Обережно, тригери

Січнева історія

Лясь!

— І що, так буває завжди?

Хлопчина виглядав спантеличено. Він розгублено оглядав кімнату. Так його можуть вбити, якщо він не буде обережним.

Дванадцятий поплескав його по плечу.

— Ні. Не завжди. Якщо на нас і чекає неприємність, то вона прийде звідти.

Він вказав на двері горища, що розташовувалися вгорі на стелі. Двері були прочинені, і з-за них, наче око, на них глипала темрява.

Хлопчина кивнув. А тоді сказав:

— Скільки в нас часу?

— Взагалі? Може, хвилин десять.

— Є одне питання, на яке мені так і не відповіли на Базі. Сказали, що я сам побачу. Хто вони такі?

Дванадцятий не відповів. У темряві горища над ними щось ледь відчутно змінилося. Він приклав палець до губ, підніс зброю і показав, щоб хлопчина зробив те саме.

Вони клубком скотилися з горища: цементно-сірі та пліснявіло-зелені, гострозубі і швидкі — напрочуд швидкі.

Хлопчина все ще морочився з курком, коли Дванадцятий почав стріляти і поцілив усіх п’ятьох, перш ніж той встиг зробити хоч постріл.

Він глянув уліво. Хлопчина весь тремтів.

— От ти й побачив, — сказав він.

— Гадаю, я мав на увазі, що вони таке?

— Хто, що. Це одне й теж. Вони — ворог. Ворог, який проникає на стиках часу. Зараз, під час передачі, вони попруть повним ходом.

Вони разом спустилися сходами. То був маленький приміський будинок. На кухні за столом, на якому стояла пляшка шампанського, сиділи чоловік і жінка. Здавалося, вони не помічали двох чоловіків у формі, що йшли кімнатою. Жінка взялася наливати шампанське.

Форма хлопчини була свіжою, темно-синього кольору, і виглядала неношеною. Його пісковий роківник, повний блідого піску, звисав з пояса. Форма Дванадцятого була обшарпана та вигоріла, синювато-сірого кольору, залатана там, де раніше її розрізали, розірвали чи пропалили. Вони дійшли до кухонних дверей і…

Лясь!

Обидва опинилися надворі, в лісі, у якихось дуже холодних краях.

— ЛЯГАЙ! — вигукнув Дванадцятий.

Щось гостре пролетіло над їхніми головами і врізалось у дерево позаду.

Хлопчина мовив:

— Мені здавалось, ти казав, що так буває не завжди.

Дванадцятий стенув плечима.

— Звідки вони з’являються?

— З часу, — сказав Дванадцятий. — Вони ховаються за секундами, щоб потім прослизнути.

У лісі поряд із ними прозвучало якесь «тух» — і висока ялиця спалахнула мерехтливим мідно-зеленим полум’ям.

— Де вони?

— Знову над нами. Зазвичай вони зверху або знизу. Вони злетіли, як іскри з бенгальського вогню: гарні, білі та трохи небезпечні.

Хлопчина почав освоюватись. Цього разу вони відкрили вогонь одночасно.

— Вони ввели тебе в курс справи? — запитав Дванадцятий. На землі іскри здавалися менш гарними і значно небезпечнішими.

— Не зовсім. Просто сказали, що це лише на рік.

Дванадцятий на мить спинився, щоб перезарядитись.

Він був сивий і мав шрами.

Хлопчині ледь вистачало віку, щоб тримати зброю.

— Вони казали, що рік тягнутиметься, як ціле життя?

Хлопчина похитав головою. Дванадцятий згадав свої молоді літа, коли форма його була чиста й необпалена. Чи був він колись таким юним? Таким невинним?

Він прикінчив п’ять іскристих демонів. Хлопчина впорався з іншими трьома.

— Отже, це рік боротьби, — промовив хлопчина.

— Від секунди до секунди, — погодився Дванадцятий.

Лясь!

Хвилі врізалися у берег. Було спекотно — такий вже січень у Південній півкулі. І то була ще тільки ніч. У небі над ними нерухомо висіли феєрверки. Дванадцятий поглянув на свій роківник — залишалося ще кілька піщинок. Скоро кінець.

Він уважно оглянув пляж, хвилі та каміння.

— Не бачу, де воно, — промовив він.

— Зате я бачу, — відказав хлопчина.

Із моря, куди він вказав рукою, піднялося щось величезне й неосяжне — зловісна широченна маса з численними клешнями та щупальцями, — і, піднімаючись, воно ревіло.

Дванадцятий схопився за ракетницю і примостив її на плечі. Постріл — і полум’я снаряду розцвіло на тілі істоти.

— Це найбільше, що я досі бачив, — мовив він. — Певно, приберегли найкраще наостанок.

— Агов, — запротестував хлопчина. — Я-то тільки починаю.

І цієї миті воно понеслося на них: махаючи і клацаючи клешнями, шмагаючи щупальцями, відкриваючи і нехотя стуляючи пащеку. Вони побігли вгору піщаним схилом.

Хлопчина біг швидше за Дванадцятого: він був молодим, а у цьому є свої переваги. У Дванадцятого заболіло стегно, він перечепився. Остання піщинка пролітала його роківником, коли щось — як він зрозумів, щупальце — звилося навколо ноги, і він впав додолу.

Глянув угору.

Хлопчина стояв на вершині схилу, ставши на ноги так, як вчили у таборі для новобранців, і тримав ракетницю незнайомої конструкції — певно, винайдену після часів Дванадцятого. Його тягли берегом, пісок дряпав обличчя, і він вже подумки почав прощатися з життям, як тут пролунав глухий постріл і щупальце зірвалося з ноги разом зі створінням, яке полетіло назад у море.

Він перекидався повітрям, коли остання піщинка злетіла і його забрала Північ.

Перед Дванадцятим постало місце, куди відходять старі роки. Чотирнадцятий допоміг йому спуститися з підвищення.

— Як пройшло? — запитала Тисяча дев’ятсот чотирнадцята.

Вона була вбрана у білу спідницю, що сягала підлоги, і довгі білі рукавички.

— Щороку вони дедалі небезпечніші, — сказав Дві тисячі дванадцятий. — Секунди і те, що криється за ними. Але мені сподобався новий хлопчина. Гадаю, з нього буде пуття.

Лютнева історія

Сіре лютневе небо, імлисті білі піски, чорне каміння й навіть море здавалось чорним — наче на монохромному фото, і лише дівчина у жовтому плащі давала світові хоч якийсь колір.

