Нестерпна легкість буття

ЧАСТИНА П’ЯТА ЛЕГКІСТЬ І ТЯЖКІСТЬ 1

Коли Тереза неждано приїхала до Томаша в Прагу, він кохався з нею, як я вже писав у першій частині роману, того самого дня чи, точніше, тієї самої години, але одразу ж після цього у неї підскочила температура. Вона лежала на його постелі, а він стояв над нею, маючи непоборне відчуття, що це дитя, яке хтось поклав до кошика й пустив його за течією.

Образ підкиненої дитини від того став йому дорогим, і він часто думав про старі міфи, в яких він зустрічався. В цьому явно крилась і причина, чому якогось дня він узяв у руки переклад Софоклового «Едіпа».

Історія Едіпа добре відома: пастух, знайшовши підкинене немовля, відніс його своєму цареві Полібові, і той виховав його. Вже бувши юнаком, Едіп зустрів на гірській дорозі повіз, у якому їхав незнайомий вельможа. Поміж ними спалахнула сварка, і Едіп вельможу вбив. Згодом він став чоловіком цариці Іокасти і володарем Фів. Він і гадки не мав, що чоловік, якого він убив у горах, був його батько, а жінка, з якою він живе, його мати. Лиха доля тим часом обрушилася на його підданих і почала терзати їх страшними недугами. Коли ж Едіп збагнув, що він сам винен у їхніх стражданнях, застібками від одежі виколов собі очі й сліпий пішов геть із Фів.2

У тих, хто вважає, нібито комуністичні режими в Центральній Європі — є виключно витвором злочинців, лишається поза увагою головна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами, впевненими, що вони відкрили єдину дорогу в рай. Вони затято захищали цю дорогу, прирікаючи людей на смерть. Проте з часом з’ясувалося, що ніякого раю не існує, а отже ентузіасти виявились убивцями.

І тоді всі з криком накинулися на комуністів: «Ви відповідальні за нещастя країни (вона зубожіла і спустошилась), за втрату її самостійності (вона попала під владу Росії), за страту невинних!»

А ті, кого звинувачували, відповідали: «Ми не знали! Нас обдурили! Ми вірили! Але в глибині душі своєї ми невинні!»

Отже, суперечка, зрештою, звелася до одного-єдиного запитання: чи справді вони не знали, чи лише вдають, що не знали?

Томаш стежив за цією суперечкою (як стежив за нею весь десятимільйонний народ) і приходив до думки, що серед комуністів напевне були люди не такі вже й необізнані (не могли ж вони не знати про страхіття, що творилися й далі творяться у післяреволюційній Росії). Проте цілком вірогідно, що більшість із них справді не знала нічого.

І він сказав собі, що важливо не те, знали вони чи не знали, питання треба ставити по-іншому: чи можна вважати людину невинною лише на тій підставі, що вона не знає? Хіба дурень, який сидить на троні, звільняється від відповідальності лише тому, що він дурень?

Припустімо, що чеський прокурор, котрий на початку п’ятдесятих років вимагав смерті для безневинного, був обдурений російською таємною поліцією і урядом своєї країни. Але хіба має право сьогодні, коли ми вже знаємо, що звинувачення були абсурдні й страчено невинних, той самий прокурор обстоював чистоту своєї душі й бив себе в груди, запевняючи: «Моя совість чиста, я не знав, я вірив!» Хіба в його «я не знав! я вірив!» не криється невиправна вина?

І тоді Томаш знову пригадав історію Едіпа: Едіп не знав, що він живе з власного матір’ю, і все ж, коли зрозумів, про що йдеться, не відчував себе невинним. Він не зміг дивитися на горе, яке завдав своїм незнанням, виколов собі очі і, сліпим, пішов із Фів.

Томаш, слухаючи, як комуністи галасливо захищали свою внутрішньо чистоту, казав собі подумки: завдяки вашому невіданню ця країна втратила, можливо, на століття свободу, а ви кричите, що не відчуваєте за собою вини? Як же ви можете на все це дивитись? І це вас не жахає? Чи ви взагалі щось бачите? Бо коли б ви були зрячими, вам слід було б осліпити себе й піти з Фів!

Це порівняння так подобалося йому, що він частенько використовував його в розмовах з друзями, тож із часом його формулювання ставали все точнішими й вишуканішими.

Він, як і всі інтелектуали тих років, читав тижневик, що його видавала Спілка чеських письменників тиражем триста тисяч примірників і який досяг досить значної автономії в державі, висвітлюючи теми, що їх інші видання навіть згадувати не наважувались. У письменницькому часописі писали й про те, хто і якою мірою винен у судових убивствах на політичних процесах, якими розпочиналося комуністичне правління.

У всіх цих суперечках повторювалося повсякчас те саме запитання: знали вони чи не знали? Оскільки Томаш це запитання вважав другорядним, то якогось дня він письмово виклав свої міркування про Едіпа й послав їх до тижневика. Через місяць одержав відповідь. Його запрошували в редакцію. Коли він прийшов туди, його привітав редактор, чоловік маленького зросту, але прямий, наче аршин проковтнув, і запропонував йому змінити порядок слів в одному реченні. Невдовзі текст справді був опублікований на передостанній сторінці в рубриці «Листи читачів».

Томаша це аж ніяк не порадувало. Чи варто їм було кликати його до редакції, щоб він погодився на зміну порядку слів в одному реченні, щоб потім, уже не питаючи про його згоду, скоротити текст настільки, що всі його міркування були зведені до основної тези (причому надто схематичної й агресивної) і вже зовсім не подобалися йому.

Сталося це весною 1968 року. При владі тоді був Александр Дубчек. Дубчек і поряд із ним ті комуністи, котрі почувалися винними й ладні були зробити все, щоб тільки спокутувати свою провину. Однак інші комуністи,—ті, котрі кричали, що вони ні в чому не винні,— боялися суду розгніваного народу. І тому день у день ходили скаржитися російському послові й просити в нього підтримки. Коли був опублікований Томашів лист, вони кричали: «Погляньте, як далеко все це зайшло! Вони вже відверто пишуть, що нам треба повиколювати очі!»

А через два-три місяці росіяни вирішили, що вільні дискусії в їхній губернії неприпустимі, і протягом однієї ночі їхні війська окупували Томашеву батьківщину.3

Повернувшись із Цюріха до Праги, Томаш почав працювати, як і раніше, у своїй клініці. Але невдовзі його запросив до себе головний лікар.

— Зрештою, шановний колего,— сказав йому той,— ви не письменник, не журналіст і не рятівник народу, а лікар і вчений. Я не хочу вас втрачати й зроблю все, щоб вас залишити працювати в лікарні. Але ви мусите відмовитися від своєї статті про Едіпа. Чи вона вам дуже дорога?

— Пане шефе,— відповів Томаш, пригадавши, як на третину скоротили його текст. — Ніщо не було мені таке байдуже, як саме ця публікація.

— Ви, звичайно, розумієте, про що йдеться,— сказав головний лікар.

Томаш розумів: на терезах лежали дві речі: на одній чаші його честь (яка полягала в тому, що він не буде відмовлятися від того, що сказав), а на другій — усе, що він звик вважати смислом свого життя (свою працю вченого і лікаря).

Головний лікар говорив далі: — У їхніх вимогах — публічно зрікатися своїх слів — є щось середньовічне. Що таке взагалі «зректися»? В нинішні часи думку можна лише спростувати, але не зректися її. А тому, шановний колего, зректися думки — це щось неможливе, чисто словесне, формальне, магічне, і, я не бачу причини, чому б вам не зробити того, що від вас вимагають. У суспільстві, в якому править терор, ніякі заяви не зобов’язують, бо вони вимушені, і чесна людина не повинна сприймати їх серйозно, а пропускати повз вуха. Повторюю, шановний колего, в моїх інтересах і в інтересах ваших пацієнтів, щоб ви продовжували працювати.

— Ви, безперечно, маєте рацію,— сказав Томаш з нещасним виглядом.

— Але що?.. — намагався відгадати його думки головний лікар.

— Боюсь, мені буде соромно.

— Перед ким? Невже ви такої високої думки про людей, які вас оточують, і вам не байдуже, що вони подумають?

— Ні, я зовсім не такої високої думки про них,— сказав Томаш.

— Окрім того,— додав головний лікар,— мене запевнили, що взагалі не йдеться про публічний виступ. Звичайні бюрократи. Їм потрібно, щоб десь у досьє було свідчення про те, що ви не противник режиму, щоб тим самим вони могли захиститися, коли б хтось звинуватив їх, чому залишили вас на вашій роботі. Мені обіцяли, що ваша заява не матиме широкого розголосу, що вони не мають наміру публікувати її.

— Дайте мені тиждень, аби все обміркувати,— закінчив Томаш розмову.4

Томаша вважали кращим хірургом клініки. Подейкували навіть, що головний лікар, який наближався до пенсійного віку, невдовзі поступиться йому своїм місцем. Коли поширилася чутка, що органи вимагають від нього покутної заяви, ніхто не сумнівався, що Томаш послухається.

Це насамперед його вразило: хоча він не давав ані найменшого приводу сумніватися в його доброчесності, люди охочіше робили ставку на його нечесність.

Крім того, вражала їхня реакція на його можливе рішення. Міг би розділити її на два основні типи:

Перший тип реакції виявляли ті, котрі самі (або їхні близькі) змушені були чогось зрікатися, виявляти свою згоду з окупаційним режимом або готові були піти на це (хай навіть неохоче, ніхто охоче не йшов на це).

Ці люди посміхалися йому особливою посмішкою, якої він досі не помічав: полохливою посмішкою таємної згоди. Вона була подібна до посмішки двох чоловіків, котрі випадково зустрілися в борделі; їм трохи соромно, але водночас і приємно, бо ж їхній сором взаємний; між ними виникають узи свого роду братства.

Вони посміхалися йому з тим більшим задоволенням, що він ніколи не мав репутації конформіста. Гадали, що він погодився з пропозицією головного лікаря, а це було доказом того, що боягузливість поступово і впевнено стає нормою поведінки й невдовзі взагалі не сприйматиметься як така. Ці люди ніколи не були його друзями. Томаш злякався, усвідомивши, що коли б він справді зробив заяву, про яку просив його головний лікар, вони обов’язково запрошували б його на склянку вина, набиваючись у друзі.

Другий тип реакції стосувався тих, котрі самі (або їхні близькі) зазнали переслідувань, відмовлялись іти на будь-який компроміс з окупаційними властями, або тих, від кого ніхто не вимагав ніякого компромісу (ніякої заяви) і котрі (можливо, тому, що були надто молоді і ще не встигли вскочити в якусь халепу) були переконані, що нічого подібного не вчинили б.

Один із них, дуже здібний молодий лікар С., запитав Томаша:

— Ну як, ти їм уже написав?

— Вибач, що ти маєш на увазі? — запитав Томаш.

— Ну, своє зречення,— сказав С. Він говорив це без усякої злості. Навіть посміхався. Це була знову зовсім інша посмішка, з великого гербарію посмішок: задоволена посмішка моральної вищості.

Томаш сказав: — Послухай, що ти знаєш про моє зречення? Ти його читав?

— Ні,— відповів С.

— То чого ж язиком мелеш? — запитав Томаш.

С. задоволено посміхався: — Знаєш, ми всі чудово розуміємо, як воно робиться. Така заява пишеться у формі листа директорові, міністрові чи бозна-кому ще, той обіцяє, що листа не буде опубліковано, щоб його автор не почувався приниженим. Чи не так?

Томаш, знизавши плечима, слухав далі.

— Заява спокійнісінько лежить у когось у столі, але писака знає, що в будь-який момент вона може бути обнародувана. І тому вже боїться слово зайве сказати, покритикувати що-небудь, проти чогось виступити, він знає, що в такому разі його заяву опублікують, а він буде знеславлений. Та, якщо подумати, це цілком пристойний метод. Можна уявити собі й гірший.

— Так, на диво пристойний метод,— сказав Томаш,— але цікаво, хто тобі сказав, що я погодився на таке?

Колега знизав плечима, але посмішка не зійшла з йоґо обличчя.

Томаш зробив одне дивне відкриття. Усі всміхались до нього, усі хотіли, щоб він письмово покаявся, тим самим він усіх порадував би! Люди з першим типом реакції порадувалися б тому, що інфляція малодушності робить їхню поведінку загальноприйнятою і повертає їм утрачену честь. А люди з другим типом реакції звикли вважати свої чесноти особливим привілеєм, від якого не бажають відмовлятись. І тому почувають до боягуза таємну любов; без нього їхня мужність стала б якимось звичайним і марним зусиллям, яким ніхто б уже не захоплювався.

Томаш не міг переносити тих усмішок, йому здавалося, що він бачить їх повсюди, навіть на обличчях незнайомих людей на вулиці. Він утратив сон. Чого б це? Хіба він надає цим людям такого значення? Зовсім ні. Він знає їм ціну, тож сердиться сам на себе, що їхні погляди так бентежать його. У цьому немає ніякої логіки. Адже так мало поважає цих людей і водночас залежить від їхньої думки?

Його глибока недовіра до людей (його сумніви щодо їхнього права вирішувати його долю й осуджувати його), мабуть, вплинула свого часу і на вибір професії, що виключала необхідність виставляти себе на суд загалу. Людина, яка обрала, наприклад, дорогу політика, добровільно віддає себе на суд загалу, наївно сподіваючись, що завоює його прихильність. Можливе несхвалення натовпу лише збуджує його, активізує, так само, як Томаша збуджувала складність діагнозу.

