Непрохані гості

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ, стажист відділу безпеки УАРС

Гнат, примружившись, дивився на ранкове сонце, що застряло в ажурному перекритті тераси, а я дивився на нього. Внизу під нами лежав Сааремський пляж, коричневий од людських тіл. П’ятниця — звичайний день…

Гнат повернувся і рушив до ескалатора, а я дививсь, як він іде. Ноги Гнат ставив так, ніби при кожному кроці пробував ступнею хиткий ґрунт, і, тільки упевнившись у міцності його, переносив вагу тіла на всю ногу. Раніше я ніколи не бачив, щоб він так ходив, а можливо, просто не придивлявся. Три роки тому, коли Гнат відбував у своє відрядження, мені було шістнадцять, і я цінував тоді в своєму старшому другові насамперед силу, проворність, реакцію, я, звичайно, і зараз ціную ці якості, але вони вже не видаються мені головними, визначальними.

Через двадцять хвилин ми увійшли в лункий, прохолодний і майже порожній елінг вінд-серферів, розділений навпіл каналом.

— Для початку тобі підійде тип “мастодонт”, - сказав Гнат, чаклуючи біля пульта координатора спортбази.

- “Мастодонт”? — я злегка запанікував, спогадавши образ волохатого й ікластого пращура слона. — А що воно за звір?

— Не бійся, “мастодонт” — це серфер з фіксованим центром ваги. На “колібрі” тобі ще рано, з нього падають і майстри. Роздягайся.

Поки ми роздягалися в одній з кабінок, проворний, як павук, робот приволік і спустив на воду вивідного каналу два, на мій погляд, цілком однакових плотики з кілями. Формою плотики нагадували листок акації. Посередині стирчали тонкі, членисті, немов зроблені з бамбука, щогли зі згорнутими в тугі валики вітрилами.

Гнат, поглядаючи на мене, поворушив щогли серферів, пробуючи рухливість зчленування, поторкав ногою хитку палубу. Щось клацнуло, і валик на щоглі розгорнувся в прозоре косе вітрило.

— Чи все ж підемо на пляж?

— Інструктуй, — махнув я рукою.

— Інструктаж простий. — Гнат чудово зрозумів мій стан. — Роби, як я. Ретельно повторюй мої рухи.

Він ступнув на палубу свого серфера, спритно розкрив вітрило, і рівний вітер аеродинамічної запони елінга тут же підхопив дивну плавучу споруду, не позбавлену, однак, елегантності та краси, і відніс на кілька метрів од берега.

Я набрав у груди повітря, скорчив страшну міну і стрибнув на другий серфер, немов хотів узяти його на абордаж…

Історія ця з віндсерфінгом почалася два тижні тому, коли у відділах спецсектора Управління провели черговий екзамен на відпрацювання комплексу РВЗ — раптово виниклої загрози. Зовні це виглядало, як спортивно-технічне багатоборство, що складалося з цілого ряду змагань, плюс проходження полігона РВЗ. У групах були різні люди, з різними характерами, здібностями і захопленнями. Кожен з них був професіоналом в одній з технічних чи наукових дисциплін, а також досконало володів одним з видів спорту. Але на думку керівників Управління, кожен працівник аварійно-рятувальної служби в ідеалі мав неодмінно бути універсалом, бо, попри застосування автоматів, обчислювальних комплексів і кібер-систем, рятувальні операції вимагали від усіх всебічної підготовки, колосальних фізичних і нервово-психічних навантажень, широких наукових і технічних знань, уміння миттєво орієнтуватися в будь-якій обстановці. Універсалізм у подібних ситуаціях допомагав віднаходити необхідне рішення в найкоротші строки. А що таке час, особливо якщо лік іде на секунди, знав навіть я, стажист відділу безпеки, не допущений поки що ні до серйозних операцій, ні до архівів Управління.

Відпрацювання РВЗ у спецсекторі УАРС виявило в середовищі оперативних працівників своїх універсалів, у числі яких справедливо опинився і Гнат, що місяць тому повернувся з експедиції глибокого зондування — як він пояснив, хоча з розмов співробітників я усвідомив, де він побував насправді. До речі, саме на його прохання мене і прийняли в стажисти, хоч, як правило, стажистами спецсектора ставали випускники Інституту Дальрозвідки. Я ж цього року вступити до Інституту не зміг — не потрапив за конкурсом.

