Несподівана вакансія

Сумлінне тлумачення

7.33. Сумлінне тлумачення питання, що стосується інтересів громади, не дає підстави для порушення судової справи.

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

І

На могилу Баррі Фербразера лив дощ. Чорнило на картках розлізлося. Цупкий соняшник Шіван не постраждав від зливи, а от Меріні лілії та фрезії пов’яли й пообсипалися. Весло з хризантем потроху тьмянішало і підгнивало. Дощ підняв рівень води у річці, струменів у придорожніх канавах, а крута дорога до Пеґфорда зробилася слизька й ненадійна. Вікна шкільного автобуса запітнявіли, підвісні кашпо на Майдані вкрилися брудними бризками; двірники в автомобілі Саманти Моллісон працювали на повну потужність, коли вона, повертаючись з роботи додому, потрапила в незначну аварію.

Примірник газетки «Ярвіл і околиця» цілих три дні стримів у дверях будинку місіс Кетрін Відон на вулиці Надії, аж поки промок настільки, що став нечитабельний. Врешті-решт соціальна працівниця Кей Баден витягла його із прорізу поштової скриньки і, піднявши заіржавілу заслінку, зазирнула в передпокій: там вона побачила стареньку жінку, що лежала пластом біля підніжжя сходів. Поліцейський допоміг зламати вхідні двері, і місіс Відон повезли в кареті швидкої допомоги до південно-західної лікарні.

Дощ лив безперестанку, змусивши маляра, якого найняли намалювати нову вивіску над старою взуттєвою крамничкою, відкласти роботу на пізніше. Злива не вщухала ні вдень, ні вночі, тож Майдан був залюднений згорбленими пішоходами в дощовиках, а на вузеньких тротуарчиках раз у раз зчіплялися парасольки.

На Говарда Моллісона це лагідне шелестіння за темним вікном діяло заспокійливо. Він сидів у кабінеті, що раніше був спальнею його дочки Патриції, і розмірковував над електронним листом, отриманим від редакції місцевої газетки. Там таки вирішили надрукувати статтю члена ради Фербразера, у якій він доводив, що Поля мають залишатися в межах Пеґфорда, але для балансу думок вони сподівалися, що інший член ради зможе висловити протилежну думку в наступному випуску газети.

«Ну, що, Фербразере, не так сталося, як гадалося? — втішено подумав Говард. — А ти вже, мабуть, думав, що твоя взяла…»

Він закрив сторінку з листом і зайнявся невеличким стосиком паперів, що лежали поряд. То були листи, в яких мовилося про необхідність проведення виборів для заміщення вакантного місця Фербразера. Згідно зі статутом потрібно було отримати дев’ять таких звернень для проведення загальних виборів, а він вже отримав десять. Говард ще раз перечитав їх, а з кухні тим часом долинали голоси його дружини та партнерки по бізнесу, які розбирали по кісточках скандальну історію про те, як стара місіс Відон понад добу пролежала без свідомості і як її дивом знайшли.

— …не випадково нарікала на свою лікарку, га? Карен казала, що вона верещала як навіжена…

— …і скаржилася, що їй дали погані ліки, так, я знаю, — втрутилася Шерлі, котра вважала, що лише їй належить монополія на медичні гіпотези, зважаючи на її волонтерство в лікарні. — Сподіваюся, в неї тепер візьмуть усі необхідні аналізи.

— На місті Джаванди я б зараз місця собі не знаходила.

— Вона, певно, сподівається, що такі невігласи, як Відони, навіть не знатимуть, як подати на неї до суду, але це її не врятує, якщо аналізи покажуть, що вона приписала не ті ліки.

— На ній тоді поставлять хрест, — втішено усміхнулася Морін.

— О, так, — підтвердила Шерлі, — і я гадаю, що багато людей будуть раді її здихатися. Щасливої дороги.

Говард методично сортувавав листи, розкладаючи їх стосиками. Окремо він поклав заповнений бланк заяви Майлза. Решта листів прийшло від його колег з місцевої ради. Це не було для нього сюрпризом. Як тільки Парміндер повідомила йому імейлом, що хтось зацікавлений подаватися на посаду Баррі, він знав, що її підтримають ці шестеро членів ради, вимагаючи проведення виборів. Він прозвав цю шістку разом із самою Безнадійдер-Бандою «фракцією вар’ятів», лідер якої недавно канув у Лету. Зверху на цей стосик він поклав заяву Коліна Вола, висунутого ними кандидата.

На третю купку він поклав ще чотири листи, що теж надійшли з очікуваних Говардом джерел: це були професійні пеґфордські скаржники, вічно всім невдоволені й до всього підозрілі, постійні й плодовиті дописувачі в газетку «Ярвіл і околиця». Кожен з них мав якусь нав’язливу ідею, пов’язану з інтересом до певних утаємничених місцевих питань, і кожен вважав себе «незалежно мислячою» особою. Якби Майлза кооптували, вони б одними з перших кричали про «кумівство», проте всі вони належали до найзатятіших антиполян у містечку.

Ще по одному листу він поклав на обидві долоні і порівняв їх на вагу. Один був від жінки, якої він ще ніколи не зустрічав і яка стверджувала (Говард нічого не приймав на віру), що працює в наркоклініці «Белчепел» (те, що вона величала себе «міс», схиляло Говарда повірити в її слова). Трохи повагавшись, він поклав листа зверху на бланк заяви Каббі Вола.

В останньому листі, що був не підписаний і набраний на комп’ютері, містилася вимога негайно провести вибори. Лист був написаний поспіхом і недбало, рясніючи друкарськими помилками. У ньому возвеличувалися чесноти Баррі Фербразера і особливо наголошувалося на тому, що Майлз і нігтя його «не вартий». Говард подумав, що Майлз, мабуть, мав справу з якимсь невдоволеним клієнтом, який ще може завдати йому чимало клопотів. Завжди треба бути заздалегідь готовим до таких потенційних ризиків. Проте Говард сумнівався, що цей анонімний лист можна вважати додатковим голосом на підтримку виборів. Тому він запхав його в невеличку настільну паперорізку, подаровану йому Шерлі на Різдво.

II

Пеґфордська адвокатська контора «Едвард Коллінз і компанія» займала верхній поверх цегляного будиночка, на першому поверсі якого була розташована майстерня місцевого оптика. Сам Едвард Коллінз уже помер, а його фірму представляли двоє партнерів: Ґевін Х’юз, який отримував фіксовану платню і мав кабінет з одним вікном, і Майлз Моллісон, що брав участь у розподілі прибутків фірми і працював у кабінеті з двома вікнами. Вони мали одну на двох секретарку, двадцятивосьмирічну, неодружену, з простуватим личком, але чудовою фігуркою. Шона аж занадто сміялася з будь-якого Майлзового жарту, а до Ґевіна ставилася з майже образливою зверхністю.

У п’ятницю після похорону Баррі Фербразера Майлз постукав о першій годині в двері Ґевінового кабінету і увійшов, не чекаючи відповіді. Його партнер споглядав у цей час темно-сіре небо за поцяткованим дощовими краплями вікном.

— Я збігаю пообідати, — повідомив Майлз. — Якщо Люсі Бевен прийде раніше, чи не міг би ти їй сказати, що я повернуся о другій? Шони немає.

— Ага, добре, — погодився Ґевін.

— У тебе все нормально?

— Дзвонила Мері. Там якесь непорозуміння зі страхуванням Баррі. Вона хоче, щоб я їй допоміг це владнати.

— Гаразд, ну, то можеш цим зайнятися, добре? А я повернуся о другій.

Майлз накинув плаща, збіг стрімкими сходами вниз і хутко покрокував омитою дощем вуличкою до Майдану. У хмарах прорізався маленький просвіт, і сонце на мить осяяло лискучий від дощу військовий меморіал і висячі кошики. Майлз відчув приплив якоїсь майже атавістичної гордості, чимчикуючи у напрямку крамнички «Моллісон і Лоу», цього шикарного гастрономчика, цього першокласного пеґфордського закладу. Родинна близькість не тільки не затьмарювала цю гордість, а навпаки — поглиблювала і зміцнювала її.

Коли Майлз штовхнув, прочиняючи, двері, вони озвалися бринінням дзвіночка. Там панувала метушня, типова для обідньої пори: біля прилавка вишикувалася черга з восьми осіб, а Говард, у своїх регаліях продавця, в мисливському капелюсі, на якому поблискували рибальські наживки, не змовкав ні на мить.

— …і чверть фунта чорних оливочок для вас, Розмарі. Більше нічого? Більше нічого для нашої Розмарі… це буде вісім фунтів шістдесят два пенси, але для вас, моя любонько, буде просто вісім, на честь нашої довгої і плідної співпраці…

Хихотіння, слова подяки, грюкіт і дзенькання каси.

— А ось і мій юрист, прийшов мене перевірити, — прогудів Говард, шкірячись і підморгуючи Майлзові над головами покупців, що стояли в черзі. — Будьте такі ласкаві, сер, пройти отуди до мого кабінету, а я постараюся не сказати місіс Говсон нічого протиправного.

Майлз усміхнувся дамам бальзаківського віку, а ті теж розквітли посмішками у відповідь. Майлз, високий, синьоокий, з густим, коротко підстриженим сивуватим волоссям і черевцем, вдало замаскованим під темним плащем, слугував доволі привабливим додатком до спеченого по-домашньому печива й місцевих сирів. Він обережно рушив повз заставлені делікатесами маленькі столики й зупинився біля великої арки, витесаної поміж гастрономчиком і колишньою взуттєвою крамничкою, з якої вперше забрали захисну пластикову завісу. На рекламному щиті посеред арки рукою Морін (Майлз упізнав її почерк) було написано: «Не заходити. Скоро відкриваємося… Кав’ярня «Мідний чайник». Майлз зазирнув у чисте невеличке приміщення, де невдовзі відкриється найновіша і найкраща у Пеґфорді кав’ярня. Воно було свіжооштукатурене й пофарбоване, а підлога встелена щойно полакованими чорними мостинами.

Він протиснувся бочком повз прилавок і повз Морін, що орудувала м’ясорізкою й не проминула нагоди зустріти його появу грубуватим і не надто пристойним сміхом, а тоді пірнув у двері, що вели в маленьку і тьмяну підсобну кімнатку. Там був столик з вогнетривкої пластмаси, на якому лежав складений удвоє примірник Моріниної газети «Дейлі мейл». На гачках висіли пальта Говарда й Морін, а з дверей, що вели в туалет, долинав запах штучної лаванди. Майлз повісив плащ і підсунув до столика старенький стілець.

За хвилину-другу з’явився Говард з двома тарелями їжі.

— Остаточно спинилися на «Мідному чайнику»? — поцікавився Майлз.

— Ну, Мо це подобається, — відповів Говард, ставлячи один таріль перед сином.

Він вийшов і повернувся з двома пляшками пива, зачинивши двері ногою, від чого кімната без вікон стала зовсім темною, якщо не зважати на тьмяне освітлення від висячої лампи. Говард умостився на стільці, тяжко зітхнувши. Зранку по телефону він не хотів усе казати, та й зараз примусив Майлза чекати, відкриваючи пивну пляшку.

— Вол прислав заяву, — сказав він нарешті, подаючи Майлзу пляшку.

— Ого, — відповів на це Майлз.

— Я хочу встановити крайній термін. Два тижні віднині, впродовж яких можна подавати заяви.

— Цілком слушно, — погодився Майлз.

— Мамуня гадає, що той типус Прайс ще й далі зацікавлений. Ти питав Сáму, що вона про нього знає?

— Ще ні, — відповів Майлз.

Говард почухав черево, що ледь не торкнулося йому до колін, коли він сів на рипучий стілець.

— А в тебе з Сáмою все добре?

Майлз, як завжди, був ошелешений батьковою інтуїцією, гідною якогось ясновидця.

— Не дуже.

Матері він у цьому не зізнався б, не бажаючи ще більше розпалювати постійну холодну війну, що точилася між Шерлі й Самантою, у якій він був одночасно і заручником, і головним трофеєм.

— Їй не подобається, що я балотуюся, — уточнив Майлз. Говард вигнув світлі брови, не перестаючи працювати щелепами. — Я просто не знаю, яка її муха вкусила. Вона знову сіла на свого антипеґфордського коника.

Говард неквапно проковтнув їжу. Тоді витер рота паперовою серветкою і відригнув.

— Вона швидко змінить думку, коли тебе оберуть, — заспокоїв він. — Побачить усі переваги. Там є багато цікавого для дружин. Зустрічі в маєтку Світлавів. Вона відчує себе у своїй тарілці. — Він зробив добрячий ковток пива і знову почухав пузо.

— Не пригадую, який він на вигляд, той Прайс, — сказав Майлз, повертаючись до головної теми, — але мені здається, що його син навчався в Святому Томасі в одному класі з Лексі.

— Родом з Полів, ось що найголовніше, — мовив Говард. — Родом з Полів, і це може спрацювати нам на користь. Поділить голоси тих виборців, що підтримують Поля, між ним і Волом.

— Ага, — погодився Майлз. — У цьому є сенс.

А він про це й не подумав. Він знову подивувався розумовим здібностям свого батька.

— Мамуня вже подзвонила його жінці й переконала її самій скласти за нього заяву. Можливо, я попрошу мамуню зателефонувати йому нині ввечері й сказати, що в нього залишилось тільки два тижні, тому треба поквапитись.

— Отже, є три кандидати? — уточнив Майлз. — Разом з Коліном Волом.

— Я не чув ні про кого іншого. Можливо, коли всі подробиці з’являться на веб-сайті, виникнуть ще якісь охочі. Але я впевнений у наших шансах. Я впевнений. Дзвонив Обрі, — додав Говард. Його голос починав звучати особливо вагомо, коли Говард називав Обрі Фаулі лише по імені. — Само собою, що він стоїть за тебе горою. Сьогодні, до речі, він по-вертається з міста.

Зазвичай, коли хтось із мешканців Пеґфорда казав «у місті», то мав на увазі Ярвіл. Натомість Говард і Шерлі вживали цю фразу, як і Обрі Фаулі, говорячи про Лондон.

— Він згадав про те, що нам усім варто зійтися й поговорити. Може, завтра. Можливо, він навіть запросить нас до себе. Сáмі це дуже сподобається.

Майлз якраз відкусив величенький шмат бездріжджового хліба з печінковим паштетом, тож підтвердив свою згоду, енергійно закивавши головою. Йому сподобалося, що Обрі Фаулі «стоїть за нього горою». Саманта могла кепкувати з того, як його батьки запобігали перед Фаулами, але Майлз помічав, що в тих рідкісних випадках, коли Саманта опинялася віч-на-віч з Обрі чи Джулією, її мова ставала делікатнішою, а поведінка набагато скромнішою.

— І ще одне, — сказав Говард, укотре чухаючи пузо. — Сьогодні зранку я отримав імейла з газети «Ярвіл і околиця». Просять мене висловити думку стосовно Полів. Як голову місцевої ради.

— Жартуєш? Я думав, що Фербразер з ними домовився поза нашими спинами…

— Не плюй у колодязь, як то кажуть, — з неймовірною втіхою мовив Говард. — Вони надрукують його статтю, але хочуть, щоб наступного тижня хтось висловив контраргу-менти. Надав протилежну точку зору. Мені потрібна допомога. Юридично вивірені фрази й таке інше.

— Нема питань, — відповів Майлз. — Ми можемо зачепити тему тієї клятої клініки для наркоманів. Щоб загострити на цьому увагу.

— Так… дуже добра думка… чудова.

Захопившись цією ідеєю, він заковтнув завеликий шматок їжі, і Майлз мусив гупнути його по спині, щоб спинити кашель. Врешті, витираючи серветкою сльози з очей, Говард над силу вимовив: — Обрі радить, щоб округ припинив зі свого боку фінансування, а я збираюся переконати наших, що вже настав час перестати здавати будинок в оренду. Не зашкодить також порушити це питання в пресі. Скільки вже часу і грошей вгатили в ту кляту діру без жодного результату. Я маю відповідні цифри. — Говард звучно відригнув. — Це просто обурливо. Перепрошую.

III

Того вечора Ґевін готував для Кей домашню вечерю. Він відкривав консервні банки й чавив часник з відчуттям, що його просто використовують.

Після сварки завжди необхідно казати належні речі, щоб досягти перемир’я: такі правила гри, і всі це знають. Ґевін подзвонив Кей з машини, вертаючись із похорону, і сказав, як йому прикро, що її там не було, що увесь день — суцільне жахіття і що він має надію побачитися з нею увечері. Він вважав, що ці смиренні визнання були достатньою ціною, яку він мав сплатити за вечір взаємного спілкування без додаткових вимог.

Але Кей сприйняла це радше як аванс в рахунок переглянутої заново угоди. «Тобі мене бракувало. Я була тобі потрібна, коли тобі було погано. Ти шкодуєш, що ми не пішли разом. Що ж, тоді не робімо знову цієї помилки.» Відтоді вона почала ставитися до нього з певною поблажливістю, з відчуттям нових сподівань.

Сьогодні він готував спагеті болоньєзе. Спеціально не купував пудинг і не накривав заздалегідь на стіл: хай бачить, що він не має наміру заскакувати довкола неї. Але Кей не взяла це до уваги, мало того, навіть таке недбале ставлення вирішила сприйняти як комплімент. Вона сіла за його невеличкий кухонний столик і завела розмову під акомпанемент дощу за вікном, розглядаючи все довкола. Вона не часто тут бувала.

— Цей жовтий колір, мабуть, Лайза вибрала, так?

І знову вона це робила: порушувала всі табу, немовби вони сягнули якогось глибшого рівня інтимності. Ґевін намагався якомога менше говорити про Лайзу. Невже вона досі цього не зауважила? Він додав до фаршу на сковорідці трохи материнки і пробурмотів: — Ні, це залишилось від попереднього власника. Я ще не мав часу тут щось міняти.

— Он як, — сказала вона, потягуючи вино. — Ну, але приємний колір. Хоч трохи й нуднуватий.

Це розізлило Ґевіна, бо він вважав, що інтер’єр його «Кузні» був у всіх сенсах кращий за її квартирку під номером десять на вулиці Надії. Не повертаючись до неї лицем, він мовчки дивився, як булькає вода зі спагеті.

— А знаєш що? — запитала вона. — Я сьогодні бачила Саманту Моллісон.

Ґевін озирнувся. Звідки взагалі Кей могла знати Саманту Моллісон, бодай з вигляду?

— Біля того гастрономчика на Майдані. Я саме йшла по це, — додала Кей, дзенькнувши нігтем по пляшці вина, що стояла біля неї. — Вона запитала, чи я «дівчина Ґевіна».

Кей сказала це глузливо, хоч насправді її втішило те, як назвала її Саманта, адже так, мабуть, Ґевін представляв її своїм друзям.

— І що ти на це сказала?

— Сказала… сказала, що так.

Вона насупилася. Ґевін зрозумів, що не варто було запитувати про це так агресивно. Але він віддав би багато чого, якби Кей і Саманта взагалі ніколи не зустрілися.

— У будь-якому випадку, — вела далі трохи ображеним тоном Кей, — вона запросила нас на вечерю наступної п’ятниці. Через тиждень.

— Чортзна-що, — сердито пробурмотів Ґевін.

Життєрадісний настрій Кей остаточно зіпсувався.

— Що сталося?

— Та нічого. Просто… нічого, — буркнув він, помішуючи киплячі спагеті. — Просто я й так забагато бачу Майлза на роботі, якщо чесно.

Саме цього він найбільше й боявся. Боявся, що вона вчепиться за нього, як слимак, і вони стануть нероздільною парочкою Ґевін-і-Кей, зі спільними знайомими, і тоді йому буде значно важче позбутися її назавжди. І як він допустив до такого? Як допустив, щоб вона сюди переїхала? Роздратування плавно перетекло в лють. Чому вона не може зрозуміти, як мало він її потребує, чому не забереться геть сама, щоб не змушувати його робити цю брудну справу? Він зцідив у раковину воду з каструлі зі спагеті, лайнувшись собі під ніс, бо на нього бризнув окріп.

— Ну, то подзвони Майлзу з Самантою і скажи їм «ні», — буркнула Кей.

Сказала це сердитим голосом. Ґевін, за своєю глибоко вкоріненою звичкою, спробував уникнути неминучого конфлікту в надії, що потім усе якось розсмокчеться само собою.

— Ні-ні, — заперечив він, витираючи рушничком забризкану сорочку. — Підемо. Все нормально. Підемо.

Але сказав це, не приховуючи свого небажання, немовби встановлюючи позначку, на яку він міг би посилатися в майбутньому. «Ти знала, що я не хотів іти. Ні, мені там зовсім не подобалось. Ні, я не хочу, щоб це повторилося».

Кілька хвилин вони їли мовчки. Ґевін боявся, що вибухне чергова сварка, і Кей тоді знову змусить його обсмоктувати їхні накопичені проблеми. Він думав, що б такого їй сказати, і почав розповідати про Мері Фербразер і страхову компанію.

— Це справжні виродки, — поскаржився він. — Він був перфектно застрахований, але їхні юристи вишукують різні лазівки, щоб не виплачувати страховку. Вони намагаються довести, що він не все їм розповів.

— Як це?

— Ну, річ у тім, що його дядько теж помер від аневризми. Мері присягається, що Баррі сказав про це страховому агенту, коли підписував страховий поліс, але це ніде не зафіксовано. Можливо, той тип не усвідомив, що ця штука може передаватися генетично. Не знаю, чи й Баррі це розумів, судячи з…

Ґевінові відібрало мову. Нажахано і зніяковіло він похилив своє розпашіле лице над тарілкою. До горла підкотився клубок жалю, і він ніяк не міг його проковтнути. По підлозі тернули ніжки Кеїного стільця. Він мав надію, що вона пішла в туалет, але раптом відчув на плечах її руки, що пригортали його до неї. Він підсвідомо теж її обняв.

