Нестерпна легкість буття

ЧАСТИНА СЬОМА УСМІШКА КАРЕНІНА 1

Із вікна видно було косогір, зарослий кривими тілами яблунь. Над косогором ліс закривав горизонт, і крива лінія пагорбів тяглася в далину. Надвечір, коли на блідому небі появлявся білий місяць, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів на ще не стемнілому небі, нагадував їй лампу, яку забули вранці погасити і яка цілий день світилася в кімнаті мертвих.

Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.

Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.

Тереза була щаслива, що вони покинули місто з п’яними відвідувачами бару і з невідомими жінками, які лишали на Томашевому волоссі запах свого лона. Поліція більше не цікавилася ними, а епізод з інженером переплівся у неї в єдине ціле зі сценою в Петршіні, тож вона майже не розрізняла, де сон, а де дійсність. (Втім, чи був інженер справді на службі у таємної поліції? Може, був, а може, й ні. Чоловіки, які користуються для зустрічей чужими квартирами і не люблять займатися любов’ю з тією самою жінкою більше одного разу, не така вже й рідкість.)

Отже, Тереза була щаслива, вона відчувала, що нарешті досягла мети: вони з Томашем разом і вони самі. Самі? Я повинен висловитися точніше: «самі» означало те, що вони перервали будь-які зв’язки зі своїми колишніми друзями і знайомими. Вони перерізали своє життя, ніби це був шматок стрічки. Проте вони почувалися добре в товаристві селян, з якими разом працювали і час від часу ходили одне до одного в гості.

Того дня, коли в курортному містечку з російськими назвами вулиць Тереза впізнала голову місцевого кооперативу, вона несподівано виявила в собі образ села, сформований читанням книжок або її предками: це був світ соборності, з однією великою родиною, пов’язаною спільними інтересами і звичаями: щонеділі служба Божа в церкві, корчма, куди сходяться чоловіки без жінок, і зала в тій же корчмі, де щосуботи грає оркестрик і все село танцює.

Але при комунізмі село вже аж ніяк не схоже на цей стародавній образ. Церква була в сусідньому селі, і ніхто туди не ходив, корчми стали конторами, чоловікам ніде було збиратися, щоб випити пива, молоді не мали де танцювати. Відзначати церковні свята заборонялося, державними — ніхто не цікавився. Кінотеатр був у місті, за двадцять кілометрів від села. І ось після робочого дня, коли люди весело перегукувались і теревенили у хвилини відпочинку, вони замикались у чотирьох стінах своїх будиночків із сучасними меблями, од яких віяло, немов протягом, несмаком, і дивились у світляні екрани телевізорів. Вони вже не запрошували одне одного в гості, хіба що забігали на кілька слів до сусіда перед вечерею. Всі мріяли про одне — виїхати до міста. Село не пропонувало їм нічого,— бодай трохи подібного до цікавого життя.

І, мабуть, саме тому, що в селі ніхто не хотів лишатися назавжди, держава втратила над ним владу. Хлібороб, якому вже не належить земля і він лише робітник, що обробляє поле, не дорожить ні рідним краєм, ні своєю роботою, йому нічого втрачати, нема чого боятися. Втім, завдяки цій байдужості, село зберегло значну самостійність і свободу. Голова тутешнього кооперативу не був чужаком, призначеним згори (як це буває з директорами в містах), його обрали селяни, він був один із них.

Оскільки всі хотіли покинути село, Тереза і Томаш опинились у винятковому становищі: вони приїхали сюди з власної волі. І якщо селяни користалися будь-якою можливістю, щоб хоч на день з’їздити до якогось сусіднього міста, Тереза і Томаш нічого більше не прагнули, були задоволені тим, що мали, і тому незабаром знали односельців краще, аніж вони знали одне одного.

Найбільше заприятелювали вони з головою кооперативу. Він мав дружину, четверо дітей і порося, яке так муштрував, ніби то був пес. Звали порося Мефісто, і було воно гордістю і забавкою всього села. Чистеньке і рожеве, воно виконувало команди господаря, тупцяючи на своїх копитцях, ніби жінка з товстими литками на високих підборах.

Побачивши Мефісто вперше, Каренін розхвилювався, довго крутився довколо нього і обнюхував. Але скоро подружився з ним і віддавав йому перевагу перед сільськими псами, до яких ставився з презирством: прив’язані біля своїх будок, вони тільки по-дурному гавкали, невпинно і без усякого приводу. Каренін як належить оцінив таку рідкісну істоту, і я міг би навіть сказати, що своєю дружбою з поросям він дуже дорожив.

Голова кооперативу був радий, що зміг допомогти своєму колишньому хірургові, та водночас засмучувався тим, що не може нічого більше зробити для нього. Томаш став водієм вантажівки, якою розвозив на поля хліборобів та сільськогосподарський інвентар.

Кооператив мав чотири великі корівники й невеликий хлів із сорока телицями. Терезі було доручено доглядати їх і двічі на день виганяти на пасовисько. Оскільки ближчі й доступніші луки були відведені для косовиці, Терезі доводилося ходити з чередою на околичні пагорби. Телиці поступово випасали траву на віддалених пасовиськах, і Тереза обійшла з ними за рік усі околиці. І як колись у своєму невеликому містечку, вона завжди брала з собою якусь книжку, на луках розгортала її і читала.

Каренін завжди супроводжував її. Він навчився гавкати на молодих корівок, коли вони, надто розвеселившись, хотіли відбитися від стада; він робив це дуже радо. З їхньої трійці він явно був найщасливіший. Ніколи досі його посада «сторожа курантів» не була така поважана, як тут, де для жодної імпровізації не було можливості. Час, у якому жили тепер Тереза і Томаш, наблизився до регулярності його часу.

Одного дня пообіді (коли Тереза й Томаш мали дві вільні години) вони втрьох пішли прогулятися по косогору за своїм будиночком.

— Не подобається мені, як він бігає,— сказала Тереза.

Каренін припадав на задню ногу. Томаш схилився до нього й, обмацавши лапу, виявив на стегні невелику ґулю.

Наступного дня він посадив його біля себе на сидіння вантажівки і повіз у сусіднє село до ветеринара. Через тиждень він знову заїхав до нього і повернувся додому зі звісткою, що в Кареніна рак.

А ще через три дні у присутності ветеринара оперував Кареніна. Коли він привіз пса додому, той іще не пробудився після наркозу. Він лежав біля їхньої постелі на килимі з розплющеними очима і стогнав. На виголеному стегні видно було шов із шести стібків.

Нарешті Каренін спробував звестися на ноги. Але не зміг.

Тереза страшенно злякалася, що він уже ніколи не зможе ходити.

— Не хвилюйся,— сказав Томаш,— він ще запаморочений наркозом. Тереза спробувала підняти пса, але він дряпнув її. Такого ще не бувало, щоб він хотів укусити її!

— Він не розуміє, хто ти,— сказав Томаш,— не впізнає тебе.

Вони поклали його біля самої постелі, де він швидко заснув. Поснули й вони.

Було три години ночі, коли він раптом розбудив їх. Крутив хвостом, топтався по Терезі й Томашеві, бурхливо лащився до них.

