Чистина шоста


Недоліки добровільних організацій

22.23. … Основними недоліками добровільних організацій є те, що їх важко заснувати і вони схильні до розпаду …

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання



І

Дуже-дуже багато разів Колін Вол уявляв, як у його двері стукає поліція. Саме так і трапилось у неділю ввечері, коли вже сутеніло: чоловік і жінка постукали до них, але не для того, щоб його заарештувати, а щоб розшукати їхнього сина.

Нещасний випадок зі смертельним наслідком: «Стюарт, правильно?» — був його свідком.

— Він зараз вдома?

— Ні, — відповіла Тесса. — О Господи Боже… Роббі Відон… але ж він живе на Полях… як він опинився тут?

Жінка в поліцейській формі приязно пояснила їхню версію нещасного випадку.

— Підлітки залишили його без нагляду, — саме так вона сказала.

Тессі здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

— Ви не знаєте, де Стюарт? — запитав Коліна поліцейський.

— Ні, — відповів Колін, який дуже змарнів і мав мішки під очима. — А де його востаннє бачили?

— Коли туди прибув наш колега, Стюарт, схоже, гм, втік.

— Боже милий! — зойкнула Тесса.

— Він не відповідає, — прошепотів Колін, спробувавши набрати мобільний Жирка. — Треба його знайти.

Колін усе життя готувався до якоїсь біди. І вона не застала його зненацька. Він зняв з вішака плащ.

— Я спробую набрати Арфа, — сказала Тесса і побігла до телефону.

Дім-на-пагорбі самотньо стримів над містом, і туди ще не дійшла ця новина. На кухні задзвонив мобільний Ендрю.

— …льоу, — відповів він, жуючи грінку.

— Енді. Це Тесса Вол. Стю з тобою?

— Ні, — відповів він. — Вибачте.

Але насправді він не відчував ані найменшого жалю, що Жирко не з ним.

— Дещо сталося, Енді. Стю був біля річки з Кристал Відон, а вона взяла з собою братика, і хлопчик втопився. Стю побіг… кудись утік. Ти не знаєш випадково, де він може бути?

— Ні, — на автоматі відповів Ендрю, бо так вони колись домовилися з Жирком: предкам — ні слова.

Але ця новина вогким туманом заповзла в слухавку. Перед очима раптом все розмилося і стало якимсь непевним. Тесса вже намірилася закінчувати розмову.

— Зачекайте, місіс Вол, — сказав він. — Здається, я знаю… є одне місце біля річки…

— Я не впевнена, що він зараз осяде десь біля річки, — відповіла Тесса.

З кожною секундою у Ендрю зростала впевненість, що Жирко зараз у «каббінці».

— Це єдине місце, яке приходить мені в голову, — сказав він.

— Тоді кажи, де…

— Це треба показати.

— Я буду за десять хвилин! — крикнула вона.

А Колін пішки уже прочісував вулиці Пеґфорда. Тесса на своєму «Ніссані» піднялася на крутий пагорб і побачила Ендрю: він стояв на розі, де щоранку чекав на шкільний автобус. Він сів у машину і показував шлях. Вуличні ліхтарі світили тьмяно.

Вони припаркувалися біля дерев, де Ендрю зазвичай залишав велосипед Саймона. Тесса вийшла з машини і пішла за Ендрю аж до краю річки, приголомшена і налякана.

— Його тут немає, — сказала вона.

— Це он там, — сказав Ендрю і показав на пагорб Парджеттер, що стрімко здіймався над річкою, краєчком землі впираючись у бурхливу течію.

— Що ти маєш на увазі? — нажахано спитала Тесса.

Ендрю знав, що невеличкій, товстенькій Тессі туди не пробратись.

— Я піду гляну, — сказав він, — якщо ви почекаєте.

— Але ж це небезпечно! — закричала вона крізь шум бурхливої річки.

Не зважаючи на неї, він намацав руками і ногами вже знайомі виступи. Ендрю по міліметрах рухався з виступу на виступ, і враз і йому, і Тессі стрельнула однакова думка: Жирко міг зірватися чи зістрибнути в річку, що бушувала біля самих ніг Ендрю.