Двадцять років тому стара бабця ходила пляжем за будь-якої погоди. Вона схилялася, вдивлялась у пісок і час від часу згиналася, старанно, щоб підняти камінь й зазирнути під нього. Коли вона перестала приходити, її змінила жінка середнього віку, яку я прийняв за дочку. Вона ходила пляжем вже не з таким ентузіазмом, як її мати. Вже й жінка більше не з’являлась — тепер тут була дівчина.

Вона прямувала до мене. Крім мене в такий туман на пляжі нікого не було. Я виглядав не надто старшим од неї.

— Що ви шукаєте? — вигукнув я.

Вона скривилася.

— Чом це ви думаєте, що я тут щось шукаю?

— Ви приходите сюди щодня. До вас тут була жінка, а до неї інша, значно старша жінка з парасолею.

— То була моя бабця, — сказала дівчина у жовтому плащі.

— Що вона загубила?

— Кулон.

— Напевно, дуже цінний.

— Та ні. Вона ним просто дорожить.

— Гадаю, що не так все просто, раз ваша сім’я шукає його вже не перший рік.

— Ваша правда.

Вона завагалась. А тоді вимовила:

— Бабця сказала, що кулон поверне її назад додому. Вона розказувала, що прийшла сюди лише погуляти. Бо їй було цікаво. Але вона почала хвилюватися через кулон, тому сховала його під каменем, щоб потім повернутися і забрати. Та коли повернулася, збагнула, що вже не пам’ятає, де той камінь. З того часу спливло п’ятдесят років.

— А де був її дім?

— Вона нам так і не сказала.

Через оті слова я поставив питання, яке мене злякало.

— А вона ще жива? Ваша бабуся?

— Жива. Якщо так можна сказати. Вона більше не говорить з нами. Тільки те й робить, що дивиться на море. Мабуть, жахливо бути такою старою.

Я похитав головою. Ні, не жахливо. Тоді засунув руку до кишені пальта і простягнув їй його.

— Щось схоже на це? Я знайшов його на цьому пляжі рік тому. Під каменем.

Кулона не торкнулися ні пісок, ні солона вода.

Дівчина виглядала враженою. Вона обійняла мене, подякувала, взяла кулон і побігла туманним пляжем у напрямку маленького містечка.

Я дивився їй услід: золота пляма у чорно-білому світі, яка несе в руках кулон своєї бабці. То був двійник кулона, який висів в мене на шиї.

Я думав про її бабцю, мою молодшу сестру: чи повернеться вона колись додому? І якщо так, то чи простить вона мені цю витівку? Напевно, вона вирішить зостатись на землі, а замість себе відправить дівчину. Це було б весело.

Тільки коли моя внучата племінниця пішла, залишивши мене на самоті, я злетів догори, дозволивши кулону тягти мене додому — в блакитну широчінь, де ми блукаємо з самотніми небесними китами, де небо і моря зливаються в одне.

Березнева історія

У великому будинку було надто душно, тому вони обидві вийшли на ґанок. Весняна гроза насувалася аж ген із заходу. Спалахнула блискавка й зненацька здійнялися холодні пориви вітру, остудивши їхній жар. Вони чинно сиділи на ґанковій гойдалці, мати й донька, та говорили про те, коли повернеться батько, який переправляв кораблем урожай тютюну у далеку Англію.

Тринадцятирічна Мері, дуже гарна і страшенно ляклива, мовила:

— Офіційно заявляю: я рада, що всіх піратів відправили на шибениці, і батько повернеться до нас у безпеці.

Материна усмішка все ще ніжно бриніла на устах, коли вона сказала:

— Я не бажаю говорити про піратів, Мері.

Коли вона була маленькою, її вдягали як хлопчика, щоб приховати батькову ганьбу. Вона не одягала жіночої сукні, доки не опинилася на кораблі зі своїм батьком та матір’ю, його служницею-коханкою, яку він називав дружиною в Новому Світі, і вони вирушили з Корка до Північної та Південної Кароліни.

Під час тієї подорожі вона вперше закохалася — обкутана в незвичний одяг, незграбна в незнайомих їй спідницях. Їй було одинадцять, і її серце полонив не якийсь там моряк, а сам корабель: Енн сиділа на носі корабля і спостерігала, як під ними проносився сірий Атлантичний океан, слухала, як кричать чайки, і відчувала, як із кожною миттю віддаляється Ірландія, залишаючи позаду всю стару брехню.

З жалем вона покинула свою любов, коли вони причалили, і навіть коли батько досяг успіху на новій землі, вона і далі мріяла про скрип і ляскання вітрил.

Її батько був хорошою людиною. Він зрадів, коли вона повернулася, і не розпитував про те, що сталося: про молодика, за якого вона вийшла, про те, як він відвіз її у Провіденс. Вона повернулася до своїх батьків три роки потому з дитиною на руках. Сказала, що чоловік помер, і хоч точився цілий рій чуток та пересудів, ніхто, навіть найгірші пліткарі, не здогадались припустити, що Енні Райлі була піраткою на ім’я Енн Бонні, старшим помічником Реда Рекхема.

«Якби ти боровся, як чоловік, то не помер би, як собака», — такими були останні слова Енн Бонні, які вона сказала чоловіку, що зробив її вагітною — принаймні такі ходили чутки.

Місіс Райлі дивилася, як вигравала блискавка, коли почула перший гуркіт далекого грому. Її волосся вже посріблила сивина, а шкіра була такою ж білою, як і у решти заможних домовласниць, що жили навколо.

— Такий звук, ніби стріляють із гармати, — сказала Мері (Енн назвала її на честь власної матері та найкращого друга з років, коли вона покинула великий будинок).

— Нащо ти таке кажеш? — манірно запитала її мати.

— В цьому будинку ми не говоримо про постріли гармат.

Пустився перший березневий дощ, і Місіс Райлі здивувала доньку, піднявшись з ґанкової гойдалки і сунувшись під дощ, що наче морські бризки омив її обличчя. Цей вчинок зовсім не личив такій поважній жінці.

