Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

Ти, серце, мов покинута каплиця,

де в олтарі гуляє травень знов.

Свавільна буря-волоцюга злиться,

шибки ущент розтрощено давно;

до ризниці прокралась крізь вікно,

дзвіночок зачепила міднолиций.

Той зойкнув — світ збілів на полотно,

а Бог почув би з горньої світлиці,

спустився б, вражений, сюди на дно.

Регоче вітер, звичний до марнот,

хапає звуків хвилю, здатну литься,

об камінь розбива на порохно.

Бажання жебракують як одно,

поріг замшілий змушує спиниться.

Та стежка заросла вже бур’яном.

Дух ночі густо плине парком,

і зорі бачити могли б,

як місяця поблідла барка

причалить до верхівок лип.

Фонтани здалеку лепечуть

казки, що я забув давно, —

і травам падає на плечі

неспішний яблучний танок.

А вітер з-за горба, мов привид,

дуби старезні обмина.

Несе крізь ніч на синіх крилах

густий дух юного вина.

У лоні снігової ночі

сон підкорив усе собі,

лиш підкорятися не хоче —

в душі самотній — вічний біль.

Душа замовкла чом, питаєш,

не вилила той біль гіркий? —

Вона ж бо зна, та й ти вже знаєш:

тоді б погасли всі зірки.

Світу подорожній,

маєш далі йти…

Хто ще знати може

горе так, як ти!

З ранку і до ночі

витися стезі,

біль до тебе очі —

в кожнім по сльозі.

З них волає доля

криком: «Зрозумій!» —

в глибині бездонній

світ скорботний твій.

Тисяча сльозинок

спрагою доби,

в кожній і в єдиній

образ твій відбивсь!

Я дивлюсь на море скель,

скрізь кущі стримлять в камінні.

Мертва тиша. В очманінні

небо висне ворухке.

Тінь метелика в траві…

Він блука над краєм вбогим,

схожий з думкою про Бога

у безбожній голові.

Я сірим зболений відлунням,

бо сходить світ на сірий дим,

немов кохана, як цілує,

«прощай, — говорить, — назавжди».

Немовби мертвий я, та крає

мій бідний мозок мука зла:

з надгробка жінка квітку вкрала,

що вже останньою була…

Був спершу день у хризантемах білих —

од пелюсток бентежно так мені…

Душею ти моєю володіла

в ту пізню ніч…

І щира й тиха — ти прийшла, я бачив, —

я щойно був з тобою уві сні.

З’явилась ти, і, біла казка наче,

звучала ніч…

У сутінках у виноградних

замислені — і ти і я, —

і джміль спустився безпорадно,

п’янка спинила течія.

А зайчик сонячний барвистий

в твоїм волоссі всівсь на час…

Несе тобі мій шепіт листя:

«О скільки чар в твоїх очах!»

Під буками осінніми нас двоє,

прощання кліпає з червоних віч…

«По квіти, любий, хочу із тобою».

Кажу: «Вони вже неживі».

В моєму слові плач. — А з високості

всміхалась зірочка до нас, сумних.

День до Творця йшов, помирати просто,

й кричала галка з далини.

В її житті подій негусто,

за роком рік, неначе тло, —

хлюпнуло світлом враз назустріч…

Любов чи що воно було.

І згасло вмить чи вітер звіяв,

ставок забув її з лиця…

Все починається, мов мрія,

й, мов доля, добіга кінця.

Ледь чутні наспіви струмка

від міста вдалині.

А втоми стільки у гілках,

що стане і мені.

Первісний ліс, широкий світ,

а серце рве сувій

безбарвності самотніх літ,

де мулько голові.

Люблю забутих всіма Богородиць[91],

що так безпорадно когось ждуть,

білявок, які туди, де колодязь,

у мріях і квітах самотньо йдуть.

Дітей, що виспівують на осонні

й поглядом ловлять зірки на льоту,

і дні, коли я в пісень у полоні,

і ночі, які стоять у цвіту.

Моя душа, коли в ній мовкне звук,

є храм, з якого вийшли пілігрими.

Лиш янгол гонить крильми золотими

дим ладану, що кільцями тонкими

йому скувати хоче радість рук.

Там темні мріють постаті святих

в томлінні мóльби вволити несмілі:

вони чекають на прихід неділі,

на люд, на громові органа хвилі —

і тихнуть сколихи лампад блідих.

А вечір стежки не шукає,

де мовчки бір пірнув у сніг,

своїми зимними щоками

до вікон тулиться усіх.

Вповзає тиша в кожний дім:

старій у кріслі міркувати,

і королева — всяка мати,

не хочуть діти починати

забав. І не прядуть дівчата.

Їх вечір буде наслухати,

й що за вікном, цікаво їм.

Цей білий зáмок в самоті без дна.

Священний трепет крізь блискучі зали.

В плюща на стінах пазурі дрижали,

в заметах всі дороги як одна.

Неорана небесна цілина

мигтить над замком. Біля огорожі

потойбіч туга, вирватись не може…

Годинники спинились. Час сконав.

День задрімав поволі, —

моя ж трива хода…

Без сну в просторім колі

я — й зірочка бліда.

Щоб поглядом зігріти,

вона мигтить, сія

у небі угорі там

самотня, як і я…

Церква іржава, в дірах,

і гурт кипарисів сумних —

ченцями у каптурах сірих

вгору деруться вони.

Забутим святим там на плечі

вівтáрний лягає схлип;

вінці подає їм вечір

з вікна високого вглиб.

Ти мовчазний і ветхий,

колеса мох укрив,

із тіні гляне вечір,

щоб ти заговорив.

З людських пісень, послухай,

струмок співа сумну,

а ти по самі вуха

шапчину натягнув.

Над берегом — села зелені.

