пістолет шукати, мотив чи ще щось? Машину чи того, хто мене в спину пхнув, не кажу вже про каменюку на голову…

— Ти мені колись хорошу фразу сказав, котрою ваші філософи бавляться. Про кота. От його й шукай.

Улюбленим жартом на моєму факультеті було порівняння марксистсько-ленінського вчення з пошуками чорного кота в темній кімнаті, коли заздалегідь відомо, що його там немає, зате час від часу лунає радісний крик: товариші, упіймав, за хвоста тримаю! Схоже, поки що хтось тримає, і то міцно, за хвоста мене. Причому, без усякої філософії.

Ще півдня ми витратили на вовтузню з даішниками. Народ вони простий і суворий, як солдатська кирза. Головне, що кожна фраза у них починається з «а якщо».

— А якщо машина швидко їде, то як ми її номер запишемо?

— Вам обом писати не треба. Один диктує, другий пише.

— А якщо той, хто диктує, помилиться?

— Дивіться уважніше, не помилитесь.

— А якщо їх дві поспіль їхатиме, то що тоді?

— Швидше диктуватимете.

— А якщо їх кілька поспіль їхатиме?

— У тебе, придурка, палка навіщо? Спину чухати? Пригальмуєш усю кавалькаду, потім по одному відпустиш. А ще краще — візьміть знак обмеження швидкості, поставте на повороті, щоб із самої гори було видно, а самі поряд прилаштуйтеся. Не доведеться і жезлом махати. Як малі діти, Їй-Богу!..

Інструктаж настільки вимотав мене, що вертаючись додому, я зовсім забув про пошту. А тому за старою звичкою відімкнув свій ящик у під’їзді. Звідти випав, як мені здалося, зім’ятий шматок паперу. Придивився — трохи не вгадав, бо то фольга. До рук брати не став, відфутболив ногою в куток, під східці.

Мама привітала мене ще одною новиною:

— А нам хтось під двері скла насипав. Битого…

— Може, з ліхтаря впало? — велике, красиве вікно-ліхтар над сходами, котре збереглося ще з дореволюційних часів, було предметом гордощів всіх наших сусідів.

— Ні, я дивилась. Якби звідти, то була б дірка. Хтось спеціально приніс і підкинув.

— Під двері?

— Хитріше. Під килимок замели.

У мене був свій клопіт. Обехаесесники казали, що кава, за чутками, має подорожчати Чи правда то була, чи може, торгаші вигадали, аби народ швидше залежалі запаси розмів, але свій недоторканий запас варто було б обновити. Кажуть, найкраще брати зелені зерна. Хоча потім і помарудишся, обсмажуючи, зате зберігаються довше. За цими важливими думками я прослухав шмат маминого монологу і вловив тільки заключну фразу:

— А потім вона все це спалила!

— Мамо, хто, що і де спалив? Сподіваюсь, не чийсь автомобіль у гаражі разом із власником?

Мама образилась, але терпляче пояснила:

— Двірничка Катя. У дворі. Оте скло, картон і віник.

— Яке скло?

— А ще бандитів ловить! Чим ти слухаєш? Я покликала двірничку, показала їй все це, мовляв, чужого сміття замітати не збираюся, нехай той, хто насвинячив, усе це виносить. А вона навіть не огризалася. Тільки збігала до себе, принесла шматок картону, старий віник, перехрестила ці скалки, змела і спалила все це у дворі. Разом з віником. Ще й рештки прикопала. Каже, це не сміття і не сусідка. Це хтось на вас ворожить. Уявляєш?

— Можна, я змелю собі трошки кави, зварю, вип’ю, а вже потім буду готовий уявити все, що ти захочеш. Навіть те, як Катерина верхи на новій мітлі літає вулицями, розшукуючи свого чоловіка-алкоголіка.

Мама сказала: а ну тебе! І пішла у свою кімнату дивитися телевізор. Я знав, що протягом вечора вона як мінімум ще раз розповість мені історію зі склом в усіх подробицях. Єдине, що мене цікавило, як же на цих скалках ворожать. Усі мої знання в цій галузі обмежувалися примітивною ворожбою на картах, де я чомусь завжди виступав у ролі трефового валета, котрий обтирається об казенний дім. Розпитати у Катерини, чи що? Вона, напевне, і не таке знає.

Колись, утихомирюючи пару п’яних дружків свого чоловіка, ця слабка жінка загнула такий багатоповерховий мат, що ті миттю витверезіли і довго вибачалися. Мама казала, що Катя начебто півжиття по тюрмах просиділа. Все може бути… Однак, двір наш завжди виблискував чистотою і затишком. І п’яні у нас ані на лавочках, ані під лавочками не валялися. Не те що у сусідів.

З наступного ранку на узвозі з’явився великий знак обмеження швидкості до двадцяти кілометрів на годину, обабіч бовваніли два даішники. Один з жезлом, другий — з блокнотом і ручкою. Наша слідча група неймовірно розрослася за рахунок підкріплень із райвідділів. Колеги ще раз прочісували адреси згідно зі складеним мною списком, вилучали документи і відбирали пояснення. Врешті-решт, користь з цієї масованої облави таки була. Бо перелякані відставники зі спортивних кафедр та клубів ДТСААФу оббігали, як то кажуть, поперед паровоза всіх своїх знайомих, забираючи у них позичену «на пару днів» зброю.

Тим часом уся наша Управа жваво коментувала останній вибрик Анаконди. Виявляється, отой побитий збоченець таки подав на неї в суд за заподіяння тілесних ушкоджень, що складали безпосередню загрозу здоров’ю. Однак, наша ударниця комуністично-сексуальної праці не сиділа склавши руки, а негайно подала зустрічний позов на підступного клієнта — за зґвалтування. Мовляв, негідник встромив їй голову між прутами не насамкінець побачення, а на початку. І скористався її безпомічним станом, аби зганьбити жіночу честь. І не била вона його взагалі, а в порядку самооборони чинила опір. Природно, ногами, бо руками намагалася розігнути пруття. Хто ж йому, дурню, винен, що він сам підставився — вона там бачила, куди б’є?

Наші дотепники негайно перейменували Анаконду в «Коняку-маму». Прокурор відібрав у неї і кавалера підписки про невиїзд, а суд по цій справі обіцяв увійти в аннали київської криміналістики.

Вже за перші три дні чергування на узвозі кількість машин, котрі постійно проїздили там у визначений нами час, перевалила за півсотні. Старий бурчав:

— У цього вбивці ніякої поваги до нашої роботи. Знайшов місце! От чого б йому не зачаїтися на якійсь святошинській просіці, чи ще краще — на десятій лінії Пуща-Водиці, де півтори машини за весь день проходить? Ми б його миттю вирахували. Одна радість — що ці дві собачниці разом зі своїми недомірками в динамівський пансіонат звалили. Набиратися сили перед пологами! Хоч Генерал на нас гавкати перестав, а заговорив як людина.

— Велике діло, товаришу підполковник, вчасно розслабитися!

— Хай мене простить начальство і Господь Бог, якщо він є. Але мені чомусь захотілося, щоб розслабилися не ми, а вбивця. І бодай чимось та й видав себе. Навіть наступним замахом на невідому поки що нам машину.

— А я вважаю, що він не розслабиться, а ляже на дно, сам себе прикопає, та ще й, як у тій лічилочці, напис напише: мовляв, не кантувати. Бо нічого не бачу, нічого не чую і нікому ні про що не скажу.

Назавтра з’ясувалося, що я був неправий. Власне, завинив не я, а даішники. Їм, бачте, сонце в очі світило, то вони за власною ініціативою перетягли знак вище по узвозу. Мовляв, яка різниця, де ті номери записувати. Ну, а водій у нас який? Перед знаком, звичайно, гальмоне. А як тільки проїде, дасть по газам, аби надолужити час.

На п’ятий день чергування повз даішників проїхали «Жигулі» рідкісного ультрамаринового кольору. Доки один з них нотував номер, другий почав видивлятися червоного «Москвича», котрий виринув метрів за п’ятдесят. На «жигуль», природно, ніхто з них і не озирнувся. А даремно! Бо в цей момент лобове скло ультрамаринового красеня вкрилося густою сіткою тріщин. Це зафіксував водій «швидкої допомоги», котра їхала в цей час вгору. Той, хто сидів за кермом «Жигулів», ясна річ, розгубився, бо замість тиснути на гальма, спробував вивернути кермо. На будь-якому місці узвозу помилка обійшлась би кількома подряпинами або зігнутим об берізку бампером. Але саме там, на повороті, жодних берізок не було. І за невисоким живоплотом у кількох метрах починалося урвище висотою з п’ятиповерховий будинок. Машина туди і влетіла. Там, на самому дні, якийсь недоумок-архітектор прилаштував чотириповерховий гуртожиток. Можна собі тільки уявити, що було б, якби «Жигулі» врізалися в дах або горішній поверх. Та машина вибухнула під глухим брандмауером, де жодного вікна навіть не передбачалося. Пожежники будинок врятували.

Наступного дня на краю урвища почали терміново монтувати металевий відбивач, який не те що «Жигулі» — танк відкинув би назад на трасу. Але це було завтра. І начальника шляхової дільниці погнали з роботи теж завтра. І якогось даішного чина теж…

А ще зробили цілу купу речей потрібних і непотрібних. Одне слово — дурних. Хоча, після того, як я постояв на тому клятому місці, що вкоротило віку вже двом людям, щоб витрясти з цих придурків бодай якусь путню інформацію, то сам був готовий розігнати інспекцію як клас.

— Ви щось бачили?

— Ні. Ми номери писали.

— Ну хоч ішла перед тим «жигулем» ще якась машина?

— Може, йшла. А може, не йшла. Ні, здається, йшла… але не йшла.

— Так ішла чи не йшла?

— Ну, нас же тільки на легкові зорієнтували. Ми того синього «жигуля» списали, а тут уже «Москвич» преться. Я йому жезлом, навіть на проїжджу вискочив, він гальмує, я Петрові номер кричу, а тут ззаду — ба-бах! Оглянулись, а там тільки кущі поламані. І дим з провалля.

— І нічого не чули до отого «ба-бах»? Скажімо, на постріл схоже.

— Ні, як ми його списали, то він нам уже не треба. Правда? То ми на «Москвича» дивилися.

— А бодай би вам повилазило!

— Ні, чекайте, здається, перед ним білий «рафік» ішов.

— Та не перед ним, а назустріч йому. Он він, стоїть коло бровки. «Швидка допомога» з виклику поверталася. І її водій, на відміну від вас, телепнів, встиг помітити, як у «жигуля» лобове скло тріщинами пішло.

— Ну, так нам же наказали тільки номери фіксувати…

І оця казочка про білого бичка тривала мало не до вечора. Хоча ми теж хороші — треба було підкріпити цих дуболомів нашими хлопцями з розшуку. А тепер ламай голову — привиділося водію «швидкої» розбите скло чи не привиділося. Бо після падіння з такої висоти, та ще й вибуху, щось конкретне експертиза на цей предмет встановити, звичайно, не могла.

Начальник міської ДАІ, котрий приїхав з нами на місце катастрофи, весь час мовчав, тільки красномовно припікав поглядом своїх горе-підлеглих і важко зітхав. І лише коли ми поверталися в Управу, пригадав:

— На цій трасі колись була одна цікава історія: дочка великого начальника за кермом татової машини везла батьків на дачу в Пущу. Літо, жарко, шиби у «Волзі» опущені. І уявляєте — залітає в салон оса і кусає баришню в брову. Та в крик, кинула кермо і давай руками махати!

— І що? Теж у провалля залетіла?

— Ні, машину на зустрічну винесло, під самоскид з піском. Баришні гаплик, старих у травматологію, потім на першу групу інвалідності. Але тоді причину ми одразу встановили. Бо і машина не загорілась, і слід від укусу відразу помітили.

— Пощастило…

— Не знаю, як пасажирам, а нам справді пощастило. Бо якби не та оса, довелось би з когось погони, а з когось і штани знімати. От як сьогодні. Слухайте, а може, його теж щось вкусило? Або серце…

Я хотів уже за звичкою ляпнути, що, кого і куди вкусило, але стримався. Сказав лише: зачекаємо експертизи.

Експертиза, на щастя, не забарилась. Я їх розумію: у медиків, як і у нас, з’явився могутній стимул для активізації розслідування у вигляді бездоганно ввічливих офіцерів з Контори Глибокого Буріння. Старий, щоправда, іронічно поцікавився, відколи це високоповажана організація опускається до такої дрібнички, як аварія приватного автомобіля. Найввічливіший з «конторських» туманно послався на необхідність обміну досвідом. І Старий не стримався:

— Що, боїтеся, щоб завтра такий самий трюк з машиною товариша Щербицького не проробили? Я вас розумію. От тільки де ви раніше були? Якщо мене не зраджує пам’ять, за безпеку цієї траси ваша служба відповідає.

Пораділи ми чужому горю, але веселого для нас, ментів, було мало. Бо медики, як я вже казав, свою експертизу зробили негайно. Ніяких аномалій в організмі потерпілого, окрім тих травм, що призвели до смерті. І взагалі, здоровий, сильний, міцний дядько тридцяти п’яти років, неодружений, єдина втіха старих батьків, хазяїн кооперативної квартири на Куренівці, дачі в Петрівцях, власних «Жигулів» останньої моделі… престижна робота, висока зарплата. І взагалі — улюбленець долі. Зрозуміло, що біографічні дані мені не медики підкинули — хлопці з райвідділу теж посприяли.

Пізно ввечері прийшов до мене за звичкою Старий, але ані сам не курив, ані у мене цигарочки не просив. Тільки сів верхи на стілець і видав без передмови:

— А тепер, Сирота, порівняй мені особистість цього покійника з тими, котрих наш рудий, царство йому небесне, розкручував.

— За фахом — геолог, нещодавно знайшов гігантське родовище чогось дуже стратегічного. Що характерно — самотужки, тепер такого майже не буває, бо й там груповуха. Ясно, що його високе начальство з цього пирога свій шмат одержало. Але й хлопцеві добряче перепало.

— Що, премія за відкриття?

— Аж дві! Спочатку їхня, професійна, якийсь там процент від загальної вартості за те, що знайшов. А потім ще й Державна — вже за опис родовища. До найближчого Дня геолога одержав орден. Машина — то подарунок від союзного міністра, дача — від нашого, республіканського керівництва. Ну, а кооператив, меблі та інші приємні дрібнички у встановленому порядку. Одне слово — в компанію трьох його попередників вписується ідеально.

— Сирота, а тепер скажи мені, як вчена людина: який процент вірогідності, що це співпадіння?

— Мізерний, товаришу підполковник. Бо якщо брати до уваги загальну масу власників авто, то тут усе спишеться на погрішності розрахунків. Чотири-п’ять чоловік туди, чотири-п’ять сюди у такому великому місті, як Київ, на середньостатистичні дані не впливають. Але з іншого боку, не так багато у нас щасливчиків долі, на додачу надзвичайно талановитих людей, навіть унікальних по-своєму, аби вони випадково гинули один за одним. Я ж тільки чотири епізоди — включно з сьогоднішнім — зачепив. А у тому списку, про який я вам говорив, їх набагато більше. І там не лише аварії, а й невмотивовані самогубства.

— Як це — невмотивовані? Без посмертних записок, чи що?

— Ну, я за те ще не брався. Вистачило з мене поки невмотивованих катастроф. Але коли переписував для себе з отого конспекту, що й ви в руках тримали, звернув увагу: посмертних записок справді не було. І серйозних підстав іти з життя — теж. Таке враження, що люди з великої радості в зашморг лізли або з балкону викидалися.

— Як наш Віктор?

— Наш Віктор, товаришу підполковник, став жертвою якогось спазму коронарних судин головного мозку.

— Іди ти, Олексо, знаєш куди зі своїми спазмами і судинами? Забув, де працюєш? Чи сам такої ж дурні не читав або не писав? Як там наш дурень замполіт каже у таких випадках — честь мундира над усе!

— Не забув я, де працюю. І де живу, не забув. А стосовно того, хто що пише — то вибачайте, але ви вже десять років у підполковниках не тому, що у вас вищої освіти немає. А тому, чому і я років п’ятнадцять капітаном пробігаю.

— Нічого, Сирота, як по мені, то краще вмерти в крові, ніж у лайні. Ти диви, на старості років віршами заговорив. Це ж треба — так втомитися. Добре, Олексо, давай версію.

— Зараз. Вийняв і поклав.

— Щось не сходиться?

— Головне… Немає такого, щоб їх об’єднувало на побутовому рівні. Подивіться — міністерство освіти, Академія наук, військова дипломатія, а швидше за все — ще й розвідка. І нарешті — геологія. Надто різні сфери діяльності. Де ці люди коли-небудь перетиналися? Може, колись у кіно, та й то на різних сеансах.

— Не поспішай, Сирота. Ну, вузи у них, звичайно, різні. А може, в одній школі вчилися.

— Ні, різні райони, а військовий аташе, той взагалі половину Радянського Союзу з батьком об’їздив. У Києві тільки десятий клас закінчував. І потім, дивіться: геологу тридцять п’ять, міністерському тридцять, а математику з військовим, щоправда, по двадцять шість. Але вони точно не здибалися. Ні, тут щось інше треба шукати. Може, навіть не в їхній біографії.

— А якась божевільна ідея є, Сирота? Кажи, кепкувати не буду і начальству не поскаржусь. Бо й мене ці збіги обставин дуже допекли.

— Божевільна, питаєте? Можливо, ЦРУ у невідомий нам спосіб винищує найкращих і найрозумніших представників радянського народу. Але це несерйозно. Вони б їх скоріше викрадали або вербували. А знищити — ото по-нашому, по-радянському. Щоб він, гад, не вистромлявся. Але знову ж таки — у нас як людину зі світу зводять? Перевіреним методом: донос, сигнал, дзвінок, плітки…

— Версія щодо іноземної розвідки у тридцять сьомому році була б прийнята на ура. І винні б швиденько відшукались. Але ти правий, Сирота, анонімка наразі надійніша. Добре, їдь додому спати, а я морально підготую Генерала, що доведеться об’єднувати з однією марудною справою щодо вбивства ще як мінімум три давно закриті і списані в архів. Ото радості буде! Як на День міліції. До речі, ти помітив, що на сороковинах Віктора не було його подруги? Перевір, будь ласка, що з нею сталося. А то, не дай Боже, і вона… жіноча психіка, сам знаєш.

Подруга Віктора, на щастя, рук на себе не наклала, а на сороковинах не з’явилася з інших міркувань:

— Для мене всі ці обряди — то повторний похорон. Тільки біль ущухне — і знову все спочатку доводиться пройти.

— В такому разі вибачай, що потривожив.

— Тільки не кажи, що все це виключно з турботи про подругу полеглого товариша. Сподіваюся, ти не зробиш такої дурниці, як твій улюблений Костянтин Симонов.

— Якої дурниці? Я нічого не знаю.

— Коли помер його фронтовий друг Семен Гудзенко, до речі, киянин, на сусідній з тобою вулиці жив, Симонов кинув свою дружину і оженився на вдові. А Валентина Сєрова спилась остаточно так, що й поховати було нікому. Кажуть, ханиги з-під гастроному її в останню путь спорядили.

— Заспокойся, я задля тебе своєї дружини кидати не буду. Хоча б тому, що у мене її немає. Якщо жарт невдалий — пробач.

— Сирота, недаремно про тебе Вітя говорив, що коли ти щось комусь кажеш, то це зовсім не те, що ти думаєш, і абсолютно не відповідає тому, що є насправді. Тож кажи, як уже прийшов, чого тобі від мене ще треба. Бо інакше б просто подзвонив.

— Та щодо Вікторової роботи дещо.

— Тут з мене кепський помічник. Мене його робота не цікавила. Вся ця сищицька веремія якось, вибачай, не збуджувала.

— Та ні, тут справи серйозні. Хоча й дуже дивні на перший погляд. Уяви собі, що взірцево-показовий інспектор карного розшуку раптом неофіційно, без дозволу і без відома начальства починає власне розслідування. Причому, вельми серйозно, так, що занедбує навіть свої особисті справи. Я з чистої цікавості вирішив перевірити, чим же Вітя займався, — і вже на половині шляху мене ледь не вбили. І то не один раз, а принаймні двічі. З одного боку, я переконався, що цікавість моя була небезпідставна, а з іншого — ніяк не можу вирахувати, куди ж вона мене приведе.

— А туди ж, Олексо. Головою з балкону. Хочеш щось знати про його приватне слідство? Толком нічого не скажу, бо завжди уривала його розповіді про роботу. Кілька фраз, пару фактів, от і все, що запам’ятала. Тобі як викладати?

— Як у школі. Від Адама з Євою. Або від тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. Тобто, з самого початку.

— Спочатку він вирішив написати дисертацію. Я навіть зраділа, бо думала, що він після захисту перейде, як мінімум, на викладацьку роботу. А я перестану боятися телефонних дзвінків. І от він мені каже якось: дивна річ — у нас у Києві з’явилися зайві автокатастрофи і зайві самогубці. Я не зрозуміла, як це зайві. Виявляється, його допустили до закритої статистики, і то не такої, загальної, мовляв, стільки-то розбилося в аваріях, а стільки-то покінчило з собою. А з детальною розшифровкою.

— Знаю. По соціальних групах, по віковій і статевій приналежності, по рівню освіти, по професіям… А для самогубців — ще й по історіях хвороби.

— Саме так. От він мені і каже: загалом картина стандартна. Даремно ми, мовляв, її не оприлюднюємо. У нас показник аж ніяк не вищий, ніж на Заході. Навпаки — нижчий. Та не про це мова.

— Я знаю, про що. У тих показниках, що дуже закриті, є така рубрика: «причини невмотивовані».

— Вгадав! Там теж є якась своя нормальна цифра чи процент, як ви там кажете. Але за останні кілька років саме по Києву вона значно перевищена.

— А точніше він нічого не пояснив? Прізвища якісь, факти…

— Ні, я його одразу перебила. Можна сказати, навіть рота заткнула: знайшов тему для розмови з коханою жінкою! Ми й так цілий тиждень не бачилися, а ти мені про якихось самогубців! Закінчилося сваркою, три дні не розмовляли.

— Шкода.

— Шкода мені буде твою дружину, Олексо, якщо вона у тебе з’явиться.

— Та я що — я ще якраз нічого. Можна терпіти. А от у мене є знайомий прозектор — це котрий у морзі працює — так він усіх своїх дівчат розважає історіями про «цікаві розтини» з усіма подробицями. І все це під каву з тортиком — поки воно бідолашній баришні назад не піде.

— Ну, у нас до цього не доходило. Віктор достатньо делікатний був: як я просила замовкнути чи змінити тему, то він навіть не завжди сперечався. Особливо останнім часом. Тільки якимось втомленим став і дуже засмиканим. Я думала, що це він від подвійного навантаження, від роботи і дисертації. Терпіла, чекала, мріяла: захиститься, перейде у вищу школу міліції, ми одружимось і заживемо як люди. Зажили… Якусь дивну фразу він вимовив незадовго до… «Якби я знав, що їх об’єднує, то знайшов би нарешті відповідь».

— Кого об’єднує, не сказав?

— Ні. Я думала — він усе про свою статистику. І ще… скаржитися почав на сусідів. Він цього ніколи не робив, а тут раптом: знахабніли зовсім, увесь час сміття мені під двері підмітають. Я вже як штатна прибиральниця — то бите скло виношу, то сірники горілі вимітаю, а оце поламаних голок накидали…

— Коли таке було?

— В останній день. Я його ще заспокоїла, потім пішла, на кухню, мамі допомогти, а він з кімнати кричить: перекурю і за стіл сядемо. Без мене не починайте.

Я зрозумів, що треба негайно обірвати розмову, вибачитись і піти якомога швидше. Врешті-решт, можливо, мій улюблений Симонов не такий і дурний.

За пару днів я переконався, що і навколо мене продовжуються дива, котрі випадають зі статистики. З’ясувалося це пізно ввечері, коли я піднявся ліфтом до своєї квартири. У нашому закапелочку на останньому поверсі було добряче темно. Якийсь наївняк із жеку вирішив, що величезного вікна в даху над сходами з нас досить. І не подбав про освітлення. Тому я, щоб полегшити життя моїй мамі, примостив над нашими дверима зовні лампочку. А мама наполягла, аби я виніс на сходи ще й вимикач. Нічого, мовляв, даремно світло переводити. Прийдеш — увімкнеш. Відчиниш двері, зайдеш — вимкнеш.

Так от, повертаюсь я того вечора додому, підходжу в повній темряві до дверей і починаю намацувати вимикач на стінці. І раптом відчуваю, що під ногами у мене щось хлюпає. Дістаю запальничку, нахиляюсь — і бачу, що стою посеред калюжі. Невеликої, але все ж таки калюжі. Я спочатку навіть злякався: невже мама сусідів заливає? Нижче нахилився — ні, поріг сухий. Таке враження, що хтось просто хлюпнув з відра. Задля чого?

Вже хотів погасити запальничку, та ледь себе по лобі не стукнув: на якого біса я буду в темряві отой вимикач намацувати, коли можна присвітити? Оця дещо запізніла думка мене і врятувала. Бо вимикача на місці не було. Хтось його акуратно відкрутив, а оголені дроти вивів назовні так, аби я обов’язково закоротив на себе двісті двадцять вольт. От і пояснення, для чого калюжка. Курс фізики за шостий клас.

Відчинив двері, зайшов, мамі ані слова. Узяв ліхтаря і знову вийшов на сходи. Світив-присвічував — нічого немає. Ані вимикача, ані бодай гвинтика. Хтось ретельно попрацював. Стоп! Коли я увійшов до під’їзду, ліфт стояв на моєму, горішньому, поверсі. Кнопочка виклику світилася, що «зайнято». За кілька секунд хтось спустився на другий поверх і вийшов. Я ще зрадів, викликав нарешті кабіну і поїхав нагору. Ліфт у нас старої конструкції, доки всі дверцята не закриєш — і внутрішню, і зовнішню — з місця не зрушить. Можливо, той, хто розмонтував вимикач, чекав на мій прихід. А як же він мене вистежив? Так… я маю звичку, якщо встигаю додому до двадцять першої, зайти в гастроном на першому поверсі по свіжі булочки і сигарети. О цій порі тільки наш магазин відчинений, народ збігається мало не з усього району, а звідси — черги. І не треба виставляти пікети на мою честь біля під’їзду та нагорі, достатньо провести від роботи до магазину, переконатися, що я став у чергу, і можна спокійно не те що вимикач розкурочити — ліфт розмонтувати.

Отже, як кажуть вчені люди, після сьогоднішньої історії у мене назбиралося достатньо вихідних даних для повноцінного логічного висновку. І висновок цей такий: мій політ під машину, шмат карнизу з даху та розмонтований вимикач — то не збіг обставин. На мене полюють, і досить вигадливо. Образно кажучи, мисливець перетворився на дичину.

Для початку я дочекався ранку, викрутив усі пробки на нашому щитку, максимально обережно закоротив кінці оголеного дроту, заізолював, а потім розвів в алюмінієвій мисочці жменю алебастру і замазав проводку в стіні. Доки ця війна триватиме, хай лампочка горить цілодобово. В усякому разі, відтепер темрява в моєму закутку слугуватиме сигналом: зброю напоготові! А можливо і… вогонь по кутках!

В Управі я одразу доповів про все Старому: чітко, без емоцій і цитат з анекдотів, суворою мовою міліцейських звітів. Виявив, зафіксував, висловлюю припущення, вважаю за необхідне і так далі. На моє здивування, Старий раптом розговорився.

— Як там люди жартують? Коли ти один раз упав з даху і не забився, то це випадковість, двічі — щасливий збіг обставин. А тричі — то вже звичка. Ну ж, фраєрина дешевий (Олексо, я не тебе маю на увазі), начитався книжечок і вирішив, що розумніший за міліцію? Думає, що почерк злочинця — це коли однією і тією ж сокирою дають по голові десятку бабусь і завжди в одну і ту саму точку. От і вирішив з нами погратися. Мовляв, сьогодні сокира, завтра ніж, післязавтра вила-трійчатка, а ви, лягаві, шукайте трьох зайців у чистому полі.

— Вважаєте, дилетант, товаришу підполковник?

— Уже не вважаю, а переконаний. Бо під жодну блатну масть не підпадає. Хоча, може бути ще один варіант — якийсь божевільний.

— Так усі божевільні лежать у психушці під Борисовим наглядом.