Було так гарно почуватися в цих обіймах. Якби ж то їхні стосунки можна було звести до цих простих і мовчазних жестів розради. І чого це люди взагалі навчилися говорити?

На її сорочку крапнули його сльозливі шмарклі.

— Вибач, — пробубнів він, витираючи їх серветкою.

Відхилився від неї й висякався. Вона підсунула до нього стільця й поклала руку йому на плече. Вона подобалась йому набагато більше тоді, коли мовчала, а її обличчя ставало лагідне й стурбоване, як оце зараз.

— Я й досі не можу… то був такий добрий чоловік, — зітхнув він. — Баррі… такий добрий чоловік.

— Еге ж, про нього всі так кажуть, — мовила Кей.

Кей так і не трапилось нагоди зустріти цього славетного Баррі Фербразера, але її заінтригували такі Ґевінові емоції.

— Він був кумедний? — запитала вона, бо могла уявити Ґевіна, захопленого якимось коміком, або веселуном-дебоширом, який постійно сидить біля барної стійки.

— Ну, до певної міри. Хоч не зовсім. Він був нормальний. Любив посміятися… але він був такий… такий приємний чоловік. Він любив людей, розумієш?

Вона зачекала, але Ґевін, здається, був уже не в змозі уточнювати, у чому ж полягала приємність Баррі.

— А діти… і Мері… бідолашна Мері… Боже, ти цього навіть не уявляєш.

Кей і далі погладжувала його плече, але вже не з таким щирим співчуттям. «Не уявляю, — думала вона, — що таке бути самотньою? Не уявляю, як це важко лишитися єдиним опікуном сім’ї?.. Чому ж ти не жалієш мене?»

— Вони були такі щасливі, — сказав надтріснутим голосом Ґевін. — Вона тепер геть розклеїлася.

Кей мовчки гладила йому плече, думаючи про те, що вона ніколи не могла дозволити собі розклеїтись.

— Я вже в нормі, — сказав він, висякавшись у серветку і беручи в руку виделку. Легенько смикнувши плечем, він дав їй знати, щоб вона забрала руку.

IV

Саманта запросила Кей із мстивості і нудьги. Таким чином вона хотіла відплатити Майлзу, що постійно розробляв якісь плани, в які її не посвячував, хоча й очікував від неї беззастережної підтримки.

Вона хотіла побачити, як йому сподобається, якщо вона домовиться про щось, не порадившись із ним. А ще вона таким робом утре носа цим старим нишпоркам Морін і Шерлі, котрих страшенно цікавили особисті справи Ґевіна, але які майже нічого не знали про його стосунки з лондонською приятелькою. І ще, не в останню чергу, це дасть їй втішну нагоду погострити свої кігтики об Ґевіна за його малодушність і нерішучість стосовно особистого життя. Вона зможе в присутності Кей розпочати розмову про весілля або сказати, як приємно бачити, що Ґевін нарешті вирішив зробити відповідальний вибір.

Однак її плани загнати декого в незручне становище принесли Саманті менше втіхи, ніж вона сподівалася. Коли в суботу зранку вона повідомила Майлза про своє рішення, він відреагував на це з підозрілим ентузіазмом.

— Чудово, так, бо ми вже сто років не запрошували Ґевіна. І дуже добре, що ти запізналася з Кей.

— Чому це?

— Ну, ти ж була в гарних стосунках з Лайзою, правда?

— Майлзе, та я терпіти не могла Лайзу.

— Ну, що ж… може, Кей тобі більше сподобається!

Вона люто зиркнула на нього, не розуміючи, звідки цей гарний настрій. Лексі й Ліббі, що приїхали на вихідні й сиділи вдома через дощ, дивилися у вітальні музичний DVD. До кухні, де стояли, розмовляючи, їхні батьки, долинали звуки гітарної балади.

— Послухай, — сказав Майлз, розмахуючи мобілкою, — Обрі хоче поговорити зі мною про раду. Я щойно подзвонив татові, і він сказав, що Фаулі запросили нас сьогодні на вечерю у Світлавів…

— Дякую, ні, — урвала його на півслові Саманта. Її раптом охопила така лють, причини якої вона не могла пояснити навіть самій собі. Вона вийшла з кімнати.

Решту дня вони намагалися сперечатися не надто голосно, щоб не зіпсувати вихідні Лексі й Ліббі. Саманта навідріз відмовилася змінити думку або хоча б пояснити причини відмови. Майлз, ледве стримуючи роздратування, намагався розмовляти з нею то примирливим, то холодним тоном.

— Ну, і як, на твою думку, це буде виглядати, якщо ти не прийдеш? — запитав він, коли до восьмої вечора лишалося десять хвилин, і він уже стояв у дверях вітальні в костюмі й краватці, наготувавшись іти.

— А я там ні до чого, Майлзе, — відповіла Саманта. — Це ж ти подаєшся на цю посаду.

Вона любила спостерігати, як він починає збентежено тремтіти. Вона знала, що він страшенно боявся спізнитись, та все ж зробив ще одну спробу переконати її піти з ним.

— Ти знаєш, що вони чекатимуть нас обох.

— Справді? А мені ніхто не прислав запрошення.

— Ой, ну припини, Сáмо, ти ж знаєш, що вони це мали на увазі… вважали само собою зрозумілим…

— Ну, бач, дурним закон не писаний. Я ж кажу тобі, що мені з ними нецікаво. А ти краще поквапся. Не змушуй чекати на тебе мамусю й татуся.

Він пішов. Саманта прислухавшись, як машина виїжджає заднім ходом із заїзду, пішла на кухню, відкоркувала пляшку вина й занесла її до вітальні разом із келихом. Уявляла, як Говард, Шерлі і Майлз вечеряють разом у маєтку Світлавів. Шерлі, поза всяким сумнівом, отримає там перший за багато років оргазм.

Хотіла вона того чи ні, але думками увесь час поверталася до того, що на тижні казала їхня бухгалтерка. Прибутки постійно падали, хай би що вона там вигадувала, прикидаючись перед Говардом. Бухгалтерка фактично пропонувала їй закрити крамничку й зосередитися на інтернет-продажу. Це було б визнанням поразки, до чого Саманта ще не була внутрішньо готова. З одного боку, Шерлі була б лише рада, якби крамничка закрилася. Її з самого початку багато чого там дратувало. «Перепрошую, Сáмо, але це не в моєму смаку… трішечки заекстравагантне…» І все ж таки Саманті подобалася її невеличка червоно-чорна крамничка в Ярвілі, подобалося щодня виїжджати з Пеґфорда, базікати з покупцями, пліткувати зі своєю помічницею Карлі. Її світ стане зовсім крихітний без цієї крамнички, яку вона плекала чотирнадцять років. Словом, він просто звузиться до Пеґфорда.

(Пеґфорда, проклятющого Пеґфорда. Саманта ніколи не мала наміру тут жити. Вони з Майлзом планували після закінчення університету відправитися на цілий рік у навколосвітню подорож. Вже навіть розпланували собі маршрут, подбали про візи. Саманта мріяла про те, як вони, тримаючись за руки, блукатимуть босоніж довжелезними й білесенькими австралійськими пляжами. А тоді раптом виявила, що вона вагітна.

Вона навідала його в «Емблсайді» на другий день по тому, як довідалася про свою вагітність і через тиждень після закінчення їхнього навчання. За вісім днів вони мали вирушати до Сінгапуру.

Саманта не хотіла казати про це Майлзу в будинку його батьків — боялася, що їх можуть підслухати. Саманті здавалося, що за кожними дверима, які вона відчиняла в цьому будинку, зачаїлася Шерлі.

Отож вона зачекала, доки вони сіли за темний стіл у кутку в «Чорній гарматі». Їй закарбувалося в пам’яті, як відвисла Майлзова щелепа, коли вона повідомила йому про вагітність. Здалося, ніби він постарів одразу на кілька років, коли до нього дійшла суть новини.

На кілька хвилин його просто заціпило. А тоді він сказав:

— Гаразд. Ми одружимось.

Він розповів, що вже купив для неї обручку, що планував запропонувати їй свою руку й серце в якомусь екзотичнішому місці, скажімо, на вершині Аєрс-Року. І справді, коли вони вернулися додому, він видобув з рюкзака невеличку коробочку, сховану там. У коробочці була обручка з маленьким діамантиком з ювелірної крамниці в Ярвілі. Він придбав його за гроші, залишені йому бабусею. Саманта сиділа на краєчку Майлзового ліжка і ридала, ридала, ридала. За три місяці вони одружилися.)

Залишившись наодинці з пляшкою вина, Саманта ввімкнула телевізор. На екрані з’явилася картинка з DVD, яку дивилися Лексі й Ліббі: застигле зображення чотирьох співаючих юнаків у тісних футболках. Вони були ще зовсім підлітки. Саманта клацнула на кнопку відтворення. Коли юнаки доспівали, почалося інтерв’ю з ними. Саманта попивала вино, дивлячись, як учасники групи обмінюються жартами, а потім серйознішають, розповідаючи, як вони люблять своїх шанувальників. Вона подумала, що навіть із вимкненим звуком розпізнала б у них американців. Мали ідеальні зуби.

Споночіло. Вона натисла на паузу, піднялася вгору і звеліла дівчатам вимкнути плейстейшен і лягати спати. Тоді вернулась у вітальню, де її чекала вже на три чверті спорожніла пляшка. Не вмикаючи світла, натисла кнопку відтворення і знову приклалася до пляшки. Додивившись DVD до кінця, запустила його спочатку, щоб побачити те, що пропустила.

Один із хлопців здавався значно дорослішим за інших. Він мав ширші плечі, з-під коротких рукавів футболки випиналися біцепси, мав широку й міцну шию та квадратну щелепу. Саманта дивилася, як він вихиляється, дивлячись у камеру з відсторонено-серйозним виразом свого вродливого обличчя.

Вона подумала про секс із Майлзом. Останній раз вони цим займалися три тижні тому. Його акт був передбачуваний і ритуальний, неначе масонське рукостискання. Однією з його улюблених приказок було «від добра добра не шукають».

Саманта вилила в келих те, що лишилося в пляшці, і уявила, що займається коханням із цим юнаком. Тепер її груди мали кращий вигляд у бюстгальтері. Коли ж вона лягала спати, вони розтікалися на всі боки, і це її дуже дратувало. Вона уявила, як її притискають до стіни, підперши одну ногу, потім задирають їй сукню до пояса, і цей дужий чорнявий хлопець, спустивши джинси до колін, входить і виходить з неї пружними поштовхами…

Майже фізично відчуваючи це блаженне штурхання під шлунком, вона почула, як у подвір’я в’їхало авто, і світло від його фар пронизало пітьму у вітальні.

Вона намацала дистанційку, щоб переключити телевізор на новини, і це забрало в неї значно більше часу, ніж зазвичай. Тоді запхала порожню пляшку під диван, стискаючи в руці майже порожній келих. Відчинилися і знову зачинилися вхідні двері. Майлз зайшов у вітальню з-за її спини.

— Чого це ти сидиш тут у темряві?

Він засвітив торшер, а вона глянула на нього. Він був такий самий доглянутий, як і тоді, коли вийшов з дому, хіба що на плечах куртки поблискували краплини дощу.

— І як була вечеря?

— Добре, — відповів він. — Тебе бракувало. Обрі і Джулія шкодували, що ти не змогла прийти.

— Ну, звісно. А твоя мати, мабуть, ридала з розпуки.

Він сів у крісло під прямим кутом до Саманти, дивлячись на неї. Вона відкинула з очей волосся.

— У чому справа, Сáмо?

— Ніби ти не знаєш, Майлзе…

Але вона й сама не була певна, або принаймні не могла чітко висловити це постійне відчуття невдоволення, перетворивши його у вагоме звинувачення.

— Я не розумію, чому моє балотування до місцевої ради…

— Ой, заради Бога, Майлзе! — крикнула вона, і сама ж вразилася гучністю свого голосу.

— Поясни мені, будь ласка, — попросив він, — що тобі на тому залежить?

Вона люто дивилася на нього, намагаючись знайти належні аргументи для його педантичного адвокатського розуму, який наче пінцетом вихоплював невдало підібрані слова, але часто не міг охопити загальної картини. Як сказати це так, щоб він збагнув? Що їй страшенно набридли нескінченні балачки Говарда й Шерлі про ту раду? Що вона сита по горло його одноманітними історіями про старі добрі часи, коли він грав у регбі, і хвалькуватими розповідями про роботу, і їй анітрохи не хотілося помирати з нудьги, вислуховуючи ще й Майлзові проповіді про Поля…

— Ну, просто в мене склалося враження, — сказала Саманта, — що в нас були інші плани.

— Тобто? — не зрозумів Майлз. — Про що ти говориш?

— Ми казали, — чітко вимовляла кожне слово Саманта, стискаючи тремтячими пальцями келих, — що після того, як дівчата закінчать школу, ми вирушимо в подорож. Ми пообіцяли це одне одному, пригадуєш?

Відколи Майлз оголосив про намір балотуватися в раду, її аморфні лють і розпач ще ніколи не перетікали в жаль за втраченою кругосвітньою подорожжю, але тепер їй здавалося, що в цьому, можливо, й полягала справжня проблема чи принаймні щось близьке до того.

Майлз був цілком спантеличений.

— Та що ти таке кажеш?

— Коли я завагітніла нашою Лексі, — голосно вигукнула Саманта, — і ми не могли вирушити в мандри, а твоя клята матір змусила нас негайно одружитися, а батько знайшов тобі роботу в «Едвард Коллінз», ти сказав, і ми це узгодили, що ми це зробимо, коли дівчата виростуть. Ми домовились, що десь поїдемо і зробимо все те, що не могли зробити тоді.

Він поволі похитав головою.

— Це новина для мене, — вимовив він. — Звідки в біса ти це взяла?

— Майлзе, ми були в «Чорній гарматі». Я сказала тобі, що завагітніла, а ти сказав… заради Бога, Майлзе… я сказала, що завагітніла, а ти пообіцяв мені, ти пообіцяв…

— Ти хочеш взяти відпустку? — перепитав Майлз. — Я правильно зрозумів? Хочеш поїхати на відпочинок?

— Ні, Майлзе, мені не треба твого довбаного відпочинку, я хочу… невже ти не пам’ятаєш? Ми сказали, що поїдемо кудись на цілий рік, пізніше, коли підростуть наші діти!

— Ну, добре. — Він був збентежений і налаштований якнайшвидше відкараскатися від неї. — Добре. Через чотири роки, коли Ліббі виповниться вісімнадцять, ми знову про це поговоримо. Але я не розумію, як цьому може зашкодити те, що я стану членом ради.

— Ну, не досить того, що решту нашого природнього життя мені доведеться вислуховувати твоє з батьками триндіння про Поля…

— Природнього життя? — вишкірився він. — На відміну від?..

— Пішов ти! — гаркнула вона. — Не будь таким клятим розумником, це може справити враження хіба що на твою матір…

— Ну, але чесно, я й далі не бачу, в чому проблема…

— Проблема, — зарепетувала вона, — в тому, що це стосується нашого майбутнього, Майлзе. Нашого майбутнього. І я не хочу, чорт забирай, говорити про це через чотири роки, я хочу говорити зараз!

— Я думаю, що тобі треба щось перекусити, — відповів на це Майлз і встав з крісла. — Ти забагато випила.

— Іди ти в сраку, Майлзе!

— Вибач, але якщо ти починаєш лаятись…

Він відвернувся й вийшов з кімнати. Вона ледве стримала бажання пожбурити йому вслід свій келих.

Рада: якщо він туди потрапить, то вже ніколи звідти не піде. Він ніколи не відмовиться від цього місця, від цієї нагоди стати у Пегфорді великим цабе, як і Говард. Він заново присвячував себе Пеґфорду, знову присягався у вірності містечку, де він народився, вибирав майбутнє, цілком відмінне від того, яке обіцяв своїй збентеженій молодій нареченій, коли та ридала в нього на ліжку.

Коли вони востаннє говорили про навколосвітню подорож? Мабуть, багато-багато років тому, але сьогодні Саманта вирішила, що вона, як на те пішло, ніколи від цього не відмовлялася. Так, вона завжди сподівалася, що одного чудового дня вони спакують свої речі й заберуться звідси в пошуках тепла й свободи кудись на інший бік земної кулі, де не буде Пеґфорда, Шерлі, крамнички «Моллісон і Лоу», дощу, дріб’язковості й одноманітності. Хай навіть вона не побивалася саме за Сингапуром чи Австралією, де білі піски, але краще вже бути там, навіть зі своїми масивними стегнами і целюлітом, аніж нидіти в цій пеґфордській пастці і спостерігати, як Майлз повільно, але неухильно перетворюється на Говарда.

Вона знову впала на диван, намацала дистанційку і ще раз увімкнула Ліббін DVD. Група в чорно-білому вбранні тепер неквапливо йшла довгим порожнім пляжем і співала. Сорочка широкоплечого хлопця була розстібнута й розвівалася на вітрі. Зваблива смужка волосся вела від його пупця до джинсів, зникаючи під ними.

V

Елісон Дженкінс, журналістка газети «Ярвіл і околиця», ледве докопалася, в кого з численних ярвілських Відонів жила Кристал. Це було нелегко: ніхто не був зареєстрований за цією адресою як виборець, як і не було тут зафіксовано жодного номера стаціонарного телефону. Елісон особисто прийшла в неділю на Фолей Роуд, але Кристал не було вдома, а підозріла й вороже налаштована Террі відмовилася сказати, коли та повернеться, чи бодай підтвердити, що вона тут мешкає.

Кристал прийшла додому десь через двадцять хвилин після того, як журналістка від’їхала в своїй машині, і вкотре погиркалася з матір’ю.

— Чому ти не сказала їй зачекати? Вона мала взяти в мене інтерв’ю про Поля й таке інше!

— В тебе інтерв’ю? Не тринди. Хто ти, курва, така?

Вони вилили одна на одну купу бруду, і Кристал знову пішла — подалася до Ніккі, засунувши в кишеню спортивних штанів Терріну мобілку. Вона часто забирала цю мобілку. Багато сварок вибухало саме через те, що мати вимагала її віддати, а Кристал вдавала, що не має зеленого поняття, де вона поділася. Кристал мала слабку надію на те, що журналістка могла якось довідатися про цей номер і подзвонити їй напряму.

Вона сиділа в переповненій гамірній кав’ярні в торгівельному центрі, розповідаючи Ніккі й Ліан про журналістку, коли задзвонила мобілка.

— Хто це? Ви, типу, журналістка?

—… ’е ти…’еррі?

— Це Кристал. Хто це?

— …я… ’тра… ’єї… ’ами.

— Хто? — ще голосніше перепитала Кристал. Затуливши пальцем те вухо, до якого не була притиснута мобілка, вона пробралася поміж щільно заповнених людьми столів до спокійнішого місця.

— Деніел, — пролунав голосно й чітко у слухавці жіночий голос. — Я сестра твоєї мами.

— А, ясно, — розчаровано буркнула Кристал.

«Довбана чванлива сучка», — казала завжди Террі, коли в розмові згадувалося ім’я Деніел. Кристал навіть не була певна, чи бачила колись ту Деніел.

— Хочу сказати про твою прабабусю.

— Про кого?

— Про бабу Кет, — нетерпляче пояснила Деніел.

Кристал вийшла на балкон, з якого було видно зовнішнє подвір’я торгівельного центру. Сигнал тут був сильніший.

— А шо з нею сталося? — спитала Кристал. Вона відчула, як у її нутрі все перекрутилось, так, як це бувало, коли малим дівчиськом вона крутила сальто, відштовхуючись від перил, подібних до тих, що були зараз перед нею. Унизу під нею, на відстані шести метрів, метушилися люди з пластиковими торбинками, візочками і вередливими дітьми.

— Вона в південно-західній лікарні. Уже цілий тиждень. У неї був інсульт.

— Вона вже там цілий тиждень? — перепитала Кристал. — Ніхто нам не сказав.

— Ну, вона ще практично не говорить, але двічі назвала твоє ім’я.

— Моє? — перепитала Кристал, міцно стискаючи мобілку.

— Угу. Думаю, що вона хоче тебе бачити. Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У якій вона палаті? — запитала Кристал, голова якої загула.

— У дванадцятій. Інтенсивна терапія. Відвідувати можна з дванадцятої до четвертої і з шостої до восьмої. Все ясно?

— А це?..

— Я мушу йти. Хотіла просто повідомити тобі, якщо захочеш її побачити. Бувай.

У слухавці почулися гудки. Кристал опустила мобілку й подивилася на дисплей. Кілька разів натисла пальцем кнопку, аж поки не побачила слово «заблоковано». Тітка приховала свій номер.

Кристал пішла назад до Ніккі й Ліан. Вони одразу побачили, що сталося щось кепське.

— Поїдь до неї, — сказала Ніккі, звіряючи час на своїй мобілці. — Встигнеш туди до другої. Сідай на автобус.

— Ага, — невиразно озвалася Кристал.

Вона подумала, чи не варто забігти по маму, щоб вона й Роббі теж відвідали бабу Кет, але рік тому вони страшенно розсварилися і відтоді не спілкувалися між собою. Кристал була впевнена, що їй доведеться довго переконувати матір, щоб та поїхала в лікарню, і зовсім не була певна, що баба Кет зрадіє, побачивши її.

Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У тебе є гроші? — запитала Ліан, нишпорячи по своїх кишенях, коли вони втрьох ішли до автобусної зупинки.

— Є, — відповіла, перевіривши кишені, Кристал. — До лікарні коштує тільки фунт, правда?

Вони ще встигли перекурити, поки прибув двадцять сьомий автобус. Ніккі й Ліан помахали їй рукою, мовби вона від’їжджала в якісь гарні краї. Останньої миті Кристал раптом відчула страх і хотіла їм крикнути: «Поїхали зі мною!», однак автобус уже від’їхав, а Ніккі з Ліан теж пішли, щось пліткуючи між собою.

Сидіння було незручне, покрите якоюсь старою смердючою тканиною. Автобус викотився на дорогу, що вела повз виборчу дільницю, а тоді завернув праворуч на одну з головних вулиць з найбільшими крамницями.

Страх, як ембріон, тріпотів у животі Кристал. Хоч вона й розуміла, що баба Кет уже дуже старенька й хвороблива, але в глибині душі чомусь сподівалася, що вона видужає і знову буде в розквіті сил, в зеніті, що так довго тривав. Її волосся знову почорніє, спина випростається, а пам’ять стане така ж гостра, як і її кусючий язичок. Вона ніколи не допускала, що баба Кет може померти, бо незмінно асоціювала її з міцністю й невразливістю. А якщо й звертала увагу на її впалі груди й численні зморшки, що поорали їй лице, то сприймала їх радше як почесні шрами, отримані впродовж успішної боротьби за виживання. Ще ніхто з близьких Кристал людей не помирав від старості.

(В колі знайомих її матері смерть забирала молодих, іноді навіть раніше, ніж їхні обличчя й тіла марніли й чахли. Коли їй було шість рочків, Кристал знайшла у ванній тіло вродливого молодого юнака, біле й прекрасне, як статуя, принаймні таким воно їй запам’яталося. Хоч іноді цей спогад її бентежив, і вона вже не була така впевнена в його вірогідності. Вона вже не знала, чому вірити, а чому — ні. В дитинстві вона часто чула такі речі, що їх дорослі пізніше заперечували і спростовували. Вона могла заприсягтися, що Террі сказала: «Це був твій тато». Але потім, набагато пізніше, вона сердилася: «Не будь дурна. Твій тато не помер, він живе в Брістолі, ясно?» Тому Кристал мусила звикати до думки, що саме Сосиска, як усі прозивали цього чоловіка, був її татом.

Але завжди десь там, на задньому плані, була баба Кет. Їй пощастило уникнути всіляких сторонніх опікунів завдяки бабі Кет, яка завжди була готова прийняти її в Пеґфорді — то був її єдиний надійний, хоч і не надто комфортний притулок. Чортихаючись і лютуючи, ставлячись однаково агресивно як до Террі, так і до соціальних працівниць, Кристал в результаті завжди обирала не менш агресивний дім своєї прабабусі.

Кристал навіть не знала, любила вона чи ненавиділа цей маленький будиночок на вулиці Надії. Там було тьмяно й смерділо вапном. І здавалося, наче ти опинився в пастці. Але водночас там було безпечно, абсолютно безпечно. Баба Кет відчиняла двері лише надійним, перевіреним людям. У кутку ванної кімнати вона тримала в скляній банці старомодні пахучі пінні кубики для очищення повітря.)

А що, як біля ліжка баби Кет, коли вона туди приїде, будуть якісь інші люди? Вона не знала з вигляду й половини своєї родини, і думка про те, що вона може там зустріти своїх кревних незнайомців, лякала її. Террі мала кількох зведених сестер — плоди велелюбності її батька, яких навіть Террі ніколи не зустрічала, але баба Кет не поривала ні з ким із них, вперто підтримуючи стосунки з розкиданою по всіх-усюдах великою родиною її вельми активного в цьому сенсі сина. Іноді, коли Кристал була в баби Кет, там з’являлися родичі, яких вона і в очі ніколи не бачила. Кристал вважала, що вони криво дивилися на неї й нишком розповідали бабі про неї купу нісенітниць. Вона вдавала, що нічого не помічає й терпляче ждала, поки вони заберуться і баба Кет знову існуватиме тільки для неї. Кристал особливо не подобалась думка про те, що в житті баби Кет могли бути ще якісь діти.

(«Хто це такі?» — запитала дев’ятирічна Кристал, ревниво показуючи на обрамлену фотографію двох хлопців у формі середньої школи «Пекстон» на бабиному серванті.

— Це мої правнуки, — відповіла баба Кет. — Ден і Рікі. Твої двоюрідні брати.

Кристал не хотіла ніяких двоюрідних братів і не хотіла, щоб вони були на цьому серванті.

— А це хто? — показала вона на маленьку дівчинку з кучерявим золотистим волоссям.

— Це донечка мого Майкла, Ріаннон, коли їй було п’ять рочків. Гарнесенька, правда? Але вона взяла й одружилася з якимось індусом, — буркнула баба Кет.

На серванті баби ніколи не було фотографії Роббі.

Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га? Все, я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. Займайся ним сама.)

Автобус уже їхав містом, проминаючи перехожих, які вирішили цього недільного дня пройтися крамницями. Коли Кристал була маленька, Террі щотижня привозила її на вихідні в центр Ярвіла і змушувала сидіти у візочку навіть тоді, коли Кристал давно вже вийшла з немовлячого віку, — Террі було так набагато легше ховати поцуплені речі, запихаючи їх дитині під ноги чи прикриваючи сумками, що лежали в кошику під сидінням. Іноді Террі обкрадала крамнички на пару з іншою своєю сестрою, Шеріл, що була одружена з Шейном Таллі і з якою вона ще розмовляла. Шеріл і Террі жили на Полях через чотири вулички одна від одної, і коли вони сварилися, що траплялося частенько, повітря аж здригалося від їхніх матюків. Кристал не надто переймалася, наскільки близькими мали бути її стосунки з родиною Таллі, але при зустрічі вона завжди перекидалася кількома словами з Дейном. Якось, коли їм було по чотирнадцять, вони трахнулися прямо у відпочинковій зоні, розпивши на двох пляшку сидру. Пізніше вони жодного разу не згадували про це. Кристал була не зовсім певна, наскільки дозволено робити такі речі з двоюрідним братом. Ніккі, здається, казала колись, що це заборонено.

Автобус піднявся вгору дорогою, що вела до головного входу в південно-західну лікарню, й зупинився за двадцять метрів від величезного й довгого прямокутника сірої заскленої будівлі, яку оточували галявинки акуратно підстриженої трави, декілька невисоких дерев і море вказівників.

Кристал вийшла з автобуса слідом за двома старшими жінками й зупинилася, запхавши руки в кишені спортивного костюма. Нерішуче роззирнулася довкола, бо вже забула, що казала Деніел про ту палату, в якій лежала баба Кет, пам’ятала тільки номер — дванадцять. Вона недбало підійшла до найближчого покажчика й скоса ковзнула по ньому поглядом. Там було кілька рядків незрозумілих їй слів і стрілки, що показували в різні боки. Кристал погано читала. Коли вона бачила забагато слів, її це лякало й викликало агресію.

Кинувши оком на всі стрілки, вона ніде не побачила номерів, тож вирішила податися вслід за старушенціями до подвійних скляних дверей у центрі головної будівлі.

У фойє було повно людей, і це її збаламутило ще більше, ніж ті покажчики. Там була залюднена крамничка, відділена від вестибюлю височенними, від підлоги до стелі, вікнами. Стояли рядами пластмасові стільці, на яких сиділи люди, жуючи бутерброди. В кутку містилося переповнене кафе, а в центрі — шестикутна стійка реєстрації, за якою сиділи жінки, які, звіряючись з комп’ютерами, відповідали на різноманітні запитання. Не виймаючи з кишень руки, Кристал попрямувала туди.

— Де дванадцята палата? — непривітно спитала Кристал в однієї з жінок.

— На третьому поверсі, — таким самим тоном відповіла жінка.

Кристал була занадто горда, щоб питати щось іще, тому повернулася й пішла, аж поки не побачила наприкінці фойє ліфти й зайшла в один із них.

Вона майже п’ятнадцять хвилин шукала потрібну їй палату. Чому тут не було стрілок і номерів замість тих дурнуватих довжелезних слів? Аж раптом, коли вона йшла блідо-зеленим коридором, порипуючи кросівками по ліноліумній підлозі, хтось її покликав.

— Кристал?

Це була тітка Шеріл, велика й дебела, в джинсовій спідниці й затісній білій жилетці, з бананово-жовтим волоссям, чорним при корінцях. Її руки вкривало суцільне татуювання, а в кожному вусі було безліч золотистих обручів, що нагадували кільця, на яких висять портьєри. У руці вона тримала баночку кока-коли.

— Шо, їй на це наплювати? — спитала Шеріл, широко розставивши ноги, як вартовий.

— Кому?

— Террі. Вона не схотіла прийти?

— Вона ше не знає. Я сама оце тільки довідалась. Деніел подзвонила й сказала мені.

Шеріл вирвала кільце на баночці і сьорбнула кока-коли, а її крихітні очиці, глибоко посаджені на широкому поцяткованому лиці, пильно досліджували Кристал.

— Я казала Деніел подзвонити тобі, коли це сталося. Вона три дні лежала там у хаті, й ніхто, курва, її не знайшов. Вона в такому стані. Йобнутися можна.

Кристал не стала питати в Шеріл, чому та сама не підняла дупу, щоб пройтися до Фолей Роуд і повідомити Террі новину. Явно, що сестри знову розсварилися. За цим було просто неможливо встежити.

— Де вона? — запитала Кристал.

Шеріл повела її за собою, ляскаючи по підлозі в’єтнамками.

— Чуєш, — сказала вона, — мені дзвонила якась журналістка, шукала тебе.

— Справді?

— Дала мені свій номер.

Кристал намірилася було ще щось запитати, але вони вже увійшли в дуже тиху палату, й вона раптом перелякалася. Їй не сподобався запах.

Бабу Кет майже неможливо було впізнати. Один бік її обличчя був страшенно скручений, наче хтось витягував їй м’язи. Рот перекривився, навіть очі були якісь обвислі. Уся вона була пообчіплювана незчисленними трубками, а в руці стриміла голка. Тепер, коли вона лежала, ще очевидніше проявлялося, наскільки здеформовані в неї груди. Простирадло набрало такої форми, що здавалося, ніби її карикатурна голова на кістлявій шиї стирчала з якогось барила.

Коли Кристал сіла біля неї, баба Кет не поворухнулась. Просто дивилася перед собою. Одна її рука легенько тремтіла.

— Вона не говорить, але вчора вночі назвала твоє ім’я, двічі, — сказала Шеріл, понуро дивлячись з-понад обідка своєї баночки.

Кристал відчула, як щось стисло їй груди. Вона не знала, чи зашкодить бабі Кет, якщо візьме її за руку. Трохи посунула пальці до бабиних, але так і лишила їх на покривалі.

— Тут була Ріаннон, — повідомила Шеріл. — І Джон, і Сью. Сью намагається знайти Анну-Марію.

Кристал аж ожила.

— А де вона?

— Десь у районі Френчей. Знаєш, шо в неї вже є дитина?

— Ага, я чула, — кивнула Кристал. — А хто саме?

— Не знаю, — відповіла Шеріл, потягаючи кока-колу.

Їй це сказав хтось у школі: «Гей, Кристал, знаєш, що твоя сестра вже з пузіком?» Її страшенно схвилювала ця новина. Вона тепер стане тіткою. Вона ціле життя була просто закохана в Анну-Марію, котру забрали від них ще перед тим, як народилася Кристал, таємно перенесли в інший вимір, наче якусь казкову героїню, прекрасну й загадкову, як той мертвий юнак у ванні Террі.

Баба Кет поворушила вустами.

— Шо? — запитала Кристал, нахилившись до неї, зрадівши й налякавшись одночасно.

— Тобі шось треба, бабо Кет? — так голосно вигукнула Шеріл, що всі відвідувачі, які тихенько шепотілися біля інших ліжок, подивилися на неї.

Кристал чула якесь хрипіння і свист, але було очевидно, що баба Кет намагається щось сказати. Шеріл схилилася над нею з другого боку, схопившись рукою за металеву раму узголів’я ліжка.

— Е-е….у-у, — проказала баба Кет.

— Шо? — перепитали в один голос Кристал і Шеріл.

Її очі зрушили на якісь міліметри, сльозаві, затуманені очі, що дивилися на юне й гладеньке обличчя Кристал, на її розтулені вуста, на правнучку, яка схилилася над своєю прабабусею, спантеличено, нетерпляче й налякано.

— …еслу… — вимовив надтріснутий старечий голос.

— Вона сама не знає, шо каже, — крикнула Шеріл через плече до зніяковілої пари відвідувачів біля сусіднього ліжка. — Три дні лежала, курва, сама на підлозі, шо від неї чекати, га?

Але в Кристал на очах виступили сльози. Палата з її високими вікнами розчинилася в мареві світла й тіні. Вона ніби побачила зблиск яскравого сонячного проміння на темно-зеленій воді, розколотій на міріади бризок від весел, що з плюскотом занурювались у хвилі.

— Так, — прошепотіла вона бабі Кет. — Так, я веслую, бабо.

Хоч це вже й була неправда, бо містер Фербразер помер.

VI

— Шо ти зробив з фейсом, курва? Знову йопнувся з велика? — поцікавився Жирко.

— Ні, — відповів Ендрю. — Мене розквасив Сай-Пай. Я намагався сказати дурному підеру, що його намахали з Фербразером.

Вони з батьком накладали в сараї дрова в кошики, що стояли коло каміна у вітальні. Саймон так стукнув Ендрю поліном по голові, що той аж звалився на дрова, добряче подряпавши прищаву щоку.

Ти думаєш, що знаєш більше за мене, малий засранцю? Як я почую, що ти бовкнув хоч півслова про те, що робиться в нашій хаті…

Я нічого…

Я з тебе, блядь, здеру три шкури, чуєш? Звідки ти знаєш, що Фербразер теж не брав хабарі, га? А той інший підарюга був такий тупий, що впіймали за руку тільки його одного?

А тоді, чи то показуючи свій гонор і демонструючи впертість, чи тому, що його уява настільки розпалилася фантазіями про легкі гроші, що він уже не сприймав реальних фактів, Саймон відразу заповнив і вислав свою заяву. Ганьба, якої мала зазнати ціла родина, насувалася невідворотно.

«Саботаж». Ендрю розмірковував над цим словом. Він хотів, щоб його батько ганебно зірвався з тих висот, куди його занесли мрії про легкі гроші, і прагнув домогтися цього, по можливості, у такий спосіб (бо хотів насолодитися славою ще тут, а не на тому світі), щоб Саймон ніколи не здогадався, завдяки чиїм маневрам його амбіції зазнали краху.

Він нікому, навіть Жиркові, не зізнався у своїх намірах. Зазвичай він розповідав Жиркові майже все, крім певних найістотніших речей, про які безперестанно розмірковував. Одна справа наерекчено сидіти в Жирковій кімнаті і споглядати в інтернеті забави лесбіянок, і зовсім інше ділитися з ним нав’язливими ідеями-фікс про те, як зав’язати розмову з Ґаєю Баден. Легко сидіти в «каббінці» і обзивати батька сракою, та він ніколи не зізнався б, як торопіє від Саймонової люті.

А потім настала та мить, що все змінила. Усе почалося зі звичайного потягу до нікотину й дівочої вроди. Дощ нарешті припинився й бліде весняне сонце яскраво освітило риб’ячу луску бруду на вікнах шкільного автобуса, що, похитуючись, котився вузенькими вуличками Пеґфорда. Ендрю сидів ззаду й не міг бачити Ґаю, бо її заступали від нього Суквіндер і осиротілі доньки Фербразера, які знову почали ходити до школи. Він майже цілий день не бачив Ґаї, а тепер на нього чекав нудний вечір, де єдиною втіхою могли стати сторінки «Фейсбука».

Коли автобус наближався до вулиці Надії, Ендрю раптом подумав, що його батьків однак ще немає вдома, тож ніхто з них не помітить його відсутності. Три Жиркові цигарки лежали в його внутрішній кишені. Ґая встала й наготувалася виходити, тримаючись за спинку сидіння й усе ще розмовляючи з Суквіндер Джавандою.

Чому б ні? Чому б ні?

Отож Ендрю встав теж, закинув рюкзак за плече і, коли автобус зупинився, швидко подався проходом услід за двома дівчатами, що виходили на вулицю.

— Побачимося вдома, — кинув він здивованому Полу, проходячи повз нього.

Зійшов на осяяний сонцем тротуар, а автобус погуркотів далі. Ендрю запалив цигарку і нишком спостерігав за Ґаєю й Суквіндер поверх складених щитком долонь. Вони не пішли в напрямку будинку Ґаї, а подалися до Майдану. Покурюючи і злегка хмурячись на манір найбезсоромнішого зі всіх, кого він знав — Жирка, Ендрю йшов слідом за дівчатами, насолоджуючись спогляданням мідно-каштанового волосся Ґаї, що легенько підстрибувало в неї на плечах, і колиханням її спіднички, під якою погойдувалися омріяні бедра.

Дівчата сповільнили ходу і повернули до гастрономчика «Моллісон і Лоу», що мав тут найімпозантніший фасад: вивіску з золотисто-синіми літерами й чотири висячі кошики. Ендрю завагався. Дівчата постояли перед невеличким білим оголошенням, приліпленим до вікна нової кав’ярні, і зайшли в крамничку.

Ендрю обійшов довкола Майдану, проминув «Чорну гармату» й готель «Джордж» і теж спинився перед оголошенням. Воно було написане від руки — йшлося про набір працівників на вихідні дні.

Страшенно комплексуючи від прищів, які останнім часом з особливою виразністю проступали на його лиці, він загасив сигарету, запхав досить довгий недопалок назад у кишеню й зайшов услід за Ґаєю й Суквіндер у крамничку.

Дівчата стояли біля невеличкого столика, заставленого коробками з вівсяним печивом та крекерами, і дивилися на дебелого чолов’ягу в мисливському капелюсі, що стояв за прилавком і розмовляв з літнім покупцем. Ґая озирнулася, коли дзенькнув дзвіночок над дверима.

— Привіт, — вимовив Ендрю, і в роті йому пересохло.

— Привіт, — відповіла вона.

Засліплений власного зухвалістю, Ендрю підійшов ближче, і його шкільний рюкзак зачепив круговий стенд з путівниками по Пегфорду й брошурками «Традиційні місцеві страви». Він підхопив стенд, поставив його на місце і квапливо опустив рюкзак.

— Шукаєш роботу? — спитала неголосно Ґая своїм дивовижним лондонським акцентом.

— Ага, — відповів він. — І ти?

Вона кивнула.

— Зазначте це на сторінці пропозицій, Едді, — прогудів покупцеві Говард. — Розмістіть на веб-сайті, і я включу це до порядку денного. Усе одним словом: «pagfordcouncil», крапка, «co»… крапка «uk», дріб, «suggestionpage». Або йдіть за посиланням. «pagford…», — він зробив паузу, чекаючи, поки старенький витягне тремтячими руками аркуш і ручку, — «…council»…

Говард окинув поглядом трьох підлітків, які терпляче чекали біля запашного печива. Вони були в шкільній формі «Вінтердауна», яка дозволяла стільки різних видозмін і варіантів, що її й формою важко було назвати (на відміну від школи Святої Анни, де всі дівчата ходили в ошатних спідничках-шотландках і блейзерах). Та попри це білошкіра дівчинка була приголомшливо гарна, розкішно огранений діамант на тлі простуватої доньки Джаванди, імені якої Говард не знав, та напрочуд прищавого хлопця з мишачого кольору волоссям.

Старенький покупець почовгав з крамнички. Дзенькнув дзвіночок.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Говард, не відводячи очей від Гаї.

— Так, — відповіла вона, ступаючи до нього. — Е-е… Стосовно роботи. — Вона показала на оголошення, що висіло на вікні.

— Ну, так, — блиснув посмішкою Говард. Щойно найнятий кельнер страшенно підвів його кілька днів тому, промінявши роботу по вихідних у кав’ярні на працю в ярвілському супермаркеті. — Так-так. Хочеш подавати на столики, так? Ми пропонуємо мінімальну зарплату. Робота з дев’ятої до півшостої по суботах і з дванадцятої до півшостої в неділю. Відкриття через два тижні, ми забезпечуємо належну підготовку. Скільки тобі років, золотце?

Вона була ідеальна, ідеальна, саме те, про що він мріяв: рум’яна, гнучка. Він уявив її в облягаючій чорній сукні з мереживним білим фартушком. Він навчить її користуватися касою й покаже, де що лежить у комірчині. Вони жартуватимуть, а в ті дні, коли буде гарний виторг, можливо, він даватиме їй невеличкі преміальні.

Говард вийшов бочком з-за прилавка і, не звертаючи уваги на Суквіндер і Ендрю, взяв Ґаю за руку й завів її в арку в стіні. Там ще не було столиків і стільців, але вже стояв прилавок, а стіна за ним була розписана кремово-чорним зображенням Майдану, яким він був багато-багато років тому. Жінки в кринолінах і чоловіки в циліндрах заповнювали увесь простір. Двомісна карета наближалася до крамнички «Моллісон і Лоу», біля якої красувалася невеличка кав’ярня «Мідний чайник». Замість військового меморіалу художник намалював вигадану декоративну помпу.

Ендрю й Суквіндер лишилися самі, ніяковіючи і відчуваючи певну взаємну ворожість.