Смутно бринять многоденні

дзвони далеких дзвіниць.

В утомі ждання нескінченній

зáмки в води південні

втупили очі бійниць.

А хвиля грає ласкава,

і злотні, легкі пароплави

керують свій світлий біг:

а там без числа, величаві

гори встають срібноглаві —

за цілями всіх доріг.

Люблю тебе стрічати в день я,

коли травневих див пора

й коли для душ благословення

краплинка кожна з віт збира.

А до хреста, що при дорозі,

жасмину білизна долонь, —

скорботи зменшити не в змозі,

лиш прикрива Христа чоло.

Чуже твої вуста шепочуть,

чужі волосся, сукня, сни,

чуже, про що питають очі,

і навіть з дня, що був урочим,

й краплинка хвилі не доскочить

теперішньої дивини.

А ти, мов образ, що витає

над вíвтарем, де лиш пітьма,

усе ще рученьки складає,

все ще старі вінки тримає,

усе ще чудо сотворяє,

коли давно чудес нема.

А ти чужа, а ти бліда.

Лиш часом на щоках прогляне

вогонь, що безнадійно в’яне,

троянд колишніх у садах.

Змагá турбот щоденних плин,

хоч поглядом ти прагнеш звідти

у край, де тільки тихі квіти

як витвір рук твоїх цвіли.

Я б троянд пурпурних мати

так хотів собі на стіл

й, схильну поміж лип блукати,

там білявку пошукати,

мрійну стріти на путі.

Взяв би я її за руки,

і навколішки б я став,

й чув: моїх блідих з розпуки

губ — весни торкають згуки

та її палкі вуста.

До тебе сни мої кричать;

чужим відколи бути мушу,

вони в мені вбивають душу,

на ній самотності печать.

Для сподівань пора лиха —

лиш далечінь і біла тиша,

в якій моє безвілля дише

та ще тривогу наслуха.

Ще можеш ти давніх пісень заграти?

О, грай же! Крізь тишу моїх скорбот

віють вони, як човен крилатий,

що в далеч озерну, де острів заклятий,

мчить по вечірній гладіні вод.

І він причалить, де берег квітучий,

де весни не гаснуть в юні живій, —

і там, на самотній тропі пахучій,

забутих богів в їх милості ждучій

спомин віднайде стомлений мій.

Хто б ти не був: з кімнати, де пізнав

вже все, в вечірність вийди голубу.

Твій дім — останній, далі — далина,

хто б ти не був.

Очима, що стомились і без сил

поріг твій обминають шкарубкий,

ти звільна чорний стовбур піднеси,

розпростуй в небо: сам, стрункий.

І ти створив вже світ. І він без меж,

Як слово, що в мовчанні достига,

і зміст його п’ють воля і снага,

а очі ніжно прагнуть безбереж.

За тобою сохну. Вислизаю

з рук своїх, себе гублю саму,

і надія спростувати зайва,

що від тебе прибува назавше

те, чому і віри ще не йму.

…у часах, коли була я чимось, —

голос мій, не кликавши, змовка;

тиші камінь, що перед очима

над тягучим дзюркотом струмка.

А тепер, у розвеснілих тижнях,

щось мене поволі так одтисло

від оцього року, що стьмянів.

І життя моє вручило бідне

отому, хто поки що не рідний

і не знає, чим булось мені.

Клич мене, любий, гучно клич!

Змарніла твоя наречена край вікна.

В алеях платанів однак

зник і вечір, нема:

лиш пітьма.

Не йдеш ти до мене в оселю нічну,

зачинену на твій голос,

через те я руки свої простягну

в синю пустку саду пірну

поволі…

Чуєш, кохана, я руки здіймаю —

чуєш: шумить…

Жести самотні підгледять, я знаю,

суттю ж наповнено кожну мить.

Чуєш, кохана, повіки примружу,

й шерех летить цей по тебе саму.

Чуєш, кохана, здіймати я мушу…

…тільки ж бо ти зникла чому?

Руху змалілого дійсний відбиток

видимим буде на шовковім тлі;

тисне бентеги найменшої вèток

пружну запону між неба й землі.

Зорям здіймання та опускання

дух мій дає.

Смак водопою звідкись постане,

помах рукою, ніби з туману, —

здалеку ангел.

Лиш серце б’ється моє:

де ти є?

Я б міг таким же бути, як вони,

пронизувати ніч баскими кіньми,

щоб смолоскипам — буйні гриви тінню

на вітрі з лісової сторони.

Стояв би я попереду, як в чóвні,

високий і розкрилений, мов стяг.

Шолом у позолоті, для звитяг,

тривожно сяє він. За мною вслід

десяток світить золотом в імлі,

в шоломах їхніх неспокійна хіть,

мов скло, прозорі ті, сліпі й глухі.

Один, що біля мене, з мідним криком

сурми; тá грізно блиска на ходу

і нас гукає в чорну самоту;

мчимо крізь неї, мрією великі:

будинки на колінах позад нас,

провулки гнуться, хтозна, що робити

майданам: покоритись — путь одна,

і б’ють по них, як дощ, міцні копита.

Не створено ночі для зборищ людських,

вона віддаляє й сусідів твоїх,

отож не шукай їх крізь тьму.

Як в хаті запалюєш вогник свіч,

щоб людям поглянуть просто увіч,

то сперше подумай: кому.

Те світло, осяюючи людей,

спотворює страшно їх вид, —

коли вони сходяться в пітьмі ночей,

поглянь на згромаджений натовп оцей:

він — як розхитаний світ.

Зітерло променів жовте клейно

з їхніх лобів всі думки,

мигтить в сп’янілих зорах вино

і тяжко виснуть з руки

ті жести, якими ці люди нічні

пояснюють бесіди суть;

вони хоч говорять: я, мені,

а думають: інший хто-будь.