Такого ще ніколи не бувало — щоб він розбудив їх! Каренін завжди чекав, поки хтось прокинеться, і лише потім плигав на ліжко.

Але цього разу, повністю очумавшись серед ночі, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далечі він повертався, з якими примарами боровся! Коли ж раптом побачив, що він удома, впізнав своїх найближчих, то не зміг не поділитися з ними своєю безмежною радістю, радістю повернення і відродження.2

На самому початку книги Буття сказано, що Бог створив людину, аби дати їй владу над птахами, рибами і всякими тваринами. Звичайно, Буття написала людина і аж ніяк не кінь. Нема ніякої впевненості, що Бог справді довірив людині владу над іншими створіннями. Скоріше, схоже на те, що людина вигадала Бога, щоб владу, узурповану нею над коровою і конем, обернути на святе діло. Так, право вбити оленя чи корову — це єдине, в чому по-братському згодне все людство навіть у період найкривавіших воєн.

Це право видається нам цілком природним, оскільки на вершині ієрархії знаходимося ми. Але досить було б утрутитися в гру комусь третьому, скажімо, гостеві з іншої планети, чий Бог сказав би: «Ти пануватимеш над створіннями всіх інших планет», як уся безспірність «Буття» одразу стала б проблематичною. Людина, запряжена до возу марсіанином або запечена на рожні істотами з Молочного Шляху, можливо, і згадала б якоїсь миті про телячу відбивну, яку звикла краяти на тарілці, і попросила б вибачення (трохи запізно!) в корови.

Тереза іде за чередою теличок, жене їх перед собою, раз по раз котрусь із них приборкуючи, бо молоді корівки, розвеселившись, тікають з дороги в поля. Каренін супроводжує її. Ось уже два роки він отак щодня ходить із нею на пасовисько. Його завжди страшенно забавляло те, що він може бути суворим до телиць, гавкати на них, закликаючи до порядку. (Його Бог довірив йому владу над коровами, і він дуже пишався цим.) Але зараз Каренінові було дуже важко йти, плигаючи на трьох лапах; на четвертій у нього кровоточила рана. Тереза щохвилини нахилялася до нього і гладила по спині. Через два тижні після операції з’ясувалося, що пухлина росла, і що Каренінові буде чимдалі гірше й гірше.

Дорогою вони зустрічають сусідку, котра поспішає в ґумових чоботях до корівника. Сусідка зупиняється:

— Що це з вашим песиком? Наче накульгує!

— В нього рак. Він приречений,— відказує Тереза і відчуває, як стискається у неї горло і говорити стає несила. Сусідка, побачивши Терезині сльози, мало не обурюється:

— Господи, годі вам плакати через пса!

Каже вона це незлобиво, вона добра жінка, просто хоче по-своєму втішити Терезу. Тереза знає це, втім, вона тут, у селі, вже досить давно, аби зрозуміти, що коли б селяни любили кожного кролика так, як вона любить Кареніна, вони жодного не змогли б забити і невдовзі померли б з голоду разом зі своїми тваринами. І все-таки їй здається, що сусідчині слова звучать неприязно.

— Я розумію,— відповідає вона покірно, а тоді швидко повертається до неї спиною і йде далі. У своїй любові до пса вона відчуває себе самотньою. Зі смутною посмішкою вона каже собі, що мусить приховувати її більше, аніж приховувала б зраду. Любов до собаки обурює людей. Коли б сусідка довідалася, що Тереза невірна Томашеві, на знак таємної згоди вона хіба що весело ляснула б її по спині.

Отже, Тереза йде далі зі своїми теличками, які труться одна об одну боками, і думає про те, які це милі тваринки. Спокійні, нехитрі, часом по-дитячому пустотливі, вони схожі на товстих п’ятдесятилітніх жінок, які вдають, що їм чотирнадцять. Нема нічого зворушливішого за корів, які бавляться. Тереза дивиться на них із симпатією і каже сама собі (ця думка за ці два роки часто повертається до неї), що людство паразитує на коровах, як солітер паразитує на людині: воно присмокталося до їхнього вимені, немов п’явка. Людина — паразит корови, так визначила б людину в своєму підручнику зоології нелюдина.

Це визначення ми можемо вважати звичайним жартом і прийняти його з поблажливою посмішкою. Проте, коли Тереза серйозно задумується над ним, у неї земля хитається під ногами: її думки стають небезпечними і віддаляють її від людства. Уже в «Бутті» сказано, що Бог дав людині владу над тваринами, але ми можемо зрозуміти це і так, що він лише довірив людині опікуватися ними. Людина була не власником планети, а тільки її управителем, котрому якогось дня доведеться відповідати за своє управління. Декарт зробив рішучий крок уперед — зробив з людини «пана і господаря природи». Але є в цьому, безперечно, якийсь глибокий зв’язок, чому саме він остаточно відмовив тваринам в існуванні душі: людина — володар і пан, тоді як тварина, каже Декарт, усього лише автомат, оживлена машина, «machina animata». Якщо тварина стогне, це не стогін, це скрипіння механізму, який погано працює. Коли колесо скрипить, це не означає, що він страждає, це означає лише, що він не змащений. Так само ми повинні сприймати і плач тварини й не журитися за собакою, коли у віварії її живою потрощать.

Телички пасуться на луці, Тереза сидить на пеньку, а Каренін тулиться до неї, поклавши голову їй на коліна. І Тереза пригадує, як колись, років десять тому, вона прочитала в газеті коротеньке повідомлення про те, що в одному російському місті перестріляли всіх собак. Це коротеньке повідомлення, непримітне і на перший погляд незначне, викликало в неї жах перед цією надто великою сусідньою країною.

Це повідомлення було призвісткою всього, що прийшло потім. У перші роки після російського вторгнення ще не можна було говорити про терор. Оскільки майже ввесь народ протистояв окупаційному режиму, росіянам доводилося вишукувати серед чехів окремих людей, щоб просунути їх до влади. Але де шукати таких людей, коли віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Шукали серед тих, хто прагнув за щось помститися життю. Їхню агресивність треба було об’єднати, виплекати і тримати у бойовій готовності. Але спершу необхідно було випробувати силу на тимчасовій мішені. І такою мішенню стали тварини.

Газети тоді почали друкувати цикли статей і організовувати листи читачів. Вимагали, наприклад, винищити у містах голубів. І їх таки винищили. Однак головний удар було скеровано проти собак. Люди ще не отямилися після катастрофи окупації, а газети, радіо і телебачення тільки й торочили про собак, як вони загиджують тротуари й парки, загрожуючи тим самим здоров’ю дітей, користі від них ніякої, а годувати треба. Почався такий психоз, що Тереза стала боятися, аби під’юджена потолоч не скривдила Кареніна. Лише через рік накопичена (і на тваринах натренована) лють ударила по своїй справжній мішені: по людях. Почалися звільнення з роботи, арешти, судові процеси. Тварини змогли нарешті полегшено зітхнути.