Лікар (на відміну від політика або актора) підлягає суду своїх пацієнтів і найближчих колег, а отже, суду в чотирьох стінах, у вузькому колі. На погляди тих, хто його судить, він умить міг відповісти власним поглядом, спробувати порозумітись або захиститись. Але зараз Томаш опинився в ситуації (вперше в житті), коли на нього було спрямовано значно більше поглядів, аніж він спроможний був уловити. Він не міг на них відповісти ані власним поглядом, ані словом. Його кинули напризволяще. Про нього говорили і в клініці й поза клінікою (у той період знервована Прага ділилася звістками про те, хто не справдив надій, хто зрадив, хто став колабораціоністом, з неймовірною швидкістю африканського тамтама), він це знав, але не мав сили з цим боротися. Він і сам дивувався, наскільки все це було для нього нестерпне і яку розгубленість викликало в нього. Інтерес усіх цих людей до нього був йому огидний, як штовханина або дотики людей, котрі зривають із нас одежу в наших страхітливих снах.

Він прийшов до головного лікаря і повідомив йому, що нічого не напише.

Головний лікар потис йому руку міцніше, ніж звичайно, і сказав, що передбачав його рішення.

Томаш сказав: — Пане докторе, можливо, ви могли б утримати мене в клініці й без цієї заяви,— у такий спосіб він хотів натякнути головному лікареві, що для цього досить було б усім колегам пригрозити заявами про звільнення, якщо його, Томаша, примусять залишити клініку.

Але нікому з колег не спало навіть на думку пригрозити заявою про звільнення, тож через деякий час Томаш (головний лікар потис йому руку ще міцніше, ніж попереднього разу; на ній ще довго лишалися синці) змушений був попрощатися з клінікою.5

Спершу він опинився в сільській лікарні, десь кілометрів за вісімдесят від Праги. Добирався туди щодня поїздом і повертався смертельно стомленим. Через рік йому пощастило знайти місце вигідніше, хоч і другорядніше, у приміській амбулаторії. Тут він уже не міг займатися хірургією і практикував як лікар-терапевт. Прийомна завжди була переповнена пацієнтами, тому кожному з них він міг присвятити не більше п’яти хвилин; він прописував їм аспірин, виписував лікарняні листки працюючим і посилав на обстеження до спеціалістів. Він уже не вважав себе лікарем, а скоріше чиновником.

Одного разу в кінці прийому до нього зайшов чоловік років п’ятдесяти; помірна повнота надавала йому поважності. Він відрекомендувався співробітником міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до шинку навпроти.

Чоловік із міністерства внутрішніх справ усміхнувся:

— Коли б щось сталося, вам досить послатися на мене,— і подав Томашеві свою візитну картку, де було його прізвище (звісно, вигадане) і міністерський номер телефону.

Потім він довго розводився про те, як він цінує Томаша. Мовляв, усі в його міністерстві жалкують, що хірург такого масштабу мусить прописувати у приміській амбулаторії аспірин. У такий спосіб він давав зрозуміти, що органи, хоч про це і не говориться вголос, не згодні з надто жорстокими методами, якими фахівців виганяють з їхніх робочих місць.

Томаша вже давно ніхто не хвалив, тож він уважно слухав цього гладуна й дивувався, як точно і з усіма подробицями той поінформований про його професійні достоїнства. Яка ж людина беззахисна проти лестощів! Томаш не міг устояти й не сприймати серйозно слів чоловіка з міністерства.

Але причиною цього було не тільки самолюбство. До цього спричинилася ще й недосвідченість. Коли ви сидите віч-на-віч із кимось, хто люб’язний, чемний, ввічливий, дуже важко весь час усвідомлювати, що в тому, що він говорить, немає ніякої правди, немає нічого щирого. Недовіра (постійна і систематична, без тіні вагання) вимагає величезних зусиль, а також тренування, тобто частих поліцейських допитів. Такого тренування Томашеві бракувало.

Чоловік із міністерства вів далі:

— Ми знаємо, пане докторе, що в Цюріху у вас було блискуче становище. І ми дуже цінуємо, що ви повернулися. З вашого боку це був благородний вчинок. Ви знали, що ваше місце тут. — І потім додав, ніби докоряючи Томашеві: — Але ваше місце за операційним столом!

— Я згоден із вами,— мовив Томаш.

Запала коротка пауза, після якої чоловік із міністерства сказав смутним голосом:

— І все-таки скажіть мені, пане докторе, ви справді гадаєте, що комуністам слід виколювати очі? Чи не здається вам дивним, що це кажете саме ви, той, хто стільком людям повернув здоров’я?

— Це чистісінька дурниця,— захищався Томаш. — Прочитайте уважно, що я написав.

— Я читав,— сказав чоловік з міністерства внутрішніх справ, і голос його звучав дедалі сумніше.

— Коли б ви прочитали весь текст, таким, як я його написав, вам би таке не спало на думку. Він вийшов трохи скороченим.

— Як це? — насторожив вуха чоловік із 'міністерства. — Вони опублікували ваш текст не в тому вигляді як ви його написали?

— Його скоротили. — Дуже?

— Приблизно на третину.

Чоловік із міністерства, здавалося, був щиро засмучений. — З їхнього боку це була, звичайно, нечесна гра.

Томаш знизав плечима.

— Ви повинні були протестувати! Вимагати негайного виправлення тексту!

— Невдовзі після того прийшли росіяни. У нас у всіх з’явились інші турботи,— сказав Томаш.

— Чому люди мають про вас думати, що ви, лікар, хочете, щоб людей хтось осліплював?

— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.

— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив в іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?

— Ні,— сказав Томаш,— я сам її послав їм.

— Ви знайомі з цими людьми?

— З якими?

— Тими, що надрукували вашу статтю.

— Ні.

— Ви ніколи з ними не розмовляли?

— Одного разу вони викликали мене в редакцію.

— Навіщо?

— З приводу статті.

— І з ким ви розмовляли?

— З якимсь редактором.

— Як його прізвище?

Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім’я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.

— Але ж, пане докторе,— сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості,— все ж таки він відрекомендувався вам!

Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив «кажи правду!», який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького сенсу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).

Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар’єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені,— сказав Томаш,— та оскільки його ім’я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.

— Який він на вигляд?

Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.

— Ясно,— сказав чоловік з міністерства,— і з великою бородою.

— Саме так,— потвердив Томаш.

— Сутулий.

— Так, так,— іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.

— Але навіщо він викликав вас? Про що ви розмовляли?

— Вони хотіли подекуди змінити порядок слів.

Це прозвучало, як смішна відмовка. Чоловік із міністерства знов обурився: чому Томаш не хоче сказати правду:

— Послухайте, пане докторе! Хвилину тому ви твердили, що вам скоротили текст на третину, а тепер кажете, що з вами дискутували про порядок слів! Де ж тут логіка?

Томашеві одразу легше стало відповідати на запитання, бо те, що він казав тепер, було чистісінькою правдою:

— Логіки немає, але це саме так і є,— засміявся він. — У мене попросили дозволу змінити порядок слів в одному реченні, а потім ще й викинули третину статті.

Чоловік з міністерства знову похитав головою, ніби не міг збагнути такої аморальної поведінки, і сказав: — Ці люди поставилися до вас дуже некоректно.

Він допив склянку вина і зробив висновок: — Пане докторе, ви стали жертвою шантажу. Було б шкода, якби через це постраждали ви і ваші пацієнти. Ми, пане докторе, добре усвідомлюємо ваші достоїнства. Подивимося, що можна зробити для вас.

На прощання він сердечно потиснув Томашеві руку.

Потім вони вийшли з шинку й кожен подався до своєї машини.6

Цією зустріччю Томаш був страшенно пригнічений. Він не міг вибачити собі невимушеного тону розмови. Якщо вже він не відмовився розмовляти з поліцейським агентом (бо не був готовий до такої ситуації й не знав, що закон дозволяє йому, а чого ні), то мав бодай відмовитися пити з ним у корчмі вино, немов з приятелем! А якби хтось, хто знає цього чоловіка, та побачив їх разом? Напевно, зробив би висновок, що Томаш співробітничає з поліцією! І навіщо він узагалі сказав йому, що його статтю скоротили? Навіщо він давав без усякої потреби цю інформацію? Від усього того був дуже незадоволений собою.

Через два тижні чоловік із міністерства прийшов знову. Хотів, як і минулого разу, піти до корчми, але Томаш попросив його лишитись у приймальні.

— Я вас розумію, пане докторе,— посміхаючись, сказав він.

Ця фраза привернула Томашеву увагу. Чоловік із міністерства вимовив її, як шахіст, котрий засвідчує суперникові, що в попередньому ході той припустився помилки.

Вони сиділи віч-на-віч, розділені Томашевим письмовим столом. Хвилин через десять, протягом яких говорили тільки про епідемію грипу, що саме лютувала в місті, чоловік із міністерства сказав:

— Ми довго думати про вашу справу, пане докторе. Коли б ішлося тільки про вас, усе було б простіше. Але ми мусимо зважати на громадську думку. Хотіли ви того чи ні, але своєю статтею посприяли антикомуністичній істерії. Не буду приховувати: нам було навіть запропоновано притягнути вас до суду за вашу статтю. Це передбачено законом, публічне підбурювання до насилля.

Чоловік із міністерства помовчав, пильно дивлячись Томашеві в очі. Томаш знизав плечима. А той знову перейшов на заспокійливий тон:

— Ми відхилили цю пропозицію. Хоча б якою була ваша відповідальність у цій справі, але в інтересах суспільства ви повинні працювати там, де ваші здібності найкраще проявляються. Головний лікар дуже цінує вас. Маємо також відгуки ваших пацієнтів. Ви чудовий спеціаліст, пане докторе! І ніхто не може вимагати від лікаря, аби він так само добре розумівся на політиці. Ви дозволили обвести себе круг пальця. Час се поставити на свої місця. Тому ми вирішили запропонувати вам текст заяви, яку ви, на нашу думку, могли б передати в розпорядження преси. А ми вже подбаємо про те, щоб її вчасно опублікували,— і він простяг Томашеві аркуш паперу.

Томаш прочитав, що там було написано, і жахнувся. Це було незрівнянно гірше за те, що вимагав від нього два роки тому головний лікар. Це було вже не просте зречення статті про Едіпа. Тут були слова про любов до Радянського Союзу, про вірність комуністичній партії; було тут і засудження інтелектуалів, котрі прагнули втягнути країну у вир громадянської війни, але головне те, що тут був донос на редакторів письменницького тижневика, в тому числі й на високого сутулого редактора (Томаш із ним ніколи не зустрічався, але знав його лише прізвище і бачив на знімках), які свідомо зловжили його статтею, надавши їй інший смисл і перетворивши її на контрреволюційну прокламацію; вони, мовляв, були надто боягузливі, аби власноручно написати таку статтю, і тому вирішили сховатися за спину наївного лікаря.

Чоловік із міністерства помітив страх у Томашевих очах. Він нахилився і по-дружньому плеснув його під столом по коліну:

— Пане докторе, це всього лише пропозиція! Ви поміркуйте, і якщо захочете змінити те чи інше формулювання, звісно, ми зможемо про все домовитися. Зрештою, це ваш текст!

Томаш одразу повернув папір поліцейському, так ніби боявся ще бодай на хвилину затримати його в своїх руках. Ніби йому раптом спало на думку, що на цьому папері хтось колись шукатиме відбитки його пальців.

Замість того щоб узяти папір, чоловік із міністерства з награним здивуванням здійняв руки (схожим жестом папа римський благословляє з балкона натовп):

— Та що ви, пане докторе, навіщо ви мені це повертаєте? Залиште в себе. Спокійно обміркуйте все вдома.

Заперечно хитаючи головою, Томаш терпляче тримав папір у простягнутій руці. Чоловік із міністерства перестав наслідувати папу римського, який благословляє віруючих і був змушений узяти нарешті папір.

Томаш хотів був сказати дуже різко, що ніякого тексту ніколи не напише і не підпише, проте в останню хвилину змінив тон. І спокійно сказав.

— Я все ж таки грамотний. То чому маю підписувати те, чого сам не писав?

— Гаразд, пане докторе, можемо вибрати іншу послідовність. Спершу ви самі напишете, і лише потім ми разом переглянемо. Те, що ви зараз прочитали, може послужити вам принаймні за взірець.

Чому Томаш одразу рішуче не відхилив пропозиції поліцейського агента?

У голові в нього промайнула думка: крім того, що подібні заяви мають деморалізувати весь народ (у цьому, напевно, полягає генеральна російська стратегія), в його випадку поліція, мабуть, домагається і якоїсь конкретної мети: можливо, вони готують процес над редакторами тижневика, в якому Томаш опублікував свою статтю. Якщо це так, Томашева заява потрібна їм як доказ, необхідний для судового розгляду і для тієї кампанії, що її вестимуть у пресі проти редакторів. І якщо він зараз принципово й рішуче відмовиться від заяви, то підставить себе під удар: поліція опублікує підготовлений текст із його підробленим підписом. І жодна газета ніколи не опублікує його спростування! Ніхто в світі вже потім не повірив би, що то не він написав і підписав! Він давно зрозумів, що люди почуваються щасливими, коли бачать моральне приниження ближнього, тож вони не дозволять йому зіпсувати цю втіху якимось поясненням.

Давши поліції надію, що сам напише якийсь текст, він виграв час. Одразу ж, наступного дня, він подав заяву на звільнення з роботи, розміркувавши (правильно!), що тієї хвилини, як він добровільно спуститься на найнижчу сходинку суспільної драбини (куди, зрештою, на той час спустилися тисячі інтелектуалів з різних галузей), поліція втратить над ним владу і перестане ним цікавитися. За таких обставин уже ніякий текст з його заявою вони не зможуть опублікувати, бо все це було б просто невірогідним. Ганебні публічні заяви завжди пов’язані з просуванням по службі, але в жодному разі не з падінням підписантів.

