Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман

11 вересня, rue Touiller[23]

Отже, сюди приїздять, щоб жити, а я раніше думав, що тут помирають. Я виходив із дому і бачив лікарні. Бачив чоловіка, що похитнувся і впав. Люди обступили його, тож я вже не бачив, що сталося далі. Бачив вагітну жінку. Вона важко бралася вздовж високого теплого муру й часом обмацувала його, наче хотіла пересвідчитися, чи він іще там. Так, він іще був там. А що за ним? Я глянув на план: Maison d'Accouchemet[24]. Добре. Їй допоможуть розродитися, — там уміють. Далі rue Saint-Jacgues[25], висока будівля з банею. На плані — Val-de-grâce, Hôpital militaire[26]. Власне, мені не треба цього знати, але не завадить. Вулиця почала з усіх боків смердіти. Смерділо, наскільки я міг розпізнати, йодоформом, чадом смаженої картоплі і страхом. Улітку всі міста смердять. Потім я побачив напрочуд сліпий, наче з більмами, будинок, на плані його не було, але над дверима можна було прочитати: Asyle de nuit[27]. Біля входу висіли ціни. Я переглянув їх. Недорогі.

Що ще? Дитина у візочку: брезкла, землиста, на лобі чітко проступала висипка. Видно, вже заживала й не боліла. Дитина спала, рот був розтулений і вдихав йодоформ, картопляний чад і страх. Отак. Головне, що живеш. Це головне.

Ніяк не відучуся спати з відчиненим вікном. Трамваї гуркочуть і мчать через мою кімнату. Автомобілі шугають повз мене. Грюкають двері. Десь брязнула шибка, я чую, як регочуть великі скалки, хихочуть дрібні. Тоді раптом глухіші, стриманіші звуки з іншого боку, в самому будинку. Хтось іде вгору сходами. Іде, іде невпинно. Вже тут, давно вже тут, пішов далі. І знов вулиця. Верещить дівчина: «Ah tais-toi, je ne veux plus»[28]. Трамваї шалено рвуться вперед, далі й далі, вперед через усе. Хтось кричить. Люди біжать одне поперед одного. Гавкає собака. Яка полегкість — собака. Над ранок навіть співає півень — це вже безмежна втіха. Потім я раптом засинаю.

Це звуки. Але тут є щось страшніше за них: тиша. Мабуть, під час великої пожежі часом настає така нестерпно напружена мить: водяні струмені опадають, пожежники вже не лізуть догори, все завмирає. Нечутно падає згори чорний карниз, і висока стіна, за якою здіймається полум'я, хилиться так само нечутно. Усі стоять, втягнувши голови в плечі, зіщулившись, і чекають страшного удару. Отака тут тиша.

Я вчуся бачити. Не знаю чому, але все тепер глибше западає в мене, не лишається там, де осідало раніше. У мене є внутрішній світ, про який я не знав. Усе тепер іде туди. Не знаю, що там діється.

Сьогодні я писав листа і враз мені сяйнуло, що я тут іще тільки три тижні. Три тижні десь-інде, наприклад, у селі, промайнуло б як один день, а тут це роки. І я більше не писатиму листів. Навіщо казати комусь, що я міняюся? Якщо я міняюся, то я не той, хто був, я вже хтось інший, тож, певна річ, я не маю знайомих. А чужим людям, що не знають мене, я не можу писати.

Я вже казав? Я вчуся бачити. Так, починаю. Поки що не дуже успішно. Але вчуся.

Наприклад, мені раніше ніколи не спадало на думку, що на світі так багато облич. Людей сила-силенна, а облич іще більше, бо кожна має їх кілька. Є люди, що носять одне обличчя роками, воно, звичайно, зношується, забруднюється, протирається на складках, ширшає, як рукавиці, що їх одягали на дорогу. Це ощадливі, прості люди, вони не міняють обличчя, навіть не віддають його почистити. Добре й таке, кажуть вони, і хто їм доведе, що недобре? Але тоді постає питання: коли вже в них кілька облич, то що вони роблять із рештою? Вони бережуть їх. Носитимуть діти. Та буває й таке, що їхні собаки гуляють надворі з обличчями господарів. Чом би й ні? Обличчя — це обличчя.

Інші люди міняють обличчя страшенно швидко, одне на одне, і зношують їх. Спочатку їм здається, ніби тих облич їм стане довіку. Аж гульк: вони тільки переступили сороківку, а лишилося останнє. В цьому, звичайно, є своя трагедія. Вони не звикли берегти облич, останнє за тиждень зношується до дірок, у багатьох місцях стає тонке, як папір, тоді поволі починає просвічуватися підшивка, необличчя, а вони так і ходять.

А жінка, он та жінка: вона цілком заглибилася в себе, схилила голову й затулила обличчя долонями. Це було на розі rue Notre-Dame-des-Champs[29]. Я уповільнив ходу, тільки-но побачивши її. Коли бідні люди задумуються, не можна заважати їм. Ану ж вони таки додумаються до чогось.

Вулиця була надто безлюдна, її безлюдність нудилася, а з нудьги вихоплювала кроки в мене з-під ніг і гупала ними навколо, то тут, то там, наче дерев'яними черевиками. Жінка злякалася й надто швидко, надто рвучко вихопилася з тієї глибини в собі, тож обличчя лишилося в долонях. Я бачив, як воно лежало там, порожня оболонка. Я на превелику силу втримував погляд на тих долонях, щоб не глянути, від чого вони відірвалися. Мені страшно було дивитися на обличчя з вивороту, але ще більше я боявся голої, обдертої голови без обличчя.

Я боюся. Зі страхом треба якось боротися, якщо вже він опосів тебе. Було б жахливо, якби я тут захворів і комусь спало на думку відвезти мене в Hotel-Dieu[30], я там напевне помер би. Цей Hotel повсюдно відомий, до нього без кінця їдуть люди. Не можна навіть роздивитися як слід фасад Паризького кафедрального собору, — боїшся, що тебе переїде котрийсь із тих повозів, які мчать сюди майданом. Це маленькі омнібуси, що безупинно сигналять, і навіть самому герцогові Саґанському довелося б зупинити карету, якби якомусь мізерному вмирущому цієї хвилини забаглось попрощатися зі світом не десь, а в Божому притулку. Вмирущі вперті, і весь Париж зупиняється, коли мадам Легран, brocanteuse[31] з rue des Martyrs[32], поспішає на певне місце в Сіте. Треба сказати, що в цих проклятущих повозах є непрозорі віконця, які розпалюють цікавість: за ними можна уявити собі найрозкішніші агонії: на це вистачить фантазії консьєржки. Якщо ж хтось має багату уяву і вона обирає інші напрямки, то тут уже для неї просто-таки безмежне поле здогадів. Але я бачив, як сюди приїздили й відкриті бігунці, з відкритим верхом, найняті за звичайну ціну два франки за годину смерті.

Цей чудовий Hôtel — дуже давній, іще за часів короля Хлодвіґа в ньому помирали на кількох ліжках. Тепер помирають на п’ятистах п’ятдесяти дев’ятьох. Звичайно, фабричним способом. За такої величезної продуктивності окрема смерть не може бути так добре виконана, але це й неважливо. Важлива кількість. Хто тепер надає ще якогось значення добре доведеній до кінця смерті? Ніхто. Навіть багатії, що могли б уже дозволити собі померти ґрунтовно, помалу стають недбалі й байдужі; бажання померти своєю власною смертю трапляється все рідше, ще трохи — і воно стане не менш рідкісним, ніж власне життя. Господи, все вже є. Приходиш, і тебе чекає життя, готове-готовісіньке, треба тільки надягти його. Коли хочеш чи коли тебе змушують піти — прошу, не треба ніяких зусиль: «Voilà votre mort, monsieur»[33]. Помираєш, як випаде: тією смертю, що належить твоїй хворобі (бо відколи ми знаємо всі хвороби, то й знаємо, що той чи той летальний кінець належить цій хворобі, а не даній людині; і хворого він, так би мовити, не стосується). У санаторіях, де помирають так радо і з такою вдячністю лікарям і сестрам, помираєш тією смертю, яка в цьому закладі заведена; такий кінець дуже бажаний. Та коли помираєш удома, то краще вибрати пристойну смерть із доброго кола, що ніби вже заповідає першорядний похорон з подальшими пишними обрядами. Тоді злидарі стоять перед будинком і не можуть надивитися на той похорон. Їхня смерть, звичайно, банальна, без жодних церемоній. Добре, як трапиться така, що більш-менш пасуватиме їм. Добре, як буде завелика: людина завжди ще трохи витягається. Гірше, як не зійдеться на грудях або давитиме.

Коли я згадую рідний дім, де вже нікого не лишилося, мені здається, ніби раніше було інакше. Раніше люди знали (або, може, здогадувалися), що мають смерть у собі, як плід — кісточку. Діти мали в собі маленьку смерть, а дорослі — велику. У жінок вона була в лоні, а в чоловіків — у грудях. Людина мала її, і це додавало їй особливої гідності й тихої гордості.

По моєму дідові, старому камергерові Бріге, видно було, що він носить у собі смерть. Та ще й яку: два місяці завдовжки й таку гучну, що її було чути на цілу околицю.

Довгий старий панський дім був замалий для неї. Здавалося, що доведеться добудувати до нього флігель, бо тіло камергера дедалі більшало, і він весь час вимагав, щоб його носили з кімнати до кімнати, і страшенно розгнівався, як наприкінці одного дня вже не лишилося жодної кімнати, де він іще не лежав. Тоді ціла процесія служників, покоївок та собак, яких він завжди тримав біля себе, на чолі з ключником, провела його сходами нагору, до кімнати, де померла його мати. Кімнату тримали достоту в такому стані, в якому її покинула двадцять три роки тому небіжка, і ніхто більше не мав права зайти до неї. Тепер сюди вдерся оцей гурт. Завісу відсунули, і літнє сліпуче пообіднє світло обстежувало несміливі, злякані меблі й незграбно відбивалося в наспіх повідкриваних дзеркалах. Так само поводилися й люди. Декотрі покоївки аж тремтіли з цікавості й не знали, де діти руки, молоді служники витріщали на все очі, а старші ходили з кутка в куток і намагалися пригадати все, що їм розповідали про цю замкнену кімнату, в якій їм тепер пощастило опинитися.

Та, мабуть, перебування в кімнаті, де кожна річ пахла по-своєму, найбільше хвилювало собак. Великі худі російські хорти пильно обстежували стіни й підлогу поза кріслами, підходили довгими кроками, погойдуючись, наче в танці, до вікон, ставали дибки, як пси на гербах, клали вузькі лапи на немов платинові підвіконня й водили настороженими гострими мордами то ліворуч, то праворуч, оглядаючи подвір'я. Маленькі, жовті, як рукавиці, такси, з незворушними мінами, наче нічого не сталося, повсідалися у великому м'якому кріслі біля вікна, а похмурий лягавий пес із щетинистою шерстю терся спиною об край золотистого столика, на розмальованій стільниці якого деренчали севрські філіжанки.

Так, для цих очманілих, сонних речей настала жахлива пора. Траплялося, що з книжок, квапливо розгорнених чиєюсь незграбною рукою, випадали трояндові пелюстки, і їх розтоптували; дехто хапав дрібні крихкі предмети, і вони відразу ламалися, тож уламки швидко ставили назад, а чимало їх ховали за завіси або взагалі викидали за позолочені ґратки каміна. Раз по раз щось падало, глухо падало на килим і гучно — на твердий паркет, але там і там розбивалося, бо ці розпещені речі не витримували падіння.

Якби комусь спало на думку запитати, хто накликав таку руїну на цю пильно бережену кімнату, відповідь була б одна: смерть.

Смерть камергера Кристофа Детлева Бріґе в Ульсґорі. Бо він лежав на підлозі посеред кімнати, такий великий, що не вміщався у своєму синьому мундирі, й не рухався. Очі на великому, чужому, вже нікому не знайомому обличчі були заплющені, він не бачив, що відбувається навколо. Спершу спробували покласти його на ліжко, але він не дався, бо ненавидів ліжка від тих перших ночей, коли в ньому загніздилася хвороба. Та й ліжко там, нагорі, виявилося замалим на нього, і не було іншої ради, як покласти його на килим, бо повертатися вниз він не захотів.

Так він лежав долі, наче вже мертвий. Коли поволі почало смеркатися, собаки один по одному повиходили прочиненими дверима, тільки похмурий, щетинистий лягавий сидів біля господаря, поклавши широку волохату лапу на велику, посірілу руку Кристофа Детлева. Більшість служників теж повиходили в побілений коридор, де було світліше, ніж у кімнаті, а ті, що лишилися, інколи нишком поглядали на дедалі темнішу купу на підлозі; їм хотілося, щоб там нічого більше не було, крім великого мундира, який прикривав занапащене хворобою тіло.

Але там було не тільки воно. Там був іще голос. Голос, що вже сім тижнів ніхто не впізнавав, бо то був не камергерів голос. То був голос не Кристофа Детлева, а його смерті.

Уже багато, багато днів смерть Кристофа Детлева жила в Ульсґорі й до всіх промовляла і вимагала. Вимагала, щоб її переносили, вимагала блакитного покою, вимагала малої вітальні, вимагала зали. Вимагала собак, вимагала, щоб біля неї сміялися, розмовляли, грали й мовчали, і то всього одразу. Вимагала, щоб привели друзів, жінок і померлих, вимагала, щоб дали померти їй самій. Вимагала й кричала.

Коли наставала ніч і ті зі змучених служників, яким належав перепочинок, пробували заснути, смерть Кристофа Детлева кричала далі й стогнала, ревла так довго, безперервно, що собаки, які спершу підвивали їй, замовкали й не зважувалися лягти, а стояли, такі перелякані, що навіть їхні довгі, стрункі лапи трусилися. Як той крик долинав крізь срібну, простору данську ніч до села, там, наче під час бурі, вставали з постелі, вдягалися й мовчки сідали навколо лампи, чекаючи, поки він стихне. Вагітних жінок на останніх днях клали в найдальших кімнатах за найтовщими запонами, та вони й там чули той крик, чули, наче він лунав у їхньому власному тілі, і благали, щоб їм дозволили встати, і йшли, білі, тяжкі, з розплилими обличчями, й сідали до гурту. А корови, що тієї пори телилися, не могли привести телят, і в однієї довелося витягати мертве теля разом із тельбухами, бо воно не хотіло виходити. Всі занехаювали свої щоденні справи, забували звозити сіно, бо цілий день боялися ночі, яка настане, а вночі майже не спали, бо раз по раз прокидалися з ляку і були такі виснажені тим безсонням, що нічого не пам'ятали. А в неділю, прийшовши до білого, мирного храму, молилися, щоб в Ульсґорі вже не було пана; бо то був страшний пан. І те, що всі вони думали й за що молилися, вголос промовляв із казальниці священик, бо теж уже не міг заснути вночі й не розумів Бога. Те саме промовляв і дзвін, бо і в нього з'явився страшний суперник, який гримів цілу ніч і якого він не міг заглушити, хоча гудів усім своїм металом. Так, тут доходили згоди всі, а одному молодому селянинові приснилося, ніби він пішов до палат і заколов ласкавого пана вилами, і всі були такі роздратовані, такі напружені, що, слухаючи, як він розповідав свій сон, мимоволі гадали, чи здатний він на таке. Так відчували й так говорили в усій окрузі, де ще кілька днів тому камергера любили й жаліли. Та хоч усі так говорили, ніщо не мінялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсґорі, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнів і стільки ж пробула там. І весь той час мала таку владу, якої ніколи не мав Кристоф Детлев Бріґе, таку владу, як у того царя, що його на віки вічні прозвали Грозним.

То була не смерть якогось там хворого на водянку, а люта, страхітлива смерть, що її камергер ціле життя носив у собі й живив собою. Весь надмір гордості, бажань, владності, яких він не витратив у свої спокійні дні, привласнила смерть, що сиділа тепер в Ульсґорі й розтринькувала їх.

Як подивився б камергер Бріґе на того, хто надумав би вимагати від нього, щоб він помер якоюсь іншою смертю? Він помер своєю важкою смертю.

Коли я думаю про інших людей, яких бачив або про яких чув, то впевнююся: завжди те саме. Всі помирали своєю смертю. Чоловіки, що тримали смерть наготові, в собі, як полонену, і жінки, що ставали дуже старі й дуже маленькі, а тоді на величезному ліжку, як на сцені, на очах усієї родини, челяді й собак, стримано і владно відходили на той світ. Навіть діти, зовсім малі діти, помирали не якоюсь там дитячою смертю, а опановували себе й помирали так, як годилося і як годилося б їм, якби вони прожили довше.

А якого сумного чару надавали вагітним жінкам, що стояли і несамохіть тримали тонкі руки на животах, — якого чару надавали їм два плоди: дитина і смерть. Хіба не тому на їхніх цілком безбарвних обличчях проступала тепла, майже живлюща усмішка, що вони часом відчували, як ростуть обидва плоди?

Я щось зробив проти страху. Цілу ніч сидів і писав, і тепер такий стомлений, як після далекої прогулянки полями Ульсґора. Прикро думати, що всього того більше немає, що в старому довгому панському будинку живуть чужі люди. Може, в білій кімнаті нагорі з боку фасаду тепер сидять покоївки, сплять важким, пітним сном із вечора до ранку.

А тут я не маю нікого й нічого, їжджу по світі з валізою та пакунком книжок і, власне, навіть не цікавлюся нічим. Що це за життя: без дому, без успадкованих речей, без собак? Аби хоч спогади були. Та в кого вони є? Тоді тут було б дитинство, але воно наче крізь землю запалося. Може, треба постаріти, щоб знов дійти до всієї минувшини? Мабуть, добре було б постаріти.

Сьогодні був гарний осінній ранок, я пройшовся по Тюїльрі. Все, що лежало на сході, перед сонцем, сліпило. Все, що потім осявало сонце, огортав туман, ніби ясно-сіра завіса. Сірі в сірому, грілися на сонці статуї в іще не оголеному саду. Квіти, що де-не-де ще цвіли на довгих клумбах, підводилися і злякано вигукували: «Червоне!» Потім із-за рогу, з Champs-Elysees[34], вийшов дуже високий, стрункий чоловік; він був із милицею, але вже не спирався на неї, а тримав її перед собою і твердо, гучно стукав нею по бруківці, ніби жезлом герольда. Він не міг стримати усмішки і всміхався до всього: до сонця, до дерев. Хода його була непевна, як у дитини, але незвичайно легка, сповнена пам'яті про колишню ходу.

На що тільки той місяць не здатний, хоч який маленький. Тепер це пора, коли все навколо ясне, легке, ледь окреслене у яскравому повітрі, а проте виразне. Близьке вже має барви далини, воно забране й тільки показане, не подане; а все, що пов'язане з далиною, — річку, мости, довгі вулиці й майдани, що розтринькують себе, — та далина ввібрала у свій простір і відсунула ще далі, воно тепер намальоване на ній, як на шовку. І вже годі сказати, що згодом стане ясно-зеленою каретою на Pont-neuf[35], чи якоюсь невловною червоною плямою, чи лише плакатом на брандмауері між двома будинками сіро-перлистого кольору. Все спрощене, зведене до кількох чітких, ясних планів, як обличчя на одному портреті Мане. Нічого дрібного, зайвого. Букіністи на набережній розкладають свій товар: свіжа або тьмяна від ужитку жовтизна книжкових аркушів, темно-сині обкладинки і брунатні спинки томів, великі зелені площини мап — усе пасує одне до одного, все має вагу, все додає щось своє і разом утворює повноту, в якій нічого не бракує.

Унизу я бачу наступну картину: жінка штовхає возика, спереду на ньому видніє покладена вздовж катеринка, а позаду, поперек — дитяча колиска, де на міцненьких ніжках стоїть ще зовсім малюк, задоволений у своєму чепчику, і аж ніяк не погоджується сісти. Від часу до часу жінка крутить катеринку. Малюк тоді одразу брався тупцяти в колисці, а маленька дівчинка в зеленій недільній сукні танцювала і била в тамбурин, позираючи вгору на вікна.

Мабуть, мені тепер час братися до якоїсь праці, бо я навчився бачити. Мені двадцять вісім років, а я майже нічого не зробив. Нагадаймо, я написав розвідку про Карпаччо[36], поганеньку, драму, що зветься «Подружжя» і має довести хибну думку сумнівними засобами, і писав вірші. Та ох! Чого варті вірші, написані так рано? З ними треба почекати, треба ціле життя збирати сенс і чар, і то життя якомога довше, й тоді, аж наприкінці, може, напишеш десять добрих рядків. Бо вірші — не те, що про них думають, не почуття (ті приходять рано), вірші — це досвід. Задля одного вірша треба побачити багато міст, людей і речей, пізнати тварин, відчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранці розкриваються маленькі квітки. Треба пригадати дороги незнаних країв, несподівані зустрічі й давно непередбачувані прощання, дні дитинства, й досі ще незбагнуті, батька-матір, яких ображав своїм нерозумінням, коли вони давали тобі радість (то була радість для когось іншого…), дитячі хвороби, що якимось дивом починалися з глибинних, тяжких змін, і дні, пробуті в тихих притьмарених кімнатах, і ранки над морем, і взагалі море, і ночі мандрів, що шумлять, пролітаючи вгорі над тобою з усіма зірками, — але й цього ще мало, якщо думати геть про все. Треба, щоб у тобі жила пам'ять про численні ночі кохання, серед яких немає двох однакових, про крик породіль і про те, як вони засинають після пологів, легкі і бліді. Але треба й побути біля вмирущого, посидіти біля мертвого в кімнаті з відчиненим вікном, крізь яке хвилями долинає гамір. Але не досить і спогадів. Треба вміти забувати їх, коли вони накопичаться в нас, і мати велике терпіння, щоб дочекатися, коли вони повернуться. Бо самі спогади ще нічого не означають. Аж як вони стануть у нас кров'ю, поглядом і порухом, безіменні й такі, що їх уже годі відрізнити від нас самих, аж тоді може трапитись, що якоїсь дуже рідкісної хвилини серед них постане перше слово вірша і відступить від них.

Але всі мої вірші виникали інакше, отже, то не вірші. А як я помилявся, коли писав драму. Я наслідувач і дурень, нащо мені знадобився хтось третій, аби розповісти про долю двох людей, що кривдять одне одного? Як я легко вскочив у халепу! А мав же знати, що цей третій, який опосів наше життя й літературу, цей привид третього, якого ніколи не було, не має ніякого значення, його треба спекатися. Він належить до хитрощів природи, що завжди намагається відвернути нашу увагу від своїх найбільших таємниць. Він — заслона, за якою відбувається драма. Він — гамір перед входом до глибокої тиші справжніх конфліктів. Здається, ніби всім досі важко було говорити про тих двох, аж ідеться-таки про них; із третім, саме тому, що він несправжній, легко впоратися, кожний на таке здатний. Від самого початку в їхніх драмах помітно, що вони нетерпляче ждуть третього, не можуть дочекатися його. Тільки-но він з'являється, все йде добре. Але як нудно, коли він запізнюється, просто-таки нічого не відбувається, все зупиняється, гальмується, чекає. А що, якби все так і застрягло? Що, пане драматургу і ти, так добре обізнана з життям публіко, якби він запався крізь землю, той гульвіса або зухвалий молодик, перед яким, немов замок перед злодійською відмичкою, не встоїть жодне подружжя? Що, якби його, наприклад, дідько вхопив? Уявімо, що так і сталося б. Тоді в театрах раптом утвориться неприродна порожнеча. Її обгородять, як небезпечну яму, і тільки міль із бар'єрів верхніх ярусів розлітатиметься по тій безглуздій пустці. Драматурги вже не розкошуватимуть у кварталах заможних вілл. Усі офіційні вивідувачі шукатимуть по цілому світі незамінного, який, власне, і був самою дією.

А тим часом вони живуть серед людей, не ті «треті», а двоє, про яких можна розповісти неймовірно багато, а проте ще нічого не сказано, хоча вони мучаться, діють і не можуть дати собі ради.

Смішно. Я сиджу тут у своїй комірчині, я Бріге, мені вже двадцять вісім років, і про мене ніхто не знає. Я сиджу тут, і я ніщо. А проте це ніщо починає думати і жує на шостому поверсі, в сірому паризькому надвечір'ї, таку думку:

Чи можливо, думає воно, що все справжнє й важливе ще не побачене, не усвідомлене й не сказане? Чи можливо, що тисячоліття, дані нам, щоб дивитися, розмірковувати й записувати, ми прогайнували, як шкільну перерву, коли їли свій бутерброд і яблуко?

Так, можливо.

Чи можливо, що, незважаючи на винаходи й поступ, на культуру, релігію і філософію, ми лишилися на поверхні життя? Чи можливо, що навіть цю поверхню, яка все-таки щось важила, ми огорнули такою неймовірно нудною матерією, що вона стала, мов ті меблі в салоні, коли всі виїхали на літо?

Так, можливо.

Чи можливо, що вся історія людства витлумачена хибно? Чи можливо, що минуле викривлене, бо нам завжди розповідають про маси, наче про якесь збіговисько багатьох людей, замість казати про одного, навколо якого вони товпилися, бо він був чужий їм і помирав?

Так, можливо.

Чи можливо, що ми уявили собі, ніби маємо надолужити те, що відбулося до нашого народження? Чи можливо, що кожному треба нагадувати, що він походить від усіх тих, хто жив раніше, а знаючи це, повинен не здаватися на думку тих, хто думає інакше?

Так, можливо.

Чи можливо, що всі ті люди знають до дрібниць минуле, якого ніколи не існувало? Чи що дійсність для них нічого не важить; що їхнє життя ні з чим не пов'язане, як годинник у порожній кімнаті?

Так, можливо.

Чи можливо, що ми нічого не знаємо про тих дівчат, які ще живуть на світі? Чи можливо, що ми кажемо «жінки», «діти», «хлопці», не усвідомлюючи (з усією освіченістю не усвідомлюючи), що ці слова — давно вже не множина, а сила-силенна людей в однині?

Так, можливо.

Чи можливо, що є люди, які, говорячи про Бога, думають, що це щось однакове для всіх? Уявіть собі двох школярів: один купив ножика, і його сусід того ж таки дня купує собі такого самісінького. Через тиждень вони показують ті ножики один одному, і виявляється, що вони майже несхожі, — такі неоднакові стали в неоднакових руках. (Авжеж, одному мати сказала: «Таж ви одразу псуєте геть усе»). Отож чи можливо повірити в таке: хтось має Бога й ніколи не звертається до нього?

Так, можливо.

Але якщо все це можливе, якщо є бодай натяк на таку можливість, то задля всього святого на світі треба щось робити. Перший, кого стривожила така думка, повинен негайно почати цю працю: надолужувати бодай щось із прогаяного; хай це буде тільки перший-ліпший, не той, хто найбільше здатний на таке, — його саме немає під рукою. Тож цей молодий непоказний чужинець — Бріге — повинен сісти до столу в себе на шостому поверсі й писати день і ніч: так, він повинен писати, й годі.

Мені тоді було років дванадцять, щонайбільше тринадцять. Батько взяв мене з собою до Урнеклостеру. Не знаю, чому він надумав відвідати тестя. Вони не бачилися кілька років, відколи померла моя мати, а батько сам ніколи ще не бував у старому замку, куди аж згодом переселився граф Браге. Згодом я вже ніколи не бачив того дивовижного будинку, що після дідової смерті перейшов у чужі руки. Дитяча пам'ять не зберегла його для мене як цілу будівлю, він увесь розпадався в мене; там кімната, там іще одна, а тут частина коридору, що не пов'язує тих двох кімнат, а існує сам собою, як фрагмент. Так само роз'єднане в мене все — зали, сходи широкі, що дуже поважно спускаються донизу, й вузенькі, які йдуть по колу, і в темряві ти ніби течеш, як кров у тебе в жилах; спальні у вежах, високо розвішені балкони, несподівані альтанки, в які тебе втискають вузенькі дверці, — все це й досі в мені і буде в мені довіку. Наче образ того будинку впав із безмежної висоти на дно моєї душі й там розбився.

Цілком збереглася в моєму серці, здається мені, тільки зала, до якої щовечора о сьомій годині сходилися обідати. Я ніколи не бачив її вдень, навіть не пам'ятаю, чи були в ній вікна і куди вони виходили; коли заходила родина, там уже горіли свічки у важких канделябрах, і за кілька хвилин забувався день і все бачене за дверима зали. Ця висока, мабуть, склеписта зала була дужча за все: своєю притемненою висотою й кутками, що ніколи не бували як слід освітлені, вона висотувала з тебе всі образи, не даючи за них нічого певного. Ти ніби розчинявся в ній і сидів безвільний, безборонний, нічого не усвідомлюючи й нічого не бажаючи. Ставав ніби порожнім місцем. Пригадую, що спершу цей руйнівний стан викликав у мене майже нудоту, ніби морську хворобу, яку я переборював тільки тим, що простягав під столом ногу до батька, який сидів навпроти, і торкався нею його коліна. Аж згодом мені спало на думку, що він, видно, розумів чи принаймні терпів цей мій дивний порух, хоч між нами панували майже холодні стосунки, що ніяк не могли б пояснити таку мою поведінку. Хай там як, той легенький дотик давав мені силу висидіти довгі вечері, і через кілька тижнів судомного терпіння, завдяки майже безмежній здатності дитини пристосовуватися, я так звик до тих жахливих сходин, що вже й зусиль не докладав, щоб висидіти дві години біля столу; тепер вони минали навіть відносно швидко, бо я мав розвагу — спостерігав присутніх.

Дід називав їх «родиною», я чув, що й інші вживали це означення — цілком безпідставно. Бо, хоча ті четверо людей і були далекі родичі, вони не мали між собою нічого спільного. Дядько, що сидів поряд зі мною, був старий, із суворим смаглявим обличчям, на якому чорніло кілька плям: як я потім довідався, його обпалило вибухом пороху. Похмурий, усім невдоволений, він покинув військову службу майором, а тепер у якомусь невідомому приміщенні замку робив досліди з алхімії, а ще, як я почув від служників, мав стосунки із в'язницею, звідки йому раз або двічі на рік присилали трупи; він тоді замикався з ними, дні й ночі препарував їх і якимсь таємничим способом обробляв їх так, що вони не розкладалися. Проти нього було місце панни Матильди Браге. То була особа хтозна-якого віку, далека родичка моєї матері; про неї знали тільки те, що вона жваво листувалася з одним австрійським спіритистом, який звав себе бароном Нольде і якому вона в усьому корилася, ні до чого не беручись без його схвалення чи, радше, немовби благословення. Тієї пори вона була вже страшенно огрядна, її млява ситість немов зовсім байдуже вливалася в широкі ясні сукні; її рухи були стомлені й невиразні, а очі завжди сльозилися. І все-таки в ній щось нагадувало мені мою тендітну, струнку матір. Що довше я спостерігав її, то більше помічав на її обличчі делікатні, витончені риси, яких не міг чітко пригадати після материної смерті; аж тепер, щодня бачивши Матильду Браге, я дізнався, яка була на вигляд померла, може, навіть дізнався вперше. Аж тепер із багатьох сотень подробиць у мені склався той образ, що ніде не полишає мене. Потім я зрозумів, що в обличчі панни Браге справді були всі подробиці, які визначали риси моєї матері, — тільки між них наче впхалося чуже обличчя, порозсувало їх, і вони вже ніколи не з'єдналися в одне ціле.

Біля тієї дами сидів син якоїсь кузини, десь мого віку, тільки менший на зріст і хирлявіший. Його тонка шия витикалася з брижів на сорочці і зникала під випнутим підборіддям. Губи в нього були тонкі й міцно стулені, ніздрі ледь тремтіли, а з його гарних карих очей поверталося тільки одне. Часом воно поглядало на мене спокійно й сумно, а друге було завжди звернене в куток, немов якась річ, що її продали та й забули.

На почесному місці стояв величезний дідів фотель, якого служник, що не мав інших обов'язків, підсовував старому і в якому той займав зовсім мало місця. Були люди, що називали глухуватого владного господаря замку його величністю і гофмаршалом, інші зверталися до нього як до генерала. Він напевне мав право на всі ці титули, але так давно лишив службу, що вони вже видавалися майже незбагненними. Я взагалі вважав, що його особистість, яка хвилинами так яскраво проявлялася, а потім знов тьмяніла, не могла убгатися в жодну назву. Я так ніколи й не зважився назвати його дідусем, хоча він часом був ласкавий зі мною і навіть кликав до себе, намагаючись вимовити моє ім'я жартівливим тоном. А втім, уся родина ставилася до графа шанобливо, але до тієї шаноби домішувався острах, лише в малого Еріка стосунки зі старим господарем дому були тепліші; часом те його око, що рухалося, швидко, по-змовницькому зиркало на дідуся, і той відповідав йому не менш швидким поглядом; інколи їх можна було побачити під час довгого надвечір'я у глибокій галереї, де вони рука в руку мовчки ходили вздовж темних старих портретів, знаходячи порозуміння, мабуть, якимсь іншим способом.

Натомість я майже цілими днями блукав у парку, в буковому лісі або в полі, а в Урнеклостері, на щастя, були собаки, що завжди йшли зі мною; подекуди я натрапляв на дім орендаря або на селянське обійстя, де міг поживитися молоком, хлібом і садовиною, і, мабуть, безтурботно втішався волею, принаймні після перших важких тижнів, коли мене вже перестала лякати думка про вечірні сходини. Я майже ні з ким не розмовляв, бо для мене великою радістю була самота, лише інколи казав щось собакам, і ми чудово розуміли одне одного. Зрештою, маломовність була нашою ніби родинною рисою; я знав її в батька й не дивувався, що тут за столом майже не розмовляли.

Щоправда, перші дні після нашого приїзду Матильда Браге була дуже балакуча. Вона розпитувала батька про давніх знайомих у містах за кордоном, згадувала давні враження й розчулювалася до сліз, коли їй спадали на думку померлі приятельки і якийсь молодик, що, як вона натякала, кохав її, але вона не могла відповісти на його палке, безнадійне почуття. Батько ввічливо слухав її, часом кивав головою і відповідав тільки найнеобхідніше. Граф на почесному місці весь час невесело всміхався, і обличчя його здавалося більшим, ніж звичайно, ніби на нього надягли маску. Часом він і сам озивався, ні до кого зокрема не звертаючись, і хоча говорив дуже тихо, його було чути в цілій залі: голос його трохи скидався на розмірений, байдужий хід годинника, а тиша навколо ніби відгукувалася на нього порожніми інтервалами, однаковими після кожного складу.

Граф Браге вважав, що він виявляє особливу увагу до мого батька, коли розмовляє з ним про його померлу дружину, мою матір. Він називав її графинею Сибілою, і кожна його фраза кінчалася немов запитанням про неї. Не знаю чому, але мені здавалося, ніби йдеться про зовсім молоду дівчину в білому, яка щомиті може зайти до нас. Я чув, як він таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софі». Коли я одного дня спитав, хто та панна, яку дідусь, видно, дуже любить, то довідався, що йшлося про дочку великого канцлера Конрада Ревентлова, з якою колись перебував у морганатичному шлюбі Фрідріх IV[37] і яка вже майже півтора сторіччя спочиває в Роскіле[38]. Хронологія для нього не мала ніякісінького значення, смерть була дрібною подією, що її він просто не брав до уваги, люди, яких він прийняв колись до своєї пам'яті, існували й далі, їхня смерть нічогісінько не міняла. Через кілька років після його смерті розповідали, що він так само вперто і майбутнє сприймав як теперішнє. Кажуть, ніби він одного разу розмовляв із якоюсь молодою жінкою про її синів і надто про мандрівки одного з них, і та дама, що була на третьому місяці своєї першої вагітності, майже непритомніла з жаху, слухаючи старого, що не вгавав ні на хвилину.

А почалося це з того, що я зареготав. Так, я реготав і не міг заспокоїтися. Одного вечора Матильди Браге не було за столом. Але старий, майже зовсім осліплий служник, підійшовши до її місця, простягнув таріль зі стравою, наче вона сиділа там. Він трохи постояв, тоді задоволено, поважний, ніби все було, як і годиться, рушив далі. Я бачив ту сцену, і, поки спостерігав її, вона зовсім не здавалася мені смішною. Та за мить, саме як я набрав їжі в рот, мене так раптово опосів сміх, що я вдавився, чим дуже налякав усіх. І хоча те становище було прикре мені самому, хоч я з усієї сили намагався перебороти сміх, він нападами повертався знов і знов, і я нічого не міг удіяти.

Батько, мабуть, щоб зам'яти мою нечемність, запитав притишеним голосом:

— Матильда хвора?

Дідусь сумно, як завжди, усміхнувся й відповів реченням, на яке я тоді через свої напади реготу не звернув уваги і яке звучало десь так:

— Ні, вона тільки не хоче зустрічатися з Кристиною.

Не пов'язав я тих слів і з тим, що мій сусід, смаглявий майор, підвівся, щось невиразно пробурмотів, виправдовуючись, уклонився графові й вийшов із зали. Мені тільки чудно було, що він у дверях, за спиною в дідуся, обернувся й почав кивати головою і махати рукою Ерікові, а потім, на мій подив, і мені, наче вимагав, щоб ми йшли за ним. Я був такий вражений, що сміх перестав допікати мені. Але я й далі не звертав уваги на майора, він мені не подобався; до того ж я помітив, що й Ерік не зважає на нього.

Учта тяглася далі, як і завжди, і ми саме добралися до десерту, коли мою увагу привернуло, просто-таки прикувало до себе те, що відбувалося в майже темному кінці зали. Там помалу відчинилися, як я вважав, завжди замкнені двері, що, казали мені, вели до антресолей, і ось, коли я дивився на них із досі невідомим мені змішаним почуттям збентеження й цікавості, з їхнього темного отвору з'явилася струнка дама у вбранні ясних кольорів і повільно рушила до нас. Не знаю, чи я шарпнувся, чи зойкнув, але тільки гуркіт перекинутого стільця змусив мене відірвати погляд від тієї дивної постаті, і я побачив батька, що схопився і, блідий як смерть, опустивши руки зі стиснутими кулаками, пішов назустріч дамі. Тим часом вона, не звертаючи ніякої уваги на цю сцену, крок за кроком наближалася до нас і вже була недалеко від місця, де сидів граф, коли той раптово підвівся, схопив батька за руку, притяг до столу й міцно притримав там, поки незнайома дама повільно і байдуже пройшла повз нас звільненим боком зали, крок за кроком, серед страхітливої тиші, порушеної тільки дрібним брязкотом якоїсь склянки, і зникла за дверима в протилежному кінці зали. Тієї миті я помітив, що саме малий Ерік, глибоко вклонившись, зачинив за нею двері.

Я єдиний лишився сидіти за столом, геть обважнілий; мені здавалося, ніби сам я ніколи не встану зі свого місця. На якусь хвилину я ніби осліп: дивився й нічого не бачив перед собою. Потім згадав про батька й побачив, що старий і далі тримає його за руку. Батько був розлючений, обличчя йому налилося кров'ю, а дідусь, уп'явшись у його руку пальцями, немов білими кігтями, кривив обличчя в усмішці, схожій, як і завжди, на застиглу усмішку маски. Потім я почув, як він щось сказав, слово за словом, але я не зрозумів, що ті слова означають. Та вони глибоко запали мені в душу, бо десь років через два зринули в моїй пам'яті, й відтоді я знаю їх. Він сказав:

— Ти запальний, камергере, і нечемний. Нащо ти заважаєш людині йти по своїй потребі?

— Хто це? — крикнув батько.

— Хтось, що, видно, має право бути тут. Не чужий. Кристина Браге.

І знов запала дивна тремка тиша, і знов забринів келих. Та враз батько вирвався з дідусевої руки й вибіг із зали.

Цілу ніч мені було чутно, як він ходив по кімнаті, бо я теж не міг заснути. Та на ранок усе-таки, мабуть, задрімав, бо раптом прокинувся з якогось напівсну і весь заціпенів із жаху, побачивши, що на краю мого ліжка сидить щось біле. Врешті розпач додав мені сили сховати голову під ковдру, і там я заплакав зі страху й безпорадності. Зненацька мої заплакані очі відчули прохолоду, і перед ними посвітлішало; я крізь сльози заплющив їх, щоб нічого не бачити. Проте голос, тепер зовсім близько від мене, тихо, лагідно досяг мого обличчя, і я пізнав його: то був голос панни Матильди. Я відразу заспокоївся, але все-таки давався, щоб вона мене й далі розраювала, хоча розпач мій минувся; я, правда, відчував, що ця доброта надто слабосила, а проте втішався нею і вважав, що якимось чином заслужив її.

— Тітонько, — спитав я нарешті, намагаючись зібрати докупи на її розплилому обличчі материні риси, — тітонько, що то була за дама?

— Ox, — зітхнувши, відповіла панна Браге, і те її зітхання здалося мені смішним, — то нещасна людина, дитино моя, нещасна людина.

Уранці я помітив, що служники в кімнаті пакують речі. Я подумав, що ми поїдемо додому, і мені здавалося, що так і має бути. Може, в батька й був такий намір. Я ніколи не довідався, що його спонукало після того вечора лишитися в Урнеклостері. Але ми не поїхали. Ми пробули в тому домі ще вісім чи дев'ять тижнів, витримуючи гніт його дивовиж, і ще тричі бачили Кристину Браге.

