Розділ ХХVІ ВБИВСТВО ВІКСТІДА

З Кемпового будинку Невидимець вибіг, очевидно, в стані сліпої люті. Дитя, що гралося біля хвіртки, було з силою піднято й кинуто вбік, так що воно аж зламало ніжку. Потім кілька годин про Невидимця нічого не було чути. Ніхто не знав, ні де він, ані що він робить. Однак легко уявити собі, як цього жаркого червневого дня біг він до пагорбів поза Порт-Бердоком, осатаніло кленучи свою жахливу долю. Розігрівшись від бігу, знеможений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтондіна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри боротьби проти людства. Певно і справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там близько третьої години дня він знову нагадав про себе зловісно-трагічним чином.

Невідомо, який під той час був у нього настрій і які плани він укладав. Безперечно, його надзвичайно розлютила Кемпова зрада. Хоч нам і неважко зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але ми можемо також уявити — і навіть не без співчуття — гнів Невидимця. Може, він знову був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стріт, бо, очевидно, сподівався, що Кемп допоможе йому здійснити його нелюдські мрії тероризувати світ. В усякому разі під полудень він зник, і ніхто не бачив, що робив він до пів на третю. Для людства це, може, було щастя, але для нього така бездіяльність стала фатальною.

Тим часом сила люду в усій окрузі уже бралася до пошуків. Уранці Невидимець був ще просто легендою, страховищем. А пополудні, особливо завдяки небагатослівному, але промовистому зверненню Кемпа, він став уже реальним супротивником, що його треба було вбити або полонити, — словом, якось перемогти, і все населення почало з блискавичною швидкістю ладнатися до боротьби. Навіть ще о другій годині Невидимець міг би вибратися з цієї округи, сівши на поїзд; але пізніше це вже стало неможливим. По всіх коліях на великому терені між Саутгемптоном, Вінчестером, Брайтоном і Горшемом пасажирські поїзди ходили з зачиненими дверима, а вантажний рух майже зовсім припинився. На двадцять миль круг Порт-Бердока дорогами й полями нишпорили групи з трьох-чотирьох чоловіків з рушницями, дрючками та собаками.

Кінні полісмени об’їжджали села, зупинялись коло кожної хати і казали зачиняти будинки й не виходити з дому без зброї. О третій годині навчання в початкових школах було перерване і налякані діти купками поспішали додому. Звернення Кемпове, підписане, звичайно, Едаєм, на четверту чи п’яту годину дня було розліплене майже по всій окрузі. В ньому коротко, але ясно були викладені основні засоби боротьби: треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати, повсякчас бути на бачності і бити на сполох, скоро він десь об’явиться. Влада діяла так швидко й так рішуче, і всі так вірили в існування цієї дивної істоти, що вже ввечері район у кількасот квадратних миль перейшов на стан облоги. І того ж таки вечора вся насторожена, знепокоєна округа здригнулася від жаху: від уст до уст по цілому краю хутко ширилась чутка про вбивство містера Вікстіда.

Якщо наша гадка про те, що Невидимець ховався в чагарнику біля Гінтондіна, правильна, то ми повинні припустити, що після полудня він вийшов звідти, мавши намір роздобутися з якоюсь метою на зброю. З якою саме метою, ми не знаємо, але нема сумніву, що вже перед зустріччю з Вікстідом у руках у нього був залізний прут.

Звичайно, ми не можемо знати подробиць їхньої сутички. Сталося це біля піскового кар’єру, менше ніж за двісті ярдів од воріт садиби лорда Бердока. Все вказує на запеклу боротьбу: потоптана земля, численні поранення на тілі містера Вікстіда, його потрощена тростинка. Але годі уявити собі причини цього нападу, якщо це не манія вбивства. Хоч-не-хоч доводиться майже повірити у божевілля Невидимця. Містер Вікстід, чоловік років сорока п’яти — шести, управитель маєтку лорда Бердока, був лагідний на вдачу і менше ніж будь-хто здатний заводитись з таким страшним супротивником. Проти нього й ужив Невидимець залізного прута з поламаної огорожі. Він зупинив цього тихомирного чоловіка, що спокійно йшов собі додому підкріпитися, напав на нього, здолав його благенький опір, зламав йому руку, звалив свою жертву на землю і потрощив їй голову.

