Несподівана вакансія

6.11. Несподівана вакансія виникає:

а) якщо член місцевої ради не подав упродовж належного часу заяву про згоду обіймати свою посаду; або

б) якщо він сповістив про відставку; або

в) якщо він помер…

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

Неділя

Баррі Фербразер не мав бажання йти кудись вечеряти. Упродовж вихідних голова розколювалася від болю, і він ледве встиг дописати обіцяну статтю для місцевої газети.

Але за обідом дружина була така напружена й мовчазна, що Баррі зрозумів: самою лише вітальною листівкою тут не відкупишся — занадто серйозний злочин він учинив, коли на цілий ранок замкнувся в кабінеті. До того ж він писав про Кристал, яку Мері недолюблювала, хоча й не зізнавалася в цьому.

— Мері, я хочу запросити тебе на вечерю, — збрехав він, щоб розтопити лід. — Дев’ятнадцять років, дітки! Дев’ятнадцять років, а ваша матуся лише гарнішає.

Мері відповіла поблажливою посмішкою, тож Баррі зателефонував до гольф-клубу — це було неподалік і там для них завжди були вільні місця. Він намагався улещувати дружину бодай маленькими знаками уваги, відколи збагнув, скільки розчарувань завдав їй за ці майже двадцять років спільного життя, коли йшлося про щось серйозне. Причому він ніколи не робив цього зумисне. Просто їхні уявлення про життєві цінності занадто вже різнилися.

Баррі й Мері мали чотирьох дітей, які вже не потребували няньки. Діти саме дивилися телевізор, і коли він з ними востаннє попрощався, лише найменший, Деклан, відірвався від екрана й помахав йому рукою.

Головний біль не вщухав, і Баррі відчував, як йому гупає за вухом, коли виїжджав з подвір’я і завертав на мальовничі вулички містечка Пеґфорда, в якому вони мешкали з часів одруження. Вони з’їхали вниз похилим і стрімким Собор­ним провулком, де хизувалися своєю вікторіанською надмірністю й солідністю найдорожчі в околиці будинки, тоді завернули за ріг біля псевдоготичного собору, де колись його дівчата-близнючки грали у виставі «Йосиф і його ди­вовижна барвиста мантія снів», і перетнули Майдан, з яко­го як на долоні відкривався краєвид на почорнілий кістяк зруйнованого монастиря, що височів на пагорбі, нависаючи над містечком і зливаючись на обрії з багряним небом.

Баррі крутив кермо, їдучи знайомими вуличками, і думав про те, яких припустився помилок, дописуючи поспіхом статтю, щойно відіслану електронною поштою до газетки «Ярвіл і околиця». Баррі хоч і був балакучий і товариський за своєю натурою, проте викладати свої думки на папері йому було нелегко.

Гольф-клуб був розташований у якихось чотирьох хви­линах їзди від Майдану, там, де містечко ніби відхаркувало з себе останні згустки стареньких котеджиків. Баррі запаркував мінівен біля клубного ресторану «Берді» й зачекав, поки Мері підмалює губи. Прохолодний вечірній вітерець приємно обвівав йому обличчя. Дивлячись на обриси поля для гольфу, що розчинялися в сутінках, Баррі задумався, чи варто йому й надалі зберігати членство в клубі. Гравець у гольф з нього був нікудишній: йому бракувало стабіль­ності, тому рейтинг у нього був низький. До того ж він мав стільки інших обов’язків! Біль у голові ставав нестерпний.

Мері вимкнула світло над дзеркальцем і зачинила за собою дверцята. Баррі натиснув кнопку сигналізації на ключах. Зацокотіли по асфальту жінчині високі підбори, ввімкнулася сигналізація, а Баррі подумав, що йому, мабуть, трохи попустить, коли він повечеряє.

І тут його мозок пронизав такий нечуваний біль, ніби хтось гупнув його по голові ядром. Коліна Баррі підкосилися й боляче вдарилися об холодний асфальт, але цього болю він майже не відчув. У нього в черепі ніби пашіло криваве вогнище, ця мука була просто нестерпна, але він мусив її терпіти ще цілу хвилину, що залишалася до його небуття.

Мері заверещала і лемент її не вщухав. З бару вибігло кілька чоловіків. Один з них побіг назад у будинок, щоб подивитися, чи немає там часом когось із колишніх клубних лікарів. Знайоме з Баррі й Мері подружжя, почувши з рес­торану, який зчинився ґвалт, облишило подані страви й вибігло надвір дізнатися, чим вони можуть допомогти. Чоловік викликав по мобілці швидку допомогу.

Карета швидкої мала прибути з сусіднього містечка Ярвіла, і її довелося чекати двадцять п’ять хвилин. Коли ж її пульсуюче синє сяйво освітило місце події, Баррі вже лежав нерухомо на землі в калюжі власного блювотиння і ні на що не реагував. Мері припадала біля нього навколішки, обдираючи на колінах колготки, хапала його за руку, ридала й шепотіла його ім’я.

Понеділок

І

— Зберися з духом, — промовив Майлз Моллісон, стоячи посеред кухні одного з найбільших будинків Соборного провулку.

Він прочекав до пів на сьомої ранку, щоб зателефону­вати. Ніч була неспокійна, з довгими смугами безсоння, що чергувалися з проваллями у тривожну дрімоту. О четвертій ранку він усвідомив, що його дружина теж не спить, і якийсь час вони тихенько розмовляли у темряві. Вони обговорювали те, свідками чого стали мимоволі, намагаючись позбутися пережитого жаху й потрясіння, і в той же час Майлз відчував легенькі брижі збудження, що мов пір’їною лоскотали йому нутро від думки про те, як він повідомля­тиме новину батькові. Він мав намір дочекатися сьомої, але побоювання, що хтось його може випередити, підхльосту­вало подзвонити раніше.

— Що сталося? — прогудів Говард своїм низьким голо­сом з металевими нотками. Майлз перевів телефон у режим гучномовця, щоб Саманта теж могла все чути.

Блідо-рожевий халат ще більше підкреслював колір її шкіри, що мала відтінок червоного дерева: скориставшись раннім пробудженням, вона освіжила свою блякнучу засма­гу спеціальним кремом. Кухня повнилася сумішшю запахів розчинної кави і синтетичного кокосу.

— Помер Фербразер. Сконав учора ввечері в гольф-клубі. Ми з Сáмою якраз вечеряли в «Берді».

— Фербразер помер? — рикнув Говард.

Було зрозуміло, що він, звісно, не здивувався б якійсь драматичній пригоді, пов’язаній з Баррі Фербразером, але такої новини навіть він не сподівався.

— Звалився просто на стоянці, — повторив Майлз.

— О, Господи, — озвався Говард. — Йому ж тільки сороківка недавно минула. Господи.

Майлз і Саманта чули, як важко дихає Говард, наче загнаний кінь. Зранку йому завжди бракувало повітря.

— А яка причина? Серце?

— Здається, щось із головою. Ми поїхали з Мері до лікарні і…

Але Говард їх не слухав. Майлз і Саманта чули, як він повідомляє новину комусь, відвернувшись убік від слу­хавки:

— Баррі Фербразер! Помер!.. Це Майлз!

Майлз і Саманта пили каву, очікуючи, доки Говард знову повернеться до розмови з ними. Коли Саманта сіла за кухонний стіл, її халат злегка розійшовся, оголивши багатство пишних грудей, що покоїлися тепер у неї на руках. Підперті знизу, вони здавалися пружнішими й округлішими, ніж тоді, коли вільно звисали. Жорсткувата шкіра між ними взялася ниточками зморшок, які вже не зникали навіть тоді, коли Саманта випростувалась. У молодості вона дуже полюбляла відвідувати солярії.

— Що? — перепитав Говард, коли знову заговорив у слу­хавку. — Що ти там казав про лікарню?

— Ми з Сáмою поїхали туди швидкою допомогою, — чітко вимовив Майлз. — Разом із Мері й тілом.

Саманта зауважила, що за другим разом Майлз підсилив, так би мовити, рекламний аспект розповіді. Вона його за це не осуджувала. Їхньою винагородою за пережите жахливе випробування було право розповісти про все людям. Саманта не думала, що зможе колись це забути: голосіння Мері, все ще напіврозплющені очі Баррі над кисневою мас­кою, їхні разом із Майлзом намагання розгадати вираз лікарчиного обличчя, тиснява і тряска, темні вікна, жах.

— Господи, — вже втретє повторив Говард, зосередившись на Майлзі і не звертаючи уваги на настирні запитання Шерлі, що долинали з-за його спини. — Отак узяв і врізав дуба на паркінгу?

— Ага, — підтвердив Майлз, — коли я на нього глянув, одразу зрозумів, що тут уже нічим не зарадиш.

Це була його перша брехня, і він відвів очі від дружини, коли це казав. Вона пам’ятала, як він поклав свою велику руку на тремтячі плечі Мері, заспокоюючи її: — Він буде в порядку… усе буде добре…

«Але ж, урешті-решт, — подумала Саманта, віддаючи належне Майлзу, — як можна було знати щось напевне, якщо в той час йому надягали кисневу маску, а тіло кололи голка­ми?» Їм тоді здавалося, ніби Баррі намагаються врятувати, і ніхто не міг знати, що все це намарно, аж поки до Мері підійшла молоденька лікарка. Саманта й досі аж занадто чітко бачила перед собою розгублене й застигле обличчя Мері і вигляд тієї гладко зачесаної, в окулярах, дівчини в білому халаті: спокійний і ледь насторожений… таке постійно можна бачити в телевізійних серіалах, але коли це стається насправді…

— Анітрохи, — пояснював Майлз. — Ґевін ще грав з ним у сквош минулого четверга.

— І він тоді виглядав нормально?

— Ще й як. Просто розтрощив Ґевіна.

— Господи. Ну, мабуть, так воно й мало бути. Так мало бути. Чекай, мама ще хоче пару слів.