Тесса постояла біля води, доки Ендрю зник з очей, а тоді відвернулась, намагаючись не заплакати, якщо Стюарт таки знайдеться, щоб поговорити з ним без істерики. Вперше в житті їй не було байдуже, де зараз Кристал. Поліцейські нічого не сказали, а страх за Жирка затьмарив їй усе…

«Боже милосердний, поможи мені знайти Стюарта, — молилася вона. — Поможи мені знайти Стюарта, будь ласка, Боже».

Вона витягла з кишені кардиґана мобільний і набрала Кей Баден.

— Я не знаю, чи ви чули… — закричала вона, перекрикуючи шум води, і розповіла Кей про все, що сталося.

— Мене відсторонили, я вже не займаюся їхньою сім’єю, — відповіла Кей.

Подолавши двадцять футів, Ендрю нарешті доповз до «каббінки». Там було темно хоч в око стрель. Він ніколи не бував тут так пізно. Заскочив у печеру.

— Жирко?

В кутку щось заворушилося.

— Жирко? Ти тут?

— Маєш чим присвітити, Арф? — озвався чийсь непізнаваний голос. — Я загубив десь довбані сірники.

Ендрю вже хотів гукнути Тессі, але ж вона не знала, скільки часу він повз до печери. Хай ще трохи зачекає.

Він передав Жиркові запальничку. Мерехтливе світло вогника освітило обличчя Жирка. Таке ж незнайоме, як і голос: очі червоні, все обличчя спухле, як пампух.

Вогник згас. У пітьмі яскраво розгорівся Жирків недопалок.

— Він помер? Її брат?

Ендрю навіть не думав, що Жирко може ще не знати.

— Так, — відповів Ендрю, і додав: — Думаю, що так. Це те, що я… що я чув.

У мертвій тиші пролунав пронизливий, схожий на поросячий, писк.

— Місіс Вол! — закричав Ендрю, вистромивши голову з печери якнайдалі, щоб чути тільки ревіння води і не чути Жиркового плачу. — Місіс Вол, він тут!


II

Поліціянтка була привітна й лагідна; в захаращеному котеджику біля річки все — ковдри, оббиті ситцем крісла й потерті килими — буквально все просякло річковою сирістю. Старенька власниця котеджу принесла грілку й горнятко гарячого чаю, яке Суквіндер не могла втримати, бо дрижала, як дрель. Вона вивергала з себе уривки інформації — своє ім’я, ім’я Кристал, ім’я маленького мертвого хлопчика, тільце якого відвезла машина швидкої допомоги. Перехожий з собакою, який витягнув Суквіндер з річки, був, напевне, глухуватий: він давав свідчення в сусідній кімнаті і його гаркітливий рев дратував Суквіндер. Собака, прив’язаний до дерева за вікном, не переставав скавуліти.

Потім поліцейські викликали батьків Суквіндер. Парміндер, поспішаючи до неї з чистим сухим одягом у руках, перечепилася об стіл і розбила улюблену декоративну фігурку власниці.

У маленькій ванні глибока брудна рана на нозі Суквіндер забризкала пухнастий килимок багряними плямами; коли рану побачила Парміндер, вона одразу ж крикнула Вікрамові, який саме голосно дякував усім у коридорі, що Суквіндер треба везти до лікарні.

У машині вона вкотре виблювала, і мама, що сиділа на задньому сидінні, витерла їй рот. Цілу дорогу до лікарні Парміндер з Вікрамом голосно розмовляли: Вікрам постійно повторював, що «їй треба ввести знеболювальне» і «доведеться обов’язково накласти шви»; а Парміндер на задньому сидінні тримала доньку, яку не переставало нудити, і бурмотіла:

— Ти ж могла померти. Ти ж могла померти.

Суквіндер почувалася так, ніби вона й досі під водою.

Щось не давало їй дихати. Вона намагалася перекричати це щось, хотіла, щоб її почули.

— Кристал знає, що він мертвий? — спитала вона, цокочучи зубами, і Парміндер, не розчувши, попросила її повторити запитання.

— Я не впевнена, — врешті відповіла вона. — Ти ж могла померти, Веселушко.

У лікарні Суквіндер знову змусили роздягтися, але цього разу з нею за ширмою була мама, і Суквіндер занадто пізно зрозуміла свою помилку, коли побачила нажаханий вираз обличчя Парміндер.

