Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

1

Мається на увазі лист від 17 серпня 1924 р. із замку Мюзот, де мешкав тоді Р. М. Рільке, до Г. Понгса.

2

Богемія — офіційна назва в 1526–1918 рр. Чехії (без Моравії) у складі Габсбурзької імперії.

3

Зокрема принцеси Турн-унд-Таксіс, із якою познайомився 1909 року.

4

В листі від 20 травня 1900 р. з Тули до Софії Шілл.

5

Спиридон Дмитрович Дрожжин (18.XII.1848–24.XII.1930) — російський поет, самоук у літературі. Походив із кріпаків. Аби мати хоч якесь уявлення про творчість літератора, наводимо один із його віршів для дітей мовою оригіналу:

Дрожжин захоплювався художньою довершеністю «Кобзаря». Переклав Шевченкові вірші «Чого мені тяжко, чого мені нудно…», «За думою дума роєм вилітає…» («Гоголю»; обидва — 1900), «Ой пішла я у яр за водою…» та «І день іде, і ніч іде…» (обидва — 1906). Наслідував твори українського поета (у вірші «Думи», 1889). 1907 року разом із І. Бєлоусовим відвідав могилу Шевченка. Того ж року створив цикл віршів «На могилі Шевченка». Протягом десятиріч розшукував і колекціонував репродукції живописних і графічних творів Шевченка. (За Шевченківським словником, т. І. С. 199).

6

У своїх спогадах «Із Райнером» Лу детально описує події та деталі їх подорожі, з веселою теплотою малює «хату-стоянку» їхньої ночівлі, але при цьому замовчує, як вона побажала усамітнитись і перебралася в порожню комірку на солому, чим вельми здивувала господиню. Райнер, що так легко піддається депресії, сприйняв це як поганий знак для їх кохання. Після цієї ночі Лу таємно зазначила у щоденнику: «Заноза під нігтем і в нервах». І далі: «Нічого не хочу прикрашати. Охопивши голову руками, я тоді часто намагалася зрозуміти саму себе».

7

Хоча Райнер, поселившись у гостинних покоях пансіонату «Централь», щодня працює в бібліотеці, відвідує музей Олександра ІІІ (тепер Руський музей), пише кілька віршів та оповідань, навіяних враженнями від цієї подорожі, зустрічається з літераторами та художниками, він відчуває себе як покинута напризволяще дитина. 4 серпня він пише їй про вже знищений «препоганий лист», який йому продиктували туга та мовчання Лу, додаючи: «Повертайся скоріше!.. Ти не уявляєш, як довго можуть тягнутися дні в Петербурзі…». Проте Лу не повернулася відразу ж після його гарячого заклику: обурена, вона зім’яла і кинула в піч його «дитячий» лист.

8

Іван Олексійович Бєлоусов (9.XII.1863–7.I.1930) — російський письменник і перекладач. Активний популяризатор творчості Шевченка. До першої поетичної збірки Бєлоусова «Из „Кобзаря“ Т. Шевченко и украинские мотивы» (К., 1887) увійшло 18 перекладів. Протягом 80–90-х рр. публікував переклади Шевченкових творів у російській періодиці та окремо видав «Маленький „Кобзарь“» (К., 1892). 1900 року в Москві видав збірку «Песни и думы Кобзаря» (перевидано 1903 й 1909) і «„Кобзарь“ в переводах русских писателей» за своєю редакцією (до другого, доповненого й виправленого, видання (СПб., 1906) входило 129 творів Шевченка, з них 62 Бєлоусов переклав сам). 1911 року вийшов у світ «„Кобзарь“ в переводе русских писателей» (до другого видання, 1919-го, ввійшли й твори, раніше заборонені), 1914 р. — збірка «Шевченко, его думы и песни. В переводе И. А. Белоусова». Двома виданнями (1918, 1922) випустив «Запретный „Кобзарь“» та окремо, у своєму перекладі, — поему «Батрачка» (М., 1923). Автор популярних біографічних нарисів і статей про Шевченка. Працював над бібліографуванням Шевченкіани (Шевченківський словник, т. 1. С. 66).