Лікарі в Чехії — державні службовці, і держава може діяти на свій розсуд: звільняти їх з посади чи ні. Чиновник, з яким Томаш говорив про своє звільнення, знав його на прізвище, ім’я і шанував його. Він умовляв його не кидати своє місце роботи, і Томаш раптом засумнівався, чи взагалі прийняв правильне рішення. Проте він почувався вже ніби зв’язаним із ним клятвою вірності й наполіг на своєму. Так він став мийником вікон.

7

Кілька років тому, виїжджаючи з Цюріха до Праги, Томаш тихо сказав собі «Es muss sein!» і думав при цьому про свою любов до Терези. Але ще того ж дня він почав сумніватися, чи справді це мусило бути: він усвідомив, що до Терези його привів ланцюг смішних випадковостей, які трапилися з ним сім років тому (ішіас його шефа був на початку ланцюга), і завдяки яким він нині повертається в клітку, з якої йому вже не втекти.

Чи означає це, що в його житті ніякого «es muss sein», ніякої великої необхідності не було? Гадаю, що вона все-таки була. Але це була не любов, це було покликання. В медицину його привів не випадок, не розрахунок, а глибоке внутрішнє прагнення.

Якщо взагалі можливо ділити людей на якісь категорії, то передовсім за тими глибокими пристрастями, які протягом усього життя спрямовують їх на ту чи іншу діяльність. Кожен француз неповторний. Проте актори в усьому світі схожі один на одного, і в Парижі, і в Празі, ба навіть у будь-якому провінційному театрі. Актор — це той, хто з дитинства на все життя погоджується виставляти себе на огляд анонімної публіки. Без цієї основної згоди, яка ніяк не пов’язана з талантом, яка значно глибша за талант, не можна стати актором. Подібно до цього лікар — це той, хто погоджується все життя і з усією послідовністю займатися людськими тілами. Ця основна згода (а зовсім не талант і не вміння) дає йому можливість уже на першому курсі ввійти до прозекторської, а через шість років стати лікарем.

Хірургія доводить основний імператив професії медика аж до крайньої межі, де людське вже межує з божественним. Коли ви огрієте кого-небудь обухом по голові, він повалиться на землю і сконає. Але ж колись він однаково сконав би. Таке вбивство лише трохи випереджає те, що Бог трохи пізніше вчинив би сам. Бог, як можна припустити, розраховував на вбивство, але не розраховував на хірургію. Він і не думав, що хтось наважиться встромити руку в нутро механізму, який він створив, старанно загорнув у шкіру, запечатав і заховав від людських очей. Коли Томаш уперше приставив скальпель до шкіри чоловіка, який спав під наркозом, а потім рішучим жестом проткнув цю шкіру й розпоров її рівною і точною лінією (наче це був клапоть неживої матерії, пальто, спідниця, занавіска), його охопило короткочасне, але до болю приголомшливе відчуття блюзнірства. І саме це захоплювало його! Це було глибоко закорінене в ньому оте «es muss sein», до якого не могла привести його ніяка випадковість, ніякий ішіас головного лікаря, ніякі зовнішні причини.

Але як же могло статися, що він так швидко, енергійно і легко звільнився від чогось, що так глибоко було в його єстві?

Він відповів би нам, що зробив це, аби поліція не зловжила його ім’ям. Але, правду кажучи, навіть якщо це теоретично можливо (і такі випадки траплялися), все-таки малоймовірно, щоб поліція розпорядилась опублікувати заяву з його підробленим підписом.

Звісно, людина може боятись і тієї небезпеки, яка малоймовірна. Припустімо таке. Припустімо також, що він гнівався на самого себе, на свою незугарність і хотів уникнути дальших зіткнень із поліцією, які посилили б у ньому почуття безпорадності. І припустімо навіть, що він однаково втратив би свою професію, бо механічна робота в амбулаторії, де він прописував аспірин, аж ніяк не відповідала його уявленням про медицину. Та попри все це, поспішність його рішення видається мені дивною. Чи не приховується за нею щось інше, глибше, що лишилося поза увагою під час його абстрактних розмірковувань?

Хоча Томаш завдяки Терезі й полюбив Бетховена, він не дуже розумівся на музиці, і я не певен, чи знав він справжню історію бетховенівського мотиву «muss es sein? es muss sein!»

А було це так: якийсь пан Дембшер заборгував Бетховену п’ятдесят форинтів, і композитор, який завжди не мав грошей, нагадав йому про них. «Muss es sein?» — сумно зітхнув пан Дембшер, і Бетховен гомерично розсміявся: «Es muss sein!» і одразу ці слова та їхню мелодію поклав на ноти, скомпонував на цей реалістичний мотив невеличкий канон для чотирьох голосів: три голоси співають «es muss sein, es muss sein, ja, ja, ja» (це мусить бути, це мусить бути, так, так, так), і четвертий голос вступає: «heraus mit dem Beutel!» (Витягни, любий, портмоне!)

Той самий мотив через рік став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Тоді Бетховен уже не думав про портмоне Дембшера. Слова «es muss sein!» звучали для нього дедалі врочистіше, ніби їх промовляла сама Доля. У мові Канта навіть «добрий день!», сказане відповідним чином, може набути подоби метафізичної тези. Німецька мова — мова важких слів. I «es muss sein!» стало вже зовсім не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss» (тяжко прийнятим рішенням).

Отже, Бетховен перетворив тоді легковажне натхнення у серйозний квартет, жарт — у метафізичну правду. Це цікавий приклад перетворення легкого у важке (або за Парменідом: приклад перетворення позитивного в негативне). Хоч як дивно, але таке перетворення нас не дивує. Навпаки, нас обурило б, якби Бетховен перетворив серйозність свого квартету на легкий жарт чотириголосого канону про портмоне Дембшера. При цьому він повівся б цілком у дусі Парменіда: перетворив би тяжке на легке, а отже, негативне на позитивне! На початку (як незакінчений ескіз) була б велика метафізична правда, а в кінці (як завершений твір) був би легенький жарт! Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.

Мені здається, що оте агресивне, врочисте, суворе «es muss sein!» у глибині душі вже давно дратувало Томаша, і в ньому жила глибока мрія перетворити, за Парменідом, тяжке на легке. Згадаємо про те, як колись він водночас назавжди відмовився зустрічатися з першою дружиною і сином і з якою полегкістю сприйняв повний розрив стосунків з батьками. Хіба це було щось інше, аніж різкий і не зовсім усвідомлений жест, яким він відкинув усе, що видавалося йому тяжким обов’язком, його «es muss sein!»?

Тоді, звичайно, це було зовнішнє «es muss sein!», визначене суспільними умовностями, у той час, як «es muss sein!» його любові до медицини йшло ізсередини. Тим гірше. Внутрішній імператив ще сильніший і тому ще настирніше кличе до бунту. Бути хірургом — означає розрізати поверхню речей і дивитися, що криється всередині. Мабуть, саме тому в Томаша з’явилося бажання дізнатися, що приховується по той бік «es muss sein!»; іншими словами: що залишиться від життя, коли людина звільниться від того, що досі вважала своїм покликанням.

Та коли він, відрекомендувавшись доброзичливій завідувачці празького підприємства «Миття вікон та вітрин», побачив раптом результати свого рішення в усій їхній реальності й невідворотності, йому стало страшнувато. В такому стані він прожив кілька перших днів своєї нової роботи. Але тільки-но подолав (за якийсь тиждень) приголомшливу незвичність свого нового життя, як раптом зрозумів, що для нього настала пора довгих канікул. Він робив речі, до яких йому було байдужісінько, і це було чудово. Він раптом зрозумів щастя людей (досі він завжди їх жалів), котрі виконують роботу, до якої їх не змушує жодне внутрішнє «es muss sein!» і про яку, покинувши робоче місце, вони можуть одразу забути. Ніколи раніше він не знав цієї блаженної байдужості. Коли, бувало, щось не вдавалося йому на операційному столі, він впадав у відчай і не міг заснути. Часто втрачав навіть інтерес до жінок. «Es muss sein!» його професії було своєрідним упирем, що висмоктував з нього кров.

Тепер він ходив по Празі з жердиною для миття вітрин та вікон і з подивом усвідомлював, що почувається на десять років молодшим. Продавщиці великих магазинів зверталися до нього «пане докторе» (празький там-там діяв бездоганно) і питали в нього порад щодо свого нежитю, хворого попереку чи нерегулярної менструації. Вони почували себе ніяково, коли, поливши скло водою і насадивши щітку на тичку, він починав мити вітрину. І коли б вони могли кинути покупців у магазині, то з великою радістю забрали б у нього з рук тичку й помили скло замість нього.

Томаша запрошували здебільшого великі магазини, але підприємство часто посилало його до приватних осіб. Масове переслідування чеських інтелектуалів тоді ще викликало в людей якусь ейфорію солідарності. Колишні пацієнти Томаша, довідавшись, що він миє вікна, дзвонили до нього на підприємство і замовляли саме його. Потім зустрічали його з пляшкою шампанського або сливовиці і, записавши йому до квитанції тринадцять вимитих вікон, дві години розмовляли з ним і пили за його здоров’я. І Томаш ішов до наступної квартири чи магазину в чудовому гуморі. Родини російських офіцерів розміщались у країні по квартирах, по радіо лунали погрозливі промови чиновників міністерства внутрішніх справ, що посіли місця вигнаних редакторів, а він, підпилий, бродив по Празі, і здавалося йому, що він іде з одного свята на інше. Це були його довгі канікули.

Він повертався назад у часи свого вільного холостяцького життя. Тобто відчував себе раптом без Терези. Зустрічався з нею тільки вночі, коли вона приходила з ресторану, і він ледь пробуджувався з напівсну, і вранці, коли вона ще не могла розплющити очей, поспішав на роботу він. У своєму розпорядженні він мав шістнадцять годин, і це був несподівано набутий простір свободи. А простір свободи для нього з ранньої молодості означав: молоді жінки.9

Коли приятелі іноді запитували його, скількох жінок він мав у житті, він ухилявся од відповіді, а коли ті наполягали, казав: «Могло їх бути сотень зо дві». Декотрі заздрісники твердили, що він перебільшує. Він захищався: «Хіба це багато? Я маю зв’язки з жінками років двадцять п’ять. Поділіть дві сотні на двадцять п’ять. У вас вийде якихось вісім нових жінок на рік. Це не так і багато».

Проте, відтоді як він почав жити з Терезою, його еротична активність наштовхувалась на організаційні труднощі; він міг відвести для неї (між операційним столом і домом) лише вузьку смужку часу, і хоч використовував він його якнайінтенсивніше (подібно до рільника, котрий старанно обробляє свою діляночку в горах), цього не можна було порівняти з простором у шістнадцять годин, які зненацька подарувала йому доля. (Я кажу шістнадцять годин, бо й ті вісім годин, коли він мив вікна, були наповнені знайомством з новими продавщицями, службовками, домашніми господарками, з якими він мав змогу домовлятися про зустріч.)

Що він шукав у них? Що його вабило до них? Хіба любовне дійство — не вічне повторення того самого?

Ні. Завжди лишається маленька частка чогось неймовірного. Коли він бачив жінку в одежі, він, звичайно, міг приблизно уявити собі, який вигляд вона матиме гола (тут його досвід медика доповнював досвід коханця), але поміж приблизністю уяви і точністю реальності лишався маленький простір неймовірного, і це не давало йому спокою. Проте, гонитва за неймовірним не кінчається відкриттям голизни, а продовжується далі: як жінка поводитиметься, коли він роздягне її? Що говоритиме, коли він буде пестити її? У якій тональності звучатимуть її зітхання? Яка гримаса з'явиться в неї на обличчі у хвилину екстазу?

Своєрідність «я» приховується саме в тому, що є в людині неймовірне. Уявити собі ми можемо лише те, що в усіх людях однакове, спільне. Індивідуальне «я» — це те, що відрізняється від загального, тобто те, чого не можна загодя відгадати й вирахувати, що необхідно лише виявити, відкрити, завоювати.

Томаш, який останніх десять років своєї лікарської практики займався виключно людським мозком, знає, що немає нічого важчого, ніж осягнути чиєсь «я». Між Гітлером та Ейнштейном, між Брежнєвим та Солженіциним значно більше подібного, аніж відмінного. Якщо це виразити числами, то можна було б сказати, що поміж ними одна мільйонна часточка несхожого, а дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонних подібного.

Томаш охоплений пристрастю відкривати й оволодівати цією мільйонною часткою, і йому здається, що в цьому полягає смисл його одержимості жінками. Він одержимий не жінками, він одержимий тим, що є в кожній із них неймовірного, інакше кажучи, одержимий тією мільйонною часткою несхожого, яка відрізняє одну жінку від інших жінок.

(Тут, мабуть, стикалася його пристрасть хірурга з пристрастю бабія. Він не випускав з руки уявного скальпеля, навіть коли бував з коханками. Він мріяв оволодіти чимось, що крилося глибоко в них і заради чого необхідно розрізати їхню поверхню.)

Ми можемо, звичайно, спитати, чому він шукав цю мільйонну часточку несхожого саме в сексі. Хіба не міг він, скажімо, знайти її в ході, в кулінарних забаганках чи в мистецьких захопленнях тієї чи іншої жінки?

Безперечно, мільйонна частка несхожості наявна в усіх сферах людського життя, але скрізь вона загальнодоступна, її не треба відкривати, вона не потребує скальпеля. Якщо одна жінка віддає перевагу сиру, а не тістечку, а друга не терпить цвітної капусти, то хоч вона й демонструє таким чином свою оригінальність, але ми одразу пересвідчуємося, що ця оригінальність незначуща, пуста і що немає ніякого смислу зупиняти на ній свою увагу й шукати в ній якусь цінність.

Тільки в сексуальності мільйонна частка несхожості являє собою щось рідкісне, бо вона недоступна публіці, і її треба завойовувати. Ще півстоліття тому для такого завоювання треба було присвятити дуже багато часу (тижні чи навіть місяці), і час, відданий завоюванню, ставав мірою вартості завойованого. Проте і зараз, хоча час, потрібний для завоювання, незмірно скоротився, сексуальність і надалі лишається металевою шкатулкою, у якій заховане жіноче «я».