Приглушений брязкіт, а тоді почувся м’який голос Шерлі.

— Яке жахіття, Майлзе, — сказала вона. — 3 тобою все гаразд?

Саманта мало не захлинулася кавою, що пирскнула їй з кутиків рота на підборіддя. Вона витерла собі обличчя й груди рукавом. Майлз заговорив тим голосом, яким зав­жди розмовляв із матір’ю: нижчим, ніж зазвичай, владним і самовпевненим, виразним і діловим. Іноді, особливо коли Саманта напивалася, вона глузувала з розмов між Майлзом і Шерлі, передражнюючи їх. «Не турбуйся, мамусю. Майлз уже тут. Твій маленький солдатик». «Який же ти в мене молодчинка, такий великий, відважний і розумний». Остан­нім часом Саманта починала глузувати на очах у незнайо­мих людей, від чого Майлз робився похмурий і замкнутий, хоч і вдавав, ніби йому це смішно. Минулого разу, коли вони верталися додому, в машині з цього приводу навіть вибухнула сварка.

— То ти з нею їхав аж до самої лікарні? — запитала Шерлі через гучномовець.

«Ні, — подумала Саманта, — нам стало нудно, і ми вирі­шили вийти на півдорозі».

— Це все, що ми могли. Воліли б зробити більше.

Саманта встала й пішла до тостера.

— Я певна, що Мері була вам дуже вдячна, — сказала Шерлі.

Саманта брязнула покришкою хлібниці й запхала в тостер чотири шматочки хліба. Майлз заговорив природнішим голосом:

— Так, ну, а коли лікарі сказали… підтвердили його смерть, Мері захотіла побачити Коліна й Тессу Вол. Саманта їм подзвонила, ми зачекали їх, а тоді поїхали.

— Мері дуже пощастило, що ви там були, — сказала Шерлі. — Тато ще хоче додати пару слів, Майлзе, даю йому слухавку. Пізніше поговоримо.

— Пізніше поговоримо, — перекривила її біля чайника Саманта, хитаючи головою.

Її викривлене в чайнику відображення було набрякле після безсонної ночі, а карі очі запалилися. Саманта так квапилася почути, що скаже Говард, що ненароком натерла собі повіки кремом для штучної засмаги.

— Може, прийдете з Самою ввечері до нас? — прогудів Говард. — Ні, зачекайте… мама нагадала, що ми нині граємо з Балдженсами в бридж. Приходьте завтра. На вечерю. Близько сьомої.

— Побачимо, — завагався Майлз, зиркнувши на Саманту. — Мушу перевірити, які плани в Саманти.

З її вигляду важко було зрозуміти, хоче вона піти чи ні.

Коли Майлз повісив слухавку, в кухні зависло дивне від­чуття порожнечі.

— Не можуть у це повірити, — сказав він, ніби вона й сама цього не чула.

Вони мовчки почали їсти грінки й пити свіжозаварену каву. Саманта жувала, відчуваючи, як потроху вщухає її роз­дратованість. Пригадала, як раптово прокинулася на світанні в темній спальні й відчула якусь абсурдну втіху і вдячність за те, що біля неї був Майлз, великий і пузатий, з пахощами камфорної олійки й задавненого поту. Тоді вона уявила, як розповідатиме своїм покупцям, що прямо у неї на очах померла людина, і як вони, ошелешені, помчали в лікарню. Думала, як краще описати все те, що відбувалося дорогою, і кульмінаційну сцену з лікаркою. Молодість цієї спокійної жінки справляла якесь негативне враження. Такі новини повинні повідомляти старші особи. Настрій її ще дужче поліпшився, коли вона згадала про завтрашню зустріч із торговим представником Шампетру. Учора вони дуже мило пококетували по телефону.

— Мабуть, я вже піду, — сказав Майлз, допиваючи каву й не відводячи очей від неба за вікном, що поволі світлішало.

Важко зітхнувши, він поплескав дружину по плечу і відніс порожню тарілку й чашку до посудомийної машини.

— Господи, тепер нам буде про що поміркувати, правда?

Похитуючи короткостриженою сивіючою головою, він вийшов із кухні.

Майлз іноді здавався Саманті безглуздим і дедалі зануднішим. Але подеколи його помпезність їй подобалась, так само, як подобалося надягати на офіційні заходи капе­люшки. Та й, зрештою, цього ранку, якщо вже на те пішло, доречною була певна імпозантність і урочистість. Саманта дожувала грінку й прибрала за собою рештки сніданку, прокручуючи в голові готову історію, якою жадала поділитися зі своєю помічницею.

II

— Помер Баррі Фербразер, — повідомила захекана Рут Прайс.

Вона мало не бігом подолала стрімку садову стежку, щоб застати чоловіка, доки він не пішов на роботу. Не зупиняючись у передпокої, щоб зняти пальто, вона в шарфику й ру­кавичках увірвалася до кухні, де снідав Саймон з їхніми підлітками-синами.

Чоловік завмер, не встигши донести до рота грінку, яку одразу ж відклав повільно-театральним жестом. Двійко хлоп­ців у шкільній формі напівбайдуже обвели очима батьків.

— Думають, що це аневризма, — усе ще задихано пояс­нила Рут, стягуючи рукавиці, розмотуючи шарф і розстіба­ючи пальто. Цій худорлявій чорнявій жінці з великими скорботними очима пасувала її синя форма медсестри. — Він зомлів у гольф-клубі… його привезли Сáма і Майлз Моллісони… а потім під’їхали Колін і Тесса Вол…

Вона вибігла з кімнати, щоб розвісити свої речі, й повер­нулася саме вчасно, щоб відповісти на Саймонове голосне запитання.

— А що таке ананевризма?

— А-не-вриз-ма. Розрив артерії в мозку.

Вона метнулася до чайника, ввімкнула його і, не припи­няючи розмови, почала змітати зі столу хлібні крихти, що назбиралися довкола тостера.

— Він мав потужний крововилив у мозок. Бідна, бідна його дружина… вона в такому відчаї…

Зненацька вражена цим, Рут задивилася на хрустку білиз­ну вкритої памороззю галявини, на монастир по той бік до­лини, кістяк якого чітко вирізнявся на тлі блідо-рожевого неба, і на панорамний краєвид, що був гордістю їхнього Дому-на-пагорбі. Пеґфорд, який вночі був собі просто нічим не примітним ґроном мерехтливих вогників у темній улоговині, поступово проявляв себе в промінні прохолодного сонця. Але Рут нічого цього не бачила: подумки вона була ще й досі в лікарні й дивилася, як Мері виходить з палати, де лежав Баррі, після того, як припинилися всі намарні спроби повернути його до життя. Рут Прайс найбільше й найщиріше шкодувала тих, кого вважала схожими на неї саму. — Ні, ні, ні, ні, — стогнала Мері, і це інстинктивне заперечення луною відбилося в самому нутрі Рут, бо вона раптом уявила на мить себе в ідентичній ситуації…

Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише дода­вали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стика­лася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

«Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

«Самовдоволене мудило», — голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

— Ендрю! — заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

— Ендрю!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

— Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм, блін, сараї!

На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно? Ясно?

Він уп’явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров’я.

«Срати він на все хотів, собака».

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.

III

Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м’якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній. З душової долинало м’яке шелестіння води, а Шерлі сиділа навпроти свого відображення, смакуючи новину, що й досі здавалася ефемерною і зникомою, мов бризки шампанського.

Баррі Фербразер помер. Сконав. Згас. Жодна інша подія державної ваги, жодна війна, фінансова криза, теракт — ніщо не могло вселити в Шерлі цей трепет, пробудити цю пожадливу цікавість і спонукати до таких гарячкових роз­думів, що поглинули її зараз до останку.

Вона ненавиділа Баррі Фербразера. Шерлі була завжди як одне ціле зі своїм чоловіком у всьому, що стосувалося їхніх приятелів і ворогів, але тут їхні погляди не зовсім збігалися. Говард іноді зізнавався, що його потішав цей низенький бородань, який так завзято протистояв йому за тими довгими подряпаними столами в пеґфордській парафіяльній залі, а от для Шерлі не було жодної різниці між політичними уподобаннями і персональними. Баррі чинив опір Говарду в найголовнішій місії його життя, і цього було достатньо, щоб Баррі Фербразер став її лютим ворогом. Відданість чоловікові була головною, але не єдиною причиною цієї жагучої антипатії. Шерлі інстинктивно сприймала людей лише в одному вимірі, як та собака, яку натаскали винюхувати наркотики. Вона була постійно налаштована на викриття поблажливої зверхності, ознаки якої давно вже запримітила у ставленні Баррі Фербразера та його дружків до інших членів місцевої ради. Отакі ось фербразери й подібні до них припускали, що університетська освіта вивищує їх над такими людьми, як вона з Говардом, що їхні погляди й думки вагоміші. Ну що ж, сьогодні їхній зарозумілості було завдано нищівного удару. Раптова Фербразерова смерть лише поглибила давнє переконання Шерлі, що, попри всю самовпевненість його самого та його апологетів, він належав до нижчої і слабшої касти, ніж її чоловік, який у додаток до всіх інших своїх чеснот спромігся сім років тому вижити після серцевого нападу.

(Шерлі ніколи, ані на мить не припускала, що її Говард може померти, навіть коли він лежав на операційному столі. Говардова присутність на землі була для Шерлі такою ж не­заперечною істиною, як світло сонця або наявність у повітрі кисню. Вона це стверджувала й пізніше, коли друзі й сусіди раділи чудодійному порятунку, казали, як їм пощастило, що кардіологічне відділення знаходиться так близько, в Ярвілі, і співчували їй за всі її жахливі переживання.

— Я завжди знала, що він виплутається, — відповідала Шерлі, спокійно й незворушно. — Ніколи в цьому не сумні­валася.

І ось він був тут, живий і здоровий, а Фербразер лежав у морзі. Так, як воно й мало бути.)

