Нестерпна легкість буття

ЧАСТИНА ПЕРШАЛЕГКІСТЬ І ТЯЖКІСТЬ 1

Таємнича ідея Ніцше вічного повернення буквально приголомшила філософів: уявіть собі, що колись усе повториться точно так, як ми це вже пережили, а потім повторюватиметься ще й ще — до безконечності! На що нам натякає цей божевільний міф?

Ідея вічного повернення per negationem (через заперечення - лат.) твердить, що життя, яке назавжди зникає, подібне до невагомої тіні, воно мертве, і, хоч хай би яке було страшне, прекрасне чи натхненне,— нічого не означає. Ми повинні сприймати його приблизно так, як, скажімо, війну поміж двома африканськими державами в чотирнадцятому сторіччі, яка нічого не змінила на карті світу, хоч тоді загинуло в невимовних муках триста тисяч негрів.

Чи зміниться щось у тому чотирнадцятому сторіччі, коли війна двох африканських держав повторюватиметься безліч разів?

Безперечно, зміниться: війна нагадуватиме безглуздий моноліт, що набридло стирчить перед очима.

Коли б Французька революція мала вічно повторюватися, вчені набагато менше торочили б нам про Робесп’єра. Та оскільки історія оповідає про те, що не повертається, криваві роки минувшини обернулися на прості слова, стали легші за пух і не наганяють страху. Величезна різниця між Робесп’єром, який з’явився в історії один раз, і Робесп’єром, який постійно повертався б рубати французам голови.

Отже, можна сказати: ідея вічного повернення означає певну перспективу, де речі виявляються не такими, як ми їх знаємо; вони втрачають пом’якшуючу обставину минущості. Ця обставина не дає нам підстав для жодного осуду. Як можна таврувати те, що минає? Вечірня зірка осяває все чарами ностальгії, навіть гільйотину.

Недавно я зловив себе на невірогідному: гортав книжку про Гітлера, і деякі фотографії зворушували мене — нагадавши часи дитинства; йшла війна; дехто з моїх родичів загинув у гітлерівських таборах; та хіба можна було порівнювати їхню смерть із тим, що нагадала мені фотографія,— зниклий час мого життя, час, який не повернеться!

Примирення з Гітлером — глибоке моральне збочення світу, заснованого, власне, на неможливості повернення, і тому в цьому світі все прощається, отже, все по-цинічному дозволено.2

Якби кожна секунда нашого життя раз у раз повторювалась, ми були б прикуті до вічності, як Ісус до хреста. Таке навіть уявити собі — жахливо. У світі вічного повернення на кожному вчинку лежить невблаганний тягар відповідальності. Ось чому Ніцше називав думку вічного повернення найважчим тягарем (das schwerste Gewicht).

Якщо вічне повернення — важка гиря, тоді наше життя може видатися чарівно легким.

Але чи справді тяжкість жахлива, а легкість чарівна?

Вага нас чавить, ми згинаємося під нею, вона притискає нас до землі. Але в любовній поезії всіх часів жінка мріє про тягар чоловічого тіла. Отже, найважче є водночас образом найінтенсивнішого наповнення життя. Що важчий тягар, то ближче наше життя до землі, реальніше й правдивіше.

І навпаки, абсолютна відсутність тягаря спричинює те, що людина стає легшою за повітря, злітає вгору, віддаляється від землі, від земного буття, стає напівреальною, а її рухи — і вільними, і безглуздими водночас.

То чому ж віддамо перевагу? Тяжкості чи легкості?

Це запитання ставив перед собою Парменід у шостому сторіччі до Різдва Христового. Ввесь світ видавався йому поділеним на пари протилежностей: світло — темрява; ніжність — грубість; тепло — холод; буття — небуття. Один полюс протилежностей був для нього позитивним (світло, тепло, ніжність, буття), другий — негативним. Такий поділ може видаватися нам по-дитячому простим. Окрім одного випадку: що є позитивним — тяжкість чи легкість?

Парменід відповів: легкість — позитивна, тяжкість — негативна.

Мав він рацію чи ні? Питання лишилося відкритим. Певним є одне: пара «тяжкість-легкість» є найтаємничіша й найзначиміша з усіх протилежностей.З

Я згадую Томаша вже багато років, та лише тепер мовби побачив його краще. Побачив, як він стоїть біля вікна своєї квартири, дивиться на стіну протилежного будинку й не знає, що робити.

Томаш уперше зустрів Терезу тижнів зо три тому в чеському містечку кілометрів за двісті від Праги. Вони були разом заледве годину. Тереза провела його на вокзал і почекала, доки Томаш сяде у вагон. А за десять днів приїхала до нього в Прагу. Кохалися. Першої ж ночі в неї підскочила температура, тож Тереза прохворіла в нього цілий тиждень.

Томаш відчув незбагненну любов до майже незнайомої дівчини; йому здавалось, що це дитина, яку хтось поклав до просмоленого кошика й пустив за течією річки, аби Томаш виловив її й витяг на берег свого ліжка.

Одужавши, Тереза повернулася додому, й тоді настала та хвилина, яка видається мені ключем до розгадки його життя: він стоїть біля вікна, дивиться на стіну сусіднього будинку й розмірковує.

Може, покликати Терезу до Праги назавжди? Томаш боявся такої відповідальності. Коли він тепер її покличе, вона приїде й запропонує йому все своє життя.

Чи зовсім уже не озиватися до неї? Це означало б, що Тереза лишиться офіціанткою в тій глушині й вони більше ніколи не побачаться.

Хотів Томаш, аби вона приїхала до нього, чи не хотів?

Він дивився на протилежну стіну й шукав відповіді.

Знову й знову згадував, як вона лежала в нього на тахті; це не викликало жодних асоціацій. Тереза не була йому ні коханкою, ані дружиною. Це була дитина, яку він витяг з просмоленого кошика на берег своєї постелі. Тереза заснула, й Томаш укляк поряд. Її гарячкове дихання пришвидшилося, почувся тихий стогін. Томаш притулився щокою до її обличчя й шепотів лагідні слова. І за хвилину відчув, що це вплинуло. Відчув з її вуст слабенький дух лихоманки, й раптом уявив собі, що Тереза в нього вже багато років і що вона помирає. І тоді до болю ясно збагнув, що не переживе її смерті. Ляже поруч, аби померти разом. Схвильований цією думкою, Томаш уткнувся обличчям у подушку і довго не підводився.