Отже, це була не жадоба насолоди (насолода приходила на додаток, немов якась премія), а жадоба оволодіти світом (розкрити своїм скальпелем розпластане тіло світу), саме вона гнала Томаша услід за жінками.10

Серед чоловіків, які ганялися за багатьма жінками, ми можемо легко розрізнити дві категорії. Одні шукають у всіх жінках свою власну, суб’єктивну мрію про жінку. Інших спонукає бажання оволодіти безмежними розмаїттями об’єктивного жіночого світу.

Одержимість перших — лірична: вони шукають у жінках самих себе, свій ідеал, але раз по раз розчаровуються, бо ж ідеал, як відомо, не можна знайти ніколи. Розчарування, що жене їх від жінки до жінки, надає їхній непостійності якесь романтичне виправдання, і тому багатьох сентиментальних дам навіть розчулює їхня затята полігамність.

Друга одержимість — епічна, і жінки в ній не бачать нічого зворушливого: чоловік не проєктує на жінок ніякого свого суб’єктивного ідеалу; тому його цікавить усе й ніщо не може розчарувати. І саме ця нездатність бути розчарованим і має в собі щось шокуюче. Одержимість епічного бабія в уявленні людей не можна спокутувати (спокутувати розчаруванням).

Оскільки ліричний бабій переслідує постійно той самий тип жінки, ніхто навіть не помічає, що він міняє коханок; друзі раз по раз ставлять його у скрутне становище тим, що не можуть розрізнити його подруг і називають їх тим самим іменем.

Епічні бабії (і саме до них, звичайно належить Томаш) у своїй гонитві за пізнанням дедалі більше віддаляються від банальної жіночої вроди, якою швидко пересичуються, і неминуче закінчують як колекціонери курйозів. Вони знають про цей свій гріх, трохи його соромляться і, щоб не бентежити друзів, не появляються з коханками на людях.

Томаш уже близько двох років працював мийником вікон, коли одного разу його запросила до себе нова замовниця. Її химерність зацікавила його відразу, тільки-но він побачив її у відчинених дверях квартири. Це була делікатна, не криклива химерність, у межах приємної банальності (Томашеве захоплення курйозами не мало нічого спільного із захопленням Фелліні монстрами): жінка була надзвичайно висока, трохи вища за нього, і її обличчя з тонким і дуже довгим носом було таке незвичайне, що її не можна було назвати гарною (усі б запротестували проти цього!), хоча й негарною (принаймні для Томаша) вона не була. Вдягнена у штани й білу блузку, вона справляла дивне враження: якесь поєднання хлопця, жирафа й лелеки.

Жінка дивилася на нього довгим, уважним, допитливим поглядом, у якому відчувалася інтелігентна іронія.

— Проходьте далі, пане докторе,— мовила вона.

Він зрозумів, що жінка знає, хто він. Проте не відреагував на це й запитав: — Де можна набрати води?

Вона відчинила двері ванної кімнати. Перед ним був умивальник, ванна, унітаз; перед ванною, умивальником і унітазом лежали маленькі рожеві килимки.

Жінка, схожа на жирафа й лелеку, усміхалась, її очі мружились, і тому все, що вона говорила, здавалося, було сповнене таємного смислу чи іронії.

— Ванна повністю до ваших послуг, пане докторе,— сказала вона. — Можете в ній робити що завгодно.

— Навіть викупатися можу? — запитав Томаш.

— Ви любите купатися? — відповіла вона запитанням.

Він наповнив відро теплою водою і повернувся до вітальні.

— Як ви бажаєте, звідки починати?

— Це залежить тільки від вас,— знизала вона плечима.

— Я можу подивитися вікна і в інших кімнатах?

— Хочете ознайомитися з моєю квартирою? — усміхнулась вона, так ніби миття вікон було його примхою, яка зовсім не обходила її.

Він зайшов до сусідньої кімнати. Це була спальня з одним великим вікном, двома поставленими впритул ліжками і картиною — осіннім пейзажем з березами й призахідним сонцем.

Коли він повернувся, на столі стояла відкоркована пляшка вина і два келишки.

— Не бажаєте підкріпитися перед нелегкою роботою? — запитала вона. — Охоче,— відказав Томаш і сів.

— Для вас це, мабуть, цікаве заняття — ознайомлюватися з різними домівками,— мовила вона.

— Може, й так,— відповів Томаш.

— Скрізь вас чекають жінки, чоловіки яких на роботі.

— Найчастіше бабусі й свекрухи,— сказав Томаш.

— А вам не бракує вашої основної роботи?

— Краще скажіть мені, звідки ви знаєте про мою роботу.

— Ваше підприємство вихваляється вами,— сказала жінка, схожа на чаплю.

— І досі? — здивувався Томаш.

— Коли я туди подзвонила й попросила прислати когось вимити вікна, вони запитали, чи я не хочу, щоб це були ви. Сказали, що ви відомий хірург, якого вигнали з лікарні. Мене це, звичайно, зацікавило.

— Ви надзвичайно допитлива,— сказав він.

— Це помітно по мені?

— Так, з вашого погляду.

— А як я дивлюся?

— Мружите очі. І раз по раз про щось запитуєте.

— Ви не любите відповідати?

Завдяки їй розмова з самого початку набрала кокетливої чарівливості.

Ніщо з того, про що вона говорила, не стосувалося довколишнього світу, всі слова були звернені тільки до них самих. А оскільки головною темою розмови з самого початку стали він і вона, не було нічого природнішого, як доповнювати слова доторками, і Томаш, говорячи про її примружені очі, водночас погладив її. А вона у відповідь повторювала кожен його доторк. Робила вона це не мимовільно, а скоріше з якоюсь підкресленою послідовністю, так ніби грала в гру «що зробите мені ви, те і я зроблю вам». Так вони сиділи навпроти себе і доторкувалися руками одне одного.

І тільки коли Томаш спробував доторкнутися до її лона, вона не погодилась на це. Йому важко було визначити, наскільки серйозним був її опір, але в кожному разі минуло вже багато часу, і вже через десять хвилин він мав бути у наступного клієнта.

Він підвівся і пояснив їй, що мусить піти. Обличчя в неї палало.

— Дозвольте я підпишу ваше замовлення,— сказала вона. — Але ж я нічого не зробив,— заперечив він.

— Це моя вина,— сказала вона, а тоді додала тихим, повільним, невинним голосом: — Мені доведеться знову викликати вас, щоб ви закінчили те, чого з моєї вини не змогли навіть почати.

Коли Томаш відмовився дати їй на підпис бланк, вона сказала ніжно, ніби просила про якусь послугу: — Прошу вас, дайте мені. — І додала, мружачи очі: — Адже плачу не я, а мій чоловік. І платять не вам, а державному підприємству. Ця угода нас зовсім не стосується.11

Дивна непропорційність жінки, схожої на жирафа й лелеку, збуджувала його і в спогадах: поєднання кокетства з незграбністю; відвертий сексуальний потяг супроводжувався іронічною посмішкою; вульгарна ординарність квартири і неординарність її господині. Яка вона буде, коли вони кохатимуться? Намагався собі уявити, але йому це не вдавалося. Кілька днів він ні про що інше й думати не міг.

Коли вона вдруге запросила його, вино і два келишки вже чекали на столі. Проте цього разу все йшло дуже швидко. Невдовзі вони стояли одне навпроти одного у спальні (на картині з березами заходило сонце) і цілувалися. Він сказав їй своє звичайне «роздягніться!», але вона, замість послухатися, попросила його: «Ні, спершу ви!»

Для нього це було так незвично, що він трохи розгубився. Вона почала розстібати йому штани. Він попросив її ще кілька разів (з комічним неуспіхом) «роздягніться!», тож йому нічого не лишалося, як піти на компроміс; за правила гри, які вона минулого разу йому нав’язала («що зробите мені ви, те і я зроблю вам»), вона зняла з нього штани, а він з неї — спідницю, потім вона зняла з нього сорочку, а він з неї — блузку, аж врешті стояли вже одне навпроти одного голі. Його рука була на її вологому лоні, а потім він просунув пальці далі, до заднього проходу, це місце він особливо любив на тілі всіх жінок. У неї він був незвично випуклий, тож викликав в уяві довгий травний тракт, що закінчувався тут, злегка виступаючи назовні. Обмацуючи цей міцний, здоровий кружок, цей найпрекрасніший з усіх перснів світу, що його лікарі називають «сфінктер», він несподівано відчув і її пальці на своєму власному тілі, у тому ж місці. Вона повторювала всі його рухи з точністю дзеркала.

І хоча, як я сказав, він спізнав зо дві сотні жінок (а відтоді як мив вікна, це число значно збільшилося), йому все-таки ніколи не траплялося, щоб жінка, вища за нього зростом, мружачи очі, стояла перед ним і обмацувала його анальний отвір. Щоб подолати ніяковість, він різко штовхнув її на ліжко.

Вона не сподівалася від нього такого різкого руху. Її висока постать почала падати на спину, на обличчі, вкритому червоними плямами, відбився переляк людини, котра втратила рівновагу. Стоячи перед нею, від підхопив її під коліна і підняв угору трохи розсунуті ноги, тож вони ураз стали подібними до піднятих рук солдата, котрий здається від страху перед націленою на нього зброєю. Незграбність і водночас старанність неймовірно розпалили Томаша. Вони кохалися дуже довго. Він дивився при цьому їй в обличчя, вкрите червоними плямами, шукаючи на ньому зляканий вираз обличчя жінки, якій хтось підставив ногу і вона падає, цей незрівнянний вираз, який хвилину тому викликав у нього таке збудження, що аж кров ударила йому в голову.

Потім він пішов умитися до ванної кімнати. Вона супроводжувала його туди, докладно пояснюючи, де лежить мило, де мочалка і як пустити гарячу воду. Йому було дивно, чому вона так детально пояснює такі найпростіші речі. Нарешті він сказав їй, що все розуміє, і натякнув, що хотів би у ванній кімнаті лишитися сам.

Вона прохально мовила: — А чи не дозволите ви мені асистувати при вашому туалеті?

Нарешті йому вдалося виставити її з ванної. Він умивався, мочився в умивальник (загальна звичка чеських лікарів), але йому здавалося, що вона тим часом нетерпляче бігає біля ванної кімнати, міркуючи, як проникнути всередину. Коли він закрив воду і в квартирі запала повна тиша, у нього виникло відчуття, що вона звідкись спостерігає за ним. Був майже певний того, що у дверях ванної кімнати просвердлена дірка й вона притискає до неї своє красиве примружене око.

Він ішов від неї в чудовому настрої. Він намагався вирізнити щось основне, вивести їз своїх спогадів якусь хімічну формулу, з допомогою якої можна було б визначити її винятковість (оту мільйонну долю несхожості). Нарешті він дійшов до формули, що складалася з трьох показників:

1)Незграбність у поєднанні зі старанністю;

2)Перелякане обличчя того, хто втратив рівновагу і падає;

3)Ноги, підняті вгору, немов руки солдата, який здається перед націленою на нього зброєю.

Коли він це повторював, у нього було щасливе відчуття, що він знову оволодів якоюсь часточкою світу; що своїм уявним скальпелем вирізав смужку матерії з безконечного полотна всесвіту.12

Приблизно в той самий час із ним трапилася така історія: він зустрівся кілька разів з молодою дівчиною в квартирі, яку йому залишав щодня, аж до самої півночі, один його давній приятель. Якось, через місяць, чи, може, через два, дівчина нагадала йому про одну їхню зустріч: вони, нібито, кохалися на килимі під вікном в той час, коли надворі спалахували блискавки і гримів грім. Вони любили одне одного протягом усієї грози, і це було, мовляв, чудово!

Томаш тоді майже злякався: так, він пам’ятав, що він любив її на килимі (у приятелевій квартирі був лише вузький диван, який здавався Томашеві незручним), але про грозу він геть забув! Диво дивне: він міг пригадати кожну з кількох зустрічей з тією дівчиною, добре запам’ятав навіть спосіб, яким вони кохалися (вона відмовилася віддатися йому ззаду), пам’ятав деякі її слова, що вихопилися в неї під час любощів (вона раз по раз просила, щоб він стискав її стегна і протестувала, коли він дивився на неї), пам’ятав навіть фасон її білизни — але про грозу геть чисто забув!

Його пам’ять зберігала з його любовних історій лише круту й вузьку трасу сексуального завоювання: першу словесну атаку, перший дотик, першу непристойність, яку він сказав їй, а вона — йому, всі ті дрібні збочення, до яких він поступово схиляв її, і ті, від яких вона відмовилася. Все інше було з пам’яті (майже з якоюсь педантичністю) викреслене. Він забував навіть і місце, де вперше побачив ту чи іншу жінку, тому що ця мить передувала його сексуальному штурму.

Дівчина говорила про грозу, мрійливо посміхалась, а він дивився на неї з подивом і мало не згоряв від сорому: вона переживала щось прекрасне, а він не відчував нічого. В тому, як по-різному їхня пам’ять реагувала на вечірню грозу, полягала різниця між любов’ю і нелюбов’ю.

Словом «нелюбов» я зовсім не хочу сказати, що Томаш ставився цинічно до цієї дівчини, що він у ній, як то кажуть, не бачив нічого іншого, крім сексуального об’єкта: навпаки, він по-дружньому любив її, цінував її характер та інтелігентність і будь-якої миті ладен був прийти їй на допомогу, коли б вона її потребувала. Це не він ставився до неї погано, погано ставилася до неї його пам’ять, яка сама, без його участі, вилучила її із сфери любові.