— Сирота, не відволікай. Наче ти насправді не знаєш, хто у твого друга в лікарні лежить, а хто на волі гуляє. Я про що: він любитель, а я цю публіку не переварюю. Бо всі мої поранення — то від таких от зарозумілих шмаркачів. Наше начальство їх теж не любить, але з іншої причини. Вони їм статистику псують. А я не люблю, бо їх дуже важко ловити. Добре, досить філософій. Ти крім того, що проводку ремонтував, ще чимось займався? Хоч сяку-таку версію продумав?

— У загальних обрисах.

— Ну, давай, художник.

— Маємо справу з особливо небезпечним злочинцем, який знищує людей, імітуючи нещасні випадки. Причому робить це дуже талановито. Гляньте, всі чотири катастрофи відбулися в чотирьох різних районах міста і розслідувалися незалежно одна від одної. Ці справи зійшлися тільки в закритій статистиці. І то диво, що Віктор узявся за дисертацію. Інакше б цей гад ще довго забавлявся.

— Талановитий чи не талановитий твій гад, Сирота, але на узвозі він проколовся.

— То не він проколовся, то його жіноча психологія згубила.

— А до чого тут жінки? Він же, за твоєю версією, тільки на мужиків полює, та й то щасливих. Щоправда, у отого міністерського загинула дружина, але то випадковість, бо не вона мала за кермом сидіти.

— Я ту пекінесову хазяйку маю на увазі. От ви зможете три години говорити по телефону ні про що? Або, скажімо, виключно про здоров’я свого кудлатого недомірка?

— Нема мені чого більше робити, Сирота, перехрестись! Я ж не баба якась, що язик не на припоні.

— От бачите! А вдова покійного, безвинно убієнного, навіть задля свого собачки не захотіла від трубки відірватися. Вигнала чоловіка, аби вигуляв. Ну, той і нагуляв на свою голову — кулю в око.

— Та ну її, цю собачницю, втомився вже про неї слухати. Мені інше з учорашнього дня спокою не дає. Кому заважали кожен із загиблих зокрема, встановити неважко. Їх по кожному епізоду, як ти кажеш, вагон і маленький возик. Міністерський хлопець заважав директору школи атестатами і медалями торгувати. Ще хтось не поїхав помічником військового аташе за кордон, бо йому дорогу син іншого полковника перейшов. Хтось дуже хоче бути директором інституту, і то якомога швидше. А хтось замість геолога тепер його Зірку Героя Соцпраці носить.

— Невже Героя?

— Ти думаєш, я не дізнавався? За оте родовище п’ять великих начальників, котрі далі власної дачі ні в які експедиції не виїжджали, подали себе — і одержали. А орден, машина, премія, дача… то, вибачай, жменька насіння порівняно з пачкою асигнацій.

Я, чесно кажучи, не чекав від Старого такого вибуху громадянського гніву. То від нього виступу на партзборах не діждешся, а тут чистісінький тобі «Ілля Еренбург. Фронтова публіцистика». А потім я пригадав, що наш Старий не завжди був старим. Що він створював Київський кримінальний розшук чи не з сорок п’ятого року. І що по війні в часи розквіту бандитських «малин» одне його ім’я наводило такий страх на бандюг, що сьогодні важко навіть уявити. Хоча було йому тоді ледь за двадцять.

Тим часом Підполковник заспокоївся і повернувся до звичних інтонацій:

— З чого почнеш розробку?

— Як ви самі сказали — з пошуків спільного знаменника. Спочатку знайду всіх, кому це вигідно зокрема, потім зажену все це під корінь квадратний чи кубічний, чи як там уже вийде.

— Сирота, не мороч мені голову своєю вченістю! З усіх математичних функцій справжній міліціонер повинен чітко володіти лише однією: сума прописом. І ще одне, Олексо, самодіяльність відсьогодні закінчилася. Без мого відома ані кроку! Хоча б задля того, щоб я знав, що писати в пояснювальній записці, в тому випадку, коли тебе вб’ють.

— Не хвилюйтеся, товаришу підполковник, все буде згідно з інструкціями!

— Хочу вірити. Правда, не дуже вдається. До речі, помацай Анаконду. В оперативному розумінні, оперативному, нема чого шкіритися! Вона в твоєму «гадючнику» трохи перебрала і ляпнула зайвого. Здається, щось у твоєму стилі. Може, з перепою, а може, й ні. Розберись!

Спілкування з Анакондою вимагало ґрунтовної теоретичної підготовки. Тому я одразу пішов у відділ охорони громадського порядку, де баришню добре знали і навіть по-своєму пишалися нею. І тут мені розповіли справді цікаві речі. Отой кавалєр, скалічений Анакондою, чомусь забрав свій судовий позов. Більш того, умовив відповідачку вчинити аналогічно. Злі язики подейкували, що Анаконда відмовилася від звинувачення у зґвалтуванні не просто так, а за великі гроші. На радощах мадам влаштувала скромний колежанський дівичник у «гадючнику», трохи перепила і розпатякалася. Коли хтось із подруг сказав із заздрістю: ти тепер багата, можеш собі відпустку влаштувати, Анаконда вибухнула:

— Яка відпустка? Тут таке закручується, що хоч на передсвяткову вахту ставай! Аванс кинув, а потім зник. Без сліду, як булька на воді. Ну, нічого, я тепер теж розумна! Ви що думаєте — я йому забула, як він мене на сходах мучив? Хай тільки не з’явиться і не віддасть усе, як домовлялися. Я тепер по таких людях працюю, що все на світі знають. Тільки скажу — і він знову пропаде, але вже з кінцями. І сліду не буде, і фраєра, і лягаві не докопаються.

Інформація, поза всякими сумнівами, була надзвичайно цікавою. Особливо, якщо врахувати, що Анаконда від якогось часу змінила постійне місце роботи — готель «Україна» — на якесь інше, нікому з київських повій та оперативників не відоме. Ходили чутки, що вона «перейшла на інтелігенцію», але то лише чутки. Однак, мадам була не в тім’я бита і не розколювалася на відвертість ні за які пряники. Не кажучи вже про погрози з боку правоохоронців. Отже, треба було шукати нестандартний підхід. І я його таки знайшов.

Надвечір я витяг зі своєї тахти мішок із мисливськими причандалами. Взяв дві гільзи з капсулями, засипав рівно половину дози бездимного пороху, забив найтоншого пижа, а решту простору заповнив сіллю грубого помолу. Заткнув усе це ще одним картонним пижем, потім зняв зі стіни стару рушницю, розібрав, почистив, поклав у футляр, а патрони заховав у кишеню туристської куртки з капюшоном. І за півгодини вирушив на місце майбутнього слідчого експерименту.

Від колег я дізнався адресу Анаконди і точний розклад її основної робочої зміни. Вона жила разом із матір’ю на другому поверсі старенького напівдерев’яного флігеля в одному з дворів на Татарці. До її квартири з назовні вели такі ж старі, рипучі дерев’яні сходи, а за самим флігелем був смітник і невисокий паркан, через який змогла б перестрибнути з місця навіть кульгава коза. За парканом лежав глибокий Татарський яр, куди можна було б спокійно заховати танкову дивізію повного складу, а головне, закінчувалося це урвище цілком цивілізованою стежкою, що виводила до трамвайної зупинки.

Я заліз під сходи і зачаївся. Було темно, але більшу частину прилеглої території освітлювала лампа, що висіла на стовпі, — стара лампа часів, напевне, генерал-губернатора Бібікова, під таким самим старим іржавим ковпаком. З вікна будинку навпроти верещав, мов навіжений, Деміс Русос, здається, про любов, тому я мусив добряче прислухатися, щоб не прогавити вихід Анаконди. Рушницю я вже давно зібрав і обидва патрони чекали у стволах свого часу. Нарешті над моєю головою почувся приглушений стукіт «шпильок», рипнули двері, баришня голосно послала когось у глибині квартири на три літери. Напевне, маму. Потім почала граціозно спускатися сходами вниз. Я обережно присів, тримаючи рушницю напоготові. Перед моїм носом пропливли Анакондині «шпильки», потім ноги і нарешті та незрівнянна частина її тіла, котра позбавила глузду добрячий полк корінних киян і гостей столиці. Міні-спідниця обтягувала пружні форми, а тонка талія додавала фігурі дещо примітивної, але цілеспрямованої принадності.

Анаконда ступила зі сходів на землю. Зробила кілька кроків і нахилилася поправити ремінець на босоніжці. Кращого моменту годі було чекати.

— Гад ти, Сирота, — лайнув я себе подумки і натис курок.

Завдяки могутньому крещендо Деміса Русоса, котре заполонило усе подвір’я, пострілу практично не було чути. Але шумові ефекти мене особливо і не цікавили. Я зрозумів, що вцілив, з того, що Анаконда, не розгинаючись, високо підстрибнула, а потім, приземлившись у тій самій позі, вхопилась обома руками за підстрілені місця. Я не став чекати продовження цих досліджень, а оббіг будиночок, перелетів через паркан і… дай Боже ноги!

Наступного ранку я позичив у відомого київського письменника-фантаста Андрія Дмитрука його славетний білий смокінг і велику краватку типу «метелик» — синю у білі горохи. Купив букет червоних троянд і з’явився в Анаконди з офіційним візитом. Двері відчинила матуся. Я чарівно вишкірився і сказав:

— Міліція! Дозвольте зайти?

Стара бандерша з розмаху сіла в помийне відро, що стояло в сінях.

— Від нашого столу — вашому столу, — промовив я ще галантніше і тицьнув у руки матусі червоні троянди. Потім, орієнтуючись на звуки, рушив туди, де зализувала вчорашні рани жертва моїх оперативних новацій.

Стогони привели мене до обшарпаної, але чисто прибраної кухні, посеред якої у великій залізній балії з водою хапала дрижаки гола Анаконда. Судячи з синців під її очима і загального настрою, велике сидіння тривало всю ніч.

— Найщиріші співчуття, — сказав я і сів без запрошення на клишоногу табуретку.

Жінка глипнула на мене з щирою ненавистю і просичала:

— Що, Сирота, кайф ловиш? Ніколи на халяву голу бабу не бачив?

— Чому ж, бачив. І не раз. Але підсолену — вперше.

Анаконда спробувала зірватися на ноги, та з криком «ой, мамо!» знову швиденько сіла у воду і перевела подих.

— Мама в сінях, — пояснив я, — нюхає квіти.

— Які ще квіти?

— Червоні троянди. Я подарував.

— Либонь, у бабусі в переході відібрав, сука ти лягава?

— Ображаєте, громадяночко! А я, між іншим, при виконанні. На свої купив, на чесно зароблені. І взагалі, давай краще змінимо тему.

— Давай. Сирота, хто мене підстрелив?

— О, бачиш, уже не «сука лягава», а на прізвище. Можна і неофіційно: Олесик.

— Олесик-телесик! Це твій предок бабі Язі Освєнцім влаштував?

— Не будемо відволікатися, громадяночко. Вас щось цікавило чи я питати буду?

— Хто мене?..

— Мало хто. Ти ж не одній законній дружині насолила, от і одержала, нарешті, компенсацію. Натурою.

Анаконда розтерла по мокрому обличчю залишки гриму і проскиглила:

— Але ж ти знаєш — хто. По очах бачу.

Мені не довелося кривити душею, коли я відповів, щоправда, без подробиць:

— Знаю.

— І що тепер буде?

— Послухай мене уважно. Ти хочеш усе життя прожити на зарплату продавщиці з овочевого?

— Олексо, звідки така жорстокість до бідної жінки?

— От бачиш, вже й ім’я моє пригадала. Зараз я і твоє назву. Людмила, вона ж Мілка. Так тебе звали, доки ти не стала Анакондою. Тепер щодо бідності. Хатинка у твоєї мами і справді майже на курячих ніжках. А як щодо кооперативу на Чоколівці? Пробач, забув, він у тебе виключно для роботи. А живеш ти тут, у своєї старої на шиї.

— Вона хвора, їй постійний догляд потрібний і лікування.

— А, так от для чого тобі потрібні долари, які ти береш з негрів і арабів, коли пускаєш їх з подружками у свою чоколівську хату! Мамі на ліки! Слухай, давай я тебе зведу з міняйлами. У них класний курс. За кожну десятку по одному року з суворою ізоляцією.

— Гад ти, Сирота!

— Я здогадувався.

— Так що ти від мене хочеш?

— Небагато. Але якщо не скажеш, будуть тебе підсолювати щоразу, як тільки ти закриватимеш лікарняний. І так буде доти, доки твій станок не втратить товарного вигляду.

— А оце вже шантаж!

— А як з тобою інакше? Або головою між залізне пруття, або солі на хвіст. До речі, з тебе боржок. Хто моєму начальству про Жопсю настукав?

— То по п’яні було.

— Стан сп’яніння не пом’якшує провину, а навпаки, поглиблює. Та чорт з тобою, вважай, по гоміку ми поквиталися. Але ти з п’яних очей ще одне ляпнула. Стосовно таких людей, які можуть зробити так, що хтось зникне — і сліду не залишиться. І лягаві не докопаються. Хто ці люди? І як це — без сліду?

Колись, на самому початку моєї міліцейської кар’єри я вже бачив у Мілки-Анаконди такий самий вираз обличчя. Вона підрядилася в ресторані «Прибій» (вічна йому пам’ять) обслужити пару товаришів. А потім вирішила «крутонути динамо». Та мужики її відловили, затягли до чоловічого туалету і заходилися безжалісно бити. Ми з колегою випадково встромилися туди на момент, коли Мілку качали ногами по брудній підлозі. От тоді у неї був точнісінько такий зацькований вираз обличчя.

Ми помовчали, потім вона наважилася:

— Сирота, як я скажу, мене замочать. Там такі люди і такі гроші, що вся твоя ментура здатна хіба що їм шнурки зав’язувати. Тебе особисто і на поріг не пустять, бо не той прикид.

— Знаю я твій прикид. По інтелігенції, кажуть, пішла? Ну, нічого, ти розповідай, розповідай. Бог не здасть, чорти не вхоплять.

Мілка витріщила очі і розгублено прошепотіла:

— А ти що, СЛОВО знаєш?

У моїй підсвідомості навіть не заблимало, а спалахнуло. От до чого тут перша частина конспекту рудого Віктора. Як там: заговори чи відвороти? І я сказонув навмання:

— Мене чорти не вхоплять. Бо я не тільки слово знаю.

— Виходить, правду старі люди кажуть, що на кожну ворожбу своє слово є. Тільки знати його треба. Добре, розкажу. Але будь людиною, долий мені гарячої води он з того чайника. Бо не тільки дупа, а й мозок задубів.

Думаю, що лише у Старого вистачило б гумору належне оцінити цю сцену. Капітан міліції, зодягнений у білий смокінг, стоїть посеред обшарпаної кухні і підливає з чайника гарячу воду в бляшану балію, де розчепірилася вимазана у власні сльози і косметику гола повія.

— Скажу, скажу, куди дінуся. Мені ж не з руки тепер щовечора сковороду в труси встромляти. Слухай. Я перебрала і заснула, а всі пили далі. Потім мене сушняк збудив, я розплющую очі, дивлюсь, а вони Алісу гуртом обробляють. Знаєш, як це?

— Мене технологічні подробиці не цікавлять. Ти ближче до справи.

— А я ближче. Всі коло Аліси, а двоє осторонь. Участі не беруть і навіть не дивляться. Про своє розмовляють. Знайшли де!

— Конкретніше, конкретніше. Про що саме, які тексти?

— Один каже, що він цього гада вже не може бачити. Особливо його посмішечку. Плачеться: сплю кепсько, бо він уві сні при людях підходить до мене і вимагає, щоб я віддав його Гертруду. Ні, Сирота, ти коли-небудь чув, щоб так нашу, радянську, бабу звали? Я це ім’я тільки у Андерсена зустрічала… і то там не Гертруда, а Герда.

— Про казки — клієнтам. А мені про справу. Що далі було?

— А далі той, другий, йому радить: ти Музиканта попроси. Ніхто не знає, як він це робить, але слідів немає, менти не докопуються, а фраєру група товаришів прощальний привіт через пресу передає. Той перший: а то правда? А другий йому: тобі що, грошей шкода? Згадай, як у мого шмаркача ледь загранка не накрилася. Нічого не можна було зробити. А Музикант допоміг. І головне, що у нас ворожба під карний кодекс не підпадає. Так, забобон, пережиток минулого. Тож іди, проси Музиканта, хай він своїм чортам на дудочці заграє.

— Ти по п’янці не переплутала, Мілко? Так і сказав: чортам на дудочці? І про ворожбу згадав?

— Так і сказав. Я ж не так багато випила. І спала лише п’ять хвилин. Уявляєш, що то за люди? За свою бабу, за Гертруду оцю готовий іншого порішити. Ну й народ!

— Усе?

— Ага. Вони мене розбудили, оці двоє, я довго прикидалася, що сплю. Що потім було, розказувати?

— Знаю я твоє «потім». Ти головне скажи — де це було? На чиїйсь хаті?

Мілка знітилася, потім сказала пошепки:

— В сауні. На кортах.

— Тенісних?

— Тенісних.

— А хлопці казали, що ти по інтелігенції пішла.

— Так вони ж там такі спортсмени, як я. То все баєчки для їхніх благовірних. Півгодинки ракетками помахають — і бігом у сауну. А потім на нас з Аліскою.

— Ти сама хоч сет від гейма відрізниш, тенісистка?

— А навіщо? Я ж не тими м’ячиками граю, котрі стрибають.

— Добре-добре, професіоналка! До речі. Дам тобі одну пораду надурняк. Не сиди так довго у воді, інструмент застудиш. Краще примочки з синтоміцину приклади. Все, Мілко, кінець фільму. Я вже все забув і ніхто по тобі більше не стрілятиме.

— Сирота, ти знаєш, що в «Кукушці» азери метра підрізали?

— Знаю. Ну то й що?

— Тобі так добре в цьому прикиді. Може, підеш замість небіжчика? А я слово замовлю.

— Мілко, ти знаєш, за що тебе клієнти цінують? За те, що ти завжди намагаєшся бути зверху.

Мілчина матуся все ще сиділа на відрі, в тій самій позі, притискаючи букет до грудей. Я простяг їй руку:

— Вставайте, маман, ідіть в аптеку по синтоміцинову мазь. Тільки беріть одразу десять баночок, бо фронт робіт великий.

На передостанній сходинці підгниле дерево тріснуло, і я ледь не заорав носом. В останню секунду приземлився на чотири точки. Але і це не зіпсувало мені настрою. Єдине, що я зробив — змотався на таксі додому і зняв смокінг та метелик, аби не наражати свого безпосереднього начальника на раптовий інфаркт.

— Ви ж знаєте, товаришу підполковник, що «Гертруда» — то ніяка не жінка.

— Знаю. То абревіатура від «Герой социалистического труда».

— Точно! Тільки так говорять не всі, а номенклатура. Ота, до якої належали чотири покійні щасливчики та їхні батьки. Не вулиця Орджонікідзе, звичайно, але прилеглий до неї район — Хрещатик, Липки… І ще — про шмаркача, який ледь не проскочив повз загранку. Це ж про помічника аташе. Напевне, він цьому шмаркачу дорогу перебіг.

— А «Гертруда» тоді чия?

— Як? Ви ж самі казали про трьох начальників отого геолога, котрі собі за його відкриття Героя видряпали. Підходить?

— Підходить.

— От бачите, товаришу підполковник, ми пішли звичним шляхом, почали шукати, що об’єднує загиблих. А вийшли на те, що об’єднує їхніх ворогів. Крім заздрості, звичайно.

— Сауна?

— І корти. У них там, напевне, якийсь своєрідний клуб невдах. Мілка казала — не стільки ракетками махають, скільки на життя скаржаться. І підозрюваного одразу маємо: якогось Музиканта. Може, професія, а може, кликуха. А може, й прізвище. Чому ні? Зі мною в Університеті вчився Спиридон Граф. А в авіаційному, знаю, був Наполеон Небрежидовський.

— А по батькові його як було — Бонапартович?

— Чого не знаю, того не знаю.

— І що ти пропонуєш, Сирота? Влаштувати всім отим спортсменам маленьку Сталінградську битву?

— Ну, битву — не битву, але ж ви самі казали — оперативна розробка версії, підозрювані… а як же без цього?

— Знаєш, Олексо, у нормальних людей і злочини нормальні. Когось сокирою по голові під п’яну руку, когось кухонним ножем у печінку на ґрунті ревнощів і, знову ж таки, в алкогольному стані. Або ось іще: прекрасний злочин! Вищий сорт! Крадіжка імпортної жіночої білизни з балкону. Двоє шмаркачів спустилися з даху на мотузці, обрізали шворку з білизною, обмоталися нею, полізли назад, тобто вгору. Мотузок тим часом не витримав, луснув, вони і ляпнулися вниз, усі в трусах і ліфчиках. Мрія, а не злочин! Ніхто з серйозних людей не вплутаний, Контора спить спокійно, ЦК у своєму клубі імпортні фільми дивиться. Потерпіла, зворушена загибеллю юних злодіїв, відмовляється від цивільного позову їхнім батькам, ті ридають від вдячності…

— Товаришу підполковник, я зараз теж заплачу. Але яким чином це стосується справи Музиканта?

— О! У нас уже «справа Музиканта», а не справа про вбивство громадянина, як його там, невстановленою особою на узбіччі Крутого узвозу. Сирота, це не ти у вільний від роботи час пописуєш книжечки під псевдонімом Лев Шейнін?

— Не зовсім так, товаришу підполковник. Якщо ви чули про Лева Троцького, то це теж один із моїх псевдонімів.

— Ну, тоді я Дзержинський, Фелікс Едмундович. Ти, жартівник, хоча б знаєш, що це за корти? Це заказник. І не тільки тому, що там полювання заборонене, а тому, що нашому брату-менту туди стромлятися за-ка-за-но! Там усі так пов’язані — куди тій бандитській «малині», прости мене, Господи, за порівняння. І ти хочеш впертись у ту сауну, як у заводську їдальню, і ляпнути з порогу: всім стоять, карний розшук, попрошу списочок любителів тенісу, пенісу і сексу без гондонів.

— Кондомів, товаришу підполковник.

— Не перебивай старших. Старший сказав — гондон, значить гондон. І взагалі, Сирота, інформація твоєї Анаконди тягне на трійку з двома мінусами.

— Як на трійку?! А вихід на Музиканта?

— Якби не Музикант, то взагалі тому, що розказала Мілка, була б ціна три копійки, та й то в базарний день. Однак мені особисто таке прізвисько досі не здибалося. Треба попитати у Полковника. Він молодший, але голова ще не так забита. Не ображайся, Олексо, але отаких, як ти кажеш, ображених серед номенклатури кожен другий, якщо не два через третього. І у всіх свої шмаркачі, яким хтось дорогу перебіг, всі вважають, що їх неналежно оцінили, а головне, всі хочуть і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися.

— Але ж він замовлення бере, цей Музикант, і то за гроші.

— Ти ще при замполіті скажи, що у нас з’явився злочинець, який вбиває на замовлення. І за гроші. Знаєш, де ми всі тоді будемо? Хоча, те, що він, ймовірно, вбиває… певні натяки є. Про привіт від групи товаришів у пресі — це ж він відкритим текстом про некролог говорив.

— От бачите!

— Я поки що нічого не бачу. І перш за все, «справу Музиканта». Не хотів би тебе стягати з небес на землю, але уяви собі, що є два різні вбивці. Один, скажімо, в якийсь спосіб заганяє машини в прірву, на стовпи чи під самосвали. А зовсім інший, якийсь ненормальний, вийшов на узвіз, аби підстрелити, наприклад, пуделя, який є основним конкурентом його улюбленої псюки на найближчій собачій виставці.

— Зрозумів, товаришу підполковник. Пудель залишається живим, пекінес теж. І навіть робить цуценяток сучечці нашого Генерала. Один тільки випадково, з переляку підстрелений чоловік собачниці апостолу Петру свідчення дає.

— От бачиш, коли замало фактів, буває забагато фантазії. І розмов. Що я тобі пораджу: на корти не лізь, однозначно. Бо ти Музиканта не бачив, а він тебе вже знає як облупленого. Качай інформацію через треті руки, а вже тоді перевіримо її на Полковнику і підемо до Генерала.

У цей час відчинилися двері і зайшов Полковник. Подивився на нас і несподівано запитав:

— Ну, ви, товаришу підполковник, «Біломор» курите, це я знаю. А ви, Сирота?

— Останні пару днів — «Стрілу».

— Це що — нова марка?

— Стара, як світ. Стріляю у колег, бо так замотався, що своїх нема коли купити. А взагалі — «БТ». Вони ж по-народному «буде туберкульоз».

— А покійний наш колега, котрий рудий, він що курив?

Ми зі Старим перезирнулися і заперечливо покрутили головами.

— Коли я до нього в кімнату увійшов того дня, то звернув увагу: цигарка на попільничці ще дотліває — міліметр якийсь до фільтра лишився. І дим незвичний, наче в церкві. Щоправда, я там з дитинства не був, можу і переплутати.

— А чого це ви раптом пригадали, товаришу полковник?

— Та ви знаєте, як воно буває? Причепиться якась дурниця і з голови не йде. А ви про що тут із Сиротою радитеся, товаришу підполковник?

— Та теж причепилося… Вам така кликуха, як Музикант, не здибалася?

— Начебто в блатних взагалі такого в їхній «фені» немає. Просто музикантів по-різному кличуть: лабухами, а ще солов’ями. Пітерські злодюги трубадурами називають. А може, не Музикант, а Гравець? Виконавець, мається на увазі. Так тут цілий букет, залежно від спеціалізації. Це я вам півгодини можу перераховувати — від «гравець на скрипці» до «гравець в очко». Тільки не в те, що карти, а те, що ви подумали. Тюремний підер, одне слово. Ну, а інструментом блатняки переважно або ніж, або карти кличуть. А щоб Музикант… ні, товаришу підполковник, хоча моя колекція кликух одна з найповніших у Союзі, але такого там немає. Як розшифруєте — подаруйте, з мене пляшка.

— Питання можна, товаришу полковник? А гравець на скрипці — це куди?

— Зелений ви ще, Сирота, бо справжньої «фені», бачу, і не нюхали. Все по фраєрах працюєте. Грати на скрипці — це не «куди», а «що». Грати на вікні підпилювати, ось що це означає. І до речі, Сирота, не дай вам Боже, щоб колись на вас справжні блатні на чотири зірочки зіграли.

Сказав — і красиво вийшов, не попрощавшись. Він у нас такий. Я часом навіть думаю, чи не втратив театр в особі нашого Полкана стовідсоткового українського Качалова.

Виручив мене, як завжди, Старий.

— Даремно він до тебе чіпляється, Сирота. В Університеті «блатну музику» навіть юристам перестали читати. Щоб ти знав — «зіграти в чотири зірочки» означає поставити на кон чиєсь життя. Іноді ставлять на одного з картярів, іноді — на зовсім сторонню людину, наприклад, старшого інспектора Київського кримінального розшуку. В деяких «зонах» цю гру називають «у три дірочки». Тоді той, хто програє, повинен вбити того, на кого йому покажуть.

— Маячня якась, товаришу підполковник.

— Для тебе маячня, для когось — життя. Це з якого боку подивитися.

Я погодився, проте невмотивована цікавість Полковника перекинулась і мені. Тому я подзвонив подрузі покійного Віктора. Вона по-своєму зраділа:

— Привіт, Сирота. Сподіваюся, ти не з того світу дзвониш?

— Поки що ні. Жартики ж у тебе…

— Чого хотів?

— Ти не пам’ятаєш, які цигарки курив Віктор?

— Всіх не пам’ятаю. Бо якогось одного улюбленого сорту у нього не було. Навіть сигари кубинські пробував, тоненькі такі. Але тут уже я вибухнула: сказала, аніж цим смородом дихати, крайте зі своїх старих шкарпеток самокрутку зроби.

— А останнім часом які у нього були?

— «Золоте руно». Цікавий такий запах, десь навіть приємний. Йому хтось чи то подарував, чи на замовлення з Москви привіз. Не пам’ятаю…

— Всі скурив чи щось залишилося?

— Спитай щось простіше. Мені того дня тільки його цигарки в голові й були. Якщо хочеш, я спитаю у мами і передзвоню.