Шерлі, котра з самого ранку перебувала в піднесеному настрої, пригадала раптом той день, коли народився її син Майлз. Багато років тому вона сиділа, точнісінько як оце тепер, у ліжку, сонячне світло струменіло крізь вікно палати, в руках вона тримала подану кимось чашку чаю й чекала, коли їй принесуть для годування її чудового новонародже­ного хлопчика. Народження і смерть: тоді, як і тепер, її пронизувало загострене усвідомлення самої суті існування й інтенсивне відчуття власної необхідності. Новина про рап­товий скін Баррі Фербразера лежала в неї на колінах, як те пухкеньке немовля. Невдовзі цю новину зловтішно обсмоктуватимуть усі її знайомі, і саме Шерлі буде ключем, дже­релом цієї новини, адже вона дізналася про неї мало не найпершою.

Та поки Говард ще був у кімнаті, Шерлі жодним чином не виявляла тієї втіхи, що переповнювала її по вінця. Вони просто обмінялися репліками, які належиться промовляти в ситуації з такою наглою смертю, а тоді він пішов прийняти душ. Шерлі, звісно, знала, що Говард, з яким вона обміня­лася заяложеними словами і фразами, що ковзали туди-сюди, як ті костки на рахівниці, теж мало не вибухав від екстазу, але відверта демонстрація таких почуттів, коли новина про смерть ще витала в повітрі, була рівнозначна танцям в ого­леному вигляді чи вигукуванню похабщини, а Говард і Шерлі завжди зодягалися в незримі шати умовностей і добро­пристойності, яких ніколи із себе не скидали.

Шерлі стрельнула в голову ще одна радісна думка. Вона поставила на столик біля ліжка свою чашку і блюдечко, на­кинула халат, наділа окуляри і пройшла коридором до ван­ної кімнати.

— Говарде? — постукала вона в двері.

У відповідь почулося його бурмотіння, заглушене безпе­рервним шелестом води.

— Як гадаєш, може, мені варто викласти щось на сайті? Про Фербразера?

— Гарна ідея, — відгукнувся він крізь двері після недовгих роздумів. — Чудова ідея.

Отож вона поспішила до кабінету. Раніше це була найменша спальня в будинку, що належала їхній доньці Патри­ції, котра вже давно переїхала в Лондон і відтоді майже не давала про себе чути.

Шерлі страшенно пишалася, що зуміла опанувати інтернет. Десять років тому вона відвідувала вечірні курси в Ярвілі, де була чи не найстаршою і найменш тямущою. Проте вона таки домоглася свого, поставивши собі за мету стати адміністратором нового й такого цікавого сайту пеґфордської місцевої ради. І ось тепер Шерлі зайшла на цей сайт і відкрила домашню сторінку.

Коротке повідомлення написалося легко й невимушено, немовби її пальці самі складали текст.

Член ради Баррі Фербразер

З великим сумом сповіщаємо про смерть члена ради Баррі Фербразера.

У цю важку годину всі наші думки з родиною покійного.

Вона уважно це перечитала, тоді цокнула потрібну кла­вішу й побачила, як її повідомлення з’явилося на веб-форумі.

Коли померла принцеса Діана, королева приспустила прапор на Букінгемському палаці. Її Величність займала дуже важливе місце в житті Шерлі. Розглядаючи тепер своє повідомлення на сайті, вона відчула задоволення й радість від того, що вчинила так, як належало. Мала в кого вчитися…

Вона вийшла зі сторінки оголошень місцевої ради й зайшла на свій улюблений медичний сайт, де старанно вписала у віконце пошуку слова «мозок» і «смерть».

Виринуло безліч пропозицій. Шерлі переглянула різні варіанти, намагаючися здогадатись, яким саме з цих смерто­носних станів — деякі з них навіть вимовити було неможливо — вона мала завдячувати своєму теперішньому щастю. Шерлі працювала на добровільних засадах у лікарні. Відколи вона почала цю роботу, її зацікавлення медичними справами лише зростало, і час від часу вона навіть ставила діагнози своїм друзям.

Та цього ранку вона не могла зосередитися на довгих малозрозумілих словах і симптомах: подумки вона вже поширювала новину, відбираючи й сортуючи необхідні теле­фонні номери. Цікаво, чи вже знають про це Обрі та Джулія, і що вони скажуть; а також, чи дозволить Говард їй самій повідомити Морін, чи прибереже цю втіху для себе.

Усе це було неймовірно захопливе.

IV

Ендрю Прайс зачинив за собою двері невеличкого білого будиночка й почав спускатися вслід за молодшим братом стрімкою й хрусткою від паморозі стежкою, що вела до закрижанілих металевих воріт посеред живоплоту, а тоді до провулка за ними. Жоден із хлопців не звернув ані найменшої уваги на такий знайомий краєвид, що розгортався перед ними: малесеньке містечко Пеґфорд у чашоподібній улоговині поміж трьох пагорбів, один з яких був увінчаний руїнами монастиря XII століття. Вузенька річечка снувала змійкою попри цей пагорб, перетинаючи містечко, де її сідлав іграшковий кам’яний місток. Для хлоп’ячих очей цей краєвид був нудною побляклою декорацією. Ендрю з презирством ставився до вихвалянь свого батька, як той у рідкісні дні, коли до них приходили гості, козиряв краєвидом містечка, мовби він сам це все спроектував і збудував. Останнім часом Ендрю відчував, що йому ближчі до серця асфальт, розбиті вікна і графіті. Він мріяв про Лондон і життя, в якому щось діється.

Брати пройшли до кінця провулка й зупинилися на розі, там, де провулок перетинався з ширшою дорогою. Ендрю запхав руку в живопліт, понишпорив там і видобув напівпорожню пачку сигарет «Бенсон і Хеджес» і трохи відсирілу коробку сірників. Після кількох фальстартів, покришивши низку сірникових голівок, він нарешті спромігся видобути вогник. Зробив кілька затяжок, і тут тишу розколов гуркіт двигуна шкільного автобуса. Ендрю акуратно загасив сигарету і запхав недопалок назад у пачку.

Автобус, наближаючись до їхнього Дому-на-пагорбі, був завжди заповнений на дві третини, бо об’їжджав перед тим довколишні ферми й садиби. Брати зазвичай сідали окремо, займаючи для себе подвійні місця, й дивилися у вікна, як автобус, похитуючись і гуркочучи, їде в напрямку Пеґфорда.

Біля підніжжя їхнього пагорба стояв будинок, оточений клиноподібним городом. Зазвичай біля його воріт уже чекали четверо Фербразерових дітей, але сьогодні там не було нікого. Усі вікна були затулені завісами. Ендрю стало цікаво, чи завжди треба сидіти в темряві, коли хтось помирає.

Кілька тижнів тому Ендрю потискався трохи на дискотеці в шкільній залі з Нів Фербразер, однією з дочок-близнят Баррі. Після цього вона виявила нездорову тенденцію ходити за ним по п’ятах. Батьки Ендрю майже не спілкувалися з Фербразерами. Саймон і Рут практично ні з ким не приятелювали, але до Баррі, який управляв крихітною філією єдиного в Пеґфорді банку, ставилися, можна сказати, з певною симпатією. Ім’я Фербразера доволі часто згадувалося, коли мова заходила про місцеву раду, вистави в ратуші або благодійні парафіяльні пробіги. Ці речі абсолютно не цікавили Ендрю, та і його батьки трималися від них осторонь, хіба що деколи купували лотерейний квиток або робили невеличкі фінансові внески.

Автобус завернув ліворуч і покотився Соборним провулком повз просторі багатоярусні вікторіанські будинки, а Ендрю почав фантазувати, як батько падає замертво, поцілений невидимим снайпером. Ендрю уявив, як він заспокійливо попліскує по плечі заплакану матір, одночасно телефонуючи в похоронне бюро. Із цигаркою в зубах він замовляє найдешевшу труну.

Наприкінці Соборного провулка в автобус підсіла трійця Джавандів: Джасвант, Суквіндер і Раджпал. Ендрю спеціально вибрав собі сидіння, перед яким були порожні місця, сподіваючись, що там сяде Суквіндер, але зробив він це не заради неї (його найкращий приятель Жирко називав її не інакше, як Сіп — скорочений варіант від «Сіська і піська»), а тому, що біля Суквіндер так часто сідала Вона. Можливо, через те, що його телепатичні навіювання діяли особливо потужно цього ранку, або з якоїсь іншої причини, однак Суквіндер і справді сіла попереду нього. Утішений Ендрю задивився, нічого не бачачи, у бруднувате вікно і міцніше притиснув до колін шкільного портфеля, щоб приховати ерекцію, викликану вібрацією автобуса.

Його хвилювання зростало з кожним новим підйомом і спуском на шляху незграбної машини, що поволі просувалася вузенькими вуличками, завертала за ріг на площу й наближалася до Її будинку.

Ендрю ще ніколи не відчував такого гострого інтересу до будь-якої іншої дівчини. Вона була новоприбулою (дивний час для зміни шкіл, навесні, посеред навчального року). Її звали Ґая, і це ім’я їй пасувало, бо він ще ніколи не чув його раніше, а вона була якоюсь абсолютно іншою і незвичною. Одного ранку вона зайшла в автобус як неспростовне свідчення того, яких вершин може сягнути природа, і сіла за два ряди від нього, завороженого досконалістю її плечей і шиї.