9

Ось один із них:

10

У листі від 17.03.1926 р. до невстановленої особи він пише: «Ви легко можете собі уявити, який великий вплив мало на мене оточення чи багато країн, в яких я із щирої милості моєї долі мав можливість не тільки зупинятись як подорожуючий, але і по-справжньому там проживати, беручи живу участь у сучасному та минулому цих країн… Італію я знав і любив з восьмирічного віку, вона стала для мене азбукою мандрівного життя. Вирішальним впливом була Росія; саме в роки 1899 і 1900 вона відкрила для мене незрівнянний світ, світ нечуваних вимірів, а ще й тому, що завдяки сутності руського народу я відчув себе допущеним до людського братства (переживання необхідне, але до якого я в ніякому відношенні не був підготовлений, будучи єдиною дитиною (в родині) і не маючи до того часу ніяких стосунків з людьми). Росія стала в повному розумінні основою мого життєвого сприйняття і досвіду (можете переконатися, „Часословом“), так само як незрівнянний Париж став вихідною точкою мого творчого розвитку після 1902 року».

11

Оґюст Роден (1840–1917) — французький скульптор; поєднував елементи імпресіонізму, символізму та античного мистецтва; міфологічна, символічна («Мислитель»), літературна («Поцілунок») тематика; портрети, пам’ятники («Громадянам м. Кале») (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 1165).

12

Рудольф Касснер (1873–1959) — австрійський письменник-есеїст. У дусі «філософії життя» розвивав ідеї універсальної фізіономіки. Рільке зустрічався з ним неодноразово в колі М. фон Турн-унд-Таксіс у замку Дуїно. Деякі ідеї Касснера знайшли своє поетично-зашифроване відображення і в «Дуїнських елегіях» Рільке (Rainer Maria Rilke. Gedichte. — M.: Verlag Progress, 1981. S. 468–469).

13

Паула Модерзон-Беккер (1876–1907) — художниця і скульптор, яка входила на початку XX ст. — разом із Гайнріхом Фоґелером (1872–1942), німецьким скульптором, близьким другом Рільке, що з 1898 р. брав участь в оформленні його книг, зокрема збірки «Das Buch der Bilder» («Книга образів»), Отто Модерзоном (1865–1943), Фріцем Макензеном (1866–1953) і Кларою Вестгоф (1878–1954), дружиною поета, — до гурту художників, що оселилися в містечку Ворпсведе на півночі Німеччини, неподалік од Бремена. Творчості цих художників Рільке присвятив монографію «Ворпсведе», написану ним 1902 р. на замовлення видавництва «Фельгаґен і Клазінґ». Паула Модерзон-Беккер — автор двох відомих портретів Рільке, скульптурного та живописного. Близька подруга Клари Вестгоф-Рільке. Саме вона свого часу зацікавила поета творчістю О. Родена. Померла від пологів у Ворпсведе (Rainer Maria Rilke. Gedichte. — M.: Verlag Progress, 1981. S. 447).

14

Марія фон Турн-унд-Таксіс Ґоґенлое (1855–1934) — одна з найближчих подруг Рільке (починаючи з 1909 р.), автор книги спогадів про поета: Marie von Thurn und Taxis, Erinnerungen an Rainer Maria Rilke. — München, 1932.

15

Стефан Ґеорґе (1868–1933) — німецький поет; головний представник німецького символізму; прихильник гасла «мистецтво для мистецтва»; проголошував майже культ мистецтва і творця. (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 379). Рільке зустрічався з ним у 1897–1898 рр. Велике враження справила на Райнера збірка С. Ґеорґе «Das Jahr der Seele» («Рік душі») (1897), безпосередньо емоційна й позбавлена складної символіки та екзотики. У листі до Г. Понгса від 17 серпня 1924 р. Рільке пише: «„Рік душі“ Стефана Ґеорґе став для мене знаменним із самого початку; але він відкрився для мене як переборення тільки тоді, коли я почув поета, що читав… вірші в гуртку Лепсіуса».

16

Гуґо фон Гофманнсталь (1874–1929) — австрійський поет і драматург; неоромантик; автор лібрето для опер Р. Штрауса та драм («Електра»), мораліте («Кожен»), оповідань (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 350).

17

Серен К’єркеґор (1813–1855) — данський філософ, попередник екзистенціалізму; розрізняв три стадії екзистенції: естетичну, етичну й релігійну, людина проходить ці стадії на шляху до Бога: особа, яка перебуває на першій стадії, досягає емоційної насолоди, відмовляючись від осягнення істини свого існування, що веде до відчаю, який на другій, етичній, стадії призводить до усвідомлення людиною необхідності звернення до Бога; головним мотивом творчості було дослідження екзистенціального страху (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 637–638).