Цей прут Невидимець, звісно, мусив витягти десь із огорожі ще перед тим, як зустрівся з своєю жертвою, — на той час він уже мав його в руках. Крім сказаного вище, відомі тільки дві деталі, які трохи висвітлюють цю пригоду. По-перше, кар’єр був не на прямому шляху містера Вікстіда додому, а ярдів на двісті вбік. По-друге, одна дівчинка посвідчила, що, йдучи надвечір до школи, бачила Вікстіда, який, “дивно підстрибуючи”, біг полем у напрямі до кар’єру. Його рухи, як вона їх передавала, наводили на думку, наче він за чимось гнався і час від часу тицяв уперед тростинкою. Дівчинка остання бачила містера Вікстіда живим. З-перед її очей він пішов на смерть, зникнувши у видолинку за буковим гайком.

З огляду, на це все, — на думку автора цих рядків принаймні, — убивство містера Вікстіда було не зовсім безпричинне. Можна припустити, що Гріффін, хоч і мав при собі прут як зброю, проте й не думав скористатися ним саме для вбивства. Може, Вікстід, проходячи поблизу, помітив прут, що в незрозумілий спосіб сам собою пересувався в повітрі. Він міг погнатися за прутом, навіть і не думаючи про Невидиму Людину, бо до Порт-Бердока було звідти миль із десять, і цілком імовірно, що Вікстід і не чув іще про неї. Далі легко уявити собі, що Невидимець, аби не бути викритим, вирішив тихенько відступити, А Вікстід, зацікавлений і збуджений видовищем неживої речі, що рухалась сама собою, став переслідувати її і, нарешті, вдарив по ній своєю тростинкою.

Безперечно, в звичайних обставинах Невидимцеві не важко було б утекти від свого підстаркуватого переслідувача, але, зважаючи на місце, де лежить труп, можна гадати, що Вікстід, на нещастя собі, загнав свою дичину в куток між заростями кропиви і кар’єром. Хто знає надзвичайну дражливість Невидимця, тому легко уявити кінець цієї зустрічі.

Правда, все це — самі припущення… Єдині незаперечні факти — бо на дитячі розповіді не завжди можна покладатися — це тіло вбитого Вікстіда і знайдений у кропиві закривавлений залізний прут. Оскільки Гріффін викинув прута, можна гадати, що, збуджений пригодою, він забув про намір, з яким брав прута, — якщо він мав такий намір, — або відмовився від нього. Певна річ, він був страшенний егоїст, людина без серця, але видовище жертви, його першої жертви, що лежала йому біля ніг закривавленим і жалюгідним трупом, — могло розбудити в ньому приспане сумління, і на час він міг відкинутися своїх лихих замірів.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець неначебто втік у напрямі пагорбів. Розповідали, що надвечір кілька чоловік у полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.

На цей час Невидимець мусив був переконатися, як швидко скористався Кемп його відвертістю. Будинки він знаходив під замком, а скрадаючись до залізничних: станцій та заїздів, мусив начитатися розвішаних там звернень і зрозуміти, яких заходів вжито проти нього. Смерком на полях з’явилися групи по три-чотири чоловіки з собаками. Ці ловці людини мали спеціальні вказівки, як допомагати один одному, якщо зустрінуться з Невидимцем. Але він уникав їх усіх. Ми можемо почасти зрозуміти його розпач, надто коли візьмемо до уваги, що це ж він сам дав своїм ворогам зброю до рук. Того дня принаймні він занепав духом. Його цькували цілу добу майже, якщо не рахувати зустрічі з Вікстідом. Уночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо на ранок знову був самим собою — діяльний, дужий, лютий і злостивий, готовий до останнього свого великого змагання із світом.

Загрузка...