Сивіє на мосту сліпець один,

як межовий царств безіменних камінь,

можливо, він — предмет, завжди той самий,

на службі в дальніх зоряних годин —

центр мовчазний для сяючих світил,

круг нього обертаються світи.

Він — непорушний праведник, і значить

на перехресті плутаних орбіт

він темний, мов до пекла темний вхід,

між поверхових поколінь одначе.

Як чужоземний мандрівний моряк,

біля тубільців вічних я так само;

всі дні сиджу за їхніми столами,

мене ж гукає далина однак.

Мого лиця досяг один з світів,

можливо, він, як місяць, без людей,

але чуттів не кида в самоті,

а слів безлюдних так нема ніде.

Ті речі, що я взяв сюди, своє

в собі несуть: і вміст, і власну міру.

У рідній стороні вони всі звірі,

тут сором їм зітхнути не дає.

Неначе дощ, самотність рине.

Увечері вона над морем плине,

вгортає дальні пагорби й долини

і з неба, де правічна самота,

звергається додолу на міста.

Вона, як мжичка, вдосвіта йде хмурно,

коли провулки виглядають ранку

і, не знайшовши прагненого, журно

тіла роз’єднуються наостанку —

і люди, затаївши у сумлінні

взаємну зненавиду і скорботність,

в одному ліжку спати ще повинні…

Тоді пливе потоками й самотність.

Час, Боже. Адже літо до пори.

Тінь поклади на сонячний годинник,

на ниви опустілі кинь вітри.

Плодам останнім бути накажи

налитими і дай дві теплі днини,

щоб досконалість володіла ними

та їхній дух в густім вині ожив.

А хто безхатній, затишку не жди,

а хто самотній, ним і залишатись,

листи писати, бути, мов на чатах,

алеї міряти сюди й туди,

порою падолисту перейматись.

Так пада лист, немов із далини,

де сад зів’яв неблизько в небі чистім,

і заперечний жест у того листу.

Із зір летить земля у ніч імлисту

і важко пада в самоту із них.

Ми падаємо всі. І ця рука.

І подивись на інших: всім властиво.

Та все ж хтось є, тримає милостиво

оці падіння, з рук не відпуска.

Ніч, тиха ніч, якою обплелись

і речі, й барви, білі та червоні,

що спільно в тишу й тьму одну злились, —

дозволь же, ноче, у твоєму лоні

твого безмежжя і мені зазнати.

Чи не надмірно хочуть в сяйві грати

мої чуття? Хіба лице моє

у тьмі таке відрізнене стає

від всіх речей навколо? Придивись

до рук моїх: чи руки ці — не речі

або робочі прилади якісь?

Чи в персні на моїй руці

не світять скромно промінці,

освітлюючи руки, як дороги,

що простяглись у далеч, мов розлоге

гілля, яке росте і в тьмі, і в сяйві?..

Міняє вечір убрання поволі,

тримає крайки стомлених дерев;

ти дивишся: одна країна долі,

на мандри в небо інша курс бере;

тебе лишають, адже не належиш

до жодної, й не присягавсь при тім

ні зірці, що здіймається над вежі,

ні темряві, де у мовчанні дім, —

життя велике, плутане своє

ти усвідомиш — вистачить уміння, —

обмеживши його, поперемінно

то каменем, то зіркою стаєш.

Лицарі з оповідок,

наче гори надвечір. Звідав

всяк протистояння бідам.

Скрип ременів чути слідом

і плащ для вітрів осідок —

все варте життів, держав.

І кожному в шатах свідок

меч, що в руках держав.

…

Король із Півночі юний був,

та зле в Україні велося.

Він на весну затаїв злобу,

на арфи й жіноче волосся.

Сидів на сірому коні

і погляд сірих віч

жіночим ніжкам гарним, ні,

не посилав навстріч.

І не готовим був ніяк

відчути поцілунку смак,

й, коли поймала лють,

з жіночих кіс, те знає всяк,

рвав перли без жалю.

Якщо ж, було, обсяде жур,

то візьме дівчину чужу

і визнає через олжу,

хто їй коханим є,

знічев’я ступить за межу

і псами зацькує.

Він кинув свій похмурий край,

що голосу не мав,

він — вершник, що спішить на брань,

та страх не обійма,

і дива облипа кора:

як уві сні, руці пора —

меча з мечем залізна гра,

і, крім меча, нічого в ній;

він пильно дійство споглядав:

і норов тішила хода —

здавався гарним бій.

Він на коні сидів: ачей

вже відступ аж пече.

Та срібла мова все тече,

з’явився голос у речей —

у дзвонах висне і рече —

в нім душі з-за плечей.

А вітер-велет рвав з юрми

знамена й толочив,

мчав, як пантера, крізь дими,

з п’янкими згуками сурми

боровся, сміючись.

І діставався низини:

там кров, — там хлопчик зупинивсь,

засвоївши урок,

б’є барабанний дріб війни

й несе, мов серце до труни,

над свій останній крок.

Там тислись гори чималі,

немовби нестарій Землі

судилося рости;

під лад базальту міць заліз,

й хитались, як вечірній ліс,

вивищуючись ув імлі,

плиткі людські гурти.

І присмерк смородом морив,

хоч був ніяк не до пори, —

в похмурості застиг,

колода ж падала згори,

і знову полум’я порив —

іскрилися рої.

Напали враз: чужі строї

від приголомшливих провінцій;

залізо реготом своїм

вітало світлосяйних принців

в вечірнім посеред боїв.

Знамена тріпотіли радо,

з-під королівської руки

над ним за жестом марнотрата,

де блякли вогняні армади,

спалахували вже зірки…

І ніч була. І битва вперта,

мов океан, відплив покіль,

на березі лишає мертвих,

і всі вони, усі важкі.