— Боже мій! — скрикнула вона, вхопивши Суквіндер за лікоть. — Боже мій, що ти з собою зробила?!

Суквіндер не могла говорити, вона знову залилася слізьми і затряслася. Вікрам цитьнув на всіх, включно з Парміндер, щоб дали дівчині спокій і, чорт забирай, поквапились, бо їй треба промити рану, накласти шви, дати знеболювальне і зробити рентген…

Трохи згодом її вклали на ліжко, з обох боків якого сиділи батьки і погладжували їй руки. Вона зігрілася і більше не дрижала, а нога вже не боліла. Небо за вікнами зовсім стемніло.

— У Говарда Моллісона знову інфаркт, — почула вона слова матері, що розмовляла з батьком. — Майлз вимагав, щоб я їхала до них.

— От нахаба! Посоромився б, — відповів Вікрам.

На подив сонної Суквіндер вони більше не розмовляли про Говарда Моллісона, а просто мовчки гладили їй руки, аж доки вона заснула.

В іншому краю лікарняного корпусу, в пошарпаній блакитній кімнатчині з пластиковими стільцями і акваріумом в кутку, по обидва боки від Шерлі сиділи Майлз із Самантою і чекали новин з операційної. Майлз і досі був у капцях.

— Не можу повірити, що Парміндер Джаванда до нього не прийшла, — вкотре повторював він надірваним голосом.

Саманта встала, пройшлася повз Шерлі, обняла Майлза і поцілувала його у вкрите сивиною волосся, вдихаючи добре знайомий запах.

Скрипучим здушеним голосом Шерлі промовила:

— А я й не дивуюся, що вона не прийшла. Я не дивуюся. Жахіття.

Від колишнього життя, від колишньої впевненості їй залишилось тільки одне — цілитись по завчених мішенях. Шок витіснив з неї майже все: вона вже не знала у що вірити, ба навіть — на що сподіватися. Їй здавалося, що той чоловік в операційній — зовсім не той, за кого вона колись вийшла заміж. Якби ж то можна повернутися у ті щасливі, упевнені дні, доки вона не прочитала того жахливого повідомлення…

Може, треба почистити увесь сайт. Цілком прибрати форум. Вона боялася, що Привид знову повернеться, щоб повторити ті гидомирні речі…

Їй захотілося негайно бігти додому і заблокувати сайт, а тоді раз і назавжди знищити «ЕпіПен»…

«Він бачив… Я знаю, що він бачив…

Але я б ніколи такого не зробила, справді. Я б на таке не пішла. Я просто була в шоці. Я б такого ніколи не зробила…»

А що, як Говард виживе і його перші слова будуть: «Побачивши мене, вона вибігла з кімнати. Вона не зразу викликала швидку. Вона тримала великий шприц…»

«Тоді я скажу, що йому пошкодило мозок», — виклично подумала Шерлі.

А якщо він помре…

Поруч з нею Саманта обіймала Майлза. Шерлі це не подобалось: це вона має бути в центрі уваги, це її чоловік лежить поверхом вище і бореться зі смертю. Вона хотіла бути, як Мері Фербразер, щоб нею захоплювались, хотіла стати трагічною героїнею. Ой не так вона все уявляла…

— Шерлі?

Рут Прайс у сестринській одежі квапливо увійшла до їхньої палати.

— Я щойно почула… — зі щирим співчуттям промовила вона. — Не могла не прийти… Шерлі, який жах, мені так шкода…

— Рут, люба, — промовила Шерлі, встаючи і дозволяючи себе обійняти. — Ти така добра. Це так зворушливо.

Шерлі було приємно знайомити свою подругу-лікарку з Майлзом і Самантою і на їхніх очах отримувати від неї співчуття і жалість. Це був наче маленький ковток її уявного вдівства…

Але Рут мусила повертатися до роботи, і Шерлі знову сіла в пластикове крісло і занурилася в свої невеселі думки.

— З ним усе буде добре, — шепотіла Саманта Майлзові, що схилив голову їй на плече. — Я знаю, він прорветься. Минулого ж разу все обійшлося.

Спостерігаючи, як у акваріумі метається туди-сюди крихітна переливчаста рибка-неон, Шерлі шкодувала, що безсила змінити минуле, бо майбутнього вона чомусь не бачила.

