Невидимець

Розділ ХХІІІ НА ДРУРІ-ЛЕЙН

— Тепер, — сказав Невидимець, — ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися — означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто виповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.

— Я й не подумав про це, — сказав Кемп.

— Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки. Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман!.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру натрушувало б сажі та пилу. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться.

— В усякому разі в Лондоні!

— Я пішов по місту до нетрів поблизу Грейт-Портленд-стріт і опинився на вуличці, де був мешкав. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Найперше я мав дістати одежу. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину — газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо, — я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і мені спала та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в “Омніумі”. Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стренду, уникаючи людніших кварталів. Я пам’ятав, що десь там є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, колький північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду; Кожне перехрестя було небезпечне, за кожним перехожим я мусив пильно стежити. На розі Бедфорд-стріт тільки-но я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочення. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент-Гарден і, весь тремтячи й ледве зводячи дух, сів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився, і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.

Нарешті я знайшов те, чого шукав, — брудну, загиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі-Лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері отвором, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.

Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, заждати слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти в світ, маючи вигляд, може, трохи й незвичайний, але хоч можливий. Звичайно, я не проминув би вкрасти й гроші, якби вони попали мені на очі.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був трохи горбатий, насуплений коротун, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, я перебив йому трапезу. Він очікувально оглянув крамницю… Упевнившись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. “Кляті хлопці!” — вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю. Повернувшись назад через хвилину, він люто причинив двері ногою і, не перестаючи бурмотіти, подався до своєї кімнати.

Я виліз, щоб іти слідом за ним, але коротун, почувши рух, ураз зупинився. Зупинився і я, дивуючись, який у нього гострий слух. Двері нагору він зачинив перед самим моїм носом.

Я вагався. Раптом кроки його почулися знову, і двері прочинились. Він ще раз підозріливо оглянув крамницю. Потім, усе мимрячи щось під ніс, подивився на прилавок, зазирнув в один-другий кутки і ошелешено постояв. Внутрішні двері він залишив отвором, і я прослизнув у сусідню кімнату.

Чудна то була кімната, умебльована вбого, а в кутку там лежала купа великих масок. На столі холонув його сніданок, — і знаєте, Кемпе, дуже важко було мені чути запах кави і дивитись, як коротун, повернувшись, сів знову до трапези. А його манера їсти просто дратувала мене. В тій кімнатці було троє дверей; одні з них вели нагору, інші — вниз, але всі зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там; не міг навіть поворухнутися, боячись його чутливості, а протяг дув мені в спину. Двічі я насилу стримався, щоб не чхнути.

Зорові мої відчуття були цікаві і нові для мене, але я ж зголоднів, і злість мене взяла задовго до того, як він скінчив їсти. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олив’яну тацю, де перше стояв чайник, і, змівши з заляпаної гірчицею скатертини всі кришки, рушив з цим усім до виходу. Ноша перешкоджала йому зачинити за собою двері, — а він бп напевно це зробив (ніколи я не бачив людини; що так ретельно зачиняла б двері!), — і я пройшов слідом за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав приємність дивитися, як вій почав мити посуд, а далі, бачивши, що мені тут нічого не світить, та й на кам’яній підлозі стигнуть мої босі ноги, я знову подався нагору й сів на стілець навпроти коминка. Вогонь тут ледве жеврів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля. Звук цей зараз же привернув увагу господаря. Увійшовши, він оглянув усю кімнату, мало не торкнувшись мене. Але ці оглядици, здавалося, не зовсім задовольнили його, і, перш ніж вийти, він ще раз перебіг очима по кімнаті.

Я просидів у маленькій вітальні цілу вічність. Нарешті він увійшов і відчинив двері нагору. Скрадаючись, я пішов слідом за ним.

На сходах він зненацька спинився, і я мало не наштовхнувся на нього. Він обернувся, дивлячись мені просто в лице, і прислухався.

— Можу заприсягтися… — почав він.

Довгою волосатою рукою він смикав себе за спідню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився: на обличчі в нього з’явився той самий вираз сердитого подиву. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів поряд себе. У нього, очевидно, був страшенно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.

— Ну, якщо в будинку хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню.

Не знайшовши там, чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став дожидати його.

Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і згаяв на це трохи часу, бо ж і рухатись треба було дуже тихо. Будинок був старий, ветхий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повен пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з вигляду, з других рук. В якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господарів. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я саме вчас підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рота, підозріло роздивлявся довкола.

— То, напевне, вона, — тихо сказав він. — Чорти б її вхопили!

Він обережно зачинив двері і зараз же, я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинено в кімнаті, і з хвилину не міг добрати, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все-таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися, — вигляд його був іще похмуріший. Цим разом він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинивсь посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. “Пацюки”, — сказав він упівголоса, приклавши пальці на губи, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді, клята тварюка, він з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене пойняв гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді стукнув його по голові.

— По голові? — перепитав Кемп.

— Еге ж! Приголомшив його, коли він спускався вниз. Втелющив ззаду табуреткою, що стояла на площадці. Він покотився вниз, наче лантух із старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності…

— Все це Дуже добре для звичайних людей! Адже ж справа, Кемпе, стояла так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім запхнув йому рота жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.

— В простирадло?

— Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим…

— І все ж таки, — сказав Кемп, — в Англії за наших часів… До того ж він був у себе вдома, а ви… ви ж крали.

— Крав? А чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!

— І його теж, — сказав Кемп.

Невидимець зірвався з місця.

— Що ви хочете цим сказати?

Обличчя Кемпове стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.

— На мою думку, — промовив він, раптом змінившись на виду, — на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки…

— Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він сказив мене, ганяючи за мною по всьому будинку, клеючи дурника з своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?

— Я ніколи й нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?

— Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб угамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, — він лежав непорушно, — повернувся в кімнату з старою одежею. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я був. На вулиці панував жвавий рух — візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз із горою ящиків на ньому, візок рибаря… Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати свій стан. У кімнаті відгонило бензином, — мабуть, тут чистили одяг.

Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип!.. Усе, що могло мені придатись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого плаетиру.

Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це малр свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, потрібні були скипидар та інше знадіб’я і досить багато часу. Зрештою, я вибрав найкращої форми ніс, — трохи смішний, але не більший, ніж носи в багатьох із нас, — темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тим часом я одягнув перкалеве доміно і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Тепер я був екіпірований і міг вирушати в світ.

Але тут мене знову пойняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який недогляд, але все нібито було гаразд. Вигляд я мав кумедний, щоправда, — наче жебрак з якої п?еси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе у трюмо.

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки викараскуватись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано. Невидимець замовк.

— А що горбань — вам було й байдуже? — спитав Кемп.

— Та! Не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

— А що було, коли ви вийшли на Стренд?

— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулись. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, — тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав лакеєві, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошити себе в дурні?!

— Аж настільки — ні, — відповів Кемп. — Але уявити це я можу.

— Я був ладен розтрощити тих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайпґов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Підвечерявши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.

Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням своєї божевільної спроби я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але перешкоджала ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс бути першою людиною в місті, коли не можеш і на очі нікому показатися? Який чорт з жіночої любові, коли жінка неодмінно стане Далілою?[4] Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишилось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він спинився; погляд його наче блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.

— Ви поїхали зразу до Айпінга?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!

— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…

— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

— Ні, він, кажуть, одужує.

— Його щастя, виходить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.

— Про мого бродягу я цього не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів!.. Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наражаєшся на якогось вайлуватого, тупого ідіота. Всі гатунки дурнів, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскажецію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.