Йде обережно сірий кінь

(рушниці чуючи близькі),

переступа мерців обачно,

навколо трав пречорне тло.

А той, що наче вріс в сідло,

внизу в холодних росах бачить

скрізь срібло, мов розбите скло.

Залізо блякле і шоломи

лежать, із мертвих кров п’ючи,

хтось ще живий, та вже без слова,

махає клаптиком парчі…

Він не дививсь.

Скакав крізь галас

туди, де битва ще тривала,

з лицем, палаючим од шалу,

з очима — в мареві любові…

Од цих воріт до інших іду

в спеку і в дощ, завжди;

на вухо праве, бува, кладу

руку вряди-годи.

Йде мій голос, та, на біду,

мовби чужий, сюди.

Крик отой — і не втямиш ніяк —

мій, може, або чийсь.

Волаю про дріб’язок всякий я.

Поет про більше кричить.

Рук урешті торкнеться чоло,

тоді вже очі стулю;

тягар ляга в колиску долонь

більш в спокою, ніж в жалю.

Нікому щоб думати не довелось,

де голову прихилю.

Це все не від мене. Так сталось воно.

Я прагнув триматись. Тримало вино.

(Що і як, питав себе.)

Тоді, як тепер, на поводі був,

поки йому я зовсім продув.

Я бевзь.

Тепер в його грі я, й воно роздає

і смерті, тварюці, мене програє,

їм здамся усе одно.

Мене, брудну карту, здобуде на гру

й, почухавши нею жахливий свій струп,

жбурне подалі в лайно.

Зненацька якось я збагну фонтани,

скляні дерева на моїй путі.

Про власні сльози слів моїх не стане,

вони із мрій, змарнованих літами,

я їх розтринькав і забув по тім.

Забув, бо небо руки простягає

до юрмища речей у штовханині?

Я час у парку необачно згаяв,

уздріти його розквіт не встигаю,

відходить він, та із дівчат крізь гамір

побляклі співи вечорами линуть

в мелодії по вінця, через край,

їм справжніми робитися пора, —

хай, у ставках одбившись, ввиш сягають.

Про все я мушу тільки пам’ятати,

що у фонтанах і в мені було, —

тоді тягар падінь я маю здатність

відчути, в нім води холодне скло.

І віти, вниз опущені, я знаю,

і голоси, що полум’ям палають,

і ті ставки при берегах-окрайцях,

постійно пересунутих, як речі,

і від лісів, обвуглених надвечір,

течуть на захід небеса невпинно

і гнуться, й ніби шлють похмуро кпини,

бо світ не той, яким він бути мав…

Чи я забув, що зірку й зірку тьма

при зустрічі в собі зведе на камінь?

І світ зі світом лиш слізьми трима

єднання й розуміння? — Й нас зірками

вгорі в чужому небі хтось шукає,

можливо, й хвалять словом нелукавим

поети їхні. Чи молитись дехто

нам вгору буде. Може, ми об’єктом

є для прокльонів, що не дістаються

сусідам Бога, то для нього ллються

самотні сльози тих далеких в муці,

втрачаючи і вірячи у того,

чий образ неясний у сяйві многих

лампад шукальних, їх снага хистка

по наших лицях мимохідь блука.

Читаю з пополудні. Вже давно,

як дощ із шумом хлюпа у вікно.

Од книги вітер не відволіка,

вона важка.

На аркуші дивлюсь, як на обличчя,

що від задуми темними стають,

і день спинитись має, певно, тут. —

Зненацька сторінки сяйнуть незвично,

й замість словесних моторошних пут

лиш: вечір, вечір… звідусіль заклично.

Я не дивлюсь надвір, одначе рвуться

словесні низки й котяться, здається,

з рядків слова куди їм заманеться…

Над сад, що, знаю, під плодами гнеться,

рушаючи в свою далеку путь,

ще сонцю озирнутись доведеться. —

Як бачу я: надходить літня ніч,

малі гурти збираються потроху,

і люди темряву долають кроком,

вагомішим стає все на дорогах

і мало чутно, що в тій стороні.

Й коли від книги я підводжу очі,

ніщо великим робиться, значним.

Є завіконня, я посеред ночі,

безмежжя тут і там, і все із ним;

із тьмою маю злитися охоче —

й на речі мої погляди як треба,

і на громади мудрість, а не лепет, —

земля себе давно переросла.

Й мені здається: перша зірка в небі,

немовби хата на краю села.

Я бачу в бурях деревá,

що всі із днів із нерішучих,

гілки в лякливі шиби влучать,

речам в розмові брати участь,

як я отут без друга мучусь

і час мій без сестри сплива.

Там буря йде могутнім звіром,

іде крізь ліс, іде крізь час,

і все як є, усе без віку,

і край, немов псалтирні вірші,

де силу вічність зустріча.

Мале — що ми супроти нього,

значне — котре супроти нас;

приймімо бурі перемогу,

вона з великим нас з’єдна.

Те, що долаємо, — дрібниці,

і навіть успіх нас дрібнить.

І замість з вічністю зрідниться —

урвати прагнемо хоч мить.

Той ангел з Ветхого Завіту,

що є борцем, все бачить враз:

коли його противник жили

напружує, щоб аж дзвеніли,

мелодію глибоку світу

на них він пальцями зігра.

Когось цей ангел подолав,

картаючись, у поєдинку,

бо праведнику сором вчинку,

руці ж Всевишнього хвала,

прихильною була аби ще.

Перемогти — не самоціль.

Аби перемагало вище,

зростання власне бачить в цім.

Заказано тебе нам малювати,

ти є зоря, з якої день встає.