Тереза весь час гладить Кареніна по голові, що спокійно відпочиває в неї на колінах. А сама подумки говорить приблизно так: нема ніякої заслуги в тому, що ти добре ставишся до іншої людини. Терезо, ти повинна ввічливо ставитися до своїх односельців, бо інакше не могла б жити в селі. І навіть до Томаша ти повинна ставитися любовно, бо Томаш тобі потрібний. Ми ніколи не зможемо визначити з упевненістю, наскільки наше ставлення до інших людей є результатом наших почуттів — любові, неприязні, добросердя чи злості — й наскільки воно зумовлене рівновагою сил між нами і ними.

Щира доброта людини у всій її чистоті й свободі може проявитися лише до того, хто не має ніякої сили. Справжнє моральне випробування людства, те найголовніше випробування (сховане так глибоко, що його важко помітити) полягає у ставленні людства до тих, кого віддали на його волю: до тварин. І тут людина зазнає повного краху, такого краху, з якого випливають і всі інші.

Одна з теличок підійшла до Терези, зупинилась і довго дивилася на неї великими брунатними очима. Тереза знала її. Називала її Маркетою. Тереза охоче придумала б імена всім своїм теличкам, але не могла. Їх було надто багато. Колись давно, ще років сорок тому, всі корови в цьому селі мали імена.

(А оскільки ім’я — це знак душі, то можна сказати, що, всупереч Декарту, вони її мали.) Але потім села перетворили на великі кооперативні фабрики, і корови проживали все своє життя на двох квадратних метрах корівника. Відтоді вони не мають імен, ставши «machine animatae». Світ погодився з Декартом.

У мене ввесь час перед очима Тереза: як вона сидить на пеньку, гладить Кареніна по голові й думає про крах людства. В цю хвилину пригадується мені інша картина: Ніцше виходить зі свого готелю в Турині. Він бачить перед собою коня і кучера, який б’є його батогом. Ніцше підходить до коня, на очах у кучера обнімає його за шию і плаче.

Це було 1889 року, коли Ніцше теж був уже далекий від світу людей. Іншими словами: саме тоді в нього проявилася його душевна недуга. Але саме тому, здається мені, його жест має далекосяжний смисл. Ніцше прийшов просити у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (тобто його розлад із людством) почалося в ту хвилину, коли він заплакав над конем.

І це той Ніцше, якого я люблю так само, як люблю Терезу, на колінах у якої лежить голова смертельно хворого собаки. Я бачу їх поряд: обоє сходять із дороги, по якій людство, «пан і володар природи», маршем простує вперед.

3

Каренін породив два рогалики і одну бджолу. Він здивовано дивився на своє незвичайне потомство. Рогалики поводилися спокійно, зате бджола хилиталася, мов п’яна, а тоді злетіла в повітря і зникла.

Це був сон, який снився Терезі. Прокинувшись, вона відразу ж розповіла його Томашеві, і вони обоє пробували знайти в ньому якусь утіху; це сон перетворив хворобу Кареніна на вагітність, а драму народження на щось смішне і водночас ніжне: на два рогалики й одну бджолу.

У душі її знову спалахнула нелогічна надія. Вона встала, вдяглася. І тут, у селі, її день починався з того, що вона йшла до крамниці купити молока, хліба, рогаликів. Та коли цього разу вона покликала Кареніна, щоб ішов із нею, він ледве підняв голову. Це вперше він відмовився взяти участь в обряді, якого раніше сам беззастережно домагався.

Отже, Тереза пішла сама. «А де ж Каренін?» — запитала продавщиця, котра загодя приготувала для нього рогалик. Сьогодні Тереза понесла його у своїй сумці сама. Ще у дверях вона витягла рогалика й показала його Кареніну. Хотіла, щоб він сам підійшов по нього. Але Каренін лежав не рухаючись.

Томаш бачив, що Тереза засмутилася. Він узяв рогалика до рота і став навкарачки навпроти Кареніна. Потім поволі почав наближатися до нього.

Каренін дивився на нього, і здалося, в очах у нього спалахнув вогник зацікавлення, але він не підвівся. Томаш упритул наблизив обличчя до його морди. Навіть не ворухнувши тілом, пес узяв у пащу частину рогалика, яка стирчала у Томаша з рота. Томаш відпустив рогалика, щоб він увесь дістався Каренінові.

Потім, усе ще навкарачки, він позадкував, утягнув голову в плечі й загарчав, удаючи, що хоче боротися за рогалик. І тоді пес відповів хазяїнові гарчанням. Нарешті! Це було саме те, чого вони чекали! Кареніну захотілося гратись! Каренін ще має бажання жити!

Це гарчання було усмішкою Кареніна, і їм хотілося, щоб ця усмішка протрималась якомога довше. І тому Томаш знову поповз до собаки навкарачки і схопив зубами шмат рогалика, який стирчав у нього в пащі. Їхні голови тепер були зовсім поряд. Томаш відчував запах собачого віддиху, і його обличчя лоскотали довгі шерстинки, які стирчали довкола Каренінової морди. Пес іще раз загарчав і смикнув пащею. В кожного в зубах лишилося по половинці рогалика. Тут Каренін припустився старої помилки: він випустив свій шматок рогалика і спробував хапонути ту частину, яку тримав у роті його господар. Як траплялося й раніше, він забув, що Томаш не собака і що в нього є руки. Томаш, не випускаючи рогалика з рота, підняв упущену на підлогу половинку.

— Томаше,— гукнула Тереза,— не забирай у нього рогалика!

Томаш кинув обидві половинки на підлогу перед Кареніним, і той умить проковтнув одну, а другу демонстративно довго тримав у пащі, хизуючись перед подружжям своєю перемогою.

Вони дивились на нього і казали собі, що Каренін усміхається і що поки він усміхається, в нього ще є привід жити, хоч він і приречений на смерть.

Втім, наступного дня їм здалося, що стан його покращився. Вони пообідали. О цій порі в них обох лишалася година вільного часу, і вони ходили з Кареніним на прогулянку. Він знав про це і завжди неспокійно крутився довкола них. Однак цього разу, коли Тереза взяла в руку повідець і ошийник, він лише довго дивився на них, навіть не поворухнувшись. Вони стояли перед ним і намагалися бути (заради нього) веселими, щоб хоч трохи підбадьорити його. Лише трохи згодом, ніби змилостивившись над ними, він доплигав до них на трьох ногах і дозволив надіти на себе ошийника.

— Терезо,— сказав Томаш,— я знаю, як ти останнім часом ненавидиш фотоапарат. Але сьогодні візьми його з собою.

Тереза послухалася. Вона відчинила шафу, щоб знайти в ній засунутий кудись і забутий фотоапарат, і Томаш додав: — Колись ці фотографії дуже порадують нас. Каренін був частиною нашого життя.

— Як це був? — вигукнула Тереза, так ніби її вкусила змія. Апарат лежав перед нею на дні шафи, але вона не нахилялася по нього. — Не візьму його. Не хочу думати про те, що Кареніна не буде. Ти говориш про нього вже в минулому часі!

— Не сердься,— сказав Томаш.

— Я не серджуся,— примирливо відповіла Тереза. — Я і сама не раз ловила себе на тому, що думаю про нього в минулому часі. Вже не раз я ловила себе на тому. І саме через це не візьму фотоапарата.