— Хтось дзвонив Мо? — спитав трохи згодом Майлз, однією рукою витираючи очі, а іншою — обхопивши ногу Саманти. — Мамо, може, я…

— Ні, — відрізала Шерлі. — Почекаємо… поки все дізнаємось.

Нагорі в операційній тіло Говарда Моллісона ледве поміщалося на операційному столі. Його розрізана грудна клітка відкривала руїни давньої «ручної роботи» Вікрама Джаванди. Над усуненням пошкоджень працювало дев’ятнадцять медиків; апаратура, до якої він був під’єднаний, систематично видавала м’які звуки, сигналізуючи, що він поки що живе.

А глибоко в надрах клініки, у морзі, лежало заморожене тільце Роббі Відона. Ніхто не супроводжував його до лікарні, ніхто не приходив до хлопчика, який лежав у металевому ящику.


III

Ендрю відмовився, щоб його відвозили назад до Дому-на-пагорбі, тому в машині сиділи тільки Тесса й Жирко.

— Я не хочу додому, — сказав Жирко.

— Добре, — відповіла Тесса й почала набирати номер Коліна. — Він зі мною… Енді його знайшов. Ми скоро приїдемо… Так… Так, звичайно…

По щоках Жирка котилися сльози, організм його зраджував. (Це було так само, як і тоді, коли він упісявся, злякавшись Саймона Прайса, і гарячий струмінь стікав йому по нозі в шкарпетку.) Солоні краплі дощем опадали йому на груди.

Він не переставав уявляти похорон. Крихітна домовинка.

Він не хотів робити цього, коли малий був поблизу.

Чи колись його відпустить цей гріх за мертву дитину?

— То ти втік, — холодно промовила Тесса крізь його сльози.

Вона молилася й просила Бога, щоб знайти його живим, але огида переважувала тепер усі інші її почуття. Сльози Жирка не зворушили її. Вона вже звикла до чоловічих сліз. Якась часточка Тесси навіть жаліла, що після всього він, зрештою, не кинувся в річку.

— Кристал розповіла поліції, що ви з нею були в кущах. Невже ви залишили хлопчика просто так, напризволяще?

Жиркові відняло мову. Він не міг повірити, що вона така жорстока. Невже вона не розуміє, що всередині нього бушує порожнеча, жах, відраза?

— Ну, сподіваюся, що вона хоч завагітніє від тебе. — сказала Тесса. — Так у неї буде хоч щось, заради чого можна жити далі.

На кожному повороті Жирко думав, що вона везе його додому. Найбільше він боявся Каббі, хоч тепер вони обоє були йому страшні. Він хотів вилізти з машини, але Тесса заблокувала всі двері.

Вона різко звернула і загальмувала. Жирко, вчепившись за сидіння, побачив, що вони стоять на придорожній стоянці біля ярвілської об’їзної дороги. Налякавшись, що Тесса зараз скомандує йому вийти, Жирко повернув до неї спухле обличчя.

— Твоїй біологічній матері, — почала вона, дивлячись на нього так, як ніколи досі, без жодного натяку на жалість чи доброту, — було чотирнадцять. З того, що нам розповідали, у нас склалося враження, що вона доволі розумна дівчина з середнього класу. Вона навідріз відмовилася сказати, хто твій батько. Ніхто не знав, чи вона так прикривала свого неповнолітнього коханця, а чи щось гірше. Усе це нам розповіли на той випадок, якщо в тебе будуть розумові чи фізичні відхилення. На той випадок, — чітко артикулювала Тесса як учителька, що докладно загострює увагу на питанні, яке точно буде в контрольній, — якщо ти народився в результаті інцесту.

Він відвернувся і весь аж зіщулився. Краще б його застрелили.

— Я відчайдушно хотіла тебе всиновити, — вела далі Тесса. — Відчайдушно. Але тато був дуже хворий. Він сказав мені: «Я не можу цього зробити. Боюся нашкодити дитині. Спершу мушу видужати: я не зможу і лікуватися, і піднімати дитину на ноги».

— Але я так сильно хотіла тебе всиновити, що натиснула на нього, аби він збрехав соцпрацівникам, щоб сказав, що почувається добре, що цілком здоровий і щасливий. Ми привезли тебе додому, ти був малюсінький і недорозвинений, а на п’яту ніч батько вислизнув з ліжка, пішов у гараж, надів шланг на вихлопну трубу і спробував покінчити з собою, бо йому здалося, що він тебе задушив. Він дивом не загинув.