Осяяний, з небесної блавати,

крізь тьмаві барви, як крізь чорні ґрати,

твій погляд нас мовчанням обдає.

Ми творим образ твій, — все вищі мури, —

за муром мур — вже тисячі стоять.

Проте крізь хащі рук, крізь ніч зажури, —

тебе серця відкриті наші зрять.

Живу в столітті. Де? Наприкінці.

Від аркуша повітря течія —

його списали Бог, і ти, і я,

він угорі кружля в чужій руці.

Йде сяйво від новітньої сторінки,

іще все може статися на ній.

Лоб в лоб дві сили піднялися гінко

з підозрою, що місце лиш одній.

Муруємо тремтячими руками

тебе усупереч вітрам.

Та хто тебе довершить нам?

Ти — храм.

Рим? — Бедлам,

пожухлий квіт.

А що є світ? —

Погруз у твані.

Та світяться над нами бані,

на мурах храмів ожило

твоє осяяне чоло.

Бувало, уві сні

ти відкривавсь мені,

тебе я осягав

з першопричини

до бань, де золота найвища проба.

Я бачив, як на стіни

мій розум накладав

останнії оздоби.

Моє життя — не ця крута година,

ти бачиш, як я кваплюсь в ній.

Я — дерево на власнім тлі людини,

і я з моїх ротів усіх один лиш,

отой, що змовкне від усіх раніш.

Я — пауза між двох тонів, що вдалим

сусідство їхнє звати шансів мало:

бо смерті тон одлунює ходу.

Та, тремтячи у темнім інтервалі,

миритись їм.

А пісня до ладý.

Тебе знаходжу в цих речах у всіх я,

до них я добрий, просто наче брат;

в малих на сонці вітришся Ти сім’ям,

й великий у великих Ти стократ.

Це — сил предивна гра, в яких одвіку

речам служіння полягає суть:

в корінні зрісши, живлять стовбур, віти,

як Воскресіння у верхівку йдуть.

Люблю Тебе, Закон — як мед устам,

на нім ми зріли, з ним боротись мали;

Ти — сум за домом, що не подолали,

Ти — ліс, якого ми не покидали,

Ти — пісня, котру мовчки ми співали,

Ти — сіть густа,

рятуючись в якій, чуття ховали.

Великий Ти безмежно, в дні бездоннім

тоді почався, нас почав коли, —

і всі ми зріли на Твоїм осонні,

зійшовши й корінь так пустивши вглиб,

що Твій в людині, янголах, мадонні

спочинок ми засвідчити могли б.

Твоя на небі втомлена рука

й терпиш, хоч наша темрява гірка.

Не вірю, щоб мізерна смерть ота,

котрій щодня ми дивимось на тім’я,

була нам як турбота і нужда.

Загроза смерті, вірю, не зроста;

іще живу, іще будую дім я:

і довше кров, ніж квітка, розцвіта.

Мій зміст є глибшим, ніж дотепна гра

зі страхом, що так смерті до смаку;

я — світ, гірку

стезю пройду крізь прах.

Як він:

так і ченці кружляють кочові,

повернення бояться їх живі,

не знати: чи той самий вже прийшов там,

чи два, чи десять, тисяча чи дві?

Рука, знайома здавна, жовта

лиш,

повзе і гола і близька

така,

неначебто у тебе з-під поли.

Коли помру, як бути мусиш?

Я глечик Твій — як розіб’юся?

Я Твій напій — як зіпсуюся?

Я промислом Твоїм зовуся,

без мене втратиш ти ім’я.

Оселя у мені Твоя,

де слово лагідне вітає;

це там із ніг Твоїх спадає

сандалія, вона — це я.

Не треба риз. А погляд Твій,

що мою щоку теплу, схоже,

сприймав, немов перину гожу,

мене шукати буде, може,

й надвечір укладеться в ложі,

в камінній пелені чужій.

А як же Ти? Боюся, Боже.

Я маю гімни, в них мовчу я.

Й немов підводжуся з імли,

схиляючись чуттям, відчую:

великим бачиш, я ж малий.

Од тих речей, які уклінні,

хоч темного, а відрізниш;

я їхній-бо пастух сумлінний,

вони ж отарами без ліні

деруться схилами узвиш.

У мене час вертати є

із ними темними мостами,

від спин отари дим устане

й схова повернення моє.

Хоча на волю з себе рветься всяк, —

як із в’язниці проситься: «Пусти!» —

це диво, знаю, на усі світи —

життя живеться будь-яке однак.

Але ж його живе хтось? Речі з тих,

що нібито не награний мотив

у арфі став, як надвечірня мить?

Чи вітерець, що хвилями шумить,

чи гілка це, що знак подати може,

чи квітка це, що трунок витче гожий,

алеї довга постаріла нить?

Тварини теплі, котрих не спинить,

чи це птахи, що ввись здійнявся кожен?

Але ж його живе хтось? Ти, мій Боже?

Самотня хата на краю села,

неначе хата світу на краю.

Шлях творить повз село ходу свою,

її не зупиня нічна імла.

Село мале — всього лиш перехід

між далей двох — з очікувань, страхіть

не стежки, шляху спокуша хода.

А той, кого взяла до мандрів хіть,

можливо, десь в дорозі пропада.

Бува, під час вечері хтось стоїть,

а потім геть іде, і йде, і йде,

його на сході десь там церква жде.

І діти, мов мерця, зберуть в похід.

А той, хто у своїм будинку вмер,

лишився жити і в столі, і в склі,

отож плестися дітям в світ тепер

до церкви, де його пропав і слід.

Безумство — сторож,

адже — стереже.

Усякої години, сміючись,

немов ім’я знайшов для ночі вже

і назива: сім, двадцять вісім, шість…

Тремтить трикутник, що трима рука,

бо зачепився той за край ріжка,

в котрий навряд чи вдасться загусти,

свою належить пісеньку вести.