Перша ж інформація, яку я дістав про «корти для інтелігенції», примусила мене глибоко замислитися. Кілька років тому тут, ні сіло ні впало, засвітилися наркотики. Річ для нашого тихого провінційного Києва незвична і навіть екзотична. Принаймні, на той час. Тоді і терміну цього не було — наркотики. Писали в протоколах: «препарати або ліки з вмістом наркотичних речовин». А тут раптом розкрили справжнісінький канал постачання «Середня Азія — Київ» і з досить широким колом клієнтури. Взяли слід і вийшли на склад готової продукції. У самому центрі міста, в п’ятикімнатній квартирі відомого композитора, професора консерваторії. Його молодша дочка, виявляється, влаштувала вдома симпатичну схованку в глибині антресолів. Звідси вона невеликими порціями тягала зілля на оцей-таки корт своєму напарнику, який кимсь там працював, якоюсь шісткою. А вже він розповсюджував товар серед псевдоспортсменів.

На жаль, нашим хлопцям сказали недвозначно: сюди не ходіть, туди не рипайтеся, там не ваша парафія, а тут не ваше свиняче діло. А якщо хтось, не дай Боже, гляне вгору — вилетите з органів. І з партії.

В результаті дозволили притягнути тільки професорську дочку і її напарника по кортах. Юна тенісистка мовчала на слідстві і на суді (звичайно ж таки, закритому), мовчки одержала своїх вісім років і відбула по етапу у віддалені райони Радянського Союзу. Хлопчина, мов той папуга, повторював, що нікому з постійних відвідувачів він цієї гидоти навіть не пропонував, переховував її у своїй підсобці і продавав якимсь ближче не встановленим шмаркачам, прізвищ яких, звичайно, не знав і зустрічався з ними не більше одного разу. На тому й затявся, доки не помер у слідчому ізоляторі. Виявляється, він сам був наркоманом, перепрошую, «залежним від медикаментозних засобів, котрі мали у своєму складі наркотичні речовини», а тому не витримав ломки.

Від автора:

При всій повазі до мого покійного друга, мушу визнати, що тут розповідь Олекси дещо розходиться з істиною. Історія з наркотиками на елітних тенісних кортах мала досить широкий резонанс серед тодішньої київської «золотої молоді». Ходити під легким наркотичним кайфом було навіть модно. Проте міліцейська акція, нехай навіть проведена під суворим контролем партійного керівництва, справила належне враження. На якийсь час ця «Мода» зникла. Справжню ж хвилю наркоматі спровокувала афганська воєнна авантюра, коли тисячі вчорашніх хлопчиків повернулися після служби в «обмеженому контингенті» закінченими наркоманами. Але це було пізніше.

Звичайно, і до Афгану не все було так тихо і безхмарно, як могло би здатися і як переконують зараз нинішню молодь деякі ветерани. Олексі довелося ще кілька разів перетнутися з самопальними наркоділками. Але про це — в наступних розповідях. А зараз час повертатися до великого тенісу.

Олекса Сирота:

Пригадую, ще в мої студентські роки, в шестидесятих, чи то в Москві, чи то в Ленінграді в порядку експерименту відкрили один нічний ресторан. Природно, вже на третій день туди набіг увесь міський криміналітет: фарцовщики, повії, аферисти і навіть суворо законспіровані валютники. Нормальним, скажімо, закоханим, які бажали б провести там романтичну ніч, місця вже не знайшлось. І тоді високе союзне начальство з поросячим вереском прикрило експеримент, узагальнивши його в такий спосіб: нічні ресторани — то гніздо розпусти і злочинності. Типовий приклад абсурдної логіки на рівні? якщо у кицьки і крокодила є по чотири лапи і одному хвосту, і вони харчуються м’ясом, то кицька є крокодил. Якщо відкрити на мільйонне місто один нічний заклад, то ясно, хто туди збіжиться. А якщо десять? Так ото ж… Блатної публіки вистачить на один-два столики, її легше буде пасти і — ніякої розпусти.

Отак і з моїм нещасним великим тенісом. Якби тих кортів було бодай по одному на район, то не кучкувалася б уся номенклатурна публіка виключно на одному і не морочив би я собі первинні і вторинні ознаки розумової діяльності над абсолютно ідіотським питанням: як дізнатися про все, що треба для нормального слідства, не проводячи жодних слідчих заходів.

Настрою додав Старий, з’явившись у мене з самого ранку — з початком шостого сигналу точного часу по радіо.

— Сирота, ти був правий! Оцей корт — то не кінотеатр «Чапаєв». Просто так, за квиток, не зайдеш.

— Я цього не казав, але все одно приємно.

— За квиток, кажу, не зайдеш, потрібен абонемент.

— Здогадуюсь, що їх не продають ані в театральній касі, ані навіть у спорткомітеті.

— Молодець, голова зранку працює. Але я не про це. Я тут своїми каналами дістав списочок оцих самих абонементників — то що тобі сказати? Тільки зачепи когось… вистачить на звільнення всієї нашої Управи, ще й райвідділу дещо перепаде.

— Спасибі, товаришу підполковник, за батьківську турботу про молоде покоління.

— Нема за що. Але й зі списочка можна дещо викопати. Я так подумав, якщо Музикант — це не кликуха, то може, вони між собою когось за професією називають.

— І що? Є там хтось підходящий?

— Аж два. І то не прості музиканти, не цвинтарні лабухи, маю на увазі, а члени Спілки композиторів і на додачу професори консерваторії. Влаштовує тебе така публіка?

— І либонь члени КПРС… і не дай Боже, хтось із них був делегатом міської партконференції…

— Бери вище! Подавався на члени ревізійної комісії республіканського ЦК. По квоті для інтелігенції.

— Ой, мамо! За що?

— Олексо, відставити цирк. По-перше, то було давно, а по-друге, кандидатура не пройшла. Бо це його дочка сіла за наркотики.

— Отакої! Дочка сидить через ті корти, а татуньо і далі там грає. Це що, новий варіант почину «працювати за себе і за того хлопця»?

— Не знаю і знати не хочу. Хай вони там між собою з’ясовують, хто на кого і за кого. Факт той, що обидва музиканти відпадають. І взагалі, ти впевнений, що той Музикант, котрий нам потрібен, має якесь відношення до тенісу? А раптом він через три доби на четверту овочеву базу охороняє? А решту часу грається в цю свою, як там Віктор написав? Чортівню?

— Швидше, ворожбу. Я тут із мамою поговорив, а вона двірничку розпитала. Кажуть, можна дівчину до хлопця приворожити, чи навпаки. А можна такого начаклувати, або, як старі кажуть, навести, що не встигнеш озирнутись — а над твоєю могилою вже Шопена грають.

— І твоя Мілка щось про ворожбу говорила…

— Говорила.

— А ти бодай щось у цьому напрямі робив? Скажімо, попросив ще раз у Вікторової матері отого зошита, аби перечитати уважніше?

— Того ж дня, як Мілку відвідав.

— А до речі, синтоміцинової мазі в аптеці вистачило? Чи довелось у воді довимочувати старим козацьким способом? Закрий рота, муха влетить. Інакше запитаю, чого це ти останнім часом вподобав певну частину тіла людей, схильних до правопорушень? Дивись, Сирота, то вже почерк.

Найкращим порятунком у цій ситуації було негайно змінити тему. І я не забарився:

— Щодо почерку, товаришу підполковник, то ви стовідсотково праві. Невідомий нам злочинець про це знає і намагається свій почерк міняти. Але проти природи не попреш.

— Теж мені, Мишко Япончик знайшовся. Зміна почерку — це теж почерк. Але як він його міняє, твій Музикант? Ну, влаштовує аварії машинам так, що експертиза не підкопається. Як саме — не знаємо, але, сподіваюся, дізнаємось. Слідство, Сирота, воно як вода: все сміття, врешті-решт спливає.

— Машини — то одне, а самогубства — то інше.

— Які ще такі самогубства? Якщо Вікторове, то воно в однині. Що ти ще приплів, Сирота?

— А ось що, товаришу підполковник. Виписка з того зошита, котрий ви мені порадили перечитати. Цитую: «За останні два роки в Києві зріс процент самогубств людей у зрілому, найпродуктивнішому віці 35–45 років з нормальним здоров’ям, неушкодженою психікою і за відсутності будь-яких причин психологічного плану (нещасне кохання, подружня зрада, шантаж, загроза судового покарання)… Це дозволяє зробити висновок, що крім невмотивованих автомобільних катастроф маємо справу з невмотивованими самогубствами, оскільки світова статистика не зафіксувала суїцидів у вищезгаданій віковій групі за відсутності вищеперерахованих причин». Кінець цитати.

— Більше там нічого немає?

— Є. Прочитати? Будь ласка. «Виняток із цього правила складають так звані ритуальні самогубства — японські льотчики-камікадзе, представники певних незареєстрованих сект і вірувань». Від себе можу додати про тих же японців: історія Ромео і Джульєтти почалася не у Вероні. Там у Японії навіть місце спеціальне є, куди приїжджають закохані, яким батьки не дозволяють одружуватися, і там накладають на себе руки.

— Японія далеко, Сирота. Тому цією версією можна знехтувати. Але якщо ти зараз бодай заїкнешся про розробку ще й сектантського сліду, то статистика зафіксує невмотивоване вбивство одного зарозумілого шмаркача його безпосереднім начальником. І суд цього начальника виправдає, бо він діятиме в стані афекту.

— А списочок, товаришу підполковник?

— Який ще списочок? Людей, які загинули в аваріях?

— Ні, інший. Невмотивованих самогубців.

— Сирота, я зараз завию, як той вовк, коли його з усіх боків обкладають. Мені тільки одне цікаво: чи ти навмисне знущаєшся над начальством, чи просто у тебе характер такий?

— Ні, це так мене виховали у піонерському загоні імені Павлика Морозова.

— Піду писати рапорт про відставку. Коли я викладу причини, мене зрозуміють і не стануть утримувати.

— Почекайте, будь ласка, з рапортом, товаришу підполковник.

— Що, передумав?

— Вирішив зосередитися на тому, що достеменно відомо, а не на тому, що може бути.

— Молодець, дорослішаєш. Працюй. А я тут теж дещо обмізкую. Є у мене, як у старого партизана, одна підозра — в плані балістики.

Здається, саме з того дня мені почало щастити. Бо не встиг повернутися до свого кабінетику, як уже Полковник по телефону своє лаконічне «Зайдіть!» кидає. Зайшов, відрапортував, стою. Дочекався.

— Ви, Сирота, цікавилися, що таке «музикант». Я, здається, пригадав. Це щось пов’язане з тенісом. Що саме — точно не пам’ятаю, бо я цією дурнею не захоплююсь. Мені замість ракеткою махать і як дурень вистрибувати, краще з рушницею по лісу поблукати, доки ноги не відваляться, або на щуку чи сома зі спінінгом — з човника. Вищий клас!

— Спасибі за інформацію, товаришу полковник. Можу і на ваше запитання відповісти. Покійний Віктор курив, в усякому разі, в останній день, сигарети «Золоте руно». Здається, московської фабрики «Ява».

— Ти впевнений, що саме сигарети? Хоча ні — я ж сам бачив недопалок. І люльки у нього на столі не було… Люлькою він не бавився часом?

— Ні, у нього інше хобі було. Дисертацію писав. А чому ви запитали?

— У мене є знайомий, такий собі Олег Бай. Так от, він курить тільки люльку. І тільки «Золоте руно». Цей тютюн у красивих таких жовтих коробках…

— Бачив пару разів, хоча загалом, кажуть, у нас в Києві його вже давно немає. Возять або з Москви, або з Ленінграду.

— Так от, коли тютюн починає пересихати, Олег кладе туди шматочок яблука. І я це одразу відчуваю, бо запах диму одразу стає трішки не таким. Так то тютюн для люльки. А що ж покійник у сигарету запхнув? А головне, як? Ну добре, можете бути вільні.

Я пішов без зайвих питань. Наш красивий Полкан був чи не єдиним офіцером в Управі, хто не курив. На дурні запитання, а чому, відповідав коротко: щоб нюх не втратити. Саме цей нюх, звичайно, не в прямому розумінні цього слова, і допоміг йому зробити мало не миттєву кар’єру — від рядового інспектора до начальника всього розшуку. Ну, плюс іще вміння подобатися вищому керівництву і, за чутками, дружинам цього керівництва… Але щодо останнього, то напевне, плітки заздрісників.

Я зупинився посеред коридору і голосно запитав сам себе:

— Сирота, чому нас вчить світова класика жанру? Якщо не можна допитати їх сіятельств, превосходительств чи як там їх іще обзивали, то що роблять нормальні лягаві? Беруть в роботу челядь. Конкретно — прислугу.

Зі своїх дверей визирнув Старий і радісно сказав, копіюючи мої інтонації:

— Сирота, ти вже сам із собою розмовляєш? Ну, і як тобі такий співрозмовничок? Ще не задовбав?

— Із розумною людиною завжди корисно поспілкуватися.

— Тоді познайом його зі своїм другом-психіатром. Йому буде дуже цікаво…

По консультацію до Бориса довелося звернутись уже того ж вечора. Мама поскаржилася, що якась свинюка знову насмітила під дверима, порозкидавши обгорілі сірники. І знову двірничка сприйняла це дуже серйозно, повторила той самий ритуал, що і з битим склом, та ще й додала: «Як тільки знайдете поламані голки, навіть не підходьте. Скажіть мені, бо я тоді вже сама не впораюся, треба буде черницю з Фролівського кликати, аби освятила».

— Мамо, а чому саме черницю, а не священика, наприклад?

— Міг би й сам здогадатися, міліціонер ти мій нещасний. У нас же священикам поза церквою ніяких служб правити не дозволяється. Навіть на кладовищі. Все тільки в храмі. А черниця що? Переодягнеться в мирське, хустинку запне — і хто її впізнає? Це батюшку за кілометр і видно, і чути, як ти його не перевбери.

— Конспіратори… Ну-ну.

Проте, Борисові я подзвонив одразу. Щоправда, не для консультацій стосовно сміття під дверима. Тут я покладався на досвід нашої двірнички. Мені раптом інше спало на думку:

— Борисе, я щодо гіпнозу. Десь я читав, що загіпнотизувати людину, аби вона вбила іншу людину, неможливо.

— У світлі досягнень радянської медицини це так.

— А світової?

— По тому, що втрапляло мені в руки, та ж сама картина. Розумієш, гіпноз дуже тонка штука. Людині за його допомогою можна навіяти щось НЕ робити, а ще простіше — забути. А от стосовно того, щоб загіпнотизувати на якісь дії, то тут навіть у високих професіоналів можливості обмежені. Був, щоправда, Вольф Мессінг, але він своїх секретів нікому так і не розкрив. І учнів не залишив.

— Точно не залишив?

— Можеш не перевіряти. Хоча, думаю, навіть можливості Мессінга обмежувалися командами впустити або випустити його. Чи видати сто тисяч карбованців на підставі чистого аркуша паперу. Але щоб убити… Ні, нереально.

— А зі світу звести? От як в народі кажуть — наврочити, заворожити.

— Олексо, це не до мене.

— А до кого?

— До Миколи Васильовича Гоголя. А до офіційної психіатрії всі ці бабські жартики жодного стосунку не мають. Хоча я не дивуюсь, чому у ці дурниці часом вірять дуже серйозні люди. Оце я як лікар можу тобі пояснити.

— Спасибі, що просвітив. Маленьке уточнення: щодо неможливості загіпнотизувати на вбивство ми домовились. А як щодо самогубства?

— Суїцид, згідно з наукою, є результатом важкої форми маніакально-депресивного психозу, викликаного, у свою чергу, важкою параноєю або органічними змінами в корі головного мозку. До гіпнозу це не має ніякого відношення. Більше того, Олексо, найкраще піддаються навіюванню особи істероїдного типу, але саме ця група людей практично не здійснює самогубства. З тебе досить?

— Дякую, втішив.

— Стривай, ледь не забув. У польській літературі описано випадки, коли вбивства здійснювали лунатики. Але то вже інша хвороба і до гіпнозу не стосується.

— Цікава версія, але боюсь, якщо я її запропоную, то наш Генерал мене особисто відвезе до твоєї лікарні на власній «Волзі» і здасть під розписку, під зобов’язання не випускати до повного одужання. А потім, усі злочини, які мене цікавлять, відбулися, на жаль, серед білого дня.

— Шкода.

— От і я кажу — шкода. Бо дуже оригінальна версія. Задля такої варто навіть пару тижнів у психушці полежати. Вітаміни поприймати, сил набратися…

— Кілька сеансиків електрошоку пройти, — єхидно додав мій друг. — Надзвичайно омолоджує. Деякі навіть добавки просять.

— Добалакалися! Бувай.

Жарти жартами, але щаслива смуга у моєму сищицькому житті продовжувалася. Виявляється, не треба було морочити голову, з якого боку підійти до обслуговуючого персоналу тенісних кортів. Потрібна людина, можна сказати, сама прийшла. Точніше, її до мене привели у супроводі конвою. Бо молодий хлопець, якого мені позичили колеги-інспектори, вже другий день сидів у нас в Управі і давав свідчення по вельми марудній кримінальній справі, а саме: шантаж, ускладнений виготовленням компрометуючих знімків порнографічного змісту.

Вляпався він так: кілька років тому після армії хтось зі знайомих прилаштував його на цей самий корт. Робота у нього була ще та! Він подавав м’ячі, вибиті в аут горе-спортсменами. Побігати і понахилятися, звичайно, доводилося чимало, проте платили за це підбирання непогано. І то не тільки грішми. Бо за традиціями великого тенісу «хлопчик для подачі» не стільки бігав за м’ячиками, скільки тішив біса тенісисткам, особливо тим, кому далеко за тридцять. Природно, що діялося це не на корті, і вдоволені дами обдаровували жеребчика неслабенькими подарунками.

І от одна з тенісисток здала свого подавальника до міліції. Він, мовляв, за допомогою підступу і шантажу змусив її позувати для порнографічних фотографій, чого вона як глибоко порядна радянська жінка терпіти не збирається. Речові докази до заяви прикладалися. Проте фотоаматор стояв на своєму, мовляв, усе було навпаки, і сама дама примушувала його робити оті знімки, бо це її дуже збуджувало. А коли він обмежив свої функції виключно до подавання м’ячів, образилась і оббрехала його, хорошого, доброго і чистенького.

Я не витримав і перш ніж порозпитувати про те, що цікавило мене безпосередньо по справі, поцікавився:

— І чого ж ти її покинув? Заїздила, чи що?

— Та ні, я до неї, щоб ви знали, з усією серйозністю, бо я ж не кобель якийсь там, котрому все одно, з ким…

— Невже одружитися здумав? Вона ж тобі в мами годиться!

— Ну, одружитися — не одружитися, але хотів, щоб усе було по-людськи. А вона мене зрадила.

— Який жах! І з ким, дозволь поцікавитися? З іншим подавальником чи, може, тенісистом?

— Якби! А то ж із тенісисткою!

— Тоді це серйозно.

— Ви це правду кажете чи кепкуєте?

— Хлопче, які жарти? Таких, як вони, навіть наші закони захищають. От подивись: якщо мужчина з мужчиною, то це одразу стаття — і п’ять років. А якщо дама з дамою, то навіть у місцевком не викличеш, бо немає такої статті.

— Що ви кажете? А чого ж про це ніде не пишуть?

— Ага, напиши. Так завтра нікому буде дітей народжувати. Жінки в лесбійську любов ударяться, а мужики з горя зіп’ються — і кінець цивілізації.

Від автора:

Олекса надаремне хвилювався за майбутнє прогресивного людства. Досягнення медицини вже через пару десятків років після описаних подій дозволили проводити святий процес запліднення за відсутності… самого мужчини. Цікаво, як відреагував би на цю інформацію сам Олекса?

Олекса Сирота:

Те, що теніс чомусь приваблює прихильниць одностатевого кохання, я чув від того ж Бориса. Але хлопчик для подавання переконав мене, що це не лише чутки, а один із фактів нашого веселенького київського номенклатурного повсякдення.

Я пообіцяв ображеному в кращих почуттях працівнику сексуального фронту замовити за нього слівце перед колегами, а він мені за це розкаже про життя на кортах і навколо них. Тим більше, що за всіх розкладів назад йому вороття не було. Клята баба наробила чимало галасу, а хто це любить?

Моє припущення про справжній характер цієї, з дозволу сказати, спортивної установи загалом підтвердилося. Це був своєрідний клуб людей одного рівня чи одного кола, як кому зручніше. Ніхто не збирався, звичайно, опановувати вершини тенісної майстерності. Для цього існували спортивні клуби, куди приймали мало не з шести років. А сюди приходили трохи розім’ятися, трохи зігнати вагу, трохи позайматися сексом, в тому числі і одностатевим. Але не це було головне. Бо щонайбільше тут уладнували свої справи. Які саме, подавальник не знав. Бо це діялося в кабінках сауни, куди його не підпускали навіть близько. За цей «об’єкт відповідав сам директор і його свита — масажисти з числа колишніх спортсменів і спортсменок. І взагалі, як пояснив парубок, на корті була своя ієрархія, що не відповідала штатному розкладу.

— От наприклад, ви думаєте, що у тенісиста перша людина — це тренер? Нічого подібного! Головний той, хто готує поверхню корту. Наші розповідали, що в Англії таких людей на руках носять — і спортсмени, і тренери. У нас, щоправда, покриття не трав’яне, а так, аби м’ячик скакав. Але все одно — дбають.

— Ну, а наступний за авторитетом у вас хто? Подавальники чи масажисти?

— Майстер з ремонту ракеток. Теж дуже хлібне місце. У нас грають тільки імпортними ракетками, а кожна така вартує, як моя зарплата за три місяці, і то в доларах. А наші слони і бегемотихи не стільки подають і відбивають, скільки рвуть струни на ракетках. Сила ж є, а розуму де взяти? От після кожної гри їм майстер нову оснастку натягає. У нас на корті є така людина — ас! Ціну, правда, ломить — не повірите. Але діло знає. Після його ремонту ракетка аж співає. За це і Музикантом його кличуть.

Від несподіванки я ледь не зробив стойку на вухах. Ой, спасибі, товаришу полковник, за вдалу наводку! А ми, як дурні, все блатні кликухи перебирали.

На щастя, „подавач“ моєї реакції не помітив, тому я і продовжив з безневинним виглядом:

— А може, його так звуть за те, що він, скажімо, колись в оркестрі служив?

— Та ні, ні в якому оркестрі він не служив і ніяких інструментів у нього в майстерні я не бачив. Самі трави, настойки якісь. І ще книги такі дивні, старі, в основному.

— А до чого тут трави? Він що, їх з чаєм п’є?

— Примочки робить. І ще мазі всякі. Як у кого травма, одразу шкандибають до нього. У цьому він теж дуже знається. Хоча — дивний дядько, я вам скажу. Оті книжки у нього, я так зрозумів, про релігію, а ікони в кімнаті не тримає. Хрест носить на грудях, але неправильно, бо чомусь догори ногами. Дивак!

Більше ніякої інформації про Музиканта я з хлопця не витрушував: навіщо викликати у нього зайві підозри. Тому розпитав детально про інших пролетарів корту і ракетки та й відпустив з Богом. Зрештою, одержати потрібні мені вичерпні дані, то вже справа міліцейської оперативної техніки.

Старий, до якого я негайно з’явився з рапортом, на той момент уважно розглядав величезні фотографії, розкладені перед ним на столі. Замість „добрий день“ він привітав мене компліментом у власному стилі:

— Експерт із тебе, Сирота, як із лайна шрапнель. Хоча і я, старий дурень, ледь на твою версію не купився.

— Стосовно „старий“, то я не згоден, товаришу підполковник. Ви ще будь-якому молодому дурню носа втрете.

Судячи з того, що на обличчі Шефа спершу почала вимальовуватися скромна посмішка, підтекст моїх слід дійшов до нього не одразу. Але дійшов.

— Сирота, зараз деякі молоді дурні підуть у мене „по старій трасі“ туди, звідки на світ з’явилися.

Від автора:

Вислів „послати по старій трасі“ з'явився саме у ті роки і був пов'язаний, як не дивно, з останнім грандіозним проектом радянської планової соціалістичної економіки — будівництвом Байкало-Амурської магістралі, скорочено БАМу. Відтак одразу народився короткий анекдот: „Він мене послав на три літери. — Куди, на БАМ? — Ні, по старій трасі“.

Часи минули, магістраль, як з’ясувалося, була нікому не потрібна, крім копи високого начальства, котре примудрилось одержати свої „Гертруди“, так і не завершивши будівництво. І взагалі, БАМ виявився грандіозною фальсифікацією, котра Потьомкіну з його горезвісними „дєрєвнями“ і не снилася. Наприклад, уздовж тисячокілометрової траси замість станційних будинків стояли їх фасади, підперті зі звороту дерев’яними балками. Винахідливі аборигени негайно пристосували ці споруди під туалети. Хоч і холодно, але не дме.

А в Києві продавці на запитання, куди поділося з прилавків, скажімо, згущене молоко, чесно відповідали: все відправили на БАМ. Настирливіших покупців відправляли… по старій трасі.

Олекса Сирота:

Звичайно, я не збирався ображати старого партизана, тому промимрив щось стосовно користі самокритики, і Шеф одразу повернувся до ділових інтонацій:

— Я мав на увазі балістичну експертизу, Сирота. Ми її провели. Коли ти вже забув, про що йдеться, бо це на тебе схоже, то нагадаю: ти вважав, що злочинець на Крутому узвозі намірявся розбити пострілом з малокаліберного пістолету лобове скло і в такий спосіб викликати задуману аварію машини зі смертельним наслідком для водія.

— Я і зараз так вважаю, товаришу підполковник. Тут он камінчик з-під коліс передньої машини вискочить — і то лобове на друзки. А це ж куля, хоч і малокаліберна. Але б’є!

— Продовжую спеціально для нетерплячих. І на підставі цього висновку ти вважаєш, що всі підозрілі автокатастрофи зі списку Віктора були вчинені саме в такий спосіб.

— Ладен заприсягнутися.

— Не розкидайся присягами, а послухай і подивись. Ми, звичайно, по живій машині з живим водієм за кермом стріляти не збирались. Але решту показників урахували і відтворили в тирі — відстань, кут, під яким стріляли. Більше того — я навіть ближче підійшов, майже удвічі. Бо все ж таки лобове скло у нас на козлах непорушно стояло. І от тобі результат, товаришу філософ. З двадцяти п’яти пострілів двадцять чотири залишили невелику щербинку або тріщинку і тільки двадцять п’ятий розколов покоцане скло на друзки. Який із цього висновок? Молодець, коли нема чого сказати, краще помовчати. А тепер уяви, що було б, якби ми стріляли по машині, котра рухалася. Думаю, що довелося б всадити не двадцять п’ять патронів, а всю пачку, враховуючи, що так важче влучити. Та ще й з реальної відстані.

— Ну добре, я перемудрував. Тому що не врахував суттєвої дрібниці. Пістолетик — не рушниця, убивча сила в нього значно менша. Але чого ж тоді четверта машина полетіла в прірву? Не цеглиною ж він у неї пожбурив. Хоча… стоп! Єсть! Дозвольте взяти пару даішників і ще раз змотатися на узвіз. Якщо, звичайно, вбивця нас і цього разу не випередив.

— Не повинен. Контора нарешті заворушилась і відновила патрулювання узвозу. За всіма своїми правилами — цивільний одяг, у певних пунктах засідки під виглядом гуляючих парочок, ну і все таке інше. Тож ти їх попередь, а то ще пов’яжуть…

Як не дивно, але те, що я сподівався знайти, відшукалося досить швидко. Що не кажи, а міношукач — то великий винахід. А потім, бруківка — не асфальт, інакше шукав би я речовий доказ ген-ген на Куренівці, та й то за допомогою саперного батальйону.

Далі події і факти посипалися на мене, як картопля з дірявого мішка. Спочатку подзвонила подруга покійного колеги.

— Олексо, я тобі обіцяла дізнатися, куди поділась ота пачка сигарет. Тебе це ще цікавить?

— Навіть дуже! То що, вона так і лежить на столі серед паперів?

— Ні. Мама її подарувала.

— Кому, коли?

— Вона погано пам’ятає. Сам розумієш… Того ж дня комусь із тих, зі „швидкої“, хто Віктора забирав.

— Чекай-чекай, я чогось не збагну. Віктора забирали з двору, то якого біса цим труповозам треба було нагору пхатися?

— А він у них чи то старший, чи то бригадир, бо навіть без халата. Мама каже — ввічливий такий, чемний. Співчуття висловив, вибачився. Мовляв, у путівку треба анкетні дані вписати. Записав, попрощався, а тоді по кишенях по цигарки — а немає. То мама сказала: беріть синові, вони йому все одно вже не знадобляться.