Здавалось, ніби в мозку існувала зовсім особлива область, яку можна було б назвати поетичною пам’яттю і яка реєструє те, що нас зачарувало, розчулило, що зробило наше життя прекрасним. Відтоді як він познайомився з Терезою, жодна жінка вже не мала права лишити у тій частині мозку бодай найслабший слід.

Тереза деспотично заволоділа його поетичною пам’яттю і замела в ній сліди інших жінок. Це було несправедливо, бо, скажімо, дівчина, з якою він кохався на килимі під час грози, була не менш гідна поезії, аніж Тереза. Вона кричала: «Заплющ очі, стисни мені стегна, тримай мене міцно!»; вона не зносила того, що в Томаша під час любощів розплющені очі, зосереджені й спостережливі, і що його тіло, трохи підняте над нею, не притискається до її шкіри. Вона не хотіла, щоб він вивчав її.. Вона хотіла затягнути його в чарівний потік, до якого можна кинутися лише з заплющеними очима. Тому вона і відмовилася стати рачки, бо в такій позі їхні тіла зовсім не дотикалися б, а він дивився б на неї мало не з півметрової відстані. Вона ненавиділа цю відстань, хотіла злитися з ним. І тому вона, дивлячись йому в очі, затято твердила, що не зазнала насолоди, хоча весь килим був зрошений її оргазмами: «Я не шукаю насолоди,— казала вона,— я шукаю щастя, а насолода без щастя — не насолода». Іншими словами, вона стукала в браму його поетичної пам’яті. Але брама була замкнена. В поетичній пам’яті не було для неї місця. Для неї місце було хіба що на килимі.

Його пригода з Терезою почалася саме там, де пригода з іншими жінками закінчувалася. Вона розігрувалася на другому боці імперативу, який спонукував його завойовувати жінок. В Терезі він нічого не хотів відкривати. Він дістав її відкритою. Він зійшовся з нею раніше, аніж устиг взяти до рук свій уявний скальпель, яким розкривав розпростерте тіло світу. Ще до того, як він устиг запитати себе, якою вона буде, коли вони почнуть кохатися, він уже кохав її.

Історія кохання почалася згодом: у Терези піднялася температура, і він не зміг відіслати її додому, як відсилав іншйх жінок. Він стояв на колінах біля її постелі, і йому раптом спало на думку, що хтось послав її до нього по воді в кошику. Я вже говорив, що метафори небезпечні. Любов починається з метафори. Іншими словами: любов починається в ту хвилину, коли жінка своїм першим словом впишеться у нашу поетичну пам’ять.13

Кілька років тому вона знову вписалася в його душу: як завжди, поверталася вранці з молоком, і коли він відчинив їй двері, вона притискала до грудей ворону, загорнену в червону шаль. Так беруть на оберемок циганки своїх дітей. Він ніколи не забуде цього: велетенський сумний дзьоб ворони біля її обличчя.

Вона знайшла її заритою в землю. Так колись робили козаки з полоненими ворогами. «Це зробили діти,— сказала вона, і була в цій фразі не лише проста констатація, але й несподівана огида до людей. Він пригадав, як недавно вона сказала йому: «Я починаю дякувати тобі за те, що ти ніколи не хотів мати дітей».

Учора вона жалілася йому, що в барі, де вона працює, до неї чіплявся якийсь чолов’яга. Він простягав руку до її дешевенького намиста і твердив, що вона заробила його не інакше як проституцією. Вона була дуже схвильована цим. Більше, ніж треба, подумав Томаш. І раптом злякався, усвідомивши, як мало за останніх два роки він бачився з нею і як рідко доводилося йому стискати в своїх долонях її руки, щоб вони перестали тремтіти.

З такими думками він ішов уранці до контори, де службовка розподіляла роботу поміж мийниками вікон на цілий день. Вона сказала Томашеві, що якийсь приватний замовник наполягав на тому, щоб вікна в їхній квартирі помив саме він. Неохоче пішов Томаш за цією адресою, побоюючись, що й цього разу його запросила до себе якась жінка. Його заполонили думки про Терезу, і він не мав ані найменшого бажання шукати чергову пригоду.

Коли відчинилися двері, Томаш полегшено зітхнув. Він побачив перед собою високого, трохи сутулого чоловіка. В нього була велика борода, і він когось нагадував Томашеві.

— Проходьте, пане докторе,— сказав чоловік, усміхаючись, і повів Томаша до кімнати.

В кімнаті стояв якийсь молодик. Він дивився на Томаша, намагаючись усміхатись, і краска заливала йому обличчя.

— Гадаю, вас не треба знайомити одного з одним,— мовив чоловік.

— Не треба,— сказав Томаш і, не відповівши на усмішку, подав молодикові руку. Це був його син.

Лише після цього відрекомендувався йому чоловік з великою бородою.

— Я зрозумів, що ви когось нагадуєте мені,— сказав Томаш. — Ще б пак! Звичайно, я знаю вас. Знаю ваше ім’я.

Вони посідали в крісла біля низенького журнального столика. Томаш раптом усвідомив, що обох чоловіків, що сиділи навпроти нього,— мимоволі створив він. Сина приневолила його створити перша дружина, а риси цього високого чоловіка він з примусу змалював поліцейському, який допитував його.

Щоб відігнати ці думки, він промовив: — То з якого вікна мені починати?

Чоловіки, що сиділи навпроти нього, щиросердо розсміялися.

Так, було ясно, що ні про яке миття вікон не йдеться. Його покликали не мити вікна, його заманили в пастку. Він ніколи не розмовляв зі своїм сином. Сьогодні вперше він потис йому руку. Він знав його лише з виду й не хотів знати по-іншому. Волів нічого не знати про нього і хотів, щоб бажання це було взаємним.

— Чудовий плакат, чи ж не так? — кивнув редактор на великий обрамлений малюнок, що висів на стіні навпроти Томаша.

Тільки тепер Томаш обвів поглядом кімнату. На стінах були цікаві картини, багато фотографій і плакатів. Малюнок, на який показав редактор, був опублікований 1968 року в одному з останніх номерів тижневика, перше ніж росіяни заборонили його. Це була імітація відомого плаката з часів громадянської війни в Росії 1918 року, який закликав до набору в Червону Армію: солдат із червоною зіркою на шоломі суворим поглядом дивиться вам в очі й простягає руку з націленим на вас указівним пальцем. Первісний російський текст звучав: «Ти записався добровольцем до Червоної Армії?» Цей текст було замінено чеським текстом: «Ти підписав дві тисячі слів?»

Чудовий жарт! «Дві тисячі слів» — це перший славнозвісний маніфест, оголошений весною 1968 року, що закликав до радикальної демократизації комуністичного режиму. Його підписали безліч інтелектуалів, потім приходили й підписували також прості люди, тож підписів було так багато, що їх, зрештою, і не змогли підрахувати. Коли в Чехію вторглася радянська армія і почалися політичні чистки, одним із запитань, які ставили громадянам, було: «Ти також підписав тисячу слів?» Хто признавався, що підписав, того без розмов виганяли з роботи.

— Чудовий малюнок. Я пам’ятаю його,— сказав Томаш.

У відповідь редактор посміхнувся: — Сподіваюсь, цей червоноармієць не слухає, про що ми говоримо.

А потім додав уже серйозним тоном:

— Щоб вам усе було ясно, пане докторе. Це не моя квартира. Це квартира мого приятеля. Отже, нема повної гарантії, що поліція нас у цю хвилину не підслуховує. Хоча це вірогідно. Коли б я покликав вас до себе, сумніву не було б.

Далі він знову перейшов на лагідний тон: — Але я виходжу з того, що ми не мусимо ні перед ким таїтися. Зрештою, уявіть собі, яку вигоду матимуть чеські історики колись у майбутньому! Вони знайдуть у поліцейських архівах записане на магнітофонну плівку життя всіх чеських інтелектуалів! Знаєте, як важко історикам літератури уявити собі concreto сексуальне життя, скажімо, Вольтера, чи Бальзака, чи Толстого? Щодо чеських письменників, не буде ніяких сумнівів. Усе записано. Кожне зітхання.

Потім він обернувся до уявних мікрофонів у стіні і сказав голосніше:

— Панове, як завжди в такій ситуації я хочу підтримати вас у вашій роботі й подякувати від свого імені й від імені майбутніх істориків.

Усі троє розсміялись, а потім редактор почав розповідати про те, як було заборонено його тижневик, що робить карикатурист, який придумав цю карикатуру, і що роблять інші чеські художники, філософи, письменники. Після російського вторгнення всіх їх повиганяли з роботи і вони поставали мийниками вікон, сторожами автостоянок, нічними вахтерами, опалювачами громадських будівель, а в кращому випадку, за протекцією, таксистами.

Редактор говорив про досить цікаві речі, але Томаш не міг зосередитися на тому. Він думав про свого сина. Пригадав, що вже кілька місяців зустрічає його на вулиці. І це було явно не випадково. Його вразило те, що зараз він бачить сина в товаристві редактора, котрого переслідують. Томашева перша дружина була ортодоксальною комуністкою, і Томаш мав підстави вважати, що син був під її впливом. Він нічого не знав про нього. Міг, звичайно, зараз відверто спитати, які в нього стосунки з матір’ю, але йому здавалося, що запитувати про таке в присутності стороннього чоловіка нетактовно.

Нарешті редактор перейшов до суті справи. Він сказав, що люди дедалі частіше потрапляють за ґрати лише за те, що обстоюють власні погляди, і закінчив свої міркування словами: — Ось чому ми дійшли висновку, що треба щось робити.

— І що ви маєте намір робити? — запитав Томаш.

Тут втрутився в розмову його син. Томаш уперше почув, як він говорить. З подивом зауважив, що син заїкається.

— У нас є відомості,— сказав він,— що політичних в’язнів тримають у жахливих умовах. Становище деяких із них справді критичне. Тому ми вирішили, що було б добре написати петицію, яку могли б підписати найвідоміші чеські інтелектуали, чиї імена ще мають якусь вагу.

Ні, це було не заїкання, скоріше він, злегка затинавсь, що уповільнювало його мову, тож кожне слово він мимоволі підкреслював і вимовляв протягло. Він явно розумів це, і його щоки, які за хвилину тому зблідли, знову почервоніли.

— Ви хотіли б, щоб я вам порадив, до кого звернутися в моїй галузі? — запитав Томаш.

— Ні,— засміявся редактор. — Нам не потрібна ваша порада. Нам потрібен ваш підпис!

Йому це знову полестило! Він знову зрадів, що хтось іще не забув про те, що він був хірургом! І заперечував він лише зі скромності:

— Даруйте! Те, що мене вигнали з роботи, ще не доказ, що я знаменитий лікар!

— Ми не забули, що ви написали до нашого тижневика,— усміхнувся Томашеві редактор.

З якимось захопленням, якого Томаш, можливо, і не помітив, син видихнув: — Так!

Томаш сказав:

— Я не певен, чи моє ім’я на якійсь петиції може допомогти політв’язням. Чи не краще було б узяти підписи в тих, котрі ще не впали в немилість і зберегли бодай мінімальний вплив на власті предержащі?

Редактор засміявся:

— Звичайно, краще!

Томашів син теж засміявся — так сміються люди, що багато чого зрозуміли на своєму віку: — Але ж ті ніколи її не підпишуть! Редактор вів далі:

— Це не означає, що ми не ходимо до них! Ми не до такої міри ввічливі, аби рятувати їх від ніякової ситуації,— сміявся він. — Послухали б ви їхні відмовки. Диву даєшся!

Син схвально сміявся.

Редактор вів далі:

— Усі, звісно, твердять, що в усьому з нами згодні, тільки, мовляв, це треба робити по-іншому: тактовніше, розумніше, делікатніше. Вони бояться підписувати петицію і водночас бояться, що ми погано думатимемо про них, якщо вони не підпишуть.

Син і редактор дружно розсміялись.

Редактор дав Томашеві аркуш паперу з коротеньким текстом, у якому досить шанобливим тоном просили президента про амністію політв’язнів. Томаш намагався швидко розміркувати подумки: «Амністувати політв’язнів! Але чи амністують їх лише на тій підставі, що люди, відкинуті режимом (а отже, нові потенціальні політв’язні), просять про це президента? Адже така петиція може призвести лише до того, що політв’язні амністовані не будуть, навіть якщо їх зараз мали намір амністувати!»

Його роздуми обірвав син:

— Ідеться головним чином про те, щоб усі довідалися, що в цій країні ще є жменька людей, які не відчувають страху. І виявити також позицію кожного. Відділити зерно від полови.

Томаш подумав: «Що ж, справедливо, але яке це має відношення до політв’язнів? Ідеться або про те, щоб домогтися їхньої амністії, або про те, щоб відділити зерно від полови. Це зовсім різні речі.

— Ви вагаєтеся, пане докторе? — запитав редактор.

Так. Він вагався. Але боявся про це сказати. Навпроти нього на стіні був зображений солдат, який погрожував йому пальцем і говорив: «Ти ще вагаєшся, чи вступати до Червоної Армії?» Або: «Ти ще не підписав дві тисячі слів?» Або: «Ти також підписав дві тисячі слів?» Або: «Ти не хочеш підписати петицію про амністію?» Але хоч би що солдат питав, він весь час погрожував.

Редактор кілька хвилин тому висловив думку про людей, котрі хоч і погоджуються з тим, що політв’язні повинні бути амністовані, а проте наводять тисячі доказів проти того, щоб підписати петицію. Втім, такі розмірковування, на його думку, не що інше, як відмовки, за якими приховується боягузтво. Що ж Томаш мав сказати?

Запала тиша. І раптом він розсміявся, показавши на малюнок на стіні:

— Цей солдат, погрожуючи мені, запитує, підпишу я чи ні. Під його поглядом важко розмірковувати!

Усі троє засміялись.