— Тому за поганий початок ваших з батьком стосунків можеш звинувачувати мене, — додала Тесса, — а може, й за все, що сталося відтоді. Але слухай, що я тобі скажу, Стюарте. Твій тато все життя брав на себе відповідальність за те, чого ніколи не вчиняв. Не думаю, що ти зможеш оцінити таку його відвагу. Але, — її голос нарешті задрижав, і він почув ту маму, до якої звик, — він любить тебе, Стюарте.

Вона додала цю брехню, бо просто не могла інакше. Того вечора Тесса уперше зрозуміла, що це й справді брехня і що всі її вчинки, усі самонавіювання, мовляв, так буде краще — не що інше, як сліпий егоїзм, що сіяв довкола безлад і біду. «Та чи легко дізнатись, котрі зірки уже мертві? — подумала вона, глянувши на небо. — І яка людина зможе витримати, дізнавшись, що вони всі — мертві?»

Вона завела мотор, перемкнула передачу, і вони знову виїхали на об’їзну дорогу.

— Я не хочу на Поля, — сказав Жирко, смертельно налякавшись.

— Ми не їдемо на Поля, — відповіла Тесса. — Я везу тебе додому.


IV

Поліція нарешті підібрала Кристал Відон, коли вона, як причинна, бігала уздовж берега річки на краю Пеґфорда і надірваним голосом кликала братика. Поліціянтка, що підійшла до неї, назвала її на ім’я і спробувала обережно повідомити їй про трагедію, та Кристал все одно дала волю рукам, і її, врешті-решт, довелося майже заштовхувати в машину. Кристал не помітила, як Жирко зник між дерев: він для неї більше не існував.

Поліцейські привезли Кристал додому, але коли вони постукали в двері, Террі відмовилася відчиняти. Вона помітила їх крізь вікно нагорі і подумала, що Кристал скоїла непоправне й непростиме: випатякала копам, що в них удома переховують принесені Оббо сумки з гашишом. Террі витягла важезні сумки нагору, поки поліція стукала у двері, і відчинила аж тоді, коли зрозуміла, що вже нема куди подітися.

— Шо вам треба?! — закричала вона крізь шпаринку в дверях.

Поліціянтка тричі просила Террі дозволу зайти, але та відмовлялася, допитуючись, чого їм треба. Вже й кілька сусідів почали визирати з вікон. Навіть коли поліціянтка сказала: «Ми з приводу вашого сина, Роббі», — Террі так нічого й не зрозуміла.

— З ним всьо о’кей. Шо з ним може статись? Він гуляє з Кристал.

Але тут вона побачила Кристал, яка не схотіла сидіти в машині і вже дійшла майже до середини садової доріжки. Погляд Террі опустився на ноги Кристал: туди в присутності чужаків завжди чіплявся Роббі.

Террі кулею вилетіла з хати, простягши руки-клешні; поліціянтка мусила схопити її за стан і відтягти від Кристал, щоб Террі не подряпала їй обличчя.

— Ах ти сучко мала, стерво, шо ти зробила з Роббі?

Кристал відсахнулася від них, прожогом метнулася до хати і затраснула за собою двері.

— Йо-пе-ре-се-те!.. — пробурмотів поліцейський.

За кілька миль звідти, на вулиці Надії, Кей і Ґая Бадени стояли одна навпроти одної в темному коридорі. Їм обом бракувало зросту, щоб замінити лампочку, яка перегоріла ще кілька днів тому, а драбини в них не було. Увесь день вони сварилися, тоді майже мирилися, тоді знову сварилися. І ось, у мить, коли вони вже були на межі згоди, коли Кей погодилася, що вона теж ненавидить Пеґфорд і що переїзд був помилкою, і що вона спробує повернутися з Ґаєю назад до Лондона, задзвонив її мобільний.

— Втопився братик Кристал Відон, — прошепотіла Кей по короткій розмові з Тессою.

— Ох! — видихнула Ґая.

Розуміла, що варто висловити співчуття, але боялася, що розмова про Лондон піде котові під хвіст, доки мама не дала твердої обіцянки, тому стиха, здушеним голосом додала:

— Це сумно.

