Непрохані гості

КІТ ДУГЛАС, інспектор-офіціал американського філіалу бригади “Аїд”

Коли нас викликав Мартін Гриффітс і сказав, що потрібна допомога чистильників, він жодним словом не обмовився, яка робота чекає попереду. А за годину ми з Фарді були вже в південній точці Ховенвіпу, в дубовому лісі. Зустрічав нас високий, Широкоплечий хлопець з малорухливим обличчям і чіпкими сірими очима. Говорив він по-англійськи бездоганно, і я спершу не зміг визначити його національності. Це мене вразило: у таких справах досвід маю немалий. Рухався хлопець якось дивно, мовби крадучись, і водночас цілком природно, і завдяки цьому штришку я вгадав у ньому професіонала спецсектора.

Хлопця звали Гнат Ромашин. Росіянин Його напарником був зовсім юний хлопець стажист, який ніяковів од усвідомлення своєї непрофесійності, тому був готовий піти у вогонь і воду — дай лиш команду. Втім, мені він сподобався, а ось я йому навряд — зростом не вдався. Що поробиш, у дитинстві я немало натерпівся через свій зріст, та й нині метр сімдесят два — зріст нормального дванадцятирічного підлітка. Але в роботі це не заважає, а що стосується особистого життя… я знаю принаймні одну жінку, для якої мій малий зріст не має аніякогісінького значення

Ромашин швидко ввів нас у курс справи. Фарді почав було за звичкою бурчати, та я обірвав його. Про “Суперхомо” я нічого не чув але випадок з групою Шерстова на цьому клятому Ховенвші ще був досить свіжий у пам’яті. Цікаво було б помірятися силами зі злим генієм пращурів: вони створили страхітливий військово-промисловий комплекс, і його сліди ні-ні та й проступають крізь нашарування часу., **

Я не прихильник сто тринадцятого пункту інструкції, який іменується в просторіччі серед асів-рятувальників “зрам” — зведення ризику до мінімуму, все ж, перш ніж іти в атаку на підземелля Ховенвіпу, продумав з Ромашиним і Фарді всі варіанти ймовірних ускладнень і перепон.

Ми пригнали з Мексікан-Хата вантажний швидколіт з необхідним спорядженням і матеріалами, в тому числі з установкою спрямованого вибуху і роботом-універсалом Затим визначили перший маршрут і встановили навколо наміченої зони маяки, які з появою людини висвічували в повітрі грізні напис: “Стій! Небезпечно для життя! Працює “Аїд”!”

О десятій ранку приступили до здійснення плану. Проникнути в мережу підземних ходів вирішили через ущелину, де Ромашин показав стару залізницю, що збереглася завдяки мікробіологічній консервації.

— Підемо так: попереду я, потім Фарді, потім ви, Гнате, — сказав я сухо, очікуючи заперечень з боку Ромашина; як правило, не спеціалісти поспішають виявити свою хоробрість і презирство до небезпеки, але в “Аїд” це не проходить.

Усупереч моїм сподіванням Ромашин заперечувати не став, він, очевидно, також угадав у мені професіонала. Приємно працювати в такій компанії.

— Спочатку треба пробити дорогу, — сказав завжди похмурий Фарді, обстежуючи скелю, в яку впиралися рейки. — Цілком імовірно, що колись скеля поверталася на шарнірах і відкривала вхід, але тепер її доведеться висаджувати чи якось по-іншому руйнувати.

Він узяв гравітудний розрядник — широкий чорний диск з руків’ям, приєднав до нього енерговід і спрямував диск на скелю.

Я жестом показав усім відійти.

Дзвінкий удар струсонув ущелину, і поверхня скелі вкрилася густою мережею тріщин. А потім розпалася на громаддя уламків. Хмара диму і пилу сховала під собою швидкольоти і Фарді з його грізною зброєю.

Зрештою, канонада стихла, пил осів, і Фарді, сіро-білий од порохняви (як мірошник!), привів у дію робота, схожого на гібрид металевого восьминога і павука з вісьмома лапами-маніпуляторами. Робот заходився розгрібати купу щебеню, що залишилася від скелі. Незабаром ми побачили чорну пащу печери, точніше, тунелю. Це був справді штучний хід у глиб кам’яного щита Ховенвіпу. Його діаметр сягав десь метрів трьох. Перелізши через купу щебеню, я заглянув під склепіння тунелю, і мені одразу не захотілося йти туди. У вологому повітрі пахло чимось солодким і незнайомим, і це стривожило мене більше, ніж приховані в пітьмі пастки.

— Мабуть, спочатку підемо ми лише вдвох, — я кивнув на Гната. — Нічого ризикувати всім. Що це? — я помітив у руках стажиста маленький сріблястий конус.

- “Світлячок”, - сказав Гнат. — Індикатор небезпеки. Видається косморозвідникам. Штучка на молектронних чіпах і біоточних датчиках. Начепимо на всяк випадок?

Я трохи повагався, — не дуже вірю в мікро-техніку психопрогнозу, — але значок узяв.