Потім Томаш промовив:

— Гаразд. Я подумаю. Чи могли б ми побачитися найближчими днями? — Я завжди радий бачити вас,— відповів редактор,— але щодо петиції — це вже запізно. Ми хочемо завтра вручити її президентові.

— Завтра? — Томаш раптом пригадав, як дебелий поліцейський подав йому папір з текстом-доносом саме на цього високого чоловіка з великою бородою. Всі примушують його підписувати тексти, яких він сам не писав.

Озвався син:

— Тут і розмірковувати нема про що.

Слова були агресивні, але тон був майже благальний. Вони дивилися зараз один одному в очі, і Томаш помітив, як син, зосереджуючи погляд, трохи піднімає лівий кутик верхньої губи. Цю гримасу він знав із власного обличчя. Він не міг пересилити в собі якусь нехіть, побачивши раптом цю гримасу на чужому обличчі.

Коли батьки живуть весь час разом із дітьми, вони звикають до такої подібності, вона видається їм чимось банальним і, коли час від часу помічають її, вона може навіть забавляти їх. Але Томаш розмовляв зі своїм сином уперше в житті! І для нього незвично було сидіти навпроти власного скривленого рота!

Уявіть собі, що вам ампутували руку й пересадили її іншій людині. І ось цей чоловік сидів би навпроти вас і жестикулював цією рукою під самим вашим носом! Ви дивилися б на цю руку, як на страховисько. І хоч це була б ваша власна, добре знайома вам рука, вас лякала б сама думка, що вона доторкнеться до вас!

Син заговорив знову:

— Адже ти на боці тих, кого переслідують!

Увесь цей час Томаш думав про те, як син звертатиметься до нього: на «ти» чи на «ви». Досі він формулював фрази так, щоб ухилитися від цього вибору. Тепер нарешті зважився. Він говорив йому «ти», і Томаш раптом усвідомив, що в цій сцені йдеться не про амністію політичних в’язнів, а про сина; якщо він підпише, їхні долі поєднаються, і Томаш змушений буде більшою чи меншою мірою зблизитися з ним. Якщо не підпише, їхні стосунки, як і досі, лишатимуться на нулі, проте цього разу вже не з його волі, а з волі сина, який відречеться від батька за його боягузтво.

Томаш був у ситуації шахіста, в якого не лишилося жодного ходу, з допомогою якого він міг би уникнути поразки. Зрештою, це не має ніякого значення — підпише він петицію чи ні. Це нічого не змінить ані в його долі, ані в долі політв’язнів.

— Давайте сюди,— сказав він і взяв папір.14

Немов бажаючи віддячити йому за таке рішення, редактор сказав: — Про Едіпа ви написали чудово.

Син подав йому ручку й додав:

— Деякі думки подібні до вибуху бомби.

Похвала, висловлена редактором, потішила його, але метафора, яку використав син, видалася перебільшеною і недоречною. Він сказав:

— На жаль, ця бомба влучила тільки в мене. Через цю статтю я не можу оперувати своїх пацієнтів.

Це прозвучало холодно і майже вороже.

Намагаючись, очевидно, приглушити цей невеликий дисонанс, редактор сказав (так, ніби вибачаючись):

— Але ваша стаття допомогла багатьом людям!

Під словами «допомагати людям» Томаш з дитинства уявляв собі єдиноможливу діяльність: лікарську практику. Але хіба може допомогти людям якась стаття? У чому ці двоє людей хочуть переконати його? Вони звузили все його життя до однієї невеличкої думки про Едіпа, власне, ще до чогось меншого: до одного примітивного «ні!», яке він кинув в обличчя режимові.

Він сказав (і голос його звучав так само холодно, хоча він і не усвідомлював цього):

— Я не знаю, чи справді моя стаття допомогла кому-небудь. Але як хірург я врятував кільком людям життя.

Знову на хвилину запала тиша. Порушив її син:

— Думки також можуть урятувати людям життя.

Дивлячись на свої власні губи на синовому обличчі, Томаш раптом подумав:

«Як дивно бачити, коли твої власні губи заїкаються».

— Одна річ у твоїй статті була чудова,— він далі син, і було помітно, з яким зусиллям він говорить: — Твоя безкомпромісність. Оте відчуття, яке ми вже втрачаємо: що таке добро, а що таке зло. Ми вже не знаємо, що означає відчувати себе винним. Комуністи виправдуються тим, що їх обдурив Сталін. Убивця виправдується тим, що його не любила мати і він перебуває в стані фрустрації. А ти раптом сказав: не існує ніякого виправдання. Ніхто не був у глибині душі невинний більше, ніж Едіп. А проте він сам себе покарав, коли побачив, що він скоїв.

Томаш насилу відірвав погляд від свого рота на синовому обличчі й намагався дивитись на редактора. Був роздратований і мав велике бажання посперечатися з ним. Він сказав:

— Знаєте, все це непорозуміння. Грань між добром і злом дуже невиразна. Мені зовсім не йшлося про те, щоб хтось був покараний. Карати когось, хто не відав, що чинить, є не що інше, як варварство. Міф про Едіпа прекрасний, але трактувати його в такий спосіб...

Він хотів іще щось сказати, але раптом подумав, що, можливо, їхню розмову прослухують. Він був позбавлений честолюбного прагнення, щоб його цитували історики майбутніх віків. Скоріше побоювався, чи не цитуватиме його поліція. Адже саме відречення від власної статті вона вимагала від нього. Йому було неприємно, що тепер, нарешті, поліція могла б почути це з його вуст. Він знав: усе, що людина в цій країні говорить, колись може бути передане по радіо. Він замовк.

— Що вас заставило так змінити свої погляди? — запитав редактор.

— Я скоріше запитую сам себе, що примусило мене написати цю статтю... — сказав Томаш і в цю мить пригадав: вона припливла до його постелі, немов дитина, пущена в кошику по хвилях. Так, саме тому він узяв до рук ту книжку: він повертався до легенд про Ромула, про Мойсея, про Едіпа. І ось вона вже знову була з ним. Він бачив її перед собою, як вона притискає до грудей загорнуту в червону шаль ворону. Цей образ утішив його. Так ніби він явився сказати, що Тереза жива, що зараз вона у тому ж місті, де й він, і що все інше не має ніякого значення.

Редактор порушив мовчанку:

— Я вас розумію, пане докторе. Я теж не люблю, коли карають. Але ж ми не вимагаємо покарання,— посміхнувся він,— ми вимагаємо скасування покарання.

— Я знаю,— сказав Томаш. Він уже змирився з тим, що в найближчі хвилини зробить щось таке, що, можливо, здається благородним, але є абсолютно безглуздим (оскільки політв’язням це не допоможе), а для нього особисто є неприємним (оскільки все це відбувається в нав’язаній йому обстановці).

Син додав (майже благально):

— Твій обов’язок підписати це!

Обов’язок! Син нагадуватиме йому про його обов’язок? Це було найгірше слово, яке йому хтось міг сказати! Знову перед очима в нього постав образ Терези, як вона тримає в обіймах ворону. Згадав він про те, що вчора в барі до неї чіплявся шпик. Знову в неї тремтять руки. Вона постаріла. Однак для нього не має значення нічого, крім неї. Вона, народжена від шести випадковостей, вона, квітка, що розпустилася завдяки ішіасу головного лікаря, вона — те єдине, що для нього має значення.

Чому він іще розмірковує — повинен чи не повинен він підписувати? Існує лише єдиний критерій для всіх його рішень: він не повинен робити нічого такого, що могло б ї̈й нашкодити. Томаш не може порятувати політв’язнів, але може зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не вміє. Якщо ж він підпише петицію, то майже напевно, що до неї ходитимуть шпики ще частіше і в неї ще сильніше тремтітимуть руки.

Він промовив:

— Набагато важливіше вигребти з землі закопану ворону, аніж посилати петицію президентові.

Він знав, що фраза незрозуміла, але тим більше вона йому подобалася. Він переживав хвилини якогось раптового і несподіваного сп’яніння. Це було таке ж чорне сп’яніння, як тоді, коли він урочисто повідомив своїй дружині, що не хоче більше бачити ані її, ані свого сина. Це було таке ж чорне сп’яніння, як і тоді, коли він кидав у скриньку листа, в якому назавжди зрікався професії лікаря. Він зовсім не був певен, що діє правильно, але був певний того, що діє так, як хоче діяти.

Він сказав:

— Не сердьтеся. Я не підпишу.15

Через кілька днів він зміг уже прочитати про петицію у всіх газетах.

Ніде, звичайно, не згадувалося, що це було ввічливе клопотання про звільнення політв’язнів. Жодна з газет не процитувала навіть речення з цього короткого тексту. Натомість просторікували туманно і погрозливо про якусь антидержавну відозву, що мала стати основою для нової боротьби проти соціалізму. Перераховувалися ті, хто підписав текст, і їхні імена супроводжувалися наклепами й нападками, від яких у Томаша мороз пробігав поза спиною. Звичайно, це можна було передбачити. В той час будь-яка публічна акція (збори, петиція, мітинг на вулиці), організована не комуністичною партією, автоматично вважалась протизаконною і була небезпечною для тих, хто брав у ній участь. Це знали всі. І тим більше Томашеві було прикро, що не підписав петиції. Чому, власне, він не підписав її? Тепер він не міг навіть як слід пригадати мотиви цього свого рішення.

І знов я бачу його у тій самій позі, в якій він постав переді мною з самого початку роману. Він стоїть біля вікна й дивиться на багатоповерховий будинок по той бік двору.

Це образ, із якого він народився. Як я вже казав, герої народжуються не як живі люди з тіла матері, а з якоїсь однієї ситуації, фрази, метафори, в них, немов у горішку, міститься якась основна людська можливість, що її, на думку автора, ще ніхто не відкрив і про яку ніхто нічого істотного не сказав.

Але хіба не правда, що автор не може говорити ні про що інше, як тільки про самого себе?

Дивитися безпорадно на будинок по той бік двору і не знати, що робити, чути настирливе бурчання у власному животі в хвилину любовного збудження; зраджувати і не вміти зупинитися на чудовому шляху зрадництва; піднімати кулак у натовпі Великого Походу; хизуватися своїми дотепами перед потаємними мікрофонами поліції; у всіх цих ситуаціях я побував сам і пережив їх, а проте з жодної із них не виріс персонаж, що ним є я сам зі своїм curriculum vitae.

Герої мого роману — це мої власні можливості, які не здійснились, тому я всіх їх однаково люблю і всі вони однаково мене лякають: кожен із них переступив межу, яку я сам лише обходив. Саме ця межа (межа, за якою закінчується моє «я») і притягує мене. Тільки за нею починається таїна, яким цікавиться роман. Роман — не віросповідання автора, а дослідження того, що таке людське життя у пастці, на яку обернувся світ. Але досить. Повернімося до Томаша.

Він сам у квартирі й дивиться на брудну стіну багатоповерхового будинку по той бік двору. Йому сумно за тим високим чоловіком з великою бородою і за його друзями, яких він не знав і до яких не належав. У нього таке відчуття, ніби він зустрів на пероні чарівну незнайому жінку, і, перше ніж устиг звернутися до неї, вона сіла в спальний вагон поїзда, який від’їжджав до Стамбула або Лісабона.

Потім він знову спробував обміркувати, як слід було повестися. І хоча він намагався відсторонитися від усього, що стосувалося почуттів (захоплення редактором і роздратування, яке в нього викликав син), він усе ж не був певний, чи повинен був підписати текст, який йому запропонували.

Чи правильно піднімати свій голос на захист того, кому затикають рота? Безперечно.

Але з другого боку: чому газети відвели стільки місця цій петиції? Преса (якою тотально маніпулює держава) могла б навіть не згадати про цю справу з петицією, і ніхто б про неї не довідався. Якщо ж преса про неї заговорила, це означає, що правителям країни вона була дуже на руку! Вона впала на них, як манна небесна, і тепер вони могли розв’язати й виправдати нову могутню хвилю репресій.

То як у такому випадку було більш правильно повестися? Підписувати чи не підписувати?

Це запитання можна сформулювати й по-іншому: чи краще кричати і тим самим прискорити свій кінець? Чи мовчати і тим оплатити повільніше вмирання?

Чи існує взагалі відповідь на ці запитання?

І знову йому спало на думку: людське життя відбувається лише раз, і тому ми ніколи не зможемо визначити, яке наше рішення було правильним, а яке — хибним. У даній ситуації ми могли вирішувати лише один-єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, аби мати можливість порівняти різні рішення.

У цьому розумінні історія подібна до індивідуального життя. Історія чехів лише одна. Якогось дня вона закінчиться так само, як і Томашеве життя, і її вже не можна буде повторити.

У 1618 році чеські стани, змужнівши, вирішили боронити свої релігійні свободи; розгнівавшись на імператора, який сидів на троні у Відні, вони викинули з вікна Празького граду двох високих урядовців. Так почалася Тридцятилітня війна, яка привела майже до повного знищення чеського народу. Чого більше тоді мали виявити чехи — обережності чи сміливості? Відповідь здається простою, а проте, це не так.

Через триста двадцять років, у 1938 році, після мюнхенської конференції, увесь світ вирішив принести їхню країну у жертву Гітлерові. Чи повинні вони були тоді спробувати боротися самі проти у вісім разів могутнішого противника? На відміну від 1618 року тоді чехи виявили більше обережності, аніж відваги. З їхньої капітуляції почалася друга світова війна, яка привела до остаточної втрати свободи їхнім народом на багато десятиліть, а то й століть. Чого вони тоді повинні були мати більше — відваги чи обережності? Що вони повинні були робити?