— Так? Чим я можу вам допомогти?

З підсобної кімнатки вийшла сутула жінка з чорним, як смола, волоссям у начосі. Ендрю й Суквіндер пробурмотіли, що вони просто чекають, і тут в арці знову з’явилися Говард і Ґая. Побачивши Морін, Говард випустив Ґаїну руку, яку ще й досі тримав, пояснюючи дівчині обов’язки офіціантки.

— Здається, я знайшов, хто нам допоможе в «Чайнику», Мо, — сказав він.

— О, справді? — відповіла Морін, звернувши свій пожадливий погляд на Ґаю. — Чи є в тебе досвід роботи?

Але Говард її перебив, почавши розповідати Ґаї про їхню продуктову крамничку і про те, як йому подобається думати про неї як невід’ємну частину Пеґфорда, своєрідну визначну пам’ятку містечка.

— Ця крамничка тут уже тридцять п’ять років, — сказав Говард, велично знехтувавши розписом на стіні. — Юна панночка недавно сюди приїхала, Мо, — додав він.

— А ви теж шукаєте роботу? — спитала Морін у Суквіндер і Ендрю.

Суквіндер заперечно похитала головою. Ендрю двозначно стенув плечима, але Ґая сказала, дивлячись на подругу:

— Чого ти? Ти ж хотіла.

Говард приглянувся до Суквіндер, якій аж ніяк не пасуватиме облягаюча чорна сукня й мереживний фартушок. Але його плодовитий і гнучкий розум уже припасовував усі можливі варіанти. Комплімент її батькові… щось таке, що матиме вплив на її матір… надання якоїсь несподіваної послуги. Варто, мабуть, врахувати й такі речі, що виходять за межі чистої естетики.

— Ну, якщо справи підуть настільки добре, як ми очікуємо, можливо, ми потребуватимемо і двох помічників, — сказав він, почухуючи підборіддя й дивлячись на Суквіндер, яка доволі непривабливо почервоніла.

— Я не… — почала вона, але Ґая не дала їй договорити.

— Давай. Разом.

Суквіндер зробилася червона як рак, а її очі засльозилися.

— Я…

— Давай, — прошепотіла Ґая.

— Я… ну, добре.

— Ну, то ми випробуємо тебе, міс Джавандо, — зрадів Говард.

Перелякана Суквіндер ледве могла дихати. Що скаже мати?

— А ти, я бачу, хотів би працювати прислугою? — прогудів Говард до Ендрю.

Прислугою?

— Треба буде тягати важкі речі, мій друже, — пояснив Говард, поки Ендрю розгублено кліпав очима: він прочитав тільки верхню частину оголошення, написану великими літерами. — Заносити в комірчину піддони, приносити з підвалу ящики з молоком, викидати мішки зі сміттям. Нормальна фізична праця. Думаєш, ти це подужаєш?

— Ага, — відповів Ендрю. Він буде тут разом із Ґаєю? Лише це мало значення.

— Ти будеш нам потрібен зранку. Десь із восьмої години. Скажімо, від восьмої до третьої, а далі побачимо. Дамо тобі два тижні випробувального періоду.

— Ага, добре, — сказав Ендрю.

— Як тебе звати?

Коли Говард почув його прізвище, то аж вигнув брови.

— Твій батько Саймон? Саймон Прайс?

— Ага.

Ендрю почав нервувати. Зазвичай ніхто не знав його батька.

Говард звелів дівчатам прийти сюди в неділю по обіді, щоб він їм зміг показати, як працювати з касою. Він явно волів би ще трохи поговорити з Ґаєю, але тут зайшов новий покупець, і підлітки скористалися нагодою, щоб вислизнути геть.

Ендрю навіть не знав, що й сказати, коли вони опинилися з того боку дверей із дзвіночком. Та перш ніж він зібрався з думками, Ґая недбало зронила «па» й рушила геть разом із Суквіндер. Ендрю запалив другу з трьох Жиркових цигарок (зараз був не час для розкурювання недопалка), і це слугувало йому виправданням, щоб постояти якийсь час на місці й поспостерігати, як вона віддаляється, розчиняючись у подовгастих тінях від будинків.

— А чому цього хлопця називають Арахіска? — поцікавилася Ґая в Суквіндер, коли вони вже відійшли на достатню відстань від Ендрю.

— Він має алергію на арахіс, — пояснила Суквіндер. Вона була до смерті нажахана тим, що їй доведеться розповідати мамі про свій вчинок. Її голос звучав так, ніби це говорив хтось інший. — Він мало не вмер у Святому Томасі. Хтось запхав йому в зефір арахіску і дав скуштувати.

— Ти диви, — здивувалася Ґая. — А я думала, що його так прозвали, бо в нього маленька цюцюрка.

Вона засміялася, і Суквіндер теж силувано всміхнулася, немовби щодня тільки те й робила, що слухала жарти про пеніси.

Ендрю бачив, як вони, регочучи, озирнулися на нього, і зрозумів, що вони його обговорюють. Це хихотіння могло бути обнадійливою ознакою, принаймні судячи з того, що він знав про дівчат. Шкірячись сам до себе, він рушив геть, закинувши рюкзак на плече і тримаючи в руці цигарку. Перейшов через Майдан до Соборного провулка, звідки йому залишалося хвилин сорок підніматися стрімким схилом угору, де зразу за містечком височів його Дім-на-пагорбі.

Білоцвітний живопліт у сутінках здавався казковим, обабіч від нього цвів терен, а чистотіл обрамляв дорогу крихітними лискучими листочками, подібними на сердечка.

Пахощі квітів, солодка втіха від сигарети й надія проводити вихідні разом із Ґаєю — усе це зливалося в одну піднесено-прекрасну симфонію радості, що переповнювала Ендрю, поки він трюхикав на пагорб. Наступного разу, коли Саймон запитає: «Ну, що, прищавий, знайшов роботу? — він зможе відповісти: «Так». — На вихідні він працюватиме разом із Ґаєю Баден.

А на довершення він тепер нарешті знав, як саме встромити анонімного кинджала прямісько в спину своєму батькові.

VII

Коли вгамувався спалах її імпульсивної злості, Саманта дуже пошкодувала, що запросила на вечерю Ґевіна й Кей. У п’ятницю зранку вона напівжартома нарікала своїй помічниці, який жахливий вечір на неї чекає, але її настрій по-справжньому зіпсувався, коли вона залишила Карлу саму в крамничці «Стильні тримачі на твої пишні м’ячі» (Говард так розреготався, почувши цю назву вперше, що в нього стався напад астми, а Шерлі, навпаки, сердито хмурилася , коли хтось згадував назву крамнички в її присутності). Повертаючись до Пеґфорда раніше, щоб уникнути години пік і встигнути купити все необхідне для вечері, Саманта намагалася підбадьорити себе тим, що вигадувала для Ґевіна всілякі каверзні запитання. Можливо, варто буде запитати його при всіх, чому це Кей ще не переїхала жити до нього. Це було б чудове запитання.

Йдучи додому з набитими пакетами «Моллісон і Лоу» в обидвох руках, вона перестріла Мері Фербразер біля банкомату, вмонтованого в стіну банку, де працював Баррі.

— Вітаю, Мері… як ти?

Мері була схудла й бліда, з сірими колами довкола очей, їхня розмова вийшла якась неприродна й дивна. Вони не спілкувалися ще від тої подорожі в кареті швидкої допомоги, якщо не брати до уваги коротких і незграбних виявів співчуття на похороні.

— Я думала якось зайти, — сказала Мері, — ти була така люб’язна… і я хотіла б подякувати Майлзу…

— О, це зайве, — недоладно бовкнула Саманта.

— Так, але я хотіла б…

— Ой, ну тоді звичайно, прошу заходити…

Після того, як Мері пішла, Саманта з жахом відчула, що Мері цілком могла припустити, ніби саме сьогоднішній вечір найкраще пасуватиме для її візиту.

Прийшовши додому, вона кинула сумки в коридорі й зателефонувала Майлзові на роботу, повідомивши, що вона накоїла, але він цілком незворушно (ще більше її розлютивши) поставився до перспективи, що до їхньої четвірки може долучитися свіжо спечена вдова.

— Я не розумію, в чому проблема, — сказав він. — Мері саме потрібно трохи розвіятись.

— Але ж я не сказала їй, що до нас прийдуть Ґевін і Кей…

— Мері подобається Ґев, — відповів на це Майлз. — Я б цим не переймався.

Саманта була певна, що він зумисне клеїть дурня, щоб таким чином помститися їй за відмову відвідати маєток Світлавів. Повісивши слухавку, вона подумала, чи не зателефонувати Мері й не порадити їй прийти іншим разом, але це могло б звучати не надто ввічливо, тож лишилося сподіватися, що Мері врешті-решт просто не прийде.

У вітальні вона ввімкнула на повну потужність Ліббіне DVD з юнацькою групою, щоб було чутно і в кухні, після чого занесла туди сумки й почала готувати м’ясну запіканку й шоколадний пудинг на десерт. Вона, звичайно, воліла б купити в «Моллісон і Лоу» готовий великий торт, щоб їй було менше роботи, але ж про це відразу б дізналася Шерлі, котра й так постійно натякала, що Саманта занадто часто використовує заморожені продукти й напівфабрикати.

Саманта вже так добре вивчила цей DVD, що могла легко уявляти образи юнаків, співзвучні тій музиці, що долинала до кухні. На цьому тижні, коли Майлз був нагорі в своєму кабінеті чи розмовляв по телефону з Говардом, вона кілька разів переглядала його знову і знову. Почувши вступні такти до відео, в якому той м’язистий юнак ішов по пляжу, а його сорочка розвівалася на вітрі, вона, в фартусі, пішла вкотре глянути на нього, забувши про все й облизуючи вимащені шоколадом пальці.

Поки Майлз накриватиме на стіл, Саманта сподівалася якнайдовше побути під душем, але геть забула, що Майлз сьогодні повернеться пізно, бо мусить ще заїхати в Ярвіл, щоб забрати дівчат зі Святої Анни. Коли Саманта збагнула, чому його й досі немає і що він приїде разом із доньками, то була змушена сама поспіхом накривати стіл у їдальні й гарячково думати, чим нагодувати Лексі й Ліббі перед тим, як прийдуть гості. Майлз застав свою жінку о пів на восьму не перевдягнену, спітнілу, сердиту й намірену звинуватити його в тому, що було її власного затією.

Чотирнадцятирічна Ліббі пішла до вітальні, не привітавшись із Самантою, й забрала з DVD-плеєра свій диск.

— О, добре, бо я не знала, куди його поділа, — зраділа вона. — А чому ввімкнений телевізор? Ти що, дивилася це?

Іноді Саманті здавалося, що її молодша дочка чимось дуже нагадує Шерлі.

— Я дивилася новини, Ліббі. Я не маю часу на DVD. Ідіть, піца вже готова. До нас сьогодні приходять гості.

— Знову заморожена піца?

— Майлзе! Мені треба перевдягтися. Ти можеш пом’яти картоплю? Майлзе?

Але він уже зник нагорі, тож Саманта сама мусила м’яти картоплю, поки її доньки вечеряли за столиком серед кухні. Ліббі підперла DVD склянкою дієтичної пепсі й зачаровано розглядала обкладинку.

— Ой, Майкі такий солодкий, — так чуттєво простогнала вона, що Саманта була вражена. Але м’язистого хлопця звали Джейк. Саманта чомусь зраділа, що їхні смаки не збігалися.

Галаслива й самовпевнена Лексі торохкотіла щось про школу. Це був нестримний потік інформації про дівчат, яких Саманта не знала і за чиїми витівками, сварками і перегрупуваннями не встигала стежити.

— Все, я йду перевдягатися. Коли поїсте, приберіть за собою, добре?

Вона зменшила вогонь під запіканкою й побігла нагору. Майлз застібав у спальні ґудзики на сорочці, розглядаючи себе у вбудованому в шафу дзеркалі. Ціла кімната пахла милом і лосьйоном для гоління.

— Усе в нормі, люба?

— Так, дякую. Дуже рада, що ти мав час прийняти душ, — гаркнула Саманта, витягаючи з шафи улюблену довгу спідницю з блузкою і гримаючи дверцятами.

— Можеш помитися зараз.

— Вони прийдуть за десять хвилин. Я не встигну висушити волосся й намалюватися. — Вона змахнула ногами, скидаючи туфлі. Одна з них, гучно дзенькнувши, вдарилася об батарею. — Як закінчиш сеанс одягання, може спустишся, якщо твоя ласка, вниз і приготуєш напої?

Коли Майлз вийшов з кімнати, вона спробувала розплутати своє густе волосся й дати раду з косметикою. Мала жахливий вигляд. Уже одягнувшись, вона зрозуміла, що одягла під блузку не той ліфчик. Після метушливих пошуків згадала, що потрібний ліфчик сушився в підсобному приміщенні. Вибігла на сходовий майданчик, але тут продзвенів дзвінок у двері. Проклинаючи все на світі, вона метнулася назад у спальню. У кімнаті Ліббі гриміла музика юнацької групи.

Ґевін і Кей прибули точнісінько о восьмій, бо Ґевін остерігався Самантиних докорів, якщо вони запізняться. Міг уявити, як вона кепкує з них — мовляв, вони втратили лік часу, бо або кохалися, або сварилися. Вона, здається, вважала, що одружені люди мали повне право коментувати і втручатися в любовне життя холостяків. А ще Саманті здавалося, що її грубувата, розкута манера говорити, а надто під дією алкоголю, була взірцем тонкого, хоч і в’їдливого гумору.

— Привіт-привіт-привіт, — сказав Майлз, відступаючи вбік, щоб Ґевін і Кей могли зайти всередину. — Заходьте, заходьте. Вітаємо в барлозі Моллісонів.

Він поцілував у обидві щоки Кей і прийняв з її рук цукерки.

— Це для нас? Дуже вам дякую. Чудово нарешті познайомитися з вами ближче. Ґев надто довго ховав вас від наших очей.

Майлз забрав з рук Ґевіна вино й поплескав його по спині, що Ґевінові не надто сподобалось.

— Проходьте далі, Сáма вийде за хвилинку. Що будете пити?

Кей вважала Майлза аж занадто ввічливим і дещо фамільярним, але вирішила не квапитися з висновками. Пари повинні зустрічатися між собою й налагоджувати нормальні стосунки. Цей вечір можна було вважати вагомим зрушенням у її намаганнях проникнути в ті пласти його життя, до яких Ґевін ніколи її не допускав, тож Кей хотіла показати йому, що у великому й ошатному будинку Моллісонів вона почувається як удома, і не було жодних причин відмежовувати її від цього кола. Отож вона всміхнулася Майлзу, попросила червоного вина й захоплено розглянула простору кімнату з гладенькою сосновою підлогою, диваном з безліччю подушок і обрамленими гравюрами.

— Ми тут уже, чекайте, е-е, чотирнадцять років, — сказав Майлз, відкорковуючи вино. — А ви, здається, живете на вулиці Надії? Там гарні маленькі будиночки, їх можна чудово реконструювати.

Тим часом з’явилася, прохолодно всміхаючись, Саманта. Кей, яка раніше бачила її тільки в плащі, зауважила, як щільно облягала її помаранчева блузка, з-під якої проступали всі деталі мереживного ліфчика. Її обличчя було ще темніше, ніж шкіра на грудях. Очі були занадто густо підмальовані, а брязкітливі золоті сережки й золотисті босоніжки на шпильках, на думку Кей, краще пасували б повіям. Саманта їй здалася жінкою того типу, які полюбляють галасливі нічні гулянки, вважають стрипограми дуже потішними, а на вечірках напиваються й кокетують з одруженими чоловіками.

— Вітаю вас, — сказала Саманта. Вона поцілувала Ґевіна й усміхнулася до Кей. — Чудово, всі вже мають напої. Я хочу те саме, що й Кей, Майлзе.

Вона відвернулася, достатньо оцінивши за цей час зовнішній вигляд гості. Кей мала маленькі груди й широкі стегна, а чорні штани вбрала явно для того, щоб приховати товсту сідницю. Зважаючи на короткі ноги, мабуть, їй було б краще носити туфлі на підборах. Обличчя мала доволі привабливе, з гладенькою оливковою шкірою, великими темними очима й чималим ротом. Але коротка стрижка «під хлопчика» й туфлі на пласкій підошві явно свідчили про певні непорушні «переконання». Ґевін був у своєму стилі: він знову вибрав собі позбавлену почуття гумору і владну жінку, яка перетворить його життя на пекло.

— Ну! — весело сказала Саманта, підносячи келих. — За Ґевіна і Кей!

Вона вдоволено відзначила жалюгідну подобу посмішки на Ґевіновому обличчі. Та не встигла вона постаратись, щоб його перекосило ще сильніше, а чи витягти з цієї парочки якісь приватні подробиці, щоб утяти носа Шерлі й Морін, як знову задзвенів дзвінок у двері.

Мері здавалася тендітною й надміру худою, особливо на тлі Майлза, котрий завів її до вітальні. Її кофтинка незграбно звисала з випнутих ключиць.

— О, — проказала вона спантеличено, зупиняючись на порозі. — Я не знала, що у вас…

— Ґевін і Кей щойно прийшли, — трохи недоречно пояснила Саманта. — Заходь, Мері, прошу тебе… щось випий…

— Мері, це Кей, — представив їх Майлз. — Кей, це Мері Фербразер.

— О, — розгубилася Кей. Вона думала, що їх буде тільки четверо. — Ага, привіт.

Ґевін, побачивши, що Мері не мала наміру потрапити на звану вечерю і вже була готова повернутися й піти, поплескав по дивану біля себе. Мері сіла, зобразивши вимучену посмішку. Ґевін страшенно зрадів її появі. Це був його порятунок: Саманта буде змушена прикусити язика, бо звичні для неї хтиві натяки будуть недоречні в присутності щойно овдовілої жінки в жалобі. До того ж було порушено безпросвітну симетрію їхньої четвірки.

— Як ти? — спитав він неголосно. — Я, власне, збирався тобі дзвонити… щодо страхування…

— Чи є в нас щось загризти, Сáмо? — поцікавився Майлз.

Саманта, люто зиркнувши на Майлза, вийшла з кімнати.

Коли вона відчинила двері до кухні, їй у ніс ударив сморід спаленого м’яса.

— Ой, чорт-чорт-чорт…

Вона зовсім забула про запіканку, яка майже геть згоріла. Висохлі шматки м’яса й овочів лежали на обгорілому дні каструлі жалюгідними свідками катастрофи, яку їм довелося пережити. Саманта хлюпнула туди вина й бульйону, віддираючи прилиплі кусні з дна каструлі, й почала це все затято розмішувати, стікаючи потом від жару. З вітальні донісся пронизливий Майлзів регіт. Саманта поставила парувати броколі з довгими стеблами, осушила келих вина, розірвала торбинку з чипсами, відкрила гумус і розклала все це в мисочки.

Коли Саманта повернулася до вітальні, Мері з Ґевіном і далі неголосно розмовляли на дивані, а Майлз тим часом показував Кей обрамлений аерофотознімок Пеґфорда, знайомлячи її з історією містечка. Саманта поставила мисочки на кавовий столик, налила собі ще вина й умостилася в кріслі, не долучаючись до жодної з розмов. Присутність Мері була страшенно недоречна. Її журба нависала таким тягарем, ніби вона прийшла, загорнута в саван. Але вона, звісно, піде звідси ще перед вечерею.

Проте Ґевін був рішуче налаштований, щоб Мері залишилась. Доки вони обговорювали ситуацію щодо їхньої боротьби зі страховою компанією, він почувався значно розкутішим і впевненішим, ніж це бувало зазвичай у присутності Майлза й Саманти. Ніхто з нього не кепкував, не ставився зверхньо, а Майлз, принаймні тимчасово, позбавляв його будь-якої відповідальності за Кей.

— …а ось тут, далі, — Майлз показував на місце, що було в п’яти сантиметрах від рамки на фотографії, — стоїть маєток Світлавів, де мешкають Фаулі. Велична будівля в стилі королеви Анни, мансардні вікна, декоративні кутові камені… приголомшливо, ви маєте його відвідати, він відкритий для загального огляду влітку по неділях. Фаулі — це дуже важлива для нашого міста родина.

Декоративні кутові камені? Важлива для нашого міста родина? Господи, яка ж ти, Майлзе, срака.

Саманта встала з крісла й повернулася на кухню. Хоч запіканка й була водяниста, запах паленого не вивітрювався. Броколі набрезкли і взагалі не мали смаку. Картопля-пюре була холодна й суха. Плюнувши на все, вона поскидала цю гидоту на тарелі й поставила їх на круглий обідній стіл.

— Вечеря готова! — гукнула вона з дверей вітальні.

— Ой, я мушу вже йти, — підскочила з дивана Мері. — Я не планувала…

— Ні-ні-ні! — запротестував Ґевін таким тоном, якого Кей ніколи від нього не чула: м’яким і улесливим. — Тобі не зашкодить трохи повечеряти… а діти годинку почекають, нічого з ними не станеться.

Його підтримав Майлз, і Мері невпевнено глянула на Саманту, яка була змушена теж долучитися до всіх. Саманта знову кинулася до їдальні накривати на стіл.

Вона запропонувала Мері сісти між Ґевіном і Майлзом, бо якби посадити її поруч із жінкою, то це нагадувало б їй про відсутність власного чоловіка. Кей і Майлз почали обговорювати тему соціальної праці.