Вони йшли по дорозі й не розмовляли. Не розмовляти — це був єдиний спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і були весь час поряд із ним. Чекали, коли він усміхнеться. Але він не усміхався, тільки йшов і весь час на трьох ногах.

— Він це робить лише заради нас,— сказала Тереза. — Йому не хотілося йти на прогулянку. Пішов, аби тільки порадувати нас.

Те, що вона сказала, було сумне, і все-таки, навіть не усвідомлюючи цього, вони були щасливі. Були щасливі зовсім не всупереч смутку, а завдяки смутку. Вони трималися за руки, і перед очима в них був той самий образ: кульгавий песик, що представляв собою десять років їхнього життя.

Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін зупинився і повернув назад, украй засмутивши їх. Довелося повертатись.

Того ж дня, а може, наступного, Тереза, несподівано зайшовши до кімнати, побачила, що Томаш читає якогось листа. Почувши, як стукнули двері, він відсунув листа вбік, до інших паперів. Вона це помітила. А коли виходила з кімнати, помітила й те, що він ховає листа до кишені. Однак про конверта він забув. Лишившись удома сама, вона роздивилась його. Адреса була написана незнайомою рукою, делікатним і дуже схожим на жіночий почерком.

Коли вони пізніше побачилися, вона, ніби ненароком, запитала в нього, чи прийшла пошта.

— Ні,— відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, відчай тим сильніший, що вона вже відвикла від нього. Ні, вона не думає, що Томаш має якусь таємну коханку. Практично це неможливо. Вона знає про кожну його вільну хвилину. Але цілком імовірно, що в нього лишалась якась жінка в Празі, про яку він думає і яка для нього багато важить і нині, хоч уже й не може залишити запах свого лона у його волоссі. Тереза не думає, що Томаш може покинути її заради цієї жінки, але їй здається, що щастя двох останніх років їхнього життя в селі знову затьмарене брехнею.

До неї знову повертається давня думка: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме куранти їхніх днів, коли його вже тут не буде?

Зазираючи в майбутнє, в майбутнє без Кареніна, Тереза відчувала себе в ньому самотньою.

Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза вийшла в садок. Вона дивилася на траву поміж двома яблунями і уявила собі, що там вони закопають Кареніна. Вона втиснула каблук у землю і накреслила ним у траві прямокутник. На цьому місці буде його могила.

— Що це ти робиш? — запитав її Томаш, який зненацька застав її за цим заняттям, так само як вона його за читанням листа кілька годин тому.

Вона не відповіла. Він помітив, що в неї після довгої перерви знову тремтять руки. Він узяв їх у свої. Вона вирвалась.

— Це могила для Кареніна?

Вона не відповіла. Її мовчання дратувало його. Він скипів гнівом: — Ти дорікаєш мені за те, що я думаю про нього в минулому часі! А що ти сама робиш? Ти вже ховаєш його!

Вона повернулась до нього спиною і пішла в дім.

Томаш, хряпнувши дверима, зачинився в своїй кімнаті.

Тереза відчинила двері й сказала: — Ти думаєш тільки про себе, але хоча б тепер міг би подумати про нього. Він спав, а ти розбудив його. Він знову почне стогнати.

Вона розуміла, що несправедлива (собака не спав), розуміла, що поводиться як найвульгарніша баба, яка хоче образити і знає, як це зробити.

Томаш навшпиньки зайшов до кімнати, де лежав Каренін. Але вона не хотіла залишати його наодинці з собакою. Вони обоє схилялися над Кареніним, він — з одного боку, вона з другого. Проте в цьому спільному пориві не було примирення. Навпаки. Кожен з них був сам по собі. Тереза зі своїм собакою, Томаш зі своїм.

Я боюсь, що так, роз’єднані, кожен сам по собі, вони залишаться з ним аж до його останньої хвилини.4

Чому для Терези таке важливе слово «ідилія»?

Ми, виховані на міфології Старого Заповіту, могли б сказати, що це образ, який залишився в нас як спогад про Рай. Життя в Раю не було схоже на біг по прямій, що веде нас у невідоме, не було авантюрою. Воно йшло по колу серед знайомих речей. Й̆ого одноманітність була не нудьгою, а щастям.

Доки людина жила на селі, в оточенні домашніх тварин, коли раз у раз змінювалися пори року, з нею лишався принаймні відблиск тієї райської ідилії. Тому Тереза, коли зустрілася в курортному містечку з головою сільськогосподарського кооперативу, раптом побачила образ села (села, в якому вона ніколи не жила, якого вона не знала) й була зачарована. Їй здавалося, ніби вона дивилася назад, у напрямку Раю.

Коли Адам у раю нахилився над криницею, він ще не знав, що те, що він бачить,— то він. Він не зрозумів би Терези, яка, ще дівчиною, ставши перед дзеркалом, намагалася розгледіти крізь своє тіло душу.

Адам був немов Каренін. Тереза часто бавилася тим, що підводила песика до дзеркала, а той не впізнавав свого образу й ставився до нього з неймовірною байдужістю і люттю.

Порівняння Каренін — Адам наводить мене на думку, що в раю людина ще не була людиною. Точніше, людина ще не вийшла на дорогу людини. А ми вже давно на неї вийшли і летимо в порожнечі часу, який минає по прямій. Проте існує тоненький шнурочок, що прив’язує нас до далекого, вже туманного раю, де Адам схилявся над криницею і, зовсім не схожий на Нарциса, не здогадувався, що та бліда жовта пляма, яку він у ній побачив, це, власне, він. Туга за раєм,— це мрія людини не бути людиною.

Коли, ще дитиною, Тереза знаходила материні менструальні подушечки, забруднені кров’ю, вона гидувала ними, а матір ненавиділа за те, що вона не має сорому і не ховає їх. Але Каренін, який був сукою, теж мав менструацію, яка появлялася в нього щопівроку і тривала два тижні. Щоб не забруднювати квартири, Тереза клала йому попід лапки вату і вдягала на нього свої старі колготки, вигадливо прив’язуючи їх до тулуба. Всі чотирнадцять днів вона часто сміялася з його вигляду.

Чого воно так, що менструація собаки викликала в неї сміх і ніжність, а власна менструація — огиду? Відповідь здається легкою: собаку ніколи не виганяли з раю. Каренін нічого не знав про дуалізм душі, не знав, що таке огида. Тому Терезі з ним так добре і спокійно (і тому так небезпечно перетворювати тварину в machina animata (одухотворена машина (лат.)), а корову — в автомат для вироблення молока). Людина таким чином перерізає нитку, яка зв’язувала її з раєм, і під час лету її в порожнечі часу ніщо не спроможне буде ані зупинити її, ані втішити.

З плутанини цих невиразних думок у Терези вирізняється блюзнірська думка, якої вона не може позбутися: любов, що єднає її з Кареніним, краща, ніж та, що існує між нею і Томашем. Краща, але в жодному разі не сильніша. Тереза не хоче звинувачувати ні Томаша, ні себе, не хоче запевняти, що вони могли б кохати більше одне одного. Скоріше їй здається, що двоє людей створені так, що їхня любов апріорі гіршого виду, ніж могла б бути (принаймні в найкращому випадку) любов між людиною і собакою. Цю химерність в історії людини Творець безперечно не планував.