Коли б історія чехів могла повторюватися, безперечно, було б корисно випробувати для кожного разу ту другу можливість, а потім порівняти обидва результати. Без такого експерименту всі міркування є лише грою гіпотез. Einmal ist keinmal. Один раз — усе одно, що ніколи. Історія чехів удруге вже не повториться, так само як і історія Європи. Історія чехів і Європи — це два шкіци, накреслені фатальною недосвідченістю людства. Історія така ж легка, як і окреме людське життя, нестерпно легка, легка, як пух, як звихрений пил, як те, чого завтра вже не буде.

З якоюсь ностальгією, мало не з любов’ю, Томаш іще раз пригадав високого сутулого редактора. Цей чоловік поводився так, ніби історія була не шкіцом, а вже готовою картиною. Він поводився так, ніби все, що відбувається, повинно було повторюватись у вічному поверненні безліч разів, і був упевнений, що ніколи не сумніватиметься у своїх вчинках. Він був переконаний у своїй правоті і вважав це аж ніяк не ознакою обмеженості, а ознакою доброчесності. Цей чоловік жив в іншій історії, аніж Томаш: в історії, яка не була (або не знала того, що була) усього лишень шкіцом.16

Через кілька днів по тому йому запала в голову думка, яку я наводжу тут як додаток до попереднього розділу: у всесвіті є планета, де всі люди народжуються вдруге. При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, і ввесь набутий там досвід.

Й існує, можливо, ще одна планета, де всі ми народимося втретє з досвідом двох попередніх життів.

І можливо, існують ще й ще інші планети, де людство народжуватиметься завжди на один щабель (на одне життя) зрілішим.

Це Томашева версія вічного повернення.

Звичайно, тут на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості) ми можемо лише дуже невиразно домислювати, що сталося б з людиною на наступних планетах. Чи мудрішою стала б людина? Чи взагалі під силу їй зрілість? Чи може людина досягти її повторенням?

Лише в перспективі цієї утопії можна було б з цілковитою підставою користуватися поняттями «песимізм» і «оптимізм»: оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять історія людства буде менш кривавою. Песиміст — той, хто так не думає.17

Славнозвісний роман Жюля Верна, який Томаш любив ще з дитинства, називався «Два роки канікул»; два роки і справді максимальний термін для канікул. Томаш був мийником вікон уже третій рік.

Саме в ці дні він усвідомив (трохи сумуючи, трохи підсміюючись із себе), що він стомився фізично (щодня мав один, а часом і два любовні турніри), що, навіть утративши смак до жінок, він оволодівав ними з останніх сил. (Додам: аж ніяк не сексуальних, а саме фізичних сил; труднощі у нього виникали не зі статевим органом, а з диханням; і саме в цьому було щось комічне).

Якось він намагався організувати після обіду побачення, але, як це часом буває, не зміг додзвонитися до жодної жінки, і була загроза, що день залишиться порожнім. Він був у відчаї. Разів десять того дня він дзвонив одній дівчині, надзвичайно привабливій студентці театральної школи, тіло якої засмагло десь на нудистських пляжах Югославії так рівномірно, ніби її там поволі обертав на рожні неймовірно точний механізм.

Він марно телефонував їй з усіх магазинів, де мив вікна, а коли близько четвертої години, закінчивши роботу, повертався в контору, щоб віддати підписані замовлення, його раптом на вулиці в центрі Праги зупинила незнайома жінка. Посміхнувшись, вона сказала: — Пане докторе, куди ви пропали? Я зовсім загубила вас з очей!

Томаш напружено пригадував, звідки він її знає. Може, колишня пацієнтка? Вона поводилася так, ніби вони були близькими друзями. І він теж намагався відповідати таким тоном, аби вона не помітила, що він її не впізнав. Він уже міркував про те, як намовити її піти з ним до приятелевої квартири, ключ від якої у нього в кишені, коли раптом з якогось її випадкового зауваження зрозумів, хто ця жінка,— це ж саме їй, чудово засмаглій початкуючій актрисі, він сьогодні настирливо дзвонив цілий день.

Цей епізод потішив його, але й налякав: очевидно, він стомлений не тільки фізично, але психічно; два роки канікул не можуть тривати безконечно.

18

Канікули без операційного стола були водночас і канікулами без Терези: шість днів на тиждень вони майже не бачились і лише в неділю бували разом. Та хоча вони жадали одне одного, щоразу немов долали довгий шлях до зближення, майже як тоді, коли він повернувся до неї з Цюріха. Любощі давали їм насолоду, але аж ніяк не втіху. Вона вже більше не кричала, а у хвилини оргазму на її обличчі, здавалося, відображався біль і якась дивна відчуженість. Лише вві сні щоночі їх поєднувала ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), котра їх розділяла. Але цих ночей було недостатньо, щоб він міг захистити її, бути надійною охороною. Коли він дивився на неї вранці, у нього від страху стискалося серце: вигляд у неї був кепський, нездоровий.

Якось у неділю вона попросила його поїхати на машині кудись за Прагу. Вони доїхали до курортного містечка, вулиці якого були перейменовані на російський лад, і зустріли там колишнього Томашевого пацієнта. Ця зустріч вивела його з рівноваги. Раптом знову хтось заговорив з ним як із лікарем, і він відчув, як з далини до нього повертається його колишнє життя зі своєю приємною розміреністю — обстеження хворих, їхні довірливі погляди, яких він, здавалося, й не помічав, а проте, вони тішили його, і тепер йому їх бракувало. Потім вони їхали машиною додому, і Томаш думав про те, що їхнє повернення з Цюріха до Праги було фатальною помилкою. Він удавано пильно втупився в шосе, щоб не бачити Терези. Він відчув до неї злість. Її присутність поруч із ним видалася йому нестерпною випадковістю. Чому вона тут біля нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому пустив саме на берег його постелі? І чому саме її, а не якусь іншу жінку?

За всю дорогу жоден із них і слова не вимовив.

Повернувшись додому, вони мовчки повечеряли. Мовчання зависло поміж ними як нещастя. З кожною хвилиною воно ставало все важчим. Щоб позбутися його, вони швидко пішли спати. Але серед ночі він розбудив її — вона плакала.

— Мене поховали. Вже давно. Ти ходив до мене кожної неділі,— розповідала вона йому. — Ти завжди стукав у могилу, і я виходила звідти. Очі в мене були повні землі.

Ти казав: «Адже ти так нічого не бачиш» — і обчищав землю мені з очей. А я тобі казала: «Я однаково не бачу. Адже замість очей у мене дірки». А потім якогось дня ти поїхав надовго, і я знала, що ти з якоюсь чужою жінкою. Минали тижні, а ти не приходив. Я боялась тебе пропустити і тому зовсім не спала. Нарешті ти знову постукав у могилу, але я була така знесилена тим місяцем безсонних ночей, що довго не могла вийти до тебе. Коли ж мені це нарешті вдалось, я помітила в твоїх очах розчарування. Ти сказав, що в мене поганий вигляд. Я відчувала, що я страшенно не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, і рухи мої надмірно різкі.

Я вибачилася перед тобою: «Не сердься, я ж увесь цей час не спала».

І ти сказав нещирим, заспокійливим голосом: «От бачиш. Тобі треба відпочити. Добре було б тобі взяти на місяць відпустку».

А я чудово розуміла, що ти маєш на увазі під тією відпусткою! Я знала, що цілий місяць ти не захочеш мене бачити, тому що будеш з якоюсь іншою жінкою. Ти пішов, а я спустилася вниз у могилу, знаючи, що знову не спатиму цілий місяць, щоб не пропустити тебе, і коли ти через місяць прийдеш, я стану ще бридкішою, аніж сьогодні, а ти розчаруєшся в мені ще більше.

Він ніколи не чув нічого боліснішого за цю розповідь. Він стискав Терезу в своїх обіймах, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила терпіти свою любов.

Нехай би навіть земна куля здригалася від вибухів бомб, нехай би його батьківщину плюндрували щодень нові чужинці, а всіх мешканців сусідньої вулиці потягли на страту,— все це йому легше було б перенести, аніж зважитися на таке зізнання. Смуток єдиного Терезиного сну він не міг перенести.

Він занурювався в глибини сну, про який вона йому розповіла. Уявляв собі, як він гладить її по обличчю і непомітно, щоб вона не помітила цього, вибирав з очниць землю. Потім він чув, як вона говорить йому неймовірно болісні слова: «Я однаково не бачу. Замість очей у мене дірки».

Серце в нього стискалося так, що, здавалось, от-от розірветься.

Тереза знову спала, але він заснути не міг. Він уявляв собі її смерть. Вона мертва, і їй сняться жахливі сни; та оскільки вона мертва, він не може її розбудити. Так, це смерть: Тереза спить, їй сняться жахливі сни, і він не може її розбудити.19

За тих п’ять років, відколи російська армія вторглася на батьківщину Томаша, Прага невпізнанно змінилася: він зустрічав на вулицях зовсім інших людей, аніж колись. Половина його знайомих емігрувала, а з тієї половини, що лишилася, ще половина померла. Цей факт не буде зафіксований жодним істориком: роки після російського вторгнення були періодом похоронів; частота смертей стала незрівнянно вищою, аніж будь-коли. Я не кажу лише про випадки (скоріше рідкісні), коли люди були зацьковані до смерті, як, скажімо, письменник Ян Прохазка. Через два тижні після того, як радіо щодня почало передавати його приватні розмори, він потрапив до лікарні. Ракова пухлина, що, напевно, ще раніше дрімала в його тілі, раптом розцвіла, немов троянда. Оперували його в присутності поліції, яка, переконавшись, що романіст невдовзі помре, враз втратила до нього інтерес і лишила помирати на руках його дружини. Хоча помирали й ті, кого відкрито ніхто не переслідував. Безнадія, що охопила країну, проникала через душі в тіла й нищила їх. Декотрі у відчаї тікали від ласки режиму, який намагався вшанувати їх почестями і в такий спосіб примусити стати на бік нових правителів. Так помер, рятуючись від любові партії, поет Франтішек Грубін, Міністр культури, від якого Грубін відчайдушно ховався, наздогнав його, коли той лежав уже в труні, Міністр виголосив над поетом промову про його любов до Радянського Союзу. Можливо, хотів цим неподобством воскресити Грубіна. Але світ був такий бридкий, що нікому не хотілося вставати з мертвих.

Томаш пішов до крематорію, щоб бути присутнім на похороні відомого біолога, якого вигнали з університету та Академії наук. На повідомленні про смерть не було зазначено навіть години похорону, щоб цей обряд не перетворився на демонстрацію, тож лише в останню хвилину близькі люди довідалися, що кремація відбудеться о пів на сьому ранку.

Зайшовши до зали крематорію, Томаш не міг зрозуміти, що відбувається: зал був освітлений, немов кіностудія. Томаш огледівся і помітив, що в трьох місцях розміщені камери. Ні, це було не телебачення, це була поліція, яка знімала похорон, щоб зафіксувати всіх його учасників. Старий колега мертвого вченого, ще й досі член Академії наук, мав сміливість сказати слово над домовиною. Він і гадки не мав, що з цього дня стане кіногероєм.

Коли обряд скінчився і всі уже висловили співчуття родині покійного, Томаш побачив у кутку зали групку людей, і серед них — високого сутулого редактора. І його знову потягло до тих людей, які нічого не бояться і яких, безперечно, об’єднує велика дружба. Він попрямував до редактора, усміхнувся, хотів привітатись, але сутулий чоловік сказав: «Обережно, пане редакторе, краще не підходьте».

Фраза була незвична. Томаш міг витлумачити її як щире дружнє попередження («Будьте обережні, нас фотографують, якщо заговорите з нами, можливо, матимете на один допит більше»), або вона могла мати іронічний підтекст («Якщо вам забракло сміливості підписати петицію, будьте послідовні й не спілкуйтеся з нами!»). Проте, яке б із цих значень не було справжнім, Томаш послухався і відійшов, У нього було таке відчуття, ніби він бачив красиву жінку, що заходить до спального вагона експреса далекого прямування, і в ту хвилину, коли він хоче висловити їй своє захоплення, вона підносить палець до вуст і не дозволяє йому говорити.20

Того ж дня, після обіду, у нього відбулася ще одна цікава зустріч. Він мив вітрину великого взуттєвого магазину, коли поряд із ним зупинився молодий чоловік. Нахилився до вітрини й почав роздивлятись цінники.

— Подорожчало,— сказав Томаш, не припиняючи водити по склу своїм інструментом, з якого витікали струмочки води.

Молодий чоловік озирнувся. Це був колега Томаша по клініці, котрого я назву літерою С., той самий, що колись з усмішкою обурювався тим, що Томаш нібито написав покаянну заяву. Томаш зрадів зустрічі (простою наївною радістю, яку викликають у нас несподівані події), але вловив у погляді колеги (в першу мить, поки С. ще не встиг опанувати собою) неприємне здивування.

— Як ся маєш? — запитав С.

Перше ніж Томаш устиг відповісти, він усвідомив, що С. стало ніяково від свого запитання. Воно ж і справді було безглуздо лікареві, який працює за фахом, запитувати «Як ся маєш?» у лікаря, котрий миє вітрини.

Щоб допомогти йому вийти з незручного становища, Томаш відповів якомога веселіше: «Чудово!», але враз відчув, що це «чудово» мимоволі (і саме тому, що він намагався вимовити це весело) прозвучало з гіркою іронією.

І тому він поквапливо додав:

— Що нового в клініці?

— Нічого. Все нормально,— відповів С.

І ця відповідь, при всій її нейтральності, була абсолютно недоречна, і обидва це знали, як знали й те, що обидва це знають: бо як же «все нормально», коли один із них миє вітрини?

— А головний лікар? — спитав Томаш.

— Ти з ним не бачишся? — запитав С.

— Ні,— відказав Томаш.

Це була правда, відтоді як Томаш пішов з клініки, він ані разу не бачився з головним лікарем, хоча колись вони чудово співробітничали і навіть схильні були вважати себе друзями. І хоч як би там було, «ні», яке він тільки-но вимовив, містило в собі щось смутне, і Томаш відчував, що С. сердиться, що він запитав його про це, бо й сам С., так само як і головний лікар, жодного разу не прийшов, не поцікавився, як Томаш живе і чи чогось не потребує.