А дітям спочивати уві сні,

який безумство стереже всю ніч.

А ланцюгові пси здіймають ґвалт,

тремтять, не покладаючись на нюх,

коли повз них безумство проплива,

й повернення бояться, як вогню.

Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих?

Хоч келію навпомацки зачинять,

то плач, то регіт часом долетить,

у норах у земних лише й спочинок.

І свічкою всяк дихав чоловік,

гойдав лиш вогник у своїй норі,

утратив і обличчя, і свій вік,

як дім без вікон, у такій порі

вже не вмирав, немовби вмер давно.

Читали рідко, сохло все воно,

неначебто мороз по книзі крався,

і як з кісток у них звисали ряси,

так зміст із слів звисав кудись на дно.

Не розмовляли один з одним, ні,

коли стрічались в чорних коридорах,

торкаючись лише волоссям довгим,

й ніхто не знав, сусід упав із ніг

чи диба ще.

Де в сяєві ікон

лампадок світло від оливи диха,

ченцям у златі врат ввижався вихід

із саду золотого замість лиха,

й дивились, повні недовіри, сон,

і шелестіли бородами тихо.

Життя їх, як тисячоліття мли,

і світло й ніч у нім не розчинялись;

мов хвилі, накотившися помалу,

їх в материнське лоно принесли.

І зібгані, як зародки, були,

маленькі ручки, голови великі,

не їли, мов земля, що їх облипла,

для них зробилась їжею колись.

І нині богомольців тисячі,

що йдуть до них упасти на коліна.

Вже триста літ лежать вони вночі,

та їх тіла не піддаються тлінню.

Підносячись, як свічка, морок вкруг

тіла коптить, уже давно лежачі,

прикриті рам’ям, сховані неначе,

лиш понад чорні складки необачно

здіймаються на грудях гори рук.

О Ти, найстарший герцоге величний,

чи Ти забув, чи визнав, що не личить

їм похорон пристойний, без труни

самі ж пірнали в глиб землі вони?

Невже покійні примирились, звикли,

що є нетлінним отакий посів?

Оце і є мерців життя велике,

що пережити має смерть часів?

Цей план Твоє накреслило перо?

І кожне з тіл, спотворених, калічних,

і справді є посудина та вічна,

аби Твою вливати в неї кров?

В царів земних стареча суть,

і спадкоємців треба край їм…

Сини маленькими вмирають,

хирляві дочки хижій зграї

корону хвору віддають.

Ту, світ скоривши залюбки,

чернь розбива на копійки,

вогнем їх простяга машині,

що люта у покорі нині,

одначе щастя є не чинним.

Руді додому б. Полишати

колеса хоче і монети,

що їй життя мале навчали,

і з фабрик та із кас рушати

назад у жил камінну нетеч,

гора розверзнеться началом

і вже закриється по тім.

Все знову буде сильним і важливим.

Прості країни та у складках зливи,

і ниці мури й велетні дерева;

по долах люд, міцний і неквапливий,

із пастухів і хліборобів ревних.

А Бог не буде схоплений церквами

й, мов утікач, оплаканий словами,

не згірш як в’язень або в ранах звір, —

відчиняться будинки тим, хто стука,

як ти і я у вчинках без принуки

з жаданням необмежених офір.

І кожне в потойбіччя не запрагне,

лиш в тузі, — смерть таки спиняє рух, —

служитиме землі в буденних справах

біля її давно знайомих рук.

До тебе йшов би: від чужих порогів,

де милостиню удалось зібрати.

А до старців би приєднався радо,

якби мені заплутались дороги.

Одним із них зробився б ненароком,

крокуючи, мов уві сні б дививсь,

як з хвиль борід вигулькують потроху

коліна їхні, буцім острови.

Незрячих обганяли б, що завжди

поводирями як очима бачать,

і тих, що з річки п’ють, й жінок, що наче

утома, і вагітних молодиць.

Усі близькими стали б як одне, —

були б ріднею ми з чоловіками,

жінки вважали б другом нелукавим

й собаки впізнавали б теж мене.

Удень ти — пошепт поговору,

що обтікає многих з нас.

Ти — тиша, що сплива нескоро,

коли годинник виб’є час.

Що більше слабне день, нерадо

у вечір хилячись блідим,

то більш тебе, мій Бог. Як дим,

з дахів твоя встає облада.

Мене на варті Твого світу,

мов камінь слуху, Ти постав

і дай очей мені уздріти,

де хвиль солоних самота;

залиш мене плин рік глядіти

від криків, що обабіч літа

в глибоких ночі у вустах.

Пошли в країв Твоїх пустелі,

де лиш розгулюють вітри

й одежами холодних келій

життя нежиті Ти укрив.

І буду в богомольцях там я,

між постатями й голосами

попри оману днів лиху,

піду за ветхими сліпцями,

ніким не знаний, по шляху.

Живуть там люди, білоквітні, бляклі,

і покидають, вражені, цей світ.

Й гримаси зяють, наче з переляку,

й тендітної породи усміх всякий

спотворюється їм вночі в одвіт.

Ганяє праця їх туди й сюди,

речам безглуздим служать на догоду,

в них на плечах покірно в’яне одяг

й зникають на руках краси сліди.

Юрба тіснить їх, жорстко і невтомно,

хоч сил на відсіч їм не вистача, —

і тільки пси, лякливі та бездомні,

ідуть за ними тихо певний час.

Їм сто катів завдати здатні кари,

удар їх щогодини криком жде,

й самотньо труться побіля лікарень,

й бояться, що гряде приймальний день.