Спортивну програму багатоборства і навіть психологічне тестування я пройшов нормально, але “зрізався” на технічній його частині, і мене навіть не допустили до проходження полігона. Це настільки вразило моє самолюбство, що я з необережності зневажливо відізвався про віндсерфінг, улюблений вид спорту Гната. Тепер я пожинав плоди своєї заяви, далеко не впевнений у тому, що з першого разу справлюся з віндсерфером, цією “звичайною овальною дошкою з кілем і вітрилом”.

Так воно й вийшло. Хоч сейфер у море я все-таки вивів, але за ці дванадцять хвилин падав у воду разів двадцять.

Гнат не підтрунював наді мною, і я був вдячний йому за це, бо ще з дитинства не люблю кпинів — такий уже в мене “комплекс неповноцінності”. Якщо до цього додати мою гарячковість, з якою борюся з перемінним успіхом, піддатливість до різких змін настрою і нелюбов до повчань… то характер, скажу, не з легких. Недаром Гнат прозвав мене варягом.

У морі нас поступово зносило до пляжу.

Я обережно перевів вітрило, що рвалося з рук, майже розгадав таємницю управління, і на душі повеселішало. Тепер мені вже здавалося, що цей вид спорту таки по-своєму цікавий і знадний.

Ми вибралися в смугу рівного берегового вітру, за півкілометра виднілася стрічка Сааремського пляжу, над якою врізувалася в блакить шпага орбітального ліфта. ї в цей час мені раптом видалося, що на нас із неба полився крижаний душ. Холод і якийсь дивний неспокій огорнули тіло. Я роззирнувся і незчувсь, як опинився у воді. Вона, навпаки, була, як окріп. Спробував вилізти на дошку серфера, але не втримався і знову заборсався у хвилях. Покликав: “Гнате!” Той не подавав голосу, лавірував серфером за півсотні кроків од мене, поглядаючи на берег. Я глянув і собі, спостеріг, як орбітальний ліфт на околиці Сааремаа раптом спалахнув миготливим яскравим світлом і огорнувся димом. Громовий гуркіт струсонув навдокружжя, подаленів.

— До берега! На ліфті аварія! — почувся крізь гул Гнатів крик.

Я спересердя кинув непіддатливий серфер і поспішив уплав до берега.

Паніка охопила пляжників. Люди з криками, зойками металися на березі, багато хто — особливо діти — заривалися в пісок.

Гнат випередив мене і був уже біля берега, як нараз якесь кругле тіло збило вітрило його віндсерфера і впало у море. Інспектор також опинився у воді. “Потопив” його одномісний швидколіт з розтрощеним ковпаком кабіни. Гнат упірнув і тепер спливав, тримаючи за комір комбінезона якусь людину. Він тут же покликав кібер-рятувальника, що плавав поруч, і передав урятованого, точніше, врятовану, — то була жінка — у магнітні захвати апарата. Робот рвонувся до берега, в найближчу клініку “швидкої допомоги”.

За двадцять кроків од берега було вже мілко, по груди. Гнат першим вибрався на пісок, а за ним я. “Холод” посилився, хоч стояла сонячна серпнева днина.

Люди все ще метушилися і кричали, бігли до станції циркулера, і увагу привертав лише один чоловік. Одягнений у білу сорочку-сітку, він стояв на волейбольному майданчику, широко розставивши ноги, засунувши долоні за пояс, і незворушно-байдуже спостерігав за людською метушнею. Біля його ніг лежав плаский чорний предмет, здалеку схожий на кейс. В цей час Гнат підігнав швидколіт.

— Стрибай!

Я з місця стрибнув на сидіння, швидколіт тут же шугнув у небо.

— Бачив? — гукнув я.

— Що? — не зрозумів Гнат.

— Ну того, на пляжі…

— Бачив, потім поговоримо. Ох, і влипли ми з тобою, варяже!

Я зрозумів: ми не повинні були йти сюди, на Сааремський пляж. І винен у цьому був я зі своїм варязьким самолюбством і впертістю.