18

У своєму листі від 14 січня 1912 року Р. М. Рільке описує Ґебзаттелю свій емоційний стан такими словами: «Ви знаєте, що протягом двох років я лежав тут без діла, неначебто я прагнув встати,… існуючи з єдиною метою — знайти того, кого зможу переконати встати першим. Такий стан зовсім ненормальний, якщо триває так довго, і мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому — за всяку ціну, будь-яким способом…». Нові описи стану здоров’я Рільке ми знаходимо в іншому листі до Лу Андреас-Саломе (1.02.1912): «Я все ще відчуваю себе погано, навіть фізично… Моя підвищена чутливість, наприклад, чутливість м’язів, така велика, що будь-яке фізичне зусилля або якесь незручне положення (наприклад, при голінні) негайно викликають хворобливі явища, які часто супроводжуються тривогою, страхами або іншими муками…». Пізніше, в березні 1913 року, він знову страждає. І так буде до самої смерті. «Що має статись, аби я що-небудь відчув?» — пише Рільке принцесі Марії фон Турн-унд-Таксіс. І продовжує трохи далі: «Вино, Венеція і Толедо, які так сильно впливали на мене, все проходить як суща інтермедія, мов короткий глибокий сон при безсонні». А ось відповідь на запитання принцеси про його нову подругу, яка — за відомостями принцеси — дуже любила Рільке: «Я не справжній люблю, я тільки рухомий ззовні, можливо, тому, що ніхто ніколи по-справжньому не рухав мною, можливо, тому, що я не люблю свою матір. І я відчуваю себе вельми убого перед цим прекрасним маленьким створінням…». Трохи більше року опісля, в листі Лу Андреас-Саломе (6.08.1914) він пише: «…після цих місяців страждання… я мушу усвідомити, що ніхто не може мені допомогти, ніхто…». Це страждання душі та тіла, яке не має пояснення з позицій соматичної медицини (перші ознаки лейкемії з’явилися лише десять років по тому), ці стани тривоги і депресії з подальшою втратою працездатності приводили Рільке до вершини відчаю, коли він натякає на суїцид («мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому за всяку ціну, будь-яким способом»). Поза сумнівом, це такі симптоми, які виникають при «депресії» або «неврозі тривоги», але вони абсолютно різні з феноменологічної точки зору. «Клінічний синдром» Рільке не ідентичний тому, що Телленбах назвав «schwermut» (глибокий сум, туга, меланхолія) стосовно літературних героїв на зразок шекспірівського Гамлета або Вертера Ґете. Це, наприклад, безліч соматичних скарг, напади іпохондричних думок і панічні атаки, які примушували Рільке тривало уникати суспільного життя. З аналізу його власних описів можна дійти висновку, що Рільке страждав од періодичних нападів меланхолії, головними проявами якої були втрата працездатності і відсутність натхнення. Але крім цього він страждав од більш-менш постійної тривоги, з дитинства і до самої смерті. Ця тривога виявлялася під час нападів меланхолії, але не зникала і по закінченні останніх; життя тривало, і в душі поета знову з’являлися вірші (За працею Отто Доєрр-Зеґерса (Сант-Яґо, Чилі) «Тривога, меланхолія і творчість: випадок поета Райнера Марія Рільке»).