Дощ стікав її обличчям, і в уяві зринуло: вона — капітан власного корабля, навколо лунає канонада, а солоний вітерець приносить сморід порохового диму. Вона б пофарбувала палубу в червоний, щоб не видно було крові під час битви. Вітер з ляскотом, гучнішим за гуркіт гармат, напинає роздуті вітрила, поки вони готуються брати на абордаж торгове судно, щоб поцупити прикраси чи гроші. А потім, коли скінчиться божевілля, її чекають палкі поцілунки зі старшим помічником…

— Мамо? — мовила Мері. — Я вважаю, що ти думаєш про якусь велику таємницю. Бо в тебе на обличчі така дивна усмішка.

— Дурниці, acushla,[28] — відказала її мати. А тоді додала: — Я думала про твого батька.

Вона казала правду, а навколо них божевільно вили березневі вітри.

Квітнева історія

З качками краще не перестаратися, бо вони перестають тобі довіряти. Мій батько цього не врахував і діставав їх з минулого літа.

Він приходив до ставка.

— Привіт, качки, — казав він їм.

У січні вони від нього вже просто відпливали. Один надто гнівний качур — ми звали його Дональдом, але лише позаочі, бо качки дуже вразливі до таких речей — залишався і сварив мого батька.

— Нам нецікаво, — казав він. — Ми нічого не хочемо в тебе купувати: ні страховку, ні енциклопедії, ні алюмінієвий сайдинг, ні безпечні сірники і особливо не гідроізоляцію.

— Подвоюємо ставку! — крякнув особливо обурений крижень.

— Звичайно, ти кидатимеш за нас. Але не двосторонній четвертак!..

Качки, які змогли оглянути згаданий четвертак, коли мій батько кинув його у воду, одноголосно закричали на знак згоди, а потім граціозно й сердито попливли на інший бік ставка.

Батька це зачепило.

— Ці качки, — мовив він. — Вони були тут завжди. Як дійна корова. Вони були шмаркачами — найліпшими з усіх. Таких, як вони, можна обносити безкінечно. Тому я й обводив їх навколо пальця.

— Ти маєш знову заслужити їхню довіру, — сказав я йому. — А ще краще, якщо ти просто станеш чесним із ними. Почни нове життя. У тебе ж тепер є справжня робота.

Він працював у сільському заїжджому дворі навпроти качиного ставка.

Мій батько не почав нове життя. Він і зі старим не міг упоратись: крав свіжий хліб з кухонь двору, забирав недопиті пляшки червоного вина і ходив на ставок, щоб повернути собі качину довіру.

Цілий березень він розважав та годував їх, розказував їм жарти — словом, робив усе, щоб підлизатися до них. І тільки у квітні, коли світ заповнився калюжами, дерева переродилися й позеленіли, і все навколо скинуло з себе зимові шати, батько приніс із собою колоду карт.

— Зіграємо дружню партію? — запитав батько. — Не на гроші?

Качки нервово перезирнулись.

— Не знаю… — підозріло пробурмотіли деякі з них.

Раптом один старий крижень, якого я досі не бачив, люб’язно простягнув крило.

— Після всього свіжого хліба, після всього гарного вина було б грубо з нашого боку відмовитися від твоєї пропозиції. Мабуть, зіграємо в джин-раммі? Чи у щасливі сім’ї?[29]

— А може, в покер? — докинув батько з байдужим виразом обличчя, і качки погодились.

Мій батько був щасливий. Йому навіть не довелося підштовхувати їх до гри на гроші, ніби щоб було цікавіше — старий крижень зробив це за нього.

За ці роки я трохи навчився, як треба роздавати знизу: я спостерігав, як батько вночі сидів у нашій кімнаті і вправлявся знову й знову, та цей старий крижень міг і його навчити кільком трюкам. Він роздавав знизу. Роздавав зсередини. Він знав, де була кожна карта у колоді, і йому вистачало лише помаху крила, щоб перекласти їх туди, куди потрібно.

Качки повигравали в батька все: гаманець, годинник, взуття, табакерку і навіть одяг, який був на ньому. Якби качки прийняли під заставу хлопчика, то він би втратив і мене, та, мабуть, багато в чому так і вийшло.

Назад в заїжджий двір він повертався в самій білизні і шкарпетках. Качки сказали, що не люблять шкарпетки. То якась суто качина штука.

— Ну, у тебе хоч залишились шкарпетки, — сказав я йому.

Того квітня мій батько навчився не довіряти качкам.

Травнева історія

У травні я отримала анонімну листівку до Дня матері. Це мене спантеличило. Коли б я мала дітей, то знала б про це.

У червні я знайшла записку з текстом: «Нормальну роботу буде відновлено найближчим часом», приліплену до дзеркала моєї ванної разом з кількома почорнілими мідними монетками невідомого номіналу та походження.

У липні я отримала три листівки з інтервалом у тиждень. На всіх були штемпелі Смарагдового міста з країни Оз, а у тексті йшлося про те, що відправник чудово проводить час і просить нагадати Дорін, щоб вона поміняла замки на задніх дверях, а ще пересвідчитися, чи вона скасувала доставку молока. Я не знаю нікого на ім’я Дорін.

У серпні хтось залишив на моєму порозі коробку шоколадних цукерок. Прикріплена наклейка попереджала про те, що ця коробка є доказом у важливій судовій справі, тож у жодному разі не можна їсти цукерки, доки з них не знімуть відбитки. Через серпневу спеку цукерки розм’якли і перетворилися на липку коричневу масу, тож я викинула цілу коробку у смітник.

У вересні я отримала пакунок, який містив перший випуск «Action Comics»,[30] перше фоліо п’єс Шекспіра та сам-видавницький примірник невідомого мені роману Джейн Остін під назвою «Дотепність і дика природа». Мене не надто цікавлять комікси, Шекспір або Джейн Остін, тому я залишила книжки у дальній спальні. Коли через тиждень я шукала, що почитати у ванній і зазирнула до спальні, їх вже не було.

У жовтні я знайшла записку з текстом «Нормальну роботу буде відновлено найближчим часом. Чесне слово», приліплену до стінки мого акваріума з золотими рибками. Було схоже на те, що дві золоті рибки забрали та замінили на ідентичні.

У листопаді я отримала послання від викрадачів з конкретними вимогами, які треба виконати, якщо я бажаю побачити свого дядька Теобальда живим. У мене немає дядька Теобальда, та однак я цілий місяць носила в петлиці рожеву гвоздику і їла самі салати.

У грудні я отримала різдвяну листівку зі штемпелем «ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС», у якій ішлося про те, що цього року через друкарську помилку я не потрапила ані до списку чемних, ані до списку нечемних дітей. Ім’я у підписі починалося на «С» — можливо, мався на увазі «Санта», але мені воно нагадувало «Стів».