Ця любов безкорислива: Тереза від Кареніна нічого не хоче, навіть любові від нього не вимагає. Вона ніколи себе не запитувала про те, що мучить людські пари: чи кохає мене? чи кохав когось більше, ніж мене? чи він кохає мене більше, ніж я його? Можливо, саме всі ці запитання щодо любові, якими її вимірюють, досліджують, перевіряють, аналізують,— гублять її в зародку. Можливо, ми не можемо й кохати саме тому, що прагнемо бути коханими, тобто, що хочемо чогось (кохання) від отого другого. Замість того, щоб іти до нього без вимог і прагнути просто його присутності.

І ще дещо: Тереза прийняла Кареніна таким, яким він був. Не хотіла змінювати його за своєю подобою, наперед погодилася з його собачим світом, не хотіла забирати його в нього. Не ревнувала Кареніна до його таємних нахилів. Виховувала не тому, що хотіла його змінити (як дружина хоче змінити свого чоловіка, а чоловік — свою дружину), а лише тому, щоб навчити його елементарній мові, яка уможливить їм порозуміння та спільне співжиття.

І далі: любов до собаки добровільна, ніхто до неї не примушував. (Тереза знову думає про матір, і їй усього шкода: якби мати була однією із незнайомих жінок на селі, її весела грубість видавалася б Терезі навіть симпатичною! Ах, якби мати була чужою жінкою! Тереза з дитинства соромилася, що мати захопила риси її обличчя і конфіскувала її «я». Але найгірше було те, що споконвічна заповідь «люби батька і матір!» змушувала її погодитися з цим захопленням і навіть цю агресію називати любов’ю! Мати не була винна, що Тереза віддалилася від неї. Віддалилася не тому, що мати була такою, якою вона була, а тому, що вона була матір’ю). Але головне: жодна людина не може подарувати іншій людині ідилію. Це може зробити лише тварина, бо вона не була вигнана з раю. Любов між людиною і собакою ідилічна. Немає в ній конфліктів, жорстоких сцен, немає в ній розвитку. Каренін подарував і Терезі й Томашеві своє життя, засноване на повторенні, і сподівався від них того самого. Якби Каренін був людиною, а не собакою, він давно сказав би Терезі: «Облиш, мені вже набридло щодня носити в роті рогалика. Ти не можеш вигадати для мене щось інше?» У цьому реченні міститься всілякий осуд людини. Людський час не обертається по колу, а біжить по прямій уперед. Це причина того, чому людина не може бути щасливою, бо щастя — це прагнення до повторення.

«Так, щастя — це мрія про повторення»,— подумки ще раз каже собі Тереза.

Коли голова кооперативу після роботи прогулює свого Мефістофеля й зустрічає Терезу, він ніколи не забуває сказати: «Пані Терезо, чому я не знав його раніше, ми б удвох ходили до дівчат, адже перед двома кабанчиками жодна жінка не встоїть. Його порося було так натреноване, що після цих слів рохкало. Тереза сміялася, хоча наперед знала, що голова зараз скаже. Жарт від повторення не втрачав своєї принадності. Навпаки, в контексті ідилії і гумор підпорядкований солодкому закону повторення.5

Собака перед людьми не має багато переваг, але про одну з них принаймні варто згадати. Евтаназія в його випадку законом не заборонена; тварина має право на милосердну смерть. Каренін ходив на трьох ногах і дедалі більше часу сидів у кутку. Скімлив. І чоловік, і жінка погоджувалися з тим, що вони не мають права даремне його мучити. Але усвідомлення цього не позбавляло їх щемкої непевності: як помітити момент, коли страждання стає вже марним? Як визначити момент, лісля якого життя вже нічого не варте?

Якби ж Томаш не був лікарем! Тоді можна було б сховатися за когось третього. Можна було б піти до ветеринара і попрохати його зробити собаці ін’єкцію.

Це так страшно взяти на себе роль смерті! Томаш довго стояв на тому, що сам не зробить йому жодної ін’єкції, а покличе ветеринара. Але потім збагнув, що може надати йому привілей, якого не матиме жодна людина: смерть прийде до нього в подобі тих, кого він любив.

Каренін скімлив цілу ніч. Коли вранці Томаш обмацав його, він сказав Терезі:

— Вже не будемо чекати.

Настав ранок, за кілька хвилин вони обоє мали піти з дому. Тереза зайшла до кімнати і наблизилася до Кареніна. Досі він лежав геть байдужий до всього (навіть коли щойно Томаш оглядав його, він не звертав на це уваги). Але зараз, коли почув, як рипнули двері, він підвів голову й подивився на Терезу.

Вона не могла витримати того погляду, майже перелякалася його. Так він ніколи не дивився на Томаша, так дивився тільки на неї. Але ніколи з такою напруженістю, як зараз. У погляді не було відчаю чи смутку. Ні, в ньому була страшна, нестерпима довірливість і нетерпляче запитання. Все життя Каренін намагався домогтися від Терези відповіді, і тепер він ніби говорив їй (ще наполегливіше, ніж будь-коли), що він готовий довідатися від неї правду. (Все, що походило від Терези, було для нього правдою: і коли вона скаже йому «сядь!» або «ляж!» — це була правда, з якою він погоджується і яка надає його життю смисл.)

Той погляд, страшно сповнений довірливості, був дуже короткий. За хвилину він знову поклав голову на лапи. Тереза знала, що так на неї вже ніхто не подивиться.

Вони ніколи не давали йому солодощів. Але декілька днів тому Тереза купила кілька плиток шоколаду. Тепер вона розгорнула обгортку, розламала шоколад на шматочки й поклала перед Кареніним. Поставила перед ним ще мисочку з водою, щоб йому нічого не бракувало, коли він залишиться на кілька годин удома сам. Погляд, яким він подивився на неї хвилину тому, ніби стомив його. І хоча був тепер обкладений шоколадом, він навіть не підвів голови.

Вона лягла біля нього на підлогу і обняла його. Поволі-поволі, якось стомлено він обнюхав її і раз чи двічі лизнув. Вона заплющила очі, немов хотіла це лизання запам’ятати, тоді повернула голову, щоб він лизнув її у другу щоку.

Потім вона мусила піти до своїх теличок. Томаша не було ще вдома. Каренін весь час лежав обкладений шоколадом, і коли почув її кроки, вже не підвів голови. Його хвора нога набрякла, а пухлина лопнула на новому місці. Поміж шерстю показалася блідо-червона (не схожа на кров) краплинка.

Вона знову лягла біля нього на підлогу, поклала руку на нього й заплющила очі. Потім Тереза почула стукіт у двері. Хтось покликав: «Пане докторе, пане докторе! Тут кабанчик і його голова!» Вона не мала бажання з будь-ким розмовляти. Тож не поворухнулась і не розплющила очей. Ще раз пролунало: «Пане докторе, прийшли кабанчики!» А тоді знову запала тиша.