— Щось він занадто чемний, цей бригадир, як для його професії.

— Хто тоді над цим думав… А ти хіба його не бачив? Це ж було, коли ваші хлопці все переміряли та фотографували. А ми з мамою на кухні відсиджувалися.

Довелося визнати, що я на той час теж випустив події з поля зору, роззираючись на балконі. І от звідти, з балкону, я побачив один момент, який одразу вилетів мені з голови, а зараз пригадався. Двір, машина, труп уже на ношах, прикритий з головою, поряд стоїть дядько в бруднуватому, але білому халаті, перед ним — один із наших оперативників. Той, у халаті, його про щось розпитує і занотовує. А колега йому відповідає, позираючи то на балкон, то на носилки. Звідси резонне запитання: а хто ж тоді цигарки забрав?

Я розпитав у Вікторової подруги, як той „бригадир“ виглядав, одержав абсолютно логічну відповідь, що нічого, крім загальних обрисів та статевої приналежності, вона тоді не запам’ятала. І це можна зрозуміти. Подякував, поклав трубку і одразу подзвонив до „швидкої“. Ні, не по „нуль-три“, а по іншому номеру, який, на жаль, ми у розшуку знали напам’ять, — до служби транспортування трупів. Як я й здогадався, чемний „бригадир“ виявився третім зайвим. Точніше, четвертим, оскільки водій сидів за кермом, санітар стояв біля машини, а другий санітар, він же — старший, занотовував зі слів нашого колеги анкетні дані покійника.

Якби не те, що мені розповіла Мілка, то я б зараз уголос згадав нечисту силу. От коли я про це подумав, то розреготався. Річ у тім, що старі, ще повоєнного розливу злодюги обзивають карний розшук чортовою ротою. Одне слово — який їхав, таких здибав.

Я ще не досміявся, як відчинилися двері і встромився Старий:

— Сирота, нагадаєш мені, щоб я тобі потім сказав, чого я до тебе зайшов, а зараз ти мені скажи…

— Нагадати, щоб я сказав, щоб ви сказали, що ви мені збиралися сказати, але не зараз, а потім… Не зрозумів, але буде виконано. Це щодо „потім“. А що ви зараз скажете?

— Олексо, не забивай мені голову своєю філософією. Бо знову забуду, що мав запитати. Ага, значить так: щоразу, як я до тебе зайду, то ти робиш щось одне з трьох… або спиш з відкритими очима…

— То я думаю, товаришу підполковник.

— Замполіту брехати будеш! Спиш! Або граєшся в ковбоя з пістолетом, або, от як зараз, стоїш біля вікна і робиш вигляд, що побачив якусь дивовижу. Ну от що ти зараз там побачив?

— Бочку з квасом, товаришу підполковник, — чітко відрапортував я. І це була свята правда.

— Теж мені, дивина. Вона там з весни до осені стоїть, скільки я себе пам’ятаю. Що там можна роздивитися?

— Не скажіть, товаришу підполковник. От зверніть, будь ласка, увагу: сама бочка і черга до неї стоять на сонці, а продавщиця на своєму стільчику сидить у тіні. Я от уже скільки разів подивляюся — бодай би раз було навпаки.

— Ну то й що з того, що вона в тіні, а бочка на сонці?

— Квас гріється! А раптом бабахне?

— Так от чого ти чекаєш, Сирота! Не діждешся. Бачиш, черга яка? Висьорбають раніше, ніж грітися почне. Інша справа, якби то пиво було.

— А що, зафіксовані факти вибуху?

— Один факт, щоправда, давно. Але я його ніколи не забуду.

— Невже під ударну хвилю втрапили, товаришу підполковник? Розкажіть! Тільки, будь ласка, з усіма подробицями: де, коли, а головне, в яке місце вас…

— І звідки у нас такі здогадливі беруться? Ну добре, слухай: було це, щоб не збрехати, вже після Берії, але ще до Хрущова. Значить, чи в п’ятдесят п’ятому, чи в п’ятдесят шостому. Маленков тоді урядом командував, а Микита — виключно по партійній лінії. Знову нас, міліцію і держбезпеку розділили повністю і остаточно. Слава Богу! Ну, тут ще одна подія: видали нам нову літню форму…

— А це як? Хіба була така?

— Чи я тобі не розповідав? Була, і не одна. Спочатку, після війни маю на увазі, міліцію одягли під царських жандармів — один до одного! Не повіриш — старі євреї нам услід плювали. А потім армію перевели на двобортні мундири, а нам перепали армійські кітелі, тільки темно-синього кольору. Знаєш, такі — гудзики в один ряд і комірці стоячі. А літня форма — та ти ж її сто раз бачив. Фільм „Штепсель женить Тарапуньку“ пам’ятаєш? Білий кітель, білий чохол на кашкеті, срібні погони і темно-сині галіфе під хромові чоботи.

— Смерть дівкам!

— Ага! Особливо після хорошого дощу або погоні за злочинцем у приватному секторі. Найбільше задоволення мали собаки.

— Я собі уявляю, товаришу підполковник. Але з вашого дозволу — повернемося до бочки з пивом.

— Про бочку, кажеш… Ну, уяви: літо, спека, по Володимирській ідуть чотири фраєри в літній формі. Вперше одягли. Один — це я, другого ти не знаєш, він вже давно на пенсії… а ще двох поховали невдовзі. Як пишуть в анкетах — при виконанні… Ні за цапову душу!.. Але то іншим разом. А зараз дивись: отам, де цей придуркуватий квас продають, тоді відпускали пиво на розлив. А тара була хитра. Треба було спеціальним насосом, ну, помпа така ручна, вибити в бочку дубового чопика, швиденько встромити кінець до насадки з різьбою і миттю його закрутити. Уявляєш?

— Що для цього треба було закінчити? Циркове училище?

— Тобі смішки, а нам як?..Чи то чопик трапився трухлявий, чи продавець гав ловив, але раптом летить ота помпа вгору, а з бочки шугає фонтан. Продавець з переляку, замість підібрати насос і глушити струмінь, намагається затулити отвір руками. Природно, пиво б’є вже не вгору, а в різні боки. Причому, саме туди, де стоять чотири лягаві, роззявивши рота і дивляться, як їхня охрініло-біла форма набирає нестатутного кольору. Народ у нас теж чуйний, особливо якщо щось стосується міліції. Замість продавцю допомогти, іржуть, за животи хапаються і пальцями в нас тикають. Безплатне кіно.

— І який був „Кінець фільму“?

— Не питай! Нам одна паскуда, не буду говорити хто, бо її теж уже поховали, сказала, що пивні плями виводять людською сечею. Уявляєш, скільки ми в ті тазики пудили і що з усього того вийшло? Бо як з’ясувалося, це рецепт зовсім не для пивних плям, а для домашнього червоного вина.

Я довго стримував регіт, але врешті-решт, він вирвався з мене, як оте пиво з бочки. Старий насупився і буркнув:

— О, є прогрес! Ти вже сам із собою не розмовляєш, тільки регочешся на рівному місці. Сам Борисові подзвониш чи мені це доручиш?

— Ви теж зараз засмієтеся, бо у мене таке враження, що Борис у цей момент вже набирає мій номер.

Жарти жартами, але коли я почув у трубці голос мого друга-психіатра, то щелепа у мене відпала. І Шеф теж чомусь не сміявся.

— Олексо, міліцейська твоя душа, ти колись припиниш зі мною натяками розмовляти, щоб я потім три дні не додумував, що ти маєш на увазі?

— Служба у нас така, Борисе.

— Боюся, що то вже не служба, а діагноз.

— Напевне, ти правий. Бо от і мій безпосередній начальник про це відкритим текстом каже.

— Палкий привіт твоєму начальнику від радянської психіатричної науки. І практики.

— Вже передаю, бо стоїть поряд.

— То добре, що поряд. В разі чого — допоможе. Або заткне.

— Кажи, не знущайся. Бо мене вже і так нема куди бити.

— Умовив… Слухай, Олексо, коли ти мене розпитував про гіпноз, то заїкнувся і про самогубства. Ти що, натрапив на суїциди, яким немає логічного пояснення?

— Так точно. У людини все гаразд, здоровий, щасливий і те-де. І раптом робить собі гаплик.

— Як я розумію, всю необхідну експертизу робили ваші? Бо нас кличуть тільки тоді, коли клієнт до того світу не дійшов.

— Вгадав. Через вас ці люди не проходили.

— Сам знаю. Ти краще скажи мені: як я здогадуюсь, жоден з них не помер від отрути.

— Ні, практично всі випали з балкона. Проте, якщо тебе це цікавить, то аналізи зі шлунку на отруту в усіх зроблені. Мало що… Раптом хтось вирішив для надійності — і притруїтися, і розбитися.

— Експертизу крові на алкоголь, звичайно, в першу чергу брали?

— Обов’язково. Це у нас, як „Отченаш“. Плюс розтин за всіма правилами: раптом якась смертельна болячка або ці, як їх, „судоми коронарних судин головного мозку“. Чи спазми?

— Сам запам’ятав чи з папірця читаєш?

— На пам’ять ще не скаржусь.

— Тоді мусиш згадати: експертизу на наркотики твоїм самогубцям робили? Раз мовчиш, значить не робили. В кращому разі подзвонили в поліклініку і попросили подивитись у лікарняній книжці чи призначали небіжчику препарати з вмістом наркотиків. Я вгадав? Тоді привіт усій твоїй експертизі.

— Стривай! Договорюй.

— Наївна ти людина, Олексо. І ви там у розшуку наївні — далі нікуди. Ти що, ніколи не чув про наркоманські „ульоти“?

— Чому ж не чув? Навіть відшкрібав пару таких від асфальту. Але то ж хроніки, а мої, як ти кажеш, невмотивовані, цією гидотою не гралися.

Мій друг-психіатр глибоко зітхнув, попросив, щоб я тримав трубку так, аби і Старий усе чув, і видав:

— Щоб ти знав: є антидепресанти, які достатньо прийняти один раз аби захотілося зробити петлю Нестерова над Хрещатиком. У нас тут вилежується зараз один: в останню секунду за ноги з підвіконня стягли. Поскаржився якомусь придурку — такому ж, як і сам, що його стреси задовбали (начитався, падло, журналу „Здоров’я“), а той йому притяг із закордонного відрядження ніби заспокоююче. Інструкцію, звичайно, прочитати не подужали, бо вона ж не по-нашому. Ну і хапонув навмання півжмені. А там доза — півтаблетки на слона. Плюс на додачу ще й алкоголем запив, мовляв, щоб краще спалося.

— А як встановили, що з ним? По аналізу крові?

— Спочатку завдяки рівню інтелекту лікаря „швидкої“. Він одразу побачив на столі незнайому упаковку медикаментів і прихопив із собою. Ну, а ми вже тут у клініці розклали все по поличках.

— Тоді, Борисе, у мене останнє запитання: такого роду ліки тільки у вигляді таблеток для слонів випускаються?

— Про що ти хочеш дізнатися? Чи бувають вони у вигляді ін’єкцій? Обов’язково. А ти думаєш, як ми у себе особливо буйних втихомирюємо? По методу доктора Айболитя: випий, дитинко, порошочок з облаточки і запий водичкою. Зараз! Два санітари сідають на плечі, два на ноги, ще один на голову. А шостий коле в дупу. Елементарно, Ватсоне!

— Я не Ватсон.

— А хто ж ти?

— Борисе, якби я знав, то був би вже майором.

Після закінчення телефонного симпозіуму Старий похитав головою і підвів підсумок:

— Звичайно, зараз ти скажеш, що це теж має відношення до твого Музиканта.

— Має.

— То на яке ім’я випрошувати ордер? Чи поки що не знаєш?

— Знаю. Але що з того, коли Музикант усе продумав?

— Не він все продумав, Сирота, а ти не все додумав. Допомога потрібна? Тільки не кричи: „Я шам!“ Ти не в дитсадочку. Може, топтунів за твоїм лабухом пустимо?

— Та не лабух він, товаришу підполковник.

— А хто?

— Мокрушник.

— Ну, коли вже по-блатному, то як у них найманий вбивця називається? Спитай у Полковника… хоча ні, не треба, сам згадав. Не повіриш: кулон.

— А це ще раптом чому?

— А біс його знає. Повелося так — і все. Так він що, твій Музикант, із цих рідкісних пташечок?

— Боюся, що навіть серед найстаріших законників не знайдеш такого, хто би цьому „кулону“ точнішу кликуху дав. Птиця й справді рідкісна. Подивіться, що він придумав: за моєю версією, він за гроші наймається знищувати людей. Причому робить це філігранно, особливо якщо можна зімітувати автокатастрофу.

— Ну ти, Сирота, ще молодий, блатного життя не знаєш. Розповідали мені старі оперативники, що є серед професійних злочинців, тих, що себе законниками кличуть, особливі люди. Жоден з них, уяви собі, жоден ні разу не засипався. І навіть підозру не викликав. Але вони існують. Робота у них така: прибирати з життя тих, на кого авторитети вкажуть. Або злодійські загальні збори, він же сходняк, до смерті засудить. Отут ці невидимки і виринають. Що характерно, найкращі експерти руками розводять. Втопилася людина з необережності, під колеса через власну необережність втрапила або навіть не те з’їла, уяви собі. Отож, Америки ти, Олексо, поки що не відкрив. Усе вже було.

— За одним-єдиним винятком, товаришу підполковник. Ви ж самі сказали: блатні засуджують своїх, і їх свої ж прибирають. І ніяких невидимок немає, я переконаний. Просто розумні, втомлені життям міліцейські начальники спеціально не докопуються. Помер, мовляв, Максим, ну і ікс з ним. Ще й спасибі подумки скажуть отому невловимому меснику, бо Максим був ще той шмат здоров’я.

— Який Максим? Точніше можеш?

— Будь ласка. Цитую вас же, товаришу підполковник. Злодії засуджують до страти злодія за порушення злодійських законів і спеціальний злодій-кат акуратно виконує цей вирок, чим позбавляє правоохоронні органи зайвої халепи винюхувати, бігати, доганяти, хапати, розкручувати, судити, охороняти в „зоні“, а він вийде по амністії і — наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. А тут — раз і назавжди.

— Сирота, ми що з тобою обговорюємо? Проблеми соціалістичної законності чи конкретну версію конкретного злочину?

— Припиняю узагальнення. Повертаюся до Музиканта. Можливо, він і є одним із тих ваших невидимок, котрий працює на злочинців, а у вільний від основної роботи час ремонтує ракетки. І при цьому бере ліві замовлення на предмет когось прибрати. Скажімо, щоб не втратити кваліфікацію. Щоправда, по наших нетипових злочинах схема трошки відрізняється від класичної. Бо жертвами стають абсолютно чесні, талановиті, порядні радянські люди. І замовники теж підозри не викликають — з точки зору кримінального кодексу. Не притягалися, не перебували, не відбували. А навпаки, обтяжені довірою партії та уряду, займають помітні пости в нашій державі. Може, не дуже складно, але точно.

— Сирота, коли я був такий, як ти, стріляли набагато частіше, зате все для мене було зрозумілішим, аніж зараз. Той, хто мав сидіти за гратами, — сидів. Той, хто повинен був його охороняти, — охороняв. Ні, звичайно, було таке, що перегинали — особливо при культі особи… Але ж то політика, а ми з тобою звичайні лягаві, надресировані на таких самих звичайних кримінальників. А тепер от — стріляють тричі на рік, як по великих святах. А порядку немає. Пишемо на парканах: „Все в ім’я людини, на благо людини!“ А цій людині часто-густо руки не хочеться подавати.

— Товаришу підполковник, от і ви про політику.

— Тю на тебе, Сирота. Дістав… То що будемо робити з твоїм Максимом? Може, вчепимо йому кілька класних оперативників?

— Не варто. Якщо він із тих невидимок, то чуття в нього — як у того звіра. А може, ще сильніше, бо натренований.

— А якщо закрити про людське око обидва слідства? І офіційне — по узвозу, і твоє неофіційне — по катастрофах? Тебе спровадити у відрядження чи ще кудись. Він заспокоїться, розслабиться. Ми тим часом свою людину на корти впровадимо, тим більше, що вакансія є.

— Вже немає, щоб ви не сумнівалися. На таку роботу завжди черга стоїть, як за майонезом перед Восьмим березня.

— Ну що за народ, Сирота? Здорові бугаї по корту за м’ячиками бігають. Теж мені, робота.

— Я, між іншим, щось таке отому порнографу сказав, а він мені у відповідь: а що ви пропонуєте, товаришу начальник? Від дзвінка до дзвінка на заводі карк гнути? Самі туди, либонь, не пішли.

— Та біс із ними, Сирота, хто куди хоче, хай і йде. З Музикантом що будемо робити? Дамо розслабитися?

— Є у мене одна думка. Не розслабитися. Дозволимо йому знахабніти. Справи про людське око закрити не завадило б. Маю на увазі — вбивство і четверту катастрофу. Але під такими приводами, аби він вирішив, що має справу з клінічними ідіотами, яких навкруг пальця обвести — п’ять хвилин роботи. Аби тільки Генерал погодився.

— Генерал зараз на все погодиться. У них з Генеральшею глибокий конфлікт. На собачому грунті. Ота пекінесиха, котра нам уже в печінки в’їлася, ось-ось приведе цуциків. І хазяйка вимагає, щоб чоловік свого вівчара десь подів, аби породіллю не нервувати.

Я не витримав і обізвав Генеральшу нехорошим словом. Підполковник не тільки не заперечив, а й додав дещо від себе на адресу пекінесихи, її собачого партнера, а особливо отієї чортової вдовиці, через яку й знялася вся наша веремія. Цей монолог Шеф закінчив майже філософським узагальненням:

— Правду писав колись товариш Ленін: що один дурень накрутить, десять розумних потім не розплутає. А якщо на додачу цей дурень ще й сучої породи…

Шкода, що з цензурних міркувань увесь цей монолог не можна буде включити в коментарі до повного зібрання творів вождя світової революції.

Жарти жартами, але почали ми потихеньку виманювати ката-невидимку з його схованки. Простіше кажучи, треба було його розізлить, аби він зробив якусь дурницю. Бо, відверто кажучи, з точки зору радянської законності наша версія, вибачай, лайна коштувала. Адже жоден із високопоставлених замовників власне вбивства і не замовляв. Ну подумаєш — попросив наврочити комусь із уїдливих ближніх, використовуючи багатий арсенал народної і класичної ворожби. А Музикант, як людина проста і безхитрісна, не міг їм у цьому відмовити і проробляв якісь там маніпуляції з битим склом, обгорілими сірниками, поламаними голками і тому подібною дурнею. Поклади ці „докази“ перед прокурором — він одразу зробить „тю-тю“ і слухати не стане. Бо воно й справді — людські забобони під кримінальний кодекс не підпадають.

— Доки ми з тобою чітко не встановимо, чим цей майстер людей зі світу зводить, і то без усякої там ворожби, а відверто злочинним шляхом, нам нічого до начальства потикатися, — узагальнив ситуацію мій мудрий Підполковник. — У крайньому разі накапаємо за місцем роботи замовників стосовно їхніх пережитків минулого. Ну, оголосять догану. А швидше — посміються.

— А потім, товаришу підполковник, пройде час, Музикант відбудеться легким переляком і візьметься за своє. От тільки ми самого виразу „невмотивоване самогубство“ або „безпричинна катастрофа“ будемо жахатися як чорт ладану.

— Нічого не поробиш, Олексо. Доведеться тобі йти робити хвилю на цих клятих кортах. Як не будуть пускати — дзвони мені. Організуємо „гав!“ на вищому рівні.

І я пішов. Була в мене одна слабенька зачіпка, котра дозволяла несподівано вторгнутися на територію, де священні коровидла ліниво махали спортивним знаряддям, зображаючи перевтому від тягаря державних справ. Але більше я розраховував на імпровізацію, котра мене в аналогічних ситуаціях не раз вивозила.

На прохідній сидів індивідуй з числа тих, кого старі київські рибалки обзивають коротко і виразно: чмур. Розтлумачую для непосвячених — якщо ти будеш топитися на виду у чмура, то він замість бодай простягнути тобі весло, здійме крик, що ти йому полохаєш рибу. А може принагідно і по голові чимось важким дати, аби ти швидше пішов на дно, лежав там тихо і не лякав карасиків.

Я зобразив найщирішу з арсеналу своїх посмішок. Чмур зреагував миттю, як отой самий павлівський собачка:

— Куди? Ти хто?

— Я у справі.

— У справі так не ходять! У нас режимний об’єкт. Нехай мені подзвонять.

— Слово честі, я у справі. Можу посвідчення показати.

— У нас свої посвідчення. Для своїх. А ти хто — дикий?

Я не одразу зрозумів, про що йдеться. А потім дійшло: для цього ідіота все людство ділиться на своїх, тобто постійних відвідувачів з перепусткою-абонементом і „диких“, себто випадкових неорганізованих, а тому потенційно небезпечних. Але вдаватися в дискусію я не став, лише підколов:

— Ні, дядю, я не дикий. Я єврей.

— От і шуруй звідси, жидівська морда, поки міліцію не позвав.

Ні, таки правду кажуть старі рибалки: як гумору не розумієш — вважай, чмуряка. Ну, нічого. Я ж тебе зараз дістану!

За кільканадцять метрів від прохідної, де бушував грізний цербер, я виявив акуратно замасковану дірку в паркані. Не інакше, як для Мілки з Алісою і тому подібного контингенту спортсменок-розрядниць. Я тихенько проліз, непомітно підійшов до прохідної, навшпиньки підкрався до чмура, котрий уже вмощувався подрімати на своєму стільці, і з усієї сили гавкнув у нього над вухом. Стілець полетів у один бік, охоронець режимної зони — в інший. Я допоміг йому підвестися, щоправда, не дуже гречно, бо за шкірки, тицьнув йому в носа свої службові „палітурки“ і гаркнув:

— Міліція! Відділ убивств! Клич начальство, бо припаяю за перешкоджання… Насидишся в мене!

Начальник примчався сам. Видать, совість нечиста, бо ця порода бюрократів зазвичай посилає на лінію вогню когось із підлеглих. Це вже був не чмур, це риба крупніша. Відставник — і то, як мінімум, штабний. А може, й з політуправління. Проте й йому я не дав навіть рота роззявити.

— У вас що — режимний об’єкт чи прохідний двір? То повії через паркан шастають, як до себе додому, то раніше судимі на роботу влаштовуються, як у колгосп — без усякої перевірки. А завтра сюди кореспондент радіо „Свобода“ пролізе і на увесь світ ославить. Ви знаєте, що у продуктовому розподільнику було?

— Н-н-ні…

— Радіо слухати треба. Ворожі голоси маю на увазі. З’явився один такий, мовляв, від Петра Івановича. Документів не пред’явив, подзвонити не здогадалися. Отоварили його, а потім з’ясувалось: у нього мікрофон у ґудзику був! Все записав! На весь світ ославив!

Я нарешті відіпхнув від себе чмура, котрого все ще тримав за шкірки. Він приземлився, щоправда, недосить вдало, бо повз стілець. Але на такі дрібниці начальник навіть не звернув увагу.

Він лише вичавив з себе:

— Пройдемо до мене… будь ласка.

В кабінеті я представився за всією формою, показав своє посвідчення і, стишивши голос, довірливо поінформував:

— Справа, як ви розумієте, не в цьому придурку на прохідній і навіть не в баришнях у чоловічій сауні. Йдеться про речі серйозніші. Ми ж розуміємо рівень вашої установи і тих, хто тут проводить час. Люди приходять натомлені, у своєму колі їм хочеться розслабитися. Це ясно. Але зрозуміло й інше: ніхто зі сторонніх не повинен чути деяких розмов.

— М-м-ми розуміємо. Товаришу капітан, ми працюємо! Ми дотримуємося!

— Тоді чому ж у вас такі кадрові недоробки, щоб не сказати — недбалості?

— Ви маєте на увазі…

— Отого подавальника, котрий однією рукою ловив м’ячі, а другою, перепрошую, залазив декому під спідницю. І чим це закінчилося?

— Ну, ми ж, товаришу капітан, так би мовити, виявили, пресікли. Повідомили… Його ж, наскільки я знаю, ваші колеги взяли в розробку.

— Взяли. На вашу, до речі, біду. Бо якби дехто (не будемо зараз конкретизувати, хто саме) був уважнішим, коли брав цього типа на роботу, ми би з вами зараз не розмовляли. Адже там не тільки шантаж з порнографією, а й прихована судимість.

— Та ви що! Та я їм! Оцим, котрі в кадрах! Пороз’їдали пики, ширші сідниць, блатна банда! Так мене підставити!

— Святі слова, товаришу начальник, святі слова. Дехто з ваших людей не розуміє всієї відповідальності… Сьогодні беруть на роботу колишнього неповнолітнього сексуального збоченця, а завтра… ні, боронь Боже, я не хочу нікого лякати… сюди прийде хтось, пошлеться на Петра Івановича і повториться історія з розподільником. А то ще гірше — ви в Москві в ресторані „Пекін“ бували?

— Регулярно, коли вчився в академії. Нам шеф-кухар таку качку по-пекінськи готував — і кісточок не лишалося! А головне — сам виносив і розрізав, бо то цілий ритуал!

— Ото нікому більше про це не розказуйте. Бо вашого приятеля шеф-кухаря пов’язало кадебе. Виявився китайським шпигуном! Сподіваюся, ви в його присутності язика не розпускали, як дехто з московських клієнтів?

На якусь мить мені навіть стало шкода цього відставника, точніше, я злякався, що він зараз гигнеться з переляку — і на цьому настане кінець і моїй міліцейській кар’єрі. Проте, начальник оговтався:

— Що ви порадите, товаришу капітан? Кадровиків я, звичайно, вижену. Обох. Хоча це й обійдеться мені у пару неприємностей.

— Старого дурня на прохідній теж женіть. Посадіть когось молодшого і кмітливішого. Бо сьогодні він обгавкав старшого інспектора кримінального розшуку, а завтра пошле… самі здогадуєтеся, кого.

— А що, той, на кого ви натякаєте, теж любить теніс?

— Ні, він, як і раніше, ганяє голубів у себе на Десятинній, а от його дочка-студентка, кажуть… після відпочинку в Болгарії дуже зацікавилася.

Від автора:

В даному випадку Сирота говорив чистісіньку правду. Любов до голубів була чи не єдиною людською слабкістю всесильного Ве-Ве Щербицького. Його голубник у дворі на вулиці Десятинній, там, де зараз посольство Великобританії, вважався найкращим у Києві. І єдині люди, хто в ті часи обожнював компартійного українського лідера щиро і безкорисливо, — київські любителі голубів. Хоча б тому, що він заборонив руйнувати голубники в столиці.

Коли труну з тілом Щербицького винесли з клубу Ради Міністрів, що на нинішній Інститутській, невтішні голубівники випустили в київське небо сотні своїх крилатих улюбленців.

Апологети покійного стверджують, що Ве-Ве зробив для України так багато, як ніхто з його попередників. Я згоден. З єдиним уточненням: Щербицький справді багато зробив для республіки як адміністративної одиниці СРСР. А власне для України він не зробив нічого доброго. І навіть у особистій трагедії мого друга Олекси Сироти, яка відбулася непоміченою на тлі великих державних справ того часу, є частка вини великого друга київських голубівників В. В. Щербицького. Та про це згодом.

Олекса Сирота:

Обізнаність директора корту в номенклатурному політесі не поступалася його поінформованості в тонкощах китайської кухні. Тому ми швидко знайшли спільну мову і я одержав можливість займатися своїми справами, а він — впевненість, що найгірше вже минулося.

Спочатку ми обійшли всю територію і уважно занотували місця ймовірного проникнення на корт сторонніх. Або ж, за термінологією чмура — „дикунів“. Потім оглянули всі підсобні приміщення, не минаючи жодного. Спосіб примітивний, але, як не дивно, це краще, аніж одразу припертися в ту кімнату, яка тебе цікавить.

Робоче місце Музиканта було саме таким, яким я його собі уявляв. Якісь незрозумілі мені пристосування на великому верстаку — напевне, для ремонту отих самих ракеток. Скрізь лежали котушки різних розмірів, на яких була намотана товстюща жилка, здатна, як на мене, витримати навіть бегемота. Потім здогадався, що це не для риболовлі, однак ввічливо перепитав майстра:

— Так оце для ракеток?

— Для ракеток.

— І що, навіть оце рветься?

— Рветься, — Музикант, здається, не поспішав вступати зі мною в довірливу бесіду. Але я вів своєї:

— Отака товста?