У січні я прокинулася і побачила, як хтось написав червоногарячою фарбою на стелі моєї крихітної кухні слова «ЗАКРІПІТЬ СВОЮ МАСКУ, ПЕРШ НІЖ ДОПОМАГАТИ ІНШИМ». Частина фарби накапала на долівку.

У лютому до мене на зупинці підійшов чоловік і показав чорну статуетку сокола, яка лежала у нього в пакеті. Він попросив, щоб я допомогла захистити її від Товстуна, а тоді побачив когось у мене за спиною і пустився навтьоки.

У березні я отримала три сумнівні повідомлення. В першому йшлося про те, що я, можливо, виграла мільйон доларів, у другому — що мене, можливо, прийняли до складу Французької академії, а в третьому — що я, можливо, стала номінальним правителем Священної Римської імперії.

У квітні я знайшла записку на тумбочці біля ліжка. В ній вибачалися за проблеми в роботі і запевняли, що тепер усі несправності Всесвіту виправлено назавжди. Текст закінчувався словами: «ПРОСИМО ВИБАЧЕННЯ ОД НЕЗРУЧНІ».

У травні я отримала ще одну листівку до Дня матері. Цього разу не анонімну. Там був підпис, але я не змогла його прочитати. Ім’я починалося з «С», але я майже впевнена, що то був не «Стів».

Червнева історія

Мої батьки розходяться в думках. Такі вже вони люди. Та це ще півбіди. Вони сваряться. Через усе. Я досі не до кінця розумію, як їм вдалося не сваритися достатній час для того, щоб одружитися, не кажучи вже про те, щоб завести нас із сестрою.

Моя мати вірить у перерозподіл багатства і вважає великою проблемою комунізму те, що він не охоплює більше речей. Мій батько повісив зі свого боку ліжка фото королеви в рамці і голосує за консерваторів, коли тільки може. Моя мати хотіла назвати мене Сьюзен. А батько хотів назвати мене Генрієттою, на честь своєї тітки. Жоден із них не поступався й на грам. Я єдина Сьюзетта в школі та й, мабуть, у всенькому світі. Мою сестру звати Елісмайма — з аналогічних причин.

Вони ні про що не можуть домовитися — навіть про температуру. Татові завжди надто жарко, а мамі — надто холодно. Як тільки хтось один виходить з кімнати, інший починає вмикати або вимикати батареї, відчиняти чи зачиняти вікна. Схоже, що ми з сестрою весь рік застуджені саме з цієї причини.

Вони навіть не могли погодитися, якого місяця ми поїдемо на відпочинок. Тато сказав — безумовно, в серпні, мати сказала — безперечно, в липні. А це означало, що на відпочинок ми поїдемо в червні, щоб було незручно кожному.

Потім вони не могли вирішити, куди їхати. Тато хотів кататися на поні в Ісландії, тоді як мама погоджувалася лише на верблюжі каравани в Сахарі, і коли ми заявили, що були б раді відпочити на півдні Франції, вони обоє поглянули на нас, як на тупеньких. Вони перестали сваритися лише на мить, аби сказати нам, що цього не станеться, як і поїздки в Діснейленд, а тоді продовжили сперечатись одне з одним.

Вони скінчили суперечку на тему «Куди ми їдемо на відпочинок у червні» гупанням багатьох дверей і численними викриками на кшталт «От і добре!», що лунали крізь них.

Коли настав час нашого незручного відпочинку, ми з сестрою знали напевне лише одне: нікуди ми не поїдемо. Ми взяли цілий стос книжок з бібліотеки — скільки могли разом донести — і приготувалися до купи сварок в наступні десять днів.

Потім приїхали чоловіки на фургонах і почали заносити й встановлювати в будинку якісь речі.

Мамі облаштували сауну в підвалі. Насипали гору піску на підлогу. Повісили лампу денного світла на стелю. Вона поклала рушник на пісок якраз під лампою і вилежувалася на ньому. На стінах підвалу вона приклеїла фото піщаних дюн і верблюдів, які зрештою облізли через надмірну спеку.

Татові встановили холодильник — найбільший, який він зміг знайти, настільки великий, що в нього можна було зайти — в гаражі. Він зайняв весь гараж, тож довелося татові паркувати машину біля будинку. Він вставав вранці, тепло вдягався у товстий вовняний светр з Ісландії, брав книжку і термос з гарячим какао та кілька бутербродів з пастою «Marmite»[31] і огірками, а тоді з широкою усмішкою на обличчі рушав у гараж і не виходив звідти аж до обіду.

Цікаво, чи в когось ще є така дивна сім’я? Мої батьки ніколи ні з чим не погоджуються.

— Ти знала, що мама, накинувши пальто, пробирається в гараж після обіду? — раптом запитала сестра, коли ми сиділи в садку і читали бібліотечні книжки.

Я не знала, але того ранку бачила, як тато в самих плавках та халаті спускався до підвалу, щоб побути з мамою, і на його обличчі сяяла широка дурнувата усмішка.

Я не розумію батьків. І по правді, сумніваюся, що їх узагалі хтось розуміє.

Липнева історія

Першого липня, в день, коли моя дружина пішла від мене, сказавши, що хоче побути наодинці і що їй потрібен час, щоб все обдумати, коли сонце палило над озером в центрі міста, коли кукурудза на полі навколо мого будинку сягала коліна, коли надміру завзяті діти запустили перші кілька ракет-салютів і петард, які злякали нас і поцяткували літнє небо, я збудував на задньому дворі іглу з книжок.

За будівельні блоки служили книжки в м’яких обкладинках, бо я боявся ваги твердих видань і енциклопедій, які могли попадати, коли б я припустився помилки.

Але іглу трималося. Воно було заввишки в дванадцять футів і мало тунель, крізь який я заповзав, щоб сховатися від пекучих вітрів Арктики.

Я приніс кілька книжок в іглу, збудоване з самих книжок, і взявся їх читати. Мене захоплювало те, як тепло й зручно було всередині. З прочитаних книжок я викладав долівку, а потім ще приніс нові книжки і сів на них, відрізавши зелену липневу траву від свого світу.

Наступного дня до мене завітали друзі. Вони рачки заповзли в моє іглу. Сказали, що я поводився, як божевільний. Я відповів, що від зимового морозу мене відділяла лише батьківська колекція книжок із 50-х, багато з яких мали хтиві назви і шокуючі обкладинки, проте неймовірно нудні історії.