— Це сталося тут, у Пеґфорді, — сказала Кей. — Біля дороги. Кристал була з сином Тесси Вол.

Ґаю пройняв ще більший сором, що вона дозволила Жиркові себе поцілувати. Від нього гидко смерділо пивом і цигарками, і він намагався її мацати. Вона усвідомлювала, що достойна кращого, ніж Жирко Вол. Навіть якби замість нього був Енді Прайс, і то було б ліпше. Суквіндер цілий день не відповідала на дзвінки.

— Це її просто знищить, — мовила Кей з осклілим поглядом.

— Але ж ти нічим їй уже не поможеш, — відповіла Ґая. — Правда?

— Ну… — мовила Кей.

Тільки не починай! — крикнула Ґая. — Знову ти за своє, знову! Ти вже не маєш до них жодного стосунку! А про мене, — крикнула вона, тупнувши ніжкою, як завжди робила, коли була мала, — про мене ти забула?!

Поліцейський на Фолей Роуд уже викликав їхню соцпрацівницю. Террі корчилась, верещала і намагалася проламати двері будинку, а зсередини тим часом долинали звуки пересування меблів: це Кристал барикадувалася. Сусіди один по одному виходили з будинків і вражено спостерігали за істерикою Террі. Якимось чином крізь нерозбірливі крики Террі і лиховісну присутність поліції до натовпу докотилася причина.

«Хлопчик загинув», — переказували вони одне одному.

Ніхто не ступив ані кроку, щоб пожаліти чи заспокоїти Террі. У Террі Відон друзів не було.

— Їдемо зі мною, — вмовляла Кей свою бунтівну доньку. — Я поїду туди й побачу, чи зможу щось зробити. Я в нормальних стосунках з Кристал. У неї нікого нема.

— Стопудово, що вона трахалася в той час із Жирком Волом! — закричала Ґая, але це вже був її останній протест, і за кілька хвилин вона вже прив’язувалася ременем безпеки у старому «воксхолі», втішена, попри все, тим, що Кей довелося її вмовляти.

Але доки вони дісталися об’їзної дороги, Кристал знайшла те, що шукала: пакетик героїну, схований у комірчині, — другий з двох, якими Оббо заплатив Террі за годинник Тесси Вол. Разом з інструментарієм Террі Кристал взяла його з собою до ванної кімнати, бо тільки там замикалися двері.

Її тітка Шеріл, напевне, почула, що сталося, бо до Кристал навіть крізь двоє дверей долинав її характерний хрипкий крик, перемішаний з воланнями Террі:

— Стерво мале, відкрий двері! Мамка хоче з тобою побалакати! — І вигуки поліцейських, які намагалися втихомирити обидвох жінок.

Кристал ніколи досі не кололася, але багато разів спостерігала за цим процесом. Вона знала, що таке драккари, знала як зробити модель вулкана, їй неважко було нагріти ложку, взяти клубочок вати, вмочити у розведений героїн і при наповненні шприца використовувати це як фільтр. Вона також знала, що згин на руці — найкраще місце, щоб потрапити у вену, знала, що голку треба тримати під якомога меншим кутом до тіла. Вона усе це знала, бо не раз чула, що новачки можуть відкинути копита від тієї дози, яку приймають наркомани, і це було добре, бо вона й не хотіла вижити.»

Роббі втопився з її вини. Вона намагалася його врятувати, і сама ж його вбила. Доки пальці робили задумане, в голові проскакували образи. Ось містер Фербразер у спортивному костюмі біжить уздовж каналу, де тренується їхня команда. А ось лице баби Кет, скривлене від болю й любові. А ось Роббі, незвично чистенький, чекає на неї біля вікна будинку прийомної сім’ї і аж підстрибує з радощів, побачивши, що Кристал підходить до дверей…

Вона чула, як поліцейський крізь шпарку для пошти закликає її не бути дурненькою дівчинкою, як поліціянтка намагається втихомирити Террі і Шеріл.

Голка легко ввійшла у вену. Кристал різко дотиснула шприц до кінця — з надією і без жалю.

На той час, коли під’їхали Кей і Ґая, а поліція вирішила вибивати двері, Кристал Відон досягла своєї єдиної мети: вона возз’єдналася з братиком там, де їх ніхто вже не зможе розлучити.



Загрузка...