— Отака.

— То це ж як треба бабахнути!

— Щоб порвати — розуму не треба. І м’яч теж не з тіста.

— І часто рвуться?

— Щодня.

— Спасибі за пояснення. До речі, товаришу директор, скільки коштує отака от ракетка?

Я навіть повернувся до Музиканта спиною, мовляв, більше, голубчику, ти мене не цікавиш. Ти для мене взагалі номер вісім. Не хочеш говорити — ну і чорт з тобою. Директор тим часом старанно добирав слова для пояснення:

— Розумієте, товаришу капітан, у нас на корті грають переважно імпортними… Те, що ви бачили в „Динамо“ — маю на увазі магазин на Хрещатику — то, знаєте, несолідно. Некондиційний товар. Ну, а наші постійні відвідувачі, знаєте, мають можливість…

— Здогадуюсь. Привезти з-за кордону, наприклад. Кожному своє: хто джинси тягне, хто ракетки.

— Ні, чому ж, необов’язково. Можна і в „Берізці“… ой, я знову щось не те сказав. Маю на увазі — через спорткомітет. Їм там виділяють фонди, знаєте. Для класного інвентарю.

— Джерела надходження мене особисто не цікавлять. По цьому інші служби працюють. Я про ціну цього вашого інвентарю питав.

— Дорога, товаришу капітан, дуже дорого.

— Оце я і мав на увазі. Цінний інвентар, товаришу директор, а як зберігається? Де сейфи? Де хоча б грати на вікнах? А двері? Що це таке? Це куди? У майстерню з матеріальними цінностями чи до сортиру на станції Погребище? Оцей громадянин — скільки він одержує? Зарплату міністра? Ану, як завтра хоч одна оця чортова мандоліна пропаде — хто буде розплачуватися, майстер?

Краєм ока бачу — обличчя Музиканта наливається кров’ю. Навіть вуха почервоніли. Нічого-нічого, це тобі корисно. Нехай інші перед тобою вистрибують і в очі заглядають! По імені та по-батькові кличуть, гроші в кишеню халата твого брудного запихають. А я тебе по робітничо-селянському.

— Отже так, товаришу директор: або ви за три дні доводите цей бардак до нормативного стану, або отого… як його прізвище?.. Та чорт із ним, одне слово — матеріально відповідального — будемо притягати.

При слові „отого“ я зневажливо тицьнув великим пальцем правої руки собі за спину, навіть не озираючись. Подіяло! Аж засичав. І зубами скреготнув. А я вже відверто витирав об нього ноги:

— А це ще що за гоп зі смиком? Електроплитка тут для чого? Для пожежної інспекції? Що, давно нічого не горіло?

— Та він тут у нас, знаєте, трави варить.

— Які трави, для чаю?

— Та ні, знаєте, лікарські різні. Від травм, якщо хтось, не дай Боже…

— А патент на лікування у нього є? Чи хоча б диплом факультету спортивної медицини? Підсудне діло, товаришу директор, підсудне діло. Може, він тут у вас ще й на картах „далеку дорогу і казенний дім“ віщує за помірну плату? Бо і на це хобі стаття є.

— Врахуємо. Зробимо. Тобто, переробимо. Щоправда, у нас з фондами… чогось усі думають: раз до нас такі люди ходять, то жодних проблем. А їх, самі бачите, скільки.

— Бачу. Більше того, розумію вашу ситуацію. Але все одно — приведіть діяльність цього відьмака у відповідність із штатним розкладом і посадовою інструкцією. Бо сьогодні він у вас травичку варить, а завтра гуральню відкриє.

— Що, пробачте, відкриє?

— Самогонний апарат он в тому кутку засандалить і гнатиме на продаж. Знаю я цих кулібіних, надивився.

Досить з тебе, голубчику, бо ще луснеш. У мене он і так уже, здається, з піджака на спині дим іде. Аж пропікає поглядом.

Коли я повернувся до Управи і відзвітував Старому, той лише головою похитав:

— Боюся, знову передав ти, Олексо, куті меду. Він же тепер тебе порішить без усяких відьомських прибабахів. І що ми тоді будемо робити? Прощати йому решту покійників? Ти як хочеш, але охорону відсьогодні я до тебе приставляю. І то таку, щоб усі бачили. А в першу чергу — твій Музикант. Хай тепер крутить мізками. А ми подивимося. До речі, коли будемо доповідати Генералові?

— Не вистачає двох обов’язкових компонентів: отої, як ви не раз казали, чортівні. Поламаних голок під дверима моєї квартири і пачки цигарок.

— Яких цигарок?

— Тих, котрі колись комусь позичив, забув про це. А тепер раптом мій боржник згадав — і вирішив зробити приємний сюрприз. Хочете — сорт назву? „Золоте руно“. Фабрика „Ява“, Москва.

Поламані голки вже чекали на мене вдома під дверима, а цигарки виринули наступного дня. Між цими двома подіями була ніч і цілком природній сон — я стрибав з балкону, повільно, мов листок, ширяв над двором. А щойно торкався асфальту, прокидався. Потім усе починалося спочатку.

На щастя, по дорозі на роботу мені не довелося, як тому гусаку на вигоні, витягувати шию і крутити головою на всі боки. Службового „газика“ хлопці підігнали під саме парадне, а похмурі фізіономії двох оперативників відбивали охоту наближатися до машини на піонерську відстань. Однак до Управи ми їхали з максимальною обережністю, тримаючи зброю напоготові. Бо що заважає моєму „невидимці“ всадити в нас заряд вовчої картечі дуплетом з обох стволів, а потім зашитися кудись прохідними дворами. Або гранату кинути під колеса акуратненько. Щоправда, шуму буде багато і без усякої чортівні, зате надійно. Хоча навряд… він же не ідіот, він прекрасно розуміє, що я не Робін Гуд, а нормальний радянський мент і моя інформація про нього разом зі мною не помре. Як там писав з цього приводу Ісаак Бабель? Щось приблизно таке: якщо ти вже взявся виламувати з себе фраєра, то виламуйся до кінця.

Ледь не забув: стосовно пачки сигарет. Це була блискуча ілюстрація до улюбленого афоризму мого шкільного вчителя математики: людський мозок має здатність забувати. Ця пачка втрапила до мене через треті руки, мовляв, передали хлопці з експертизи, які колись на чергуванні у тебе „стрельнули“ і забули віддати. Коли я дійшов до першоджерела, то з’ясувалося, що сигарети поклав перед черговим по Управі якийсь незнайомий. І текст звучав дещо інакше. Приблизно так: передайте капітану Сироті, хай знає, що друзі не забувають повертати борги. Як відомо, найшвидше закінчується своє куриво саме у хлопців з НТО — робота у них копітка і нервова, от і смалять безперервно. Тому черговий і відредагував усне послання на свій розсуд.

Але то все дрібниці. Головне, що подарунок прибув і на нього нетерпляче чекали саме експерти. Щоправда, цього разу не для використання за прямим призначенням. Доки вони там у себе вовтузилися зі своєю машинерією, я пішов радитися з начальством:

— Коли влаштовуємо симпозіум, товаришу підполковник? Сьогодні чи завтра?

— Я думаю — тільки-но будуть результати стосовно сигарет.

— Тут є одне „але“. Навряд чи те, що нас цікавить, є в кожній сигареті. Воно в одній, від сили — у двох.

— Чому ти так вважаєш?

— А він, бісяка, акуратний, все розраховує. І економний — у нього в майстерні навіть найменший шмат жилки просто так не валяється. Всі на котушки змотані. І потім — він зацікавлений, аби я ту, отруєну, не одразу витяг, а десь згодом. Щоб усі вже позабували, звідки те „Золоте руно“ взялося.

— То кажеш, доведеться почекати? Ну, тоді я Полковнику доповім, хай сам вирішує. Як на мене — то я би й до ранку чекав. Цікава справа, чорти б її взяли!

— Щодо „цікава“ — згоден, товаришу підполковник. А щодо чортів — то дамо їм спокій. Кажуть старі люди — не треба їх зайве кликати. Вони й так он уже який урожай зібрали.

На моє здивування, Полковник викликав нас до себе одразу. Але ще більша несподіванка чекала в його кабінеті. В кутку біля вікна, зручно вмостившись у кріслі, сидів наш Генерал у цивільному костюмі. А біля його ніг скрутився калачиком наш подарунок — здоровенний вівчар німецької породи. Вираз очей у обох був приблизно однаковий: ви тут поговоріть, а ми послухаємо.

— Ви, товаришу підполковник, сідайте, будь ласка, а ви, товаришу капітан, доповідайте навстоячки. Бо знаю вашу звичку — починати все від мамонтів. Як Карцев з Ільченком.

— Ну, якщо ви, товаришу полковник, вважаєте себе мамонтом, то почну з вас. Бо саме так воно і було.

Полкан запитливо глянув на Генерала. Той нахилився до пса і почухав його за вухом. Собаня вдячно лизнув йому руку, після чого обидва повернулися до попередньої позиції. Полковник скрушно зітхнув і знову взявся за мене.

— Капітан, а можна без зоопарку?

— Ну, як уже зовсім точно, товаришу полковник, то без палеонтології… Все-все-все, більше не буду! Хіба я винен, що всю цю чортівню на грішну землю поставили саме ви?

— Я? Це що — особливо тонка форма підлабузництва чи намагання звалити свої гріхи на голови керівництва?

— Констатація факту, товаришу полковник. Пам’ятаєте, ви мене двічі розпитували, які сигарети курив покійний Віктор? Мене це теж зачепило, бо на таку подробицю я того дня і уваги не звернув. На щастя, подруга Віктора просвітила, підказала сорт. І отут ви вдруге повернули мої думки в потрібному напрямі, зауваживши, що дим від справжнього „Золотого руна“ пахне дещо інакше. Отже, що ми маємо? Сторонню домішку в тютюні.

Старий додав свою баночку на дьоготь:

— Після війни, коли з куривом було сутужно, то продавали окремо гільзи, окремо тютюн і спеціальні такі маленькі машинки. От людина сиділа і набивала собі, скільки їй треба. Але то саме цигарки були, папіроси з мундштуком. А з сигаретами ніхто такого не проробляв. Вовтузня!

— Ніякої вовтузні. Як наші часи в останніх партійних документах поіменовано? Епоха науково-технічної революції.

— Сирота, — перебив мене Полкан, — ідеологію залиш своєму другу замполіту. Або викладай на стіл факти, або відіспишся добу на гауптвахті. Це я тобі організую.

— Єсть викладати факти, товаришу полковник. Із робочих записів, знайдених у нашого покійного колеги Віктора, та свідчень його подруги я встановив, що він випадково натрапив на факти нещасних випадків і самогубств, що виходять поза межі нормального тлумачення. Це його зацікавило і він підняв кілька закритих справ.

— Наших? З Управи? А хто їх вів?

— Заспокойтеся, товаришу полковник, до Управи жодна з них не дійшла. Розслідували у райвідділах, там і закривали.

— А як же Віктор про це дізнався?

— А він дисертацію писав — на юридичному факультеті Університету. Почав збирати матеріал, одержав допуск до закритої статистики, от і вийшов.

— Зрозумів, спасибі, продовжуйте.

— Якщо чесно, то Віктор, на жаль, на слід злочинця — бо за всіма цими нетиповими смертями стояла одна людина — вийти не встиг. Убивця сам вийшов на нього. Тут, щоправда, були специфічні обставини. Не знаю, як точніше висловитись.

І отут вперше зі свого кутка обізвався Генерал:

— А ви, Сирота, кажіть, як є. А як усе це на Богомольця доповідати — то вже наша справа.

Генеральський вівчар ствердно чхнув. І я подумав: на правду.

— Спасибі, товаришу генерал. Кажу, як є. Точніше, доповідаю тільки те, що встановлював сам. Бо стосовно решти, то в записах Віктора такі два списочки — половині Управи роботи вистачить. Спочатку я повторив ту ж саму помилку, що й покійний колега. Почав з’ясовувати, що об’єднує кількох людей, котрі стали жертвами незрозумілих автомобільних катастроф. Виявилося — нічого спільного! Різні сім’ї, різні школи, різні вузи, різні середовища. Це якщо вивчати лише анкетні дані. А от щодо особистісних характеристик…

Я свідомо зробив паузу, бо знав, що Генерал прореагує на останню фразу, як стара кавалерійська коняка на звук бойової сурми. Так і є:

— Сирота, хвилиночку! Я ж вам казав, товариші офіцери: особистісна характеристика злочинця чи підозрюваного, чи навіть свідка — то не моя вигадка і не примха керівництва. То це… як його там… Сирота казав? Науково-технічна революція. Продовжуйте, будь ласка, тільки чіткіше і без цієї вашої лірики.

— Єсть без лірики, товаришу генерал! Отже, особистісні характеристики загиблих співпали до йоти: молоді, талановиті, декого навіть вважали геніальним, улюбленці долі, відзначені і нагороджені. І нарешті — перед кожним вимальовувалася прекрасна перспектива кар’єрного зросту. І хоча в житті ці люди не були знайомі, та я знайшов те, що їх об’єднувало.

— Сирота, перестаньте робити паузи. Ви не в російській драмі, а в Головному Управлінні міліції міста Києва.

Цікаво, звідки наш Полкан знає систему Станіславського? Невже й справді після школи поступав до театрального? Або читав роман Моема „Театр“?

— Я не тягну, товаришу полковник, я зосереджуюсь. Отже, як у кожної талановитої людини, у цієї четвірки були вороги. І то чимало. Природа розпорядилася так, що талановиті люди працюють нарізно і навіть не знають один одного особисто. А от дрібна заздрісна наволоч часто об’єднується. Саме для того, щоб знищити, як вони вважають, суперників.

— Сирота, ви б сюди ще й ЦРУ приплели.

— Був гріх, товаришу генерал, розглядав як робочу версію. Але інтерес для американської Контори представляв хіба що майбутній помічник військового аташе, та й то на предмет можливого вербування.

— Спасибі, Сирота, від імені служби і за дорученням керівництва. Бо щось давно ми з генералом Федорчуком горшків не били. І не треба. Продовжуйте… ви на заздрісниках зупинилися.

— Саме так, на заздрісниках. Бо як на мене, то це і є найстрашніше плем’я. Власноруч вони, щоправда, вбивають рідко. Але щоб хорошу людину зі світу зжити — ані зусиль, ані грошей не пошкодують.

Генеральського псяру щось, очевидно, стривожило. Бо він раптом різко підвів голову, нашорошив вуха і гавкнув. Господар заспокійливо поплескав його по наїжаченому карку і тихо промовив:

— Спокійно, Рубін, спокійно. Ми ще цих недомірків у помийному відрі перетопимо.

Від автора:

Не пам’ятаю, чи я вже про це згадував, але історії про кримінальні справи, які розслідував мій друг Олекса, подаються не в хронологічному порядку. Зрештою, і сам Олекса розповідав їх мені як доведеться. Лише часом зауважував: це було до того випадку чи після отого. Ось чому факти протистояння Генерала і його дружини на собачому грунті переповідаються у цій повісті, а фінал — у попередньому томі (див. повість „Комедія зі вбивством“).

Тому приношу свої вибачення особливо в’їдливим читачам. Але ця книга — не ілюстрація до послужного списку мого друга, а суб’єктивні спогади небайдужого сучасника.

Олекса Сирота:

Псяра заспокоївся, поклав голову на лапи і знову задрімав. А ми повернулися до старої як світ теми заздрощів. Точніше, Генерал знову повернувся на круги своя:

— Теоретично ви праві, Сирота. І нікуди не дінешся — вища освіта є вища освіта. Але де практично всі ці ваші заздрісники змогли знайти такого професіонала, котрий би навіть за великі гроші прибрав ненависних їм людей? Це вже, знаєте, щось схоже на ненаукову фантастику. От якби вони по одному відомству проходили — то це ще півбіди. Але і це не головне, Сирота. Ви ж знаєте поправку до процесуального кодексу, згідно з якою організатору вбивства можна давати вищу міру покарання, як і безпосередньому виконавцю? Думаю, що і вони її знають не гірше за вас.

— Дозвольте, товаришу генерал? — це вже Полкан наважився підтримати начальство. — В моїй практиці був один-єдиний випадок, аналогічний тим, про які говорить Сирота. Та ви теж повинні пам’ятати. Один номенклатурний товариш найняв убивцю, аби позбутися своєї дружини. Коханка, розумієте, завагітніла, кар’єра була під загрозою, а тут іще удачливий конкурент почав під нього копати. От він і вирішив одним махом цей вузол розрубати. Мовляв, нещасного вдівця пожаліють, по голові погладять і для моральної підтримки підвищать. Коханка народить без зайвого розголосу, а потім, відбувши всі жалоби, він благородно одружиться на жінці з дитиною, ще й усиновить… Ну просто тобі… хоч портрет із нього пиши!

— Спасибі, товаришу полковник, що нагадали декому з молодих конкретні факти. Там, звичайно, мотивація була сильніша від заздрості. Кар’єра летіла, ну і партквиток, природно, довелося б на стіл покласти. Їх, здається, обох розстріляли?

— Саме так, товаришу генерал, обох. Його — як організатора, а родича, котрий вбивав, — як безпосереднього виконавця. До речі, Сирота, отой родич був непрофесіонал, через те вони обидва й засипалися. А у вашій версії взагалі якийсь геній злочинного світу виступає. Як там у Конан Дойля? Професор Моріарті?

— Близько до того, товаришу полковник. Кличка у нього своєрідна — Музикант. Отут, до речі, ви мені ще раз допомогли, коли підказали, що це не з блатним світом, а з тенісом пов’язано.

— Сирота, я й надалі готовий допомагати молодим колегам, але ж не навпомацки, а так, щоб я сам знав, що я саме це роблю, а не просто відповідаю на дурні запитання.

І тут з’ясувалося, що наш Генерал, попри звання і посаду, ще не втратив швидкості реакції справжнього оперативника:

— Товариші офіцери, замовкніть! Сирота, це що ж виходить: станція „Спортивна“, наступна станція — „Вулиця Орджонікідзе“? Олексо, куди ти нас привіз?

— Це не я. Це вони. Сиділи б собі тихенько у своїх кабінетах, отоварювались у розподільниках, дивилися ненаші фільми на своїх закритих переглядах, секретарок потай лапали — так не мали б і ми з вами стільки клопоту.

— Цікава тема! Виявляється, уже МИ маємо клопіт, а не конкретний поки що старший інспектор карного розшуку. Врешті-решт, Сирота, або ви в цю ж хвилину даєте мені стовідсоткові аргументи, або…

— Не треба ніяких „або“! Я з самого початку розумів, що вищезгадані підозрювані ніколи не наважаться підставляти голову під Кримінальний кодекс, та ще й по розстрільній статті, навіть якщо їм пообіцяють стовідсотково ідеальне вбивство конкурента. Але саме цим і скористався Музикант. Дозвольте — особистісну характеристику?

Генерал знову нахилився до свого улюбленця і лагідно запитав:

— Рубін, ти не скажеш — а чого ще ми від цього зануди цілий вечір чекали? Радій, дочекалися!

Ти диви, а й справді, за вікном уже темно. От же час швидко летить…

— Отже: це справді професіонал, який вміє вбивати так, щоб не кидати на себе підозру. Більше того, це взагалі не виглядатиме як убивство. Далі: досі йому щастило. І оця безкарність додала Музиканту нахабства понад міру. Особливо після того, як він вдало прибрав Віктора і на очах у всіх забрав знаряддя злочину.

— Сигарети „Золоте руно“?

— Саме так, товаришу полковник. Як ви правильно здогадались, аналогічну пачку ось-ось закінчать досліджувати наші експерти. Продовжую: Музикант не звик рахувати гроші — там, де він був раніше, таких проблем не існує. Але три роки тому він раптом опинився в майстерні на тенісних кортах. Як і чому він туди втрапив — це ми ще дізнаємося. Але зарплата, навіть з хабарами, не дає йому можливості жити так, як він звик. Що робити? Адже він не вміє нічого, крім ремонтувати ракетки і вбивати. З якихось причин, їх ще треба встановити, Музикант втратив зв’язки зі звичними йому замовниками. Його нове оточення — і тут ви стовідсотково маєте рацію — швидше саме вдавиться, ніж замовить вбивство. Саме вбивство. Але! Є ще така безневинна для атеїстів-матеріалістів забавка, як ворожба. Вона ж — наведення, вона ж — чорна магія. І отут, товаришу генерал, найцікавіше, бо про все щойно згадане в Кримінальному кодексі не сказано ані словечка! Ворожи собі на здоров’я, поки очі не повилазять.

— Я вже давно підозрював, — це вперше за вечір обізвався Старий, — що з деяких високих начальників такі матеріалісти, як з мене прима-балерина. Це ж треба! Вірять у всяку дурню! І що цікаво — в церкву отаке одоробло не піде, бо притягнуть по партійній лінії. А ворожить, аби людина вмерла, — це як два пальці…

— Повністю з вами згоден, товаришу підполковник. Думаю, що й старші товариші вас підтримають. Так ото: Музикант, дізнавшись, що котромусь із його тенісистів поперек горла стоять успіхи талановитого колеги, пропонує прибрати цього колегу за допомогою ворожби. Саме ворожби! Тобто слідів немає, рученята — ось вони, навіть номінально гріха на душу замовник не бере, бо ворожити не він буде. Як вам така безкарність? Найцікавіше, що їм навіть на думку не спадає можливість іншого варіанту. Матеріалістичного, без усякої чортівні. Куля в лобове скло, отрута у сигарету, каменюка на голову… нещасний випадок!

— Ну добре, Сирота, будемо вважати, що замовники настільки дурні, що вірять в усі ці казочки і навіть не підозрюють, що ваш Музикант робить з їхніми суперниками в боротьбі за місце під сонцем. Але от як щодо кулі, отрути, каменюки? Це ви в порядку образності чи конкретики?

— Яка образність, товаришу генерал, коли хороші люди гинуть? Стосовно кулі в лобове скло. Не знаю, можливо, це пару разів і спрацювало. Але от слідчий експеримент товариша підполковника встановив, що це не завжди надійно. Особливо коли стріляєш з малокаліберного пістолета. Музикант, вочевидь, дійшов такого висновку раніше, бо в останньому епізоді на узвозі використав рогатку і металеву кульку. З шарикопідшипника. Ми її знайшли.

— Так… шкода, що машина в урвище залетіла, та ще й вибухнула. А то можна було б зібрати всі шматки лобового скла, скласти докупи і тоді точно побачили б — чи воно розбилося в момент падіння, чи трохи раніше. Що ж, знав би прикуп — жив би в Сочі.

— Щодо скла, то є у нас свідок — водій „швидкої“. Він показав, що лобове скло „Жигулів“ раптом вкрилося тріщинами у нього на очах. А на „швидкій“ водії вищого класу. Туди пацанву зелену не беруть, тому можна вірити, що так і було насправді.

— Ну добре, Сирота, добре. Маємо кульку як речовий доказ, маємо свідчення водія… що ще, крім твоїх здогадів?

— Сподіваюся, вирішальний доказ ось-ось принесуть експерти. Я тут проконсультувався у психіатрів і вони підтвердили, що є такі депресанти — ну, ліки ніби-то проти стресу. В Союзі, щоправда, їх не випускають, бо то фактично наркотики, тільки під іншою назвою. Але це не означає, що у нас їх немає.

— Здогадуюсь. Є публіка, котра не визнає навіть вітчизняну клізму, все їй „мейд ін“ подавай. А як на ліках не по-нашому написано, то готові, дурні, жерти жменями.

— Так ото ж… у невідомий спосіб ці ліки втрапили до рук Музиканта. Наші психіатри стверджують, що при передозуванні замість боротьби зі стресом виходить його поглиблення. Людину охоплює страх, починаються галюцинації, і в результаті вона вистрибує з балкона або лізе у зашморг. Тому крім безпричинних автокатастроф Музикант влаштовував ще й невмотивовані самогубства. Це для тих, у кого немає власного автомобіля. Дешево й надійно. А як він уже своїм жертвам оці наркотики підсовував — думаю, підкажуть наші експерти. Найпростіше — нафарширувати ними сигарети. Отут я повинен ще раз подякувати товаришу полковнику, який не курить, а тому розрізняє всі тонкощі різних запахів. З чотирьох присутніх того ранку у квартирі Віктора тільки товариш полковник зафіксував, що не тим пахне.

— Ну добре вже, добре. Досить хвалити, а то ще наврочиш, — сором’язливо подав голос Полкан.

А Генерал зареготав так, що його Рубін зірвався на ноги.

— А ви що, товаришу полковник, вірите в забобони? — уїдливо поцікавився Генерал, витираючи веселі сльози. — А може ви, не дай Боже, ще й на тещу ворожите?

Тут уже засміялися ми всі за винятком Рубіна. Проте за хвилину наш веселий настрій мов рукою зняло. Увірвався наш експерт-токсиколог і заволав з порогу:

— Товаришу генерал, дозвольте, я товаришу капітану у вухо дам!

— Не поможе. Ви його краще словами, словами дістаньте.

— Сирота, бодай би тобі і всім твоїм… ну, коротше, ти що — здурів? Нема у нас іншої роботи, як твої сигарети патрати? Чисті вони, розумієш — чисті. Крім нікотину — нічого зайвого.

Тиша була така гнітюча, що її можна було полапати руками. Першим порушив її Генерал. Він потягнувся так, що аж кісточки захрустіли, і зауважив:

— Непогано посиділи. Сказав би — змістовно. Навіть додому йти не хочеться. Може нам капітан Сирота ще що-небудь розкаже? Наприклад, про справжній стан справ із розслідуванням вбивства на узвозі? Бо скоро і я буду, як мій Рубін, у собачому розпліднику ночувати.

За що я себе поважаю, а часом навіть люблю, так це за здатність максимально концентруватися в саме абсолютно безнадійних ситуаціях. Щоправда, потім до ранку сниться суцільна дурня і сусіди за стінкою від моїх криків падають з ліжок, але то вже потім. А зараз я начхав на субординацію, статут і здоровий глузд — кулею вилетів за двері, залишивши моє начальство у повному шоці. На щастя, в коридорі вже нікого не було, інакше змів би. Я летів через три сходинки в чергову частину, маючи всі шанси скрутити в’язи. Однак не скрутив. І мій поспіх, як з’ясувалося, був виправданий.

Черговий по Управі саме встромив у зуби свіжу сигарету і примірявся клацнути запальничкою. Я видер її у нього і тільки тоді подав голос:

— Признавайся, ти мені свої сигарети передав?

— Ні.

— Як то — ні? Хочеш сказати, що пачка, котру я від тебе одержав, це та сама, що її приніс отой начебто друг?

— Ні.

— Слухай, не муриж! Це дуже важливо. Кажи, як усе було?

— Розумієш, та пачка лежала отут, коло телефону. Я поклав, щоб не забути. А помічник думав, що це мої, — і розпечатав. Зовсім знахабнів. Колись із заначки останню сигарету витяг і записку залишив: „Потім віддам“. Уявляєш — курити хочеться, аж свербить, лізу в ничку, а там замість курива отаке от хамство. Я йому не раз казав: не твоє — не цапай. Так ні ж. То я примусив його весь Хрещатик оббігати, купити і покласти замість цієї ціленьку пачечку. А розпечатану конфіскував як штраф.

— Ти ці сигарети курив?

— Коли? Народу сьогодні було стільки, що й дихнути зайве ніколи було. Зранку оце перша, та й ту ти не дав закурити.

— Могла бути остання. Давай сюди пачку. Потім все поясню.

— Сирота, ну ти закінчений псих. За одну цигарку вбити ладен.

Розвитку цієї тези я вже не чув, бо біг назад, у кабінет, де всі три мої начальники і експерт разом із ними досі стояли з роззявленими ротами. Нормально реагував на все, що відбувалося, тільки Рубін. Як дрімав собі біля ніг хазяїна, так і не поворухнувся..

Як вчили нас класики, найкращий захист — це напад. Я одразу простяг експерту розпечатану пачку „Золотого руна“ і скомандував:

— Кулею! Починайте з фільтрів. На відбитки пальців можете начхати. Якщо вони там і були, то їх уже залапали.

Найцікавіше, що експерт, у якого завжди до будь-якої дискусії була своя баночка на дьоготь, цього разу лише мовчки кивнув і швидко вийшов. А начальство нарешті почало приходити до тями.

— Приношу вибачення за порушення статуту, — упередив я будь-які зауваження. — Ситуацію, сподіваюся, ви вже зрозуміли. Відбулася випадкова підміна речового доказу.