Друзі пішли.

Я сидів в іглу та уявляв, ніби надворі арктична ніч й гадав, чи небо наді мною устелене полярним сяйвом. Але коли я визирнув назовні, мене зустріла звичайна темрява, проштрикнута зірками.

Я спав у своєму іглу, збудованому з книжок. До мене підбирався голод. Я зробив отвір у підлозі, опустив волосінь і став чекати, поки щось клюне. А згодом потягнув і виловив рибину, утворену з книжок — старенький зелений примірник детективних історій від видавництва «Penguin Books». Я з’їв свою здобич сирою, щоб не спалити іглу.

Вже надворі я помітив, що хтось всіяв весь світ книжками: їхні бліді обкладинки ввібрали відтінки білого, блакитного та пурпурового. Я вирушив блукати плавучими крижинами літератури.

Там, на кризі, я побачив жінку, схожу на мою дружину. Вона складала льодовик із автобіографій.

— Я думав, ти залишила мене, — сказав я їй. — Я думав, ти залишила мене самого.

Вона не відповіла, і тоді я усвідомив, що то лиш тінь від тіні.

Був липень — в цей час арктичне сонце не сідає ні на мить, але на мене напала втома і я повернувся до іглу.

Спершу я побачив тіні, а потім і самих ведмедів: велетенські й бліді, вони були створені зі сторінок хвилюючих книжок. Вірші давніх-давен та сьогодення блукали плавучими крижинами у вигляді ведмедів, сповнені слів, що могли ранити красою. Було видно папір і слова, з яких складалися ведмеді, і я боявся, що вони мене помітять.

Я заповз назад в іглу, подалі від ведмедів. І, мабуть, заснув у темряві. Потім я виповз, ліг спиною на лід і споглядав несподіване мерехтіння барвистого полярного сяйва, прислухаючись до далекого хрускоту й тріскоту криги: то айсберг казок відколовся від льодовика книжок міфів.

Не знаю, коли я усвідомив, що на землі поряд зі мною лежить іще хтось. Я чув, як вона дихає.

— Красиво, правда? — промовила вона.

— Це aurora borealis, тобто полярне сяйво, — відповів я.

— Це міський феєрверк до Дня незалежності, любий, — сказала моя дружина.

Вона взяла мене за руку, і ми разом дивилися на феєрверк. Коли останні снопи феєрверку розтанули у хмарі золотих зірок, вона мовила:

— Я повернулася додому.

Я не відповів. Лише міцно тримав її за руку. Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.

Почувся далекий грім, і уночі, коли ми спали, пустився дощ, що повалив моє іглу з книжок, змиваючи слова з карти світу.

Серпнева історія

Того серпня лісові пожежі почалися рано. Всі бурі, які могли окропити цю землю, посунули на південь, не залишивши по собі й краплі дощу. Щодня ми бачили, як небом летіли гелікоптери, готові скинути вантаж озерної води на полум’я вдалині.

Пітер — австралієць, для якого я готую та прибираю і в чиєму будинку живу — сказав:

— В Австралії евкаліпти виживають завдяки пожежам. Деяке евкаліптове насіння проросте лише якщо лісом пройдеться вогонь і вичистить весь підлісок. Евкаліптам потрібна сильна спека.

— Це дивно, — відказав я. — Коли щось народжується з вогню.

— Та ні, — заперечив Пітер. — Це цілком нормально. А коли Земля була гарячішою, то це, мабуть, і зовсім нікого не дивувало.

— Важко уявити більшу спеку, ніж зараз.

Він пирхнув.

— Та яка це спека, — і розповів мені про температури, які переживав в Австралії, коли був молодим.

Наступного ранку по телебаченню повідомили, що людям в нашій місцевості рекомендується покинути домівки, оскільки ми перебуваємо в зоні з високим ризиком виникнення пожежі.

— Ото вже маячня, — мовив Пітер роздратовано. — Нічого нам не буде. Ми на підвищенні, оточені струмком.

Під час припливу струмок міг сягати чотирьох, а то й п’яти футів у глибину. Натомість зараз він був не більше фута — ну, може, двох.

Під вечір повітря сповнилося запахом горілої деревини, а по ТБ та радіо радили забиратися подалі, якщо тільки є змога. Ми всміхнулися навзаєм і взялися пити пиво, привітавши одне одного з тим, що ми розумно підійшли до складної ситуації, не вдалися до паніки і не втекли.

— Людство таке самовдоволене, — мовив я. — Всі ми. Люди. Ми бачимо, як печеться листя на деревах у спекотний серпневий день, і однак віримо, що нічого насправді не зміниться. Що наші імперії стоятимуть вічно.

— Ніщо не вічне, — відказав Пітер і долив собі пива.

А тоді розповів мені про свого австралійського друга, який спинив пожежу, що охопила сімейну ферму, поливаючи пивом маленькі вогники, як тільки вони з’являлись.

Пожежа спустилася до нас із долини, як кінець світу, і тут ми усвідомили, наскільки слабо нас може захистити струмок. Горіло навіть повітря.

Нарешті ми кинулися навтьоки — кашляючи від задушливого диму, бігли щодуху вниз схилом, аж доки не дісталися струмка, куди занурилися так, що лише голови стриміли над водою.

У стовпі полум’я ми побачили, як вони вилупилися з вогню, піднялися і злетіли. Вони нагадували мені птахів, які клювали палаючі руїни будинку на узвишші. Один із них захилив голову і переможно закричав. Я чув цей крик крізь тріск палаючого листя і крізь ревіння полум’я. Я почув крик фенікса і зрозумів — ніщо не вічне.

Сотня вогненних птахів здійнялася у небеса, коли вода в струмку почала закипати.

Вереснева історія

В моєї мами був перстень у формі лев’ячої голови. Ним вона творила дрібну магію — знаходила місце для стоянки, трохи пришвидшувала чергу в супермаркеті, робила так, щоб закохані за сусіднім столиком переставали сперечатися та віднаходили любов, і таке інше. А після смерті матері цей перстень перейшов до мене.

Першого разу він загубився у кафе. Здається, я нервово крутила його в руках, знімаючи і одягаючи назад на палець. Лиш вдома я усвідомила, що перстень кудись зник.

Я повернулась у кафе, але його ніде не було.