Тепер він стояв біля вікна й пригадував ті хвилини. Це може бути тільки любов, яка заявила про себе в такий спосіб.

Але чи справді любов? Рішення померти було явно перебільшеним: адже Томаш бачив її лиш удруге в житті! Чи не була це істерія людини, яка в глибині душі усвідомлювала свою нездатність до кохання й тому почала його вигадувати? Водночас підсвідомість — украй боягузлива — обрала для своєї комедії саме цю вбогу офіціантку з глухого містечка, яка не мала практично жодного шансу ввійти в його життя!

Він дивився на брудну стіну навпроти й думав про те, що й сам до пуття не знає, істерія це чи кохання.

І було йому шкода, що в такій ситуації, коли справжній чоловік зумів би відразу прийняти рішення, він вагається, зневажуючи цю найпрекраснішу з усіх митей, які будь-коли пережив: оту мить, коли він стояв на колінах біля Терезиного ліжка і йому здавалося, що не переживе її смерті.

Томаш розсердився на себе, але раптом йому спало на думку: власне, це ж цілком природно, що він не знає, чого хоче.

Людина нічого не знає, до чого мусить прагнути, бо живе одне-єдине життя й не може ні порівняти його зі своїми попередніми життями, ні виправити його в наступних життях.

Тож бути йому з Терезою, чи краще залишитися самому?

Неможливо перевірити, яке рішення краще, бо немає жодного порівняння. Людина переживає все вперше й без підготовки. Як актор, що грає виставу без репетиції. Але чого варте життя, коли перша репетиція вже є самим життям? Ось чому життя завжди подібне до ескіза. Втім «ескіз» не точне слово, бо ескіз є завжди начерком чогось, підготовкою до картини, тоді як ескіз нашого життя є ескізом до нічого, начерком, що не став картиною. Einmal ist keinmal, згадує Томаш німецьке прислів’я. Те, що відбулось одного разу, ніби й не відбулося ніколи. Якщо людині суджено прожити одне-єдине життя — то це ніби вона не жила взагалі.4

Але якось у перерві між двома операціями сестра покликала його до телефону. В трубці Томаш почув Терезин голос. Дзвонила вона з вокзалу. Томаш зрадів. На жаль, на той вечір у нього вже було призначене побачення, тож він запросив її до себе на наступний день. Та тільки-но поклав трубку, відразу ж докорив собі, чому не покликав її сьогодні. Адже мав іще час відмовитись од призначеного побачення! Томаш уявляв собі, що робитиме Тереза в Празі цілих тридцять шість годин до їхньої зустрічі, і його поривало сісти в автомобіль і шукати її на празьких вулицях.

Тереза справді з’явилась наступного вечора, на плечі в неї висіла сумка з довгим ремінцем, і вона видалася йому ще елегантнішою, аніж минулого разу. В руці тримала грубу книжку. То була «Анна Кареніна» Толстого. Поводилася Тереза весело, може, навіть трохи галасливо, намагалася довести, що опинилася тут ненароком, завдяки випадкові: в Празі вона у службових справах, але, можливо, пощастить знайти тут роботу.

Потім вони лежали поряд на тахті, голі й стомлені. Була вже ніч. Томаш запитав, де вона поселилась, аби відвезти її автомобілем. Тереза розгублено відповіла, що готель іще тільки має намір пошукати, а валізу лишила в камері схову на вокзалі.

Іще вчора Томаш боявся, що, коли покличе її до Праги, Тереза приїде й запропонує все своє життя. Тож коли вона сказала, ніби валізу залишила в камері схову, в голові йому майнуло, що в тій валізі її життя, і перше ніж запропонувати йому, вона лишила його на вокзалі.

Томаш сів в автомобіль, припаркований перед домом, з’їздив на вокзал, забрав ту валізу (велику й неймовірно важку) і повіз її разом з Терезою назад до себе.

Як сталося, що він отак одразу вирішив, коли перед цим мало не два тижні вагався, не спромігшись навіть послати їй листівочку з привітанням?

Томаш і сам був здивований — пішов проти власних принципів. Десять років тому він розлучився з дружиною й був страшенно радий, усвідомивши, що не народжений жити поряд з будь-якою жінкою й може лишатися собою лише неодруженим. Він докладав усіх сил, аби витворити таку систему життя, за якої жодна жінка не могла б оселитися в нього. Для цього ж таки він мав у своїй квартирі лише тахту. І хай то було досить просторе ложе, Томаш твердив усім своїм коханкам, ніби ні з ким не може заснути в одній постелі, й відвозив їх по півночі додому. Зрештою, коли Тереза грипувала в нього, він з нею також не ліг поряд. Першу ніч провів у великому кріслі, а надалі ночував у лікарні, де мав свій кабінет, а в ньому — канапу, якою він користався під час нічних чергувань.

Проте цього разу Томаш заснув біля Терези. Прокинувшись уранці, він побачив, що дівчина, яка ще спала, тримає його за руку. І це отак вони провели всю ніч? Просто неймовірно!

Уві сні вона глибоко дихала, вчепившись у нього так міцно, що Томаш не міг вивільнитись, а важезна валіза стояла біля тахти. Він боявся вивільняти руку, щоб не збудити Терезу, лиш обережно перевернувся набік, аби краще бачити її.

І знову йому спало на думку, ніби поряд з ним — дитина, яку хтось поклав до просмоленого кошика й пустив по воді. То хіба можна дозволити кошикові з дитиною пливти розбурханою річкою! Якби фараонова донька не виловила колись кошика з малим Мойсеєм, не було б Старого Заповіту і всієї нашої цивілізації! Стільки старих міфів починається з того, що хтось урятував покинуту дитину. Якби Поліб не заопікувався малим Едіпом, Софокл не написав би своєї найкращої трагедії!

Тоді Томаш іще не усвідомлював, що метафори — підступна річ. З ними небезпечно жартувати. Кохання може народитися від однісінької метафори.5

Він жив зі своєю першою дружиною заледве два роки. Після розлучення суд віддав їхнього єдиного сина матері, а Томашеві приписав сплачувати їм третину заробітної платні, гарантуючи при цьому можливість бачитися з дитиною раз на два тижні.

Але щоразу, коли Томаш мав зустрітися з дитиною, колишня дружина знаходила якусь відмовку. Звичайно, якби він носив їм дорогі подарунки, то домагатися побачень було б значно легше. Томаш зрозумів, що за синову любов мусить платити й переплачувати його матері. Уявляв собі, як у майбутньому намагатиметься по-донкіхотському прищепити малому свої погляди, які в усіх відношеннях були протилежні материним. І вже загодя його облягала втома.