— Сподіваєтеся, капітане, цього разу щось знайдуть?

— Аби натяк був, товаришу генерал. А там, якщо треба, то й академію наук підключимо — не вперше.

Зі свого кутка подав голос і Старий:

— От кажуть: прогрес, прогрес… А де він у біса, той прогрес? Пам’ятаю, коли мені було стільки, як оце зараз Сироті, то я напам’ять знав усіх київських наркоманів. І при цьому не дуже перевантажувався. І наркотик тоді був, вражайте, один — морфій. Про кокаїн хіба що пару старих ментів, ще довоєнних, щось пам’ятали. Їм розказували… а зараз що?

— А зараз, — розвинув думку Генерал, — такого понапридумували, що уявити важко. Я тут днями читав закриту інформацію для керівного складу: американські наркомани оцей свій новий… як його? Що на три букви…

— Ел-Ес-Де, товаришу генерал, — прийшов я на допомогу.

— Саме так. То оце ЛСД якось прикріплюють до зворотного боку поштових марок. Уявляєте? Облизав, наклеїв, відправив і заразом кайф одержав. А ви, товаришу підполковник, кажете, що нема прогресу. Це ж нічого не треба ковтати, колоти, нюхати. Лизнув — і все. Є прогрес, тільки негативний.

— Якщо негативний, так то вже не прогрес, — не поступався Старий.

— Нехай формулювання шукають ті, хто керівництву доповіді пише, — заперечив Генерал. — А наша справа проста, як віник: віднаходити, вилучати, притягати.

Отак у приємній дискусії на загальнолюдські теми ми й дочекалися повернення нашого експерта. Цього разу його агресивність кудись зникла, більше того, він був виразно спантеличений.

— Наркотик є, товаришу генерал. Але я попрошу вас зранку підписати подання до Академії наук. У них там сильніші спектрографи.

— А наш що — не тягне?

— Потягне, як же! У цьому свинстві мало не половина таблиці Менделєєва! Я такого не те що не бачив — уявити собі не міг.

Генерал і тут виявився на висоті:

— Оце вам, товариші, ілюстрація до нашої розмови щодо прогресу. Проте підозрюваного доведеться шукати, як я здогадуюся, старим дідівським способом. Без особливих сподівань на Академію наук. Які будуть пропозиції?

І тут мене вкотре здивував Старий. Не тим, що висловився першим, не чекаючи, доки сформулює свою думку Полковник, а тим, що він запропонував:

— Є пропозиція всім піти додому і добряче виспатися. Бо ми вже тут і начекались, і набалакались, і насперечалися до кінця п’ятирічки.

Генерал негайно підтримав пропозицію нашого ветерана:

— Розумно, і я б сказав, мудро, товаришу підполковник! Візьміть мою „Волгу“ та особисто допровадьте капітана Сироту до ліжка…

Збагнувши, що розмова набула неофіційного характеру, Полкан наважився перебити начальство:

— І обов’язково прослідкуйте, щоб він перед сном сходив на горщечок!

З трьох варіантів припустимої реакції підлеглого на кпини вищестоящих: відгавкуватися, мовчати чи дякувати за критику, я вибрав четверту. Мовчав, але ствердно хитав головою. Бо сьогодні мені, здається, минулося. А щодо завтра — то, як казала моя покійна бабуся Наталя Артемівна, дасть Бог день, дасть і трудодень.

Щодо Підполковника, то він без тіні посмішки відрапортував:

— Єсть допровадити, вкласти і прослідкувати!.. Аби воно нам до ранку ще якусь свиню не підклало.

— От і добре, — втішився Генерал. — А ми з Рубіном і Полковником пішечки пройдемося. Тут недалеко і для здоров’я корисно. От ви, товаришу полковник, коли востаннє вночі вулицями гуляли, так би мовити, в приватному порядку, а не по службі? Либонь, ще коли під свою майбутню благовірну клинці били?

— А от і не вгадали, товаришу генерал! Моя, як ви кажете, благовірна, щовечора мене перед сном на пробіжечку випроводжує. Щоб форму тримав.

Генерал важко зітхнув:

— От бачиш, Рубіне, є ж на світі нормальні жінки, котрі про власних чоловіків турбуються, а не про всяких там хвостатих… не гарчи, це я не про тебе, а про ту куцу наволоч.

Ми зі Старим зрозуміли, що розмова між начальниками набуває приватного характеру, і тихенько вислизнули за двері. Всю дорогу до мого дому їхали мовчки, лише коли генеральська „Волга“ загальмувала біля під’їзду, мене раптом осінило:

— Товаришу підполковник, ну й ідіот же я!

— Точно. Тільки цього разу з якого приводу?

— Наш Музикант, напевне, десь поблизу зашився і чекає, доки я зроблю з балкону петлю Нестерова. Щоби потім тихенько цигарки прибрати, як минулого разу.

— То не ти ідіот, Сирота, то твій безпосередній начальник ще глузду не втратив. За твоїм Музикантом ось уже котрий день такі топтуни ходять — закачаєшся. Стара школа! Ну, а до дверей я тебе сьогодні сам допроваджу.

— Може, і в ліжечко покладете? І горщик подасте згідно з розпорядженням керівництва?

— Ну, ти не передавай куті меду. Пожартували — і досить. Я тільки старцям подаю, та й то справжнім, а не робленим.

Взагалі це добре, що Старий виконав наказ начальства не буквально. Бо вдома на мене чекала несподіванка. Поки я тупцяв у передпокої, знімаючи туфлі, мама вийшла з кухні і напівголосом, якось трохи винувато сказала:

— У нас гостя. Ти не подумай, це не я. Це Катерина, як і обіцяла…

Я нічого не зрозумів, але зайшов до кухні привітатися. За столом сиділа не двірничка, а незнайома мені жіночка, зодягнута в чорне. На її обличчі не було жодного сліду косметики, але не цим воно привертало увагу. Лише згодом я збагнув, що вся справа у виразі очей. В них не було жодного сліду забіганості, засмиканості і забацаності, так характерних для більшості наших сучасниць. Сама лише доброта аж світилася в погляді незнайомки.

— Я сестра Маріоніла з Фролівського монастиря. Мені спочатку Катерина все розповіла, а потім ваша мама.

— Що розповіла? Вибачайте, день сьогодні був тяжкий, я одразу й не второпаю…

— А нема за що вибачатися. Ворожать на вас, от і все.

До мене почало потихеньку доходити. Справді, двірничка Катерина щось казала про черницю, котру вона приведе, якщо під дверима з’являться поламані голки.

— То ви, ще раз перепрошую, з приводу отого сміття, що під килимком валялося? Варто ж було турбуватися…

— А таки варто. Бо крім отого, як ви кажете, сміття, на вас вже мабуть і заупокійну молитву замовили, мов на померлого.

— Хто, де, коли? А головне — звідки ви знаєте, що то на мене? Як я не помиляюся, церква — то не каса Аерофлоту. Прізвищ не вимагають, лише імена. А хіба мало в Києві рабів Божих Олексіїв? Ви ж свідоцтва про смерть теж не просите показати.

Сестра Маріоніла відповіла мені терпляче, як малій дитині:

— Я сказала „мабуть“. А чому я так думаю? Бачите — рабів Божих Олексіїв у Києві таки багато. І кожен колись та помирає. Та не по кожному сьогодні молитву в церкві не старенька мама замовляє, а зовсім не старий іще мужчина. Обитель у нас, як ви знаєте, жіноча і до храму теж переважно жіночки ходять та дівчата молоденькі. Тому коли з’являється — і то не вперше — особа чоловічої статі, її запам’ятовують. А до нас приходять отаких-от кілька. Замовляють молитву на одне ім’я і кожного разу на інше. Останнього разу я, коли листочок з іменем приймала, спитала: давно ваш родич помер? Він оком своїм недобрим на мене зиркнув: ні, каже, ось щойно. Я ще й подумала: як у тебе родичі так часто мруть, що ж ти їм жодного разу „за здравіє“ не замовив? І хоч би одну свічечку коли поставив…

— Може, грошей шкода?

— Може, шкода. А може, він відьмак, і у нього свічка в церкві чадітиме. То певний знак, перевірений.

— Виходить, засвітитися боїться?

— То ви в миру так кажете. А у нас це називається — проявити себе.

— А хіба відьомська порода не боїться до церкви ходити? — спробував я проявити ерудицію.

— Ви в школі Гоголя вивчали? „Вій“ пригадайте. От вам і відповідь. Тягне їх туди, але не задля того, щоб очиститися, а щоб накапостити. І людям, і Господу.

Я усвідомлював, що розмова наша набувала виразних рис, м’яко кажучи, ірраціональності. Але вихованість і присутність мами не дозволяли мені кепкувати над переконаністю черниці. Врешті-решт, я поважав віруючих людей саме за це. Хоча сам, як дитя свого часу, і не вірив у Бога, принаймні, у того, намальованого на іконах і пустотливих малюнках французького атеїста Еффеля. Напевне, якась вища сила в природі існує, проте я називаю її Випадком і не завжди на нього покладаюсь. Як-то кажуть, на Бога покладайся, а сам… тьху ти, замкнене коло виходить!

Черниця, вочевидь, зрозуміла мої вагання.

— Розумію, вам важко повірити в те, що я кажу, бо так вас у школі виховували. Проте, є речі, котрі атеїсти не можуть пояснити.

— Перепрошую, шановна сестро, але ви маєте справу не з недовченим міліціонером, а з випускником філософського факультету Київського університету. А там, між іншим, не тільки атеїзм викладали, а й історію релігій теж. І то досить докладно, як на наш матеріалістичний час.

— Ну що ж, шановний філософе, тоді нам легше буде порозумітися. Спочатку скажіть мені, як слуга Закону, за які гріхи у нас людину судять? Ну, не всі підряд статті називайте, а лише ті, що у Біблії згадані.

— Ну, звичайно, „не вбий“, „не вкради“, потім щодо завідома неправдивих свідчень…

— „Не свідкуй неправдиво на свого ближнього…“

— Саме так, спасибі. Ще стосовно перелюбів щось там…

— Все?

— Ну, здається…

— А як, юначе, щодо гріхів, що під людський закон не підпадають? Жадібність, наприклад, хтивість, заздрість, злостивість, марнославство? Або от вам конкретний приклад: Сталін наказав із себе бога зробити, свою подобу ідольську в церковних олтарях ставив. Найстрашніший гріх у християн вважається — ще страшніший, аніж убивство. І що? Полаяли про людське око, та й то після смерті. А зараз знову потихеньку хвалять, мовляв, при ньому порядок був. Порядок? Коли під час війни надумали по допомогу до церкви звернутися, то з’ясувалося — жодного митрополита в живих не зосталося. Тільки три архієпископи на двісті мільйонів пастви. А колись в одному тільки Києві їх щонайменше дванадцять було, архієпископів.

— Правда ваша, сестро. Але дозволю собі зауважити, що криміногенна ситуація в країні не залежить від кількості архієпископів.

— Прямої залежності, звичайно, немає. Інакше б народ у сімнадцятому році так легко від Бога не відмовився б. Але ж я вам недаремно говорила і про ті гріхи, що людському суду підлягають, і про гріхи перед Богом. Людина спочатку просто бажає добра ближнього свого — то лише гріх. Його відмолити можна. Та от якщо цей гріх у собі одразу не знищити, а певний час плекати, то настане мить, коли людина оте добро вкраде, силоміць відбере, а то й ближнього при цьому життя позбавить.

— Логічно, нічого не заперечиш.

— Колись цій логіці, як ви кажете, а по простому — Закону Божому, діточок у школі батюшка вчив. А зараз хто? Піонерська організація імені Леніна?

Справді, подумав я, а чому вчить піонерська організація? Макулатуру здавати, металолом збирати та штудіювати біографії піонерів-героїв. Таких, наприклад, як Павлик Морозов і його сімеєчка! Прекрасна, до речі, ілюстрація до Божої заповіді „шануй батька свого…“

Черниця, вочевидь, відчула, що зараз у мені відбувається напружена робота думки, бо якийсь час сиділа мовчки, лише раз-по-раз пригублюючи вже охололий чай.

— Добре, сестро Маріоніло, теоретичну частину я, здається, засвоїв. Повернемося до конкретики. Отої, як ви кажете, ворожби. Звідки вона взялася на мою голову?

— По-перше, не тільки на вашу, а на голови всього людства. А звідки взялася? Бачите, коли Божий суд офіційно відмінили, то всі оті хтиві, жадібні, злостиві, заздрісні звичайного людського осуду боятися перестали. Як там вони кажуть: лайка не грязюка, на колеса не чіпляється. А щодо, як ви кажете, кримінальної відповідальності, то кожен грішник чомусь переконаний, що то не про нього писано. Скажете — не так?

— Не скажу. Бо знаю: саме так воно і є. Фактично кожен злочинець вважає себе як не розумнішим, то хитрішим і за міліціонера, і за суддю, і за прокурора.

— Так от, ті, хто вважає себе найхитрішими, і вдаються до ворожби, бо то річ, як ви знаєте, недоказова, а відтак — непідсудна. І взагалі, дивні дива робляться у нашому світі. Батюшка покійника не має права на цвинтар провести — всупереч канону панахиду тільки в церкві править, і то вважається законним. А чаклун хорошу людину в могилу заганяє мало не в усіх на очах — і ніхто не вірить, мовляв, забобони це все, пережитки минулого.

— Так уже й чаклун? Так уже й у могилу?

— Ви ж самі з цим не раз стикалися. Ну от наприклад: живе собі людина, молода, здорова, щаслива, все в неї гаразд. Батьки тішаться, злі люди заздрять. І раптом на цю людину немов торба з нещастями падає: хвороби обсідають, в сім’ї сварки на рівному місці, робота з рук валиться. І вже ані щастя, ані здоров’я. Тане, як свічка. А лікарі та друзі тільки руками розводять. Одні кажуть — медицина безсила, інші — наче наврочив хто. А воно якраз і не наче. Бо то зумисно пороблено.

— Не знаю, як щодо суду Божого, але будь-який земний суд опирається тільки на факти, а не на припущення.

— Того, що у світі на противагу добру існує зло, ви заперечувати не будете?

— Хто б заперечував, тільки не я. Я з тим злом щодня справу маю. Офіційно по вісім годин на добу, а часом і всі двадцять вісім.

— Те ж саме й ми. Тільки ви не саме Зло, а його роботу бачите. А нам доводиться з ним самим боротися.

— Погоджуюсь. Але повернімося до ваших чаклунів.

— А от вони якраз не мої, а дияволові. Хоча кожен з них свого часу народився звичайною людиною, такою, як-от ви. Батьків слухався, до школи ходив, друзів мав, може, навіть любов. Йому б життю порадіти, Богові подякувати, так ні ж — друзям заздрить, на вчителів у школі злоститься, дружину ревнує, на дітях зло зганяє. От коли врешті-решт все це чорне в такій людині бере гору над світлим, об’являється диявол, точніше— хтось зі свити його. І купує почорнілу душу.

— Якщо купує, то, здогадуюся, не за гроші. Інакше б біля тих, як ви кажете, слуг диявола, черги стояли, як по килими в універмазі.

— Правда ваша. Диявол їм владу дає над іншими людьми, та ще й таку, що не кожен наважується її прийняти. Найстрашнішу владу, ту, що зі світу зводить. А це ні з яким багатством не зрівняється. Тому, коли ви там нагорі з Вірою боретеся, мовляв, усе це забобони, то насправді ви дияволу допомагаєте. А потім за голову хапаєтеся: чого це, мовляв, лихі люди не переводяться?

Я за звичкою ледь не підкріпив слова черниці сухою міліцейською статистикою щодо постійного зросту злочинності — попри наші міліцейські титанічні зусилля. Проте, промовчав, а сестра Маріоніла вела далі:

— В газетах пишуть, що людина людині — друг, товариш і брат, а народ один одному в горлянки вчіпляється. Проте, це вже ви мені вибачте — заговорилася.

— Навпаки, мені цікаво. Тільки, якщо можна, ще конкретніше. От запродав отакий, чорний, душу дияволу — і що він робить?

— Інші душі зі світу зводить.

— Що-що?

— Слово є таке призабуте: причинність. У росіян — порча. От її і наводять. Як це робиться — ви вже на собі відчули.

— Не відчув. На моє глибоке переконання, хтось мені гарний спектакль влаштовує. Бо всі ці брязкотельця і голочки з цвяшками — то, вибачайте, для таких, як наша чесна Катерина, котра в Бога, може, і не вірить, зате чорта поминає на кожному кроці.

— Катерину не судіть. Вона з такої прірви вирвалася, що на десятьох вистачило б. Головне — захотіла душу спасти, тому і сама жива, і інших порятувати намагається.

— І все ж таки, як же вона, ота ваша причинність, наводиться?

— Скарлатиною в дитинстві хворіли?

Тут нарешті втрутилася мама, котра досі була лише уважним слухачем нашої дискусії:

— Хворів, хворів, у чотири роки. Від сусідського хлопчика прихопив. Сам винен: хоча хворого малого й ізолювали, але наш підняв гвалт, що не може жити без свого рідного Валєрика. І варто було нам з Валєриковою мамою на мить пильність втратити — дивимося, а вони вже сидять, обнімаються. Отак і перехворіли за компанію. А свинку — так то вже навпаки, Валєрик від Олекси заробив.

Черниця вперше за весь вечір посміхнулась, а я особисто чомусь почервонів. Однак сестра Маріоніла цієї теми не розвивала:

— Що з дітей візьмеш: вони душі безгрішні. Чого про дорослих не скажеш. Так от — як скарлатиною без контакту не захворієш, так і зурочити самими лише закляттями дуже важко. Тому і потрібне все оте, як ви кажете, сміття. Бите скло, спалені сірники, а то, наприклад, воду розливають під дверима. А вода не проста, нею покійника обмивали. Або ж ручку дверей милом мажуть — знову ж таки, покійницьким. В хату землю з могили підкидають, в подушки теж саме скло пхають, гарбузове насіння і пучки пір’я, чорною ниткою перев’язані. А то ще сушені жаби на подвір’ї хтозна звідки з’являються… А попередньо над усім оцим спеціальні обряди було пророблено, оті самі заговори. Як це робиться, я вам розповідати не буду, бо навіть вимовляти це вголос — і то гріх. Головне, щоб ви знали, нічого підозрілого до рук не беріть і навіть не доторкуйтеся.

— Що, Катерину кликати?

— Можна й Катерину… бо вам, як офіцеру міліції і члену партії, якось не з руки посеред двору сухих жаб палити.

— Як офіцер міліції, шановна сестро, я не повинен порушувати таємницю слідства, але мушу вам дещо сказати: той громадянин, що підпадає під вашу версію і влаштовує спектаклі з чаклунством у мене під дверима, на моє переконання, використовує ворожбу виключно для маскування, бо людей зі світу зводить стовідсотково матеріалістично, власноручно. Ми ще до кінця не розкрутили, як саме, але що не за допомогою сухих жаб — то вже точно.

— Богу Богове, а кесарю — кесареве. Запам’ятайте раз і назавжди: не можна бути трошечки чаклуном, навіть гратись у це не можна. Чорна сила — вона вже як захопить людину, то не відпустить. А головне, чи він, оцей ваш підозрюваний, по-справжньому зурочує, чи тільки для видимості, але межу між реальністю і ворожбою він уже втратив. І ще — мало не забула. Отакі, як він, добре усвідомлюють, що розплачуватися за їхні діяння рано чи пізно, а доведеться. Та чомусь вважають, що то ще не скоро буде. А воно — навпаки дуже швидко настає. Особливо коли три спроби поспіль невдалими вийдуть. Бо то значить — людина під Божою опікою перебуває, тож за зазіхання на неї кара Божа не забариться. Тому найчастіше після третьої спроби чаклун ненадовго відступається від своєї жертви, щоб сили набратися.

— А потім почати все спочатку?

— Найчастіше — так. Хоча буває, що й зовсім відступається, бо й сам боїться. Проте на це не сподівайтеся. Маю передчуття, що вам затятий втрапився.

Я подякував черниці за турботу, хоча в підсвідомості розумів, що її візит не стільки допоможе мені, як заспокоїть маму. Але корисну і, можна вважати, неоціненну інформацію вона мені дала. А наостанок попросила папір, ручку і написала декілька фраз.

— Якщо, не дай Боже, він вас колись перестріне, зробите і скажете ось це. Звичайно, якби не ваша робота, то вистачило б трьох речей: щоденної молитви, дотримання посту і святої води.

— А в піст каву пити можна? — спробував перевести все на жарт я.

— Можна. Якщо запивати святою водою, — незрозуміло, чи жартома, чи всерйоз відповіла сестра Маріоніла.

— Тоді я згоден.

Сестра скрушно похитала головою, попрощалася з мамою і вже від дверей зронила:

— А щодо того, є Бог чи немає, скажіть мені, товаришу філософ: якщо існують форми життя, нижчі за розвитком від нас, то чому не може бути вищих форм? Хто вам сказав, що людина — вінець природи? Вважати так — і є стовідсотковий гріх: марнославство.

Приліпила мене цим до стінки — і вийшла. А я стояв із роззявленим ротом, поки її кроки лунали на сходах. Вочевидь, черниця не довіряла ліфтам.

Зі стану ступору мене витяг дзвінок від Старого.

— Спиш?

— Ні, сиджу на горщечку.

— Ну, сиди, сиди. Я тобі чого дзвоню — твій друг Музикант теж сидить. Тільки не на горщечку, а на порожньому ящику. Зайняв з вечора пост на горищі сусіднього будинку і не відриває очей від твого балкону.

— То що накажете — вийти і показати йому дві дулі?

— Загалом у мене на Шулявці баби в таких ситуаціях дещо інше показували. Дуже діяло! Але то баби. І до війни. А зараз, на жаль, можуть не зрозуміти.

— Хто, Музикант?

— Ні, закохані. Вони там на лавочці під осокором один одного ще з обіду облизують. Не псуй людям інтиму, лягай спати.

Чесно кажучи, мені кортіло вийти на балкон і теж влаштувати Музиканту маленький спектакль: постояти з сигаретою в руці, потім довго її прикурювати, зробити кілька глибоких затяжок, потім перехилитися через перила балкону, довго щось внизу роздивлятися… потім кинути вниз недопалок, зробити потягусі і зачинити перед носом у єдиного глядача балконні двері. Звичайно, я мав би незрівнянну насолоду, уявляючи, як Музикант обгризає лікті, не дочекавшись мого польоту. Проте це звело б нанівець один з важливих пунктів плану, який я нарешті продумав у дрібничках.

Наступного ранку мене з понтом відвезли на роботу і я дозволив собі трішечки розслабитися. Ні, не так, як подумав дехто, наприклад, той же замполіт. Хоча крім експерта інших свідків учорашньої „наради на вищому рівні“ не було, чутки про неї в якийсь незбагненний спосіб дійшли до нашого ляпала. Не інакше, як Рубін прогавкався. Одне слово — прителіпався він до мене. І вкляк на порозі. Бо замість пускати дим кільцями у стелю, або цілитися зі „стєчкіна“ в портрет Брежнєва, старший інспектор Сирота сидів за столом, уважно читаючи товстий журнал.

— Е-е-е, ме-е-е… — нарешті знайшов потрібні звуки комісар. — А що це ви, товаришу капітан, читаєте?

— Журнал „Вітчизна“, товаришу полковник! Літературно-публіцистичне видання спілки радянських письменників України.

— Бачу, що не „Советский милиционер“. Про що це ви читаєте у робочий час?

— Та ось, про культуру психологічного письма, товаришу полковник.

— Якого такого письма?

— Психологічного. От послухайте: „Для нинішнього етапу розвитку прози характерне саме зростання психологічного письма, бо воно в свою чергу завжди було необхідною передумовою створення повногранних розвинених характерів і життєвої переконливості героїв.“ Крапка. Кінець цитати.

— Сирота, що це ви верзете? Про що цей сон рябої кобили?

— Про новий роман нашого міністра. Рецензія. Дуже хвалять.

Якби я зараз сказав, що Пленум ЦК реабілітував і поновив у партії всю троцькістсько-зінов’євсько-бухарінсько-каменєвську контрреволюційну групу, а заразом з ними Малєнкова, Кагановича, Молотова і „примкнувшего к ним Шепилова“, то комісар здивувався би менше. Все, що він зміг „виродити“ — це жалюгідну фразу:

— Дасте почитати…

Після чого навіть не зник, а дематеріалізувався.

Від автора:

Тодішній міністр внутрішніх справ УРСР таки писав романи. Причому, дуже непогані — на полицях книгарень не залежувалися. Щоправда, в цьому йому допомагав один професійний літератор. Але, мушу відзначити, міністр був людиною порядною і виносив прізвище свого співавтора на обкладинку — поряд з власним. Решта ж тодішніх „сочинителів“ у генеральських мундирах не вважали за потрібне десь наводити прізвища, як їх тоді називали, літературних негрів, котрі замість них творили романи, повісті і мемуари. Грішив цим навіть маршал Жуков та інші сталінські командуючі. А вже як згадати про Леоніда Ілліча… ну що візьмеш з простого полковника, та ще й з політвідділу. Він справжнім авторам своєї вікопомної трилогії навіть пляшки не поставив.

Щодо співавтора нашого міністра, то помер він на початку 2002-го року порівняно молодим. У некролозі йшлося про „людину трагічної долі, високих духовних цінностей, неординарну особистість“… Проте некролог був підписаний лише членами його родини та друзями. І ані словечка від рідної Спілки письменників тепер уже Незалежної України.

Мало не в останній рік перебудови були повністю реабілітовані і посмертно поновлені в КПРС Зінов’єв, Каменєв, Бухарін та інші фігуранти так званої „контрреволюційної антирадянської групи“. Однак Троцький, Малєнков, Каганович, Молотов і „примкнувший к ним Шепилов“ такої честі чомусь не дочекалися.

Олекса Сирота:

Якщо відверто, то рецензія, якою я приголомшив наївного замполіта, не мала жодного відношення до літературної творчості шановного міністра. Та й взагалі, то була не рецензія, а стенограма якоїсь велемудрої і тягомотної дискусії стосовно, якщо не помиляюся, долі роману як жанру. Проте це аніяк не було пов’язано ані зі слідством по справі Музиканта, ані з моєю роботою взагалі. Це я так — мізки розвантажував. А що? Непогана метода. У мене в Університеті був знайомий студент з мехмату, Ленінський стипендіат. Так той взагалі задля психологічного розвантаження, особливо під час сесії, перечитував труди професора Пирогова з військово-польової хірургії. І дуже при цьому реготав. На здивовані наші запитання, що він там знайшов смішного, відмінник відповідав: та так, асоціації.

На жаль, розвинути своє асоціативне мислення мені того ранку не дали. Спочатку морочив голову експерт, уточнюючи текст офіційного листа до Академії наук, потім довелося підписувати якісь папери у заступника Генерала по вогневій підготовці. Він загалом мужик хороший, але знайшов час влаштовувати позапланову перевірку використання боєприпасів! Зануда! Тому появу в моєму кабінетику Старого я зустрів з величезним почуттям полегкості.

— Товаришу підполковник, наш з вами приятель ще й досі сидить на горищі чи вже пішов на роботу?

— На відміну від тебе, Музикант на свої корти ніколи не запізнюється. Він уже там. А от ти — зайди до мене.

Доки йшли коридором, я мовчав. У самому кабінеті Старий теж не поспішав щось виголошувати чи проголошувати. Мовчки показав мені на стілець, а сам став гортати якісь папери, раз-по-раз позираючи на годинник. Потім нарешті видав, не підводячи голови:

— Ота жіночка в чорному до тебе приходила ввечері чи до мами?

Микола Васильович, маю на увазі — Гоголь. „Ревізор“. Німа сцена.

— Раз мовчиш, значить не придумав, що збрехати. Добре, врешті-решт, то твої справи — хто до тебе ходить у позаробочий час.

Щось занадто часто мені стало мову відбирати. Синдром підвищеної емоційності, як сказав би мій друг Борис. І навіть щось би порадив з цього приводу. Наприклад, зайнятися колекціонуванням сірникових етикеток…

А мій гад-начальник ще раз зиркнув на годинник і гаркнув у бік дверей:

— Що там стали, як не у себе вдома? Заходьте.

До кабінету не увійшли — увірвалися троє веселеньких дідусів у солом’яних капелюхах. Типові пенсіонери зі Сталінки.

— Дорогенький! — закричали вони з порога. — Ну спасибі! Ну уважив! Де б іще ми так душу відвели і молодість згадали!