Її хвилясте волосся кольору міді вільно спадало на спину, ніс був вишукано рівний, вузенький і вкорочений, що лише підкреслювало спокусливу припухлість її блідих уст, а широко посаджені карі очі з досконалими густими віями рябіли зеленкуватими цяточками, наче яблучка ранет. Ендрю ніколи не бачив на ній косметики, і жодна плямочка чи прищик не псували їй шкіри. Її обличчя було поєднанням досконалої симетрії й незвичних пропорцій. Він міг би годинами його розглядати, намагаючись збагнути суть цієї чарівності. Минулого тижня він повернувся додому після подвійного уроку біології, на якому завдяки божественно випадковому розміщенню столів і учнів він майже безвідривно спостерігав за нею. Згодом, заховавшись у спальні, він (після бурхливої мастурбації, що завершилася півгодинним розгляданням стіни) написав таке: «Краса — це геометрія». Той папірець він майже відразу подер і згодом, згадуючи про нього, почувався повним ідіотом, хоча у тих словах щось таки було. Її краса постала внаслідок ледь помітних удосконалень базової матриці, і в підсумку це породило приголомшливу гармонію.

Ґая мала з’явитися з хвилини на хвилину; якщо вона, як звичайно, сяде біля набурмосеної квадратної Суквіндер, то опиниться достатньо близько, щоб відчути, як він пропах нікотином. Йому подобалося спостерігати, як реагують на її тіло різні предмети: як ледь-ледь прогинається автобусне сидіння, коли вона з розгону сідає на нього, як металевий поручень ховається в кучериках її золотаво-мідного волосся.

Водій почав пригальмовувати, і Ендрю відвернувся від дверей, вдаючи, що заглибився в роздуми. Він озирнеться, коли вона зайде в салон, так, ніби зупинка стала для нього цілковитою несподіванкою. Зустрінеться з нею поглядом, можливо, кивне головою. Він сподівався почути, як відчиняються двері, але м’яку вібрацію двигуна цього разу не перервав знайомий скрегіт і гупання.

Ендрю озирнувся й не побачив нічого, крім куцої і занедбаної вулички Надії, оточеної двома рядами невеличких, поєднаних у блоки будиночків. Водій автобуса роззирнувся, перевіряючи, чи справді її немає. Ендрю хотів було попросити, щоб той ще зачекав, бо минулого тижня вона також запізно вибігла з одного з тих маленьких будиночків і помчала до автобуса по бруківці (на неї тоді можна було сміливо дивитися, бо ж дивилися всі), і цю картину він потім годинами прокручував у голові, але водій крутнув кермом, і автобус знову рушив. Ендрю вкотре почав розглядати брудне вікно, відчуваючи, як йому закололо в серці і в паху.

V

Колись у цих блоках будиночків на вулиці Надії жили прості роботяги. У ванній будинку під номером десять повільно й аж надто ретельно голився Ґевін Х’юз. Він був білявий і мав таку рідесеньку щетину, що не було потреби голитися частіше, ніж двічі на тиждень, але ця холоднувата й доволі неохайна ванна кімната була його єдиним притулком. Якби він пробув тут до восьмої, то міг би цілком правдо­подібно сказати, що мусить негайно бігти на роботу. Його лякала необхідність починати розмову з Кей.

Учора ввечері, щоб тільки уникнути цього, він затіяв злягання, яке переросло в чи не найдовший і найвинахідливіший секс-марафон з часу їхніх стосунків. Кей відгук­нулася на цю ініціативу миттєво й аж занадто завзято: постійно міняла пози, закидала на нього свої сильні корот­куваті ноги, вигиналася, немов одна слов’янська акробатка, до якої вона була дуже подібна своєю оливковою шкірою й коротким темним волоссям. Він занадто пізно збагнув, що ця її не надто типова поведінка слугувала ніби мовчазним визнанням тих речей, про які він так рішуче відмовлявся говорити. Вона пожадливо його цілувала. Коли вони тільки почали зустрічатися, ці її вологі настирливі цілунки здавалися йому еротичними, але тепер вони викликали майже огиду. Він дуже довго не міг досягти оргазму, жахаючись того, що сам затіяв, і цей жах постійно загрожував йому ослабленням ерекції. Але навіть це спрацьовувало проти нього: вона сприйняла його незвичну витривалість як вияв віртуозної майстерності.

Коли ж нарешті все скінчилося, вона міцно притулилася до нього в темряві і якийсь час гладила йому волосся. Він жалюгідно дивився в порожнечу, розуміючи, що замість того, щоб нарешті вивільнитися з зашморгу, він мимоволі затяг його ще міцніше. Коли вона заснула, він ще довго лежав, відчуваючи, як його руку придушує вага її тіла, а до стегна огидно липне мокре простирадло; лежав на грудку­ватому матраці зі старими пружинами й жадав набратися відваги, щоб стати негідником, вислизнути звідси й ніколи вже не повертатися.

Ванна кімната Кей пропахла цвіллю й мокрими губками. Скрізь поприліплювалися залишки волосся. Зі стін облуп­лювалася фарба.

— Тут потрібні чоловічі руки, — часто нагадувала Кей.

Ґевін старанно уникав розмов про будь-яку допомогу. Ті речі, про які він їй не казав, були для нього талісманом і оберегом. Він нанизував їх подумки на ниточку й перебирав, неначе вервиці. Він ніколи не казав їй «люблю». Ніколи не забалакував про одруження. Ніколи не просив її переїхати в Пеґфорд. І попри все це — ось вона тут, та ще й примушує його якимось чином відчувати свою відповідальність.

З потьмянілого дзеркала на нього дивилося власне об­личчя. Під очима синіли тіні, а його ріденьке світле волосся було сухе і скуйовджене. Сліпуча лампочка висвічувала згори його драглисте обличчя з цапиною борідкою, наче на допиті, суворо й безпристрасно.

«Тридцять чотири, — подумав він, — а виглядаю на всі сорок». Він підніс бритву й обережно відтяв дві великі білі волосинки, що стирчали з обидвох боків виразного кадика.

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди. Не хочу. А завдяки йому, — ненависно зиркнула вона на Ґевінову потилицю, — я тепер, мабуть, не встигну на той клятий автобус.

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.

— Ми побачимось?..

— Я передзвоню, — перебив він її, вдаючи, що не почув.

Ґевін перетнув дорогу, прямуючи до свого авта, пожад­иво ковтав свіже холоднаве повітря і подумки намагався звикнути до смерті Баррі, обережно обмацуючи цю новину, немов посудину з леткою рідиною, яку боявся розтрясти. Вмикаючи двигун, він уявив, як плачуть доньки-близнята Баррі, занурившись личками в свої двоярусні ліжечка. Він бачив їх у таких позах, одну над другою, захоплених грою в Нінтендо, коли востаннє приходив туди на вечерю і проходив повз їхню спальню.

Він не знав відданішої пари, ніж Фербразери. Тепер він уже ніколи не вечерятиме в їхньому будинку. Він часто казав Баррі: «Який ти щасливий!». А от виходить, що не зовсім.

Хтось крокував до нього тротуаром. Він запанікував, ду­маючи, що то Ґая йде з ним сваритися або домагатися, щоб він її підвіз, занадто різко від’їхав назад і вдарив машину, що там стояла, — стареньку Кеїну «Воксхол Корсу». Перехожа наблизилася до вікон машини і з’ясувалося, що це якась кістлява старушенція шкутильгала собі кудись у до­машніх капцях. Напівзіпрілий Ґевін крутнув кермом і виїхав на вулицю. Натискаючи на газ, він глянув у дзер­кальце заднього виду й побачив там Ґаю, що верталася до Кеїного будиночка.

Йому стало важко дихати. Він відчував клубок у грудях. Тільки тепер він усвідомив, що Баррі Фербразер був його найкращим другом.

VI

Шкільний автобус заїхав у Поля, дільницю, що розкинулася на околицях міста Ярвіла. Брудні сірі будинки, деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й матюками, а інші мали забиті дошками вікна, сателітні антени й нескошену траву. На все це Ендрю звертав уваги не більше, ніж на зруйнований пеґфордський монастир, що іскрився памороззю. Колись Поля манили й навіть лякали Ендрю, але поступово він до них звик і вже не бачив там нічого цікавого.

Тротуари кишіли від малюків і підлітків, які поспішали до школи. Незважаючи на прохолоду, багато хто був у легеньких футболках. Ендрю зауважив там Кристал Відон, місцеву «притчу во язицех» і об’єкт брудних жартів. Голосно регочучи, вона йшла підстрибом в оточенні різношерстої ватаги підлітків. Її вуха були проколоті численними сережками, а понад приспущеними спортивними штанами виразно виднілася смужечка трусиків-стрінґів. Ендрю знав її ще з початкової школи, і вона фігурувала в багатьох найяскравіших спогадах з його екстремального дитинства. З неї постійно глузували, перекривлюючи її ім’я, але замість плачу, як це заведено у більшості дівчаток, п’ятирічна Кристал тільки хихотіла й вигукувала: «Ві-ві-відон, пі-пі в бідон!» А одного разу вона скинула посеред класу свої штанята й почала вдавати, що так і робить. Йому надовго врізалася в пам’ять її рожева вульвочка, так ніби серед них раптово вигулькнув Санта Клаус. І ще йому запам’яталася міс Оутс, яка почервоніла як рак, виводячи Кристал з кімнати.

У дванадцять років, коли її вже перевели в загальноосвітню школу, Кристал вирізнялася серед ровесниць своєю дозрілістю і виробила звичку надовго затримуватися в глибині класної кімнати, куди учні мали приносити роботи з математики і брати там нові завдання. Як це все почалося, Ендрю (котрий, як завжди, чи не найдовше пітнів над математикою) не знав, та коли він підійшов до пластмасових коробок із завданнями, акуратно розставленими на шафках під стінами, то побачив там Роба Колдера і Марка Річардса, які по черзі обмацували і стискали груди Кристал. Більшість хлопців захоплено за цим спостерігали, ховаючись від учителя за підручниками, а дівчата, червоніючи, вдавали, ніби нічого не помічають. Ендрю зрозумів, що половина хлопців уже пройшли ініціацію, і тепер була його черга. Він і хотів цього, і водночас боявся. Боявся не грудей, а того, з яким зухвалим викликом вона на всіх дивилася. Боявся, що зробить щось не так. Тож коли байдужий і неуважний містер Сімондс нарешті підвів голову й промовив: «Кристал, скільки можна там стирчати, бери завдання й сідай на місце», — Ендрю відчув неабияке полегшення.