Через кілька днів перстень повернув таксист, який знайшов його на тротуарі біля кафе. Він розповів, що моя мама явилася йому у сні: дала мою адресу і поділилася власним рецептом старомодного чизкейка.

Другого разу я загубила перстень, коли перехилялася з моста, ліниво кидаючи соснові шишки в річку. Мені здавалось, ніби він тримався на пальці, та перстень злетів разом із шишкою. Я бачила, як він описав дугу і впав. Він влетів у темне рідке болото на краю річки з голосним «бульк» і зник.

Через тиждень я купила лосося у чоловіка, з яким познайомилася в пабі: я забрала рибину з переносного холодильника, який стояв у кузові старезного зеленого фургона. Риба призначалася для вечері з нагоди дня народження.

Коли я розрізала лосося, з нього випав лев’ячий перстень моєї мами.

Третього разу я загубила його, коли читала та приймала сонячні ванни в садку за будинком. Це було в серпні. Перстень лежав на рушнику біля мене разом із сонячними окулярами та лосьйоном для засмаги, коли великий птах (підозрюю, що то була сорока або галка, хоча я можу помилятись. Проте, я певна — то був хтось з воронових) підлетів, а тоді зринув, тримаючи в дзьобі мамин перстень.

Наступної ночі перстень повернуло незграбно оживлене опудало. Його нерухома фігура, яка з’явилася у світлі ліхтаря під задніми дверима, добряче мене налякала, але як тільки я забрала перстень з рукавичної руки, набитої соломою, опудало, похитуючись, попрямувало назад у пітьму.

— Деякі речі неможливо зберігати, — сказала я собі.

Наступного ранку я поклала перстень у бардачок свого старого автомобіля. Я повезла машину на автозвалище і задоволено спостерігала, як її зім’яли у металевий куб завбільшки зі старий телевізор, а тоді помістили у контейнер, який відправлявся до Румунії, де метал перероблять на щось корисне.

На початку вересня я зняла всі гроші зі свого банківського рахунка і переїхала до Бразилії, де влаштувалася на роботу веб-дизайнером під вигаданим ім’ям.

Про мамин перстень я більше не чула. Але інколи я виринаю з глибокого сну — з мене тече піт, а серце шалено калатає — і думаю, як мама збирається повернути мені його наступного разу.

Жовтнева історія

— Так приємно, — сказав я і потягнувся, щоб нарешті випрямитися.

Було не просто приємно, а надзвичайно приємно. Я так довго скнів у тій лампі. Аж думав, ніхто її вже більше не потре.

— Ти джин, — сказала дівчина, яка тримала у руці серветку з мікрофібри.

— Ага. А ти кмітлива, дівонько. Що ж мене видало?

— Те, що ти з’явився з клубка диму, — відповіла вона. — А ще ти вдягнений, як джин. На голові тюрбан, а на ногах гостроконечні черевики.

Я схрестив руки на грудях і кліпнув. Тепер я був одягнений у сині джинси, сірі кросівки й побляклий сірий светр: звичайний чоловічий одяг для цього часу й місця. Я підніс руку до чола і низько вклонився.

— Я джин із лампи, — заявив я. — Радій же, о щасливице! У моїх силах виконати три твої бажання. І навіть не намагайся викинути трюк «бажаю ще бажань», бо я не поведуся і заберу в тебе одне із них. Гаразд. Загадуй.

Я вдруге схрестив руки на грудях.

— Ні, — відказала вона. — Тобто, дякую і все таке, але ні. Я пас.

— Солоденька, — мовив я. — Дівонько. Любонько. Ти, певно, не розчула. Я джин. А щодо трьох бажань, то це може бути що завгодно. Ти колись мріяла літати? Я можу дати тобі крила. Хочеш стати заможною, багатшою за Креза? Хочеш влади? Тільки скажи. Три бажання. Які завгодно.

— Як вже сказала, — відповіла вона. — Дякую. Але я обійдусь. Може, ти хочеш пити? У тебе, мабуть, зовсім пересохло горло від отого сидіння в лампі. Вина? Води? Чаю?

— Е-е…

Тепер, коли вона згадала про напої, я справді відчув спрагу.

— Може, є м’ятний чай?

Вона приготувала м’ятний чай у чайничку, дуже схожому на лампу, в якій я провів більшу частину останнього тисячоліття.

— Дякую за чай.

— Нема за що.

— Та все ж не розумію. Усі, кого я зустрічав, щось просили. Розкішний будинок. Гарем прекрасних жінок — не те що б тобі цього хотілося, звичайно…

— А може, й хочеться, — заперечила вона. — Не слід мислити стереотипами. А, і ще не називай мене дівонькою, любонькою або чимось подібним. Мене звати Хейзел.

— О! Я зрозумів. — То ти хочеш гарну жінку? Приношу вибачення. Ти тільки забажай.

Я схрестив руки.

— Ні, — відповіла вона. — Я пас. Ніяких бажань. Як тобі чай?

Я відказав, що то був найліпший м’ятний чай за все моє життя. Вона запитала, коли в мене виникла потреба до виконання людських бажань і чи й досі я відчуваю нестримне бажання догоджати. Вона спитала про мою маму, і я відповів, що та оцінювала мене не так, як смертних, оскільки я був джином — сильним і мудрим, магічним і таємничим.

Вона запитала, чи подобається мені соус хумус, а отримавши ствердну відповідь, підсмажила і нарізала скибками піту,[32] щоб я міг мочати її в соус.

Я мочав скибки в хумус і задоволено їв. Хумус наштовхнув мене на одну думку.

— Лиш забажай, — сказав я послужливо, — і тобі принесуть їжу, гідну султана. Кожна страва буде кращою за попередню, а подавати їх будуть на тарілках зі щирого золота. А ще ти зможеш залишити собі тарілки.

— Я обійдусь, — сказала вона з усмішкою. — Хочеш прогулятися?

Ми вдвох пішли гуляти містом. Було приємно розім’яти ноги після стількох років, проведених у лампі. Ми дійшли до громадського парку і всілися на лавці біля озера. Надворі було тепло, проте вітряно, і осіннє листя здіймалося у вир від кожного пориву.

Я розказав Хейзел про свою молодість джина: про те, як ми підслуховували ангелів і як вони кидалися кометами, коли нас викривали. Розказав також про важкі дні джинових воєн, і як цар Сулейман запроторив нас до порожнистих предметів: пляшок, ламп, глиняних глечиків й такого іншого.