Розмова між двома колишніми колегами явно не в’язалася, хоча обом, а надто Томашеві, було прикро від цього. Він не гнівався на своїх колег за те, що вони забули про нього. І зараз охоче пояснив би це молодому чоловікові. Він хотів сказати йому: «Не турбуйся! Все нормально, повний порядок, у кожного своя дорога! Не переймайся цим! Я радий тебе бачити!» — але й це він боявся сказати, бо все, що він говорив досі, звучало не так, як хотілося йому, ба навіть у цих щирих словах колега міг запідозрити агресивну іронію.

— Не сердься,— сказав нарешті С.,— я страшенно поспішаю,— і він простягнув Томашеві руку. — Я зателефоную тобі.

У ті часи, коли колеги зневажали його за гадане боягузтво, всі усміхались до нього. Тепер, коли вже не можуть його зневажати, коли змушені навіть поважати його, уникають зустрічей із ним.

Зрештою, і колишні пацієнти не запрошували Томаша в гості і не пригощали шампанським. Стан декласованих інтелектуалів уже не був надзвичайним; він став чимось постійним і неприємним на вигляд.21

Він прийшов додому, ліг і заснув раніше, ніж звичайно. Але десь за годину прокинувся від болю в шлунку. Це була його давня недуга, яка завжди нагадувала про себе в хвилини депресії. Він розкрив аптечку і вилаявся. Жодних ліків там не було. Він геть забув запастися ними. Він спробував погамувати напад силою волі, і йому навіть пощастило це зробити, проте заснути знову вже не міг.

Коли Тереза о пів на другу ночі повернулася додому, йому захотілося порозмовляти з нею. Він почав розповідати про похорон і про те, як редактор відмовився говорити з ним, розповів також про зустріч із колегою С.

— Прага стала огидною,— сказала Тереза.

— Згоден із тобою,— підтвердив Томаш. Трохи згодом Тереза тихо додала:

— Найкраще було б виїхати звідси.

— Мабуть,— сказав Томаш,— але нема куди їхати.

Він сидів на ліжку в піжамі, вона підсіла поруч і обняла за плечі.

— У село,— сказала вона.

— У село? — здивувався він.

— Там ми були б самі. Там би ти не зустрів ані редактора, ані своїх колишніх колег. Там інші люди, і природа там лишилася такою ж, якою була завжди.

Томаш знову відчув несильний біль у шлунку, і раптом йому здалося, що він старий, уже ні про що не мріє, окрім тиші і спокою.

— Можливо, ти маєш рацію,— через силу сказав він — біль не давав йому вільно дихати.

Тереза вела далі:

— Ми б мали там будиночок і маленький сад, Каренін міг би бодай набігатися досхочу.

— Звичайно,— відказав Томаш.

Потім він уявив собі, що було б, якби вони справді виїхали в провінцію. У селі тяжко мати щотижня іншу жінку. Там би настав кінець його еротичним авантюрам.

— Щоправда, в селі ти нудився б зі мною,— сказала Тереза, ніби прочитавши його думки.

Біль знову посилився. Він не міг говорити. Йому подумалося, що гонитва за жінками також своєрідне «Es muss sein!», імператив, який поневолював його. Він мріяв про канікули. Але про канікули справжні, тобто про відпочинок від усіх імперативів, від усіх «Es muss sein!». Якщо він зміг відпочити (і назавжди) від операційного стола лікарні, то чому б йому не відпочити від операційного стола світу, на якому він одкривав уявним скальпелем скриньку, де жінки приховували ілюзорну мільйонну частку своєї несхожості?

— У тебе шлунок болить? — лише тепер помітила Тереза. Він підтвердив. — Ти зробив укол?

Він похитав головою:

— Забув дістати ліки.

Вона сердилась на нього за недбальство і гладила його по лобі, трохи спітнілому від болю.

— Зараз трохи легше,— сказав він.

— Лягай,— сказала вона і прикрила його ковдрою. Потім пішла до ванної кімнати, а трохи згодом лягла поруч із ним.

Він повернув до неї на подушці голову й жахнувся: смуток, який випромінювали її очі, був просто нестерпний.

Він сказав:

— Терезо, що з тобою? Останнім часом з тобою щось діється. Я це відчуваю. Я знаю.

Вона похитала головою:

— Ні, зі мною нічого.

— Не заперечуй!

— Усе те ж саме,— сказала вона.

«Усе те ж саме» означало її ревнощі і його зради. Але Томаш і далі наполягав:

— Ні, Терезо. Цього разу це щось інше. Так погано тобі ще ніколи не було. Тереза сказала:

— Ну, гаразд, я скажу. Піди помий волосся.

Він не зрозумів її.

Вона сказала сумно, без будь-якої агресивності, майже ніжно:

— Твоє волосся вже кілька місяців жахливо пахне. Пахне жіночим лоном. Я не хотіла тобі про це говорити. Але вже багато ночей я мушу дихати соромотою твоєї коханки.

Тільки-но вона це сказала, в нього знову заболів шлунок. Він впав у відчай. Адже він так старанно миється. Тре мочалкою все тіло, руки, обличчя, щоб не лишилося й сліду чужого запаху. Він уникає пахучого мила в чужих ваннах.

Повсюди носить із собою своє власне, найпростіше. А про волосся геть забув! Ні, він навіть не подумав про волосся!

І він пригадав жінку, яка сідає йому на обличчя і хоче, щоб він любив її обличчям і тім’ям. Зараз він ненавидів її. Що за ідіотські вигадки! Він розумів, що заперечувати будь-що марно і що йому лишається тільки по-дурному посміхатись і, подавшись у ванну, промити голову.

Вона знову погладила його по лобі:

— Лежи. Це вже не має значення. Я звикла.

Він сказав:

— Я напишу своєму пацієнтові, котрого ми зустріли на курорті. Ти знаєш той край, де його село?

— Ні, не знаю,— відповіла Тереза.

Томашеві важко було говорити. Він лише через силу промовив:

— Ліси... пагорби...

— Гаразд, так і зробимо. Виїдемо звідси. Але тепер уже помовч,— вона й далі гладила його по лобі. Вони лежали поруч і більше не говорили. Біль поступово слабшав. Невдовзі обоє поснули.22

Серед ночі він прокинувся і з подивом пригадав, що снились йому тільки еротичні сни. Виразно пам’ятав він лише останній: в басейні плавала на спині велетенська гола жінка, разів у п’ять більша за нього, живіт якої від промежини аж до пупка був геть укритий густим волоссям. Він дивився на неї з берега і надзвичайно розпалився.

Та чи міг він відчувати збудження, коли тіло було змучене шлунковим болем? І чи міг він розпалитися, дивлячись на жінку, котра не вві сні могла викликати лише відразу.

Він сказав подумки: «У годинниковому механізмі голови одне проти одного обертаються два зубчасті коліщатка. На одному з них видива, на другому — реакції тіла. Зубець, на якому видиво голої жінки, торкається протилежного зубця, на який нанесено імператив ерекції. Якщо через якийсь недогляд коліщатка посунуться і коліщатко збудження сконтактує з коліщатком, на якому намальовано образ ластівки в польоті, наш статевий орган почне витягатись і при її появі».

До речі, Томаш знав роботу одного свого колеги, котрий вивчав людський сон і твердив, що при будь-якому сні в чоловіка буває ерекція. Це означає, що поєднання ерекції і голої жінки є лише один із тисячі способів, яким Творець міг завести годинниковий механізм у голові чоловіка.

Ну, а що спільного має з усім цим любов? Нічого. Якщо якимось чином посунеться коліщатко в Томашевій голові, й він розпалиться, побачивши лише ластівку, на його любові до Терези це ніяк не позначиться.

Якщо збудження — механізм, яким забавлявся наш Творець, натомість любов належить тільки нам і з її допомогою ми випадаємо з-під уваги Творця. Любов — це наша свобода. Любов лежить по ту сторону «Es muss sein!».

Але навіть і це не повна правда. Хоча любов — щось інше, ніж годинниковий механізм сексу, яким забавлявся Творець, вона все-таки пов’язана з цим механізмом. Вона пов’язана з ним так само, як і ніжна гола жінка з маятником великого годинника.

Пов’язати любов із сексом — це була одна з найхимерніших ідей Творця,— думав Томаш.

А потім він сказав подумки іще про таке: «Єдиний спосіб, яким можна вберегти любов від недоладності сексу,— це завести годинника в нашій голові по-іншому і збуджуватися, побачивши ластівку».

З цією приємною думкою він засинав. І на порозі повного забуття, в тій чарівній країні хаотичних уявлень, він раптом відчув, що знайшов розв’язання всіх загадок, ключ до таємниці, нову утопію, рай: світ, де чоловік збуджується, побачивши ластівку, і де він може любити Терезу без мук агресивної недоладності сексу.

Він заснув.

23

Там було кілька напівголих жінок, вони крутилися довкола нього, але він почувався стомленим. Щоб порятуватися від них, він відчинив двері до сусідньої кімнати. На тахті, прямо перед собою, побачив дівчину. Вона також була напівгола, в самих трусиках. Вона лежала на боці, спершись на лікоть, і з усмішкою дивилась на нього, ніби знала, що він прийде.

Він підійшов до неї з відчуттям безмежного щастя, що нарешті він знайшов її і може бути з нею. Він сів поруч і щось сказав їй, а вона щось сказала йому. Вона випромінювала спокій. Жести її руки були повільні й плавні. Все життя він мріяв про ці спокійні рухи. Саме цього жіночого спокою йому бракувало все життя.

Але в цю хвилину він почав поволі виринати зі сну в реальність. Він опинився в тій no man’s land (нічийній землі (англ.)), де людина вже не спить і ще не прокинулась. Злякавшись, що дівчина зникає у нього з очей, він казав собі: Господи, я не смію її втратити! В розпачі він намагався пригадати, хто ця дівчина, де він, власне, її зустрів, що пережив із нею. І як це сталося, що він забув це, коли так добре знає її? Він обіцяв собі, що вранці одразу ж зателефонує їй. Та тільки-но подумав про це — злякався, що подзвонити їй не зможе, бо забув її ім’я. Але як він міг забути ім’я тієї, котру так добре знає? Потім він уже майже зовсім прокинувся і, розплющивши очі, запитував себе: Де я? так, я в Празі, але ця дівчина, чи вона взагалі з Праги? Чи не зустрівся я з нею десь-інде? Чи не в Швейцарії? Минула ще хвилина, перше ніж він усвідомив, що не знає цієї дівчини, що вона не зі Швейцарії і не з Праги, що ця дівчина зі сну і нізвідки більше.

Це так розтривожило його, що він сів на постелі. Поруч глибоко дихала Тереза. Він думав про те, що ця дівчина зі сновидіння не схожа на жодну з жінок, яких він зустрічав у житті. Дівчина, яка здавалася йому близько знайомою, була насправді зовсім не знайома. Але саме про неї він завжди мріяв. Коли б існував якийсь його особистий рай, то в цьому раю він мусив би жити разом із нею. Ця жінка зі сновидіння — «Es muss sein!» його любові.

Він пригадав відомий міф із Платонового «Симпозіону»: люди спочатку були гермафродитами, і Бог розділив їх на дві половинки, котрі відтоді блукають по світу й шукають одна одну. Любов — прагнення знайти втрачену половину нас самих.

Припустімо, що це так; що кожен із нас має десь на світі партнера, котрий колись утворював з нами одне тіло. І ось другою половиною Томаша була саме дівчина, яка приснилась йому. Тільки ж людині не щастить знайти другу половину самої себе. Натомість Томашеві послали по воді в кошику Терезу. Але що станеться, коли він справді колись пізнає жінку, котра була йому суджена, пізнає другу половину себе самого? Кому він віддасть перевагу? Жінці з кошика чи жінці з Платонового міфа?

Він уявив собі, що живе в ідеальному світі з дівчиною із сновидіння. Повз відчинені вікна їхнього особняка йде Тереза. Вона сама, вона зупиняється на тротуарі й дивиться на нього звідти безмірно смутним поглядом. І він цього погляду не витримує. Він уже знову відчуває біль у своєму серці! Він уже знову під владою співчуття і занурюється на дно її душі. Він вистрибує з вікна на вулицю. Але Тереза з гіркотою в голосі каже, щоб він лишався там, де відчуває себе щасливим, і при цьому в неї такі ж різкі, нервові рухи, які завжди заважали й не подобалися йому. Він хапає ці нервові руки і, щоб заспокоїти їх, стискає в своїх долонях. І він знає, що будь-якої миті покине дім свого щастя, будь-якої миті покине свій рай, де живе з дівчиною із сновидіння, що зрадить «Es muss sein!» своєї любові, аби піти з Терезою, жінкою, породженою шістьма смішними випадковостями.

Він усе ще сидів на ліжку й дивився на жінку, котра лежала поруч й уві сні стискала його руку. Він відчував до неї невимовну любов. Її сон, мабуть, у цю хвилину був надзвичайно слабкий, бо вона розплющила очі й злякано втупилася в нього.

— Куди ти дивишся? — запитала вона.

Він знав, що треба не будити її, а приспати знову; і тому намагався відповісти так, щоб його слова викликали в її уяві картину нового сну.

— Я дивлюся на зірки,— сказав він.

— Не бреши, ти дивишся не на зірки. Ти дивишся униз.

— Бо ми в літаку. Зірки під нами,— відповів Томаш.

— Ага, в літаку,—сказалаТереза. Вона ще міцніше стисла Томашеву руку й знову заснула. Томаш знав, що зараз Тереза дивиться вниз у кругле віконечко літака, котрий летить високо над зірками.