Я тоді нічого не знав про її життя. Не знав, що вона давним-давно померла під час других пологів, лишивши сина, якого чекала страшна, лиха доля, — не знав, що вона була мертва. Але батько знав. Може, він, людина запальної вдачі, схильна наполегливо дошукуватися ясності в усьому, хотів присилувати себе, не втрачаючи самовладання й ні про що не питаючись, витримати цю пригоду? Я бачив, не розуміючи того, як він боровся з собою, і відчув, нічого не збагнувши, як він нарешті переміг себе.

Це було тоді, як ми востаннє бачили Кристину Браге. Того разу панна Матильда також з'явилася до столу, проте була не така, як завжди. Як і в перші дні після нашого приїзду, вона безперестанку говорила, плутаючись, без чіткого зв'язку між реченнями, до того ж якась фізично відчутна тривога спонукала її раз по раз щось поправляти то в зачісці, то на сукні, — аж поки вона раптом крикнула тонко й жалісно, схопилась і вибігла.

Тієї самої миті я мимоволі звернув погляд на відомі вже мені двері, і справді: до зали зайшла Кристина Браге. Мій сусід, майор, рвучко смикнувся, і той рух передався мені. Але в майора, мабуть, уже не вистачило сили підвестися. Його темне, старе, плямисте обличчя поверталося то до того, то до іншого за столом, рот був роззявлений і за гнилими зубами ворушився язик; потім те обличчя раптом зникло, сива голова опустилася на стіл, руки опинилися під нею і над нею, наче поламані, і з тих уламків стирчала, тремтячи, одна висохла, покалічена п'ясть.

А Кристина Браге крок за кроком, повільно, наче хвора, пішла повз нас крізь невимовну тишу, в яку вклинювався тільки один жалісливий звук, схожий на скавуління старого собаки. І тоді ліворуч від великого срібного лебедя, наповненого нарцисами, підвелася велика маска старого з сірою усмішкою. Він простяг свого келиха з вином до мого батька. І я побачив, як батько, саме тоді, як Кристина Браге проходила за його стільцем, схопив свого келиха й підняв його, як щось дуже тяжке, на ширину долоні над столом.

Тієї ночі ми поїхали додому.

Bibliothuque Nationale.

Я сиджу й читаю поета. В залі багато людей, але їх не помічаєш. Вони у своїх книжках. Часом вони ворушаться між сторінками, переходячи з однієї на другу, як люди, що сплять, перевертаються між двома снами. Ох, як добре бути серед людей, що читають. Чому вони не бувають такими завжди? Можна підійти до когось і легенько торкнути його рукою: він нічого не помітить. А якщо, підводячись, ледь зачепиш сусіда й вибачишся, він кивне головою в той бік, звідки почув твій голос, оберне до тебе обличчя, наче в порожнечу, і волосся в нього, мов у сплячого. Як це гарно діє на людину. Я сиджу тут, і маю свого поета. Яка доля. У залі тепер, мабуть, десь із триста читачів, але не може бути, щоб кожен з них мав свого поета. (Бог його знає, що вони мають.) Не набереться трьохсот поетів. Але подумати, яка доля: я, може, найжалюгідніший із цих читачів, чужоземець, маю свого поета. Хоча я бідний. Хоча на моєму костюмі, який я ношу день у день, певні місця вже полискують, хоча моїм черевикам можна дещо закинути. Щоправда, комір у мене чистий, і білизна також, і я міг би такий, як є, зайти до будь-якої цукерні, навіть на великих boulevards[39], міг би спокійно сягнути рукою до таці з тістечками і взяти котресь. І в цьому не побачили б нічого дивного, мене не вилаяли б і не вигнали б: адже це все-таки рука людини з пристойного товариства, рука, яку миють чотири або п'ять разів на день. Так, під нігтями немає нічого, середній палець не в чорнилі, а надто вже бездоганні зап'ястки. Злидарі не миють рук аж до зап'ястків, це кожен знає. Отже, з їхньої чистоти можна зробити певні висновки. І їх роблять. У крамницях. Але все-таки є кілька осіб, наприклад, на boulevard Saint-Michel[40] і на ruе Racine[41], яких не обдуриш, яким чхати на зап'ястки. Вони дивляться на мене і все розуміють. Розуміють, що я свій і тільки граю комедію. Бо ж тепер м'ясниці. І не хочуть мені псувати музику, тільки глузливо посміхаються і підморгують. Так, щоб ніхто не помітив. Загалом поводяться зі мною як із паном. А коли хтось трапиться поблизу, стають просто догідливі. Так, наче на мені хутро, а за мною їде моя власна карета. Часом я даю їм два су і тремчу, щоб вони, бува, не відмовилися взяти їх; але вони беруть. І все було б гаразд, якби вони не посміхалися й не підморгували. Хто ці люди? Чого вони хочуть від мене? Чи вони чигають на мене? По чому вони пізнають мене? Правда, борода в мене трохи занедбана і ледь-ледь нагадує їхні вилізлі, старі, вилинялі бороди, що завжди впадають мені в око. Але хіба я не маю права занедбати свою бороду? Чимало заклопотаних людей чинять так, а проте нікому не спадає на думку зараховувати їх через це до покидьків. Бо я ж бачу, що це покидьки, а не тільки жебраки, ні, це ніякі не жебраки, їх треба розрізняти, це покидьки, людські лушпайки, виплюнуті долею. Мокрі від її слини, вони липнуть до стін, ліхтарів, стовпів з оголошеннями або повільно течуть вулицею, лишаючи за собою темний, брудний слід. Ну, чого хоче від мене та стара сива жіночка, що виповзла з якогось закапелка з шухлядою від нічного столика, в якій з кутка в куток соваються кілька ґудзиків і голок? Чому вона довго йде поряд зі мною, не зводячи з мене очей із червоними повіками, таких закислих, наче хтось хворий плюнув у них зеленим мокротинням? Ніби хоче впізнати мене. І чому потім та стара чверть години стоїть біля мене перед вітриною, показуючи мені потертого довгого олівця, що страшенно повільно вилазив з її бридких, зціплених рук? Я вдаю, що розглядаю розкладені у вітрині речі й нічого не помічаю. Але вона знає, що я бачу її, знає, що я стою і міркую, що вона, власне, робить. Бо я чудово розумію, що йдеться не про олівець: я відчуваю, що то якийсь знак для втаємничених, знак, відомий покидькам; я здогадуюся, що вона загадує мені кудись піти чи щось зробити. І найдивовижніше те, що я весь час маю таке відчуття, наче справді існує певна домовленість, до якої належить і цей знак, а цю сцену, властиво, я мав передбачити.

Це було два тижні тому. А тепер не минає ані дня без такої зустрічі. І не тільки смерком, а й опівдні, на вулицях, де найбільше люду, раптом з'являється маленький чоловічок або стара жінка, киває мені, щось показує і знов зникає, наче зробивши все, що треба. Може, їм колись заманеться добутися до моєї кімнати, вони напевне знають, де я мешкаю, і вже зуміють так улаштувати, що консьєржка їх не затримає. Але тут, любі мої, я для вас недосяжний. Щоб зайти до цієї зали, треба мати особливу перепустку. Ця перепустка дає мені перевагу над вами. Вулиці я, звичайно, долаю не дуже відважно, та врешті опиняюся перед скляними дверима, відчиняю їх, наче вдома, показую біля наступних дверей свою перепустку (точнісінько, як ви показуєте мені свої речі, з тією тільки різницею, що мене кожен розуміє і знає, що я маю на думці), і ось я вже тут, серед книжок, мене відібрано у вас, наче я помер, я сиджу й читаю поета.

Ви не знаєте, що таке поет? Верлен… Нічого не знаєте про нього? Не пригадуєте такого? Ні. Не вирізняєте його з-поміж тих, кого знаєте? Вирізняти ви нікого не вмієте, я знаю. Але ж це інший поет. Той, що я читаю, мешкає не в Парижі, він зовсім інший[42]. Він має тихий будиночок у горах. Він звучить, мов дзвін у чистому повітрі. Щасливий поет, що розповідає про своє вікно і скляні шибки своєї книжкової шафи, які задумливо віддзеркалюють любу, самітну долину. Саме таким поетом хотів би я стати, бо він так багато знає про дівчат, і я також хотів би багато знати про них. Він знає про дівчат, що жили сто років тому, і вже байдуже, що вони померли, бо він усе знає про них. І це головне. Він вимовляє їхні імена, тихі, елегантно виписані високими літерами із старомодними закрутками й доросліші імена їхніх старших товаришок, у яких уже бринить і ледь чутний звук долі, ледь чутний звук розчарування і смерті. Може, в котрійсь шухляді його письмового столу з червоного дерева лежать їхні збляклі листи та розсипані аркуші їхніх щоденників з розповідями про дні народження, літні прогулянки, дні народження. А може, в череватому комоді, що стоїть під задньою стіною в його спальні, є шухляда, де зберігаються їхні весняні сукні: білі, вперше вбирані на Великдень, тюлеві в горошок, власне, літні, але ж того літа не дочекаєшся. Ох, яка то щаслива доля — сидіти в тихій кімнаті успадкованого будинку серед вочевидь спокійних, осілих речей і слухати молодих синиць, що пробують свої голоси в ніжній, ясній зелені саду, та бамкіт сільських дзиґарів удалині. Сидіти, дивитися на теплу стяжку вечірньої заграви, багато знати про давніх дівчат і бути поетом. Подумати тільки, я також міг би стати поетом; якби мав де-небудь житло, де-небудь У світі, у котромусь із замкнених приміських будинків, яких ніхто не доглядає. Мені досить було б однієї кімнати (світлої кімнати на піддашші). Я б жив там зі своїми старими речами, родинними портретами і книжками. У мене був би фотель, квітки, собака й міцна палиця на кам'янисті дороги. І більше нічого. Ще тільки зошит у жовтавого кольору слонової кістки шкіряній оправі зі старовинним квітчастим візерунком на звороті: в ньому я писав би, багато. Багато писав би, бо маю багато різних думок і спогадів.

Та вийшло інакше, Бог його знає чому. Мої старовинні меблі гниють у повітці, куди мені дозволили їх поставити, а сам я, так, Боже мій, сам я не маю даху над головою, і дощ заливає мені очі.

Часом я поминаю крамнички, наприклад, на rue de Seine[43], торгівців старожитностями, чи старими книжками, чи гравюрами з переповненими вітринами. До них ніхто не заходить, мабуть, справи їхні кепські. Але загляньте всередину і побачите, що вони спокійно сидять і читають, не турбуються про завтрашній день, не бояться, що їм не пощастить, у них є собака, що вигідно розташувався собі біля них, або кіт, що робить тишу ще густішою, коли скрадається вздовж полиць із книжками, ніби стирає імена авторів у них на спинках.

Можна було б дуже цим задовольнитися: мені часом кортить купити собі таку переповнену вітрину й просидіти за нею двадцять років зі своїм собакою.

Добре сказати собі вголос: «Нічого страшного не сталося». І ще раз: «Нічого страшного не сталося». Але чи це поможе?

Що груба в мене знов курить і довелося вийти надвір, справді не біда. Що я стомився і змерз, також не має значення. Сам винен, що цілий день вештався по вулицях. Так само міг би посидіти в Луврі. Хоча ні, не міг би. Є люди, що ходять туди погрітися. Вони сидять на оксамитових стільчиках, а їхні ноги, як і великі порожні чоботи, стоять рядком на ґратках опалення. То дуже скромні люди, вдячні охоронцям у темних мундирах із багатьма бляшками, що ті їх не виганяють. Та коли я заходжу, вони посміхаються. Посміхаються і ледь кивають головою. А потім, коли я переходжу від картини до картини, не спускають із мене погляду, весь час не спускають погляду, в якому переміщалися і зливалися в одне погляди їх усіх. Отже, добре, що я не пішов до Лувру. Я все вештався вулицями. Господи, де я тільки не побував, у яких містах, кварталах, на яких кладовищах, мостах і переходах. Десь я бачив чоловіка, що пхав перед собою візок із городиною, він кричав: «Chou-fleur, chou-fleur»[44], і в тому «fleur» «eu» було якесь дивно тужливе. Поряд із ним ішла незграбна, негарна жінка і подеколи підштовхувала його. Коли вона підштовхувала, він кричав. Часом він і сам кричав, але не до речі, і йому відразу ж доводилося кричати знов, бо вони опинялися біля будинку, де в них щось купували. Чи я вже казав, що він був сліпий? Ні? Отже, він був сліпий. Був сліпий і кричав. Але ці мої слова — не вся правда, я не врахував візка, якого він штовхав, і вдавав, ніби не почув, що він кричав про кучеряву капусту. Та хіба це має якесь значення? А якби й мало, то хіба не через те, чим це все стало для мене? Я бачив тільки старого чоловіка, він був сліпий і кричав. Ось що я бачив. Бачив.

Чи хтось повірить, що бувають такі будинки? Ні, скажуть, що я прибріхую, а цього разу всі мої слова правдиві, нічого не пропущено і, звичайно, нічого не додано. Де б у мене взялися ті будинки? Відомо ж, що я бідний. Відомо. Будинки? Але, якщо вже ні на крихту не відступати від правди, то були будинки, що вже не існували там. Будинки, що їх розвалили дощенту. А ще? Були інші будинки, що стояли поряд, високі сусідні будинки. Мабуть, була загроза, що вони впадуть, відколи біля них усе поваляли, бо оголену стіну підпирав цілий ряд довгих просмолених щоглових колод, навскіс укопаних у звільнений майданчик, засипаний будівельним сміттям. Не знаю, чи я вже казав, що то була стіна. Отже, то була, так би мовити, не перша стіна збережених будинків (як можна було б подумати), а остання стіна колишніх. Було видно її внутрішній бік. Видно на різних поверхах стіни кімнат, на яких іще трималися шпалери, подекуди виступ підлоги або стелі. Поряд зі стінами кімнат згори донизу лишилася брудно-біла смуга, по якій повзла, невимовно бридко звиваючись, немов черв'як, немов перетравлюючи те, що в ній містилося, гола, в іржавих плямах труба для стоку нечистот. По краю перекриттів лишилися сірі, закурені сліди від шляхів, якими йшов світляний газ, і подекуди круто, зовсім несподівано, завертали на строкату стіну й пірнали в чорну, нещадно пробиту дірку. Та найдужче запам'яталися самі стіни. Цупке життя тих кімнат не давалося, щоб його розтоптали. Воно ще було тут, трималося за вцілілі цвяхи, прилаштувалося на вузеньких дошках підлоги, позаповзало в недоруйновані кутки, де збереглося трішки внутрішнього простору. Його видно було в кольорах, які воно повільно, з року в рік міняло: блакитний — на зелений колір плісняви, зелений — на сірий, а жовтий — на вилинялу, затхлу білість гнилизни. Воно не зникало і в свіжих місцинах, що лишилися від дзеркал, картин та шаф, бо постійно наводило їхні обриси і було все в куряві та павутинні навіть у цих прихованих місцях, що тепер оголилися. Було воно в тих стяжках, що їх протирали, і в мокрих пухирях по краях шпалер, коливалося на віддертих клаптях і проступало з бридких плям, які утворилися хтозна-коли. І від тих стін, колись синіх, зелених і жовтих, обрамлених лініями відламу зруйнованих простінків, струмів дух того життя, густий, стійкий, затхлий дух, якого не міг розвіяти ніякий вітер. У ньому були і запах обідів, і дух хвороб, і останній подих умирущих, і роками настояний дим, і запах поту під пахвами, від якого вбрання стає дубуватим, і прикрий дух із ротів та сивушний сморід давно немитих ніг. Був там їдкий сморід сечі, і запах сажі, і сірий чад пригорілої картоплі, і важкий, невитравний дух несвіжого смальцю. Був і солодкавий, стійкий запах недоглянутих немовлят, і дух страху дітей, що запізнювалися до школи, і повів хоті від ліжок змужнілих хлопців. І багато іншого, що сочилося знизу, з провалля вулиці, а також просоченого згори, з дощем, який не буває чистий над містами. Багато ще іншого занесли приручені домашні вітри, що завжди віють на тих самих вулицях, і ще багато такого, що невідомо де взялося. Таж я вже казав, що зруйнували всі стіни, крім останньої? Саме про цю стіну я й розповідаю весь час. Хтось подумає, ніби я довго стояв перед нею; але ж ні, можу заприсягтися: тільки-но впізнавши її, я відразу кинувся тікати. Бо це страшне, що я впізнав її. Я все впізнаю тут, тому воно миттю опиняється в мені, де почувається як удома.

Я був трохи стомлений від усього того, можна навіть сказати, виснажений, а тому, якби ще й він очікував на мене, цього було б уже забагато. Він чекав мене в маленькій сrетеrіе[45], де я хотів з'їсти яєчню; я зголоднів, бо за цілий день не зібрався попоїсти. Але й тепер я не ковтнув нічого; не встигла яєчня досмажитись, як мене знов погнало на вулицю, в густий людський потік, що ринув мені назустріч. Бо був карнавал і вечір, і люди мали час, усі товпилися і штовхали одне одного. Їхні обличчя були осяяні світлом від балаганів, а з їхніх вуст тік сміх, як гній із відкритих ран. І що завзятіше я намагався пробитися крізь них, то дужче вони сміялися і щільніше збивалися докупи навколо мене. Якась жінка зачепилася за мене хусткою, і я потяг її за собою; люди затримали мене й зареготали, я відчував, що також мав би сміятися, але не міг. Хтось сипнув мені в очі жменю конфеті, і воно обпекло мене, як удар нагайкою. На перехрестях люди застрявали, штовхались одне об одного, але не рухалися далі, тільки легенько, м'яко подавалися туди й сюди, наче стоячи парувалися. Та хоча вони стояли, а я, мов божевільний, мчав краєм вулиці, де тільки в натовпі з'являлася прогалина, насправді рухалися вони, а я не рушав із місця, бо нічого не мінялося; коли я підводив очі, то й далі бачив по один бік вулиці ті самі будинки, а по другий балагани. А може, все твердо стояло на місці і тільки в мене й у них паморочилося в голові, а тому все ніби крутилося. Та я не мав коли поміркувати над цим, бо змокрів від поту і в мені циркулював якийсь оглушливий біль, наче у крові було щось надто велике й надимало жили, проходячи ними. До того ж я відчував, що повітря давно скінчилося, і вдихав уже тільки застояне в моїх легенях.

Але тепер уже все минуло; я вистояв. Я сиджу в себе в кімнаті біля лампи; трохи холодно, бо я не зважуюся запалити в грубі: ану ж вона курітиме і мені знов доведеться тікати надвір? Я сиджу й думаю: якби я не був бідний, то винайняв би іншу кімнату, де меблі були б не такі старі, спотворені духом стількох колишніх винаймачів, як ці. Спершу мені було справді нелегко покласти голову на спинку фотеля: на його зеленому покритті утворилася брудно-сіра заглибина, що, видно, підходила всім головам. Довгий час я завбачливо стелив під голову носовичка, але тепер почуваюся надто стомленим для цього: я впевнився, що можна й не підстеляти нічого й що та маленька заглибина якраз до міри моїй голові, наче для неї зроблена. Але якби я не був бідний, то найперше купив би собі добру грубку й палив би в ній справжніми твердими дровами з гір, а не тими нікчемними tetes-de-moinau[46], смердючим димом з якого забивало дух і геть затуманювало голову. А ще хай би хтось прибирав у мене без великого гармидеру й розпалював у грубі так, як мені треба, а то я часто чверть години простоюю перед нею навколішки, помішую вугілля, шкіра на чолі напинається від палу, очі пече, я витрачаю за той час усю силу, яку маю на цілий день, і, звичайно, виходжу потім на люди цілком безборонний. Часом, коли на вулицях завелика тиснява, я брав би карету і проїздив би повз неї, і щодня харчувався б у Дюваля… а не тинявся б по cremeries… А може, й він буватиме в Дюваля? Ні, йому б не дозволили чекати там на мене. Умирущих туди не пускають. Умирущих? Я тепер сиджу у себе в кімнаті й можу спробувати спокійно обміркувати те, що зі мною сталося. Добре з'ясувати все до кінця. Отже, я зайшов і спершу тільки побачив, що біля столу, де я переважно сидів, уже хтось є. Я кивнув головою в бік невеличкого шинквасу, замовив собі харч і сів поряд. І тоді я відчув його, хоч він і не рухався. Відчув якраз його непорушність і миттю все зрозумів. Між нами виник зв'язок, і я збагнув, що він завмер із жаху. Збагнув, що жах паралізував його, жах перед чимось, що відбувалося в ньому. Може, в ньому лопнула якась судина, може, саме тепер якась отрута, що її він давно боявся, добулася йому до серця, а може, в його мозку виросла якась велика пухлина і, мов сонце, змінила йому світ. Я величезним зусиллям волі примусив себе глянути на нього, бо ще сподівався, що це все тільки уявилося мені. Та сталося інакше: я схопився і щодуху помчав геть із кав'ярні, бо не помилився. Він сидів у грубому, чорному зимовому пальті, його сіре, напружене обличчя тонуло у вовняному шаликові. Рот був зціплений, наче його притис згори якийсь великий тягар, але хтозна, чи очі ще бачили щось: їх затуляли запітнілі димчасті окуляри, що ледь тремтіли. Ніздрі роздувалися, довге волосся на запалих скронях наче зів'яло від великої спекоти. За довгими, жовтими вухами залягали великі тіні. Так, він знав, що тепер від усього віддаляється: не тільки від людей. Іще мить, і все втратить свій сенс: і цей стіл, і філіжанка, і стілець, у який він учепився, — все звичне і найближче стане незбагненне, чуже й обтяжливе. Так він сидів і чекав, коли це все відбудеться. І вже не боронився. А я ще боронився. Боронився, хоч знаю, що в мене вже надвереджене серце й що життя моє кінчається, навіть якщо мої мучителі відчепляться від мене. Я кажу собі: «Нічого страшного не сталося», — а все ж я тільки через те й зрозумів того чоловіка, що в мені також відбувається щось таке, що починає віддаляти і відокремлювати мене від усього. Як мені завжди було страшно, коли про вмирущого казали: «Він уже нікого не впізнає». Тоді я уявляв собі самітне обличчя, що підіймається з подушки й шукає, шукає чогось знайомого, баченого колись, а його немає там. Якби я не боявся так, то втішав би себе думкою, що можна ж усе бачити по-інакшому, а проте жити. Та я боюся, страшенно боюся цієї зміни. Я й досі ніяк не звикну до цього світу, який мені здається гарним. То як мені буде в іншому? Я хотів би залишитися серед тих значень, до яких прихилився серцем, а якщо вже щось має змінитися, то хай би мені дали жити бодай серед собак, у їхньому світі, спорідненому з нашим, серед тих речей, що й у нас.

Поки що я можу все це написати і сказати. Але настане день, коли моя рука віддаліє від мене, і, як я загадуватиму їй писати, на папір лягатимуть не ті слова, що я маю на думці. Настане час інших тлумачень, і слова не триматимуться одне одного, і всякий сенс розтане, як хмара, і випаде додолу, як дощ. Хоч як я боюся, та врешті все-таки ніби стою перед чимсь великим і пригадую, що зі мною раніше таке часто бувало перед тим, як я починав писати. Та цього разу не я писатиму, а писатимуть мене. Я — враження, що виллється в щось. О, ще тільки трішечки, і я зрозумію та схвалю. Тільки один крок, і тяжке горе обернеться у велику радість. Але я не здатний на цей крок, я впав і вже не можу підвестися, бо зламався. Я, звичайно, ще не перестав вірити, що надійде якась допомога. І ось вона лежить переді мною, моєю рукою писана, те, чого я щовечора просив у своїх молитвах. Я знайшов його в книжках і переписав собі, щоб воно стало зовсім близьке мені й вийшло з-під моєї руки, наче моє власне. І тепер я хочу ще раз написати його, написати тут, стоячи навколішки біля свого столу, бо так воно довше лишається моїм, аніж якби було читане, і кожне слово триває і має час відзвучати.

«Mécontent de tous et mécontent de moi, je voudrais bien me racheter et m'enorgueillir un peu dans le silence et la solitude de la nuit. Ames de ceux que j'ai aimés, âmes de ceux que j'ai chantés, fortifiez-moi, soutenez-moi, éloignez de moi le mensonge et les vapeurs corruptrices du monde; et vous, Seigneur mon Dieu! accordez-moi la grace de produire quelques beaux vers qui me prouvent à moi-même que je ne suis pas le dernier des hommes, que je ne suis pas inférieur à ceux que je méprise»[47].

«Сини нерозумного і діти неславного, вони були вигнані з краю.

А тепер я став піснею їм і зробився для них поговором.

…і топчуть до мене дороги нещастя свого…

…хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене всі нещастя!

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються…

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і нудьга мене оперізує, мов той хітон.

Киплять мої труднощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя…

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя — зойком плачливим»[48].

Лікар не зрозумів мене. Нічого не розумів. Та й важко було розповідати. Вирішили спробувати лікування електрикою. Гаразд. Дали талончик: на першу годину з'явитися в Salpêtrière[49]. З'явився. Поминув цілий ряд різних бараків, перейшов кілька подвір'їв, де то тут, то там під безлистими деревами стояли люди в білих ковпаках, немов арештанти. Нарешті я опинився в довгому темному приміщенні, схожому на коридор, де з одного боку було четверо вікон із тьмяними зеленавими шибками, відділених одне від одного широкими чорними простінками. Уздовж вікон стояла дерев'яна лава і на ній сиділи мої знайомі й чекали, так, усі вони тут були. Звикнувши до присмерку в приміщенні, мені здалося, ніби серед тих, які пліч-о-пліч сиділи в цьому безкінечному ряді, зрідка попадалися й інші люди: ремісники, прибиральниці, вантажні візники. У вузькому місці коридору на окремих стільцях сиділи дві гладкі жінки й розважалися розмовою. Мабуть, консьєржки. Я глянув на годинник: за п'ять хвилин перша. Ще п'ять, щонайбільше десять хвилин, і мене повинні викликати, отже, непогано. Повітря було важке від несвіжого одягу і віддиху. В одному місці зі щілини в дверях вихоплювався все різкіший холод ефіру. Я став походжати по коридору. Раптом до мене дійшло, що мене направили сюди між усіх цих людей в години загального прийому, так би мовити офіційно визнали мою належність до покидьків. Невже лікар здогадався? Але ж я приходив до нього в пристойному вбранні і посилав йому свою візитку. А однаково він якось упізнав, чи, може, я чимсь себе зрадив. Але й визнавши цей факт, я не бачив у ньому нічого страшного. Усі сиділи спокійно і не помічали мене. Одні страждали від болю й ледь ворушили ногою, щоб легше було його терпіти. Кілька чоловіків стискали долонями собі голову, кілька спали тяжким сном із застиглими тупими обличчями. Товстий чоловік зі спухлою червоною шиєю висунувся вперед, прикипів очима до підлоги і від часу до часу соковито плював у цятку, яка йому сподобалась. У кутку схлипувала дитина, піднявши до себе на лаву довгі худі ноги, й міцно обіймала їх, ніби навіки прощалася з ними. Маленька худа вицвіла жінка з чорними квітами на круглому чорному креповому капелюшку, що трохи з'їхав набакир, зберігала на безкровних губах силувану посмішку, але з її хворих повік водно капали сльози. Недалеко від неї посадовили круглолицю гладку дівчину з витріщеними, безвиразними очима, рот у неї був роззявлений, і видніли білі драглисті ясна та старі гнилі зуби. Багато було пов'язок. Бинти шар за шаром обмотували голову, лишивши вільним тільки одне око, що вже нікому не належало. Одні пов'язки закривали, а інші увиразнювали хвору частину тіла. Деякі пов'язки були розмотані, і в них, наче в брудній постелі, лежала рука, що вже не була нею; часом випиналася забинтована нога, велика, як ціла людина. Я походжав і намагався заспокоїтись. Я став пильно вивчати протилежну стіну. Помітив, що в ній кілька одностулкових дверей, а сама вона не доходить до стелі, отже, не цілком відділяє коридор від кімнат за дверима. Я глянув на годинник: я проходив цілу годину. Трохи згодом з'явилися лікарі. Спершу двоє молодиків, що пройшли повз нас із байдужими обличчями, і, нарешті, лікар, у якого я був: у ясних рукавичках, chapeau a huit reflects[50] й бездоганному плащі. Побачивши мене, він ледь підняв капелюха і машинально посміхнувся. Тепер, сподівався я, мене скоро викличуть, але минула ще одна година. Я не пам'ятаю, як я перебув її. Вона минула. З'явився старий чоловік у заляпаному фартусі, схожий на сторожа, і торкнув мене за плече. Я зайшов до однієї з кімнат. Мій лікар і молодики сиділи за столом, дивилися на мене й підсунули мені стільця. Тепер я мав розповісти, що, властиво, зі мною діється. Якомога коротше, s'il vous plaît[51], панове не мають багато часу. Мені стало неприємно. Молодики оглядали мене з тим зверхнім фаховим зацікавленням, якого їх навчають. Мій лікар погладжував свою чорну гостру борідку й неуважно посміхався. Я вже думав, що зараз заплачу, таж раптом почув, як кажу по-французькому: «Я вже мав честь, шановний, докладно розповідати вам. Якщо ви вважаєте за потрібне втаємничити і своїх колег, то, спираючись на нашу розмову, можете пояснити їм усе кількома словами, а мені зробити це було б важко». Лікар підвівся з увічливою усмішкою, підвів своїх помічників до вікна і сказав їм пару слів, супроводячи їх хвилястим коливанням рук. Через три хвилини один із молодиків, короткозорий і нервовий, запитав, намагаючись надати своєму голосові суворості:

— Ви спите добре, пане?

— Ні, погано.

Після цього він повернувся до своїх колег. Вони ще якийсь час радилися, тоді лікар підійшов до мене й повідомив, що мене знов викличуть. Я нагадав йому, що мені призначено з'явитися о першій годині. Він посміхнувся і виконав своїми маленькими білими руками кілька швидких енергійних рухів, які мали означати, що він страшенно заклопотаний. Отже, я повернувся в коридор, де повітря стало ще важчим, і знов почав ходити туди й назад, хоча почувався смертельно втомленим. Урешті від тих вологих згущених запахів мені стало млосно, я зупинився біля вхідних дверей і ледь відчинив їх. Я побачив, що надворі вже вечоріє, є трохи сонця, і мені невимовно полегшало. Але я не простояв і хвилини, як почув вигук. Якась особа, що сиділа за два кроки біля столика, засичала. Хто мені дозволив відчиняти двері. Я відповів, що мені млосно. То вже моя справа, а двері мають бути зачинені. А чи не можна відчинити вікно? Ні, заборонено. Я знов став походжати, це мене трохи оглушувало й нікому не заважало. Але жінці біля столика тепер і це не сподобалося. Хіба в мене немає місця? Ні, немає. Ходити також заборонено, я мав знайти собі місце. Десь напевне можна сісти. Жінка казала правду. Я справді відразу знайшов місце біля дівчини з витріщеними очима. Я сів, відчуваючи, що зараз неодмінно має статися щось жахливе. Ліворуч від мене була дівчина з драглистими яснами, а що праворуч, я ще не знав. А то була страхітлива, нерухома колода з обличчям і великою, важкою, закляклою рукою. Той бік обличчя, що від мене, був порожній, без ніяких рис і притомності, і на свій жах, я побачив, що костюм огинав ту колоду, мов спорядженого в домовину небіжчика. Вузька чорна краватка також була зав'язана навколо коміра надто вільно й незграбно, і піджак, здавалося, надяг на те немічне тіло хтось інший, навіть чуб його наче зачісувала опорядниця небіжчиків, і він лежав тьмяний та негнучкий, мов звіряча шерсть на напханому опудалі. Я до всього цього пильно придивлявся і мені спало на думку, що це місце якраз відповідає мені, бо пора вже збагнути, що тепер я досяг у своєму житті останньої межі. Авжеж, дивними шляхами ходить доля.

Зненацька, зовсім близько, кілька разів поспіль, злякано, обороняючись, голосно крикнула дитина, потім тихіше, стримано, заплакала. Поки я намагався визначити, де це може бути, знов затремтів неголосний, притлумлений крик, почулося кілька голосів, які щось питали, і один владний, який щось наказував, а тоді незворушно зашурхотіла машина, ні на що не зважаючи. Я згадав про стіну, що не доходила до стелі, і зрозумів, що звуки долинають із-за дверей і що там триває робота. І справді, час від часу виходив служник у заляпаному фартусі й кликав когось помахом руки. Я вже зовсім не сподівався, що він кличе мене. Чи, може… Ні, двоє чоловіків прикотили крісло на колесах, підняли на нього колоду, і тепер я побачив, що то старий паралітик, який мав і другий бік виснаженого обличчя з розплющеним тьмяним сумним оком. Його повезли, і біля мене звільнилося багато місця. Я сидів і думав: що ж вони робитимуть цій недоумкуватій дівчині і чи й вона кричатиме? Машина за дверима шурхотіла мирно, як фабричний верстат, не навіваючи ніякої тривоги.

Раптом усе стихло і в тій тиші зарозумілий, самовдоволений голос, що здався мені знайомим, проказав:

— Riez![52]

Мовчанка.

— Riez. Mais riez, riez![53]

Я вже сміявся. Було незрозуміло, чому той чоловік за дверима не хоче сміятися. Машина знов зашурхотіла, але відразу спинилась. Присутні біля неї обмінялися заувагами, потім озвався той самий енергійний голос і наказав:

— Dites-nous le mot: «avant»[54]. По складах: «A-v-a-nt».

Тиша.

— On n'entend rien. Encore une fois…[55]

Під час того уриваного жвавого бурмотіння за дверима вперше після багатьох, багатьох років до мене знов повернулося воно. Те, що нагнало на мене перший безмежний страх, коли дитиною я лежав у гарячці: Велике. Так я завжди казав, коли всі обступили моє ліжечко, мацали пульс і допитувалися, що мене налякало. Велике. І коли покликали лікаря й він прийшов і втішав мене, я просив його, щоб він тільки прогнав те Велике, і більше мені нічого не треба. Але він був такий, як усі. Не міг його прогнати, хоча я тоді був такий маленький і допомогти мені було так легко. А тепер воно знов прийшло. Досі воно просто не з'являлося, хоч у мене бувала гарячка. А тепер прийшло, хоч гарячки в мене немає. Тепер воно росло з мене, як пухлина, як друга голова, і було від мене невідривне, хоч не могло належати мені — таке велике. Стало тепер мертвою твариною, яка за життя була моєю кистю чи рукою. І моя кров протікала в мені та в ньому, наче в одному тілі. І серцю доводилося із зусиллям пропихати кров у Велике, бо її було замало. І кров неохоче вливалася в нього й поверталася нездорова й заражена. А Велике розбухало на моєму обличчі, мов гаряча синювата ґуля, росло з рота, і тінь від його краю вже падала на моє останнє ціле око.

Не пам'ятаю, як я виплутався з тих подвір'їв лікарні. Був вечір, і я блукав у незнайомій місцевості, плентався в одному напрямку бульварами вздовж нескінченних мурів, а що їм не було кінця, я повернув у протилежний бік і вийшов на якийсь майдан, з нього пішов якоюсь вулицею, а далі тяглися інші вулиці, на яких я ніколи не був. Часом із гучним гуркотом мене минали чи засліплювали трамваї. Але на їхніх табличках стояли не відомі мені назви. Я вже не знав, у якому я місті, чи я маю житло десь тут і що мені робити, аби більше не тинятися вулицями.

А тепер ще й хвороба, яка щоразу так дивно уражала мене. Я певен, її недооцінювали. Так само як переоцінювали вагу інших хвороб. Ця хвороба не має певних властивостей, вона набуває властивостей людини, на яку нападає. З упевненістю сновиди вона витягає з кожної людини найбільшу для неї небезпеку, що, здавалося, вже минула, і знов ставить перед нею, робить її близькою і неминучою. Чоловіки, що колись у шкільні роки відчували спокусу віддатися безпорадному порокові, з яким знайомі бідолашні тверді хлопчачі руки, знов опинялися під його владою, або ж до них знов чіплялася хвороба, подолана ще в дитинстві; або знов поверталася втрачена звичка, певне вагання при повороті голови, властиве їм колись у давнину. Водночас із тим, що поверталося, здіймався цілий вир безумних спогадів, пов'язаних із ним, наче мокра водорість із затонулим предметом. Життя, про яке людина ніколи б не дізналася, виринало нагору і змішувалося з тим, що сталося справді, а водночас і випихало начебто вже відому минувшину: адже тим глибинним витокам була притаманна нова, ще не спожита сила, а те, що було завжди, втомилося від надто частих пригадувань.

Я лежу в своєму ліжку на шостому поверсі, й мій нічим не перерваний день — немов циферблат без стрілок. Мов річ, давно вже загублена, а потім побачена якось уранці на своєму місці, прикрашена й ціла, майже новіша, ніж коли загубили, ніби хтось піклувався про неї, — отак і в мене на ковдрі лежить утрачене з дитинства і мов новісіньке. Всі втрачені страхи повернулися.

Страх, що коротке шерстяне волоконце, яке стирчить на краю ковдри, насправді тверде, тверде і гостре, наче сталевий цвях; страх, що малий ґудзик моєї нічної сорочки більший за мою голову, великий і важкий; страх, що крихта хліба, яка щойно впала з мого ліжка, скляна і розіб'ється на підлозі, й гнітюча тривога, що отак, власне, розіб'ється все, все і назавжди; страх, що смугастий край розірваного листа — щось заборонене, чого ніхто не повинен бачити, щось несказанно дороге, і тому ніяке місце в кімнаті не є досить безпечним для нього; страх, що, заснувши, я проковтну шматок вугілля, що лежить перед грубкою; страх, що якесь число в моїй голові почне рости, аж поки для нього вже не буде простору в мені; страх, що я лежу на граніті, на сірому граніті; страх, що я закричу і до моїх дверей позбігаються люди і зрештою відчинять їх; страх, що я викажу себе й розповім про все, чого боюся, і страх, що я нічого не зможу сказати, бо тут годі дошукатися слів, — а також інші страхи… страхи.

Я благав, щоб повернулося дитинство, ось воно тут, і відчуваю, що воно й досі важке, як і тоді, і що, старіючи, ти нічого не здобуваєш.

Учора лихоманка трохи попустила мене, а сьогодні почався день, немов весна, немов весна в образах. Я спробую вийти й піти до Національної бібліотеки, до свого поета, якого я так довго не читав, а потім, можливо, повільно прогуляюся садками. Можливо, вітер віє над великим ставом, де є справжня вода, і прийдуть діти та пускатимуть кораблі з червоними вітрилами і спостерігатимуть їх.

Сьогодні я й не сподівався, що вийду так сміливо, наче це найприродніша і найпростіша річ. І все-таки, знову з'явилося щось нечуване, схопило мене, мов папір, зіжмакало й віджбурнуло.

Бульвар Сен-Мішель був безлюдний і широкий, і по його легенькому схилу йшлося дуже легко. Вгорі зі скляним дзенькотом відчинили вікно, і відблиск шибки майнув через вулицю білим птахом. Повз мене проїхала карета з яскраво-червоними колесами, а далі внизу хтось ніс щось світло-зелене. Коні в лискучій упряжі мчали политою й потемнілою чистою бруківкою. Вітер був збуджений, свіжий, лагідний, і піднялося все: запахи, вигуки, дзвони.

Я проминав кав'ярню, де ввечері виступали фальшиві червоні цигани. З відчинених вікон виповзало з нечистим сумлінням застояне за ніч повітря. В кав'ярні вже сновигали гладко зачесані офіціанти, прибирали перед дверима. Один нахилився і кидав, жменя за жменею, жовтуватий пісок під столи. Його штовхнув один з перехожих і показав рукою вниз по вулиці. Офіціант, із геть червоним обличчям, якусь мить пильно придивлявся, потім на його безбородих щоках розійшлася, немов розсипавшись, усмішка. Він махнув іншим офіціантам і кілька разів швидко крутнув усміхненим обличчям праворуч і ліворуч, щоб скликати всіх і самому нічого не пропустити. Тепер усі стояли й дивилися вниз: шукали очима й сміялись або дратувалися, ще не побачивши, що там за сміхота.

Я відчув, як у мені озвався страх. Щось спонукало мене перейти на другий бік, але я тільки наддав ходи й несамохіть споглядав нечисленних людей попереду, не помітивши нічого особливого. І все-таки побачив, як хлопчак-посильний, у синьому фартусі й з порожнім кошиком на плечі, дивиться комусь услід. Немов надивившись, обернувся до будинків і показав усміхненому прикажчику знайомий усім жест, покрутивши пальцем коло скроні. Потім глянув чорними очима і, задоволений, похитуючись пішов мені назустріч.