Коли якоїсь неділі дружина знову в останню хвилину не дозволила йому зустрітися з сином, Томаш збагнув, що вже не захоче ніколи його бачити.

Та й чого, зрештою, він має відчувати до цієї дитини, з якою його ніщо не пов’язувало, крім однієї необачної ночі, щось більше, аніж до будь-кого іншого? Він сумлінно платитиме аліменти, але нехай його ніхто не змушує боротися за право на сина в ім’я якихось батьківських почуттів!

Звісно, з такими міркуваннями ніхто не міг погодитися. Його власні батьки засудили Томаша, оголосивши, що коли він не хоче піклуватись про сина, то вони також перестануть цікавитися своїм сином. При цьому демонстративно лишилися в добрих стосунках з колишньою невісткою й усіляко підкреслювали своє зразкове чуття справедливості.

Так, протягом короткого часу, йому пощастило позбутися дружини, сина, матері й батька. Й від усього того лишився тільки страх перед жінками. Він жадав їх, а водночас боявся. І мусив поміж страхом і жаданням шукати якийсь компроміс; Томаш називав це «еротичною дружбою» і твердив своїм коханкам: лише несентиментальні стосунки, коли кожен з двох не претендує на життя й свободу другого, можуть принести обом щастя.

Аби мати певність, що еротична дружба ніколи не переросте в агресивне кохання, він зустрічався з кожною зі своїх постійних коханок лише після тривалих перерв. Томаш уважав цей метод досконалим і пропагував його серед друзів: «Треба дотримувати правила числа три. Можна зустрічатися з однією жінкою з невеликими проміжками часу, але ні в якому разі не більше як тричі. Або зустрічатися з нею довгі роки, проте за умови, що між побаченнями буде не менше трьох тижнів».

Ця система давала Томашеві змогу не поривати з постійними коханками й водночас мати кількох тимчасових. Така ситуація не всім подобалася. З усіх приятельок найкраще його розуміла Сабіна. Вона була художниця. Казала так: «Я люблю тебе, бо ти пряма протилежність кічу. В царстві кічу тебе мали б за монстра. Нема жодного американського або російського фільму, де б ти міг фігурувати в якійсь іншій, не такій жахливій ролі».

Саме до Сабіни звернувсь Томаш, коли довелося шукати для Терези роботу в Празі. За неписаними правилами еротичної дружби, Сабіна пообіцяла зробити все можливе і справді невдовзі знайшла місце у фотолабораторії одного ілюстрованого тижневика. Робота не потребувала особливої кваліфікації, а проте піднесла Терезу на вищий щабель, перевівши з офіціанток у коло співробітників преси. Сабіна сама відвела Терезу в редакцію, і Томаш тоді подумав, що в житті не мав щирішої подруги.6

Неписана угода еротичної дружби передбачала, що Томаш виключить любов зі свого життя. І коли б він порушив цю умову, серед решти його коханок піднявся б заколот.

Через те Томаш і для Терези винайняв квартиру, куди їй довелося віднести свою важку валізу. Йому хотілось піклуватися про неї, оберігати, тішитися її присутністю, але він не мав ані найменшого бажання міняти спосіб життя. Не хотів, щоб думали, ніби Тереза в нього спить. Адже спільне спання — corpus delicti (речовий доказ - лат) кохання.

З іншими любасками він ніколи не спав. Коли навідувався до них, усе було просто: міг піти додому, коли хотів. Гірше було, коли котрась приходила до нього і він змушений був пояснювати їй, що після півночі відвезе її додому, бо не зможе заснути поруч із кимось. Це видавалось правдоподібним, але насправді причина була гірша, і він не наважувався цього визнавати: відразу після любощів його опановувало непоборне бажання лишитися самому; прокидатись серед ночі поряд із кимось було йому неприємно; спільне вставання відлякувало його; він не бажав, аби хтось чув, як він чистить зуби у ванній, аж ніяк не приваблював його і сніданок удвох.

Отже, Томаш був уражений, коли прокинувсь і Тереза тримала його руку. Він дивився на неї й не міг до пуття усвідомити, що сталося. Згадав години, проведені разом, і йому здалось, ніби від них промениться якесь незнане щастя.

Відтоді вони спали вдвох. Я б навіть сказав, що метою їхніх любощів була не плотська насолода, а сон після неї. Особливо не могла спати без нього Тереза. Коли лишалася часом сама в отій найманій квартирі, яка дедалі більше правила тільки для алібі, Тереза не могла заснути цілу ніч. В його ж обіймах засинала, навіть коли була вкрай схвильована. Томаш пошепки розповідав їй казки, які вигадував для неї, плів якісь дурнички, монотонно повторюючи слова, втішні або жартівливі. Ті слова викликали в неї хаотичні видива першого сну. Терезин сон був підвладний Томашеві, вона засинала в ту хвилину, яку він обирав.

Під час сну вона трималася за нього, як і першої ночі, міцно вхопивши за зап’ясток або палець. Коли Томаш хотів піти, не розбудивши її, мусив удаватися до хитрощів: обережно вивільнявся, на що вона завжди реагувала, майже прокидалася, бо навіть у снах стерегла його. Тереза втихала, коли він замість свого пальця підсовував їй у руку якийсь предмет (піжаму, капець, книжку), який вона потім стискала так міцно, ніби то був сам він.

Одного разу, коли Томаш уже був майже приспав її, тихенько мовив: «Отак, а тепер я піду». — «Куди?» — запитала вона. «У своїх справах»,— відповів він несподівано суворим голосом. «Я з тобою!» — сказала Тереза й підвелась на постелі. «Ні, не роби цього. Я йду назавжди»,— сказав Томаш і вийшов до передпокою. Вона встала і з примруженими очима пішла за ним. Була в самій сорочечці, майже гола. Закам’яніле обличчя нічого не виражало, але рухалася вона енергійно. Томаш вийшов із передпокою до коридора (спільного коридора багатоквартирного будинку) і зачинив перед нею двері. Тереза рвучко відчинила їх і пішла слідом, усвідомивши крізь сон, що він хоче піти назавжди і що треба його затримати. Томаш збіг сходами на першу площадку й спинився. Вона зійшла до нього, взяла за руку й повела назад до своєї постелі.