Відтоді їх давно вже розподілили в різні групи, та вони й далі були однокласниками, тому Ендрю знав, що Кристал з’являлася на уроках дуже зрідка, проте майже завжди втрапляла в якісь халепи. Вона нічого не боялася, як і ті хлопці, що приходили до школи з саморобними татуюваннями, сигаретами, розбитими губами й розповідями про сутички з поліцією, наркотики й доступний секс.

Загальноосвітня школа «Вінтердаун» була розташована в самому центрі Ярвіла. Це була велика противнюча триповерхова будівля, її зовнішня шкаралупа складалася з вікон, проміжки між якими були викладені плиткою бірюзового кольору. Коли двері автобуса зі скрипом відчинились, Ендрю долучився до натовпу учнів у чорних куртках і светрах, які перетинали паркінг у напрямку подвійних вхідних дверей. Він уже наближався до цих шкільних дверей, намагаючись пропхатися досередини, коли побачив, як під’їжджає «Ніссан Мікра», і відійшов убік, щоб дочекатися свого найкращого друга.

Пузо, Тельбух, Кабан, Товстун, Волан, Волик, Волохач, Жирко — ніхто в школі не мав стільки прізвиськ, як Стюарт Вол. Його манера ходити підстрибом, кістлявість, бліде обличчя, занадто великі вуха й постійно невдоволений вираз — уже й цього було достатньо, щоб вирізнятися серед інших, але найбільше він славився своїм ядучим гумором, безпристрасністю і незворушністю. Якось йому вдавалося відмежовуватися від усього, що могло б сформувати слабкий характер. Його анітрохи не бентежило, що він був сином непопулярного серед учнів заступника директора школи, з якого всі глузували, а його мати була старомодною товстезною вчителькою-консультантом. Він був самим собою, винятковим і унікальним Жирком, шкільною знаменитістю і світилом, і навіть поляни, тобто учні, що мешкали на Полях, реготали з його анекдотів і майже ніколи не кепкували з його родинних зв’язків, не бажаючи нарватися на його ядучу й нещадну відповідь.

Ось і цього ранку Жирко абсолютно не втратив самовладання, коли на очах учнівської юрби, що проходила повз них, мусив вибиратися з Ніссана не тільки разом з матір’ю, а й з батьком, який зазвичай прибував до школи окремо від них. Поки Жирко наближався до Ендрю, той знову пригадав собі Кристал Відон і її виставлені напоказ стрінги.

— Здоров, Арфе, — привітався Жирко.

— Привіт.

Вони почали розштовхувати юрбу, закинувши собі на плечі шкільні портфелі й тицяючи ними в обличчя менших учнів.

— Каббі розплакався, — повідомив Жирко, коли вони піднімалися сходами.

— А що таке?

— Та вчора віддав кінці Баррі Фербразер.

— Ну, так, я чув, — сказав Ендрю.

Жирко глузливо зиркнув на нього, як він це завжди робив, коли хтось намагався шахрувати, вдаючи з себе всезнайку.

— Моя мама була в лікарні, коли його привезли, — сердито буркнув Ендрю. — Вона там працює, якщо ти не забув.

— Ну, так, — уже без тіні насмішки мовив Жирко. — Ти знаєш, що вони з Каббі були голубими. І Каббі збирається про це оголосити. Нічого доброго, Арфе.

Піднявшись сходами нагору, вони розійшлися кожен по своїх кімнатах для реєстрації. Більшість одногрупників Ендрю вже сиділи, звісивши ноги, на своїх партах або спиралися на шафки попід стінами. Портфелі лежали під стільцями. Як завжди по понеділках, усі розмовляли голосно й невимушено, бо шкільні збори проводилися в спортивній залі, куди треба було йти через подвір’я. Учителька відмічала новоприбулих в журналі реєстрації. Вона ніколи не робила офіційної переклички. Таким чином вона намагалася втертися їм у довіру, проте учні тільки зневажали її за це.

Кристал прибула, коли вже задзвонив дзвінок. Вона крикнула з порога: «Я тут!» — і відразу пішла геть. Усі, не припиняючи розмов, рушили слідом за нею. Ендрю з Жирком знову зустрілися на сходах, і загальний потік поніс їх до задніх дверей, а тоді далі через широке заасфальтоване подвір’я.

Спортивна зала тхнула потом і тренувальними знаряддями. Від її голих побілених стін луною відбивався гамір нескінченних теревенів між сотнями балакучих підлітків. Підлогу вкривав сірий поплямлений килим, на якому різнокольоровими лініями були позначені тенісний і бадмінтонний корти, футбольне поле і хокейний майданчик. Килим був твердий і боляче обпікав голі ноги, якщо на нього впасти, але сидіти на ньому впродовж загальношкільних зборів було приємніше, ніж на дерев’яній підлозі. Ендрю й Жирко з почуттям власної гідності вмостилися на пластмасових стільчиках, вишикуваних рядами в глибині зали для старшокласників.

Перед учнями стояв старий дерев’яний подіум, за яким сиділа директорка школи місіс Шовкрос. Батько Жирка, Колін Вол, на прізвисько Каббі, підійшов, щоб сісти біля неї. Цей високий із залисинами чоловік рухався так, ніби напрошувався на пародіювання: нерухомі, притиснуті до боків Руки, і тіло, що підстрибувало набагато енергійніше, ніж це було потрібно. Усі прозивали його Каббі через його пунктик тримати в ідеальному порядку скриньки (він казав на них «кабінки»), що висіли на стіні біля його кабінету. Одні з них були призначені для журналів відвідування, а інші — для всіляких шкільних матеріалів. «Ельзо, не забудь покласти це у відповідну кабінку!». «Це може випасти з кабінки — Кевіне, поправ, бо воно звисає!». «Дівчинко, не переступай через це! Підніми й поклади на місце, для цього є спеціальна кабінка!».

Решта вчителів називали це скриньками для шкільної кореспонденції. Багато хто казав так лише задля того, щоб відрізнятися від Каббі.

— Підсуньтеся, підсуньтеся, — звелів Жиркові й Ендрю вчитель столярства, бо між ними й Кевіном Купером залишалося порожнє місце.

Каббі зайняв своє місце за подіумом. Учні поступово розсілися, хоч і не так швидко, як зробили б це за командою директорки. Тієї миті, коли затих останній голос, відчинилися одні з подвійних дверей і в них увійшла Ґая.

Вона окинула поглядом залу (Ендрю дозволив собі дивитися, бо за нею спостерігало з півзали; вона була спізнена, незвична й прекрасна, і всі, крім Каббі, замовкли) й покрокувала ніби й швидко, але непоквапно (бо володіла Жирковим даром витримки) за спинами учнів. Ендрю не міг повернути голову аж так, щоб бачити її, та зненацька йому аж задзвеніло у вусі від усвідомлення, що, пересунувшись разом із Жирком, він залишив біля себе вільне місце.

Він чув, як наближаються її легкі й стрімкі кроки, і ось вона вже тут, вже сідає поруч. Ґая зачепила його стілець і торкнулася до нього своїм тілом. Він уловив аромат парфумів. Увесь його лівий бік аж пашів від чару її присутності. Він зрадів, що його ближча до неї щока була не така прищава, як права. Він ще ніколи не опинявся так близько від Ґаї і спершу навіть подумав, чи не наважитися глянути на неї, щоб якось означити, що він її впізнав. Але одразу ж вирішив, що надто довго лишався заціпенілий, тому тепер вже пізно зробити це природно й невимушено.

Чухаючи ліву скроню, щоб приховати обличчя, він скосив очі й подивився на її руки, що вільно лежали на колінах. Нігті були короткі, чисті й нелаковані. На одному мізинчику красувався простенький срібний перстень.

Жирко легенько штурхнув Ендрю ліктем під бік.

— Нарешті, — промовив Каббі, і Ендрю збагнув, що Каббі вже двічі це повторив, тиша в залі стала мертва, вщухла метушня, а в повітрі застигла тривога, зловтіха й цікавість.

— Нарешті, — вкотре вимовив Каббі, і його голос підступно затремтів. — Я мушу повідомити вам… повідомити вам дуже сумну новину. Містер Баррі Фербразер, який два останні роки так спішно веслував… так успішно тренував нашу дівочу команду з веслування, по…

Йому перехопило подих, і він затулив долонею очі:

— …помер…

Каббі Вол заплакав на очах у всіх учнів, похиливши на груди свою гулясту лису голову. Юрба відповіла на це зойками впереміш із хихотінням. Багато облич повернулося до Жирка, але він на це не відреагував; сидів собі з дещо здивованим виразом, проте, як завжди, абсолютно незворушний.

— …помер… — ридав Каббі, а директорка похмуро звелася на ноги.

— …помер… учора ввечері.

Хтось голосно пискнув у самому кінці зали.

— Хто засміявся? — заревів Каббі, і повітря розкололося від напруги. — ХТО ПОСМІВ? Яке це дівчисько сміялося, хто саме?

Містер Мічер зірвався на ноги й сердито показав на когось посеред ряду стільців якраз за спинами Ендрю й Жирка. Гая крутнулася на своєму сидінні, щоб подивитися туди, як і всі решта, знову зачепивши при цьому стілець Ендрю. Його тіло стало неймовірно чутливе, він просто шкірою відчував, як вигнулася біля нього Ґая. Якби він зараз обернувся, вони могли б просто зіштовхнутися грудьми.

— Хто сміявся? — повторив Каббі, безглуздо стаючи навшпиньки, немовби міг побачити винуватця з того місця, де він стояв.

Мічер гарячково роззявляв рота й показував на ту особу, котру він вважав винною.

— Хто це, містер Мічер?! — вигукнув Каббі.