Вона розповіла мені про своїх батьків, які загинули в авіакатастрофі і залишили їй будинок. Розповіла про свою роботу ілюстратором дитячих книжок — роботу, яку вона надибала випадково, коли усвідомила, що ніколи не стане по-справжньому хорошим медичним ілюстратором — і про те, яке щастя їй приносила кожна надіслана для ілюстрації книжка. А ще вона сказала, що раз на тиждень ввечері викладає малювання з натури для дорослих у місцевому громадському коледжі.

Я не бачив жодних помітних недоліків у її житті, жодної порожнечі, яку вона могла б заповнити бажанням, крім однієї.

— У тебе гарне життя, — мовив я. — Але тобі немає з ким його ділити. Лиш побажай — і в тебе з’явиться найкращий чоловік. Чи жінка. Зірка кіно. Багата… людина…

— У цьому нема потреби. Мені й так добре, — відповіла вона.

Ми пішли назад до її дому повз будинки, прикрашені до Геловіну.

— Але так не можна, — сказав я їй. — Люди завжди чогось хочуть.

— А я не хочу. У мене є все, що потрібно.

— А що ж мені тоді робити?

Вона на мить задумалась, а тоді вказала на подвір’я перед своїм домом. — Можеш згребти листя?

— Це твоє бажання?

— Ні. Просто те, чим ти міг би зайнятись, поки я готуватиму для нас вечерю.

Я згріб листя на купу біля живої огорожі, щоб його не здував вітер. Після вечері я помив посуд. Ніч я провів у гостьовій спальні Хейзел.

Не те що б вона не бажала допомоги. Вона дозволяла мені допомагати. Я займався її справами, купував художнє приладдя та продукти. У дні, коли вона засиджувалася за малюванням, Хейзел дозволяла розтирати їй шию та плечі. У мене вмілі, міцні руки.

Незадовго до Дня подяки я переїхав з гостьової до головної спальні навпроти по коридору та до ліжка Хейзел.

Цього ранку я дивився на її обличчя, коли вона спала. Я вивчав форми, які утворюють її губи уві сні. Сонячне сяйво, що заповзало до кімнати, торкнулося її обличчя. Вона розплющила очі, поглянула на мене і всміхнулась.

— Я в тебе ніколи не питала, — промовила вона, — але чого не вистачає тобі? Чого б ти попросив, якби у тебе було три бажання?

Я на мить задумався. А тоді обійняв її, і вона примостила голову на моєму плечі.

— Дякую, — відповів їй. — Але я пас.

Листопадова історія

Маленька і квадратна жаровня була зроблена зі старого, почорнілого від вогню металу, який скидався на мідь чи латунь. Вона привернула увагу Елоїзи на барахолці, бо була оздоблена фігурами тварин, які нагадували як драконів, так і морських зміїв. В одного з них не було голови.

Жаровня коштувала лише долар, тому Елоїза купила її разом з червоним капелюхом, прикрашеним пером. Вона почала шкодувати про покупку капелюха ще не доїхавши додому, і подумала, що, мабуть, комусь його подарує. Але вдома на неї чекав лист з лікарні, тож вона поставила жаровню в садку на задньому дворі, а капелюх поклала у комірчині при вході, й ніколи більше про них не згадувала.

Минали місяці, а з ними минало і бажання виходити з дому. День по дню вона ставала слабшою, і кожна днина приносила їй дедалі більше втрат. Вона перемістила ліжко на перший поверх, бо було боляче ходити, бо вона була надто змучена, щоб підніматися сходами, бо так було простіше.

Прийшов листопад, а з ним і усвідомлення того, що їй вже не побачити Різдва.

Є речі, які не можна просто викинути, речі, які не можна залишати, щоб їх знайшли твої близькі, коли тебе не буде. Речі, які треба спалити.

Вона взяла чорну картонну папку, набиту паперами, листами та старими фото, і вийшла у садок. Там вона наповнила жаровню опалими гілочками та паперовими пакетами, а тоді підпалила їх запальничкою для барбекю. Вона розгорнула папку лише коли розгорівся вогонь.

Почала з листів — з тих, які хотіла приховати від інших людей. Коли вона навчалась в університеті, був один викладач, з яким у неї зав’язались, так би мовити, стосунки, які доволі швидко стали вкрай сумнівними та недоладними. Усі його листи були скріплені докупи, і вона кидала їх один за одним у вогонь. Там також знайшлося їхнє спільне фото, яке вона відправила в жаровню насамкінець, спостерігаючи, як те звивається й чорніє.

Вона простягнула руку по наступний предмет у картонній папці, коли збагнула, що не пам’ятає, як звали викладача, яку дисципліну він викладав або чому їхні стосунки вплинули на неї так болісно, що вона перебувала в глибокій депресії увесь наступний рік.

Наступним предметом був знімок її старої собаки Лессі, на якому вона лежить горілиць біля дуба на задньому дворі. Минуло сім років од смерті Лессі, а дерево досі стояло там, тепер вже голе у листопадовому холоді. Фото полетіло до жаровні. Вона любила цю собаку.

Поринувши у спогади, вона поглянула на дерево… Та дерева на задньому дворі не було.

Не було навіть пня — лише зів’ялий листопадовий газон, присипаний опалим листям сусідських дерев.

Елоїза це бачила, але її не хвилювала втрата глузду. Вона силувано піднялась і пішла у дім. Як і останнім часом, зараз її вразило власне відображення у дзеркалі. Волосся таке тонке й рідке, а обличчя таке худе і виснажене.

Вона взяла папери зі столика біля свого імпровізованого ліжка: лист від онколога лежав зверху, а під ним — дюжина сторінок із цифрами й словами. Там були ще папери — усі з логотипом лікарні на першій сторінці вгорі.

Їх вона теж забрала і на додаток захопила лікарняні рахунки. Страховка покривала чимало, але не все.

Вона знову вийшла надвір, спиняючись у кухні, щоб передихнути.

Жаровня стояла на місці, тож вона відправила папери з лікарні у полум’я і дивилася, як документи буріють, чорніють, і як золу розносить листопадовий вітер.

Елоїза піднялася, коли догоріли рештки паперів, і повернулася до будинку. Дзеркало у коридорі показало їй Елоїзу вже знайому, але водночас нову: вона мала густе коричневе волосся і усміхалася до себе з відображення так, наче любила життя і випромінювала спокій.