— Я вам не заздрю, — казав він, накладаючи Кей велику порцію запіканки. Саманта бачила, як біла тарілка всуціль вкрилася чорними обгорілими цятками, що плавали в соусі. — 3 біса важка праця.

— Ну, нам вічно бракує фінансів, — поскаржилася Кей, — але часом це приносить задоволення, особливо, коли бачиш, що ти можеш бодай щось змінити.

Вона подумала про Відонів. Учорашній аналіз Терріної сечі в клініці виявився негативним, а Роббі провів цілий тиждень у яслах. Ця згадка втішила її, врівноваживши легке роздратування тим, що Ґевін і далі приділяв усю свою увагу Мері, анітрохи не допомагаючи їй підтримати й полегшити розмову з його приятелями.

— У вас є донька, Кей?

— Так, Ґая. Їй шістнадцять.

— Як і нашій Лексі, треба їх познайомити, — сказав Майлз.

— Ви розлучилися? — делікатно поцікавилася Саманта.

— Ні, — відповіла Кей. — Ми не були одружені. Він був моїм університетським другом, і ми з ним порвали стосунки невдовзі після її народження.

— Так, ми з Майлзом теж ледве встигли закінчити університет, — сказала Саманта.

Кей не знала, чи Саманта мала намір підкреслити різницю між собою, одруженою з поважним самовдоволеним батьком її дітей, і покинутою Кей… хоча звідки Саманті було знати, що Брендан її покинув…

— До речі, Ґая працюватиме по суботах з вашим батьком, повідомила Майлзу Кей. — У новій кав’ярні.

Майлз був захоплений. Він отримував величезну втіху від усвідомлення того, що він і Говард настільки пов’язані з місцем, до якого так чи інак причетні всі пеґфордці, чи то як друзі, чи як клієнти, покупці або співробітники.

Ґевін, що ніяк не міг прожувати шматок гумового м’яса, яке чинило шалений опір його зубам, раптом відчув неспокій. Він не знав, що Ґая найнялася працювати в Майлзового батька. Він якось випустив з уваги, що Ґая була для Кей ще одним потужним засобом пустити коріння в Пеґфорді. Коли він не опинявся поряд з дверима, якими люто грюкала Ґая, не бачив і не чув її лихих поглядів і дошкульних реплік, Ґевін просто забував, що Ґая живе своїм незалежним життям.

— А Ґаї подобається в Пеґфорді? — запитала Саманта.

— Ну, тут трохи тихіше порівняно з Гекні, — відповіла Кей, — але вона швидко звикає.

Вона відпила добрячий ковток вина, щоб зволожити рот після такої відвертої брехні, адже перед тим, як іти сюди, вони з Ґаєю знову посварилися.

(— Що з тобою? — запитала Кей, коли Ґая сиділа в халаті поверх одягу за кухонним столом, згорбившись над ноутбуком. На екрані було відкрито чотири чи п’ять вікон діалогу. Кей знала, що Ґая спілкується в інтернеті з друзями, які залишилися в Гекні, друзями, з якими вона товаришувала ще з початкової школи.

— Ґая?

Зловісна мовчанка була новим і поганим знаком. Кей звикла більше до вибухів роздратування й люті, спрямованих проти неї і, особливо, проти Ґевіна.

— Ґаю, я, здається, розмовляю з тобою.

— Ага, я слухаю.

— Тоді, прошу, будь така люб’язна мені відповісти.

Чорне віконечко діалогу стрибнуло вгору до інших вікон на екрані, кумедних маленьких зображень, що блимали й миготіли.

— Ґаю, ти можеш мені відповісти?

— Що? Що ти хочеш?

— Я намагаюся запитати, як пройшов твій день.

— Мій день був гівна вартий. І вчора так було. І завтра так буде.

— А коли ти прийшла додому?

— Так, як завжди.

Іноді, навіть після стількох років, Ґаю обурювало те, що вона мусить сама заходити в порожній дім, що Кей не зустрічає її вдома, як усі матері із книжок.

— Ти можеш пояснити, чому твій день був гівна вартий?

— Бо ти примусила мене жити в цій гівняній дірі.

Кей ледве стрималася від крику. Останнім часом вони здіймали такий вереск, що його, мабуть, чула вся вулиця.

— Ти знаєш, що я нині йду з Ґевіном у гості?

Ґая пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Що?

— Мені здавалося, що він не горів бажанням кудись тебе виводити.

— Що ти маєш на увазі?

Але Ґая не відповіла. Вона просто надрукувала відповідь у одному з віконечок на екрані. Кей завагалася, прагнучи водночас видобути з неї відповідь і боячись її почути.

— Думаю, що ми повернемося десь опівночі.

Ґая не відповіла. Кей вийшла в коридор, чекаючи на Ґевіна.)

— Ґая подружилася, — розповіла Майлзу Кей, — з дівчиною, що живе на цій вулиці, як же її ім’я… Наріндер?

— Суквіндер, — відповіли одночасно Майлз і Саманта.

— Це гарна дівчинка, — додала Мері.

— Ви знаєте її батька? — запитала Саманта.

— Ні, — зізналася Кей.

— Він хірург-кардіолог, — сказала Саманта, допиваючи четвертий келих вина. — Абсолютний красень.

— Гм… — сказала Кей.

— Як боллівудська кінозірка.

Ніхто з них, подумала Саманта, навіть не спробував похвалити вечерю, хоча б із ввічливості, навіть якщо вона й жахлива. Як не вдалося помучити Ґевіна, то можна принаймні відігратися на Майлзі.

— Вікрам — це єдина особа, заради якої варто жити в цьому забутому Богом містечку, повірте мені, — сказала Саманта. — Ходяче втілення сексу.

— А його дружина працює в нас лікарем, — додав Майлз, а ще вона член місцевої ради. Вас, Кей, найняла на роботу ярвілська окружна рада, чи не так?

— Так, — підтвердила Кей. — Але більшість часу я проводжу на Полях. Наскільки я знаю, адміністративно вони належать, здається, до Пеґфорда?

«Тільки не Поля, — подумала Саманта, — не згадуйте тут ті проклятущі Поля».

— А, — мовив Майлз із багатозначною помішкою. — Ну, так, адміністративно Поля належать Пеґфорду. Адміністративно. Болюча тема, Кей.

— Справді? А чому? — поцікавилася Кей, маючи надію, що ця розмова зацікавить усіх, бо Ґевін і далі говорив щось упівголоса вдові.

— Ну, бачите… це все почалося в п’ятдесятих роках. — Скидалося, що Майлз починає виголошувати старанно підготовлену промову. — Ярвіл хотів розширити житловий масив Кентерміл, але замість того, щоб розбудовувати його на захід, там, де тепер об’їзд…

— Ґевіне? Мері? Ще вина? — спробувала перебити Майлза Саманта.

— …вони трохи злукавили. Купили земельну ділянку, не уточнивши, для чого вона їм потрібна, а тоді взяли й розбудували той масив, порушивши пеґфордські межі.

— А чому ти, Майлзе, нічого не кажеш про Обрі Фаулі-старшого? — втрутилася Саманта. Вона нарешті сягнула тієї розкішної точки сп’яніння, коли розв’язувався її лихий язик і вона звільнялася від страху перед наслідками, прагнучи провокувати й дратувати інших задля власної потіхи. — Правда полягає в тому, що Обрі Фаулі-старший, котрий колись володів усіма цими декоративними кутовими каменями, чи що там ще наплів тобі Майлз, провернув у всіх за спинами оборудку…

— Це не так, Сáмо, — намагався зупинити її Майлз, але її вже понесло.

— …він продав ту землю, де тепер розбудували Поля, поклав собі в кишеню, не знаю, мабуть, зо чверть мільйона…

— Та що ти мелеш, Сáмо, в п’ятдесяті роки?

— …але тоді, зрозумівши, що всі на нього сердиті, він почав удавати, ніби не мав зеленого поняття, що так усе повернеться. Аристократ придуркуватий. І вічно п’яний, — додала Саманта.

— Це зовсім не так, — рішуче заперечив Майлз. — Щоб до кінця збагнути цю проблему, Кей, треба розібратися в усіх деталях місцевої історії.

Саманта, спершись підборіддям на руку, вдавано знудилась і зіслизнула ліктем зі столу. Хоч Кей і не надто вподобала Саманту, вона не могла втриматися від сміху, а Ґевін і Мері теж перервали свою тихеньку бесіду.

— Ми говоримо про Поля, — сказала Кей, нагадуючи Ґевіну про свою присутність, про те, що він міг би хоч морально її підтримати.

Майлз, Саманта й Ґевін одночасно збагнули, що обговорювати Поля в присутності Мері абсолютно неможливо, враховуючи, що ця тема була справжнім яблуком розбрату у стосунках між Баррі й Говардом.

— Це, очевидно, доволі дражлива тема в місцевому масштабі, — спробувала Кей заохотити Майлза висловити свою думку попри його явне небажання.

— Гм, — промимрив він і повернувся до Мері: — Ну, а як там футбольна команда Деклана?

Кей відчула, як її охопила лють. Нехай Мері в жалобі, але Ґевін аж занадто підкреслював свою турботу. Вона уявляла, що цей вечір пройде зовсім інакше: вони будуть лише вчотирьох, і це змусить Ґевіна нарешті визнати, що вони з Кей справжня пара. Але в ситуації, що склалася, усім здаватиметься, що вони просто знайомі й між ними немає якихось тісніших стосунків. До того ж їжа була просто жахлива. Кей відклала ножа й виделку, поклавши їх поряд, хоч більша частина її порції залишилася неторкана — і цього не могла не помітити Саманта, — а тоді знову звернулася до Майлза:

— Ви виростали в Пеґфорді?

— Боюся, що так, — самовдоволено всміхнувся Майлз. — Народився ще в старій лікарні «Келланд», тут неподалік. Її закрили у вісімдесятих роках.

— А ви?.. — запитала Кей у Саманти, але та не дала їй договорити.

— Слава Богу, ні. Я тут випадково.

— Вибачте, але я не знаю, чим ви займаєтеся, Саман- то? — поцікавилася Кей.

— Я маю тут власний біз…

— Вона продає гігантські ліфчики, — перебив її Майлз.

Саманта зірвалася з місця й пішла по наступну пляшку вина. Коли вона повернулася до столу, Майлз розповідав Кей смішну історію, що мала проілюструвати, як добре всі знають одне одного в Пеґфорді. Йшлося про те, як одного разу вночі, коли він був напідпитку, його машину зупинив поліцейський, що виявився його приятелем ще з початкової школи. Методична реконструкція його приколів зі Стівом Едвардсом була до болю знайома занудженій Саманті. Коли вона обходила довкола столу, підливаючи всім у келихи, то зауважила, як спохмурніла Кей. Було ясно, що Кей зовсім не легковажила такими речами, як перебування за кермом у нетверезому стані.

— …отож Стів тримає алкотестер, я збираюся дихнути, і тут ні сіло ні впало ми починаємо реготати як навіжені. Його партнер не має зеленого поняття, що сталося, він стоїть отак, — Майлз показав, як той чоловік здивовано махав головою з боку на бік, — а Стів мало не падає зо сміху, бо ми обидва раптом згадали, коли востаннє він тримав щось таке, у що я мав дмухати, а це було майже двадцять років тому, і…

— Це була надувна жінка, — додала без тіні посмішки Саманта, опускаючись у своє крісло біля Майлза. — Майлз і Стів підклали її в ліжко батьків їхнього приятеля Іана під час святкування Іанового вісімнадцятиріччя. Але скінчилося все тим, що Майлза все одно оштрафували на штуку та ще й зняли з нього три пункти, бо це вже було вдруге, коли його спіймали нетверезим. Було страшенно смішно.

Майлз так і застиг з дурнуватою посмішкою, немов на здутій повітряній кульці, що її забули викинути після вечірки. Здавалося, що в кімнаті, де на якийсь час запанувала тиша, війнуло прохолодним вітерцем. Хоч Майлз, як думала Кей, і виявився страшним занудою, вона була на його боці. Він був єдиний за цим столом, хто хоч трохи намагався полегшити їй доступ до світського життя Пеґфорда.

— Мушу сказати, що ситуація на Полях досить складна, — сказала вона, повертаючись до найкомфортнішої, як їй здавалося, теми для Майлза, і зовсім не усвідомлюючи її явну недоречність у присутності Мері. — Я працювала в подібних дільницях у великих містах. Не думала, що побачу аж таку злиденну ситуацію в сільській місцевості, проте й великої різниці між тим, що діється в Лондоні, також немає. Звичайно, тут не так перемішані етноси.

— Ну, так, нам не бракує власних наркоманів і нероб, — погодився Майлз. — Гадаю, Сáмо, що більше я цього не подужаю, — додав він, відпихаючи тарілку, де залишалося ще дуже багато їжі.

Саманта почала прибирати зі столу. Мері підвелася, щоб допомогти.

— Ні-ні, все гаразд, Мері, відпочивай, — заперечила Саманта.

Кей була роздратована, що Ґевін теж підскочив, по-лицарськи пропонуючи Мері повернутися за стіл, але Мері наполягла на своєму.

— Було смачно, Сáмо, — сказала в кухні Мері, допомагаючи їй викидати у відро для сміття рештки їжі.

— Ні, неправда, це була гидота, — заперечила Саманта, що тільки тепер, звівшись на ноги, усвідомила, наскільки вона сп’яніла. — Як тобі та Кей?

— Не знаю. Я сподівалася більшого, — знизала плечима Мері.

— А я саме цього й сподівалася, — мовила Саманта, дістаючи десертні тарілочки. — Це просто чергова Лайза, якщо хочеш знати.

— Ой, ні, не кажи такого, — жахнулася Мері. — Він заслуговує на щось краще.

Це була абсолютно неочікувана оцінка з погляду Саманти, адже вона вважала, що Ґевіна якраз і треба постійно карати за його слабкохарактерність.

Повернувшись до їдальні, вони застали Кей і Майлза за жвавою розмовою, тимчасом як Ґевін мовчки сидів осторонь.

— …скидати на них усю відповідальність, що мені видається трохи егоїстичним і самолюбним…

— Ну, але мені цікаво, що ви вжили слово «відповідальність», — не дав їй закінчити речення Майлз, — бо це, на мою думку, стосується самої суті проблеми. Питання лише в тому, де саме провести межу?

— По той бік Полів, очевидно, — поблажливо всміхнулася Кей. — Ви хочете акуратно розмежувати представників середнього класу домовласників і нижчого…

— У Пеґфорді, Кей, мешкає багато представників робітничого класу, різниця полягає в тому, що більшість із них — це справжні робітники, вони працюють. Чи знаєте ви, який відсоток полян існує за рахунок соціальної допомоги? Ви кажете, відповідальність. А що сталося з особистою відповідальністю? У наших місцевих школах уже роками навчаються діти, в чиїх родинах ніхто не працює. Поняття заробляння грошей на життя своєю працею для них абсолютно чуже. Цілі покоління дармоїдів, яких ми маємо фінансувати…

— То ви вважаєте найкращим виходом скинути цю проблему на Ярвіл, — сказала Кей, — не завдаючи собі клопоту зайнятися…

— Шоколадний пай «Міссісіпі»? — запропонувала Саманта.

Ґевін і Мері подякували і взяли по скибочці, а Кей розлютила Саманту, бо, не припиняючи розмови з Майлзом, лише простягла свою тарілочку, мовби Саманта була тут якоюсь служницею.

— …клініка для наркоманів, значення якої неможливо переоцінити, хоч дехто відверто намагається її закрити…

— Ой, ну, якщо ви говорите про «Белчепел», — похитав головою Майлз, зневажливо всміхаючись, — маю надію, Кей, що ви ретельно проаналізували рівень ефективності роботи клініки. Він жалюгідний, чесно кажучи, абсолютно жалюгідний. Я ознайомлений з цифрами, переглядав їх сьогодні вранці, і не хочу вам брехати, бо що швидше її закриють, то…

— Ви маєте на увазі цифри?..

— Що свідчать про рівень ефективності, Кей, саме те, що я вже казав: кількість людей, що справді припинили вживати наркотики, очистилися…

— Перепрошую, але це дуже наївний погляд. Якщо ви збираєтеся оцінювати рівень успішності лише…

— Але ж як до біса інакше ми маємо оцінювати рівень успішності роботи клініки для наркоманів? — щиро здивувався Майлз. — Наскільки мені відомо, усе, що вони роблять у «Белчепелі», це призначають хворим метадон, і половина їхніх клієнтів приймають його разом із героїном.

— Проблема наркоманії пов’язана з неймовірною складністю процесу лікування, — заперечила Кей, — тому дуже наївно і спрощено оцінювати ефективність її вирішення лише за кількістю тих, хто й далі вживає наркотики, і тих, хто не…

Але Майлз лише хитав головою і усміхався. Кей, що певною мірою отримувала втіху від словесної дуелі з цим самовдоволеним юристом, раптом відчула злість.

— Ну, спробую навести вам дуже конкретний приклад того, що роблять у «Белчепелі». Я працюю з однією родиною, це матір, її донька-підліток і малюк-син. Так от, якби цю матір не лікували метадоном, вона пішла б на панель, заробляючи гроші для підтримання своєї згубної звички. Дітям незрівнянно краще від…

— Судячи з ваших слів, їм краще бути подалі від такої матері, — урвав її Майлз.

— І куди б ви запропонували їм піти?

— Для початку я б віддав їх у якийсь пристойний дитбудинок, — порадив Майлз.

— А ви знаєте, скільки є всього дитбудинків і скільки дітей потребують їх? — запитала Кей.

— Найкращим виходом було б ще при народженні знаходити їм прийомних батьків…

— Чудово. Я вже стрибаю в машину часу, — глузливо відказала Кей.

— Ну, ми знаємо одну пару, яка відчайдушно хоче когось усиновити, — втрутилася Саманта, несподівано підтримавши Майлза. Вона не могла вибачити Кей тієї зухвало простягненої тарілки. Ця жінка була настирна й зневажлива, точнісінько, як Лайза, котра під час кожної зустрічі набридала всім своїми політичними поглядами і розповідями про адвокатську практику, з відвертим презирством ставлячись до Саманти за те, що та була власником крамнички з бюстгальтерами. — Адам і Дженіс, — побіжно нагадала вона Майлзу, і той кивнув, — і вони ні за які гроші не можуть знайти собі немовля, правда?

— Власне, немовля, — закотила очі Кей, — усі хочуть знайти немовля. Роббі майже чотири рочки. Його не привчили сідати на горщик, він відстає за розвитком від своїх однолітків і, поза всяким сумнівом, йому доводилося бути небажаним свідком всіляких сексуальних сцен. Чи ваші друзі захотіли б усиновити його?

— Але ж йдеться про те, що якби його відлучили від матері при народженні…

— Коли він народився, вона вже не вживала наркотиків, і її прогрес був очевидний, — сказала Кей. — Вона любила сина й хотіла бути з ним, і водночас вона задовольняла всі його потреби. З допомогою родини вона вже успішно виховувала Кристал…

— Кристал! — верескнула Саманта. — О Господи, то мова йде про Відонів?!

Кей із жахом усвідомила, що вона назвала чиєсь ім’я. Це не мало значення в Лондоні, але ж у Пеґфорді, здавалося, що всі насправді знали всіх.

— Ой, я не мала права…

Але Майлз із Самантою розреготалися, а Мері напружено зіщулилась.

Кей, яка не доторкнулася до пудинга і майже не їла запіканку, збагнула, що забагато випила. Вона безперестанку потягала вино, щоб заспокоїти нерви, і ось тепер вчинила вкрай нерозсудливо. Але нічого вже не зміниш. Злість просто затьмарила їй розум.

— Кристал Відон — кепська реклама для вихваляння материнських якостей тієї жінки, — глузливо мовив Майлз.

— Кристал робить усе можливе й неможливе для того, щоб не дати розвалитися їхній родині, — заперечила Кей. — Вона страшенно любить свого молодшого братика й боїться, що його можуть забрати…

— Я б не довірив Кристал Відон навіть зварити яйце, — сказав Майлз, а Саманта знову зареготала. — Це, звичайно, чудово, що вона любить свого брата, але ж він не якась гарненька іграшка…

— Так, я знаю, — відрізала Кей, пригадавши загиджений і вкритий кіркою задок Роббі, — але все одно йому потрібна ця любов.

— Кристал знущалася з нашої доньки Лексі, — додала Саманта, — тож нам відомий інший бік медалі, ніж той, який вона, безсумнівно, демонструвала вам.

— Послухайте, ми всі розуміємо, що життя Кристал нелегке, — сказав Майлз, — ніхто цього не заперечує. Проблема в її безнадійній матері-наркоманці.

— Якщо на те пішло, то вона зараз дуже добре прогресує, виконуючи лікувальну програму «Белчепела».

— Але знаючи її минуле, — мовив на це Майлз, — не треба бути великим мудрагелем, щоб передбачити, що все закінчиться черговим рецидивом.

— Якщо застосовувати таке правило для всіх, то вам не можна мати водійських прав, бо, знаючи ваше минуле, неважко прийти до висновку, що ви знову сядете за кермо нетверезим.

Майлз на якусь мить розгубився, але Саманта холодно зронила:

— Я думаю, що це непорівнювані речі.

— Чому ж? — не погодилася Кей. — Це ж той самий принцип.

— Так, ну, але проблема іноді полягає саме в таких оце принципах, якщо хочете знати, — оговтався Майлз. — Іноді важливіше мати дещицю здорового глузду.

— Це те слово, що ним нерідко приховують свої упередження, — відрізала Кей.

— Згідно з Ніцше, — пролунав раптом новий пронизливий голос, від чого всі аж підскочили, — філософія — це біографія філософа.