Мічер, здавалося, не мав бажання відповідати. Він усе ще не міг переконати винуватицю покинути своє місце, але коли Каббі усім своїм виразом почав демонструвати намір піти й розслідувати все особисто, розпашіла Кристал Відон зіскочила на ноги й рушила вздовж свого ряду стільців.

— Відразу після зборів чекаю тебе в своєму кабінеті! — звелів Каббі. — Яке неподобство! Ані крихти поваги! Геть звідси!

Але Кристал раптом спинилася, показала Каббі середнього пальця й верескнула:

— Я нічо’ не робила, мудило!

Зала вибухла реготом і збудженим галасом. Учителі вдалися до марних спроб угамувати учнів, а дехто навіть зірвався на ноги у намаганні навести бодай якийсь лад.

Стулки дверей зачинилася за спинами Кристал і містера Мічера.

— Заспокойтесь! — крикнула директорка, і в залі знову запанувала нестійка тиша, сповнена шепоту й шурхотіння. Жирко дивився кудись прямо перед собою, і цього разу його байдужість була трохи силувана, а обличчя потемніло.

Ендрю відчув, як Ґая відкинулась на спинку стільця. Він набрався духу, зиркнув ліворуч і всміхнувся. Вона відповіла йому взаємною посмішкою.

VII

Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс — коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.

Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.

Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало — ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.

Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.

Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.

За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.

Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.

— Доброго ранку, Мо, — привітав її Говард.

Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.

— Чула новину?

Вона здивовано глянула на нього.

— Помер Баррі Фербразер.

Вона аж роззявила рота.

— Ні! Як?

Говард поплескав себе по голові.

— Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.

— Ні! — повторила вона.

— Мертвий у дошку, — сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.

Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.

— Там був Майлз? — прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.

— Може, постав на вогонь чайник, Мо?

Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.

— І що ж тепер? — нетерпляче спитала Морін.

— А-а… — протягнув Говард. — Ну, що тепер. Хороше запитання. Ми отримали несподівану вакансію, а це вже зовсім інша справа.

— Отримали що? — перепитала Морін, злякавшись, що випустила з уваги щось надважливе.

— Несподівану вакансію, — повторив Говард. — Коли посада члена ради стає вакантною у зв’язку з його смертю. Так це називається, — сказав він повчальним тоном.

Говард був головою місцевої ради і почесним громадянином Пеґфорда. Ознакою цієї посади був позолочений і прикрашений емаллю ланцюг, який тепер лежав у невеличкому сейфі, вмонтованому Говардом і Шерлі в нижню частину їхньої шафи. Якби Пеґфорд був удостоєний права називатися містом, Говард міг би величати себе мером, хоч він фактично ним і був. Шерлі максимально чітко зазначила це на головній веб-сторінці сайту місцевої ради, де під фотографією усміхненого й рум’яного Говарда з ланцюгом почесного громадянина на шиї було підписано, що він радо приймає запрошення на відвідини місцевих громадських і бізнесових структур. Ось і кілька тижнів тому він вручав посвідчення про право їзди на велосипеді учням місцевої початкової школи.

Говард сьорбнув чаю й усміхнувся, щоб підсолодити полин:

— Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.

— Та я знаю, — підтвердила вона. — Знаю.

— Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду. Запитай Шерлі. Підступний мудак.

— Я знаю.

— Ну, але побачимо. Побачимо. На цьому треба ставити крапку. Я, звісно, не хотів перемагати саме так, — додав він зітхнувши, — але якщо вже казати про благо для Пеґфорда… для всієї громади… то це не так уже й погано…

Говард зиркнув на годинник.

— Мо, вже майже пів на десяту.

Вони завжди відкривали й закривали крамничку вчасно. Це був сакральний ритуал, що відбувався з незмінною регулярністю.

Морін пішла відчиняти двері й піднімати жалюзі. За вікном тепер можна було побачити Майдан — мальовничий і охайний, великою мірою завдяки дбайливим зусиллям власників довколишніх закладів. Скрізь були вазони, горщики й висячі кошики з рослинами та квітами, кольори яких щороку узгоджувалися перед тим, як їх саджати. З другого боку Майдану, якраз навпроти їхньої крамнички «Моллісон і Лоу», розташувався один із найдавніших у Англії пабів «Чорна гармата».

Говард почав носити з бічної кімнатки довгі прямокутні посудини зі свіжим паштетом, оздобленим іскристими шматочками цитрини та ягодами, і виставляти їх під склом на прилавку. Відхекуючись від напруження, яке неабияк підсилила довга ранкова розмова, Говард поставив на місце останню порцію паштету і на мить завмер на місці, дивлячись на військовий меморіал посеред Майдану.

Пеґфорд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й це містечко, у якому, на його думку, він був пульсуючим серцем. Говард стояв і впивався усім цим — лискучими чорними лавками, червоними і фіолетовими квітами, сонячним світлом, що золотило верхівку кам’яного хреста… і тим, що відійшов Баррі Фербразер. Важко було не відчути якийсь верховний задум у цій несподіваній трансформації усього того, що уявлялося Говарду полем битви, на якому вони з Баррі так довго протистояли один одному.

— Говарде, — зненацька покликала його Морін. — Говарде.

Майдан перетинала жінка. Худорлява, чорноволоса, темношкіра жінка в пальто військового покрою, яка насуплено дивилася собі під ноги.

— Думаєш, вона… Вона вже чула? — прошепотіла Морін.

— Не знаю, — відповів Говард.

Морін, яка так і не встигла перевзутися в сандалі, мало не скрутила собі щиколотку, поспіхом метнувшись від вікна до прилавка. Говард попрямував до каси неквапливо й величаво, неначе стрілець, що займає свою позицію.

Теленькнув дзвіночок, і двері до крамнички прочинила все ще насуплена доктор Парміндер Джаванда. Не звертаючи уваги на Говарда чи Морін, вона попрямувала до полички з оліями. Морін провела її пильним і незмигним поглядом, паче яструб, що стежить за польовою мишкою.

— Доброго ранку, — привітався Говард, коли Парміндер підійшла до прилавка з пляшчинкою в руці.

— Доброго.

Доктор Джаванда майже ніколи не дивилася йому в очі — ні на зборах місцевої ради, ні під час зустрічей у парафіяльній залі. Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб’язний.

— Сьогодні не працюєте?

— Ні, — буркнула Парміндер, риючись у гаманці.

Морін не змогла стриматися.

— Жахлива новина, — прохрипіла вона своїм надтріснутим голосом. — Про Баррі Фербразера.

— Угу, — неуважно озвалася Парміндер, а тоді: — Що?

— Про Баррі Фербразера, — повторила Морін.

— А що з ним?

Парміндер ще й досі розмовляла з виразним бірмінґемським акцентом, хоча й прожила в Пеґфорді шістнадцять років. Глибока повздовжна зморшка між бровами надавала їй то заклопотаного, то невдоволеного, а то й зосередженого вигляду.

— Він помер, — повідомила Морін, жадібно приглядаючись до її насупленого обличчя. — Учора ввечері. Мені щойно сказав про це Говард.

Парміндер завмерла, не витягаючи руки з гаманця. Тоді скоса зиркнула на Говарда.

— Упав і вмер на автостоянці в гольф-клубі, — підтвердив Говард. — Там був Майлз і все це бачив.

Минуло кілька секунд.

— Це що, жарт? — запитала Парміндер напруженим і пронизливим голосом.

— Звісно, ні, — заперечила Морін, удаючи обурення. — Кому стрельне в голову так жартувати?

Парміндер різко поставила олію на скляний верх прилавка і вийшла з крамниці.

— Ну! — осудливо вигукнула Морін. — «Це що, жарт?». Чудовненько!

— Шокована, — розсудливо мовив Говард, дивлячись, як лопотіли поли пальта за спиною Парміндер, яка квапливо перетинала Майдан. — Сумуватиме не менше за вдову. Знаєш, буде цікаво, — додав він, ліниво почухуючи складку на череві, що часто йому свербіла, — побачити, що вона…

Він так і не закінчив речення, але в цьому й не було потреби: Морін чудово знала, що він мав на увазі. Вони обоє, дивлячись, як зникає за рогом член ради Джаванда, думали про несподівану вакансію. Для них це було не просто місце, що звільнилося, а бездонна кишеня фокусника-мага, сповнена неабияких перспектив.

VIII

Олд-Вікеридж, колишній будинок священика, був останньою і найвеличнішою вікторіанською будівлею Соборного провулка. Оточений великим кутнім садом, він стояв у самому низу, навпроти церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих.

На підході додому Парміндер перейшла на біг; біля вхідних дверей певний час пововтузилася з замком. Не могла в це повірити, аж доки не почує від когось іншого, від будь-кого; тим часом телефон на кухні вже зловісно дзеленчав.

— Слухаю?

— Це Вікрам.

Чоловік Парміндер був кардіохірургом. Він працював у південно-західній лікарні в Ярвілі і ніколи не мав звички телефонувати з роботи. Парміндер стиснула слухавку аж до болю в пальцях.

— Я зовсім випадково довідався. Здається, це аневризма. Я попросив Х’ю Джефріса поквапитися з розтином. Краще, щоб Мері знала причину. Можливо, саме зараз цим і займаються.

— Так, — прошепотіла Парміндер.

— Там була Тесса Вол, — повідомив він. — Подзвони їй.

— Ага, — погодилася Парміндер. — Добре.

Але, поклавши слухавку, вона впала на стілець у кухні і втупилася у вікно, нічого там не бачачи і затуляючи пальцями рота.

Усе розбилося вдрузки. І те, що стіни, стільці й дитячі малюнки на стінах залишалися й досі на своїх місцях, нічого не означало. Кожнісінький атом, з якого вони складалися, миттєво вибухнув і відтворився заново, але їхня показна постійність і надійність тепер уже була сміховинна. Усе могло розлетітися від найменшого доторку, настільки воно стало крихким і нетривким.