— Він нічого не запідозрив?

— Ображаєш, начальник! От ти б щось запідозрив, зобачивши, як у дворі за столиком двоє старих пердунів обігрують третього у підкидного дурня?

— Ви мені краще скажіть, скільки порожніх пляшок під тим столиком стояло — дві чи три?

— От якби їх там не стояло, він і міг би щось запідозрити. Але пляшечки з-під „плодово-вигідного“ ми з собою принесли, і то вже порожні.

— А випили де? З горла у під’їзді Управи?

— Знову ображаєш, партизан чортів! Принесли ціленьку! Тягни стакани.

Один із дідусів блискавичним порухом витяг із внутрішньої кишені пласку скляну флягу і поставив її перед Старим. Щось мені цей жест нагадав — чи не так само миттєво колись він вихоплював зброю?

— Ну ти, Лимонадний Джо, і даєш! — тільки і спромігся вимовити Старий.

— Точно, що Лимонадний Джо! — підтвердив один із дідів. — Йому ж лікарі заборонили пити будь-що, окрім лимонаду.

— А хіба це випивка? Це ж домашній продукт. На травах і без жодних домішок. Дітям можна давати. А до речі, про дітей — твоєму „малому наливати? Чи хай ще підросте?

— Хай спочатку заробить. Олексо, збігай до буфету і скажи Зіні, щоб дала чотири кришталеві чарки. Скажеш — у начальника високі гості.

— Так чотири чи п’ять, — наважився я нарешті подати голос.

— Чотири, — Старий витримав паузу і додав: — А ти будеш з гранчака.

Коли я повернувся до кабінету Старого зі склотарою, весь сискарський квартет уже сидів навколо столу і щось жваво обговорював. На мою появу Старий жестом зупинив дискусію:

— Про справу потім. Зараз дозвольте вам представити останню надію Київського кримінального розшуку капітана Сироту.

Діди нарешті уважно мене роздивилися, а потім підвелись і кожен по черзі подав мені руку. Хоча прізвищ своїх ніхто не назвав.

— А це, Олексо, щоб ти знав, як кажуть, віднині і во віки віків, мої вчителі. Тепер кажи як на духу: скільки днів вони тебе водять?

— Якщо чесно, то оце тільки від вас і дізнався, що мене, виявляється, не тільки охороняють, а ще й водять.

— Навіть якщо брешеш, Олексо, то переконливо, — втішився Старий. — Виходить, є ще порох у порохівницях. Наливай заслуженим людям!

За чаркою та за розмовою про славні старі часи з’ясувалося, що Старий залучив до слідства ветеранів розшуку одразу, тільки-но ми ідентифікували особу Музиканта, слушно вважаючи, що більшість нинішніх оперативників той вже давно знає в обличчя. Діди, треба сказати, не підкачали. Музикант не те що нічого не запідозрив, а навіть якось поступився одному з топтунів своїм місцем у трамваї, щоправда, під тиском жіночої частини громадськості. Напевне, нашого підозрюваного збила з пантелику моя охорона, котра демонстративно супроводжувала мене з ранку до ночі.

— Ви от молодому ще раз розкажіть, — попросив Старий, — якої масті ваш підопічний.

— Маєш на увазі — блатний, фраєр чи раптом синій?.. Чого так дивишся, синку? Фені не знаєш? А, так, ви ж їх зараз „конторськими“ кличете.

— „Конторський“ — то ще півбіди, — уточнив один із ветеранів. — А от якби тобі, хлопче, підлипало трапився, то мав би ти або „сім-шістдесят два“, не відходячи від каси, або шану і повагу.

— Яке підлипало? Що ти молоді голову морочиш? Ти ще розкажи, як тебе в РСЧМ приймали.

— А це ще що за звір, товариші ветерани?

Товариші ветерани із задоволенням посміялися, а потім пояснили мені, що чудернацька абревіатура — то насправді „робітничо-селянська червона міліція“. Так ми, виявляється, до війни обзивалися. Ну, а підлипало — не що інше, як шпигун.

— Взагалі, синку, таких людей, що себе шпигунами на слідстві обзивали, ми в молоді роки надивилися. Нас, щоправда, держбезпека виключно для конвоювання та охорони залучала, але довелося… А щодо справжніх підлипал, то такі нам за всю службу не траплялися. З диверсантами німецькими у війну справу мали — то так. А ця публіка нам не розкривалася.

— Музикант твій, синку, порода хитра. Ходить по-блатному, бо весь час назирці. Двічі однією і тією ж дорогою не повертається. Любить прохідні двори. В транспорт намагається останнім увійти. Часом робить вигляд, що переплутав зупинку — усіх пасажирів пропускає, виходить останнім, а як двері починають зачинятися, ляскає себе по лобі і заскакує у вагон. Але з іншого боку — блатних прикмет на ньому немає. Ось Петрович із ним у лазні парився — Караваївській. Жодної наколки. І до речі, ніяких шрамів, окрім від апендициту.

— Тоді може він і справді якийсь колишній „конторський“? — несміливо запропонував я. — Бо хто ж він тоді? Хіба такі фраєри бувають?

— А то вже не нашого розуму справа, синку. Ми от утрьох досі живі, бо чітко знали, у які двері нам стукати треба, а які ногами вибивати. А у тебе, кажуть, із цим натяжка. Тож учись, капітане, вчись. Довше проживеш.

Ветеранська фляжка, здавалося, була бездонною. Чи може, самогон заміцний? Бо розібрало мене досить швидко. На щастя, я вчасно пригадав, що є ситуації, коли слухати і говорити водночас не варто. Більшість у таких випадках починає говорити. Сищик, якщо він вважає себе професіоналом, повинен мовчати і слухати. Я так і зробив. А діди тим часом пригадували минуле, службу у фронтовій бригаді НКВС, повоєнні бої з бандами… лаяли Микиту Хрущова, хвалили нинішнього міністра за те, що вибив для них нормальні пенсії. І час від часу поверталися до Музиканта.

— Взагалі треба було б у нього вдома понишпорити.

— Точно! Він же якісь клумаки з кортів на квартиру перетяг.

— А ти його двері бачив? На замки звернув увагу? Я би за них не брався.

— Хіба би покійник Деха був живий, то можна було б попросити. Він будь-яку секретку нігтем розколупував. Але таких, як він, уже немає. І потім, хто нам дозволить зараз без ордеру? Не ті часи, хлопці, не ті часи…

— Часи часами, а комірчину його на кортах хто обнишпорив? Миші чи дехто з присутніх?

— Ну й що з того, що обнишпорив? Якби нас раніше залучили, до того, як малий туди поперся, то може щось би й знайшли. А так — він усе прибрав. І маємо ми тепер дулю з маком.

— Не скажи! Якщо він чистенький, то чого б це раптом цілу ніч на чужому горищі просидів? Голубів своїх шукав, чи що?

— Відмажеться!.. Скаже, що приятель попросив за його шльондрою-дружиною прослідкувати. Мовляв, у неї з нашим капітаном амури. От він по доброті своїй душевній і видивлявся — з вечора до ранку. І що ти йому зробиш?

— А й точно, що нічого. Ну, хіба що по громадській лінії, там, на роботі…

— Солі йому на хвоста насиплють по громадській лінії. Ти ж знаєш, що у нього за робота. От якби він був з інтелігенції, то інша справа. А так, вважай — пролетаріат, котрий цю інтелігенцію обслуговує.

— Н-да, проблема.

— Слухайте, хлопці, а може, він ліквідатор?

Від автора:

Перепрошую читачів, але мушу нагадати, що все це відбувалося в семидесяті роки, задовго до Чорнобильської катастрофи. Тому термін „ліквідатор“ до 1986-го року мав зовсім інше значення.

Олекса Сирота:

У кабінеті раптом запала тиша. Діди перезирнулися, а Старий демонстративно почав розминати чергову цигарку. Нарешті той, котрого обізвали Лимонадним Джо, іронічно кинув:

— Не лякай малого! Ти йому ще про спальний вагон розкажи або про „Чорну кішку“. Тоді точно вночі в постіль напудить.

— Можна подумати, що ти все життя не за бандитами ганявся, а ляпалом служив у політвідділі. Думаєш, як про це ніде не пишуть, то ніхто й не знає?

— Я не думаю, я кажу, як є.

— То ж то й видно, що кажеш не думаючи.

— Товариство, тихо! — це вже Старий втрутився. — Ви ще побийтеся при молоді. Казав же — не варто стільки пити.

— А чого він казочки розповідає?

— А ти знаєш, які люди ці казочки мені розповідали? Ти їм у підметки не годишся.

— А з твого язика тільки портупеї робити!

— Цитьте, кому кажу! — тут уже Старий не просто вигукнув, а ще й кулаком по столу гахнув, не забувши при цьому притримати вільною рукою фляжку. — Що, хіба не правда? Чи злодійські суди теж хтось вигадав? Чи хіба блатняки ніколи своїх не прибирали, наприклад, за зраду?

Дід-скептик мусив погодитися, хоча і з видимою неохотою.

— Коли це було! Тих суддів давно вже кісточки зітліли по БАМЛАГам та іншим Магаданам. І потім, хто вбивав? Шістки, котрі в „три зірочки“ програвали. І самі за це йшли „під дієз“. А щоб зараз таке? Та ну!

Той, котрий пом’янув „ліквідатора“, теж не схильний був загострювати розмову.

— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!

— Знаєш, якби цей Музикант блатних прибирав, нехай навіть колишніх, то я ще у твою версію про мамонта, може б, і повірив. Але ж ні — він за ментом ходить. Чого раптом?

— А то вже, хлопці, не нашого розуму справа. Нехай у цьому лайні наш партизан плаває разом зі своїми цуценятами. Ми свою справу зробили. І ще зробимо, як попросять. Із превеликим задоволенням і навіть надурняк.

— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.

— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.

Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.

І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!

Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.

— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.

Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.

Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:

— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим тебе вчора пригощали! Ми у партизанському загоні оце диво замість наркозу вживали. Дві склянки — і роби ампутацію кінцівок спокійненько, як у кремлівській лікарні.

— Рецепт дасте?

— А може, ще й насіння опійного маку для декоративних посадок на власній дачі?

— Немає у мене дачі.

— Тоді на балконі. Забагато хочеш. Два дні перепочинку можу дати, а от рецепту не діждеш. Ну хіба що поранять тебе колись чи в голову дадуть — тоді я у дідів стопарика випрошу. А ти, голубе сизий, як виженеш остаточно товариша Ходуна, сходи на корти. Як ми й домовлялися.

— Можна, я зараз, доки руки самі дрижать? Прикидатися не треба…

— Ну, валяй, артист погорілого театру.

— Це ви про всю нашу Управу чи тільки про карний розшук?

— Киш звідси!

І я кишнув. У вказаному напрямі.

На прохідній кортів мене ввічливо привітав справжній відставник — з колодочками бойових нагород, серед яких я одразу помітив Орден Слави. Директор теж випромінював ввічливість і турботу. Навряд чи причиною цьому був мій природній шарм. Не інакше, як подзвонили „згори“ і добряче гавкнули.

— Все зробили, товаришу капітан! Кого треба було — вигнали, відділ кадрів підсилили, всі дірки залатали. Порядок у сауні теж навели. Тепер там тільки масаж… ну і, знаєте, пиво під легкі закуски. Але це навіть у районних лазнях дозволяється!

— Добре, показуйте.

Дірки й справді були залатані, та ще й колючим дротом. У відділі кадрів замість двох добре вгодованих телиць сидів сухенький дідок із професійним поглядом залізничного ревізора. Мою здогадку підтвердив потертий значок „почесного путєйця“, вручений не інакше, як ще самим Лазарем Кагановичем.

Сауну ревізувати я з усією делікатністю відмовився, мовляв, нащо заважати серйозним людям. А от у закапелок до Музиканта зайшов. Бо власне, задля цього візиту і гралася вся ця комедія.

У майстерні багато що змінилося, навіть запах. Музикант у тих клумаках, про які згадували старі топтуни, виніс, напевне, всі свої трави та відвари, що надавали раніше приміщенню неповторного амбре. Котушки з товстою жилкою, необхідний інструмент, недоремонтовані ракетки та запчастини до них — от і все, що тут залишилося. Біблія з закладками теж десь зникла. Причепитися нема до чого.

Сам господар з підкресленою старанністю висмикував зі спортінвентаря порвані струни і робив вигляд, що у межах нашої галактики його більше нічого не хвилює. Проте я досить швидко вивів його з цієї нірвани. Незграбно повернувся, похитнувся і скинув зі столу велику бляшану банку з цвяхами. Вони розсипалися по всій підлозі, і це змусило Музиканта показати, що нерви у нього таки є. Він аж підскочив і щось просичав крізь зуби. Я одразу заходився вибачатись:

— Ну, я ж і слонюка! Ви вже не ображайтеся, у мене сьогодні все з рук валиться. Нерви нікуди, ось, бачите, як руки дрижать.

Музикант змінив гнів на допитливість:

— Що таке? Перепрацювали чи може, болячка яка?

— Та ні. Просто, розумієте, курити кинув.

— Давно?

Я назвав саме той день, коли він передав мені сигарети з сюрпризом. Його помітно пересмикнуло, проте він миттю взяв себе в руки:

— Що таке? Здоров’я підкачало?

— На здоров’я не скаржусь. Але, знаєте, як хто за руку смикнув: кинь, мовляв, і все! От і кинув: всі сигарети з кишень — в урну! І все! Воно, звичайно, при нашій роботі важкувато без курива, але я вирішив перевірити, на скільки моєї сили волі вистачить.

Чи мені здалося, чи й справді скреготнули його зуби? Однак, успіхів він мені побажав майже щиро.

Наступні кілька днів я мав додатковий клопіт — не з’являтися на людях із сигаретою в зубах. Курив, як той школярик, тільки зачинявся не в туалеті, а у власній „шпаківні“.

Я вже почав подумувати, а чи не варто мені й справді кинути курити, коли ці благі наміри розбились об сувору реальність, котра цього разу набрала звичного образу мого безпосереднього шефа.

— Сирота, — порадував мене Підполковник з порогу, — знайшли ми пістолетик.

— Який пістолетик? — ляпнув я дурницю, бо зрозумів, що я кажу, тільки після того, як ляпнув.

Мого стриманого начальника аж підкинуло.

— Ти що, від партизанської калганівки ще не відійшов? Забув про вбивство на узвозі, яке на тобі висить? Тільки не спробуй вибачатися, бо заробиш.

— Єсть не вибачатися! Я все згадав. Пістолет малокаліберний, спортивний, системи Марголіна…

— Так ото ж. Кажу ж, знайшли ми той пістолетик. Добре заховали — у список зброї, котра начебто перебуває у ремонті. А насправді то не списочок, а класична туфта для придурків-перевіряючих на взірець одного старшого інспектора карного розшуку.

— Зрозумів, товаришу підполковник. І де ж він насправді був?

— Вгадай з трьох разів, Сирота.

— У Музиканта?

— В принципі, так. Але як він до нього втрапив? Спочатку один тенісист з відомих тобі кортів позичив його в довгострокове користування у знайомого воєнрука. Погратися! А потім оцей-от ковбой недороблений віддав зброю нашому Музиканту. Вгадай, для чого?

— Ворон лякати?

— Примітивно мислиш, Сирота. Пацючого короля застрелити.

— Чекайте-чекайте, якого короля? Що за казочки для дітей молодшого шкільного віку? Це ж не балет „Лускунчик“.

— Не знаю, як щодо балету для молодшого шкільного віку, але середній номенклатурний на цю баєчку купився. Мовляв, у комунальній квартирі єдиної двоюрідної тітки нашого Музиканта завелися пацюки. І то такі, що нічого їх не бере. Пастки вони обходять, отруту спокійненько пожирають без усяких шкідливих для себе наслідків, а вечорами влаштовують посеред кухні хороводи. Єдиний, кажуть, вихід — забити їхнього короля, найбільшого пацюка з чорною смугою на спині. От наш Музикант і підрядився на цей, як ти кажеш, балет.

— А тітка в нього є?

— Молодець, Сирота, беру назад свої слова про калганівку. Дурень обов’язково запитав би, чи вбив Музикант отого пацюка. Немає у нього тітки — ані рідної, ані двоюрідної, ані чотириюрідної. Він у нас взагалі безбатченко. Довідка про народження, що характерно, видана медичною частиною… виправно-трудового табору номер якийсь там, котрий в свою чергу ліквідовано ще в 1957-му році. Розумієш, Олексо, там повстання було одразу після двадцятого з’їзду. Зеки табірну контору спалили з усіма архівами. Піди тепер докопайся, майже через двадцять років…

— Ситуація… А як щодо пістолету докопалися?

— Старим ментівським способом, Сирота. Доки ти нечисту силу до своїх версій за роги притягав, нормальні люди папірці перебирали. Звірили, чи насправді такі-то і такі-то одиниці спортивної зброї перебували на ремонті у відповідному підприємстві. Ти ж розумієш — такий ремонт дяді Васі, слюсарю з жеку, не доручать. А на заводі — облік і звітність. Справжня, а не така, як у деяких воєнруків. От і докопалися.

— Так це ж прямий доказ!

— Доказ чого, Олексо? Відбитків пальців нашого Музиканта на зброї немає. Ствол добряче почищений, алібі він тобі будь-яке намалює, бо скільки від того вбивства вже часу пройшло? До речі, ні в якого пацюка він не стріляв, повернув пістолет тенісисту таким, як брав.

— А вистріляний патрон?

— Заряд для малокаліберки — це тобі не ракета класу „земля-повітря“. Дістати не проблема. Тож усе це зліпиться докупи, коли ми щось вагоміше розкопаємо.

— А мої сигарети?

— Що сигарети, коли ані черговий, ані його помічник так і не змогли пригадати людину, яка їх принесла. Телепні! Хоча — й ми хороші. Як уже була така версія, то треба було її триматися. Для початку посадити когось із наших у черговій частині, аби слідкував, хто з подаруночком для Сироти з’явиться.

— Як казав у одному фільмі Ераст Гарін, „хорошая мысля приходит опосля“.

— Саме так. От ти, наприклад, нарешті вирішив одружитися. Давно пора. Бо ще трохи — і пересидів би в дівках.

— Я? Одружитися? Хто вам сказав?

— Черниця з Фролівського монастиря до твоєї мами чого приходила? Мовчи, бо наврочиш. Я сам скажу. Всі знають, що в цій обителі черниці на замовлення постільну білизну шиють, спеціально для молодят. Благословляють вони її там чи святять — то я не знаю, але попит великий. Ну, а раз твоя мама таке замовлення зробила, значить, ми скоро тебе під марш Мендельсона здаватися поведемо.

— Діди накапали?

— Вони, а хто ж іще. Стара школа! Потилицею бачать.

— І довго вони ще?..

— Як мінімум місяць. Згідно з законом маємо право пенсіонера раз на рік брати на два місяці з повною оплатою. Або на чотири. Тоді на півставки. Як домовимося, так і беремо.

— Спасибі вам велике, товаришу підполковник, але боюся, що моє особисте життя гавкнулося повністю і остаточно.

— Чого це раптом?

— Я тепер взагалі ніколи не одружуся, навіть якщо дуже прикрутить. У мене відтепер комплекс, що в першу ж шлюбну ніч з-під ліжка вилізе хтось із ваших дідів і почне вчити нас, як оте саме робиться.

Старий спочатку хотів узяти ветеранів під захист, але не витримав і розреготався. Напевне, уявив змальовану мною картину.

Відсміявся і повідомив:

— Я, до речі, не через твоє весілля до тебе прийшов і навіть не через пістолетик. Нас обох Генерал викликає.

Генерал, всупереч побоюванням, був у доброму гуморі. Не став тягти кота за хвіст, себто робити довгу передмову, а одразу перейшов до суті:

— Із цим вашим Музикантом влаштували ми хамішуцер на весь Радянський Союз. І що ви на це скажете?

Старий лише знизав плечима, а я за звичкою вискочив з реплікою:

— Добре, що не на весь Варшавський договір, товаришу генерал!

— Жартуєте, товаришу капітан? А от декому в ці дні було не до сміху. І коли я вам назву прізвище цього декого, вам теж розхочеться гигикати.

Проте у самого Генерала очі залишалися веселими.

Тут і Старий вирішив, що надійшов його час:

— Та кажіть уже як є, товаришу генерал. Ми витримаємо. Нам, як тим татарам — що Варшавський договір, що Союз нерушимий, що Шулявка з Караваївкою. Аби без цієї клятої невизначеності.

— Тільки з поваги до вас, товаришу підполковник, як до одного зі своїх вчителів… Та не треба червоніти, я правду кажу. Бо це ж ви, здається, на отій нашій „всенощній“ висунули версію щодо професійного ліквідатора.

— Може, я, а може, товариш полковник — яка різниця? Одну справу робимо.

— Саме так. Але ближче до життя. Всі старі менти добре знають легенду щодо професійних ліквідаторів, які виконують вироки злодійських судів. Акцентую — саме легенду, бо говорили про таку публіку багато, а на власні очі їх ніхто не бачив. Тому зійшлися на думці, що це легенда. Простіше кажучи, казочка для блатних початківців, аби вони дотримувалися злодійських законів. Я правильно викладаю, товаришу підполковник?

— Стовідсотково. Це як з тим татуюванням: „Не забуду мать родную“. Воно, вважай, у кожного злодюги поперек грудей навіки намальоване, а насправді — тих матерів, котрі їх породили, вони за три копійки заріжуть і навіть не почервоніють. Все правильно, товаришу генерал, казочки це для дурників-малоліток зі спецшкіл.

— Спасибі. Але є ще одна не-легенда і навіть не версія, а реальний факт. У ті часи, які ми називаємо культом особи, в МГБ існував секретний підрозділ саме для знищення людей, яких неможливо було з різних причин стратити офіційно: через слідство, суд, вирок. Як ви розумієте, була це таємниця особливої державної ваги, знали про неї, крім Берії з Абакумовим, ну і товариша Сталіна, може, ще з півдесятка чоловік. Звичайно, ці ліквідатори мали знищувати тих наших ворогів, котрі перебували за кордоном СРСР. Але існували побоювання, що подібні операції проводилися і на радянській території. Тому одразу після страти Берії та Абакумова цей підрозділ ліквідували.

— Разом із ліквідаторами?

— Ні, ви тільки подивіться на цього гумориста! Сирота, з вашої милості московські генерали тиждень кальсони прали. А вам жартики. Юрію Володимировичу доповідали, Андропова маю на увазі. Ви хоч це розумієте? І до речі, що б ви робили на місці тодішнього керівництва? Пороздавали б усім ліквідаторам зірки героїв?

— А хто, до речі, тоді чекістами командував? — прикрив мене грудьми Старий. — Генерал Сєров? Така ж наволоч, як і Абакумов. Я його ще з війни запам’ятав. Він партизанів більш ніж німців боявся. Одна різниця, що Абакумова розстріляли, а Сєрова не встигли, бо сам застрелився. Головою Ради Міністрів, між іншим, Малєнков був, Георгій Максиміліанович. Антипартійна група! Про Микиту я вже не кажу. Тож нічого це начальство жаліти і на нього посилатися.

— Я б вас теж попросив, товаришу підполковник, не перетворювати робочу нараду на політсемінар з історії КПРС.

— Ах, так у нас, виявляється, робоча нарада. Вибачайте, товаришу генерал. Ви там на випраних кальсонах зупинилися…

Генерал прокашлявся, глянув на портрет Брежнєва, наче чекаючи від нього поради, потім навіщось відставив подалі від себе бронзовий бюстик Дзержинського і повернувся до теми:

— Москва не Київ, товариші офіцери. За три дні підняли всі необхідні архіви, свідків розшукали, допитали, співставили… Ну, природно, дактилоскопія, фотографії, все таке — третє-десяте… Головне — результат! Як я й припускав від самого початку, наш Музикант — не той ліквідатор. Зрозуміло?

Я вже вирішив остаточно не наражатися на генеральський гнів, принаймні цього разу. Тому лише мовчки подивився на Старого. Той, вочевидь, теж дійшов висновку, що на сьогодні з нього досить.

— А чого ж тут не розуміти, товаришу генерал. До абакумівських головорізів наш підозрюваний не має ніякого відношення. Щодо розмов про ліквідаторів із кримінального середовища, котрі начебто вироки злодійських судів виконували, то це, як відомо, балачки.

І тут Генерал раптом іронічно всміхнувся і кинув напівголосно:

— А от це вже не балачки. Тільки нікому ні слова.

Рідко я бачив Старого враженим, але це був саме той випадок.

— Що злодійські суди — не балачки, то я й сам знаю. Але про те, що є серед цієї публіки отакі от невловимі… вибачайте, товаришу генерал, але якось не віриться. Бо одна справа — Беріївська охранка, це все ж таки структура, а інша справа — блатні.

— Я теж так вважав. Але товариші з Луб’янки мене зорієнтували. Просто професійна злочинність зараз принишкла не тому, що ми її ліквідували. Це, виявляється, ініціатива товариша Андропова — створити спеціальний главк у московській Конторі, котрий займається виключно блатними авторитетами і злодіями в законі. Бо як ти не крути, а це все ж таки незаконна організація, отже, антирадянський підтекст присутній. Новому главку підпорядкували кілька виправних таборів у віддалених районах… далі можна не продовжувати. Ви люди досвідчені, самі розумієте.

— Розумію. То може, ми нашого Музиканта „конторським“ віддамо? Бо виходить — це тепер їхній клієнт.

Генерал зітхнув так тяжко, що аж штори на вікнах колихнулися:

— Зараз! „Конторським“ віддаси! Вони готовий матеріал беруть, а не версію. І потім — клієнт він, може, й їхній, але ж „Стоп-сигнал“ був наш. Що, вже забули, з чого почалося?

Довелося визнати, що забули. Генерал наші визнання прийняв без особливих коментарів, тільки раптом змінив тему:

— До речі, товариші офіцери, ви чули про останній футбольний скандал? Москва вимагала, щоб Лобановському заборонили працювати тренером. І то не тільки київського „Динамо“, а й навіть у першій лізі.

— Чого це раптом? За те, що московські команди роздовбує?

— Фактично так, а офіційно — за те, що не має вищої спеціальної спортивної освіти. Інституту фізкультури, бачите, не закінчував. А тільки КПІ.

— І що? Будемо ми тепер без Лобана?

— Спокійно, товариші, спокійно. Минулося. Володимир Васильович відстояв.

— От добре, що Щербицький футбол любить, а не, скажімо, городки.

— Сирота, ви щось там сказали?

— Аж ніяк, товаришу генерал. Думки вголос.

— Вголос будете думати на своєму робочому місці. Товариші офіцери, можете бути вільні.

Старий мовчки йшов поряд зі мною, думаючи, вочевидь, про щось своє, однак біля „шпаківні“ зупинився і запитав:

— Олексо, як ти вважаєш, Генерал мені цю історію з Лобановським просто так розказав? Чи з натяком на мою заочну середню освіту?

— Просто так. З натяком. Тільки не на вашу середню, а на мою вищу філософську.

На тому й розійшлися. В кабінетику я, звичайно, не грався в ковбоя і не спав із розплющеними очима. Не до того було. Сів за стіл, згріб думки докупи, перекрутив їх кілька разів у голові і дійшов висновку: вважай, поспіль три спроби Музиканта знищити мене провалилися. Якщо вірити черниці, зараз він мусить бодай ненадовго відступитися. З іншого боку — якщо він справді заробляє на вбивствах, чи то з ворожбою, чи без оної, то не зупиниться. Тим більше, що слава про нього в певних колах поширюється, замовники самі йдуть, і не з порожніми руками. Тому пильнувати за ним треба, та ще й як! Що не без задоволення робили наші міліцейські діди.

Проте й Музикант виявився, як ми й здогадувалися, не в тім’я битим. Увесь світловий день висиджував у своїй комірчині на кортах, латав пошматовані горе-тенісистами ракетки і навіть власноручно оббив бляхою двері до свого службового приміщення. Після славетної вилазки на горище сусіднього будинку ніяких аналогічних ескапад не влаштовував, темну частину доби проводив у себе вдома і виходив тільки до магазину, та й то в разі крайньої потреби.