Томаш казав сам собі: кохатися з жінкою й спати з жінкою — дві пристрасті не тільки різні, але майже протилежні. Кохання проявляється не в бажанні любощів (це поширюється на незліченну кількість жінок), а в бажанні разом спати (це прагнення обмежується лиш однією жінкою).7

Посеред ночі Тереза почала стогнати. Томаш розбудив її, але вона, прокліпавшись, сказала з ненавистю: «Йди геть! Іди геть!» Потім розповіла, що їй наснилося: десь вони були обоє, і з ними — Сабіна. Тоді всі опинились у великій кімнаті, посеред якої стояло розлоге ліжко, схоже на подіум у театрі.

Томаш наказав Терезі стояти в кутку, а сам кохався з Сабіною. Це видовисько спричинило Терезі неймовірні страждання. Аби заглушити біль душі болем тіла, вона заганяла собі голки під нігті. «Так жахливо боліло»,— вся тремтячи, казала Тереза, стискаючи кулаки, ніби руки справді були зранені.

Томаш обняв її, і вона поволі заснула в його обіймах.

Наступного дня, пригадавши цей сон, Томаш витяг із шухляди письмового столу стосик листів Сабіни, погортав і швидко знайшов потрібний: «Я хотіла б кохатися з тобою в своїй майстерні, так ніби на сцені,— прочитав він. — Довкола стояли б люди, які не могли б відвести од нас очей, але не сміли б підступити ані на крок».

І що найгірше — під листом стояла дата. Лист надійшов недавно, коли Тереза вже мешкала тут.

— Ти порпалася в моїх листах! — здогадався Томаш.

Не заперечуючи, вона сказала: — Ну то вижени мене!

Але він її не вигнав. Тереза мовби стояла в нього перед очима, притискаючись до стіни Сабіниної майстерні, й заганяла собі голки під нігті. Він узяв її пальці, почав гладити їх, тоді підніс до губів і поцілував, так ніби на них іще були сліди крові.

Відтоді все пішло шкереберть. Тереза мало не щодня довідувалася про якісь нові подробиці його таємного інтимного життя.

Спочатку Томаш усе заперечував. Коли ж докази були невідпорні, заходжувався переконувати її, що полігамне життя аж ніяк не применшує його кохання до неї. Не був послідовний: то заперечував свої зради, то знову виправдовував їх.

Одного разу він телефонував якійсь жінці, домовлявся з нею про побачення. Коли закінчив розмову, з сусідньої кімнати долинули дивні звуки, так ніби в когось лунко цокотіли зуби.

Виявилось, прийшла Тереза, а він не чув. У руках вона тримала пляшечку, лила собі з неї просто в рот, і рука так тремтіла, що скло цокотіло об зуби.

Томаш кинувся до неї, ніби рятуючи від загибелі. Пляшечка з валеріанкою впала додолу, лишаючи на килимі пляму. Тереза боронилася, хотіла вирватись, і він чверть години стискав її в обіймах, мов у гамівній сорочці, поки заспокоїв.

Знав, що опинився в ситуації, коли не можна виправдатись.

Ще перед тим, як Тереза виявила його листування з Сабіною, вони були з компанією в барі. Обмивали нову Терезину посаду. Колишня лаборантка стала фотографом тижневика. Томаш танцювати не любив, тож її запросив до танцю його молодий колега. То була гарна пара, а Тереза видавалася ще чарівнішою, аніж завжди. Томаш із подивом спостерігав, як вона слухняно й точно вгадує бажання свого партнера.

Отже, вона здатна вгадувати не тільки кожну його, Томашеву, думку, а й запобігати перед кожним чоловіком. Тепер Томаш ніскільки не здивувався б, якби ці двоє виявились коханцями. Ця думка боляче вразила його. Томаш без особливих труднощів уявив собі Терезине тіло сплетене в екстазі з якимось чоловічим тілом, і настрій відразу зіпсувався. Лише пізно вночі, аж коли повернулися додому, Томаш визнав, що ревнував її.

Ці дурні ревнощі були викликані уявою. То чи міг же він сердитися на Терезу за те, що вона ревнувала його до справжніх коханок?8

Тереза намагалася вірити Томашеві й бути веселою, як і раніше. Але гамовані вдень ревнощі розбурхувались уночі. Тереза вві сні гірко плакала, аж поки Томаш її будив.

Сни повторювались, немов варіації на одну тему або телевізійні серіали. Часто, наприклад, снилися кішки, що плигали їй у вічі і впивались кігтями у шкіру. Цьому можна знайти легке пояснення: кішкою в чеському арго називають гарну жінку. Терезі загрожували жінки. Всі жінки були потенційними коханками Томаша, і вона боялася їх.

В іншому циклі снів її посилали на смерть. Одного разу, коли вона кричала серед ночі від жаху, поки Томаш її збудив, вона розповіла: «Це був великий критий басейн. Там нас зібралося зо два десятки: самі жінки і всі голі. Ми марширували довкола басейну. Під стелею висів кошик, а в ньому сидів чоловік. На голові мав капелюха з широкими крисами, вони затінювали йому обличчя, але я знала, що то ти. Ти наказував нам. Кричав. Ми мусили, маршируючи, співати й присідати навпочіпки. Коли котрась присідала погано, ти стріляв у неї з пістолета, і вона, мертва, падала до басейну. Всі починали сміятися й співати ще голосніше. А ти не зводив з нас очей і за незграбний рух убивав кожну. Басейн сповнився трупами, вода ледве вкривала їх. А я знала, що вже не матиму сили зробити ще одне присідання й що ти застрелиш мене!»

У третьому циклі снів Тереза була мертва.

Вона лежала в катафалку, такому великому, як автофургон для перевезення меблів. Довкола теж були мертві жінки: стільки небіжчиць, що задні дверцята не зачинялись, і ноги в декого стирчали назовні.

Тереза кричала: «Адже я не мертва! Я все відчуваю!»

«Ми також відчуваємо!» — сміялися мертвячки.

Сміялись точнісінько так, як оті живі жінки, котрі колись весело запевняли Терезу в тому, що вона згодом теж матиме погані зуби, хворі яєчники та зморшки, й це нормально, бо вони мають погані зуби, хворі яєчники та зморшки. Так само сміючись, небіжчиці пояснювали їй, що вона мертва і що це теж цілком нормально!

Тоді раптом їй захотілося помочитись. Вона крикнула: «Ага, мені хочеться мочитися! Отже, я не мертва!»