Вона не контролювала свої думки. Вони також порозтріскувались на випадкові фрагменти спогадів, що виринали з її пам’яті і знову кудись щезали: ось вона танцює з Баррі на новорічній вечірці у Волів, а ось вони говорять про якісь дурниці, вертаючись з останнього засідання місцевої ради.

— Твій будинок нагадує коров’ячу морду, — сказала вона йому.

— Коров’ячу морду? Що ти маєш на увазі?

— Він вужчий спереду, ніж ззаду. І це на щастя. Але він стоїть на перехресті. А це на нещастя.

— Значить, ні вашим, ні нашим, — відповів Баррі.

Мабуть, уже тоді артерія в його голові загрозливо деформувалася, але ні він, ні вона про це ще не здогадувались.

Парміндер попленталась, наче сновида, з кухні до похмурої вітальні, де за будь-якої погоди було напівтемно через розлогу шотландську сосну, що нависала над вікнами. Вона ненавиділа це дерево, але воно й далі стояло там, бо вони з Вікрамом чудово розуміли, який галас здійняли б сусіди, якби вони його зрубали.

Вона не знаходила собі місця. Вийшла в коридор, тоді знову повернулася на кухню, де схопила телефон і подзвонила Тессі Вол, але та не відзивалася. Мабуть, на роботі. Парміндер знову опустилася на кухонний стілець, тремтячи всім тілом.

Її скорбота була така безмежна й невгамовна, що це її аж лякало, немовби з-під підлоги вистрибнув зненацька якийсь лиховісний звір. Баррі, низенький, бородатий Баррі, її товариш, її спільник.

Точнісінько так помер її батько. Їй виповнилось п’ятнадцять, і коли вони повернулися з міста, то побачили, що він лежить долілиць на галявині біля косарки, а сонце припікає йому в потилицю. Парміндер ненавиділа раптову смерть. Поступове згасання, що так лякало багатьох людей, її — навпаки — приваблювало. Час, щоб усе розпланувати і впорядкувати, час попрощатися…

Вона й досі міцно затуляла рукою рота. Подивилася на сумовите й солодке обличчя Ґуру Нанака на образку, пришпиленому до коркової дошки.

(Вікрам не любив цю картинку.

— Навіщо вона тут?

— Мені подобається, — виклично відповідала вона.)

Баррі мертвий.

Вона вгамувала нестримне бажання розридатися з тією несамовитою люттю, що завжди обурювала її матір, особливо після смерті батька, коли всі інші її доньки, а також тітки й кузинки заливалися слізьми й били себе в груди. «А ти теж була його улюбленицею!». Але Парміндер ховала свої невиплакані сльози десь у глибині свого єства, де з ними відбувалась якась алхімічна трансформація й вони вивергалися назовні лавовими потоками люті, яку вона періодично виливала то на своїх дітей, то на тих, хто з нею працював.

Вона й досі бачила жирного Говарда й кістляву Морін, які стояли за прилавком, і уявляла, як зверхньо вони дивилися на неї, повідомляючи про смерть її друга. Відчувши такий жаданий спалах люті й ненависті, вона подумала: «Вони радіють. Думають, що тепер переможуть».

Вона знову зірвалася на ноги, метнулась у вітальню і схопила з верхньої полички томик «Сейнчайс», її найновішої священної книги. Розгорнула її навмання й прочитала, навіть не здивувавшись, так, ніби дивилася в дзеркало на власне знекровлене обличчя:

«О вислухай, цей світ — глибока темна яма. Смерть наставляє зусібіч свої тенета».

IX

Кабінет для консультацій загальноосвітньої школи «Вінтердаун» був поєднаний зі шкільною бібліотекою. Він не мав вікон і був освітлений однією лампою денного світла.

Тесса Вол, учителька-консультантка й дружина заступника директорки школи, зайшла до кабінету о десятій тридцять ранку. Ледве пересуваючи ноги від утоми, вона тримала в руці чашку з міцною розчинною кавою, що її принесла з учительської. Була вона низенькою огрядною жінкою з простуватим округлим обличчям. Вона сама підстригала своє сивіюче волосся — її коротка гривка часто була трохи нерівна — носила домотканий одяг ручної роботи і полюбляла прикраси з намистин і дерева. Нині на ній була довга спідниця, пошита, очевидно, з мішковини, і товстий кардиган кольору зеленого горошку. Тесса, мабуть, ніколи не бачила себе на повний зріст у дзеркалі, бойкотуючи ті крамниці, де цього неможливо було уникнути.

Щоб її кабінет не надто нагадував тюремну камеру, Тесса пришпилила там непальську картинку, що була в неї ще зі студентських часів: паперова смуга всіх кольорів райдуги з яскраво-жовтим сонцем і місяцем, від яких розходилося стилізоване хвилясте проміння. Решту голих стін було обвішано всілякими постерами, що давали корисні поради, як підняти самооцінку або містили телефони різних анонімних служб з обіцянками допомоги у вирішенні проблем зі здоров’ям і емоційними стресами. Останнього разу, коли в кабінет для консультацій зайшла директорка школи, вона не змогла втриматись від саркастичного зауваження.

— А якщо й це не допоможе, нехай дзвонять в дитячу консультацію, — зіронізувала вона, показуючи на найпомітніший плакат.

Глухо застогнавши, Тесса опустилася в крісло, зняла годинника, що стискав їй руку, й поклала його на стіл біля паперів. Вона сумнівалася, що нині все піде, як планувалося, сумнівалася навіть, що Кристал Відон прийде. Кристал незрідка втікала з уроків, коли була засмучена, сердита або знуджена. Іноді її встигали спинити перед самими ворітьми й буквально заносили назад на руках, не зважаючи на її крики й прокльони. Але часто вона таки встигала вислизнути і тоді на кілька днів зникала зі школи, прогулюючи уроки. Годинник показав десяту сорок, прозвучав дзвінок, а Тесса чекала.

Кристал увірвалася до кабінету о десятій п’ядесят, грюкнувши щосили дверима. Вона всілася навпроти Тесси, склавши руки на своїх пишних грудях, а її дешеві сережки ще й далі розгойдувались.

— Можете сказати своєму чоловікові, — вигукнула вона тремтячим голосом, — шо я там зовсім, блін, не сміялася, ясно?

— Прошу тут не лаятись, Кристал, — звеліла Тесса.

— Я зовсім не сміялася… ясно?! — заверещала Кристал.

До бібліотеки увійшла зграйка шестикласників з папками в руках. Вони зазирнули крізь скляну шибу у дверях, і хтось із них вишкірився, побачивши потилицю Кристал. Тесса встала, засунула вікно шторкою і знову вмостилася в кріслі перед місяцем і сонцем.

— Гаразд, Кристал. То, може, розкажеш мені, що сталося?

— Ваш чоловік шось ляпнув про містера Фербразера, от, а я не розчула, і Ніккі мені повторила, а я не могла, блін…

— Кристал!..

— …не могла повірити, от, і закричала, але й не думала сміятися! Я зовсім, бл…

— …Кристал…

— Я зовсім не сміялася, ясно? — крикнула Кристал, міцно стискаючи на грудях руки й поклавши ногу на ногу.

— Гаразд, Кристал.

Тесса вже звикла до гніву учнів, які приходили до неї. Багато хто з них був позбавлений моральних застережень. Для них було звичною справою брехати, лаятися й шахраювати, але коли їх самих помилково в чомусь звинувачували, їхня лють була безмежна і щира. Тессі здалося, що обурення Кристал було справжнім, на відміну від штучних емоцій, які вона вміла дуже вдало імітувати. У будь-якому випадку той зойк, що Тесса почула під час зборів, вразив її тоді своїм непідробним розпачем, і аж ніяк не був глузливим. Тесса просто жахнулася, коли Колін прилюдно заявив, що це був сміх.

— Я була в Каббі…

— Кристал!..

— Я сказала вашому довбаному чоловіку…

— Кристал, я останній раз тебе прошу не лаятись…

— Я йому казала, шо зовсім не сміялася, казала! А він все одно мене, сука, покарав!

Від люті в рясно підмальованих очах дівчини зблиснули сльози. Її обличчя розчервонілося. Налитими кров’ю очима вона вп’ялася в Тессу, наготувавшись бігти, матюкатися, показати й Тессі середнього пальця. Тонесенька, мов павутинка, ниточка довіри, що виснувалася поміж ними завдяки копіткій дворічній праці, ось-ось готова була розірватися.

— Я тобі вірю, Кристал. Вірю, що ти не сміялася, тільки прошу тебе не лаятись у моїй присутності.

Раптом короткі пальці почали розмазувати туш на очах. Тесса видобула з шухляди свого столу паперові серветки і простягла їх Кристал, яка схопила їх не подякувавши, миттю приклала до очей, а тоді висякалася. Її руки викликали чи не найбільше зворушення: нігті були широкі й короткі, пофарбовані абияк, проте всі її порухи рук були невинні и відверті, як у маленької дитини.

Тесса зачекала, доки Кристал перестане чмихати носом, а її дихання врівноважиться.

— Я бачу, тебе дуже вразила смерть містера Фербразера… — промовила вона.

— Ну так, — доволі агресивно озвалася Кристал. — І шо?

Тесса раптом уявила, що Баррі дослуховується до їхньої розмови. Вона ніби бачила його сумовиту усмішку, цілком виразно чула, як він каже: «У неї добре серце». В очах їй запекло і Тесса заплющила їх, не в змозі нічого сказати. Чула, як совгалася на стільці Кристал, поволі порахувала до десяти, а тоді знову розплющила очі. Розпашіла Кристал з викликом дивилася на неї, склавши на грудях руки.

— Я також дуже сумую за містером Фербразером, — вимовила Тесса. — Він, до речі, був давнім нашим приятелем. Ось чому містер Вол трохи…

— Я казала йому, шо зовсім не…

— Кристал, дозволь мені закінчити. Містер Вол сьогодні дуже засмучений, і, мабуть, саме тому він… він неправильно розтлумачив твої дії. Я з ним поговорю.

