Розділ Х МІСТЕР МАРВЕЛ ОДВІДУЄ АЙПІНГ

Коли перша паніка вщухла, Айпінг почав роздумувати. Зараз же підвів голову скептицизм, — щоправда, нервовий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Куди ж легше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто вочевидь бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, — можна було перелічити по пальцях. Та й з числа цих свідків містер Воджерс непідступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні “Карети й коней”. Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж не такі значні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а як на скептиків, то Невидимець взагалі був тільки приводом для дотепів. Словом, як ті, так і ті віддавалися незвичайним веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим проводок вікарія, міс Кас та міс Секбат. Правда, в повітрі чувсда якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко спорснути до мішка; з сіном на протилежному кінці. Такий же мали успіх і гойдалка, і влучання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастильної олії і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й яскравими бантами. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно приношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки йому то надималися, то опадали. Рябе його обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до “Карети й коней”. Між іншими бачив його і Флетчер, і незвичайна збудженість невідомого так вразила старого джентльмена, що поки він роздивлявся на нього, за рукав йому натекло чимало крейдяного розчину.

За спостереженням власника кокосового тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідає містер Гакстер, пережив серйозну внутрішню боротьбу, перше ніж змусив себе ввійти в будинок. Нарешті він піднявся по сходах і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, одчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув голоси з кімнати і з буфету, які вказали невідомому на його помилку.

— Це приватне помешкання, — сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет.

Через кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з удаваним — так здалося містерові Гакстеру — задоволенням. Часинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер побачив, як він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на слуп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й натоптав її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й почав курити, схрестивши руки на грудях, ніби йому було байдуже, хоч те, що він раз у раз скидав оком у двір, і заперечувало цю байдужість.

Усе це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці, і незвичайна поведінка невідомого спонукала його вести й далі спостереження.

Невдовзі невідомий раптом випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка і вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його сидів набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій — три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Уздрівши Гакстера, він розкрив рота, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. “Держи злодія!” — гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Позаду він бачив прапори, гуляли люди, але тільки одне чи два обличчя обернулись на Гакстерів крик. Він ще раз гукнув: “Держи злодія!”, відважно переслідуючи втікача. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось таємниче вхопило його за підборіддя, і він уже не біг, а з неймовірною швидкістю летів у повітрі. Він побачив, як раптом наблизилась до його голови земля. Світ, здавалося, хлюпнув мільйоном іскор, а що далі — “йому вже було байдуже”.

Загрузка...