Мініатюрна подоба Саманти стояла в дверях у вестибюль, пишногруда шістнадцятирічна дівчина у вузеньких джинсах і футболці. Вона ласувала гроном винограду і мала вельми вдоволений собою вигляд.

— Прошу всіх познайомитися з Лексі, — гордо представив її Майлз. — Дякую тобі за це, розумничко.

— Будь ласка, — зухвало кинула Лексі і подалася нагору.

За столом нависла гнітюча мовчанка. Незрозуміло чому, але Саманта, Майлз і Кей разом глянули на Мері, яка, здавалося, ось-ось розридається.

— Кава, — згадала Саманта і зірвалася, похитуючись, на ноги.

Мері вибігла у ванну.

— Ходімо на кавусю, — зрадів Майлз, відчуваючи, що атмосфера трохи напружилась, але не сумнівався, що кількома жартами і вродженою добродушністю зуміє повернути всім доброзичливий настрій. — Не забудьте свої келихи.

Аргументи Кей похитнули його внутрішню впевненість не більше, ніж легенький вітерець міг би зрушити з місця валун. Та й він не відчував до неї якоїсь великої злості, радше жалість і співчуття. Він був найменш сп’янілий з-поміж усіх, хоч і постійно доливав у келихи, але у вітальні відчув, що його сечовий міхур уже переповнений.

— Врубай нам якусь музичку, Ґеве, а я піду принесу солодке.

Але Ґевін і кроку не ступив до вертикальних стелажів з компакт-дисками в лискучих коробочках з органічного скла. Здається, він чекав, коли його почне картати Кей. І справді, ще не встиг зникнути з виду Майлз, як Кей сіла на свого коника:

— Ну, дуже тобі дякую, Ґеве. Дякую за щиру підтримку.

Ґевін під час вечері пив ще пожадливіше за Кей, з насолодою святкуючи те, що, на щастя, так і не став жертвою гладіаторських знущань з боку Саманти.

Він глянув просто в очі Кей, сповнений відваги не тільки завдяки спожитому вину, а ще й тому, що Мері цілу годину ставилася до нього як до важливої, обізнаної й чуйної особи.

— Здається, ти й без мене чудово дала собі раду, — сказав він.

І справді, ті уривки суперечок між Кей і Майлзом, на які він дозволив собі звернути увагу, викликали в нього явне відчуття дежавю. Якби його не відволікала Мері, йому б могло здатися, що він знову повернувся в той незабутній вечір у цій самій їдальні, коли Лайза заявила Майлзові, що той уособлював усі суспільні хиби, а Майлз розреготався їй у лице, і Лайза втратила контроль над собою й відмовилася залишатися на каву. Невдовзі по тому вона зізналася, що спить з помічником партнера її адвокатської фірми, і порадила Ґевіну перевіритися на хламідії.

— Я тут нікого не знаю, — обурилася Кей, — а ти навіть пальцем об палець не вдарив, щоб мені допомогти!

— А що я мав робити? — здивувався Ґевін. Він був напрочуд спокійний, адже його рятувало те, що будь-якої миті мали повернутися Моллісони й Мері, та й значна кількість випитого к’янті теж додавала йому впевненості. — Я не збирався встрягати в суперечку про Поля. Мені взагалі начхати на ті Поля. Крім того, — додав він, — це надто ризикована тема, щоб зачіпати її в присутності Мері. Баррі боровся в раді за те, щоб Поля залишалися частиною Пеґфорда.

— Ну, а чому ти мені цього не сказав… бодай натяком?

Він засміявся, точнісінько так, як їй у вічі засміявся Майлз. Вона не встигла щось відповісти, бо повернулися всі решта, наче волхви з дарами. Саманта несла тацю з чашками, слідом за нею йшла Мері з кавником, а тоді Майлз із шоколадними цукерками Кей.

Кей побачила на коробці святково-золотисту стрічку і пригадала, з яким оптимізмом готувалася до цього вечора, купуючи цукерки. Вона відвернула обличчя, намагаючись приховати гнів, палаючи бажанням викричатись на Ґевіна і водночас ледве стримувала сльози.

— Було дуже гарно, — почула вона глухий голос Мері, який свідчив про те, що й вона, мабуть, дала волю сльозам, — але я не зможу залишитися на каву, не хочу надто пізно повертатися додому, бо Деклан трохи… трохи не в своїй тарілці останнім часом. Дуже вам дякую, Сáмо, Майлзе, було так добре, знаєте… ну, трохи розвіятись.

— Я проведу тебе… — почав було Майлз, але Ґевін рішуче урвав його.

— Ти залишайся, Майлзе, я проведу Мері. Я проведу тебе, Мері. Це ж якихось п’ять хвилин звідси. А там нагорі вже дуже темно.

Кей мало не задихнулася. Усе її нутро аж кипіло, проклинаючи поблажливого Майлза, вульгарну Саманту і жалюгідну, виснажену Мері, але передовсім її прокльони адресувалися самому Ґевіну.

— О, так, — почула вона свій голос ніби збоку, а всі, здавалося, дивилися на неї, очікуючи її дозволу, — ага, проведи Мері додому, Ґеве.

Вона почула, як зачинилися за Ґевіном вхідні двері. Майлз наливав Кей каву. Вона дивилася, як тече потік гарячої чорної рідини, і раптом до болю чітко усвідомила, як ризиковано присвячувати своє життя чоловікові, який іде зараз кудись уночі з іншою жінкою.

VIII

З вікна домашнього кабінету Колін Вол зауважив Ґевіна і Мері. Силует Мері він упізнав одразу, але щоб розпізнати довготелесого чоловіка, який крокував з нею поруч, довелося дочекатися, доки вони опиняться у сяйві вуличного ліхтаря. Напівпідвівшись із комп’ютерного крісла, Колін мружився їм услід, аж доки вони розчинилися в пітьмі.

Він був приголомшений, адже в його розумінні Мері взяла на себе обітницю самотності, і в святилищі її будинку могли перебувати лише жінки, однією з яких була Тесса, що й досі відвідувала її мало не щодня. Йому і в голову не приходило, що Мері може зустрічатися з кимось після того, як западають сутінки, тим паче з неодруженим чоловіком. Він відчував, ніби зрадили особисто його, немовби Мері на якомусь духовному рівні зробила його рогоносцем.

Чи ж не Ґевіну Мері дозволила бачити мертвого Баррі? Чи ж не Ґевін проводив вечори, сидячи біля каміна в улюбленому кріслі Баррі? Чи Ґевін і Мері… чи могли вони?.. Такі речі, зрештою, трапляються щодня. Можливо… можливо, навіть ще до того, як Баррі помер?..

Коліна не переставала вражати моральна деградація людей, які його оточували. Він намагався ізолювати себе від зайвих потрясінь, уявляючи найгірше і витворюючи в своїх фантазіях жахливі сцени розбещеності і зрад, замість того, щоб чекати, коли гірка правда розпанахає мушлі його наївних ілюзій. Життя, в розумінні Коліна, являло собою неминучі зіткнення з болем і розчаруванням, і всі, окрім його дружини, були йому ворогами, доки не доводили протилежне.

Він ледь не одразу побіг сходами вниз, щоб розповісти Тессі про щойно побачене, адже вона, можливо, могла б дати якесь вірогідне пояснення цій нічній прогулянці Мері і заспокоїти Коліна, що вдова його найкращого друга була і залишається вірною своєму чоловікові. Проте він стримався від цього бажання, бо був сердитий на Тессу.

Чому вона так рішуче демонструвала йому відсутність будь-якого інтересу до його прагнення стати кандитатом у члени ради? Невже вона не усвідомлювала, якою мертвою хваткою стискав його неспокій, відколи він вислав свою заяву? Хоч він і передбачав щось подібне, але це аж ніяк не зменшувало його болю, це як людині, що потрапила під поїзд, анітрохи не краще від того, що вона бачила, як він наближається до неї колією. Колін страждав подвійно: в очікуванні того, що мало статися, а потім ще й від того, що його очікування справдилися.

Його нові кошмарні фантазії оберталися довкола Моллісонів і їхніх майбутніх атак. У голові він постійно прокручував різні контраргументи, пояснення й вибачення. Відчував, що його вже взяли в облогу, і він мусить захищати свою репутацію. Параноїдальні нахили, що завжди були очевидні в стосунках Коліна зі світом, тепер проявлялися особливо виразно, а Тесса тим часом вдавала, ніби цього не помічає й не робила геть нічого, щоб хоч трохи зняти це жахливе, нищівне напруження.

Він прекрасно знав, що вона не схвалювала його затію з балотуванням. Можливо, також боялася, що Говард Моллісон візьме й розпанахає набряклий таємницями міхур їхнього минулого, і всі ці потворні секрети виваляться на поталу пеґфордським хижакам.

Колін уже зробив кілька телефонних дзвінків тим, на чию підтримку розраховував Баррі. Його здивувало й підбадьорило, що жоден з них не засумнівався в його особистих якостях і не задавав зайвих питань. Усі, без винятку, висловлювали глибокий смуток у зв’язку з відходом Баррі і демонстрували неприховану антипатію до Говарда Моллісона, або «того пихатого вилупка», як його не надто дипломатично обізвав один із потенційних виборців. «Хоче пропхати свого сина. Та він ледве стримався, щоб не затанцювати, коли почув, що Баррі помер». Колінові навіть ні разу не довелося зазирати в аркуш зі своїми тезами, у яких він коротко виклав аргументи на захист Полів. Поки що його найбільшою перевагою як кандидата було те, що він був другом Баррі і не належав до клану Моллісонів.

З монітора комп’ютера до нього усміхалося його власне малоформатне чорно-біле зображення. Він просидів тут цілий вечір, намагаючись написати текст для своєї виборчої брошурки, яку вирішив прикрасити тією ж фотографією, що красувалася на веб-сайті Вінтердауна: його обличчя в анфас із дещо сумирною посмішкою й високим лискучим чолом. Перевагою цієї світлини було те, що її вже виставлено на загальний огляд і вона не викликала жодних глузливих чи нищівних коментарів, а це вже свідчило на її користь. Але під самою фотографією, де мали бути його особисті дані, не було ще нічого, крім одного-двох незавершених речень. Дві останні години Колін тільки те й робив, що вставляв і знову видаляв слова і фрази. Якось йому вдалося навіть завершити цілий параграф, але потім він його знищив — речення за реченням, нервово тицяючи вказівним пальцем на клавішу «бекспейс».

Не в змозі більше сидіти в нерішучій самотині, він зірвався із стільця й пішов сходами вниз. Тесса лежала на дивані у вітальні, напівдрімаючи перед телевізором.

— Як тобі йде? — сонно спитала вона, розплющивши очі.

— Я щойно бачив Мері. Вона проходила повз нас із Ґевіном Х’юзом.

— О, — мовила Тесса. — Вона щось казала про те, що збирається навідати Майлза й Саманту. Мабуть, там був і Ґевін. Напевно, проводить її додому.

Колін був приголомшений. Мері ходила в гості до Майлза, людини, що намагається зайняти місце її чоловіка, людини, яка чинила опір усьому, за що боровся Баррі?

— А якого біса вона ходила до тих Моллісонів?

— Ти ж знаєш, що вони поїхали з нею в лікарню, — відповіла Тесса й випросталася, легенько застогнавши й розправивши свої короткуваті ноги. — Відтоді вона навіть не мала змоги з ними поговорити. Хотіла їм подякувати. Ти вже дописав свою брошуру?

— Майже. Слухай, стосовно особистих даних… ну, я маю на увазі біографію… згадувати минулі посади? Чи обмежитися Вінтердауном?

— Я не думаю, що треба згадувати щось, окрім теперішньої роботи. Але чому б тобі не спитати Мінду? Вона… — позіхнула Тесса, — вона знає, бо й сама таке писала.

— Так, — буркнув Колін. Він зачекав, стоячи над нею, але вона не запропонувала своєї допомоги, навіть не висловила бажання перечитати те, що він уже написав. — Так, гарна думка, — повторив він голосніше. — Попрошу, щоб Мінда це переглянула.

Вона щось промимрила, масуючи собі ноги, і він ображено вийшов з кімнати. Його дружина, мабуть, не розуміла, в якому він зараз стані, як мало він спить і як допікає йому шлунок.

Тесса лише вдавала, що дрімає. Ще десять хвилин тому її розбудили лункі кроки Мері й Ґевіна.

Тесса майже не знала Ґевіна. Він був на п’ятнадцять років молодший за неї й Коліна, але головним бар’єром до ближчих стосунків між ними був Колінів пунктик відчувати ревність до всіх друзів Баррі.

— Він допомагає мені вибити страхівку, — розповідала по телефону Мері кілька днів тому. — Наскільки я розумію, він дзвонить їм щодня і весь час каже, щоб я не переймалася, скільки це мені коштуватиме. О Господи, Тессо, що буде, як вони не виплатять страховку…

— Ґевін усе владнає, — заспокоювала її Тесса. — Я в цьому переконана.

Було б добре, думала Тесса, відчуваючи, як їй пересохло в горлі, якби вони з Коліном запросили Мері до себе, щоб вона хоч трохи розвіялась і нормально поїла, але цьому заважала одна нездоланна перешкода: Мері було дуже важко з Коліном, вона вважала, що йому бракує розкутості й невимушеності. Цей неприємний і досі старанно приховуваний факт поволі виринув на світ Божий після смерті Баррі, як ті уламки затонулого корабля, що залишаються на піску після відпливу, коли сходить вода. Мері не приховувала, що хоче бачити лише Тессу. Вона ухилялася від будь-яких Колінових пропозицій про допомогу і намагалася якнайкоротше розмовляти з ним по телефону. Роками вони частенько зустрічалися всі вчотирьох, і Мері тоді ніколи не виявляла такої явної антипатії. Мабуть, їй допомагала це приховувати життєрадісна й добра вдача Баррі.

Тесса намагалася з максимальною делікатністю шукати вихід з нової ситуації. Вона зуміла успішно переконати Коліна, що Мері почувається найкраще в компанії інших жінок. Лише одного разу її спіткала невдача: під час похорону Колін влаштував на Мері засідку, коли всі виходили з церкви, й сльозливо почав пояснювати, що він збирається подавати свою кандидатуру на місце Баррі в раді, щоб продовжити те, що він розпочав, і забезпечити Баррі посмертну славу. Тесса зауважила шокований і гидливий вираз Меріного обличчя і спритно відтягла його геть.

Після того Колін ще раз або двічі заявляв про свій намір відвідати Мері, щоб показати їй ті матеріали, які він готував до виборів, і спитати, чи схвалив би їх Баррі. Він навіть висловив бажання порадитися з Мері, яким чином боровся б за голоси виборців Баррі. Але Тесса врешті поставила перед ним рішучу вимогу не докучати Мері питаннями про місцеву раду. Його це образило, але Тесса подумала, що краще нехай він гнівається на неї, аніж зайвий раз засмучує Мері, а чи й провокує її на імпульсивну відсіч, як це сталося у випадку з церемонією прощання.

— Але з ким?! З Моллісонами! — буркнув Колін, повертаючись до вітальні з чашкою чаю. Він не запропонував чаю Тессі. У таких невеличких дрібницях він часто поводився егоїстично, бо був занадто заклопотаний власними турботами, щоб думати про інших. — Знайшла з ким вечеряти! Та ж вони завжди були проти Баррі!

— Не роби з цього трагедії, Коле, — сказала Тесса. — Як уже на те пішло, то Мері ніколи не переймалася тими Полями так, як Баррі.

Але Колін розумів любов тільки в одному вимірі: безмежної відданості й незламної вірності. Мері в його очах впала глибоко й назавжди.

IX

— І куди ж це ти зібрався? — поцікавився Саймон, широко розставивши ноги у крихітному коридорчику.

Вхідні двері були відчинені, а засклена веранда, завалена черевиками й верхнім одягом, сліпуче іскрилася в яскравих променях недільного ранкового сонця, перетворюючи постать Саймона на темний силует.

— Іду з Жирком у місто.

— Домашні завдання зробив?

— Ага.

Це була брехня, але Саймон все одно нічого не перевіряв.

— Рут? Рут!

Вона з’явилася в дверях до кухні, розпашіла, у фартусі, з побіленими борошном руками.

— Що?

— Нам щось потрібно в місті?

— Що? Ні, здається, нічого.

— Береш мій велосипед? — грізно запитав у Ендрю Саймон.

— Ага, збирався…

— Залишити його в Жирка?

— Ага.

— Коли нам треба, щоб він повернувся? — знову звернувся до Рут Саймон.

— Ой, та я не знаю, Саю, — нетерпляче відповіла Рут. Найбільше вона дратувалася саме в таких випадках, коли її чоловік, навіть перебуваючи в доброму гуморі, починав вигадувати всілякі обмеження просто так, для розваги. Ендрю й Жирко часто їхали в місто, знаючи, що для Ендрю найкраще повертатися додому перед тим, як стемніє.

— Тоді о п’ятій годині, — свавільно визначив термін Саймон. — Запізнишся — сидітимеш весь час удома.

— Добре, — буркнув Ендрю.

Він тримав праву руку в кишені куртки, міцно стискаючи в ній складений аркуш паперу і відчуваючи, як той обпікає йому долоню, наче граната, що цокає, почавши відлік часу. Його цілий тиждень мучив страх загубити цей аркуш, на якому був ретельно виписаний код і кілька покреслених, перероблених і старанно виправлених речень. Він постійно носив його з собою, а на ніч запихав під наволочку в подушку.

Саймон майже не зрушив з місця, тож Ендрю мусив протискатися повз нього бочком, не випускаючи з рук папір. Найбільше він жахався того, що батько накаже йому вивернути кишені, шукаючи буцімто за цигарками.

— Ну, до вечора.

Саймон не відповів. Ендрю пішов у гараж, де витяг записку, розгорнув її й перечитав. Він знав, що це безглуздя, що присутність Саймона не могла якимось чарівним чином підмінити цей аркуш іншим, але все ж хотів пересвідчитись. Задоволений, що все на місці, він знову його склав, запхав якомога глибше в кишеню, застібнувши її на кнопку, потім вивіз гоночний велосипед з гаража й рушив з ним повз ворота на вуличку. Він відчував, що батько дивиться на нього крізь засклені двері ґанку в надії, що Ендрю впаде або якимось іншим чином пошкодить велосипед.

Пеґфорд лежав унизу, вкритий імлою, яку не встигло ще розвіяти прохолодне весняне сонце, а свіже повітря приємно лоскотало йому ніздрі. Ендрю перетнув той рубіж, за яким Саймон уже не міг його бачити, і відчув, ніби йому з плечей звалився величезний тягар.

Він помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда, не торкаючи гальм, а тоді завернув у Соборний провулок. Приблизно посередині вулички загальмував і акуратно в’їхав у заїзд будинку Волів, намагаючись не зачепити авто Каббі.

— Здоров, Енді, — привіталася з ним Тесса, відчиняючи вхідні двері.

— Вітаю, місіс Вол.

Ендрю дотримувався загальної думки, що Жиркові батьки були кумедні. Тесса була товста й незугарна, з дивною зачіскою й одягом без будь-якого смаку, а Каббі завжди був чимось кумедно заклопотаний. І все ж Ендрю не раз спадало на думку, що якби Воли були його батьками, то, можливо, вони б йому навіть подобались, адже були такі виховані, такі люб’язні. У їхньому будинку тебе ніколи не охоплювало відчуття, що підлога може раптом провалитися і все поглине суцільний хаос.

Жирко сидів унизу на сходах і взував кросівки. З нагрудної кишені його куртки відверто стирчала пачка махорки.

— Арфе.

— Жирко.

— Енді, може, хочеш лишити батьків велосипед у гаражі?

— Ага, дякую, місіс Вол.

(Він зауважив, що вона завжди казала «батьків», а не «татів». Ендрю знав, що Тесса з відразою ставилася до Саймона. Уже тільки за це він був готовий не помічати її жахливого мішкуватого одягу й криво підстриженої гривки.

Ця антипатія зародилася багато-багато років тому, після жахливої епохальної халепи, що сталася з Жирком, коли той уперше навідався в суботу пополудні в Дім-на-пагорбі. Ледве втримуючи рівновагу на якомусь ящику, щоб дістати з полички старі ракетки для бадмінтону, хлопці ненароком звалили на підлогу все, що лежало на тій хиткій поличці.

Ендрю назавжди запам’ятав, як падала бляшанка з креозотом і як вона розкрилася від удару об дах машини, і який жах охопив його, коли він не зміг попередити свого розсміяного друга, яку біду вони на себе накликали.

Саймон почув гуркіт. Він прибіг у гараж, накинувся на них, випнув свою щелепу і загарчав низьким тваринним голосом, погрожуючи їм страшною фізичною карою й розмахуючи кулачищами просто перед їхніми переляканими обличчями.

Жирко нацюрив у штани. Струмінь сечі бризнув з-під його шортів прямо на долівку гаража. Рут, почувши з кухні крик, прибігла, щоб якось все заладити: «Ні, Саю… Саю, ні… це було випадково». Жирко зблід і тремтів від жаху. Він хотів негайно ж вертатися додому, до своєї мами.

Приїхала Тесса, і заплаканий Жирко побіг до неї у промоклих шортах. Це був єдиний раз у житті, коли Ендрю бачив, як його батько розгубився й замовк. Якимось чином Тессі вдалося продемонструвати свою несамовиту лють без крику, без погроз, без прикладання рук. Вона виписала чек і запхала його Саймону в руку, а Рут бурмотіла: «Ні-ні, не треба, не треба». Саймон провів Тессу до машини, намагаючись перевести все на жарт, але вона зміряла його презирливим поглядом, посадила заплаканого Жирка на пасажирське сидіння й грюкнула дверцятами прямо перед носом усміхненого Саймона. Ендрю запам’ятав тоді вираз батьків: Тесса забирала з собою, з’їжджаючи пагорбом униз до містечка, щось таке, що завжди лишалося надійно прихованим у цьому будинку на верхівці пагорба.)