А ми тим часом петрушили його минуле. Треба сказати — небезрезультатно. Про те, що таємниця народження Музиканта була покрита мороком певної підозри, я вже казав. Йому взагалі щастило на всілякі стихійні лиха та катастрофи. Скажімо, паспорт його був виданий якимсь Ново-Обалдуйським райвідділом міліції десь у самих глибинах російської нечорноземки. Цю історичну назву містечко заробило цілком заслужено, бо всі архіви місцевої міліції, включно з паспортним столом, однієї глухої ночі згоріли до самого фундаменту. І що характерно — пожежу спричинила гасова (це в наш час!) лампа, перекинута під час полювання чергового по відділку за пацюками. Піди після цього перевір, чи справді нашому підозрюваному там паспорт виписували, чи йому цей документ якийсь народний умілець змайстрував при світлі отієї ж пожежі.

Щоб не забути — академічна наука виявилась, як завжди, на висоті. З’ясувалося, що фільтр підкинутих мені сигарет був просякнутий наркотиком, який навіть у маленьких дозах викликає нестримне бажання… політати. У прямому розумінні цього слова. Що цікаво — винайшли цю гидоту виключно для дослідів над кроликами… чи пацюками? Але точно, що не над людьми. Все було нормально, доки якийсь лаборант випадково не скуштував. Звичайно, то був не НАШ лаборант, а капіталістичний. Отоді довелося терміново вилучати цей препарат з усіх наукових лабораторій. Та було вже як у тій одеській приказці: „Пізно, Сара, пить боржомі“. Наркотик пішов у світ.

На наше делікатне запитання, чи якась із радянських лабораторій використовувала цю гидоту, товариші науковці відповіли гнівним запереченням. Хоча, коли ми їх притисли, то й гнів ущух, і категоричність випарувалася.

— У нас в Академії цього не робили. Бо дослідження такого плану узурпувала собі Москва — сподівалися швиденько дисертацій наклепати, — визнав один із провідних фахівців. — Але ж ви здогадуєтеся, що крім академічних інститутів і тих, що під Мінздоровом ходять, є ще закриті установи.

Натяк ми зрозуміли і до закритих установ, звичайно, не рипалися. Проте, про всяк випадок поцікавилися: а чи можна десь, крім вищеназваних організацій, самотужки синтезувати оту крамольну сполуку. Фахівці екали-мекали-бекали, а потім визнали (тільки не для протоколу!), що зробити це цілком можливо навіть у домашніх умовах. Аби були відповідні реактиви і більш-менш професійне обладнання.

Пригадую, коли ми доповіли все це Генералу, він прореагував досить уїдливо:

— Здогадуюся, що капітан Сирота збирається написати два листи: міністру Устинову, аби той перевірив свою військову хімію, і товаришу Андропову, щоб його Контора шукала контрабандні реактиви або навіть готовий наркотик. Я вгадав? Так от, Сирота, писати будете пулю — у відпустці чи на нарах. Це вже — що заслужите. Шукайте власних менделєєвих. Я не думаю, що наша земля талантами збідніла. Нам недавно міністр на нараді показував: портативний самогонний апарат на електропідігріві. Замаскований під тринадцятий том творів товариша Леніна. Тож виконуйте!

Інтуїція не підвела Генерала і цього разу. „Менделєєва“ ми таки розшукали, щоправда, вже опісля всього, так би мовити, за результатами основного слідства. Ти знаєш, що я ніколи не тримаю в голові прізвищ, окрім найнеобхідніших. Коли маєш справу з сотнями людей, тримати в голові, як їх звати, — завелика розкіш. Але це прізвище не можна було не запам’ятати. Сальдо! Гена Сальдо, зелений студент-першокурсник хімфаку Університету. Єдиний коханий синок самотньої матері, випускник школи „імені Щербицьких“, єдиної школи в Києві, де можна було нормально вивчити англійську мову. Навчили на свою голову! Він у факультетській бібліотеці в якомусь зарубіжному хімічному журналі вичитав усе про оту гидоту, поцупив на кафедрі потрібні реактиви і влаштував удома маленький хімкомбінат.

Ми потім давали бубна факультетським дурням за неналежне зберігання матеріальних цінностей і почули від них своєрідне виправдання:

— Хто ж знав, коли ці хімічні реакції тільки на п’ятому курсі вивчають, а він був на першому!

— Ото не треба недооцінювати радянську молодь! — підбив підсумки Старий. Того генія з бухгалтерським прізвищем від великих неприємностей порятувала матуся. Вона, виявляється, якесь там медичне світило, та Бог із нею і її синочком, нехай живуть. Принаймні, по лінії карного розшуку Г. Сальдо мені більше не здибався.

Але це було потім. А тоді головним для нас було те, що нарешті заворушився Музикант. І Старий повідомив мені про це негайно.

— Олексо, що б це мусило означати? Наш підопічний поїхав на Берківці, купив найдешевший віночок, поклав його на одну могилку, потім ще трохи погуляв цвинтарем і рушив назад.

— Могилка родича?

— Та ні, одного з постійних клієнтів. Отих, що на корти вчащали. Недавно помер. Подейкують, що в сауні, хоча офіційно — у себе вдома. Інсульт.

— З ким не буває, товаришу підполковник. Особливо, якщо ракеткою намахаєшся. А потім ще й Мілка розкочегарить. Шкідливе виробництво оті наші корти.

— Не відволікай! Бо той віночок був для блізиру, як колись казали.

— Тобто?

— Він не просто по кладовищу вештав. Він біля однієї свіжої могили зупинився, роззувся, витрусив камінчик, потім знову взувся і довго зі шнурками мотузився.

— Може, заховав щось?

— Наші діди весь надгробок мало не через сито просіяли. Нічого немає. Хоча слід був, що він там рився.

— Жменю землі взяв?

— А ти звідки знаєш?

— Інтуїція. До речі, товаришу підполковник, ваші діди в дитинстві в індійців не грали?

— Ні, тільки в червоних дияволят.

— А це ще хто такі?

— Кіно було — німе, про громадянську. Та ти мусиш знати, його недавно ще раз зняли, тільки тепер це називається „Невловимі месники“.

— Точно! Пригадав… І куди він ту землю поніс, наш Музикант?

— Додому. Може, йому для квітів не вистачало?

— Простіше в парку накопати. То, щоб ви знали, товаришу підполковник, він якусь нову ворожбу задумав.

— Знову проти тебе?

— Боюсь, що ні. Схоже на те, що новий клієнт з’явився.

— Ще одна історія на узвозі?

— Пожуємо — побачимо, як сказав лев про свого нового дресирувальника.

— Ну, ти ж у нас і дотепник!

— Це не я, це колись у кавеені було. Хороша передача. Шкода, що закрили.

— Еге ж, шкода. Звідки ти тепер свої дотепи братимеш?

Мої недобрі підозри невдовзі підтвердилися. І то в несподіваний спосіб. Я побоювався, що нам доведеться довго і нудно вираховувати наступну жертву Музиканта, аж вона сама, можна сказати, впала мені на голову.

Подзвонили з чергової частини:

— Сирота, тут до тебе якийсь смішний хлопець пробивається у терміновій справі.

— Хто такий?

— Каже, що ти його знаєш. Про якийсь теніс-шменіс торочить, чи як його там? Пускати? Бо він тут мало не плаче.

— Дітей кривдити не можна. Пускай.

Колишній подавальник м’ячів увірвався до мого кабінету з криком:

— Тільки ви можете мене порятувати!

— Що таке? Чергова мадам за зґвалтування притягає?

— Яке зґвалтування? Тут таке… тільки прошу вас, не смійтеся.

— У нас не сміються. У нас установа серйозна.

— Але якщо я комусь розповім, у чому справа, мене таки на сміх піднімуть. Або скажуть, що я того… тю-тю. І пошлють у Кирилівку. Я знаю — тільки ви можете мене зрозуміти.

— Припиняй істерику, попий водички і спокійно розказуй.

Справді, якби хлопець розповів свою історію комусь іншому, реакція була б відома — саме така, яку він передбачав.

З роботи на кортах подавальника, звичайно, виперли, бо кому ж подобаються такі скандали в благородному товаристві. Однак заяві ображеної мадам щодо шантажу з порнографією теж ходу не дали. Навпаки, пообіцяли показати знімки її офіційному законному благовірному з відповідними коментарями. Дама змовчала, але затаїла в душі певне хамство.

Що ж до самого хлопця, то іншого такого теплого місця, як корти, йому, звичайно, не світило.

Без освіти, без професії, та ще й з таким „хвостом“, хочеш-не хочеш, а довелося йти на будівництво, як він сам висловився, „керамзіт пластати“, себто, махати совковою лопатою на одному з київських довгобудів.

І пластав би він той свій керамзит до нових віників, якби не зустрів випадково свою колишню спарінг-партнершу. Чи то робота не всі сили забирала, чи то остобісило лопатою махати, але він мав необережність натякнути, що не проти поновити старі стосунки на старих умовах. Але мадам чомусь замість кинутися йому на шию, заверещала щось на зразок: „Всі мужики — сволота, всі баби дурні, а щастя в труді!“ і пообіцяла, якщо він не відчепиться, попросити, він знає кого, зробити так, щоб і сліду його на землі не лишилося.

— Ви й минулого разу поставилися до мене зі зрозумінням, тому, якщо не до вас, то й не знаю, до кого мені йти. Бо вони і зроблять, і пороблять, і нікуди від них не дінешся, бо ніхто слухати не стане! — дорослий парубок і справді ладен був заплакати як мала дитина.

Для будь-кого іншого це звучало б як суцільна абракадабра. Але не для мене.

— Ну чого ти так психуєш, вибач, нервуєш? Мало що дурна баба може наговорити. Мені й не таке обіцяли! Якби хоч одна сота збулася — мене б уже на світі не було.

— Е, ні. Вам просто так казали, зі злості. А мені — зі смислом.

— І ти в це віриш?

— А що ж! У нашому селі така баба була, то її здорові дядьки десятою дорогою обходили. Уявляєте — їй колись навмисне комина заткнули, щоб вона вчаділа, так не подіяло! А цей, котрий у нас, він іще страшніший.

— Стоп-стоп-стоп, хлопче! А звідки ти знаєш, що може цей, котрий „у вас“? Чи він оголошення на щитах розклеює?

— Ну, я чув дещо. Я ж на корті не тільки м’ячі подавав…

— Це я знаю.

— Я не про те. А про сауну. Часом доводилося приносити-відносити…

— А також приводити-відводити. І це знаю.

— Тоді ви знаєте і про що там говорять. Коли добре вип’ють.

— Маєш на увазі — як людину зі світу звести, щоб і сліду не лишилося, і міліція не докопалася? Теж знаю. Мене інше цікавить — чому ти про це мені ще першого разу не розповів?

— Боявся.

— Чого боявся?

— Музиканта.

От тепер все стало на свої місця. Наш майстер тенісних ракеток і заразом чорної магії знайшов нову клієнтку. Залишилося уточнити подробиці.

— Викладай по порядку, хлопче. Як саме на тебе ворожать, звідки ти про це дізнався…

— Ну, дивіться, товаришу капітан: спочатку хтось битого скла під двері насипав. Потім цвях у лутку забили, я штани порвав, ось, бачите, дірка? Дохлий вуж — де він у городській квартирі візьметься?

— Може, діти хуліганили? Зловили десь у лісі, привезли в місто, гралися, замучили і покинули.

— А землю мені теж з лісу привезли?

— Яку землю?

— Не таку, як у нас у дворі. Чорнозем і трошки глини. А у нас у мікрорайоні самі супіски. Я ж сам людина від землі, розбираюсь.

— І звідки ж вона, по-твоєму, там узялася?

— Як звідки? З цвинтаря. Там ще соснові голки, значить — з вінків. Справжня сосна на піску росте. А глина — з ями.

— Ну ти ж і Шерлок Холмс.

— Хто?

— Слідопит. Слухай, кидай свій керамзит і йди у школу міліції. Ми тобі рекомендацію дамо. Шкода, що такий талант даремно пропадає.

— От як поможете, щоб мене не зурочили, тоді піду. Краще вже бути лягавим, аніж мертвим.

— Ну спасибі, потішив. А я думаю — чого це я щоранку з таким хорошим настроєм прокидаюся.

— Смієтесь? А мені страшно.

— А ти не бійся. Тоді не буде страшно.

— Вам би таке, що б ви тоді сказали?

Таємниці слідства стороннім особам розкривати не належить, тому замість відповісти на це запитання, я лише пирхнув. Бо мій настрій, на відміну від хлопцевого, виразно поліпшувався. Ворожбит не витримав і знову вийшов на чорну стежку. Ні, недаремно казали мені справжні блатні з великим стажем відсидки: злочин — він як наркотик. Перший раз цікаво і страшно, вдруге, втретє — то вже звичка, а потім ти без цього вже не можеш обійтись. Тому „зав’язують“, зазвичай, дилетанти, котрі і вляпуються в кримінал випадково, і строк одержують невеликий. А щодо досвідчених… мені розповідали про одну бабцю-злодійку, мало не ровесницю нашого століття. Після кожної відсидки її відвозили в будинок для престарілих. Однак заслужена ветеранша того ж дня давала драла до найближчого базару, демонстративно крала там перше, що на очі втрапляло, дозволяла себе затримати і з почуттям виконаного обов’язку знову гордо марширувала в „зону“. Усього цього я, звичайно, хлопцеві розповідати не став. Хоча і дав пораду:

— Нічого тобі боятися. Раз ти знаєш, що таке ворожба, то мусиш і знати, як з нею боротися. У вас же відьмам у селі не тільки комини затикали.

— Ну!..

— Лома гну! Чудило. Як забув — то змотайся в свої Малі Задрипанці, порозпитуй старших людей і дій відповідно з інструкціями.

— Яке „змотайся“, коли у нас на роботі зараз аврал. Поки бетон везуть — працюємо. Я й до вас прибіг тільки тому, що в другу зміну сьогодні. А так — бригадир сказав, що, либонь, скоро і спати будемо на будові.

— Ну, то частіше хрестись, „отченаша“ читай і крім лопати, лома і гранчака, нічого зайвого до рук не бери.

— Ви серйозно? От уже не думав, що мені в міліції таке порадять…

Я запевнив, що не тільки серйозно, а й перевірено. Щоправда, стосовно — де і ким, уточнювати не став. Натомість докладно розпитав, де саме наш герой-коханець „керамзіт пластає“. Мовляв, а раптом знадобиться, то де його шукати?

З’ясувалося, що це відомий усьому Києву довгобуд біля Повітрофлотського мосту. На моїй пам’яті його будували вже другий десяток років. Бетонна горгопина потихеньку тяглася в небо, але відчувалося, що ще не одне покоління ліміти зароблятиме тут мозолі і койки в гуртожитку. Неоковирний хмарочос, котрий виріс вже до десятого поверху і пхався й далі, іменувався „Кущовий інформаційно-обчислювальний центр цивільної авіації“. Найцікавіше, що коли мені довелося відвідати по роботі справжній центр, на якому обраховували, скільки пасажирів вилетіло і скільки приземлилося, то я довго шукав його на тилах учбово-тренувального загону біля аеропорту Жуляни, аж доки мене не послали в маленький, непоказний одноповерховий будиночок „стилю баракко“. Мені одразу стало зрозуміло, що красива сучасна назва будови — то лише прикриття для покращення життя великій банді чиновників з крильцями. На погонах. Але я відволікся, пробач.

Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу вніс пропозицію:

— Наші діди про результати спостереження коли доповідають?

— Як і належить — щовечора, в письмовій формі. Вони ж у нас не просто так, а на зарплаті. Кадровики вимагають, щоб згідно з інструкціями.

— А можна, щоб не тільки щовечора і в письмовій, а негайно по телефону, як тільки Музикант за прохідну кортів вийде?

— Кому, тобі?

— Можна й мені. А краще вам.

— Ні, Олексо, найкраще в чергову частину. Ти забув, що у них там магнітофон стоїть? Всі розмови фіксують, у разі чого можна і переслухати. Зараз я дам розпорядження.

— Ну, раз пішла така роздача, товаришу підполковник, то може б нашим дідам ще й фотоапарат видати, щоб фіксували будь-які підозрілі дії підозрюваного? Як ви гадаєте — впораються?

— Ти не здумай цього у Петровича питати — образиться до кінця своїх днів. У нього оперативне прикриття не раз було — фотограф на базарі. У нього фотокамера ФЕД із боковим відеошукачем, знімати можна навіть спиною до об’єкту. Не чув про такі штуки?

— Вперше від вас.

— А їх пацани Макаренка у Харкові ще до війни випускали, спеціально для оперативників. Вічна, скажу тобі, апаратура, надійна, як машинка „Зінгер“. Можна дати нею бандюзі по голові, а потім спокійно знімати, як він ногами дригає.

— Якщо так, то я спокійний, товаришу підполковник.

— Олексо, що з тобою буде, як мене не стане?

— Ну, ви вже, товаришу підполковник, точнісінько, як Дмитро Гнатюк.

— До чого тут Гнатюк?

— А до того, що він на кожному концерті на біс одну і ту саму пісню співає: „Вівці ж мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане, егей!“

— Ти, божа овечко, йди працюй. Розмекався! Егей…

У себе в кабінетику я ще раз уважно перечитав щоденні рапорти дідів-оперативників. І вилаяв себе вголос та по складах. Виявляється, Музикант кілька разів заходив до одного і того ж будинку. Та оскільки в ньому проживав вигнаний з моєї подачі вахтер, то ці візити ні в кого не викликали підозри. А виявляється, там ще й екс-подавальник мешкає. Так от яким чином під дверима у бідолахи заговорене сміття з’являється. І цвяхи в одвірку. Це ж секундна справа! Страшно навіть подумати, що було б, якби у Малих Задрипанцях люди забули, що таке відьми і ворожіння!

Наступного ранку один із дідів зателефонував, ледь я переступив поріг свого кабінетику.

— Музикант пасе хлопця.

— Давно?

— Засів біля будинку ще з самого ранку, зараз в одному тролейбусі їдуть у бік Повітрофлотського мосту. Петрович з ними.

Ще за якийсь час обізвався сам Петрович:

— Музикант довів хлопця до будови, походив навколо, навіть зазирнув усередину. Це не проблема, бо там заходь, хто хоче. Але нагору не піднімався. Повернувся на корти. Зараз сидить у своїй комірчині. Відома вам дама заходила до нього вчора, перед самим кінцем робочого дня.

Ну що ж, здається, з Божою поміччю наше нескінченне, як собача пісня, слідство наближається до завершення. Всі необхідні ритуали вже пророблено. Хоча ні — треба ж іще заупокійну молитву замовити. От після цього самими дідами вже не обійдемося. Доведеться задіяти скорохватів-оперативників.

Старий на розвиток подій відреагував спокійно. Так, наче він усе життя мав справу з чаклунами-ліквідаторами.

— Втрачає кваліфікацію наш Музикант, втрачає. Це ж треба — на звичайнісінького різноробочого купився. Такого замочити можна і без усяких шаманських танців. Штовхнути його з десятого поверху — та й по всьому.

— А він, мабуть, так і збирається зробити. З тої будови сторч головою злетіти — і сигарет не треба. Єдине, що мені здається, Музикант його не просто штурхоне. Бо є ризик, що побачать, згідно із законом максимальної підлоти.

— Ну, це вже, Олексо, перебор. Звідки він знає, що хлопець до нас прибігав і що він його тепер як вогню боїться? З його позиції, то може спокійненько підійти, сказати щось на зразок: он ти де, а я тебе шукаю, кидай цю брудну роботу, тебе назад на корти беруть. І тільки-но хлопець розслабиться — легенько так підштовхнути.

— Ви ж самі вчили — не вважати підозрюваних дурнішими за себе. Чого він того нещасного собачника на узвозі застрелив? Міг же, як то кажуть, шлангом прикинутися: буцімто сам собачку шукає чи ще щось. Але якби після автокатастрофи бідолаха пригадав, що бачив напередодні підозрілого незнайомця — то тут уже б в нещасний випадок не повірили. Боюся, що він і цього разу гарненько підготує плацдарм, щоб не те що свідок — комар носа не підточив. Професіонал!

Наступні спостереження за об’єктом підтвердили наші припущення. Музикант знову з’явився на довгобуді, тільки цього разу самим оглядом прилеглої території не обмежився. По-перше, він замаскувався: одяг спецівку і кирзові чоботи. По-друге, підібрав десь мітлу з довгою ручкою і довго шастав поверхами, обдивляючись, що там і де. Видивився, здається, все. Крім переодягненого у виконроба Петровича.

Ми мали величезне задоволення, роздивляючись фотографії, зроблені старим, але надійним, як машинка «Зінгер», апаратом. Було чітко видно, як Музикант акуратно підпилює металеву поперечку на сходах. Оскільки стін у будинку ще не було, самий лише каркас, то поміж стальними вертикальними балками поприварювали арматурні прути, які правили за страховку, щоби хтось зі сходів назовні не випав. Власне, то було не стільки для техніки безпеки, скільки про всяк пожежний випадок, бо досвідчені робітники і так тримаються подалі від краю. От такий прутик Музикант і відпиляв, а потім акуратненько приліпив назад, ще й смолою місце підпилу замазав, щоб не видно було.

Пригадую, у нас ще вибухнула коротка дискусія на тему, що робити: приварити на місце страховку чи попередити хлопця? Бо якщо приварити, то можна налякати Музиканта, а хлопця попередиш — він тоді власної тіні сахатиметься. І врешті-решт перекапустить нам усю операцію по затриманню. З боку Петровича, звичайно, не обійшлося без спогадів «як було колись» і роздумів «як є зараз».

— Оця технологія, коли без риштувань, вона, звичайно, для нас, ментів, краща. Бо колись як було? Цегляна кладка всередині, а риштування назовні. Ненадійно. У сороковому, як зараз пам’ятаю, одному стаханівцю дошки підпиляли, він і загудів із самої верхотури. Ні, з бетону воно, звичайно, надійніше, а з цеглою — тепліше, то факт.

Врешті-решт вирішили арматуру приварити, але замазати смолою — вже від Музиканта. Хлопцеві нічого не сказали. Проте пильність з нашого боку посилили. Оперативники мало не у відкриту тинялися по будові у спецівках — однаково в цьому безладді на них ніхто не звертав уваги.

Тим часом у струнку картину слідства втрутилася стихія планової економіки. Закінчився бетон. Себто не зник з природи, а був завезений на якийсь інший довгобуд, де він чомусь виявився потрібніший. Робітничий ентузіазм на хмарочосі одразу переключився на доміно. Пролетарі сиділи внизу у вагончику і люто забивали козла.

Чекати милості від Держплану не годилося. Точніше, ніхто не дозволив би нам нескінченно довго тримати оперативників у засідці на будмайданчику. Зрештою, київські бандюги у вказаний період не припинили своєї діяльності. Людей продовжували грабувати, ґвалтувати і навіть завдавати їм важкі тілесні ушкодження, несумісні з життям, так у наших протоколах офіційно іменується вбивство. Світ клином на одному Музиканті не зійшовся, а кадрів у розшуку, як завжди, бракувало.

— Ви як хочете, товаришу генерал, — рубонув старий у високому кабінеті, — але цього вовка треба витягати з нори. І то негайно.

— То що накажете, товаришу підполковник? Червоні прапорці вам видати?

— Як пишуть у газетах, забезпечити фронт робіт на об’єкті.

— Товаришу підполковник, я ж не начальник Київміськбуду. Я міліцією командую. Навіть якщо ми пообіцяємо послати весь персонал на завод будматеріалів в порядку шефства, лівого бетону нам ніхто не дасть.

— А задля чого нам бетон? Вистачить машини керамзиту, щоб нашому хлопцеві було над чим лопатою махати. А решта колективу хай і надалі козла забиває. Чим менше людей на риштуваннях — тим краще.

— Ну, машину керамзиту, товаришу підполковник, я вам ще можу організувати. Ми якраз у керамзитного директора права відібрали. Третій день мені дірку в голові робить.

На будові несподіваній появі керамзиту дивуватися не стали, відправляти назад і не подумали: дають — бери. Бригадир наказав нашому підопічному піти розім’ятися, а сам замінив його за столом серед доміношників.

Те, що Музикант був десь поряд, ми не мали сумніву. На роботі він узяв відпустку на кілька днів, мовляв, треба на село з’їздити. А сам щоранку переодягався у спецівку і їхав до Повітрофлотського мосту. Там на будові вишукував собі місце і терпляче чекав, коли ж нарешті його жертва зі своїм керамзитом з’явиться на потрібному поверсі.

І от цей момент настав. Уявляю собі розчарування ліквідатора, коли хлопець пройшов повз пастку, навіть не торкнувшись рукою до страхувального прута. Хоча — з іншого боку, ситуація складалася ідеально: крім хлопця і самого Музиканта, на поверхах, начебто, нікого не було. Начебто.

Де саме він ховався до того, ми так і не помітили. Досвід все ж таки — велика справа. І не тільки для сищиків. Одне слово, засікли ми його, коли він уже навшпиньки підкрадався до хлопця, котрий так захопився своїм керамзитом, що нічого не чув і не бачив. Усе ясно — він стукне малого по голові, а потім викине за борт. Відігне арматуру і доки всі метушитимуться навколо трупа, непомітно зникне. Все спишуть на нещасний випадок, виконроб зіграє роль стрілочника, а ми знову впіймаємо облизня.

Може й упіймаємо, тільки не цього разу. Його скрутили в той момент, коли він уже заніс руку зі шматком цегли над головою хлопця. Від несподіванки він спершу навіть не пручався, що дало можливість Петровичу кілька разів клацнути і зафіксувати цей відповідальний момент.

Отямилася наша здобич лише тоді, як на зап’ястях клацнули наручники. Я вийшов з тіні, дістав з кишені сигарети, припалив і з задоволенням затягнувся. До Музиканта дійшло, що цього разу його переграли. Він люто засичав крізь зуби прокляття — не ті, які вживають у побуті чи навіть у «зоні». Я їх читав у зошиті покійного Віктора серед виписок з «Молоту відьом».

Аби припинити той потік підсвідомості, я скористався рекомендацією черниці Маріоніли. Підійшов майже впритул і, дивлячись йому у вічі, тихо сказав:

— Твоє діло — у твоє ж тіло!

І тут він смиконувся так, що й десантна рота його б не втримала. Рвонувся в єдиному напрямі, де ніхто не перекривав дорогу, пірнув під страхувальний прут і в ту ж мить кинувся сторч головою вниз.

— Є три вигідних для нас факти, — підбив підсумки наш Генерал. — Перший: злочинця сфотографували, коли він замахувався цеглиною. Отже, є доказ наміру вбивства. Другий: в момент власної смерті він був у наручниках, отже маємо свідому спробу втечі з-під арешту. І третє — це чудово, що він розбився насмерть! Бо якби він на слідстві заговорив і ми почали розкопувати його попередні подвиги і вийшли на його замовників… то тут би навіть у капітана Сироти не вистачило б фантазії уявити, чим би це нам окошилося.

— Одне слово — здох Максим — і ікс з ним, — буркнув Старий.

— Ви щось сказали, товаришу підполковник?

— Приказку, товаришу генерал. Малолітні хулігани навчили.

— Ну, якщо наш ветеран жартує, то питань і заперечень немає. Працюйте, товариші, але так, аби вас особливо не помічали.

Я хотів ляпнути в стилі булгаковського Воланда: «Сеанс чорної магії закінчено. Маестро, вріжте, будь ласка, який-небудь маршок». Але тільки прикусив язика.

Від автора:

Вбивства під прикриттям ворожби у ті далекі роки були такою екзотикою, що «Справу Музиканта» заховали за грифом найвищої секретності. Щоправда, дехто з постійних відвідувачів тенісних кортів раптом перестав там з’являтися. Напевне, поміняли хобі…

Що ж до чорної магії, приворотів, наворотів, присушки, відсушки та іншого зурочення, то сьогодні це не дивина, а одна з нових професій. Чи старих?.. В усякому разі, на наші часи Музикант міг би спокійно працювати навіть під ліцензією Міністерства охорони здоров’я як «чаклун-екстрасенс у сорок восьмому поколінні». Лише нещодавно у цієі публіки почали вимагати довідку від психіатра. Але хто ті довідки пише і хто їх читає?

Вбивства на замовлення під виглядом самогубств теж нікого не дивують. У пресі було — в Миколаєві пов’язали банду. Вбивали самотніх людей, імітуючи суїцид, а потім підробляли документи на їхнє житло. Зверніть увагу — навіть не в столиці, а лише в обласному центрі.

Великий теніс у Незалежній Україні перестав бути привілеєм номенклатури. Будь-хто може сьогодні прийти на описані в повісті тенісні корти і помахати ракеткою — за помірну ціну.

Що ж до мого друга Олекси Сироти, то з роками я все частіше і частіше замислююсь: чи не зурочив його тоді хтось по-справжньому?