Я сподівався, тільки-но після нього мені відкриється простір, побачити якусь незвичайну і прикметну постать, але виявилося, що попереду немає нікого, крім високого худого чоловіка в темному пальті й м'якому чорному капелюсі, що покривав коротке невиразне світле волосся. Я пересвідчився, що ані в одязі, ані в поведінці цього чоловіка немає нічого смішного, і вже спробував відвести від нього очі й дивитися на бульвар, як він раптом об щось перечепився. Я вже йшов ближче до нього і тому став дивитися під ноги, але, підійшовши до того місця, не побачив нічого, нічогісінько. Ми обидва йшли далі, він і я, відстань між нами не змінювалася. Попереду трапився перехід через вулицю, і тут чоловік зіскочив із тротуару й пострибав, підкидаючи одну ногу, як інколи діти, що, радіючи чому-небудь, ідуть і підстрибують. На тротуар з того боку вулиці він просто вискочив одним сягнистим кроком. Але, тільки-но опинившись нагорі, підігнув одну ногу і одразу високо підскочив на другій, потім ще раз. Цей несподіваний рух цілком можна було б вважати за спотикання, якщо припустити, що там була якась дрібничка під ногами — кісточка або слизька лушпайка якогось плода, бодай що-небудь, і дивним було те, що й сам він, здається, вірив у наявність перешкоди, бо щоразу обертався й напівдратливим, напівдокірливим поглядом, властивим людям у такі миті, дивився на прикре місце. Якась внутрішня засторога ще раз покликала мене на другий бік вулиці, але я не дослухався до неї і далі йшов за тим чоловіком, спрямовуючи всю свою увагу на його ноги.

Мушу признатись, я відчув велику полегкість, коли кроків двадцять він ні разу не підскочив, аж тут, підвівши очі, я помітив, що з ним сталася інша прикрість. Комір його пальта піднявся, а коли він то однією рукою, то обіруч старанно намагався опустити його, нічого не виходило. Таке часом трапляється. Це не стривожило мене. Але одразу по тому я з безмежним подивом помітив, що заклопотані руки цього чоловіка здійснювали два рухи: один — потаємний, швидкий, яким він непомітно піднімав комір, а другий — ретельний, тривалий, немов підкреслений, проскандований рух, який мав опустити комір. Це спостереження так спантеличило мене, що збігло дві хвилини, перше ніж я збагнув: у шиї цього чоловіка, за насунутим на голову пальтом і нервовими метушливими руками, тепер криється те саме моторошне двоетапне підстрибування, яке щойно полишило йому ноги. Від тієї миті я мов прив'язався до цього перехожого. Я зрозумів, що оте підстрибування блукає по його тілу й намагається виткнутися де-небудь. Я розумів його страх перед людьми і сам почав обережно придивлятися, чи перехожі помічають що-небудь. Мені сипало морозом поза шкірою, коли його ноги раптом, немов сіпнувшись, ледь підстрибували, але ніхто не звертав на це уваги, і я подумав, що у випадку, коли хтось помітить що-небудь, слід зашпортатись і мені. То був би, безперечно, спосіб спонукати цікавих повірити, ніби на шляху справді була якась дрібна й невидна перешкода, за яку ми обидва перечепилися. Але, поки я міркував, як допомогти йому, він сам знайшов новий, видатний вихід. Я забув сказати, що він мав із собою ціпка; що ж, то був звичайний ціпок, із темного дерева, з простим заокругленим руків'ям. Тож у страхові, який шукав виходу, йому спало на гадку спершу взяти ціпок однією рукою (хтозна, для чого може знадобитися друга), а потім тримати його за спиною, якраз на хребті, міцно притиснувши до попереку, а край заокругленого руків'я підсунути під комір, щоб відчувати ціпок як тверду опору позаду шийних і грудних хребців. Цей жест не впадав у вічі, щонайбільше видавався трохи пустотливим, але несподіваний суто весняний день міг би виправдати його. Нікому не спало на гадку озирнутися, і тепер він ішов. Ішов чудово.

Щоправда, переходячи вулицю, він знову двічі підскочив, але то були невисокі, напівприглушені стрибки, геть незначущі, а один справді помітний стрибок він виконав так вправно (якраз поперек дороги лежав поливний шланг), що годі було чогось боятися. Атож, поки що все гаразд, від часу до часу він і другою рукою хапався за ціпок і міцніше притискав його, і завдяки цьому одразу уникав небезпеки. Але мій страх усе-таки дужчав, і тут я нічого не міг удіяти. Я знав: поки він іде і коштом безмежних зусиль намагається видаватись байдужим і розвіяним, страхітливі сіпання в його тілі нагромаджуються, і мене опанував той страх, із яким він відчував, як вони наростають у ньому, я бачив, як він хапається за ціпок саме тоді, коли всередині в ньому щось здригається. Тоді його руки видавалися такими нещадними й сильними, що я всі свої надії покладав на його, мабуть, велику волю. Але ж це тільки воля. Настане мить, коли його сила виснажиться, може, чекати вже недовго. І я, йдучи тепер за ним назирці з серцем, що аж калатає, збираю дрібки своєї сили, наче золото, і, дивлячись на його руки, прошу його взяти їх, коли він матиме потребу.

Думаю, він узяв їх, і що я міг удіяти, коли згодом вони скінчилися?

На площі Сен-Мішель було багато екіпажів і людей, що кудись квапились, ми часто опинялися між двома екіпажами, і тоді він тамував віддих і трохи сповільнював ходу, немов для відпочинку, тільки ледь підстрибував і ледь кивав головою. Можливо, то були хитрощі, якими він прагнув подолати хворобу, що озивалася в ньому. Воля була пробита в двох місцях, і ця поразка лишила в одержимих м'язах тихе, вабливе подразнення і нестримний двотактний порив. Але ціпок і далі був на своєму місці, а руки видавалися лихими і гнівними; отак ми ступили на міст, і все тривало далі. Тривало. Але тепер у його ході з'явилося щось непевне, він то пробігав два кроки, то зупинявся. Зупинився. Ліва рука повільно відірвалася від ціпка й так повільно піднялася вгору, що я бачив, як вона тремтить у повітрі; він зсунув капелюха на потилицю й витер собі чоло. Повернув трохи голову, ковзнув очима над небесами, будинками й водою, не помічаючи їх, а потім піддався. Відкинув ціпка, випростав руки, наче намірявся злетіти, з нього немов вишила якась стихійна сила й зігнула його вперед, шарпнула назад, спонукала його кивати й нахилятися, потім змусила нестямно витанцьовувати поміж юрби. Адже до чоловіка позбігалися люди, і я вже не бачив його.

Якщо я й мав якийсь сенс іти ще куди-небудь, тепер я спорожнів. Мов голий аркуш паперу, я тягнувся вздовж будинків, повертаючись по бульварах.

Я[56] спробую написати тобі, хоча, власне, після нашого необхідного прощання нема про що говорити. І все-таки я спробую, думаю, я мушу так чинити, бо я бачив святу в Пантеоні, самотню, святу жінку, а також покрівлю, двері, а всередині лампаду зі скромним кружальцем світла, а далі — заснуле місто, річку, вдалині — сяйливий місяць. Свята чатувала над сонним містом. Я плакав. Я плакав, бо все знову було таким несподіваним. Я плакав, бо не знав, як я можу собі зарадити.

Я був у Парижі, і почувши про це, люди радіють, більшість заздрить мені. Вони мають слушність. Це велике місто, велике й повне дивовижних спокус. Щодо мене, мушу признатися, що в певному розумінні я став їхньою жертвою. Думаю, по-іншому тут годі сказати. Я став жертвою тих спокус, і наслідком стали певні зміни, якщо не мого характеру, то мого світогляду, принаймні мого життя. Під їхнім впливом у мені сформувалося цілком інше розуміння нових речей, з'явилася певна відмінність, що відрізняє мене від людей більше, ніж усе дотеперішнє. Змінений світ. Нове життя, повне нових значень. Нині мені трохи важко, бо ж усе геть нове. Я початківець у своєму власному становищі.

А чи можна було б коли-небудь побачити море?

Так, але тільки подумай: я уявляв собі, ніби ти можеш прийти. Може, ти сказала б мені, чи є лікар? Я забув дізнатися про це. А втім, тепер це непотрібне.

Ти пригадуєш неймовірний вірш Бодлера «Une Charogne»?[57] Здається, я тільки тепер розумію його. Як не брати до уваги останньої строфи, Бодлер мав слушність. Що він мав учинити, коли з ним сталося таке? То було його завдання: побачити в тому страхітті, начебто тільки огидному, сутнє, що править за основу всього сутнього. Ми не маємо змоги ні обирати, ні відкидати. Невже ти вважаєш за випадковість, що Флобер написав свого «Saint-Julien-l'Hospitalier»?[58] Мені здається, ніби це вирішальне: чи змусить себе людина лягти до прокаженого й зігріти його теплом свого серця, сповненого любові, — таке може скінчитися тільки добром.

Тільки не думай, ніби я тут страждаю від розчарувань, навпаки. Інколи мене дивує, який я готовий зректися всього сподіваного задля реального, навіть коли воно лихе.

Господи, якби я щось міг переповісти тобі! Але чи існувало б воно тоді, чи існувало б воно? Ні, воно існує тільки коштом самотності.

Жахливе існує в кожній складовій частині повітря. Ти вдихаєш його разом із прозорістю, але воно осідає в тобі, твердне, набуває гострих геометричних форм між органами, бо все, що трапляється як мука і страх на ешафотах, у катівнях, божевільнях та операційних залах, під арками мостів на початку зими, — це все складається з упертої невблаганності, все утверджує себе й чіпляється, ревниве до всього сутнього, за свою страхітливу реальність. Чимало цього люди б хотіли забути, сон лагідно все стирає над тими борознами в мозку, але вдираються сновиддя й тягнуть за собою картини. Люди прокидаються, важко сапають, запалюють свічку, що сяє в пітьмі, й п'ють, мов підсолоджену воду, напівтьмяне заспокоєння. Ох, але ж на якій гострій грані тримається ця безпека! Досить найменшої зміни, і погляд знову підноситься понад знайомим та приязним, і недавно такий заспокійливий обрис виразно постає як межа страху. Отже, стережися світла, що робить простір порожнішим, не озирайся, щоб часом позаду не постала тінь, мов твій господар. Можливо, краще, щоб ти й далі лишався в пітьмі, а твоє невідмежоване серце спробувало бути важким серцем усього, що годі розрізнити. Тепер ти увесь зосередився в собі, бачиш, як тебе обмежують руки, й інколи невпевнено обмацуєш ними обличчя. Ну, а в тобі майже немає простору, і тебе майже заспокоює, що в цій твоїй внутрішній тісняві щось дуже велике не вміститься і що навіть нечуване буде змушене скоротитись і зменшитися, пристосувавшись до обставин. А зовні, зовні навіть годі передбачити, тож якщо воно збільшується зовні, то наповнює і тебе, але не судини, почасти підвладні тобі, і не флегму твоїх байдужих органів: його всотують капіляри, і воно, немов по трубах, тягнеться вгору в найвищі розгалуження твого без міри галузистого буття. Там воно підноситься, там воно долає тебе, здіймається вище за твій віддих, за який ти чіплявся, як за свій останній притулок. Ох, і куди ж потім, куди? Твоє серце виганяє тебе з твого тіла, женеться за тобою, і ти стоїш майже зовні від себе і вже не можеш повернутися. Мов розчавлений жук, — отак і ти стікаєш собою, і твій зовнішній панцер і пристосування втрачають сенс.

О ніч без об'єктів. О глухе вікно надвір, о ретельно замкнені двері, давнє спорядження, яке перейняли й вірять йому, хоча до кінця не розуміють. О тиша на сходах, тиша сусідніх кімнат, тиша вгорі під стелею. О мати: ти єдина колись усувала тишу, колись у дитинстві. Ти вбирала її в себе й казала: не лякайся, це я. Ти мала сміливість бути серед ночі тишею для того, хто боявся, хто був розбитий страхом. Ти запалюєш свічку, і ось ти вже шум. Ти тримаєш її перед собою і кажеш: «Це я, не бійся». Ти ставиш свічку, повільно, і вже немає жодного сумніву: це ти, ти світло навколо звичних, щирих речей, що лежать тут без задніх думок, добрі, прості, однозначні. А коли десь зашарудить щось у стіні або зарипить підлога, ти тільки смієшся, смієшся, прозора серед яскравого світла, в занепокоєне обличчя, що придивляється до тебе, наче ти поєднана спільною таємницею з кожним майже нечутним звуком, змовилася з ним. Чи в пануванні над землею чиясь сила може дорівнятися до твоєї? Дивись, королі лежать і заціпеніли, і жоден оповідач не здатний розважити їх. Хоча вони й горнуться до блаженних грудей коханих, їх наповнює страх і спонукає безрадісно здригатися. А ти підходиш і тримаєш страхіття позаду, ти затулила його, але не як завіса, яку воно там чи там може підняти. Ні, ти немов перегнала його, побігши на поклик спраглого допомоги. Немов далеко випередила все, що може трапитись, і маєш за плечима тільки свій поспіх, свій вічний шлях, політ своєї любові.

Mouleur[59], повз якого я ходжу щодня, повісив коло своїх дверей дві маски. Обличчя молодої утопленої, з якого він зняв відбиток у морзі, бо воно було гарне й сміялося, сміялося так оманливо, наче вже знало. А нижче — своє, обізнане обличчя. Тверді вузли міцно зосереджених почуттів. Нещадне згущення музики, що дедалі більше прагне випаруватися. Обличчя людини, якій Господь закрив слух, щоб вона не чула ніяких звуків, крім власних. Щоб її не ввели в оману каламуть і безсилля шерехів, бо саме в ньому криються їхня виразність і тривкість; щоб світ, беззвучний, доносив йому тільки нечутні враження; неготовий, напружений, застиглий у чеканні світ, чекаючи довершеності звуків.

Довершувач світу: як те, що дощем спадає на землю й на води, недбало і випадково, потім невидимо й радісно, скорившись закону, знову підноситься з усього, здіймається вгору, ширяє й утворює небо: отак і завдяки тобі підносяться вгору наші опади та огортають світ музикою.

Твоя музика — нехай вона огортає світ, а не тільки нас. Нехай тобі виготовлять фортепіано у Фіваїді і нехай янгол приведе тебе до самотнього інструмента через хребти пустельних гір, де спочивають царі, гетери і відлюдники. І нехай одразу втече у високості, переляканий, що ти ось почнеш.

І нехай ти тоді полинеш, нечуваний, струменистий, і повернеш світові те, що тільки він здатний витримати. Щоб забобонні бедуїни втекли в далечінь, а купці припали до краю твоєї музики, немов ти — сама буря. Щоб поодинокі леви обходили тебе вночі якнайдалі, злякавшись себе самих, відчувши загрозу своєї розворушеної крові.

Адже хто вбереже тебе від вух, сповнених пожадання? Хто прожене з музичних залів продажних людців із безплідним слухом, що блудять, але не здатні до зачаття? Там ллється сім'я, а вони його приймають, мов шльондри, й бавляться ним, падає воно поміж них, наче сім'я Онана, поки вони вилежуються у своїй марній насолоді.

Але, Господи, де є незайманий з уважними вухами, щоб слухати твої звуки? Він помер би від блаженства або вмістив нескінченне, а його запліднений мозок репнув би, породивши світ інший.

Я зважив на геть усе. Я знаю, тут потрібна сміливість. Але, припустімо на мить, ніби хтось матиме courage de luxe[60] піти за ними назирці й дізнатися раз і назавжди (хто міг би забути чи переплутати таке), куди вони згодом заповзають, що вони роблять протягом більшої частини дня, що лишилася, і чи сплять вони вночі. Надто треба з'ясувати оце: чи сплять вони. Але сміливість — це ще не все. Адже вони приходять і йдуть не так, як решта людей, стежити за якими було б завиграшки. Ось вони є, а ось їх немає, їх наче ставлять і забирають, мов олов'яних солдатиків. Вони туляться трохи поодаль звідси, та аж ніяк не ховаються. Кущі відступають, шлях трохи закручується навколо галявини: там і стоять вони серед прозорих просторів, немов під скляним ковпаком. Оці непоказні чолов'яги з маленькими і, хоч як подивись, скромними постатями можуть видаватися людьми, що гуляють і занурились у роздуми. Але ти помиляєшся. Поглянь на ліву руку, як вона намацує щось у навскіс прорізаній кишені старого пальта; як знаходить і витягає, незграбно й демонстративно піднімає в повітря маленький предмет. Не минає навіть хвилини, ось уже є дві-три пташки — горобці, що цікаво підстрибують ближче. А якщо людям удається відповідати дуже точному уявленню горобців про нерухомість, ті не мають ніякої причини не підступити ще ближче. Зрештою піднімається перший горобець і якусь мить нервово тріпоче крильцями в заглибині долоні, що (хтозна) млявими, зреченими пальцями пропонує черствий шматочок солодкого хлібця. І що більше людей збереться навколо нього, звичайно, не підступаючи досить близько, то менше він має спільного з ними. Він стоїть, мов свічник, де догоряє свічка і світить рештками ґноту, свічник від цього вже теплий, стоїть, не ворушиться. Численні дрібні дурні пташки анітрохи не здатні судити, як він манить, як приваблює їх до себе. Якби не було глядачів, а йому дали змогу стояти отак досить довго, я певен, що коли-небудь прилетів би навіть янгол, подолав би себе і їв би черстві солодкі шматочки з немічної долоні.

Але янголу, як і завжди, заважають люди. Вони дбають, щоб прилітали тільки птахи, кажуть, що це чудово, й заявляють, що він чогось іншого й не чекав. А чого б вона мала чекати, ця стара, намочена дощем лялька, що трохи криво, мов статуя на носі корабля, стоїть у наших садках; чи ця поза не походить від того, що колись у своєму житті вона стояла десь там, де був найбільший рух? Чи вона тепер так вицвіла тому, що колись була строката? Хочеш запитати її?

Тільки жінок ні про що не запитуй, коли побачиш, як одна з них годує. За жінками можна було б навіть стежити, і це було б неважко, бо годують вони мимохідь. Але облиш їх. Вони не знають, як так виходить. У них у сумочках чомусь багато хліба, й вони витягають грубі шматки з тоненьких мантилій, шматки, трохи пожовані та вогкі, їм приємно, що їхня слина потроху йде в світ, що пташки літають навколо з її присмаком, дарма що, звичайно, одразу ж забувають про них.

Отож я, упертюх, сидів над твоїми книжками й намагався охопити думкою їх усі, натомість інші, що не сприймають тебе цілого, задовольняються лише часткою їх. Адже тоді я ще не розумів слави, цього публічного руйнування будованого, коли на будівельний майданчик вривається юрба й розбирає каміння.

Молодику, якщо в тобі постає що-небудь, що змушує тебе здригатися, скористайся тим, що тебе ніхто не знає. А якщо тобі суперечать, вважають тебе за ніщо і якщо зрікаються тебе, — і то люди, з якими ти приятелюєш, — і якщо прагнуть згноїти тебе через думки, що дорогі тобі, то що означає ця очевидна небезпека, яка змушує тебе зосередитися, супроти пізнішої підступності слави, що робить тебе нешкідливим, бо ж розпорошує.

Не проси нікого, щоб він говорив про тебе, навіть зневажливо. А коли минає час і ти помічаєш, як твоє ім'я ходить поміж людей, сприймай його не серйозніше за все, що виходить із їхніх вуст. Подумай, що воно стало лихим, тож звільнися від нього. Візьми собі якесь інше, будь-яке, щоб Господь міг гукнути тебе серед ночі. Й ховай його від усіх.

Ти відчужений, найсамотніший, — як вони зловили тебе, скориставшись твоєю славою? Хіба давно вони були проти тебе, а тепер уже поряд із тобою, наче й ти — отакий, як вони. А твої слова вони беруть із собою в клітку своєї пихатості, показують на майданах і нацьковують їх — усіх твоїх страхітливих хижаків, — тішачись власною безпекою.

Коли я прочитав тебе вперше, вони, охоплені відчаєм, вихопилися від мене й напали на мене в моїй пустелі. У відчаї, як і ти був у відчаї наприкінці свого шляху, хибно показаного на всіх картах. Мов розколина, тягнеться через небо безнадійна гіпербола твого шляху, що тільки раз нахиляється до нас і відсахується з огидою. Що тобі до того, чи жінка лишилася чи пішла, чи комусь голова паморочиться, а хтось божеволіє, чи мертвий живий, а живий видається мертвим: що тобі до того? Це все було таким природним для тебе, ти проходив, немов передпокоєм, і не затримувався. Але ти затримувався і згинався там, усередині, де варилося, осідало й вицвітало наше буття. Усередині, глибше, ніж заходив хтось коли-небудь; перед тобою раптом розчахнуться двері, й ти тепер коло колби в заграві пожежі. Там, недовірливий, куди ти не візьмеш нікого, ти сидітимеш і розглядатимеш переходи. І там, оскільки тобі судилося показувати, а не малювати чи зображати словом, саме там ти ухвалиш страхітливу постанову: оте крихітне, яке ти й сам бачиш тільки через лупу, самому збільшити так, щоб воно, велетенське, стало перед тисячами, стояло перед кожним. Виник твій театр. Ти не міг дочекатися, щоб те майже непомітне, сторіччями сконденсоване до краплин життя, винайшли й інші мистецтва і воно поступово стало доступним і для тих, хто мало-помалу об'єднається для розуміння й нарешті спільно вимагатиме підтвердження просвітлених чуток в алегоріях, зображених на сцені. Ти не міг дочекатися, ти був там, ти мав зафіксувати і зберегти навряд чи вимірюване: почуття, яке зростає на півградуса, кут відхилення майже нічим не обтяженої волі, який ти реєструєш зовсім близько, легеньке збурення в краплині жадання і незнашучу мінливість барв у атомі довіри, бо саме в таких процесах полягало тепер життя, наше життя, яке заковзнуло в нас, увібралося всередину, і то так глибоко, що про нього навряд чи й можна снувати якісь здогади.

Отаким ти й був, позачасний трагічний поете, що, мов стрілки годинника, фіксував і показував, ти мав одним ударом перетворити ті невидні капіляри в найпереконливіші жести, в найнаявніші речі. Отак ти дійшов до безпрецедентного насильства своєї творчості, ти щоразу нетерплячіше, щоразу розпачливіше шукав під видимим еквіваленти баченого внутрішнім зором. Там були кролик, горище, зала, де хтось походжає, дзенькіт скла в сусідній кімнаті, пожежа під вікнами, сонце. А ще церква і нагромадження скель, схоже на церкву. Але цього не вистачало; зрештою на сцену потрапили башти і всі гори, а лавини, ховаючи краєвиди, засипали сцену, заставлену відчутним, задля невловного. Ти більше не міг. Обидва кінці, які ти звів докупи, швидко розходилися, твоя несамовита сила покинула тугий стрижень, і твоя праця звелася нанівець.

Бо інакше хто б зрозумів, чому ти, упертюх, як і завжди, не хотів наприкінці відійти від вікна. Ти хотів бачити перехожих, бо тобі спало на гадку, чи не можна було б коли-небудь використати і їх, якщо таки наважитись знову взятися до роботи.

І тоді я вперше подумав, що про одну жінку нічого не можуть сказати; я помітив, як її бережуть, розповідаючи про неї, як називають інших та описують їх, а ще околиці, місцевості, предмети аж до певного місця, де все припиняється, м'яко і немов обережно ткнувшись у легенький контур, який обмежує і який ніколи не підводять густішою барвою. «Якою вона була?» — запитую я тоді. «Білявою, десь такою, як ти», — відповідають вони й перераховують усе, що знали на додачу, але знову-таки дуже неточно, і я вже нічого не здатний уявити собі. Власне, бачити я міг тільки тоді, коли мати розповідала мені оповідку, якої я завжди вимагав… При цьому щоразу, доходячи до сцени з собакою, вона заплющувала очі і якось наполегливо хапалася руками за обличчя, — цілком замкнене, але наскрізь прозоре, — прикладала до скронь холодні долоні.

— Мальте, я бачила це, — присягала вона, — я бачила.

Я почув це від неї вже на останньому році її життя.

Тоді, коли вона вже нікого не хотіла бачити і завжди, навіть під час поїздок, тримала коло себе невеличке густе срібне ситечко, крізь яке цідила всі напої. Твердого харчу вона вже не приймала, і, скажімо, печиво або хліб, коли була на самоті, розкришувала і їла крихту за крихтою, як-от їдять діти. Тоді її цілковито опанував страх перед шпильками. Іншим вона лише казала, щоб виправдатися: «Я вже не терплю ніякого харчу, але нехай це не заважає вам, як на мене, я тут особлива». Вона несподівано могла повернутися до мене (адже я вже трохи підріс) і з силуваним сміхом казала: «Мальте, як багато тих шпильок і як їх тикають усюди, а якщо подумати, як легко вони випадають…». Вона силувалася вимовити ті слова жартівливо, але трусилася зі страху на думку про всі ті погано закріплені шпильки, які щомиті можуть кудись упасти.

Та коли мати розповідала про Інґеборґ, з нею нічого не могло статися, тоді вона не берегла себе, тоді вона сміялася, згадуючи про сміх Інґеборґ, тоді я мав бачити, якою гарною була колись Інґеборґ. «Інґеборґ нам усім давала радість, — розповідала вона, — твоєму батькові, Мальте, теж, він справді радів. Але тоді, коли стало відомо, що вона помре, хоч і здавалася лише трохи хворою, а ми всі ходили навколо й приховували цей факт, одного разу вона сіла в ліжку й сказала сама собі, мов людина, яка хоче почути, як звучать її слова: „Ви не повинні отак прикидатися, всі ми знаємо це, і я можу заспокоїти вас: добре й так, як є, я вже не можу“. Уяви собі, вона сказала: „Я вже не можу“, — і це вона, що нам усім давала радість. Чи ти коли-небудь зрозумієш це, коли виростеш, Мальте? Подумай про це згодом, можливо, ти згадаєш ці слова. Було б добре, якби хто-не-будь розумів такі речі».

«Такими речами» мати переймалася, коли була на самоті, а ці останні роки вона завжди була сама.

— Мальте, я такого ніколи не збагну, — казала вона інколи зі своїм на диво відважним сміхом, що мов хотів лишитися непоміченим і цілком виконував свою роль, бо вуста всміхалися. — Але ніхто не мав бажання з'ясовувати; якби я була чоловіком, атож, якби я була чоловіком, я б тоді подумала про це, і то як слід, по порядку, й від самого початку. Адже має бути початок, і якби його зрозуміти, це було б не абищо. Ох, Мальте, отак ми йдемо до смерті, і мені спало на гадку, що всі такі розвіяні та заклопотані, що й уваги не звертають на те, що ми йдемо до смерті. Наче зірка з неба впаде, і ніхто її не шукатиме, ніхто нічого не побажає собі. Мальте, ніколи не забувай побажати собі чого-небудь. Не слід зрікатися бажань. Думаю, вони не справджуються, але є бажання, які зберігаються довго, все життя, тож і дочекатися, що вони коли-небудь справдяться, годі.

Матап звеліла поставити у своїй кімнаті невеличкий секретер Інґеборґ, і я часто заставав її перед ним, бо мав дозвіл заходити до неї коли завгодно. Килим цілком заглушав мої кроки, але вона відчувала мене і простягала мені котрусь руку через протилежне плече. Рука нічого не важила, і я цілував її, мов розп'яття зі слонової кістки, яке простягали мені щовечора перед сном. Біля низенького секретера з відкритою стільничкою мати сиділа, немов перед фортепіано.

— Тут так багато сонця, — казала вона, і справді, середина аж світилася від старого жовтого лаку з намальованими зверху квітами, щоразу червоною і синьою. А де збиралися аж три квітки, посередині була фіалкова, що поділяла пару. Барви квітів і зелень дрібного вертикального рослинного візерунка виразно темніли на осяйному тлі основи, що, власне, й не була світлою. Таке поєднання породжувало напрочуд приглушену гармонію тонів, які перебували у внутрішніх протилежних відносинах, але не виражали їх.

Мати висувала дрібні шухлядки, що всі були порожні.

— Ох, троянди, — казала вона і нахилялась, усотуючи неясний запах, до якого домішувалося і щось інше. Мати щоразу сподівалася, ніби знайде що-небудь у якійсь таємній шухляді, про яку ніхто ніколи не думав і яка піддасться тискові десь захованої пружини. — Коли-небудь вона спрацює, ось побачиш, — повагом і зі страхом проказувала мати і швиденько засувала всі шухляди. А папери, які справді лежали в шухлядах, вона ретельно склала докупи й замкнула, не читаючи їх. — Мальте, я б нічого не зрозуміла, для мене, звичайно, це було б складно. — Мати була переконана, що все для неї надто складне. — В житті немає класів для початківців, від людини завжди вимагають саме найважчого. — Мене запевняли, що вона стала такою лише після страхітливої смерті своєї сестри — графині Оллегор Скелл, що згоріла, коли перед якимсь балом крутилася коло дзеркала зі свічками й хотіла по-іншому вставити собі квіти в коси. Але останнім часом матері було найважче зрозуміти, здається, все-таки Інґеборґ.

А тепер я хочу записати оповідку так, як розповідала її татап, коли я просив її.

Діялося це серед літа, в четвер, після похорону Інґеборґ. З місця на терасі, де пили чай, між велетенськими в'язами можна було бачити фронтон родинного склепу. Стіл накрили так, наче за ним ніколи не сиділо на одну людину більше, і нам було досить просторо. А втім, кожен приніс щось із собою, книжку або кошик із плетивом чи шиттям, тож нам було навіть тіснувато. Абелоне (найменша сестра татап) розливала чай, і кожен мав роботу, передаючи щось по колу, тільки твій дід дивився зі свого стільця на будинок. Була година, коли чекали пошти, і здебільшого її приносила Інґеборґ, бо, даючи розпорядження на кухні, затримувалася. Протягом тижнів її хвороби ми відвикли від її приходів, бо вже знали, що вона не зможе прийти. Але, Мальте, цього пополудня, коли вона справді вже не могла прийти, вона раптом прийшла. Можливо, то була наша провина, можливо, ми покликали її. Я пригадую, що сиділа й подумки намагалася з'ясувати, що тепер, власне, стало по-іншому. Раптом я вже не могла сказати що, я геть забула. Підняла очі й побачила, що й решта обернулися до будинку, але не рвучко, не привертаючи уваги, а геть спокійно й буденно чекали чогось. І я тоді (Мальте, мені аж зимно стає, коли я згадую це), нехай Господь береже мене, я тоді мало не сказала: «А де ж…» — і тут Кавалер, як і завжди, проскочив під столом і помчав їй назустріч. Я бачила це, Мальте, я бачила. Він мчав їй назустріч, дарма що вона не йшла; для нього вона йшла. Ми збагнули, що він мчить їй назустріч.

Він двічі озирнувся до нас, немов запитував. Потім знову, як і завжди, шалено мчав і, як і завжди, добіг до неї, бо застрибав навколо, навколо відсутньої, а потім знову підскочив, щоб лизнути, просто вгору. Ми чули, як він радісно повискує, і коли він отак підстрибував, раз по раз і дуже швидко, справді можна було подумати, ніби, стрибаючи, він затуляє її постать. Аж ось пес раптом завив, крутнувся в повітрі й помчав назад, на диво незграбний, ліг, немов простелившись, на землю й не ворушився. З далекого краю будинку вийшов слуга з листами. На мить він завагався: йому вочевидь було нелегко бачити наші обличчя. А твій батько вже кивнув йому, щоб він зупинився. Твій батько, Мальте, не любив ніяких тварин, але тепер він повільно, як мені здавалося, підійшов і нахилився над собакою. Коротко і стисло сказав щось слузі. Я бачила, як слуга підскочив, щоб підняти Кавалера. Але тут твій батько сам узяв тварину й пішов із нею, немов достеменно знав, куди треба, в будинок.

Одного разу, коли під час цієї оповідки майже споночіло, я б ще трохи і розповів би татап про руку: тієї миті я б зміг. Я вже зітхнув, щоб почати, але тут я раптом усвідомив, що дуже добре розумію служника, який не міг підійти і глянути їм в обличчя. І тому, незважаючи на пітьму, я злякався материного обличчя, якщо вона побачить те, що бачив я. Я швидко знову набрав повітря, вдаючи, ніби я й не хотів чогось іншого. Через кілька років, після дивовижної ночі в галереї Урнеклостеру, я кілька днів намірявся розповісти про все маленькому Еріку. Проте після нашої нічної розмови він знов цілком закрився від мене й уникав мене; думаю, він зневажав мене. Саме тому я й хотів розповісти йому про руку. Я гадав, ніби його повага до мене зросте (чомусь я наполегливо прагнув цього), якщо я переконаю його, що те все я пережив насправді. Проте Ерік так вправно уникав мене, що до розмови ніколи не дійшло. А потім ми одразу виїхали. Через те, хоч як дивно, зараз я лише вперше (а зрештою, тільки собі самому) розповім про подію, що сталася колись давно в моєму дитинстві.

Яким малим я тоді ще, напевне, був, я бачу, як я став навколішки на фотель, щоб дістати до столу, де я малював. Якщо не помиляюся, це діялось увечері, взимку, в міській квартирі. Стіл стояв у моїй кімнаті між вікнами, і в кімнаті не було ніякого іншого світла, крім лампи, що світила на мої аркуші й на книжку mademoiselle, що, трохи подавшись назад, сиділа переді мною й читала. Читаючи, mademoiselle витала думками десь далеко, і я не знав, чи була вона в книжці: вона могла читати годинами, проте дуже рідко перегортала сторінки, і я мав враження, немов сторінки перед нею стають дедалі повніші, немов своїми очима вона додає слова, певні, потрібні їй слова, яких не було в книжці. Принаймні так мені здавалося, поки я малював. Я малював повільно, без певного наміру, і коли не знав, що малювати, оглядав усе, нахиливши трохи голову вправо: отак мені найшвидше спадало на гадку, чого ще бракує на малюнку. Там були офіцери на конях, що їхали на битву або ж уже брали участь у ній, і це було набагато простіше, бо в такому разі майже досить було зобразити тільки дим, що повивав усе. Матап, щоправда, завжди стверджувала, що я малював острови, острови з високими деревами, із замком, сходами і квітами на березі, які мали відображуватись у воді. Але я думаю, що мати вигадувала або ж це діялося згодом.

Але немає сумніву, що того вечора я малював виразну постать самотнього лицаря верхи на химерно вбраному коні. Кінь був такий строкатий, що мені часто доводилося міняти олівці, але переважав усе-таки червоний колір, і я щоразу знову хапався за червоний олівець. Що ж, я знову потребував його, та він покотився (я ніби й досі бачу) поперек освітленого аркуша, підкотився до краю і впав повз мене вниз і зник, перше ніж я встиг схопити його. Мені справді був негайно потрібний олівець, тож я розсердився, що тепер доведеться рачкувати й шукати його під столом. Я був незграбний і добряче попомучився, поки зліз. Мої ноги видавались мені задовгими, я не міг їх дістати з-під себе. Від довгого стояння навколішки коліна затерпли, я вже не знав, що належить мені, а що фотелеві. Нарешті, трохи збентежившись, я зліз униз і опинився на шкурі, застеленій під столом до самої стіни. Але тут я натрапив на нові труднощі. Звикнувши до яскравого світла вгорі і ще захоплений барвами на білому папері, я нічогісінько не бачив під столом, де пітьма видавалася такою густою, що я боявся вдаритись об неї. Тож я поклався на свої чуття і, ставши навколішки й зіпершись на ліву руку, правою прочісував навколо себе холодний довгошерстий килим, що навівав довіру, але я ніяк не міг намацати олівця. Я гадав, що втрачу багато часу, і вже навіть хотів гукнути mademoiselle і попросити її посвітити лампою, як раптом помітив, що пітьма для моїх мимоволі напружених очей стає дедалі прозоріша. Позаду я вже розрізняв стіну, що закінчувалася світлим плінтусом, розгледів усі ніжки столу й побачив передусім власну розчепірену долоню, що сама по собі, трохи схожа на водяного звіра, ворушилася внизу і обмацувала підлогу. Невідомо чому, я приглядався до неї майже з цікавістю; мені здавалося, ніби вона знає те, чого я не вчив її, бо ж отак упевнено мацає все навколо рухами, яких я ще ніколи не бачив. Я стежив за рукою, як вона лізла вперед, це просування цікавило мене, я був готовий до всього. Та чи міг я подумати, що раптом зі стіни мені назустріч випнеться інша рука, велика й страхітливо худа, такої я ще не бачив ніколи. Вона шукала так само з другого боку, і обидві розчепірені долоні сліпо рухалися назустріч одна одній. Я й далі відчував цікавість, але раптом вона скінчилася, й лишився тільки страх. Я відчував, що одна з рук належить мені й тепер залізає в те, чого вже ніколи не виправити. З усім правом, яке я мав на свою руку, я зупинив її, випростав і повільно потягнув назад, а водночас не спускав очей із другої руки, яка шукала й далі. Я збагнув, що вона не відступить, і навіть не можу сказати, як я виліз із-під столу. Я глибоко вмостився у фотелі, зціпив зуби, вся кров відпливла від мого обличчя, тож здавалося, що й мої очі вже втратили синю барву. «Mademoiselle…» — хотів я гукнути і не міг, але вона й сама злякалася, відкинула книжку, стала навколішки коло фотеля й гукнула мене; здається, навіть струснула мене. Але я був цілком притомний. Я кілька разів ковтнув повітря й хотів усе розповісти.

Але як? Не знати як, я все-таки опанував себе, але пережите годі було висловити, щоб воно стало зрозумілим.

Якщо й існували слова для його опису, я був ще надто малий, щоб знайти їх. Раптом мене охопив страх, що ті слова, незважаючи на мій вік, таки можуть бути наявні, й вимовити їх мені видалося страхітливішим за будь-що інше. Я вже не мав сили ще раз пережити ту подію під столом — по-іншому, змінено, від самого початку; почути, як я відтворюю її.

Це, звичайно, фантазія, коли я тепер стверджую, мовляв, ще тоді відчув, що в моє життя, безпосередньо в моє, щось увійшло, і я тепер сам, завжди й неодмінно, ходитиму з ним. Я бачу, як я лягаю у своє дитяче ліжечко, не сплю і, мов у тумані, передбачаю, що таким має бути й життя: сповненим окремих, особливих речей, призначених тільки одному, речей, які годі висловити. Безперечно, в мені мало-помалу зародилася сумна і важка гордість. Я уявляв собі, як я житиму далі, мовчазний і сповнений внутрішньої напруги. Я відчув палку прихильність до дорослих; я захоплювався ними й вирішив розповісти їм про своє захоплення. Я намірився розповісти про все mademoiselle при першій-ліпшій нагоді.

Але потім трапилася одна з тих хвороб, які мали довести мені, що то було не перше моє власне переживання. В мені шаленіла лихоманка й діставала зісподу враження, картини і факти, про які я не знав; я лежав, заполонений собою, і чекав на мить, коли мені накажуть знову вкласти це все всередину, і то послідовно, за порядком. Я вже й почав, але воно проростало мені з-під рук, здиблювалось, його було забагато. Потім мене опанувала лють, і я скинув усе на одну купу десь усередині й придушив, але не зміг закрити його в собі. І тоді я, наполовину відкритий, закричав, кричав, не вгаваючи. А коли почав визирати з себе, дорослі вже давно стояли навколо ліжка й тримали мене за руки, горіла свічка, позаду ворушилися великі тіні. Батько звелів розповісти, що сталося. То був дружній, придушений наказ, але все-таки наказ. Але я й далі мовчав, і батькові уривався терпець.

Матап ніколи не приходила вночі, — та ні, одного разу таки прийшла. Я ненастанно кричав, і до мене позбігалися mademoiselle, ключниця Сіверсен і кучер Ґеорґ, але це нічому не зарадило. Зрештою послали карету за батьком-матір'ю, що були на якомусь великому балу, мабуть, у коронного принца. Я одразу почув, як вони заїхали в двір, замовк, сів і дивився на двері. В сусідній кімнаті щось шаруділо, а потім зайшла мати у пишному придворному вбранні, на яке вона навіть не зважала, майже забігла, скинула з пліч на підлогу білу шубу і взяла мене на руки. Я, здивований і зачарований, як ще ніколи в житті, обмацував її коси, невеличке пещене обличчя, холодні камінчики сережок і шовк на краю плечей, які пахнули квітами. Отак ми й стояли і стиха плакали та цілувалися, аж поки відчули, що зайшов і батько, і тоді були змушені роз'єднатися. «В нього жар», — почув я перелякані слова матері, а батько схопив мою руку й намацав пульс. Він був у мундирі єгермейстера з гарною широкою водяво-блакитною перев'яззю ордена Слона. «Що за безглуздя було гукати нас», — проказав він у кімнату, не дивлячись на мене. Батько-мати пообіцяли повернутися, якщо не буде нічого серйозного. А серйозного і справді не було. На своїй ковдрі я побачив мамину картку для запису танцюристів і білі камелії, я ще ніколи не бачив цих квітів і поклав їх собі на очі, помітивши, які вони прохолодні.

А от що справді тягнулось довго, так це пополудні під час таких хвороб. Уранці після кепсько проведеної ночі я завжди засинав, а коли прокидався й гадав, ніби ще рано, було вже пополудні, і той пополудень тягнувся безкінечно. Отож я лежав у опорядженому ліжку і думав, ніби моє тіло й кінцівки потроху ростуть, я був надто втомлений, щоб уявити собі щось інше. Смак яблучного соку зберігався довго, і найкраще мені було тоді, коли я несамохіть розкладав той смак і вбирав у себе замість думок чисту кислоту. Згодом, коли до мене повернулася сила, мені підкладали ззаду подушки і я грався олов'яними солдатиками, але вони дуже легко падали з нахиленої таці на ліжку, і то цілими лавами, а я ще не зовсім оклигав, щоб розставляти їх знову. Раптом я відчував, що досить, і просив мерщій усе прибрати, і мені подобалося знов бачити лише дві руки трохи поодаль від мене на нічим не заставленій ковдрі.