Останніми днями Жирко улещував Саймона. Приходячи в Дім-на-пагорбі, він аж зі шкури пнувся, щоб розсмішити його, а той, зі свого боку, радо вітав Жирка, реготав з його найсолоніших жартів, любив вислуховувати розповіді про його витівки й фіглярство. Проте наодинці з Ендрю Жирко називав Саймона не інакше, як 24-каратна срака.

— Я думаю, що вона лесбуха, — сказав Жирко, коли вони проходили повз обвитий плющем Олд-Вікеридж, що стояв у затінку сосни.

— Твоя стара? — перепитав неуважно Ендрю, заглиблений у власні думки.

— Шо?! — гаркнув Жирко, й Ендрю побачив на його обличчі непідробне обурення. — Яка, блін, стара? Суквіндер Джаванда.

— А, ну, так. Ясно.

Ендрю засміявся, і Жирко після деякої паузи теж.

Автобус до Ярвіла був переповнений. Замість того, щоб зайняти за звичкою одразу по два місця, Ендрю й Жирко були змушені сидіти поруч. Коли вони їхали вулицею Надії, Ендрю роззирнувся, але вуличка була безлюдна. Він так і не бачив Ґаю поза школою, відколи вони домовилися про суботній підробіток у «Мідному чайнику». Кав’ярня мала відкриватися наступного тижня, на вихідні. Щоразу, згадуючи про це, він відчував хвилі ейфорії.

— Ну, як там Сай-Пай, готується до виборів? — спитав Жирко, старанно скручуючи самокрутки. Одну свою довгу ногу він виставив під кутом у проході автобуса. Пасажири переступали через неї, не вимагаючи, щоб він її забрав. — Бо Каббі вже всирається, а ще навіть брошуру не написав.

— Ага, готується, — озвався Ендрю, відчувши раптом гострий напад паніки.

Він подумав про своїх батьків за столом на кухні, де вони щовечора сиділи допізна увесь останній тиждень. Про цілу коробку з дурнуватими брошурками, які Саймон надрукував на роботі. Про список агітаційних тез, складених Саймоном з допомогою Рут. Він використовував їх щовечора, телефонуючи всім, кого тільки знав у їхньому виборчому окрузі. Саймон робив це все з надзвичайно зосередженим виглядом. Він був страшенно напружений і з подвійною енергією виливав на синів свою накопичену агресію, так, ніби це вони були винні в тому, що він узяв на себе цей тягар. Вибори стали єдиною темою за столом під час спільних трапез. Саймон і Рут постійно розмірковували про те, які сили будуть кинуті проти Саймона. Вони сприймали як особисту образу, що на звільнене Баррі Фербразером місце претендують ще й інші кандидати, і навіть припускали, що Колін Вол і Майлз Моллісон, поглядаючи на Дім-на-пагорбі, уже тривалий час гуртуються і затівають змову, щоб завдати поразки чоловікові, який там живе.

Ендрю ще раз перевірив, чи на місці складений удвоє аркуш. Він не казав Жиркові про свій намір. Боявся, що Жирко комусь це вибовкає. Ендрю не мав певності, що зможе переконати свого друга, що це треба тримати в абсолютному секреті, не знав, як ще втовкмачити Жиркові, що той маньяк, через якого вцюнялися двоє хлопчиків, цвіте й благоденствує в одному будинку з Ендрю.

— Каббі не надто переймається Сай-Паєм, — повідомив Жирко. — Він вважає, що головний конкурент — це Майлз Моллісон.

— Ага, — підтакнув Ендрю. Він чув розмову батьків на цю тему. Вони вважали, що їх зрадила Шерлі, бо вона мала б заборонити своєму синові кидати виклик Саймону.

— Для Каббі це все на рівні, курва, священного хрестового походу, — додав Жирко, скручуючи великим і вказівним пальцями цигарку. — Він типу підхоплює полкове знамено з рук полеглого бойового побратима. Доброго старого Баррі Фербразера.

Він підіпхав сірником тютюн до самокрутки.

— Майзлова жінка має величезні цицьки, — повідомив Жирко.

Якась підстаркувата пані, що сиділа перед ними, обурено озирнулася на Жирка. Ендрю знову засміявся.

— Гігантські стрибасті цицерони, — голосно проказав Жирко, дивлячись просто в розгніване зморшкувате обличчя. — Потужні молочні бомби.

Стара повільно відвернула від нього розчервоніле обличчя. Ендрю аж душився від сміху.

Вони зійшли в центрі Ярвіла, біля виборчої дільниці й пішохідної алеї з крамничками, й почали пробиратися крізь натовпи покупців, пахкаючи Жирковими самокрутками. Його фінанси співали романси, тому було б вельми доречно заробити бодай якісь грошенята в Говарда Моллісона.

Яскраво-помаранчева вивіска інтернет-кафе уже здалека вабила Ендрю своїм блиском. Він не міг зосередитись на тому, що говорив Жирко. «То ти йдеш? — запитував він сам себе. — Ти йдеш?»

Він не знав. Ноги самі несли його до тієї вивіски, що все більшала й більшала, заманюючи й спокушаючи його.

Якщо я почую, що ти бовкнув хоч півслова про те, що робиться в нашій хаті, я здеру з тебе три шкури.

Але яка ж тоді альтернатива?.. Приниження від того, що Саймон покаже всьому світові, хто він такий, чи ціна, яку за це заплатить його родина, коли після кількох тижнів ідіотського очікування він програє, в чому можна й не сумніватися. Він оскаженіє і впаде в раж, намірившись відплатити всім за своє божевільне рішення. Учора Рут запропонувала йому: «Нехай хлопці пройдуться Пеґфордом і повкидають у поштові скриньки твої брошурки». Ендрю побачив краєм ока нажаханий вираз Пола, який намагався перезирнутися з братом.

— Я хочу зайти сюди, — пробурмотів Ендрю, повертаючи праворуч.

Вони купили квиточки з кодами і повсідалися за різні комп’ютери на певній відстані один від одного. Справа від Ендрю сидів чолов’яга середнього віку, що просмердівся потом і цигарками та ще й постійно шморгав носом.

Ендрю підключився до інтернету, а тоді надрукував назву веб-сайту: pagford… parish… council… крапка… co… крапка… uk…

На головній сторінці красувався синьо-білий герб ради і краєвид Пеґфорда (фото явно було зроблене десь неподалік від Дому-на-пагорбі) з темним силуетом Парджеттерського монастиря. Ендрю вже знав, що цей сайт застарілий і аматорський, бо заходив на нього зі шкільного комп’ютера. Він не наважувався відкривати його на власному ноутбуці. Хоч його батько й був цілковитим невігласом у інтернеті, проте Ендрю не відкидав можливості, що він міг би знайти когось на роботі, хто допоміг би йому провести розслідування після того, як це станеться…

Навіть у цьому галасливому анонімному закладі не треба було забувати про те, що на повідомленні залишиться сьогоднішня дата, а йому буде нелегко вдавати, ніби він узагалі не був цього дня в Ярвілі, але Саймон ще ніколи в житті не заходив у жодне інтернет-кафе і, що цілком можливо, міг навіть не підозрювати про їхнє існування.

Серце Ендрю билося так швидко, що йому аж боліло. Він квапливо переглянув веб-форум, де майже нічого нового не з’явилося. Були там такі оголошення, як «Збирання сміття» і «Запитання: шкільні дренажі у Кремптоні?», а приблизно кожен десятий пост був від адміністратора сайту з додатком «Протокол останнього засідання місцевої ради». В самому низу сторінки привертало увагу повідомлення під назвою «Смерть члена ради Баррі Фербразера». Переглядів —152; відгуків — 43. А далі, на другій сторінці веб-форуму, він знайшов те, що й сподівався знайти: якийсь пост від небіжчика.

Кілька місяців тому вчителя інформатики заміщав інший, молодий викладач. Він намагався бути крутим і налагодити контакт із класом. Йому не варто було взагалі згадувати про можливості ін’єкцій SQL-коду, бо Ендрю не сумнівався, що не він один після уроків одразу побіг додому й почав їх розшукувати.

Він витяг аркуш паперу, на якому записав код, роздобутий під час перерв у школі, і відкрив на веб-сайті місцевої ради сторінку, з якої можна було ввійти в систему. Усе залежало від того, чи справді цей сайт відкритий давно якимось аматором, котрий не подбав про захист від найпростіших варіантів класичних хакерських атак.

Обережно, послуговуючись тільки вказівним пальцем, Ендрю ввів магічну низку символів.

Двічі їх перечитав, упевнюючись, що не пропустив жодного апострофа, якусь мить повагався, затамувавши подих, а тоді натиснув клавішу Enter.

Він аж зойкнув, наче захоплена дитина, і ледве стримався, щоб не кричати й не бити переможно кулаком повітря. Він з першої ж спроби зумів проникнути в цей нікчемний сайтик. На екрані з’явилися всі дані про користувача Баррі Фербразера: його ім’я, пароль, уся потрібна інформація.

Ендрю розгладив свій чарівний папірчик, що цілий тиждень зберігався у нього під подушкою, і взявся до роботи. Процес набирання самого повідомлення, з численними закресленнями і правками, потребував значно довшої праці.

Він намагався писати якомога відстороненішим і непроникним стилем, у безпристрасній манері журналіста-аналітика.

«Честолюбний кандидат у члени місцевої ради Саймон Прайс головною тезою своєї виборчої платформи обрав скорочення зайвих видатків. Не підлягає сумніву, що містер Прайс має неоціненний досвід у галузі фінансів, тож він матиме змогу поділитися з членами ради конфіденційною інформацією про своїх численних поплічників. Він уміло заощаджує гроші, обставляючи свій дім краденими товарами (останнє таке придбання — новий комп'ютер). Саме до нього треба звертатися по дешеві друкарські послуги. Він залюбки зробить це для вас за готівку наприкінці робочого дня на типографії «Гаркорт-Волш», коли вже немає нікого з керівництва.»

Ендрю двічі перечитав це повідомлення. Він багато разів прокручував його подумки в голові. Він міг би інкримінувати Саймону багато злодіянь, але не існувало такого суду, де Ендрю міг би пред’явити якісь реальні звинувачення супроти свого батька, де як достовірні докази приймали б його спогади про фізичний терор і ритуальне приниження. Він міг би свідчити лише про численні дрібні правопорушення, якими похвалявся Саймон у його присутності, тож він і вибрав ці два конкретні приклади — крадений комп’ютер і друкарські послуги, надавані тишком-нишком в позаробочий час, — бо це було тісно пов’язано з місцем Саймонової праці. Працівники типографії знали, що Саймон цим займається, тож вони цілком могли б розповісти про це будь-кому: своїм друзям чи рідним.

Усе в ньому тремтіло, як це траплялося, коли Саймон по-справжньому скаженів, зриваючи зло на тому, хто трапляв йому під руку.

Було моторошно дивитися на доказ своєї зради на екрані з чорно-білими символами.

— Якою хернею ти там займаєшся? — пролунав у нього над вухом приглушений голос Жирка.

Смердючий чолов’яга, що сидів поруч, уже пішов. Жирко сів на його місце, а тепер читав усе написане Ендрю.

— Ні фіга собі, блін, — вимовив Жирко.

У Ендрю пересохло в роті. Його рука застигла нерухомо на мишці.

— Як ти туди вліз? — прошепотів Жирко.

— Ін’єкція SQL-коду, — пояснив Ендрю. — Це все вже в мережі. Їхній захист гівна вартий.

Жирка це захопило. Він був шалено вражений. Ця його реакція і втішила Ендрю, і налякала.

— Тільки нікому про це…

— Я хочу зробити таке про Каббі!

— Ні!

Ендрю спритно відвів руку з мишкою від простягнених до неї Жиркових пальців. Цей потворний акт синівського віроломства визрів у тому первісному бульйоні злості, роздратування й страху, що закипав у ньому впродовж усього його свідомого життя, але він не знав, як краще пояснити це Жиркові, тому просто сказав:

— Я це роблю не для хохми.

Він утретє перечитав повідомлення, а тоді додав до нього назву. Він бачив, як це збуджує Жирка, немовби вони знову зайшли на якийсь порно-сайт. Ендрю охопило бажання ще більше його вразити.

— Заціни, — сказав він і змінив ім’я користувача з «Баррі» на «Привид Баррі Фербразера».

Жирко розреготався на весь голос. Пальці Ендрю мимоволі смикнулися на мишці. Він відвів її вбік. Чи зробив би він це, якби поруч не було Жирка? Клацнув мишкою — і на веб-форумі Пеґфордської місцевої ради з’явилася нова тема: «Саймон Прайс не достойний балотуватися в раду».

Коли вони знову вийшли на вулицю, то мало не задихнулися від реготу, захоплено дивлячись один на одного. Після цього Ендрю позичив у Жирка сірники, підпалив аркушик із записаним зразком повідомлення і дивився, як цей папірець перетворюється на крихкі чорні пластівці, що падають на брудний тротуар, зникаючи під ногами перехожих.

X

Ендрю виїхав з Ярвіла о пів на четверту, щоб устигнути повернутися в Дім-на-пагорбі перед п’ятою. Жирко провів його до автобусної зупинки, а потім несподівано сказав, що хоче ще трохи погуляти в місті.

Він мав не надто конкретну домовленість із Кристал про зустріч у торгівельному центрі. Вернувся назад до крамничок, розмірковуючи про те, що вчудив Ендрю в інтернет-кафе, і намагався розібратися, чи йому таке до душі.

Жирко мусив визнати, що це його вразило. Відчув навіть певну заздрість. Ендрю все добре продумав, ні з ким не ділився своїм задумом і дуже ефектно його втілив. Це все було чудово. Але Жирко не міг приховати досади, що Ендрю не розповів йому про свій план, а це, своєю чергою, підштовхнуло його до думки засудити таємний характер приятелевої атаки на власного батька. Чи не було в цьому чогось занадто хитромудрого й підступного? Чи не було б справжніше кинути свої звинувачення прямо в очі Саймону або й підняти на нього руку?

Так, Саймон був мерзотник, але він був мерзотник справжній, робив, що захоче й коли захоче, не зважаючи на суспільні обмеження чи загальноприйняту мораль. Жирко замислився, чи не симпатизував він трохи Саймону, якого полюбляв розважати грубуватими жартами, кепкуючи насамперед з людей, які самі з себе робили йолопів і втрапляли в ідіотські ситуації. Жирко іноді думав про те, що волів би мати вдома Саймона — з його мінливістю, непередбачуваністю й агресивністю, достойного опонента й войовничого супротивника, — аніж свого Каббі.

Але, з іншого боку, Жирко не забув про падаючу бляшанку з креозотом, Саймонове розлючене обличчя й важкі кулачиська, його тваринне гарчання, а потім відчуття гарячої сечі, що тече йому, Жиркові, по ногах, і (мабуть, найганебніше з усього цього) його щире й відчайдушне бажання побачити якнайшвидше маму, щоб та забрала його у безпечніше місце. Жирко не став ще настільки невразливим, щоб не симпатизувати прагненню свого приятеля відплатити сповна.

Так розмірковуючи, Жирко пройшов по колу й закінчив тим, з чого починав: Ендрю вчинив щось зухвале, дотепне й потенційно вибухове. І знову Жиркові стало прикро, що не він усе це вигадав. Він намагався звільнитися від набутої міщанської звички занадто покладатися на слова, але було нелегко відмовитися від цієї гри, яку він так досконало опанував, отож, крокуючи полірованими плитками торгівельного центру, він мимоволі складав подумки фрази, які завдали б смертельного удару пихатій претензійності Каббі й виставили б його на загальне посміховисько…

Він помітив Кристал у невеличкій юрбі підлітків з Полів, що обліпили лавки на пішохідній алеї між крамничками. Серед них були Ніккі, Ліан і Дейн Таллі. Жирко ні на мить не завагався й не здавався анітрохи розгубленим, а йшов собі далі в тому самому темпі, тримаючи руки в кишенях, і не зважав на зацікавлені погляди, що прискіпливо оглядали його з голови до ніг.

— Як справи, Жирко? — гукнула йому Ліан.

— Нормально, — озвався Жирко.

Ліан пробурмотіла щось Ніккі, і та реготнула. Кристал завзято жувала жуйку, її щоки розчервонілися, а тоді рвучко відкинула назад волосся, аж затрусилися її сережки, і підтягла свої спортивні штани.

— Готова? — звернувся персонально до неї Жирко.

— Ага, — відповіла вона.

— Жирко, а твоя мамуся знає, що ти сюди прийшов? — запитала Ніккі.

— Ага, вона мене сюди привезла, — незворушно відповів Жирко. — Вона чекає там в машині. Сказала, що я можу тут швиденько трахнутися, щоб тільки встигнути додому на чайочок.

Усі вибухнули реготом, окрім Кристал, яка пискнула: «Пішов ти в сраку, мудило!» — хоч і мала цілком задоволений вигляд.

— Ти куриш самокрутки? — прохрипів Дейн Таллі, дивлячись на Жиркову нагрудну кишеню. На губі Дейна красувався великий чорний струп.

— Ага, — підтвердив Жирко.

— Мій дядько теж їх смалить, — сказав Дейн. — Знищив на фіг свої довбані легені.

Дейн ліниво помацав свій струп.

— Куди ви йдете? — поцікавилася Ліан, перевівши погляд з Жирка на Кристал.

— Не знаю, — відповіла Кристал, жуючи жуйку, і скоса зиркнула на Жирка.

Він не удостоїв жодну з них відповіддю, а просто показав великим пальцем на вихід з торгівельного центру.

— Па-па, — голосно попрощалася з ними Кристал.

Жирко недбало махнув їм усім рукою й подався геть разом із Кристал. Почув за спиною регіт, але йому було на це начхати. Він знав, що його поведінка справила на них належне враження.

— Куди ми йдемо? — спитала Кристал.

— Не знаю, — відповів Жирко. — Куди ти завжди ходиш?

Вона знизала плечима й далі жувала жуйку. Вони вийшли з торгівельного центру й пішли по головній вулиці. Були неподалік від тієї відпочинкової зони, куди ходили нещодавно в пошуках затишної місцинки.

— А шо, твоя мати справді тебе сюди привезла? — спитала Кристал.

— Та ясно, блін, шо ні. Я сів на автобус, хіба не ясно?

Кристал не образилася на цей випад, скоса дивлячись на їхнє відображення у вітринах крамниць. Жилавий і дивакуватий, Жирко був шкільною знаменитістю. Навіть Дейн казав, що він прикольний.

— Він просто використовує тебе, дурна ти прошмандівка, — кинула їй три дні тому Ешлі Меллор, — бо ти така сама блядюга, як і твоя стара.

Раніше Ешлі тусувалася з ватагою Кристал, аж доки вони не розсварилися через одного хлопця. Усі знали, що в Ешлі проблеми з головою. Вона була схильна до вибухів гніву і раптових сліз, а у Вінтердауні найбільше часу проводила в групах для відстаючих і в кабінеті для консультацій. Черговим доказом її нездатності продумувати заздалегідь усі наслідки було те, що вона кинула виклик Кристал на її території, де в Ешлі, на відміну від Кристал, не було жодної підтримки. Ніккі, Джемма й Ліан загнали Ешлі в кут і тримали її там, а Кристал дубасила її, аж поки кров з рота не бризнула їй на пальці.

Кристал не переймалася, що їй доведеться за це відповідати.

— Вони швидше обісруться, гівна рідкого варті, — сказала вона про Ешлі та її родину.

Але слова Ешлі зачепили делікатну й болючу струнку в душі Кристал, тож для неї бальзамом на груди стало те, що на другий день Жирко розшукав її в школі й уперше запросив зустрітися з ним на вихідні. Вона відразу сказала Ніккі й Ліан, що в суботу матиме побачення з Жирком Волом, і отримала велике задоволення від їхніх здивованих поглядів. Ну, й на довершення всього, він з’явився тоді, коли й обіцяв (принаймні в межах якоїсь півгодини), прямо перед усіма її приятелями, а тоді пішов від них разом із нею. Так, ніби вони по-справжньому зустрічалися.

— То чим ти займалася? — запитав Жирко після того, як вони пройшли метрів п’ятдесят мовчки, знову проминувши інтернет-кафе. Він розумів, що прийнято підтримувати якусь розмову, хоч насправді думав тільки про те, чи зможуть вони знайти якусь затишну місцину перед майданчиком, до якого було з півгодини ходу. Він хотів відтрахати її, поки вони обоє були ще обкурені. Йому було цікаво, що він тоді відчує.

— Я зранку була в лікарні, ходила до своєї баби. У неї був інсульт, — повідомила Кристал.

Цього разу баба Кет навіть не пробувала говорити, але Кристал здалося, що старенька відчувала її присутність. Як вона й передбачала, Террі не захотіла йти в лікарню, тож Кристал цілу годину самотньо просиділа біля ліжка, аж доки мусила вже йти.

Жирка цікавили подробиці життя Кристал, але тільки такі, завдяки яким можна було б дослідити справжнє життя Полів. Такі деталі, як відвідання лікарні, не викликали в нього ані найменшого інтересу.

— А ше, — додала гордовито Кристал, — я давала інтерв’ю в газету.