19

Рільке був зворушений. Він негайно написав Цвєтаєвій: «Дорога поетесо, зараз я одержав листа від Бориса Пастернака, який безмірно потряс мене, переповнений радістю й найбурхливішими виявами почуттів. Хвилювання й подяка — все те, що сколихнуло в мені його послання, — мають іти від мене (так я зрозумів із його рядків) спочатку до Вас, а потім, через Ваше посередництво, далі — до нього! Дві книги (останнє, що я опублікував), які вирушають услід за цим листом, призначено для Вас, Ваша власність. Я такий приголомшений силою і глибиною його слів, звернених до мене, що сьогодні не можу більше нічого сказати. Але чому — питаю я себе — чому не довелося мені зустрітися з Вами, Марино Іванівно Цвєтаєва. Тепер, після листа Бориса Пастернака, я вірю, що ця зустріч принесла б нам обом якнайглибшу сокровенну радість. Чи вдасться нам коли-небудь це виправити?!» Рільке відправив Цвєтаєвій свої книги відразу після одержання листа — і його захоплений тон пояснюється тим, що й він, на жаль, був 1926 року самотній (і тяжко хворий — у нього починалося білокрів’я, про що він іще не знав); він і не здогадувався, що у нього в Росії та в російському Парижі такі шанувальники. Він відправив Цвєтаєвій «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея». На «Дуїнських елегіях» — віршований інскрипт. Цвєтаєва негайно відповіла: «Ви — втілена поезія. Ви — нездоланне завдання для майбутніх поетів». Вона хапається за можливість листування: «Чого я від Тебе хочу, Райнере? Нічого. Всього. Щоб Ти дозволив мені кожну мить мого життя здіймати на Тебе погляд — як на гору, що мене охороняє (немов кам’яний ангел-хранитель!). Поки я Тебе не знала — я могла й так, тепер, коли я знаю Тебе, — мені потрібен дозвіл. Бо душа моя добре вихована. Але писати Тобі я буду — хочеш Ти цього чи ні». Вона відправила йому «Вірші до Блока» і «Психею». Рільке відразу ж відповів Цвєтаєвій і почав шукати зустрічі. Він отримав у відповідь визнання ще палкіше: «Ти один сказав Богові щось нове». Рільке присвятив Цвєтаєвій «Елегію». Їх листування пішло бурхливо і лише інтенсивніше зробилося після короткої паузи (Цвєтаєва образилася на згадку про хворобу Рільке, вважала, що він таким чином дистанціюється від неї). Непорозуміння роз’яснилось, епістолярний роман поновився. Пастернак у нім майже не бере участі. Весь цей час вона нітрохи не тішить себе надією на власний рахунок: «Слухай, Райнере, Ти мусиш знати це із самого початку. Я — погана. Борис — хороший. О, я погана, Райнере, не хочу спільника, навіть якби це був сам Бог». Тим часом листи Рільке до неї стають усе ніжнішими і в якомусь сенсі все інтимнішими: «Не відкладай до зими!» — але Цвєтаєва саме відкладала: «Савойя. (Роздум): Поїзд. Квиток. Готель. (Слава богу, візи не треба!) І… легка гидливість. Щось уготоване, завойоване… вимолене. Ти маєш упасти з неба».

20

Кажуть, погіршення фізичного стану, що призвело Райнера до смерті, сталося від уколу колючкою троянди, коли він доглядав за садом у замку Мюзот. Отож його смерть була поетичною, і в цьому сенсі, красивою, «відповідною».

21

У листі М. Цвєтаєва пише: «Я знаю себе: я б не могла не цілувати його рук, не могла б не цілувати їх — навіть при тобі, майже при собі навіть. Я б рвалася й розривалася, розпиналася, Борисе, тому що все-таки ще цей світ. Борисе! Борисе! Як я знаю той! Зі снів, із повітря снів, із звільненості, із нагальності снів. Як я не знаю цього, як я не люблю цього, як скривджена в цьому!»

22

Фрідріх Гельдерлін (1770–1843) — німецький поет, один із предтеч романтизму. Йому належать слова: «Нехай не виправдовує себе ніхто тим, що його загубив світ! Людина сама губить себе! В будь-якому разі!»

23

Вулиця Тульє (фр.). — Тут і далі примітки перекладачів.

24

Пологовий будинок (фр.).

25

Вулиця Сен-Жак (фр.).

26

Монастир, військовий шпиталь (фр.).

27

Нічліжний будинок (фр.).

28

Та замовкни вже, я більше не хочу (фр.).

29

Вулиця Нотр-Дам-де-Шан (фр.).

30

Божий притулок (фр.).

31

Лахмітниця (фр.).

32

Вулиці Мучеників (фр.).

33

Ось ваша смерть, добродію (фр.).

34

Єлисейських Полів (фр.).

35

Новому мості (фр.).

36

Вітторе Карпаччо (бл. 1455–1525) — венеціанський художник.

37

Фрідріх IV — данський король (1699–1703).

38

Роскіле — собор ХІІІ ст., місце поховання членів данської королівської родини.

39

Бульварах (фр.).

40

Бульварі Сен-Мішель (фр.).

41

Вулиці Расіна (фр.).

42

Йдеться про французького поета Франсіса Жамма (1868–1938), що більшу частину життя прожив у рідних Піренеях.

43

Вулиці Сени (фр.).