Коли мати приходила на півгодини й читала казки (справжнім, довгим читанням уголос опікувалася Сіверсен), то чинила так не задля казок. Адже ми з нею були єдині у своїй нелюбові до казок. Ми мали інше уявлення про дивовижне. Ми вважали: якби все відбувалося найприродніше, це й було б найдивовижнішим. Ми не цінували вміння літати, феї розчаровували нас, а від перетворення в щось інше чекали тільки дуже поверхових змін. Але трохи читали казки, щоб створити враження, ніби щось робимо; нам було б неприємно, якби зайшов хто-небудь, пояснювати, що саме ми робимо; надто перед батьком ми надміру виразно прагнули засвідчити свої дії.

Тільки бувши цілком упевнені, що нам ніхто не перешкодить, а надворі вже сутеніло, ми віддавалися спогадам, спільним спогадам, які нам обом видавалися давніми і над якими ми сміялися: адже відтоді ми обоє виросли. Ми пригадували пору, коли татап хотіла, щоб я був маленькою дівчинкою, а не хлопчиком, яким став тепер. Якимсь чином я здогадався про це і часом надумував постукати пополудні в материні двері. Коли вона запитувала, хто там, я був щасливий відповісти за дверима «Софі», причому робив свій тихий голос таким тоненьким, що аж у горлі лоскотало. А коли потім заходив (у невеликому, мало не дівочому халаті з якомога підкоченими рукавами, в якому я й так ходив), я був просто Софі, маленькою маминою Софі, що клопоталася по дому і що їй татап мала заплести косу, щоб не сплутати її з лихим Мальте, якщо той коли-небудь повернеться знову. Ми, звичайно, цього не прагнули, бо і мати, й Софі тішилися, що його немає, а їхні розмови (Софі завжди провадила їх однаковим тоненьким голосочком) полягали здебільшого в розповідях про неподобства Мальте, на які вони скаржилися. «Ох, той Мальте!» — зітхала татап. А Софі знала дуже багато про недобру хлопчачу натуру, наче водилася вже не з одним.

— Я б хотіла знати, що сталося з Софі, — раптом казала мати серед спогадів. На ці слова Мальте, звичайно, не міг дати ніякої відповіді. Та коли мати припускала, що дівчинка, напевне, померла, тоді він уперто заперечував і благав її не вірити цьому, хоч і доказів, правда, не мав ніяких.

Коли я тепер думаю про це, то лише дивуюся, що я остаточно повернувся зі світу тієї лихоманки й опинився в цілком звичайному житті, де кожен прагне спертися на почуття, що він серед знайомого, і розважливо мириться зі зрозумілим. Ми сподівалися чогось, а воно або трапляється, або ні, третього тут немає. Були речі сумні, раз і назавжди, і були приємні, а ще ціла купа другорядних. Якщо тобі готували радість, це все-таки радість, тож треба і сприймати її так. Зрештою, все було дуже просто, і коли це збагнути, все діється немов саме по собі. Тоді в наперед визначені межі потрапляє геть усе: довгі, повільні години в школі, коли надворі буяє літо; прогулянки, про які треба розповісти французькою мовою, гості, до яких гукають тебе і яким ти видаєшся кумедним, тоді як насправді ти засмучений, і вони тішаться тобою, мов понурим обличчям якоїсь пташки, яка не має іншого обличчя. І, звичайно, дні народження, на які запрошують навряд чи знайомих тобі збентежених дітей, які й тебе бентежать, або зухвалих, які тобі роздряпують обличчя і розбивають щойно отримані подарунки, а потім зненацька розбігаються, коли все вже подіставали з коробок та пакунків і скинули на купу. А коли я, як і завжди, грався сам, я міг ненароком вийти за межі узгодженого, загалом безневинного світу й опинитися серед цілком інших обставин, які годі передбачити.

У mademoiselle інколи траплялася мігрень, яка набирала напрочуд сильних форм, і то були дні, коли мене важко було знайти. Я знаю: коли батькові спадало на думку запитати про мене, в парк посилали візника, але мене там не було. Нагорі, в одній з гостьових кімнат, я бачив, як він вибігав і гукав мене на початку довгої алеї. Гостьові кімнати містилися одна коло одної, у фронтоні Ульсґору, і майже завжди були порожні, бо тієї пори ми дуже рідко приймали гостей. Проте до них прилягала велика наріжна кімната, що страшенно вабила мене. В ній годі було щось знайти, крім старого бюста, що, як на мене, зображував адмірала Юеля[61], а стіни навколо були заставлені глибокими сірими шафами, і то так, що навіть вікно видніло лише понад шафами серед голої побіленої стіни. Ключа я знайшов в одних дверцятах до шафи, і він відмикав решту шаф. Тож невдовзі я дослідив геть усе: фраки камергерів XVIII ст., холодні, бо ж гаптовані сріблом, а до них ще й гарно вишиті жилетки; костюми орденів Данеброга і Слона, які я спершу вважав за жіноче вбрання, бо вони були пишні й мали м'яку підкладку. Потім справжні жіночі сукні, що висіли кожна окремо на своїй підставці, немов завеликі маріонетки з п'єси, яка зрештою так вийшла з моди, що їхні голови використали для чогось іншого. А поряд стояли шафи, де було темно, коли розкрити їх, темно від складених високими стосами мундирів, що видавалися куди пошарпанішими, ніж решта, і, власне, не прагнули, щоб їх берегли.

Нікому не видалося б дивним, що я все подіставав і роздивлявся на світлі; що я те або те прикладав до себе або накидав зверху; що який-небудь костюм, що бодай трохи підходив мені, я швиденько вдягав на себе і, вже в ньому, цікавий і збуджений, забігав до сусідньої гостьової кімнати й підскакував до дзеркальця в простінку, складеного з окремих неоднаково зелених скелець. Ох, як мені не терпілося побачити себе в ньому і як мені забивало дух, коли нарешті бачив. Коли звідти щось наближалося до мене з туману, повільніше, ніж я сам, бо й саме сонне дзеркало, здається, не вірило, що в нього зазирають, і не хотіло одразу повторювати те, що демонстрували перед ним. Але зрештою, звичайно, поступалося. І тепер там було щось несподіване, чуже, цілком інше, ніж я гадав собі, щось раптове, самостійне, і я швиденько озирав його, щоб наступної миті впізнати себе, проте не без певної іронії — дрібнички, здатної зіпсувати все задоволення. А коли одразу починав промовляти, нахилятися, підморгувати собі, раз по раз озиратися, відступати, а потім рішуче і збуджено повертатися, то я мав на своєму боці уяву так довго, як мені подобалося.

Я дізнався тоді про вплив, який безпосередньо може походити від певного костюма. Тільки-но вдягнувши якийсь костюм, я був змушений признатися, що він панує наді мною, диктує мені мої рухи, мій вираз обличчя і навіть мої асоціації; моя рука, яку знову і знову накривав мережаний манжет, уже анітрохи не була моєю звичайною рукою, а ворушилася, мов актор, атож, я б сказав, що вона придивлялася до себе, хоч яким перебільшенням видаються ці слова.

А втім, ті прикидання не заходили так далеко, щоб я почувався відчуженим від самого себе, навпаки, що розмаїтіше я вдягався, то впевненішим ставав. Я дедалі сміливішав, я підносив себе щоразу вище, бо моя вправність у самозвеличенні була поза всяким сумнівом. Я не помітив спокуси в цій упевненості, яка швидко зростала. Мою згубу довершила остання шафа, що її, здавалося, я не відкрию ніколи; нарешті вона піддалася й показала мені замість певних уборів різноманітні непевні маски, від фантастичної туманності яких уся кров шугнула мені в голову. Навіть годі розповісти, скільки там було всякої всячини. Крім італійської маски bautta, яку я пригадую, там були костюми доміно з різним забарвленням, жіночі сукні, що яскраво полискували від пришитих монеток, костюми П'єро, що видавалися мені безглуздими, складчасті турецькі шаровари й перські шапочки, з яких вислизали торбиночки з камфорою, а також корони з безглуздим, невиразним камінням. Це все я трохи зневажав: адже воно мало злиденну нереальність і висіло безладно й жалюгідно, а коли я діставав його на світло, безвольно звисало. А втім, я мало не п'янів від просторого плаща, хустки, шалі, вуалі — всіх цих податливих, великих, невикористаних тканин, які були м'які та улесливі, або такі ковзкі, що не давалися в руки, або такі легкі, що пролітали повз мене, мов вітер, або просто тиснули всім своїм тягарем. У них я справді бачив вільні й безкінечно рухливі можливості: бути проданою рабинею, або Жанною д'Арк, або старим королем, або чарівником; це все я мав тепер у своїх руках, надто що були й інші маски, великі грізні або здивовані обличчя зі справжніми бородами і пишними або високо піднятими бровами. Доти я ніколи не бачив масок, але одразу збагнув, що це мають бути маски. Я, певне, розсміявся, пригадавши, що в нас є собака, який поводиться так, ніби носить маску. Я уявив собі приязні очі собаки, які дивляться в прорізи на вкритій шерстю морді. Я ще сміявся, перевдягаючись, і геть забув, кого, власне, я хотів зобразити. Що ж, для мене було новим і цікавим з'ясувати це згодом перед дзеркалом. Обличчя, яке я начепив на себе, пахло якоюсь пусткою і щільно пристало до мого обличчя, але бачити я міг без перешкод і обирав, уже в масці, різні хустки, які закручував навколо голови, мов тюрбан, тож край маски, ховаючись внизу у величезній жовтій мантії, був майже цілком прикритий і зверху і з боків. Зрештою, коли я більше нічого не міг вигадати, я закутався, наче мумія. Я схопив ще велику палицю, тримаючи її випростаною рукою, і, на превелику силу, почовгав, як мені здавалося, сповнений гідності, в гостьову кімнату до дзеркала. Я й справді мав величний вигляд, що перевершив усі мої сподівання. Дзеркало миттю відобразило цю велич, що була аж надміру переконлива. Не було ніякої потреби вдаватися до жестів чи рухів: та подоба була довершена, навіть коли я не рухався. Але ж варто було дізнатися, хто я, власне, такий, тож я трохи покрутився, а зрештою підняв обидві руки вгору, і цей довгий, немов чаклунський рух був, як я одразу помітив, єдиним слушним рухом. Але саме цієї врочистої миті я почув приглушений — адже я закутався, мов мумія — багатоголосий галас десь зовсім близько від себе; страшенно перелякавшись, я відвів очі від видива в дзеркалі й тяжко засмутився, збагнувши, що перекинув круглого столика, заставленого казна-чим, мабуть, дуже ламкими предметами. Я нахиливсь, як міг, і мої найгірші сподівання підтвердилися: складалося враження, що розбилося геть усе. Обидві непотрібні зелено-фіалкові порцелянові папуги, звичайно, розбилися, і то кожен по-своєму прикро. Коробка, з якої викотилися цукерки, схожі на кокони шовкопрядів, далеко відкинула від себе свою покришку, тож видніла тільки половина, другої взагалі десь не стало. Але найприкрішим був флакон, що розлетівся в друзки, і з нього вилились рештки якоїсь давньої есенції, що лишила на світлому паркеті пляму огидної конфігурації. Я притьмом витер її чимсь, що звисало з мене, але від цього вона стала ще чорніша й огидніша. Я був просто в розпачі. Я випростався й шукав якогось предмета, яким можна було б усе виправити. Але не знаходив нічого. До того ж мені було так незручно дивитись і ворушитися, що в мені наростала лють проти мого безглуздого становища, бо я вже нічого не розумів. Я намагався все роздерти, але шмаття тільки щільніше охоплювало тіло. Шнури мантії душили мене, закручена тканина стискала голову, немов хто з дедалі більшою силою зачісував її. Повітря стало каламутним і мов прибитим давніми пахощами розлитої рідини.

Розгніваний і розпашілий, я зупинився перед дзеркалом і насилу міг добачити крізь маску, як ворушаться мої руки. Але дзеркало тільки й чекало цієї миті. Для нього настала мить розплати. Поки я, щоразу більше пригнічений, намагався якось виплутатися зі своїх оболонок мумії, дзеркало, не знаю як, змусило мене поглянути на нього і продиктувало мені образ, ні, реальність, чужу, незбагненну страхітливу реальність, яка пронизала мене всупереч моїй волі: адже тепер воно було сильнішим, а я був дзеркалом. Я дивився на великого, страхітливого незнайомця перед собою, і мені видалося страхітливим перебувати з ним на самоті. Але тієї самої миті, коли я думав про це, сталося несподіване: я просто знетямився і впав. Якусь мить я відчував невимовну, зболену й марну тугу за собою, а потім був тільки він, не було нічого, крім нього.

Я вибіг звідти, але біг тепер уже він. Він натикався геть на все, бо ж не знав будинку, біг, невідомо куди, вискочив на сходи, натрапив на людину, що з криком відсахнулася. Розчахнулися двері, і з них вийшло багато людей. Ох, ох, як було добре впізнати їх! Там була Сіверсен, добра Сіверсен, покоївка і доглядач срібного посуду: тепер усе мало скінчитися. Але вони не підскочили до мене й не рятували мене: їхня жорстокість не мала меж. Вони стояли і реготали, Господи, вони могли стояти і реготати! Я плакав, але маска не пропускала сліз, вони бігли під нею мені по обличчю й одразу висихали, знову бігли і знову висихали. Зрештою я став навколішки перед ними, і то так, як ніколи не ставала жодна людина: впав на коліна, підніс до них руки і благав: «Зніміть, якщо можна, заберіть її!» — але вони не чули мене, я вже не мав голосу.

Сіверсен аж до своєї смерті розповідала, як я впав, а вони й далі реготали, думаючи, ніби так і годиться. Вони звикли до такого зі мною. Але я й далі лежав на підлозі й не відповідав. Вони перелякалися, коли нарешті збагнули, що я лежу непритомний, мов колода в тих запиналах, точнісінько, мов колода.

Час минав несподівано швидко і раптом зайшов так далеко, що знову настала пора запросити проповідника доктора Єсперсена. Відбувся тяжкий і нудний для всіх сніданок. Звикнувши до вкрай побожної громади, де кожен самозречено намагався догодити йому, проповідник почувався в нас незатишно: так би мовити, лежав на землі, мов риба, й сапав. Дихання зябрами, яке він розвинув у собі, відбувалося на превелику силу, утворювалися пухирці, та й усе інше зазнавало небезпеки. Тем для розмов, якщо хочете бути точним, не існувало взагалі, якісь рештки висловлювали коштом неймовірних зусиль, кінчалися всі словесні запаси. У нашому домі доктор Єсперсен був змушений обмежуватися тим, що ставав наче приватною особою, але саме нею він ніколи й не був. На його думку, його приставили працювати в галузі душі. Душа була для нього громадською установою, яку він представляв, тож він дбав, щоб завжди перебувати при виконанні службових обов'язків, навіть під час спілкування зі своєю дружиною — «скромною, вірною, ощасливленою народженням дітей Ребекою», як сказав Лафатер із приводу якогось іншого випадку.

(А втім, що стосується мого батька, його ставлення до Бога було цілком коректним і сповненим бездоганної чемності. В церкві мені інколи здавалося, ніби батько був єгермейстером Бога, коли він стояв там, чекав і вклонявся. Натомість татап, здається, відчувала образу, що хтось може перебувати з Господом у таких чемних відносинах. Якби вона належала до релігії з виразними і докладно виписаними обрядами, для неї було б блаженством годинами вистоювати навколішки, падати ниць і хреститися, підносячи руку до грудей і до пліч. Вона, власне, й не вчила мене молитися, але тішилася, коли я охоче ставав навколішки і то згинав руки, то, випроставши, складав перед собою залежно від того, який жест даної миті видавався мені промовистішим. Майже полишений у спокої, я досить рано пройшов кілька стадій розвитку, які тільки набагато пізніше, за часів розпачу, пов'язав із Богом, і то з такою силою, що Бог постав переді мною і впав майже тієї самої миті. Зрозуміло, що потім я був змушений починати спочатку. Інколи під час цього початку я думав, що мені знадобилася б татап, хоча, звичайно, такі речі краще починати самому. А до того ж вона давно померла.)[62]

До доктора Єсперсена татап могла ставитись майже нешанобливо. Встрявала в розмови з ним, які він сприймав поважно, а коли згодом він починав сам себе слухати, вважала, що досить, і зненацька забувала про нього, наче він уже пішов. «Як він може, — казала вона інколи про нього, — тинятися й провідувати людей саме тоді, коли вони помирають?»

Він і її провідав із цієї нагоди, але вона, безперечно, вже не бачила його. Її чуття гинули одне за одним, і спершу вона втратила зір. То діялось восени, ми вже мали переїхати до міста, і саме тоді вона захворіла чи, радше, одразу почала вмирати, повільно й невтішно відмирати на всій поверхні тіла. Навідувались лікарі, а одного дня зібралися геть усі й заполонили дім. Години зо дві він належав лише таємному радникові та його асистентам, а ми стали мов непотрібні. Але одразу по тому лікарі втратили всяку цікавість, приходив тільки один, немов задля самої ґречності, викурював сигару і випивав склянку портвейну. А татап тим часом умирала.

Ми чекали тільки на єдиного материного брата — графа Християна Браге, що, як пам'ятаю, все життя був на турецькій службі, де, як завжди казали, досяг високих відзнак. Він приїхав уранці в супроводі дивного слуги, і я був приголомшений, побачивши, що дядько вищий за батька і, здається, ще й старший. Вони одразу обмінялися кількома словами, що, мабуть, були пов'язані з татап. Настала пауза, а потім мій батько проказав: «Вона дуже змінилася». Я не зрозумів цього виразу, але мов прикипів до місця, почувши його. Я мав враження, ніби й батько насилу вимовив цю фразу. Але коли він признався в цьому, найдужче, мабуть, постраждала його гордість.

Тільки через багато років я знову почув про графа Християна. Це було в Урнеклостері, де про нього полюбляла розповідати Матильда Браге. Я тим часом був певен, що окремі епізоди вона досить свавільно змалювала по-своєму, бо життя мого дядька, про яке до громадськості й навіть до родини доходили тільки чутки, — яких він не спростовував, — можна було тлумачити безмежно. Урнеклостер тепер належить йому. Але ніхто не знає, чи живе він там. Можливо, своїм звичаєм, він і досі подорожує, можливо, звістка про його смерть у якомусь далекому закутку землі вже в дорозі, написана рукою слуги-іноземця поганенькою англійською або якоюсь невідомою мовою. А можливо, цей чоловік, лишившись одного дня вже сам, не подає ніяких звісток про себе. А можливо, вони обидва вже зникли і є лише в списку пасажирів корабля, що пропав безвісти, і то під прибраними прізвищами.

Щоправда, коли тієї пори до Урнеклостеру приїздила карета, я завжди чекав, що побачу, як виходить дядько, і серце мені аж тьохкало. Матильда Браге стверджувала: саме отак він і приїхав би, він завжди прибуває зненацька, коли його приїзду ніхто й не сподівається. Дядько ніколи не приїхав, але моя уява тижнями переймалася ним, я відчував, ніби ми повинні познайомитись, і мені дуже хотілося побачити, який він насправді.

Коли невдовзі по тому я зацікавився іншим і внаслідок певних подій зосередив усю свою увагу на Кристині Браге, я, хоч як дивно, анітрохи не прагнув дізнатися що-небудь про її життєві обставини. Натомість мене занепокоїла думка, чи є її портрет у галереї. Бажання дізнатися про це було таким гострим і болісним, що я не спав багато ночей, аж поки, цілком несподівано, настала ніч, коли я, знає Господь, підвівся й пішов нагору зі свічкою, що, здавалося, тремтіла зі страху.

Ну, а я про страх не думав. Я взагалі не думав, я йшов. Високі двері грайливо розчинялися переді мною і зачинялися позаду, кімнати, які я проминав, опанувала тиша. Нарешті на мене війнуло просторою глибочінню, і я здогадався, що зайшов до галереї. Праворуч я відчував вікна і ніч за ними, а ліворуч мали бути картини. Я підніс свічку якомога вище. Справді, там бути картини.

Спершу я намагався дивитися тільки на жінок, але потім став пізнавати тих або тих зображених осіб, бо такі ж портрети висіли в Ульсґорі, і коли я освітлював їх знизу, вони ворушилися й хотіли вийти на світло, тож мені видавалося жорстоким не постояти бодай трохи коло них. Там знову-таки був Християн IV із гарно заплетеною кіскою на широкій, трохи заокругленій щоці. Там були, напевне, його дружини, серед яких я знав тільки Кристину Мунк, і раптом я побачив пані Елен Марсвін, що повнилася підозр у своєму вдовиному уборі й зі знайомим мені разком перлів на крисах високого капелюшка. Там були діти короля Християна: щоразу нові від нових дружин, «незрівнянна» Елеонора на білому іноходці за часів свого розквіту напередодні тяжких випробувань. Ґільденлеви: Ганс-Ульрік, про якого жінки в Іспанії гадали, ніби він підмальовує собі обличчя, так-бо воно повнилося кров'ю, і Ульрік-Християн, якого неможливо забути. І майже всі Ульфельди. А оцей, з оком, замальованим чорною фарбою, це, мабуть, Генрік Гольк, що в тридцять три роки був імперським графом і фельдмаршалом, і ось як це сталося: по дорозі до панни Гілебор Крафзе йому приснилося, що замість нареченої йому судився оголений меч, він узяв цей сон близько до серця, розвернувся й почав своє коротке, відважне життя, край якому поклала чума. Всіх цих людей я знав. В Ульсґорі навіть висіли портрети послів на Неймеґенський конгрес, усі трохи схожі між собою, бо всіх їх малювали одночасно, кожного з коротенькими настовбурченими вусиками над чуттєвим ротом, що, здавалось, дивився на вас. Річ зрозуміла, я пізнав герцога Ульріха, а також Отто Браге, Клауса Даа і Стена Розенспаре, останнього зі свого покоління: адже портрети їх усіх я бачив у залі в Ульсґорі або ж у старих теках з естампами, які зображували їх.

Але далі було чимало таких, яких я ніколи не бачив; кілька жінок, проте були й діти. Моя рука давно вже втомилася і тремтіла, але я знову підняв свічку вгору, щоб роздивитися дітей. Я бачив маленьких дівчат, що тримали пташку в руці й забували про неї. Інколи внизу сидів песик, лежав м'яч, а на столі поряд видніли фрукти і квіти; а позаду на колоні висів, невеликий і непомітний, герб Грубе, Біле або Розенкранца. Їх так багато позбирали в одному місці, немов така сукупність могла щось надолужити. А вони просто стояли у своєму вбранні й чекали; я бачив: вони чекають. Тут я знову подумав про жінок і про Кристину Браге — і про те, чи впізнаю я її.

Я хотів швиденько пробігти до кінця галереї і звідти повертатись і шукати, але тут я об щось зачепився. Я обернувся так швидко, що малий Ерік відскочив і прошепотів:

— Обережно зі своєю свічкою!

— Ти тут? — запитав я, насилу звівши дух, і не знав до ладу, добре це чи погано. Він лише засміявся, і я не знав, що робити далі. Свічка блимала, і я не міг роздивитися виразу його обличчя. Мабуть, погано, що Ерік опинився тут. А втім, підійшовши до мене, він проказав:

— Її портрет не тут, ми завжди шукаємо його вище. — Своїм стишеним голосом і одним рухливим оком він показав кудись угору. Я зрозумів, що він мав на увазі горище. Але тут мені свінула одна дивна думка.

— «Ми»? — запитав я. — Тож вона нагорі?

— Так, — кивнув він і впритул підійшов до мене.

— І вона шукає разом з вами?

— Так, ми шукаємо.

— Тож її портрет забрали звідси?

— Атож, сам подумай, — обурився він. Проте я не розумів, навіщо їй той портрет.

— Вона хоче бачити себе, — прошепотів він зовсім близенько.

— Гаразд, — погодився я, неначе зрозумів. Аж тут він загасив мою свічку. Я бачив, як Ерік тягнувся до світла, високо піднявши брови. Потім стало темно. Я несамохіть відсахнувся.

— Що ти робиш? — здушено запитав я, горло мені пересохло. Він підскочив до мене, вхопив за руку й хихикав.

— Чого ти лізеш? — обурився я і хотів струсити його, але він цупко тримався. Я нічого не міг удіяти, а він уже обняв мене за шию.

— Відповісти? — просичав він, і краплинки слини залетіли мені у вухо.

— Так, так, мерщій.

Я не знав, що кажу. А він, обіймаючи, вже всім тілом пригорнувся до мене.

— Я носив їй дзеркало, — сказав він і знову захихотів.

— Дзеркало?

— Так, бо портрет не тут.

— Атож, — кивнув я.

Він одразу потяг мене до вікна і так сильно вщипнув за плече, що я зойкнув.

— Але там її теж немає, — шепнув він мені на вухо.

Я несамохіть відштовхнув його, в ньому щось тріснуло, і мені здалося, ніби я зламав його.

— Відчепися! — І тепер я й сам засміявся. — Там немає, як це її там немає?

— Ти йолоп, — злобно відповів він і вже не шепотів. Його голос змінився, наче він удався тепер до нового, ще не випробуваного штукарства. — Ти або там, — проказував він надміру розумно і з притиском, — і тоді тебе тут немає, або тут, і тоді ти не можеш бути там.

— Звичайно, — відповів я швидко, не задумавшись над словами. Я боявся, що інакше він піде й лишить мене самого. Я навіть схопився за нього.

— Може, станемо друзями? — запропонував я. Ерік зволікав.

— Мені байдуже, — відповів він зухвало.

Я спробував започаткувати нашу дружбу, але не наважився обняти його.

— Любий Еріку, — лише вимовив я й ледь доторкнувся до нього. Я одразу відчув велику втому. Я озирнувсь: я вже не розумів, як я тут опинився і як я нічого не боявся. Я вже не знав до ладу, де вікна, а де — картини. Тож, коли ми пішли, він був змушений вести мене.

— Вони нічого тобі не заподіють, — великодушно запевнив він мене і знову захихотів.

Любий, любий Еріку, можливо, ти був би моїм єдиним другом. Адже я ніколи не мав друга. Шкода, що ти не погодився на дружбу. Я багато міг би розповісти тобі. Можливо, між нами панувала б добра злагода. Про таке ніколи не знаєш. Я пригадую, що тоді намалювали твій портрет. Дід запросив якогось художника, що малював тебе. Щоранку по годині. Я не пригадую, яким був той художник, навіть його прізвище випало мені з пам'яті, хоча Матильда Браге повторювала його щомиті.

Чи бачив він тебе так, як бачив я? Ти був у світло-бузковому костюмі з оксамиту. Матильда Браге марила таким убранням. А втім, це не має значення. Я б хотів тільки знати, чи бачив він тебе. Припустімо, то був справжній художник. Припустімо, він не думав, що ти помреш, перше ніж він домалює картину, що в його ставленні не було ніякої сентиментальності, він просто працював. І його чарувала неоднаковість твоїх карих очей, він жодної миті не бентежився через око, яке не ворушилося, мав такт нічого не ставити на стіл, на який, мабуть, трохи спиралася твоя рука, — припустімо, й усі інші потрібні речі, тож у такому разі та картина, отой твій портрет, — остання в галереї Урнеклостеру.

(І коли виходиш із галереї, переглянувши всі портрети, ти бачиш хлопчика. Стривайте, хто це? Якийсь Браге. Бачиш срібну палю на чорному полі й павичеві пера? Там стоїть і ім'я: Ерік Браге. А це не той Ерік Браге, якого стратили? Звичайно, цей факт досить відомий. Але це, звичайно, не той. Цей хлопчик хлопчиком і помер, байдуже коли. Хіба ти не бачиш?)

Коли хто провідував нас і гукали Еріка, про це панна Матильда Браге щоразу запевняла, що навіть повірити не можна, як він схожий на стару графиню Браге, мою бабусю. Мабуть, то була дуже поважна дама. Я ніколи не знав її. Натомість дуже добре пригадую матір мого батька, властиву господиню Ульсґора. Такою вона лишилася назавжди, хоч як гнівалася на татап, що ввійшла в дім як дружина єгермейстера. Відтоді бабуся всякчас удавала, ніби тримається позаду, і посилала слуг до матері з кожною дрібницею, натомість у важливих справах спокійно все вирішувала й порядкувала, нікому не звітуючи. Матап, здається мені, чогось іншого й не бажала. Вона була цілком не готова наглядати за великим будинком, їй цілковито бракувало вміння поділяти речі на головні і другорядні. Все, про що їй казали, видавалося їй абсолютним, і вона забувала при цьому про інше, що теж було тут. Мати ніколи не нарікала на свекруху.

Та й кому вона могла б нарікати? Батько був украй шанобливим сином, а дідове слово нічого не важило.

Пані Маргарита Бріге, як я пригадую, завжди була високою старою, до якої годі доступитися. Я не можу уявити собі нічого іншого, крім того, що вона була набагато старша за камергера. Вона жила серед нас своїм життям, незважаючи ні на кого. Вона не залежала ні від кого з нас і завжди мала коло себе своєрідну компаньйонку — підстаркувату графиню Оксе, безмежно зобов'язану їй за якесь доброчинство. То, певне, був єдиний виняток, бо добрі вчинки суперечили її вдачі. Дітей вона не любила, а тваринам не можна було навіть наближатися до неї. Не знаю, чи любила вона взагалі що-небудь. Розповідали, ніби ще молоденькою дівчиною вона заручилася з вродливим Феліксом Ліхновскі, що згодом так трагічно загинув у Франкфурті. І справді, після її смерті лишився портрет князя, повернений потім, якщо не помиляюся, родині. Можливо, думаю я тепер, через оте відрубне сільське життя, в яке щороку дедалі більше перетворювалося життя в Ульсґорі, вона позбавила себе іншого, блискучого, природного для себе життя. Важко сказати, чи шкодувала вона за ним. Можливо, вона зневажала його за те, що воно ніколи не почалося, що їй бракувало нагоди прожити його зі щастям і талантом. Це все вона глибоко увібрала в себе, а зверху збудувала черепашки для себе, численні крихкі, з ледь помітним металевим полиском черепашки, і верхня, остання з них, завжди видавалася новою і холодною. Щоправда, інколи вона виказувала себе наївним нетерпінням, мовляв, її не досить поважають; пригадую, за столом вона раптом могла захлинутись, і то складним і промовистим способом, що забезпечував наше загальне співчуття, і вона принаймні на мить поставала перед нами такою незвичайною і напруженою, якою, мабуть, хотіла б бути у величі. А втім, я думаю, мій батько був єдиним, хто серйозно ставився до таких надто вже частих випадків. Він придивлявся до неї, чемно нахилившись уперед, і можна було помітити, як він подумки немов пропонує їй і віддає в цілковите розпорядження власні бронхи й трахеї, де був повний порядок. Камергер, звичайно, водночас переставав і їсти; цмулив вино й утримувався від коментарів.

Одного, і то єдиного, разу йому довелося за столом обстоювати себе супроти своєї дружини. Давно те діялось, але розповідь про той випадок злостиво й потай переказували далі, бо майже всюди траплявся хто-небудь, що ще не чув її. Отже, камергерша колись страшенно гнівалася, коли хто-небудь через необережність проливав вино на скатертину; вона помічала ту пляму — хоч за яких обставин вона з'являлася, — й гостро дорікала, так би мовити, прилюдно викривала її. Таке могло трапитися й тоді, коли за столом збиралися численні й поважні гості. Кілька невинних плям, які вона перебільшувала, ставали об'єктом її глузливих звинувачень, і хоч як дідусь намагався вгамувати її дрібними жестами й жартівливими закликами, вона вперто повторювала свої докори, а потім зненацька була змушена урвати їх посеред речення. Адже відбулося щось небачене й цілком незбагненне. Камергер звелів подати йому червоне вино, яке саме тієї миті носили по колу, й сам ретельно почав наповнювати свій келих. Але, хоч як дивно, наливав і тоді, коли келих давно вже був повний по вінця, серед дедалі напруженішої тиші він повільно та обережно наливав далі, аж поки татап, що ніколи не могла стриматися, пирснула сміхом, і той сміх допоміг залагодити ситуацію. В голосі кожного вчулася полегкість, а камергер підвів очі й віддав слузі пляшку.

Згодом у моєї бабусі на перший план вийшла інша риса. Вона не терпіла, коли хтось у домі був хворий. Одного разу, коли куховарка порізалася і бабуся випадково побачила її з перев'язаною рукою, вона заявила, що весь будинок тхне йодоформом, і її важко було переконати, що служницю через це не можна звільнити зі служби. Бабуся не хотіла, щоб їй бодай що-небудь нагадувало про хвороби. Якщо хто мав необережність поскаржитися в її присутності на якусь кволість, це було для неї не чим іншим, як особистою образою, і вона довго не могла простити тій людині.

Тієї осені, коли померла татап, камергерша з Софі Оксе цілком замкнулася у своїх покоях і припинила всяке спілкування з нами. Вона жодного разу не пустила до себе сина. Звісно, правда, що ця смерть настала непідходящої миті. Кімнати були холодні, печі куріли, до будинку поналізали миші, й годі було сховатися десь від них. Але не тільки це, пані Маргарита Бріге обурювалася, що помирає мати; що на порядку денному з'явилося питання, розмовляти про яке вона не хотіла; що молода жінка наважилася випередити її, бо ж і вона намірялася вмерти якоїсь ще не визначеної пори. Адже про те, що колись вона має вмерти, бабуся думала часто. Проте не хотіла, щоб її квапили. Вона помре, звичайно, коли їй заманеться, і тоді вони всі зможуть спокійно вмерти, після неї, якщо їм так не терпиться.

Материної смерті вона ніколи остаточно не простила нам. А втім, наступної зими вона дуже змінилася. Вона й далі ходила випростана, але сівши — горбилася і чула дедалі гірше. Можна було сидіти і годинами пильно дивитися на неї, — вона нічого не відчувала. Вона була десь усередині, отямлювалася дуже рідко й тільки на мить, її чуття спорожніли, вона нічим не переймалася. Часом казала щось графині, яка поправляла їй мантилью і великими, щойно вимитими руками підбирала їй одяг, немов на підлозі була вода, а ми були не дуже чисті.

Бабуся померла напровесні, в місті, вночі. Софі Оксе, що спала в сусідній кімнаті з відчиненими дверима, нічого не чула. Коли вранці побачили бабусю, вона була холодна, мов скло.

Одразу по тому в камергера почалася велика і страхітлива хвороба. Здавалося, ніби він чекав її смерті, щоб мати змогу помирати, не зважаючи ні на кого.

У рік після смерті татап я вперше помітив Абелоне. Вона завжди була тут. Це завдало їй великої шкоди. Крім того, Абелоне була неприваблива, я дійшов цього висновку колись давніше, не пам'ятаю, за яких обставин, і ніколи не переглянув по-справжньому цієї думки. А запитання, що становить собою Абелоне, тієї пори видалося б мені майже сміховинним. Абелоне була тут, і її використовували, як тільки можна. Але одного разу я запитав себе: «Чому Абелоне тут?» Кожен у нас мав певний сенс бути присутнім тут, навіть якщо той сенс аж ніяк не був таким очевидним, як, наприклад, роль панни Оксе. Але чому тут присутня Абелоне? Якийсь час точилися розмови, що їй треба розважитися. Та про це забули. Ніхто нічим не сприяв розвагам Абелоне. Аж ніяк не виникало враження, ніби вона розважається.

А втім, Абелоне мала одну позитивну рису: вона співала. Тобто траплялися миті, коли вона співала. Їй було властиве сильне і непомильне відчуття музики. Якщо правда, що янголи мають чоловічу стать, цілком можна стверджувати, що в її голосі вчувалося щось чоловіче: небесна осяйність. Я, ще змалку пройнявшись недовірою до музики (не тому, що вона більше підносила мене, ніж усе інше, а тому, що помітив: вона не лишає мене там, де була підхопила, а веде кудись глибше, у щось несформоване), цю музику терпів, бо вона підносила мене просто вгору, щоразу вище і вище, аж поки здавалося, що от-от я опинюся на небесах. Я й не здогадувався, що Абелоне має відкрити мені ще й інші небеса.

Спершу наші стосунки полягали в тому, що вона розповідала мені про дівочі роки татап. Вона наполегливо прагнула переконати мене, якою відважною і юною була татап. Як запевняла Абелоне, тоді не було нікого, хто міг би зрівнятися з татап у танцях або їзді верхи. «Вона була найсміливіша і невтомна, а потім нараз вийшла заміж, — розповідала Абелоне, й досі дивуючись, дарма що збігло багато років. — Це сталося так несподівано, що ніхто й повірити не міг».

Я поцікавився, чому не вийшла заміж сама Абелоне. Вона видавалася мені пристаркуватою, і про те, що вона ще може одружитись, я не думав.

— Бо не трапилося нікого, — просто відповіла вона й видавалася тоді справді гарною. «Невже Абелоне гарна?» — приголомшено запитав я себе. Потім я покинув дім, пішовши до Дворянської академії, й почалися огидні та недобрі часи. Але там, у Cope, окремо від решти, що на мить лишала мене в спокої, я стояв коло вікна й дивився на дерева, і в такі миті, а ще вночі, в мене зростала впевненість, що Абелоне гарна. Я почав їй писати листи, довгі й короткі, багато потаємних листів, у яких я начебто писав про Ульсґор і нарікав, що я нещасний. Але, як бачу тепер, то були любовні листи. Потім, зрештою, почалися вакації, до яких так тяжко було дожити, і ми наче змовились, зустрівшись без чужих очей.

Ми, щоправда, ні про що не домовлялися, та коли карета завернула в парк, я не міг утриматися й вийшов, можливо, тільки тому, що не хотів їхати, мов чужий. Літо було в розпалі. Я біг по алеї й натрапив на щось несподіване. Там була Абелоне. Гарна, вродлива Абелоне.

Я ніколи не забуду, як ти дивилася на мене. І твій погляд на відхиленому назад обличчі, яке ніби намагалося утримати його.

Ох, невже не змінився клімат? Невже від нашого тепла він не став лагідніший навколо Ульсґора? Невже поодинокі троянди не цвітуть тепер у нашому парку аж до грудня?

Абелоне, я не розповідатиму про тебе. Але не тому, що ми ошукували одне одного: адже ти, закохана, навіть тоді любила чоловіка, якого не могла забути, натомість я кохав геть усіх жінок, — а тому, що не все можна правдиво розповісти.

Тут, Абелоне, є килими, справжні гобелени. Я уявляю собі, ніби ти тут, тут шість килимів, приходь, і пройдімося неквапом коло них. Але спершу відступи назад і подивися на всі відразу. Які спокійні вони, еге ж? Різниця між ними невелика. Всюди овальний синій острів, що ширяє на стриманому червоному тлі, всіяному квітами і тваринками, які чепуряться. Тільки тут, на останньому гобелені, острів трохи піднімається, немов полегшав. А жінка в різному вбранні всюди та сама, не інша. Інколи коло неї є менша фігурка — служниця, і завжди є тварини, що тримають герб, великі тварини, що стоять на острові й виконують якісь дії. Ліворуч лев, а праворуч осяйний єдиноріг. Вони тримають однакові корогви, які високо майорять над ними: три срібні місяці-молодики на синій смузі на червоному полі. Ти бачила, то, може, почнімо з першого?

Жінка годує сокола. Яке чудове її вбрання. Птах сидить на руці в рукавичці й ворушиться. Жінка приглядається до сокола і простягає руку до чаші, яку тримає служниця, щоб дати йому що-небудь. Праворуч унизу на шлейфі господині сидить песик із шовковистою шерстю, дивиться вгору і сподівається, що згадають і про нього. Чи помітила ти: ззаду до острова прилягає низенький трояндовий живопліт? Гербові тварини стоять по-геральдичному гордо. Герб зображено ще й на мантії, що огортає їх. Її скріплює гарна застібка. Дує вітерець.

Хіба ти не підходиш мимоволі тихіше до наступного гобелена, тільки-но помітивши, яка зосереджена жінка: вона плете вінок, невеличку круглу квіткову корону. Замислено підбирає барви наступної гвоздики в пласкій мисці, яку тримає служниця, а тим часом вплітає попередню. Внизу на лавці видніє не початий повний кошик троянд, і його помітила мавпа. Цього разу у вінку мають бути гвоздики. Лев уже не придивляється, але праворуч чатує єдиноріг.

Хіба не повинна музика прийти в цю тишу, хіба та музика не притаманна їй? У спокійних важких оздоблених шатах вона (як повільно, еге ж?) підступає до переносного органа і грає, стоячи, відокремлена трубами від служниці, яка по той бік надимає міх. Такою вродливою вона не була ще ніколи. Її заплетене в дві коси дивовижне волосся підняте наперед і зібране вгорі над капелюшком, тож кінчики кіс стримлять над вузликом, мов коротенький султан. Лев, безперечно, насилу терпить звуки, прикусивши собі губи, щоб не заревіти. Натомість єдиноріг чудовий і немов пливе на хвилях музики.