— Фарді, ти підеш позаду, для підстраховки, а ваш товариш…

— Вітольд, — підказав Ромашин.

— Вітольд залишиться на чатах біля входу.

Біля входу в тунель поставили робота й увімкнули його прожектори. Під склепінням тунелю всі звуки посилювалися і набували металевого відтінку, наче стіни його були з металевих плит. Клацання кроків породжувало деренчливе відлуння, що неслося вперед, у темряву, куди не досягали промені прожекторів робота. Дві нитки рейок йшли в цю темряву, як у воду, зблискуючи в світлі прожекторів мовби вчора відполірованими рівними площинами.

Пройшовши всього близько сотні метрів, ретельно висвічуючи “світлячками” кожен метр тунелю, ми наштовхнулися на решітку з металевих прутів завтовшки в палець. Я старанно оглянув її, не торкаючись руками, хоча електричних полів прилади не показували, і відійшов до Гната, що незворушно спостерігав за мною.

— Боюсь, при ліквідації решітки спрацює якась пастка. Ми неоднораз стикалися з підступністю давніх прихованих військово-захисних систем.

— Однак усунути її доведеться, інакше не пройти. Чи є інший вихід зі становища?

Підійшов Фарді з роботом, ми втрьох обнишпорили тунель біля країв решітки з інтравізором та аналізаторами джерел енергії. Прихованої проводки не виявилося, схоже, решітку відчиняли і зачиняли вручну. А можливо, секрет входу в підземелля складніший, ніж здається на перший погляд.

Беручи диск розрядника, я раптом почув тоненький дитячий… плач! Завмер з піднятою рукою. І тільки за хвилину зрозумів, що “плаче” на грудях індикатор небезпеки — “світлячок”. Гмукнувши, я якусь хвилю роздумував, відчуваючи, як наростає тривога, потім рішуче відіслав буркотливого Фарді з Гнатом ближче до виходу, став під захист робота і знову звів розрядник. Пролунав різкий, як виляск батога, удар “плоского” імпульсу, вирвана з гнізд решітка відлетіла в глибину тунелю, з його склепіння посипалися шматки бетону. В ту ж мить брила бетону над нами нараз почала м’яко осідати, десь близько зашипіло стиснуте повітря.

— Поле! — скомандував я роботу і метнувся до виходу, не чекаючи, поки обвалиться весь коридор.

Побачивши, що я біжу, Гнат і Фарді кинулися за мною, і ми втрьох вискочили з тунелю. І в цю хвилину в ньому спалахнуло неяскраве полум’я — захист робота не витримав. Здригнулися скелі, всередині гори з важким гулом щось обвалювалося і падало. Відбігши від отвору тунелю, ми мовчки спостерігали, як звідти виривалися хмари пилу. Гул стих, і стало чути, як Фарді ділиться сам із собою враженням від побаченого і думками з приводу хитрощів древніх вояків.

А саме тоді, коли він умовк, хитнулися стіни ущелини, з тунелю вирвалося хрипіння, стогін, потім довгий гуркіт обвалу. Скеля над входом у тунель повільно з’їхала вниз, мовби клинцем закупоривши триметровий отвір.

Пил, здійнятий новим катаклізмом, осів, залягла полохка тиша.

— Усе, — сказав Фарді и свиснув. — Наразилися на ЗСЗТ.

Гнат запитально глянув на мене, і я пояснив:

— Загальна система збереження таємниці, наш вузькоспеціальний жаргон.

— Треба було працювати за всіма правилами, — провадив далі Фарді. — Тут на тиждень самої лише підготовки… А тепер застрягнемо на місяць, якщо не більше, поки розбиратимемо завали, — він махнув рукою. — Що діятимемо, Кіт?

Гнат з провинною напівусмішкою взяв мене під лікоть.

— Прошу вибачення, це я винен, хотів усе зробити швидко. Річ у тім, що я не знаю, з чого почати повторне розслідування обставин загибелі групи Шерстова. Сподівався, що під землею відшукаємо бодай якийсь натяк на таємницю їхньої смерті. Адже їх було не один і не два — одинадцять! Розумієте?

Я розумів. Випадок з групою Шерстова був безпрецедентний за масштабом, стільки чистильників-аїдівців не гинули в жодній операції. Виходить, не тільки мене не задовольнили пояснення експертів, якщо через півроку справою “Аїд-117” зайнявся відділ безпеки сектора.

Я поглянув на Гната, і той правильно зрозумів мій погляд.

— У цій справі багато загадкового, — сказав він. — А розгадка, як мені здається, там, — він кивнув у бік тунелю. — Отже, доведеться працювати за повним профілем?

— Та вже доведеться, — буркнув Фарді. — Тільки на швидкий результат не розраховуйте. Якщо, ми так гадаємо, спрацювала ЗСЗТ — входи в підземний лабіринт завалено всі до одного і пробитися до об’єктів, що цікавлять нас, буде нелегко. Чорти б взяли всіх цих “Суперхомо”!

Ми одночасно глянули на скелю, що затулила собою вхід у тунель, до таємниць невідомої лабораторії.