44

Цвітна капуста (фр.).

45

Кав’ярні (фр.).

46

Пресоване кам’яне вугілля, буквально «гороб’ячі голови» (фр.).

47

Невдоволений усім, невдоволений самим собою, я хотів би знов знайти себе, знов пишатися собою серед тиші й самотності ночі. Душі любих мені, душі тих, кого я оспівав, зміцніть мене, дайте мені сили, відверніть від мене брехню і ядучий чад землі, а ти, Господи Боже мій! Дай мені написати кілька гарних віршів, які довели б мені, що я не останній серед людей, що я не гірший за тих, кого зневажаю (фр. Уривок із «Віршів у прозі» Бодлера).

48

Біблія. Книга Йова, фрагменти з віршів 8–31.

49

Сальпетрієр, лікарня в Парижі.

50

Елегантному капелюсі (фр.).

51

Будь ласка (фр.).

52

«Смійтеся!» (фр.).

53

«Смійтеся. Та смійтеся ж!» (фр.).

54

«Скажіть нам слово: „Вперед“» (фр.).

55

«Нічого не чути. Ще раз…» (фр.).

56

Чернетка листа.

57

«Падло» (фр.).

58

«Святого Юліана Гостинного» (фр.).

59

Муляжист (фр.).

60

Незрівнянну сміливість (фр.).

61

Єне Юель (1631–1700) — данський адмірал.

62

У рукописі записано на полях.

63

«Моєму єдиному бажанню» (фр.).

64

Дами з єдинорогом (фр.).

65

Алансонських мережив (фр.).

66

Маркіза (іт.).

67

«Прощавайте, мадам» (фр.).

68

Зоопарк (фр.).

69

Фіговий гай (фр.).

70

«Смерть, смерть» (дан.).

71

У рукописі написано на полях.

72

Людовіком XI (фр.).

73

У рукописі написано на полях.

74

«Оплакування Христа» (іт.).

75

У рукописі написано на полях.

76

Бідолашної королеви (лат.).

77

Тобто Іоанн XXII, насправді Жак Дюез (або д’Оса) родом із Кагора.

78

Милостивий Господь (фр.).

79

Вульгарну виставу про муки (фр.).

80

У рукописі написано на полях.

81

Їзді верхи (фр.).

82

У рукописі написано на полях.

83

«Його терпіння підтримувати душу» (фр.).

84

Купольний храм Св. Миколая на Мáлій Стрáні, пам’ятка архітектури XVIII ст.

85

Мáла Стрáна — квартал Праги, між Влтавою та Градчанами, — друге за віком празьке місто (засноване 1257 р.), простягається на південь до зведеної Карлом IV Стіни Голоду (1360–1362). Тут — більшість із 55 празьких палаців.

86

Давня назва річки Влтави.

87

Сміхов — передмістя Праги на березі Влтави.

88

Бляхар (чеськ.).

89

Крейцер (чеськ.).

90

Ваша милість (чеськ.).

91

У католицьких країнах невелике скульптурне зображення мадонни нерідко встановлюється в коридорних нішах і на сходових майданчиках будинків.

92

Ave (лат.) — здрастуй; початок католицької молитви Ave Maria; тут: дзвін до вечерні.

93

Млини (im.).

94

Міст у Парижі.

95

Авісага — Авісага Сунамітянка (івр. אבישג השונמית Авішаг) — біблійний персонаж, служниця царя Давида. Походила з міста Сунам (Шунам). У Біблії сказано: «Коли цар Давид постарів, увійшов у похилі літа, то вкривали його одіжжю, але не міг він зігрітись. І сказали йому слуги його: нехай пошукають для володаря нашого, царя, молоду дівицю, щоби вона стояла перед царем і ходила за ним і лежала з ним, — і буде тепло володарю нашому, царю. І шукали красивої дівиці в усіх краях Ізраїльських, і знайшли Авісагу Сунамітянку, і привели її до царя. Дівиця була дуже красива, і ходила вона за царем і прислуговувала йому; але цар не пізнав її» (З Цар. 1:1–4). Існує версія, що ототожнює Авісагу Сунамітянку та Шуламіт (Суламіту), героїню Пісні Пісень.

96

У ботанічному саду. Париж (фρ.).

97

Вера Оукама-Кнооп (1900–1919) — юна обдарована танцівниця, що через хворобу на білокрів'я рано пішла з життя.