Коли ми увійшли, кабінет начальника відділу безпеки спецсектора являв собою схил пагорба, що спадав у море, — так було настроєно відеопласт. Я з цікавістю роздивлявся, вперше потрапивши до “високого начальства”, а Гнат одразу попрямував до столу “на вершині пагорба”.

Ян Лапарра саме розмовляв по селектору. Показав нам рукою на стільці. Був він невисокий, повільний у рухах, говорив тихо і скупо. Я зустрічався з ним лише тричі, й з першої ж зустрічі він видався мені чимось незадоволеним і суворим. Не знаю, чи був Ян Лапарра таким насправді, але принаймні я жодного разу не чув, щоб він підвищував голос чи влаштовував комусь рознос.

— Як ви опинилися на Сааремському пляжі? — запитав нарешті начальник відділу безпеки своїм звичним тоном.

Гнат глянув на мене і відповів, не змигнувши оком:

— Замість ранкової зарядки вибрали віндсерфінг, а потім збиралися йти на важливе завдання.

— Дивна історія, хлопці. Рапорт я ваш читав. Отже, причина вибуху орбітального ліфта на Сааремаа невідома…

— Відома, — заперечив Гнат, — хоча дивини у цій справі цілий віз. Якийсь дикий збіг обставин, ймовірність якого — один до мільйона! Я був там до підходу аварійної команди і знаю висновок експертів.

Лапарра підвів на нього світлі, із зіницями-крапочками очі.

— Причина невідома. Я також читав звіт експертів. Збіг обставин не може бути спонукальною причиною їх виникнення. Але ми ще повернемося до цього. Сподіваюся, завдання, яке ви одержали, виконаєте в строк…

Тон останньої репліки був ствердний, і Гнат промовчав. Я намагався ні на кого не дивитися, у мене горіли вуха.

Лапарра постукав нігтем пальця по столу й легенько посунув до його краю прозору касету відеозапису.

— Це вам, ознайомтеся. Нове завдання. Цілком можливо, що воно якимось чином пов’язане з попереднім. Півроку тому за нез’ясованих обставин у Північній Америці загинули чистильники з “Аїд”. Одинадцятеро, група Шерстова. Працювала вона за документами архіву двохсотрічної давності. Тут, — Лапарра показав на касету, — ви знайдете тільки загальні дані, найосновніші.

— Нез’ясовані обставини, — пробурмотів Гнат. — За півроку так і не з’ясували обставин загибелі групи?

— Ця група, “Аїд-117”, знешкоджувала склади з бактеріологічною зброєю. Схоже, що вони там випустили на волю якийсь невідомий вірус. Недавно експерти встановили нарешті, що жоден вірус не міг бути причиною загибелі чистильників. Є запитання?

Гнат покрутив у руках кристал.

— Тільки одне: склад моєї робочої групи? Лапарра гмукнув, кинув на мене гострий погляд.

— Склад твоєї групи попередній — ти і стажист.

Гнат гмукнув у свою чергу і підвівся.

— Тоді все гаразд.

У коридорі він узяв мене за плече, прихилив до себе і пошепки сказав:

— Зрозумів варяже? Нам виявлено небувале довір’я — два завдання одразу! Про що це свідчить?

— …Що завдання не дуже складні.

— Браво, стажисте! Більше того, обоє вони, як то кажуть, з розряду “дохлих”. Але нехай. Цікаво й за такі братися. Чи ти іншої думки?

Що я міг сказати? Який з мене, чесно кажучи, помічник Гнатові?.. Рятувальники, й особливо працівники відділу безпеки, — люди енциклопедичних знань, а у мене за плечима дитяче навчальне містечко і школа, та спроба вступити до інституту…

— Якщо заперечень нема, — Гнат глянув на годинник, — то, мабуть, почнемо. Спершу вивчимо деяку документацію: я по “Аїд”, ти — по теорії таймфагу. Візьми у бібліотеці популярний виклад цієї теорії і постарайся збагнути, що таке ТФ-космоліт і чого йому не можна стартувати із Землі. Рівно о другій збираємось у відділі.

Перше завдання, що було дане Гнату й мені, формулювалося так: з’ясувати, який ТФ-космоліт здійснив не дозволений старт (що викликало “цукрову” ерозію ґрунту) з острова Сан-Мігел в Атлантичному океані дванадцятого травня нинішнього року. Тобто майже три місяці тому.