— Шо? — здивовано перепитав Жирко. — Як це?

— Та просто про Поля, — пояснила Кристал. — Типу, як тут нам рослося.

(Журналістка врешті-решт застала її вдома, а після того, як Террі неохоче дала дозвіл, повела її для розмови в кав’ярню. Вона розпитувала, чи допомогло Кристал навчання в школі Святого Томаса, чи це якось змінило її життя. Здається, вона була трохи розчарована й незадоволена відповідями Кристал.

— Які в тебе оцінки в школі? — запитала вона, але Кристал відповіла ухильно й неконкретно.

— Містер Фербразер казав, шо школа, на його думку, допомогла тобі розширити твій кругозір.

Кристал не знала, що казати про кругозір. Коли вона думала про Св. Томаса, їй згадувалося величезне каштанове дерево біля спортивного майданчика, з якого на них щороку падали величезні лискучі каштани. Вона цим дуже тішилася, бо перед тим, як пішла до Св. Томаса, ніколи в житті не бачила каштанів. Спочатку їй також подобалася шкільна форма, подобалося одягатися так само, як усі. Вона була захоплена, коли побачила на військовому меморіалі посеред Майдану ім’я свого прапрадіда: «Рядовий Семюел Відон». На цьому меморіалі було прізвище тільки ще одного хлопця, фермерського сина, що в дев’ять років уже вмів водити трактор, а одного разу, коли треба було принести й показати в класі якусь улюблену книжку або іграшку, він привів у школу живе ягня. Кристал назавжди запам’ятала, яка гладенька вовна була в того ягнятка. Коли вона розповіла про це бабі Кет, баба сказала, що вся їхня родина теж колись працювала на фермі.

Кристал любила, коли під час прогулянок на природі вони приходили до річки, зеленої й повноводої. Але найбільшу втіху вона отримувала від спортивних занять та ігор. Її завжди обирали найпершою в будь-яку спортивну команду, і їй подобалося чути розчарований стогін, що долинав з лав команди суперника. А іноді вона згадувала улюблених своїх учителів, і насамперед міс Джеймсон, молоду і стильну, з довгим білявим волоссям. Кристал завжди уявлялося, що Анна-Марія має бути трохи схожою на міс Джеймсон.

А ще були уривки інформації, що їх Кристал затримала в своїй пам’яті в яскравих і найточніших деталях. Вулкани: вони вибухали, коли зміщувалися цілі земельні пласти. На уроках вони робили моделі вулканів, заповнюючи їх бікарбонатом натрію і рідиною для миття посуду, після чого ті вибухали прямо на пластикових підносах. Кристал це дуже подобалось. А ще вона знала про вікінгів: вони мали довгі човни й рогаті шоломи, хоч вона й забула, коли вони прибули в Британію і для чого.

Але інші її спогади про Святого Томаса були пов’язані з приглушеними в’їдливими коментарями дівчат з її класу, через які дехто з них отримав від неї ляпаса. Коли соціальна служба дозволила їй повернутися до матері, її шкільна форма стала така тісна, коротка й занедбана, що зі школи почали надходити листи, і баба Кет страшенно посварилася з Террі. Інші дівчата в школі не хотіли, щоб вона вчилася в їхніх групах, але завжди брали її в свої спортивні команди. Вона й досі пам’ятала, як Лексі Моллісон роздавала всім у класі маленькі рожеві конвертики з запрошеннями на вечірку, а потім пройшла повз Кристал, задерши вгору носа, — цього Кристал їй не забула.

Її взагалі мало хто запрошував на вечірки. Їй було цікаво, чи Жирко або його мати пам’ятали, як вона одного разу прийшла до них на день народження. Був запрошений увесь їхній клас, і баба Кет купила Кристал нову святкову сукню. Тому вона знала, що у величезному Жирковому саду є ставок, гойдалка і яблуня. Вони ласували желе й бігали наввипередки в мішках. Тесса насварила Кристал за те, що та, відчайдушно прагнучи виграти пластмасову медальку, розштовхувала з дороги інших дітей. Хтось із них упав і розбив собі носа.

— Але ж тобі подобалося в школі Святого Томаса? — допитувалася журналістка.

— Ага, — відповіла Кристал, відчуваючи, що їй не вдалося висловити те, чого очікував від неї містер Фербразер, Вона дуже хотіла б, аби він був поруч і допомагав їй. — Так, подобалося.)

— А чому вони вирішили поговорити про Поля саме з тобою? — здивувався Жирко.

— Так хотів містер Фербразер, — відповіла Кристал.

Минуло кілька хвилин, а тоді Жирко запитав:

— Ти шось курила?

— Шо, типу косячка? Ага, разом із Дейном.

— Я теж трохи маю, — повідомив Жирко.

— Дістав у Ская Кірбі, так? — поцікавилася Кристал. Йому здалося, що він відчув у її голосі глузливу нотку, адже Скай — це був м’який, безпечний варіант, до нього ходили пацани із забезпечених родин. Якщо так, то Жиркові сподобалася справжність її насмішки.

— А де дістаєш ти? — зацікавився він.

— Ніде, бо то були Дейнові, — відповіла вона.

— Від Оббо? — припустив Жирко.

— Це підарюга довбаний.

— А шо з ним не так?

Але Кристал не могла пояснити словами, що з ним було не так, а навіть якби й могла, то не хотіла взагалі про нього говорити. Від згадки про Оббо у неї повзли по спині мурашки. Іноді він приходив і ширявся разом із Террі, а іноді просто дрючив її, а потім зустрічав Кристал на сходах із розстібнутою брудною ширінькою, шкірячись і хтиво поглядаючи на неї крізь окуляри з товстими лінзами. Незрідка Оббо пропонував Террі надати йому маленькі послуги, скажімо, переховати комп’ютери або залишити на нічліг якихось незнайомців, або виконати ще щось таке, про що Кристал навіть не здогадувалася, хоч матір тоді пропадала з хати годинами.

Не так давно Кристал приснився кошмарний сон, у якому її мати була прив’язана з розчепіреними руками й ногами до якоїсь рами, немов величезне, сире, общипане курча. Вона вся перетворилася на широченну, зяючу діру, а Оббо постійно заходив і виходив з цієї печери з якимись речами, тимчасом як крихітна голівка Террі була понура й нажахана. Кристал прокинулася страшенно сердита, відчуваючи, як їй підступає до горла нудота.

— Він довбойоб, — відповіла Кристал.

— Це той високий тип з поголеною головою і татуюванням на шиї? — запитав Жирко, який уже вдруге цього тижня сачконув був зі школи, а потім цілу годину просидів на мурі в Полях, спостерігаючи за тим, що там діється. Той лисий чолов’яга, що нишпорив у багажнику старого білого фургона, його заінтригував.

— Нє, то Пайкі Прітчард, — заперечила Кристал, — якшо ти бачив його на Тарпен Роуд.

— А шо він робить?

— Не знаю, — знизала плечима Кристал. — Запитай у Дейна, він дружбан Пайкового брата.

Але їй подобалася ця його щира зацікавленість. Раніше він ніколи не виявляв аж такого бажання розмовляти з нею.

— Пайкі отримав умовний строк.

— За шо?

— Він порізав пляшкою якогось типа в районі Крос Кіз.

— А то чого?

— Звідки мені знати, блін. Я там не була, — огризнулася Кристал.

Вона була в чудовому настрої, від чого завжди ставала трохи зухвалою. Якщо відкинути її хвилювання за бабу Кет (яка, зрештою, й досі була жива, тож залишалася надія, що вона якось оклигає), то в цілому останні тижні були непогані. Террі знову почала дотримуватись приписаного в «Белчепелі» режиму, а Кристал пильнувала за тим, щоб Роббі ходив у ясла. Його задок уже майже загоївся. Соціальна працівниця здавалася цілком задоволеною таким прогресом. Кристал теж ходила щодня до школи, хоча й не відвідувала традиційні ранкові консультації з Тессою ані по понеділках, ані по середах. Вона й сама не знала, чому. Буває, що іноді втрачаєш набуті звички.

Кристал знову зиркнула на Жирка. Він їй навіть ніколи особливо не подобався, доки не обрав її своєю мішенню в залі для вистав під час диско-вечірки. Усі знали Жирка. Деякі з його жартів переповідали, наче кумедні приколи з телика. (Кристал завжди вдавала, ніби в них удома є телевізор. Вона доволі часто дивилася його в однокласниць і в баби Кет, тому могла успішно блефувати. «Ага, це було повне гівно, скажи?» «Знаю, знаю, я мало не всцялася», — вставляла вона свої п’ять копійок, коли заходила мова про різні телевізійні програми.)

Жирко намагався уявити, що буває, коли тебе поріжуть склом. Майже фізично відчував, як зазубрений уламок розтинає ніжну шкіру його обличчя, як печуть оголені нерви, як повітря щипає за порізану шкіру; відчував гарячу вологість крові, що заливає йому обличчя. Шкіра довкола його рота стала надзвичайно чутливою, немовби там уже запікся шрам.

— А Дейн і досі ходить з ножем? — запитав він.

— Звідки ти знаєш, шо в нього є ніж? — здивувалася Кристал.

— Він лякав ним Кевіна Купера.

— А, ну так, — сказала Кристал. — Той Купер гівнюк, скажи?

— Ага, — погодився Жирко.

— Дейн носить ножа через тих братів Ріордонів, — пояснила Кристал.

Жиркові подобалося, з якою буденністю Кристал це говорила: вона розуміла, що ніж може знадобитися, бо на хлопця мають зуб і можуть йому «дати прикурити». Така була сувора реальність. Решта все не мало значення… Перед тим, як того дня приїхав Арф, Каббі вимагав від Тесси поради, на якому папері йому краще друкувати передвиборну листівку: на жовтому чи на білому…

— Може, там? — запропонував за якийсь час Жирко.

Справа від них тягнувся довгий кам’яний мур, а крізь відкриті ворота виднілися зарослі кам’яні плити.

— Ага, можна, — погодилася Кристал. Вона тільки одного разу була на цвинтарі, разом з Ніккі і Ліан. Вони тоді сиділи на якійсь могилі, розпиваючи з бляшанок пиво, й почувалися не дуже певно, а потім якась жінка почала на них кричати й обзивати їх. Вони пішли звідти, а Ліан пожбурила в ту жінку порожню баночку.

Але тут їх буде видно, подумав Жирко, коли вони підійшли до широкої бетонної доріжки поміж могилами: порослі зеленню пласкі надгробні плити ніяк їх не сховають. Тоді трохи далі Жирко помітив під стіною живопліт з барбарису. Він пішов навпростець, перетнувши цвинтар, і Кристал рушила за ним услід, ховаючи руки в кишенях. Тепер вони ступали поміж прямокутними клумбочками, всипаними гравієм. Написи на потрісканих надгробках були нерозбірливі. То був величезний цвинтар, просторий і доглянутий. Невдовзі вони вже дійшли до новіших могил з блискучими чорними мармуровими надгробками і золотистими написами. Довкола лежали свіжі квіти, принесені для тих, хто помер зовсім недавно.

— Ось тут буде добре, — сказав Жирко, дивлячись на темну прогалину поміж колючими кущами, порослими жовтими квітами, і цвинтарним муром.

Вони заповзли у просякнутий вологістю затінок і лягли на землю, притулившись спинами до холодної стіни. Всюди поміж кущів виднілися надгробки, але людей ніде не було. Жирко спритно скрутив косяк, сподіваючись, що Кристал це побачить і буде вражена.

Але Кристал дивилася кудись удалину з-під темного покрову лискучого листя і думала про Анну-Марію, що, як сказала тітка Шеріл, приходила в четвер до баби Кет. Якби вона тоді прогуляла школу і прийшла туди в той самий час, вони могли б нарешті зустрітися. Кристал уже безліч разів уявляла, як побачить Анну-Марію і скаже: «Я — твоя сестра». У цих її фантазіях Анна-Марія завжди була захоплена зустріччю, після якої вони починали бачитися мало не щодня, і, врешті-решт, Анна-Марія пропонувала Кристал переїхати до неї. Уявний будинок Анни-Марії був охайний і чистенький, як у баби Кет, але набагато сучасніший. А останнім часом до цього уявного сюжету Кристал додала ще й маленьке рожевощоке дитятко у вишукано оздобленому ліжечку.

— Тримай, — сказав Жирко, передаючи Кристал косяк. Вона зробила затяжку, на кілька секунд затримала дим у легенях і поринула у мрійливе забуття, відчуваючи, як починають діяти чари коноплі.

— А ти маєш братів або сестер? — поцікавилася Кристал.

— Не маю, — відповів Жирко і помацав кишеню з презервативами.

Кристал віддала Жиркові косяк. У голові їй приємно паморочилося. Жирко зробив потужну затяжку і випустив кільця диму.

— Мене всиновили, — сказав він після паузи.

Кристал витріщилася на Жирка.

— Всиновили, серйозно?

Їхні почуття ставали дедалі розкутіші, вони могли розмовляти довірливо й відверто, усе ставало легким-легким.

— Мою сестру теж удочерили, — сказала Кристал, зачудувавшись такому збігові і зрадівши, що з’явилася нагода поговорити про Анну-Марію.

— Ага. Мабуть, я з такої ж родини, як і в тебе, — мовив Жирко.

Але Кристал його не слухала. Вона хотіла говорити.

— Я маю старшу сестру і старшого брата, Ліама, але їх забрали від нас, коли я ше не народилася.

— Чого? — зацікавився Жирко.

Він раптом став дуже уважним.

— Моя стара була тоді з Річі Адамсом, — почала Кристал. Вона глибоко затяглася й випустила тоненьку цівку диму. — Він стопудовий псих. Отримав пожиттєве. Угробив одного типа. Страшенно бив маму й малих, а тоді прийшли Джон і Сью й забрали дітей, потім ше й соціалка втрутилась, і вони так і лишилися в Джона і Сью.

Вона знову затяглася косяком, уявляючи ті часи, коли її ще не було на світі, просякнуті кров’ю, люттю й пітьмою. Вона багато чого наслухалася про Річі Адамса, здебільшого від тітки Шеріл. Він гасив недопалки об рученята однорічної Анни-Марії й бив її так, що аж ребра тріщали. Розбив Террі обличчя; на її лівій вилиці й досі було видно вм’ятину. Террі тоді серйозно підсіла на наркотики. Тітка Шеріл без жодних емоцій згадувала про рішення забрати від батьків обох цих занедбаних і заляканих малят.

— Так мало статися, — казала Шеріл.

Джон і Сью були їхні далекі бездітні родичі. Кристал так ніколи й не могла збагнути, де саме розташувалася їхня гілка на її заплутаному родинному дереві і як вони здійснили це, за словами Террі, викрадення дітей. Після довгої бюрократичної тяганини вони, врешті-решт, отримали дозвіл на усиновлення дітей. Террі, що залишалася з Річі аж до самого його арешту, так більше ніколи й не побачила ні Анни-Марії, ні Ліама, і цього Кристал ніяк не могла зрозуміти. Уся ця історія наскрізь просякла тухлою ненавистю, непрощенними словами й погрозами, забороненими постановами і нескінченною вервечкою соцпрацівників.

— А хто тоді твій тато? — поцікавився Жирко.

— Сосиска, — відповіла Кристал. Вона спробувала згадати його справжнє ім’я. — Баррі, — невпевнено пробурмотіла вона, сама в цьому сумніваючись. — Баррі Коутс. Але в мене прізвище мами, Відон.

Спогад про юнака, який помер від передозування у Терріній ванні, прилинув до неї крізь пасма важкого, солодкого диму. Вона віддала косяк Жиркові і притулилася головою до кам’яного муру, вдивляючись у різану рану неба, поцятковану темним листям.

Жирко думав про Річі Адамса, який убив чоловіка, і про те, що, можливо, його біологічний батько теж сидить десь у в’язниці: весь у татуюваннях, як Пайкі, худий і м’язистий. Він подумки порівняв Каббі з цим міцним, незламним, справжнім чоловіком. Жирко знав, що його відлучили від біологічної матері ще немовлям, бо бачив фотографії, де Тесса тримає його, кволого й схожого на підбиту пташку, з білою вовняною шапочкою на голові. Він був недоношеною дитиною. Тесса йому розповідала дещо, хоч сам він ніколи її не розпитував. Його справжня мати була зовсім юна, коли завагітніла ним. Можливо, була така, як Кристал: не відмовляла нікому…

Жирко тим часом уже був добряче обкурений. Він обійняв Кристал за шию, притис до себе й почав цілувати, запихаючи їй у рот свого язика. Другою рукою мацав її за груди. У голові йому крутилося, а руки й ноги геть обважніли. Він навіть на дотик майже нічого не відчував. Трохи незграбно запхав руку їй під футболку, а потім ще далі, під ліфчик. Її розпашілий рот пахнув тютюном і травкою. Губи були сухі й потріскані. Його збудження було якесь притуплене. Здавалося, ніби всі його відчуття хтось пропускає крізь незриму ковдру. Набагато довше, ніж минулого разу, він вивільняв її з одежі, а ще важче було натягти презерватив, бо пальці геть задубіли і зробилися мляві. А тоді ненароком він ще й сперся ліктем, усією своєю вагою, на її м’яке, тендітне тіло під пахвою, й вона заверещала з болю.

Вона була сухіша, ніж раніше. Довелося докласти зусиль, щоб увійти в неї, та він був сповнений рішучості довершити те, за чим сюди прийшов. Час уповільнився і став клейким і тягучим, але Жирко чув своє пришвидшене дихання, і це його нервувало, бо він уявляв, що хтось там у темряві сидить навпочіпки біля них, спостерігає за ними й важко дихає прямо йому у вухо. Кристал ледь чутно застогнала. Вона відкинула голову, і ніс її здавався ширшим і схожим на рильце. Він задер їй футболку, розглядаючи гладенькі білі груди, що погойдувалися, випурхнувши з розстібнутого ліфчика. Несподівано кінчив, сам того не очікуючи, а його вдоволений стогін мовби належав тому чужинцеві, що сидів навпочіпки, підглядаючи за ними.

Він скотився з неї, стягнув презерватив і викинув його, а тоді застібнув ширіньку, відверто нервуючись і роззираючись, чи й справді вони тут самі. Кристал однією рукою надягала трусики, а іншою — футболку, сягаючи собі за спину, щоб застібнути ліфчик.

Небо заступили хмари, і вже добряче стемніло, доки вони були там за кущами. Жирко відчував якесь далеке дзижчання у вухах. Він страшенно зголоднів. Його мозок працював уповільнено, але слух став аж надміру чутливий. Жирка не полишав страх, що за ними стежили, можливо, просто з муру за їхніми спинами. Він хотів забратися звідси.

— Давай… — пробурмотів він і виповз, не чекаючи на неї, з-під кущів, після чого випростався й обтрусився. Метрів за сто від них біля якоїсь могили сиділа літня пара. Він хотів якнайшвидше втекти від тих ілюзорних очей, що могли чи не могли бачити, як він злягався з Кристал Відон. До того ж йому здавалося нестерпно обтяжливим, що зараз доведеться шукати потрібну автобусну зупинку, а тоді ще й сідати в автобус на Пеґфорд. Він волів би прямо зараз, цієї ж миті, опинитися у своїй кімнаті на горищі.

Кристал, похитуючись, човгала за ним. Вона розправляла футболку, дивлячись під ноги на порослу травою землю.

— Блін, — пробурмотіла вона.

— Шо? — спитав Жирко. — Давай, ходімо.

— Там містер Фербразер, — прошепотіла, не рухаючись, Кристал.

— Шо?

Вона показала на могилу перед ними. Там ще не було надгробка, але могила був встелена свіжими квітами.

— Бачиш? — мовила Кристал, присівши навпочіпки, і показала на листівки, причеплені до целофану. — Це Фербразер. — Вона легко розпізнала це прізвище з листів, що приходили додому зі школи, з проханням до її матері дати дозвіл, щоб Кристал поїхала на змагання. — «Дорогому Баррі», — поволі прочитала вона, — а тут написано «Татові», — старанно вимовила вона, — «від…»

Але імена Нів і Шіван були для неї заважкі.

— То й шо? — буркнув Жирко, хоча насправді від цієї новини йому поповзли по спині мурашки. Верболозна труна лежала в кількох метрах під ними, а в ній гнило під землею невисоке тіло й життєрадісне обличчя найдорожчого приятеля Каббі, завсідника їхнього дому. Привид Баррі Фербразера… Жиркові стало не по собі. Так, ніби це була якась помста.

— Пішли, — сказав він, але Кристал не рухалась. — Шо з тобою?

— Я веслувала в його команді, ясно? — огризнулася Кристал.

— А, ну так.

Жирко був неспокійний, як норовливий жеребець, і помалу задкував.

Кристал дивилася на могилу, обхопивши себе за плечі. Почувалася спустошеною, сумною й загидженою. Воліла б, щоб вони не займалися цим отут, зовсім поруч із містером Фербразером. Їй було холодно. На відміну від Жирка, Кристал прийшла без куртки.

— Пішли, — знову повторив Жирко.

Вона подалася вслід за ним, і тепер вони йшли мовчки. Кристал думала про містера Фербразера. Він завжди називав її Крискою, як ніхто інший. І їй подобалось бути Крискою. Веселий був чоловік. На очі їй наверталися сльози.

Жирко думав, яку смішну історію він зможе розповісти Ендрю про те, як обкурився, як трахнув Кристал, як став, мов той параноїк, уявляти, ніби хтось за ними стежить, як виліз з-під кущів мало не на могилу Баррі Фербразера. Хоч зараз йому ще зовсім не було смішно. Ще ні.