Острів поширшав. Стоїть намет. Із синього дамаського шовку й гаптований вогненним золотом. Тварини піднімають запинало, і одразу майже непомітно постає вона в князівському вбранні. Але чого варті її перла супроти неї самої? Служниця відчинила скриньку, і вона дістає звідти тільки один ланцюжок, важку, розкішну прикрасу, що завжди була замкнена. Песик сидить коло неї, піднявши голову, на підготованому місці, й придивляється. А ти побачила девіз на краю намету вгорі? Там написано: «А топ seul desir»[63].

Що сталося, чому кролик стрибнув униз, чому всі одразу дивляться, як він стрибає? Всі такі спантеличені. Лев не має роботи. Жінка сама тримає корогву. Чи просто тримається за неї? Другою рукою вхопилася за ріг єдинорога. Невже це жалоба, і чи може жалоба бути такою випростаною, а жалобне вбрання — таким мовчазним, як цей чорно-зелений, подекуди вицвілий оксамит?

Але настає ще й свято, на яке ніхто не запрошений. Гостей тут не сподіваються. Тут усе. Все і назавжди. Лев озирається майже з погрозою: не сміє прийти ніхто. Ми ще не бачили її втомленою, — а чи вона втомлена? Чи, може, вона тільки зігнулася, бо тримає щось важке? Можна подумати, дароносицю. Але другу руку простягає до єдинорога, і тварина, підлещена, стає дибки, підводиться і ткнулася їй у коліна. Виявляється, вона тримає дзеркало. Бачиш, показує єдинорогові його відображення?..

Абелоне, я думаю, що ти тут. Ти розумієш, Абелоне? Гадаю, повинна зрозуміти.

А тепер навіть гобеленів Dame a la Licorne[64] немає в старому замку Бусак. Настав час, коли все пішло з тих будинків, вони вже нічого не здатні утримати. Небезпека стала певнішою за безпеку. Ніхто з роду delle Viste не йде поряд і не має цього в крові. Всі вони відійшли. Ніхто не згадує тебе, П'єре Обюсоне, великий магістр із прадавнього дому, за чиїм наказом зіткано, мабуть, ці картини, що все підносили, нічого не відкидаючи. (Ох, поети завжди по-іншому писали про жінок, точніше, на їхню думку. Звісно, більше нам знати не треба.) А тепер лише випадково зайде хто-небудь і майже лякається, бо ж його не запрошували. Але й інші сюди приходять, хоча їх небагато. Молодь навряд чи придивляється до деталей, певне, її фах вимагає поглянути бодай коли-небудь на гобелени.

А юних дівчат, звичайно, інколи можна побачити перед ними. Адже в музеях завжди є гурти дівчат, що повтікали з домів, які нічого не втримають. Вони стоять перед гобеленами і трохи забувають про себе. Вони завжди відчували, що існує тихе життя повільних, не зовсім виразних жестів, і тьмяно пригадують, що колись навіть думали, ніби таким буде і їхнє життя. А потім швиденько дістають зошити й починають малювати, байдуже що, чи то якусь квітку, чи то задоволену тваринку. Їм наперед сказали, що не має значення що. І справді, не має значення. Головне — намалювати, задля цього вони мало не похапцем покинули дім. Вони з добрих родин. Але тепер, малюючи, піднімають руку, і видно, що їхні сукні ззаду не застебнуті або ж застебнуті не до кінця. Є кілька ґудзиків, що їх годі дістати. Адже всі ті сукні шили тоді, коли й мови не було, що вони раптом подадуться у світ. Удома завжди хтось допомагав застебнути ґудзики. А тут, милий Боже, кому ти потрібна в такому великому місті! Тож треба мати подругу, але й подруги в такій самій скруті, і в результаті одна одній застібають сукні. Це смішно і нагадує про родину, про яку не хочуть згадувати.

І під час малювання інколи мимоволі з'являється думка, чи не краще було лишитися вдома. Якби ж можна було стати побожною, щиро побожною разом з іншими людьми. Але було б безглуздям спільно віддаватися вірі. Шлях повужчав, до Бога вже родинами не йдуть. Лишаються тільки різноманітні інші речі, які в крайньому випадку можна поділити. Але якщо ділити чесно, кожній людині дістанеться так мало, що це буде ганьбою. А коли шахрувати під час поділу, виникають суперечки. Ні, справді, краще малювати, байдуже що. З часом схожість таки з'являється. А мистецтво, яке опановують так поступово, все-таки справді гідне заздрощів.

Напружено переймаючись тим, що визначили для себе, ці молоді дівчата вже не доходять до того, щоб бачити. Дівчата не помічають, що, малюючи, вони лише притлумлюють у собі незмінне життя, яке, променисте, застигло на витканих картинах у своїй нескінченній несказанності. Вони не вірять йому. Тепер, коли так багато стало по-іншому, вони хочуть змінитися. Вони зовсім близькі до того, щоб припинити опір і думати про себе так, як могли б розмовляти про них чоловіки, якби їх не було поблизу. Це видається їм поступом. Вони майже переконані, що люди прагнуть насолод, і знову нових і ще більших насолод, і що саме в цьому полягає життя, якщо не занапастити його якимсь безглуздим способом. Вони вже почали озиратися, шукати, — вони, чия сила завжди полягала в тому, щоб їх знайшли.

Це все, я думаю, тому, що вони втомлені. Вони цілі сторіччя несли тягар любові, завжди грали увесь діалог, обидві ролі. Адже чоловік може тільки повторювати, і то поганенько. Адже чоловікам важко навчатися з їхньою розвіяністю, недбальством і ревнощами, що теж є формою недбальства. А жінки все-таки терпляче чекали вдень і вночі і приймали в любові та злиднях. І під тиском безкінечної нужди з них виростали палко закохані, що, кличучи чоловіка, перевершували його, виростали вище від нього, коли він не повертався, як-от Гаспара Стампа або португалка, що не відступалася, аж поки їхня мука обернулася в жорстоку крижану велич, яку годі витримати. Ми знаємо про багатьох таких жінок, бо ж є немов дивом збережені листи, або книжки з віршами, що звинувачують чи нарікають, або портрети, що дивляться на нас у галереї крізь плач, — крізь те, що пощастило зобразити художникові, хоча він і не знав, що то. Але ж таких жінок було незмірно більше, це ті, чиї листи спалили, і ті, які не мали здібностей написати їх. Старі баби, що зачерствіли, але зберегли в собі дрібку вишуканості, гладкі, огрядні матрони, що стали сильними, сильними від злигоднів; вони уподібнилися до своїх чоловіків і все-таки були цілком відмінні від них там, де озивається любов, — у пітьмі. Породіллі, що ніколи не хотіли народжувати, і, нарешті вмираючи під час восьмих пологів, мали жести і легковажність дівчат, що раділи коханню. І ті, що лишилися з шаленцями й пияками, бо знайшли спосіб бути в душі так далеко від них, як ніде в іншому місці, а коли опинялися серед людей, то не стримувались і сяяли, немов жили зі святими. Хто відповість, як багато їх і які вони різні? Здається, ніби вони наперед знищили всі слова, з допомогою яких їх можна було б змалювати.

Але тепер, коли так багато вже змінилося, чи не слід змінитися й нам? Хіба не можна спробувати трохи розвинути себе й мало-помалу взяти на себе нашу частку тягаря любові? Нас позбавили всякого жіночого клопоту, і жінка такою мірою зайняла місце серед наших розваг, що скидається на фрагмент справжнього мережива, який потрапив до дитячого ящика з іграшками, і дитина спершу радіє йому, а потім уже не радіє і зрештою кладе до розбитих та розібраних іграшок як щось гірше від решти. Ми занапащені легкими насолодами, як усі дилетанти, але маємо славу майстрів. А що, як знехтувати наші успіхи, а що, як почати від самого початку й навчитися брати на себе тягар любові, який завжди носили за нас? А що, як стати початківцями, і то тепер, коли так багато міняється?

Тепер я вже теж розумію, що відчувала татап, розгортаючи мережива. В секретері Інґеборґ вона взяла собі одну шухляду й тримала їх там.

— Ну, Мальте, поглянемо на них? — запитувала вона й раділа, наче їй щойно подарували все, що лежало в невеликій, покритій жовтим лаком шухляді. А потім, розхвилювавшись від самого чекання, не могла самотужки розгорнути цигарковий папір. Я щоразу допомагав їй. Але і я хвилювався, нарешті побачивши мережива. Вони були намотані на дерев'яний валик, геть невидний під шарами мережив. Ми повільно розкручували їх і придивлялися до візерунків, які розгортались, і щоразу трохи лякалися, коли той або той закінчувався. Адже це ставалося так раптово.

Спершу йшли канти італійської роботи, цупкі смужки з туго напнутими нитками, де все неодмінно повторювалося, і то виразно, мов у селянському садку. Потім перед нашими очима поставали ажурні грати венеціанського мережива, наче ми сиділи в монастирі або в'язниці. Але далі очі знову бачили волю, й ми зазирали в глибінь дедалі вигадливіших садів, що, зрештою, ставали густі й задушні, наче в оранжереї: пишні, не відомі нам рослини розгортали величезне листя, вусики чіплялись один за одного, наче їм паморочилось, а великі відкриті квіти points d'Alengon[65] вкривали геть усе своїм пилком. Раптом, виснажені і приголомшені, ми ступали на довгий шлях валансьєнських мережив, зимового ранку серед інею. Ми пробиралися крізь засніжені кущі бельгійських мережив із Бінша й вийшли на місце, куди не заходив ще ніхто: гілки так химерно звисали вниз, ніби там унизу була могила, але ми приховували це одне від одного. Холод підступав до нас дедалі ближче, і татап, коли з'явилися дрібні, витончені ключкові мережива, нарешті проказувала: «Ох, тепер перед очима немов крижані квіти!» — і так воно й справді було, бо ми гріли їх теплом своїх серць.

Знову згортаючи мережива, ми зітхали, то була довга робота, але ми не хотіли доручати її нікому.

— Ти тільки уяви собі, якби нам самим довелося їх плести! — казала татап і майже перелякано дивилася на мене.

Цього я не міг собі уявити. Я зловив себе на думці про невеликих тваринок, які завжди плетуть і яким за те дають спокій. Ні, звичайно, плели жінки.

— Ті, що виплели ці мережива, мабуть, потрапили на небеса, — зачудовано мовив я. Пригадую: тоді мене вразило, що я давно вже не запитував про небеса. Матап зітхнула, мережива знову були згорнені.

За хвилину, коли я вже забув про свої слова, вона спроквола протягла:

— На небеса? Думаю, вони справді там. Якщо отак думати, цілком може бути й вічне блаженство. Ми так мало знаємо про це.

Часто, коли в нас були гості, розмовляли про те, що Шуліни тепер у скруті. Великий старий замок згорів кілька років тому, і тепер вони тулилися в обох бічних вузьких флігелях і мусили ощадити. Але приймати гостей було в них у крові. Відмовитися від цього вони не могли. Якщо до нас приїздив хтось несподівано, він, найімовірніше, повертався від Шулінів, а якщо хтось раптом поглядав на годинник і майже лякався, то його, безперечно, чекали в Люстагері.

Матап, власне, вже нікуди не виїздила, але цього Шуліни збагнути не могли, тож нічого не лишалося і одного разу довелося поїхати до них. То було в грудні після кількох ранніх снігопадів, сани звеліли подати на третю годину, я мав їхати з матір'ю. А втім, пунктуальності в нас було небагато. Матап не любила, щоб доповідали про приїзд карети, і здебільшого спускалася вниз заздалегідь, а коли нікого там не бачила, їй завжди спадало на думку щось із давно незробленого, вона починала щось шукати вгорі або наказувати, тож потім її насилу можна було знайти. Зрештою ми всі стояли й чекали. Кінець кінцем мати сідала й закутувалась, і тоді виявлялося: щось забули і Сіверсен мала принести, бо тільки вона знала, де та річ. А потім зненацька від'їздили, не дочекавшись Сіверсен.

Того дня небо по-справжньому й не проясніло. Дерева стояли так, мов не наважувалися ступити далі в туман, і було щось зухвале в пориві вперед. Тим часом знову засніжило, і тепер видавалося, наче стерто останні сліди життя і ми їдемо по білому полотну. Не чулося нічого, крім калатання дзвоників, і годі було сказати, де ми, власне, їдемо. Настала мить, коли склалося враження, ніби ми загубили вже й останнього дзвоника, але потім вони знову зібралися всі докупи й задзеленчали на повну силу. Контури дзвіниці ліворуч видавалися примарними. Але раптом з'явилися обриси парку, високо, майже над нами, і ми опинилися на довгій алеї. Калатання дзвоників немов уже не розходилось, а гронами звисало праворуч і ліворуч на деревах. Потім ми повернули й їхали навколо чогось праворуч, а потім уздовж, зупинившись десь посередині.

Ґеорґ геть забув, що будинку вже немає, і для нас усіх тієї миті він стояв. Ми піднялися сходами, що вели на стару терасу, й лише дивувалися, що вже споночіло. Зненацька відчинилися двері, десь ліворуч, унизу й позаду, і хтось гукнув: «Сюди!» — піднявши руку й махнувши тьмяним ліхтарем. Батько розсміявся: «Ми тут блукаємо, мов привиди!» — й допоміг нам спуститися сходами.

— Але ж дім щойно був тут, — дивувалася татап і не одразу могла звикнути до Віри Шулін, що вибігла нам назустріч, усміхнена й тепла. Нам, звичайно, треба було швидко заходити, а не думати про колишній дім. Ми розляглись у вузькому передпокої, а потім одразу опинилися під лампами й серед тепла.

Ті Шуліни були могутнім родом самостійних жінок. Не знаю, чи були в них сини. Пригадую тільки трьох сестер: найстаршу, що була вийшла заміж за marchese[66] в Неаполі й дуже нескоро, після численних судових процесів, розлучилася з ним. Потім була Зоя, і про неї казали, що немає нічого, чого б вона не знала. А передусім — Віра, тепла Віра; Господь його знає, що сталося з нею. Графиня — з роду Наришкіних — була, власне, немов четвертою сестрою і в певному розумінні наймолодша. Вона нічого не знала, тож за викладачів їй правили доньки. А добрий граф Шулін почувався так, немов був одружений з усіма тими жінками, й, тільки-но з'явившись, ходив навколо й цілував усіх.

Граф засміявся вголос, простяг руку й щиро привітався з нами. Далі я потрапив до жінок, що обмацували й розпитували мене. Але я твердо вирішив: коли це минеться, я випорсну як-небудь і піду дивитися, де будинок. Я був переконаний, що він і досі тут. Вийти з кімнати було не так уже й важко: серед усіх тих суконь я прокрався внизу, мов собака, а двері до передпокою ще не причинили. Але надвірні двері не піддавалися. Я спішив і плутався в численних пристроях, ланцюжках і засувах. Раптом вони подалися, але з гучним шумом, і, перше ніж я вискочив надвір, мене схопили й затягли назад.

— Стій, звідси не тікають! — радісно проказала Віра Шулін. Вона нахилилася до мене, і я вирішив нічого не виказувати цій теплій особі. Та вона, оскільки я мовчав, одразу виснувала, ніби якась природна потреба змусила мене добиватися до дверей, тож схопила за руку й, напівдовірливо, напівзверхньо, повела кудись. Це інтимне непорозуміння незмірно скривдило мене. Я вирвався й неприязно глянув на неї.

— Я хочу побачити дім, — гордо проказав я.

Вона не зрозуміла.

— Великий дім, надворі, на сходах.

— Дурнику, — мовила вона і схопила мене, — там уже немає будинку.

Я наполягав.

— Ми сходимо туди вдень, — запропонувала вона, поступаючись, — а тепер там нема як пройти. Там ями, а одразу позаду батькові ставки з рибою, які не повинні замерзати. Ти впадеш у них і станеш рибою.

Сказавши, штовхнула мене в яскраво освітлену кімнату. Там усі сиділи й розмовляли, і я придивився до низки стільців: що ж, вони, звичайно, ходять туди тільки тоді, коли його немає, зневажливо думав я; якби ми з татап жили тут, будинок стояв би й досі. Матап неуважно розглядалася, а решта говорили всі одразу. Вона, певне, теж думала про дім.

Зоя підсіла до мене й почала розпитувати. Вона мала правильно сформоване обличчя, яке від часу до часу пожвавлювалось, наче вона здогадувалася про щось. Батько сидів, нахилившись трохи праворуч, і прислухався до усміхненої маркізи. Граф Шулін стояв між татап і дружиною і щось розповідав. Однак графиня, бачив я, урвала його серед речення.

— Ні, дитино, ти просто вигадуєш, — добродушно заперечив граф, але на його обличчі, що стриміло понад головами дам, одразу проступив неспокій.

Та графиню годі було відмовити від її так званої вигадки. Вона видавалася напруженою, мов людина, яка не хоче, щоб їй перешкодили. М'якими руками в перснях вона ніби відмахувалась, хтось проказав «Тс!» — і раптом запанувала тиша.

Позаду людей тиснулися масивні речі зі старого будинку, багато й занадто близько. Важке родинне срібло блищало й вигиналося, наче бачене крізь лупу. Батько здивовано озирався.

— Мати нюхає, — пояснила Віра Шулін позаду нього, — і тоді ми всі повинні мовчати, бо вона нюхає вухами, — а сама при цьому стояла, високо піднявши брови, пильна і вся перетворена в нюх.

Шуліни після пожежі стали трохи дивними. В тісних, перегрітих кімнатах щомиті з'являвся якийсь запах, до нього принюхувались, а потім кожен казав свою думку. Зоя впевнено клопоталася коло печі, а граф ходив навколо, стояв якусь мить у кожному кутку й чекав. «Не тут», — казав він потім. Графиня підвелась і не знала, де нюхати. Батько повільно обернувся навколо себе, неначе той запах був десь позаду. Маркіза, одразу збагнувши, що запах огидний, тримала хусточку перед обличчям і поглядала з одного на іншого, немов запитуючи, чи розвіявся він. «Тут, тут!» — від часу до часу гукала Віра, наче піймала його. Після кожного слова навколо наставала дивовижна тиша. Я й сам почав ревно принюхуватись. Але мене одразу (чи то від жару в кімнаті, чи то від надміру близького світла) вперше в моєму житті опанував страх перед привидами. Мені стало очевидним: ці всі безперечно дорослі люди, які щойно розмовляли і сміялися, зігнувшись, ходили по колу й переймалися чимсь невидним; призналися, що є те, чого вони не бачать. Було страшно, що воно сильніше за них усіх.

Мій страх наростав. Мені здавалося, ніби те, чого вони шукають, раптом може накинутись на мене, наче висип, і тоді вони побачать його й показуватимуть на мене. У відчаї я дивився на татап. Вона якось дивно поглядала перед собою, і я подумав, що вона чекає мене. Тільки-но я підійшов до неї й відчув, як вона тремтить, то вже знав, що будинок тепер знову гине.

— Мальте, боягузе! — почувся десь сміх. То був Вірин голос. Але ми й далі горнулись одне до одного і переживали той страх разом. Отож ми й сиділи отак, татап і я, аж поки будинок загинув остаточно.

Найбагатшими на майже незбагненний досвід були все-таки дні народження. Ти вже знав, що життя тішиться тим, що зрівнює всіх, але цього дня ти прокидався з правом на радість, у якому годі сумніватися. Мабуть, усвідомлення цього права формується дуже рано, за часів, коли ти хапаєшся геть за все і геть усе отримуєш і коли завдяки інтенсивності панівного даної миті бажання непомильна сила уяви дає тобі те, на чому ти саме тепер зосередився.

А потім ураз приходять ті дивні дні народження, коли ти, з уже міцно вкоріненим усвідомленням цього права, бачиш, що інші трохи невпевнені. Тобі хотілося б, щоб тебе одягли, як і раніше, а потім відбувалось усе наступне. Але, тільки-но ти прокидаєшся, хтось кричить за дверима, що торта ще немає, або ж чути, як щось розбилося, коли десь поряд розставляли на столі подарунки; або хтось заходить і не зачиняє дверей, тож видно все ще до того, як імениннику дозволять подивитися. Це мить, коли в тобі відбувається немов операція. Коротке, страшенно болюче втручання. Але рука, що здійснює його, вправна й міцна. Операція вже минула. Збагнувши це, ти вже не думаєш про себе: адже треба рятувати день народження, придивлятись до інших, запобігати їхнім помилкам, зміцнювати їхню думку, що вони чудово все виконують. Але вони не полегшують іменинникові цього завдання. Виявляється, вони безпрецедентно незграбні, майже дурні. Вони доводять це тим, що приходять із якимсь пакунком, призначеним не тобі; ти вибігаєш їм назустріч і одразу змушений удавати, ніби просто вибіг у кімнату, щоб трохи розім'ятися, без певної мети. Вони прагнуть здивувати тебе і виймають із недбало вдаваним чеканням останній шар обгорток у коробці для іграшки, де далі немає нічого, крім стружок, і тобі треба заспокоїти їх. Або, якщо це механічна іграшка, перекрутять пружину в подарунку під час першого накручування. Тож краще повправлятися заздалегідь і непомітно підштовхнути ногою перекручену мишку або щось подібне до неї; отак можна часто обдурити дорослих і вберегти їх від ганьби.

Зрештою ти робиш це все, як вимагають від тебе, хоч і без блиску. Талант, власне, потрібний тільки тоді, коли люди завдавали собі клопоту й несли тобі, поважні й добродушні, радість, а ти ще здалеку бачив, що та радість призначена комусь іншому, радість абсолютно чужа, і ти навіть не знаєш нікого, кому б пасувала ця радість, така-бо вона страхітливо чужа.

Уміли розповідати, і то по-справжньому, мабуть, ще до мене. Адже я ніколи не чув ніяких розповідей. Тоді, коли Абелоне розмовляла зі мною про материні молоді літа, виявилося, що вона не вміє розповідати. А от старий граф Браге, мабуть, ще вмів розповідати. Я запишу, що вона знала про ті часи.

Абелоне, як була зовсім юна, певне, пережила час, коли її виповнювала щира і всеосяжна чуйність. Браге жили тоді в місті — в Бредгаде — серед пристойного товариства. Абелоне, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, гадала, що вона не менш утомлена, ніж решта. Але потім підступала до вікна і, якщо я правильно зрозумів, могла годинами стояти там перед ніччю і думати: ця ніч моя. «Я стояла, немов ув'язнена, — казала Абелоне, — а зорі були свободою». А вже потім могла заснути, не відчуваючи смутку. Вислів «зануритись у сон» не підходив для її дівочих літ. Сон просто підносився разом з нею; вряди-годи вона розплющувала очі й опинялася десь у високостях, хоча до вершини було ще далеко. А потім вона вставала вдосвіта, і то навіть узимку, коли решта, сонні, запізнюються до пізнього сніданку. Ввечері, коли сутеніло, завжди було тільки світло для всіх, спільне світло. Але обидві свічки, рано запалені в нових сутінках, із яких усе починалося знову, належали їй. Вони стояли у своєму низькому подвійному свічнику і спокійно сяяли крізь невелику овальну, розмальовану трояндами тюлеву завісу, яку від часу до часу треба було опускати. Це анітрохи не заважало: по-перше, ніхто нікуди не квапився, по-друге, інколи треба підвести очі й подумати, коли пишеш листа або нотуєш щось у щоденнику, початому колись зовсім іншим, несміливим і гарним почерком.

Граф Браге жив цілком окремо від своїх доньок. Твердження, мовляв, життя треба поділяти з іншими, він вважав за вигадку. («Атож, поділяти…» — казав він.) Проте йому подобалося, коли йому розповідали про його доньок: він уважно слухав, наче вони жили в якомусь іншому місті.

Тому всі були вражені, коли якось після сніданку він підкликав до себе Абелоне:

— Ми, здається, маємо однакові звички, я теж беруся за перо ще на світанку. Ти можеш допомогти мені.

Абелоне пам'ятала все так, немов діялось те вчора.

Уже наступного ранку її привели в батьків кабінет, що мав славу неприступної фортеці. Абелоне не мала часу оглянути його, бо її одразу посадили навпроти графа за письмовий стіл, що видався їй мов рівниною, де книжки і стоси рукописів правили за населені пункти.

Граф диктував. Ті, хто стверджував, ніби граф Браге пише свої мемуари, певною мірою мали слушність. Але йшлося не про політичні або військові спогади, що їх чекали з таким нетерпінням. «Я вже забув усе», — коротко відповідав старий, коли хтось розпитував його про такі речі. А от не хотів забути він свого дитинства. Саме за нього він хапався. На його думку, все гаразд, якщо в його душі взяло тепер гору таке вкрай далеке минуле, що, як зазирнути вглиб, лежить там, ніби серед ясної північної літньої ночі, піднесене і жваве.

Інколи граф підскакував і промовляв до свічок, що починали миготіти. Або ж знову треба було закреслити цілі речення, і тоді він енергійно походжав по кімнаті, розганяючи повітря зеленавим шовковим халатом. Під час таких збурень заявляла про себе ще одна особа — Стен, графів старий камердинер-ютландець, що був зобов'язаний, коли дід зривався на ноги, притьмом прикрити руками окремі незшиті аркуші, що, вкриті нотатками, лежали по всьому столу. Його світлість гадали, що теперішній папір не годиться, надто легкий і розлітається з найменшої нагоди. І Стен за столом, де завжди виднівся лише його довгастий тулуб, поділяв цю підозру й немов сидів навпочіпки, сліпий до світла і поважний, наче сова.

Той Стен мав звичай читати в неділю пополудні Сведенборга, і ніхто зі слуг не наважувався зайти до його кімнати, бо він начебто викликав духів. Родина Стена віддавна спілкувалася з духами, а йому самому вже долею судилося заприязнитися з ними. Вночі до його матері, коли вона народила його, щось приходило. Стен мав великі круглі очі, погляд яких був спрямований на щось позаду людини, на яку він дивився. Батько Абелоне часто розпитував його про духів, і то так, як запитують людину про її близьких.

— Стене, вони з'являлися? — зичливо цікавився він. — Що ж, добре, коли з'являються.

Диктування тривало кілька днів. А потім Абелоне не змогла написати слова «Екернферде». Цієї власної назви вона ніколи не чула раніше. Граф, що, власне, вже давно шукав приводу відмовитися від писання, яке не встигало за його спогадами, просто розгнівався.

— Вона не може написати, — гостро нарікав він, — а інші не зможуть прочитати. І чи побачать вони взагалі, що я тут сказав? — роздратовано говорив він далі і не спускав очей з Абелоне.

— Чи побачать вони того Сен-Жермена? — кричав він на неї. — Невже ми сказали «Сен-Жермен»? Закресли. Напиши: маркіз де Бельмар.

Абелоне закреслила й написала. Але граф так швидко диктував далі, що годі було встигнути за ним.

— Він не терпів дітей, той неоціненний Бельмар, але мене він узяв на коліна, такий-бо я був маленький, і мені спало на думку вкусити його діамантовий ґудзик. Ця спроба розсмішила його. Він засміявся й підняв мені голову, аж поки ми дивились у вічі один одному. «Ти маєш видатні зуби, — мовив він, — зуби, які беруться до роботи…» А я звернув увагу на його очі. Згодом я багато блукав по світу. Повір мені, я бачив усякі очі, але таких не бачив уже ніколи. Такі очі все мають у собі, їм не треба дивитися. Ти чула про Венецію? Гаразд. Скажу тобі, вони бачили Венецію в цій кімнаті, присутню тут, немов стіл. Я сидів одного разу в кутку й чув, як він розповідав моєму батькові про Персію, і часом мені здається, ніби мої руки й досі пахнуть Персією. Мій батько цінував його, а його високість ландграф був немов його учнем. Але, звичайно, не бракувало людей, які дорікали йому, що він визнає тільки ту минувшину, яка в ньому. Вони не могли збагнути, що всякий мотлох має значення тільки тоді, якщо ти народився з ними.

— Книжки пусті, — кричав граф до стін, люто погрожуючи їм, — усе залежить від крові, тож по ній ти й маєш читати. Той Бельмар мав у своїй крові дивовижні оповідки й чудові ілюстрації, він міг розгорнути її де завгодно, і всі сторінки були списані, жодної не можна пропустити. А інколи він замикався й гортав їх на самоті, і тоді завжди доходив до місць про алхіміків, які виробляли золото, про самоцвіти та барви. Чого б там не могло бути такого? Воно ж має десь бути.

Той чоловік умів би добре жити зі своєю істиною, якби був самотній. Але бути на самоті з такою дамою важко. А втім, було б найбільшим несмаком запрошувати людей, щоб вони відвідували його в присутності його істини; дама-істина не повинна промовляти, бо ж він був завеликим прихильником східних звичаїв. «Adieu, madame[67], — чесно сказав він їй, — до наступного разу. Можливо, через тисячу років ми будемо сильніші й нам менше заважатимуть. Ваша краса, мадам, ще тільки в процесі формування», — казав він, і то була аж ніяк не проста чемність. По цьому пішов геть і збудував для людей свій звіринець, такий собі Jardin d'acclimatation[68] для найгрубіших різновидів брехні, яких ще не бачили в нас, а також оранжерею перебільшень і невеличкий доглянутий figuerie[69] фальшивих таємниць. Гості приїздили звідусіль, а він походжав серед них із діамантовими застібками на черевиках і був цілком до їхніх послуг.

Може, скажеш, що таке життя нестатечне? Власне, то була лицарськість у ставленні до дами, і він добре законсервував себе в такому стані.

Якийсь час старий уже не промовляв до Абелоне, бо забув про неї. Він мов ошпарений метався по кімнаті й кидав вимогливі погляди на Стена, наче Стен якоїсь миті мав перетворитися в того, про кого він думав. Але Стен не перетворився.

— Треба було бачити його, — одержимо розповідав граф Браге далі. — Був час, коли про нього знали всі, хоч у багатьох містах листи, які він отримував, не були адресовані нікому: просто стояла назва міста, більше нічого. Але я бачив його.

— Він був негарний, — засміявся граф характерним коротким сміхом. — І навіть не був, як кажуть люди, значущим або шляхетним, коло нього завжди були шляхетніші люди. Він був багатий, але те багатство в нього видавалося якимсь випадковим, ненадійним. Він був високий, але не мав гарної постави. Тоді, звичайно, я не міг судити, чи був він дотепний і мав те чи те, що цінує світ, але він був.

Граф, затремтівши, підвівся і зробив рух, наче ставив щось у просторі, який ще лишився.

Саме цієї миті він помітив Абелоне.

— Ти бачиш його? — крикнув він їй і раптом схопив срібного канделябра і підніс його Абелоне до обличчя, засліпивши її.

Абелоне пригадала, що бачила його.

У наступні дні Абелоне регулярно викликали, і диктування після цього інциденту відбувалося набагато спокійніше. Граф, переглядаючи різні папери, складав свої найдавніші спогади про коло Бернсторфа, в якому певну роль відігравав його батько. Абелоне тепер так добре пристосувалася до особливостей своєї праці, що, побачивши їх обох, їхню спільну зосередженість на праці можна було легко сплутати зі справжньою близькістю.

Одного разу, коли Абелоне вже збиралася йти, старий добродій підступив до неї, і здавалося, ніби тримає руки позаду, готуючи якусь несподіванку.

— Завтра ми писатимемо про Юлію Ревентлов, — мовив він і смакував свої слова. — То була свята.

Абелоне, мабуть, глянула на нього з недовірою.

— Так, так, є ще й це, — й далі наказовим тоном сповіщав він. — Ще є все, графине Абель. — Узяв долоні Абелоне й розгорнув їх, наче книжку. — Вона мала стигмати, — додав він, — тут і тут. — І твердо й коротко тицьнув холодним пальцем у її обидві долоні.

Слова «стигмати» Абелоне не знала. Це з'ясується, думала вона, і їй аж не терпілося почути про святу, яку на власні очі бачив її батько. Але її вже не викликали — ані наступного ранку, ані згодом.

— Про графиню Ревентлов у вас потім згадували не раз, — лаконічно відповіла Абелоне, коли я просив її розповісти більше. Вона видавалася втомленою й навіть запевняла, що майже все вже забула. — Але ці місця й досі інколи відчуваю! — засміялася вона і глянула майже з цікавістю на свої порожні долоні.

Усе змінилося ще до смерті мого батька. Ульсґор уже не належав нам. Батько помер у місті, у багатоповерховій будівлі, що видавалася мені ворожою і чужою. Тієї пори я був уже за кордоном і приїхав запізно.

Домовину з тілом виставили в кімнаті на першому поверсі між двома рядами високих свічок. Запах квітів був не менш незбагненний, ніж багатоголосий гомін. На вродливому батьковому обличчі з заплющеними очима застиг вираз чемного пригадування. Його вбрали в мундир єгермейстера, але з якоїсь причини замість синьої стрічки поклали білу. Руки були не складені, а лежали навскіс одна на одній і видавалися несправжніми й безглуздими. Мені швиденько розповіли, що батько багато страждав, але зараз слідів тих страждань я не бачив. Риси його обличчя були прибрані, немов меблі в гостьовій кімнаті після від'їзду гостя. Мені здавалося, ніби я вже не раз бачив його мертвим, бо все було знайомим.

Новою була тільки навколишня атмосфера, нова своєю прикрістю. Новою була гнітюча кімната, навпроти вікон були, мабуть, вікна інших людей. Новим було те, що вряди-годи заходила Сіверсен і нічого не робила. Сіверсен постаріла. Потім я мав снідати. Про сніданок мені доповідали кілька разів. Цього дня мені геть не хотілося снідати. Я не збагнув, що мене просто хотіли вивести з кімнати; зрештою, оскільки я не йшов, Сіверсен чомусь сказала, що пришили лікарі. Я не розумів навіщо.

— Тут ще треба щось зробити, — відповіла Сіверсен і пильно подивилася на мене червоними очима. Потім зайшли, трохи кваплячись, два добродії: лікарі. Перший одним рухом нагнув голову, немов мав роги й хотів вигнати нас, щоб здалеку придивлятися до нас понад скельцями окулярів: спершу до Сіверсен, а потім до мене. Потім уклонився зі студентською офіційністю.

— Пан єгермейстер мав ще одне бажання, — проказав він точнісінько так, як і зайшов до кімнати, і я знову мав відчуття, що він квапиться. Якимсь чином я спонукав його підняти голову і глянути крізь скельця. Його колега був огрядним тонкошкірим білявим чоловіком, і мені спало на думку, що його можна легко примусити зашарітися. Далі виникла пауза. Дивно, що єгермейстер навіть тепер мав бажання.

Я несамохіть знову поглянув на гарне, симетричне обличчя. І одразу збагнув, що він прагнув упевненості. Власне, її він прагнув завжди. Тепер він мав отримати її.

— Ви присутні на перфорації серця, будь ласка.

Я нахилився й відступив назад. Обидва лікарі одночасно нагнулися й одразу почали радитися з приводу своєї роботи. Хтось уже відсунув свічки. Але старший ступив до мене ще кілька кроків. Наблизившись, простер руку, щоб не долати решту відстані, й неприязно глянув на мене.

— Немає потреби, — проказав він, — тобто я маю на увазі, що, мабуть, було б краще, якби ви…

Зі своїми ощадливими і поквапними рухами він видався мені зневажливим і зужитим. Я знову вклонився, невідомо чому я вклонявся раз по раз.

— Дякую, — коротко мовив я. — Я не заважатиму.

Я знав, що зможу витримати і немає ніякої причини уникати цього видовища. Так треба. В цьому, напевне, був сенс усього. Крім того, я ще ніколи не бачив, щоб комусь пробивали груди. Мені видавалося, що було б нерозумно відмовлятися від такої невимушеної та безперечної нагоди збагатитися досвідом. У розчарування я, власне, тоді вже не вірив, тож не мав чого боятися.

Ні, ні, людина нічого не здатна уявити собі у світі, навіть чогось найменшого. Адже все складається з такої сили окремих деталей, що їх годі передбачити. У витворах уяви людина переступає їх і не помічає, що їх бракує, бо ж вона квапиться. А дійсність набагато повільніша й невимовно докладніша.

Хто, скажімо, думав про цей опір. Тільки-но розкрили широкі й високі груди, квапливий чоловічок уже знайшов потрібне місце. Але швидко приставлений інструмент не заходив усередину. Я мав відчуття, ніби час раптом зник із кімнати. Ми опинилися, немов на картині. Але потім час пробився тихим, ковзким шумом і знову був тут, побільшений, але немов зужитий. Одразу десь почувся удар. Я ще ніколи не чув такого удару — теплого, закритого подвійного удару. Слух передавав звук далі, й водночас я побачив, як б'є лікар. Але минула хвилина, перше ніж обидва враження поєдналися в мені. Отож, отож, думав я, тепер він уже пробився. Удар, якщо зважити на його темп, видавався майже зловтішним.

Я придивився до чоловіка, якого тепер, здається, знав уже давно. Ні, він цілком панував над собою: швидкий і ретельний добродій, що одразу мав кудись бігти. На його обличчі не було сліду ані втіхи, ані задоволення. Тільки на лівій скроні стирчало кілька волосин, скорившись давньому інстинктові. Він обережно витяг інструмент, і на грудях з'явилося щось схоже на рот, із якого двічі витекло трохи крові, наче вимовивши двоскладове слово. Молодший, білявий лікар елегантним рухом швидко зібрав її ватою. Тепер рана була спокійна, наче заплющене око.

Мабуть, я ще раз уклонився, хоча цього разу не зовсім тямив, що відбувається. Принаймні я здивувався, побачивши, що я сам. Хтось знову поправив мундир, біла стрічка лежала, як і раніше. Але тепер єгермейстер був мертвий, і то не тільки він. Серце тепер було пробите, наше серце, серце нашого роду. Тепер усе минулося. Здалося, немов розбився шолом. «Бріге сьогодні і вже ніколи», — проказало щось у мені.

Про своє серце я не думав. А коли згодом згадав про нього, я вперше достеменно знав, що про нього не йдеться. Те серце окреме. Ще тоді воно почало спочатку.

Я знаю, я уявляв собі, ніби не зможу одразу виїхати. Спершу треба залагодити все, казав я собі. А що саме, я не знав. Роботи не було майже ніякої. Я ходив по місту й відзначив, що воно змінилося. Мені було приємно вийти з готелю, де я зупинився, й побачити, що тепер це місто дорослих, яке стало для мене мало не чужим. Усе трохи поменшало, і я гуляв по Лангелініе до маяка і назад. Коли я дійшов до району Амалієґаде, здавалося, ніби звідкись вирине що-небудь, що я визнавав уже роками і що тепер знову випробує свою могутність. Там були певні наріжні вікна, арки воріт, ліхтарі, які забагато знали про мене й погрожували мені. Я дивився їм в обличчя й дав їм відчути, що зупинився в готелі «Фенікс» і першої-ліпшої миті можу поїхати назад. Але моє сумління не заспокоїлося. У мені наростала підозра, що жоден з місцевих впливів і зв'язків поки що не вдалося подолати. Я колись потай урвав їх, незавершені. Певною мірою навіть дитинство треба довести до кінця, якщо не хочеш втратити його назавжди. Зрозумівши, що я втрачаю його, я відчув, що ніколи не матиму чогось іншого, на що можна було б зіпертися.

Кілька годин щодня я проводив у Дронінґенс Тверґаде, у вузькій кімнаті, що видавалася ображеною, як і всі наймані приміщення, де хтось помер. Я походжав між письмовим столом і великою білою, обкладеною кахлями грубою і спалював папери єгермейстера. Я вже почав кидати у вогонь зв'язані пачки листів, але невеликі пакунки були так тісно стягнені, що тільки обвуглювалися по краях. Мені коштувало зусиль порозв'язувати їх. Більшість листів мали стійкий, переконливий запах, що входив у мене, наче і в мені хотів пробудити спогади. Я не мав жодних спогадів. Інколи випорскували фотографії, важчі за інший папір, і фотографії горіли напрочуд повільно. Не знаю звідки, в мене з'явилася думка, що там може бути й фотокартка Інґеборґ. Але щоразу, коли я дивився, там були зрілі, статечні, безперечно гарні жінки, що наводили мене на інші думки. Отже, виявилося, що я все-таки не без спогадів. Саме такими були очі, в які я, коли трохи підріс, часом задивлявся, йдучи з батьком по вулиці. Тоді й вони могли з карети подарувати мені погляд, від якого я не знав, куди подітися. Тепер я вже знаю, що вони порівнювали мене тоді з батьком і те порівняння було не на мою користь. Єгермейстер, звичайно, міг не боятися порівнянь.

Але тепер, здається, я збагнув, чого він боявся. Зараз розповім, як я дійшов цього висновку. В його гаманці я знайшов давно складений папірець, що вже перетерся на згинах і кришився. Я прочитав його, перше ніж спалив. Він був написаний його найкращим почерком, упевненим і рівномірним, але я одразу помітив, що то тільки копія.

«За три години до своєї смерті», — так починався той документ, і в ньому йшлося про Християна IV. Я, звичайно, не можу дослівно повторити його зміст. За три години до своєї смерті він захотів підвестися. Лікар і камердинер Ворміус допомогли йому стати на ноги. Він стояв трохи невпевнено, але стояв, і вони вдягнули на нього стібану нічну сорочку. Потім раптом сів на край ліжка і сказав щось. Ті слова годі було зрозуміти. Лікар і далі тримав короля за ліву руку, щоб той не впав на ліжко. Отак вони й сиділи, і король від часу до часу на превелику силу й неясно проказував щось незрозуміле. Зрештою лікар заговорив до нього: він сподівався, що мало-помалу йому вдасться здогадатися, що мав на увазі король. За якусь мить король урвав його і сказав цього разу цілком зрозуміло: «Ох, лікарю, лікарю, як вас там?» Лікар насилу пригадав:

— Шперлінг, найласкавіший королю.