А вони знову сміялися: «Це нормально, що тобі хочеться сюсяти! Всі ці відчуття лишаються ще довго. Як ото після ампутації руки людина ще довго її відчуває. Ми вже не маємо сечі, а нам час від часу хочеться сюсяти!»

Тереза горнулася в постелі до Томаша:

— І всі говорили мені «ти», так ніби здавна мене знали, так ніби були моїми приятельками, і мені було страшно, що я муситиму лишитися з ними назавжди!9

Усі мови, що походять з латини, утворюють слово «співчуття» з допомогою префікса «com» — «спів» — і кореня, первісне значення якого означало «страждання» (com-passion). Іншими мовами — наприклад, чеською, польською, німецькою, шведською,— це слово перекладається іменником, складеним з префікса подібного значення та слова «чуття» (чеською: sou-cit, польською: współ-czucie, німецькою: Mit-gefühl, шведською: med-känsla).

У мовах, що походять з латини, слово «співчуття» (com-passion) означає: ми не можемо байдуже дивитися на страждання іншої людини, або співчуваємо тому, хто страждає. В іншому слові (французьку pitié, англійському pity, італійському pietà і т. д.), що має приблизно таке саме значення, вчувається, зрештою, якась поблажливість до стражденного. Avoir de la pitié pour une femme означає, що нам краще, аніж жінці, тож ми схиляємося перед нею, ставимося поблажливо.

Ось причина, чому слово «співчуття» викликає певну недовіру; здається, ніби це погане, другорядне почуття, що не має нічого спільного з любов’ю. Кохати когось зі співчуття не означає любити по-справжньому.

У мовах, які утворюють слово «співчуття» не від кореня «страждання» (passion), а від іменника «чуття», це слово вживається приблизно в тому самому значенні, а проте не можна сказати, ніби воно означає щось другорядне, погане. Таємнича сила етимології цього слова висвічує його по-іншому й надає ширшого значення: співчувати (мати співчуття) означає вміти переживати з іншим його нещастя, але також поділяти разом із ним будь-яке інше почуття — радість, тугу, щастя, біль. Отже, такого роду співчуття (в значенні współczucie, Mitgefühl, medkänsla) означає максимальну здатність емоційного почуття, здатність до почуттєвої телепатії; в ієрархії почуттів воно — найвище.

Коли Тереза переповіла Томашеві свій сон, у якому заганяла собі голки під нігті, вона мовби призналася в тому, що нишком переглянула Томашеві шухляди. Коли б таке зробила інша жінка, він ніколи в житті більше з нею не розмовляв би. Тереза знала це і тому сказала: «Вижени мене!» Проте він не вигнав, натомість ухопив її за руку й почав цілувати пучки, бо в ту хвилину він і сам відчував біль під нігтями, так ніби нерви її пальців вели прямо до кори його мозку.

Людина, не надарована диявольським чаром, що зветься «співчуття», змогла б лише холодно засудити Терезин учинок, бо приватне життя іншої людини — справа свята й шухляди з її інтимними листами не слід займати. Та оскільки співчуття стало Томашевою долею (чи прокляттям), йому здалося, що то він сам стояв навколішках перед відкритою шухлядою свого столу й не міг відірвати очей од рядків, написаних Сабіною. Він розумів Терезу й не тільки не годен був сердитися на неї, але любив іще дужче.10

Її жести ставали різкі й неврівноважені. Минуло вже два роки відтоді, як вона викрила його невірність, і ситуація ставала дедалі безвихіднішою.

Чи Томаш і справді не годен був розірвати своїх численних амурних зв’язків? Не міг. Він розбестився. Не вмів подолати охоти до інших жінок. Та й не бачив у цьому потреби. Ніхто не знав краще за нього, що ці пригоди Терезі не загрожують. Тож чому він мав зрікатися їх? Це видавалося так само безглуздим, як коли б він отак з доброго дива перестав ходити на футбол.

Але чи можна було при цьому говорити про якусь утіху? Вже в ті хвилини, коли йшов до котроїсь із коханок, він відчував збрид і обіцяв собі, що зустрічається з нею востаннє. Перед очима стояла Тереза і, щоб не думати про неї, Томаш мусив напитися. Після знайомства з Терезою, не міг більше кохатися з іншими жінками без алкоголю! Але алкогольний дух ставав тим слідом, за яким Терезі легше було виявляти його невірність.

Томаш потрапив у пастку: вже йдучи до чергової приятельки, втрачав до неї інтерес, але досить було лишитися день без жінки, як знову набирав телефонний номер, аби з кимось зустрітися.

Найкраще йому бувало в Сабіни, оскільки він знав, що вона людина тактовна й можна не боятися розголошення інтимних стосунків. Її майстерня нагадувала Томашеві минуле — ідилічне життя неодруженого чоловіка.

Мабуть, він і сам не усвідомлював, як змінився: боявсь вертати пізно додому, бо там на нього чекала Тереза. Якось Сабіна навіть помітила, що він під час любовних утіх позирає на годинник.

Потім вона, і досі гола, лінивим кроком ходячи майстернею, зупинилася перед картиною на мольберті й скоса поглянула на Томаша, який квапливо вдягався.

Був уже вдягнений, лише одна нога лишилась боса. Роздивлявся довкола, а тоді навкарачки заходився шукати щось під столом.

Сабіна сказала:

— Коли дивлюсь на тебе, маю таке відчуття, як від власних картин. Вічна тема: зіткнення двох світів. Подвійна експозиція. За силуетом розпусника Томаша несподівано просвічує обличчя романтичного коханця. Або навпаки: крізь постать Трістана, який думає тільки про свою Ізольду, видно зрадливий світ розпусника.

Розгублено слухаючи Сабіну, Томаш підвівся.

— Що ти шукаєш? — запитала вона.

— Шкарпетку.

Сабіна теж розглянулася по кімнаті, а він знову поліз навкарачки під стіл. — Нема ніде твоєї шкарпетки,— сказала Сабіна. — Мабуть, ти прийшов без неї.

— Як би я міг прийти без шкарпетки! — закричав Томаш, дивлячись на годинника. — Не міг же я прийти в одній шкарпетці!

— Це не виключено. Останнім часом ти дуже неуважний. Завжди кудись поспішаєш, дивишся на годинника, тож не дивно, що забув про шкарпетку. Він уже ладен був узути черевика босоніж.