Там — смерть. Не та, із дотиком привітним,

що їм в дитинстві навівала сни, —

маленька смерть, як відають вони;

а власна смерть висить, як плід у вітах,

незріла ще всередині у них.

О Господи, дай кожному його єдину смерть.

Вмирання з кожного життя іде,

тут він кохав, творив і горя мав ущерть.

Міста великі — то неправда суща;

обман дітей і звірів, днів, ночей;

уголос, мовчки брешуть, невсипущі,

готовність є брехати у речей.

З подій, що відбуваються круг тебе,

нічого в них, о мій Творцю, нема.

І вітровій твій падає, мов з неба,

у вулички ранкові й полудневі,

кружляють ті, вертаючись до себе.

І неодмінно виника сама

до клумб і до алей іти потреба.

Бо є сади — створили королі,

і трохи часу для розваги стало

із юнками, а квіти додавали

у їхні сміхи дивний звук без слів.

І від утоми кожний з парків мовк;

в кущах чувсь шепіт подувом цілющим,

і сяяли вони у хутрі й плюші,

їх пеньюари та шовкові рюші

по гравію дзюрчали мов струмок.

І всі сади за ними під шумок

ісплетені, скрадаючись стократ,

у весен у чужих у світлі гами,

а з осені їх полум’я крізь брами

й сучки іржаві, нібито майстрами

укладені в химерні монограми,

прикованими є до чорних ґрат.

Оці сади, палац сліпить крізь них

(мов блякле небо, що було чудовим),

тягар картин із кожної стіни,

зажура ув очах, із уст ні слова,

чужий балам, готовий до відмови,

терплячий, ніби гість, і мовчазний.

Тоді я подивився на палаци;

птахи красиві, тільки, мов сичі,

гидкоголосі — годі прислухаться,

розкішні й вище хочеться підняться,

та не багаті багачі.

Не як вожді отих племен пастуших

ясної та затьмареної суші,

де скрізь овечі врунисті отари

пливуть, неначе світанкові хмари.

Коли ж отаборились і накази

вже відзвучали владно в ніч нову,

душа немовби інша стала зразу,

прокинувшись у мандрах наяву, —

горбів верблюжих темні пасма разом

гір обступили пишноту живу.

І стад коров’ячих важезний дух

ще десять днів наздоганяв ходу,

дорогою не поступавсь вітрам.

Як в домі, де весільний тарарам,

багатим винам не втомитись литься,

спливали теплим молоком ослиці.

Й не як ті шейхи, що пустелям рідні,

лягають спати на подертий килим,

зате своїм улюбленим кобилам

рубінів не жаліють в гриви срібні.

І не як ті князі, що їм метал,

який не пахне, мало не сміття,

бо пахощі у горде їх життя

несуть мигдаль, і амбра, і сандал.

І не як Сходу білий государ,

кому права даровано від Бога;

але його не тішить щедрий дар,

і він, сивини звісивши на ноги,

журився, що в раю не має змоги

годину хоч зазнати чар.

Не як ті в гаванях торгових перші,

що прагнули цю дійсність про запас

парсунами своїми перевершить,

щоб їх не знищив невблаганний час;

й лишались в міста золотім плащі,

мов аркуші, із білизною щік

між сивих скронь, у сні завмерши…

Тим багачам вдалось життя здолати —

важке і тепле, в безмірі зника.

Й дням багачів годиться проминати,

а хто ж повернення їх буде ждати,

якщо повернеш вбогість біднякам.

Вони — не ті. Вони — лиш не багаті,

нема бажань і світу в них нема;

і страх клеймом на них у будні, в святі,

і холод їх, спотворених, пройма.

Весь пил міський сіда на них навально,

в дух нечистот, здається, світ пірнув…

Знеславлені, немов віспяна постіль

або череп’я чи зотлілі кості,

мов календар, чий рік вже проминув, —

і все ж: коли б землі була потреба,

служили б їй, як намистинки прості,

як талісман, наводили б ману.

Вони ж бо чисті, ніби чистий камінь,

мов звір сліпий, чий розпочався шлях,

вони Твої й наївні під зірками,

і одного хотіли б нелукаво:

лишатися у справжніх злидарях.

Такі вже тихі та на речі схожі.

Якщо запросиш в гості, то вони,

неначе друзі, нібито і вхожі,

але в дрібницях так губитись може

й начинням в тінь ставати кожне з них.

Як варта при зачиненій скарбниці,

що під замками береже, не зна, —

мов човен, їх тримає глибина,

чи полотно, що при золінні нице,

а в ньому й чистота, і білизна.

Візьми їх тільки знову з міст провин,

де гнів оточує, немов тенета,

де в днях сум’яття нижчі від травин

в терпінні в’януть кожною з кровин.

Чи на землі є простір їм, чи ні?

Для кого вітер і струмок для кого?

Чи вже нема і в прибережнім сні

для них і образу дверей, порога?

А їм би місця, ну хоча б такого,

як дереву, щоб мати все на нім.

Дім злидаря, мов скриня в олтарі.

Там їжею робитись Вічне зволить,

а прийде вечір, поверта поволі

назад у звичне у просторе коло,

непоспіхом відлуння на порі.

Дім злидаря, мов скриня в олтарі.

Дім злидаря, мов малюка рука.

Тá не бере, чого доросла просить;

хіба що жук-рогач і майже досить,

ще крем’яшок, струмочком пахне й досі

пісок, а мушля голоси приносить;

і зустріч підказати знайде спосіб,

мов терези, розкриється наосліп,

що рівновага їхніх чаш хистка.

Дім злидаря, мов малюка рука.

А ще, немов земля, дім злидаря:

осколочок майбутнього кришталю,

то тьма, то світло, змінюючись, тануть;

він бідний, мов убозтво тепле стайні, —

надійде вечір: всесвітом устане,

й летить од нього не одна зоря.