Але з цього вже нічого не вийшло. Король, тільки-но почувши, що його розуміють, широко розплющив своє єдине праве око і проказав усім обличчям єдине слово, яке його язик формував уже кілька годин, єдине, яке ще мав:

— Döden, — сказав він, — Döden[70].

Більше на аркуші не було нічого. Я перечитав його кілька разів, а вже потім спалив. Мені спало на думку, що батько останнім часом тяжко страждав. Так розповідали мені.

Відтоді я багато думав про страх перед смертю — не без того, щоб узяти до уваги й певний особистий досвід. Думаю, можна стверджувати, що я відчував той страх. Він охоплював мене в місті, серед людей і часто без ніякої причини. Але часто, звичайно, нагромаджувались і причини, коли, наприклад, хтось умер на лаві, а всі ставали навколо й дивились на нього, а він уже вийшов за межі страху: тоді в мене з'являвся мій страх. Або колись у Неаполі: дівчина сиділа навпроти мене в трамваї й померла. Спершу видавалося, ніби вона зомліла, і ми навіть їхали ще хвилину. А потім уже не було сумніву, що слід зупинитися. Позаду нас стояли карети й зупинили рух, наче по цій вулиці вже ніхто ніколи не поїде. Бліда, товстенька дівчина спокійнісінько б умерла, зіпершись на свою сусідку. Але мати не могла змиритися. Вона якомога перешкоджала доньці. Безладно розстібала одяг і лила щось у рот, що вже нічого не приймав. Розтирала чоло якоюсь рідиною, що була в когось, а коли очі потім трохи підкотилися, почала шарпати її, щоб очі знову дивилися перед себе. Мати кричала в ті очі, які нічого не чули, тягнула і смикала доньку в різні боки, наче ляльку, а зрештою замахнулася і щосили вдарила по гладкому обличчю, щоб вона не помирала. Отоді я й злякався.

Але боявся й раніше. Скажімо, коли помер мій собака. Той самий, що звинуватив мене раз і назавжди. Він дуже захворів. Я стояв коло нього навколішки цілісінький день, як раптом він уривчасто й коротко гавкнув, саме так він гавкав тоді, коли до кімнати заходив хтось чужий. Такий гавкіт у цій ситуації був між нами мало не умовним сигналом, і я несамохіть подивився на двері. Але цей чужий був у ньому. Я занепокоєно шукав його погляду, та й він шукав мого, але не для прощання. Пес дивився на мене суворо й відчужено. Він дорікав мені, що я впустив того чужого. Він був переконаний, що я міг би перешкодити йому. Тепер виявилося, що пес завжди переоцінював мене. І вже не було часу пояснити йому. Він відчужено й самотньо дивився на мене, аж поки настав кінець.

Або ж я боявся, коли восени після перших нічних заморозків мухи залітали в кімнати і в теплі знову оживали. Вони були напрочуд висохлі й лякалися власного дзижчання; можна було бачити, що вони по-справжньому й не тямлять, що роблять. Вони сиділи годинами й не ворушились, а потім пригадували, що ще живі, й тоді кидалися кудись наосліп, не розуміючи навіщо, й чулось, як вони знову падають десь далі. Нарешті розповзалися всюди й повільно вмирали по всій кімнаті.

Але я міг боятися навіть тоді, коли був сам. Чому я повинен удавати, ніби не було ночей, коли я сідав на ліжку зі страху перед смертю й чіплявся за те, що сидіти — це принаймні ще жити: адже мертві не сидять. Це траплялося завжди в одній із тих випадкових кімнат, які одразу кидали мене напризволяще, коли мені було зле, немов боялися, що їх допитають і вплутають у мої злигодні. Отож я сидів та сидів і, певне, був такий страхітливий, що ніщо не наважувалось підтримати мене. Свічка, якій я надавав якраз ту свою послугу, що запалював, ніколи не хотіла знати про мене. Горіла переді мною так, наче в порожній кімнаті. Моєю останньою надією завжди було вікно. Я уявляв собі, ніби там, за вікном, може бути щось належне мені, і то навіть тепер, навіть у цій раптовій злиденності вмирання. Але, тільки-но побачивши вікно, я бажав, щоб воно було замуроване, стало стіною. Бо тепер я знав, що на вулиці все й далі цілком байдуже до мене, що й надворі немає нічого, крім моєї самотності. Самотності, яку я підняв над собою і до величі якої аж ніяк не могло дорівнятися моє серце. Мені спадали на думку люди, від яких я пішов колись, і я не розумів, як можна покидати людей.

Господи, Господи, якщо мене й попереду ще чекають такі ночі, все-таки лиши мені принаймні одну з тих думок, які інколи траплялися в мене! Моя вимога не така вже нерозумна, бо я знаю, що ті думки породжені страхом, а мій страх надто великий. Коли я був хлопчиком, мене били по обличчю й казали, що я боягуз. Це тому, що я ще не вмів боятися. Але відтоді я навчився боятися справжнім страхом, що тільки збільшується, коли збільшується сила, яка породжує його. Уявлення про ту силу можна отримати тільки завдяки страху. Адже вона така незбагненна, така спрямована проти нас, що наш мозок одразу розпадається, тільки-но ми намагаємось думати про неї. І все-таки від якоїсь миті я думаю, що це наша сила, наша повна сила, яка ще надто велика для нас. Звісно, правда, ми не знаємо її, та хіба ми не знаємо найменше саме те, що найпритаманніше нам? Інколи я думаю, як виникло небо і як виникла смерть: унаслідок утрати нашого найдорожчого, бо ми завжди мали багато іншого клопоту і, заклопотані, не почувалися в безпеці. Але минув час, і ми привчилися до меншого. Ми вже не впізнаємо найпритаманнішого нам і боїмося його крайньої величі. Хіба не так?

А втім, тепер я добре розумію, чому мій батько глибоко в своєму гаманці всі ці роки носив опис смертної години. Він не конче був надто вишуканий, бо всі ті описи мають у собі щось неповторне. Хіба не можна, наприклад, уявити собі кого-небудь, хто переписує для себе опис смерті Фелікса Арвера? Діялось те в лікарні. Він помирав лагідно і спокійно, і черниця, напевне, гадала, ніби він уже далі пройшов шляхом смерті, ніж насправді. Вона гучно вигукувала вказівки, де знайти те або те. То була справді неосвічена черниця: вона ніколи не бачила написаним слово «коридор», якого даної миті годі було уникнути, тож вона й сказала «колидор», гадаючи, ніби він справді має таку назву. І тут Арвер відклав свою смерть. Він вважав за потрібне спершу виправити помилку. Він ясно висловився й докладно пояснив, що дане приміщення має назву «коридор». А потім помер. Він був поет і ненавидів приблизне, або, можливо, йому йшлося тільки про істину; або ж він не хотів брати з собою в могилу останнє враження, що світ і далі такий занедбаний. Тут уже годі щось з'ясувати. Тільки не слід вважати, ніби йшлося про педантизм. Бо інакше такий закид можна було б зробити і святому Жанові де Дьє, що, помираючи, підвівся і якраз устиг зняти в садку з мотузки щойно повішеного, звістка про якого проникла в замкнену напругу його агонії. Йому теж ішлося тільки про істину.

Існує істота, цілком нешкідлива, як глянути на неї, ти навряд чи помічаєш її і одразу знову забуваєш. Але тільки-но вона непомітно для тебе проникає тобі у вуха, то розвивається там і немов розповзається, тож бачили випадки, коли вона доходить аж до мозку і спустошливо процвітає в тому органі подібно до собачих пневмококів, які потрапляють собакам через ніс.

Ця істота — твій сусід.

Що ж, відколи я тинявся в самотності, я мав незліченних сусідів — зверху і знизу, справа і зліва, а інколи з усіх чотирьох боків водночас. Я міг би просто написати історію моїх сусідів, але це стало б працею всього життя. Щоправда, це була б радше історія симптомів хвороби, яка розвивалася в мені, але ці симптоми схожі на всіх істот такого роду, бо ж довести їхнє існування можна тільки під час розладів, що їх вони викликають у певних тканинах.

Я мав і непередбачуваних сусідів, і дуже послідовних. Я сидів і намагався з'ясувати закони першої категорії, бо ж було очевидно, що й вони мають закони. А якщо коли-небудь увечері не з'являвся додому пунктуальний сусід, я починав думати, що могло трапитися з ним, не гасив світла і хвилювався, мов молода дружина. Я мав сусідів, які просто ненавиділи одні одних, і сусідів, підвладних могутній любові, але ж дізнався, що інколи серед ночі ненависть може обернутися любов'ю або навпаки, і тоді, звичайно, про сон годі й думати. А загалом можна зауважити, що сон — не таке поширене явище, як гадають. Скажімо, мої обидва петербурзькі сусіди не дуже шанували сон. Один стояв і грав на скрипці, і, певне, зазирав при цьому в невгомонні будинки, які й далі світилися вікнами неймовірної серпневої ночі. Про сусіда праворуч я, звичайно, знав, що він лежить; коли я там жив, він узагалі вже не підводився. Він навіть заплющував очі, але годі було сказати, що він спить. Він лежав і проказував довгі вірші, вірші Пушкіна та Некрасова, і то тоном, яким розповідають вірші діти, коли їх просять про те. Незважаючи на музику мого сусіди зліва, саме той зі своїми віршами виткав у моїй голові немов лялечку, з якої казна-що могло б вилупитись, якби студент, що інколи провідував його, одного дня, помилившись, не підійшов до моїх дверей. Він розповів мені історію свого знайомого, і виявилося, що та історія певною мірою заспокоює. Хай там як, то була проста, однозначна історія, після якої вмерло чимало хробаків моїх підозр.

Цьому дрібному службовцеві по сусідству однієї неділі свінула ідея виконати дивовижне завдання. Він припустив, що житиме ще довго, скажімо, років п'ятдесят. Великодушність, яку він виявив при цьому, дуже потішила його. Але тепер він захотів перевершити сам себе. Він поміркував, що ці роки можна обернути в дні, години, хвилини, ба навіть, за бажання, в секунди, тож рахував і рахував, аж поки вийшла сума, яких доти він ще не бачив. Йому запаморочилася голова. Годилося трохи відпочити. Час, казали йому завжди, неоціненний, і його здивувало, що чоловіка, який має таку сукупність часу, не охороняють. Адже його так легко можна вкрасти. Але потім до нього знову повернувся добрий, майже грайливий настрій. Він одяг шубу, щоб видаватися трохи ширшим і статечнішим, і подарував собі весь свій казковий капітал, трохи спогорда промовивши:

— Миколо Кузьмовичу, — сказав він зичливо й на додачу уявив собі, як він без шуби, худий і злиденний, сидить на дивані з кінського волосу, — сподіваюся, Миколо Кузьмовичу, — сказав він, — ви не запишаєтесь через своє багатство. Подумайте, це не головне: є бідні люди, які тішаться справжньою повагою, і навіть зубожілі дворяни й генеральські доньки, які ходять по вулицях і щось продають. — І щедрий багатій назвав ще інші, відомі всьому місту приклади.

Другий Микола Кузьмович, що сидів на дивані, набитому кінським волосом, — обдарований, — аж ніяк не засвідчував захвату, тож слід припустити, що він був розважливий. Він справді анітрохи не змінив свого скромного та впорядкованого способу життя і тільки неділі присвячував упорядкуванню своїх рахунків. Але вже через кілька тижнів йому спало на думку, що він страшенний марнотратник. Треба ощадити, подумав він. Він прокидався раніше, вмивався не так ретельно, пив чай стоячи, біг у контору і добирався туди занадто рано. Він усюди ощадив трохи часу. Але в неділю виявлялося, що тих його заощаджень немає. Тоді він збагнув, що він обдурений. Не треба було міняти купюри на дрібняки, сказав він собі. Як надовго вистачило б року! А ці ганебні дрібняки діваються невідомо куди. І настав огидний день, коли він сидів надвечір у кутку дивана й чекав на добродія в шубі, від якого хотів знову забрати свій час. Він мріяв, що візьме двері на засув і не випустить його, поки той не розплатиться. Банкнотами, хотів сказати він, і то по десять років. Чотири банкноти по десять років і одна — п'ять, а решту, хай йому біс, нехай забирає! Атож, він був готовий подарувати йому решту, тільки б не виникло перешкод. Збуджений, він сидів на дивані й чекав, але добродій не приходив. А він, Микола Кузьмович, що кілька тижнів тому легко уявляв собі, як він сидить на дивані, тепер, коли й справді сидів, не міг уявити собі іншого Миколу Кузьмовича, в шубі, того великодушного. Господь тільки знає, що сталося з ним, можливо, його ошуканство викрили й сидить він тепер у в'язниці. Безперечно, він не тільки йому завдав лиха. Такі шахраї завжди не одного дурять.

Йому спало на думку, що повинна існувати якась державна установа, своєрідний Часовий банк, де можна було б обміняти принаймні частину своїх жалюгідних секунд. Адже вони, зрештою, справжні. Він ніколи не чув про таку установу, але в довіднику безперечно можна знайти щось таке, під літерою «Ч», або ж, можливо, він має назву «Банк часу», тоді його легко знайти під літерою «Б». Можливо, треба перевірити й літеру «І», бо це, безперечно, імперська установа, що, власне, й свідчить про її важливість.

Згодом Микола Кузьмович завжди запевняв, що того недільного вечора, дарма що він був, як можна здогадатися, в пригніченому настрої, він нічого не пив. Отже, був тверезісінький, і наступне відбулося, якщо взагалі можна так висловитися, ось яким чином. Можливо, він трохи задрімав у своєму кутку, таке трапляється часто. Цей короткий сон дав йому спершу велику полегкість. Я, сказав він собі, зав'яз у цифрах. Що ж, я нічого не тямлю в них. Але цифрам, зрозуміла річ, не можна надавати надто великого значення, вони, так би мовити, — засіб, потрібний державі для забезпечення порядку. Ніхто ніколи й не бачив їх де-небудь, лише на папері. Адже й думки не може бути, щоб зустріти десь у товаристві сім чи двадцять п'ять. Такого просто не існує. Тож ця дрібна плутанина сталася через неуважність: час сплутали з грошима, немов це не окремі речі. Микола Кузьмович мало не розсміявся. Як добре добачити, де криється підступ, і то вчасно, ось що важливо — вчасно. Відтепер буде по-іншому. Час, атож, яка прикра річ. Але хіба це тільки його біда, хіба й для інших час не поділяється на секунди, навіть якщо вони й не знають про це?

Микола Кузьмович був не зовсім вільний від зловтіхи. «Та нехай собі!» — мало не подумав він, але тут сталося щось незвичайне. Раптом йому в обличчя щось війнуло, пролетіло повз вуха, обвіяло руки. Він розплющив очі. Вікно було щільно зачинене. Й далі сидячи в пітьмі з широко розплющеними очима, він почав розуміти: щойно він відчув справжній час, який лине повз нього. Микола Кузьмович упізнав усі ті сухі й тихі секунди, однаковісінькі, але швидкі, які швидкі! Господь його знає, що вони ще готують йому. І треба ж, щоб це сталося саме з ним: таж він найменшого протягу боїться! Невже йому судилося цілісіньке життя терпіти його? Він уявив собі всі невралгії, що їх можуть спричинити протяги, й шаленів від люті. Він підскочив, але несподіванки на цьому не скінчилися. Навіть унизу, коло його ніг, щось наче рухалося, то був не єдиний рух, а складне коливання в кількох різних напрямах. Він заціпенів від страху: може, тремтить земля? Звичайно, земля. Адже вона таки крутиться. Про це говорили в школі, але побіжно і швидко пішли далі, а згодом затушували; вважають, розмовляти про це непристойно. Але тепер, коли він раптом набув чутливості, він і сам відчуває ті рухи. Цікаво, чи інші відчувають їх? Можливо, але не показують цього. Можливо, їм, як морякам, ці хитання не шкодять. А от Микола Кузьмович має витончену чутливість, тож навіть у трамваї не сідає. Він, заточуючись, ходив по кімнаті, немов по палубі, й був змушений хапатися за стіни. На лихо, він згадав ще про нахил земної осі. Ні, він не може витримувати всіх цих рухів. Йому стало зле. Треба лягти і заспокоїтись, колись він десь читав про це. Відтоді Микола Кузьмович не підводився з ліжка.

Він ліг і заплющив очі. Часом, у дні, коли, так би мовити, земля коливалася менше, він почувався досить затишно. А потім він додумався декламувати вірші. Навіть повірити не можна, як це допомагає. Якщо повільно проказувати вірш, рівномірно наголошуючи кінцеві рими, тоді певною мірою виникає щось стабільне, на що можна дивитися, — розумієте, внутрішнім зором. Щастя, що він знав усі ті вірші. А втім, література завжди цікавила його. Він не нарікає на свій стан, запевняв мене студент, що був його давнім знайомим. Тільки з часом у нього сформувався гіперболізований захват перед людьми, що, як той студент, ходять і витримують рухи землі.

Я так докладно пригадую цю розповідь через те, що вона напрочуд заспокоювала мене. Цілком можу стверджувати, що я ніколи не мав такого приємного сусіда, як той Микола Кузьмович, що, безперечно, був у захваті й переді мною.

Збагатившись цим досвідом, я вирішив, що в таких випадках треба завжди йти до фактів. Я помітив, що на відміну від припущень факти прості й дають полегкість. Наче я не знав, що вся наша проникливість і розважливість запізніла, тільки висновки, більш нічого. Одразу по тому починається нова сторінка із зовсім іншим текстом, без переносу. І як допомогли мені в даному випадку кілька фактів, які можна встановити завиграшки! Я одразу назву їх, коли скажу, чим я даної миті переймаюся: ті факти лише погіршили моє становище, що (як я тепер розумію) було справді тяжким.

На мою честь слід сказати, що я багато писав у ті дні, тож руку навіть зводило судомою. Звичайно, виходячи в місто, я повертався додому не дуже охоче. Я навіть робив невеликий гак і втрачав таким чином півгодини — час, коли я міг би писати. Признаюся, то була слабкість. Та коли я був у своїй кімнаті, то вже нічого не міг закинути собі. Я писав, я мав своє життя, а поряд було зовсім інше життя, яке не мало нічого спільного з моїм: життя студента медицини, що готувався до іспитів. Я не мав перед собою нічого подібного до іспитів, і вже в цьому полягала вирішальна відмінність. Та й решта наших обставин були вкрай різні. Це все було мені очевидним. До певної миті, бо я знав, що вона настане; тоді я вже забував, що між нами немає нічого спільного. Я прислухався так, що моє серце гучно калатало. Я кидав усе і слухав. І потім наставало те, я ніколи не помилявся.

Майже кожному знайомий звук, спричинений якоюсь металевою круглою річчю, скажімо, покришкою від бляшанки, що вислизає з рук. Звичайно, вона падає вниз не дуже гучно, просто вдариться, а потім котиться далі на ободі, й звук стає неприємним тільки тоді, коли імпульс доходить до кінця і покришка, хилячись на всі боки, падає, підстрибує і аж потім лягає. Що ж, оце й усе: десь поряд падав металевий предмет, котився, падав, а тим часом, з регулярними інтервалами, щось тупало. Як і всякі повторювані звуки, металевий звук теж мав характерну закономірність: був мінливим і ніколи точно не повторювався. Саме в цьому й полягала його закономірність. Він міг бути гучним, або лагідним, або сумовитим; міг умить замовкати, а міг лунати нескінченно довго, перше ніж стихне. Останнє здригання завжди було несподіваним. Натомість тупіт видавався майже механічним. Але він щоразу по-іншому поділяв звук, і саме в цьому, здається, полягало його завдання. Тепер я уявляю собі ці деталі набагато краще, бо кімната поряд зі мною пуста. Студент поїхав додому, в провінцію. Йому слід відпочити. Я живу на горішньому поверсі. Праворуч стоїть інший будинок, у кімнату піді мною ще ніхто не заїхав: я не маю сусідів.

У такій ситуації майже дивує, що я не ставився легше до обставин. Адже моє чуття щоразу попереджало мене. Годилося б зважати на нього. Я б не лякався, якби казав собі, що тепер станеться те або те, бо вже знав, що ніколи не помилявся. Але, мабуть, саме через факти я й не казав собі нічого: відколи я знав їх, я боявся ще дужче. Мені ставало моторошно на думку, що той гамір спричиняв тільки дрібний, повільний, нечутний рух, із яким повіка студента свавільно опускалась на його праве око й заплющувалася, поки він читав. Саме оце й було найголовнішим — отака дрібниця. Він уже кілька разів був змушений пропускати іспити, його честолюбство загострилося, і родичі вдома, мабуть, дорікали йому іспитами щоразу, тільки-но бралися писати йому. Що лишалося іншого, крім зосередитись на навчанні? Але за два місяці до остаточного розв'язку в нього з'явилася ота слабкість, незначна, несподівана втома, не менш сміховинна, ніж у випадку, якби віконна штора не хотіла підніматися. Я був певен: студент не один тиждень плекав думку, що слід опанувати себе. Інакше я б не дійшов висновку запропонувати йому свою волю. Адже одного дня я зрозумів, що його воля скінчилася. Відтоді, тільки-но відчувши, що настає така мить, я ставав по свій бік стіни і просив його скористатися моєю волею. З часом мені стало зрозуміло, що він приймає її. Можливо, йому не годилося так чинити, надто коли подумати, що це не зараджувало. Якщо навіть припустити, що ми трохи загальмували процес, лишається все-таки сумнівним, чи справді він був здатний скористатися отак здобутими митями. Натомість свої витрати я почав відчувати. Пам'ятаю, я запитував себе, чи варто старатися й далі, і то якраз того пополудня, коли хтось прийшов на наш поверх. У невеликому готелі, де сходи вузькі, завжди багато гамору. Через хвилину мені здалося, ніби хтось увійшов до мого сусіди. Наші двері були останні по коридору, його двері — навскоси від моїх і дуже близько від мене. Я знав, до речі, що інколи його провідують друзі, але, як уже сказано, я взагалі не цікавився його знайомствами. Можливо, його двері відчинялися ще кілька разів і хтось виходив або заходив. За це я справді не відповідаю.

Що ж, цього самого вечора було гірше, ніж будь-коли давніше. Було ще не дуже пізно, але від утоми я вже пішов до ліжка і сподівався заснути. Та потім я підскочив, неначе до мене хтось доторкнувся. Одразу по цьому все й почалося. Десь щось стрибало, котилося, бігло, хиталось і грюкало. Тупіт був страхітливим. Тим часом знизу, на поверх нижче, хтось виразно і зло постукав у стелю. Тож гармидер заважав і новому пожильцеві. Таж ось: певне, це його двері. Я був такий уважний, що гадав, ніби чую його двері, хоча він відчиняв їх напрочуд обережно. Мені здалося, ніби він наближається. Він, безперечно, хотів знати, в якій кімнаті це діється. Дивувала лише його справді перебільшена обережність. Адже він міг помітити, що про спокій у цьому домі не дбають. Чому тільки він в усьому світі стишує свій крок? Якусь мить я вважав, ніби він стоїть під моїми дверима, а потім почув, і тут не було жодного сумніву, що він зайшов у сусідню кімнату. Він зайшов туди без вагань.

А тепер (атож, як мені описати це?) стало тихо. Тихо, як тоді, коли припиняється біль. Настала дивна відчутна, лоскотлива тиша, немов гоїться рана. Я міг би одразу заснути — зітхнути і заснути. Проте мій подив не давав мені спати. За стіною хтось розмовляв, але й ці звуки належали тиші. Таку тишу треба почути, охарактеризувати її неможливо. Та й на вулиці все було немов заспокоєне. Я сів на ліжку й прислухався: тихо, як у селі. Господи, подумав я, таж тут його мати. Вона сидить коло свічки, промовляє до нього, можливо, він схилив голову на її плече. Вона немов укладає його спати. Тепер я збагнув, чому коридором ступали так тихо. Ох, це вона. Істота, перед якою двері відчиняються зовсім по-іншому, ніж перед нами. Що ж, тепер можна спати.

Свого сусіду я невдовзі майже забув. Я розумію, що аж ніяк не переймався щирою участю до нього. Тільки інколи, піднімаючись, я запитував унизу, чи немає новин про нього і які вони. І радів, коли були добрі. Але я перебільшую. Я, власне, не мав потреби знати про те. А якщо інколи я відчував раптовий потяг зайти до сусідньої кімнати, це бажання не мало нічого спільного з ним. Від моєї кімнати до сусідньої лише один крок, і кімната не замкнена. Мені, власне, було б цікаво, яка та кімната. Адже можна дуже легко уявити собі будь-яку кімнату, і це уявлення досить часто більш-менш відповідає дійсності. Тільки кімната поряд із твоєю завжди цілком інша, ніж ти гадаєш.

Я кажу собі, що саме ця обставина й приваблює мене. Але ж я добре знаю, що там чекає на мене певний металевий предмет. Мабуть, справді покришка від бляшанки, хоча, звичайно, я можу помилятися. Це не тривожить мене. Просто я схильний звалювати все на покришку від бляшанки. Навряд чи він забрав її з собою. А можливо, в кімнаті прибрали і знову, як і годиться, накрили бляшанку покришкою. І тепер вони обидві формують разом уявлення про бляшанку, круглу бляшанку, — виразне, просте й дуже відоме уявлення. Мені здається, ніби я пригадую, що вони стоять на каміні — обидві речі, які складають бляшанку. Атож, і стоять навіть перед дзеркалом, тож позаду постає ще одна бляшанка, оманливо подібна до справжньої, уявна. Бляшанка, якій ми не надаємо ніякого значення, але за яку, наприклад, могла б схопитися мавпа. Точніше, навіть дві мавпи могли б схопитися за неї, бо й мавпа подвоїлася б, тільки-но дійшовши до камінної полиці. Що ж, саме покришка від цієї бляшанки й дошкуляла мені.

Отож дійдімо згоди: це покришка від бляшанки, цілої бляшанки, край якої вигнутий так само, як і край покришки, тож покришка не повинна мати ніяких інших бажань, крім бажання опинитися на своїй бляшанці, і це буде всім, що здатна уявити собі покришка: неперевершеним задоволенням, справдженням усіх її бажань. Це ж просто ідеальний стан: бути приставленою терпляче та лагідно, рівномірно спочивати на круглому валику й відчувати в собі виступ круглого краю — пружний і не менш гострий, ніж твій власний край, коли ти лежиш сама. Ох, але як мало покришок уміють цінувати це! Тут ми з очевидністю бачимо, як спантеличує речі їхнє спілкування з людьми. Адже люди — якщо можна побіжно порівняти їх із бляшаними покришками — сидять на своїх місцях украй неохоче й криво. Почасти тому, що, кваплячись, займають не своє місце, почасти тому, що сідають абияк і ремствують, а почасти тому, що краї, які мають збігатися, зігнуті, і то кожен по-своєму. Отже, скажімо цілком відверто: вони, власне, лише прагнуть при першій-ліпшій нагоді зіскочити, покотитися й деренчати. Бо інакше звідки беруться всі так звані розваги й галас, що їх вони породжують?

Речі бачать це вже кілька століть. Не дивно, що вони занапащені, коли відступають від своєї природної спокійної мети і хочуть так скористатися життям, як користуються ним навколо них, — вони ж бачать. Речі намагаються уникнути своїх застосувань, стають знеохочені та недбалі, і люди вже й не дивуються, заскочивши їх на якійсь гидоті. Адже вони дуже добре знають про це по собі. Люди дратуються, бо вони сильніші, бо, на їхню думку, вони мають більше право на мінливість, бо вважають, що їх мавпують, проте потурають речам не менше, ніж потурають собі. Та коли хто-небудь, скажімо, якийсь самітник, зосереджується і прагне день у день покладатися тільки на себе, він одразу породжує спротив, зневагу, ненависть розбещених речей, які зі своїм нечистим сумлінням уже не можуть терпіти, коли щось не подається й прагне власного сенсу. Вони гуртуються, щоб заважати йому, лякати його, зводити на манівці, і впевнені, що здатні на таке. І тоді, підморгуючи одна одній, вони пропонують спокуси, які виростають до безмірності, і скеровують геть усе і навіть самого Бога проти самітника, що, напевне, вистоїть: проти святого.

Як я розумію тепер дивовижні картини, на яких речі обмеженого і регулярного вжитку веселяться, тішаться і з цікавістю спокушають одна одну, здригаючись у туманній розпусті розваг. Це казан, що парує й тиняється, колби, що ув'язнюють думки, неробилійки, які з насолодою пхаються в діри. Між ними валяються там і там порозкидані ревнивим ніщо члени, кінцівки та обличчя, що ллють туди теплу блювоту, і роздуті зади, люб'язно готові до послуг.

Святий горбиться та зіщулюється, але в його очах і далі світиться погляд, що вважав це все за можливе: адже він споглядав. І тепер уже осідає його розум у прозорому розчині душі. Вже опало листя з його молитви, що стирчить йому з рота сухою гілкою. Його серце впало й витекло в каламуть. Його бич не пасує йому і схожий на хвіст, що відганяє мух. Його статевий член знову на своєму місці, і коли якась жінка з відкритими повними грудьми йде навпростець крізь вовтузню, він показує на неї, наче палець.

Були часи, коли я вважав, ніби ці картини застарілі. Не те що я сумнівався в них. Я міг собі думати, що таке траплялося зі святими, тими ревними і поквапними людьми, які в давнину за всяку ціну прагнули допастися до Бога. Такого ми вже не прагнемо. Ми здогадуємося, що Бог — заважкий для нас, тож слід відступити від нього, щоб потім тяжкою працею повільно долати відстань, яка відокремлює нас від нього. Але тепер я знаю, що й цю працю заперечують, як і святість, а святість виникає навколо кожного, хто самотній задля неї, так само як стала колись атрибутом самотніх богів у їхніх печерах і порожніх притулках.

Коли говорять про самітника, завжди дуже багато припускають наперед. Адже гадають, ніби люди знають, про що йдеться. Ні, не знають. Вони ніколи не бачили самітника, а тільки ненавиділи його, не знаючи його. Вони стали його сусідами, які використовують його, і голосами в сусідній кімнаті, які спокушають його. Вони нацькували речі на нього, щоб вони зчиняли гармидер і заглушували його. Діти гуртуються проти нього, бо він і сам тендітний, мов дитина, і що більше росте, то більше протиставлений дорослим. Вони цькують його й заганяють у криївку, і вся його довга юність не знала пощади, бо не було заборон на полювання. А коли його не щастило зацькувати й він був неушкодженим, вони підозрюють його й паплюжать усе, що походить від нього. А коли він і далі не поступався, вони стають агресивніші й з'їдають його харч, вдихають його повітря і плюють на його злидні, щоб вони стали йому огидні. Вони ославлюють його, немов зачумленого, жбурляють у нього каміння, щоб чимшвидше прогнати. І мають слушність у своєму давньому інстинкті, бо він і справді їхній ворог.

Але потім, коли він уже не дивився на них, вони схаменулися. Вони здогадалися, що вони посприяли йому своєю настирністю, що вони зміцнили його самотність і допомогли йому назавжди відокремитися від них. Тепер вони відмінилися і вдалися до останнього, крайнього засобу, до іншої боротьби: слави. А почувши галас слави, майже кожен підведе очі й розвіється.

Цієї ночі я знову згадав про зелену книжечку, яку, напевне, мав колись у дитинстві, й, не знаю чому, я втовкмачив собі в голову, що вона дісталася мені від Матильди Браге. Та книжка не цікавила мене, коли опинилась у мене, і я прочитав її лише через багато років, мабуть, під час вакацій в Ульсґорі. Але від першої миті книжка видалась мені важливою. Вона була наскрізь сповнена значення, навіть коли дивитися на саму обкладинку. Зелень палітурки щось означала, і людина одразу розуміла, що і всередині має бути щось значуще. Немов за домовленістю, спершу йшли гладенькі й білісінькі форзац і титульна сторінка, що видавались таємничими. Здавалося, ніби всередині має бути багато ілюстрацій, але там не було жодних, тож доводилося майже всупереч власній волі признатися, що навіть тут усе як годиться. Цей брак трохи надолужувала невелика закладка, потерта й трохи крива, що, щиро вірячи, ніби вона й досі рожева, лежала бозна-відколи між незмінними сторінками. Можливо, нею ніколи не користувалися, а палітурник швидко і старанно вшив її в обкладинку, не придивившись як слід. А можливо, закладка лежить там невипадково. Може, хтось припинив читати і вже ніколи не повернувся до книжки, бо тієї миті доля постукала йому в двері й завдала клопоту, й він далеко відійшов від усіх книжок, які, зрештою, не є життям. Годі було з'ясувати, чи хто-небудь читав книжку далі. Можна було навіть подумати, ніби просто хтось знову і знову розгортав книжку на цьому місці, і до цього доходило лише пізньої ночі. Хай там як, я мав певний острах перед обома сторінками, немов перед дзеркалом, біля якого хтось стоїть. Я ніколи не читав тих сторінок. Я взагалі не знаю, чи читав коли-небудь усю книжку. Вона була не дуже груба, але містила багато різних оповідок, надто надвечір завжди траплялася ще якась невідома.

Я пригадую лише дві. Я вам скажу які: кінець Григорія Отреп'єва і смерть Карла Сміливого.

Господь його знає, чи справили вони тоді на мене враження. Але тепер, коли збігло дуже багато років, я пригадую опис, як поколений і пошматований труп царя-самозванця з маскою на обличчі вкинули в юрбу, й він пролежав надворі три дні. Звичайно, годі сподіватися, що ця книжечка коли-небудь знову потрапить мені до рук. Але це місце, мабуть, дивовижне. А хотілося б знову перечитати, як відбулася його зустріч із матір'ю. Він, певне, почувався не дуже впевнено, якщо запросив її аж до Москви; я навіть переконаний, що тієї пори він так сильно вірив у себе, що думав, ніби справді кличе свою матір. І та Марія Нагая, що кілька днів поспіль мерщій добувалася до нього зі свого злиденного монастиря, теж здобула все, давши згоду. А чи не почалася його невпевненість саме тоді, коли вона визнала його? Я був схильний думати, що сила його перетворення спиралася на те, що він уже не був нічиїм сином.

(Зрештою, саме в цьому полягає сила всіх молодих людей, що пішли з дому.)[71]

Народ, що побажав собі такого царя, проте не уявляв собі, який він, зробив його ще вільнішим та необмеженішим у своїх можливостях. Але материне пояснення, що й саме становило свідому брехню, було ще й силою, яка зменшувала Григорія: виймала його з повноти власної вигадки, обмежувала його до втомленого наслідування, зводила до індивіда, яким він не був, перетворювала в ошуканця. І тоді з'явилася, трохи полегшивши ситуацію, ота Марина Мнішек, яка по-своєму заперечувала його, бо, як виявилося згодом, вірила не в нього, а в кожного. Я, звичайно, не можу ручатись, як докладно описано ті події в цій оповідці. Про це, здається мені, годилося б розповісти.

Але, хай там як, сама подія аж ніяк не застаріла. Цілком можна уявити собі автора, що з великою докладністю описав останні миті життя, — і він мав би слушність. Подробиць тут дуже багато: ось він, немов прокинувшись, метнувся до вікна, а потім скочив у вікно, впавши на подвір'ї серед варти. Він не зміг підвестися, йому допомогли. Він, певне, зламав ногу. Спираючись на двох людей, він відчував: вони вірять йому. Він озирнувся: решта людей вірить теж. Він майже жалів тих стрільців-велетнів, бо зайшло все дуже далеко: адже вони знали Івана Грозного в усій його страхітливій реальності, а вірили — в нього. Йому хотілося признатися їм, але розкрити рота означало б просто кричати. Біль у нозі просто нестерпний, а він уже так мало панував над собою, що не відчував нічого, крім болю. Крім того, не було часу. Його обступили зусібіч, він бачить Шуйського, а за ним — усе інше. Зараз усе скінчиться. Але варта зімкнула лави й захистила Григорія. Його не віддавали. І сталося диво. Віра тих старих вояків поширилася далі, попереду всі розступилися. Шуйський, стоячи неподалік, розпачливо гукає до вікна. Григорій не озирається. Він знає, хто там, і раптом відчув тишу, тишу, що заполонила все. І тепер долинув відомий здавна голос — високий фальшивий і напружений голос цариці-матері, що зреклася його.

Досі ситуація розвивалася сама собою, а тепер, будь ласка, дайте мені оповідача, справжнього оповідача: кілька рядків, які лишилися, мають випромінювати силу, що долає всі суперечності. Сказано про це чи ні, але можна заприсягтися, що між голосом і пістолетним пострілом у ньому ще раз озвалися, безкінечно зчавлені, воля і влада бути всім. Бо інакше годі зрозуміти ту блискучу логіку, з якою вони протикали йому нічну сорочку й штрикали тіло, немов хотіли уразити незламність індивіда. І те, що, й умерши, він три дні був у масці, якої був майже зрікся.

Коли я тепер думаю, мені видається дивним, що в цій самій книжці розказано й про кінець того, хто все своє життя був самим собою, твердим і незмінним, мов граніт, і щоразу тяжчим для всіх, хто витримував його. В Діжоні є його портрет. Але ми й без нього знали, що він був низенький, непоступливий, упертий і відчайдушний. Тільки про руки, мабуть, ніколи не думали. Він мав дуже теплі руки, які завжди хотів охолодити й несамохіть клав на щось холодне, розчепіривши пальці, щоб між ними було повітря. В руки йому йшла кров, що комусь іншому могла вдарити в голову, і ті руки справді були надуті, мов голови біснуватих, що шаленіють від своїх марень.

Годилося б мати неймовірну обережність, щоб жити з такою кров'ю. Тому герцог замкнувся в собі і часом боявся, коли по його жилах бігала тьмяна, потаємна кров. Та швидка й майже невідома наполовину португальська кров інколи була страхітливо чужа йому самому. Часто він боявся, що кров накинеться на нього уві сні й розірве його. Він удавав, ніби приборкав її, але завжди тремтів зі страху. Герцог не наважувався кохати жодну жінку, щоб не стати ревнивим, а його кров була така бурхлива, що він ніколи не підносив келиха до вуст; замість пити вино він пом'якшував свою вдачу трояндовим соком. І все-таки одного разу він випив, у таборі під Лозанною, коли втратили Грансон; він захворів, відчував пустку в душі й пив багато нерозведеного вина. Але тоді спала і його кров. У його безглузді останні роки вона часто занурювалась у важкий тваринний сон. Тоді ставало очевидним, якою мірою герцог був підвладний їй: адже, коли спала кров, він був ніким. Тоді до нього не смів підступити жоден з придворних: він не розумів, що вони кажуть. Герцог не наважувався постати перед іноземними послами, бо ж був нудний і пустий. Потім він сідав і чекав, поки прокинеться кров. Здебільшого вона мов підскакувала, виривалася з серця й кипіла.

Задля тієї крові він возив із собою всі речі, яких не цінував. Три великі діаманти і всі самоцвіти; фламандські мережива і гобелени з Араса, і то цілими купами. Своє шовкове шатро з золотим гаптуванням і чотири сотні наметів свого почту. І картини, намальовані на дереві, і дванадцять апостолів зі щирого срібла. Принца Тарентського і герцога Клевського, Філіпа Баденського і пана Шато-Ґійона. Адже прагнув сповістити своїй крові, що він імператор і немає нічого понад ним: щоб вона боялася його. Але кров не вірила йому, незважаючи на такі докази; та кров була недовірлива. Можливо, ще сумнівалася в герцогу. Але сурми кантону Урі зрадили його. Відтоді його кров знала, що тече в занапащеній людині, й прагнула вирватися назовні.

Так я бачу це тепер, а тоді на мене найбільше враження справила сцена, як шукали тіло герцога в день Богоявлення.

Молодий лотаринзький князь, що ввечері, одразу після навдивовижу квапливої битви, повернувся верхи у своє злиденне місто Нансі, рано-вранці розбудив своїх слуг і запитав про герцога. Відправляли посланця за посланцем, і він сам від часу до часу з'являвся у вікні, неспокійний і заклопотаний. Він не завжди впізнавав, кого везуть до нього в кареті чи несуть у паланкіні, а тільки бачив, що то не герцог. Не було його й серед поранених, і ніхто з полонених, яких раз по раз приводили й далі, теж не бачив його. Зате втікачі з бойовища розносили на всі боки різні чутки й були збентежені та налякані, мов боялися зіткнутися з ним. Уже споночіло, а про герцога ніхто нічого не чув. Протягом пізнього зимового вечора всюди поширилася звістка, що він зник. І хоч куди вона доходила, в кожного з'являлася раптова, перебільшена впевненість, що він живий. Мабуть, ще ніколи герцог не був такий реальний в уяві кожного, як тієї ночі. Не було жодного дому, де б не пильнували, не чекали на нього і не уявляли собі, як він стукає у двері. А якщо він не заходить, то тільки тому, що вже пройшов.