— Він не змінить своє, блін…

— Кристал!

— Але він не змінить.

Кристал почала грюкати ногою по ніжці Тессиного письмового столу, вибиваючи нестямний ритм. Тесса забрала зі столу лікті, щоб не відчувати вібрації, і повторила: — Я поговорю з містером Волом.

Вона зобразила на обличчі, як їй здалося, нейтральний вираз і терпляче ждала, що Кристал таки обізветься до неї. Проте Кристал зберігала зловісну мовчанку, буцаючи по ніжці столу й ковтаючи повітря.

— А шо сталося з містером Фербразером? — запитала вона врешті.

— Здається, в нього в голові трісла якась артерія, — пояснила Тесса.

— А чому трісла?

— Він від народження мав якусь ваду, про яку й не підозрював, — відповіла Тесса.

Тесса знала, що Кристал частіше за неї зіштовхувалася з випадками раптової смерті. Знайомі матері Кристал помирали передчасною смертю з такою регулярністю, ніби їх відсилали на якусь таємну війну, про яку решта світу нічого не знала. Кристал якось розповіла Тессі, що коли їй було шість років, вона знайшла у маминій ванні труп незнайомого молодика. Це стало причиною її постійних втеч до баби Кет. Баба Кет займала важливе місце в розповідях Кристал про дитинство, дивним чином поєднуючи в собі образ рятівниці і мучительки.

— Нашій команді тепер писець, — сказала Кристал.

— Ні, неправда, — заперечила Тесса. — І не лайся, Кристал, прошу тебе.

— Повний, — додала Кристал.

Тесса поривалася щось доводити, але відчула, що занадто для цього виснажена. Та й Кристал була права, як підказувала Тессі її раціональна частина мозку. Їхній вісімці веслувальниць тепер нічого вже не світить. Крім Баррі, ніхто б не зумів залучити Кристал Відон до будь-якої команди і втримати її там. Вона піде звідти, Тесса це знала, та й сама Кристал, мабуть, це знала.

Якийсь час вони сиділи мовчки, і Тесса була занадто втомлена, щоб підшуковувати слова, які могли б зменшити напруження, що висіло в повітрі. Почувалася крихкою, не захищеною і оголеною до самих кісток. Вона вже цілу добу не стуляла очей.

(Саманта Моллісон зателефонувала з лікарні о десятій годині, коли Тесса виходила з ванної, щоб подивитися новини. Вона почала поспіхом одягатись, а Колін щось бурмотів спросоння й наштовхувався на меблі. Вони гукнули синові, що був нагорі, й повідомили, куди їдуть, а тоді побігли до машини. Колін гнав до Ярвіла з шаленою швидкістю, немовби міг оживити Баррі, якби подолав дорогу за рекордний час, випередивши й перехитривши реальний вимір, перевпорядкувавши його.)

— Як не маєте про шо говорити, то я пішла, — сказала Кристал.

— Не грубіянь, будь ласка, Кристал, — попросила Тесса. — Я нині дуже втомлена. Минулої ночі ми з містером Волом були в лікарні, біля дружини містера Фербразера. Це наші добрі друзі.

(Побачивши Тессу, Мері цілком утратила самовладання, вона впала в її обійми і уткнулася обличчям у шию, завиваючи, мов божевільна. Коли власні сльози Тесси закапали на вузенькі плечі Мері, їй чомусь раптом спало на думку, що ці завивання називаються голосінням. Тіло, якому так часто заздрила Тесса, струнке й вишукане, здригалося в її руках, нездатне вмістити усю ту скорботу, яка раптово впала на нього.

Тесса не могла пригадати, коли пішли Майлз і Саманта. Вона їх аж так добре не знала. Мабуть, вони були раді нагоді забратися геть.)

— Я бачила його жінку, — сказала Кристал. — Блондинка, приходила на наші змагання.

— Так, — підтвердила Тесса.

Кристал кусала кінчики пальців.

— Він хотів, шоб я розповіла шось для газети, — раптово зізналася вона.

— Тобто? — спантеличено перепитала Тесса.

— Містер Фербразер хотів, шоб вони зробили інтерв’ю. Зі мною.

Колись у місцевій газетці було повідомлення про перемогу вінтердаунівської веслувальної вісімки в регіональному фіналі. Кристал читала поганенько, тож вона принесла примірник газетки Тессі, і Тесса прочитала статтю вголос, постійно вставляючи підбадьорливі й захоплені вигуки. Це була чи не найщасливіша в її житті дорадча консультація.

— У тебе мали брати інтерв’ю з приводу веслування? — запитала Тесса. — Знову про вашу команду?

— Ні, — заперечила Кристал. — 3 іншого приводу. — А тоді: — Коли його ховатимуть?

— Ми ще не знаємо, — зізналася Тесса.

Кристал почала гризти нігті, а Тессі забракло енергії, щоб розірвати навислу над ними тишу.

X

Повідомлення про смерть Баррі на сайті місцевої ради потонуло безслідно серед інших новин, немов малесенький камінчик у океані. Та все ж таки цього понеділка телефонні лінії Пеґфорда працювали з більшим навантаженням, ніж зазвичай, а невеличкі групки збентежених перехожих збиралися на вузьких хідниках, щоб перевірити вірогідність отриманої ними інформації.

Новина поширювалася, а разом з цим відбувалася химерна трансформація. Вона стосувалася підписів Баррі на документах у його кабінеті і електронних листів, що залишалися у вхідних скриньках його численних знайомих, немов ті крихти хліба на стежині, за якими можна було розшукати хлопця, що заблукав у лісі. Ці поквапливі закарлючки, ці пікселі, впорядковані пальцями, що вже навіки закоцюбли, набували макабричного вигляду чогось недоречного, зайвого, як лушпиння. Ґевіна аж пересмикнуло, коли він побачив на мобілці текстове повідомлення від свого мертвого друга, а одна з дівчат-веслувальниць, яка поверталася заплакана зі зборів, знайшла у своїй шкільній сумці бланк, підписаний Баррі, і з нею мало не сталася істерика.

Одна 23-річна журналістка з газетки «Ярвіл і околиця» не мала уявлення, що колись такий діяльний мозок Баррі перетворився на жменьку губчастої речовини, що лежала тепер на металевій таці у південно-західній лікарні. Вона перечитала те, що він вислав їй електронною поштою за годину до смерті, а тоді набрала номер його мобільного телефону, але не отримала відповіді. Мобілка Баррі, вимкнена на прохання Мері перед тим, як вони вирушали в гольф-клуб, лежала тепер німо біля мікрохвильової пічки на кухні разом із рештою його особистих речей, що їх Мері забрала з лікарні додому. Ніхто їх не торкав. Ці такі знайомі предмети — його брелок для ключів, телефон, старий пошарпаний гаманець — були мовби частинками тіла самого покійника, чого пальцями або легенями.

Вістки про смерть Баррі поширювалися колами, як сяйво ореолу, від тих людей, які були в лікарні. Вони сягали Ярвіла й тих, хто знав Баррі лише з виду або чув про нього, про його добре ім’я.

Поступово усі ці відомості втрачали форму, розфокусовувалися, або й узагалі спотворювались. Іноді сам Баррі губився за розмовами про характер його кончини, перетворювався на бридку й пульсуючу купку блювотиння й сечі, і тоді здавалося недоречним, навіть гротескно-комічним те, що чоловік може померти так неестетично в елегантному гольф-клубі.

Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії «Гаркорт-Волш» у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи. Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.

Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.

— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.

— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?

— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.

— І скільки це коштуватиме?

— Вісімдесят, готівкою.

Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.

— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?

— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірмá, ще в упаковці.

— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.

— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?

— У Пеґфорді, — відповів Саймон.

— Де саме в Пеґфорді?

Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.

— Я під’їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?

Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп’явся в нього очима.

— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.

— Спочатку товар, тоді гроші.

— Так не хіляє, старий.

Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.

— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.

— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.

— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.

— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.

— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.

Баррі Фербразер, хто б міг подумати?

— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.

Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.

Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп’ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.

Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев’ятої до п’ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.

Такі надприродні підказки були в минулому причиною кількох доволі непрактичних, донкіхотських рішень Саймона. Якось, коли він ще працював на типографії скромним підмайстром, ледве зводивши кінці з кінцями, а його жінка завагітніла, він поставив сто фунтів на одного з фаворитів Великих національних скачок — рисака Малюка Рути, що в результаті прибіг другим з кінця. Невдовзі після того, як вони купили Дім-на-пагорбі, Саймон вгатив тисячу двісті фунтів, які Рут сподівалася витратити на штори й килими, в якусь сумнівну оборудку зі спільною власністю, запропоновану йому старим знайомим з Ярвіла, ефектним зовні пустодзвоном. Саймонову інвестицію як корова язиком злизала разом із шефом компанії, але Саймон, проклинаючи всіх на світі й виміщаючи зло на молодшому синові, якого він зіштовхнув униз зі сходів лише за те, що той опинився в нього на дорозі, так і не повідомив про це поліцію. Він знав, що та компанія функціонувала з певними порушеннями ще перед тим, як вкласти в неї гроші, тож припускав, що йому доведеться відповідати на незручні запитання.

Та попри всі оці провали траплялися й раптові удачі, хитрощі нерідко спрацьовували, а інтуїтивні здогади приносили зиск. Вони підтримували його віру в щасливу зірку, зміцнювали впевненість у тому, що небеса приготували для нього щось більше, ніж животіння за скромну зарплату на нудотній роботі аж до самої пенсії або й до смерті. Крутійства й махлювання, шулерство й махінації — усі цим займалися, навіть, як виявилося, чемнесенький Баррі Фербразер.

Саймон Прайс сидів у своєму тісному офісі й пожадливо придивлявся до вакантного місця, що звільнилося серед шерег інсайдерів, де на спорожніле крісло сипалася грошва, й нікому було її позбирати.