Елоїза пішла до комірчини в коридорі. Там, на полиці, лежав червоний капелюх. Вона його ледь пам’ятала, та все ж одягнула, побоюючись, що на тлі червоного її обличчя виглядатиме блідим і хворобливим. Вона поглянула у дзеркало. Відображення її цілком влаштувало. І вона заломила капелюха набакир.

А надворі холодним листопадовим повітрям пливли останні клуби диму із чорної зміїної жаровні.

Груднева історія

Літо надворі важке, але принаймні можна спати в парку, не помираючи від холоду. Зима інакша. Зима може загрожувати смертю. Та навіть якщо не загрожує, холод все одно сприймає тебе, як свого особливого безхатнього друга, і проникає у кожну частину твого життя.

Донна навчилася цього у старожилів. «Головний трюк полягає у тому, — казали вони їй, — щоб спати де тільки можна вдень. Наприклад, на кільцевій лінії метро — купуєш квиток і катаєшся собі весь день, дрімаючи в вагоні. Підходять також ті дешеві кав’ярні, де не проти, щоб вісімнадцятирічна дівчина, придбавши за п’ятдесят пенсів чашку чаю, куняла в кутку годинку, а то й три, за умови, що вона має більш-менш пристойний вигляд. А от вночі треба рухатися, бо температура стрімко падає, а теплі місця зачиняють свої двері, замикають їх на замок і гасять світло».

Була дев’ята вечора, і Донна рухалася. Вона трималася світла і не соромилась просити грошей. Більше не соромилась. Люди завжди могли відмовити, і здебільшого так і траплялося.

Жінка на розі не здавалася їй аніскілечки знайомою. Якби було інакше, вона б не підійшла до неї. Найбільшим страхом Донни було те, що хтось із Біддендена побачить її такою: вона відчувала сором і боялася, що про це дізнається мама (яка ніколи не була говіркою, і коли почула про смерть бабусі, тільки й сказала: «Туди їй і дорога»), а потім розкаже татові, і він може приїхати, щоб відшукати її та спробувати відвезти додому. Це б зламало Донну. Вона не хотіла його більше бачити.

Жінка на розі спантеличено спинилась і роззирнулася довкола, неначе заблукала. Іноді у заблукалих можна випросити дріб’язок, якщо розповісти їм, як кудись дійти.

Донна підійшла ближче і спитала:

— У вас не знайдеться трохи дрібних грошей?

Жінка поглянула на неї зверху вниз. А тоді вираз її обличчі змінився і вона виглядала так, наче… У цей момент Донна зрозуміла розхоже кліше, зрозуміла, чому інші б сказали, що «вона виглядала так, наче побачила привида». Бо саме так вона й виглядала. Жінка мовила:

— Ти?

— Я? — здивувалась Донна.

Якби вона впізнала жінку, то може б відійшла, а може й навіть утекла б, але вона її не знала. Жінка чимось нагадувала маму Донни, але її обличчя виглядало більш добрим, ніжним і округлим, тоді як мамине здавалося змученим. Через щільний чорний зимовий одяг і товсту вовняну шапку з помпоном було важко розгледіти, як вона насправді виглядала, але її волосся під шапкою мало такий самий морквяний колір, як у Донни.

— Донна? — спитала жінка.

Донна збиралася втекти, але передумала. Вона залишилася стояти на місці й мовчала, бо все це видавалося їй надто божевільним, неймовірним та безглуздим.

Жінка продовжила:

— О Боже. Донно. Це ж ти, правда? Я пам’ятаю.

Вона замовкла. Здавалося, немов вона стримувала сльози.

Донна дивилася на жінку, коли неймовірна, безглузда думка заполонила її голову, і вона запитала:

— Ти та, хто я думаю?

Жінка кивнула.

— Я — це ти, — мовила вона. — Або та, ким ти станеш. Одного дня. Я йшла цією дорогою, згадуючи, як мені було, коли я… коли ти…

І вона знову замовкла.

— Послухай. Так буде не завжди. Навіть не дуже довго. Просто не роби дурниць. Не роби нічого безповоротного. Я обіцяю, що все буде добре. Як кажуть у цих відео на ютубі, знаєш? «Все зміниться на краще».

— Що таке ю-туб? — спитала Донна.

— О серденько, — відказала жінка.

А тоді обійняла Донну, притиснулась до неї і не відпускала.

— Ти забереш мене додому? — запитала Донна.

— Не можу, — відповіла жінка. — Для тебе ще немає дому. Ти поки не зустріла людей, які допоможуть тобі знайти притулок чи роботу. Поки не зустріла того, хто врешті-решт стане твоїм чоловіком. І ви обоє знайдете оселю, яка буде безпечною для вас і ваших дітей. Десь, де тепло.

Донна відчула, як усередині клекотів гнів.

— Для чого ти мені про це розказуєш? — спитала вона.

— Щоб ти знала, що все зміниться на краще. Щоб дати тобі надію.

Донна відступила крок назад.

— Я не хочу надії, — відказала вона. — Я хочу бути в теплі. Хочу мати дім. Зараз, а не через двадцять років.

На спокійному обличчі з’явилася образа.

— Це буде швидше, ніж через двад…

— Мені байдуже! Сьогодні цього не буде. А мені нікуди йти. І я змерзла. В тебе є якийсь дріб’язок?

Жінка кивнула.

— Зачекай, — мовила вона.

Вона відкрила сумочку і вийняла двадцятифунтову купюру. Донна взяла її, але гроші були не схожі на жодну відому їй валюту. Вона повернулася до жінки, щоб запитати щось, але її вже не було, як і не було грошей, коли Донна знову поглянула на свою руку.

Вона стояла здригаючись. Гроші зникли так, наче їх ніколи й не було. Але дещо у неї залишилося: вона знала, що одного дня все зміниться на краще. Врешті-решт. І вона знала, що не треба було робити дурниць. Не треба було купувати останній квиток на метро, просто щоб кинутися на шпали, коли поїзд буде так близько, що вже не встигне вдарити по гальмах.

Зимовий вітер був кусючий — він кусав і гриз її аж до кісток, та однак вона помітила, як щось здійнялося в повітря перед дверима крамниці. Вона схилилась і підняла п’ятифунтову купюру. Мабуть, завтра буде легше. Їй більше не треба було вдаватися до того, про що вона думала.

Грудень міг означати смерть, коли у тебе нема дому.

Але не цього року. Не сьогодні.