Тієї ночі був мороз, і здавалося, ніби замерзла й думка, що герцог живий: такою-бо несхитною видавалася вона. Минули роки й роки, поки вона розтанула. Всі ті люди, не знаючи нічого до ладу, наполягали, що він живий. Доля, яку він накинув їм, була стерпною тільки завдяки його постаті. Вони насилу дізналися, що він є, а тепер, коли вже знали його, з'ясували, що він видатний і незабутній.

Але наступного дня, сьомого січня, у вівторок, пошуки почалися знову. Цього разу був уже провідник. Ним виявився паж герцога, й він стверджував, ніби бачив здалеку, як його господар упав; тепер він покаже те місце. Він сам не розповідав нічого, його привів граф Кампо-Бассо й говорив замість нього. Тепер паж пішов уперед, а решта — одразу за ним. Той, хто бачив його, закутаного й напрочуд невпевненого, навряд чи повірив би, що це справді Джан Батиста Колона, вродливий і тонкостанний, як дівчина. Він тремтів від холоду, повітря було тугим від нічного морозу, при кожному кроці здавалося, ніби під ногами скреготять зуби. А втім, мерзли всі. Тільки герцогів блазень, прозваний Louis Onze[72], і далі був жвавий. Він удавав собаку, мчав наперед, повертався і якийсь час біг навкарачки поряд із хлопцем, а коли бачив здалеку труп, то вискакував наперед, нахилявся над ним і звертався до нього, мовляв, він міг би зосередитись і стати тим, кого вони шукають. Він давав трупу час на роздуми, а потім невдоволено повертався до інших і погрожував, проклинав і нарікав на впертість та лінощі мертвих. Люди йшли й далі, і не було кінця їхній ході. Місто вже майже годі було розгледіти, бо, незважаючи на холод, небо тим часом захмарилося і було сіре й непрозоре. Земля була пласка і байдужа, і невеличкий, збитий докупи загін з кожним кілометром дедалі більше губився серед просторів. Ніхто не розмовляв, тільки одна стара жінка, що пішла разом з ними, щось бурмотіла й хитала головою: можливо, молилася.

Одного разу проводир зупинився і озирнувся. Потім звернувся на мить до Лупі, португальського лікаря герцога, й показав уперед. За кілька кроків попереду простягалася крижана поверхня, калюжа або ставок, і в ній, наполовину занурені, лежали з десяток, а то й кільканадцять трупів. Майже всі були роздягнені й пограбовані. Лупі, нагнувшись, пішов уперед, пильно придивляючись до кожного група. Всі вже впізнали Олів'є де ла Марша і священика, що супроводив їх. А стара стала навколішки в сніг, заскімлила й нахилилася над великою рукою з розчепіреними пальцями. Всі метнулися до неї. Лупі зі слугою спробував перевернути труп, що лежав долілиць. Але обличчя примерзло, а коли його видобули з льоду, відокремилася тільки одна худа і ламка щока, бо другу відгризли собаки чи вовки, й видніла тільки велика рана, що тяглася від вуха, тож про обличчя годі було й мовити.

Усі по черзі озирнулися: кожен гадав, ніби побачить позаду римлян. Та побачили тільки блазня, що підбіг до них, злий і закривавлений. Він тримав плащ далеко від себе й похитував ним, наче звідти мало щось випасти, але в плащі нічого не було. Всі підступили ближче, шукаючи особливих прикмет, і таки знайшли декілька. Розпалили багаття і обтерли тіло теплою водою і вином. Усі побачили рубець на шиї і сліди від обох великих гнояків. Лікар уже не сумнівався. А люди дивилися ще й на інші прикмети. За кілька кроків від трупа Louis Onze знайшов великого чорного коня Моро, на якому їздив герцог у день Нансі. Блазень сів на коня і звісив куценькі ноги. Кров і далі збігала йому з носа в рот, і всі бачили, що він смакував нею. Один слуга пригадав, що на лівій нозі герцога вріс ніготь, і тепер усі заходилися шукати того нігтя. Блазень тим часом смикався, наче його лоскотали, й кричав: «Ох, монсеньйоре, даруйте їм, що вони, недоумки, викривають твої грубі вади і не впізнали тебе по моєму довгастому обличчю, на якому відображена твоя чеснота».

(Герцогів блазень першим увійшов і до кімнати, де поклали тіло. Це сталося в домі такого собі Жоржа Маркіза, ніхто не міг сказати чому. Домовину ще не покрили, тож блазень побачив геть усе. Білий камзол і кармазиновий плащ гостро й неприязно зіткнулися між чорним балдахіном і чорним ложем. Попереду стояли високі червоні чоботи з великими позолоченими острогами. А в тому, що вище є голова, годі було й сумніватися, тільки-но побачивши корону. То була велика герцогська корона з кількома самоцвітами. Louis Onze пішов навколо й до всього придивився. Він обмацав навіть атлас, хоч і мало тямив у тканинах. Певне, якийсь добрий атлас, можливо, задешевий для Бургундського дому. Блазень ще раз відступив назад, щоб усе окинути очима.

Фарби у відблисках сліпучого снігу видавалися напрочуд несумісними. Блазень немов закарбував у пам'яті всі деталі. «Добре вбраний, — схвалив нарешті він, — можливо, трохи яскраво. Він уявляв собі смерть, мов ляльковода, що притьмом потребував якогось герцога».)[73]

Краще просто констатувати певні речі, які годі змінити, ніж оплакувати цей факт або просто міркувати про нього. Тож мені стало ясно, що я ніколи не був справжнім читачем. У дитинстві я вважав читання за професію, яку має обрати собі людина, і то згодом, коли перебере одну за одною всі професії. А точніше, я не мав певного уявлення, коли таке може статися. Я сподівався, що це стане очевидним, коли життя, так би мовити, зміниться і йтиме тільки зовні, так само як давніше — зсередини. Я уявляв собі, ніби тоді воно буде збагненним і однозначним і його аж ніяк не розумітимуть хибно. Аж ніяк не простим, навпаки, як на мене, вкрай вимогливим, складним і важким, але неодмінно прозорим. Своєрідна необмеженість дитинства, непропорційність, неосяжність — це все тоді стане подоланим. Щоправда, важко було добачити чому. По суті, життя щоразу збільшується, наростає з усіх боків, і що більше ти роззираєшся, то більше внутрішнього зворушує в собі людина: хтозна, звідки воно приходить. Але, здається, воно росте до крайніх меж, а потім нараз розбивається. Легко спостерегти, що дорослі дуже мало переймаються цим, вони ходять, виголошують судження та діють, а коли постають перед труднощами, то винні тільки зовнішні обставини.

Отож я відклав читання до початку таких змін. Тоді я б ставився до книжок, як до знайомих, мав би час на спілкування з ними, певний, спокійний і приємно проведений час, і то такий довгий, як тобі хочеться. Звичайно, деякі книжки стоятимуть ближче до тебе, і годі сказати, чи можна наперед бути впевненим, що ти не витратиш на них зайві півгодини замість прогулянки, розмови, початку театральної вистави або нагального листа. Але, слава Богу, я навіть здумати не міг, що сплутається і стане сторч, немов залежане, волосся, горітимуть вуха, руки стануть холодні, мов метал, а довга свічка догорить у свічнику!

Я згадую ці явища, бо сам пережив їх під час вакацій в Ульсґорі, коли несподівано полюбив читання. Водночас з'ясувалося, що я не вмію читати. Я, звичайно, заходився читати задовго до терміну, який я визначив собі. Але рік у Соре серед юрби галасливих більш-менш однолітків навчив мене недовірливо ставитись до таких обрахунків. Там я всотував швидкі, несподівані враження, що з усією очевидністю ставилися до мене, як до дорослого. То були враження в натуральну величину, що пригнічували мене своїм тягарем. Але тією самою мірою, якою я збагнув їх, мені розкрилися очі й на нескінченну реальність мого дитинства. Я знав, що воно не скінчиться, бо ж тільки-но починалося щось нове. Я казав собі, що, звичайно, кожному можна поділяти свій шлях на етапи, але вони вигадані. А сам я виявився надто невправним, щоб придумати собі які-небудь. Щоразу, коли я намагався, життя давало мені зрозуміти, що нічого не знає про них. А якщо я наполягав, що моє дитинство вже минуло, тієї самої миті зникало і все прийдешнє, і мені лишалось якраз стільки місця, скільки має під собою олов'яний солдатик, щоб мати змогу стояти.

Це відкриття, зрозуміла річ, ще більше вирізнило мене. Воно давало мені поживу для роздумів і виповнювало мене своєрідною остаточною радістю, яку я вважав за смуток, бо я, дитина, ще не доріс до неї. Крім того, як пригадую, мене занепокоїло, що тепер, коли нічого не передбачено на якийсь певний термін, чимало взагалі можна пропустити. Тож, коли з такими думками я повернувся в Ульсґор і побачив масу книжок, я взявся за них, і то поквапно, майже з нечистим сумлінням. Якимсь чином я ще тоді передчував думку, яка не раз навідувала мене згодом: людина не має права розгортати книжку, якщо не зобов'язалася прочитати їх усі. З кожним рядком людина розкриває світ. До книжок світ був цілісний і, можливо, знову стане таким після них. Але як я, не вміючи читати, дам раду такій силі книжок? Навіть у тій скромній бібліотеці вони тісно тулились одна до одної, відбираючи надію прочитати їх. Я вперто і відчайдушно тицявся від книжки до книжки й перегортав сторінки, наче збирався здійснити щось незмірне. Тоді я читав Шіллера і Баґесена, Еленшлеґера і Шак-Стафельда, всі знайдені там твори Вальтера Скотта і Кальдерона. Мені до рук потрапляло чимало такого, що я мав би прочитати раніше, читати інші книжки було ще зарано, майже жодна книжка не відповідала моєму тодішньому станові. Але я однаково читав їх.

У подальші роки я інколи прокидався серед ночі, й зірки видавалися такими реально близькими і такими значущими у своєму обертанні, що я не міг збагнути, як людина мириться з утратою такої великої частини світу. Такі самі почуття, здається, я мав і тоді, коли піднімав очі від книжки й визирав надвір, де буяло літо, де мене гукала Абелоне. Інколи її голос до мене долинав украй несподівано, і я ніколи не озивався. І то нашої найщасливішої пори. Але, як збагнув я тільки тепер, я судомно тримався за читання й ховався наполегливо і вперто від наших щоденних свят. Хоч який я був невправний, не використовуючи численних, часто непомітних нагод для природного щастя, в перспективі дедалі більшого розриву я не без утіхи добачав обіцянку майбутніх примирень — тим привабливіших, що далі я відсував їх.

А втім, мій читацький сон одного дня скінчився не менш несподівано, ніж почався, і тоді ми серйозно розсварилися. Адже Абелоне не шкодувала мені тепер ніяких глузів і зверхності, а коли я заставав її в альтанці, заявляла, ніби читає. Щоправда, якось у неділю вранці книжка лежала коло неї загорнута, але вона, здається, втішалася порічками, обережно знімаючи виделкою ягідки з дрібних гілочок.

Мабуть, то був один з тих ранків, які трапляються в липні, плинули нові, відпочилі години, коли завжди вдаються до дій радісних і нерозважливих. З мільйона дрібних незнищенних рухів створюється найпереконливіша мозаїка життя; речі пронизують одна одну й здіймаються в повітря, тіні від прохолоди стають ясними, а сонце перетворюється в легке духовне сяєво. В саду немає нічого головного, все міститься всюди, і треба розчинитися одразу в усьому, щоб нічого не пропустити.

У рухах та діях Абелоне тоді теж містилося геть усе. Як напрочуд добре вона вигадала — робити саме те і саме так, як вона робила. Її білі в затінку руки працювали так легко і так узгоджено, що круглі ягоди немов доброхіть відскакували і скочувались у вистелену росяним виноградним листям миску, де вже громадились інші ягоди, червоні й білі, лискучі й прозорі, зі здоровими зернятками в терпкому м'якуші. Тоді я хотів тільки дивитися, але, оскільки була ймовірність, що мені дорікнуть, я, щоб видаватися невимушеним, узяв книжку, сів по другий бік столу, розгорнув навгад і почав читати.

— Якби ж ти, читайте, принаймні читав уголос, — мовила трохи згодом Абелоне. З її голосу не чулося, ніби їй кортить посваритися, а оскільки, на мою думку, вже справді настала пора примиритися, я одразу почав читати вголос, до кінця розділу й далі, наступний називався «До Бетини».

— Ні, ні, не відповіді, — перебила мене Абелоне і одразу поклала, немов утомившись, виделочку. І миттю розсміялася, побачивши, як я глянув на неї.

— Господи, Мальте, як ти погано прочитав.

Тепер я був змушений признатися, що ні на мить не зосереджувався на тексті.

— Я читав тільки на те, щоб ти перебила мене, — наполягав я, обличчя мені пашіло, і я став гортати книжку назад, щоб побачити назву. Тільки тепер я дізнався, що то за книжка. — Чому не відповіді? — запитав я цікаво.

Абелоне, здавалося, не чула мене. Сиділа в світлій сукні й немов геть потемніла під нею, як, зрештою, і її очі.

— Віддай, — раптом розгнівано мовила вона й забрала книжку мені з рук і розгорнула саме там, де хотіла. А потім прочитала один з листів Бетини.

Не знаю, що я там зрозумів, але здавалося, ніби мені врочисто пообіцяли, що коли-небудь я збагну. Поки її голос наростав і нарешті майже дорівнявся до того, яким вона співала, я соромився, що так убого уявляв собі наше примирення. Адже я зрозумів, що це воно. Але відбувалося тепер десь у величній сфері, далеко понад мною, куди я не діставав.

Обіцянка справджується завжди, і якось та сама книжка знову опинилася серед моїх книжок, серед кількох книжок, із якими я не розлучався. Тепер і переді мною вона розгортається саме на тих місцях, які мені потрібні, і коли я читаю їх, годі з'ясувати, чи я думаю про Бетину, а чи про Абелоне. Ні, Бетина стала в мені реальніша, натомість Абелоне, яку я знав, була ніби підготовкою до неї, і тепер вона для мене перейшла в Бетину, немов у своє власне мимовільне єство. Адже ця дивовижна Бетина всіма своїми листами творила простір, сформувала найоб'ємнішу постать. Від самого початку в собі вона так розпросторилась у цілому, немов уже вмерла. Вона всюди розчинялася в бутті, бо ж належала до нього, і те, що сталося з нею, вічно існувало в природі; там вона пізнавала себе і майже з болем виривалася з себе; на превелику силу знову поверталася до себе, немов із глибин традиції, викликала себе, наче дух, і витримувала себе.

Бетино, ти ще жила тоді, я бачив тебе. Хіба земля ще не тепла від твого тепла, а птахи хіба не лишають ще простору для твого голосу? Роса вже інша, а зірки — це й досі зірки твоїх ночей. А хіба світ загалом не походить від тебе? Адже як часто ти запалювала його своєю любов'ю й бачила, як він палає і згоряє, і ти потай, коли всі спали, заміняла його іншим світом. Ти була в цілковитій гармонії з Богом, коли щоранку вимагала від нього нової землі, бо ж усе, що він створив, іде до загину. Тобі видалося жалюгідним щадити і вдосконалювати світи, ти споживала їх і простягала руки за щоразу новим світом. Бо твоя любов зрівнялася з усім.

Як таке могло статися, що не всі розповідають про твою любов? Що сталося відтоді, що було б дивовижнішим? Чим вони переймаються? Ти сама знаєш ціну своєї любові, ти гучно заявляла своєму найвидатнішому поетові, що він робить її людською, натомість вона ще стихія. А він, пишучи тобі, пояснював її людям. Усі читали ті відповіді й більше вірили їм, бо поет зрозуміліший для них, ніж природа. Але, можливо, коли-небудь стане очевидним, що тут пролягала межа його величі. Цю люблячу жінку накинули йому, й він не витримав її. Невже це означає, що він не міг відповісти? Така любов не потребує відповіді, поклик і відповідь вона має в собі, вона слухає саму себе. Але поет мав би принизитися перед нею в усьому її блиску й писати те, що вона диктує, обома руками навколішки, як Іоанн на Патмосі. Супроти того голосу не було ніякого вибору, той голос «виконував обов'язки янгола», щоб з'явитися, огорнути його й забрати у вічність. То були «огняний віз та огняні коні» його вшестя. Отак для його смерті підготували темний міф, а він відкинув його.

Доля полюбляє винаходити взірці та малюнки. Її труднощі полягають у складності. А от життя важке своєю простотою. Воно має лише кілька речей, які мають незмірну велич. Святий, що відкидає долю, обирає іншу долю, поряд із Богом. А те, що жінка відповідно до своєї природи змушена робити відносно чоловіка той самий вибір, накликає згубу на всі любовні стосунки; рішуча й позбавлена долі, немов вічна, стоїть вона поряд із ним, а він змінюється. Той, хто любить, завжди переоцінює кохану істоту, бо життя більше за долю. Її відданість хоче бути безмежною, і саме в цьому полягає її щастя. Безіменне страждання її любові завжди полягає в тому, що від неї вимагають обмежити ту відданість.

Немає жодної іншої скарги, яку коли-небудь висловлювали б жінки: Елоїза у своїх перших двох листах згадує тільки про неї, а через п'ятсот років ця скарга постає в листах португалки; її можна впізнати, наче пташиний спів. Раптом крізь ясний простір цього розуміння проходить далека постать Сафо, яку не знаходили століття, бо шукали її в долі.

Я ніколи не наважувався купити в нього газету. Я навіть не певен, що він справді завжди має в себе кілька номерів, коли він повільно походжав увесь вечір уздовж Люксембурзького саду. Він обертався плечима до ґрат і гладив рукою край невисокого муру, де стояли залізні штаби. Він так тулився до огорожі, що багато людей, які щодня проходили повз, не помічали його. Щоправда, він ще мав рештки голосу й нагадував про себе, але той звук був не гучніший за шваркіт у лампі або грубці, або далеке капання води в печері. А світ влаштовано так, що дехто все своє життя проходив повз нього під час пауз, коли він, безгучніший за все, що ворушиться, посувався, мов стрілка, мов тінь стрілки, мов час.

Як я не мав слушності, коли не хотів дивитися на нього! Я соромлюся писати, що я часто поблизу нього наслідував ходу якоїсь іншої людини, немов я й не знав його. Потім чув, як у ньому лунає слово «La Presse», одразу по тому ще раз, а втретє — у проміжку. Люди навколо мене озиралися й шукали голосу. Тільки я йшов швидше за решту, наче до мене нічого не долинуло, наче я був украй заклопотаний.

А я й справді був заклопотаний. Я намагався уявити його собі, я взявся до праці зобразити його, й від напруги піт виступав мені на обличчі. Адже я мав створити його, як створюють мертвого, для якого вже немає доказів, ніяких складових частин; таку працю треба здійснювати тільки в душі. Я знаю тепер, що мені трохи допомагала думка про численні зображення Христа з помережаної слонової кості, які лежать в усіх антикварів. Думка про яке-небудь «Pieta»[74] підступала до мене й відступала, — мабуть, тільки на те, щоб відтворити певний нахил його видовженого обличчя, недбалий заріст на тінях щік і, зрештою, болісну сліпоту замкненого обличчя, скривленого й задертого вгору. Але, крім цього, було ще багато іншого, належного йому, і я ще тоді збагнув, що в ньому не було нічого другорядного: навіть у тому, як його пальто чи плащ випиналося ззаду, тож виднів увесь комір — низенький комір, що великою дугою тягнувся навколо випнутої тоненької шиї, не торкаючись її; навіть у зелено-чорній краватці, зав'язаній аж занадто вільно, і аж ніяк не в капелюсі, старому, з задертими крисами, твердому фетровому капелюсі, якого він одягав так, як одягають капелюхи всі сліпі: без зв'язку з рисами обличчя, без можливості побудувати з доданого і себе самого нову зовнішню єдність, тож капелюх — не що інше, як накинутий чужий предмет. У своєму страхові придивлятись я зайшов так далеко, що зрештою образ цього чоловіка часто без ніякого приводу виразно й болюче зосереджувався в мені до такої тяжкої муки, що я, змушений нею, вирішив розхитати і скасувати дедалі більшу викінченість своєї уяви зовнішнім фактом. То було увечері. Я вирішив негайно пильно придивитися до нього, коли йтиму повз.

А тепер ви повинні знати: то діялось напровесні. Вітер, що дув удень, ущух, довгі, заспокоєні вулички тягнулись до вулиць, де, немов свіжі уламки білого металу, блимали будинки. Але той метал приголомшував своєю легкістю.

На широких вулицях, що бігли вдалину, сновигало багато людей, майже не боячись карет, які з'являлися лише зрідка. Мабуть, була неділя. Серед тиші вежі церкви Св. Сульпіція здіймалися в небо весело й несподівано високо, а на вузьких, майже римських вуличках перехожі несамохіть уже шукали недалекої весни. У Люксембурзькому саду й перед ним товклося так багато людей, що я не одразу й помітив його. Чи, може, не одразу впізнав серед юрби?

Я вмить пересвідчився, що витвір моєї уяви був безвартісний. Не обмежена ніякою стриманістю чи перекрученням очевидність його злиденності перевершувала мою здатність уявляти. Я не вловив ані кута нахилу обличчя, ані огиди, якої, здається, дедалі більше наповнювалися його порожні повіки. Я ніколи не думав про його рот, прихований, мов отвір стічної труби. Можливо, він мав колись спогади, але тепер до душі не доходило нічого, крім аморфного відчуття краю муру позаду, об який щодня стиралася рука. Я зупинився і, майже байдуже оглядаючи все інше, збагнув, що тепер на ньому інший капелюх і, безперечно, недільна краватка, прикрашена навскіс жовтими і фіалковими прямокутниками, а от капелюх був дешевим новим брилем із зеленою стрічкою. Ці барви, звичайно, не мали значення, і тільки моя дріб'язковість спонукає згадувати їх. Я хочу тільки сказати, що вони справляли враження м'якенького черевця якогось птаха. Навіть його не тішили ці барви, і хто поміж решти (я озирнувся) наважився б сказати, що отак одяглися задля нього?

Господи, нестямно пронеслось у голові, ти ж існуєш! Є докази твого існування. Я забув їх усі й ніколи не вимагав жодного, бо яке страхітливе зобов'язання полягало б в упевненості у твоєму існуванні. Й усе-таки тепер мені показано все. Це твій смак, тут твоє задоволення. Що ми все-таки навчилися терпіти все й не судити. Що важке в цьому світі? А що ласкаве до нас? Про це знаєш тільки ти.

Коли знову настане зима і я буду змушений одягати нове пальто, дозволь, щоб я його носив так, поки воно нове.

Не те що я хотів відрізнятися від них, коли я на початку ходив у своєму найкращому одязі й неодмінно намагався мати якийсь притулок. Просто я не зайшов так далеко. Я не мав духу жити їхнім життям. Якби в мене відсохла рука, я б, мабуть, ховав її. А вона (хто вона, я не знаю) з'являлася щодня перед терасами кав'ярень і, хоча їй було важко зняти пальто і виплутатися з бозна-якого верхнього та спіднього одягу, — вона не цуралася цього клопоту й роздягалася так довго, що не ставало сили дочекатися кінця. А потім скромно стояла перед нами зі своєю сухою, скоцюрбленою рукою, і ви бачили, яка то дивина.

Ні, не те що я прагнув відрізнятися від них, бо я б запишався, якби хотів дорівнятися до них. Я не такий. Я не мав ані їхньої сили, ані їхньої міри. Я живився, отже, від трапези до трапези не мав ніяких таємниць, а вони підтримували себе майже як вічні. Вони щодня, навіть у листопаді, стояли на рогах вулиць і не лякалися зими. Опускався туман, розпливалися їхні невиразні, непевні постаті. Я був у від'їзді, я був хворий, багато чого загинуло в мені, але вони не померли.

(Я ніколи не міг зрозуміти, як підводяться школярі в кімнатах, сповнених сірого холоду, хто зміцнює оті метушливі скелети, що вибігають у місто дорослих, у каламутні рештки ночі, у безкінечний шкільний день, — маленькі й боязкі, що завжди спізнюються. Я не маю ніякого уявлення про ту величезну допомогу, якої вони завжди потребують.)[75]

У місті повно людей, які повільно опускаються до них. Більшість спершу впираються, але ж є бліді підстаркуваті дівчата, які гинуть щоразу без опору. Бо, хоча їхня душевна сила не змарнована, їх ніхто ніколи не любив.

Господи, можливо, ти маєш на увазі, що я повинен покинути все і любити їх? Бо інакше чому мені так важко не йти за ними, коли вони переганяють мене? Чому я одразу згадую найсолодші, найнічніші слова, і мій голос повниться ніжності поміж вустами і серцем? Чому я уявляю собі, ніби несказанно обережно хухаю на них, отих ляльок, якими грається життя і щовесни, нізащо, б'є їх по руках, аж поки вони безвільно виснуть? Ці дівчата ніколи не падали з вершин надії, і тому й не розбилися, проте вони побиті й уже непотрібні життю. Тільки нічийні коти заходять до них увечері у кімнати, потай дряпають їх і мостяться коло них. Інколи я йду за ними назирці одну або дві вулички. Вони йдуть під будинками, всякчас хто-небудь затуляє їх, і вони зникають за постатями, наче й не було їх.

І все-таки я знаю: якби хто спробував тепер полюбити їх, вони важко повиснуть на ньому, немов зайшли задалеко і нездатні зрушити далі. Думаю, тільки Ісус зміг би витримати їх, бо його й досі наповнює воскресіння, проте вони йому байдужі. Тільки закохані спокушають його, а не ті, що з мізерним талантом бути коханою чекають слушної миті, немов із погаслою лампою.

Я знаю: якщо мені судилося пуститися берега, нічого не зарадить, якщо я уявлятиму себе у своєму найкращому одязі. Хіба він серед своєї пишноти не заходить поміж останніх? Хіба він, замість підвестися, не опустився аж на дно? Звісно, правда, інколи я думав про інших королів, хоч у парках немає їхніх постатей. Але тепер ніч, зима, я мерзну, я думаю про нього. Адже пишнота — лише мить, і немає нічого довшого за злидні. А цей король має жити у віках.

Хіба не він єдиний зберігся під ковпаком свого божевілля, немов воскові квіти під склом? Про інших у церквах молилися за їхні многая літа, а від нього канцлер Жан Шарльє Жерсон вимагав безсмертя, і це тоді, коли він став найзлиденнішим, страждав від самої вбогості, незважаючи на корону.

Тоді, коли від часу до часу, вдаючи незнайомих і зачорнивши обличчя, чоловіки накидались на короля в ліжку, щоб здерти з нього прилиплу до гнояків сорочку, яку він давно вже вважав за свою шкіру. В кімнаті було темнувато, і вони цупкими руками відривали, вхопившись, зотлілі клапті. Потім хтось запалював свічку, і тільки тоді вони бачили загноєну рану в нього на грудях, у яку занурився залізний амулет, бо він щоночі притискав його до себе з усією силою пристрасті; тепер той амулет лежав глибоко в його тілі, страхітливо коштовний у перлинах гною, немов чудотворні мощі у скриньці. Шукали міцних слуг, але ті не витримували огиди, коли потривожені хробаки виповзали з фламандського полотна, випадали зі складок і заповзали їм у рукави. Йому, безперечно, стало гірше, як не стало parva regina[76], бо вона, молода і ясна, ніколи не покидала подружнє ложе. Потім померла. А далі вже ніхто не наважувався шукати наложниць для тієї купи падла. Королева забрала з собою слова і пестощі, з допомогою яких можна було власкавити короля. Тепер уже ніхто не пробивався крізь здичавіння цього духу, ніхто не допомагав йому вибратися з провалля своєї душі, ніхто не розумів його, коли він раптом озирався круглими очима тварини, що йде на пасовисько. А коли він упізнавав заклопотане обличчя Жувеналя, то згадував колишнє королівство, і йому хотілося надолужити все змарноване.

Про події тієї доби дуже важко розповісти, не засмутивши слухача. Якщо десь відбувалося що-небудь, то навалювалося всім своїм тягарем і було, як кажуть, немов монолітом. Куди подітися від звістки про вбивство його брата або звістки, що ще вчора Валентина Вісконті, яку він завжди називав своєю любою сестрою, стояла перед ним навколішки й відсувала вбік жалобний удовиний убір з обличчя, скривленого від скарг і звинувачень, а сьогодні, кілька годин поспіль, затятий сумлінний адвокат так довго обстоює право монарших убивць, аж поки злочин стає осяйним, і, здається, прагне осяяти й небеса? Було б справедливим виправдати всіх, бо Валентина з Орлеана вмерла з горя, хоча їй обіцяли помсту. Яка була користь, що він простив бургундському герцогу, а потім знову простив? Його опанувала темна пристрасть відчаю, і він уже кілька тижнів живе в наметі серед Аргійського лісу й запевняє, що тільки крики оленів уночі дають йому полегшу.

Ще раз передумавши геть усе, від початку аж до кінця, хоч який він короткий, народ зажадав побачити свого короля і нарешті побачив — безпорадного. Але народ зрадів, як побачив, збагнув, що це король — тихий і терплячий чоловік, який тут тільки підтверджує думку: Господь дбає про нього у своєму запізнілому нетерпінні. В такі світлі миті на балконі палацу Сен-Поль король, напевне, здогадувався про свій потаємний шлях: він згадав день Розбеке, коли його дядько герцог Бері взяв його за руку, щоб показати результат своєї першої вправної перемоги; того напрочуд довгого і ясного листопадового дня він озирав простолюд Генту, що задушився, сам створивши тісняву, бо нападали на нього зусібіч. Переплетені, мов страхітливий мозок, захисники лежали там купами, в які збилися самі, щоб стояти щільною лавою. Просто бракувало повітря, коли ти бачив там і там їхні здушені обличчя; мимоволі наверталася думка, що повітря далеко відвіяло від цих ще стоячих у тісняві трупів, коли раптом пурхнуло в небо так багато охоплених відчаєм душ.

Цю сцену вкарбували йому в пам'ять як початок його слави. Й він забув її. Тоді то був тріумф смерті, а тепер, коли перед очима всіх він стояв на кволих ногах, діялась містерія любові. Тоді на обличчях інших він бачив, що те бойовище, хоч яке страхітливе, ще можна збагнути. А містерію годі збагнути, вона не менш дивовижна, ніж олень із золотим ланцюжком на шиї в Сенліському лісі. Тільки тепер він сам став видовищем, а решта занурились у споглядання. Він не сумнівався, що вони затамували віддих і сповнені тих самих незмірних сподівань, які колись замолоду заполонили йому душу в день полювання, коли поміж гілля глянули на нього спокійні очі. Таємниця побаченого охопила всю його лагідну постать, він не ворушився, боячись загинути; легенький усміх на його широкому простому обличчі набув природної тривалості, мов у скам'янілого святого, й не заважав йому. Отак він стояв, і то була одна з тих митей, у які вбирається вічність. Юрба насилу витримувала. Покріплена нагромадженою й невичерпно збільшеною втіхою, вона пронизала тишу радісним криком. Але вгорі на балконі стояв тільки Жувеналь Дезюрсен, і він, коли стишився гомін, ознаймив, що король поїхав на вулицю Сен-Дені до Братства Христових мук, щоб подивитися містерії.

У такі дні короля виповнював лагідний настрій. Якби тоді якийсь художник шукав образу для сцен райського життя, то не знайшов би взірця, довершенішого за постать тихого короля, що горбився в одному з високих вікон Лувру. Він гортав книжечку Кристини Пізанської, що мала назву «Шлях довгого навчання» й була присвячена йому. Він не читав учених полемічних промов, виголошених в алегоричному парламенті, який заповзявся знайти володаря, гідного керувати світом. Книжка завжди розгорталася перед ним на найпростішому місці: там, де йшлося про серце, що тринадцять років, немов колба над вогнем скорботи, лише дистилювало гірку воду очей; він збагнув, що справжня втіха починається тільки тоді, коли щастя вже проминуло й скінчилося назавжди. Ніщо не було для нього дорожчим за цю розраду. Поки його погляд начебто обіймав міст поодаль, він із тим серцем, натхненим Кумською сивілою, полюбляв виходити на шлях і дивитися на тодішній світ: на збурунене море, вежі чужих міст, стримані натиском далечіні, екстатичну самотність нагромаджених гір і досліджуване з боязливим сумнівом небо, що затягувалось, як живчик у немовляти.

Та коли хтось заходив, король лякався, і його дух повільно каламутився. Він дозволяв відвести себе од вікна, дозволяв, щоб йому давали якусь роботу. Йому прищепили звичку годинами роздивлятися книжки з малюнками, й він був задоволений, хоч і нарікав, що, гортаючи, ніколи не може бачити одразу кілька малюнків, а самі вони цупко тримаються у фоліантах, тож їх і переставити не можна. Тоді хтось і згадав про гру в карти, вже давно поглинуту забуттям, і дуже догодив королю, коли приніс їх, королю страшенно припали до серця яскраві шматки картону, які можна перекладати і які мали на собі докладні зображення. Поки гра в карти знову входила в моду серед придворних, король сидів у своїй бібліотеці й грав сам. Ось він щойно поклав поряд двох королів, і так само й Господь звів нещодавно його та імператора Венцеля; інколи вмирала дама, і тоді він клав на неї чирвового туза, що правив бідоласі за нагробок. Його не дивувало, що в цій грі було багато пап; він ставив Рим на тому краї столу, а праворуч від себе — Авіньйон. Рим був йому байдужий, із якоїсь причини він уявляв його собі круглим і більше не думав про нього. Проте Авіньйон він знав. Тільки-но король думав про це місто, пам'ять відтворювала йому високий замкнений палац і перенапружувалася. Він заплющував очі й був змушений тамувати віддих. Він боявся, що вночі йому присняться лихі сни.

А загалом карти справді заспокоювали його, тож придворні мали слушність, щоразу знову повертаючи його до них. Такі години зміцнювали його думку, що він король, король Карл VI. Це не означає, ніби він переоцінював себе: від нього далекою була думка, ніби він — щось більше за аркуш паперу, проте в ньому зросла впевненість, ніби він — певна карта, можливо, погана, можливо, та, якою походили в гніві, карта, яку завжди втрачаєш, але неодмінно та сама і аж ніяк не інша. І все-таки, коли в такому рівномірному самоутвердженні збігав один тиждень, йому ставало тісно в собі. Шкіра напиналася йому навколо лоба й на потилиці, наче він раптом упирався у свій надто виразний контур. Ніхто не знав, яку спокусу він долав, коли нарешті запитував про містерії й не міг дочекатися їхнього початку. А коли починалися, він жив більше на вулиці Сен-Дені, ніж у своєму палаці Сен-Поль.

Найзгубнішою рисою тих поставлених на сцені віршів було те, що вони завжди доповнювали та розширювали себе й доростали до десятків тисяч рядків, тож час у них зрештою завжди був реальний, скажімо, десь так, як-от тоді, коли виготовляють глобус земного масштабу. Пустий поміст, під яким було пекло, а над ним, вбудований в стрілу арки, каркас балкона без поренч, що означав райські висоти, уводив в оману тільки такою мірою, щоб зменшити ошуканство. Адже в тому сторіччі небо та пекло і справді стали земними, і воно, щоб вистояти, живилося силою обох.

То були дні авіньйонського християнства, яке покоління тому зосередилося навколо Іоанна XXII, і до нього, мимоволі прагнучи притулку, зверталося так багато людей, що, тільки-но він став понтифіком, одразу ж виріс і масивний палац, замкнений і важкий, немов зовнішнє запасне тіло для всякої безпритульної душі. А він сам, невеличкий, легенький, одуховлений сивий дідусь, і далі був незахищений. Коли він, тільки-но приїхавши, негайно почав жваво та енергійно діяти в усіх напрямках, йому на стіл ставили страви, приправлені отрутою; перший келих завжди годилося вилити, бо зображення єдинорога знебарвлювалось, коли чашник діставав його з келиха. Безпорадний сімдесятирічний чоловік возив із собою, не знаючи, де притулити їх, воскові копії, зроблені з нього, щоб занапастити його, і дряпався об довгі голки, якими протикали їх. Їх можна було б розтопити. Але інколи ті таємні подобизни так лякали його, що він не раз мимоволі плекав думку, що таким чином він сам собі може стати згубою і зникнути, наче віск у вогні. Від страху його схудле тіло стало ще сухішим і витривалішим. Але тепер уже зазіхали на тіло його імперії: євреїв із Гренади підбурювали знищити всіх християн, і цього разу вони залучили страхітливих поплічників. Після першої ж чутки ніхто вже не сумнівався в підступах прокажених, і дехто вже бачив, як вони кидали в криниці клапті свого страхітливого розпаду. Ні, не легковірність завинила, що люди одразу повірили чуткам: навпаки, віра стала такою важкою, що падала з рук людей, якими тіпало, на самісіньке дно криниці. І знову ревний старий не допустив отруту до своєї крові. Під час нападу забобонності він приписав собі і своїм ближнім молитву «Angelus» від демонів пітьми, і тепер це заспокійливе благання виголошували щовечора на весь збуджений світ. А втім, усі були й послання, що йшли від нього, більше скидалися на запашне вино, ніж на цілющий відвар. Імперія не хотіла підлягати його лікуванню, але він невтомно засипав її доказами хвороби, й невдовзі до цього владного лікаря зверталися люди навіть із найдальшого Сходу.

Але тут сталося неймовірне. На День Усіх Святих він проповідував довше і палкіше, ніж звичайно; відчувши раптову потребу, немов щоб побачити самому, він показав свою віру: щосили напружившись, він дістав її з вісімдесятип'ятирічного ковчега свого тіла й розклав на амвоні, і на нього враз накричали. Крикнула вся Європа: та віра погана.

І тоді папа зник. Цілий день він не подавав ознак діяльності, стояв навколішки в молитовні й досліджував таємницю діяльних особистостей, які занапащали свою душу. Нарешті він з'явився, виснажений важким самозаглибленням, і зрікався. Він зрікався раз по раз. Зречення стало старечою пристрастю його духу. Інколи він уночі будив кардиналів, щоб розмовляти з ними про своє каяття. Можливо, його життя безмірно підтримувала, зрештою, тільки надія впокоритися ще перед Наполеоном Орсіні, що ненавидів його і не хотів прийти.

Отже, Жак Кагорський[77] зрікся. Здається, ніби сам Господь хотів указати йому на помилку, бо ж одразу по тому прикликав до себе сина графа де Ліньї, що, здається, чекав свого повноліття на землі тільки на те, щоб уже дорослим чоловіком наблизитись до душевної чуттєвості неба. Жило ще чимало людей, які пам'ятали цього ясного хлопця, що був кардиналом і ще на початку своєї юності став єпископом, а потім, заледве маючи вісімнадцять років, помер в екстазі своєї довершеності. Бачили його і як небіжчика: адже повітря в його могилі, де, вивільнившись, лежить чисте життя, ще довго діє на труп. Але хіба не було чогось розпачливого в цій передчасній святості? Хіба справедливо, що чиста тканина його душі простелилася тільки на те, щоб яскраво забарвитись червінню в розпеченому казані часу? Хіба земне не підступило до нас ближче, коли цей юний принц відштовхнувся від землі у своєму полум'яному вшесті? Чому сяйливі не лишаються серед тих, кому важко нести свічник? Хіба не ця пітьма спонукала Іоанна XXII заявити, що до Страшного суду не буде ніякого повного блаженства, ніде, навіть серед блаженних? І справді, скільки треба мати непоступливої жорстокості, щоб уявляти собі, ніби, поки тут вирує неподобство, десь уже є обличчя, осяяні світлом Господнім, серед гурту янголів, утішені невичерпним спогляданням Бога.

Я сиджу серед холодної ночі, пишу і знаю все. Знаю, можливо, тому, що зустрів того чоловіка ще тоді, коли був малим. Він був дуже високий, я навіть думаю, такий високий, що всі зглядалися на нього.

Хоч яким це видається неймовірним, мені якось пощастило вийти надвечір самому з дому; я біг, я завертав за ріг і тієї самої миті зіткнувся з ним. Я не розумію, як те все могло статися за п'ять секунд. Хоч як стисло розповідати, розповідь виходить набагато довша. Я вдарився, зіткнувшись із ним: я був малий і запишався, що не заплакав, а втім, несамохіть сподівався, що мене втішать. Оскільки він цього не вчинив, я вважав, що він збентежився; йому, мабуть, не спав на гадку жоден жарт, яким можна було б розрядити напругу ситуації. Я з утіхою вже збирався допомогти йому, але для цього треба було зазирнути йому в обличчя. Я вже казав, що він високий. Але він не нагнувся наді мною, як усе-таки було б природним, тож перебував у височіні, недосяжній для мене. Переді мною й далі не було нічого, крім запаху і характерної жорсткості його одягу. Раптом його обличчя опустилося. Яким воно було? Я не знаю, не хочу знати. То було обличчя ворога. Поряд із цим обличчям, зовсім поряд, на висоті моторошних очей, білів, наче друга голова, його кулак. Перше ніж я мав час відвернути обличчя, я вже тікав, обминув його ліворуч і помчав просто вниз безлюдною страхітливою вулицею, вулицею незнайомого міста, де нічого не прощають.