— Надворі холодно,— сказала Сабіна. — Я позичу тобі свою панчоху. Вона подала йому білу модну панчоху, плетену великими петлями. Томаш чудово розумів — то помста за те, що дивився на годинника під час любощів. Поза всяким сумнівом, це вона сховала шкарпетку. Було справді холодно, тож йому нічого не лишалося, як підкоритись. Додому йшов, маючи на одній нозі шкарпетку, а на другій над кісточкою скрутив валиком білу дамську панчоху. Ситуація була безвихідна: в очах своїх любасок він був затаврований коханням до Терези, а в очах Терези — ганебними походеньками.11

Аби полегшити її страждання, Томаш одружився з Терезою (нарешті вони відмовились од винайнятої кімнати, в якій вона вже давно не жила) і дістав їй цуценятко.

Воно народилося в суки породи сенбернар, що належала колезі Томаша. Батьком цуценят був сусідів пес-вовкодав. Малих покручів ніхто не хотів, а колезі шкода було їх убивати.

Вибираючи цуценятко, Томаш знав, що решта приречені на загибель. Він сам собі видавався президентом держави, який стоїть перед чотирма засудженими до страти, а може помилувати лиш одного. Нарешті Томаш обрав сучечку, статурою схожу на татуся-вовкодава, а головою — на маму. Тереза вдома взяла собачатко, притулила його до грудей, а воно тут же напудило їй на блузку.

Потім удвох шукали для нього кличку. Томаш хотів, щоб і з імені було ясно, що тваринка належить Терезі, й згадав про книжку, яку вона тримала під пахвою, коли несподівано приїхала до Праги. Він запропонував назвати цуценя Толстой.

— Не може бути Толстим,— заперечила Тереза,— бо це дівчинка. Вона може бути Анна Кареніна.

— Ні, вона не може бути Анною Кареніною, бо такої кумедної мордочки не має жодна жінка,— сказав Томаш. — Це швидше Каренін. Саме таким я собі його уявляв.

— Але чи не вплине це на її сексуальність, коли ми кликатимемо її Каренін?

— Можливо, сучка,— сказав Томаш,— до якої господиня постійно звертатиметься як до пса, й справді стане лесбіянкою.

Томашеве передбачення несподівано справдилося. Хоча зазвичай сучки більше прив’язуються до господаря, аніж до господині, з Кареніним вийшло навпаки. Каренін вирішив закохатися в Терезу, й Томаш за це був йому вдячний. Він гладив його по голові й приказував: «Добре, Кареніне. Саме цього я хотів від тебе. Раз мене їй мало, ти мусиш мені допомогти».

Але навіть з допомогою Кареніна не пощастило додати Терезі щастя. Томаш збагнув це днів за десять після того, як його країну окупували російські танки. Був серпень 1968 року, з Цюріха щодня телефонував директор однієї тамтешньої клініки, з яким Томаш заприятелював на міжнародній конференції. Швейцарець боявся за Томаша й кликав його до себе.12

Якщо Томаш майже без вагання відхилив цю пропозицію, то зробив це заради Терези. Йому здавалося, що вона не хоче виїжджати. Зрештою, перших сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь екстазі, ввесь час була на вулиці з фотоапаратом, роздавала знімки закордонним журналістам, які буквально виривали їх із рук. Одного разу, коли вона поводилася вже надто зухвало,— фотографувала зблизька офіцера, який цілився револьвером у пражан,— її заарештували й протримали цілу ніч у російській комендатурі. Погрожували розстріляти, та тільки-но випустили, Тереза знову пішла на вулицю й знову фотографувала.

І Томаш дуже здивувався, коли на десятий день окупації вона сказала: — Чому ти, власне, не хочеш виїхати до Швейцарії?

— А чого б я мав туди їхати?

— Тут вони можуть звести з тобою порахунки.

— Порахунки вони можуть звести з кожним,— махнувши рукою, сказав Томаш. — Краще скажи мені: ти б могла жити за кордоном? — А що хіба?

— Я бачив, як ти важила життям заради своєї країни. Як же зможеш тепер покинути її?

— Відтоді все змінилося,— сказала Тереза.

І справді: загальна ейфорія тривала тільки перших сім днів окупації. Члени уряду були заарештовані росіянами, мов злочинці, ніхто не знав, де вони, всі потерпали за їхнє життя, й зненависть до росіян паморочила людям голови, як алкоголь. Це був хмільний тріумф зненависті. Міста рясніли тисячами вручну мальованих плакатів з нищівними написами, епіграмами, карикатурами на Брежнєва та його вояків, над якими всі потішались, мов над збіговищем балаганних простаків. Але жоден тріумф не може тривати вічно. Росіяни примусили заарештованих державних діячів підписати в Москві якусь угоду. Дубчек повернувся до Праги й виступив по радіо. Його так приголомшило шестиденне ув’язнення, що він не міг говорити, затинався, ледве переводив дух, раз у раз робив довжелезні паузи.

Компроміс урятував країну від найгіршого: страт і масових депортацій до Сибіру, чого боялися всі. Але одне було ясно: чехи муситимуть схилити голову перед завойовником, відтепер вони завжди затинатимуться, хапатимуть ротом повітря, як Александр Дубчек. Тріумф скінчився. Настали принизливі будні.

Усе це виповіла Тереза, Томаш знав, що вона каже правду, але за цією правдою ховалась інша, істотніша причина, чому Тереза хотіла виїхати з Праги: досі вона була нещаслива.

Найкращими днями її життя були ті, коли, нехтуючи небезпекою, фотографувала на празьких вулицях російських солдатів. Телесеріал її снів перервався, ночі стали щасливими. Росіяни на своїх танках принесли їй душевну рівновагу. А нині, коли свято скінчилося, вона знову стала боятися ночей і хотіла б від них утекти. Тереза довідалася: бувають обставини, за яких вона може відчувати себе сильною й щасливою, і мріяла тепер виїхати в інший світ, сподіваючись там знову зустрітися з чимось подібним.

— А тебе не бентежить,— запитав Томаш,— що Сабіна також емігрувала до Швейцарії?

— Вона — в Женеві, а тебе запрошують до Цюріха,— відповіла Тереза. — Гадаю, там вона плутатиметься в мене під ногами менше, ніж тут.

Людина, яка прагне покинути рідні краї, явно нещаслива. Томаш сприйняв бажання Терези, як винний сприймає вирок. Він підкорився, й одного дня опинивсь із Терезою та Кареніним у найбільшому місті Швейцарії.13

Він купив до порожньої квартири одне ліжко (на інші меблі бракувало грошей) і поринув у роботу з ревністю людини, яка після сорока років починає нове життя.