Лише за півгодини прийшов Томаш. Він мовчки попрямував до кухні й приготував ін’єкцію. Коли зайшов до кімнати, Тереза вже стояла, а Каренін силкувався підвестися на ноги. Побачивши Томаша, він слабенько ворухнув хвостом.

— Поглянь,— сказала Тереза,— він і досі усміхається. Вона сказала це благальним тоном, ніби просила ще трохи зачекати, але не наполягала.

Тереза поволі розстеляла на тахті простирадло. Це було біле простирадло, всіяне дрібними візерунками,— фіалковими квіточками. Зрештою, в неї все було підготоване і продумане. Неначе Каренінову смерть вона уявляла собі заздалегідь. (Ах, як це жахливо! Ми, власне, в уяві бачимо наперед смерть тих, кого любимо!)

Він уже не має сили вистрибнути на тахту. Вони вдвох підвели його, Тереза поклала Кареніна на бік на тахту, а Томаш оглядав його, шукав місце, де жила проступала найвиразніше. Потім на тому місці вистриг ножицями шерсть. Тереза на колінах стояла біля тахти і підтримувала Каренінову голову.

Томаш попросив її міцніше тримати задню ніжку, бо жила була тоненька, і в неї важко було вштрикнути голку. Тереза міцно тримала Каренінову ніжку, але не відводила очей від його голови. Вона без упину щось говорила до собаки тихим голосом, і він думав тільки про неї. В нього не було страху. Він ще двічі лизнув її в обличчя. А Тереза шепотіла йому:

— Не бійся, не бійся, там тобі нічого не болітиме, там ти бачитимеш білочок і зайчиків, будуть там корови, і Мефістофель теж там буде, не бійся... Томаш уштрикнув голку в жилу й натиснув. Каренін легенько смикнув ногою, кілька секунд прискорено дихав, а потім його дихання раптом урвалося. Тереза стояла навколішки біля тахти і притискалась обличчям до його голови. Потім вони мусили обоє піти на роботу, песик лишився лежати на тахті на білому простирадлі з фіалковими квіточками.

Увечері вони повернулися. Томащ пішов у садок, знайшов між двома яблунями прямокутник, який кілька днів тому Тереза накреслила підбором, і почав там копати. Дотримувався точно позначеного чотирма лініями розміру. Він хотів, щоб усе було так, як хотіла Тереза.

Вона лишилася дома з Кареніним. Боялася, щоб його не поховали живим. Приклала вухо до його писку, і їй здалося, що вона чує легеньке дихання. Тоді Тереза відступила й побачила, що його груди легенько похитуються.

(Ні, то вона чула власне дихання, від якого ледь рухалося її тіло. А їй здалося, що то рухаються груди в собаки.)

Вона знайшла в сумочці дзеркальце й піднесла його до Каренінового писку. Дзеркальце було таке замизгане, що їй здалося, наче вона побачила на ньому малесенькі крапельки від дихання.

— Томаше, він живий! — закричала Тереза, коли Томаш у брудних черевиках повернувся із садка.

Він схилився до песика і покрутив головою.

Вони взялися з обох боків за простирадло, на якому лежав Каренін, Тереза — біля ніг, Томаш — біля голови, підняли його і понесли в садок. Тереза відчула рукою, що простирадло мокре. Коли прийшов до нас, зробив калюжку, і коли йде від нас, теж її зробив,— подумала вона і була рада, що відчуває рукою цю вологу — останній песиків привіт.

Донесли його до яблунь і опустили вниз. Вона схилилася над ямою і накрила його всього простирадлом. Не хотіла, щоб земля, яку вони через кілька хвилин на нього накидають, падала на його голе тіло.

Потім вона пішла додому і повернулася з ошийником, повідком та жменею шоколаду, до якого він так і не доторкнувся з самого ранку. Все це вона кинула на нього.

Біля ями була купка свіжовикопаної землі. Томаш узяв до рук лопату.

Тереза пригадала свій сон: Каренін породив два рогалики і бджолу. Це речення зазвучало для неї раптом як епітафія. Вона уявила собі, що між двома яблунями стоїть нагробок з написом: «Тут лежить Каренін. Він породив два рогалики й одну бджолу».

В садку були сутінки, хвилини між днем і вечором. На небі стояв блідий місяць, світильник забутий у покої мертвих.

У них обох були брудні черевики. Вони віднесли заступа й лопату до закутка, де стояло різне знаряддя: граблі, мотики, сапки.6

Він сидів у своїй кімнаті, де звик читати за столом книжки. В такі хвилини Тереза підходила до нього, схилялася, притулялась обличчям до його щоки. Коли вона зробила так цього дня, то побачила, що Томаш не дивиться в книжку. Перед ним лежав лист, і, хоча він складався усього з п’яти рядків, надрукованих на машинці, Томаш довго, непорушно дивився на нього.

— Що це? — запитала Тереза, і стривожилась.

Не обертаючись, Томащ узяв листа і подав його їй. Там було написано, що того ж дня він мусить прибути на аеродром сусіднього міста.

Нарешті він повернув голову, і Тереза побачила в його очах такий самий жах, який відчула і вона.

— Я піду з тобою,— сказала Тереза.

Томаш похитав головою: «Виклик стосується тільки мене».

— Ні, я піду з тобою,— повторила вона.

Вони поїхали Томашевою вантажною машиною. І через кілька хвилин були на аеродромі. Там був туман. Лише слабо вимальовувались обриси кількох літаків. Вони ходили від одного до другого, але всі літаки були зачинені, неприступні. Нарешті в одному з них був відчинений угорі вхід, до якого були приставлені східці. Вони піднімалися по них, коли у дверях показався стюард і попросив їх зайти. Літак був малий, заледве на тридцять пасажирів і поки що був зовсім порожній. Вони зайшли в прохід поміж сидіннями, плечем до плеча, без ніякого інтересу до того, що відбувалося навколо них. Посідали поруч на двоє сидінь, і Тереза поклала голову Томашеві на плече. Попередній жах поступово зникав, перетворюючись у смуток.

Жах — це шок, хвилина повного засліплення. Жах позбавлений навіть натяків на красу. Ми не бачимо нічого, крім світла невідомої події, якої ми очікуємо. Смуток навпаки передбачає, що ми знаємо. Томаш і Тереза знали, що на них чекає. Світло жаху притлумилось, і синювато-ніжне освітлення робило довколишні речі гарнішими, аніж вони були перед тим.

У ту хвилину, коли Тереза читала листа, вона не відчувала до Томаша ніякої любові, знала лише, що не сміє ані на хвилину залишати його: жах заглушив усі почуття і відчуття. Нині, коли вона притислась до нього (літак плив у хмарах), переляк минув, і вона відчувала свою любов до нього, знала, що це любов безмежна і безмірна.

Нарешті літак приземлився. Вони встали й пішли до дверей, які стюард відчинив. Вони й досі обнімали одне одного за плечі. Стоячи нагорі на східцях, вони побачили внизу трьох чоловіків із капюшонами на обличчі й рушницями в руках. Марно було розмірковувати, тікати не було куди. Вони поволі спускалися вниз і, коли стали на бетон аеродрому, один із чоловіків підняв рушницю і прицілився. Не було чути жодного пострілу, але Тереза відчула, що Томаш, який ще хвилину тому тримав її за плечі, падає на землю.