Тоді, як розумію тепер, я й відчув той важкий, масивний, розпачливий час. Час, коли поцілунок двох, що примирилися, був тільки знаком для вбивць, які стояли навколо. Вони пили з одного келиха, сідали на очах в усіх на одного коня, й була навіть чутка, ніби вночі вони спали в одному ліжку, але, незважаючи на цю близькість, їхня взаємна неприязнь була така несамовита, що тільки-но котрийсь бачив, як у другого б'ється живчик, у ньому наростала судомна огида, наче він бачив жабу. То був час, коли задля більшої частки спадщини брат напав на брата та ув'язнив його, щоправда, король заступився за скривдженого й повернув йому свободу і майно. Скорившись іншій і далекій долі, старший брат лишив меншого в спокої й покаявся в листах за скоєну кривду. І все-таки визволений брат уже не міг отямитись. Століття стало свідком, як він в уборі прочанина мандрував від церкви до церкви, даючи щоразу химерніші обітниці. Обвішаний амулетами, він пошепки розповідав ченцям у монастирі Сен-Дені про свої страхи, а в монастирському журналі довго містилася згадка про стофунтову воскову свічку, якою він вважав за доречне вшанувати Людовіка Святого. До власного життя він не дійшов ніколи і аж до смерті відчував заздрість і гнів свого брата, що гнітили йому серце. А хіба граф де Фуа, отой Гастон Феб, яким усі захоплювалися, не вбив відкрито Ерно, свого брата в перших, що був намісником англійського короля в Лурді? І що таке це очевидне вбивство проти моторошної випадковості, коли батько, не відклавши вбік гострої пилочки для нігтів, у пориві докору простяг свої славетні гарні руки до незахищеної шиї сина, що лежав поряд? Кімната була темна, довелося запалити свічку, щоб побачити кров, кров давнього і славетного роду, що загинув назавжди, коли кров тихцем витекла з маленької ранки непритомного хлопця.

Хто міг бути досить сильним, щоб утриматися від убивства? Хто тієї пори не знав, що крайні заходи неминучі? Інколи чоловіка, чий погляд протягом дня зустрічався з оцінювальним поглядом свого вбивці, опановувало дивне передчуття. Він усамітнювався, замикався, дописував свій заповіт і велів наприкінці сплести ноші з вербової лози, доставити рясу ченця-целестинця і солом'яний попіл для посипання голови. Перед його замком з'являлися незнайомі менестрелі, він щедро винагороджував їх за співи, які узгоджувалися з його непевними здогадами. В поглядах собак світився сумнів, і вони вже не так ревно виконували накази. В девізі, якого дотримувались усе життя, стиха проступило нове й очевидне побічне значення. Чимало давніх звичок видавались уже застарілими, але замість них не з'явилося нових. Якщо виникали якісь плани, їх обмірковували в загальних рисах, по-справжньому й не вірячи в них, натомість окремі спогади набували несподіваної остаточності. Ввечері коло каміна виникала думка віддатися їм. Проте ніч надворі, тепер незнайома, одразу влізала у вуха. Протягом численних безтурботних або небезпечних ночей досвідчене вухо вже навчилося розрізняти окремі фрагменти тиші. Але цього разу все було по-іншому. Була не ніч між учора й сьогодні, а просто ніч. Ніч. Beau Sire Dieu[78], а потім воскресіння. Навряд чи в такі години до вух доходили уславлення коханої, все містилося в альбах та ле і стало незбагненним серед довгих шлейфів пишних імен. Щонайбільше поставали в пітьмі тільки широко розплющені жіночі очі нешлюбного сина.

А потім, перед пізньою вечерею, замислене споглядання рук у срібній чаші на вмивання. Власних рук. Що вони робитимуть? І далі хапатимуть та відпускатимуть? Ні. Всі намагалися робити щось одне, а потім протилежне. Бралися всі, дій не було ніяких.

Не було ніяких дій, крім хіба в ченців-місіонерів. Король, спостерігши їхні вистави, сам надав їм привілеї. Він називав їх улюбленими братами, бо ніхто ніколи не був такий близький йому. Їм буквально дозволили й у земному житті зберігати свої прибрані ролі й ходити в новому значенні, бо король до нестями прагнув, щоб вони надихнули якомога більше людей і залучили їх до своїх енергійних дій, у яких був порядок. А він сам хотів лише вчитися від ченців. Хіба немає на ньому, точнісінько як і на них, знаків та одягу, сповнених значення? Придивляючись до них, він, певне, вважав, що йому слід навчитись, як ходити і як відходити, висловлюватись та ухилятись, щоб не лишалося жодного сумніву. Несвітські надії заполонили йому серце. В миготливо освітленій і мов заволоченій туманом залі монастиря Святої Трійці він сидів день у день на найкращому місці й підскакував від збудження та зосереджувався, мов учень. Інші плакали, а він стримував у душі сяйливі сльози й лише стискав собі холодні руки, щоб мати силу дивитися. Інколи в мить напруги, коли якийсь актор, проказавши свої слова, раптом виходив за межі поля зору його широко розплющених очей, він піднімав голову й лякався: чи давно святий Михайло вгорі підступив до краю балкона у своєму лискучому срібному обладунку?

У такі миті король випростувався. Озирався, немов мав щось вирішити. Він уже майже бачив протилежність тієї дії: грубу, моторошну, profane passion[79], в якій він брав участь. Але це одразу минало. Всі ворушилися без сенсу. Запалені смолоскипи з'являлися і зникали, відкидаючи безформні тіні на склепіння вгорі. Якісь незнайомі люди смикали його. Він хотів грати, але з його вуст не виходило нічого, його рухи не породжували жестів. Люди так дивно товклися навколо нього, що йому здалося, ніби він має нести хрест. І хотів зачекати, щоб вони принесли той хрест. Але вони були сильніші й мало-помалу відпихали його.

Зовні багато чого вже змінилося. Не знаю, як саме. Але в душі й перед тобою, мій Боже, в душі й перед тобою, Господи-глядачу: хіба ми не беремо участь у виставі? Звісно, ми з'ясували, що не знаємо ролі, ми шукаємо дзеркало й хочемо зняти грим, прибрати фальш і стати справжніми. Але десь пристає до нас якась частка старого маскування, про яку ми забули. В наших бровах лишається слід штучного подиву, ми не помічаємо, що кутик наших вуст викривлений. Отак ми й ходимо — як посміховисько, як половинчаста сутність: ані щось справжнє, ані актор.

Це сталося в театрі в Оранжі. Навіть не придивившись як слід, лише помітивши мальовничі уламки, що тепер укривали фасад, я зайшов крізь невеличкі скляні двері воротаря. Я опинився міме повалених колон і невисоких стебел алтеї, але вони тільки на мить приховали від мене відкриту мушлю лав на схилі пагорба, яка, поділена тінями пополудня, видавалася величезним увігнутим сонячним годинником. Я швидко пішов до нього. Піднімаючись поміж рядами для глядачів, я відчув свою мізерність на їхньому тлі. Вгорі, трохи вище від мене, стояли, розійшовшись у різні боки, кілька іноземців і озирали все з недбалою цікавістю; їхній одяг був неприємно виразний, а про масштаб тих постатей не варто й згадувати. Якусь мить вони споглядали мене й дивувалися, що я такий маленький. Це спонукало мене розвернутися.

Ох, я був цілком непідготований! Почалася вистава. Йшла незмірна надлюдська драма, драма могутньої сценічної стіни, тричі поділеної по вертикалі, стіни, що гриміла величчю, майже нищівної, і раптом стриманої у своїй надмірності.

Я піддався радісному збентеженню. Ота стіна, що височить переді мною, помережана тінями і схожа через те на обличчя з нагромадженою пітьмою у вустах посередині, обмежена зверху однаковими локонами зачіски, на яку скидався карниз угорі, — це ж яскрава антична маска, яка все затуляє і за якою світ зводиться до обличчя. Тут, у цьому великому амфітеатрі панує якесь пусте буття, що чекає і всотує: все, що відбувалося, опинилося там — боги і доля. А далі (якщо глянути вгору), понад краєм стіни, неслися у вічність небеса.

Та мить, як я розумію тепер, назавжди відохотила мене від наших театрів. Що я там маю робити? Що я маю робити перед сценою, з якої забрали цю стіну (схожу на іконостас російської церкви), бо дія-вистава вже не має сили пройти крізь її міцне мурування, — дія, що схожа на газ і мала б проступати у вигляді сконденсованих важких і повних олійних крапель. Тепер п'єси розкришуються крізь грубе сито сцени й лежать купою, поки їх приберуть. Це та сама недосконала реальність, що виповнює вулиці та будинки, тільки тут її збирається більше, ніж годен умістити один вечір. (Але ж будьмо відверті, ми не маємо театру, бо не маємо й Бога: адже для них потрібна спільність. Кожен має свої особливі думки і страхи й дає іншим людям поглянути на них тільки тією мірою, якою це пасує йому й дає користь. Ми ненастанно розбавляємо наше розуміння, щоб його вистачило, замість закликати спорудити спільний захисний мур, за яким незбагненне має час зосередитись і напружитись.)[80]

Якби ми мали театр, чи стояла б там ти, трагічна, завжди така маленька, оголена і беззахисна перед тими, які задовольняють свою пусту цікавість видовищем твоїх мук? Ти, несказанно зворушлива, передбачала реальність своїх мук ще тоді у Вероні, коли ти, ще майже дитина, грала в театр і тримала перед собою чисті троянди, немов замаскований фасад, який мав ще більше приховати тебе.

Звісно, правда, що ти була дитиною акторів, тож коли твої батько-мати виступали, вони хотіли, щоб їх бачили, але ти не вдалася в свою рідню. Для тебе професія актриси мала стати тим, чим для Маріанни Алькофорадо було чернецтво, хоча вона й не здогадувалася про це: маскуванням, досить щільним і тривким, щоб бути за ним нестримно злиденною, і то переконливо, як блаженні, що блаженні невидимо. В усіх містах, де ти виступала, вони описують твої жести, але не розуміють, як ти, день у день безнадійніше, щоразу уявляла собі, ніби вони приховують тебе. Ти тримаєш свої коси, руки, щось непрозоре перед світлом, яке просвічує їх. Ти хухала на все прозоре, ти зменшувалася, ти ховалася, як ховаються діти, а потім видавала короткий, щасливий вигук, бо тебе мав би шукати хіба що янгол. Але потім ти обережно визирала, і не було жодного сумніву, що тебе бачили весь час — усі в тому огидному, пустому, окатому просторі: тебе, тебе, тебе і нікого іншого!

Тобі спадає на думку руку простягти їм назустріч і скласти пальці, щоб ніхто не зурочив тебе. Тобі хочеться відвернути від них обличчя, за яке вони шарпають. Тобі спадає на думку стати собою. Твоїм партнерам на сцені бракує мужності, немов їх замкнули з пантерою, вони тиснуться до лаштунків та виголошують, що треба, і то тільки на те, щоб не дратувати тебе. Але ти тягнеш їх наперед, розставляєш їх і ставишся до них як до справжніх. Двері, що нікуди не ведуть, ошукані завіси, предмети, які мають тільки фасад, — це все суперечило тобі. Ти відчуваєш, як твоє серце ненастанно підноситься до незмірної дійсності, і, перелякана, знову намагаєшся відірвати від себе погляди, наче довгі нитки бабиного літа. Але глядачі вже вибухають схваленням у своєму страхові перед крайнощами: немов щоб останньої миті відвернути від себе те, що змусило б їх змінити своє життя.

Кохані живуть серед труднощів і небезпеки. Ох, тільки б вони подолали себе і стали люблячими. Навколо люблячих — чиста безпека. Ніхто вже їх не підозрює, і вони вже не здатні зрадити себе. Таємниця в них уже зцілилася і ціла, вони виспівують її всю, немов солов'ї, тут немає частин. Вони оплакують одного, але їх підтримує вся природа: це плач по вічному. Вони біжать за втраченим, але вже після перших кроків наздоганяють його, і перед ними тепер тільки Бог. Їхня легенда — це легенда про Бібліду, що бігла за Кавном аж до Лікії. Порив серця гнав її його слідом через різні країни, і зрештою знесилилась вона, але така палка була її пристрасть, що, загинувши, по той бік смерті, нестримна, відродилась вона як нестримне джерело.

А хіба не стала джерелом у своїй душі й португалка? А ти, Елоїзо? І всі ви, люблячі, чий плач долинув до нас: Гаспара Стампа, графиня де Діе і Клара д'Андузе; Луїза Лабе, Марселіна Деборд, Еліза Меркер? Але ти, бідолашна минуща Аїссе, ти вже вагаєшся і подаєшся. Втомлена Жулі Леспінас. Невтішна сага щасливого парку: Марія-Анна де Клермон.

Я й зараз виразно пам'ятаю, як колись удома я знайшов футляр від якоїсь прикраси: він був завбільшки в дві долоні, скидався на віяло і мав кайму з квітів, витиснену на темно-зеленому сап'яні. Я розгорнув його: він був порожній. Тепер, коли збігло так багато часу, я вже можу казати так. Але тоді, розкривши його, я тільки побачив, із чого складалася та порожнеча: з оксамиту, з невеличкого пагорба світлого, вже не свіжого оксамиту, з канавки для прикраси, що через дрібку смутку світлішала, порожніла, а потім губилася. Таке видовище можна витримати лише мить. А для коханих, що лишилися самотні, мабуть, так воно завжди.

Погортайте назад свої щоденники. Хіба навесні не настає неодмінно пора, коли рік, що почався, підступає до вас, наче докір? У вас був потяг до радості, і все-таки, виходячи на простір свободи, там, надворі, постає відчуження в повітрі, і ви ступаєте вже невпевнено, немов на хиткому кораблі. Починається сад, а ви (атож, ви) тягнете сюди зиму і минулий рік; для вас у щонайкращому разі це тільки продовження. Поки ви чекаєте, щоб і ваша душа стала садом, ви раптом відчуваєте тягар своїх членів і щось на кшталт провісників хвороби пронизує ваше щире передчуття. Ви скидаєте все на занадто легкий одяг, накидаєте шаль на плечі й біжите до кінця алеї і там із серцем, що аж калатає, стоїте на широкій площі, прагнучи досягти єдності з усім. Але заспівав птах, він був самотній і заперечив вам. Ох, невже краще було б померти?

Можливо. Можливо, це новина, що ми витримуємо — і рік, і любов. Квіти і фрукти опадають, коли достиглі; тварини чують одна одну, знаходять одна одну й задоволені цим. Але ми, закрившись Богом, можемо не встигнути. Ми нехтуємо нашою природою, нам ще потрібний час. Що таке рік? Що таке всі роки? Ще не породивши Бога, ми вже молилися йому: дай нам пережити ніч. А потім хворобу. А потім любов.

Клементині де Бурж довелося померти на початку шляху до себе. Вона була незрівнянна: серед інструментів, на яких ніхто не вмів грати краще від неї, найгарніше грав її голос, незабутній навіть у найтихіших звуках. Замолоду вона була сповнена такої високої рішучості, що схвильована люба подруга присвятила цьому серцю, яке поривалося вгору, збірник сонетів, де кожен вірш був сповнений невтамованого жадання. Луїза Лабе не боялася перелякати цю дитину довгими муками любові. Вона показала їй нічне наростання бажання, пообіцяла їй біль як великий, просторий світ і здогадалася, що вона зі своїм досвідченим смутком не дорівняється до причаєної долі, яка надала краси тій дівчинці.

Дівчата на моїй батьківщині. Нехай найгарніша з вас коли-небудь улітку пополудні знайде в бібліотечному присмерку книжечку, яку видав 1556 р. Жан де Турн. І візьме прохолодний гладенький том з собою в сад, наповнений дзижчанням, або до флоксів, де в надміру солодких пахощах вчувається осад чистих солодощів. І нехай знайде цю книжечку чимраніше. За часів, коли очі вже на тіло своє заглядають, а вуста молоді трощать яблука свіжі одразу.

А коли настане пора бентежної дружби, ви, дівчата, називайте потай одна одну Дікою, Анакторією, Бранною і Атіс. І нехай хто-небудь, можливо, сусіда, літній чоловік, що замолоду подорожував, і його віддавна вважали за дивака, вгадає, що це за імена. І нехай він запрошує вас до себе поласувати своїми славетними персиками або нагорі, в білому коридорі, подивитись гравюри Рідінгера, присвячені equitation[81], про які сказано так багато, що їх конче треба побачити.

Можливо, ви вмовите його розповісти що-небудь. Можливо, серед вас є та, що зможе його вблагати принести давній подорожній журнал, — хто його знає? Та сама, яка коли-небудь нарешті почує від нього, що до нас дійшли окремі рядки Сафо, і не заспокоїться, аж поки дізнається майже таємницю: цей стриманий чоловік інколи полюбляв застосовувати свою працьовитість до перекладу тих рядків. Він змушений признатися, що давно вже не думав про них, а те, що збереглося, запевнить він, не варте й згадки. Але однаково зрадіє, коли безневинні подруги наполягатимуть, щоб він прочитав одну строфу. Він навіть знайде в своїй пам'яті грецький текст і процитує його, бо ж переклад, на його думку, не передає нічого, крім того, треба показати молоді прекрасний, чудовий фрагмент пишної мови, загартованої в такому гарячому полум'ї.

Через це все його знову зігріває думка про свою працю. Для нього настали чудові, майже юнацькі вечори, скажімо, осінні вечори, які мають перед собою довгу спокійну ніч. У його кабінеті довго горить світло. Він уже не гнеться над сторінками, часто відхиляється назад, заплющує очі над перечитаним рядком, і його зміст розбігається з кров'ю по всьому тілу. Ще ніколи він не розумів так добре античного світу. Йому майже кортить посміятися з поколінь, які оплакували його як загублену виставу, в якій вони залюбки взяли б участь. Тепер він раптом збагнув динамічне значення тієї ранньої єдності світу, що немов увібрала в себе всю людську працю. Його не вводить в оману думка, що та послідовна культура з її більш-менш повним упевненим осяганням світу становила цілість для поглядів багатьох пізніших поколінь і, здається, в тій цілості й загинула. Щоправда, небесна половина життя тоді справді відповідала напівкруглій чаші буття, тож дві півкулі немов становили цілу золоту сферу. І все-таки, тільки-но відбулося це поєднання, духи, замкнені в ній, добачали в тій повноті реалізації лише метафору: масивне небесне світило втратило вагу й піднеслося в простір, а на золотій опуклості сфери стримано відобразився смуток ще не осягненого.

Коли він думав про це серед самотньої ночі, — думав і прозирав розумом, — то помітив на підвіконні таріль із фруктами. Мимоволі схопив яблуко й поклав перед собою на стіл. Як моє життя обступає цей плід, думав він. Над усім довершеним підноситься й наростає незавершене.

І ось над усім незавершеним підноситься, аж дух забиває, мала, спрямована в нескінченне постать, яку (за словами Галена) кожен мав на увазі, коли казав: «Поетеса». Як колись після подвигів Геракла постав світ, що вимагав руйнування й перебудови, так і тепер, у прагненні любові, з комор буття до вчинків її серця тиснулися блаженство й розпач, яких би вистачило не на одне сторіччя.

Він одразу побачив рішуче серце, готове нести на собі аж до кінця увесь тягар любові. Він не дивувався, що не впізнали той шал, що в цій сповненій любові істоті, яка випередила свій час, бачили тільки надмірність, а не нову міру любові і стражденного серця. Не дивувався, що її життя тлумачили так, як видавалось вірогідним, а зрештою звинуватили в смерті тих, кого тільки Господь спонукає любити всім серцем без відповіді. Можливо, серед подруг, яких вона просвітила, були й такі, які не розуміли, що з висоти своїх дій вона нарікала не на того, хто лишив її обійми пустими, а на того, хто вже не здатний дорости до її любові.

Тут замислений чоловік підводиться й підходить до вікна, висока кімната тісна йому, він хоче поглянути на зірки, якщо є така змога. Він не дурить себе. Він знає, що розхвилювався через одну з юних дівчат, які живуть по сусідству, бо вона цікавить його. Він задумав бажання (не для себе — для неї); саме через неї нічної пори, що минає, він думає про вимоги, які висуває любов. Він пообіцяв собі нічого їй не казати. Досить і того, що він самотній, не спить і через неї думає про те, яку мала слушність та любові сповнена жінка, коли збагнула, що поєднання не може означати нічого, крім збільшення самотності; коли її нескінченний намір вийшов за межі земної мети поколінь; коли в пітьмі обіймів вона прагнула не втамувати, а розпалити жадання; коли зневажала стан, що з двох хтось має кохати, а хтось — бути коханим, і брала до себе на ложе млявих коханих і шалом своїм обертала у палко закоханих, що покидали її. Під час таких високих прощань виявлялася сила її серця. Ставши вище від долі, вона співала епіталами колишнім улюбленкам; оспівувала весілля, звеличувала майбутнього чоловіка, щоб вони готувалися для нього, мов для Бога, і однаково перевершили навіть його велич.

Ще раз, Абелоне, торік, я несподівано згадав і зрозумів тебе, дарма що давно вже не думав про тебе.

Це було у Венеції, восени, в одному з тих салонів, де іноземці збираються мимохідь навколо господині дому, теж іноземки. Люди стояли колом із чашками чаю й зачаровано приглядались, як обізнаний сусід притьмом і непомітно кивав на двері й шепотів якесь ім'я, що звучало по-венеціанському. Вони звикли до найдавніших імен, і ніщо не могло заскочити їх зненацька, бо, хоч яким обмеженим міг бути їхній попередній досвід, у цьому місті вони безтурботно віддавалися нечуваним можливостям. У своєму звичайному бутті вони всякчас плутали незвичайне з забороненим, тож сподівання дивовижного, яке вони дозволяли собі тепер, проступало на їхніх обличчях грубо й нестримно. Почуття, які охоплювали їх удома тільки інколи — на концертах або на самоті з романом, тут, за цих улесливих обставин, вони вважали за слушне демонструвати всім. Оскільки вони, цілком непідготовані, не розуміли небезпеки й корилися силі майже вбивчих навіяних музикою признань, мов розпусті, то віддавалися, анітрохи не опанувавши життя у Венеції, й оплаченій млості гондол. Уже не молодята, які протягом усієї подорожі тільки шпиняли одне одного й дихали ненавистю, тут занурились у терплячу й мовчазну згоду; на чоловіка находить приємна втома від ідеалів, а дружина тим часом почувається юною, підбадьорливо киває млосним тубільцям і сміється, немов її зуби з цукру, що тане всякчас на вустах. А коли прислухатись, виявляється, що вони від'їздять завтра, або післязавтра, або наприкінці тижня.

Я стою тепер тут поміж ними й радію, що нікуди не їду. Невдовзі похолодає. Разом із цими пишними іноземцями зникне й м'яка, опіумна Венеція їхніх забобонів і потреб, і якогось ранку тут буде інша Венеція, справжня, жвава, тендітна, аж крихка, аж ніяк не омріяна: заснована серед пустки на багновищах, збудована волею і нарешті абсолютно реальна Венеція. Загартоване, обмежене необхідним тіло, в якому шумує і працює невсипущий арсенал крові, і дедалі ширший дух, що пронизує його і духмяніший за пахощі Сходу. Впевнена держава, що міняє сіль і скляні намистинки своєї злиденності на багатство народів. Прекрасна противага світові, яка навіть у своїх прикрасах сповнена прихованої і щоразу вигадливіше вжитої енергії, — ось що таке Венеція.

Серед усіх тих людей, які жили в полоні ілюзій, усвідомлення, що я знаю місто, так гостро озвалося в мені, що я роздивився, щоб поділитися з ким-небудь своїм знанням. Невже в цих залах немає нікого, хто б несамохіть чекав, щоб йому пояснили характер даного середовища? Молодика, який одразу збагнув би, що тут демонструють не насолоду, а приклад волі, яка ніде не утверджується так вимогливо й сильно? Я обійшов навколо, моя правда не давала мені спокою. Вона опанувала мене тут, серед цього численного гурту, й навівала мені бажання висловитися, захистити її, довести. З'явилася химерна думка, ніби наступної миті я заплещу в долоні з ненависті до того балакучого нерозуміння.

У такому сміховинному настрої я й помітив Абелоне. Вона стояла сама перед осяяним вікном і спостерігала за мною, і то, власне, не очима, поважними і замисленими, а просто вустами, які іронічно наслідували вочевидь роздратований вираз мого обличчя. Я одразу відчув нетерплячу напругу своїх рис і надав їм спокою, її вуста у відповідь стали природні й зверхні. Потім, на мить замислившись, ми обоє водночас усміхнулися.

Вона нагадувала, якщо хочете, портрет прекрасної Бенедикта фон Квален замолоду, що відігравала певну роль у житті Баґесена. Побачивши темний спокій її очей, не можна було не здогадатися про ясну глибину її голосу. А втім, її характерно заплетені коси і декольте її світлої сукні були такі копенгагенські, що я вирішив заговорити до неї данською мовою.

Я ще не встиг підступити до Абелоне, як з іншого боку до неї ринув людський потік, і навіть наша гостинна графиня з властивою їй теплою, натхненою розвіяністю підскочила до неї з цілим почтом супроводу, просячи, щоб вона негайно заспівала. Я був певен, що юна дівчина відмовить і виправдається тим, що нікому в товаристві не цікаво слухати співи данською мовою. Вона справді сказала про це, тільки-но заговоривши. Люди навколо світлої постаті закрутилися ще ревніше, бо хтось знав, що вона співає ще й німецькою. «Та італійською», — зі сміхом і лиховісною переконливістю доповнив чийсь голос. Я не знав ніякої відмовки, якої міг би побажати їй, проте не сумнівався, що вона вистоїть. На напружених від довгого сміху обличчях гостей, які вмовляли її співати, вже проступала ображеність, графиня, щоб не втратити гідності, вже з жалем і повагом відступила вбік, і тут, коли вже й потреби не було, Абелоне поступилася. Я відчув, як я зблід від розчарування; мій погляд був сповнений докору, але я відійшов убік, не годилося, щоб вона бачила мій стан. Проте вона відступила від решти й одразу опинилася коло мене. Її сукня осяяла мене, все моє тіло огорнув квітковий запах її теплого тіла.

— Я справді хочу співати, — проказала вона данською мовою коло моєї щоки, — не тому, що вони просили, й не для годиться, бо тепер я мушу співати.

З її вуст лунала та сама лиха нетерпимість, від якої вона щойно звільнила мене.

Я повільно пішов за групою, з якою відійшла Абелоне. Та біля високих дверей я зупинився, давши людям зайти і розміститися. Я зіперся на лискучий чорний одвірок і чекав. Хтось запитав мене, що тут готують і чи будуть співи. Я вдав, ніби нічого не знаю. Поки я брехав, вона вже заспівала.

Я не бачив Абелоне. Кімнату заполонила одна з тих італійських пісень, що їх іноземці вважають за дуже справжні, бо ж дотримуються в цьому питанні одностайної згоди. А вона, співаючи, не вірила тій пісні. Вона насилу виводила її, гнулася під її тягарем. Почувши оплески спереду, я знав, що пісня скінчилася. Я був засмучений і присоромлений. Люди заворушились, і я вирішив: якщо хтось вийде, я приєднаюся.

Але тут нараз запанувала тиша. Настала тиша, яку досі ніхто б не вважав за можливу, вона тривала, бриніла, й тепер серед неї піднісся голос. (Абелоне, подумав я, Абелоне.) Цього разу голос був сильний, повний, а втім, не важкий: монолітний, без розламів і швів. То була незнайома німецька пісня. Абелоне співала навдивовижу просто, як щось необхідне. Вона співала:

Коротка пауза, а далі вагаючись:

Знову тиша. Господь його знає, хто запровадив її. Потім люди заворушилися, натикались одне на одного, вибачалися, кашляли. От-от мав запанувати загальний розмитий гамір, як раптом знову озвався голос, рішучий, широкий і напружений:

Ніхто не сподівався цього співу. Всі немов схилилися під її голосом. Наприкінці в ньому відчувалася така впевненість, наче Абелоне віддавна знала, що саме співатиме цієї миті.

Давніше я часом запитував себе, чому тепло своїх величних почуттів Абелоне не присвятить Богові. Я знаю, що вона прагнула позбавити свою любов усього минущого, але хіба її правдиве серце не відчувало, що Бог — тільки напрям любові, та аж ніяк не об'єкт любові? Хіба вона не знала, що з його боку можна не боятися любові у відповідь? Хіба не знала стриманості того високого коханого, що спокійно відсуває пристрасть, щоб ми, повільні, могли віддати все своє серце? Чи, може, прагнула уникнути Христа? Може, боялася, що він, полюбивши її, зупинить її на півдорозі? Може, тому й не хотіла думати про Юлію Ревентлов?

Я майже вірив у це, коли думав, як піддалися полегкості, яку давав Господь, такі жінки, як сповнена безпосередньої любові Метгільда, поривна Тереза з Авільї і хвороблива блаженна Роза з Ліми, — смиренні, але кохані. Ох, той, хто був помічником слабким, для цих сильних був несправедливістю: там, де вони вже не сподівалися нічого, крім нескінченного шляху, в передпокоях раю перестрівав їх створений і розніжував забезпеченим притулком, бентежив їх чоловічими рисами. Лінза його могутнього серця ще раз збирала вже паралельне проміння їхніх серць, і вони, що їх янголи вже сподівалися живцем доставити до Бога, згоряли у своїй посушливій пристрасті.

(Бути коханим — це горіти. Любити означає світити незгасною лампадою. Коханість минає, любов триває.)[82]

Цілком можливо, що Абелоне згодом спробувала думати серцем, щоб непомітно й безпосередньо поєднатися з Богом. Я можу уявити собі, що десь є її листи, які своїм дивовижним самоспогляданням нагадують про графиню Амалію Голіцину, та якщо ці листи були адресовані кому-небудь, хто довгі роки був близький до неї, як тяжко він пережив би цю зміну в ній! Та й вона сама: думаю, вона нічого не боялась, як того примарного перетворення, якого не помічають, бо всякчас випускають із рук, немов щось найчужіше, всі докази такої переміни.

Мене було б важко переконати, що розповідь про блудного сина — це не легенда про юнака, який не хотів, щоб його любили. Коли він був дитиною, його любили всі в домі. Він виріс, він не знав чогось іншого й розніжився в м'якості серця своїх ближніх, бо ж був дитиною.

Та як хлопчак він хотів відмовитися від своїх звичок. Він не зміг би висловити цього, але, тиняючись цілий день надворі, він ніколи не хотів узяти з собою бодай собаку, і то тільки тому, що й собаки любили його, а в їхніх очах світилися увага і співучасть, сподівання і занепокоєність, тож і в присутності собак годі щось зробити, не звеселивши, а чи не засмутивши їх. Він прагнув тоді досягти байдужості серця, яка інколи вранці серед нив хапала його з такою силою, що він пускався бігти, щоб не мати ні часу, ні подиху й бути не чим іншим, як легенькою миттю, протягом якої прокидається ранок.

Таємниця його ще не прожитого життя простиралася перед ним. Він несамохіть покинув стежку і мчав тепер серед нив, випроставши руки, наче міг тим жестом охопити одразу кілька напрямків. А потім падав десь за живоплотом, і ніхто вже не бачив його. Він вирізьбив сопілку, жбурнув камінця в якогось дрібного хижака, нахилився й перевернув жука: це все аж ніяк не становило долі, а небу він був байдужий, мов природа. Зрештою надвечір постали виразні образи: він пірат на острові Тортуга, і ніхто не зобов'язував його бути там, він обступав облогою Кампече, грабував Веракрус; він міг бути всім військом, або полководцем верхи на коні, або кораблем у морі — як йому заманеться. Якби йому заманулося стати навколішки, він одразу б став Деодатом з Гозона, вбив би дракона і відчув би, ще розпашілий, що цей героїчний учинок свідчить про зарозумілість, а не смирення. Адже від своєї сутності не відмовляються. Та хоч які фантастичні образи поставали в його голові, поміж ними був час і на те, щоб бути тільки пташкою, невідомо якою. Тільки потім ішов він додому.

Господи, чом би не зректися цього всього й не забути: адже треба по-справжньому забути, бо інакше ти викажеш себе, як на тебе натиснуть. Хоч як людина вагається й озирається, зрештою показується знайомий фронтон. Упадає в очі перше горішнє вікно: там, певне, стоїть хто-небудь. Собаки, в яких цілий день наростало чекання, продираються крізь кущі й повертають утікача до образу, створеного в їхній уяві. Решту робить сам дім. Досить зайти й відчути його запах, і тоді майже все вже вирішене. Могли змінитися дрібниці, а утікач загалом одразу ставав тим, за кого його вважали: хлопцем, якому вони з його невеличкої минувшини і своїх власних бажань давно вже збудували життя; банальною істотою, що день і ніч зазнає навіювань їхньої любові, сподівань та гніву, чує їхні докори чи похвали.

Отож утікачеві анітрохи не зараджує несказанна обережність, із якою він береться сходами вгору. Всі вже у вітальні, тож тільки-но прочиняться двері, його одразу бачать. Він лишається в пітьмі, хоче уникнути їхніх запитань. Але тут стається найгірше. Вони беруть його за руки, тягнуть до столу, і всі, хоч скільки їх там, тягнуться, цікаві, до світла. Їм добре, бо вони в пітьмі, й тільки на нього разом зі світлом падає вся ганьба через те, що він має обличчя.

Чи лишиться він і нещиро наслідуватиме те непевне життя, яке йому приписують, і всім своїм обличчям стане подібний до них? Чи поділиться він між ніжною реальністю бажань і незграбним обманом, що занапащає її? Чи буде він і далі засмучувати тих членів своєї родини, які мають лише слабке серце?

Ні, він піде геть. Скажімо, коли всі вони будуть заклопотані, накриваючи йому стіл на честь дня народження, і то з недоречними подарунками, які знову повинні все надолужити. Піде назавжди. Тільки набагато пізніше він збагне, як сильно йому тоді хотілося нікого не любити, щоб нікого не ставити в жахливе становище любленого. Така думка озветься в ньому через багато років, але, як і решта намірів, цей теж виявився нездійсненним. Адже у своїй самотності він любив і знову-таки любив, і то щоразу вкладав усю свою душу й повнився несказанного страху за свободу іншого. Мало-помалу він навчився тільки пронизувати предмет своєї любові промінням чуття, не пожираючи його. Він солодко вмлівав від захвату, коли крізь завжди прозору постать коханої розпізнавав далекі перспективи, які вона розкривала його невтамованому жаданню.

Тож як він міг плакати цілими ночами від бажання, щоб і його пронизало те проміння? Але кохана, яка піддається, — це ще аж ніяк не закохана. О невтішні ночі, коли він знову отримував потоки своїх дарів, уже зменшені та обтяжені марністю! Як він розумів тоді трубадурів, які боялися тільки того, що їх почують! Усі зароблені й примножені гроші віддавав він на те, щоб уникнути цього. Жінок він ображав щедрою платнею, бо дедалі більше боявся, що вони можуть спробувати відповісти на його любов. Адже він уже втратив надію мати коли-небудь закохану, що пронизає його.

Навіть за часів, коли бідність щодня дошкуляла йому новими випробуваннями, коли його геть розшарпана голова стала улюбленицею злиднів, коли всюди по його тілу розповзлися гнояки, немов додаткові очі супроти чорноти випробувань, коли його лякали покидьки, до яких його випихали, бо він скидався на них, і навіть тоді, коли він усвідомлював, хто він, найдужче він боявся, що його полюблять у відповідь. Що означатимуть усі пережиті злигодні супроти суцільного смутку обіймів, у яких гине геть усе? Хіба не прокидаються тоді з почуттям, що немає майбутнього? Хіба не тиняються безглуздо без права на всяку небезпеку? Хіба ти не був змушений сотні разів обіцяти собі не вмирати? Можливо, саме впертість тих прикрих спогадів, які невідступно обсідали його, й давала йому змогу жити серед покидьків. Зрештою його таки знайшли. Тільки тоді, в роки чабанування, вгамувалася його багата минувшина.

Хто опише, що з ним тоді сталося? Який поет має переконливість, щоб узгодити його довгі тодішні дні з коротким життям? Яке мистецтво досить широке, щоб відтворити водночас і його дрібну, закутану в плащ постать, й увесь величезний простір його незмірних ночей?

То був час, коли він почувався загальним і безіменним, мов людина, що, вагаючись, одужує. Він не любив нічого, а просто любив жити. Приземлена любов овець не гнітила його; як світло, що пронизує хмари, вона розсіювалася навколо нього й лагідно полискувала над лукою. По невинному сліду їхнього голоду він мовчки ступає пасовищами світу. Іноземці бачили його на Акрополі, і, можливо, він довго був одним із пастухів у Бо й бачив, як скам'янілий час придавив високий рід, що всіма здобутками сімки і трійки не спромігся подолати шістнадцять променів своєї зірки. А може, слід думати, що він в Оранжі коло тамтешньої тріумфальної арки Цезаря? А може, слід шукати його в населеному душами затінку римського цвинтаря Аліскан в Арлі, де між відкритих кам'яних трун він, мов воскреслий, стежить очима за бабкою?

Байдуже. Я бачу не тільки його, я бачу його життя, початок його довгої любові до Бога — спокійної, безцільної праці. Але над ним, хоча він прагнув стати назавжди стриманим, знову запанувало його серце, яке дедалі більше не хотіло ставати іншим. Цього разу він сподівався, що його почують. Усе його єство, що під час довгої самотності стало здогадливим і непомильним, обіцяло йому, що той, кого він тепер обрав, уміє любити пронизливою, променистою любов'ю. Але, поки він мріяв, щоб його нарешті полюбили отак довершено, його звиклі до далечіні чуття збагнули безмірну далекість Бога. Настали ночі, коли він думав метнутися до нього через простір; години, повні осяянь, коли він почувався досить сильним, щоб зануритись у землю й понести її в бурхливому потоці свого серця. Він скидався на людину, що чує розкішну мову і з трепетом наміряється складати нею вірші. Він приголомшений, дізнавшись, яка важка ця мова, спершу він не йме віри, що може знадобитися все довге життя для побудови перших коротеньких нібито речень, які не мають сенсу. Він поринув у вивчення мови, як бігун у змагання, але непіддатливість науки, яку треба опанувати, сповільнювала його темп. Годі придумати, що могло б бути принизливішим за це учнівство. Він знайшов філософський камінь і тепер примушував його невпинно перетворювати швидко виготовлене золото свого щастя в грудкуватий свинець терпіння. Він, припасувавши до себе простір, повз, мов хробак, кривим хідником без виходу і напряму. Він із такою бідою та труднощами вчився любити, а йому доводили, якими недбалими і незначними досі були всі любові, що їх, на його думку, він засвідчував. Доводили, що ні з якої любові нічого не вийде, бо ж він навіть не починав працювати над нею і втілювати її.

За ці роки в ньому відбулися великі зміни. За ревною працею наближення до Бога він майже забув про нього, і, можливо, сподівався з часом досягти з його допомогою лише «sa patience de supporter une ame»[83]. Випадковості долі, що так ваблять людей, давно вже не цікавили його, але тепер він утратив потрібний навіть у насолоді та стражданні пікантний присмак, і все для нього стало пісною поживою. З коріння його життя розвинулася міцна морозостійка рослина плідної радості. Він остаточно намірився опанувати своє внутрішнє життя й не хотів нічого проминути, бо не сумнівався, що в усьому присутня і приростає його любов. Так, його внутрішнє самовладання зайшло так далеко, що він вирішив надолужити найважливіше з того, чого не здійснив раніше, просто перечекавши його. Він думав передусім про дитинство, і що спокійніше пригадував себе, тим незавершенішим воно видавалося; всі спогади про дитинство мали в собі туманність здогадів і з минулого непомітно переходили в майбутнє. Відчужений на те й повернувся додому, щоб знов узяти це все і тепер уже прийняти по-справжньому. Ми не знаємо, чи він лишився, знаємо тільки, що він повернувся.

Оповідачі на цьому місці намагаються нагадати нам про дім, про те, яким він був, бо ж відтоді минуло небагато часу, дуже мало порахованого часу, й кожен у домі міг сказати скільки. Собаки постаріли, але ще жили. Повідомили, що один собака завив. Зупинилася вся денна робота. У вікнах з'явилися зворушливо схожі обличчя, які постаріли й подорослішали. На одному геть старому обличчі раптом засвітилася бліда тінь упізнання. Впізнання? Невже тільки його? Прощення. Прощення за що? Любові. Господи, любові!

Він, упізнаний, навіть не думав, — адже був заклопотаний, — що любов ще може існувати. Зрозуміло, з усього, що сталося тепер, тільки це й передали: його жести, незвичайні жести, яких ніхто доти не бачив; жести благань, із якими він припав їм до ніг, заклинаючи їх, щоб вони не любили його. Перелякані, заточуючись, вони підвели його. Вони витлумачили його шаленство по-своєму й простили йому. Він, напевне, відчув несказанну полегкість, що його не зрозуміли, незважаючи на розпачливу однозначність його поведінки. Можливо, він лишився. Адже він щодень більше пересвідчувався, що та любов, яку вони марнославно підносять і до якої потай заохочують одне одного, призначена не йому. Він, певне, сміявся, помітивши їхні зусилля, і збагнув, як мало вони розуміють його.

Що вони знали про нього? Любити його тепер стало страхітливо важко, і він відчував, що тільки Єдиний здатний на таке. А він, проте, ще не хотів.

Кінець нотаток.