Томаш кілька разів телефонував Сабіні до Женеви. Малярці пощастило: виставку її картин було відкрито за тиждень до вторгнення росіян, тож швейцарські любителі мистецтва на хвилі симпатії до потоптаної країни викупили всі виставлені полотна.

— Завдяки росіянам я забагатіла,— сміялася Сабіна в трубку. Вона запросила Томаша до своєї нової майстерні, яка нібито не дуже відрізнялась од празької.

Він охоче відвідав би її, але не міг знайти жодного приводу, аби виправдати цю поїздку перед Терезою. Тому Сабіна сама приїхала в Цюріх. Оселилася в готелі. Томаш прийшов туди після роботи, зателефонував з бюро обслуговування й одразу ж піднявся до неї в номер. Відчинивши двері, вона стала перед ним на своїх струнких довгих ногах, напівроздягнена, лише в трусиках і ліфчику, прикривши голову якимось чорним капелюхом. Вона довго дивилась на нього. Томаш також стояв мовчки. Він був зворушений. Тоді рвучко зняв з її голови того капелюха й поклав на столик біля ліжка. Кохалися, так і не сказавши одне одному жодного слова.

Коли йшов потім, щасливий, з готелю до своєї цюріхської домівки, де вже давно з’явилися й стіл, і стільці, й крісла, й килим, він казав сам собі, що носить із собою свій спосіб життя, як слимак — власний будиночок. В цьому житті Тереза й Сабіна являли два полюси, протилежні й непримиренні, а проте обидва прекрасні.

І саме тому, що систему свого життя він носив повсюди за собою, ніби вона приросла до його тіла, Тереза постійно бачила оті сни.

Минуло добрих півроку, коли якось, повернувшись додому пізно ввечері, Томаш знайшов на столі листа. Тереза повідомляла, що вертається до Праги. Вертається, бо бракне сили жити за кордоном. Мовляв, знає, що мала стати для Томаша тут опорою, але також знає, що не годна цього зробити. Марно сподівалася, ніби чужина змінить її. Вірила: після всього пережитого в дні вторгнення не буде більше дріб’язковою, стане дорослою, мудрою, сильною, але переоцінила себе. Вона стала для нього тягарем, а не хоче ним бути. Мусить зробити з цього висновки, перш ніж стане запізно. І просить вибачити їй, що взяла з собою Кареніна.

Томаш ковтнув сильне снодійне, а проте заснув аж над ранок. На щастя, була субота й міг лишитися вдома. Він до найменших дрібниць обміркував ситуацію: кордон Черхословаччини вже не відкритий, як було тоді, коли вони виїжджали. Жодними телеграмами й телефонними дзвінками більше не зможе викликати Терезу сюди. Власті вже не випустять її з країни. Отже, це назавжди.14

Усвідомлення безпорадності приголомшило, так ніби хтось ударив Томаша палицею по голові, але водночас і заспокоїло. Ніхто не силував його приймати те чи те рішення. Він не повинен був дивитися на стіну протилежного будинку й запитувати самого себе, хоче він жити з Терезою чи не хоче. Тереза все вирішила сама.

Томаш пішов до ресторану пообідати. Йому було сумно, та поки їв, розпач ніби вивітрився, втратив силу, й від нього лишилась тільки меланхолія. Томаш озирався назад, на літа, прожиті з нею, і йому здавалося, що їхня історія не могла закінчитися краще. Коли б хтось вигадав цю історію, він не зміг би вивершити її по-іншому: Тереза прийшла до нього з власної волі, в такий самий спосіб і пішла від нього; приїхала з однією важкою валізою; з однією ж валізою й поїхала.

Він розплатився, вийшов з ресторану й подався вулицями міста, сповнений меланхолії, яка ставала дедалі прекраснішою. Позаду лишилося сім років життя з Терезою, й тепер він переконувався, що в спогадах ті літа видаються привабливішими, ніж у дійсності.

Їхня любов з Терезою була прекрасна, але й виснажлива: Томаш завжди мусив щось приховувати, маскуватись, обманювати, виправляти, створювати їй добрий настрій, утішати, без упину доводити свою любов, терпіти звинувачення, породжені її ревнощами, стражданнями, снами, відчувати докори сумління, виправдуватись і вибачатися. Це напруження тепер щезло, а краса лишилася.

Субота хилилась до вечора, він уперше прогулювався вулицями Цюріха сам, утішаючись свободою. За кожним рогом чаїлася пригода. Майбутнє знову ставало таїною. Знову поверталося парубоцтво, життя, як він колись думав, визначене йому долею, бо тільки в ньому міг лишатися самим собою.

Сім років він був прикутий до Терези, й за кожним його кроком стежили її очі. Мав таке відчуття, ніби вона поприв’язувала йому до ніг важкі залізні гирі. Тепер кроки його стали значно легші. Він мало не порхав. Опинився в магічному полі Парменіда: втішався солодкою легкістю буття.

(Чи мав він бажання подзвонити в Женеву, до Сабіни? Чи обізватися до котроїсь із цюріхських жінок, з якими познайомивсь останніми місяцями? Ні, не було в нього такого бажання. Він відчував: коли б зустрівся з іншою жінкою, спогади про Терезу вмить стали б нестерпно болючою раною.)15

Томаш перебував під чарами меланхолії аж до недільного вечора. В понеділок усе змінилося: Тереза заполонила його думки. Він уявляв, як їй було, коли писала прощального листа; уявляв, як трусилися в неї руки, як вона тягла важку валізу в одній руці, а Кареніна — за повідок у другій; уявляв собі, як вона відмикає їхню празьку квартиру, і власним серцем відчував безмежну самотність, що війнула їй в обличчя, коли відімкнула двері.

Протягом отих двох чудових меланхолійних днів його жалощі відпочивали. Співчуття спало, мов той шахтар після тижня важкої роботи, аби в понеділок знову мати силу спуститися в шахту.

Він оглядав у клініці пацієнта, а бачив Терезу. В думці сам себе картав: не думай про неї, не думай! Казав собі: я хворий співчуттям, тож добре, що Тереза поїхала і я її вже не побачу. Мушу звільнитися не від неї, а від свого співчуття, від тієї хвороби, бацилами якої вона мене заразила!