Міста лише собі затято вірять,

велить їм бігти неспокійна кров.

Неначе хмиз, вони ламають звірів,

народи їм придатні лиш для дров.

А люди їхні при культурах діють,

звичаю й мірі не б’ючи чолом,

слід успіху подібний сліду змія,

колись повзли, тепер скакати вміють,

мозолять очі блиском, як повії,

і брязкають металом та ще й склом.

Обман щоденний, де від нього дітись,

не бути їм собою все одно;

їх сила в грошах, ті ж — як східний вітер,

котрий жене їх, наче порохно,

поки впадуть чекати, що вино

та сік тілесний та ще дух скотарні

їх знову збудять на гешефти марні.

Стражденні бідняки твої одначе,

їм баченого ноша нелегка,

їх тіпає, в пропасниці неначе,

й коли з житла хтось вигнаний, то значить

мерцем чужим опівночі блука;

і сміттям завантажені по вуха,

й, неначе гниль, запльовані до брів, —

аби вони не застували шлюхам,

одгонять їх од авт і ліхтарів.

Надай уста їм — захист од наруги

і спонукай їх до вагомих слів.

Вона лежала. Юними руками

годити старцю мала мимоволі;

лежала, підсолоджуючи кволість,

ледь гублячись перед його роками.

Лице у бороді його ховала,

коли совиний крик за душу брав;

і все, що крилось у нічнім проваллі,

поєднувало і бажання, й страх.

Зірки, їй уподібнившись, тремтіли,

і нишпорив по спальні дух чужий,

і знак завіса подавала тілу,

і тихий погляд після знака жив.

Однак трималась немічного старця,

хай ніч ночей і вабить, і ляка…

Лежала на остиглості на царській

цнотлива і, немов душа, легка.

Цар подумки гортав минулі дні,

та це йому не додавало мочі,

як і собача вірність біля ніг.

Над ним схилялась Авісага в ніч.

І берегом життя його при ній

знеславленим лежало неохоче

під зорями грудей її дівочих.

Траплялось, що з-під брів, немов з-під мурів,

знавець жінок упізнавав похмуро

її ще не ціловані вуста;

і бачив, що вже більше не відтане

його чуття галузка золота.

Він мерз. Вчувалося, мов псу, що та

блукала у його крові останній.

Ворота височенні завжди навстіж,

охоче міст веде туди й назад,

але усім надійніше одначе

у в’язовім дворі, де стежка з-за

осель, аби довідатись од чого

у них любові так багато є.

Навколішки стоять, під білим чола,

мов хто втисячерив лице учора,

глибоке й світле, схоже і своє,

дзеркальне відображення виходить;

в хоралі голоси завжди виводять

угору спів і кидаються вниз,

бо янголів дістались, а вони

проспіваних їм слів не повертають.

Заради них внизу, як їх здіймають

і повертають, тихо. Де колони

лиш мовчазні передають поклони

і одна одній і святій воді,

лоби холодні, а вуста бліді.

Ідуть тоді, закутані і чинні,

по тій стежині знову навскоси,

спокійні юнки, бабусі нічийні

і стариця, вона позаду всіх,

осель діставшись, нишкнуть у кімнатах,

за віттям в’язів спроквола зроста

і, жевріючи в шибці, самота

подеколи дає про себе знати.

Однак, що в тисячі шибок відбитим

в дворі церковнім бачило вікно,

могло переінакшити воно,

і світло й відблиск, змішуючи, пити

й переливати, мов старе вино.

Ляга собі хтозна з якого боку,

іззовні вглиб, а вічність в дні скупі,

а далина над далину без строку —

свинцеві, темні, зайві і сліпі.

Лишиться там похмурість сірих зим,

під літніх днів невпевненим декором:

немов закляк хтось ніжний у покорі,

очікувач терплячий і суворий,

й очікувачка слізна перед ним.

Ось дерево гінке. Як тішить ростом!

Співа Орфей! У вухах спів бринить!

Мовчало все. Але ж в мовчанні прустім

явивсь початок, знак, новітня мить.

З ясної тиші вийшли звірі, стали,

гніздо, барліг покинувши усяк,

не з хитрощів це сталося однак

і не зі страху в тиші пробували,

а з слухання. І рик, і крик, і гам

в серцях маліли. І де тільки малось

стояти хатці, щоб це наслухати, —

а щойно ж хижа хіть була на чатах

при вході, де стовпи собі хитались, —

ти зміг їм на слуху створити храм.

Ще дівчинка прийшла, була у нім,

у цьому спільнім щасті співу й ліри,

й засяяла крізь повесінню сірість,

гніздо змостила в вусі у моїм.

Й заснула там. Й були в дівочім сні

і квітка, що мене зачарувала,

і ближній світ, й поля, що ближні стали,

і дивно так зробилося мені.

Їй снився світ. Тобі вдалось, ачей,

співучий боже, так вчинити дійсно,

що прокидатись зайве їй? Бач, спить.

Де смерть її? Вона воскресла вмить.

Мотив цей знайдеш, перш ніж змовкне пісня.

Так де ж поділась?.. дівчинка іще…

Господь це зміг, але чи вдасться нам

пройти крізь ліру так, як він, урешті?

Однак у двох сердець на перехресті

це хто ж бо ставить Аполлону храм!

Не є бажанням пісня, що ти вчиш,

і спонуканням, щоб вершин дістатись.

Спів — це буття. Лише для Бога зватись

легким він може. Тільки ти мовчиш,

що вдіємо, коли і землю й зорі

звернути схоче якось він на нас?

Порвавши в пісні рота, ти, учора

про що співав, не згадуй на біду.

А справжня пісня інша повсякчас.

Це дух в нічому. В Бозі. Вітру дух.