Вона притискала його до себе, але втримати не змогла: він упав на бетон злітної смуги. Вона схилилася над ним, хотіла прикрити своїм тілом, але в ту мить побачила щось неймовірне: його тіло швидко зменшувалося. Це було так неймовірно, що вона скам’яніла, не могла зрушити з місця. Томашеве тіло ставало меншим і меншим, взагалі вже не було схоже на Томаша. Від нього лишилося щось маленьке, і ця мала річ почала рухатись, а тоді кинулася бігти і втікала геть полем аеродрому.

Чоловік, який вистрелив, зняв маску і ласкаво посміхнувся до Терези. Потім він повернувся і побіг за тією малою річчю, яка злякано металася сюди-туди, ніби рятуючись від когось і відчайдушно шукаючи схованки. Якусь хвилину вони так разом бігли, а тоді раптом чоловік упав на землю — і гонитва скінчилася.

Чоловік підвівся і повернувся до Терези. Він ніс у руках ту річ. Та річ тремтіла від страху. Це був заєць. Він подав його Терезі. В цю хвилину у неї минувся і переляк і смуток, вона була щаслива, що тримає тваринку в обіймах, що ця тваринка належить їй і вона може притискати її до себе. Тереза заплакала від щастя. Вона плакала, плакала й нічого не бачила крізь сльози, а несла зайчика додому з почуттям, що наблизилася до мети, що вона там, де хотіла бути, там, звідки вже нікуди не тікатиме.

Тереза йшла вулицями Праги й легко знайшла свій дім. Вона жила там з мамою і татусем, коли була малою. Однак ані мами, ані татуся там не було. Її зустріли там двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але про яких знала, що це прадідусь і прабабуся. В них обох були зморшкуваті обличчя, подібні до кори дерева, і Тереза була рада, що мешкатиме з ними, але зараз вона хотіла бути сама, лише зі своєю тваринкою. Вона відразу знайшла свою кімнату, в якій мешкала з п’яти років, коли батьки вирішили, що вона заслужила мати свою окрему кімнату.

Там були тахта, столик і стільці. На столику стояла засвічена лампа, яка чекала на неї ввесь цей час. На лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, на яких були ніби намальовані великі очі. Тереза знала, що вона майже досягла мети. Вона лягла на тахту, притискаючи зайчика до обличчя.7

Він сидів за столом, де звик читати книжки. Перед ним лежав відкритий конверт з листом. Він казав Терезі:

— Час від часу я одержую листи, про які нічого не хотів тобі говорити. Я намагався, щоб моє і його життя ніколи не зіткнулися. І поглянь, як мені помстилася доля. Кілька років тому його вигнали зі школи. Він тракторист у якомусь селі. Хоча його і моє життя не стикаються, але біжать поряд у тому самому напрямку, як дві паралельні лінії.

— А чому ти не хотів говорити про ці листи? — спитала Тереза, відчувши велике полегшення.

— Не знаю. Мені це було якось неприємно.

— Він часто пише тобі?

— Час від часу.

— А про що?

— Про себе.

— А це цікаво?

— Цікаво. Мати, як ти знаєш, була запеклою комуністкою. Він давно з нею розійшовся. Заприятелював із людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, як і ми. Вони прагнули до якоїсь політичної діяльності. Декотрі з них тепер у в’язниці. Але з ними він розійшовся також. Говорить про них, як про «вічних революціонерів».

— То він, може, змирився з цим режимом?

— Ні, взагалі ні. Вірить у Бога і думає, що це ключ до всього. Мовляв, ми всі маємо жити у своєму щоденному житті за нормами, визначеними релігією, а на режим не зважати взагалі, ігнорувати його. Якщо ми справді віримо в Бога, то ми, мовляв, можемо в будь-якій ситуації створити своєю власною поведінкою те, що він називав «Царством Божим на землі». Він пояснює мені, що церква в нашій країні — це єдина добровільна спільність людей, яка не підлягає контролю держави. Мене цікавить, чи він у церкві тому, щоб краще чинити опір режиму, чи справді вірить у Бога. Кажучи відверто, я боюся цієї зустрічі. Це основна причина того, чому мені цього не хочеться. Я не знаю, чому я був такий затятий.

— Запроси його до нас,— мовила Тереза.

Того самого дня ополудні вона поверталася з корівника і почула голоси, що долинали з шосе. Коли вона наблизилася, то побачила Томашів вантажний автомобіль. Томаш, нахилившись, відгвинчував колесо. Довкола стояло кілька чоловіків, вони придивлялися, чекали, поки Томаш полагодить машину.

Тереза зупинилась і не могла відірвати погляд: Томаш видавався старим. Волосся в нього посивіло, а невправність, з якою він працював, була не невправністю лікаря, що став шофером, а невправністю людини, що вже не молода.

Вона пригадала недавню розмову з головою кооперативу. Він сказав їй, що Томашів автомобіль у поганому стані. Сказав про це жартома. В його словах не було докору, а лише турбота: «Томаш краще знається на тому, що всередині тіла людини, а не на тому, що всередині мотора,— сміявся голова. — Потім він признався їй, що вже кілька разів був у різних установах, вимагаючи, щоб Томаш міг знову працювати в їхньому районі лікарем. Але з’ясував, що поліція йому цього ніколи не дозволить.

Тереза відступила за стовбур дерева, щоб її ніхто з тих людей біля автомобіля не помітив, але очей з них не зводила. Серце у неї стискалося від докорів сумління: заради неї він приїхав із Цюріха до Праги. Заради неї залишив Прагу. Але навіть тут вона не давала йому спокою і навіть над хворим Кареніним мучила його своїми таємними підозрами.

У душі вона часто докоряла Томашеві, що він не досить любить її. Свою власну любов вона вважала за щось таке, що не підлягає будь-якому сумніву, тоді як його любов — за звичайну поблажливість.

Тепер вона бачить, що була несправедлива: коли вона справді любила Томаша великою любов’ю, повинна була б лишитися з ним за кордоном! Там був Томаш спокійний, там перед ним відкривалося нове життя. А вона від нього звідти поїхала! Щоправда, вона переконувала себе в тому, що робить це з великодушності, щоб не бути йому тягарем, та чи не була ця великодушність лише відмовкою? Насправді вона знала, що він повернеться до неї! Вона кликала його за собою дедалі все нижче й нижче, так, як мавки заводять селян у трясовину, щоб там їх утопити. Скористалася з хвилини, коли в нього болів шлунок, щоб вирвати обіцянку, що вони виїдуть на село! Якою вона вміла бути хитрою! Кликала його за собою, ніби хотіла перевірити знову і знову, чи він її кохає. Кликала довго, аж поки він опинився тут: сивий і стомлений, з напівпокаліченими руками, які вже ніколи не зможуть тримати скальпель.

Вони опинилися там, звідки вже нікуди їхати. Куди б вони могли звідси ще переїхати? За кордон їх ніколи не пустять. До Праги вони вже не знайдуть дороги, жодної роботи там їм ніхто не дасть. А переїздити до іншого села,— для цього в них не буде ніякої причини.