В суботу й неділю він відчував солодку легкість буття, що наближалась до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалився тягар, якого досі не доводилося зазнавати. Всі тонни заліза російських танків були ніщо в порівнянні з цим тягарем. Нема нічого страшнішого за співчуття. Навіть власний біль не такий важкий, як біль за когось, через когось, викликаний кимось, посилений багатократно, подовжений безліччю відголосів.

Томаш забороняв собі піддаватися співчуттю — й воно слухало його з похиленою головою, так ніби відчувало свою провину. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, а проте мовчки стояло на своєму, тож на п’ятий день після від’їзду Терези Томаш повідомив директора клініки, що мусить негайно повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Знав, що його поведінка може видатися директорові безвідповідальною. Волів би звіритися йому, розповісти про Терезу та листа, якого вона лишила на столі. Але не зробив цього. В очах швейцарця-директора поведінка Терези мусила мати вигляд бридкої істеричної витівки, а Томаш не хотів допустити, аби хтось думав про Терезу погано.

Директор справді образився.

Томаш знизав плечима і сказав: «Es muss sein. Es muss sein».

Це був натяк. Остання частина останнього квартету Бетховена на ці два мотиви:

Muss es sein? (Чи мусить так бути?)

Es muss sein! (Так мусить бути!)

Аби зміст оцих слів був зрозумілий, Бетховен назвав усю останню частину так: «Der schwer gefasste Entschluss»: «Тяжко здобуте рішення».

Згадавши композитора, Томаш, власне, вже повертався думкою до Терези, бо ж саме вона спонукала його купувати платівки з квартетами й сонатами Бетховена.

Натяк був доречніший, аніж Томаш сподівався, бо директор був великим любителем музики. Він приязно посміхнувся й тихо сказав, наспівуючи Бетховенову мелодію:

— Muss es sein? Томаш сказав іще раз — Ja, es muss sein.16

На відміну від Парменіда, для Бетховена тяжкість явно була поняттям позитивним. «Der schwer gefasste Entschluss» (тяжко здобуте рішення) пов’язане з голосом Долі («es muss sein»); тяжкість, необхідність і вартісність — три поняття, внутрішньо залежні одне від одного: лише те, що необхідне, є важке, лише те, що важить, має ціну.

Це переконання народилося з Бетховенової музики, і хоча можливо (або навіть вірогідно), що відповідальність за нього несуть швидше інтерпретатори Бетховена, аніж сам композитор, нині ми всі поділяємо його більшою або меншою мірою: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе свою долю, як ніс Атлас на плечах небесне склепіння. Герой Бетховена — атлет, що підіймає метафізичну вагу.

Томаш їхав до швейцарського кордону, і в моїй уяві сам патлатий і похмурий Бетховен диригував оркестром місцевих пожежників, граючи йому на прощання з еміграцією марш під назвою «Es muss sein».

Потім Томаш перетнув чехословацький кордон і наразивсь на колони російських танків. Йому довелося зупинити машину й чекати півгодини, поки вони проїдуть. Грізний танкіст у чорній уніформі стояв на перехресті, регулюючи рух, ніби всі дороги Чехословаччини належали тільки йому.

«Es muss sein» — повторював у думці Томаш, потім раптом засумнівався: це справді мусило бути?

Так, йому нестерпно було лишатися в Цюріху, пам’ятаючи те, що Тереза живе сама в Празі.

Але як довго мучило б його співчуття? До смерті? Чи рік? Чи місяць? Чи, може, лише тиждень?

Як він міг це перевірити?

Школярик на уроці фізики може робити досліди, аби пересвідчитись у правдивості тієї чи іншої наукової гіпотези. Але людина доросла, оскільки живе лиш одне життя, не має можливості перевірити гіпотезу дослідом і тому ніколи не довідається, мусила вона чи не мусила дослухатися до почуттів.

З такими думками він одчинив двері квартири. Каренін, плигаючи, намагався лизнути його в обличчя, полегшивши тим самим перші хвилини зустрічі. Бажання схопити Терезу в обійми (бажання, яке відчував ще й тоді, коли сідав у Цюріху в автомобіль) геть зникло. Йому здавалося, що він з нею стоїть посеред снігової рівнини й тремтить від холоду.17

З першого дня окупації російські військові літаки кружляли щоночі над Прагою. Томаш одвик від цього гуркоту й не міг заснути.

Перевертаючись із боку на бік біля сплячої Терези, він раптом пригадав слова, які вона сказала була колись давно. Балакали про його приятеля 3., й вона заявила: «Коли б я не зустріла тебе, то напевно закохалася б у нього».

Ці слова викликали в Томаша дивну меланхолію. Він раптом усвідомив, що лише завдяки випадкові Тереза саме кохає його. Що, окрім її здійсненого кохання до нього, в імперії можливостей існує безліч нездійснених кохань до інших чоловіків.

Нам здається неможливим, щоб справжня любов була чимось легким, позбавленим ваги; ми гадаємо, вона є тим, чим мусила бути; без неї наше життя не було б нашим життям. Нам здається, сам Бетховен, похмурий і патлатий, грає на честь нашого великого кохання своє «Es muss sein»!

Томаш пригадував Терезине зауваження про приятеля 3. і переконувався, що в його власній любові не озивається жодне «Es muss sein!», а скоріше «es konnte auch anders sein»: могло бути і по-іншому.

Сім років тому в Терезиному містечку випадково виявили важку хворобу мозку, у зв’язку з цим головного лікаря клініки, де працював Томаш, терміново запросили на консультацію. Але головного випадково схопив ішіас, він не міг рухатися і послав замість себе Томаша. У містечку було п’ять готелів, проте Томаш випадково потрапив саме в той, де працювала Тереза. Випадково перед відходом поїзда в нього лишилось трохи вільного часу, аби посидіти в ресторані. Тереза випадково чергувала в ті хвилини і випадково обслуговувала Томашів стіл. Знадобилося шість випадковостей, які підштовхнули Томаша до Терези, ніби його самого до неї не вабило.

Він повернувся до Чехословаччини заради неї. Таке фатальне рішення спиралося на любов таку випадкову, що її взагалі могло б і не бути, якби Томашевого шефа сім років тому не схопив ішіас. І ця жінка, це втілення абсолютної випадковості, лежала тепер поряд із ним, глибоко дихаючи уві сні.

Була вже пізня ніч. У Томаша заболів шлунок, як це часто траплялося в хвилини пригніченості.

Тереза раз чи двічі легенько схропнула. Це не викликало в нього жодного співчуття. Він відчував лише тягар у шлунку і розпач од того, що повернувся до Чехословаччини.