Боже мій, чи справді треба було дійти аж сюди, щоб повірити, що він її любить?

Нарешті Томашеві пощастило насадити колесо знову на машину. Він сів за кермо, селяни повскакували у кузов, почувся гуркіт мотора.

Вона пішла додому і напустила води у ванну. Лежала у гарячій воді і думала про те, що все життя використовувала проти Томаша свою слабість. Ми всі схильні вважати силу винуватцем, а слабість — невинною жертвою. Але Тереза тепер усвідомлює: у їхньому випадку все було навпаки! І її сни, вони неначе знали про єдину слабість того сильного чоловіка, демонстрували йому Терезине страждання, аби тільки змусити його поступатися перед нею? її слабість була агресивною і змушувала його до постійної капітуляції, аж поки нарешті перестав бути сильним і обернувся на зайчика в її руках. Вона раз у раз думала про цей сон.

Тереза вилізла з ванни й пішла шукати одежу, щоб одягнутися. Хотіла вдягнути найкраще своє вбрання, щоб сподобатися йому, щоб зробити йому приємність.

Ледве встигла застебнути останнього ґудзика, як Томаш гучно ввірвався до квартири разом із головою кооперативу й дуже блідим молодим хліборобом.

— Мерщій,— гукнув Томаш,— дай якоїсь міцної горілки!

Тереза вибігла й невдовзі принесла пляшку сливовиці. Налила в келишок, і молодик її поквапливо ковтнув.

Тим часом вона довідалася, що сталось: молодик вивихнув руку в плечі й кричав від болю; ніхто не знав, що з ним робити, і тоді покликали Томаша, який одним рухом вправив її назад у суглоб.

Молодик вихилив ще один келишок і сказав Томашеві: «Твоя пані сьогодні страшенно чарівна!»

— Дурний ти,— мовив голова,— пані Тереза завжди чарівна.

— Я знаю, що вона завжди чарівна,— сказав молодик,— але вона сьогодні так гарно вбралася. Ніколи ще не бачив вас у цій сукні. Ви кудись зібралися?

— Нікуди не зібралась. Я вдяглася заради Томаша.

— Ну, докторе, тобі пощастило,— сміявся голова. — Мені моя стара такого не робить, щоб гарно вбратися заради мене!

— І тому ти ходиш на прогулянку з поросям, а не з дружиною,— сказав молодик і довго сміявся.

— А що взагалі робить Мефістофель? — спитав Томаш. — Я вже не бачив його щонайменше... — Він задумався: — Щонайменше годину!

— Сумує за мною,— відповів голова.

— Коли я дивлюсь на вас у цій сукні, мені хочеться з вами танцювати. — Ти дозволив би, докторе, їй танцювати зі мною?

— Ходімо танцювати всі,— сказала Тереза.

— Ти поїдеш? — запитав молодик Томаша.

— Але куди? — поцікавився Томаш.

Молодик назвав сусіднє місто, де в готелі є бар з танцювальним майданчиком.

— Поїдеш з нами,— наказовим тоном звернувся він до голови, а, оскільки вже вихилив третій келишок сливовиці, додав: «Якщо Мефістофель сумує, візьмемо його з собою. Привеземо їм два кабанчики. Всі жінки падатимуть, коли побачать аж два писки! — і він знову довго сміявся.

— Якщо вам не буде соромно за Мефістофеля, то я поїду з вами,— сказав голова, і вони всі посідали в Томашів вантажний автомобіль. Томаш сів за кермо, Тереза — поруч із ним, а обидва чоловіки посідали за ними, прихопивши з собою недопиту пляшку сливовиці. Лише за селом голова згадав, що забули про Мефістофеля. Гукнув Томашеві, щоб повернувся.

— Не треба, однієї пики вистачить,— сказав молодик, і голова заспокоївся.

Смеркалося. Звивиста дорога піднімала вгору.

Вони доїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза з Томашем ніколи там не були. Спустилися сходами в підвальне приміщення, де була стойка бару, танцювальний майданчик і кілька столиків. Добродій років шістдесяти грав на піаніно, а приблизно такого ж віку дама — на скрипці. Вони грали сорокарічної давності шлягери. Тут же на паркеті танцювало пар із п’ять.

Молодик оглядівся довкола і сказав:

— Жодної для себе я тут не бачу,— і одразу запросив до танцю Терезу. Голова з Томашем сіли за вільний столик і замовили пляшку вина.

— Я пити не можу! Я за кермом! — нагадав Томаш.

— Дурниці,— заперечив голова,— залишимося тут на ніч,— і одразу пішов до адміністратора замовити дві кімнати.

Потім повернулася Тереза з молодиком із майданчика і голова запросив її до танцю, а вже потім вона нарешті танцювала з Томашем.

Під час танцю вона сказала йому:

— Томаше, все лихе в твоєму житті йшло від мене. Через мене ти потрапив аж сюди. Так низько, що нижче вже немає куди.

Томаш їй відповів:

— Що за дурниця! Про яке низько ти говориш?

— Якби ми лишилися в Цюріху, ти б оперував пацієнтів.

— А ти б фотографувала.

— Це дурне порівняння,— сказала Тереза. — Для тебе твоя праця була геть усім, тоді як я можу робити будь-що, мені байдуже. Я не втратила взагалі нічого, а ти втратив усе.

— Терезо,— сказав Томаш,— а ти не помітила, що я тут щасливий?

— Твоє покликання було оперувати,— заперечила вона.

— Терезо, покликання — це дурниця, я не маю ніякого покликання. Ніхто не має ніякого покликання. І це величезне полегшення: з’ясувати, що ти вільний, що не маєш покликання.

Не можна було не повірити його лагідному голосу. Перед нею знову постала вранішня картина: вона побачила його, коли він лагодив вантажний автомобіль і здався їй старим. Вона дійшла того, чого хотіла: адже завжди бажала, щоб він був старим. І знову згадала про зайчика, якого пригортала до обличчя у своїй дитячій кімнаті.

Що це означає — стати зайчиком? Це означає позбутися будь-якої сили. Це означає, що один уже не сильніший за другого.

Вони йшли в ритмі танцю під звуки піаніно і скрипки. Тереза тримала голову на його плечі. Так само вона тримала голову, коли вони разом були в літаку, який віз їх крізь імлу. Вона відчувала зараз таке саме щастя й такий самий смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми на останній зупинці. Те щастя означало: ми разом. Смуток — був формою, а щастя — змістом. Щастя перекривало простір смутку.

Вони повернулися до столика. Вона танцювала ще двічі з головою кооперативу, а один раз — із молодиком, який був уже такий п’яний, що упав на паркеті.

Потім усі піднялися нагору й розійшлися по своїх кімнатах.

Томаш повернув ключа й засвітив люстру. Тереза побачила два ліжка, поставлені поряд, біля одного з них був нічний столик із лампою, з абажура якої, наляканий світлом, злетів нічний метелик і закружляв по кімнаті. Знизу долинали слабенькі звуки піаніно і скрипки.